Загострене чуття провини

"Збірка включає переважно твори, написані за останні понад двадцять років державної незалежності України.
Поряд з ніжними ліричними мотивами в ній гримлять високі й гнівні ноти суспільно-
політичної публіцистики, яка, виявляється, не виходить за специфічні межі поетичної творчості".

Київ, "Світ Успіху", 2013 (pdf)

НЕВИДИМЕ ПОЛЕ БИТВИ

Перше гроно

Я винен в тім, що я — не злодій
І через те не мільйонер,
І не спадлючений добродій,
Що з ближнього три шкури здер.
Я винен в тім, що був не з шефом,
Хто славив правду до небес,
А потайсвіту жив ґешефтом
І мав злодійський інтерес.
Я винен в тому, бляха-муха,
Що переміг тотальний страх
І взявсь творить основи Руху,
Щоб вийти на державний шлях.
Я винен в тім, що рідні лежні
У снах являють власну суть
І лежма будуть незалежні,
Допоки їх не понесуть.
Я винен в тім, що вірив брату,
А він поводиться, як хан,
Щоб поселити в нашу хату
Свій євразійський балаган.
Я винен в тім, що Богом дане
Сприймається, як смертний гріх.
Брат зняв із рук моїх кайдани,
Щоб одягнуть на душу їх.
Я винен в тім, що смів і смію
Творити свій державний дім.
В Союзі бачив я Росію
І знав: Союз — це псевдонім.
Я винен в тому, що не зрушу
З того шляху, який обрав,
І мову не продам, як душу,
Хто б скільки срібних не давав.
Я винен в тому, що не винен,
Коли гнуздав шалені дні.
Весь вік себе тримать повинен
У мирний час, як на війні.

Не знав я, що таке вина,
Коли це раптом відчуваю,
Що переслідує вона,
Куди я тільки не ступаю.
У натовпі сумне лице,
Як хмарка в небі, тихо плине —
І я вже думаю про це,
Немовби в тому смутку винен.
І спів печальний з далини,
І плач дитини за стіною —
Лежить на всьому слід вини,
Чомусь пов'язаний зі мною.
Я зла нікому не робив,
Втішався тим, що я — людина,
І часто жив я — не тужив
В дорослім світі, як дитина.
Ой, скільки я безхмарних літ
Пісень співав, спішив любити!..
Як луг весняний, був мій світ,
А він насправді — поле битви.
Я зла нікому не робив,
Та як це мало, як це мало,
Коли на сполох я не бив,
Як зло позиції займало!..
Нехай від часу не тікав
Й згорали дні мої в роботі,
Але я руку подавав
Люб'язно всміхненій підлоті.
Нехай я зиску не шукав
І цілий світ умів любити,
Та я нерідко забував,
Що світ сьогодні — поле битви.
І ось прийшло чуття вини,
Прийшло, немов сигнал до бою.
Коли не співи з далини —
Співають кулі над тобою.
І поки це чуття вини
Мене виповнює все дужче,
Не повернуся я з війни,
Що нині йде за день грядущий.

Я винен, що в тюрмі народів
Не вмер, як перші бунтарі.
Зате рвонув навстріч свободі,
Що засвітилась на зорі.
Я винен в тім, що був не згоден
Летіть за вітром, як листок,
І ждать безхмарної погоди
Не міг у вихорі думок.
Я винен, що за крок до драми
Не розпізнав облудних слів,
Які дзвеніли солов'ями,
А я від слів осоловів.
Я винен в тім, що лжепророки
Пообіцяли людям рай,
Щоб легше у пекельні роки
Пограбувать вишневий край.
Я винен в тому, аналітик,
Що йшов незмінно по прямій,
А мій дружок, шахрай-політик,
Ширяв під куполом, як Вій.
Я винен в тім, що нас за гоїв
Тримає ложний філантроп,
А я тому, що він накоїв,
Не зміг сказать завчасу: «Стоп!»
Я винен в тому, що бандота
Безкарно бреше день і ніч.
А я брехні закрити рота
Не зміг в безодні протиріч.
Я винен в тім, що вірю в мрію,
Що в небо рвусь, зламавши кліть.
А той, хто вірить лиш в Росію,
Проґавив буйний біг століть.
Я винен в тім, що вічні в'язні
Не бачать волі вище грат,
І в тім, що жити зобов'язаний,
Аби не йшов на брата брат.

Мій кожен день — останній день...
П. Осадчук, зб. «Вітряк», Одеса, 1969 р.

Мій кожен день — останній день
Мій кожен подих — перший подих...
Я все життя цих слів ніде
Не забував життю на подив.
Все, що було, я не забув,
І те, що буде, не забуду.
Здобув я те, що в світі був,
І рад, що світ не перебуду.
Йду з року в рік за виднокруг,
Де спалить день остання ватра.
Але ні друзів, ні подруг
Палити заодно не варто.
Я рад на крутосхилах літ,
Що не чужий у давнім колі,
Що вранці і надвечір світ —
Як писанка на видноколі.
Когось терзає каяття,
Хтось кличе в снах далекі весни...
Мені ж являється життя,
Як поклик ранку піднебесний.

1 грудня 2002 р.

Кому — квітами, кому — тернами
простелились шляхи в життя.
Віднайшов я тебе, Комінтернове,
у глибокій траві забуття.

Віднайшов ті сади, де я блукав,
легковірний селянський син,
де пахтіли спокусливі яблука
в пишних кронах дівочих кофтин.

Оминув мене змій спокуси
чи земний не судився рай, —
юні роки, як дикі гуси,
відлетіли за небокрай.

Відлетіли, але не розтали,
не згубилися в далині.
Юні роки, як вічні кристали,
сяють з вічності в душу мені.

Виглядає з рожевих туманів
час великих тривог і надій,
де в полоні ілюзій, обманів
я ступав по дорозі крутій.

Без вини я караюсь провиною,
що не все до пори розумів.
Але бути й лишитись людиною —
вище гасел і прапорів.

1995р.
Київ — Одеса, поїзд «Чорноморець»

Українці не випили чашу до дна,
Яку горем залили для них чужинці,
І в тому найбільша їхня вина,
Що вони в Україні досі ще українці.
Двоголові орли налітають здаля,
Щоб серця їм і голови роздовбати.
Винні в тім українці, що є у них рідна земля
І на ній вони хочуть свій дім обновляти.

Князів нам привезли. Чи ті самі приїхали,
Спрямовані Всевишнім із чужедальніх сфер.
Приїжджі замагали всі історичні віхоли
І вижили, і княжать над нами дотепер.
Де ті Аскольд і Дір? Де кагани пихаті,
Що правили на пагорбах правічного Дніпра?..
Не щезли потойбіч, коли у нашій хаті
Нема ні злагоди, ні правди, ні добра.
Хоробрий Святослав творив велике братство,
Його меча жахався чужинець-супостат.
Загинув Святослав — воскресло святотатство
І волю приневолив всесущий каганат.
Століття відгули. Як грози, відгриміли.
Мінялися царі, генсеки й прапори.
Та й досі звідусіль летять ординські стріли,
Іде на брата брат, як давньої пори.
Де істина? Де шлях, який пора обрати?
Коли ж, народе мій, ти вийдеш із біди?
Якщо не хочеш знову за імперські грати,
То перестань іти безтямно в нікуди!
Якщо ти не забув Сибір неісходиму,
Великі жертви й подвиги предтеч,
Не жди рятунку ні з Москви, ні з Риму,
Частіше згадуй Святославів меч.
Свій шлях ми знайдем у людськім огромі,
Позбавимося всюдисущих лих,
Як станем владою в своєму домі.
І будем правити в державі без чужих.
Століття відгули. Як грози, відгриміли.
Мінялися царі, генсеки й прапори.
Та й досі звідусіль летять ординські стріли,
Іде на брата брат, як давньої пори.

Вони намагались із віку у вік
Підкорить собі русла споріднених рік,
Щоб Рось, і Росава, і Роська — всі ріки
Свої імена віддали їм навіки,
Щоб води Дністрові і води Дніпрові
Лиш їм присягались в родинній любові,
Заповзялись зайняти ліси і гори,
Й сповна захопить благодатні простори,
Де в хлібах знемагають рівнини й долини
І, як храми, у небо ростуть верховини.
Нестямні збагнули: їхні невдачі
Не з того лише, що вони ледачі,
А тому, що бракує підступного вміння
Проникати углиб до живого коріння
І там із братерською спритністю щирою
Потрудитися добре меткою сокирою,
Щоб своє нав'язати насильницьке право
І розрубать споконвічне правило:
Де зберігаються сильні корені,
Там дерева і люди живуть нескорені.
І, чим далі, грабіжники і шахраї
Успішніш займають благодатні краї:
Вони все корінне, що не хоче підкорення,
Вирубують спритно до найглибшого кореня,
Щоб нові не піднялися пагони,
Зблиснувши, мов козацькі шаблюки,
І чужинській зажерливій погані
Загребущі не втяли руки.
Наступають продумано грабіжники і шахраї
На споконвік благодатні квітучі краї,
Взявшись приборкать можливу проблему,
Вони вперто руйнують кореневу систему,
Аби в ній замінити все докорінно
І в краю благодатнім панувати незмінно,
І в храмах казати, що ми — навіжені,
А вони — первородні, вони — блаженні,
Що перші — не ми, а вони, окаянні,
А ми — другорядні, а ми — останні,
Чужі в себе вдома, байдужістю скорені,
Приблуди, що власні згубили корені.
Тож пора всенародно вдарити в дзвони
І творить не позиції оборони,
А зайнять атакуючі рубежі
І вигнать грабіжницькі сили чужі.

2002 р.

Я знаю цих людей вже сотні й сотні літ:
вони вважають, що лиш їм належить світ.
Від виднокруга і до виднокруга
вони — господарі, а ми — прислуга.
Я часом думаю, чи варто жити,
аби із фарисеями дружити,
які навчилися приймати пози
верховних вседержителів
і видавать себе за небожителів,
по вуха утопаючи в багні.
Навчилися творить прогнози, як погрози,
щоб ми корилися й тремтіли день при дні,
щоб ми зреклись духовних верховин
й повірили в облудний Третій Рим.
У них одне на мислі за усіх пригод —
вони над нами обраний народ,
ми — другорядні. І настане час,
як скажуть нам: — Нема й не буде вас!
Ви зватися народом замалі,
не треба вам ні мови, ні землі,
ні солов'їв, ні сонця в високості,
бо нам належить тут життєвий простір,
від виднокруга і до виднокруга
лиш ми — господарі, а ви — прислуга...
Та постривайте! Вічні крадії,
що звикли поглинать чужі краї,
вертайтеся туди, де вас нема,
де віковічна завалилася тюрма,
де вже китаєць вріс, як самосій,
і почувається в тайзі як свій.
Вертайтеся у свій барложий дім,
інакше вразить вас Господній грім
і ви покотитесь до часу, до пори,
немов каміння із високої гори,
в тартарари.

2003 р.

Одночасно і «за!», і «проти?»,
За прямойдуче, і за кругойдуче
Виступають відомі лжепатріоти
атакуюче і рішуче.
На рівні влади і поза владою,
немов якийсь демон посіяв трутизну,
вражені люди страшною вадою —
живучим синдромом ідіотизму.
До обіду — одне, по обіді — інше,
а на застіллях — жувальне пожвавлення.
Невже заповів Україні Всевишній
будувати державу через роздержавлення?!
Продали ледь не всі стратегічні об'єкти,
поздавали позиції Великого Руху.
А тепер грошовиті підступні суб'єкти
пхають руки брудні в сфери Духу.
То як врятувати нашу Вітчизну
від тотального ідіотизму?
І що йому виставить насупроти?
Хвороби цієї не побороти,
поки поряд панують духовні банкроти,
що люблять нашу Вітчизну
в золотому осяянні пупоцентризму
та й захланно шукають і тут, і здаля
на нашій землі золоте теля.

Скала ота, яку лупав Франко,
Стоїть як виклик роду і народу.
Скала, позначена палаючим рядком,
Що прометеївську засвідчує породу.
Стоїть і нині та страшна скала
І не дає здолати сили зла.

Триває дивний сон. Мовчить переді мною
Захоплена чужинцем вітчизна нічия,
І я, розкований, сам незворушно стою
Під нездоланною ворожою стіною,
А далі тисячі таких же незворушних, як і я.

У кожного чоло журба і сум порили,
І в оці кожного пригас любові жар,
І руки кожного, немов зів'ялі крила,
І плечі кожного, як надмогильні брили,
Бо давить всіх новий, незвіданий тягар.
У кожного в думках на гостре слово голод,
І голос сильний, ніби грім, згори нам не гримить:
«Лупайте ту скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й холод
Бо вам призначено скалу оту розбить!»
У кожного в думках на гостре слово голод
І голос сильний, ніби грім, згори нам не гримить...

І всі ми, як один, всі опустили руки,
І лицарів між нами давно, як не було,
Аби ту скелю нині потрощить на штуки,
Аби пощезли з нею споконвічні муки
І мисль єднання освятила нам чоло.

Скала, обпалена вогнями віковими,
Нам перекрила шлях за небозводи
І не дає пройти шляхами тими,
Які ведуть до справжньої свободи.

