Перша поетична книжка Леоніда Вишеславського „Здравствуй, сонце!" вийшла у світ 1938 року, а книжка „Українська сповідь" опублікована 2004 року, на другий рік після того, як поет трагічно загинув за обставин, що досі не з 'ясовані. Між цими двома книжками — велике творче життя, освячене сонцем віри у призначення людини на землі.
Критики звернули увагу на вірш „Лядумег", що прибрав ім'я знаменитого спортсмена-бігуна, вірш, предметом метафоричного зображення якого була пташка коростель, винятково цікава тим, що не летить у вирій із півночі на південь, як інші птахи, а пробігає лісами і лугами, долинами крутосхилами. Свого часу видатний російський поет Ніколай Ушаков, лідер російськомовних поетів в Україні, виділив серед інших цей твір, зазначивши, що „только такими стихами, как стихи о „пернатом бегуне", было положено начало собственным позтическим открытиям". Тут же відомий метр, я би сказав, особливо підкреслив: „Стихи эти оказались достижением не только самого Л. Вышеславского, но и достижением поэзии". Секрет невтомного, цілеспрямованого бігуна — пташки коростеля — в тому, що його „земний політ" супроводжується сонячним освітленням: сонце тут виступає як енергія руху і орієнтир. Так само рухається своєю земною дорогою поет, зорієнтований на рух сонця і сонячну мету творчості. І неспроста на цій дорозі супроводжують Л. Вишеславського сонце, птахи, зорі, дерева, різні явища природи, що входять в поезію не для орнаментування текстів, не для умовних лірично-ошатних прикрас, а як живі складові життя, його образно-метафоричне втілення у точно застосованому слові.
Через вісім років після першої у Л. Вишеславського виходить друга книжка — „Чайка" (1946). Знання, набуті до війни у спілкуванні з природознавцями і ентологами поет використовує, звичайно, не в прямому значенні, а через переосмислення, образне втілення у віршах, що входять до нової книжки.
У творчій лабораторії поета трансформується, звичайно, й те, що побачив, пережив і відчув на війні. Знову поезія здіймається в небо на крилах метафоричних осягнень. Нерівнокрила чайка у вірші стає символом неминучого повернення воїнів, що в 1941 році змушені відступати під ударами підступного і сильнішого в своїй підступності ворога.
Вот, кажется, нету спасенья —
и чайка забьется в волнах,
но мощный закон возвращенья
заложен
в неравных крылах.
Не может она не вернуться!
Такой уж она создана.
Чисто природниче знання поета використовується ним для художнього узагальнення, у якому зафіксовано велику історичну реальність. „Нам было дано возвратиться", — не голослівно стверджує поет, а шляхом втілення своєї думки через наукове спостереження, ентологічний закон, за яким нерівнокрила чайка рухається, як бумеранг, і, отже, повертається туди, звідки вилетіла.
І знову, вже втретє, звертаюся до глибоко символічної присутності в поезії Л. Вишеславського теми птаха, крилатості людського духу, що підносить людину в її вчинках від землі до неба, аби захистити землю і виправдати своє людське призначення на землі. Мова про широко відому серед шанувальників поезії „Балладу о сердце", давно високо оцінену в літературних колах не тільки фаховими критиками. Сюжет нібито назовні простенький: смертельно поранений солдат кладе собі на груди підмерзлого птаха, щоб він зігрівся і не загинув. Врешті, птах, реанімований людським теплом, злітає в небо. Солдат помирає, а його серце, порятований птах, на крилах людського тепла, на крилах любові до життя, яку в останню мить виявив поранений солдат, злітає у небо непереможного життя.
І як тут не згадати рядки О. Блока, в творчість якого був закоханий Л. Вишеславський:
А голос пел: ценою жизни
Тьі мне заплатить за любовь.
Я глибоко переконаний у тому, що три вірші, на яких ми зупинилися, —це три світлоносні перлини, які освітлюють і всю творчість Л. Вишеславського, і його світлу життєву дорогу, що не була засіяна трояндами, але була пройдена ним на повен зріст з високо піднятою головою і з одночасним відчуттям, як неба, так і землі. Книжку „Українська сповідь" поет готував сам, плануючи випустити її в світ ближчим часом. Не встиг. Однак розділи „Витоки років", „У Павлівці біля Богодухова" і „З Кобзарем понад шляхом", насичені всіма бажаними авторськими подробицями, все-таки завершив. Три розділи „Вище — лише небо!", „Минуле і майбутнє" і „Оповідання" складають художні твори Л. Вишеславського: одні з них написані українською мовою самим автором, інші подані в перекладах з російської, і зроблені були його сучасниками. Далі йде цікавий фоторозділ „Альбом: люди і місця, шо створили мене..." Завершує книгу надзвичайно цінний і змістовний розділ „Біографія. Основні дати життя і творчості Л.М. Вишеславського", що займає в книжці 63 сторінки, — уклав його онук Гліб Вишеславський. Вважаю за можливе і необхідне в тих випадках, коли виникне така потреба, посилатися на цю документальну роботу, цей життєпис поета, переказувати чи цитувати ті місця, фрагменти і рядки, без яких не обійтися в моїй передмові.
