ЗУХВАЛІ ДУМКИ В ОБІЙМАХ НЕБОЖЕВІЛЬНОГО ОПТИМІСТА
Незрідка літературний слон відрізняється від літературного зайця своїм вагомим місцем в творчому процесі, великою масою, тим, що займає більше простору в світі живих, аніж його мало примітна паралельна творча реальність.
Вага в літературі кожного з них з'ясовується після зникнення тіла, зовні оманливої персональної присутності.

* * *
Чорти й ангели — це артисти з однієї театральної трупи, окремо вони існувати не можуть. Замолоду не всі люди це розуміють, тому треба прожити життя, підкреслюю, осмислене життя, щоб навчитися відрізняти в суспільстві чортів від ангелів і навпаки.

* * *
Тим, хто нині гребе під себе, збагачується за рахунок пограбованого народу, тим, кому замало чистого неба над головою, рано чи пізно буде цілком достатньо гробової дошки над грішним тілом.

* * *
Один великий чоловік, сповідуючи філософію християнського милосердя і всепрощення, сказав, що він простить ворогам своїм, але тільки після того, як їх повісять. А я, милосердніший, пом'якшую цей принцип: — Я прощаю своїм ворогам і ворогам мого народу, але за умови, що їх ніколи не повісять, однак вони повинні до кінця днів своїх очікувати виклику на місце виконання вироку.

* * *
Фашистами й „нашистами" називають національно свідомих українських політиків у сучасному громадянському бедламі ті люди й корпоративні спільноти, які прагнуть відволікати увагу суспільства від своїх дій і планів за суттю і кінцевою метою окупаційних, спрямованих на узурпацію влади в своїх (нам чужих) руках, утвердження власного панування в Україні і не тільки в Україні. Україна без українців — кінцева мета глобальних шовінюг.

* * *
Треба йти до успіху, зневажаючи успіх, але покладатися на успіх не варто, його можна лише творити всім заздрісникам на зло.

* * *
Дуже часто читачі розумніші за тих письменників, яких вони не читають.

* * *
Поезія і політика — різні явища, але вони існують в одному світі. Коренева основа сучасної української поезії при всіх її формотворчих перевантаженнях переважно здорова, глибоко народна, а в кронах цього пошарпаного змінними вітрами і громами-блискавками загадкового дерева гуляє зціляючий вітер свободи. Щоб там не казали про заангажованість літератури чи навпаки, як би не нарікали естети на шкідливість патріотичних освідчень, в кращих зразках віршів натрапляємо на чутливі струни серця, що нагадують про важливу функцію Поезії, висловлену одним з поетів діаспори:
Давно би вже померла Україна,
Та їй поети вмерти не дають.

* * *
Свобода слова. Це добре і навіть дуже добре! Але, перепрошую, потрібні уточнення: є чесне слово і є брехливе слово, є чесні люди і є брехливі, підлі люди. То про свободу якого слова мова? І про яких людей мова, що користуються і будуть користуватися свободою слова?

* * *
Істину врешті-решт можна відкрити, але втілити її в життя, застосувати на практиці — справа дуже важка, якщо не безнадійна.

* * *
Сучасна українська поезія — то ціла велика планета із своїми метриками, архіпелагами, островами й острівними державами, із своїми лісами й перелісками, дрімучою тайгою і джунглями, де всякий звір проживає і полює один на одного, де й люди трапляються і полюють одне на одного. Все тут є! І окремі високі дерева, і лісові масиви, і чагарники, і корякуваті яблуньки та груші, в т.ч. груші на вербі, і гордовиті дуби, і сріблясті ялини. Все є! Немає, на щастя, поки що людоїдства.

* * *
Здається, в лютому 2004 року в Спілці письменників я мав право на такий експромт, що стосується, певно, не тільки тодішньої політичної ситуації, і не лише українського контексту:
Прозомбовані боягузи,
Гідні власної зради,
Виглядаються із гузна
Потворної влади.

* * *
Обличчя нової влади глибоко спотворене злочинними слідами влади старої і, як видно, це надовго.

* * *
Каже дружина, щоб заспокоїти мене: — Всі ми залежні навіть у незалежній державі!.. Але від заспокоювань не легше.

* * *
Стверджую, виходячи з тієї безвиході, в яку заганяє життя: — Політика — це правда про те, що обіцяють, але чого ніколи не було й не буде; а поезія — це правда про те, що було, або могло бути, але, як і загублений рай, відійшло, відбуло, або відвернулося від нас, щоб ми не торкалися його, не обмацували похітливими пальцями, не могли його обміняти чи продати; поезія — це добрий зціляючий погляд божества, невидимого і всюдисущого, допоки земля і люди на землі; поезія — це загадка душі, а не розуму, тим паче блудливого і лукавого розуму, яким живиться політика, особливо в наш час великого лицедійства з постійними перевдяганнями та заміною декорацій і масок.

* * *
Те, що зробив у літературі Тарас Шевченко, ніколи не зробить Панас Шевченко, а якщо й зробить, то марна справа, бо нікому не потрібне відкриття того, що вже відкрито раніше.
Є жінки, у яких спідниця чомусь нагадує завісу театральної сцени, але не кожен мужчина спокуситься піти на виставу, про яку всі говорять і ніхто доброго слова не сказав.

* * *
Довести дурневі, що він дурень, важко, але при цьому його можна зарядить такою пристрастю і енергією, що він вибухне, як вулкан, і накриє тебе таким вагомим виверженням, яке виявиться сильнішим за будь-які розумні аргументи. Дурість — явище природне і неспростовне.

* * *
Якщо уряд багато уваги приділяє роботі силових відомств — значить він побоюється, що в майбутньому може мати справу з урядом національного порятунку.

* * *
Хто першим відкрив для свого народу вчення марксизму, той першим відкрив йому дорогу в ГУЛАГ.

* * *
Повтори в житті, як рефрени в поезії, існують для того, щоб допомогти людині й суспільству зосередитися на головному, але надто часті повтори знецінюють головне.

* * *
Те, що відбувається навколо нас, відбувається у нас самих, і ще не з 'ясовано, що первинне, а що вторинне, і від чого ми більше залежимо.
Нове слово конче необхідне в літературі, що розвивається, але як продовження, а не вписане в нульову сторінку модерного етапу.
Не може бути ні на що подібної книги в культурі, яка має тисячолітню історію, якщо ця книга належить до цієї культури й виросла з неї.
В природі мови, в її виражально-стилістичному потенціалі закладено досвід багатьох поколінь, що пізнавали й виражали світ через рідне слово, збагачували його своїм досвідом і світобаченням. Це неминуче дає свій відбиток в нових текстах при всій оригінальності творчої манери автора, його вміння й бажання висловлюватися модерно, неповторно. Зовсім нове, ні на що не подібне, створюють лише ті автори, які „впали з неба" і не мають зеленого поняття про те, що було створено до них, і тоді пишуть ні про що і ні про кого.
Недаремно Василь Симоненко сказав в одному з найкращих віршів: Щось було у мені і від діда Тараса, і від прадіда Сковороди.

* * *
Фізичні хвороби людини і хвороби суспільства взаємопов'язані і взаємодіють між собою, але в термінології тут трапляються невідповідності: наприклад, не може бути таких понять — прогресивний тоталітаризм, прогресивний соціалізм, як в медицині немислимі визначення: прогресивний рак чи прогресивний атеросклероз, хоча такі парадоксальні зіставлення багато чого прояснюють.

* * *
Найгаласливіший театр у світі — український парламент, що незрідка приймає підозрілі рішення, але сірість його активно діючих персонажів — поза всякою підозрою.

* * *
Смерть за життя страшніша, як життя після смерті.

* * *
Багато говорилося й писалося про виховне значення художньої літератури. Небезпідставно! Будь-яке виховання має велике значення. Тільки треба враховувати: дурень виховує дурнів, розумний — розумних, але біда в тому, що, як ти не шліфуй звичайний камінь, з нього ніколи не буде діаманта, навіть сердоліка не буде.

* * *
Завелись в Українській Хаті
Чорти рогаті
І заявляють: — Хто з нами,
Мусить бути з рогами,
А хто, не дай Бог, проти нас,
Готуй сухарі про запас,
Бо ще не сповна козаки
Сибір обжили й Соловки.

* * *
Якби не було на світі заборон, то не було б і демократії, яка не дозволяє запровадження в державі диктатури.

* * *
Бог не був ні християнином, ні мусульманином, але він не був терористом, більше того, він заповів: „Не убий!"

* * *
Судячи з бюстів вождів і тиранів, вони ніколи не відзначалися легкістю натури і чомусь полюбляли дивитися в той бік, звідки нічого нікому не світить.

* * *
Якщо опозиція робить постійно щось протилежне тому, що робить влада, обрана народом, то виникає питання до вищих органів правосуддя: — Що таке антидержавна діяльність?

* * *
Кожен поет, незалежно від тембру і висоти громадянського голосу, є речником свого народу. Кожен поет поєднує в слові земне й небесне. Кожен поет є універсальною мембраною свого часу, що вловлює найтонші коливання атмосфери під небом Вітчизни і загадкові, незрідка тривожні сигнали з-за обрію, з далеких світів і країв.

* * *
Істинні демократи не можуть називатися елітою, тому що вони є частиною свого народу, з якого вийшли і до якого мусять повернутися. Елітою називають себе вискочки, злодії в законі, щоб цим утвердити свою вищість над народом, своє право (незаконне) вказувати народові що і як йому робити, в якому напрямку рухатися... назустріч своїй погибелі.

* * *
На зміну спадкоємним аристократам прийшли в 20-30-ті роки минулого століття аристократи духу, об'єднані українською національною ідеєю. Вони потрапили в жорстоку м'ясорубку сталінського терору. За останні 20 років проголошеної, але сповна нереалізованої державної незалежності України нове покоління аристократів духу витіснено на обочину суспільно-історичного процесу псевдоелітою в союзі з „грошовими мішками .
Ті, що були першими,
Чесними, порядними,
Свою справу завершили
Й стали другорядними.
Ті, які ховалися,
Рот відкрить не сміли,
По хребтах піднялися,
Нам на шию сіли.

* * *
Народ і його істинні провідники творять історію, а вчені й недовчені історики пишуть історію на замовлення так званої еліти.

* * *
Варвари від шарлатанів і шахраїв (скор. — ша-ша!) відрізняються тим, що варвари приходять і відходять, навіть зникають чи губляться в історії, тоді як шахраї і шарлатани приходять надовго, проникають в усі пори суспільного організму, нав'язують і диктують свої моделі, проекти й безпринципні принципи в політиці й економіці, в літературі й мистецтві...
О Боже, хіба що на пальцях можна полічити, де їх нема! А скоріше за все вони — ша-ша! — є всюди і їхні окупаційні сили, на відміну від варварських, не відступають і нікуди не зникають, а живуть і процвітають на нашій землі, діють у нас і проти нас, примножують і зміцнюють свою присутність правдами й неправдами ще й зверхньо кажуть нам, українцям: — Ша-ша!

* * *
Кожен сам по собі вартий не більше, аніж він вартий в своїх соратників і суперників.
„Християнство справді є кращою релігією після програної битви", — писав Генріх Гейне, навіть не здогадуючись, що існує український народ, який завдяки християнству програв і програє всі битви за незалежність від нібито християнської Москви.

