Передчуття майбутнього в мені
Не як химерія чи надлюдське прозріння,
Воно зануртувало в глибині,
Воно прокільчилось із давнього насіння,
Що в спадку із минулого — в мені.

Крізь мене пролягають всі мости,
Які єднають береги нетлінні,
Я — вічне поле, по якому йти
Не втомляться ніколи покоління,
В майбутнє прокладаючи мости.

Люблю Дніпро, над ним — Чумацький Шлях.
Я однолюб — не перекотиполе,
Що мчить за обрій на чужих вітрах...
Я вріс по серце у батьківське поле
І твердо став на свій єдиний шлях.

Я — оптиміст, бо я — в майбутнє міст —
Спирайтеся, грядущі, на рамена!
Душа передчуває благовіст,
Мов крила осягаючи знамена,
Що осявають у майбутнє міст.

Серед літа солодко й гостро
Відчуваєш життя своє,
Ставши гаю ранковим гостем,
Коли поряд значуще і просто
Зозуля літа кує.

Заблукавши в кущах і травах,
Про щось давнє дзюркоче струмок,
Дятел стовбур простукує справно,
Зліва — буки, берези — справа,
Ген над яром — туман, як димок.

Тихо вітер у верховітті
Про одне тобі гомонить,
Що найбільше щастя на світі
Мовчки гаєм іти серед літа
І кожну травинку любить.

Дивне диво: солодко й гостро
Відчуваєш життя своє,
Ніби вмовкли в Бейруті постріли,
Ніби люди не гинуть в Ольстері
І серце на сполох не б'є...

Але раптом думки, як ворони,
Обступають з усіх сторін.
І тому, що життя неповторне,
Твоє серце, красою впокорене,
Знов стає — як тривоги дзвін.

Минає день, минає ніч
І рік за роком...
В клубках турбот і протиріч —
Мої уроки.

За обрієм я бачив світ,
Де вміють жити!..
Та як любов із юних літ —
Волошка в житі.

Органами в чужім краю
Чарують храми.
Та всі хорали віддаю
За голос мами.

На перехрещенні доріг —
Нові начала.
Та понад батьківський поріг
Нема причалів.

Минає день, минає ніч,
Світанок сяє...
Та щось є в світі споконвіч,
Що не минає.

Померкли трави голубі,
Як стали сіном.
Та щось довкола і в тобі
Живе постійно.

Твоя земля, твоя свята
У щасті й горі.
На все життя, на всі літа —
Високі зорі.

Я недарма й не без причин
Відкрив для себе
Закон постійних величин
Під рідним небом.

Явилася сестра мені
У передсвітній тишині,
Як розтавала синя мла.
Сестра явилася мені,
Сказавши тихо: «Я прийшла,
Бо натомилась в темнині
Й чомусь запраглося на світ,
Коли минуло сорок літ».

В ранкові оповите роси,
На ній було вбрання доросле,
Й сама струнка, гінка була,
Немов тополя край села.
Хіба що очі... тільки очі
Були у неї недівочі —
Тремтів у барві голубій
Дитячий плач, дитячий біль.

Я, подивований спочатку,
Сказав: «Сестра моя дівчатком
Давно у землю перейшла.
А ти, красо, звідкіль прийшла?»
«Не віриш... Я — сестра, Ганнуся,
А ти зі мною розминувся,
Як народився через рік,
Коли заснула я навік.
Ти появився після мене
Й живеш, можливо, з а м і с т ь мене.
І от, либонь, прийшла пора
Тобі сказати: — Я — сестра!
І висловить не як образу,
А як мій подив: ані разу
Ти не згадав ніде про мене
За все життя благословенне».
Щось пройняло мене гаряче,
Здригнулися в сльозах повіки, —
Сестру, якої я не бачив,
За мить одну впізнав навіки.
Я руки простягнув до неба,
Хотів сказати... «Ой, не треба, —
Заговорила знов Ганнуся, —
Не виправдовуйсь! Страх боюся,
Що слів твоїх я не збагну
І зникну в вільглу темнину,
І прошумлять твої слова
Понаді мною, як трава...» —
«Не бійся, сестро, я тобі
Віддам найкращі, голубі,
Давно омріяні слова,
В яких вся правда ожива,
І ти залишишся в словах,
І житимеш, як вільний птах,
І полетиш в сади, в гаї,
Де молодість і солов'ї...»
Сказав і похолов зі страху:
Сестри не бачу — бачу птаху
І чую голос іздаля:
«Була сестра, тепер земля,
Ти вбив мене... Навіщо ти
В ім'я своєї правоти
Такі слова сказав мені,
Що знову я у темнині?
Та я тобі прощаю, брате,
Ти звик красиво промовляти.
Колись, коли в ім'я краси
Життя до краплі віддаси,
Ми ще зустрінемось. Але,
Твоя сестра, дитя мале,
Прошу тебе, молю тебе:
Допоки небо голубе,
Допоки ти на цій землі,
Не забувай мене в імлі,
Бо я все чую іздаля,
Твоя сестра, твоя земля,
І хай посвідчать небеса —
Навік тобі моя краса!»

Явилася сестра мені
У передсвітній тишині.
В ранкові оповите роси,
На ній було вбрання доросле,
Й сама струнка, гінка була,
Немов тополя край села.
Явилась на єдину мить,
Щоб змусить серце затужить.

Я слід її шукать пішов —
І в тихий шурхіт підошов
Вплітається, ячить здаля:
«Це я — сестра твоя, земля».
І я торкаюсь обережно
Землі, яка щораз безмежно
І ніжно горнеться до мене
Байраком і гайком зеленим,
Кущем калини і горою,
Пшеничним ланом і травою,
Ставком, і річкою, і морем,
Своєю радістю і горем...
І щемко лине іздаля:
«Це я — сестра твоя, земля!»

І є притча на Русі і до сього дня:
загинули, як обри.
Повість временних літ

Мечами розрубавши обрій,
На диких конях дикі обри,
Немов долиною туман,
Вкотились у слов'янський стан.
Охочі до чужого хліба,
Розор чинили у дуліба,
І з хижим ревищем орди
Вривались в древні городи.
Немов смертельні суховії,
Доходили й до Візантії.
Де піднімався їхній меч,
Летіли голови із плеч.
Доми горіли за домами,
Зникали городи з димами.
Лишавсь, як привид в тумані,
Жорстокий обрин на коні.
Ніколи обри на світанні
Не прокидались від кохання.
Вготоване жінкам насильство
Вселяло в обрів ненаситство, —
Вони, хапливі й безсоромні,
Творили гвалт в чужому домі
І, меч стискаючи в руці,
Йшли на жінок, як жеребці.
Коли ж хотів на возі обрин
Себе відчути паном добрим,
У віз запряжених волів
Негайно випрягать велів
І запрягав жінок у віз,
А сам тоді на воза ліз
І батожищем, як арканом,
Жінок періщив невблаганно,
Щоб віз його тягли навскач,
А він, як в спів, вслухався в плач.
Високорослі, всеоружні,
Були у січах обри мужні,
Будь-де, о будь-якій порі
Вмирали, як богатирі.
Вони від Дону і до Ельби
Гасали кіньми дикі вельми.
Де піднімався їхній меч,
Летіли голови із плеч.
Ніколи обри на світанні
Не прокидались від кохання.
Прийшли із тьми. Була їх тьма.
І в тьмі розтали. Всіх — нема!
Вони були занадто сильні,
Щоб милуватись небом синім,
Щоб полюбить наш тихий край...
І, як за обрієм — курай,
Невладні сотворити добре,
Мов привиди, пропали обри.
Вони прийшли нізвідкіля,
І проковтнула їх земля.

На кургані
у скіфському полі,
загубивши
в полі
ім'я,
стоїть баба,
химерна доволі,
одягнута
в по-
лу-
м'я.

Голова
у призахіднім сонці,
зверху —
вечірній птах.
А довкола —
її охоронці,
полини,
посивілі на скіфських вітрах.

Стоїть баба,
як навіжена,
стоїть,
як мана, —
ні жона,
ні наречена, —
стоїть баба,
та ще й кам'яна.

У баби на сивім кургані
тверді,
скам'янілі груди
і холодні, як скеля,
плечі.
Ніхто її,
кам'яну,
любити не буде,
ніхто не покличе
у синій вечір.

У баби на древнім кургані
тонкі,
скам'янілі стегна
і вузьке,
холоднюще лоно.
Ніколи вона як мати
не застогне.
Ніколи як жона
в полі мужа не заполоне.

У баби на вічнім кургані
очі скам'янілі,
незрячі.
І вуста —
застиглі,
кам'яні.
Але чому вона
посеред поля
гірко плаче
і тяжко зітхає в самотині?

Одягнута
в полум'я,
віками не повергнута
в прах,
шукає в полі ім'я,
шукає своє ім'я,
загублене в полинах.

Історичні ритми

* * *
Мати на кургані
В сивому тумані.
День згасає, рік мина,
Й пливуть віки...
Не втомилась мати
На синів чекати —
Виглядать безсмертя з-під руки:
— Діти мої, квіти,
В чистім полі вітер
Хмари котить з далини —
Суне орда...
Діти мої, квіти,
Ви за Київ, діти,
В посивілі впали полини.

* * *
Гей, воля в полі,
Воля-матінка,
Гей!..
Як промінь сонця,
Грає шабелька,
Гей!..
Краю ратному
Славних воїнів
Бути братньому,
Бути вольному!

За долю, брате,
Треба стояти,
За волю, брате,
Варто вмирати!
Полем зораним —
Орди Батиєві.
Чорні ворони
В стольнім Києві.

