Наша пам'ять легка, як пташине перо,
Переходить у слово і твердне, мов камінь.
А десь попід каменем пропливає Дніпро,
Омиваючи пам'ять віками.

Записи, зроблені мною в 1990—1998 р.р. і пізніше, переважно в товстих „студентських" зошитах, навряд чи можна назвати щоденниками. Це скоріше нотатки, міркування з приводу. Чи то політичної атмосфери в залі Верховної Ради України, чи виступів моїх колег-депутатів, чи вражень від прочитаного. В кожному разі це фіксовані думки, емоції, які стали задокументованою пам'яттю, що пов'язана з новітньою українською історією в останнє десятиліття двадцятого віку, кривавого і трагічного для нас, українців, але й сповненого,
принаймні напочатку і наприкінці, великих надій і сподівань, позначеного справжньою боротьбою за державну незалежність України і національне відродження. Інше питання — хто, як і чому скористався результатами цієї боротьби?
Здається, маю підстави почуватися не тільки сучасником, а й учасником важливих в Україні політичних подій, що переходять у пам'ять і все-таки продовжують впливати на формування нового укладу життя і самоусвідомлення вільної людини.
Нотатки в численних моїх зошитах, як прозові, так віршовані, були зроблені мною безпосередньо у відомому залі під куполом, удома, на відпочинку, в лікарні Феофанія, куди за десять останніх років я потрапляв сім разів, слава Богу, виходив знову бадьорим і здоровим. Зазначу, що вірші в тканині записів виникали експромтом, що „підсвічувало" нотовані міркування чи розвивало думку в несподіваному аспекті, до якого не діставалася прозова форма.
Окремі записи в зошитах я використовував свого часу, коли писав політичні статті в 1990—1998 р.р., що друкувалися в газетах „Літературна Україна", „Галичина" (Ів.-Франківськ), „Чорноморські новини" (Одеса).
Переглянувши наново свої нотатки, я подумав, що їх варто зберегти в такому вигляді, в якому вони виникли. Не можна „редагувати" чи модефікувати прожитий ЧАС, незалежно від того, в якій формі він зафіксований.

* * *
Україна моя починається
Там, де туга моя кінчається,
Край дороги, як пісня чаїна,
Починається Україна.
1 лютого 1990 р.
На гребені горбачовської перебудови відбувся пленум Київського міськкому КПУ, де я був і нотував до свого блокнота найгостріші місця з виступів чільних парт-функціонерів. Виходить, що економічна й політична системи „великого и могучего" Союзу республік повністю збанкрутіли.
Гряде Великий Крах. Наводжу деякі фрагменти виступів тією мовою, якою вони були проголошені, бо це документи Часу, які розвінчують і саму Систему, і мовну політику Системи вустами її чільних керівників.
„Людей настораживает конспиративность и таинственность в работе пленумов ЦК КПСС", — сказав перший секретар Радянського райкому партії міста Києва /не записав його прізвища/. Далі ще цікавіше: „Как бы мы не демократизировались, как бьі демократично не посилали друг друга в разные сторони, политическая партия, которая завалила зкономику, поддержки иметь не будет", — це слова Б.Солдатенка, також першого секретаря одного з київських райкомів.
Відомий компартійний функціонер Сергій Дорогунцов, який, працюючи в апараті ЦК КПУ, зробився доктором економічних наук, засвідчує: — Сейчас главный вопрос: как нам изменить ситуацию в зкономике... Но за последние пять лет палец о палец не ударили, чтобы изменить зту ситуацию... Наша промьшіленность не производит товаров народного потребления и услуг... Директор заводу імені Артема /прослухав його прізвище/ говорить, ніби кличе на допомогу, б'є в дзвони тривоги:
— ...Так мы же випускаєм продукцию для защити рубежей нашего Отечества. Дорогие! Нам не с тех рубежей угрожают, а отсюда, с тыла. А чем ми занимаемся? Мы делим власть! Если мы сегодня будем так решать жизненньїе вопросьі, то завтра власть у нас заберут... Своє бачення порятунку ситуації запропонував Дроботун, перший секретар Московського райкому партії м. Києва:
— Изменить название партии... Отказаться от сталинской модели партии... Социально справедливо ли партии претендсвать на власть, которая за 70 лет не дала человеку того, на что он ждал?.. Предлагаю провести XXVIII сьезд как учредительннй сьезд новой партии...
У мене було таке відчуття на цьому пленумі, що суспільство наше стоїть на порозі неминучих, кардинальних змін. Гряде Великий Крах, що приведе або до Свободи, або до Хаосу.
Деякі промовці нападали на Рух, тоді вже створений, але ще не зареєстрований. Це мене зачіпало як одного із членів Ініціативної групи і співавтора програмних документів першої масової громадської організації, альтернативної КПРС. Сидячи в залі засідання пленуму, я завіршував:
Хто любить давити мух
П'ятами на стіні,
Той мріє бачити Рух
У кришталевій труні.
6 лютого 1990 р. м. Івано-Франківськ.
Почалася моя передвиборна кампанія. Висунутий Городенківським Товариством української мови кандидатом в народні депутати УРСР по 207 Тлумацькому виборчому округу на Івано-Франківщині. Поселився в готелі. Читаю. Нотую. Думаю. Переосмислюю. Готуюся до виступів перед виборцями. З року в рік, з десятиліття в десятиліття вони перетворювали нашу благодатну землю на пустелю, а називали це соціалістичними перетвореннями. Сьогодні у них, певно, такий девіз: — Хай буде так, як є, або хай не буде зовсім! — Доки дихаю, сподіваюсь, — казали древні. А я кажу: — Сподіваюсь, тому що дихаю майбутнім. І вчора, і сьогодні, кожен з нас, хто усвідомив, — ради чого прийшов у цей світ, ми керуємося древнім, але вічно моральним принципом: — їсти треба, щоб жити, а не жити, щоб їсти.
Незалежно від того, скільки кому років, ми всі, хто ступив на шлях відродження нації, — тільки листя, молоденьке листя на весняному дереві України.
Як тільки згадаю свою маму, повертаюся в дитинство. Тільки згадаю про любов, повертаюся в молодість. Справді, вміти втішатися прожитим — значить жити двічі. Прожив більше як півстоліття. Багато бачив, радів і страждав, а здається: все ще попереду, життя лише починається.
Тим часом кажу собі: — Хочеш зустрітися з Богом, думай про смерть, і тоді ти ніколи не скажеш: — Після мене — хоч потоп! І все ж таки, і все ж! Ніхто не запізнюється туди, звідки ніколи не зможе повернутися, якщо вже він туди потрапив, — тому я не поспішаю туди. У недавні складні часи більшість того, що ми говорили публічно, було нічим не гірше за відоме гасло на всіх щитах і парканах: „Нинішнє покоління... буде жить..." Про все решта ми найчастіше мовчали, але ми знали, про що мовчали.
"Після смерті немає нічого" /Сенека/. Невже? А хіба сонце, що пестить квіти на твоїй могилі, — не продовження твоїх найсвітліших сподівань? Древня формула „Людина смертна, а народ безсмертний" поставлена під загрозу апокаліптичного перегляду. Відтепер народ буде безсмертним доти, поки зможе забезпечувати безсмертя землі, на якій живе, безсмертя своєї мови, повітря і води.
Людина підневільна, позбавлена будь-яких людських прав, принижена фізично може видаватися рабом в очах свого ката, але насправді вона вільна, допоки вільна її душа. Коли душа впаде на коліна, тоді гине вільна людина. Найстрашніше рабство — це душа, закута в кайдани. Наша душа — це наша мова, яка нині рве кайдани. Але, боронь, Боже, щоб цей процес обмежився набуттям зовнішніх форм і атрибутів. Є ж такі люди, що й нині вписуються у формулу Гр.Сковороди: "Мавпа є мавпа і в золотому вбранні". І сюди ж лупиться народне: „На свиню хоч сідло надінь, та все конем не буде."
Але і свині не винні, і коні не винні, то деякі люди перевтілюються в них, залежно від спадковості чи життєвих обставин.

* * *
Селом, я к і культурою, у нас керують усі, кому не лінь. Єдине, чого добре навчилися ті, хто керує селом, — знімати одяг з голого. Про це тра' казати людям, як і про те, що чиновники завжди, як миші, їдять чужі харчі. Нині для них кожен колгосп, як для ненаситних мишей — колгоспна комора.
Закон передвиборної боротьби, вимріяний бюрократозаврами, в числі яких мої основні суперники, формулюється надто просто: „Велика риба їсть маленьку". Про це треба пам'ятати, загострюючи увагу на риторичному питанні: — Хіба ви не знаєте, що у великого начальства великі руки і широкі спини, із-за яких домочадці, рідня і холуї дружним хором волають: „Шірока спіна моя родная!.."

* * *
Передвиборна кампанія, яку ведуть тузи бюрократичної верхівки, нагадує сатурналії античних часів, коли в Римі, починаючи з 17 грудня, кілька днів улаштовували свято на честь бога Сатурна. В ці дні зникала нерівність між рабами та їхніми господарями, припинялася робота судів, розробка військових планів, людей звільняли від будь-якої праці. Знатні й бідні римляни, однаково просто й скромно зодягнені, сідали за одні столи з рабами, яким дозволялося вільно висловлюватись, кажучи теперішньою мовою, надавалась їм тимчасово свобода слова. Було, як на теперішніх виборах! Багаті — бідним, бідні — багатим дарували одне одному в дні сатурналій подарунки. А наші можновладці пішли далі. Вони обіцяють свободу виборцям і після виборчих сатурналій, більше того — обіцяють зробити їх багатими й щасливими. Де ж вони були
вчора? Там само, де будуть завтра.

* * *
Боже ж ти мій! Ще в античні часи одне з положень римського права гласило: „Нікого не карають за думки". А за моєї пам'яті скільки позапроторювали в тюрми тільки за думки, за політичні переконання, а не за політичні дії. Що тоді чекає нас, коли повернеться безправний день вчорашній? Скоріше за все може трапитись: „Суд пробачає крукам, але карає голубок".

* * *
Крупний начальник в період передвиборної боротьби занурився в гущу народну. По всьому видно — і по ньому, і по людях: „Кого багато людей боїться, той має боятися багатьох". Що там районний туз, як і Сталін боявся людей.

