Мені треба небагато:
Щоб мовчали всі гармати,
Щоб сміялись завжди діти,
Щоб дружині не марніти.
Мені треба дуже мало:
Щоб здорова була мама,
Щоб сорочка була чиста
Та був хліб, добутий чесно.
Що мені в житті потрібно?
Щоб земля квітчалась рідна,
Щоб ласкаве сонце гріло,
І щоб небо не горіло.
Що потрібно ще для щастя?
Знать, що я — народу частка,
Знать, що я живу не лежнем,
А звитяжним дням належу.
Все, що маю, й завтра буде —
На землі живу, як люди!
Мені треба небагато,
Тому я такий багатий.

Ті ясени, що батько посадив,
А я зрубав — була зима холодна!..
Ніхто мене тоді не осудив,
Тепер собі простити я не годен.

Ті ясени, як щогли восени,
Багряно кличуть під круті вітрила.
Постали стрімко з попелу вони,
Але мені торкнутись їх несила.

Ті ясени, що батько посадив,
Серед зими дали своє тепло мені,
Щоб я з роками душу остудив,
Ошпарив пам'ять на пекучім пломені.

Ті ясени, далекі ясени,
Вам наново крізь мене проростати,
Хай в кронах молодих знайдуть сини
Красу й любов, що батько не розтратив.

1
Як виклик смерті, посеред боїв,
Що стали над колискою на чати,
Ми виростали зло перемагати,
Плекали ніжність з болю матерів.

Ніколи ми не спишемо в архів
Ні похоронки у руках маляти,
Ні тих пісень, що кликали вмирати,
Та не зганьбить високих прапорів.

А молодість — як та калина в лузі,
Прийшла весна — і пишно розцвіла.
Була любов і вірна дружба друзів,
І ніби не було на світі зла.

Нам сяє день новий на виднокрузі,
А хмарка ледь торкається чола.

2
І день і ніч є в світі споконвік,
Так світло й тінь є у житті людському.
Але якщо ти світлий чоловік,
То не підкинеш тінь свою нікому.

Хто не здригнувся на шляху крутому,
Пройде крізь скелі, через гирла рік.
Він завтра втратить перемогам лік,
А в пережитім не поправить кому.

Але ж у тебе вибору нема,
Як гідно зватись іменем людини,
І нарікать на вибір цей — дарма!

Людське життя вивищує мета,
Коли в труді гартуються літа,
Вростаючи в духовні верховини.

3
Не знаю більших у житті вершин —
Як Партія, Народ, Жовтневі Зорі.
Хто осягнув їх, у житейськім морі
Не зіб'ється із курсу ні один.

Але не сам по собі часоплин
Несе твій човен в часовім просторі,
Закони руху мудрі і суворі —
Ти батько їм і одночасно син!

Ніхто й ніде не знав такого зроду:
Ти сам — народ і ти ж бо — син народу,
Володар власних радощів і мук,

Ти здатний стільки сотворити знову!
Але вслухайсь і в серця перестук —
Знаходь людських вершин першооснову.

Земля,
в якій батько лежить,
що міг би й донині жить,
не глина, пісок і тля,
не просто масна рілля,
напоєна кров'ю земля,
просолена потом земля,
ти — моя древня плоть,
я — твоє древо і плід.
Кожна билинка й листок,
річка, маленький струмок,
корінь, зелене зело,
гайок і дрімучий ліс —
все це у мене вросло,
навік я в усе це вріс.
Земля,
що спізнала вогонь,
земля,
що сивіла від сліз,
тепла від теплих долонь,
світла від білих беріз,
моя кругойдуча
й могуча,
квітуча моя
і плодюча,
ніжна моя
і незламна,
правдива,
як ласка мамина,
Земля,
в якій батько лежить,
що міг би й донині жить
напоєна кров'ю земля,
просолена потом земля
повітря моє і вода,
одвічна моя й молода,
ти — моя древня плоть,
я — твоє древо і плід.

Свобода наступає! В обороні
Її осатанілі трунарі.
Обпалюють сатрапів нагорі
П'ятипромінні трудові долоні.

Коричнева тюрма у Лісабоні
Раптово впала в сутінки сирі.
У полум'ї Жовтневої зорі
Ростуть над світом прапори червоні.

Ще генерали топчуть Чілі цвіт,
Ще гірко пахне кров'ю у Бейруті,
Але двигтить розбуджений Мадрід,

Народи піднімаються розкуті,
Щоб, дошукавшись ленінської суті,
По-ленінськи переробити світ.

1
Я вільно дихаю у вільному краю,
Мені належать всі поля і води.
Повітря чисте правди і свободи
Виповнює життєву суть мою.

І не схитнусь за всякої негоди, —
Вогонь і смерть, нужду і недороди
Я розметав у праведнім бою.
Я твердо на землі своїй стою

В труді почувши сурми перемоги,
Я піднімаю в душах перелоги, —
Від захвату йде кругом голова!

Велика хартія епохи комунізму
Високі надає мені права,
Щоб возвеличив я в ділах Вітчизну.

2
Чоло високе ленінської днини
Освітлює натхненні сторінки, —
У жесті історичному руки
Нам зоряні відкрились верховини.

Пророча думка через роки лине,
Наснажує оновлені рядки,
В яких гримлять, вражаючи віки,
Всі помисли єдиної родини.

Людські права й обов'язки святі
Єднаються в гармонію прекрасну,
Що виникла в звитяжному житті.

А хто права мої в чужім краю
Береться захищати громогласно,
Хай вивчить Конституцію мою!

Випало мені побувати в Донбасі на шахті імені Дим итрова, яку очолює Григорій Григорович Нікітенко, селянський син з Полтавщини, що починав свій нелегкий, але доблесний трудовий ш лях з рядового вибійника. У вибої, де працює уславлена бригада Героя Соціалістичної Праці Кузьми Северинова, на глибині понад 1000 метрів, попросили шахтарі прочитати їм вірші

І
І ходором у мене голова!
Спочатку відмовляюсь розуміти,
Чому це там, де я посіяв квіти,
Зухвало проростає кропива?
Н евже не зерна, а пусті слова
Я кинуть міг, як кидають на вітер?
В мураш нику перечманілих літер
О сібно жодна дум ка не права.
Чи то рука сьогодні в непокорі,
А чи слова згубили первокорінь,
Що виковзнув з-під кінчика пера?
Питань багато. Відповідей мало.
В до рогу лаш туватися пора —
Шукати між людьми нове начало.

ІІ
Шахтар я зовні з голови до ніг:
І чоботи, і знаменита каска,
І прилад збоку — дихання запаска
Про випадок... щоб кисень допоміг.
Ударив струм у вогняний батіг —
Помчала кліть, як чортова упряж ка.
Внизу вагончики. Сідай, будь ласка, —
Ти в шахті лиш переступив поріг!
Ще лабіринтом їхати годину,
Ще пішки йти. А далі гнути спину
Вузьким тунелем, горбитись в забій.
І в глибині побачив я людину,
Яка повзла, немов солдат у бій,
Й чомусь відчув не втому, а провину.

III
Тут більше кілометра глибини.
Плюс тридцять два. Жара, як на курорті.
Питання в мене пересохло в роті:
«Чим дихають ці славні лазуни?»
А ле мов здогодалися вони,
І я почув у дивовижнім гроті:
— Ану, поете, люди ми не горді,
Хоч лежачи, високе щось утни!
Бувають жарти, думаю , і гірші.
Та знову голос: — Тут бракує віршів!
І в лаві я читав про солов'їв,
Зрікаю чись і пози і претензії.
І сам, здається, вперше розумів
Призначення й глибинний смисл поезії.

IV
Полтавщина, родина землероба
Дали поставу й сили про запас.
Він по війні приїхав у Донбас,
На вишивку лягла шахтарська роба.
Копати зем лю вроджена жадоба
Жене його у найкрутіший пласт,
Де в чорних штольнях пізнається час
Й лю дського духу щирозлота проба.
Піднявшись з антрацитових глибин,
Очолив шахту хліборобський син —
Як горизонт новий свого народу!
Він бачить день не в димці голубій,
А через шурф, пробившись крізь породу,
І входить в кабінет, як у забій.
Не люблять шахтарі балаканини!
Зате секунда марно не втече,
Коли не слово — другове плече
Впокорю є причаєні лавини.
Нема, либонь, дружнішої родини,
Де кожного так біль чужий пече.
Не вугіль, а людське тепло тече
Із штреків у будов нових судини.
Порода тисне. Душить пилюга.
Бракує часом чистого повітря.
А ле найбільше дружба дорога,
Без друга тут машині не повірять!..
Штурмують морок в надрах шахтарі —
Стає земля тепліша на зорі!

VI
Найлегше жити по календарю,
Святкову вчасно заквітчавши дату,
А в день грядущий увійти, як в шахту, —
Це честь, доступна тільки трударю.
Закоханий в малинову зорю,
Що людству даль осяяла крилату,
Він у майбутнього приймає вахту,
На працю йде за нього, як на прю.
Спізнавши мисль, як радощі і муки,
Які ж ви непрості, трудящі руки,
Невичерпні — як древо пізнання!
Пшениць за вами золоті покоси,
Вугілля, чисел і паперу стоси,
З яких росте зоря нового дня.

Ниви сплюндровані, голі,
Втоптано сонце в багно.
А з чорного горя, з недолі
Проростає зерно.

Хитаються діти голодні —
Про шкоринку забуто давно.
А крізь осколки холодні
Проростає зерно.

Кулі, посіяні в полі,
З'їла іржа все одно.
А на безсмертнім роздоллі
Проростає зерно.

Горіло все: — дерева і дороги,
Ятрили небо змії вогняні,
І дивні звуки чулись вдалині —
То плач дітей, то сурми перемоги.

Хрещатиком, поправши остороги,
Він перший мчав на сили навісні
І, певно б, зміг за брилою броні
Здолати смерті хижої пороги.