* * *
На всі чотири сторони
Відкрилися шляхи, —
Земля, у битвах зморена,
Відвикла від сохи,
Розтоптана, розбита,
Розбратана земля...
І знов гримлять копита,
І знов цвіте не житом —
Вогнем цвіте рілля.

* * *
Гей, сурми грають,
Скачуть коники,
А стяги мають,
Наче вогники.
Пахне війнами
В краї отчому.
Тільки вільними
Жити хочемо.

Все поле вкрили
Чорні ворони.
На вражі сили
Вийшли воїни.
В битві з ордами
Поле зоране.
Воля гордими
Сяє зорями.

* * *
Пісня з далини —
Відгомін війни,
Сльози за горою.

Кожен крок дзвенить:
Тільки жити й жить!

День гряде, як вік.
Щастя в нас навік
Після бою.

* * *
Сила молода,
Як в Дніпрі вода, —
Русло між віками.

Кожен сплеск дзвенить:
Тільки жити й жить!

Київська яса —
Нових днів краса.
Пам'ять — з нами.

* * *
Юний Київ слухає над кручами
Віків голоси.
В пам'ять ранами пекучими
Йдуть древні часи.

Кличеш, Русь моя предковічна,
Знову в свій час,
Знову хвилями диво-річки
Линеш до нас.

Отче поле, як тебе не мучили,
Вічне єси!
Зникли, вигибли під кручами
Всі орди, як пси.
Через кручі нам дорога стелиться
В нові віки.
І дорозі тій ніде не стертися,
Як одвічному руслу ріки.

* * *
Гей, поле отче,
В січах січене,
Нам жити вічно
В світі вічному,
В краї ратному
Славних воїнів,
В світі братньому,
В світі вольному.

Через каміння, через долини і гори,
Через секунди, хвилини, літа і віки,
Омиваючи душу, проникаючи в душу
людини,
Пливе незупинна, наймогутніша в світі
ріка.
В хвилях прозорих, в чистім, як дзеркало,
плесі —
Дивні фрегати, і храми, і атомохід,
Видно руїни Трої, видно вогні
Дніпрельстану,
Все, що було, все видно. Не видно, чого не
було.
Через каміння, через долини і гори
Пливе Атлантида, у «чайках» пливуть
козаки.
Видно правічний Київ, видно гагарінський
усміх,
Все, що було, все видно. Не видно, чого не
було.
В хвилях прозорих, в чистім, як дзеркало,
плесі
Античні мечі втонули, луки татарські згнили.
Тільки братерство і мудрість, тільки красу
і працю
Від небуття рятує наймогутніша в світі ріка.
Через каміння, через долини і гори
Пливуть імена і дати, пливуть письмена.
А те, що зосталось на березі, те, що
вчепилося берега,
Лишилось по той бік обрію. Пропало,
розтало, як дим.
Часу ріка незупинна!.. Не біймося в неї
ступати,
Біймось загрузнуть на березі в спокусливо
тихім кублі.
Хто часу своєму належить, належить і часу
майбутньому,
Хвилі ріки незуппнної — як мускули наших
днів.

1

Горіло все — дерева і дороги,
Ятрили небо змії вогняні,
І дивні звуки чулись вдалині —
То плач дітей, то сурми перемоги.

Хрещатиком, поправши остороги,
Він перший мчав на сили навісні
І, певно б, зміг за брилою броні
Здолати смерті хижої пороги.

Гриміли постріли безперестанку,
А він не залишився більше в танку,
Що не вміщав до Києва любов,
Ступив на землю ворогу супроти.
Прошитий кулями, навіки увійшов
Живим — у слави Золоті Ворота.

2

Загиблі воїни в останньому бою,
З життям розлучені за крок до перемоги,
Ніяк обличчя ваші, сповнені тривоги,
Не можу уявити в смерті на краю.

Невтримні, як вогонь, в залізному строю,
Ви до ворожого вриваєтесь барлогу,
На хвилі торжества, забувши про знемогу,
Хіба ж відчуєте фатальну мить свою!..

Під серцем кулі засичали, як гадюки,
І ви, мов птахи, розметали крила-руки,
Щоб долетіть, як не судилося дійти.

Не впасти тільки... долетіти!.. І салютом
Ви в небі чорному згораєте над людством,
Явивши нам огром людської висоти.

3

Людина перед Лаврою стоїть,
Вогнем довічним серце причастивши,
Де в парку Слави у гранітній тиші
Сплять лицарі на схрещенні століть.

Соборів небосяжна верховіть
Не тане млосно в пустоті всевишній:
Пропав господь! Людина з храму вийшла
Аби свій труд священний зрозуміть.

На кожній фресці — трепетна рука,
В очах богів — замисленість людська
Й жадоба щастя в клекоті хоралу.

Сурмить у небо золотистий блиск,
Але мовчить врочисто обеліск,
Що задививсь на стіни «Арсеналу».

І скеля Довбуша, і теплий кримський
камінь,
І омулем пропахла хвиля Селенги,
І сяйво Дніпрогесове, освячене руками і
віками, —
Усе щасливо повнить душі моєї береги.

І яничарів бранки, що й не спізнали ласки,
Яка ось-ось під вишнями розквітла б навесні,
І знищені фашистами безвинні діти Раски,
Як невигойна рана, живуть в мені.

І всупереч історії горить орда Батиєва,
А Десятинна, полум'я розкидавши, стоїть!
Але Богдан незмінно показує із Києва
Дорогу на Москву, здолавши біг століть.

І, як мелодія, прекрасна, доброчинна,
В якій за снігопадами весняний сад цвіте,
Росте великий голос моєї Батьківщини,
А ним, щасливо сповнена, душа моя росте.

5—12 листопада 1918 року, під час
австронімецької окупації України, в Москві
відбувався Перший з'їзд КП (б)У.
Одна з найважливіших його резолюцій
називалася «Україна і Росія».

Піднявсь народ гнобителям на горе,
Вкраїна задивилася на Схід,
Коли від грому грізної «Аврори»,
Вмираючи, старий хитнувся світ.
Піднявсь народ, почувши поклик волі, —
Немов ріка порвала береги!
Але на ріднім, на своєму полі
Його зустріли «рідні»... вороги.
Боронячи поміщицькі закони,
Живились кров'ю зрада і погром —
На Захід гуркотіли ешелони,
Наповнені грабованим добром.
На Захід, полишаючи руїну,
Все вивезти, що окупант загріб, —
Гетьманці продавали Україну,
Віднявши у дітей останній хліб.
Запроданці, чужинцям на догоду
Пустить Дніпро готові з молотка,
Вони забули, що в душі народу
Жило братерство, як його ріка,
Що зерна ті, які Тарас посіяв,
У спільну землю падали колись:
Два древа — Україна і Росія
Давно своїм корінням обнялись.

Заради глевкого кусня
Двигтить закіптюжена кузня,
І довгий, як море, день
Залізом у скронях гуде.

Заради насущного кусня —
Біля ковадла лусни?
Досить! Вирує народ —
Зупинився, завмер завод.

Причаїлась гора Батиєва,
Тривога росте над Києвом,
І, як бомба, із краю в край
Вибухово лунає: — Страйк!

Світу нового посланці,
Яких спорядили віки,
Київ на маніфестації
Піднімають більшовики.

І не ради насущного кусня —
Ради волі, що з болю гряде,
Пролетарська клекоче кузня,
Барикадний виковує день.

І корчиться на виднокрузі
Пітьма під багнетом зорі, —
Мов колесо, сонце в кузні
Виковують трударі.

І зникає з очей полуда
В тих, що звалися вчора ю р б а, —
До свободи робочого люду
Є дорога одна: боротьба!

Сили народу потужні,
Що свободу здобув у борні, —
І Київ у ленінській кузні
Грядущі виковує дні.

Окрай села на погарищі-пустирі
земля була тверда,
як камінь, непіддатна.
Майстри довбали кайлами, немов каменярі,
місцину,
де нова споруджувалась хата.
Колись маєток панський до пори
тут бовванів —
знавкіл фортеця грізна.
І, в грунт вглибаючи,
натрапили майстри
на хриплий хряск іржавого заліза.
Невтишні хлопчаки, які довкруг
гасали,
пустощами сповнені по вінця,
допомогли майстрам
дістать
з землі ланцюг
з якимись кільцями химерними
на кінцях.
Перезирнулись між собою старші
і кайла скрушно,
де стояли,
покидали.
А хлопчаки ланцюг обмацали безстрашно,
не знаючи, що мацають кайдани.
...Окрай села на погарищі-пустирі
здійнялась хата,
ніби диво, небом дане,
димком торкаючись ранкової зорі,
фундаментом розчавивши кайдани.

Трепетно за туманами,
Ніби зоря золота,
Тихе обличчя мамине
Сяє в мої літа.
Смутком лице пооране,
Радістю світить мені.
А роки, як хижі ворони,
Чорніють удалині.
В ниву, розриту війнами,
Вкладала своє життя, —
Политі слізьми вдовиними,
Ожили повоєнні жита.
Скарг не писала не знать кому —
Писала косою в полях.
Синів повз могилу батькову
На широкий виводила шлях.
Хижі зринають ворони
І, як роки, зникають в імлі.
Мамине серце наморене
Так само, як серце землі.
Немов небозводом прихилені
Плечі у присмерку літ,
Тільки в очах не вилиняв.
Як ранкова роса, небозвід.
Важко або не везе мені —
До мами втечу від біди,
Й здаються такими мізерними
Проблеми мої і труди.
Здаються тоді маленькими
Смутки мої і жалі, —
Коли розмовляю з ненькою,
Мов слухаю пульс землі.
Своєї встидаюсь кволості,
Наче стрункішим стаю,
Як мама очима совісті
Дивиться в душу мою.
Буде мені за туманами,
Ніби зоря золота,
Світити обличчя мамине,
Допоки мої літа.