Пора отямитись! І власними руками
Розбить оту скалу, що здавен на путі
Нам не дає дійти до істини, до тями
І вийти разом на простори золоті,
Яких давно народ заждався у житті.

Клич загримить, немов гірська ріка,
Що все ламає на шляху своїм, —
Лупайте ту скалу! — слова Франка
Для нас всесущі, як весняний грім.
І скелю ту розтрощим в пух і в прах,
Щоб праведний не заступала шлях.

Вслухаюсь в землю і вдивляюсь в небеса,
Довкола оживає і єднається краса,
І клич, як грім, гримить на горе злу,
Передрікаючи урочий час:
— Лупайте ту скалу!
Нехай ніщо не зупиняє вас!

27 серпня 2010 р.,
у День народження Івана Франка

Ми не жили, а надривали жили
В пориві до примарної мети.
Ішли і падали, раділи і тужили,
Вмирали й воскресали, щоб іти,
І час настав, коли вже все минуло,
Ще за життя минуло сто життів,
І слово, що окови розімкнуло,
Ледь дихає, зацьковане розгулом,
Мов з цепу спущених голодних псів —
На волі визрілих скажених слів.
Ми просто йшли, як заповів Шевченко,
А нас вбивали, втоптували в прах,
Та ми, як зерна, впавши в борозенки,
Знов проростали болісно і щемко
На кров'ю зрошених, розтерзаних полях.
— Ми ще йдемо! — писав Поет в облозі
Брехні й облуди, підлості й хули.
...Зоставшись вірним обраній дорозі,
Я з жахом зрозумів, що ми прийшли.
Під нашим сонцем, що змело тумани,
На тім осонні, де вознісся храм,
Гримлять оркестри, грають барабани
І бенкетують Каїн, Чорт і Хам.
Ми просто йшли, зборовши всі навали,
Не відцуравшись рідного гнізда,
І, поки вольну волю здобували,
Йшли на турніри честі й карнавали,
Наш дім без бою зайняла орда.
Я вражений страшною самотою,
Серед своїх — полон самотини.
У ріднім краї пахне чужиною,
Чужинець глум справляє наді мною,
І що не крок — все більше чужини

2002 р.

Серед лісів у заповітнім плесі,
Де чистоту плекають небеса,
Бринить-плюскоче вічний голос Лесі,
Нуртує краю сила і краса.

На цій землі, рокованій від роду,
Де кожен крок — пролог і заповіт,
Себе знаходим в імені народу,
Ступивши в Лесин богорівний слід.

На цій землі, яку терзали битви,
В яку неволя в'їлась до основ,
Приречені свій рідний край любити,
В єдину зброю віримо — в любов.

На цій землі нам жити й помирати,
І жить по смерті, як не є.
Ж иття людського варіанти
Вінчає царствіє твоє.

Мені відкрилася дорога,
Яку давно обрав я сам.
Хто в землю вірить, як у Бога,
Не зрадить отчим небесам.

Ж иття спішить життю на зміну,
Мій смертний птах літа кує.
Я той, хто вірить в Україну,
Як вірять в царствіє твоє.

1990 р.

Скупані в зорянім молоці
Діти Чумацького Шляху,
Катастрофи своєї творці
Йдуть без сорому і без страху,
Звіздарі, краснобаї, митці,
Закопавши у землю таланти,
За крайнебо ідуть, як Атланти,
Щоб там вийти... на манівці.
Линуть вигуки істеричні,
Гаснуть відблиски зір на лиці.
Сум і сутінки історичні —
Знайомі давно манівці,
Де буйним чортополохом
Проросла не одна епоха.

Our company works according to the principle of individual approach to every client. This method lets us to get success in problems of all levels.

Джунглі людських відносин,
Не одна в них пропала душа.
А думок скособочені оси
Зчиняють емоцій шал.
Одні — як у космосі зорі,
Всі решта — уламки планет.
Орбіти в незнане — суворі,
Дорога до меду — не мед.
Куди відійшли динозаври,
Спізнавши кінцеву суть?
Очевидно, туди, де нам завтра
Призначено долею буть.

Часу нема і не буде.
Зникає земна благодать.
А завтра тут з'являться люди,
Яким на нас наплювать.
Завтра? Вони вже сьогодні
Тупають під дверми,
Готові зіпхнуть до безодні
Все те, що любили ми.

13 травня 2008 р.

Японські громи із підземних нетрів
Постали, як з пекла убивча вість,
І на сімнадцять безоднею посланих сантиметрів
Змістилась землі життєтворча вісь.
Здригнулись китайці, з жахом відчули індуси,
Що смерть підступає, всесильна в космічній імлі.
Сколихнули Європу осяжні здаля землетруси —
Либонь, почалась катастрофа всієї Землі.
Людина змаліла, а гадала, що цар природи
І потрошила надра, і безкарно трощила ліси.
А тепер, як мурахи, заворушились великі народи,
В покаянних молитвах вчуваються відчаю голоси.
Нікчемним здається все те, чого людство надбало,
Дитячою примхою уявляється Віденський бал.
І вже за сумирним, за крихким Ярославовим валом
Визріває всесвітнього шторму дев'ятий вал.
До нас пливе Місяць, як поміжпланетна ракета,
Нас чекають корекції у русі небесних тіл.
Пощади не буде ні для Президента, ані для Поета —
Господь затіває у Всесвіті переоблік і переділ.
Земля загойдалась, торкнулась безодні краями,
Націлена стати впритул до згасаючих зір.
Тротуар на Хрещатику зашелестів під ногами,
Ніби на мить перевтілився у газетний папір.
Набенкетувались, напилися і нафти, і крові,
Забомберили небо й затруїли земну кору,
А тепер, поєднавшись в любові і в нелюбові,
Пора вирушати в далеку астральну діру...
Але є ще надія, ефемерна і недалека,
Що здатна продовжить наш безоглядний час:
Якщо в Україну прилетять незабаром лелеки —
Значить все буде добре, лелеки врятують нас.

14 березня 2011 р.

С. Руданський

І в годину ранкову, і серед білого дня,
І в годину вечірню, і в годину нічної негоди
Я триста років не злажу з коня —
Мчу і мчу до свободи, і не бачу свободи.
Ой, незмінні мої почуття і думки,
Я долаю тяжку історичну втому
І спішу через роки, через під'яремні віки
Не кудись навмання, а до Українського Дому.
Кам'янистий, складний, непроторенний шлях,
Але ж лінію знаю правічну, незмінну.
До Тараса прямую, розвіваючи відчай у прах,
Аби в Україні віднайти Україну.
Чи то час проклятущий ступив за межу,
Чи то я поза часом у безвість лину,
Але разом з Руданським сьогодні тужу
І разом з Руданським надривно кажу:
«Повій, вітре, на Вкраїну!»
Є десь поряд вона, причаїлася доокруж,
Та хтось прикриває, вигублює сутнє.
Не знайду вже сьогодні, то подамся чимдуж
Туди, де воспряне вона, — в майбутнє.
Хай не видно поки що, та пульсує в мені,
Наче сонце у небі, громами роздерте,
Є вона у минулому, мусить буть вдалині,
Україна, як небо над нами, безсмертна.

Бастилії ненависті впадуть,
Коли, явивши животворну суть,
Якогось вечора чи лагідного ранку
В людську обитель впустимо вигнанку
Із призабутим іменем Любов.
Бастилії ненависті впадуть,
Звільнивши душу від ганебних пут,
Які неволять животворну суть.
У плюскоті води, у гомоні дібров
Відроджена, відмолоділа знов
Прийде Любов, немов верховний суд.
Бастилії ненависті впадуть,
Розчавивши зажерливість і блуд.
Прийде Любов, немов верховний суд.

Нетямущим давно пора розповісти,
Щоб нарешті затямили від і доти,
Що таке російські націоналісти
І хто такі українські патріоти.

Слід розрізняти ці дві категорії,
Не закликаючи до мордобою, —
Українці на своїй території
Хочуть залишитися самими собою.

Могли б ми жити в порозумінні -
Лани обробляти, ліси плекати,
Але росіянам бракує вміння
В нашому домі нас поважати.
Є люди пихаті у нашій хаті,
Назвавшись братами, лукавлять з нами:
Усе на свій лад повертають затяті —
Приблуди над нами хочуть бути панами.

Переконані російські націоналісти,
Що покликані богом — на шию нам сісти.
А українці від них відмагаються
І тому патріотами називаються.

України вірним сином
Назавжди залишаюся,
Та сьогодні грузином
Я почуваюся.
Здається, на мене напали
І спалюють батькову хату,
І прагнуть криваві шакали
Всю рідню мою розтерзати.
Московська любов безмежна
До вільних чужих просторів
Шириться, як пожежа,
Від Цхінвалі до Горі.
Боюсь, що нащадок Батиїв,
Напившись чужої крові,
Увірветься на танку в Київ,
Аби змусить мене до любові.
Аби ради азійської спілки
Підкорить мою душу і розум,
Чінгізід спершу ставить до стінки,
Далі каже: «Навіки разом!».
Аби змусить лукаво до миру,
Він візьме мене на мушку.
Наперед за любов нещиру
Я агресору дякувать мушу.

Гул дальніх боїв наростає
Й ніби поряд гримить дивним чином.
Бачу, виходу в мене немає —
Я почуваюсь грузином.

13-14 серпня 2008 р.
Київ

Пам'яті Звіада Тамсахурдія

Наростає таке підсвідоме враження,
Либонь, через телик підступно набуте,
Що інформаційне перевантаження
Мені не дає до півночі заснути.
Фантазія жодна не відає встиду,
Коли у конфлікти вживляють конфузії, —
Кажуть, що Грузія потопила Атлантиду
І вимагає приєднання до Грузії.
Московські таланти створили повість,
Від якої Жюль Берн із Уелсом — в ударі:
Спецназ героїчно звільнив верхній полюс
І від янкі сховав у стіні комунарів.
Чутки виникають з мас-медіа виру,
Недоступні ще вчора для глобалістів:
Піраміду Хеопса примусять до миру,
Щоб Кремль зореносний зумів туди влізти.
Язиками підхмелені хлопці ляскають,
Не спитавши ні в Бога, ні в Чорта ласки:
Двоголовий орел пролетів над Аляскою
І забаг загніздитися в центрі Аляски.
Збагачена досвідом Сталіна й Берії,
Колима приєднається до Бахчисараю,
Аби вільно жилось на просторах імперії
Тим, хто вільно з тюрми потрапляє до раю.
Перспективи примарні в прихильників НАТО,
Які мировбивців зовуть на змагання:
— Союз європейський, — кричить баба Ната, —
То не миру твердиня, а бандформування.
Свобода від слова і свобода від совісті
Менжують чутками в часи деградації...
І все це ознаки життя в тимчасовості,
Коли затягнулось відродження нації.
Керований хаос панує повсюди,
Керований хаос — неволі співавтор.
А зовнішні сили й зазомбовані люди
Будують затято заміноване завтра.
Війна розгортається інформаційна,
Мета її виключно окупаційна.
Свій Рим підпаливши, Нерон іде далі,
Натхненний пожежами в Горі й Цхінвалі.

28 серпня 2008 р.
Київ

КРИЗА В ГОЛОВІ

Друге гроно

Перейшло в тимчасовість,
Що сприймалось як вічне,
А збережена совість —
Нині щось архаїчне.
Домінує покірність,
Блякнуть помисли чисті,
Віра любить невірність,
Чистоган — замість честі.
Довгождане і суще,
Ради чого вмирали,
Чавить скороминуще —
Чорних сил арсенали.
Призабулись присяги
І тьмяніють присвяти.
Відвойовані стяги
Хочуть відфарбувати.
Небо вдень сутеніє —
Сунуть з півночі тучі.
Чінгізід сатаніє
В снах про київські кручі.

2009 р.

Активісти не з того Руху,
Комуністи не з нашого роду
В своїй суті — плебеї духу
Прагнуть жити на шиї в народу.
Добре випити і попоїсти
За народні, за крадені гроші,
А з трибуни — палкі популісти,
Всіх голодних друзяки хороші.
Перевтілені вовкулаки
Повдягали овечі шкури
І ведуть єзуїтські атаки
На духовні основи культури.
Старим гаслам — нові на зміну,
А за гаслами — здирницькі цілі
Вони люблять так Україну,
Як Лозінський — ліси на прицілі,
їм давно вже пора на нари —
Задивлятися в небо крізь грати.
А вони пруть гулять на Канари,
А вони — літувать в Імірати.
Ми відстояли на Майдані
Ідеали в затятім змаганні
Не для того, аби до поразки
Йти під проводом баби Параски.

1 вересня 2009 р.