* * *
Маса постанов. Маса законів. І ніщо не виконується. Справді, чим ближче держава до занепаду, тим численніші її закони. /Примітка 2003 р.: „Подібне щось повторюється? Тоді нам — гаплик!/" "Перший серед рівних", — формула, що характеризувала статус монарха в феодальній державі, безсоромно перенесена на фіктивно-федеративний устрій у нас: „Перша серед рівних", — множество раз говорили й писали донедавна про Росію в Союзі.
Я винен в тім, то вірю б мрію,
Що в небо рвусь, зламавши кліть,
А той, що вірить лиш в Росію,
Прогавив буйний біг століть.
Я завинив, що смів і смію
Творити свій державний дім,
В Союзі бачив я Росію
І знав: Союз — це псевдонім.
Таціт писав: „Рідкісні ті щасливі часи, коли дозволяється думати, що хочеш, і говорити те, що думаєш." Боже ж ти мій! Так це про нас, про рідкісні часи, які, очевидно, приречені канути в Лету.
Як не сьогодні, то завтра...
Казали люди різним двом
Зі знаком правди на чолі:
Нехай земля йому пером!
Нехай скупається в смолі!
7лютого 1990 р. м. Івано-Франківськ.
Можливе протистояння на міжконфесійній основі. В Союзі 8 тисяч церков, в т.ч. 5 тисяч в Україні, в т.ч. З тисячі в західних областях України. Закупівельні ціни: 1 цнт. пшениці — 10—12 крб.; 1 цнт. м'яса яловичини 192 крб.; 1 цнт. молока — 27 крб. Ціна техніки. Комбайн „Дон" — понад 40 тис. крб.; трактор К-700 — 20 тис. крб.; „Бєларусь" — 12 тис. крб. Тоді як в 1963 р. комбайн СК-4 (зерновий) коштував 3 тис.700 крб. Хоча вождь і наставляв комісарів: „Політика — це сконцентрований вираз економіки", ні вони, ні їхні наступники нічого не навчилися. 8—9 лютого 1990 р. м. Городенка на Івано-Франківщині. Зустрічі з виборцями, виступи, дискусії. Коли говориш людям правду, вони шаленіють, здається, готові піти за тобою на барикади. Але я проти барикад, які вже були і ні до чого доброго не привели. Навпаки...
В районному готельчику, де ближче до минулого, аніж до майбутнього, думаю, читаю, заглиблююсь в історію, мобілізую пам'ять. Виявляється, я дещо знаю з минулого роду і народу, з історії близької і далекої, можу це ув'язати з сучасними роблемами, з тим, що хвилює людей. Але на самоті варто дещо згадати,
дещо прочитати й перечитати, осмислити й переосмислити.
Під час виступів людям подобаються несподівані, афористичні вислови, а там більше, коли з ними розмовляють так, як я, певно, з ними мало хто говорив, принаймні на публічному рівні.
Тренувати розум, відточувати фразу перед публічними виступами — не зайве. А залучати до своїх думок, якщо до місця, думки великих мислителів, гадаю, також не гріх.
— Засуджують те, чого не розуміють... Або: „Не все те невірне, що тобі незрозуміле" /Гр.Сковорода/. — Для вченої і освіченої людини жити — значить мислити /Ціцерон/. А звідси вислів Рене Декарта: „Мислю, отже, існую". Чи вміємо мислити? Чи здатні аналізувати, діяти розумно? Загальновідомо: „Хто розум має, той і стіни ламає". Недарма Ціцерон казав: „Бути мудрим — це значить бачити не тільки те, що під ногами, а й передбачати майбутнє".

* * *
Чи воно вже було, чи мені щойно прийшло в голову, але без сумніву, як учить нас досвід, ми скільки можемо, скільки знаємо. Знаємо те, що на поверхні. От і сьогодні тішимося з того, що все ніби-то швидко змінюється в суспільстві. О, як би! Споконвіку все змінюється, але не швидко зникає. Навіть коли за справу береться великий розум /а між нами поки що такого не бачу/, то в суспільно-політичних вереміях великий розум часто здетоновує безумні вчинки, особливо, коли юрба береться за реалізацію чогось великого. Це також треба мати на увазі, бо мудрість доступна одиницям, попри те, що Сократ вважав, ніби мудрість — цариця неба і землі. Тільки де ж та цариця знаходиться в наш час?!

* * *
Дивлюся я на своє покоління, роздивляюся своїх друзів / "Один — в любов, а другий — у містику", як писав Поет/ і приходжу до висновку, сам приходжу до висновку, опираючись на власний досвід, який знали древні: ніхто не стає доброю людиною випадково, все залежить від батька-матері, від місця народження, від середовища, в якому формувався.

* * *
Дорогі мої побратими /російськ і, єврейські, молдавські, польські/, хто живе зі мною на одній землі, яка має свою етнічно-національну назву і годує нас хлібом тієї ж назви.
Що я вам скажу? Власне, повторю древню мудрість у своїй інтерпретації: „Не так похвально, живучи в Україні, знати українську мову, як ганебно її не знати!" І, розвиваючи свою думку, наголошую: жаль, що нинішні інтернаціоналісти забули народну приказку: „Чия країна, того й мова", і в тому ж ключі: чий край, того й звичай... Виходить ми, українці, досі, як писав Шевченко, живемо „на нашій — не своїй землі".

* * *
Що я вам скажу, природжений інструкторе, у кріслі секретаря комітету? Нічого я вам не скажу. Але пригадаю древній вислів: „Ставши абатом, він залишився таким же дурнем, яким був і в ченцях".
Мені сподобалася та сміливість, з якою ви щойно говорили про чесноти, вам не притаманні, і про шляхи, які вам не дано пройти. І тому апелюю до древніх греків: „Якби ти промовчав, ти б залишився мудрими". Але ж ви, шановний, при посаді й переконливо виправдовуєте Еразма Роттердамського, який свого часу був правий і ще більше правий нині, сказавши на всі часи і для всіх політичних систем: „Такий дурний, що навіть може царювати. Боюсь, що це на довго, і це залишиться на тих нових шляхах, які мусимо пройти.
11 лютого 1990 р. м. Городенка.
Це був день синьожовтих прапорів, які, здавалося, прорвалися з небуття в сьогоднішній день. На зустрічах у селах Вербівці й Серафинці, перейнятих високим духом патріотизму, мені стало зрозумілим, що тут національні проблеми йдуть попереду соціальних, також важливих і болючих.
Зустріч в районному будинку культури перевершила всі мої сподівання й уявлення про спілкування з виборцями. То був тріумф спільних думок і почуттів, вибух патріотичних емоцій, спізнаний мною вперше в житті — саме в такій формі й такому обсязі.
Після мого виступу й відповідей на питання, що тривало в межах години, переповнений зал стоячи заспівав „Заповіт" Шевченка. Дивлюсь, жінка в проході між сидіннями, в другому ряді (зі сцени — рукою подати!) співаючи плаче, згодом втрачає свідомість і падає. До неї кидається лікар Оксана Підвербецька, людина з моєї команди. Підбігає ще кілька чоловік, один з них підносить знетямленій шклянку з водою, а та піднімається і продовжує співати, хитаючись; її підтримують обіруч.
Жінка вирівнялась і вже твердо стоїть на ногах. Я сходжу до неї зі сцени і віддаю їй квіти, які перед початком зустрічі вручили мені разом з хлібом-сіллю на вишитому рушнику.
Жінка співає в унісон із усім залом. Щойно закінчується „Заповіт", вона тут же починає нову пісню — „За Україну, за її волю... за народ". Спів цей підхоплюють усі, хто поряд, далі інших кілька сот чоловік. Якийсь час співають у залі, а далі, продовжуючи співати, виходять люди на вулицю — збуджені, щасливі, об'єднані ще донедавна забороненою патріотичною піснею, являючи дивовижну єдність душ і помислів, пробуджених
сподівань...
Ага, коли та жінка після ковтка води піднялася з долівки, прийшла до тями, то вона голосно промовила: — Я рада, що дожила, що це почула і побачила. БІЛЯ БУДИНКУ КУЛЬТУРИ, оточений багатьма незнайомими людьми, я розмовляв з ними, як з давніми знайомими, як з рідними, відповідав на численні питання, окремі
з яких були наївними і, м 'яко кажучи, не виваженими. В тій відкритій розмові я висловив думку, яка для мене залишається принциповою і певною мірою програмною. Ось вона. Прагнення національної і соціальної справедливості не повинно перерости в прагнення політичної помсти — інакше все повернеться на круги своя в найгіршому варіанті й тоді ми більше втратимо, аніж здобудемо. У мене був дивовижний, неповторний день. Ще не так давно я не міг собі цього уявити, як і та жінка, котра, як з'ясувалося, понад десять років перемучилася в сталінських концтаборах.

* * *
Виявляється, торік емісія грошей становила 18 млрд. крб. — папірців нічим не підкріплених. Це на 7 млрд. більше, я к в 1988 р. Держава-фальшивомонетниця! 12 лютого 1990 р. м. Городенка.
За один день побував у чотирьох селах: Копаченці, Чернелиця, Дубки, Кунисівці. Чотири виступи перед переповненими залами при повній єдності публіки в залі з тим, хто говорив зі сцени. Деякі люди плакали...
В одному із сіл (здається, в Чернелиці) мою команду зустріло дуже багато людей біля школи на пагорбі. Поміж щільного людського коридору в супроводі прапороносців піднімаюсь до крутих шкільних сходів при вході /певно, сходинок 10-15/. Десь на середній сходинці стоїть троє: в центрі жінка з хлібом-сіллю на вишитому рушнику, справа від неї — дівчинка років 15—16, зліва — хлопчик років 8-ми. У кожного своя роль. Жінка говорить вітальні патетичні слова, звернені до земляка. Дівчинка щебече свій вітальний текст, а хлопчик читає вірш „Мені треба небагато" з моєї книжки „Земля, зігріта любов'ю". Коли він доходить до слів: „Мені треба дуже мало, — щоб здорова була мама", я згадую про покійну маму і відчуваю: пора витирати сльози. Зустріч проходить у залі чоловік на 400. Всі місця заповнені, проходи забиті людьми. У мене таке відчуття, наче я виступаю на першому національному святі свободи й незалежності, якого чекали цілу вічність і нарешті дочекалися. А в селі Кунисівці, де нас чекали спочатку на шосту годину вечора, потім на сьому, врешті, дочекалися десь після восьмої, де вже мав бути четвертий виступ за день, і ми, природно, не вкладалися в графік, особливо в с. Дубки, де виступало нас одночасно чотири кандидати в присутності керівників Городенківського райкому партії, тому й дискусія затягнулася.
Тут, знову ж таки, на сходах крутих, що вели в клуб, стояла з хлібом-сіллю на розкішно вишитому рушнику стара жінка. Вона, вітаючи мене при великому скупченні народу, сказала майже пошепки: — Рятуйте далі нашу Україну. О, відкриті, безпосередні люди! З них нічого не вивітрилось, в них нічого не вмерло з того, що було з ними завжди, незважаючи на роки насильства, залякування і ненависті.
В клубі, більшому в кілька разів, аніж клуб у моєму рідному селі Острівець, люди сиділи й стояли. Як вони слухали! Як вони вдивлялися! В один момент, почуваючи себе ніяково, я збагнув, що вони дивляться на мене, як віруючі дивляться в церкві на священика. Україна заховалася в далекі, глухі села, забуті Богом
і людьми, і раптом розправила плечі, зробила крок назустріч свободі, ніби сказала: — Це я! Бачите, я ще не вмерла!
Коли закінчився мій виступ, зал наповнила ритуальна пісня „Многая літа", яку дружня аудиторія виконувала стоячи. Довго прощалися біля виходу з клубу. Городенківські хлопці з мого супроводу, тримаючи на вітрі синьо-жовті прапори, співали відому стрілецьку пісню про Україну — червону калину.
Слова, як і прапори, тріпотіли на вітрі й злітали до неба.
Ой, у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася.
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!..
Я не знаю, що буде завтра, але тільки заради таких зустрічей варто було приїхати з Києва на цю прокляту й обкрадену землю.
28 лютого 1990 р. м. Городенка
Повернувся з м. Тлумача. Влаштувався в готелі. Виступив у с. Михальче, а увечері приїхали в с. Поточище, що збагатило мене новими враженнями.
Великий сільський будинок культури знаходиться на пагорбі. Там чекав нас при вході величезний натовп людей. Ми ледве пропхалися по сходах на гору. Пишна молодиця традиційно вручила мені хліб-сіль на вишитому рушнику, виголосивши при цьому вітання з елементами віршованого тексту. Я відразу помітив папірець на хлібині, куди вона підглядала.
Тримаючи в руках хліб-сіль, я звернувся з коротким словом до натовпу. Смеркало. Гомін улігся, коли я закінчував своє слово нещодавно скомпонованими віршами:
На цій землі, яку терзали битви,
В яку неволя в'їлась до основ,
Приречені свій рідний край любити,
В єдину зброю віримо — в любов.
На цій землі нам жити й помирати
І жить по смерті, як не є, —
Життя людського варіянти
Вінчає царствіє твоє.
Нічого більше і нікого
Я не боюсь ні тут, ні там, —
Хто в землю вірить, як у Бога,
Не зрадить отчим небесам.
Життя спішить життю на зміну,
Мій смертний птах літа кує...
Я той, хто вірить в Україну,
Як вірять в царствіє твоє.