* * *
„На мою думку", „мені здається", „цілком можливо" — такими ось обмовками пересипані тексти праць, промов і статей деяких сучасних політиків і публіцистів, людей вільних від усталених знань і твердих світоглядних переконань, що своєї думки не мають.

* * *
Якщо переважно спритні дурні керують людьми, то виникає питання: — Хто ж вони, ті люди, що дозволяють дурням собою керувати?

* * *
В епоху збурень і обдурень
Домінує в народі штиль
Напередодні грізної бурі
І ревучих до неба хвиль.

* * *
Соціологія з її оперативними дослідженнями і політичним прогнозуванням — химерна наука, що хибує більшою неточністю, аніж статистика, тим паче тоді, коли добре оплачується замовниками.
Люди в політиці, які вважають, що вони завжди праві, не розуміють чи не хочуть розуміти елементарного: в суспільстві „завжди" не буває, тому що міняється час і суспільні завдання, а значить мусять мінятися люди, налаштовані йти в ногу з часом. Цього ніколи не збагнуть тільки твердолобі і вічно вчорашні.

* * *
Затяті „захисники трудящих", певні того, що після їхньої перемоги вдячні трудящі знову дозволять сісти їм на шию.

* * *
В минулій системі мистецтво мовчати привчило поетів заганяти свої думки й сокровенні бажання в метафори й езопову мову підтекстів, що збагачувало поезію; в наш час, коли можна говорити й писати що завгодно, обличчя поезії у багатьох віршувальників — як оголена задниця, посіріла від частого споглядання.

* * *
Думаю, поезія — це завжди політика. Яскравий приклад у минулому — вірш В. Сосюри „Любіть Україну". Якби його розумно використати сьогодні й спрямувати в сферу винятково чуттєву, то згодом в Україні міг би статися демографічний вибух, щоб любов'ю порятувати Україну від вимирання.
Жартома кажучи, і езопову мову можна застосувати, щоб вирівняти кадрову політику нової, вистражданої на Майдані влади.
Над глуздом триває кадровий глум,
Де кум засідає в горішнім дворі:
Знизу жаби з болота кажуть: „Кум-кум!" —
І кум це враховує нагорі.
Довжина прав націй і народів залежить від довжини рук імперського центру, якому серед білого дня ввижається, а серед
темної ночі сниться досі, що він — Третій Рим.

* * *
Стопроцентний русскій сьогодні — це людина, у якої, коли не сто, то п 'ятдесят відсотків крові української, п'ятдесят — угрофінської, татарської і єврейської, все решта складається з імперських амбіцій.

* * *
Не все, що кажуть в Спілці письменників у вас за спиною — правда, але, якби нічого не казали про вас за спиною, ще не відомо як виглядали б ви спереду в товаристві, яке живе міфами.

* * *
Якщо чекіст займає найвищий пост в державі, то це ще не означає, що його співвітчизники, які проживають в сусідній країні, зобов'язані йому служити, як раніше служили стукачі.

* * *
Божевільний має повне право відстоювати свої права, але тільки в домі божевільних, де для нього завжди знайдеться гамівна сорочка.

* * *
Люблю Сергія Ссеніна насамперед за кореневе чуття Вітчизни.
Відсутність такого чуття і в поезії, і в політиці веде на манівці пристосуванства і лакейського існування в чужій культурі чи в чужій політиці.
Є різні шляхи до слави — хороші й погані, благовидні й неблаговидні, але коли слава є самоціллю, вона увінчується безслав'ям.

* * *
Упертість — сильна якість при наявності розуму, а коли розуму обмаль, тоді впертість переростає в хронічну дурість.

* * *
Перегодовані гуси, яких викохували в своєму дворі Іван та Марія, давно пролетіли понад ставком в селі Ставкове і пропали в ненажерливих животах м'ясоїдів, а гуси-лебеді з однойменної повісті Михайла Стельмаха, яку я читав колись уголос своїй молодій дружині, в поїзді „Одеса — Івано-Франківськ", аби в душу її перелити неповторну красу української мови, досі пролітають у моїй пам'яті і вивищують вічне небо нашої рідної літератури.

* * *
Свободи, як і кохання, завжди замало, а що більше свободи і кохання, то скоріше деградує душа, спустошується тіло, а далі душа й тіло наповнюються апатичною втомою.

* * *
Коли в любові домінує секс, то любов швидко перегорає і зникає разом із сексом, в чорній дірі байдужості.

* * *
Емансипація не веде жінку до індивідуальної свободи, а робить її мужеподібною істотою, вбиває в ній найпривабливіше — жіночу цнотливість. Маю усталену відразу до жінок-курців. Жінка з цигаркою в роті — ніби попередній стан, підготовка рота для більш вульгарного заняття.
* * *
Поціляти в ціль словами — найблагородніша стрільба, але тільки в тому випадку, коли твій опонент користується такою ж самою зброєю, як ти — зброєю слова.
Коли в правду стріляють,
то кулі летять в поетів.
Коли в свободу стріляють,
то кулі летять в поетів.

* * *
Ідеї на відміну від ідеалів знецінюються, зазнають краху за життя одного чи кількох поколінь, тоді я к ідеали, наче зорі на далекому обрії, світять людям усе життя, часто — від покоління до покоління.

* * *
Агресивні примітиви, особливо в політиці (та й в літературі), завжди на виду і на слуху, — як повії, що себе постійно пропонують, як набридла музика асів сучасної естради, яку називають попсою, а я називаю музикою псовою.

* * *
Все життя іде Алла
до свого ідеала,
і не знає кінця дорога.
Тому що ідеали
залежать не від Алли,
а від Господа Бога.
Хто себе ототожнює із своїм народом і бере на себе сміливість говорити від імені свого народу, той або нахабний самозванець і авантюрист, або пророк, що в ХХІ-му столітті маловірогідно.

* * *
Бути чесним і добросовісним, воістину народним депутатом — це мати за обов'язок відстоювати чужі права, забуваючи про свої.

* * *
Кожен має право приторкнутися вічності й щезнути в ній.

* * *
„Євреї несли Біблію крізь віки, як свою переносну вітчизну", — сказав великий німецький поет Генріх Гейне, пам'ятаючи про свою приналежність до живучого і багатостраждального біблійного народу. А ми, українці, упродовж віків тримаємося своєї благодатної землі, але чомусь не можемо збудувати собі повноцінну, незалежну від зажерливих сил вітчизну, яка оберігала б нас і наші предковічні цінності від переносних святинь і чужих ідолів.

* * *
Національна трагедія українців не в тому, що вони дурніші чи слабші тілом і духом за інших людей, а в тому, що досі сповідують принцип християнської безпринципності: як ударили тебе по одній щоці, то підставляй другу.
Ні раю, ні комунізму ніхто в житті не бачив. А пекло, яке влаштували на землі комуністи по дорозі до „світлого майбутнього", бачили мільйони і десятки мільйонів людей. Тож хто такі комуністи сьогодні? Спадкоємні чорти чи провісники нового раю, у який можна потрапити, як показав історичний досвід, тільки через пекло Соловків і Сибіру.

* * *
В час глобалізації всесвітніх процесів поки що вільним народам варто пам'ятати: націоналіст — людина, що відчуває себе невід'ємною часткою свого народу і хоче завжди бути зі своїм народом, а хто ненавидить націоналістів і паплюжить їх, той бореться за те, щоб панувати над народами, яких вони не представляють.
* * *
Треба розрізняти націоналпатріотів, націоналкар'єристів і націоналшизофреників, яких з першого погляду наївні або ідеологічно забомберені люди не зовсім розрізняють.

* * *
Все, що ми бачимо і чуємо сьогодні в умовно незалежній Україні, — тільки відлуння того, що сказали і зробили (але не довершили сповна) попередні покоління українців. Вдивляймось і вслухаймось в це відлуння, щоб зробити практичні висновки і діяти так, як вони, в ім 'я реалізації української ідеї, але набагато краще. Інакше наступні покоління нашого відлуння не почують.
Деякі вороги надійніші за деяких друзів, бо вони відвертіші й принаймні не цілуються перед тим, як заспівають треті півні.

* * *
Не кожен допитливий потрапив свого часу в протоколи допитів, але скільки туди потрапило зовсім недопитливих людей, які під час допитів у застінках НКВД-КГБ розповіли про те, чого ніколи не знали і не бачили! Все це заслуга комуністичного репресивного режиму, який під тортурами будив „творчу фантазію" у людей зовсім далеких від будь-якої творчості.

* * *
Дурень думкою багатіє, а сучасні олігархи, обвівши дурня навколо пальця, будують своє процвітання на сльозах одурених і багатіють з народного добра.

* * *
Младореформатори, для яких реформа — понад усе, ведуть туди, не знать куди, і що менше вони знають про напрямок руху запропонованих змін, тим далі вони заведуть.

* * *
Генетичне сміття, що рветься до влади чи, не дай, Боже, входить у владні структури, ніколи не діятиме благородними методами і не буде працювати на створення суспільства вільних людей, що живуть за законами справедливості, честі й совісті. Кати і жертви схожі між собою в історії тим, що за певних (непевних) обставин незрідка міняються місцями.

* * *
Втрачає в ціні життя,
Побите Серпом і Молотом,
В час, коли всяке сміття
Себе уявляє золотом.

* * *
У найгуманнішого Президента-демократа є перспектива стати диктатором, якщо опозиція, що рветься до влади, буде постійно діяти протизаконно і антидемократично та ще й дорікати йому в тому, що він не гуманіст і не демократ.

* * *
Бути поетом — не нагорода, а кара Божа. Хто з поетів домагається правдами й неправдами премій і нагород, той не обранець Божий.

* * *
Вічним учнем на все життя залишається хіба що той, хто нічому не навчився в першій половині життя.

* * *
Людина має дві головні складові — плоть і дух. В одних переважає перше, в інших — друге. Коли щось одне відчутно переважає, тоді людина не спізнає ні гармонії, ні земного щастя в житті.
Дівчина вночі відрізняється від дівчини вдень тим, що вона на перший „сміливий" доторк може виявитися бувалою в бувальцях жінкою.

* * *
Всі кіноверсії про можливий армагедон, що настане від зіткнення крупного метеорита із Землею, — тільки благенькі репетиції нашої реальної космічної катастрофи в майбутньому.

* * *
Якби наші невтомні реформатори проводили свої реформи так, щоб вони не заважали людям жити, то їм ціни не було б ні в пеклі, ні в раю.

* * *
Блудлива жінка відрізняється від блудливого чоловіка тільки тим, що здатна розкаятися, як Марія Магдалина й перейти у стан святих чи принаймні сама оголосити себе святою.

* * *
Природа була вище мистецтва до того часу, поки людина не опанувала мистецтвом нищити природу во благо собі, а насправді — на погибель і собі, і мистецтву, яке, виявляється, не вічне завдяки людині.

* * *
Бог — це життя, він у кожному з нас, грішному і безгрішному, і він житиме доти, поки не загине людство, що з кожним роком і десятиліттям удосконалюється у творенні форм і знарядь самогубства.
Вільна думка перемагає простір і час, а єдиний мовний і культурний простір, який нам нав'язують імпершовіністи, вбиває українську душу і будь-що намагається примусити українців жити за московським часом.