Є такий прошарок всюдисущий,
Певний того, що з усіх найдужчий,
Всюди свій серед людей чужих,
Часто робить їх ні в сих, ні в тих.
Вправно бідним підсоблять уміє
Так, що сам на тому багатіє,
Спричиняє кризи в вищих сферах
Так, що слід зникає в стратосферах.
Що не вчинить, знати всі повинні:
В людських бідах нетямущі винні,
А вони, просвітлені й тямущі,
Світ ведуть до світла, всюдисущі,
І во благо, мудрі і веселі,
Крутять планетарні каруселі,
Аби люди нетямущої породи
Прихилялись до тямущих від природи.
Кожен в світі мусить пам'ятати:
Всіх тямущих треба шанувати!
Всюдисущі інших не займають,
Поки ті їм тихо догоджають,
А коли беруться заважати,
Всюдисущі вміють зневажати,
Здатні гак людину оббрехати,
Що сама втече з своєї хати,
А вони, правдиві і веселі,
Далі крутять загадкові каруселі...
Але раптом вдарив грім з-за хмари —
І посипались на крутіїв удари.
— Наших б'ють! — кричать вони зловіщо,
Та чомусь не кажуть, б'ють за віщо?

Така ніжна, така мила,
Немов янгол з небесі,
Ніби язичок помила
У божественній росі...
Це коли рече пророчо,
Входить в артистичну фазу,
Бреше міліонам в очі
І не скривиться ні разу.
Це коли від слів п'яніє,
Підсолоджених брехнею,
В перевтіленні уміє
Досягати апогею, —
Не чіпай тоді! Не можна
Виривать її із трансу:
благодійна і вельможна
Демонструє вищу расу.
Ніжністю тебе вражає,
Приховавши хижі гени,
І цим самим зневажає
Щирий нрав аборигена.
Ти мовчиш і розкошуєш
В неіснуючій юдолі,
А як завтра поміркуєш,
То збагнеш: немає долі!
А не зможеш промовчати —
Зблиснуть очі в янголиці,
Що спроможна загарчати
Зліше хижої вовчиці.

13 листопада 2009 р.

І мертві, і живі в одному часі,
Свого транжири й до чужого ласі,
Нові пани, злодюги і злиденні,
І прохачі, і скиглії щоденні,
Святої волі пасинки безвольні,
Самозакохані балакуни крамольні,
І блюдолизи, й задолизи, й стололази,
Сповняти ладні будь-які накази,
За сотні років не змінились ви —
Раби, підніжки, грязь Москви,
Манкурти, покручі і тротуарні кралі —
Святинь своїх захисники недбалі,
Самопризначені необрані обранці,
Кишень осібних добровільні бранці,
Хто зранку «за!» і хто під вечір «проти!»
Сезонних партій реєстрові патріоти,
В критичній масі — малороси і холопи,
Що примостилися диктаторам на зміну, —
Перш ніж інтегруватись до Європи,
Заінтегруйтеся нарешті в Україну!

9 -1 0 березня 2005 р.

Голова розривається від думок,
Серце троюдять почуття норовисті.
Але не входжу я в жоден блок —
Не люблю примітивів і кар'єристів.

Не розумію у славі скупаних,
Що купають соратників у багні.
А хто любить поспати в залі під куполом,
Той ще встигне поспати в труні.

Я не розумію ординарних людей,
Чим би там не хвалились вони,
Які вище Вітчизни і високих ідей
Ставлять премії і ордени.

Незалежний від Росії і Сполучених Штатів,
Покритих славою і неславою,
На відміну від діючих депутатів,
Я займаюсь своєю справою.

Замагаючи історичний плач,
Посміхаюсь у небо похмуре,
Не заслужений, не діяч,
Просто людина культури.

Добре знаю, хто я такий:
Я — киянин, але не Кий,
Вірний друг карасів і щук,
Слава Богу, я — не Кравчук.

Він був худий і жилавий,
був красивий
в осяйному німбі сивини
і випромінював рішучість:
— Коли ми по тюрмах сиділи,
ви були на посадах,
робили кар'єру.
— Не всі на посадах
дбали тільки про себе...
— Ми були готові на все,
ми вмирали за Україну.
— Я знав людей,
які робили для України,
що могли, і жили для України.
— Але ви не страждали за ґратами,
як страждали ми.
— Одні були в кайданах,
інші носили кайдани на душі.
Всім нам було важко.
— Але ми боролися!
Ви не були з нами там!
— Ми були з вами тут.
А якби ми всі пішли в тюрму,
тоді вам не було б куди вертатись.

1991 р.

В часи блукань і спохмурнілих днів
Терзають сумніви і наростає сум.
Терор брехні та обіцянок глум
Довбають голови зачумлених совків.

Гримлять потоки знавіснілих слів,
Щоб оселитись у бездум'ї дум,
Щоб відімкнувся зледащілий ум,
А дух жадоби геть осатанів.

Знайомим жестом в зал стримить рука,
А вождь новітній, як з броньовика,
Таке верзе з державної трибуни,

Що мимоволі намір виника
Мордатого відправить ватажка
Вчить досвід Соловецької «комуни».

2005 р.

Заздрість — підступний руйнач-мікроб —
Воднораз поціляє і в серце, і в лоб,
Прагне душу і розум в людині вбити,
Щоб ні жить не могла, ні творити.
А як виживе, буде несамохіть
Сусідів і друзів злим словом труїть,
Буде затято на службі і вдома
Гомоніть безугавно і невгамовно.
Про те, що на світі немає удачі,
Що таланти природні від роду ледачі,
А всі нині визнані й новомодні —
Вчора гади причаєні підколодні.
Заздрісні в невідь летять стрімголов
І п'ють проти ночі ближнього кров,
Вражені заздрістю йдуть в кровопивці
И не тямлять, що діють як самовбивці.
Самоїди, до славних людей невблаганні,
В славолюбстві безтямні і окаянні,
Щодня і щомиті, не знаючи страху,
Вони власний талант відправляють на плаху,
Укорочують довгі життєві дороги
І самі собі пишуть гучні некрологи.
Очманілі в гордині запальні славолюбці
Центр землі віднаходять у власному пупці.

Заздрість — підступний руйнач-мікроб —
Воднораз поціляє і в серце, і в лоб.

8 липня 2007 р.

Непримиренний пан Хрущак
Не глушить чарку натощак,
Але, прокинувшись уранці,
Вигукує: «Ви всі поганці!»
Виходить з дому сам не свій
І мчить в новий нерівний бій.
Вже зранку, п'яний без вина,
Хрущак кричить: «Війна! Війна!»
Хрущ ополчивсь супротив зла
Й махає крилами орла.
Гримить каміння врізнобіч —
То мчить дивак, мов кінь на Січ,
Піднявши місто на диби.
В його руці картонний меч,
Готов стинать все зайве з плеч
Під віщим знаком боротьби.
Чи буде сяк, чи буде так,
Не відає того Хрущак,
Але, прокинувшись уранці,
Він знає: «Змовились поганці!»
Всіх, в кого не поїхав дах,
Трощить він буде в пух і в прах.
Тому під тиском протиріч
Затято мчить, мов кінь на Січ,
Безстрашно мчить він, сам не свій,
будь з ким готов вступити в бій.

І світлої днини, і в днину похмуру
Він в залі засідань чи вийшов на люди,
Натура крута побиває культуру —
Шахрай шахраєм залишається всюди.
Він в гори піднявся, спортивний нівроку,
Чи, як пастор, блукає внизу заповідником,
Незалежно від місця і пори року,
Негідник залишається негідником.
Він сортує, єднає чи ділить народи,
Постає як борець із чужою наругою,
Незалежно від політичної погоди,
Шовінюга залишається шовінюгою.
На майдані стоїть чи пропхався до влади,
Він ширяє орлом чи плазує зміюкою,
Незалежно від статусу і посади,
Падлюка залишається падлюкою.
Він втішає народ і грабує без страму,
Прикидається ангелом, будучи звіром.
Дає крадені гроші на спорудження храму —
Лицемір залишається лицеміром.
До автора виникнуть може претензія:
— А де ж тут поезія? Де енергія віри?
— У житейськім двобої гине поезія,
Аби згинули, врешті, негідники і лицеміри.

2006 р.

Він піднявся з останньої лави
І пропхавсь до державної справи.
І тоді — хочеш плач, хочеш вий! —
У державі він став рульовий.
Над народом стояв за народ
І підтримував владу заброд.
Хто не слухавсь тієї влади
І протестні творив барикади,
Хто тій владі йшов наперекір,
Гнали тих у гостинний Сибір.
Кермував під знаменами страху,
Поки все не довів до краху...
Згодом виліз із часу безодні
Й прагне знов рулювать сьогодні.
Старі гасла у нього не згасли,
Він повторює знову ті гасла:
— Хто вранці не поїв,
Похмеляйтеся!
— Голодранці усіх країв,
Єднайтеся!
Та прислухатись варто, панове,
До словес його в ході розмови,
Запримітить хоча б мимоволі
Його жести в елітному колі
І почути, як він з трибуни
Кличе в цвинтарне царство комуни,
Як він іншим, достойним достоту,
Ллє на голови власну гидоту
Він зі спритністю орангутана,
— Що став задом до вражого стану,
Поливає лайном опонента,
Мов стріляє із КАЛОмета.
Так він лає, як лайка, владу,
Що готов обкусати всю Раду,
Демонструючи всім напоказ
Агресивний хронічний сказ.
Так він лає законну владу,
Що вже вивів себе із ладу,
І про що б говорить не почав,
Починає постійно з «Гав-гав!»
Так, як вчора, він хоче й нині
Панувать на суспільній драбині...
Час настав! За собачі здобутки
Треба лайку загнать до будки.

2006 р.

Те, що є в мені,
належить одному мені
і тільки від мене залежить;
те, що є в мені,
живе в однині,
воно наяву і в сні
належить лише мені,
недоступне воно множині
і від мене одного залежить;
те, що від роду в мені,
і сховалося в серця на дні,
належить лише мені.

Живу, як в стані невагомості,
скарби вагомі — не в коморі,
але в душі, в моїй свідомості —
горять світів далеких зорі.

9 липня 2006 р.
Трускавець

Ненавиджу залізного нахабу,
Що пре на мене, ніби жлоб на бабу.
Я не люблю моторну залізяку,
Що йде на мене зусібіч в атаку, —
Асфальт перетворивши в дим і жар,
Нахабно переймає тротуар.

Куди не глянь, і спереду, й зі спини
В кільце залізне нас беруть машини.
І хто сказав, що це легковики?
Важкі потвори сунуть напрямки,
І кожна прагне у неждану мить
Людину безборонну роздавить.
Машини — королі на цій обкраденій землі,
А пішоходи — тільки пішаки малі.
Всякчас у короля спокуса виника:
Як на заваді — задавити пішака.
І поки тротуар за пішоходом,
Не гребуймо своїм законним ходом,
І поки ми владики тротуару,
Нахабним залізякам даймо жару!

Не конче підкладати динаміт
І в знищенні знаходити розраду,
Потрібно владу кликати на звіт
І своєчасно наїжджать на владу.
Інакше люди, подолавши страх,
Ходитимуть у місті по дахах.

2005 р.

У присмерку старці сидять під храмами —
Як присмерті старий протрухлий світ.
Абияк рани огорнувши рам'ями,
За божих видають себе сиріт.
Кричать сліпці, речисті, як Гомери,
Віщують день грядущий віщуни.
Мовчать старці, що дивом не померли, —
Каліки із афганської війни
Між небом і землею, ніби птахи,
Сидять приречені не розгорнути крил.
Утримують затято сіромахи
Передовий рубіж небесних сил.
В очах пульсують вогники ворожі,
Мов промовляють: — Дай! У шапку кинь!..
І мов погрожують: — Інакше на сторожі
Тут вам сидіть біля своїх святинь.
Проходять благочинно повз недолю
Обранці долі, ярмарковий люд, —
Хто кине рубль, хто гривню, а хто доляр,
Багаті й бідні — всі старцям дають.
Кінозірки, есдеки, франти, шлюхи,
Цілителі, убивці, торгаші
Дають, як відкупну, убогі духом,
Купують храм для власної душі.
— Дзінь! Дзінь-дзелень! — Дзвенять твердіше кроки
І в Божий храм упевненіш ведуть.
А край воріт сидять сліпі пророки
І в храмі — вбогих духом — стережуть.
Під небом і землею, ніби птахи,
Сидять приречені не розгорнути крил.
В очах застиглих — потойбічні страхи
І фосфоричні відсвіти могил.

Політичним банкротам, що йдуть на відпочинок
за грубі державні гроші, не зробивши для народу ні на копійку

1
Ой, не всі стражденні — правдомовні,
у кожного з них своя правда приватна.
Все частіше роти, що брехнею повні,
власну правду озвучують многократно.
Прислухаюсь до тих, які кличуть до єдності,
які у неволі без волі страждали, —
вони творять закони, що множать маєтності,
багатіють із тими, що народ обікрали.
Правдомовні герої озвірілого класу,
що розжився і виріс на народному горі, —
мільйонери Одеси, мільярдери Донбасу,
вірні ви не свободі, вірні злата потворі.
Хто брехливий язик загартовує в мові,
хто волає про владних засад переміну,
вони ради наживи завжди готові
продать рідну матір і Україну.

2
Поєднання демократії і монархії,
як у Великій Британії,
забезпечує принципи ієрархії
і вирятовує від хлопоманії.
Коли ж дозволяється всім і повсюди
персонально творить соціальну погоду,
то в умовах такої свободи люди
самі заганяють себе в несвободу.
Хто нині говорить багато і всує
про вибір людини і примхи влади,
той ближнім нові каземати будує,
або провокує нові барикади.