Після вступної статті Івана Драча „Щастя Леоніда Вишеславського", подано вірш поета, написаний ним українською мовою, який варто повністю запитувати, аби цим проілюструвати і уточнити деякі важливі аспекти життя і творчості видатної людини, шо є предметом розгляду моєї статті.
У селі слобожанськім, на волі,
де життя мого ранній причал,
в дивно рубленій, пам'ятній школі
я Тарасову мову вивчав.
Пощастило мені, Україно,
у надіями сповнений час
захопити, бодай на хвилину,
твій — двадцятих років — ренесанс.
Тільки все було знищено знову,
все невдовзі зійшло нанівець,
та Йогансена і Хвильового
я для себе обрав за взірець.
Як хотілося справжнього слова!
Як ми після пекельних боїв
ту нев'янучу слухали мову,
що лунала, як ангельський спів!
Україна, де сонце і морок,
де жита від села до села,
кров'ю, працею, голодомором
і дитинства чаруючим колом,
наче Всесвіт, крізь мене пройшла.
Хуртовим, скаженіючим злетом
йшов за роком розбурханий рік...
Називавсь я радянським поетом,
називавсь я російським поетом,
та назвавсь українським навік!
Особливих коментарів цей вірш не потребує. Це щира сповідь на вершині життя. Скажу тільки одне: процитований твір дає мені моральне право писати передмову до книги Шевченківського лауреата українською мовою. Принаймні він не лише зрозумів би мене, а й похвалив би за це. А хтось інший, хто живе на землі, яку так любив Л. Вишеславський, і хто ще не визначився у ставленні до української культури, нехай задумається! Хто ж не вміє і не хоче думати, тому чужа як українська, так будь-яка інша культура.
Ще в далекі радянські часи, 1973 року, коли наше національне коріння, кажучи словами сміливого українського критика, підривалося всіма засобами землерийної техніки в руках відомої ідеології, Л. Вишеславський писав: „Как поэт я рос в среде украинских писателей, во всем опираясь на их поддержку. Хочу назвать таких выдающихся мастєров, как П. Тычина, М. Рыльский, Л. Первомайский, В. Сосюра. Среди них был и Николай Ушаков, по праву возглавлявший весьма самобытную киевскую группу русских позтов. Они учили меня культуре стиха и умению находить своє место в искусстве".
В квітні 1955 року Л. Вишеславський був учасником всесоюзної наради поетів у Москві. Як зафіксовано в його „життєписі", додатку до книги „Українська сповідь", Л. Вишеславський на одному із засідань виступив на захист української мови і сказав, що досить уже грати у старшого та меншого братів. Якимсь чином наступного дня виступ передало „вороже"у ті часи радіо Бі-Бі-Сі. Після повернення до Києва, поета було піддано дошкульній критиці в пресі з висунутими ідеологічними звинуваченнями, що на той час являло небезпеку для подальшого творчого життя. В газетах з'явилися статті, де була така „вбивча" фраза: „Хотів поет того чи не хотів, але він лизнув чобіт Уоллстріту".
Син української землі, він знав собі ціну. В умовах, які склалися, писав прекрасні вірші російською мовою, дружив з великими інтелігентами, як російськими, так і українськими, і вибрав життєву і творчу дорогу, яку підказала йому душа, виплекана в родинному колі, у справді духовному середовищі, що випало на долю майбутнього поета з дитячих років.
В есеїстичному сповідальному творі „З Кобзарем понад шляхом", написаному на схилі років, Л. Вишеславський згадує про те, як у дитинстві читала йому мама „Кобзаря" Т. Шевченка. Це було в селі Павлівка на Харківщині, де її батько — протоієрей Харлампій правив службу Божу у сільській церкві. Мати після важкої операції, ще не зовсім одужала, пише поет, „незважаючи на слабість, часто читає мені книгу, яка лежить у кутку під іконами і великим рушником, на якому вишито портрет Шевченка". Після зацитованих, прочитаних давно мамою Леоніда Миколайовича поетичних рядків: „Ішов кобзар до Києва. Та сів спочивати. Торбинками обвішаний його повожатий..." в спогаді Л. Вишеславського зворушують його слова, які багато чого пояснюють: „Я слухаю і дуже ясно уявляю собі цю картину. І мені здається, що це я іду з кобзарем понад шляхом. А йти далеко-далеко... Мені завжди уявлялось, що йду понад життєвим шляхом не як повожатий старого, незрячого, а як супровідник Кобзаря безсмертного, який усе розуміє і все бачить. Шевченко скрізь був зі мною, а я — з ним" (підкреслено мною — П.О.).