Гриміли постріли безперестанку,
А він не залишився більше в танку,
Що не вміщав до Києва любов,

Ступив на землю ворогу супроти.
За мить загинув. Але увійшов
Живим у слави Золоті ворота.

Людина перед Лаврою стоїть,
Вогнем довічним серце причастивши,
Де в парку Слави у гранітній тиші
Сплять лицарі на схрещенні століть.

Соборів сонцесяйна верховіть
Не тане млосно в пустоті всевишній:
Пропав господь! Людина з храму вийшла,
Аби свій труд священний зрозуміть.

На кожній фресці — трепетна рука,
В очах богів — замисленість людська
Й жадоба щастя в клекоті хоралу.

Сурмить у небо золотистий блиск,
Але мовчить врочисто обеліск,
Що задививсь на стіни «Арсеналу».

Загиблі воїни в останньому бою,
З життям розлучені за крок до Перемоги,
Ніяк обличчя ваші, сповнені тривоги,
Не можу уявити в смерті на краю.

Невтримні, як вогонь, в залізном у строю
Ви до ворожого вриваєтесь барлогу,
На хвилі торжества, забувши про знемогу,
Хіба ж відчуєте фатальну мить свою!..

Під серцем кулі засичали, як гадюки,
І ви, мов птахи, розметали крила-руки,
Щоб долетіть, як не судилося дійти.

Не впасти тільки... долетіти !.. І салютом
Ви в небі чорному згораєте над людством,
Явивши нам огром людської висоти.

Дитячі журнали літом
Виймаю з поштової скриньки.
В селі десь гасають діти,
Наслухають цвіркоників скрипки.

А я, хоч який заклопотаний,
Читаю дитячі журнали,
Ніби поряд зі мною хлопчики
Барвисті листки пожинають.

Білочубі мої, ясноокі,
Нагасавшись, присіли знеможені, —
І в душі защемів неспокій,
І думки заболіли тривожні.

Білочубі мої, безборонні
В селі десь курей лякають
І не знають про бомби нейтронні —
Ще малі, ще газет не читають.

...Знов читаю дитячі журнали.

Щоб земля не згоріла в бою,
Щоб слід наш в імлі не стерся,
Заради людського братерства —
Даю тобі руку мою.

Дай мені праву свою,
Як правду саму — безоружну.
Мирну, мов сонце натруджену,
Даю тобі праву мою.

Дай мені руку свою,
Більше нічого — лиш руку.
Дружби міцну запоруку,
Даю тобі руку мою.

Дай тільки руку свою,
Якою на меч обіперся, —
Заради людського братерства
Даю тобі руку мою.

І знов не сходить з думки той солдат,
Що впав на сходах біля стін рейхстагу,
Нам заповівши землю і відвагу
На гребені червоних барикад.

Ніде ні кроку не зробив назад,
У хвилях Волги вгамувавши спрагу,
І в мить найвищу втратив рівновагу —
Мені як батько чи як старший брат.

Роки минають швидко за роками,
До нього я торкаюся руками —
Його у мене переходить біль.

Не владний час цей біль перемолоти, —
За мене вдвоє той солдат молодший
Уже, як син мій, кидається в бій.

Якщо твій дух залежить від погоди
І слово честі — забавка пуста;
Якщо віддав ти сили і літа
Заради ілюзорної погорди;

Якщо вгодить за всякої нагоди,
Потрафити в житті — твоя мета;
Якщо ти зціпив чи розверз уста
Лише зі страху не відстать від моди;

Якщо вінець усіх твоїх змагань —
Приймати тільки, як приймають дань,
Одні щедроти у землі і неба, —

Не претендуй від імені життя
Учить мене творити майбуття —
Я в день грядущий увійду без тебе!

Мещанство — это ползучее растение...
Максим Горький

Бачу вас на вітрах,
над розбурханим
морем епохи.
Розпанахали небо
блискавиць
невблаганні ножі.
— Не спішіть,
обережніше!
Відпочиньте, зрештою, трохи, —
долинає зі скелі,
з пристанища
«мудрих»
вужів...

В скелі скит персональний,
обліплений
мохом ослизлим.
Укорочені,
куці думки-байстрюки
вами грізно осміяні,
вами,
сином Вітчизни,
що — як сокіл у небі,
що — Вітчизну до неба
піднімав на віки!..

В нуртах атомних днів
мужнє слово,
громами підшите,
вчить шукати слова,
що дають
відчуття висоти —
відчуття,
без якого
не можна
достойно епохи прожити,
поки вуж
хоч один
в наші душі охочий вповзти.

Навіщо «бути чи не бути?»,
Навіщо «за», навіщо «проти» —
Коли є тихе — перебути,
Що може всіх і вся збороти!..

Так легко два стільці добути
Й сидіть на них, замкнувши рота,
Щоб мирно вскочити в майбутнє,
Коли... відкриються ворота.

Статисти у чужій виставі,
Зітріть із губ могильний порох,
Бо час такі питання ставить,
Коли мовчання — правді ворог.

А ні — не знатимуть пощади
До вас червоні барикади.

Братові Іллі

Країв далеких дивні новосели,
Підсвічуючи синю каламуть,
Сріблясті хмари в небесах пливуть
У щоглах сонця, ніби каравели.

Дівча за ними синю стежку стеле —
Ось-ось на віях сльози зацвітуть.
Щось втрачене згадалося, мабуть,
Весняних марень плетиво веселе.

А я дивлюся з ніжністю в очах
На хмар повторно-неповторний шлях —
І срібний промінь доторкнувсь волосся.

О юносте! Я не люблю повчань,
Але прошу: забудь свою печаль,
Коли весною пахне мудра осінь.

Пам'яті Григорія Шендрика,
мого однокурсника

Не питають мене літа —
Відлітають мої літа.
Я сідаю в сучасний літак,
Та не все здоганяє літак.
У весняного вітру питаю,
Чи не зміг би догнати.
А він каже: «Тебе я не знаю,
Не з твоєї весни я, брате!» —
Я до друзів спішу на пораду
Із своєю журбою...
Був такий, що сказав би правду,
Але він під травою.
Не питають мене літа —
Відлітають мої літа.
А незмінно зелена трава
Про свої пам'ятає права.
Я поради спитав у слів —
І у слові мій день розцвів.
Над словами я затужив —
І у слові мій друг ожив.
Не сідаю в сучасний літак,
Бо не все здоганяє літак.
Не благаю весняного вітру,
Бо довір'я не маю до вітру.
Вірю я в незрадливі слова —
Не страшна їм трава-мурава.

Пропливають, немов на екрані,
Дні і роки, зігравши роль.
Я собі наказав: — Не дозволь,
Щоб розтало прожите в тумані.

Розпочавши свій шлях на світанні,
Звісно, віримо в кращу з доль.
А чи завжди в майбутнє пароль
Знають наші світання рум'яні?

Владно кличе новий небокрай,
Хоч не каже, чи в пекло, чи в рай, —
Даль в блакитні вдягається шати!

А життя — то не спринтерський біг!
Вчуся в завтрашній день поспішати,
Щоб вчорашній збагнути міг.

Мороки нам лишаючи й уроки,
Пливуть літа за обрію причал.
Минають непомітно кращі роки,
І раптом сорок — як удар з плеча.

Так скоро — сорок?.. Тільки ж розпочав
В житті робити вирішальні кроки!..
Та спалахнули, як сама печаль,
Окрай дороги мальви смутноокі.

І ти спинився, мовби на межі,
З якої літо переходить в осінь,
Замислившись, як ще ні разу досі.

А ластівок веселі віражі
Перед відльотом наче заклинання, —
Не стій, спіши, бо вже пора не рання!..

Не просять віти безборонні
На вітрі ласки восени,
І в листопадовім полоні
Шумлять розкуто ясени.

Пливуть тумани з оболоні
Й несуть до нас осінні сни.
Хай сивина лягла на скроні —
В душі немає сивини!

Снується вдаль упертий шлях
Поміж каміння, через кручі,
І ритми часу кругойдучі
Душа вбирає на вітрах.

І тільки листя, тільки прах
Лягають в землю неминуче.

Леонідові Андрійовичу Триносу,
лікарю-фоніатру

Мій голос причаївся у мені,
Так лікар повелів:— Живи без голосу,
Подалі від людської метушні,
Від ласого на витребеньки галасу!
Живи без голосу і день, і десять днів,
Аж поки не скажу:— Пора, озвися!..—
Мій голос причаївся у мені,
Як мудрий змій, десь у клубочок звився.
Отож мовчу, як лікар повелів,
Пишу на папірці: «Я хочу чаю». —
До мене жінка дзвінко: «Тір-лі-лі!», —
А я мовчанням монолог вінчаю.
Пишу на папірці: «Не зрозумів». —
Або : «Навіщо? В мене діти є ще!» —
Я сповнююсь повагою до слів.
Малі слова підносяться все вище.
Мій телефон продзявкав, наче пес.
Знімаю трубку. О, стара знайома!
Але не плюскіт лоскітний словес
Мовчу собі — мене немає вдома.
І знову телефон , як те маля,
Що голову морочить без причини.
Це друг. Даю йому умовного щигля —
Зате у трубці маю всі новини!
Мій голос причаївся у мені,
Живу, немов на грані пекла й раю,
Од власної звільнившись метушні,
Всі голоси я жадібно вбираю.
Світи до мене горнуться здаля,
Гримлять громами і ридають скрипками,
Я чую, як несе мене Земля,
Як вісь її натруджено поскрипує.
Вглибаючи в космічну далечінь,
Думки згорають, як метеорити,
А я, земний серед земних болінь,
Не можу
до землі
заговорити.
Тому, здобувши скільки переваг,
Я перерву мовчання, гейби волос, —
Як слово оживає на вустах,
То все життя вміщається у голос!