* * *
Живим письменникам, які б вони не були талановиті, не варто претендувати на роль безсмертних з тієї простої причини, що безсмертними стають лише після смерті.

* * *
Справжній націоналіст — не той, що закликає бити в Україні „москалів і жидів , а той, хто прагне залишитися самими собою, зберегти свою мову і культуру, віру і традиції батьків з діда-прадіда, зрештою, хоча б для того, щоб почуватися як рівний з рівними у взаємовідносинах з тими ж „москалями і жидами", дружити з ними на рівних і разом відстоювати загальнолюдські цінності на землі. Все решта — політичні спекуляції й істерики націоналшизофреніків, як з одного, так і з другого боку, яких не бракує у самозваних речників будь-якої нації, що не хоче і не повинна загубитися в сучасному глобалізованому світі.

* * *
Якщо я, українець, не даю сісти собі на шию будь-якому нахабному представникові іншої нації, відстоюючи свої права на своїй рідній землі, то це аж ніяк не означає, що я ігнорую права тієї нації, до якої належить такий нахаба: у кожної нації є свої чесні люди і свої негідники й шахраї.
Я сповідую інтернаціоналізм, але не той фальшивий інтернаціоналізм, під прикриттям якого відомі політичні сили давно ведуть політику етноциду і лінгвоциду проти українського народу, — я проти будь-якої денаціоналізації і винародовлення.

* * *
Так званий електорат, як правило, голосує не за правду і справедливість, а за тих, хто голосніше від усіх бреше про досягнення правди і справедливості, попередньо купивши кілька
сот, а то й тисяч, агітаторів із середовища дезінформованого електорату.

* * *
Хто нині постійно й цілеспрямовано маніпулює правами людини, поширюючи їх на права злодія і шахрая, експансіоніста і ґвалтівника народної моралі, той продумано ігнорує права нації і народу, щоб завтра не нація, не народ вирішували свою долю, а окремі фінансово-економічні об'єднання, окремі групи впливових людей, що вже тепер привласнюють собі права, більші за права будь-якої національної спільноти, окрім спільноти, умовно кажучи, самопроголошених „надлюдей", нібито Богом посланих, аби бути господарями в Українському Домі.

* * *
Поширений тип людей, яких цікавить одне — смачно поїсти, гарно випити і розкішно поспати, бажано — з чужою жінкою. Ради цього вони можуть і „повкалувати" будь-де і будь на кого. Таким людям не потрібна ні національна, ні духовна свобода, але над ними не зайвий батіг як інструмент свободи руху до ситого їдла, до пляшки і ляжки.
Псевдоукраїнські комуністи у Верховній Раді — не парламентська опозиція, що має свої особливі підходи у вирішенні соціально-економічних питань на користь народу, це опозиція до Української Держави, зла сила, що діє безкарно й нахабно і являє собою загрозу самому існуванню України як незалежної держави.
Ті, хто називає себе нині комуністами, насправді є яскраво вираженими правонаступниками катів українського народу, агресивними виразниками інтересів імперської Москви.
Вони не мають ні найменшого відношення до знищених сталінським режимом українських комуністів Скрипника, Шумського, Хвильового з його знаменитим гаслом: „Геть від Москви!" Вони, кажучи в їхньому ж стилі, є агентами зовнішнього впливу.

* * *
Як не дивно, але демократію може в наших умовах порятувати лише диктатура закону, спрямована проти людей і політичних сил, які нині цинічно нищать демократію, або використовують її виключно у власних корпоративних інтересах.

* * *
Проголошена, але не реалізована свобода, примножує хаос і вседозволеність. Вона є підходящим будівельним матеріалом для відновлення диктатури, жорстокішої, аніж її попередниця, бо така диктатура буде переслідувати свободу і демократію, мотивуючи тим, що демократія — це зло, яке примножує хаос у суспільстві.
Ліворадикальні, антидержавні сили в наші дні настільки знахабніли, що вже начебто й не бояться потрапити під колеса історії.

* * *
У творі мистецтва є душа, за умови, що митець вклав свою душу в твір; ніякої іншої, суто мистецької, душі там немає і бути не може. Схильний до парадоксів Оскар Уайльд, сказавши: „Душа є тільки в мистецтві, а в людини її немає", або глибоко помилявся (похмелявся?) і мав на увазі дещо інше, або в парадоксальній формі висловився про найвищу естетичну сутність мистецтва.

* * *
Коли у творах письменника на перший план виступає начитаність, він має право бути директором парламентської бібліотеки, незважаючи на те, що свого творчого обличчя у нього немає.

* * *
Натовп я к символ вуличної демократії може зникнути тоді, коли всі люди будуть самодостатніми, мислячими індивідуумами, але так, як цього ніколи не станеться, то натовп — субстанція вічна. Недарма мій однокурсник в Одеському університеті Віктор Мороз свого часу сказав: — Люблю народ, а натовп мене втомлює.

* * *
Політики з досвідом стримано розповідають про те, в чому вони не брали участі, а коли заходить мова про їхню роль в тих подіях — стриманості як не було!
Якщо опозиція, критикуючи владу, нічого путнього (крім утінського!) не пропонує в суспільно-економічній, культурній сферах на користь України, то її цікавить одне — будь що прорватися до влади і змінити зовнішньополітичний курс.

* * *
Красива жінка своїм мовчанням може сказати більше, аніж тоді, коли заговорить.

* * *
Жінки завжди вимагають у мужчин більше, аніж їм дають, і що більше їм дають, то ще більше вони вимагають.

* * *
Все, що я забув, не варте того, щоб його пам'ятати.

* * *
Аби не втратити все в цьому світі, треба замолоду поселитися в світі поезії і ні за яких обставин не переселятися в світ бізнесу: хто нічого не має, той не може нічого втратити, зате душу зберегти — понад усе!

* * *
Конвеєрний віршувальник, який вважає себе поетом, докладає максимум зусиль, щоб одержати нагороду; талановитий поет не добивається нагород, бо він має найвищу нагороду від Бога — свій талант.
В поезії більше краси і любові, як у повсякденному житті, тому люди примітивні й вульгарні (незалежно від звань і посад!) не люблять поезію.

* * *
Творчі смаки і стилі так швидко міняються з плином часу, що теперішній постмодерніст, який зневажливо ставиться до старих майстрів, в очах завтрашніх новаторів може виглядати не просто старомодним, а здаватися монстром консерватизму і штучної заскорузлості.

* * *
Не тільки повсюдно оголені серед літа пупи, а й оголені жіночі ноги, груди, зади — свідчення того, що жіноча стать прагне максимально скоротити собі дорогу до свого примарного щастя; що більше довкола оголеного жіночого тіла, то довша дорога до справжнього щастя.

* * *
Життєвий принцип сучасної емансипованої жінки: „Хороший муж — чужий муж".

* * *
— Я тобі віддала свою молодість! — кидає жінка страшне, як їй здається, звинувачення в обличчя своєму чоловікові, але мовчить про те, що вона зіпсувала йому життя.
Здається безневинною жінка з пригаслими очима і скорботним виразом обличчя великомучениці, а тим часом вона готова вогнем ненависті і жадобою помсти запалити цілий світ, тому що, виявляється, не вона обманювала і зраджувала, а її обманювали і зраджували.

* * *
Тільки самотність народжує стан душі, в якому хочеться обняти всі зірки в небі.

* * *
Якби один мій знайомий точно знав, що людство на шляху до щастя довідається на другий день про його велике відкриття, він негайно оголосив би в усіх ЗМІ про це відкриття: хто одержує велику зарплату, лежачи на дивані, той не заздрить безробітному сусідові, що вже став невід'ємною частиною свого дивана, купленого по блату ще в незабутню брежнєвську епоху.

* * *
Молода людина, що плаває в морі на надувному матраці, мало чим відрізняється від старого чоловіка, що ходить на милицях берегом моря.

* * *
Уявімо собі політичну партію, що складається з одних однодумців. В такому разі вона приречена на виродження і загибель, бо одна думка на багатьох гальмує розвиток і ніколи всіх не влаштує.
Ідеї прив'язані до землі, ідеали — до зірок. Тому ідеї помирають раніше, і тому ідеали завжди на похороні ідей освітлюють дорогу до кладовища.

* * *
Якби до ідеалів було — рукою подати, їх би давно замацали і перетворили на дівку, яка дозволяє себе мацати першому-ліпшому залицяльнику.

* * *
Те, що належить вічності, ніколи не постаріє і не перестане бути сучасним.

* * *
Не варто любити ближнього, як самого себе, поки ближній не виклав з-за пояса пістолет і ключі від квартири.

* * *
Найчистіші соратники в згуртованих лавах „жовтого дия вола" — це ті, хто ще не встиг обагрити кров'ю руки в ратному труді на користь спільної вітчизни, що зветься Кишеня.

* * *
У нацистської партії Гітлера і в більшовицької партії Сталіна прапори були одного кольору — червоного, який красномовно свідчив: джерелом його є безневинна людська кров.

* * *
В більшості випадків більшість не думає самостійно.
Свого часу в одній із статей Ульянов-Ленін вигукнув: „Парламентський кретин Каутський!" Якої б він заспівав, як би нині познайомився з деякими чільними опозиціонерами в умовно українському парламенті!

* * *
Реформи, які проводяться в державі більше десяти років, дають один всеосяжний результат — нові реформи.

* * *
Ланцюгова реакція реформ в чомусь подібна до ядерної реакції: і в першому, і в другому випадках руйнівний результат безповоротний і нічого відновленню не підлягає.

* * *
Коли людина нанесені їй образи сприймає виключно як образи всієї нації, до якої себе зараховує, то це означає, що на її персональному рахунку достоїнств, окрім нулів, немає нічого.

* * *
В умовах демократії, навіть такої недорозвиненої, як у нас, імперський центр не може розраховувати на те, що йому вдасться повернути собі колись загарбане силою і приниженням національної гідності та руйнуванням культури і мов поневолених народів. Принаймні на очах світової спільноти зробити це силою — нереально, а демократичним шляхом це зробити — неможливо.

* * *
Історія — це наука про те, що вже відбулося, але не в повному обсязі; це означає, що сповна все відбудеться в майбутньому.
Коли? Може, завтра, може, через роки-десятиліття, але недописані сторінки історії мають бути дописані, тільки не кров'ю і вогнем, як раніше, а надійнішими сучасними методами.

* * *
Людина, яка любується пам'ятником, поставленим їй за життя, не розраховує на посмертну славу. Навіть Ленін, перш ніж красуватися в мавзолеї, мусив спочатку померти.

* * *
Голова стає світлою, коли звільняється від темних думок, здетонованих владою, що нищить життя в ім'я світлого майбутнього.

* * *
Розум — первинне, погляди — вторинне; не погляди формують розум, а розум формує погляди.

* * *
Люди, які нічому не навчилися в житті, стають успішними політиками, тому що їхній досвід безцінний для виборців, що не люблять вчитися.

* * *
Поет любив тихими літніми вечорами списувати ліричні вірші у високих зірок на небі, коли вони переморгувалися між собою і говорили про піднебесне чисте кохання. Ніщо так не виснажує поета-славолюбця, як той максимуму зусиль, що витрачаються ним для здобуття мінімальної слави.

* * *
Не завжди правда, заюшена кров'ю, є правдою, що відстояла себе в бою. Часто це правда переможена, позначена смертельними ранами в бою програному.