Сприймаю подальші думки Л. Вишеславського в цьому сповідальному есеї саме „Як супровідника Кобзаря безсмертного": „Багато хороших книг існує на світі. Але серед них є такі, що значать незрівнянно більше, ніж просто хороші книги. Це святі, великі книги. В них — душа народу — мужня, поетична, віруюча в перемогу людської правди. Серед таких книг — „Кобзар" Тараса Шевченка. У цій дивовижній книзі — цілий світ: козацька доля і доля жіноча, монументальні картини — справжній станковий живопис „Гайдамаків", романтичні „бувальщини", оповіді, балади і найпроникливіша лірика" . Принагідно зазначу, що в цьому зізнанні Л. Вишеславського — його душа як людини і як поета. Він з дитинства увібрав у себе такі святощі у ставленні до людей і навколишнього світу, прийняв сповна такий духовний заряд, що на все життя зберіг віру в перемогу людської правди.
Промовистий факт, зафіксований в згаданому „життєписі", — організоване Л. Вишеславським ще влітку 1952 року паломництво всієї його родини до могили Тараса Шевченка в Каневі. До того сам він там бував не раз, а тут надумав очолити паломників, як то заведено у набожних людей гуртом ходити в святі місця і поклонятися своїм найбільшим святиням.
І восени цього ж року, ніби розвиваючи шевченківську традицію в суспільних умовах, не вельми позначених громадянськими свободами, поет під час поїздки на археологічні розкопки у м. Ольвія пише вірш „Гезлев", де тогочасне життя порівнюється з невільницьким ринком давніх років.
Публікується твір не зразу, але ще за радянського часу входить до поетичної книжки „Садовник" (1968 р.). Збірка була високо оцінена Н. Ушаковим, тодішнім метром російської поезії в Україні, як така, в якій людина пізнає світ, наче садівник пізнає свій сад, поет малює картини природи, що стають відображенням пейзажів свого часу. Це той випадок в художньому освоєнні дійсності, коли змальований поетом пейзаж, завдяки мудрому підтексту, говорить читачеві більше, аніж він здатний побачити в живій природі.
Родинне коріння і справді духовна, інтелігентна атмосфера в широкому сімейному колі не могли не вплинути на розвиток, виховання і творче становлення письменника, що замолоду визначив свої морально-етичні й творчі орієнтири.
„Життєпис", укладений Глібом Вишеславським, онуком поета, та ще й при зіставленні з творчістю, в якій добре проглядає громадянська позиція Леоніда Миколайовича, багато чого прояснює.
Народився Л.М. Вишеславський 18 березня 1914 року на околиці міста Миколаєва в сім'ї Миколи Дмитровича Вишеславського (1888—1980), на той час студента Донського політехнічного інституту, і Клеопатри Харлампіївни Платонової (1892—1939), доньки священика. Молоде подружжя замешкало в будинку при храмі Марії Магдалини (Інгульська Слобідка), де правив службу Божу отець Харлампій і де був охрещений Люсик (так в родині прозвали новонародженого). В цьому ж будинку, як і раніше, жили мати й батько Клеопатри Харлампіївни — Еврідіка і Харлампій Платонови. Бабуся Леоніда (Люсика) з античним ім'ям Еврідіка, дівоче прізвище Цицільяно, гречанка за походженням, належала до княжого роду і була улюбленою племінницею відомого мера міста Одеси — Г.Г. Маразлі. Варто зазначити, що Л. Вишеславський народився в той самий день і рік, коли О. Блок написав свій вірш „Шалеет снежная весна". Це нічого б не означало, якби сам поет не усвідомив цього факту і не надав йому особливого значення у виборі власної літературної долі.
Певно, п 'ятирічний Люсик, опинившись весною 1919 року в Одесі, куди батько приїхав на відновлення електростанції, виніс повчальний урок на все подальше життя з пригоди, яку там пережив. Батько змушений був ховатись від переслідувань після чергової зміни влади, тому сина залишив у знайомих.
Вночі тих людей разом з Люсиком схопили і повели на розстріл. Хлопчик дивним чином врятувався від смерті, заховавшись у нічній темряві серед розщілин одеських оповзнів, тоді як знайомих його батьків всіх, кого тоді схопили, червоні провісники світлого майбутнього розстріляли.