Смагляві крики гайвороння
На поруділому снігу.

Маленька квітка безборонна,
Пелюстку кинувши в пургу,
З землі терпляче і безсонно
Безсмертну всмоктує снагу.

Трави мечі озеленілі
Заворушилися в траві.

Як на шаленому весіллі,
Невтримно з неба летючи,
У снігу ніздрюватім тілі
Гуляють променів мечі.

Хай лише задзвенять струмки —
Розпочнеться весняний наступ.
Хай лише задзвенять струмки —
Сурми пролісків ліс розбудять.

Добрим словом торкніться душі —
І вона неодмінно розквітне.
Добрим словом торкніться душі —
І на світі примножиться щастя.

Сонце на хмару лягло пелехату,
А сніг ще вибілює білу хату, —
Запахла зима весною.

Дід, заклопотано хукнувши в руки,
Пальцем торкнувся зеленої бруньки, —
Зустрілись зима з весною.

Крики смагляві зляканих галок
Влились біля школи в дитячий галас, —
Розмовляють зима з весною.

Брови дівочі, мов крила пташині,
А в небі моєму засніжило нині, —
Та пахне зима весною.

Крок відділяє мене від тебе —
І наді мною падає небо, —
Обнялися зима з весною.

Впало сонце на лани,
Як вогненний серп.
Задиміли полини —
Аж посивів степ.

Навіть вітер, ніби жар,
Тліє в травах ниць.
Знову сонячний удар —
На моря пшениць.

Променів палкі сліди —
День від них отерп.
— Чорне море, дай води! —
Просить спрагло степ.

Хвиля в гривах сивини
Рветься в далину.
Долинає з далини
Запах полину.

Вслухаюся ночами в дощ,
В громів гортанні перегуки.
Волання вулиць, сплески площ
Вивершують всесвітні звуки.
Зірок чи крапель передзвін?
Як мушлі, вуха звуків повні!
Немов дохлюпує до стін
В кімнаті — чужедальня повінь.

Безсонням зморений ущент,
Жену химери, ніби хмари,
І наслухаю, чи Ташкент
Підземні не спізнав удари.
Серед стежок і автострад,
Серед лісів, кущів жаливи,
У тім'я — спека, в очі — град,
За комір — невблаганні зливи!..

Ти звик до слів і величань,
Змалівши в затінку погорди,
І з тихим словом: «Вибачай!»
Горнутись мусиш до природи.
Ти проповідуєш добро,
Воюєш доблесно з олжею,
Але, проникнувши в ядро,
Скажи, що далі, за м е ж е ю?
Ти будівничий — молодець!—
Возводиш і ламаєш грізно,
Та є початок і кінець,

Як є іржа після заліза.
Ти врешті на собі відчув
Земні й космічні переходи...

Стоп! Без дидактики! Мовчу,
Уроки взявши у природи.

Вслухаюся ночами в дощ,
В громів гортанні перегуки.
Волання вулиць, сплески площ
Вивершують всесвітні звуки.
І кожен, танучи в імлі,
Крізь нас пройти спочатку мусив.
Як ти людина на землі,
Ти в центрі бур і землетрусів!

В лісах рятуюся від суєти міської,
В полях наповнююся силами землі,
А в горах переконуюсь, які малі
Внизу полишені буденні неспокої.

Джерела додають нам чистоти такої,
Що наміри лихі зникають, як в імлі,
А в травах, в ріках тонуть всі химери злі
Й душа, як небо, прагне глибини морської.

Моє освідчення позбавлене прикрас.
Воно тривогою перейняте й любов'ю,
Воно пульсує, друзі, — не для рими! — кров'ю.

Звертаюся до вас, ліси, поля і гори,
Джерела, трави, ріки, небосхил і море,
Мої рятівники, як рятувати вас?

Борисові Дерев'янку

Горить пісок, як у степу стерня,
Де скошено хліба до стебелини,
Де в жнивну спеку волею людини
Ростуть комори золотого дня.

Ступаю понад морем навмання,
Тоді як полем я ступать повинен, —
Лишилось літа менше половини
І сонце небокрай наздоганя.

Іде навстріч дівча простоволосе —
На плечі впали, як проміння, коси,
Ще й звабно посміхнулось... не мені,

А позад мене, іншому, за мною,
Де я пройшов під музику прибою,
Почувши поклик поля вдалині.

Не знали печалі
мої причали.
Не чули команди: «Одчалюй!» —
Та в тиші причаєній
над зойком печалі
чаїне крило прозвучало.
Причали повчали:
«У тиші — начало!..
Нас вічність колише». —
Прощайте, причали!
Крило прозвучало
мудріше
за тишу всевишню.
Причали мовчали,
а море говорить,
а море — розбурхані гори!
І я щось та значу,
як з радості плачу,
як зорі розгойдую морем.
Не знали печалі
мої причали,
та в тиші крило прозвучало.
Прощайте, причали!
Не в тиші начало —
в дзвінкому, як чайка: «Одчалюй!»

Вечір. І жінка в морі
Пливе у блакитну безмеж,
А довкола у хвилях зорі,
Мов риби, купаються теж.
На спину лягла. Достоту,
Як довкола в морській глибині,
Золотисті такі ж істоти
В небесній пливуть вишині.
А вона, як між хвилями — хвиля,
Як моря блакитне дитя,
Земні і небесні сили
Поєднала в єдине життя.
Життя — наче космосу жилка,
В оркестрі зірок — струна.
Життя — як безсмертна жінка,
Грядущого дня жона.

Дивишся на мене, наче мати, —
В погляді і ніжність, і вимога.
Не дозволю совісті проспати,
Як покличе вдосвіта дорога.

Поки іншим сниться перемога,
Я себе учусь перемагати, —
В погляді і ніжність, і вимога,
Наче дивиться на мене мати.

Щоб не довелось мені спізнати,
Буде рівною моя дорога,
Лиш дивись на мене, наче мати, —
В погляді і ніжність, і вимога.

Аллі

1
Я можу те, чого не може бог,
Хоча від нього йде моє уміння.
Щораз пізнаю перший день творіння,
Коли ми залишаємось удвох.

В тобі джерела втрат і перемог,
Ключі до таємниць довготерпіння.
В тобі вулканна сила потрясіння,
Що спалює байдужість, наче мох.

Мов небо осені, ясна твоя печаль,
І мерехтить в очах зорі печать,
Яка летить з безодні у зеніт.

Якби тебе на світі не було,
То з хаосу життя б не розцвіло,
І бог навряд чи сотворив би світ.

2
А дерева в саду як дівчата,
Як дівчата дерева в саду.
Хочу пісню нову розпочати —
В лоно саду весняного йду.

Наче сукні, зелені шати —
Вся краса, як свята, на виду!
Треба вміти красі прощати,
Захищати її, молоду.

Заблукавши в житейській хащі,
Треба вміти назад прийти,
Все спізнать, щоб віддати найкраще.

У весни треба вчитися вміння,
Як, в низинах пустивши коріння,
Осягнути красу висоти.

3
Хай музика любові заперечить,
Коли моє давно уже — твоє,
Всім логікам одвічно поперечна,
Хай, мов зозуля, нам літа кує.

Хай музика вовік у нас жиє
І після нас — як та нова предтеча.
Заткнути вуха — від життя утеча,
За це й глухий громово осміє.

У музику вслухаймося щораз,
Як в пульс життя, як в нерв усього світу.
Бо щезне звук, то на землі і сліду
Не лишиться у тиші. Мертвий час!

А музика тримає світ в обнові,
Щоб нам спізнать гармонію любові.

4
Захмарилось і в небі, і в душі...
В. Базилевський

Захмарилось. І в небі. І в душі.
Відпломенів останній промінь літа,
А в морі хвиля, сонцем перемита,
Мов одягла сталеві кунтуші.

Росинка, як сльоза, сяйнула в спориші,
А скеля, як щока, слізьми залита.
Моя ласкава і несамовита,
Моя любове, ти в холодному дощі.

І я також, промоклий до кісток,
Йду берегом, згубивши розуміння,
Чому це вчора золотий пісок
Сьогодні — як потрощене каміння?!.

Без тебе йду на кволе мерехтіння,
З тобою — завжди тільки до зірок.

5
Здавалося б, немає змін —
Життя пливе так само наше...
Але балкон зацвів інакше:
Там сальвія і бальзамін.

Бере душа новий розгін,
А ми, немов і все спізнавши,
Чатуєм трепетно, як завше,
Простої квітки передзвін.

Тож недарма думки цвітуть,
Чи літня днина, чи осіння,
І в серці радість, наче ртуть,
Росте у пелюстках проміння,

Й зникає буднів каламуть,
Бо є причетність до цвітіння.

6
Це все було. І вечір, і ріка,
Причаєна у місячнім сіянні,
І, наче пломінь, губи невблаганні,
І на плечі розслаблена рука.

Це все було. Піднесеність п'янка.
І зорі сліз, пролитих на світанні,
І ті слова, найперші і останні,
В яких печаль, немов крило, легка.

Це все було, як в іншому столітті,
Коли цвіли дерева молоді
І солов'ї гриміли в буйновітті.

Це все було. І тихо по воді
Спливло, як листя, навздогін за днями,
Що проминули, та погаснуть — з нами!

Дозрівають зорі в небесах —
І в космічний переходять прах.

Падають на землю спілі яблука,
Де з тобою у цвітінні я блукав.

А печаль, дозрівши восени,
Досягає в серці глибини,

Хай весна весела повертається,
А печаль з тобою залишається,

Поки ти душею не прочах,
Мудрістю відсвічує в очах.