Мусить затямить парламентська братія,
за що буде народ проклинать її:
— Якщо загине українська демократія,
то тільки з вини української демократії.

4 липня 2008 р.
село Ставкове на Одещині

1
Зімітовані метаморфози —
у віддзеркаленні пози.
В небі бунту обіцяні грози —
у віддзеркаленні пози.
На майбутнє рішучі прогнози —
у віддзеркаленні пози.
Замість усмішки хтивий оскал
переблискує в сотнях дзеркал.
Там, де юність була, як зоря,
миготить: — Тільки я! Тільки я!
Віддзеркалені я — це Ми,
новоявлені діти пітьми,
що взялись будувати Вітчизну
на засадах пупоцентризму,
що збагнули, де чорне, де біле,
кого — вгору, кого — до ями.
Цього досить, аби дебіли
захотіли стати вождями.

2
Ми планету із чорної ями
піднесем на нові орбіти,
простір нас полюбив без тями,
ми — глобального руху діти.
У предтеч старомодна рація —
барахлить міжпланетний зв'язок.
Тільки ми, нова генерація,
в день грядущий — модерний місток.
Ой, кайдани старої моралі
розірвати давно пора.
Ми підемо вперед і далі
поза межами зла і добра.
Ні до чого традиції нації,
в тих традиціях — наша біда,
і лишень на шляху деградації
за грядою гряде гряда.
І немає в любові сенсу,
якщо мусиш продовжувать рід.
І дарма, що в свободі сексу
подадуть на сніданок ВІЛ-СНІД.
Доведемо предтечам на зло,
що нікого до нас не було!

Липень-серпень 2008 р.

Верхатурна структура, як ЦК, гонориста,
Знаменита в діяннях своєю зухвалістю,
Працює за статусом Товариства
З обмеженою відповідальністю.
Але, закріпившись на крутій верхатурі,
Прихопила собі виняткове право
Постійно зчинять політичні бурі
І незмінно видурювать у обдурених: «Браво!»
Верхатурна структура розставляє акценти:
Хто — мудрий, хто — дурень, а хто — безневинний.
Ні до чого їй судді, на-фіг їй президенти,
Верхатурі, як небу, люди вірить повинні.
Оповиті у біле слова благородні,
Ніби янголи віри, ширяють над краєм,
А хто їм не вірить,
всі, з ними не згодні,
Начувайтесь! Вас «небо» громами скарає.

Сомалійські пірати, захопивши «Фаїну»,
Менш потужні, як наші політичні пірати.
Парламентські рейдери окуповують Україну
І цинічно примножують болісні втрати.
Захопити трибуну у залі під куполом,
Блоком суд підкорити один і другий,
Все, що ними наразі досі не куплено, —
Політичні пірати беруть без напруги.
Майстри словоблуду й політпроституції
Чорне в біле ховають без встиду і страму,
А топтать Конституцію ім'ям Конституції
Парламентські рейдери стали майстрами.
Несвобода життя і продажна свобода слова —
Полюси благодатні в мастаків комбінації.
І все це обумовлено як передумова
Повернути відродження в поневолення нації.

Листопад 2008 р.
Київ

Дивні-предивні житейські науки
Н ав'язує час безборонній душі:
— Уклінно схиляйся до ніг падлюки,
Тоді і до тебе прийдуть бариші!

Пояснень шукаю. Дошукуюсь бренної суті.
Чом янгол покірно прислужує сатані?
На все ціни ростуть в часи вольні, розкуті,
А совість згасає і падає у ціні.

Все гучніш професійні шахраї і бандюги
Обіцяють одуреним райські дні.
Серце ниє в пекельних лещатах туги,
А розум дрімає в солодких обіймах брехні.

В драматичні часи, поглумившись над нами,
Самозванні вожді нині стали панами,
Плюндрувать Україну і далі раді.
А новітні творці української драми
Діють з ними гуртом у привласненій Раді.

Нагору поперли чужинці лавиною,
А внизу поміж нашими — люта гризня...
Вже ми так доборолись ріднею єдиною,
Що й важко збагнути, чия де рідня.
Але видно, що бути й лишитись людиною —

То є небезпечно й серед білого дня.
Опинилась людина в суспільній ніші,
В якій розчинились добро і зло.
Були вже часи набагато страшніші,
Але ганебніших ще не було.

29 жовтня 2008 р.
Київ

Безвідносно до того, що у житті відбувається,
І хто в невідоме веде невидимий наш корабель,
Минуле в цім світі ніколи нам не минається,
Допоки вогонь живлющий пломеніє з людських осель.
Хтось нагорі навчився любуватись самим собою
І забув про всевладні і всесильні над ним небеса,
Але навчитись летіти стрімко униз головою,
Він навіть у сні навчитись не наважиться сам.
Все на землі справіку — як мале, так велике й безмежне —
Взаємозалежними силами переповнене вщерть,
Рухоме і нерухоме, все від небес залежне,
Всевишніми ритмами втягнуте в космосу круговерть.
Хто ходить внизу, хто пхається все вище й вище,
Хто лічить монетки, а в кого мільйонний лік,
Чомусь то не кожен чує, як він, вітер часу свище,
Як час пригальмовує рух у протилежний бік.
Прямує усе за обрій, але круговими колами,
Які розпізнати важко в небаченій крутизні,
І через те майбутнє збагнуть не зумієм ніколи ми,
Якщо не збагнем і забудем давно проминулі дні.

12 липня 2010 р.

(Не без впливу Неслава Мілоша)

Коли немає думки, тоді знаходиться рима.
Коли спить розум, тоді прокидається емоція,
щоб замінити розум на банкеті життя.
Поневолення розуму,
про що писав Чеслав Мілош,
почалося не в двадцятому столітті
і не в двадцятому дійшло апогею.
Поневолення розуму, як ланцюгова реакція,
поширилось і розпросторилось,
проникло в усі сфери життя і людського духу,
створило в наш час, у двадцять першому
столітті, що нібито вирвалось на свободу,
змієподібні розгалуження
у формі поневолення совісті,
поневолення честі й поневолення гідності.
І все ради однієї мети —
зробити рабами свободи тих,
хто боровся і бореться за свободу.
В Україні поневолення розуму створило умови,
у яких з єдиного потоку борців за свободу
виникли три несумісні, несполучні, ворогуючі
течії затятих суперників —
націонал-патріоти, націонал-кар'єристи,
націонал-шизофреніки на чолі із сліпими вождями.
Формуються обставини для вторгнення в Україну
нової орди нового Муравйова,
яка може віроломно увірватися в Київ. І тоді, як і в 1918 році,
в ім'я відомої єдності відомих «братніх народів»
буде стріляти навіть на звук, на мелодію, на колір
української мови і української реальності в Києві,
сповідуючи ленінський заповіт:
«Потерять Украйну — все равно, что потерять голову».
А далі — без проблем: провідників і натхненників свободи,
як заповідав знаменитий чекіст, будуть «мочить в туалетах».
В ім'я дальшого поневолення розуму
на просторах Євразії із столицею Газпром.

Від Ісуса і до Будди,
Що було, те нині є.
Хто згадає, хто забуде,
Як мине життя моє.
Поки гілочка гойдає
Пташку в синьому гаю,
Знай! — життя не проминає,
Вір в ілюзію мою.
Пам'ять роду і народу —
То життя пекучий жар.
В історичну непогоду
Київ згадує хазар.
Календар мій тимчасовий
В світі блазнів і нездар.
А над нами златобровий
Світиться Волосожар.
В цьому світі, люди, всі ми
Маємо короткий час.
Людство — діти Хіросіми,
Я — лише один із вас.
Все ще вірю в добрі зміни,
Хоч мені зосталась мить.
Хто є частка України,
Буде вічно в світі жить.
Лиш покинуть чорні хмари
Стольний Київ назавжди,
Я повірю, що хазари
Повтікали в нікуди.
Від Ісуса і до Будди
Все зостанеться, як є.
Хто здолає всі облуди,
Збереже життя моє.

Тисне шию правічне ярмо,
А співаємо, як завжди, —
Ми забули, звідки йдемо
І не знаєм — куди,
Десь похідний гримить барабан
Чи на Сході, чи з сивих віків,
А за нами й над нами туман,
Що постав із бездумних голів.
Ми йдемо, ми іще йдемо
Головами — безтямно назад,
Певні того, що давнє ярмо
Заведе в Гефсиманський сад.

Коли немає мислення,
Бракує часу на осмислення,
А як осмислення бракує,
Час мудрагелів відбракує.
Давно розпочався процес,
де замість думок — море слів.
Отож у бездумних є інтерес
До маніпуляцій вождів.

5 травня 2010 р.

Лицарі духу, що родом з фольклору,
Чубляться вперто поміж собою,
Занехаявши геть в лиховісну пору
Дух,
що тіло
рве до бою.
Зате взуті у європейські штиблети
Українці в салонах, як витязі, виглядають.
А як треба лягати за кулемети
Нащадки Тараса стоять і співають.
Так само поети, що забули предтеч
І обмацують Слово не як доблесну зброю...
Пора вже хапатися за оголений меч,
А вони вперто чубляться поміж собою.

Досить подолати земне тяжіння —
закінчується багатство і зубожіння,
галантерейна галантність і ґречність,
нахабство і рабство —
починається міжгалактична безкінечність.
Зникають Макдональдс і Мадонна —
засмоктує прірва бездонна,
єднаючи той і цей світ,
все обернувши у вічний політ.
Не порятує жодне вміння,
коли настане судна година, —
не годна врятуватися людина
ні в стані незворушного каміння,
ні в незупинному міжгалактичному польоті,
що не знає ні межі, ні безмежності,
і зникає життя в невеличкому проміжку,
який творять видимі й невидимі протилежності,
єднаються порожнеча і твердь,
настає щось сильніше за смерть.

Сяють магнолії і каштани,
В Києві знову квітує весна.
А крига на серці чомусь не тане,
Печаль моя страшна.
Спідничку, як парус, у дівки
Напинає невидимий сатана.
Ні спіднички не хочеться, ні горівки.
Печаль моя страшна.
Прапор святковий лопоче над нами,
Співають Хрещатик і Окружна,
І торгують священними прапорами —
Печаль моя страшна.
Шоу-бізнес примножують забавлянки,
Патріоти п'ють волю до дна.
І до п'янки, і після п'янки
Печаль моя страшна.
В кримінальних рядах пожвавлення -
Афера відбудеться ще не одна!
Будуєм державу через роздержавлення —
Печаль моя страшна.
В Спілці письменників, слава Богу,
Аби втішилась дама сумна,
Відкрити надумали синагогу, —
Печаль моя страшна.
Падає небо у день весняний —
Бовваніє віків глибина,
І пісня остання звучить над піснями —
Печаль моя страшна.

7 травня 2010 р.

Відомому націонал-кар'єристу

Підкручуючи невидимий вус,
Я усміхався до красотуль
І чомусь утікав від спокус,
Як тікає заєць від куль.
Жіночий ансамбль «Даромдам»
Весь час виступав тут і там,
Та не міг я навчитись ніяк
Жити в радості надурняк.
Виглядаючи кращу з доль,
Я чекав на свою Ассоль,
Та буднів стихія накрила
Пругкі романтичні вітрила.
Ж ивий проявляв інтерес
До творчих шукань поетес
І на трепетній грані руки
Ш ліфував еротичні рядки.
Був чутливий на слово і звук,
Самотність поборював з мукою,
Та ніколи й ніде Осадчук
Не був падлюкою.

Десь я ходив, десь я бродив,
Забувши про лиху погоду.
Але нікому не годив,
Затявшись жить не на догоду.
Внизу бував і нагорі,
І всюди бачив брак любові,
Щоб врятувати на зорі
Загублене на полі крові.
Ніде ніким не поганяв,
Свій відчай замагав журбою.
До перемог не поспішав,
Двобій не вигравши з собою.
Не рвавсь у рвійний ураган,
Не прагнув жити в тиші гордо
А щоб зайти на перший план,
Нікого не хапав за горло.
Я жив, як міг, робив, як міг,
Людської не цуравсь природи.
Але не оцінив батіг
Як засіб захисту свободи.

14 лютого 2009 р.

Успадковані наші біди
Родом з далеких століть.
Юрмляться довкруг чінгізіди
Й хан Батий над душею стоїть,
Живучі вони — не померли,
Дух ординський досі не згас:
Потайсвіту з вершини Говерли
Ординці принижують нас.
Зажерливі давні сусіди,
Послані силами зла,
Проникають до нас, як нукліди,
Ладні знищити все дотла

Нестабільні в людей заробітки,
а ціни ростуть на хліб-сіль.
Мудрі приходять нізвідки,
а дурні пруть звідусіль.
Світ, як могила розрита,
де викрали золото скіфів.
Біля розбитого корита
ми в полоні вчорашніх міфів.

Важка наша історична дорога.
Рідне поле, як після градобою.
Чи не тому, що предки все покладались на Бога,
Менше покладаючись на праведну зброю?..