Ті ясени, що батько посадив,
А я зрубав — була зима холодна!..
Ніхто мене тоді не осудив,
Тепер собі простити я негоден.

Ті ясени, як щогли восени,
Багряно кличуть під круті вітрила.
Постали стрімко з попелу вони,
Але мені торкнутись їх несила.

Ті ясени, що батько посадив,
Серед зими дали своє тепло мені,
Щоб я з роками душу остудив,
Ошпарив пам'ять на пекучім пломені.

Ті ясени, далекі ясени,
Вам наново крізь мене проростати,
Хай в кронах молодих знайдуть сини
Красу й любов, що батько не розтратив.

Тобі дарую, сину мій, — візьми
І тишу, і причаєні громи,
І цих тополь засмучені ряди,
І цю зорю, немов з роси й води,
І сонний луг, і жваву сіножать,
І «Арсеналу» вікопомну стать.

Тобі дарую, сину мій, — візьми
Безсмертний край з пробитими грудьми,
І дивні Симиренкові сади,
І повоєнний присмак лободи,
І незбагненні Змієві вали,
І Лаври величаві куполи.

Тобі дарую, сину мій, — бери
Гінкі понад шляхами явори,
І в клекоті машин пісні з полів,
І плач приречених перепелів,
І хвилі невпокірного Дніпра,
Якого пожаліть давно пора.

Тобі дарую, сину мій, — бери
Із рук моїх високі прапори,
І синє небо — все у голубах! —
І слово, ніби голуб, на губах,
І ранок, що без мене розцвіте,
І твого щастя сонце золоте.
Але за все це, сину мій, — затям:
Тобі платити випаде життям!

Землячці Марії,
славній трудівниці
й багатодітній матері

Плачуть скрипки, стогнуть клавесини
І чаклують світанкові зорі, —
Ти пройшла свій вік до половини
Й заблукала в лісі, як в соборі.

Тоскна тиша. Тільки верховіття
Шепчуть щось високе й незбагненне.
Ти, на мить одну у цілім світі,
Думаєш: — Той шепіт — не про мене!..

Лиш на мить до серця безнадія
Доторкнулась у нежданій зморі, —
Шепіт співом став: — AVE, MARIA! —
В лісі залунало, як в соборі.

Все на позір мляве і лукаве
За дерева відступило в хащі.
Лісом і душею лине «AVE!»,
Тільки «AVE!», тільки все найкраще.

Сяйво розігнало в лісі морок,
В сяйві дух звеличений піднісся.
Та й дерев тих скільки? Тільки сорок!
І в житті то ще не ліс — узлісся.

Скрипки, цитьте! Цитьте, клавесини!
Хороводять світанкові зорі.
Віку ти дійшла до половини
Й вознеслась душею, як в соборі.

Хэй собор — твоя сучасна хата,
А дерева — проминулі роки,
З-за дерев виходять янголята,
Діти світяться небесноокі.

Гей, Маріє! Знов світанок мріє,
Кличе день до праці і мороки,
Та звучить тобі: — AVE, MARIA!
За прожиті і грядущі роки.

Я все життя шукаю міри,
Щоб змірять до життя любов.
Мені осінній плач дібров
Дорожчий золотої ліри.

З долини — гори, повен віри,
Я важко сам до себе йшов
Й лишив не слід від підошов,
Між скель — криваві клапті шкіри.

Із крутизни сповзає страх,
Летить у прірву безголов'я.
Лише любов торує шлях,

Рве пута втоми й протиріч, —
Якщо платить за неї кров'ю,
Своєю кров'ю, певна річ.

Поле мое, зоране
Плугами пекучих слів,
Поле, засіяне зорями
Моїх золотих вечорів.

Поле в твердому грудді,
В осколках від мін і бомб,
У наших з тобою грудях
Навіки одна любов.

Поле благословенне,
Відкритість і таїна,
У наших з тобою венах
Кров на обох одна.

Випала доля така мені,
Поле моє кам'яне, —
Викохувать колос на камені,
Повіривши в щастя
Одним одне.

Життя й поезії закони непрості
Тримаються
На силі простоти, —
Щоб опинитись на жаданій висоті,
Не варт
Навприсядки
Над урвищем іти.
В поезії,
Як і в житті,
Сягнути висоти
Не кожен на своїм віку
Зумів, —
Лиш той,
Хто до високої мети
Проходив крутизну без зайвих слів.

Запраглося слова такого,
Що жити без нього — незмога,
Слова такого запраглося,
Немов підступила спрага вся,
Що в юності горло палила,
Коли вже було несила
Про високі думати істини,
Бо хотілося пити і їсти мені
В сорок сьомому році спекотному,
В повоєнному щасті гіркотному.
Запраглося слова такого,
Як в сурмах дзвінке П е р е м о г а,
Оповите слізьми й димами.
Тоді я прийшов до мами
І сказав їй одне єдине
Слово, яке не загине:
«Мамо!» — сказав заворожено
І упав їй в обійми знеможено.

1

— Що шукаєш над річкою, мати,
Чому плачеш у світлу днину?
— А кого мені ще шукати?
Я шукаю тебе, мій сину.
— Ти кого виглядаєш, мати,
Край села у таку хуртовину?
— А кого мені ще виглядати?
Я тебе виглядаю, сину.

2

Мати посіяла сльози
На стежці, протоптаній місяцем, —
Квіти чекання білі
На місячній стежці зійшли.
Мати стоїть між квітів,
Просвітлена срібним світлом,
Сама, наче квітка біла,
На місячній стежці стоїть.

3

Мати знову мене проводжає —
Як тополя, стоїть край села
Й ніби обрій за поли хапає,
Щоб дорога мене не взяла.
Я далеко, але оглядаюсь —
Так і важче, і легше йти.
Ніби сам із собою прощаюсь,
Щоб до матері дорости.

Говорив із століттями,
А прожив мить.
Не працював ліктями,
Вмів любить.
Бував на висоті,
Хоч лякавсь висоти.
Знав: не все у житті
Тільки ради мети.
Не збивав з ніг
Своїх товаришів.
Жив — як міг,
Але — не як хотів.

Тільки день прожитий підсумую,
вийду на нову межу,
оглядаюсь і за ним сумую,
ніби за усім життям тужу.

Дні мої з осінніми очима,
ще стрункі, ще некульгаві дні,
знаю, скільки вас там за плечима,
та не знаю, скільки вдалині.

Дні мої, проходжу поміж вами,
все ніжніш торкаючись землі, —
за плечима — коні табунами,
вдалині — прощальні журавлі.

Я волів би втонути в траві,
Щоб літали пташки понад мене,
Щоб обличчя торкались живі
Травинок зелені знамена.

Я волів би у хвилі морській
Розчинити свій погляд синій,
Щоб мої поривання людські
У шторми переходили сильні.

Я волів би на схилах гір
Підпирать прямовисні скелі,
Щоб вели міріади зір
Над чолом хороводи веселі.

Я волів би... Не звіть диваком,
Та, їй-право, в житті б не завадило,
Щоб лишивсь я заліза шматком
Поміж молотом і ковадлом.

Якщо вічно не можна жить,
Я би впорався з болем і страхом,
Щоб не стати ані на мить
За межею останньою — прахом.

Анатолію Глущаку

Ані запевнень, ні повчань!..
Вернувшись із доріг далеких,
Зустрів я юність, як печаль
З осіннім профілем лелеки.

Була то птаха чи дівча
Над синім морем — без різниці!
У хвилях лагідних печаль
Блакитним золотом іскриться.

Знайома стежка, схилу згин,
Що стрімголов біжить до моря.
Печаль солодка, як полин,
Неждано защеміла в горлі.

Моя печаль — не той набуток,
Що точить серце, наче тля,—
В ній запах квітів-незабуток
І в морі скупана земля.

Моя печаль стара, як світ,
І молода, як мить прозріння, —
Розцвів і облетів мій цвіт,
Та корінь продовбав каміння.

Стою між скель, які навкруг,
Немов ескорт, в воді стоять.
Моя печаль — мій вірний друг,
Як ніж, в душі по рукоять.

Налита сонцем далечінь
Гойдається над хвилями,
І чайка кличе душу в тінь,
Прикривши сонце крилами.

Я тут.
Я серед вас.
Я зникнути не міг.
На мить спинився час
І, як раніш, побіг.
Заговорив струмок,
І грім озвавсь між нив,
І син мій, як дзвінок,
Мій голос повторив.

Без витоку нема ріки,
Як без коріння — крони, —
В природі склались на віки
Свої закони.

На вітах визріває плід
Лиш після квіту, —
Відколи цей існує світ
І доки світу,

Цвітуть під зорями сади
Не без причини,
Вогонь, торкаючись води,
Раптово гине.

Земля кружляє споконвік,
Забувши втому.
Мчать ріки в море рік у рік,
Немов додому.

Летять у вирій журавлі,
Як на обнову,
Аби горнутись до землі
Своєї знову.

Все даленіють береги
В чужій блакиті.
Вертатись на свої круги —
С п о ч а т к у жити.

Пухне обрій
і пахне битвами,
розпашілись вітри червоні.
Хто, плането, тебе любитиме?..
Континенти —
в крові долоні.

Запах пороху.
Ворог на ворогу.

В узголів'ях
ракети безсонні.