Тим, хто ніколи не плакав, —
не вірю!
Тим, хто постійно сміється, —
не вірю!
Та сьогодні, як вершник навскач,
я помчав би від сліз до крайнеба.
Прошу тебе — чуєш? — не плач,
сліз не треба!
Тим, хто ніколи не плакав, —
не вірю,
хоч сльозою правду не міряю.
Тим, хто постійно сміється, —
не вірю,
хоч зажурою радість не міряю.
Ти ні в чому не винна,
не винна, —
лити сльози ти не повинна!
Я також ні в чому не винен,
але плакати
я повинен, —
щоб розхмарилась небовись,
щоб ясна ти була, як колись.
Я прошу тебе — чуєш? — не плач
і за те, що не плачу, пробач!
Я тривожно дивлюсь на тебе,
наче птах на осіннє небо,
і, як птах, я окрилююсь вірою,
що любов — це повернення з вирію.

Спить поетеса в Будинку творчості,
Недописаний вірш обнявши.
Певно, їй хочеться, дуже хочеться
Молодою лишитись назавше.

Та й справді, чи може навідати осінь
Таке дивовижно весняне створіння!
Золотяться на білому аркуші коси,
Між рядками розсипавшись, наче проміння.

У вікно заглядає зоря яснолиця —
Щастя не в славі, мовляв, а в коханні!
Але спить поетеса й неіснуючі лицарі
Гинуть за неї на полі брані.

Їй слово приснилось, почуте від мами,
Любов'ю зігріте і любов'ю освячене, —
І в сні поетеса ворушить губами,
Над маминим словом сміється і плаче.

За річкою, за горами, за морем,
За осінню, за літом, за літами
Весни моєї марево прозоре,
Мого кохання голубі тамтами.

Вдивляюся... вслухаюся.., лечу,
Крилатим ставши — знову молодим,
Свої поразки більше не лічу,
А перемоги переходять в дим.

За річкою, за горами, за морем,
За осінню, за літом, за літами...
Я щойно був печальний і суворий,
Тепер я сонця доторкнувсь устами.

Гори вогнем, життя мого багаж,
Набутків і прибутків зайвина!
Мене весна взяла на абордаж,
Мій човен підхопила бистрина.

За річкою, за горами, за морем,
За осінню, за літом, за літами...
Я молодий! Усі мої простори
Заселені гаями й солов'ями.

Я сумніви на порох перетру,
Вслухаючись у пісню солов'я.
Весні належу я! І доти не умру,
Покіль живе в мені весна моя.

За річкою, за горами, за морем,
За осінню, за літом , за літами...
Гайда зі мною, хто життям наморений,
Послухать разом голубі тамтами!

В людській природі —
щоб тебе жаліли.
В людській природі —
щоб тебе зігріли.
Якби з нас кожен
більше знав тепла,
либонь, було б у світі
менше зла.
Хоча й гадюки
плодяться в теплі,
та повзають
холодні по землі.
Хоча й гієни
плодяться в теплі,
та споконвіку
і довіку
злі.
Ми народились на землі
людьми,
йдемо тисячоліттями
з пітьми.
Як метеори,
через гони літ,
згораючи,
приносим світло в світ.

Лежу в траві. Злипаються повіки.
Так пахнуть квіти, так шумить трава,
Що мимоволі: — Це з якого віку
Защебетали птахи в головах?

Не стане листу восени на вітті.
Мене не стане. Все мине!..
А те, що мучило і кликало мене,
Останеться на цій землі навіки.

По-перше — робота.
Земля не обертається
навколо своєї осі —
земля працює!
По-друге — робота.
Сонце не прогріває
оксамитові килими ланів —
сонце працює!
По-третє — робота.
Море не вигойдує в хвилях
рибу і кораблі —
море працює!
Спочатку —
земля,
сонце,
море,
спочатку робота,
опісля — поезія.
Я не дихаю —
я працюю!

Вогнисто грає на вітрах
Розкрилля прапорів, —
Новий розгін, новий розмах
Комуністичних днів.

Почин народжує почин —
Змагань велика суть! —
З душі народної, з глибин
Живі джерела б'ють.

І тут лише єдиний зміст
І міра всіх щедрот:
Що вирішив партійний з'їзд,
Те вирішив народ.

Від історичних бездоріж —
По ленінській зорі
За рубежем новий рубіж
Долають трударі.

Немає в світі перешкод,
Щоб заступить цей шлях:
Його ж бо вибрав сам народ —
І житиме в віках!

Поема-настрій

І зойкнув плач,
І в друзки — сміх...

Я думав: хоч рядок. І ні рядка!
Півдня минало — як на глум, на сміх.
Пливла собі під кригою ріка,
Плив за вікном, як біле мрево, сніг.
А в мене зупинилася рука.
Ну хоч би там рядок! Так ні рядка.

Я думав: починаються дива —
Потрапив сам до себе під арешт!
Коли забув найкращі всі слова,
То й дихати забуду врешті-решт.
І — обертом у мене голова! —
Дожився. Починаються дива.

Я одягнувсь і вийшов за поріг,
Вдихнув на повні груди край воріт.
Як в кадрі заповільненому, сніг
Плив над землею через цілий світ.
І шлях мій через цілий світ проліг,
Бо ж недарма я вийшов за поріг.

Я бачив: з небом з'єднана земля,
Між ними сяє білосніжний міст,
Де переходить небо у поля,
А в небо тихо переходить ліс.
І я торкнувся висоти здаля,
Тому що з небом з'єднана земля.

Я заблукав між буків і беріз,
Ковтав з повітрям прохолодний пух.
Я втому й сумнів лісові приніс,
А він, незрушний, обернув це в рух.
І я збагнув, що дух мій там підріс,
Коли блукав між буків і беріз.

Я пригадав: якісь рядки були,
Та зрештою при чому тут рядки,
Коли ще так зимою не цвіли
Мої дерева і мої думки.
Байдужий до хули і до хвали,
Я пригадав: якісь рядки були, —

І зойкнув плач,
І в друзки — сміх.
Блакитний плащ,
Сліпучий сніг.
Сльоза тремтить
В промінні вій.
Була блакить
І — сніговій.
Пливла ріка
В зелений світ.
Була рука
І раптом — лід.
Взяли сніги
Твоє лице,
Як вороги,
В туге кільце.
Але з-під вій —
Блакитна даль.
І, наче змій,
Сповзає шаль.
І, наче птах
В летючу мить, —
В простих словах
Душа щемить.
І знову — сміх,
І в друзки — плач.
У квітах сніг,
У зорях плащ.

Я думав: починаються дива —
Потрапив сам до себе під арешт!
Коли забув найкращі всі слова,
То й дихати забуду врешті-решт.
І — обертом у мене голова!
Дожився. Починаються дива.

В домі тихо. В домі пусто.
Заглядає сутінь в люстро.
А надворі, а надворі —
Ліхтарі тремтять, як зорі.
Через шибку завірюха
Щось нашіптує на вухо.
Через марева і втому
Голос дальній кличе з дому —
Й від тепла тікають люди
В сніговицю, в холод лютий.
Бо, як музика, — на вухо —
Завірюха,
Завірюха!
Бо, як диво магнетичне, —
Голос кличе,
Голос кличе!

Як в кадрі заповільненому, сніг
Плив над землею через цілий світ.
І шлях мій через цілий світ проліг,
Бо ж недарма я вийшов за поріг.

Холодні вітри тривоги
Груди наповнили вщерть.
Вокзали, пивні, остроги —
Все пішло шкереберть.
Єдине лице світле
Над скаламученим світом —
Сонце,
І те над полями
Розтеклося
Бурими плямами.
— Де ти, небо,
О земле, де ти?!..
Здається в хвилини ці мені,
Що всі глобальні ракети
В серце моє націлені.

І я відчув, як обрій іздаля
На серце ліг, мов білосніжний джгут,
І міцно з серцем з'єднана земля:
В мені кричать Сантьяго і Бейрут,
Червоний сніг покрив мої поля
І не моїх нема на світі скрут.
І я зрозумів, що світ —
Людини
Великий
Слід.
І все, що у світ приходить,
Врешті себе знаходить.
І житиме вічно слід,
Як ми
Порятуємо
Світ, —
Після зернини — зернина,
Після людини — людина,
Після дощу — трава,
Після безсоння — слова.

Сад весняний, мов юність безхмарна,
Спалахнув до небес і погас.
Та приходить в життя немарно
І проходить цвітіння час.

Так було, так довічно буде:
Відцвітають весняні сади!..
Сум забувши, радіють люди,
Як під осінь збирають плоди.

Обважнілі звисають віти,
Наливаються грона думок.
А в саду надвечірньому — діти,
День, згасаючи,— не замовк!

Наче в душу розчахнуті двері,
Обрій світиться вдалині.
Наступає пора повернень
У прожиті, в найкращі дні.

Велелюдні минаючи площі,
Понад річку — на гомін дібров,
Повертаємось в найдорожче,
В першу пісню і в першу любов.

Відкидаючи тимчасовість,
Ми виходимо на крутіжі,
Де життям вивірялась і совість,
Й громадянства круті рубежі.

До джерел повертаємось чистих,
До полів і до маминих слів, —
Несполоханий, голосистий
Повнить душу пташиний спів.

Де не просто калини й ліщини
Гонять соки безсмертні в гаях, —
Де краса і могуть Батьківщини
На крилатих червоних вітрах.

Обважнілі звисають віти,
Наливаються сонцем думки.
Все проходить. Лишаються діти.
І в шляхи переходять стежки.

Сад весняний, мов юність безхмарна
Спалахнув до небес і погас.
О, немарно, немарно, немарно
Все прожите живе у нас!

Все прожите, як з грунту жито
Тужавіє в новому зерні,
І земля твоя несамовито
Множить сили твої земні.

Ні осінніх вітрів голосіння,
Ані гуркіт усіх роздоріж
Не приглушать земного тяжіння,
Що з роками у серці — гостріш.

Трава ая-ганга росте в Бурятії, на колір — голуба, на запах — ароматна, кажуть, нею скотарі обкурюють своє житло, перш ніж поселитися в ньому.