В грудні 1921 року, після багатьох пригод і випробувань у вировищі громадянської війни, вся родина — батько, мати, Люсик, родичі батька — прибувають у Миколаїв. Позаду — арешт батька як „класового ворога", під час арешту його ледь не розстріляли. Тримісячна подорож закінчилась. Батько знімає кімнату в місті. Перші тижні в тісноті всі живуть разом, але згодом, у зв'язку з погіршенням стосунків між подружжям,
Клеопатра Харлампіївна переїжджає з сином до своїх батьків — отця Харлампія та його дружини Еврідіки: поселяються в будинку священика при храмі св. Марії Магдалини на Інгульській Слобідці. Там також проживає сестра матері — сімнадцятирічна Віра та її брат Павло, а згодом появляється старший брат Андрій Платонов, що офіцером брав учать в білому русі.
В „мирний" час він не сидів склавши руки, а в 1924 р., після провалу підпільного осередку, його арештовують. Андрій врятувався, вистрибнувши з аероплана над Румунією.
Життя у храмі закінчується тим, що з наростанням революційного насильства храм св. Марії Магдалини, як і багато інших церков, войовничі атеїсти спалюють, а отця Харлампія з його рідними поселенцями виганяють на вулицю. Знову непростий переїзд. Клеопатра Варлампіївна з сином знаходить притулок у родичів, що живуть у Харкові. Люсика в квартирі Леоніда Платонова дивує незнаний світ: скрізь — на стінах, на підлозі — геологічні й зоологічні експонати, колекції. Йому вісім років, він захоплюється побаченим, незабаром почне писати. Не випадково перший вірш Л. Вишеславського, написаний в 11 років, мав назву „Природа".
Родинне оточення, особливо материнське, з боку Платанових, формувало світосприйняття майбутнього поета і, на мій погляд, зіграло свою роль у життєвому виборі та його творчих шуканнях.
Перший „подарунок" революції, який смертельно відчули на собі трудящі, „гнані й голодні", в 1921—1923 рр. схопив за горло кістлявою рукою голоду і Харків, тодішню столицю Радянської України. На щастя для Люсика і його хворої матері, в Харкові жили тоді брат отця Харлампія — юрист Гавриїл Платонов і його дружина Емілія Юнг та їхні діти — Євгенія, Ніна, Наталія, Ольга, Юрій і Леонід. Рятівниками великої родини виявився муж Ольги Гаврилівни — Яків Юрковський. Агроном за фахом, він заснував агрошколу у Гутах
на Слобожанщині. Важко тепер сказати, в який спосіб, але, незважаючи на атеїстичну владу, цей діяльний чоловік домігся того, що отця Харлампія призначили священнослужителем в селі Павлівка, поряд з агрошколою в Гутах. Влітку 1922 року туди переїжджає Клеопатра Харлампіївна з сином. Вони поселяються у будинку священика при храмі. Люсик іде до першого класу в Павлівській сільській школі, де навчається
українською мовою.
В дитячому товаристві окреслюються перші захоплення і уподобання допитливого хлопчика. Люсик, як свідчить „життєпис", товаришує з дітьми Ольги та Якова Юрковських — Сергієм, Юрієм, Леонідом, Миколою, а також з їхніми двоюрідними братами — Петром та Павлом Адаменками. „Всі вони вчились в агрошколі та були закохані в механіку, музику, фотографії, створювали різноманітні колекції та моделі, грали в шахи. Гра в шахи стає найулюбленішою грою на все життя, а з 50-х років — формою відпочинку, особливо в зимові місяці. У 80-ті роки Л. Вишеславський листувався з Г. Каспаровим".
Дитинство — стартовий майданчик життя, звідки ракета перших вражень і набутого початкового досвіду несе до неба високих надій юності й зрілості.
Свої духовні витоки, першоджерела самоусвідомлення Л. Вишеславський осмислює в есії „Вище — лише небо", що входить до книжки „Українська сповідь": „Сім перших років мого життя пройшли на околиці міста Миколаєва, на березі Інгулу, біля церкви святої Марії Магдалини, де правив Божу службу мій дідусь, отець Харлампій. Потім під час голоду він з родиною переїхав до синів у Харків і одержав нову парафію у церкві села Павлівка коло Богодухова на Слобожанщині. Павлівка! Ось де відкрився для мене справжній світ України!
Українське лагідне село,
наокіл занесене пісками,
у єдиний круг мені звело
всі скарби, злеліяні віками.
Це у ньому, як живу росу,
в барвах вишень, губ, стрічок дівочих
мови української красу
увібрав я, ніжну і урочу (2).
22 серпня 1922 року батьки Люсика розлучаються, а влітку 1923 року Люсик з матір'ю і вітчимом опиняється в Харкові. Леонід Гаврилович Платонов, новий муж Клеопатри, її двоюрідний брат, був закоханий у неї ще до її першого одруження. Він викладає біологію у Харківській школі № 21 „Металіст", що проіснувала з 1922 по 1937 р. Навчальні програми в цій школі дуже відрізнялися від типових, називались вони „комплексно-інтегральними" і націлені були на розгляд якогось одного явища під різними кутами зору в усіх навчальних
дисциплінах. Особливо популярними серед учнів були гуртки радіоаматорів, садоводів, біологів. Професура школи поряд з викладанням займалася науковою діяльністю, часто брала до експедицій школярів. Учні товаришували з учителями. Ось у цій школі продовжив своє навчання Люсик.