* * *
Зробив шістдесят виступів на великих аудиторіях в Тлумацькому і Городенківському районах. Здуріти можна, але не варто.

* * *
Ой, там на тім вигоні,
Де поміж трави — квіти,
Пастись не хочуть коні —
Жаль їм на цвіт ступити, — це слова з пісні, яку я вперше почув у Городенці. Якби люди були такими ніжними й делікатними, як оті коні з пісні, що бояться топтати живі квіти, то наше суспільство досягло б великих успіхів на всіх напрямках свого розвитку. Чи досягне?
І коли?

* * *
Боюсь, що на всі часи прав Еклезіяст:
...Що було, воно й буде, і що робилося,
буде робитись воно, —
і немає нічого нового під сонцем!..
Буває таке, що про нього говорять:
"Дивись — це нове!"
Та воно вже було від віків,
що були перед нами!
Нема згадки про перше,
а також про наступне, що буде, —
про них згадки не буде між тими,
що будуть потому...
Боюсь, що повернемось на круги свої, перепливемо море сліз, море радості, море горя, а далі незчуємось як припливем до старих берегів. За формулою того ж таки Еклезіяста: — Все, що буде, — було!
І все одно, що б там не було, а сьогодні вороття назад немає.
Липень 1990 р. У Верховній Раді в другому читанні розглядається Декларація про державний суверенітет України, правда, остаточна назва історичного документу ще не затверджена.
Агресивно-послушна більшість, так звана „група 239", яку тоді очолював відомий О.О. Мороз, наполягала, щоб у назві значилась „суверенітет УРСР", а „Народна Рада" — за „суверенітет України". Двічі вже голосуємо, а наша назва не проходить.
Тоді я підбігаю до третього мікрофона в залі і кажу: — Звертаюсь до комуністів, що голосують проти. Дістаньте з кишені біля серця свої партбілєти і подивіться, що там написано на другій сторінці. „Комуністична партія України", а не УРСР! Так чому ви голосуєте проти назви документу, де зафіксована історична, а не теперішня політична назва нашої Батьківщини?!
Пропоную Верховній Раді проголосувати за назву: „Декларація про державний суверенітет України".
Включається система „Рада". Депутати натискають на кнопки.
Рішення приймається більшістю голосів. В залі гримлять аплодисменти. Під час перерви до мене підходило кілька нормальних обранців з табору політичних опонентів і казали, що завдяки моєму виступу депутатів 20-25 проголосували так, як було треба. Про це, мовляв, були балачки серед „своїх".
Березень 1991 р. Обговорюються законопроекти про захист прав споживача та про зовнішньо-економічну діяльність. Не відомо, хто кого і від кого захищає і хто чим /к и м/ торгує. Але демократія — на марші. Красота.
Зустрілися дві горили,
Про красу поговорили.
І сказала одна горила:
— А я красивіш говорила!
22 березня 1991 р. Л. Кравчук надає слово чоловіку на ім'я Бесага Сергій Михайлович. Він говорить від імені шахтарів.
Зачитується заява не економічна, а політична. Вимога повного суверенітету України. Звинувачення на адресу союзного Центру і компартійної більшості в парламенті.
27 березня 1991 р. Продовжується постатейне обговорення законопроекту про підприємства в Українській РСР. Важко поєднати соціалістичну модель господарювання з переходом до ринку при відсутності відповідних інфраструктур. Певно, нас чекають серйозні соціально-економічні випробування, а
дорога до нового щастя може стати довгою і вибоїстою. То чому б не спрогнозувати таку перспективу хоча б у жартівливій
формі?!
Коли ідеш до ринку,
Зрікайся творчих мук,
Привчайся гнути спинку,
Як в Азії віслюк.
На цьому ж таки засіданні проголосовано надзвичайно важливий документ /"за" — 293!/ щодо відміни союзного закону в тій частині, яка стосується відрахувань у союзний бюджет від підприємств. Певно, дане рішення викличе гнів у Москві, спочатку ускладнить наше життя, а далі що буде?
* * *
Тернистий шлях до ринку
Веде через печеру, —
Коли піймаєш свинку,
Підсунь її партнеру!
Суспільно-політична ситуація ускладнюється, а мій молодший син Андрій розпарубочився так, що повертається додому, як не о третій ночі, то аж о п 'ятій ранку. Змушений буду сказати йому з усією рішучістю:
Не ходи допізна, синку,
Не затримуйсь по дівках, —
Містом бродить привид ринку
З монтіровкою в руках.
ЗО травня 1991 р. Феофанія. Хірургічне відділення. Палата №201.
Позавчора потрапив до лікарні, про яку в застійні часи казали: Кияни вмирають — так хочуть у Феофанію!"
Читаю, дивлюся телевізор. Щойно з екрана прозвучало: Здається, Черчіль сказав, що в Росії все заборонено, а те, що дозволено, обов'язкове для всіх." Мені заборонив лікар ходити. Це правда. Але не обов'язково, щоб усіх так боліла нога, як у мене болить.
В кімнаті, крім мене, кольорового телевізора, двох не зайнятих ліжок, є три свіжих номери журналу „Огонек", Альбер Камю і Артюр Рембо. Уявляю, що два вільних ліжка, належать двом великим французам — і палата № 201 УКОМПЛЕКТОВАНА НЕ ГІРШИМ ЧИНОМ! Значить можна продовжити лікування, а в перервах між процедурами — говорити з пристойними сусідами по палаті.

* * *
Заснув. Дзвонить телефон: Свежая риба єсть?" Нема!" - кажу. Что-о? НЕ ПОСТУПАЛА?!" Я поклав трубку. Сон розвіявся в думках про те, що такі питання — не дивина для мене. Або усно під час зустрічей, або в листах мої виборці ставлять питання типу: Чи є свіжа риба?", тоді як мова про зорі в небесах. „Скучно жить на
зтом свете, господа!" — ще Гоголь нарікав.

* * *
Ти завинив перед кущем калини?
Погладь коріння у глибинах глини...

* * *
Життя коротке, а черги довгі.
Черги — за молоком,
черги — за м'ясом,
черги — за колготками...
Одне з двох:
або жити не захочеться,
або життя не вистачить
перестояти в усіх чергах.
... Молода жінка стає
в довжелезну чергу за трусами.
Стоїть три години.
Голос продавщиці:
— Товар закінчився!
Молода жінка падає в обморок,
опинившись без трусів.
Нарешті приходить до тями
і повертається додому без трусів.
Чоловік з радістю вигукує:
— Ледве дочекався!
Обнімає. Цілує.
Життя в умовах кризи
триває без трусів.

* * *
Свобода — посестра тюрми,
Затята посестра в альтернативі.
Рвонули перші до свободи ми,
А далі?.. Рими всі зрадливі.
Певно, рівною мірою ми,
Народжені в роки негоди,
Нині діти тюрми
І діти свободи.

* * *
Людина, яка не прагне до свободи, так само аморальна, як людина, що не вміє користуватися свободою /демократією/.
І в першому, і в другому випадках такі люди прямо чи опосередковано прислужують душителям свободи /демократії/.

* * *
Я не здатний вдарити людину по обличчю ні з сього, ні з того, я не здатний принизити людину, аби самому возвиситись. Я не здатний людину обікрасти задля власної розкоші.
То чи можу я бути політиком?
1 червня 1991 р. Феофанія. Якщо доля України мене турбує більше, аніж доля мого рідного села, то я повинен задуматись: що таке Батьківщина в моїй уяві і в моєму житті. Що передовсім — любов до ближнього чи любов до річки дитинства, яка висихає з вини меліораторів? І що важливіше — любов до свого народу чи любов до всього людства? Певно, все це взаємопов'язане і взаємообумовлене. Тільки для мене безсумнівним є одне: — Вище України — тільки небо, але й небо понад Україною — також Україна.
2 червня 1991 р. Феофанія.

* * *
Ти — ялинка під Кремлівською стіною,
Я — смерека над отруєним Дністром.

* * *
Моя душа без території,
Сама в собі, сама в собі.
І це, на жаль, не з алегорії,
Це від народження — в судьбі.
Тужливе щось, мов квіт агави,
Мов при дорозі спориші...
Як є парламент без держави,
То чом не буть такій душі?

* * *
Сини — синоніми життя,
Яке продовжиться без мене.
З червня 1991 р. Феофанія.

* * *
Давно живемо не в рідній хаті,
Живемо давно не на власній землі,
А в супергігантському інтернаті
З КОМЕНДАНТОМ У СУПЕР-КРЕМЛІ.