* * *
Уряд, який не підтримує мистецтво, ніколи не опанує мистецтвом управління.
Казати правду і дурень може, а як реалізувати оту правду в житті чи хоча б захистити її від неправди, знає тільки мудрий чи принаймні розумний.
* * *
Коли у нас кажуть: „Бий своїх, аби чужі боялися!", то у них діють за принципом: вихваляй і оберігай своїх, аби чужі заздрили і нам підкорялися.

* * *
Деякі відомі політичні партії відрізняються від деяких організованих злочинних формувань хіба що тим, що назовні діють легально завдяки реєстрації в Мінюсті та політичному прикриттю в умовно українському парламенті (пар-лементі). їхні публічні глашатаї якраз найбільше кричать про „політичні переслідування", коли правоохоронці натрапляють на кримінальний слід подільників. Ніхто нікого не силує йти на вибори (хоча спроби трапляються), але після виборів мільйони людей почуваються згвалтованими.

* * *
Людське нахабство не скорочує дорогу до щастя, не веде до справжнього успіху, але дає можливість нахабам бути на видноті, часто фігурувати в колах успішних людей.

* * *
Кожен, хто помер, не має змоги особисто змінити свій імідж, зате його соратники й настнаступники, за умови, що небіжчик щось там писав і був публічною людиною, цілком спроможні прославити чи спаплюжити смертного чоловіка.

* * *
Хто не може жити чесно і наживає добро лише шляхом обману і шахрайства, той всіх інших людей тримає за дурнів і ворогів свого роду-племені.

* * *
Як би там агресивна політична дама не робила вигляд, що вона в своєму амплуа — левиця, вочевидь все те, що вона говорить і як вона говорить, розраховуючи на бездумних, зазомбованих совків, видає її з головою: агресивна дама — не левиця, а затята, знавісніла ослиця, що вперто домагається задоволення лише свого інтересу.
Марк Твен свого часу сказав: „Блоху можна навчити робити все те, що вміє робити американський конгресмен". Додам від себе: „...можна навчити і тому, що витворяє український парламентарій . Але, підкреслюю, не можна ні американського конгресмена, ні українського парламентарія вивчити на поета,
тому що поетом треба народитися.

* * *
Цукрово-шоколадний король після „помаранчевої революції", влаштувавши в Україні „цукрову кризу", добре „насолив" тодішньому прем'єр-міністру, аби усунути конкурента в таборі переможців.

* * *
У віршах деяких поетес лірична героїня скидається на породисту кішку, майже левицю, що легко могла б схрумати мишку — свою жертву-обранця, але не робить цього чи то завдяки власному благородству, чи то завдяки своїм високим смаковим якостям: навіщо, мовляв, споживат?
Неповторна музика моря
Вчора море розбушувалося, але залишилося теплим. Сьогодні вранці підійшов човен до моря, а воно хвилюється, як жінка, що готова прийняти тебе, обласкати і при нагоді, залежно від твоєї поведінки, втопити.
Хвилі ласкаві й теплі, як жіночі руки, як жіночі губи, що торкаються твого тіла, де тільки їм заманеться, — і ти наповнюєшся свіжістю й чистотою, новою енергією, як тоді, в минулому тисячолітті, коли все ще було попереду, за синім небокраєм, що крилом своїм непомітно й безсоромно лоскотав у найчутливіших місцях, як жінку, що лежала лицем до неба.
Море — не стихія, не імпровізація всесильного єднання Води, Вітру і Сонця, а гармонійно влаштована вища субстанція, що не дає людині збайдужіти до життя, забути про те, що природній стан — понад усі умовності.
І душі загиблих, і загублені зорі
Купаються в морі у будь-який час.
Ми піднятися можем над рівнем моря
Але море постійно вище за нас.

* * *
Шторм бушував цілу ніч, а вранці пригамувався, але не затих.
Я двічі плавав у морі, переборюючи хвилі. Коли повертаєшся на берег, потрібне деяке зусилля, щоб перемогти хвилю, яка затягує назад, на глибоке. Люблю море, яке пручається і заколисує. Море — як жінка,
що спочатку спокушає, лащиться, потім бунтує, вимагає підкоритися її стихіям і капризам. Море пристрастей і почуттів, бунтарських збурень і ніжної, теплої ласки притишених бажань — все це вміщає море, а конкретніше — Чорне море.

* * *
Знову над морем стою. Море хвилюється, а я спокійно споглядаю його і думаю, питаю у моря, чому на суходолі без нього часом так сумно?
Якби не було моря, не було б ні кораблів, ні моряків, ні закоханих у море безоглядних романтиків. Не було б морських чайок і бентежного вітру з моря, що кличе і манить в невідоме, і ніколи б не було музики, що виповнює душу бунтівною силою. Так, так! Не було б музики, яка єднає душу з непереможними
силами морських стихій, що ніби розгойдують землю і небо.
Море — той великий, універсальний інструмент і водночас композитор-музикант, що вихлюпує в атмосферу безмежне море найдивовижніших звуків.
Море плаче і сміється, ридає і торжествує, погрожує і заколисує, реве і шепче, радіє і обурюється, заспокоює і лякає, ірже, як бойовий кінь, і стогне, як поранений воїн.
Море — це дзеркало землі, в яке зачаровано заглядає небо.
Море — це велика душа землі, що не дає зміліти людським душам, наповнює їх благородними, романтичними поривами і устремліннями. Море нагадує людям: усі ви з моря вийшли, і коли забудете про це, знову станете амебами...
Без моря материки, континенти й острови, вся земна суша давно засохли б, перетворилися у розпечене під сонцем півдня чи заморожене в північних широтах мертве каміння і на всій планеті запанував би кам'яний вік.
Як добре, що колись, давно-предавно, всі ми вийшли з моря і душі наші співзвучні морю, синьому й великому, як небо, що високо над нами, далеко від землі, а море поряд, на землі.
Море, я люблю тебе, як люблю небо, як люблю молодість свою, що тобою наповнилась в минулому тисячолітті у незабутньому місті над морем.
І чи то мені здається, чи то насправді так? Коли після розлуки приходжу схвильований до тебе, море, ти також хвилюєшся. Певно, існує незбагненний зв'язок між моїм неспокійним серцем і твоїми неспокійними хвилями, море!

* * *
Музика, що долинає вночі з місхорівської дискотеки, слава Богу, тоне в шумі моря. Цей шум вищий і благородніший за найкращу музику над морем.
В шумі моря вчувається шурхіт прибережного піску і тихий передзвін міріадів крапелинок води, на які дрібняться хвилі морські, вдаряючись об твердь берега. В шумі моря видзвонюють тисячі й тисячі небесних світил, далеких планет, більших і менших зірок, що безнастанно купаються в морі. Шум моря ні з чим на світі не можна переплутати.
В останні дні перебування над морем так воно притягає до себе, так пестить і ніжить у полоні теплих південних хвиль, що мимоволі думаєш: — Чи це не остання зустріч?.. — І на березі ще більше прислухаєшся, як воно шумить. А море шумить, ніби каже: - ШО ТИ, Ш-ШО ТИ! ВСЕ ХОРОШ-Ш-ШО! БУДЕ Ш-ШЕ! БУДЕ Ш-ШЕ І Ш-ШЕ! - і все одно я плачу на прощання. І море відповідає, ніби вторить мені краплями хвиль, що розбиваються об твердь берега і падають сльозами мені до ніг. Невже і море, як жінка, вміє плакати?
Як плаче море на прощання,
знає тільки перше кохання...

* * *
Останнього ранку вода в морі була така, що я згадав рядок із давнього свого вірша: „Вода була чиста і тепла, мов тіло дівоче" . Дивним чином під вечір вона кишіла медузами, плавало в ньому багацько якогось сміття, кульків, паперу...
Певно, тіло дівоче ближче до вечора змінюється, а скоріше за все — то вплив брудних політтехнологій, завезених в Крим на відпочинок політиками з „нової опозиції".

* * *
Я ще вчора помітив, як росте хвилювання,
Як хмурніє під вечір твоє плесо прозоре,
І сьогодні настало неминуче прощання, —
До побачення море!
ВІДКРИТЕ ПИТАННЯ
Я і не народився в Одесі,
але в Одесі народилася моя любов до моря,
що переповнила мою молодість,
яка пройшла в місті над морем,
але не минула в житті;
моя молодість,
як морські припливи і відпливи,
непроминально збурює береги душі,
штормами думок і почуттів
вривається в пам'ять
і не дає мені опуститися
нижче рівня моря.
Я не народився в Одесі,
але в Одесі народилася
моя перша любов,
і перші вірші про море;
в Одесі народився мій перший син,
що рівноцінне моєму другому народженню;
в місті над морем народилося бажання
жити в Києві,
щоб сумувати за Одесою,
як сумують за молодістю,
яка повертається тільки на світанку
в обіймах ефемерної Ассоль
(над моїм ліжком у гуртожитку
по вулиці Островідова, 64
вражало відвідувачів саморобне гасло:
„Я знайду тебе, моя Ассоль!"),
повертається на світанку
і в ту ж таки мить,
як ранкове сонце безсоромно
першим променем торкається вуст,
раптово зникає до наступного світанку.
Я не народився в Одесі,
але все, що люблю і чим живу,
народилося в Одесі, —
значить питання про місце мого народження
залишається відкритим,
як відкритим лишається для кораблів
відкрите море.
Всеперемагаюча любов
Ялюблю і до кінця днів моїх любитиму тата й маму, які померли давно, але живуть в моїй пам'яті; люблю синів ж А моїх, які виросли й зайняли належні місця в житті; люблю
своїх онуків, які ростуть, ніби мої діти, що дивним чином замаліли і наново піднімаються вгору сходами життя... Все це моя Україна в мініатюрі й незламна моральна основа моєї любові до великої України, яка ще не вмерла і ніколи не вмре, тому що вміщає в собі, кажучи словами Тараса Шевченка, і мертвих, і живих, і ненароджених...
Коли мій батько Ілько в 1943 році втік з німецької неволі, то сказав мені, переступивши поріг рідної хати: „Ще не вмерла Україна!" Тоді я, шестилітній, вперше побачив свого батька і вперше почув слова, щоб їх ніколи не забути, навіть тоді, впродовж складного тривалого часу, коли ці слова були поганьблені й затоптані в непам'ять.
Україна — це моя родина, мої однодумці, мої духовні брати й сестри, близькі й далекі, знайомі й незнайомі; це доли і гори, Дніпро і Чорне море, Київ, Одеса і Львів, село Острівецьна на Прикарпатті й село Ставкове на Одещині, всі міста і села на українській землі від Заходу і до Сходу, від Півдня до Півночі, золоті пшеничні поля і зелені луги, ліси й гаї, українська мова і українська пісня, трагічна історія і малогероїчна сучасність, все, що було, і все, що буде на землі Довбуша і Кармелюка, Шевченка і Франка, — це моя Батьківщина, моя рідна Вітчизна.
Вище України — тільки небо, але й небо понад Україною — також Україна.
Комусь, може, не менше подобаються наші доли й гори, „і лани широкополі, і Дніпро, і кручі", наші блакитні простори. Але якщо цей Хтось, цей Зайда, цей пан Ніхто любить лише краєвиди, лише небо, засіяне зорями, лише теплий хліб і тепле море, лише українську територію, де можна кращим чином облаштувати своє життя, то це не мій співвітчизник і не мій побратим у спільному духовному храмі, не моя духовна посестра. Таким я кажу словами російського поета: „Для тебя территория, а для меня — зто Родина, сукин тьі сьін!"
Вище України — тільки небо...
Під вічним небом України народила мене українська мати, щоб жив я на рідній землі, захищав її, любив такою любов'ю, яка передається дітям і внукам, далеким нащадкам, щоб від роду до роду торжествувала на цій землі велика любов до матері-Вітчизни, до України, яка не раз помирала і воскресала, яка відродилася на межі тисячоліть і переживе тисячоліття, і ніколи-ніколи не вмре, бо вона зрослася з безсмертям своїх залюблених у неї синів і дочок, і мертвих, і нині сущих, і грядущих, бо вона в царстві людського духу житиме як невід'ємна частка людства, допоки навколо сонця обертається земля і допоки сонце світить над землею.
Мій батько Ілько на зорі мого життя привітав мене словами: „Ще не вмерла Україна!" Я всім своїм життям відповідаю йому: „І ніколи не вмре!" Вище України — тільки небо, але й небо понад Україною
— також Україна!
Апологія пісні
Романові
Летять журавлі наді мною, все „Кру!" і „Кру!"
Як тоді, коли пісня журлива народилась у Лепкого.
А я собі думаю, що ніколи в цім світі не вмру,
Поки пісня у небі пливе з того часу далекого,
Коли було втрачено все. І підступний людинозвір
Розтоптав Україну, назвавшись лукаво товаришем.
Залишилася пісня й вознеслась від землі до зір,
Щоб з небес пантрувати священні могили й пожарища.
Тільки пісня лишилась і жменька дозволених слів,
Аби в клятвах нових пригиналися ми уклінно.
Але навіть тоді, як згвалтований розум дурів,
У затьмаренім тексті світилось: „Живи, Україно!.."
Вітер часу ламає дерева й високі людські життя,
Перегортає в історії то чорну, то білу сторінку.
Стало мужем державним на диво живуче дитя,
Скупане на попелищі у несмертнім могильнім барвінку.
В епіцентрі брехні, в мерехтінні поганьблених зір,
В говорильні безмежній, що не знає ні страму, ні тями,
Бовваніє над нами розпаношений людинозвір,
Прихистившись завбачливо історичними прапорами.
Вітер часу кружляє, як підмітив ще Еклезіяст,
Журавлі відлітають, щоб додому вернутися в повесінні.
Поки пісня у небі, поки топчем правічний ряст,
Людинозвірі приречені, як динозаври, вимерти
в Україні.
Летять журавлі й мою душу кривавлять
тим „Кру!" і „Кру!",
Диктатура журби журавлиної концентрується наді мною.
Але ж я не плачу! Я вірю, що ніколи-ніколи не вмру,
Допоки моя Україна, боронь, Боже, не стане мені
чужиною.
Обережно: гомозаври
Ніби серед звірів у лісі я...
В хащі густі забрів.
Хтось каже: — Регламент... — Комісія...
А я чую гарчання вовків.
Петро Осадчук