2 - Вірш переклала Тамара Коломієць.
Квартири викладачів, в одній з яких замешкала сім'я Клеопатри, знаходились на третьому поверсі школи. До цієї сім'ї часто приїздили родичі. Квартира у школі стала своєрідним центром життя великої родини Платонових, Юнгів, Юрковських, Адаменків, Бєлових, Прокопенків. Люсик товаришує з учителькою молодших класів Марією Іванівною Бисовою. Часто буває у неї вдома, присвячує їй свою першу рукописну
збірку поезій. Все це висвітлено в „життєписі".
З особливою любов'ю Л. Вишеславський згадував цю школу і шкільний сад. За його словами, він пам'ятав усі дерева, як друзів. Отож при цій нагоді повернемося до поетичної книжки Л. Вишеславського „Садовник" (1968), яку свого часу високо оцінили сучасники і про характерну прикмету якої писав Корней Чуковський: „Нет, зто просто удивительно! Такого количества деревьев я не встречал ни в одной поэтической книге". Перестрибнувши через круті хвилі десятиліть, побачимо, що в „життєписі" запис про 16 листопада 1943 р. також пов'язується із пам'яттю про дерева в шкільному саду, які вросли своїми кронами у всеосяжну душу поета: „Учасник форсування Дніпра та визволення Києва, Леонід з радістю йде вулицями рідного міста. Цілує дерева, як знайомих..." В статті Н. Ушакова про творчість Л. Вишеславського заторкнута проблема взаємодії поезії і науки, наголошувалося на тому, що „существует не научная поззия, а рождаемые знанием удивительные образи". Запам'яталася мені точна фраза: „Земной позт, хотя и позтический разведчик космоса, он не прибегает к космизму". Ця думка аж ніяк не знімає автора „Звездных сонетов" з його космічної орбіти в поезії. Здається, давня тема про фізиків і ліриків, аж надто „розкручена" в 60-ті роки XX ст., спокійно розтлумачується літературознавцем Н. Мазепою на матеріалі творчості Л. Вишеславського: „Многие исследователи настойчиво искали в лирике Вьпиеславского признаки так называемой „научной поззии".
Конечно, его интерес к точным наукам сделал его особенно наблюдательным и проницательным. Но при сравнении с другими позтами, например, Леонидом Мартыновым, становится очевидним, что факт науки не становился предметом стихотворения. Л. Мартынов мог назвать свои стихи научным термином „Расширяющееся пространство" и подчинить все стихотворение зтой идее. Вышеславскому зто было чуждо, даже посвящая стихотворение Нильсу Бору, он оставался в лирической стихии, раскованно, свободно преображая мир своей поэтической фантазией".
Можна погодитись із цим слушним міркуванням. Однак, варто підкреслити, в поезії майстра виразно проглядає тяжіння до знання, до науково увиразненого погляду на світ, що увінчується точністю вислову, опертого на знання. Звідки це у поета? Де корені його заглиблення в саму природу явищ і процесів у дивовижному світі, поетично освоєному Л. Вишеславським?
Біографія поета пояснює все. Син інженера-механіка, він після закінчення в 1930 р. середньої школи вчиться на робфаці при електротехнічному інституті, бере участь в будівництві Харківського тракторного заводу, доменної печі в Донбасі. Закінчивши робфак, вчиться в Харківському електротехнічному інституті, продовжує навчання, перейшовши на біологічний факультет Харківського університету. А вже аж у 1935 р. переходить вчитися на філологічний факультет Харківського університету, факультет, який згодом переводять до Києва. Спочатку захоплення дитинства і юності, те, що взяв від родичів, Леонід Миколайович розвиває і наповнює знаннями з точних наук, а вже потім зосереджується на філології, збагнувши, що вона йому буде не менш потрібна в літературній роботі.
Набуті точні знання, спостережливе око дослідника життєвих процесів і соціальний досвід супроводжують з року в рік творчі шукання поета і яскраво позначаються на його художніх відкриттях.
В 1933 році, будучи студентом електротехнічного інституту, він пережив голодомор, бачив знетямлених від голоду студентів і опухлих, мертвих людей у спустошених селах. Справа в тому, що студентів примусово відправляли на збирання врожаю, і він був серед них, тих хлопців і дівчат, що заміняли знесилені селянські руки. Страшна трагедія народу вразила Л. Вишеславського, і в часи накладеної заборони на тему голодомору він один із перших написав і пізніше надрукував у книзі „Садовник" (1968) вірш „Где-то на Украине...", і в подальші роки з болем торкався цієї страшної теми в своїх творах і спогадах.