* * *
Кант говорив про двоє чудес: зоряне небо над людиною і почуття морального імперативу всередині людини. Це ж коли воно було! Цікаво знати, скільки людей серед нас /яка їхня щільність у натовпі?/, котрі відчувають моральний імператив у собі, споглядаючи зоряне небо над головою?
Людина, що почуває себе невід'ємною часткою рідної землі, своєї Батьківщини, неодмінно носить в собі все зоряне небо своєї Батьківщини і очі такої людини світяться ним, рідним небом.
5 червня 1991 р. Феофанія.
"Не плакати, не сміятися, а розуміти", — сказав Спіноза.
Це не для мене, хоча розуміти я здатний багато й багатьох,навіть тих, котрі нікого не хочуть розуміти. Але як не плакати і не сміятись, перебуваючи у вировищі подій, які все більше нагадують театр абсурду?!
6 червня 1991 р. Феофанія.
Сьогодні виповнилось 25 років Вероніці, Романовій приятельці з міста Кельна /ФРН/, гості нашої сім'ї. Я вітаю Вероніку по телефону, а, виявляється, думаю і пишу про своє: Фауста голос бринить,
Здолавши віків голоси:
— О, зупинися мить,
Ти прекрасна єси!
Роки, як птахи, летять,
їх манить небес висота.
Сьогодні тобі двадцять п'ять,
Завтра буде півста.
Маєш достойно прожить,
З небом зрівняти свій дух,
Не варто спиняти мить,
Бо щастя примножує Рух.
9 червня 1991 р. Феофанія.
Що мав на увазі О.Блок, про які дні говорив?
О, если б знали, дети, вьі
Холод и мрак „грядущих дней".
Невже це про наш час? Невже на всі часи після нас?
— Как тяжело ходить среди людей
И притворяться непогибшим.
Скоріше за все це проектується і на його дні, і на дні наші, які складають один вік, двадцятий, перехідну епоху, що затягнулася як перехідна. Тільки не збагнеш, куди веде цей перехід і що нам і дітям нашим обіцяють грядущі дні.
12 червня 1991 р. Феофанія.
Правда веде до свободи. Не добробут, не ситна їжа і тепла, красива одежа, а правда веде до свободи. Служити правді означає служити свободі.. Отож політики, які ставлять на перший план добробут,ілюзорне підвищення рівня життя народу, часто не знаючи, як це зробити, ставлять народ, точніше — населення, в залежність від себе /недарма набуло поширення: „треба спочатку нагодувати народ!"/. Така орієнтація, а
насправді — дезорієнтація, спрямована проти свободи, в її основі лінія на подальше закабалення і рабство народу. Тільки свобода може дати людині все, що їй потрібне. Тільки свобода розв'язує руки, розкріпачує розум і душу, будить ініціативу, творчу життєдіяльність, завдяки чому людина стає творцем свого щастя. На жаль, раби не здатні ані жити, ані виживати в умовах повної свободи, більше того — вона їм страшна,
ненависна і ворожа. Недарма, коли в 1861 р. було відмінено кріпосне право, чимало панських лакеїв і холуїв плакали, цілували руки й ноги своїм гнобителям і просили не відпускати на волю, залишати при дворі.

* * *
Досі в нашій країні суща тоталітарна система нагадує мені пораненого звіра, велетенську доісторичну істоту, що впала на траву окрай битого шляху, яким давно пройшло цивілізоване людство і зникло за обрієм. Здається, що чудовисько вже не здатне піднятися на ноги. Але попробуй підступитися — ударом ноги чи хвоста укладе тебе поряд з собою. Якщо не контузить, то зробить довічним калікою, або ж і вб'є наповал.
Цей поранений звір може виявитись небезпечнішим за будь-якого із хижих звірів, і ще не відомо, в якого монстра цей поранений звір трансформується в недалекому майбутньому, якщо нині він виживе.

* * *
Канал російського телебачення. Передача „Художник в смутное время", в якій прозвучала така думка: „Всякое время смутное, потому что не известно, чем оно кончится..." Нарікання на те, що тепер, в добу гласності, переходу до ринку, мистецтво втрачає свій вплив на суспільство, спонукають до парадоксальних висновків. Один з них: художнику живеться цікавіше в тоталітарному суспільстві. Адже протистояння митця і влади — природній стан творчої людини, який порушується в умовах свободи.
Перед художником у смутні /непевні/ часи — випробування свободою. Настає епоха, коли дозволяється все, але ніхто не слухає — ні влада, ні громада. Все ж виникає питання: — То що митці повинні чекати чи готувати соціальне збурення, дожитись до пришестя бронемашин і військ на вулицях і площах ключових міст в державі, аби взяти участь в громадянському протистоянні і там, у вировищі взаємознищення й ненависті, знайти джерело натхнення і яскравого творчого мислення? Ложні орієнтири, що здатні вивести на шлях ложних мистецьких здобутків і фальшивих цінностей.

* * *
Справедлива думка про те, що в Росії /рівнозначно — в СРСР/ література і мистецтво несли більше навантаження, аніж в країнах Європи, де була давно розвинена демократія, — література й мистецтво заміняли у нас парламент, вільну пресу і т.п. А коли в суспільстві виникають громадянські структури, коли державна влада перестає бути всепроникаючою, тоді, як не дивно, художник в суспільстві відступає на другий, а то й на задній план. На першу лінію виходять засоби масової інформації, бізнесмен /підприємець/, кооператор, валютна проститутка тощо.
І все-таки у нас не демонтована сповна тоталітарна система.
Вона знаходиться в такому стані, що спроможна, якщо їй не завадити, закріпити свої позиції, пристосуватись до нових умов і, отже, стати ще небезпечнішою і гидкішою. То куди письменнику нині орієнтувати читачів? До згоди з системою? Це духовна смерть! Боротися з системою? Так, я вибираю цей шлях, незважаючи на те, що він може привести за грати, зрештою, до смерті фізичної... Є ще третій шлях — кликати читача жити поза системою, жити своїм життям, ігноруючи
нав'язану „згори" реальність, зневажаючи ту людську масу, що заражена тоталітарною свідомістю. Це опосередкований шлях боротьби з системою, що збудована на кістках десятків
мільйонів наших співвітчизників, яка будь-якою ціною прагне вижити.

* * *
Пригадую, в тій передачі російського телебачення ведучий проронив фразу: — Вся наша страна в каком-то смьісле сумасшедший дом... Це доречно й дотепно далі було проілюстровано пісенькою
пародією, де прозвучали такі слова:
У японца в руках вся работа горит,
Изобрел он прибор интересньїй.
А советский дебил все у моря сидит
В ожидании манньї небесной.
Рівною мірою це стосується і українських совків, які звикли, щоб за них думали „вожді" і завжди кудись вели, як проголошувалось, від перемоги до перемоги, а насправді — від могили до могили.
* * *
Послухав російські народні пісні, виконані на лоні при роди, з колоритним телевідеорядом. І дивні думки навідали мене.
В російських народних піснях /не в усіх, звичайно, але є такий пласт/ багато якоїсь невимовної туги. Співають на російській землі і тужать за „матушкой Россией". Чого б то? В чому справа? Здається, це туга, закладена в генетичну пам'ять, що збереглася від пращурів, які мігрували з Київської Русі в північно-східному та східному напрямках. Отже, в російських піснях — це туга в азіатчині за „світлою Руссю", зболена пам'ять про Україну. Тому саме такі пісні близькі за духом, мелодикою і специфічною тональністю до українських народних пісень, що прийшли до нас із глибини віків.
В таких російських піснях стогне древньо-київська, древньо-переяславська душа, потравмована шістьсотлітнім татарським ігом, грубим, жорстоким укладом життя в азіатчині, тяжко тужить в безнадії повернутися до свого первісного стану, до своєї прабатьківщини.

* * *
12 червня 1991 р. Феофанія.
Що мав на увазі монах, виступаючи в програмі російського телебачення, коли сказав: Для того, чтобьі нам воскреснуть, нам нужно умереть со Христом, и потом придет воскресение и покаянне", — можна здогадуватися, задумавшись над сказаним в руслі релігійної філософії. Але я подумав про інше. Ми часто говоримо про українське національне відродження, багато хто вважає, що переживаємо тепер період відродження української культури. Скоріше за все це той час, коли нам система дозволила зайнятися розкопками на цвинтарі, де поховане знищене відродження минулих десятиліть і століть. Певно, справжнє відродження ще попереду.
Можливо, що й буде нове сходження на Голгофу, нове розп'яття і новий цвинтар. І все одно прийде час воскресіння, того національного відродження, яке вже ніхто і ніколи не зажене до труни.
13 червня 1991 р. Феофанія
Вчора вночі почав, а сьогодні вранці /до пів-на-десяту/ закінчив вірш, здається, віховий.
ГАЛЕРА
Ви думаєте,
я знаю, видумуєте,
що ми сидимо в красивих кріслах,
підходимо до красивих мікрофонів,
піднімаємось на високу трибуну
/високу, як плаха на місці лобному/.
Купол над залом, забризканий сонцем,
заливає небесним сяйвом
безтурботні голови.
Ми собі говоримо —
слова пурхають, як голуби,
злітають під високий купол,
перелітають його магічну сферу
і шугають небом усієї України.
Але ви придивіться уважно,
я вас прошу: ви придивіться уважно!
ми не сидимо в красивих кріслах,
ми сидимо за веслами,
приковані ланцюгами до галери.
Ми не бачимо сонця,
що, як уявляється вам,
ллється промінням слави
на безтурботні голови.
Ми, приковані ланцюгами,
сидимо в похмурому трюмі галери
і налягаєм на весла,
налягаєм на весла,
і налягаєм на весла.
Наглядачі бичують нас,
наглядачі посипають сіллю
перепалені спрагою губи,
наглядачі проклинають нас.
Шалені норд-ости навстрічні,
шквальні вітри кругойдучі
жбурляють галеру на скелі,
женуть на підступні рифи —
і німіють руки,
і тріщать наші ребра.
Хвилі, як гори у буйному танці,
розгойдані землетрусами,
жбурляють галеру у всесвітні безодні
і німіють руки,
і вивертаються нутрощі
у забльованім трюмі.
А наглядачі бичують нас,
а наглядачі посипають сіллю
перепалені спрагою губи,
а наглядачі проклинають нас.
Без компаса
і без лоції,
тільки по зорях Чумацького Шляху
ми вивіряємо курс.
Тільки по зорях
над безоднями осатанілих стихій,
тільки по зорях кривавих,
на яких поселилися душі наших предтеч,
ми вивіряємо курс.
І налягаєм на весла,
і налягаєм на весла,
і налягаєм на весла.
Галерники,
каторжани,
добровільні бранці похмурого трюму,
ми задихаємось від нестерпних випарів,
знемагаємо від лютої спраги,
навіки прощаємось із власною волею.
І налягаєм на весла,
і замагаєм норд-ости,
і минаємо рифи,
допоки не допливем до жаданого
небокраю,
допоки золотим по блакитному
не засяють
стопрокляті й освячені,
просякнуті потом і кров'ю,
розп'яті й воскреслі
два слова
ВІЛЬНА УКРАЇНА —
золотим по блакитному.
А ви думаєте,
я знаю, видумуєте,
що ми сидимо в красивих кріслах
під високим сферичним склепінням,
звідки ллється проміння слави
на безтурботні голови.
Звідки?
Ми ж сидимо в похмурому трюмі,
приковані ланцюгами до галери.
і налягаєм на весла,
і сліпнемо,
задивляючись у похмурі небокраї,
певні того,
що допливем до жаданого обрію
і напишемо
золотим по блакитному —
ВІЛЬНА УКРАЇНА —
золотим по блакитному.

1991 р., червень

Забрів я в нетрі непролазні
З інтриг нікчемних і обманів,
Навколо мене — платні блазні,
Як у дешевім балагані.
Один дудить, а другий скаче,
А той кричить як на заріз.
Облич за масками не бачу,
Та й очі в мене — повні сліз.
Взялись за руки. В хороводі
Кружать з безглуздими піснями,
І в кожного на штучній морді:
„Ти — наш, ти — наш, навічно — з нами".
Невже я виходу не мав би,
Коли б сказав їм: „Протестую"?
Мене вітають гучно мавпи,
Я їх вітаю й сам мавпую.
Оточення! Мене морозить
Від думки, що вростаю в тебе.
Заклекотіть, весняні грози,
Мені проснутись конче треба.