Вподобавши собі назву і звичай символічного застосування степової забайкальської трави, я поставив слово «ая-ганга» в заголовку поеми, що народилася після поїздок по нашій неосяжній країні, які завжди є відкриттям нових життєвих обріїв.

Поема-мозаїка грунтується насамперед на враженнях від зустрічей в Бурятії, де, зокрема, я натрапив на сліди Миколи Бестужева, який, відбуваючи там заслання, першим відкрив великі запаси бурого вугілля, що нині розробляються, описав Гусине озеро, біля якого
вивершується потужна електростанція.

Автор

Дзвони,
далекі дзвони
вриваються раптом
у скроні.
Тиші
м'які камертони
поглинають
заобрійні дзвони.

Никне мій світ
на долоні,
виростають світи безсонні.

Сотні рік
під крилом літака.
Сотні міст
і поселень тисячі.
Батьківщина у мене
така —
всю пройти,
то й життя не вистачить!..

Кличе безсонно
зірниця,
вабить дорога безсонна.
Обрію таємниця —
криниця
скарбів
бездонна.

Спішу
в далечінь невідому,
немов
повертаюсь додому.
Лечу
від Карпат до Алтаю —
і в обрій
душею вростаю.
Спішу
на Кубань,
на Волгу —
і до с е б е
знаходжу дорогу.

Кличуть
рівнини безмежні.
Кличуть
ліси і гори,
де ріки,
порвавши межі,
є д н а ю т ь
безмежні простори.
Де очі озер
неповторні,
а в них —
таїна не одна є!
Де стелеться
шлях рукотворний,
що долі людські
є д н а є.

Під крилом
то тайга,
то юга.
В горах,
в ріках
земля несходима,
Незнайома,
а дорога.
Ще й не бачена,
а любима!

Дзвони,
далекі дзвони
вриваються раптом
у скроні.
Никне мій світ
на долоні,
виростають світи безсонні.

В лісах мій шлях,
зеленобров.
А як піднять
лісів завісу,
мені відкриється Тамбов
і річка Цна
посеред лісу.
До міста
тулиться вона,
як любка,
що кохає міцно.
Тож недарма
голубка Цна
її прозвало
щедре місто.
Голубка Цна,
моя ясна,
дитя лісів благословенне,
в тобі, малій,
не бачу дна —
там небо хлюпає
зелене.
О слова
музика чудна —
в твоєму імені,
як птиця!
Признайсь мені,
голубко Цна,
ти ж дівчина,
а не водиця?
І хай почує
весь Тамбов,
Росія вся
нехай почує:
— Голубка Цна —
моя любов,
що в серці
днює
і ночує!
Хай заведе мене
судьба
на край землі —
скажу не всує! —
Росії жилка голуба —
голубка Цна
в мені пульсує.
Бентежить душу
далина
і лісу
марево зелене.
Пливе крізь ліс
голубка Цна,
а чи пливе вона
крізь мене?!.

Лячно якось
почути слова:
десь далеко за захід —
Москва.
Дивно чути
немовби крізь сон:
десь на заході —
Волга і Дон.
Слух наш звичний
чомусь не в захваті,
як почуєм:
Урал на заході.
А подумайте:
Київ той де,
як приїдете
в Улан-Уде!
Та є відстань
з кінця в кінець,
а є —
від сердець
до сердець.
Перша зустріч
в гостинному домі,
а ви ніби
давно знайомі.
Щира посмішка.
Потиск руки.
Різні землі,
а ви — земляки.
Різні мови,
але сповна
вас єднає
розмова одна.
Шана. Тости.
Не вам на догоду —
це народна любов
до народу.
Це той день,
до якого крізь ніч
люди вперто ішли
споконвіч.
Це той час,
що розвіяв у прах
і Централ,
і кайданний шлях.
Де Бурятія,
де Україна!..
Але всі ми —
сім'я єдина.
Всі, що стали
з пітьмою на прю
й засвітили
Жовтневу зорю.
Знає Захід,
та знає і Схід,
як непросто —
змінити світ.
Всі ми знаєм,
якою ціною
йшли в сьогодні
від бою до бою.
Щира посмішка.
Потиск руки.
Різні землі,
а ви — земляки.
Вдаль біжать
електричні стовпи —
значить
дикі
зникають степи.
Виростають
міста і заводи,
де шуміли
лиш трави і води.
Телевежа дзвенить,
мов струна.
Де ж бродяга із пісні?
Хтозна!
День гримить,
як величний хорал.
Буде
пісня нова
про Байкал.

Великий степ —
немов душі основа.
Відкритий
сонцю й вітру
зусібіч,
бурятський степ,
ти пригадався знову —
як простору
непереборний клич.
Була
година вереснева рання
і небо
невблаганно голубе...
Збагнув я
тільки зараз
хвилювання,
яке спізнав,
побачивши тебе.
Рівнини й сопки,
гори і долини.
Усе, мов хвилі,
котиться здаля.
Бурятський степ,
ти,
як душа людини, —
відкрита
і схвильована
земля.

— Дивне ймення у тебе — Гарма.
Де знайшла його, де взяла ти?
— Де взяла, там уже нема,
Та й не скажуть ні батько, ні мати!..

Спохмурніла неждано вона,
Посміхнулась так само неждано.
Чом цей вечір як та стіна,
Що удвох мурували недавно?

— Таємнича яка, овва!
І мені, і всім хлопцям в науку.
А твої загадкові слова
Обіцяють родинну поруку.

— Ти родину мою не чіпай
І не зваблюй очима синіми... —
Він. Вона. Двоє топчуть курай
Понад озером, понад Гусиним.

Він. Вона. Найбанальніша з тем,
Але тема з усіх найкраща,
Коли двоє виходять у степ
Чи в зелених зникають хащах.

Коли двоє — на цілий світ.
Він. Вона. І нікого більше.
Осипається з яблуні цвіт,
Зріє плід у безсмертній тиші.

Опустила голівку вона,
Він за руку її тримає...
Коли двоє — знов буде весна,
Коли двоє — життя триває.

Постриваймо! Спішити дарма,
Ще загубляться наші герої.
— Дивне ймення у тебе — Гарма, —
Знову голос його за горою.

— Дивне ймення — як дивний туман,
Як багульник в степу, як брусниця.
Ось тебе, знаю, звати Іван,
То яка ж є у цьому дивниця?

Знову тиша. Ніяких розмов.
Степ завмер у вечірній тиші.
Ані слова. Говорить любов.
А слова її найпростіші.

*

Степ у шатах вечірніх завмер,
Натомившись під сонцем сьогодні.
А насправді очима озер
Задивився в космічні безодні.

Пробудилася пам'ять землі —
Через грози далекі, крізь роки
Понад озером в синій імлі
Пролунали Бестужева кроки.

— Дивне ймення у тебе — Гарма,
І гаряче, як днина літня! —
Обізвалась неждано пітьма,
А насправді — минуле століття.

— Дивне ймення — як дивний туман,
Як багульник в степу, як брусниця.
До бурятки звертається пан,
А слова його — чистий аршан —
В цьому, певно, є більша дивниця!

— Дивна дівчино з дивних країв,
Є слова, що затьмарюють небо.
Не нагадуй мені про панів,
Розкажи мені краще про себе.

— Бачиш, хмарка над нами пливе,
Далі сопку високу голубить.
А та скеля в надії живе,
Що колись її вітер полюбить.

В співі птахів, у плині рік,
У камінні, в траві ая-ганга
Я живу, як жила споконвік,
Серце — відзвук правічного гонга.

— Так говориш химерно, Гарма,
Так умієш слова добирати!
— А химер у степу нема,
Степ живе, як і ми, буряти...

Далі тиша. Ніяких розмов.
Степ завмер у вечірній тиші.
Ані слова. Говорить любов.
А слова її найпростіші.

І доносять до нас полини
Крізь літа, мов гірке одкровення,
Як жили і кохались вони,
Не одержавши благословення.

Бестужев слухає улігершина. (1)
Мовчить
і пише цілий день.
Як Селенга
тече невпинна,
так оповідь веде
Циден.
Слова розкуті,
незвичайні —
по хвилі хвиля —
творять плин.
То гнів,
то біль
у їх звучанні
з народних
бурхають глибин.
Слова —
як зграя лебедина,
а їх ватаг —
оповідач,
і степ зітхає,
мов людина,
і переходить
сміх у плач.
Говорять
ріки і озера,
життя
пізнавши вищу суть.
Гіркої правди
вперті зерна
на дикім камені ростуть.
Співають птахи,
діти волі,
у світі,
повному щедрот.
А як
на вільному роздоллі
живе в степу
простий народ?..
Степ дихає
на повні груди,
Байкал —
мов дзеркало душі.
Не знають волі
тільки люди
з вини бездушного тайші. (2)
Бестужев слухає улігершина.
І тут
до болю
та сама,
його
кохана батьківщина,
його
ненависна тюрма.
Самодержавний,
пазуристий
і тут
ширяє хижий птах.
А ти
пішов у декабристи —
неси свій хрест
і знай свій шлях!
Останню крапку
ставить в тиші,
коли
замовк улігершин.
Бестужев зміряє
й опише
цей дикий край
на свій аршин.
Він
прагне волі якнайдужче,
тому,
знедоленому — брат,
усе віддасть,
аби в грядущім
кайдани
розірвав бурят.
Він
до людей спішить,
до гурту —
і ловить стріли
із-під брів:
поперед нього
швидше в юрту
потрапить лама
не зумів.
Духовник дивиться
вороже,
як звик дивитися віки:
«Накоїть лиха
руський може,
бо злидарям
приніс книжки!..»
Зате,
любов'ю обігріті,
встають
з батьками на зорі
і, як зірки,
знаходять діти
жадані букви
в букварі.
Бестужев з усіма по-свійськи
як серед рівних
на землі.
Його
в містечку Селенгінську
дорослі знають
і малі.
Він сам
сідло зробити може,
він до теслярства має хист.
Зневаживши
усе вельможне,
живе, як мислить,
декабрист.