Переживаємо тривожні часи. Не тільки в усьому світі, де панівні держави так „перезавантажують" свої стосунки, що у малих країн тріщать чуби. Не тільки в Європі, де за ірраціональних обставин через катастрофу літака загинула вся еліта сусідньої з нами держави (до речі, члена Євросоюзу і НАТО). А й у самій Україні, де обранець третьої частини населення (головним чином етнічних росіян і російськомовних
українців), цей за висловом Юрія Андруховича „недорікуватий дядько з кримінальним минулим", згрібши в
кишеню посвідчення Президента України і витерши ноги об її Конституцію, вже в перші місяці свого владарювання заходився руйнувати все те, що з таким великим трудом було створено за роки Незалежності і освячено кров'ю багатьох поколінь українців.
Пояснення всіх тих трагічних подій, що відбуваються навкруг нас, і рецепти того, що робити в такій ситуації,
ми шукаємо, як правило, в газетно-журнальній періодиці та науково-публіцистичній аналітиці, забуваючи про існування ще одного, випробуваного часом інструментарію осягнення навколишньої дійсності — художньої літератури, зокрема поезії. На превеликий жаль, наш письменник перестав бути ідейним проводирем свого народу і повелителем його дум. Такі його виходи в широкі маси, як презентація нового видання поеми „Берестечко" Ліни Костенко — з нагоди ювілею останньої, стали рідкісним явищем. Втім, битва під Берестечком та її наслідки — це розмова скоріше про минуле, а людям потрібні відповіді на пекучі запитання нашого вкрай складного сьогодення.
Народ потребує думок і порад не тих письменників, які провели роки нашого державного становлення у „внутрішній еміграції", а тих інтелектуалів, які постійно були на „передовій", знаходячись в епіцентрі політичних бур. Саме такою людиною мені уявляється відомий поет і громадський діяч Петро Осадчук, який стояв біля витоків Руху і ТУМу, був одним із батьків-фундаторів нашої Незалежності, засідав у Верховній
Раді, входячи до складу Комісії з питань культури і духовності, серед членів якої були такі відомі особистості, як Роман Іваничук, Степан Пушик, Лесь Танюк і Дмитро Чобіт, а також Микола Жулинський, Михайло Косів, Леонід Кравчук і В'ячеслав Чорновіл.
Ім 'я Петра Осадчука добре знане в Україні. Серед творчого люду — як чільного письменника, автора більш як тридцяти збірок поезії, публіцистики, критики, „афоризмів і філософських прозаїзмів", як зрештою одного з керівників НСПУ. Широкому читацькому загалу Петро Осадчук відомий, перш за все, як поет-гуморист. Не в останню чергу тому, що цей свій імідж невтомного жартівника і дотепного балагура Петро Ількович сам всіляко підтримує і пропагує. При цьому мало хто здогадується, що за ширмою дошкульного сатирика
приховується глибокий мислитель. Поет це добре розуміє, зазначаючи: „Про мене напишуть: громадський діяч, і як про поета — куценький рядок".
Відомий літературознавець, доктор філологічних наук, професор Одеського Національного університету Євген Прісовський у своїй вже посмертно виданій збірці літературно-критичних статей „Слово мужності, правди й любові", у якій він розглядає творчість таких видатних письменників як Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Драч, Ліна Костенко і Володимир Забаштанський, цілий розділ („Синтез публічності,
ліричності й сарказму") присвятив аналізу творчості Петра Осадчука.
Як слушно зазначив на презентації книги Петра Осадчука „Віддзеркалення безодні" (Київ, 2006), що відбулася під час проведення Олійниківських читань на Одещині, його однокашник по Одеському університету, а нині спецкор „Одеських вістей" Богдан Сушинський, „творчість Петра Осадчука — це
осібне явище в сучасній українській літературі, яке поки що не має усталеного визначення, але виразно позначене мистецтвом вияву українського національного гумору, філософськи оздобленої політичної сатири і жорсткої патріотичної лірики". Згідно з його ж словами, не лише творчість, а й спосіб творчого сприйняття Петром Осадчуком сучасної української дійсності — явище своєрідне, яке породило в нашій літературі
цілу течію „осадчукізму". Передмову до своєї книги „Театр перед мікрофоном", що є спробою осмислення його верховнорадівського досвіду, Петро Осадчук назвав „Від великого до смішного". Така назва
не є випадковою. В ній — іронічне ставлення поета до діянь народних обранців на ниві творення законів незалежної держави. Як зізнається він сам, „думка, що не супроводжується блискавкою усмішки, — то сира дровеняка, нездатна загорітися і зігріти". „Мій театр перед мікрофоном, — пише автор, — це гротескні міні-портрети моїх колег, іронічні катрени, шкіци до спільної картини, що вимальовується в залі політичного лицедійства та поза її межами". Більшість цих мініатюр народилася в приміщенні Верховної Ради, депутатом
якої він був протягом двох скликань (1990—1998 рр.). Серед адресантів цих іронічних міні-портретів знаходимо імена відомих письменників, в тому числі й тих, „хто любить поспати в залі під куполом":
Не гукай, не тужи і не плач,
Сліз не лий на холодні скрижалі, —
Жив-здоров наш улюбленець Драч,
Спить спокійно у тронному залі.
А ось не менш саркастична оцінка ще одного поета-колеги по ВР:
Смутніє в ейфорії личко,
Пора нам сходити з котурнів —
Мудрець і дипломат Павличко
Вже взяв собі в підручні дурнів.
Поет щедрий в своїй іронії на адресу побратимів по перу, незалежно від того, про кого йдеться, — про визнаного літературного метра, живого класика:
Темп у писанні — пекельний,
Талант йому Богом дан.
Та не каже він: „Я — Загребельний!",
Вперто каже він: „Я — Богдан!"
Чи — „молодого, але дуже плідного автора":
Наші предки стріляли з луків,
А сучасники палять з ракет.
Чи не тому Микола Луків
Такий скорострільний поет?!
У своїх гострих критичних замальовках автор не робить скидки навіть відомим національним авторитетам і прославленим героям:
Певно, природою створені
Для революції Горині,
Та, зборовши мордовські бараки,
Уникають прямої атаки.
Щодо самих депутатів ВР, то поет дає їм просто нищівні характеристики:
Павлик Морозов і Саша Мороз —
Хлопці з одного загону.
Далі хай мчить собі їх паровоз,
А ми помахаєм з перону.
Деякі з цих мініатюр, пройняті непідробною лірикою, запам'яталися ще з часу їх первинного друку на сторінках „Літературної України":
Виділяється в залі одна молодичка,
Пухка і ошатна, як сіна копичка,
А коли пропливала Державною Хатою,
То пахло від неї травою прим'ятою.
Поет безпощадно строго оцінює нову бездуховну і прагматичну добу:
Коли вітру нема, то висять прапори, як ганчір'я.
Коли є на столі, то знайдуться охочі лежать під столом.
Сутеніє в душі. Людство входить у надвечір'я
І в коштовностях віку все гучніше побрязкує металолом.
Як молитву-оберіг від гріховних спокус цієї доби повторює
слова заклинання:
Мій світ, як храм, в якому тата й маму
В іконостасі бачу між богів
І пам'ятаю, що Господь із храму
Повиганяв цинічних крамарів.
Поет дає належну оцінку тим реформам, які проводяться в
країні і в результаті яких той, хто вчора був „перший секретар обкому" — „нині перший в області злодюга":
Не ходи допізна, синку,
Не затримуйсь по дівках, —
Містом бродить привид ринку
З монтіровкою в руках.
Автор добре знає, де, в яких краях живуть ініціатори тих реформ:
— Олбі-Україна! — волає рекламний агент
І руки при цьому по-шулерськи потирає.
— В колбі Україна! — уточняю історичний момент,
Коли в колбі над нами експеримент триває.
Поет об'єктивно оцінює свою роботу в парламенті — в цій „говорильні безмежній, що не знає ні страму, ні тями", де він зберігав незалежність думок і суджень, не входячи „в жоден блок" і не продавивши свою душу „ніколи й нікому":
Вісім років сидів я під куполом —
Знався з продажними і непідкупними...
Мій чорний хліб гіркіш від полину.
Прошу дружину, як за стіл сідаю:
— Спитають, то скажи — поїхав на війну!
Коли повернеться — не знаю.
Свою життєву місію він уявляє таким чином:
Життя мого велика суть
У тім, щоб рвати посторонки.
Серед його сучасників — „товстошкірих, слухняних волів", усіх тих, „хто зрікся істини лишень заради істини", позитивних героїв, на жаль, не знаходимо:
Йшли вгору, вийшли під укіс,
Над прірвою тріщить попруга.
Щось мало тих, що тягнуть віз,
Охочих мало перти плуга.
Поет підкреслює негативні риси своїх сучасників, сформовані імперативами нової гендлярсько-продажної доби. Привертають увагу зміни в образній презентації героїв його віршів, пов'язані з виходом за межі антропоморфної парадигми:
Кілька десятків породистих кониць,
Перевдігих в українських молодиць,
Стрибають на сцені, як справжні лошиці,
В концерті во славу Річниці.
Його сатиричні мініатюри пройняті знущально іронічним ставленням до представників новітніх політичних партій, які позиціонують себе в якості полум'яних і безкомпромісних борців за добробут і щастя простих людей:
Немає заняття більш підходящого,
Як захищать інтереси трудящого, —
На цьому шляху не одному герою
Перепав не один бутербродик з ікрою.
Таким же брезкливо-зневажливим духом пройняті його вірші про депутатів, які „у Державній хаті" — „найбільш мордаті", які „люблять на дурничку пить і їсти" і які, як „популісти", дуже добре вміють без мила „в попу лізти":
В залі шобло голосисте,
До трибуни біготня.
Пруть клоновані марксисти
Й Іллічева байстручня.
Герої його віршів поволі втрачають людську подобу:
Депутати кричать, як грабіжники,
Що з ножами гасають базаром.
Вони позбавляються людських ознак, „бо натовп — не народ":
Натовп, як брухту звалище, —
Безликі, розчавлені форми.
Паранормальне явище —
На руїнах реформи.
За їх позірною людською личиною вже проглядає тваринна суть:
Два Воробйових зійшлись на розмову.
Дай глузду, о милий Боже!
А то Воробйов Воробйову
Виклювать око може.
Не рівняйте його до коня,
Що міняє і воза, і шлею.
В тій системі він був свиня
І лишився у цій свинею.