Цей вірш під зазначеною назвою я написав 1965 року в Одеському обкомі комсомолу на своєму робочому місці. Що називається, довели до стану сповіді, яку тоді публічно не варто було оприлюднювати. Працюючи вже тривалий час на відповідальному посту в комсомолі після сільської школи, а потім райгазети на Одещині, я набрався вражень, в яких постала переді мною тогочасна політична система зсередини, в образах конкретних дійових осіб, що з трибуни говорили одне, а в певних життєвих умовах чинили зовсім інакше, незрідка порушували морально-етичні принципи, глумилися над людською гідністю і совістю. Середовище, в якому я опинився, виявилося супротивним моїм уявленням про справжні людські достоїнства і чесноти. Так народився цей у своєму роді протестний монолог, який публікувати я не спішив, хоча на той час уже друкувався в одеських газетах.
Трохи згодом я взявся за підготовку рукопису своєї першої збірки віршів, яка в травні 1967 року побачила світ у видавництві „Маяк" під назвою „Революційний паспорт". Мені дуже хотілося включити в книжечку і вірш „Монолог з кошмарного сну", але я остерігався подати його в такому вигляді, тим паче, зважаючи на тодішнє моє місце роботи. Я помітив за окремими тогочасними поетичними книжками і добірками в літературній періодиці, що деякі українські поети послуговуються різними багатозначними епіграфами, аби відволікти увагу цензури і приспати пильність ідеологічних наглядачів у сфері літературній. Отож я взявся за пошуки підходящого епіграфа, який у різних книжках шукав три місяці. І знайшов у нарисі М. Горького про С. Єсеніна: ,,...И еще болем ощутима стала ненужность Кусикова с гитарой, Дункан с ее пляской... ненужность всего, что окружало своеобразно талантливого и законченного русского поэта".
Придумав новий заголовок — „Останній монолог поета", під ним справа поставив щойно процитовані слова в ролі епіграфа, і вірш пішов у моїй першій збірці, хоча він немає ніякісінького відгюшення до постаті С. Єсєніна та й ніяких ознак його епохи і колориту тодішнього оточення російського поета в ньому також немає.
Минули роки. Вірш „Монолог з кошмарного сну", уже без епіграфа, і без надуманого заголовка „Останній монолог поета", шо був прикриттям, як і епіграф, взятий з нарису М. Горького, я надрукував 1991 року в своїй новій книжці „День відкритих дверей", в розділі „Непрочитані вірші". До речі, недавно я серед інших прочитав цей твір під час зустрічі з читачами і звертаючись до публіки, запитав: — Як ви думаєте, коли цей вірш я написав? — Мені відповілають: — Певно, недавно... Може, пару років тому?! — Я кажу, коли насправді, а мені відповідають: — Ми думали, що після останніх президентських виборів. — Я усміхаючись підсумовую з сумом:
„Забрів я в нетрі непронепролазні
З інтриг нікчемних і обманів", —
виходить, в ту саму ріку можна двічі вступати?...

Ніколи не забуду, як 21 січня 1990 року, в Києві, біля станції метро „Університет" на Шевченківському бульварі, я стояв з своєю дружиною Аллою і письменником воєнного покоління Дмитром Білоусом у „живому ланцюгу", що був організований українськими патріотами на відзначення акту Злуки УНР і ЗУНР. В точно встановлений час сотні тисяч людей між Києвом і Львовом взялися за руки, чим заманіфестували неподільність української землі, соборність нашої багатостраждальної Вітчизни, що вдруге в двадцятому столітті виривалася тоді з імперського ярма. Ми трималися міцно за руки, через кожних кілька кроків майорів синьо-жовтий прапор, ще вчора оббріхуваний і обпльований ворогами української самостійної держави. Безкінечна людська ріка у сяйві сотень і сотень національних прапорів, що ніби пливла від святої Софії, мимо тодішнього КГБ, попри Шевченків університет, знаменитим бульваром вниз до площі Перемоги, до Брест-Литовського шосе і далі, трасою і вулицями зустрічних міст, містечок, селищ і сіл аж до княжого Львова.
Ми були схвильовані й щасливі.
Десь на вершині нашого піднесення в будинку навпроти з тріском розчахнулося вікно горішнього поверху, в проймі з 'явилося розлючене обличчя кругловидої дами, здається, рудоволосої, і на високій ноті, істерично вона закричала: — Сволочи! Сволочи! Сволочи! — 3 того вікна повіяло на нас споконвічною чужинецькою ненавистю до всього українського. А ще —нахабством і безкарною впевненістю у власній вищості, що дозволяє в українській столиці публічно висловлювати зневагу до українців.
А через кілька хвилин — дивлюся! — йде в наш бік згори тротуаром, ледь не пританцьовуючи, розмахує руками і вигукує Михайло Горинь: — Получилося! Вийшло! Получилося! — Він, один з головних організаторів „живого ланцюга", певно, в той момент був найщасливішою людиною в світі. Він був людиною, що втілює всеукраїнську радість.
Відтоді минули роки. Перебуваючи всі ці роки в епіцентрі політичної боротьби за Україну і проти України часто в уяві бачу Вікно Чужинецької Ненависті, розчахнуте ще ширше, ніж тоді, і Людину Всеукраїнської Радості, вже менше радісну, а часом і засмучену. Це в мені спрацьовує, як барометр політичної погоди.
Нині виповнюється 81 рік, відколи на Софіївській площі в Києві було проголошено об'єднання Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки в єдину державу. Ця доленосна подія в житті нашого народу з політичних причин замовчувалася упродовж десятиліть.
Натомість компартійно-радянська влада наполегливо впроваджувала в свідомість широких верств населення уявлення про те, що тільки у вересні 1939 року відбулося возз'єднання українських земель, звичайно, завдяки „визвольному походові" Червоної Армії в Західну Україну і Західну Білорусію.
А про акт Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. — ані слова і про: пакт Молотова-Рібентропа, — взагалі анічичирк! Так само всіма доступними ідеологічними і репресивними засобами з пам'яті народу вилучався славетний і драматичний період його ж таки боротьби за державну незалежність України
в 1917—1922 рр. Коли ж про це й згадувалось, то хіба що в негативному контексті безпідставних звинувачень на адресу так званих українських буржуазних націоналістів в історичних виданнях, підручниках і брошурах, книжках і періодиці, повністю підпорядкованих режимній цензурі, і тому не дивно, що вони тенденційно висвітлювали криваві сторінки братовбивчої громадянської війни, яку спровокували більшовики на чолі з Леніним і Троцьким з метою встановлення своєї однопартійної жорстокої диктатури.

* * *
Витікає кров
із прапорів,
витікає наша кров
із прапорів.
І стають вони синіми,
як наше тіло,
коли нас катували
в ОГПУ, в НКВД, в КГБ.
Витікає кров
із прапорів,
витікає наша кров
із прапорів.
І стають вони жовтими,
як наші обличчя,
коли нас кидали
в чорні ями ГУЛАГу,
Биківні,
Дем'янового лазу...
Витікає кров
із червоних прапорів,
витікає наша кров
із червоних прапорів.
І стають вони синьо-жовтими.
Кольори страждань і смерті
переборюють море крові,
стають кольорами надії
і воскресіння.

1990 р.