26 квітня 2008 р.

Кожен на світі знати повинен
Про часу скороминущість,
Про те, що життя людини —
Не дорога у райські кущі.
Самого себе розпізнати —
Невідкладне завдання людини,
А далі всі кручі здолати
На скелястих стежках до вершини.
Днів і ночей проминальність —
Строга міра і присуд віку.
Ні ідейність, ні ідеальність
Не подовжать життя чоловіку.
День прожитий — на радість проба,
А в смутку правічне походження,
Бо життя — невигойна хвороба —
До смерті веде від народження.
Моїх помислів мудрий співавтор —
День похмурий у затінку тихому.
Я не знаю, що буде завтра,
Та сьогодні шукаю виходу.

Куди йдемо? Багаті чим?
Чом спину гнемо без упину?
А білий світ, немов вітчим,
Що злісно кривдить сиротину.
А білий світ — як спритний мер,
Що на бабусях множить «бабки».
Тепер до прірви й Рух попер
Крізь суверенні безпорядки.
Все збичилось у рік Бика,
Ж иві дерева остовпіли.
Танцює гривня гопака,
Хоча їй зашморг вже наділи.
За катаклізмом — катаклізм,
Крізь нетрі брехонь не пролізти...
Ненавиджу капіталізм,
Який будують комуністи.

2009 р.

Остання творча потуга -
Щось життєдайне сказати,
Та з кожного слова туга
Починає фонтанувати.
Насправді чи тільки здається,
Було чи ще має бути?
Душа моя тихо здається,
А пам'ять не хоче забути
І те, що давно збулося,
І те, що ніяк не збулося —
Все нині переді мною,
Мов клич до останнього бою.
А може бою не буде?
Іржаві набої і каска,
І в стилі самоогуди
Чатує остання поразка.
Прощальна творча потуга
І перевірка остання...
У проблисках виднокруга
Поміж хмар заніміло чекання.

25 вересня 2010 р.
м. Трускавець

— Катерино, відчини-но,
Катерино, дай-но!..
— Не чіпай мене, скотино,
Геть іди негайно!!!
Ради свого інтересу,
Хтивий парубоче,
Чимскоріше їдь в Одесу,
Там є та, що хоче.
Стоїть баба на панелі
У позі цариці:
Ноги, як стовпи, дебелі
І, як бомби, циці.
Стоїть баба гандрабата,
Втілення розпусти,
Вона сходу секс-пірата
Під спідницю пустить.
Дожились в часи веселі
У ринковім стресі:
Вже й цариця на панелі
Сучиться в Одесі.

Читачам і друзям газети
«Чорноморські новини»

Навіть коли нахлине
знову навала зі Сходу,
щоб позбавить мене Батьківщини
й записать до чужого народу,
з чим не змирюсь, поки світу,
вірний Тарасу і його «Заповіту»...
Навіть коли супостати
все винесуть з рідної хати,
захоплять ліси і землю,
гори, озера і ріки,
чого все життя не приємлю,
з чим не змирюсь вовіки...
Навіть коли на руїні
танцюватимуть зайшлі люди,
щоб засвідчить: мене в Україні
не було і ніколи не буде,
я біди усі перебуду
і право на гідність здобуду.
Я відкину плачі і тризни,
поки в нас — первородства основа:
споконвічна душа Вітчизни —
нездоланна Тарасова мова.

6 липня 2008 р.
село Ставкове на Одещині

Псевдонаціоналісти,
посміхаючись чорнорото,
полюбляють чомусь в очі лізти
успадкованим патріотам,
що в роки проклять і сліз
запряглися в державний віз.
А збаламучені патріоти,
один з одним не згідні,
діти осмути й скорботи,
далеко не однорідні,
як і псевдонаціоналісти,
що прагнуть високо сісти
і вміють ближнього побороти,
щоб утвердить свої витребеньки.
Вельми вони своєрідні,
хто в епоху журби й зненавиди
представляє три види:
націонал-патріоти,
націонал-кар'єристи
і націонал-шизофреніки.
Вельми вони своєрідні,
та не всі і свої, і рідні.
Тому зверху — розбійник і хам,
а внизу — колотнеча й бедлам.
Тому правді сьогодні тісно
в межах законів,
і звучить, як бравурна пісня,
брехня без кордонів.
Брехню в золотій начинці
жбурляють у праведні очі,
і чесній людині — злочинці
кричать знавісніло: — Злочин!
Триває відьомське змагання,
подібне до перевдягання,
як це робить щодень одна дама
щонайвищих бажань реклама,
що має одне на прицілі —
досягнуть можновладної цілі.
Нині — блакитно-білі,
завтра — яскраво-рожеві...
А як тільки світанок зажевріє,
прокидаються люди зажерливі
і нахабно, немов упирі,
хазяйнують в народнім дворі.
І на волі останньому рубежі
тривають страшні грабежі!

18 жовтня 2008 р.

1
Я прямо йшов і вертикально жив,
Долав круті підйоми самотужки.
Ніде й нікому персонально не служив,
Не опускавсь до ролі холуя і служки.
Траплялось, іцо бував на висоті,
Хоча чомусь боявся висоти.
Та я спізнав дороги у житті,
Які не всім судилося пройти.
Ніде й нікого не збивав я з ніг,
Не відцурався предківських богів.
Я жив на білім світі так, як міг,
Але не так, як я того хотів.
Я щиро дякую батькам за родовід
І вдячний Всесвіту за вічні небеса.
Але в цьому житті свій світ
Створити зумів я сам.

2
За те, що правду говорив,
що блюдолизів не любив
й піти не міг у лизозади,
я на узбіччі слави жив,
грошви й маєтків не нажив
і не доскочив ласки влади.

Не каюся, не плачу, не тужу, —
я радий, що не вийшов за межу,
поза якою совість гине.
Заради звань я не служив і не служу,
затято гідність власну бережу,
щоб не зганьбить звання Людини.

Зажерливість росте,
звіріє мисль.
Бандюги сейфи золотом напхали,
а в душах порожнеча,
як в дуплі.
Либонь, порвалась нитка Аріадни,
що мала вивести із лабіринту...
Ми ще йдемо,
блуканням зачакловані,
чи вже злилися з чорнотою,
як ті сліпі старці,
контентні з того,
що темний темного кудись веде?
Ми ще йдемо
чи зупинилися,
але в жадане світло вірим безнадійно
і нам однаково,
з якого боку
живлющий промінь спалахне?
Нам легше вірити, як знати,
коли відновиться чарівна нитка,
в якій розрубано початки і кінці.
Невже відновиться? -
і вийдемо нарешті з лабіринту,
сповитого в могильну чорноту,
що прикриває грабіжників і вбивць.
Невже?!.
Зажерливість росте,
звіріє мисль.
Бандюги сейфи золотом напхали,
а в душах порожнеча,
як в дуплі.
Невже? Коли? І хто нас розчаклує,
задурених блукати в лабіринті?
Питань багато.
Є кому питати.
Лишень відповідать нема кому.

В полоні заобрійних дум
Загубивсь я в забутих краях
І вночі зрозумів, що сум
Сильніший за страх.

Всього проминулого жаль,
Тому що воно відбуло,
І на серці пекуча печаль
Огорнула добро і зло.

Усе поєдналось на мить,
Коротку таку, як життя.
Нікому того не прожить,
Що відійшло в небуття.

Шукаю в забутих краях,
Тягнусь до заобрійних дум
І відчуваю, що страх
Поглинає вселенський сум.

Сум як прожитого суть,
Сум як прощальний клич.
А хмари безжурно пливуть
Над морем безжурних облич.

ЦЕ ВСЕ БУЛО В ДАЛЕКОМУ СТОЛІТТІ

Третє гроно

Це все було. І вечір, і ріка
Причаєна у місячнім сіянні,
І наче пломінь губи невблаганні,
І на плечі розслаблена рука.

Це все було. Піднесеність п'янка.
І зорі сліз, пролитих на світанні,
І ті слова, найперші і останні,
В яких печаль, немов крило, легка.

Це все було в далекому столітті,
Коли цвіли дерева молоді
І солов'ї гриміли в буйновітті.

Це все було. І тихо по воді
Спливло, як листя, навздогін за днями,
Що проминули, та погаснуть — з нами!

Аллі

Здавалося б, немає змін —
Ж иття пливе так само наше...
Але балкон зацвів інакше:
Там сальвія і бальзамін.
Бере душа новий розгін,
А ми, немов і все спізнавши,
Чатуєм трепетно, як завше,
Простої квітки передзвін.
Тож недарма думки цвітуть,
Хоч літня днина чи осіння,
І в серці радість, наче ртуть,
Росте у пелюстках проміння.
Й зникає буднів каламуть,
Бо є причетність до цвітіння.

Борисові Дерев 'янку

Горить пісок, як у степу стерня,
Де скошено хліба до стебелини,
Де в жнивну спеку волею людини
Ростуть комори золотого дня.
Ступаю понад морем навмання,
Тоді як полем я ступать повинен, —
Лишилось літа менше половини
І сонце небокрай наздоганя.
Іде навстріч дівча простоволосе —
На плечі впали, як проміння, коси,
Ще й звабно посміхнулось... не мені,
А позад мене, іншому, за мною,
Де я пройшов під музику прибою,
Почувши поклик поля вдалині.

Це небезпечно, як тобі за сорок,
А в сни приходять всякі чудеса,
Які ще в юності розбурхували сором,
З землі жбурляли душу в небеса.

Ой небезпечно, коли сняться мавки
Чи відьми в безпощадній наготі...
Все, що спізнав або спізнати мав ти,
В свій час повинно збутись у житті.

Є межі вікові. Закони тіла
Готують і для духу перелом.
І все ж весна, що відпалахкотіла,
Тебе черкає голубим крилом.

Ти чуєш на світанку голос мавки —
Як відсвіт давніх зоряних надій,
І поряд губи, ніби дикі маки,
Вогненно квітнуть: —
Мій, нарешті мій!

Як твій, то твій.
Мов спраглий воду з кружки,
Ти п'єш свій сон до самозабуття.
І мавка, що займає півподушки,
Бере у тебе легко півжиття.

Повергнутий, але молодший вдвічі,
Щоб душу врятувати від плачу,
Своєму щастю дивишся у вічі
Й питаєш: — Чим тобі я відплачу?

— Я з'їм тебе! — говорить сумно мавка.
— А чим зап'єш? — ти мовиш жартома.
— Зап'ю слізьми! — палають губи-маки. —
Зап'ю своїми, в тебе сліз — нема!

Це небезпечно, коли сняться мавки
Чи відьми в безпощадній наготі...
Все, що спізнав або спізнати мав ти,
В свій час повинно збутись у житті.

Нам бракує серця, а не хисту,
Щоб кохання вберегти від сліз.
Золоті кайдани падолисту
Вітер зняв з обласканих беріз.

Затремтіли голі плечі лісу
Перед першим подихом зими.
Ніч спливла і голубу завісу
Підняла між нами і людьми.

Що ж, пора, моя найкраща в світі,
Мить і вічність нам не повінчать.
Ти стоїш. Твоє обличчя світить
Світлом всіх беріз і всіх дівчат.

Ти стоїш печальна і врочиста,
Як весна, що в осінь забрела.
Золоті кайдани падолисту
Нам ця ніч на душі одягла.

Ти ще поряд, ти вже за роками,
В дальню даленієш далину.
І на пам'ять, як на серце камінь,
Ти кладеш мені сльозу одну.

Ту сльозу, мов квіточку, губами
Я голублю на щоці твоїй -
Тільки те, що не сказать словами,
Мовчки на прощання зрозумій!

Залетіла горлиця
До моєї горниці
І сказала, як дівчина, тужно:
— Я в пісні давно одружена,
Та мій милий пішов на війноньку
І забув про свою дівчиноньку.
Чуєте, я не горлиця,
Я дивлюся крізь сльози на світ —
До мене ніхто не горнеться.
Сотні сирітських літ.
— Кохана моя, єдина,
В твоїм горі — моя провина,
Але як тебе маю любити,
Коли сам я давно убитий?!
Не вірить в слова мої горлиця —
Витирає сльози і горнеться.

Одвічна любові потреба —
За хмари злітати і падати ниць,
На радість і подив заблуканих птиць
Вустами торкатися неба.

Одвічна любові заслуга —
Підносить людину в зеніт,
Щоб сонцем залитий побачити світ,
З якого пощезли наруга і туга.

Одвічна покара любові,
Яку ще ніхто не зборов, —
На землю вертатися стрімголов
І розбиватись до крові.

Хто там про радіо й емоцію торочить,
Нові шляхи моральності пророчить?
Кому чужі сьогодні почуття,
Що живлять мисль про завтрашнє дитя?

Сприймаю мисль як радість почування,
Як сфер космічних дивне коливання,
Що душу навертає вдалину,
Вдихнувши в неї силу осяйну.

Хто там хизується свободою в коханні?
Кому чужа сльоза при розставанні?
Боюсь, що серця підсвідомий труд
В безсмисліє впадає, як у блуд.

Не варт нічого почуттів агонії,
Коли вони цураються гармонії,
Що робить з чорта ангелом мене
И небесне перетворює в земне.