Б'ють
за обрієм
коні копитами,
б'ють вогненні
несамовитими
й поціляють
мені
у скроні.

Література — прикордонна зона,
нехай кордон десь на краю землі, —
пристріляна,
роз'ятрена,
безсонна
земля палає на письмовому столі.
Листок паперу в тиші кабінету,
немов екран,
біліє з-під руки, —
і видно,
як вогонь жере мою планету
і як,
здригаючись,
димлять материки.
Між вибухом і вибухом —
могила,
а від ракети до ракети —
небуття.
Колись чума життя м о є косила,
тепер
скосить готова
в с е життя.
Література — прикордонна зона,
нехай кордон десь на краю землі.
Яка хистка
і броньова заслона —
листок паперу на письмовому столі!

Є слова звичайні, як трава,
Є слова, як барабанний дріб...
Ніби землю — сонце, всі слова
Людям осяває слово х л і б.

В слові х л і б нуртує колосок,
В слові х л і б шумить широкий степ,
Одягнувши з колосків вінок,
Пахне хлібом наш Державний герб.

Хліб — основа нашого життя,
Хліб — народна міра всіх щедрот.
Хліба приторкаючись, дитя
Вперше відчуває свій народ.

Древнє слово наче з-під крила
Жайвора, що пурхав між пшениць,
Слово х л і б торкається чола
І являє силу блискавиць.

Сила хліба... Грізно йшли полки
На фашиста. Хлібний лан горів.
Та не тільки кулі — колоски
Також били наших ворогів.

— Хліб — для фронту!
— Хліба — в лазарет! —
Працювали діти й матері,
І в сигнальних сполохах ракет
Поле прокидалось на зорі.

Трактори, як танки, по війні
У степах ревли десятки діб, —
І народ збагнув на цілині:
Буде пісня, якщо буде хліб!

Всі слова на світі замалі,
Щоб, як хліб, дзвеніти з краю в край.
Як млинове коло, на столі
Всенародно сяє коровай.

В слові х л і б нуртує колосок,
В слові х л і б шумить широкий степ, —
Одягнувши з колосків вінок,
Пахне хлібом наш Державний герб.

Да святиться ім'я твоє
В кожній букві твого заповіту!..
Знов і знову над світом встає
Слово Ленін, як молодість світу.

Знов і знову, як грім барикад,
Вибухає по всій планеті
Слово Ленін — сильніш во сто крат
Всіх на світі ракет і багнетів.

Да святиться ім'я твоє,
Хоч ім'я твоє — не молитва!..
Слово Ленін над світом встає,
Мов за світло у світі битва.

Знов і знову супроти пітьми
За життя, що людини достойне,
З ним стаєм за людину грудьми,
З ним життя на землі відстоїмо.

Він — не вчора, він — день новий,
Що сія на новій верховині.
Ленін — це наш сучасник живий,
Ленін — це наша партія нині.

Йшов би я по землі навмання
І без тебе упав на вітрах, —
Ти для мене — як світло дня,
Як осяяний сонцем шлях.
Прислухаюсь до серцебиття
Й переконуюсь знову і знов:
Ти для мене — основа життя
І основа усіх основ.
Не в освідченнях, звісно, суть —
Присягаєм ділами добі!
Та слова, що під серцем цвітуть,
Як і серце, належать тобі.

Ще вчора зоря вечорова,
На догоду поетам і вченим,
Супутником зачарована,
Червоніла, як наречена.
Ще вчора космічні старти
Гриміли про молодість віку...
А вік починає старіти,
Починає двадцятий на спад іти —
Зборознили літа чоло віку,
Наче літньому чоловіку.

Вік у лісі відновлює сили,
Вік любить поспати на сіні,
І штурмує стрімкі крутосхили
Вік у віці понадпенсійнім!..

Немов чарівні дверцята
Закрилися в таємницю...
Вже не кажемо «вік двадцятий!»
На всяку модерну дрібницю.
Не кажемо навіть «стиляга!»
На якогось там недоріку.
Модний танець чи модна розвага —
Вже не примхи двадцятого віку.

Ентузіасти твістів,
Вчорашні ревнителі моди
Вникають в о с т а н н і в і с т і,
В примхливі прогнози погоди.
Підупали ефектні нейлони,
Рідко бусла побачиш на хаті.
Самогубці розводять нейтрони
І гнуздають ракети крилаті.
Кажуть, був землетрус на Заході —
Будівельні компанії в захваті!

Ще вчора зоря вечорова,
Вдаривши в мідні тарелі,
Надихала співать менестрелів
Про очі, і губи, і брови.
Ще вчора... З пронизливим свистом
Пронизує куля пісню...
Фашисти чи неофашисти?
Яка тут різниця, до біса!
Ще вчора... І маревом чорним
Вливаються Чілі в Лівани.
Наш вік — як у бурю човен,
Наш вік — як прокляття над нами.
Забудьмо про води нейтральні —
Через душі проходять кордони!
Атомні чи нейтронні —
Варварські мегатонни!
Долю б свого не прогавити,
Задивляється людство в майбутнє...
А вік записався в Гамлети,
Вік мусить великий злам пройти,
Пройти із «не бути» — в «бути»!
Ритми тривоги всесильні
Всесвітню пронизують пісню:
— Якщо ми не мертві — ми пильні,
Якщо ми живі — ми пильні,
Якщо хочемо жить — будьмо пильні!
Чуєте, ще не пізно,
Люди!..
Народи!..
Людство!

Не поспішай робити висновків,
Сім раз відміряй, а не ріж,
Не поспішай робити висновків,
Коли народжується вірш!

Ти бачиш берег кам'янистий,
Небесну синь на сотні миль,
Забудь про вірш і аркуш чистий —
Чаруйсь гекзаметрами хвиль.

Зрікайсь високих нот негайно,
Де глузд не відає стида,
Й кажи без ложних узагальнень:
Вода підступна, як вода.

На все готовий, без мороки
Тоді збагнеш свою мету,
Коли побачиш
ненароком
У хвилях рибку золоту.

Якщо твій дух залежить від погоди,
І слово честі — забавка пуста;
Якщо віддав ти сили і літа
Заради ілюзорної погорди;

Якщо вгодить за всякої нагоди,
Потрафити в житті — твоя мета;
Якщо ти зціпив чи розверз уста
Лише зі страху не відстать від моди;

Якщо вінець усіх твоїх змагань —
Приймати тільки, як приймають дань,
Одні щедроти у землі і неба, —

Не претендуй від імені життя
Учить мене творити майбуття —
Я в день грядущий увійду без тебе!

Мов гобелени старовинні,
що зрадить собі безсилі,
у золотому павутинні
дрімають під сонцем хвилі.
На березі люди і скелі
від щастя принишкли.
Тільки цикади веселі
косять у травах тишу...
Віриться у добро мені,
задуми зріють несамовиті.
Та що це? На сонячнім промені,
Що порватися може щомиті,
подібна до чорного ромба,
скупана у блакиті,
над морем
висить
бомба.

Море спить і тихо дихає, —
Шурхотить блакитний плащ,
Під яким і щастя, й лихо є,
Й давній, як легенда, плач.

Незбагненна в моря доля.
Спокій. Тиша навкруги.
Хвиля з моря, вітер з поля —
І тримайтесь, береги!

Хвиля прудко по піску летить,
Хвиля скелею хита.
Хочуть море запаскудити —
Море — грізна чистота!

Певно, бурями обурене,
Здобуває у борні
Море хвилями, як бурами,
Чистоту на глибині.

А скоріше в небайдужості,
В єдності одвічній хвиль
Море набирає дужості,
Щоб долати бруд і гниль.

Щоб жбурляти на каміння,
Відкидать від себе геть
Рештки дрантя, рештки тління,
Всюдисущу грязь і гидь.

Хвилі — мов з блакиті куті
Крила чайок на льоту.
Я люблю, як море люте
Бій веде за чистоту.

На околиці міста
в голубому серпанку
серпневого ранку,
заховавшись у зелені шати
дерев,
стоїть бронепоїзд,
стоять танки,
стоять гармати...

Ритми заліза суворі.

Наростає глухий рев
далекого бою.
Це, розгулявшись у морі,
доносить невтомний вітер
гуркіт прибою.

Не може забути прибій
над морем запеклий бій.

Де гриміли громи батарей,
де від крові земля іржава,
задививсь бойовими стволами у небо
військовий музей —
як відгомін болю і слави.

Місця тихшого в світі
немає, здається, ніде,
коли замовкає вітер
і хлопчик білявий іде
від бронепоїзда до танка,
від танка — до гармати...

В промінні серпневого ранку
золотяться зелені шати
принишклих дерев.

...Далекого бою рев...

Хлопчик біля гармати підняв камінець,
стукнув камінцем по стволу,
а зі ствола випурхнув горобець
в золотисто-зелену імлу.
Хлопчик, зачудований до нестями,
набирає ще камінців
і, стукаючи по стволах, «стріляє» горобцями
з усіх гарматних стволів.

Але раптом відлунням бою
наростає гуркіт прибою,—
не може забути прибій
над морем запеклий бій,
не може забути держава,
що від крові земля іржава.
І здається: гармати й танки,
ставши в пам'яті на сторожі,
розвертаються для атаки,
щоб зім'ять рубежі ворожі.

... І все-таки грізне залізо
на мирній землі не грізне,
коли в жерла гарматні залізли
птахи
і звили гнізда.

1
Чи з-за гаю, чи попід гаєм,
Чи долиною... долом... горами...
Звідкись музика долинає
(долинаючи знемагає)...
І стає мені поперек горла.