1. Улігершин — народний співець, оповідач народних сказань — улігерів.
2. Тайша — місцевий бурятський правитель в дореволюційні часи.

Сталевий змій
газопроводу
повзе
крізь сушу
і крізь воду.
Задуманий
у добру пору,
людьми відкритий
для добра,
сталевий змій
уперся в гору —
аж настовбурчилась
гора.
Сталевий змій
газопроводу
вгризається
в гірську породу.
Машин енергія розкута
розколює
гранітні пута.
Рве динаміт
круті пороги —
ревуть
через ріку дороги,
прудкі
пульсуючі артерії
старій
прислужаться матерії, —
за аркодужними мостами
зіллються
села із містами,
кутки
олюдняться ведмежі,
зростуть у нетрях
телевежі!..
Та поки що
гора горбата
стоїть суворо,
як відплата,
печерну
маючи погорду,
спиняє
рух газопроводу.
Печеру
важко зрозуміти —
і знов
регочуть динаміти,
і знов
енергія розкута
розколює
гранітні пута.
Задуманий у добру пору,
людьми відкритий
для добра,
сталевий змій надщербив гору —
і поповзла униз
гора.
Раптово зникла
скеля древня,
і захиталися
дерева.
Корінням
черконувши неба,
сосна зламала
віти-ребра.
Здалось в ту мить,
що ліс вмирає —
так закричали
птахів зграї.
А люди йшли
крізь сушу й воду,
про час забувши
й про погоду,
всі, як один,
в ранкову пору
завзято
рятували гору.
Машин
енергія розкута,
людську
являючи натуру,
скріпляла
скель гранітні пута
і одягала
в арматуру.
Мовчали тільки динаміти,
бо поряд гарно
грались діти,
бо розпогоджувалась
днина
й сама природа,
як дитина,
повіривши
в людську турботу,
дивилась
на важку
роботу.

(Монолог Миколи Бестужева)

Руки склавши
сидіти —
пусте!
Чаша долі
моя —
не допита.
Осідлаю коня —
і в степ,
хай викрешують зорі
копита!
Хай каміння
до неба летить,
не для мене —
буддійська нірвана.
Спрага діяти,
спрага жить
хай жене скакуна
невблаганно!
Хай забудеться каземат,
його мури
печерно-ікласті.
Росіянин я
чи бурят,
я —
людина,
і хочу щастя.
Моя каторга
й заслання
хай лишаються
за плечима!
Я жену скакуна
навмання,
а Росія —
перед очима.
Далечінь голуба-голуба,
що й за Волгу б доскочив
з розмаху.
Тільки там
владарює ганьба,
там —
ненависні очі монарха.
Чуєш, коню,
як серце щемить,
ти — наснага його
і відвага.
О, як хочеться жить,
коли простір
п'янить
вічним духом
трави ая-ганга!
Поспішає в Байкал
Селенга.
З нею триста річок
поспішає.
Хай там грім,
хай пурга
чи юга,
але іншого шляху
немає!
Поспішає в Байкал
Селенга.
Коню мій,
я також поспішаю.
Хай там грім,
хай пурга
чи юга —
двох шляхів у житті
я не знаю!
Так влаштована
наша земля — і на рівному
стелеться круто!
Перед нами
ген
сопки стоять,
схожі звідси
на юрти.
Бачу, коню,
ти хочеш води.
Степ від згаги
також посивів.
Повертаєм за сопки,
туди,
де нас озеро жде
Гусине.

Гусине озеро.
Бестужева сліди.
І екскаватори,
сучасні крани?!.
Бестужев
стежку протоптав сюди,
відчув
прийдешній
будівничий ранок.

Степ спочивав
од сонячних атак,
а він
над озером,
як в свого серця стук,
вслухається
у кожен поранковий звук,
вдивляється
у кожен потаємний знак.
Була вода,
як голуба елегія.
Було каміння,
як вогонь,
руде.
Краса красою,
але в ній —
енергія!
Краса майбутнього
з енергії гряде!
Він,
зачудований
кружлянням диких птиць,
що над чолом
кричали наполохано,
летить через літа,
щоб за мечами блискавиць
зустрітися
із нашою
епохою.

Ні, він не з тих,
щоб під пташиний свист
сльозу зронить, —
хоч є на це підстави!
Живе у ньому вперто
декабрист,
живе не ради слави —
ради справи!

Гусине озеро,
де нині — шум і гам:
людей на будівництво
понаїхало!
Спочатку
працював Бестужев там,
де грає нині
електрична віхола.
На березі
з припасами клумак,
а він над озером —
як в свого серця стук —
вслухається
у кожен поранковий звук,
вдивляється
у кожен потаємний знак.

А він пливе
у тихом у човні,
пірнає
в чисте лоно прохолоди,
не водорослі —
струни голосні,
не рибки —
дивні дзвоники на дні
гойдають човен
і гойдають води.

А він пливе,
як падає у сні,—
торкається душа
душі природи!

А він пливе,
як у прийдешні дні,
і в тій,
для нього недосяжній
далині —
о, відчуває! —
дихають народи
повітрям чистим
пожаданої свободи.
— Неторкані скарби —
Гусине озеро! —
Бестужев
берегом гуляє
з усмішкою доброю...

І от
в його сліди
потрапили бульдозери,
з-під ковили —
вугільний пласт
від обрію
до обрію!
Гусине озеро —
як голуба елегія,
як світлий слід
чоластого вигнанця...

Росте над плесом
молода енергія.
Цвіте
електростанція!

Кликали сурми до бою
Червоних бійців на світанні.
А степ гомонів ковилою,
А в степу вороги останні.

І тачанка летить, як птиця,
Змітає пости й застави.
Поливає вогнем колісниця
Білогвардійські лави.

Швидкість несамовита —
Чи ранок, чи надвечір'я! —
І двоглавий орел — під копита,
І — жовто-блакитне ганчір'я.

Червоні бійці в обороні,
А білі все йдуть, як хмара.
Та чекає у кожнім патроні
Царських прислужників кара.

І тачанка летить в атаку,
Як вихор, вривається в битву.
Хай ворог безперестанку
Стріляючи, шепче молитву.

Немає ні втоми, ні страху,
Коли прапор червоний над степом!
А біляк загубив папаху,
У степу білякові нестерпно.

І тачанка летить в погоню —
Аж до неба здіймається порох!
І дихають полум'ям коні,
Й під копитами корчиться ворог.

Жовтнева гроза над краєм,
Чиста, полум'яниста,
Прогриміла від краю до краю,
Стало тихо в степу, врочисто.

Ранкова роса-росяниця
Засріблилась у гривах безсонно.
Тачанка, немов блискавиця,
Промайнула в степу під Херсоном.

І в сяйві нового світанку,
Як пісня із м'язів і сталі,
В степу героїчна тачанка
Застигла на п'єдесталі.

Тачанці ночами не спиться —
Забути про битви не може!
Стоїть бойова колісниця
У пам'яті на сторожі.

І пахне в степу ковилою,
І коні в червонім сіянні,
Як тоді, коли сурми до бою
Покликали на світанні.

Ніби колесо вогненне
Від сопки до сопки
В очі котиться натхненно
З-за обрію сонце.

Не дивися довго в очі —
Пригорнися,
Любий!
Парубочі
І дівочі
Паленіють губи.

Ніч цвіла
Чарівним зіллям.
Ніч була,
Як танцю влада.
Двом закоханим
Весілля
Влаштувала вся бригада.

Всі веселі,
Всі святкові.
Сміху срібні зливи.
Хто в житті
Не знав любові,
Той не був щасливим.

— Танцювала цілу нічку,
Розпашіла личком.
Як соромишся у щічку,
Поцілуй в косичку!
— Моя дівчино чорнява,
Ти моє серденько,
Що ж ти мені не сказала,
Що ти вже біленька?!

— Гей, від Пруту до Байкалу
Піду, мила, пішки.
Тільки б ти мене спитала,
Чи забив я ніжки.

— Почекайте, не кінчайте,
Нумо, гармоністе!
Я лечу собі, як чайка,
Біля кого б сісти?

Ніби колесо вогненне
Від сопки до сопки
В очі котиться натхненно
З-за обрію сонце.

Тому сонцю навздогінці —
Щастя зустрічати
Йдуть буряти й українці,
Росіяни і буряти.

Йдуть, забувши сон і втому,
Йдуть бригадою всією
Діти Німану і Дону,
Селенги і Єнісею.

Понад озером Гусиним —
Музика весільна!
Працьовиті і красиві,
Молоді і сильні,
Наче зорі в хороводі,
Що кружляють над землею,
Діти багатьох народів
Йдуть єдиною сім'єю.

Юність — пісня розпочата,
Що кінця не знає.
Аж похрипли вже дівчата,
А кожна співає.
Лицарі ж затяті, звісно,—
Ми, мовляв, з вусами!—
Тягнуть хлопці ніжну пісню,
Тенори — басами.

Ой ти, пісне пречудова —
Душ людських єднання,
Степу древнього обнова —
Молоде кохання!

Не шампанське — небо синє
Піниться в бокалах.
— Щастя вам, Іван з Волині,
І Гарма з Байкалу!

Сонця промені розкосі,
Як легке похмілля.
І весніє мудра осінь
В повені весілля.

І над озером Гусиним,
Для степів незвичне,
Виростає в небо синє
Диво електричне.