1937 рік ударив по душі і нервах поета так, що те життєве випробування мусіло залишитися в свідомості до кінця його днів. Про це читаємо детальну інформацію в „життєписі": „Під час терору, за доносом сусідки по кімнаті гуртожитку, почали переслідувати Агнесу. Інкримінували їй те, що вона читає книги французькою та німецькою мовами. Почалась типова для тих років процедура. Зібрання студентів і викладачів з осудженням контрреволюційної діяльності. Л. Вишеславський виступив на захист зі словами — Агнесу не можна підозрювати, бо вона „моя дружина", на що з залу гукали: „І до тебе ще дійде черга". Цей процес був одним із сотень в університеті. Його наслідком мало бути виключення з університету, арешт і ГУЛАГ. Списки виключених щодня поновлювалися.
На жах, там з 'явилось ім'я Агнеси Балтаги. Страшна ніч пройшла в чеканні на найгірше, але зранку вони дізнались, що Єжова зняли як „ворога народу". Всі незавершені переслідування було анульовано, і А. Балтагу поновили в університеті. Це було чудо".
Не звільнившись остаточно від стресу і відчуття навислої над ними небезпеки, Леонід з молодою дружиною їдуть у Мелітополь, рідне місто Агнеси, відвідують Генічеськ, де живуть у наметі на березі Азовського моря. Леонід довго йде мілководдям, нарешті досягає глибини і запірнає під воду. Сидить під водою, допоки вистачає повітря, виринає і наново занурюється.
Робить це знову і знову, коли нарешті відчуває, що нерви його заспокоїлись, страх перед терором відійшов, розвіявся.
Море оновило, відродило поета, і саме там, на березі Азова він написав вірші „Огни Геническа" і „Лядумег", уже згаданий мною твір, спрямований проти підневільної праці.
Єдність людини і природи, землі і всесвіту — провідні мотиви, що втілюються в різних формах і переходять із книжки в книжку упродовж цілого і цілісного життя. Про це вже була мова, але варто її продовжити, заакцентувавши на тому, який вплив на поета ще з ранніх років формування його світогляду могло мати релігійне середовище, насамперед, його дід по материнській лінії Харлампій Платонов.
В березні 1926 р. нове керівництво району руйнує церкву в селі Павлівка і виганяє з будинку отця Харлампія, який згодом отримує нове призначення до храму Успенського монастиря в Одесі, на знаменитому Великому Фонтані. Вже в квітні того ж року, на Пасху, туди їде до свого дідуся Люсик із матір'ю. Це повторюється щоліта неоднократно. Люсик в Одесі не просто відпочиває, обласканий промінням південного сонця, він допомагає у вівтарі під час служби Божої в храмі, співає в церковному хорі. Його захоплює гармонійне
поєднання музики і природи — вітру, шуму морських хвиль.
Його вражає контраст між тим, що він бачить в монастирі і в школі. Але це ще не все з того, що впливає на юну душу і формує світосприйняття. Люсик знайомиться з настоятелем монастиря Владикою (Митрополитом) Ювеналієм, в миру — В.К. Машковським, входить з ним у тривалі контакти, під час яких високий церковний ієрарх вчить хлопця малюванню, літературі, культурології та французькій мові. Такі взаємовідносини, певна річ, не минають безслідно і позначаються на світоглядних позиціях людини.
Влітку 1929 р., в останній рік служби отця Харлампія у храмі, Люсик знову приїздить до свого дідуся і активно спілкується із Владикою Ювеналієм. Той знайомить п 'ятнадцятирічного хлопця з творчістю Ж.-М. Де Ередіа, П. Верлена, С. Маларме.
Учить свого підопічного малювати. У червні того пам'ятного літа Леонід присвячує Владиці Ювеналію вірш і дуже сумує з приводу майбутньої розлуки. Коли десь в середині 80-х рр. я перекладав серед інших вірш Л. Вишеславського „Вулиця Амундсена на Великому Фонтані", то не здогадувався що за ним стоїть, яка вдячна пам'ять водила пером поета через роки, через випробування:
Бухту схили глиняні зігнули,
береги під жаром сонця мліють,
стіни монастирські про минуле,
маяком освітлені, біліють.
В заключних рядках цього вірша прихована туга не тільки за дитинством і юністю, а й за тим, як тепер розумію, що спізнав поет за монастирськими стінами, де завдяки своєму дідусеві-священнослужителю брав перші уроки справжньої духовності: „Про минулі дні з їх радістю і мукою тут не пахне навіть жодним слідом... Вирушав колись я звідси внуком, а тепер сюди вернувся дідом".