У своїй поведінці люди свідомо керуються інстинктами тварин:
Поміж ковбань і баюр,
Поміж політичних калюж
Він пробігав, як щур,
І проповзав, як вуж.
Такому моральному розбещенню сприяють владні оборудки:
Боже! Вчора такі веселі
Ви співали: „Вкраїну храни!",
А сьогодні в боях за портфелі
Позчіплялися, як барани.
Врешті решт люди перетворюються на звірів:
Кабани, пацюки і видри,
Що нацупили маски людей,
Як ви мені набридли
На фальшивому ринку ідей!
Як з гіркотою стверджує поет, „в часи окаянні" , люди рано
чи пізно стають „худобиною" , трансформуючись у тварин:
Олова краплі в очах окаянних.
Очі кнурячі. Живіт як барило.
Грізно від імені вбогих і гнаних
Рикає рило. Рикає рило.
Це ж стосується і чужоземців із „близького зарубіжжя" —
„північного ведмедя", що „до нас завітав у гості" й від обіймів
якого у нас „потріскують кості":
За гостинним столом, зайшлий Ваня,
Ти жуєш і ковтаєш, як худобина, —
Що для тебе територія проживання,
То для мене свята Батьківщина.
В той же час поет розуміє, що причини наших бід не тільки зовнішні:
Облиште і Америку й Росію,
Не все валіть на ЦРУ і КДБ.
Ой, не москаль вбиває нашу мрію,
Коли під себе малорос гребе.
Вбиває не кацап, а цап тутешній,
Цап-цап! — і зцапав, що й не смів кацап...
У сатиричних віршах Петра Осадчука зрештою відбувається найкардинальніша трансформація — вихід за межі антропоморфної парадигми і перехід у парадигму зооморфну, маніфестацією якої виступає в першу чергу образність свійських тварин:
Сховався український дух
В цупкий баранячий кожух.
За повелінням сатани
Людьми керують барани.
Коней зігнали в одній стайні,
І стали коні одностайні.
Привселюдно відома свинюка
Пищить, верещить і хрюка,
Запевняючи електорат,
Що кабан пацюкові — брат.
У цьому відношенні є вельми характерним зізнання Арсенія Яценюка, яке він зробив за часів свого спікерування у Верховній Раді: „У мене чітке враження, що часто я на фермі працюю. Тому що свинству, яке існує в цьому залі, іноді немає меж".
У віршах Петра Осадчука людські голоси зливаються зі звуками тварин в одну какофонію:
Набувши людської подоби,
Позбувшись в'їзного мита,
У залі посланці худоби
Ревуть, як скотина невмита.
Зліва хрюкало, мукало й ухкало,
Справа ахкало, бахкало й охало.
В центрі булькало, шикало й пухкало,
А вгорі кучманіло й полохало.
Згодом у віршах поета, присвячених його колегам по парламенту, з 'являється образність диких і хижих тварин, коли йдеться про „знавіснілих носорогів у табуні більшовиків", про депутата, який „маневрує по залу, як миша в колгоспній коморі":
В час демократії, про що б не говорили,
Людина все частіше розгублено мовчить.
На авансцені першими гримлять горили,
Людину ладні в мавпу перевчить.
Діячі, що давно всіх людей ошукали,
Сновигають по залу, немов шакали.
Дуже швидко у їх поведінці бере гору ментальність комах і рептилій:
В час протистояння і полеміки,
Наскрізь пронизаний зненавидою,
Гнида пропхалася в академіки
І залишилася гнидою.
Згубним шляхом Ілліча
Пруть вони, як саранча...
Аритмічно, вічно й агресивно
Гади виповзають із нори.
І нарешті — поет дає узагальнюючий образ „народних обранців":
Кажуть, що острів Зміїний
Хочуть сусіди віднять в України.
Це неможливо. Бо острів Зміїний —
В залі парламенту України.
Петро Осадчук ніколи не втрачає здатності критичної самооцінки і, даючи такі реалістичні прогнози, дещо іронічно ставиться до пророчої функції своєї поезії:
У роки юності безжурні
Не раз я пошивався в дурні.
Але пошитися в пророки —
Немає більшої мороки!
Однак його слова, враховуючи новітні зміни в країні, є дійсно пророчими:
Нас чекають свинцеві зливи,
БеТееРи і барикади,
Якщо беручкі примітиви
Знову прорвуться до влади.
Те, які монстри виплодилися у згаданій вище поетом експериментальній „колбі України" за роки її незалежності, переконливо продемонструвало вчинене нардепом від БЮТ Віктором Лозинським звіряче вбивство мешканця села Красногірки Голованівського району Кіровоградщини Валерія Олійника,
який мав необережність зайти в привласнений цим нардепом місцевий ліс Голоче. Ця подія сколихнула нашу державу.
Вся Україна дізналась, що є в ній таке містечко і такий ліс.
А Петро Осадчук, нібито передбачаючи все це, писав двома роками раніше про таких „народних обранців":
Перед вами — недоторканний,
Вас торкнуть міг би навіть з пістоля.
Що цікаво, активісти БЮТ, тодішній віце-прем'єр Олександр Турчинов та голова НСПУ Володимир Яворівський, керуючись ідеями партійно-корпоративної солідарності (що мало чим відрізняється від „філософії" „вовчої ферми") намагалися „відмазати" В. Лозинського (на той час голову Підкомітету ВР
по боротьбі з організованою злочинністю і власника столичної юрфірми „Добродій"), представивши його як жертву нападу „браконьєра-садиста". На думку політолога Тамари Мельничук, все це було демонстрацією „повної безкарності і жахливої аморальності людей, котрі прийшли до парламенту за так званими
закритими списками". А поет Петро Осадчук уже давно, знаючи реальний стан справ у країні, давав свої застереження:
Поки не розікрали дорешти
Нашу землю, і надра, і води,
Проголосуємо за арешти
В ім'я порятунку свободи.
У цьому зв 'язку не зайвим буде нагадати, що свій шлях до „великої політики" Юлія Тимошенко розпочинала саме в тих краях: свій депутатський мандат до Верховної Ради вона отримала спочатку в 1996 році на довиборах в окрузі №229 Кіровоградської області, а потім у 1998 році — у виборчому окрузі №99 тієї ж Кіровоградщини. Якби, вчасно ударивши на сполох, про цю подію не заявив ЗМІ і по телебаченню
місцевий представник партії „Свобода", то так би все воно й залишилося „шито-крито".
Більш як десять років тому Петро Осадчук написав:
Бабцю знову з контори погнали,
Не дали їй ні дров, ні муки.
Бо керують там феодали,
Відродивши середні віки.
До наших же політологів тільки зараз дійшло, що нинішня Україна — це „феодальне суспільство", яке „сильно нагадує часи XI—XIII століття в Європі, де кожний феодал був повним господарем життя та долі своїх кріпаків". Якщо шукати знайомих аналогій, то такою була добре відома нам із нашої історії Річ Посполита: з такою ж олігархією, як у сьогоднішній Україні, і з таким же клубом олігархів (Сеймом), як наша Верховна Рада. А колишній президент Віктор Ющенко стверджував: „Я веду Україну додому — в Європу! Туди, де ми завжди були". Як це далеко від істини! Наша так звана еліта вважає себе „надлюдьми" , яким дозволено все. А всі, хто не входить у їхнє коло — це бидло, яке не заслуговує на жодне право. Саме цим словом називав селян Голованівщини „барон фон Лозинський", погрожуючи в разі непокори замінити їх „неграми".
Через підлеглу йому Голованівську селищну раду феодал Лозинський протиснув рішення про заміну державного герба-тризуба на символіку зниклої держави — серп і молот, а також про перенесення погруддя Тараса Шевченка з головної вулиці містечка, де й досі перед районною державною адміністрацією
бовваніє пам'ятник комуністичному ідолу, про необхідність зняття якого — на вісімнадцятому році Незалежності! — нарешті-то заговорила місцева громада. А заодно й про перейменування центральної вулиці, названої іменем вождя „колишнього тоталітарного режиму". Про все це я багато років тому писав тодішньому Голові РДА і нинішньому лідеру районної структури Партії регіонів Івану Кучеру і місцевому краєзнавцеві Сергію Підцубному, який на гребні Помаранчевої революції на короткий час окульбачив посаду районного керівника.
Наші велемудрі політологи цілком слушно запитують: „Скільки в Україні Лозинських?". І самі ж відповідають на це запитання: „Вся Україна сьогодні — один суцільний Го лованівськ". І наводять приклади латифундистів", „панів", „господарів", „паханів" багатьох наших районів та областей.
Основна біда України — це створена ще за часів президента Леоніда Кучми „системна, глибоко ешелонована класово-олігархічна модель" розвитку держави, яка є „тупиковою і абсолютно деструктивною", оскільки в ній „170 сімей володіють двома третинами національного багатства України".
Після шокуючих публікацій Михайла Бродського та Тараса Чорновола про „внутрішню кухню" і „приховане життя" відповідно БЮТу та Партії регіонів, які фактично зірвали маски і показали їх обличчя без прикрас, стало ясно, що методи діяльності провідних політичних сил України дуже схожі між собою, зводячись до купівлі і продажу всього і вся (з тією лише різницею, що в одних для перевезення „зеленої маси" використовуються „коробки з-під ксероксів", а в інших — звичайні валізи).
Призначення свого слова Петро Осадчук формулює так:
Піднімись, моє слово, до рівня меча,
Продзвени понад бандою вбивчим металом.
О, якщо ми сьогодні не вдарим з плеча,
То завтра нам буде й меча замало.
Директор Центру досліджень Московського гуманітарного університету Андрій Фурсов зазначає, що в період гострих соціальних криз, а саме таку кризу зараз переживає людство, соціальне приглушується і різко зростає роль того, що називається біологічною складовою в поведінці людини. На перший план виходять людські форми соціальності — зоосоціальність. Час криз — це час головним чином людей-рептилій, гомозаврів.
Як веде далі вчений, все це — не метафора, а фіксація реальності, пов'язаної з історичною структурою людського мозку.
Морфологічно найстаріша частина мозку — це Р-комплекс, який дістався нам у спадок від рептилій і грає важливу роль в агресивній, ритуальній і територіальній поведінці. Навкруг рептильного мозку знаходиться лімбічний мозок, який є досягненням ссавців. Власне людським внеском є неокортекс.
В епоху криз і революцій, резюмує згаданий російський вчений, коли „вік вивихнутий", а суспільні норми та інституції ламаються, відбувається масовий вихід рептильного типу на історичну сцену — своєрідний привіт із палеозою. Цебто, нинішня глобальна криза ставить на порядок денний питання про долю роду Ношо.