Уявляв собі так,
як побачив,
її —
найпростішу з осель:
юрта стояла,
наче
класичної сопки
модель.
Юрта,
вітрами прошита.
Як шапка,
одна
на кількох.
А скільки в ній
жито-прожито,
і не літ,
не століть —
епох!
Житло бурятське
із повсті,
ординського часу
слід.
Трава степова —
за постіль,
за вікно —
угорі димохід.
Маки
круг юрти розквітли,
їй воно —
все одно:
на жодну
сторону світу
не світиться
жодне вікно.
Пічка-триніжка
потріскує.
Вітер
вривається різко.
І дим кізяковий —
в очі.
Дим затуляє світ,
а вийти
увесь не хоче
в єдине вікно —
в димохід.
Вітер
в траві засинає —
і снується
веселий димок,
і юрту
до хмари чіпляє,
ніби
на мотузок.
А юрта дзвенить —
і не знає,
що звіддалік
подобає
на дивний
небесний дзвінок.
Гей, звуки
стозвукого степу!
Таж юрта і в холод,
і в спеку
кожен ловила звук —
і спів,
і копит перестук.
Юрта,
вітрами прошита.
Як шапка,
одна
на кількох.
А скільки в ній
жито-прожито,
і не літ,
не століть —
епох!
Довелось мені
юрту побачити.
Я довго дививсь
на неї.
Через тисячі років
наче
я пройшов
того дня...
в музеї.
А довкола
тисячі вікон
новочасних
будинків бурятських
дивились на мене
по-братськи,
як очі нового віку.

Щира посмішка.
Потиск руки.
Різні землі,
а ви — земляки.

Сотні рік
під крилом літака.
Сотні міст
і поселень тисячі.
Батьківщина у тебе
така —
всю пройти,
то й життя не вистачить.

На захід
летить літак —
годину,
і другу,
і п'яту.
А серце
летить крізь літа.
А серце —
у вічність:
«Тату!»

Весніло...
А сонце —
сторчма!
Падали часто
солдати.
Народилась весною Гарма
зі звісткою —
батька нема.
І з туги
померла мати.

Сотні рік
під крилом літака.
Сопки,
гори —
у сонячнім переблиску.
То Вітчизна твоя,
та ласкава рука,
що гойдала
сирітську колиску.
Під крилом
то тайга,
то юга.
В горах,
в ріках
земля несходима.
Незнайома,
а дорога.
Ще й не бачена,
а любима!

На захід
летить літак,
а серце —
у вічність:
«Тату!
Ти у пеклі
далеких атак
врятував
нашу землю крилату».

Нарешті
жаданий твій край,
що батьковим
став до останку.
«Ти родину мою не чіпай!»
Пам'ятаєш розмову,
Іванку?
Пам'ятаєш
вечірній курай,
що росою розквітнув
до ранку?

Нарешті,
примарна здаля,
для батька —
навіки єдина,
Іванку,
твоя земля —
твоя
і моя
Україна!

Запеклася
батькова кров
в диких маках
чи в квітці Купала.
Щоб дітей
поєднала любов,
як смерть
два краї поєднала.

Знов літак.
Знов далекий політ.
Повертаються двоє
на схід.
Сотні рік
під крилом літака.
Сотні міст
і поселень тисячі.
Батьківщина у нас
така —
всю пройти,
то й життя не вистачить.

...Пробудилася пам'ять землі —
Через грози далекі, крізь роки
Понад озером в синій імлі
Пролунали Бестужева кроки.

І скеля Довбуша, і теплий кримський камінь,
І омулем пропахла хвиля Селенги,
І сяйво Дніпрогесове, освячене руками
і віками, —
Усе щасливо повнить душі моєї береги.
І яничарів бранки, що й не спізнали ласки,
Яка ось-ось під вишнями розквітла б навесні,
І знищені фашистами безвинні діти Раски,
Як невигойна рана, живуть в мені.
І всупереч історії горить орда Батиєва,
А Десятинна, полум'я розкидавши, стоїть!
Але Богдан незмінно показує із Києва
Дорогу на Москву, здолавши біг століть.
І, як мелодія, прекрасна, доброчинна,
В якій за снігопадами весняний сад цвіте,
Росте великий голос моєї Батьківщини,
А ним щасливо сповнена, душа моя росте.

Дружба народів — не просто слова...
Максим Рильський

Слово до слова — пісня,
Крапля до краплі — море.
У кого мета добровісна,
Той брат мій
у щасті
й горі.
Часу
нового
човен
З твоєї відчалив долоні.
Народе мій зоречолий,
Спасибі,
що я —
твій промінь.
Думка до думки — твердиня,
Плече до плеча — лавина.
Я в світі стосилий нині,
Я —
радянського
моря
краплина.
Збратався народ з народом,
Щоб жити
міцною
родиною.
Я вічний під цим небозводом
І великий
метою
єдиною!

Над маслянистим блиском суддівських лисих голів,
Над шаблюками хижими жандармів, правовірних
безтямно,
Над передзвоном каторжним ненависних ланцюгів
По-хлоп'ячому дзвінко говорить Олександр
Ульянов:

«Хай завтра вранці навіки мій обірветься вік,
Іншим сонця не давши, вкриюся сам пітьмою,—
В Росії знайдеться завжди декілька чоловік,
За переконання готових заплатити своєю кров'ю.

За стогін робочого люду, за сльози селянських
дітей,
За самовладдя сваволю, ніби звичай, освячену,
Я повторюю знову: варті сотень смертей
Порожні цареві очі, що увінчують шию бичачу.

Казармений бій барабанів, в'язнів більше щорік,
Німі молитовники біля кожного узголов'я.
Та в Росії знайдеться хоч декілька чоловік,
За переконання готових заплатити своєю кров'ю.

І вогник повзе зелений, і шнур починає диміть,
І добре стрільці приціляться, щоб світ не морочить.
І серця вірнопідданих ваших вибухнуть, як динаміт,
Коли нам прийдуть на зміну наші брати молодші.

І смертний вирок не зможе час зупинити навік,
Один раз убитий вами, родитимусь знов і знову я,
Поки в Росії знайдеться ну хоч би п'ять чоловік,
За переконання готових заплатити своєю кров'ю».

*
Все почалося з голки,
Що мати колись купила.
Голка потрібна була їй
Мені домоткану сорочку вишити.
Сорочка потрібна була —
Прикрить мої плечі в дорозі.
Дорога потрібна була —
Знайти своє щастя у світі.
А щастя потрібно було,
Щоб пісню веселу скласти.
А пісня потрібна була,
Щоб мати більше не плакала,
Коли палець вколола голкою.

*
Раніше присвячував я свої пісні
Подіям незначним,
Але які здавались мені
Дивнішими
За повернення птахів з вирію,
Важливішими
За дощ у посуху,
Потрібнішими
За хліб голодному,
Змістовнішими
За мозолі на руках,
Довговічнішими
За схід і захід сонця.
Тепер з гірким усміхом
Перечитую їх і перекреслюю.
Може, від усього залишиться
Тільки одна пісня —
Пісня про Батьківщину.

*
Перевіряю естафету:
Прометей, вирвавши вогонь із рук Зевса,
Перед тим, як закували його в ланцюги,
Головешку встиг предку моєму віддати.
Той — у мушлі жменю жарин
Сину своєму віддав...
І так з рук до рук
Передавали вогонь, поки він
Під надійною опікою матері
Не зажеврів у батьковій хаті.
Нині полум'я
Я бережу.

Але як же так вийти могло, що вогонь
Потрапив до рук злочинних,
Що землю мою спалили
І зараз підпалюють світ?

Перевіряйте щоденно
Естафету вогню.

Кожної весни в Хатинь прилітали лелеки. Востаннє вони
прилетіли весною 1943 року. Якось Йосиф Камінський,
єдиний з мешканців села, що залишився живий, помітив,
як лелека кружляє над березою, що також уціліла після
кривавої фашистської розправи

Гей, лелеко,
Гей, перелітна птахо,
Ти забудь про краї далекі,
Покружляй над згорілим дахом
Чи зі мною побудь хоч мить
І послухай, як серце щемить.
Ти приносив щороку весну,
Дарував дітям радість ясну,
А від трепету крил твоїх
Розквітали серця і квіти,
І лунав тут щасливий сміх,
І, щасливі, гасали тут діти.
В мене хата була і стодола,
В тебе любе гніздо було,
А тепер в нас однакова доля,
Ми з тобою — загибле село.
Коли люди в огні палали,
Птахи також у лісі стогнали.
Коли гнізда горіли у птиць
І шкварчали живцем пташенята,
Важко людям було не ридати,
Тільки люди не падали ниць.
Моє серце, кров'ю залите,
Не спізнало благання й молитви
Тут згоріли людські оселі
І пташині гнізда веселі.
Нам з тобою нелегко, нелегко,
Мила птахо, мій бідний лелеко,
Нерозлучні ми, друже, віднині,
Зрозуміють нас птахи і люди, —
Буде вічною хата в Хатині
І гніздо твоє вічним буде!

Як бій замовк у надвечірній млі,
І всі відклали втомлено приклади,
І шквал атак розвіявсь по землі,
І відкотився гуркіт канонади;
Як відпочинку нагодився час
І оповила тиша нашу роту,
Враз подихом печалі і турботи
Повіяло на кожного із нас.
У тиші пошматованих полів
Полинув спів, сумний і величавий,
Либонь, в ту мить не був би кращим спів,
Якби всі флейти Грузії звучали.
Грузин співає, як іде на бій:
Життя він славить смертної хвилини,
Щоб хмари, що пливуть до батьківщини,
Несли той спів у край коханий мій.
І щоб дівчата в нашій стороні,
Де колисала нас грузинська мати,
Почувши рідну пісню вдалині,
Могли б за вбитим братом сумувати, —
За тим, хто тут відважно воював,
Хто не боявся горя і знемоги,
Хто вмер в бою, за крок до перемоги,
Хто в смертну мить Вітчизну оспівав!
О так піснями повнимо поля,
Б'ємося навіть на краю могили,
Щоб Грузії священої земля
Цвіла вовік і набиралась сили.
Не дивина, коли той спів бійця,
Що пролунав на рубеж і останнім,
Нас об'єднав у лави нездоланні
І переповнив мужністю серця.