Долом... горами... верховіттями
Линуть... тануть... і тонуть звуки.
Тихо радість пливе над світом
(випромінює в сутіні світло),
Тихо туга ламає руки.

Чути скрипочку, бубон бухає,
А сопілка дзвенить, як пташка.
Розум хмуриться, серце слухає
(в світі білому сива скруха є),
І то легко мені, то тяжко.

Тільки музика... Тільки музика...
Все останнє!.. А що — останнє?..
Знову сходяться радість і мука
(жодна те не пояснить наука).
Знову ніч переходить в світання.

2
Скресає світанок молочний...
І мені подумати страшно,
Що батько за мене молодший,
Що я вже за батька старший.

Сонце несе тепло мені,
Майданів і вулиць клекіт, —
І в очах оживають промені
Світанків моїх далеких.

Дивлюся очима сина
На день вчорашній, —
І щемить відчуття, як провина,
Що я вже за батька старший.

Кожним вбираю порухом
Далеке і незабутне.
...Повз могили, пропахлі порохом,
Котиться
Сонце
В майбутнє.

Цикл

1
Як виклик смерті, посеред боїв,
Що стали над колискою на чати,
Ми виростали зло перемагати,
Плекали ніжність з болю матерів.

Ніколи ми не спишемо в архів
Ні похоронки у руках маляти,
Ні тих пісень, що кликали вмирати,
Та не зганьбить високих прапорів.

А молодість — як та калина в лузі,
Прийшла весна — і пишно розцвіла.
Була любов і вірна дружба друзів,
І ніби не було на світі зла.

Нам сяє день новий на виднокрузі,
А хмарка ледь торкається чола.

2
Мала земля... Яка ж вона мала?
Чи крок землі, чи грудка на долоні,
В ній наша кров і небеса бездонні,
В ній сила плуга і розгін крила.

Земля батьків, над морем, край села,
Земля квітуча і мов сиві скроні,
Вона повік, як прапори червоні,
В серця синів святинею вросла.

В серцях синів озвалась кожна п'ядь,
Де воїни, вмираючи, стоять
Й Мала земля, палаючи, не гине.

В зеніті миру крізь вогонь і дим
Нам подивилась в очі, молодим,
Мала земля — як совість Батьківщини.

3
І знов не сходить з думки той солдат,
Що впав на сходах біля стін рейхстагу,
Нам заповівши землю і відвагу
На гребені червоних барикад.

Ніде ні кроку не зробив назад,
У хвилях Волги вгамувавши спрагу,
І в мить найвищу втратив рівновагу —
Мені як батько чи як старший брат.

Минають роки швидко за роками,
До ран його торкаюсь я губами,
Чужий — у мене переходить біль.

Невладний час цей біль перемолоти, —
За мене вдвоє той солдат молодший
Уже, як син мій, кидається в бій.

4
На Спаській вежі знову б'ють куранти,
Землі звістують про високу мить:
До Леніна — мов пульс землі гримить! —
Карбують неповторний крок курсанти.

Вивищується сонячна блакить,
Зрівнялись хлібороби й космонавти.
Високістю твоя душа щемить,
За мить урочу вищий духом став ти!

І я, і він, і вся моя країна —
Ми всі на мить немов одна людина
До Леніна підносим суть свою.

Я чую кроків одностайний рокіт,
І я щасливий, що в мільйонах кроків
Дзвенить і мій в єдиному строю.

5
Комсомоле, як було нас мало
В час, коли займалося на світ.
Та було твердіше за граніт
Слово, що в походи піднімало.

Комсомоле, ти моє начало,
Ти мій невідквітний первоцвіт.
Я іду за сонцем у зеніт,
А в душі світання не зів'яло.

Комсомоле, у тривожнім світі
Нам стояти на одній межі
Іменем великих заповітів.

Комсомоле, вічний ескадроне,
За тобою — перші рубежі,
Юності залізної заслони!

Під зорями безсмертними
Серед руїн і вирв
Двожильними, упертими
Ми йшли в життєвий вир.
До кайла і до рала
Ми брались, хлопчаки, —
І знову в нас вмирали,
Щоб нами стать, батьки.
Вдивлялись очі чисті
У синій виднокруг, —
Немов на поле честі
Нас вів у поле плуг.
Обпалені війною,
В полоні юних мрій,
Спочатку, як до бою,
Ми йшли в крутий вибій.
Дорогами неблизькими
Щукали свій зеніт.
Зросли під обелісками
І стали, як граніт.
Ніхто розполовинити
В житті не зможе нас,
Як віру з серця вийняти,
Де наш клекоче час.
Хай скоро посивіти
Прийде і нам пора,
Ми того часу діти,
Який не помира.
Під зорями безсмертними
У нас, дітей війни,
Двожильними, упертими
Ростуть сини.

Можна?.. Дозволь, будь ласка,
Доторкнуся щокою до тебе...
Пробита кулею каска
Однооко дивиться в небо.

Можна?.. І никне голос,
Зачепившись об каску іржаву.
А з пробоїни дивиться колос,
Підпираючи небо й державу.

Можна?.. Ледь-ледь щокою
Доторкнуся, мій друже, до тебе...
І злітає, як з поля бою,
Колос — ракетою в небо.

Дивовижні пісні в солов'їв!
Вони співаки першокласні
І вони ж таки — автори слів, —
І слова, і мелодія — власні.

І ні звань тобі, ні нагород.
Просто плем'я живе голосисте.
Солов'їв любить слухать народ —
Вони справжні народні артисти!

Світ,
просвітлений сяйвом світань,
світ,
гартований громом, —
від обіймів гарячих
до холодних прощань,
від дитячих майданчиків
до космодромів,—
світ співав
і ридав,
світ двигтів
від боїв,
в його мускулах
музика
клекотіла во славу роботи.
Світ кудись поспішав —
тільки вихор і шал!..
Пахло порохом,
пахло потом.
А поет незворушно
і велично мовчав.
А поет посміхався
іронічно-скорботно.
Вже й підлота
його золотого плеча
доторкнулася
чорнорото.
А поет не спішив,
він себе пізнавав.
Повінчати надумав
натхнення і досвід.
І нарешті,
на правду відчувши права,
сам
з чуттям переможця
сказав собі:
«Досить!»
Взяв папір і перо.
В сподіванні п'янкім
сів до столу.
Але — запізно!
Бо навіки згубив
ту межу,
на якій
голос правди
зливається
з голосом пісні.

Собака не любив ловити гав —
Він гаву міцно за крило тримав.

Мисливець розпростерся на траві —
Сочилась дірочка червона в голові.

Собака плакав з горя чи зі страху,
Стискаючи міцніш зубами птаху.

Собака від самотності звірів —
Смисл полювання вперше розумів.

Говорим на службі, говоримо вдома,
На площі, па вулиці, за поворотом.
Натхненно клекоче розмова невтомна,
Побачити важко закритого рота.

Говорим про доли, говорим про гори,
Про що ми лише не говорим, ой нене!..
Навряд чи на радість, скоріше — на горе
Нам богом дароване слово натхненне.

Говорим на рівні небачених звершень,
До всіх і всього — на словах! — невблаганні.
Виходить, що слово було таки першим
І може так статись, що буде останнім.

Над Ірпінню наснилась Одеса,
Мов на веслах явилась любов.
Та до рук прикипіли весла,
А човен за обрій пішов.
Де ти, моя пречиста,
В морі скупана юна земля?..
На розкриллях вітрів норовистих
Затремтіла далека зоря.

Отой мотив напівзабутий
Коли розтав? Куди відплив?
Якщо він був, десь мусить бути
За плеском хвиль і шумом злив,
Отой мотив напівзабутий,
Немов зітхання, той мотив.

Ота розмова на прощання,
Невже була? Таки була!
І жест останній, як благання,
Як змах підбитого крила.
Ота розмова на прощання,
Що в шерхіт моря перейшла.

Забулось те, що міг забути,
З припливом сплутався відплив.
В минуле перейшло майбутнє,
І шторм сліди в піску розмив...
А той мотив напівзабутий,
Як хвилі сплеск, отой мотив.

Блажен, чия душа цвіла,
Коли в цвіту земля чманіла,
Хай молодість, немов стріла,
Весняним садом просвистіла.

Але блажен той во сто крат,
Кого взяло в обійми літо,
Щоб у душі весняний сад
Усе ще цвів несамовито.

Любов, що навесні цвіла,
Цвістиме, поки ми з тобою...
Хто влітку не спізнав тепла,
Той не знайде його зимою.

Вслухаючись у моря шум,
Почули ми з тобою
Тривожні сплески наших дум
У клекоті прибою.
Вдивляючись у синю даль,
Ми раптом затужили, —
Солона хвиля, як печаль,
Прорвалася у жили.
Так повелося споконвік, —
Коли говорить море,
Мовчить в задумі чоловік
Над рокотом суворим.
Шугають, як в усі літа,
Над морем чайок зграї,
І жінка, зціпивши вуста,
Нарешті замовкає.
Вслухаючись у моря шум,
Ми повертаєм завше
У лоно призабутих дум,
В початок свій найдальший.
Вдивляючись в мінливу синь,
В розкуті, буйні води,
Ми спізнаєм глибінь краси
На гребені свободи.
Отам, де сонця ятері
Ждуть рибки золотої,
Де ми у людства на зорі
Виходили з прибоїв.
Над морем застигає час,
Та море шаленіє
Й нагадує, що кожен з нас —
Приборкана стихія.

У кожній жінці жевріє вогонь,
Від лихослова глибоко причаєний,
Вогонь, що прагне доторку долонь,
Буденністю життя не узвичаєних.