Сергій І. ТКАЧЕНКО (Нью-Йорк)
Підсумовую і оглядаюся
Мені треба бути максимально скромним, знаючи своє походження і життєвий шлях, але це важко на вершині
життя.
Писати післямову до власної книжки простіше, аніж читати глибокомудру статтю про себе, що пишеться зазвичай на замовлення видавництва чи самого автора. На замовлення у нас із максимальною щирістю вбивають людей, а ювілейні статті — то є жанр застільного тосту, адресованого імениннику.
Спритно й весело підібрані слова, скупані в хмільній атмосфері бенкету, пахнуть лукавою мудрістю, а не щирістю.
Коли автор сам пише про себе, то має одну суттєву перевагу перед найнятим академіком: він добре знає матеріал і розбирається в ньому. Але на нього чатує велика небезпека в тих випадках, коли автор забуває, що розповідає про власну персону і, захопившись предметом оповіді, мимоволі перевтілюється
в „найправдивішого" на світі чоловіка — барона Мюнхгаузена, що примудрявся стріляти з гармати й водночас літати на вистріленому ядрі.
Гарантую читачеві, що він має справу не з найнятим академіком і не з легендарним бароном. Власне, я тут говоритиму про речі, важливіші для мене, аніж власна персона, — щоб дати читачам уявлення, навіщо, в ім'я чого пов'язав своє життя з українською літературою і протягом півстоліття творчої роботи опублікував тридцять поетичних книжок.
Якби мені запропонували одним реченням виразити смисл мого життя, мету і спрямованість багатьох моїх римованих і неримованих писань,то я сказав би: „Вище України — тільки небо, але й небо понад Україною — також Україна".
Я переконаний, що поет лише тоді поет, коли він почуває себе невід'ємною часткою свого народу, його вразливим нервом.
Окрім природного дару, все інше залежить від набутої майстерності та працездатності.
Поезія існує в нас і навколо нас — як унікальне явище людського духу, незалежно від словесних маніпуляцій літературних шаманів і еквілібристів. Істинний герой поезії не зачаровується летючою миттю скороминущого дня, а живе в контексті історії — як єднальна ланка між минулим і майбутнім. Тарас Шевченко і Адам Міцкевич, Сергій Єсенін і Євген Маланюк стоять ближче до мене в часі й просторі — за моїми вимірами, — аніж деякі сучасники, що називають себе письменниками.
Слово поета — чутлива мембрана. Хочеться, щоб воно завжди вловлювало найтонші порухи й коливання в суспільній атмосфері та й, у свою чергу, очищало її, як грозовий розряд очищає спекотну літню днину.
Поет, при якій би він політичній системі не жив, перебуває в складних стосунках із суспільством і державою. Так чи інакше, а в поезії визріває бунт, протест проти недосконалості людини і суспільства.
Немає поета без ідеалів. Одні з них розтають, як березневий сніг, інші трансформуються або гинуть, як зерно, щоб дати новий плід. Справжній ідеал супроводжує поета все життя.
Нещасний той поет, хто переоцінює свої можливості, претендує на більше, аніж може. Приречений зникнути, загинути разом з учорашнім днем поет, який хапається за відмираючий ідеал, той, що на пробу часу злиняв, змалів або виявився не ідеалом, а самообманом, красивим фантомом, ілюзією, що затьмарювала свідомість.
Думаю, що з усіх найбільших ідеалів, які вистраждали і відстояли в слові горді поети всіх часів і народів, є ідеал свободи.
Тільки вільна людина може сповна реалізувати себе — але тоді, коли вона не буде вільна від сумління, від пам'яті, від громадянського обов'язку перед своїм народом.
Я невільник своєї пам'яті, тому вільно розпоряджаюся нею. Хто пам'ятає, той живе двічі в тих самих координатах.
Будучи киянином із понадсорокалітнім стажем, не перестаю повертатися в думках і в реальності до Одеси, де пройшли кращі роки моєї молодості. Все життя повертаюся в Прикарпаття.
Адже там народився під знаком Стрільця, 2 грудня 1937 року в селі Острівець на Івано-Франківщині, виїхав звідти 56 років тому, але зв 'язків з рідним краєм ніколи не поривав.
Опираючись на слова мого видатного земляка Дмитра Павличка, скажу: „Я народився на землі від батька, що орав ту землю..." В останні десятиліття життя моєї доброї, ніжної і мудрої матері, яку звали Варвара, а в дівоцтві вона мала прізвище Сікора, я все частіше, по кілька разів щороку, приїздив до свого села і пересвідчувався, що „ніколи я не відокремлю себе від хлопської ріллі", від рідного мені й дорогого.
Добре пам'ятаю голодні й холодні повоєнні роки. Чорною ямою на екрані пам'яті — грудень 1948 року, коли помер мій тато, якого звали в селі Ілько Андрія-Крайнього. На початку XX століття мій дід Андрій, як завів сім'ю, збудував хату окрай села, тому й прозивався Крайнім. А мій батько, як одружився проти волі своєї матері, то покинув родинний двір і зліпив собі глиняну хатку на одне вікно з іншого боку села, вона також
була крайньою. Отож я знаю, чому так складається, що коли шукають в моєму оточенні крайнього, то знаходять мене.
„Бережи дітей!" — такі були останні слова мого тата, звернені до дружини, якій він залишив трьох синів: старшому, Василеві, сповнилось тоді 16, мені, середульшому — 11, а найменшому, Ільцуневі, щойно минуло було 4 роки. Ще молода жінка, моя мати не вийшла вдруге заміж — берегла дітей! Усі троє виросли, позакінчували вищі школи, певно, тому, що передостанніми в прощальному наказі тата були слова: „Най
діти вчаться — аби з них люди не сміялися!" З повоєнних до початку 60-х років у селі Острівець панували
злидні, а в школі гриміло: „Спасибі товаришу Сталіну за щасливе дитинство!"
Мати тяжко працювала біля землі, наймалася мазати глиною, білити вапном стіни в хатах заможніших селян, її часто запрошували на весілля плести нареченій вінок, „вбирати" молоду, готувати весільні страви, з яких і нам, дітям, дещо перепадало. Мати наймичкувала у місцевого священика (прала білизну, мила підлоги, білила покої) і завжди, пригадую, додому приносила за пазухою шматок хліба, щоб розділити між трьома синами, а їй діставалось лише те, що залишалося від нас, завжди голодних.
Скарг не писала не знать кому,
Писала косою в полях.
Синів повз могилу батькову
На широкий виводила шлях.
Ніколи мати не ходила до начальства просити допомоги чи скаржитись. У ті важкі часи вважалося, що всі люди при радянській владі живуть щасливо. Ніхто в цьому навіть сумніватися не мав права. А скаржитися на життя — означало вести антирадянську пропаганду й агітацію. Хоча селом ходив такий жарт: „Які ліпші совіти, перші чи другі? Перші ліпші. Бо, як прийшли 39-го року, то скоро втекли. А другі, як пройшли по
войні, то й досі не вступаються".
Мати не була злопам'ятною, але ніколи не забувала, як після війни у школі розподіляли черевики поміж учнів-сиріт, а мені не дали, причому, коли зайшлося про мене, одна вчителька сказала: „Старцю черевики? Старцю — обухом по голові!" Моя горда мати не пішла тоді до школи з 'ясовувати стосунки, а на людях про це мовчала. До 14 років я ходив з мамою в церкву, навіть після того, як вступив до комсомолу. Настав час, коли мати лагідно і твердо сказала: „Не ходи, синку, до церкви, бо це пошкодить тобі в школі, і ти не зможеш вийти в люди!" Мати сама ходила до церкви, а я — тільки до школи. Вона контролювала моє навчання
і поведінку, цікавилася моїми шкільними успіхами і прикрощами, любила шкільні концерти в сільському клубі, де я виступав як читець-декламатор, а згодом грав цікаві ролі в самодіяльному театрі, яким негласно керував місцевий діяч ще довоєнної „Просвіти", що була заборонена при радянській владі як організація, певна річ, буржуазно-націоналістична.
Мати привчила мене молитися вранці й перед сном. А коли я робив яку-небудь шкоду, то спонукала промовляти три рази „Отче наш..." і три рази „Богородице Діво...". Коли вже я був студентом і полетіли в космос перші супутники, під час канікул мав необачність щось ляпнути язиком про те, що, мовляв, супутники не зустрічалися з Богом. Мати відповіла мені коротким реченням, якого я ніколи не забуду: „Я вже застара, щоб міняти свою віру". Я замовк і більше не зачіпав маминого, а, значить, і мого Бога.
У 1955 році, після закінчення середньої школи, я на даху вагона, „зайцем", приїхав до Одеси. „Зайцем" —тому що за мамині трудодні колгосп грошей не виплачував, хіба що півкілограма зерна, а насправді — висівок, на трудодень. До Одеси — тому що напередодні побував у відпустці моряк Чорноморського флоту
мій старший брат Василь і сколихнув мою уяву. Подумалось: як не вступлю до університету, то піду в моряки.
Я став студентом Одеського д ержавного університе ту ім. І.І.Мечникова, на що, відверто кажучи, мало сподівався. З роками я зрозумів, що мені дуже пощастило в житті. Якби, не дай Господь, випало вчитися у Львові або Чернівцях, то я, скоріше за все, закінчив би своє навчання в Сибіру чи на Колимі.
Одеса мене порятувала від прямолінійного вияву своїх життєвих кривд і патріотичних емоцій, відкрила світ людського конгломерату, в якому можна й треба поважати розумних, інтелігентних людей, можна жити на рівних і любити, незалежно від того, чи у дівчини пряме волосся, чи кучеряве.
Через п 'ять років з університетським дипломом філолога, учителя української мови й літератури я почав самостійне трудове життя на Одещині, в селі з колоритною назвою Стара Царичанка, хоча мав уже з другого курсу трудову книжку, в якій офіційною печаткою було скріплено запис: „Рабочий
сценьг Одесского театра оперьі и балета имени А.В. Луначарского" . Був такий гріх. Зате перший у житті справжній костюм (пригадую, шевйотовий) я одягнув на третьому курсі, куплений за гроші власні, одержані „рабочим сцены". В бессарабському селі молодий учитель спізнав велику „крадену" любов. Досі, як почую ім'я Зіна (нехай простить моя люба дружина Алла!), дзвенить мені кониками-стрибониками бессарабський вечір у степу біля старого вітряка над зоряною чашею села (зоряною, бо вікна світилися внизу).