Сприймаю мисль як почуття взаємне,
Що робить спільним вічно потаємне,
Поєднує життя людських сердець,
Привівши їх під мудрості вінець.

Немає ні сил, ні потреби
Поміж пристрастей і згасань
Повертать до села Концеби
Крізь пригаслу, мов сором, Саврань.

Та неждано-негадано, зрана,
Світла і тиха, як рань,
Стає на порозі Світлана,
Щоб сказать мені: — В очі глянь!

В очі, будь ласка, в очі —
Губи давно не ті... —
Відступають літа неохоче,
Відступає все краще в житті -

І стоїть на порозі Світлана,
Заливаючи світлом світ...
— Ти пробач, що прийшла так рано
І пройшла через стільки літ...

Перших променів сонячні струни
Затремтіли і тріснули вмить.
— Ти бачиш, я досі юна
І досі не знаю, як жить...

Піднімаю притомлені очі,
І так важко вдивлятись мені —
На Світлані косинка тріпоче,
Наче поряд і вдалині.

Все прожите не може минути,
Щось навіки лишається в нас.
Не під силу нікому вернути
Лиш вогонь молодий, що погас.
Поцілунки, як листя осіннє,
Вітер осінній за обрій відніс.
Та лишивсь у призахіднім мерехтінні
Роззолочений пам'яттю ліс.
Залишились зелені ялини,
Що зелені були і тоді,
Як у горах дикі малини
Ми збирали удвох, молоді.
Чи закоханий лось, чи вітер
Розметав на поляні сіна стіжки.
Що ж лишилося?.. Наші діти
Знаходять у травах наші стежки.

В день осінній, полинний
я відчую, що винен
Перед тим, що наснилось, що було наяву,
Відімкнеш мою пам'ять ключем журавлиним -
Лиш тебе я покличу, лиш ім'я назову.
Голос твій колихнеться, мов хустка шовкова,
Моїх вуст приторкнеться, що промовлять:
— Явись!.. —
Я почую тебе
всю,
до кожного слова,
Та не зможу обняти тебе, як колись.
Я спитаю тебе: — Ти озвалась навіщо,
Як лишилась далеко в далекій судьбі?
— Те, що з нами було, нам належить навічно,
Хоч самі не належимо
навіть
собі...
Голос твій колихнеться, мов хустка шовкова,
І розвіється спомин по осінній землі.
Тільки відзвук
твого
найніжнішого слова
В журавлинім ключі затремтить на крилі.

Горнулось до хвилі весло,
Ти горнулась до мене в човні...
Невже це насправді було
Чи тільки наснилось мені?

Веселий пташиний спів
В гаях прибережних замовк.
Відкручені крила човнів,
Хтось весла сховав під замок.

Нічиєї нема в тім вини,
Що осінь ячить навкруги,
І принишкли в піску човни,
Прив'язані на ланцюги.

Здається, ось-ось з далини
Долинуть дзвінкі голоси.
Ні звуку. Мовчать і човни,
Прив'язані, наче пси.

А вітер човни торка —
Ледь чутно дзвенять ланцюги,
І ще тихше пливе ріка,
Затиснута в береги.

Знову літо пролетіло,
Знову старші ми на літо.
В золотім промінні тіло
Відцвітає непомітно.

Заповзяті оптимісти,
Ми пишаємось загаром,
Певні того, що за містом
Літувалося недаром.

Певні того, що на морі
Ми знайшли скарби коштовні,
По-юначому бадьорі,
Наче сил колишніх повні.

Певні того, що у горах
Ми з природою злилися,
Тож не хочем знати горя,
Що в душі жовтіє листя.

Певні того, певні того,
Навіть, може, надто певні,
Наче нам зосталось бога
Взяти за петельки древні.

Знову літо пролетіло,
Знову старші ми на літо.
В золотім промінні тіло
Відцвітає непомітно.

Стежка в'ється над річкою
І, як річка, біжить до лісу
І ховається в хащах,
Як ховалися ми навесні.
Йду, схвильований, стежкою,
Впізнаю її звивистий танець:
Поворот і долинка —
Ніби плавного вальсу виток.
Я шукаю слідів.
Прислухаюсь до шереху вітру.
Та сніги замели
І сліди, і ласкаву траву.
Лиш дерева знайомі —
Твої мовчазні однодумці
Розгортають привітно
Холодні обійми навстріч.
Замело, замело —
Не лишилось і сліду на стежці.
А сніжинки над лісом —
Як мерзлі секунди, летять.
Снігом стежка вкривається,
Сніг потрапить ось-ось і на скроні,
Але душу не може,
Не зможе завіяти сніг.

У морі синьому, не знаючи причалів,
На всіх вітрилах — у незвідані моря
Пливе за межами скорботи і печалі,
Як біла каравела, молодість моя.

— Агов! — гукаю. — Озовися, капітане!
Які надумав відкривать моря? —
Пливе беззвучно, за крайнебом тане,
Як біла каравела, молодість моя.

У морі синьому, далеко від Одеси,
Мене не взявши у незвідані моря,
Без мене входить в таємничі плеса,
Як біла каравела, молодість моя.

— Агов! — гукаю. — Озовися, капітане!
Коли ж це сталося, що ти давно — не я? —
Пливе беззвучно, за крайнебом тане,
Як біла каравела, молодість моя.

Там, де море шумить,
Днів шматуючи тіло,
Наша трепетна мить,
Як струна, продзвеніла.

Миті синє крило,
Наче хвиля у морі,
Небокраю сягло
Й потривожило зорі.

Море з небом злились,
Щоб довічно синіти, —
Там, де ми обнялись,
Наші граються діти,

День за днем пролетить,
Відпливе рік за роком,
І не спиниться мить
За рокованим строком.

Мить життя осяйна,
Ніби промінь між віттям,
Й наших днів дивина
Вже належить століттям.

Блажен, чия душа цвіла,
Коли в цвіту земля чманіла,
Хай молодість, немов стріла,
Весняним садом просвистіла.

Але блажен той во сто крат,
Кого взяло в обійми літо,
Щоб у душі весняний сад
Усе ще цвів несамовито.

Любов, що навесні цвіла,
Цвістиме, поки ми з тобою...
Хто влітку не спізнав тепла,
Той не знайде його зимою.

Отой мотив напівзабутий
Коли розтав? Куди відплив?
Якщо він був, десь мусить бути
За плеском хвиль і шумом злив,
Отой мотив напівзабутий,
Немов зітхання, той мотив.

Ота розмова на прощання,
Невже була? Таки була!
І жест останній, як благання,
Як змах підбитого крила.
Ота розмова на прощання,
Що в шерхіт моря перейшла.

Забулось те, що міг забути,
З припливом сплутався відплив.
В минуле перейшло майбутнє,
І шторм сліди в піску розмив...
А той мотив напівзабутий,
Як хвилі сплеск, отой мотив.

Згасає тіло. Тане, як свіча,
Приречена сама себе спалити.
І небо хилиться все ближче до плеча,
Щоб до землі людину прихилити.

Згасає тіло. Тихо. Рік у рік.
Повзе згори донизу пломінь свічки.
Минаючи, людський недовгий вік
Ж иття підносить на орбіти вічні.

Згасає тіло. Тане день і ніч.
Свіча згорає — і зникає світло.
Ж иття людське згорає споконвіч,
Щоб не погас вогонь життя на світі.

Згасає тіло. Тихо. Кожну мить.
Та що за диво твориться з душею?
Душа не старіє. І все дзвінкіш бринить,
Немов струна між небом і землею.

Лебедина пісня листя на осіннім вітрі —
Барви, звуки, запахи — все багатоголосся життя:
І прощальний танок сонячних зайчиків
На стіні старої хати
Під розложистим старим ясенем;
І святкові хороводи зірок
На честь космічних перемог людини;
І руки селянки —
втомлені птахи
Над полями,
Над фермами,
Над кульбабками дитячих голівок;
І, немов чаклуни,
коні
На долонях оксамитових долин;
І неминуча печаль розлуки
На жертовних багаттях осені...
Лебедина пісня листя на осіннім вітрі -
Барви, звуки, запахи — все багатоголосся
життя:
І найтепліша земля в рідному краю,
Зігріта в дитинстві
Босими ногами;
І каравани голубих зірок
Над чужою щасливою юністю;
І бронзовонога молодиця,
Що несе яблука
В кошику з сонячних променів;
І знак довгожданого слова в очах,
Наче відблиск зорі;
І посмішка стрічного,
Зірвана вітром,
Немов кленовий листок...
Лебедина пісня листя на осіннім вітрі —
Барви, звуки, запахи — все багатоголосся
життя:
І нервові ритми баского віку,
Що зухвало вриваються в пульс;
І невтолена жага на губах —
Терпкий присмак
Розлуки;
І замислений чоловік,
Що прийшов у цей світ не для того,
Щоб головою похитувать
У такт пісні на осінньому вітрі;
І замріяна жінка,
Що прийшла у цей світ не для того,
Щоб засвідчити свою присутність
На тріумфі барв, звуків, запахів;
І просяяне чоло юнака,
Якого
Крилом думки
Торкається Будучина...
Лебедина пісня листя на осіннім вітрі...

Тобі до лиця, їй-богу,
прим'ятий халат квітчастий,
Маленька моя господине,
лицарко гастрономних черг.
Я хочу з тобою побути у твоєму кухонному
царстві,
Погомоніть після дощику,
що випав якраз у четвер.
- А де вони, наші демони? — Збуджені
і веселі,
Хлопці за день не набігались —
ганяють в дворі м'яча.
— Можна, я сам дістану
з буфета виделки й тарелі?..
— Будь ласка, а я на хвильку
до твого прихилюся плеча... —
Маленька моя господиня
поправляє халат квітчастий,
Щось каже, тихе, як вечір,
що постукав зорею в вікно.
Так мені гарно і легко
в твоєму кухонному царстві,
Ніби ніяких прикрощів не знав я в житті давно.
Морквина, що ти помила, картопля, яку ти
чистиш,
Святковістю виділяються серед буденних
речей.
До столу мене запрошуєш
якось лагідно і врочисто,
Тарілку мою втаємничивши
змовницьким блиском очей.
Ти гукаєш дітей. Розсаджуєш.
До столу сідаєш остання.
Хлопці тебе підхвалюють: — Мамочко,
смакота!.. —
Я дивлюся на тебе і думаю:
очевидно, справжнє кохання —
Це не раптовий спалах,
це красиво прожиті літа.
Я дивлюсь на синів і думаю,
що не мислю себе інакше:
Сини — моя суть оголена, і ти, і вони — це я!
Ж иття моє розгалузилось,
моє розрослося в наше,
І в цьому
найбільша радість і мука прекрасна моя.

Січень 1984 року

Неповних сімнадцять років —
і немає двадцятого віку,
Неповних сімнадцять років —
і закінчиться тисячоліття.
Учені вже провіщають,
що з раком буде покінчено,
Що запчастини органів —
перспектива цілком реальна.
Французький часопис «Проблема»
обіцяє,
що в 70 років
Людина так виглядатиме, як зараз у 35,
Що столітні діди і бабусі
будуть так само красиві,
Як нині передінфарктніїки у квітучих своїх 50.
Кажуть, медикаменти винайдуть проти астми,
І проти нервових депресій,
і проти приступів совісті...
Чудесні які перспективи!
Неповних сімнадцять років —
І в новому тисячолітті реанімують молодість,
Хто розминувся з нею
або зрадив їй
в роки тривог,
Коли погибали в Лівані,
І в Афганістані гинули,
І в Сальвадорі гинули,
І гинули в Нікарагуа,
Коли, як відкриті рани,
вогненні точки планети
Пульсували, сочилися кров'ю,
А ми ще були молоді.
Неповних сімнадцять років —
І такі перспективи щастя!
А я відмовляюсь від щастя
з допомогою реанімації,
чи пересадки органів,
чи капсульних суперліків, —
Я хочу з тобою зустрітись
таким,
яким зможу вижити,
Я хочу тебе побачити
такою,
яка вже будеш.
І щоб сонце блищало в росах,
І за звалищем металобрухту,
точніше — ракетобрухту,
Захлинались в садах солов'ї,
І щоб ти у Москві чи в Парижі,
в Лондоні чи в Гавані,
в Києві чи Нью-Йорку,
в Селенгінську чи Кам'янці,
в Одесі чи в Ірпені
Сказала мені, засмучена,
Сказала в травневім цвітінні:
— Знову весна буяє,
Знову весна прекрасна,
як в минулому тисячолітті,
як ти вперше мене цілував.
... Неповних сімнадцять років —
і немає двадцятого віку...

Вслухаючись у моря шум,
Почули ми з тобою
Тривожні сплески наших дум
У клекоті прибою.
Вдивляючись у синю даль,
Ми раптом затужили —
Солона хвиля, як печаль,
Прорвалася у жили.
Так повелося споконвік, —
Коли говорить море,
Мовчить в задумі чоловік
Над рокотом суворим.
Шугають, як в усі літа,
Над морем чайок зграї,
І жінка, зціпивши вуста,
Нарешті замовкає.
Вслухаючись у моря шум,
Ми повертаєм завше
У лоно призабутих дум,
В початок свій найдальший.
Вдивляючись в мінливу синь,
В розкуті, буйні води,
Ми спізнаєм глибінь краси
На гребені свободи.
Отам, де сонця ятері
Ждуть рибки золотої,
Де ми у людства на зорі
Виходили з прибоїв.
Над морем застигає час,
Та море шаленіє
Й нагадує, що кожен з нас —
Приборкана стихія.