Окрім того, що вже було вище сказано про нахил майбутнього поета до опанування науковими знаннями і вплив на нього людей, які захоплювалися точними науками, варто нам знову „зануритися" в дитинство Люсика, щоб уявити його в науковому середовищі, в колі людей з наукового світу.
Це середовище, поряд з релігійним, так чи інакше, вивело талант Л. Вишеславського на орбіту, де однаково яскраво сяють і „Звездные сонеты", і „Садовник", і „Основа", і „Близкая звезда", і „Сковородинский круг", і ще десятки поетичних збірок поета — прижиттєвих і посмертних книжок, в яких важко відділити земне від небесного, науково обумовлене і духовне, лірично розкрилене.
Так повелося в родині Вишеславських-Платонових, що в середині та в другій половині 20-х рр. Люсик літо проводив частково в Одесі з дідусем Харлампієм, частково в Криму — з вітчимом Леонідом Гавриловичем. І от повертаємо стрілку часу назад, з 1929-го в 1925 рік, і можемо уявити собі 11-річного Люсика, який уже почав писати вірші, на Карадазькій біостанції в Криму, де вітчим працює над вивченням планктону.
Там допитливий хлопчина спостерігає працю багатьох учених — біологів, геологів, астрономів. Карадазька біостанція того часу стає справжнім центром наукового світу в державі, що будується на засадах соціальних ілюзій і великих сподівань безоглядних романтиків. Того літа Люсик знайомиться з видатним вченим, академіком і мандрівником Л. Лессінгом.
Біостанція в Криму приваблює поета і в роки літературної зрілості. Скажімо, влітку 1977 р. не вперше їде з донькою Іриною і онуком Глібом на відпочинок в будинок творчості письменників „Коктебель", здійснює походи в кримські гори і відвідує Карадазьку біостанцію, розповідає онукові про єпископа Ювеналія, про різні релігійні системи — християнство, магометанство, буддизм, юдаїзм, парсизм. З початку 80-х рр. XX століття, як свідчить „життєпис", у Л. Вишеславського поступово зростають релігійні почуття. Для нього творчість, віра, любов не протистоять одне одному, а навпаки, знаходяться у гармонійній рівновазі. Його улюблений храм знаходиться в Києві на Подолі. Він відвідує церкву Іллі Пророка, як тільки виникає можливість, кожного тижня всі наступні роки життя. Вона нагадувала Л. Вишеславському Успенський монастир в Одесі, де пройшли роки його дитинства. З особливою приємністю Леонід Миколайович відзначав, що в цій церкві співав Григорій Сковорода, коли ще був спудеєм Києво-Могилянської академії. А ми згадаймо принагідно книжку Л. Вишеславського „Сковородинський круг", в якій поет, що жив у тоталітарній системі, намагався рятувати душу шляхом духовного поєднання філософії Сковороди і спогадів про дитинство в селі Павлівка: „У селі слобожанськім, на волі, / де життя мого ранній причал, / в дивно рубленій, пам'ятній школі / я Тарасову мову вивчав".
Церкви і храми постійно були притягальними, духовними об'єктами для поета. Інакше як пояснити, наприклад, ще такий промовистий епізод в його житті. 27 травня — 8 червня 1979 р. Л. Вишеславський, здійснюючи з онуком Глібом подорож до Вірменії, відвідав Єреван, Степанакерт, піднявся на гору Арарат, заблукав до озера Севан, побував у монастирях Гарні, Тагер, Євгард, Макарованк, Гошаван, Агарцин, Гетгард, Сарданягяд, Ечміадзін. Ця дивовижна подорож закінчилася поетичним вечором у Спілці письменників Вірменії, що був духовним вивершенням знакового паломництва у святі місця.
Влітку 1938 р. Л. Вишеславський закінчує Київський державний університет. Завдяки М. Рильському та О. Копиленку при розподілі випускників університету залишається в Києві, а не іде на три роки в село, як було заведено в радянські часи.
Молодий спеціаліст в 1938—1941 рр. працює викладачем літератури в Київському педагогічному інституті. В цей період свого життя стає членом Спілки письменників. З перших же днів війни в червні 1941 року відправляє дружину і доньку Ірину в евакуацію, а сам добровольцем іде на фронт. Отримує призначення до редакції газети „Защитник Родины". Під час оборони біля річки Сіверський Донець Л. Вишеславський знайомиться з відомим на той час поетом Михаїлом Свєтловим. Запам'яталося, як під час невеликої відпустки до Москви був свідком паніки перед наступом німців на столицю, коли „валізи з речами валялись по вулицях".
Серед численних критичних ситуацій на війні, де він перебував на грані життя і смерті, певно, найбільш значущий епізод — тяжке порання під м. П'ятигорськом і тривале лікування після того. Л. Вишеславського евакуювали до м. Махачкали, а далі санітарним літаком доправили до Ленкорані.