У кожній жінці є така краса,
Яку не змірять ні очима, ні руками,
Якій весною біло заздрить сад
І горнеться до неї пелюстками.

У кожній жінці море чистоти —
Чим далі берег, тим чистіше море!
Але до моря треба дорости
І мати мужність вийти на простори.

Хвиля морська
Лукава,
Як жіноча рука —
Ласкава.
Хвиля морська
Лоскоче.
Хвиля,
Як пасмо жіноче.
Хвиля морська
Непідкупна,
Як жіноча рука —
Підступна.
Погамуватись не хоче,
Хвиля,
Як пасмо, лоскоче.
Хвиля морська
Лукава,
Як жіноча рука,
Як слава.
Хвиля морська,
Вдача у неї
Людська, —
До жаданого берега
Лине
І, берег обнявши,
Гине.

Там, де море шумить,
Днів шматуючи тіло,
Наша трепетна мить,
Як струна, продзвеніла.

Миті синє крило,
Наче хвиля у морі,
Небокраю сягло
Й потривожило зорі.

Море з небом злились,
Щоб довічно синіти, —
Там, де ми обнялись,
Наші граються діти.

День за днем пролетить,
Відпливе рік за роком,
І не спиниться мить
За рокованим строком.

Мить життя осяйна,
Ніби промінь між віттям,
Й наших днів дивина
Вже належить століттям.

Ніч починалася з коси,
Яка чорніла смолянисто, —
В смутному затінку краси
Сміялись очі, як навмисно.
Сміялись дивно,
Переливно,
Ледь величаво
І ледь лукаво.
Ніч причаїла голоси,
Що в тишу спеленали втому,
І пригорнулась до коси,
Щоб злитись в кольорі одному,
Де очі дивні,
Переливні
На фосфоричнім
Цвіли обличчі.
Ніч знемагала, мов краса,
Що грань переступить не сміла,
І з першим променем коса,
Мов ніч, зів'яла й побіліла.
Лиш очі дивні,
Переливні
Були тривожні
Й непереможні.

На подушці
з пуху лебединого
голова коханої
усміхнена.

Щастям світиться
безвинне личенько
на подушці
з пуху лебединого.

Випромінюють любов
кохані очі
на крилах
мертвих птахів.

Мов жар, живе в мені жура,
Пахтить душа, як поле бою.
А ти — життя з мого ребра! —
Мого не відчуваєш болю.

Твоя краса — як неба синь
Понад снігами серед ночі, —
Дивитися не маю сил,
Коли в зірок згасають очі.

Пече мене моя печаль,
Слова пересихають в роті.
А ти холодна, як медаль
У ювілейній позолоті.

Перші промені
У траві.
Безсоромні ми
І праві.

Твій вогонь і я,
Все — вогонь.
І агонія
Двох долонь.

Перші промені
Золоті.
Безсоромні ми
І святі.

Пишу на піску листи,
в юність пишу листи,
а хвиля змиває слова —
у хвилі свої права!
Тоді я пишу на воді
слова молоді-молоді,
й сяють блакитні слова —
що аж обертом голова!
Їх чайки читають, либонь —
бо щось гомонять про любов.
Їх чайки навчились читать —
бо чом так печально ячать?!

Птахи над головою
щось там собі щебечуть,
як тоді,
коли ми з тобою
на море дивились вечором...
Скільки минуло літ,
скільки пройшло тут ніг!
А я на піску твій слід
відшукати сьогодні зміг.
Птахи над головою
щось там собі щебечуть,
хмари понад водою
кудись там собі пливуть...
Було це колись не зі мною
синім, як море, вечором.
Птахи над головою
юність на крилах несуть.

Холодні осінні зорі
В осінньому плавають морі,
Зорі, як смерть, бліді
Тремтять у холодній воді.
До місяця горнуться зорі,
І, поки ще сонце спить,
Голублять його у морі,
Щоб до ранку втопить
У холодній осінній воді, —
Зорі, як смерть, бліді.

Куди діваються бажання
Своєю ж волею придушені?..
Здолавши сором і вагання,
Не ввечері й не ранком раннім,
Загляньте серед ночі в душу мені!..

Я люблю тебе обережно,
пригасивши любов, що зрідні боротьбі,
і знаходжу самозбереження
в тім,
що
не до вподоби тобі.
Не здавалось ні разу
і анітрохи мені,
що без мене і жити тобі незмога, —
я не настільки
самозакоханий,
щоб любити себе самого.

Згасає тіло. Тане, як свіча,
Приречена сама себе спалити.
І небо хилиться все ближче до плеча,
Щоб до землі людину прихилити.

Згасає тіло. Тихо. Рік у рік.
Повзе згори донизу пломінь свічки.
Минаючи, людський недовгий вік
Життя підносить на орбіти вічні.

Згасає тіло. Тане день і ніч.
Свіча згорає — і зникає світло.
Життя людське згорає споконвіч,
Щоб не погас вогонь життя на світі.

Згасає тіло. Тихо. Кожну мить.
Та що за диво твориться з душею?
Душа не старіє. І все дзвінкіш бринить,
Немов струна між небом і землею.

Горнулось до хвилі весло,
Ти горнулась до мене в човні...
Невже це насправді було
Чи тільки наснилось мені?

Веселий пташиний спів
В гаях прибережних замовк.
Відкручені крила човнів,
Хтось весла сховав під замок.

Нічиєї нема в тім вини,
Що осінь ячить навкруги,
І принишкли в піску човни,
Прив'язані на ланцюги.

Здається, ось-ось з далини
Долинуть дзвінкі голоси.
Ні звуку. Мовчать і човни,
Прив'язані, наче пси.

А як вітер човни торка,
Ледь чутно дзвенять ланцюги,
І ще тихше пливе ріка,
Затиснута в береги.

Ти уявляєш собі чи ні?
Осінь. Листя багряне.
І до тебе дроти сумні
Безіменні несуть телеграми:

«Літо лелече відлопотіло,
Давно солов'ї безголосі,
Позолотіло ласкаве тіло,
Пірнувши в незвану осінь».

«Вічна загадка — ночі жіночі,
Ніби планети дальні.
Та чи не варто хоч раз серед ночі
Хряснуть дверима спальні?»

«Вийди на вулицю, вийди на вулицю,
Глянь на холодні зірниці,
Побачиш, як тремко тінь моя тулиться
До Великої Ведмедиці».

«Ти не карайся моєю журбою.
Я вільний у світі, як сокіл.
Люблю тільки сонце над головою,
Та не можу обняти — високо!»

Телеграми, від сорому вільні,
Телеграми, як нерви оголені,
Телеграми, немов божевільні,
Телеграми, ніким не дозволені.
Ти уявляєш собі чи ні,
Хто їх посилатиме в далі сумні?
Ти уявляєш, що ці телеграми —
Останні мости між нами!

Стежка в'ється над річкою
І, як річка, біжить до лісу
І ховається в хащах,
Як ховалися ми навесні.
Йду, схвильований, стежкою,
Впізнаю її звивистий танець:
Поворот і долинка —
Ніби плавного вальсу виток.
Я шукаю слідів.
Прислухаюсь до шереху вітру.
Та сніги замели
І сліди, і ласкаву траву.
Лиш дерева знайомі —
Твої мовчазні однодумці —
Розгортають повільно
Холодні обійми навстріч.
Замело, замело —
Не лишилось і сліду на стежці.
А сніжинки над лісом —
Як мерзлі секунди, летять.
Снігом стежка вкривається,
Сніг потрапить ось-ось і на скроні,
Але душу не може,
Негоден завіяти сніг.

(Арташес Погосян.
Переклад з вірменської.
(Вільна композиція)

1
Не наповняться очі
І не наситяться,
Яким неосяжним би
Всесвіт не був.

Не наповниться серце
І не насититься,
Навіть спізнавши любов.

Вода неминуче зіллється з водою,
Води утворять бурхливі ріки,
Ріки потраплять у море велике,
Але не насититься море.

Море — як очі,
Море — як серце,
Море обняти хоче
Безмежні простори.

2
Для метелика вічність —
Один лише день,
Міра відстані —
В лісі полянка.
Для метелика сонце —
Ліхтарик один,
І за сонце своє
Він згорить, неборака.

Я міряю часу прудку круговерть
Єдиним своїм життям:
Беру я дві дати —
Народження й смерть,
Буття — небуття.

Я міряю відстань
Не кількістю років,
А слідами
Від зроблених кроків.
Я зі світла родинного вогнища
Йду
І дорогу до сонця веду.

Я думаю всюди,
На всіх вітрах,
З яким серцем пройшов я свій шлях,
Що лишив тобі,
поле моє,
Згорівши у сонячнім полум'ї.
Жменя попелу —
Вічність чи прах?

З
Отара овець на крутій горі,
І хлоп'я на сопілочку грає...
Так весна починалась мені щорік,
Так життя починалось безкрає.

Гірське джерело, наче синій димок,
Ноги мої пеленає,
І пісня дзвенить, як гірський потічок —
Хлоп'я на сопілочку грає!

Усміхнулась фіалка з гущавини,
Пахнуть маки і небо — дощами.
І, ніби ягнятко в полоні весни,
Я мовчки стою під кущами.

І пурхають птахи, як мрії мої —
Хлоп'я на сопілочку грає!
І в пісню ведуть всі гірські плаї,
А пісня, як сонце над краєм.

Моєї землі добровісна любов,
Ти сонце, яке не згасає,
Тебе відчуваю, куди б не пішов, —
Хлоп'я на сопілочку грає!

Отара овець на крутій горі,
І хлоп'я на сопілочку грає.
Так весни минають мої щорік,
Так осінь моя наступає.