Чи від моря, чи з хлібних нив,
Чи з гаїв, де чекав я на тебе,
Пливе незабутній мотив,
Вливається в душу, як небо.
Дивна музика — перша любов,
Закосичена в місячні шати,
В співі птахів і в шумі дібров
Цілий вік мені буде звучати.

Перша любов
права
Має на все життя.
Без любові найкращі слова
Покриває трава
Забуття.

Як по сходах, іду по роках —
Сивим холодом віє з вершини.
Всюди перша любов, наче птах,
В небі пам'яті трепетно лине.
Бачу сонце в краплині роси,
Бачу юність в осінній діброві.
Я не мислю життя без краси
Через те, що я родом з любові.

Перша любов — не слова,
Не придумані почуття.
Без любові найкращі слова
Покриває трава
Забуття.

У кожній жінці жевріє вогонь,
Від лихослова глибоко причаєний,
Вогонь, що прагне доторку долонь,
Буденністю життя не узвичаєних.

У кожній жінці є така краса,
Яку не змірять ні очима, ні руками,
Якій весною біло заздрить сад
І горнеться до неї пелюстками.

У кожній жінці море чистоти —
Чим далі берег, тим чистіше море!
Але до моря треба дорости
І мати мужність вийти на простори.

Живеш в мені, зникаючи щомить,
Як в небі птаха, що простує вдаль.
Душа моя пережила печаль,
Лиш дивиться, як небо мерехтить.
Сідає сонце. Лагідна блакить
Нагадує все більше сіру сталь.
І ти, як птаха, що простує вдаль,
Живеш в мені, зникаючи щомить.
Вже дивишся, неначе крізь вуаль,
Далеко так, що аж душа щемить.
Я ладен знову пережить печаль,
Але живи, зникаючи щомить,
Як в небі птаха, що простує вдаль.

То спогадом, то маревом
Бентежить душу знов,
Як синь небес за хмарами,
Загублена любов.
Незнана і небачена,
Моєю не була,
Колись не мною втрачена
Мене сама знайшла.

Немов розполовинена
Душа моя в ту мить —
Хоч знаю, що не винен я,
А все в мені горить.

Захоплений роботою,
Забуду про любов.
Красива і скорботна,
Вона приходить знов.
Яка вона? Чия вона?
Торкає за плече,
То втупиться дияволом,
То сяйвом обпече.
Немов мене запитує,
Як жити мислю я,
Коли мене любитиме
Навіки не моя.

Душа розполовинена,
Горить вогнем до дна.
Хоч знаю, що не винен я,
Не винна і вона,

Коли блакитним полиском
Проллється з вишини,
Коли забутим помислом
Проб'ється з давнини.
Яка вона? Чия вона?
Торкає за плече,
То втупиться дияволом,
То сяйвом обпече.
То спогадом, то маревом,
І наяву, і в сні,
Як синь небес за хмарами,
Любов живе в мені.

Здавалося, що в пам'яті заснуло,
Воно пропало в небуття полоні.
А роки юності, як норовисті коні,
Рвуть поводи, прикриті часу мулом.

До мене повертається минуле,
Вдивляючись у очі безборонні, —
Жінки, що залишились на пероні,
Дівчата, що як весни промайнули.

На крилах ранку, тої прохолоди,
В якій живе незайманість природи,
До мене повертається неспокій.

Перегортаючи життя прожите,
Я вчусь красою ревно дорожити
І в юність поспішать з грядущих років.

Весна квітує в сніговій завії
Над вічним плином вічної ріки.
Щасливо гинуть снігу пелюстки,
Палкі вуста осяявши і вії.

Слова маліють, і ростуть надії,
В хвилинах починаються віки...
Здригаючись у кінчиках руки,
Щемить душа й озватися не сміє.

Щемить душа, згадавши про любов,
Що дивиться дитячими очима
І вірить в мене, де б я не пройшов.

Хранитель-ангел в мене за плечима,
Моя любове з першої весни,
Рятуй мене! Як совість, не засни!

Немає на світі
Ні грому, ні вітру —
Лиш човен
Причалив.

А море блакитне,
А очі блакитні —
І човен
Причалив.

Цикади співають,
І сонце співає —
Бо човен
Причалив.

А хвилі пречисті,
А скелі плечисті —
І човен
Відчалив.

І хвилі мовчали,
І скелі мовчали —
Лиш руки,
Як чайки,
Кричали.

В осіннім небі розіп'ятий птах.
Самітний птах над обширом заснулим.
О, то не птах, то на семи вітрах
Мій сум піднявся над моїм минулим.
Там, вдалині, в бездонній глибині,
Куди ні долетіть, ні докричати,
Горять незгасно золоті вогні —
Сумні стоять і дивляться дівчата.
— Це я, Ассоль! — до мене промовляє
І руки простягає найясніша,
Слова — луною над правічним гаєм,
Літа летять — луна все голосніша.
— Це я, Ассоль! Не вірю, що скорила
Стихія чорнокрила, навіжена
Твої червоні молоді вітрила,
Що стрітися не доведеться вже нам...
— Це я, Ассоль!.. — І треба так мені
Відповісти їй, слово хоч сказати,
Але вона — в безкраїй далині,
Куди ні долетіть, ні докричати.

Розколисана хода,
Ледь помітно замузичена, —
Так іде над морем дівчина,
Як хвилюється вода.
Розколисана хода.

Дзвони персів золоті
І тривожно, і заклично
Тчуть мелодію величну,
Найсвітлішу у житті.
Дзвони персів золоті.

Розколисана хода.
Не придумано, не вивчено
По піску ступає дівчина,
Як світанок молода.
Розколисана хода.

Море спить і тихо дихає —
Шурхотить блакитний плащ,
Під яким і щастя, й лихо є,
И давній, як легенда, плач.

Незбагненна в моря доля.
Спокій. Тиша навкруги.
Хвиля з моря, вітер з поля -
І тримайтесь, береги!

Хвиля прудко по піску летить,
Хвиля скелею хита.
Хочуть море запаскудити —
Море — грізна чистота!

Певно, бурями обурене,
Здобуває у борні
Море хвилями, як бурами,
Чистоту на глибині.

А скоріше в небайдужості,
В єдності одвічній хвиль
Море набуває дужості,
Щоб долати бруд і гниль.

Щоб жбурляти на каміння,
Відкидать від себе геть
Рештки дрантя, рештки тління,
Всюдисущу грязь і гидь.

Хвилі — мов з блакиті куті
Крила чайок на льоту.
Я люблю, як море люте
Бій веде за чистоту.

Коло човнів лежала в напівсні,
Насправді — не лежала, а вражала.
Вражали лінії рибоподібних ніг,
Вражали персів потаємні жала.
Було достатньо глянути лиш раз,
А там на берег погляд перевести,
Й здавалось: поряд ворухнувсь баркас,
А на човнах заворушились весла.
Було достатньо зиркнути іще
Так, щоб уздріти й море по дотичній,
Як море,
шелеснувши голубим плащем,
їй ноги цілувало патетично.
Старий баркас,
і скелі,
і причали,
Ну а про сонце й говорити нічого -
Все ворушилось,
все тяглось причаєно
До неї,
незалежної і вічної.
Лежала тріумфально в напівсні,
Лежала гордо й відчайдушно весело —
Човном стулились двійко пружних ніг,
А руки порозкрідані, як весла.
Коло човнів лежала і цвіла,
Вбирав пісок від неї світло й жар.
Вона була як золота стріла,
На берег
сонцем пущена
з-за хмар.

Аллі

З далекого краю, з квітучого лугу,
Від берега річки, якої нема,
Мені простягає руку, як другу,
Тиха трава, споконвіку німа.
— Лихого не варто у голову брати,
Але ж чи не в'яне твоя голова,
Як лугом життя ти ступаєш, мій брате,
А в лузі твоєму всихає трава?.. —
З квітучого лугу, з далекого краю,
Від мене самого, якого нема,
Крайнебом світанок безхмарний палає,
Вітрило надії над світом здійма.
Лицем до надії, лицем до вітрила
Стаю, як на луг, на зачовганий брук, —
Трави лугової притомлені крила
Міняю на крила притомлених рук.
З далекого краю, з квітучого лугу,
Від пісні, що лине мов світло зорі,
Вдихаю сніжком припорошену тугу,
Яку за вікном поклюють снігурі.
В душі прокидаються сили оспалі.
І мовкне сумна надвечірня сурма.
Розмову зі мною продовжує далі
Тиха трава, споконвіку німа.
— Лихого не варто у голову брати,
Не сміє зів'януть твоя голова,
Як лугом життя ти ступаєш, мій брате,
І в тобі зеленіє прив'яла трава!

В людській природі —
щоб тебе жаліли.
В людській природі —
щоб тебе зігріли.
Якби з нас кожен
більше знав тепла,
либонь, було б у світі
менше зла.
Хоча й гадюки
плодяться в теплі,
та повзають
холодні по землі.
Хоча й гієни
плодяться в теплі,
та споконвіку
і довіку
злі.
Ми народились на землі
людьми,
йдемо тисячоліттями
з пітьми.
Як метеори,
через гони літ,
згортаючи,
приносим світло в світ.

Я побував у кратері вулкана,
Вогненна лава пропікала груди.
Я міг втекти. А сила невблаганна
Примусила мене про все забути.

Були мої долоні у полоні —
На них росли лілеї дивовижні.
А доокіл із безвісті бездонної
Вогонь пекельний клубочився вужем.

Палахкотів я. Але неодмінно
До полум'я тягнувся. Сам! До скону!..
І я вергав прокльони, як каміння,
І вивергав каміння, як прокльони.

Я ночував у кратері вулкана.
Мені на попіл випало згоріти.
Але, як птиця Фенікс, вранці-рано
Ж иття вітаю в цім прекраснім світі.

Світ посвітлішав. І милішим став.
Туман розтав на тихій оболоні.
Лиш присмак попелу на втомлених
вустах,
Лиш від лілеї запах на долоні.

Я йшов до тебе лісом,
Ішов до тебе степом -
Через дощів завісу,
Через жарінь нестерпну.

Я йшов до тебе долом,
Ішов, здолавши гори,
Немов зрікався долі
І упивався горем.

Я йшов із квітня в травень,
Ішов із літа в осінь,
Голубив тихі трави,
Немов твоє волосся.

Я йшов до тебе полем,
Ішов до тебе небом.
Пройшов усі околи
І досі йду до тебе.

Нема любові поза чистотою,
Нема добра в липких обіймах зла.
Тебе я уявляю часто тою,
Якою ти ніколи не була.
Тебе я уявляю в тій любові,
В якій любов ще не сягнула меж, —
Червона Шапочка,
ти ходиш по діброві
І від вовків діброву стережеш
Чи від людей.
Напевно, все на світі
Я плутаю в напливі почуттів:
Тебе я уявляю серед квітів,
Яких ніхто торкатись не посмів.
У чистім полі і на браннім полі,
Де шал труда,
де смерті ураган,
В уяві бачу, як дарунок долі,
Як порятунок від пекучих ран.
Тебе я уявляю за літами,
Які не пролетіли, а летять
Назустріч нам прудкими літаками —
Спішать любов від часу рятувать.
І світ, і всесвіт під твоїми віями,
І сміх, і гріх у карій глибині,
Та як чужими втішишся обіймами —
Це неможливо уявить мені.
Любить — немов іти щодня на прощу,
Любить — як пити з келиха небес!
Пробач мені, що так багато хочу,
І не шкодуй, як видумав тебе.

Спрага людської взаємності
Сильніша від страху,
Сильніша від сорому
І сильніша за спрагу в пустелі.

Спрага людської взаємності —
Не тільки жадання тіла,
Де найменша клітинка
Ніжності прагне.
Не тільки жадання душі,
Яка не вміщається в тілі
І готова обняти всесвіт.

Спрага людської взаємності —
Сконцентрований поклик майбутнього,
Невитлумне право жити
Людини,
Що благає з безодні:
— Пустіть мене в світ ваш
блакитний!..

І тому так врочисто
І чисто
Твій голос дзвенить у тиші.
І кожна крапелька крові —
Дзвоник чарівний.
І від найлегшого доторку
Лунають у тілі стодзвони.

Спрага людської взаємності
Сильніша за спрагу в пустелі,
Що гине в звичайній воді.