Там він захворів на тропічну малярію, дуже ослаб і потребував тривалого лікування, яке невідомо чим би ще закінчилось.
Він розминувся зі смертю завдяки турботі місцевих добрих людей — старого чоловіка та його доньки, що працювала в госпіталі й можливо сподобала собі молодого офіцера. Вони вивезли Леоніда на тачці до свого дому і там довго доглядали, поки він повністю не одужав. Це було в серпні 1942 р., а за станом здоров'я Л. Вишеславському тільки весною 1943 р.
дозволили повернутися до лав воєнних кореспондентів. Л. Вишеславський не просто повернувся до життя, він у роки воєнного лихоліття залишався повноцінним воїном. Разом з бійцями, що перейшли вбрід Сіверський Донець, штурмом визволяв м. Зміїв. Брав участь у форсуванні Дніпра і визволенні Києва. У складі першої гвардійської армії Л. Вишеславський пройшов дорогами України, Польщі, Німеччини і закінчив війну в Чехословаччині, в Судетах. За бойові заслуги був нагороджений багатьма орденами і медалями, отримав гонорове звання гвардії капітана.
У веремії воєнних подій не забував про свої духовні, морально-етичні уроки, взяті в дитинстві і юності. Симптоматично, ще під час переходу по Старосамбірській дорозі, біля церкви в с. Торчиновичі, пише вірш „Мне памятно созвездье городов", в якому пробує екзистенціально осмислити своє життя і творчість. Тема війни в майбутньому ще не раз виникатиме в поезії Л. Вишеславського, втілена в точному слові, освітленому особливим, внутрішнім світом незглибимої, відкритої і загадкової душі видатного поета.
В повоєнні роки якийсь час Л. Вишеславський викладав теорію літератури у Київському педагогічному інституті та Київському державному університеті, захистив дисертацію і став кандидатом філологічних наук, був головним редактором журналу „Радуга" і на цьому посту в 1960 р. зазнав ідеологічних утисків і „головомойок" за публікації творів, що не вписувалися в тодішні компартійні нормативи.
Поет багато пише і публікує нові книжки, що виходять у світ одна за одною. Серед них: „Чайка" (1946), „Подвиг мечтателей" (1949), „Молодость мира" (1951), „Родство" (1955), „Простор" (1956), „Лирика и героика" (1957), „Единство земли" (1958), „Щедрость" (1960), „Звездные сонеты" (1962), „Гончарний круг", „Разнолетье" (1964), „Садовник" (1968).
Найбільшого розголосу набула поетична книжка „Звездные сонеты", яка тріумфально, ніби космічна ракета, збурила поетичний небокрай, оснащена передмовою першого в світі космонавта Юрія Гагаріна.
Послідовна прихильність літературної критики до нових публікацій Л. Вишеславського, що на той час щедро заповнювала журнальні сторінки і газетні полоси, можна сказати, відпочивала порівняно з тими оцінками і славетним розголосом, який феєрверковим ореолом оповив „Звездные сонеты". Ще б пак! Сам перший космонавт в передмові подав надихаючий приклад, відзначивши: „Мне очень понравились эти стихи. Это лучшее, что за последнее время я читал о космических полетах". Н. Ушаков у цьому зв'язку писав: „У нас на глазах поззия мировых пространств освобождается от символов и прописных букв, — в стихи входят первые приметы космического конкретного хозяйства, первоначальные наблюдения и чувства человека среди звезд, и Л. Вышеславский один из пионеров такого реалистического освоєння космоса поззией. Герой „Звездных сонетов" — зто „земной специалист по небесам".
Н. Ушаков шанобливо віддавши належне космізму в поезії, виявився точнішим за інших і підмітив, що книжці притаманна природня приземленість сонетів і що до неї увійшли вірші, сповнені земних людських почуттів. Це ліричні вірші про дівчину, що весною пливе в човні назустріч материнському щастю, про сиву самотню жінку з сигаретою, що ніби заспокоює її своїм вогником, і про жінку — як узагальнюючий образ жіноцтва того часу! — що несе воду на коромислі:
Она идет устало в гору, в гору,
на плечи небо звездное взвалив.
З відстані часу сьогодні, здається, виразніше і людяніше в „Зоряних сонетах" промовляють до читача саме ті вірші, що наповнені земними турботами і печалями, як, скажімо, сонет, присвячений пам'яті друга, що вивершується проникливими рядками:
Останется со мной твоє горенье,
как молодости давней повторенье.
Останется со мной в моей судьбе
не скорбное отчаянье, не горечь,
а небо — бесконечное, как горе,
и светлое, как память о тебе.
В поетичній книжці, що славить космічні перемоги людини, яка зухвало стукає в зоряні двері всесвіту, виникає образ неба, безкінечного, як горе. Що це таке? Відлуння тодішнього земного життя з його болючими, прихованими й видимими проблем?