Той хлопчик,
що горізнач лежав,
так підігнувши ноги,
немов у небо без кінця вдивлявся
(я спершу вгледів ноги),
той хлопчик років десяти
у мене знов перед очима...

Зробивши крок у натовпі,
від ніг його я погляд перевів...
і серце бухнуло у ребра
і впало на асфальт,
розпечений одеським сонцем полудневим:
лиця в хлопчини не було —
лише відбиток автошини
(стояв незрушно сивий самоскид,
стояв, як смерть, посивілий шофер,
і ворушився натовп, розростаючись,
і пахнув гумою розпечений асфальт).
Я онімів і миттю
відскочив на обочу,
черкнувши поглядом велосипед «Орленок»
з погнутим колесом
за крок від самоскида.
Ніколи не забуду:
тоді ще неодружений,
в житті своєму вперше
подумав я про с и н а...
Я з жахом геть побіг
і бачив,
бачив,
бачив,
як в і н лежить розчавлений,
в сорочечці страхітливо червоній,
в сорочечці розхристаній,
яку не пратиме ніколи мати...
Я добре бачив, як в і н лежить,
хлоп'я, хлопчак, дитина... А десь
його чекають батько й мати
(їх в натовпі ще не було)...

І знову з жахом
я згадую сьогодні про того хлопчика
в одеському завулку,
давно вже ставши батьком.
До речі, досі не купив синам
хоча б один на двох велосипед.
Всі магазини обійшовши у велелюднім місті,
чиї проспекти, вулиці й завулки
до краю нашпиговані автомобілями
всіх марок,
не зміг знайти таку веломашину,
щоб колесо переднє мені сподобалось, —
були в усіх колеса ледь погнуті,
тому я запримітив,
які вони подібні на колесо велосипеда,
що звавсь «Орленок»,
і досі, як я думаю, лежить
в одеському завулку.

Березневий монолог

Коли б ми не прийшли у цей світ, —
чи під щедрим ласкавим сонцем у
безхмарному небі,
чи під гуркіт бомб і снарядів, —
перше проміння, що освітило й зігріло нас,
було промінням очей матері,
перший голос, що торкнувся вуха,
яке ще, ой, чого тільки не наслухається
в житті,
був жіночим голосом.
Голос матері, голос жінки...
Голос твій, що між листям заплутався в лісі,
повертається тихо до мене разом із шумом
зеленим
і тихо на груди мої кладе свою голову,
листям увінчану, —
і немає у світі, і немає на інших планетах,
і немає у всесвіті
тиші такої врочистої, такої земної і такої
високої тиші,
як на серці моєму, голосом заколисаному,
що між листям заплутався в лісі.

Перший голос,
що дарує щасливу тишу в індустріальному
клекоті сучасного міста,
що колись на дуелі честі заводив,
що як сурми клич піднімав на подвиги
у битвах за Вітчизну.
Звідки взялася магічна сила,
з яких джерел вихлюпнула цілюща,
всеперемагаюча ніжність,
щоб перелитися в жіночий голос?
А в тому голосі і плюскіт березневої
проталини,
і передзвін лісових дзвіночків,
і стогін морської хвилі під спокусливим
сонцем південним,
і мудра, очищаюча печаль осіннього саду.
А в тому голосі благання і наказ,
навдивовижу безпорадне і безкорисливе
всепрощенство,
і суворий, спопеляючий суд совісті...
Жіночий голосе,
що увібрав найдивовижніші барви, звуки,
запахи —
все багатоголосся життя,
в тобі велика таємниця
і водночас розгадка невідпорної влади
жіночої,
яка пульсує у найсвятішому:
жінка — мати, земля — мати, Батьківщина —
мати.
Жіночий голосе,
в якому відбиваються найтонші порухи
світотвору —
і музика води, і пісня вітру, і шаленство
вогню,
ти виказуєш спорідненість жінки з нашою
Першою Матір'ю —
природою,
тією самою природою, з якої ми всі походимо,
без якої себе не мислимо,
яку надто форсовано взялися перетворювати,
і тому, чим далі, все більше залежимо від неї,
від природи —
нашої Першої Матері.
Цілую оксамитові долоні твоїх долин,
моя Перша Матусю — природо,
цілую руки твої,
чиста в природності своїй жінко з очима
наполоханої олениці —
моя любове, перша і остання.
Ніколи не забуду рук твоїх, мамо,
тих, що колисали мене,
тих, що мій перший крок на землі
спрямовували;
сильних і ніжних, невтомних і наморених рук,
які обробляли засіяну кулями і осколками
повоєнну ниву.
Як згадаю про руки мамині —
хліба в світі легкого нема мені!
Чому це, коли думаю про тебе, мамо,
і уявляю бездонне небо очей найдорожчих,
і рідний голос вчувається, —
неодмінно променів сонячних теплі долоні
ніжно чола торкаються,
а музика весняних струмків серце
виповнює?..
Чому це, коли думаю про тебе, кохана,
і твоїх уст жар-птиця спурхне в уяві,
і голос в душі озоветься, —
неодмінно сонячний вінок
рук найласкавіших
вінчає згрубілі плечі,
а музика весняних струмків серце
виповнює?..
Радосте моя і Тривого,
уособлення ніжності, сором'язливості
й делікатності,
живе втілення гармонії в природі,
джерело життя,
обіцянка життя безкінечного у цьому
древньому і молодому,
шаленому і жадібному на щиру ласку світі,
Велика Жінко,
звертаюсь до тебе як до Першої Матері,
як до дружини й коханої,
як до світу і всесвіту,
як до Найбільшої Таємниці:
— Прийми квіти, виплекані тобою
на засніженій планеті мого серця;
в кожній квітці сяйво твоїх очей;
кожна квітка — то моє серце,
що наново народилося у свавільному сяйві
твоїх очей!..
Мені від тебе, крім любові, нічого не треба.
Любм мене, люби мене, люби! —
І стану кращим, і добрішим буду.
Люби мене, люби мене, люби! —
Рятуй уста від буднів словоблуду.
Люби мене, як люблять перед боєм.
Люби мене, як люблять в ніч останню.
Люби мене — і, сповнений любов'ю,
зчиню у людях сонячні повстання.
Люби — коли регоче заметіль,
люби — коли ридає пебо зорями!
Вінки твоїх обіймів золоті,
мов кола рятівні — у вирі моря.
Вінки твоїх обіймів. Ти вся сьогодні в квітах.
Квітів так
багато, що я тебе вже ледве можу розпізнати
серед них,
моя любове, найкраща квітко між весняних
квітів.

Лячно якось почути слова:
Десь далеко на захід — Москва.
Дивно чути, немовби крізь сон:
Десь на заході — Волга і Дон.
Слух наш звичний чомусь не в захваті,
Як почуєм: Урал на заході.
А подумайте: Київ той де,
Як приїдете в Улан-Уде!
Та є відстань з кінця в кінець,
А є — від сердець до сердець.
Перша зустріч в гостинному домі,
А ви ніби давно знайомі.
Щира усмішка. Потиск руки.
Різні землі, а ви — земляки.
Різні мови, але сповна
Вас єднає розмова одна.
Це той день, до якого крізь ніч
Люди вперто ішли споконвіч.
Це той час, що розвіяв у прах
і Централ, і кайданний шлях.
Де Бурятія, де Україна!
Але всі ми — сім'я єдина.
Всі, що стали з пітьмою на прю,
Й засвітили Жовтневу зорю.
Знає Захід, та знає і Схід,
Як непросто — змінити світ.
Всі ми знаєм, якою ціною
Йшли в сьогодні від бою до бою.
Щира усмішка. Потиск руки.
Різні землі, а ви — земляки.
Вдаль біжать електричні стовпи —
Значить, дикі зникають степи.
Виростають міста і заводи,
Де шуміли лиш трави і води.
Телевежа дзвенить, мов струна.
Де ж бродяга із пісні? Хтозна!
День гримить, як величний хорал.
Буде пісня нова про Байкал.

(Вірші бурята Намжила Німбуєва.
Переклад. Вільна композиція)

Стою на планеті
Під деревом моєї Вітчизни.
Бавлюся словом —
Рум'яним червонощоким яблуком,
Підкидаю й ловлю його,
Підкидаю й ловлю його.

Мене обступили з усіх боків
Коні, квіти, діти
І німим тисячобарвним поглядом
Просять не припиняти мого заняття.
Стою на планеті
Під деревом моєї Вітчизни.
Бавлюся словом —
Рум'яним червонощоким яблуком,
Підкидаю й ловлю його,
Підкидаю й ловлю його...
І нема коли витерти сльози.

* * *
Серед ночі по тихих долинах
Кочували кудись на північ
Тіні предків моїх.
Гроза їх раптово спіткала,
Вони заховались під вишкою
Високовольтної електролінії.
До металевої рами
Тіні коней прив'язали,
Запалили короткі люльки
Й заспівали протяжних пісень.
...Вмить до слуху долинув
Опізнілого трактора шум —
Заметались настрахано тіні
І пропали в імлі.

А вранці край вишки
Жайворонок степовий,
Промивши горло водичкою,
Що блищала в кінських слідах,
Полетів до хмар —
Заспівати
Пісню нового дня.

* * *
Вночі я повертався через ліс
І, опинившись посеред поляни,
На стриженій потилиці відчув
Причаєний холодний подих...
Коли оглянувсь я,
то наді мною
Зеленуваті вересневі зорі
Лили на землю прохолодне світло.

* * *
Я відчуваю,
Як поволі виходить з мене
Час.

В пісочному годиннику
Тане легенька жменя.