Весь попередній хід української історії з її злетами й падіннями, сторінками героїчними й трагічними рано чи пізно мусів призвести до того, що сталося 24 серпня 1991 року, — Україна здобула державну незалежність. Те, що восторжествувало вікопомного серпня, визрівало століттями й було підготовлене багатьма поколіннями наших попередників.
І все-таки в кінці двадцятого століття виникли передумови, які пришвидшили пригальмований історичний процес. В середині вісімдесятих років, на гребені горбачовської перебудови й гласності, відбувся злам у свідомості й суспільній поведінці багатьох людей, насамперед мислячої інтелігенції.
У народу пробудилася гідність, заговорила громадянська совість. До цього призвели оприлюднені численні, раніше засекречені, недоступні для преси, радіо й телебачення, криваві злочини компартійної системи проти сотень тисяч і мільйонів безневинних людей. Це особливо спрацювало на тлі Чорнобильської катастрофи і повного економічного краху моделі соціалістичного господарювання, що вилилось у тотальний дефіцит елементарних продуктів і товарів народного споживання. Про все це відкрито заговорили. А раніше ми жили в світі ілюзій і самообманів, жили, я к у летаргічному сні. Раптом свіжим вітром повіяло. Ще зберігалося унормоване писаними й неписаними заборонами, наскрізь пронизане ідеологічним контролем життя, а люди перестали боятися номенклатурних наглядачів і кадебівських нишпорок, заговорили відкрито про наболіле, вийшли гуртом на вулиці.
Переді мною щоденникові записи того часу, як людські документи на крутому історичному повороті. „Все було заховане глибоко на дні в абсурдному водоймищі за сімома шлюзами, — читаю записане в зошиті, що стосується 1988 року. — Шлюзи відкрилися — хлинула вода, вивергаючи, котячи з собою страшну правду, перемішану з кістяками безневинно убієнних і зацькованих. Ми здогадувались, що правда захована від нас глибоко на дні, але вжахнулися, як її побачили і вочевидь переконалися, що то правда страшна. Після цього ми вже не могли стояти на березі й спостерігати за вируючими потоками смертельної каламуті... Так починалося, принаймні для таких, яким був тоді я, переосмислення себе самого, себе в історії та історії в собі" . На той час заступник секретаря парткому в Київській письменницькій організації, я записую в свій зошит сокровенні слова, ще за три роки до проголошення Незалежності: „Хто сказав, що немає вільної України?
Відколи я захотів її бачити такою, відколи я уявив її такою, вільна Україна існує не тільки в минулому, вільна Україна кличе з майбутнього".
Відомо, що вже на третій місяць роботи Верховної Ради УРСР, вперше обраної на демократичних засадах, 16 липня 1990 року була прийнята Декларація про державний суверенітет України (саме України, а не УРСР). В прикінцевих рядках цього документа записано, що майбутній Союзний договір укладатиметься з урахуванням даної Декларації. Це була вимушена уступка національно-патріотичних сил натиску депутатів-комуністів, зорієнтованих на Москву. Варто простежити, як збагачувалось у депутатів, в тому числі багатьох компартійців, державницьке мислення, і вони міняючи тактику і стратегію політичної боротьби, цілеспрямовано йшли від суверенітету продекларованого до істинної державної незалежності України. Мова передовсім про тих депутатів, що об'єдналися в Народну Раду —відкриту опозицію тоді існуючій Системі. Опозиція з самого початку добре знала, чого вона хоче. Це були депутати переважно від Народного Руху України, „перші хоробрі" у відстоюванні національної ідеї.Серед них випало бути і мені.
Повернемося до щоденникових записів того часу, аби конкретизувати розвиток політичного дійства, що вже належить історії. Запис 11 травня 1991 р. Диспут: „Україна. Шлях до державності." Відразу авторський коментар: „Спроба чергової групи комікадзе створити Українську державу. Після викладу основної економічної, суспільно-політичної проблематики з доповіді академіка Ігоря Юхновського, керівника Народної Ради, зафіксовано такий концептуальний момент диспуту: „Політична програма. Союзний договір можливий. Треба рахуватися з тим, що є Союзний Уряд. Але єдиний вихід для Союзу — створення незалежних держав. Договір 15 республік, „послаблений", такий, що не передбачає Союзу, а Співдружність держав. Але не Союз трьох слов'янських республік, в якому Росія поглине Україну й Білорусь." Написано, як сьогодні.
З виступу депутата Івана Макара в тій далекій дискусії, ще до проголошення Незалежності: „Не треба боротьбу з комунізмом переносити на боротьбу з комуністами... Не Союзний договір, а тимчасова угода. Коли перейдем до ринку, створимо правову державу, тоді можемо творити Союз за моделлю Західної Європи."
Звертає на себе увагу політична обачність і толерантність у виступі відомого правозахисника і в 'язня сумління, депутата Богдана Гориня: „Є загрозливі тенденції серед певних політичних сил, які звинувачують в усіх бідах російську імперію і російський народ. Це неправильно. Маємо унікальну структуру імперії, створеної на грунті денаціоналізованих пролетарським інтернаціоналізмом сил. Метрополія не РСФСР і не російський народ, а Союзний Центр, всесоюзна державно-відомча структура. Буде розпадатися не Росія як держава, а Центр. Росія як держава буде формуватися...
Союзний договір — це пастка. Не треба спішити з підписанням. Нехай підписують ті, хто не може жити без Центру.
Варіант: хай підписують Союзний договір 5—6 республік, а згодом Україна підпише договір з тим Союзом як незалежна держава".
Гарячі дискусії у відомому залі під куполом то розгоралися, то пригасали з дня у день. Були різні підходи, різні варіанти, але все рухалося в одному напрямку — до вистражданої багатьма поколіннями волі України.
18 червня 1991р. на ім'я Голови Верховної Ради Леоніда Кравчука поступає записка: „Нам цікаво знати про Вашу подорож до Москви і відвідання родцому Союзного договору" (під „роддомом" малося на увазі місто Ново-Огарьово, де Михайло Горбачов збирав керівників республік для обговорення проекту Союзного договору). Поряд з обтічними відповідями Л. Кравчука в щоденнику занотовано ще одне питання: „Чи хочете бути „хрещеним батьком" тієї дитини, яка тільки народжується, а в неї вже прорізаються сталінські вуса?" (Мова про нову Союзну державу з надмірною концентрацією повноважень в Центрі, що виразно проглядало в черговому варіанті проекту Союзного договору).
19 червня 1991р. на вечірньому засіданні парламенту, де обговорювалися проблеми села, записано мій експромт про те, що витало в атмосфері ледь не всіх засідань:
Немає надійніших уз,
Як наш непорушний Союз.
Ніде в цілім світі нема
Такого міцного ярма.
21 червня 1991р., як свідчить запис у щоденнику, Верховна Рада розглядає питання про часткове припинення дії на території Української РСР статті 8 Закону СРСР стосовно союзного бюджету на 1991 рік. За — 320 депутатів. Мотивація — верховенство законів України на своїй території. Ще Незалежність офіційно не проголошена, а Союз тріщить по швах.
27 червня, на мою думку, поворотний день в українській історії. Під головуванням Л.Кравчука знову обговорюється проект Союзного договору. Головуючий веде засідання, як державний хитрий лис, напряму не відкидає проекту Москви, а лише постійно акцентує на тих засадах документа, які вигідні чи невигідні Україні, таким же чином трактуються депутатські пропозиції і зауваження. І ось р е зультат обговорення, взятий із щоденника: „На вечірньому засіданні прийнято постанову (після цілоденної дискусії) про те, щоб проект новоогарьовського договору передати на експертизу в Кабінет Міністрів — до 1 вересня. Потім до 15 вересня Комісії ВР внесуть свої пропозиції, спираючись на висновки Уряду і вчених. Отже, підписання Союзного договору відсувається на осінь, а може й на невизначений час. За це проголосувало понад 300 депутатів — конституційною більшістю провалено намір М. Горбачова поїхати на засідання могутньої „сімки" з підписаним Союзним д о говором в кишені". Якби Верховна Рада України прийняла не це рішення, а те, на яке сподівалася Москва, то був би в намічені строки підписаний договір в м. Ново-Огарьово, а значить — не відбувся би серпневий путч, який гусеницями танків розтоптав останні ілюзії і сподівання на реформування тоталітарної системи і можливість будівництва соціалізму з людським обличчям.
І таки настав день і час „ікс". Гекачепісти, не відаючи, що творять, не врятували, а зруйнували розхитану радянську імперію, і на її руїнах постала незалежна держава Україна, нині давно визнана в усьому світі.
Позачергова сесія парламенту, скликана за наполяганням Народної Ради, 24 серпня 1991 року прийняла Акт проголошення незалежності України. За — проголосувало 346 народних депутатів, в одному історичному дні ніби сконцентрувалися всі попередні дні й місяці, роки й віки боротьби українського народу за право бути народом і мати свою державу, що покликана стати гарантом самобутнього й самодостатнього життя народу. Все останнє — труднощі перехідного періоду, агонія недієздатної пострадянської економіки, „тіньові" маневри корупціонерів і мафіозі. Не в меншій мірі наша теперішня біда — в амбіціях новоявлених вождів і вождиків, отаманів і отаманчиків, що ніяк між собою не годні домовитись. А як таки не домовляться, то будуть зметені зі сцени політичного лицедійства новою хвилею української мирної революції.
Поки що наші успіхи й невдачі, надії і прикрощі можна пояснити такою умовною формулою: рік за роком, ми піднімаємося вгору зачарованим ескалатором, що рухається вниз.
Це ненормально, товариші „ліві"! Це згубно, панове „праві"! Але є підстави сподіватися, що до своєї великої Історичної Мети ми таки прийдемо не з повернутими назад головами, а будемо дивитися вперед, горді за свою Україну, певні свого майбутнього.

* * *
День державної незалежності України для мене є святом моєї душі і великим національним святом, яке вистраждав український народ і дорого заплатив за нього на тернистій дорозі до жаданої національної свободи. Інша справа, що проголошена незалежність і реалізована незалежність народу з усіма соціально-економічними і культурно-духовними наслідками — далеко не одне й те саме.
Якщо ми запізнились на понад триста років, То як за мить історії прогаяне здобуть, — мусимо про це пам'ятати і працювать, працювать, працювати...
За 20 років Незалежності ми багато здобули і не менше втратили. Наші втрати можуть примножуватись і надалі, якщо будівництво держави буде продовжуватися через тотальне роздержавлення, особливо в стратегічно важливих галузях, в сфері культури, освіти і книговидання. Непродумана політика під кучмівським знаком біди „Національна ідея не спрацювала" досі кардинально не переглянута, тому при новій владі мало що змінилося в духовному житті, в розвитку, функціонуванні й захисті української мови —єдиної нам Богом даної сили, що здатна зберегти націю і, отже, справді незалежну, вільну Україну. Звідси — мій вірш.
МОЛИТВА
Отче великий, безсмертний,
Що над нами справіку єси,
Не дай Україні померти.
Врятуй світ добра і краси.
Хай щезнуть за обрієм хмари,
Що збурюють розбрат і чвари.
Хай поряд не кубляться гади
Із бандо-імпер-бригади!
Хай згинуть у чорній землі
Істоти зажерливі й злі.
Які розпинають наш край,
Щоб тут сотворить собі рай!
Боже великий, безсмертний,
Укріплюй святі заповіти, —
Як даси Україні померти,
То зникне Земля з орбіти.
Молюся твоїм небесам,
Пропоную, мій Отче, заміну, —
Якщо треба, помру я сам,
Аби врятувать Україну.

Те, що непідвладне забуттю, не забувається і тоді, коли минає багато часу, змінюються життєві й політичні обставини, в яких відбувається переоцінка цінностей, або виникають на державному рівні сили, що спонукають забути незабутні сторінки пам'яті чи принаймні вилучати з них щось неугодне.
В моєму житті залишається незабутнім бурхливе сесійне засідання Верховної Ради Української РСР в липні 1990 року.
На порядку денному стояло незвичне, я к на той час, питання про державний суверенітет радянської соціалістичної республіки. В залі тоді переважали депутати-комуністи. Для багатьох з них не вкладалося в голові, як воно так може бути, що в межах єдиної союзної держави будь-яка республіка, її складова, може проголосити свій державний суверенітет. Саме тому засідання відбувалося в атмосфері напруженої дискусії, протиборства думок, незрідка полярних і непримиренних. Обговорювалася окремо кожна стаття в запропонованому проекті і за кожну статтю народні депутати окремо голосували.
Протистояння почалося з назви цього історичного документу. Комуністи наполягали, щоб була така назва: „Декларація про державний суверенітет Української РСР", але вона не набирала потрібної кількості голосів. Тоді взялися обговорювати ту назву, яка врешті-решт була схвалена і озаглавила цей основоположний для дальшого просування до повної державної незалежності правовий документ, прийнятий в цілому 16 липня 1990 року. Але за першим разом і ця назва не пройшла.
Підходжу до третього мікрофона, від якого я в той час постійно виступав, і кажу примірно так:
— Звертаюся насамперед до депутатів-комуністів у цьому залі. Дістаньте, будь ласка, з лівої кишені піджаків свої партквитки! Погляньте, що там написано на другій сторінці з фотокарткою, — Комуністична партія України, а не Комуністична партія УРСР. Отож пропоную повторно проголосувати за назву документа — „Декларація про державний суверенітет України". Голосують — на табло цілком достатня кількість голосів.
Під час перерви підходить до мене депутат з числа поміркованих партійців і каже: — А Ви знаєте, що після Вашого виступу мінімум 20 моїх колег, які до того були проти, все-таки проголосували за остаточну назву Декларації. Я, звичайно, зрадів, але не запишався, бо то був історичний момент, що належав не мені, а процесу парламентської боротьби за суверенітет України.
Далі наша боротьба продовжилася в обговоренні і голосуванні кожної статті проекту, особливо ретельно розглядалися розділи „Самовизначення української нації", „Економічна самостійність", „Культурний розвиток".
Так як я протягом восьми років брав безпосередню участь в законотворчому процесі під час прийняття Конституції України, інших важливих правових документів, то добре пам'ятаю, що ліве крило парламенту далеко не в усьому дотримувалось вимог Декларації про державний суверенітет України, насамперед її узагальнюючої засади: „Декларація є основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод. Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору".
На жаль, досі в парламенті, прикриваючись свободою слова, правом заявляти свою політичну позицію, чимало депутатів порушують окремі важливі засади названої Декларації, відстоюють не суверенітет України, а свої бізнесові інтереси, задовольняють майнові апетити корпоративних угрупувань.
Ні на законодавчому рівні, ні в практичній роботі правових, каральних органів не спостерігається послідовної лінії, зокрема такої засади: „Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угрупувань чи окремих осіб переслідуються за законом". В останні роки такі насильницькі дії мали місце не раз в Одесі, в Криму, та й в самому умовно українському парламенті. Але рішучої протидії влади не спостерігається.
Після обрання Президентом України В. Януковича все очевиднішим є порушення такої засади Декларації: „Жодна політична партія, громадська організація, інше угрупування чи окрема особа не можуть виступати від імені всього народу України". Ой, виступають, і чим далі, то все безцеремонніше і нахабніше. 20-річчя Декларації про Державний суверенітет України не тільки велике свято, а й серйозна підстава діяти, далі боротися за її виконання.