Я — хвиля морська.
Доля моя така —
Жити на всіх вітрах.
Я небесну красу
На берег несу,
Забуваючи страх, —
Тільки б рух
І розмах,
Хай об скелю розіб'юсь у прах!...

Я — хвиля морська,
Я така,
Що від смерті втіка,
Я прамати істотам сущим,
М ого руху жало живлюще
Ваші жили виповнює вщерть
І клекоче в аортах
Застою супроти,
Бо застій — забуття і смерть.

Я — зрима, невтримна, прудка,
Я в усіх видозмінах така,
Я — хвиля морська.
Одвічно слова всесильні —
Моря невтомного хвилі.
Солона сльоза людська —
Хвиля морська.

І в міста, і в колгоспи
Дорогі прилітають слова:
«Доброго ранку, товариші!
Говорить Москва!» —
«Доброго ранку, Москва!» —
Відповідає народ.
На роботу
Країна збирається.
Струм дротами біжить.
Став до ладу новий завод.
Луг і поле
Росою вмиваються.
«Доброго ранку, Москва!» —
Лунає з Баку в цей час.
Озиваються шахти Донбасу...
Нафта й вугіль,
Не вславить не можу я вас:
Добувають вас люди —
Творці і господарі часу.
«Доброго ранку, Москва!
Твій світанок іскриться
Над моїми
Цехами просторими», —
Робітничий Урал
Шле вітання столиці,
І сталева луна
Йде залізними горами.
«Доброго ранку, Москва!
До московських небес
Навіть хмарку не пустимо
Невеличку», —
Так, сплавляючи ліс,
Десь із ладозьких плес
Лісоруби
Підтримують перекличку.
«Доброго ранку, Москва!» —
Світу світлий маяк,
Щастя велике
Дарує ж бо всім вона!
Володіють цим щастям
Лієпайський рибак
і колгоспники
Синього Німану.
«Доброго ранку, Москва!
Світиш ясно мені повсякчас,
Ти країну осяяла
Своїми рубінами». —
Озивається
Морем омитий
Кавказ,
Підпираючи небо
Вершинами.
«Доброго ранку, Москва!» —
Всім народам землі
Світять зорі
Кремлівські яскраві.
Прокидаються люди
Далеко за морем,
Почувши з Москви
Позивні величаві.
Світ проснувся —
Його розбудила Москва.
Все, що ми побажали їй,
Збудеться!
Діти в школу ідуть,
Нова зміна
Вступає в свої права,
Комунізм у розвідники
Трудяться.
І в міста, і в колгоспи
Дорогі прилетіли слова:
«Доброго ранку, товарищі!
Говорить Москва!»

Батьківщино, ти — серце моє
Від землі до безмежного неба.
Все високе і чисте, що в мене є,
То все, Батьківщино, від тебе.
Твої ріки, як вени прозорі,
Переплівшись, течуть крізь мене.
Я мов скеля — і в щасті, і в горі,
Коли слово зі мною натхненне.
Розквітають в душ і моїй квіти,
Як урюк у саду зацвітає.
І допоки той цвіт мені світить,
В світі чорної барви немає.
Свою душу втоплю у чорнилі,
Якщо тінь я на тебе кину.
Мені сонце і небо не милі,
Як не бачу свою Батьківщину.
Я спізнаю майбутнє з тобою,
Тож бери собі кожен мій подих.
Твій наказ — йду на труд, як до бою,
Твій наказ — йду безстрашно на подвиг.
Батьківщино, ти серце моє
Від землі до безмежного неба.
Все високе і чисте, що в мене є,
То все, Батьківщино, від тебе.

Ти, кохана, мене чекай
У пустелях, в безводних степах,
Ти в міжгір'ях мене шукай
На прошитих морозом вітрах.

Ти не знай у чеканні меж,
Сни забувши, у зустріч вір, —
Може, я біля нафтових веж,
Може, я на вершинах гір.

Ти, кохана, за мене не бійсь:
Наша юність — на крилах мрій.
Знов літак білокрилий пробивсь
Крізь полярні запони завій.

Вирушай у спекотний край —
Я між скель прокладаю міст;
На будовах мене шукай
В сотнях ще не збудованих міст.

Не зітхай, коли любиш, о ні!
Не тужи за цвітінням садів.
Щастя там, де вокзали гучні,
Де щемить перегук поїздів.

Ти приходь о ранковій порі,
Коли ніжаться зорі в імлі, —
Стрінем ранок не в тихім дворі,
А на атомнім кораблі.

Я на хвилях живу, на вітрах,
Звик до шторму шалених атак
(Ти в солоних моїх губах
Урагану відчуєш смак!..).

Ти до мене спіши — не спізнись!
Там, де важко, мене шукай,
Де в ракетах гримить небовись,
Де квітує пустельний край.

Не страхайся пилюки доріг —
Справжня мрія не знає меж!
Все найкраще для тебе зберіг,
Бо я вірю: мене ти знайдеш.

Навіщо було вам, люди, вигадувати мене?
Навіть зірки не милі, як тримаєш їх на плечах,
Хоч велетень я у древніх переказах і казках...
Навіщо було вам, люди, вигадувати мене?

Звісно, простіш немає — силу чужу вихвалять,
Спробуйте самотужки утримати свій небосхил —
Й вас не втішатиме більше комет золотистий пил...
Звісно, простіш немає — силу чужу вихвалять.

Ой, мозолі пекучі на плечах від важких зірок,
Радше б спочив на землі я чи в підземелля пішов.
За тисячі літ моє тіло піт роз'ятрив до дірок, —
Потримайте своє небо, я в пекло зійти готов!

Ой стояли ті сапи
На полі в обідню пору,
І були вони в час відпочинку,
Як господині їхні
З тугими грудьми,
Якими жінки плекають і діток, і землю.
Ой стояли ті сапи
На полі в обідню пору,
Були у них зціджені душі по держаках
дерев'яних.
І мені би хотілося спробувать
Писати такою ж сапою,
Тільки для цього, звісно,
Інші потрібні букви,
І абетка землі,
І зелений папір,
А також потрібні задуми
У формі чи то кукурудзи,
Чи тютюну,
Чи буряків цукрових,
І граматика сонця потрібна,
І школа полів,
А також інший початок поеми потрібний —
Зелений-зелений, як ділянки оті безмежні.
Ой стояли ті сапи
На полі в обідню пору,
Як ліси перевтомлені,
Як голі високі дерева,
На верхів'ях яких бачив я птахів,
Бачив багато птахів —
тих жінок серед поля
під час обіднього відпочинку.

Апаке (1), ти спохмурніла враз,
Ніби я — вінець твоїх образ,
Та невже, як сина я обняв,
Цим тебе в любові обікрав?
Тож цілуй мене, цілуй, апакебай (2),
Я — твій син, як і раніше, — знай!

Апаке, мені ти не чужа,
А між нас — невидима межа.
Я голублю донечку свою —
І тобі цим болю завдаю?
Тож цілуй мене, цілуй, апакебай,
Я — твій син, як і раніше,— знай!

Апаке, ти не ховай любов,
Уяви, що я маленький знов...
Я горнусь до маминих грудей,
А вона: «Горнися до дітей !..» —
Мамо, тут не владний часу плин, —
Ставши батьком, я повік — твій син!

1. Апаке— пестливе ім'я від «апа» (мама).
2. Апакебай — мати, матінка.

Сонце пульсує
в оці кожного птаха.
Сонце кричить
у зіницях кроншнепів.
Від коріння —
до крони,
від плеса —
до неба
синій колір вростає в безмежжя,
і з очей у блакитну безодню
блакитна ріка впадає,
з очей —
у блакитну безодню,
попри очі
маленького птаха —
чорні краплі — в сліпучому сяйві.
І нема, крім дороги, нічого,
що в піску загубилася з вітром,
і нема ані сліду на світі,
окрім запаху конюшини,
що так пахне в нічнім безгомінні.
А кущі
задзвеніли росою,
і між листям
на лезі коси —
холодне проміння світанку.
Але хто і коли
веслував через річку?..
Квіти червоні
на лівому березі
так само горять,
як на правому.
І ліс наче небо блакитне,
в яке задивилися діти,
і небо як ліс синьоокий,
де діти збирають ягоди.

Ще не було на світі білому дитяти,
А лялька в домі посміхалася щодень.
Любили гості різні речі вихваляти,
Але про ляльку цю — анітелень!
Ніхто на ляльку оком не накинув,
А от коли прийшло у світ дитя,
Хто б дивовижну пояснив причину —
Всіх лялька пройняла, як відкриття?
Ось тільки на поріг ступають гості,
Гайда хвалить ЇЇ навперебій:
— Ой личенько яке!..
А х, оченьки — не
прості!.. —
Всі ляльці адресують захват свій.
Що сталося? Невже цій красотулі
Дитя, як донор, кров свою дало,
А чародії душу їй вдихнули?..
Простіше це й природніше було!
На виднім місці лялька опинилась,
В дитяти на руках, в усій красі,
І людям несподівано відкрилась,
Тому її вподобали усі!

Якби ж оця дорога ніде кінця не мала,
Немов Чумацький Шлях!
Щоб вечір не зістаривсь, щоб ніч не наставала...
І губи на губах...

Над нами — безконечність, за нами — всі начала,
Ми — в шепоті дібров.
Якби ж оця дорога ніде кінця не мала,
Як і твоя любов.

Ми б не лічили часу, якого завжди мало,
Було б життя — як світ!
Якби ж оця дорога ніде кінця не мала,
Ні відстаней, ні літ.

І щоб любов, як вічність, безодні осявала,
А в ній — і ти, і я.
Якби ж оця дорога ніде кінця не мала...
Фантазіє моя!..