Холодне ганчір'яне серце
Забутої ляльки,
Струменіє тирса
Із дірявої підошви Буратіно.
Зорі зі страхом думають,
Що погаснуть через мільйон років.
А як бути людям
З їхнім життям, що подібне до блискавки?

В сутіні доярки сміються
І дійницями вигримують —
З пасовиськ череда повертається...

В кожнім слові і звуці,
В шелесті нічних метеликів
Я чую роз'ятреним слухом
Незупинного часу рух.

В пісочному годиннику
Тане легенька жменя.

Жінка стара із відрами
Плаче над джерелом,
Себе у воді побачивши.
Перед зеркалом хлопчик зі сміхом
Пощипує свіжий вус.

* * *
Хто, хто моєю мовою гукнув мене?
В голосисто-кришталевому безлюдді
Золотисто-зелені свічки
Передосінніх беріз.
Тінь крила на лиці.

За скелями німують сірі скелі,
Огородивши голяки вершин, —
Либонь, у мертвій кам'яній пустелі
Завмер, спинився часу плин.

Каміння наросло з каміння,
Каміння у каміння на сторожі.
Лише снігів сліпуче мерехтіння
Пронизує скелясті огорожі.

Прохромлені химерними зубцями
Пащекуватих, як потвори, круч,
Розтерзано мовчать над стрімчаками,
У прірви задивившись, клапті туч.

Але над урвищем зухвало-безборонний
Зріс ялівець поміж холодних скель,
А в гротах голубих гуртуються гурони,
Оберігаючи життя цих кам'яних осель.

Але з-під брил, разбуджених промінням,
Цілющою водою б'є аршан, —
І голосом життя відлунює каміння
На передзвін струмка, що розбудив туман.

Славное море, священный Байкал...
Слова з пісні

Наш катер входив в гирло Селенги,
Поріг Байкалу ми переступали, —
Що далі відступали береги,
То голубішою здавалася вода
І нереальнішим священне плесо.

Був сонячний, хоча й осінній день,
І сонце озивалось в наших жилах, —
Ту радість я назвав би радістю легень,
Яку відчув, коли ковтнув повітря
Блакитного, як небо над Байкалом.

Наш катер вийшов у відкрите море
(Байкал і озеро і море водночас),
Мовчали всі, вдивляючись в простори,
Де в барвах сонця сяяла найдужче
Невсюдисуща барва чистоти.

Хтось почепив відро на мотузок:
— Гайда водички з моря покуштуєм!..—
Я до відра припав. Ковток. Іще ковток.
Я, атеїст, байкальську воду пив,
Як небо, чисту й вірив, що священну.

Омулів шалені косяки —
Через перекати і пороги —
Проти течії могутньої ріки
Вперто йдуть, не знаючи знемоги.

День і ніч, забувши про спочин —
Через чорториї, крізь каміння —
Плавники перемагають плин,
Проти течії веде їх устремління.

Рибам шлях не вказують зірки,
Ні орли, що з берега п'ють воду, —
Омулів шалені косяки
Йдуть на неубутний поклик роду.

Йдуть, не зупиняючись ніде,
Щоб востаннє проплисти найдовше.
Сотні кілометрів їх веде
Спрага вмерти, спершу народивши.

Омулів не спинять вороги —
Люди й голод, грізні перекати, —
Йдуть у дальній витік Селенги,
Там, де народились, помирати.

Йдуть до витоку могутньої ріки,
Шлях важкий долаючи уперто,
Омулів шалені косяки,
Щоб ріка життя була безсмертна.

Ковила із пустельного степу
Наступає на ліс нестерпно
І, як жовті, невтримні полки,
Веде за собою піски.
Невибаглива ковила
На пеньки, на каміння лягла.
І запахло край лісу степом,
І в сосняк впазурилася спека.
Та озвалися в нетрях річки
І помчали на жовті полки.
Та зібралися кедри в гурти:
— Ковилі в глибину не пройти! —
Наступає на ліс нестерпно
Ковила із пустельного степу,
І стоять, мов на смерть, ліси
На сторожі своєї краси.

(Вірші Намжила Німбуєва.
Переклад. Вільна композиція)

Під час прогулянки в сквері
Зустрів я старого учителя
З дивним заморським птахом
На сухому вузькому плечі.
Той птах проти сонця сіяв
Густим і веселим пір'ям
І длубавсь відточеним дзьобом
У сивім його волоссі.
Зоолог розгублено мовив:
«І сам я не знаю, звідки
Цей птах прилетів. Одначе
Такої, пробачте, уваги
До мене збагнуть я негоден».
А птах примостився, як ангел,
І висмикував сиве волосся.

* * *
Юя — ім'я співуче
Випало грузинці.
Воно гніздиться
В золотій стеблинці:
Дмухни злегенька —
І веселий звук
До неба спурхне,
Ніби пташка з рук.

* * *
Перші краплини впали,
І вулиця
Вкрилася квітами.
Парасолі жіночі строкаті
Пливуть тротуарами,
Начебто плесами осені
Осінніх квіток пелюстки.

* * *
В пронизливій мжичці
Затремтіли вогні села.
Серпанком сповитий автобус
Загальмував на розпутті.
Ось він рушає,
На пустиннім шосе
Шмигнула фігурка дівчати,
Подібна до насінини,
Що викотилась із соняха.

* * *
— Діти,— сказав фотограф, —
Дивіться сюди й не моргайте!
З цієї круглої дірочки
Вилетить пташка до вас.

Діти старанно чекали,
Та пташка не вилітала.
Роки минули й війни.
Ошуканець-фотограф помер.
А діти питають зі стінки:
— Де ж вона все-таки, пташка?

У блакитній, як небо, воді
Купаються скелі руді, —
Ніби стадо слонів і слонят
Розбрелись по воді й стоять.
Ніби хтось берегти їм звелів
Обережне життя берегів
І прибою раптові громи
Зустрічати своїми грудьми.

Мов сторожа, плечем до плеча
Стали скелі в воді та й мовчать,
Наслухаючи, як до пори
Сплять у хвилях шалені вітри
І, милуючись, як у воді
Розрослись власні плечі руді,
Відчуваючи, як віддалік,
Загубивши рокам своїм лік,
Ліс на березі сонно стоїть,
Мов літопис зелених століть.

Розкошують і кедр, і сосна,
І бринить голуба тишина, —
Тільки скелі своїми грудьми
Зустрічають прибою громи,
Тільки скелі, як воїнів рать,
У воді на сторожі стоять.

На острові Ольхоні
Є скельний мис Хобой, —
Гранітна скеля Діва
Із профілем людським
Стоїть простоволоса
Обличчям до води,
Її камінні плечі
Осіннє сонце пестить,
Її камінні груди
Зухвалий вітер ніжить.
Але гранітна Діва
Вдивляється в Байкал:
Їй твердо треба знати,
Яка вона красива,
Їй твердо треба вірить
В свою дівочу звабу,
Бо ж виглядає принца
З далеких берегів,
Нехай він і спізнився
На кілька тисяч літ.
Гранітна скеля Діва
На острові Ольхоні,
Про Сольвейг і не чувши,
В чеканні із чекань,
Стоїть простоволоса,
Своєї вроди певна, —
У дзеркалі Байкалу
Стрункою, молодою
Вона сьогодні знову
Побачила себе.

(Вірші Намжила Німбуєва. Переклад.
Вільна композиція).

Вилицюватим бурим вовком,
Здобувши знов надію,
Завулками глухими
Гасав я тої ночі
Зі шрамами кривавими
Від перших поцілунків
Коханої моєї.

* * *
Ти ніжно, безсонно мені щось шептала,
Неначебто дощ шелестів за вікном.

А може, то й дощ шелестів за вікном,
І все, що було, мені тільки наснилось.

* * *
На самоті гуляючи проспектом,
Я вчора стрів своє кохання перше.
Лежали руки на візку дитячому
Так лагідно і ніжно, ніби в ньому
Чаїлася закутана у вату
Японська фарфорова ваза —
Найтонший твір майстрів старовини.
Істота, що лежала у візку,
Як відображення в живій воді,
Пронизливо і сліпо подобала
На юне, розпашіле личко,
Яке я вперше опалив
Несміливим юнацьким поцілунком —
Між ним і мною вже четвертий раз
Весна сяйнула яблуневим цвітом...

* * *
Дельфінами в морі поплававши,
З тобою на берег піщаний
Ми, юні закохані, вийшли
І сном безтурботним заснули
На дюнах пустельних, жагучих...

Проснувшись, побачив я поряд
Сиву статечну даму,
І з вереском діти якісь
Біля пристані крабів ловили...

Як час непомітно минає,
Як довго з тобою ми спали!

* * *
Ти розіллєшся морем,
Я розпросторюсь небом,
Щоб вічно на синім обрії
Зливатися щовесни.
Буду в тобі світитися,
Буду з тобою любитися,
І попливуть між нами
Хмари й човни.

Далеко від людської штовханини
В байкальські задивлятися глибини
І наслухати, як шумлять ялини,
Задумавшись над сутністю людини.
В коханні, що не відає повторень,
В труді, що прагне вічних перетворень,
Пізнати світ, ступивши за крайнебо, —
Немовби вперше глянути на себе.
Вдихати вітер сосен смолянистий,
Вдихати запах трав бентежно-чистий,
Вдивлятися в життя першооснови
Й причетним бути до його будови.
Далеко від людської штовханини
В байкальські задивлятися глибини,
Збагнуть, відкинувши химерну вченість,
Що води чисті — щастя невичерпність.
Знов обрію порвати синю стрічку —
І вдома пожаліть маленьку річку!