Товариство „Україна", останніми роками „Україна-світ", створене 50 років тому, відіграло свою позитивну роль в житті світового українства. Створене для пропаганди за кордоном радянського способу життя у ніби-то щасливій УРСР, на мій погляд, якраз перевиховувало багатьох українців, що потрапляли в діаспору по лінії цього товариства. Перед закордонними поїдками ідеологічні слуги режиму нас орієнтували, що в діаспорі домінують „українські буржуазні націоналісти", а нам, членам радянської делегації, треба орієнтуватися на так званих „прогресивних українців", перетягувати на свій бік несвідомих, тих, що заблудилися в тенетах буржуазного світу.
До чого я веду? В 1982 році делегація в складі: видатний український радянський письменник Михайло Стельмах /голова делегації/, директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка Ігор Дзеверін і я, Петро Осадчук, на той час відповідальний секретар Київської письменницької організації, побували в Канаді, взяли участь в Шевченківських читаннях на факультетах славістики канадійських університетів.
Поїздка тривала 21 день. Хто кого там виховував і перевиховував, — це проблема совісті і національного самоусвідомлення.
Для мене ця поїздка залишилася пам'ятною і повчальною на все життя.
Одержану під час зустрічей з діаспорними українцями літературу, як художню, так історичну і публіцистичну, я читав щоночі після хвилюючих розмов із „перелітними птахами", знову і знову пересвідчувався в брехливості комуністичної пропаганди, спрямованої на денаціоналізацію українців, фальсифікацію нашої історії. Коли я повернувся до Києва, мене запросили на співбесіду в готель „Дніпро". Розмови тривали тиждень, кожен день в інших готельних номерах. Це була не співбесіда, а перехресний допит, який вели два „літературознавці в штатському" — полковники КГБ. З ким зустрічалися? Як виступали? Які були запитання і як ви на них відповідали?
Хто є хто в українській діаспорі?
Я, здається, склав іспит на детекторі брехні, і мені запропонували підписати один документ. При цьому сказали: — Підпишете — будете через товариство „Україна" за кордон часто їздити!
Я прочитав той документ і кажу: — А яке це має відношення до закордонних поїздок? Це внутрішня справа! — І той документ, за яким мав би стати стукачем КГБ, я не підписав. І, певно, тому більше мене не запрошували в товариство, аби включити в наступні поїздки до Канади чи кудись інде.
До речі, в цьому зв 'язку. Спілчанські журнали „Вітчизна" і „Радуга" пропонували мені написати і опублікувати у них на матеріалі поїздки в Канаду статті проти „українських буржуазних націоналістів" . Я пообіцяв, але не написав.
В теперішніх суспільно-політичних умовах боротьба проти справді незалежної України, проти українців відчутно загострилася. Недавній варварський погром опозиції в умовно українському парламенті — один із таких проявів.
Немов прокотилась ординська навала
І ТРИВАЮТЬ УДАРИ ВОРОЖОГО ВІЙСЬКА.
Українська ідея не спрацювала?
Зате спрацювала ідея злодійська!
Офіційна Москва і їхня „п'ята колона" у нас повернулися до політики царського самодержавства і методів марксизму-тероризму першої половини ХХ-го століття.
В РОСІЇ ВЖЕ БУВ Распутін,
А на цей раз — Путін.
Його осяває більшовицька зоря
З півкроку до трону царя.
Що робити? Протидіяти! Не просто боротися на словах, а саме діяти! Перед усім світом і 20 мільйонами українців світової діаспори маємо доказувати: ті, що звуть себе інтернаціоналістами, насправді ІМПЕР-націоналіети. Не ми, обікрадені українці, буржуазні націоналісти у власному зубожілому домі, ми патріоти, що хочуть залишитися самими собою на своїй рідній землі, а ті,що хочуть нам сісти на шию — ІМПЕР-націоналісти. А з ними заодно люди позавчорашнього дня, які вже 20 років ставлять палиці в колеса українському поїзду, що з трудом, але рухається до істинної свободи:
За катаклізмом — катаклізм,
Крізь нетрі брехонь не пролізти.
Ненавиджу капіталізм,
Який будують комуністи.
Будують в союзі з олігархами і українофобами.
Ми, українці, мусимо жити з усвідомленням: — Вище України — тільки небо, але і небо понад Україною — також Україна!