Я не витримав випробування тоталітарною школою, в якій начальство не розуміло української літератури і вочевидь було далеким від почуття гумору й художнього мислення. „Мене сюди послала партія!" — рикав на мене директор школи, а я з усіх сил старався не показати, тоді безпартійний, як ставлюся до його
партії, тому лагідно й ніжно відповідав: „Тоді я тебе посилаю на... хутір!". Жах, як не склалася моя педагогічна кар'єра. Не закорінивсь я, на жаль чи на щастя, в селі з колоритною назвою. Згодом на тій же Одещині я працював у районній газеті (там було більше, ніж у школі, особистої свободи), потім в обкомі
комсомолу (ще більше особистої свободи, але за умови послідовної пильності й ретельного виконання відповідних правил поведінки); далі нова мрія — Київ. Півтора роки працював у ЦК ЛКСМ України, три з половиною роки „протрубив" клерком у ЦК Компартії України, звідки, коли роздивилися й розпізнали,
то вигнали з тріском. Був редактором художньої літератури у видавництвах „Маяк" (Одеса), „Молодь" (Київ). Хлопець із села, працював з 1976 р. до 1991 р. секретарем правління столичної писоменницької організації. Восени 1989 р. увійшов до складу ініціативної групи, яка підготувала основоположні документи
Народного Руху України — за перебудову; першим із трибуни загальних зборів Київської організації Спілки письменників України, що відбувалися під головуванням Івана Драча, „озвучив" його програму; згодом разом з І. Драчем, В. Дончиком, В. Брюховецьким брав участь у телевізійній дискусії в прямому ефірі про мету і завдання Руху з Леонідом Кравчуком, тодішнім завідувачем ідеологічного відділу ЦК КПУ, майбутнім Президентом України. На цьому грунті, як то кажуть, нажив собі слави і легко став у 1990 р. депутатом Верховної Ради УРСР, хоча не прагнув цього і ніде не самовисувався. Через чотири роки в тому ж таки Тлумацькому виборчому окрузі на Івано-Франківщині був знову обраний народним депутатом України.
25 липня 1990 р., за рік до ганебнозвісного ГКЧП, публічно вийшов із фальшивомонолітних лав КПРС, де числився 25 років.
Якщо в 1990 р., коли я на запрошення земляків пішов на вибори, мене, як то кажуть, там на руках носили, то вже через чотири роки в моєму рідному Городенківському районі під час нової передвиборної кампанії знайшлися організовані лжепатріотичні сили, що мене обпльовували й паплюжили.
„Він був у ЦК КПУ!" — злорадно сичали. „А ви де були? По кущах сиділи?" —лагідно відповідав я. „Він вийшов з Руху!" — атакували далі. „Я не виходив з Руху! Рух вийшов з мене", — відбивався, гірко посміхаючись. „Він був членом парткому!" — наполягали опоненти. „Мало нас там було! Якби
було більше, інакше б нині нам жилося", — відмагався.
Важко триматися логіки життя, уникати емоцій, коли говориш про самого себе, тим паче — про сокровенне, визначальне для душі.
Я прожив нелегке і прекрасне життя, ніколи, Їй-Богу, ніколи не працюючи саме на власний успіх, ніколи, як зараз модно казати й робити, не займався своїм іміджем. Ніколи не заглядав в очі живим і напівживим класикам, щоб сподобатись.
Вважав і вважаю ганьбою просити когось із літературних авторитетів, щоб написали рецензію на мою книжку (тоді як це робиться на кожному кроці). Сам такі замовлення одержував і написав у відкритій пресі десятки рецензій на догоду славолюбцям, щоправда, обдарованим, іноді — талановитим.
Імітацію художньої літератури, відвертої халтури ніколи не вихваляв публічно, хіба що іноді на ювілейних застіллях. Але ж бо кожен має право засумніватися в серйозності намірів, до того ж — висловлених іронічно.
Сьогодні, в 2012 році, старший на 34 роки за свого батька. Тоді, як зрівнявся був із ним за віком, я думав про нього. З кожним новим прожитим роком я думаю про нього: „Ось я пережив свого батька на рік, ось на п'ять, ось на десять...".
Наче виправдовуюсь перед ним чи Всевишнім. Як виправдатись? Чим віддячити? Найкраще — бути ним, бути — замість нього. Недарма давно ловлю себе на думці, що я — це він,що він — це я, і його очима дивлюся на своїх дітей, Романа й Андрія, на 20-річного внука Андрійчика-соловійчика. І виринають
з глибини пам'яті, з безодні совісті татові слова, звернені до мами, — а відколи я став татом, переадресовані мені: „Бережи дітей!.. Аби з них люди не сміялися!" Працівник Одеського обкому комсомолу, що говорив з колегами російською мовою, компонував для начальства доповіді, промови й статті по-російському, я написав 44 роки тому, коли народився мій перший син:
Безсмертна смерть і мій заціпить рот.
Але душа залишиться нетлінна.
Бо син у мене є! Бо є народ,
Бо є на світі Україна.
Дивне привітання новому життю з думкою про власну смерть, що я помітив у цьому вірші пізніше, коли все частіше думав про тебе, тату. Крім очевидного в цих рядках, звертаю увагу читача й на те, що пізніше казали й досі кажуть професійні брехуни. Кажуть, що я, колишній член відомої партії і працівник велебних інстанцій, від чогось там відмовився, щось там зрадив. Я був завжди самим собою. Ні від чого не відмовлявся. Нічого й ніколи не зрадив. Хіба що міняв оболонку, скидав на обочину життєвого шляху одяг поношений і заражений отруйними випарами суспільної атмосфери.
Пригадую батькову розповідь про війну з фашистами. Певно, оглушений і контужений під час кривавого бою, він нарешті прийшов до тями. Глянув ліворуч, глянув праворуч — усі його бойові побратими вбиті, лежать пошматовані й розчавлені.
Напівзавалений шанець, де він опинився, позначений свіжими слідами танкових гусениць. В його руках карабін і перше відчуття — смертельна туга — покликало застрелитись, лягти поряд з побратимами. Але він помітив, що неподалік над деревами кружеляє і каркає вороняччя. Тоді подумав: „Чорний ворон кряче!.. Ага, то він потім клюватиме мої мертві очі?!" І вистрілив із карабіна в зграю вороняччя. І всі набої розрядив у
бік дерев, над якими кружляли ворони. І тоді захотілося жити.
Чуєш, тату? Я все життя п ам 'ятаю про це. Уявляю, як ти стріляєш по воронах, що ладні поклювати твої (тобто мої) очі.
Я також стріляю. З невидимого карабіна. Стріляю з тієї самої причини. Стріляю все своє життя, відколи тебе пам'ятаю, тату, відколи знаю, хто я, чий син, частка якого народу.
А що ж таке поезія, що таке творчість? Те саме, що сталося з моїм татом під час війни з фашистами (не будемо уточнювати географію!). Емоційний стан і осмислена мета. Я знаю, вірю і поклоняюся тому, що є вищим за моє персоніфіковане життя: „Ця земля, де мій батько лежить, ця земля, де лежить моя мати, ця земля, що навчила на світі жить, допоки живу і коли загину я, була і залишиться Батьківщиною... Її неможливо нікому віддати... Треба лише всі незгоди здолати, щоб стати землею і право мати називатися нею, називатися Батьківщиною". Так я написав давно. І, про що б не писав — про кохання, Чорне море і Карпатські гори, — я пишу про одне. Я СТРІЛЯЮ по воронах, що хочуть поклювать батькові, тобто
мої, очі. Мав необачність написати і опублікувати ЗО ВІРШОВАНИХ збірок, в яких, кажуть спеціалісти, є і поезія. Смію виступати в іпостасі літкритика, публіциста й перекладача. Понад п 'ять років щотижня виступаю на каналі „Культура" Українського радіо як автор і ведучий передачі „Огонь в одежі
слова". Здається, найкращі мої сподівання і сумніви увійшли в книжки „Іспит" (1977), „Лінія життя" (1987), „Незрима стріла часу" (1997), „Чуття єдиної провини" (2002), „Піднебесні паралелі" (переклад, 2003), „Чорні метаморфози" (2004), „Віддзеркалення безодні" (2006), „Родинний спадок" (2007), „Сміх сильніший від плачу" (2010). А може це і не найкращі мої книжки? Не мені судити, коли навіть Інститут літератури НАН України про це не все знає, зайнятий написанням історії літератури і дещо дистанційований від процесу творення
літератури.
Маю підстави каятись, займатися самобичуванням, але на завершення скажу небезпідставно:
Я прямо йшов і вертикально жив,
Долав круті підйоми самотужки.
Ніде й нікому персонально не служив,
Не опускавсь до ролі холуя і служки.
Споконвічне повернення
Мій кожен день — останній день,
Мій кожен подих — перший подих.
На останніх кілометрах життєвої дороги,
Коли все летить до чорта на роги,
Не хочеться думати про справи вічні
І дивитись приречено смерті в вічі.
На останніх кілометрах життєвої дороги,
Коли переплутались поразки і перемоги,
Я думаю про життя многострунність
І повертаюсь в дитинство і юність.
На останніх кілометрах життєвої дороги,
Коли все летить до чорта на роги,
Я, ніби той птах, легковійно лину
До річки дзвінкої через тиху долину.
На останніх кілометрах життєвої дороги,
Коли переплутались поразки і перемоги,
На пташині концерти я поспішаю
До залитого квітами зеленого гаю.
На останніх кілометрах життєвої дороги,
Коли все летить до чорта на роги,
Я в жнивному полі любуюсь красою
І вчусь біля мами махати косою.
На останніх кілометрах життєвої дороги,
Коли переплутались поразки і перемоги,
Я на поїзд біжу, на даху залягаю
І в Одесу навчатися вирушаю.
На останніх кілометрах, а може на метрах,
Я не вірю, що можна безслідно вмерти,
Понад морем блукаю, піднімаюся в гори
І вливаюсь в безсмертні українські простори.
На останніх кілометрах життєвої дороги,
Коли все летить до чорта на роги,
Я скликаю докупи прожиті роки,
Аби дітям і внукам залишити уроки.
На останніх кілометрах життєвої дороги,
Коли переплутались поразки і перемоги,
Обнімаю всю Землю, як поле крові,
І рятунок знаходжу лише в Любові.
На останніх кілометрах життєвої дороги
Я чорта зухвало беру за роги
І, щасливий, вертаюсь до отчої хати,
Аби знову надовго життя починати.
This site was made on Tilda — a website builder that helps to create a website without any code
Create a website