Сучасники кажуть, що він був душею товариства. Гарно грав на фортеп'яно і скрипці, гарно співав.
Його незламна соратниця Галина Дидик, пройшовши крізь пекло режимних катівень, згадувала на сторінках часопису „Дзвін", числа 9—10 за 1992 р.: „Один раз ми були в Львові у людей, де було фортеп'яно. Тоді, здається, він останній раз у житті заграв. Пам'ятаю, грав тоді Гріга. Але то були рідкісні хвилини".
Мелодія Гріга домінує в моїй душі над сухим тріском автоматних черг та вибухами гранат і снарядів, коли думаю про нього. Фортеп'янна музика могла б заповнити все його життя, якби лихі сусіди не заважали жити так, як того хотілося Романові Шухевичу і типовій на ті часи українській людині першої половини двадцятого століття.
Його ім'я останні п'ятдесят років трагічної української історії було прокляте, обпльоване, розтоптане і затоптане в глину суспільного б езпам'ятства. Ідейно-моральні попередники тих, хто тепер називає загони воїнів Чеченії не законними бандформуваннями, тоді коли створені всі умови для російських урядових військ у вільнолюбивому краю горян, щоб вести себе як законні бандформування, обзивали його і таких, як він, бандитами, горлорізами. Душогубна система попередніх років і десятиліть з борців за визволення українського народу з колоніального ярма робила „ворогів народу", клеїла їм ярлики запроданців, прислужників у ф а шистських поневолювачів, пізніше — шпіонів міжнародного імперіалізму і т.п. Все робилося для того, щоб замаскувати загарбницьку політику й насильницькі дії російського імперіалізму, який нині, до речі, знову піднімає голову, погрозливо й злобно вишкірюється у бік незалежної України, вдається до економічного й політичного шантажу. Все робилося (і тепер певними політичними колами робиться!), щоб витруїти з народної пам'яті національно-визвольну ідею, а в голови наступних поколінь не пустити її зовсім, аби Україна ніколи не вирвалася з „братніх", смертельно небезпечних для виживання нації обіймів північного сусіда.
Слава Богу, історія розпоряджається інакше. Повертається до нас ім'я Романа Шухевича, головнокомандувача Української Повстанчої Армії /УПА/, щоб посісти гідне місце в Пантеоні борців за самостійну соборну Українську Державу.
Навіть сучасна інтелігенція мало що знає про нього..
Народився Роман Шухевич 1907 р. в Галичині. Прожив 43 роки, з яких 27, переважна частина життя, повністю віддані революційній і збройній боротьбі за волю України. В розпалі цієї боротьби, 1944—1950 рр., він — Голова Бюро Проводу Організації Українських Націоналістів (ОУН), Головний Командир УПА (спочатку як підполковник, а з 1946 р. — генерал Тарас Чупринка). Був обраний Головою Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради (УГВР), займав пост Головного Секретаря Військових Справ, прибравши собі псевдо Роман Лозовський.
В роки воєнного лихоліття йому випало воювати на два фронти — проти гітлерівських:загарбників і проти сталінських поневолювачів рідної землі. Ще до війни його переслідувала польська окупаційна влада і гостинно надавала притулок у своїх тюрмах. Під час війни його арештовували німецькі фашисти, але він тікав з-під варти. Після війни, в тривожні сорокові роки, за ним полювали беріївські енкаведисти в супрязі із тисячами своїх нишпорок і сексотів, але до пори, до часу вони були безсилі здобутися підступної мети.
Геній підпільних маневрів спирався на широку підтримку народу, маючи відданих спільників, виходив із неймовірних колізій і вершив далі свою безнастанну визвольну МІСІЮ.
5 березня 1950 р. в селі Білогорща неподалік від Львова Роман Шухевич був щільно заблокований на конспіративній квартирі. Спробував чинити збройний опір ворогам. Збагнувши, що виходу немає, пустив собі з пістолета кулю в скроню, чим позбавив ворога торжества в помсті. Вражає та обставина, що енкаведисти випустили кілька куль в уже мертвого супротивника — так вони боялися і ненавиділи видатного Провідника УПА!
Син геройського батька, Юрій Шухевич, на той час арештант, якого в кайданах привели чекісти на оглядини своєї жертви, засвідчує в зворушливому спогаді: „Батько лежить в білій вишиваній сорочці, в райтках. Ноги босі. Видно, що його роззули. Бо ноги чисті, не забруднені. Сорочка розщіплена. На грудях спустився ланцюжок з медальйончиком Богоматері. Ліва рука витягнена вздовж тіла. Права лежить на грудях. На сорочці нижче пояса видніються закривавлені сліди від куль. На правій скроні обпалене волосся і на щоці запікся струмок крові..." І в цьому ж спогаді, трохи далі: „Спазми стискають горло, але стримуюсь, щоб не заплакати. Щоб вони всі тут не побачили моїх сліз, і тут таки відчуваю своєрідну радість: не дався живим."
Моторошна подробиця. Навіть якби ми не знали нині того, що робилося в сталінських катівнях, можна було б то уявити, зауваживши в спогаді сина, що побачив мертвого батька, неприродню, „своєрідну радість: не дався живим." Жах коли виникають обставини, за яких радіють самогубству.
Нарешті вже оприлюднено багато документів, чимало живих свідчень учасників тих далеких, героїчних і трагічних подій, зокрема в книжках українця в Парижі професора Володимира Косика „Україна і Німеччина під час другої світової війни" (переклав з французької Р. Осадчук), росіянина в Івано-Франківську, сумлінного дослідника національно-визвольних змагань Геннадія Бурнашова „Полководець УПА".
До слова, в останній книжці більше половини тексту займають авторитетні документи, спогади чи доречні посилання на них. Усе поступово прояснюється, стає на свої місця.
Доведено, що батальйон „Нахтігаль" („Соловей") на чолі з сотником Р. Шухевичем, сформований з українців у складі німецької армії, не має жодного відношення до розстрілів мирного населення і знищення ніби-то в перші дні окупації великої групи львівської інтелігенції. Це зробили заплічних справ майстри з сталінсько-беріївського енкаведе, я к і варварське вигублення перед відступом Червоної Армії тисяч і тисяч в 'язнів радянських тюрем. Тільки в Львові, Самборі, Станіславі з 22 по 29 червня 1941 р. загинуло 10 тис. чол., а в Рівному й Луцьку „визволителі" на прощання влаштували без суду і слідства масове вбивство ще 5 тис. своїх в 'язнів з числа місцевих жителів.
Батальйон „Нахтігаль", відправлений зі Львова на східний фронт, незабаром збунтувався, тільки-но стало відомо, що після проголошення 30 червня 1941 р. Акту про відновлення Української Держави гітлерівці заарештували С. Бандеру та Я. Стецька і розгорнули масовий терор проти націоналістів-державників. Старшини батальйону, керовані Р. Шухевичем, як відомо, „заявили, що вони не підуть на фронт і не будуть ані з ким воювати, бо німці виступають проти української держави". Відносини українських патріотів з новими „визволителями" з 'ясувалися остаточно: весь керівний склад Дружини Українських Націоналістів було „заарештовано і під наглядом німецьких офіцерів відправлено до Львова, кинуто в гестапівську тюрму на Льонського. Лише у Львові непомітно для німців вдалося втекти з ув'язнення сотникові Шухевичу.
Гестапо знало, хто вислизнув з його рук, тому залучило весь поліційний апарат до його розшуків" (Степан Мечник, „У вирі воєнного лихоліття"). Далі — глибоке підпілля, збройна боротьба проти гітлерівців, а коли в край прийшли „другі совіти" — боротьба проти окупаційного сталінського режиму.
Всіма доступними засобами і методами. Компромісів не могло бути, як і з німцями, тому що Роман Шухевич і його соратники виступали за самостійну Україну, а радянська тоталітарна система — проти. Склалася була така сама ситуація, як допіру в Чеченії, де регулярна армія Росії чинить розбій, знищує десятки тисяч мирних жителів (між іншим, не лише чеченців, а й росіян), змітає з лиця землі міста і села, руйнує лікарні, школи, дитячі садки (разом з дітьми!), а воїнів, які захищають рідну землю, відстоюють свободу свого народу, обзивають бандитами й „бандформуваннями". Історія повторюється.
Тим дивним людям, хто досі, всупереч фактам і документальним свідченням, в межах нав'язаних сталінських уявлень про боротьбу УПА вперто повторює з чужого голосу, що українські націоналісти діяли на користь зовнішніх сил, варто прочитати хоча б таємну службову інструкцію для німецьких окупантів України, де сказано: „Наші вороги комуністи, бандерівці, партизани. Потенціально найнебезпечніші — бандерівці.
За всяку ціну знищувати". Це ж таки підтверджують таємні донесення гітлерівців із зайнятих ними територій: „...На Західній Україні (Волинь, Поділля), — читаємо в одному з таких документів 1942 р., — серед різних етнічних груп український націоналізм повинен розцінюватися як найсильніша політична течія. Рух Бандери, найбільш активний і найважливіший з усіх націоналістичних груп, став організацією головним чином антинімецькою, нелегальною..." Інша секретна депеша в Берлін того ж 1942 р. повідомляла: „...Групу Бандери завжди треба розглядати як найбільш радикальний незалежницький рух... Саме рух Бандери найбільш проявляє озлобленість щодо німців. Він неодноразово наполягає, що необхідно німців викинути геть". Коментарі тут, як мовиться, зайві.
Починаючи з червня-липня 1941р., тобто з перших місяців війни, українські націоналісти-державники остаточно переконалися з тому, що з німцями їм не по дорозі. Нацистська влада розглядала Україну як завойовану територію, джерело постачання власної імперії ресурсами, продовольством і дешевою робочою силою, тому жорстокість цієї влади щодо місцевого населення у відстоюванні своїх імперських інтересів не знала меж.
„Терористична, гнобительська політика німецьких окупантів в Україні довела тільки до поглиблення й поширення боротьби українського народу, — відзначав Роман Шухевич, — український народ, український визвольний рух, шукаючи нових шляхів, прямував, як і прямує завжди, до однієї і тієї ж мети — до побудови Української Самостійної Соборної Держави". Парадоксально, але факт: теперішня незалежна Україна на офіційному рівні досі не визнала УПА воюючою стороною у минулій війні. Тоді виходить, що наша Батьківщина ще не повністю самостійна, або її найвищі державні чинники, певно, на догоду сталіністам і шовіністам-великодержавникам зумисно чи мимоволі ігнорують доведену історичну правду: такі, як Роман Шухевич, віддали життя за незалежність України.
Кому це вигідно? Лише політичним силам в Україні та за її межами, які ведуть цілеспрямовану підривну роботу проти державної незалежності України, нав'язують нам різні варіанти повернення в тоталітарне минуле чи входження в економічний, військовий і політичний союз з Росією, що в суті своїй є рівнозначним, згубним для нашої держави..
Є ще один аспект цієї проблеми: невизнання УПА воюючою стороною дає змогу антиукраїнським силам маніпулювати свідомістю нетямущих людей (а їх багато!), нацьковувати схід і південь проти заходу України, залякувати обивателів зловісними міфами про західняків-"запроданців", бандерівців-"бандитів". Так чи інакше така політика і пропагандистська робота, яку ведуть у нас насамперед комуністи й соціалісти, а ззовні — шовіністи-великодержавники, різні жіріновські, затуліни, бабуріни, лисенки вкупі з російськими засобами масової інформації, професійними брехунами з першого каналу телебачення Останкіно, гальмують процеси національного примирення, консолідації українського суспільства. І знову ж таки ще одне коло замикається: на фоні системної економічної кризи і соціальної незахищеності значної частини населення така політика „грає" на користь апологетів відновлення „Тюрми народів" — єдиної, неподільної імперії з центром у Москві.
Самостійна Україна була метою життя Романа Шухевича. До боротьби за неї він готувався з юних літ, гартуючи тіло своє і наповнюючи, загострюючи розум. В 16 років хлопець стає членом української Військової організації (УВО), бере участь у пластовому русі, захоплюється спортом, при чому ґрунтовно займається багатьма його видами. Що й доказав 1923 р., в Запорізьких іграх здобувши кілька призових місць. Він замолоду опановує мовами давньогрецькою, латинською, польською, згодом добре володіє німецькою, знає англійську мову. Прилучається до надбань української і світової культури, блискуче грає на фортеп'яно, пізнає тонку душу скрипки. Він грунтовно вивчає військову справу вдома і за кордоном. Набуває фаху інженера. І все це комплексний, добре продуманий і організований процес творення самого себе як людини, фахівця, інтелектуала, справжнього інтелігента. Виходець із „провідної верстви", як мовилося колись про інтелігенцію в українському суспільстві, він роками готувався для того, щоб за собою повести багатьох. Щось малувато бачимо серед нас таких людей, а претендує багато на роль гетьманів, атаманів і атаманчиків.
Роман Шухевич — велика постать в українській історії, що появилася закономірно, сформувалася на духовних, інтелектуальних, звичаєвих засадах і традиціях знаменитого священницького роду Шухевичів. Понад сто п 'ятдесят років тому цей рід бере свій початок з села Раковець на Городенщині, від пароха Євстахія, син якого Йосип пізніше посів парохію в сусідньому селі Тишківці. В роду Романа Шухевича були священики, письменники, етнографи, правники. Попередникам головнокомандуючого УПА в родоводі належать переклади творів Вергілія, Гомера, Вальтера Скотта, власні оригінальні твори художньої літератури, прихильно оцінені ще Іваном Франком. Третій в роду доктор Володимир залишається досі неперевершеним автором знаменитого п'ятитомного етнографічного дослідження „Гуцульщина".
Провідна верства українського суспільства народила великого сина України Романа Шухевича, який, певно, міг стати уславленим маестро по класу гри на фортеп'яно і скрипці, але в силу історичних обставин взяв до рук інші інструменти...
по класу автомата і гранати, ніколи не перестаючи бути людиною високої внутрішньої культури. Він гнівався, коли йому, траплялося, підсовували кращий шматок — ділився з воїнами, як благородний князь Святослав, ділив з воїнами один стіл, влягався на спочинок покотом разом з воїнами.
Він глибоко знав і любив творчість Тараса Шевченка, міг під настрій цитувати з пам'яті цілі фрагменти знаменитої поеми „Слово о полку Ігоревім" , і захоплювався талановитим поетом Грицьком Чупринкою, якого більшовики розстріляли в роки громадянської війни за участь у визвольній боротьбі.
Не випадково у першого взяв ім'я, а в другого прізвище, щоб у підпіллі на посту головнокомандувача УПА називатися: генерал Тарас Чупринка (до речі, звання генерала йому присвоєно рішенням УГВР).
Роман Шухевич — саме породження української культури і духовності. Класична освіта, спартанська фізична підготовка, органічна національна культура у сплаві з європейським світорозумінням сформували воїна і Провідника воїнів Романа Шухевича, що означає для нас: Українська незалежна держава народилася спершу в світлих головах передових мужів нації, лицарів грядущої свободи. Вона була створена передовсім у царстві духа, а далі відвойовувалася у важких битвах. Закономірно, що в нових суспільно-політичних умовах саме українські письменники першими стали на передньому краї боротьби за незалежність України, і вони, перші бунтарі в системі тоталітаризму, знайшли підтримку нородну. Отож тепер, коли державні чинники покинули напризволяще в джунглях фіктивного ринку українське книговидання і пресу, творчі спілки, загалом українську культуру, та ще й збираються впровадити в державі російську мову як офіційну, то мимоволі знову зріє духовний бунт. Хочеться спитати деяких радників Президента України: — Чому нині, в незалежній Україні, відсторонюється українська культура від державотворчої сфери, від формування національної самосвідомості? За чиїм сценарієм впливові особи „наверху" розгортають будівництво нової
України... без України?
Уроки Р. Шухевича, які мусимо засвоїти, стосуються не тільки політичних, державотворчих, культурологічних проблем, що потребують розв'язання. У них є також аспекти морально-етичні.
Обставини підірвали здоров'я Провідника УПА в краю, серце вже не витримувало перевантажень і болю втрат, пов'язаних із загибеллю найближчих друзів, соратників, жорстокими репресіями супроти власної родини. Йому пропонували виїхати за кордон — відмовився, щоб не зрадити втечею тих, хто прихилився до його самовідданості, незламності, жертовної віри у Велику Українську Справу.
Роман Шухевич загинув у нерівному двобої, без сумніву, певний того, що життя, покладене на олтар Вітчизни, прожите не марно. Йому випало жити в жорстокий час, перенасичений жорстокими методами боротьби, і піти на смерть за святе діло, бути посмертно його ж убивцями та їхніми правонаступниками оббріханим і опльованим. Сьогодні, в незалежній Україні, ним омріяній і вистражданій, він опинився в ролі упослідженого прохача під офіційними київськими воротами, далеко не Золотими Воротами до свободи і справедливості. Його, мертвого, людину-легенду, героя визвольної боротьби за Україну, не пускають до нового Українського Дому. Все ще не пускають.
Природньо, за всіма законами елементарної логіки, виникає насамкінець простеньке, але ключове питання: — То маємо чи не маємо самостійну Україну, за яку боровся Роман Шухевич?
Думаю, що маємо, але не зовсім таку і далеко не в повному обсязі. Вона ще і не сповна самостійна, і не остаточно соборна, і мало демократична. Але ми крок за кроком просуваємося вперед тією дорого, якою ішли, але не дійшли наші великі попередники, заповівши нам продовжити високу долю.
Серед багатьох наших негараздів і бід, певно, головна біда в тому, що там, за кермом реальної влади ще зовсім мало духовних спадкоємців Тараса Шевченка і Тараса Чупринки, якими б хитромудрими програми економічних реформ вони не зваблювали.
Нас мало, Боже мій, нас дуже мало,
Замало нас вже більше триста літ.
На чім тоді тримається мій світ
І що ж тоді предтеч моїх тримало?!
Скільки б не було, а ми є! Наші лави ростуть і міцніють. З нами Роман Шухевич і такі, як він. Нова історія України пишеться в наш час, а стара переписуються наново за законами правди і справедливості. Будемо сподіватися що історія ост аточно все поставить на свої місця. Тільки не забуваймо: історія твориться людьми, а не сама по собі.