Маленьке дівчатко стояло на березі моря.
Променів теплі долоні
В золотому волоссі пірнали.
Маленьке дівчатко
З такими диво-очима,
Що глянеш у них — і море
Здається маленьким.
Стояло без руху,
Хоч кожною часткою дихало,
Стояло беззвучно,
Хоч струною було на вітрі.
Маленьке дівчатко,
Як сонячний зайчик,
Легко від берега проти хвилі
Зробило звичайний рух,
Торкнулось — вода холодна,
Бо чого б тоді ногу приймати
І від крапель її витрушувати,
Начебто від піску
Та люди уже помітили,
І маленьке дівчатко помітило,
Що думають, ніби злякалося,
Що шкодує воно за теплом.
І ось уже хвиля розрізана —
Море йому по коліна,
І ось уже хвиля на шиї
Блакитною шаллю гойднулась,
Маленьке дівчатко крикнуло,
О ні, воно заспівало:
«Море! ти потеплішало,
Невже я зігріла тебе?!»

Розбудили мене солов'ї на світанку.
Перші промені очі мені освітили.
Троє слів я виспівую безперестанку:
«Мене
солов'ї
розбудили».
Я до моря прибіг. На піску золотому
Хвилі тіло гаряче моє остудили.
А думки витанцьовують на одному:
«Мене
солов'ї
розбудили».
Ясний світе і земле моя пречудова,
Як ви гарно зі мною сьогодні вчинили,
Що для щастя достатньо простеньких три слова:
«Мене
солов'ї
розбудили».

КОМПАНІЯ ПОНЕВОЛЕННЯ УКРАЇНИ

Четверте гроно

Була благородна ідея,
Лірична була, як весна.
Куди я потрапив? І де я?
За плечима у мене — стіна.

Спішив у майбутнє безкрає —
Опинився ні в сих, ні в тих.
Вороття у минуле немає,
Заблукав я між баб кам'яних.

Розминулось майбутнє зі мною,
Відбуяла блакитна весна.
Де ж любов? Та, либонь, за стіною.
А ідея? Вона кам'яна!

1990 р.

Закувала та сива зозуля —
І душа вознеслась до небес, як Говерла.
Розкувалась душа,
Розкувалась над краєм заснулим,
І побачила землю з небес,
І зраділа: земля ще не вмерла!
Закувала, ой, закувала та сива зозуля —
Золоті молоточки процокали у серцях,
Задзвеніли у скронях високих зір.
Закували, ой, закували ту сиву зозулю -
І колеса процокали,
Задзвеніли колеса
В Сибір.

1989 р.

За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Т. Шевченко

Дороги наші мічені
вершинами і втратами...
Б. Олійник

На площу в центрі демократії,
Звідкіль до правди путь близька,
Таємні сили бюрократії
Вночі кидають спецвійська.
І не в Бейруті, не в Преторії,
Не десь в колоніальнім лісі —
На рідній нашій території
Гримкочуть танки у Тбілісі.
Вночі за танками солдати
Ідуть, як в бій, добірні сили.
Саперні стиснувши лопати,
Куди ідуть? Копать могили.
Ревуть, гарчать бронемашини.
Мов горем гнані і голодні,
Чуття єдиної родини
Готові скинуть до безодні.
Було. Дороги наші мічені...
Згуло!.. Вершинами і втратами...
І от. Обличчя наші січені
Вночі саперними лопатами.
І хто створив таку породу?
І хто послав? Яка імперія?
Народ звільняти від народу
Вночі любив кривавий Берія.
Невже воскрес? Фантасмагорія!
Невже?.. Тоді я вмер відразу.
Не хочу жить в такому горі я,
Як матері й батьки Кавказу.
Хто вірить в правду, ми — грузини,
Союзу діти — не імперії.
Чуття єдиної провини
Змете з землі нащадків Берії.
Й раніш дороги наші мічені,
Й тепер — вершинами і втратами,
І в нас в усіх обличчя січені
Вночі саперними лопатами.

14 квітня 1989 р.

Примітка автора
Цей вірш в 1989 році був запропонований редакції журналу
«Україна», а потім редакції газети «Літературна Україна». І в першому,
і в другому випадку вірш не надрукували: виявляється, гласність
у певних ситуаціях має свої межі.

Витікає кров
із прапорів,
витікає наша кров
із прапорів.
І стають вони синіми,
як наше тіло,
коли його катували
в ОГПУ, в НКВД, в КГБ.
Витікає кров
із прапорів,
витікає наша кров
із прапорів.
І стають вони жовтими,
як наше обличчя,
коли нас кидали
в чорні ями ГУЛАГу,
Биківні,
Дем'янового Лазу...
Витікає кров
із червоних прапорів,
витікає наша кров
із червоних прапорів.
І стають вони синьо-жовтими.
Кольори страждань і смерті
переборюють море крові,
стають кольорами надії
і воскресіння.

1989 р.

По той бік смерті —
рай чи пекло?
Нове життя
чи забуття?
А може, саме там запекло
кипить,
формується
життя.
Сліди загублені і стерті,
і в глину вгнані імена.
Минає все по той бік смерті
чи тільки жити почина?
Минає все.
І не минає!
Буття
вростає в небуття
і наново перерождає
те, що ніколи не зникає
і з тьми вертається
в життя.

Я — мить одна, і діла вічність — ми,
Хто жив на: цій землі, хто нині сущий.
Ми в світ прийшли утвердитись людьми,
Щоб, як до нас, був світ непроминущий.

Стріляли в нас, стинали до трави,
Вганяли в землю, в далеч небокраю,
Сто раз казали: — Ви давно — не ви,
В краю своєму ваше місце скраю!

А ми жили під куль і шабель свист —
Той шаблі дзвін лунав у дзвоні пісні.
Ж иття летюче, як осінній лист,
Перелітало в співи добровісні.

Вбивали нас, палили на вогні,
Щоб цим прославити життя вельможне,
А ми, оживши в буйнім стремені,
Сікли катюг — од можа і до можа.

А ми жили, принижені сто раз,
Жили, пронизані сибірськими вітрами.
За нас, німих, котив громи Тарас
На каземати і на царські брами.

А ми жили, як слово, як зерно,
Поправши забобони й заборони, —
До зір підносячи криваве знамено,
Розхитуючи трони і корони.

Оратаї, поети, бунтарі,
Ми вийшли на свободи виднокруги,
Аби в нового світу на зорі
Спалити світ насильства і наруги.

Ми потрощили мури кам'яні,
Потяли грати гордими шаблями.
І опинились в ямах Биківні,
В Дем'янів Лаз упали штабелями.

Лукаві лицарі, апостоли брехні,
Ви нас манили до земного раю,
Щоб ми, віддавши душу сатані,
В краю своєму животіли скраю.

Фальшиві друзі, на один копил
Живих і мертвих міряти охочі,
Задумайтесь! Ми повстаєм з могил,
Щоб наш народ дивився правді в очі.

1989 р.

Ми довго йшли до світлої мети,
Куди нас обіцяли довести
Ті, що творили голод і розор,
Возвівши в культ насильство і терор.
Мільйони жертв людських у мирні дні,
Десятки міліонів на війні —
Така страшна диявольська ціна,
Що пред'явив народу Сатана.
Ми довго йшли з війни і на війну,
І раптом вперлись лобом об стіну,
Що навпіл розпанахала Берлін,
Мов розділила розвиток і тлін.
І наново розпочалась війна,
Що звалася холодною вона.
Той холод відчувавсь на дні каструль,
В порожніх магазинах і в словах,
Які з трибун летіли замість куль
І застрягали у твердих лобах.
Червоне й чорне, Бог і Сатана
Зійшлись над прірвою, як два бики,
Аби життя перевернуть до дна
І збурить душі, континенти і віки.
Ми довго йшли. Точилася війна,
Яку назвали битвою ідей,
І все затятіше велась вона
Там, де людей не мали за людей,
Там, де ідею обернули в страх,
А кров'ю підживляли прапори, —
І в день новий вели через ГУЛАГ,
А в Україну — крізь мордовські табори.
Змагались безпощадно два світи,
Аж поки не згоріли всі мости,
Понад які до світлої мети
Нам далі не судилося пройти,
Бо обірвався наш примарний шлях,
Як ми здолали свій останній страх.
Бо у Берліні завалилася стіна,
Яку холодна возвела війна.
Але що сталося? Минув за роком рік,
Знебув двадцятий розпроклятий вік,
А в ріднім краї лихо не мина,
Ще й множиться, немов іде війна.
Невже стіна Берлінська в слушний час
Упала так, що й придавила нас?!
Та наче б ні! Вчорашні вороги
Ведуть себе, мов друзі навкруги.
Куди не глянь — партнери, фірмачі
Нас опікають, як раніш наглядачі,
Готові нам віддати зайвий гріш,
Якщо не зайве їм дамо раніш.
А нині не дамо — не в тому суть! —
Вони майстерно завтра заберуть.
Ну а свої, внизу і нагорі,
Що волі дочекались, мов сліпий зорі?
У них по-різному: хто досягнув межі,
Яку давно освоїли бомжі,
А хто в державні випхався мужі
І скерував, як треба, платежі, —
Той обіцяє далі нас вести
Лише вперед, до світлої мети.
В обнімку з олігархами вперед
Таким іти сьогодні — просто мед!
Не все минає те, що промина:
В нові часи іде нова війна,
Іде війна, запекла і страшна,
За безмір грошей, їдла і майна.
І править світом далі Сатана,
Готовий світ перевернуть до дна,
Змішать з худобою весь людський рід,
Аби до ніг собі покласти цілий світ.
І знову переможно шлях пройти,
Яким нас обіцяли привести
До світлої — для них! — всесвітньої мети
Ті, що творили голод і розор,
Возвівши в культ насильство і терор.

Загартування організму
Відбулось в часи комунізму,
Тому сват на гостині у свахи
їв тільки шурупи і цвяхи,
Пив сивуху й денатурат.
І був невимовно рад,
Коли, не потрібний нікому,
Жарти розсипаючи, як горішки,
Сам помирати додому
Ішов гонорово пішки.

6 липня 2003 р.
Карпати

Неоплачені борги,
Що ростуть до безмежності, —
Продумано створені вороги
Державної незалежності.

Як минеться непевний час,
І настане нова доба,
Буде всім добрим людям — газ,
А шахраям — труба!

Він жив із совістю не в лад,
Тому чинив содомський гріх,
Любив лизать одному зад,
Але випльовував на всіх.

Поміж ковбань і баюр,
Поміж політичних калюж
Він пробігав як щур,
І проповзав як вуж.

1993 р.

Майстри кругової поруки
Взялися міцніше за руки.
П. Осадчук, 1989 р.

Патрон сказав
як головна персона:
— Потрібно битись
до останнього патрона!
Соратники!
Я щит надійний ваш,
я ваш патрон,
а ви — мій патронташ.
Лиш під моїм
отецьким патронатом
всі, хто зі мною,
житимуть багато,
хто проти мене —
будуть бідувати.
Лиш мій
давно надійний патронат
злодюг не змусить
виглядать з-за грат.
Лиш при моїм
стабільнім патронаті
стабільно житимуть
слухняні і багаті.
Своїм
не буде
жодних заборон,
покіль я над патронами -
патрон.
І я наказую
як головна персона
стояти
до останнього
патрона!!!

13 січня 2004 р.

Смерть ніколи не йде самотою
До кінечних твоїх берегів.
Вона спершу зводить з тобою
Вірних друзів і ворогів.
Підступають гординя і пиха,
Беруть в коло блюзнірство і сміх.
Непомітно штовхають до лиха
Славолюбство й спокусливий гріх.
Честь твою атакує підлота,
В мозок ціляться тиша і грім,
І отруює совість гризота,
Що, як змій, заповзає в дім.
Сам не знаєш, хто править тобою,
Чом сум'яття в душі твоїй,
Чом, сумирний, ти рвешся до бою,
Коли вже відгримів той бій?..
Як і ким твої сили підточені?
Хто на тебе знемогу наслав?..
Але ти опинився в оточенні —
Час в житті неминучий настав.
Смерть приходить тобі у думку,
Далі — сповнює почуття,
Потім кличе на поміч рюмку
І підштовхує в забуття.
— Випий, — каже, — з такої нагоди,
Яку звідать не годен був зроду:
Хто весь вік поспішав до свободи,
Здобуває найбільшу свободу.

25 грудня 2005 р.

Бандити, що мали поповнити тюрми,
Спалили в суди паперові мости
І стали на політичні котурни,
Аби владі погрожувать з висоти:
«Не смій! Не підходь! І не руш!
Пам'ятай про права людини!»
Вовк, що з кров'ю відгриз свій куш,
Обернувсь у ягня безневинне.
Омбудсмена м'яка голова,
Задивлена за чужий виднокруг,
Ладна відстоювать не людські права,
А права шахраїв і бандюг.
Слова патетичні, високі слова
Про право ординське заброд і зброду.
А куди ж то поділись людські права,
Історичні й етнічні права народу?
Професійний грабіжник, хто звик до агресії,
На свободі нахабно гендлює свободою.
Він те називає «політичні репресії»,
Що має буть карою всенародною.
Свободо безвольна, нарешті отямся,
Коли Дім Український у великій тривозі!
Наш Президент бути добрим затявся,
А озлоблена мафія вже на порозі.
Павутинням імперським опутана,
Україна подібна до Лаокоона.
Коли в Києві діє партія Путіна,
Нам потрібна рішуча самооборона.
Піднімись, моє Слово, до рівня меча,
Продзвени понад бандою вбивчим металом.
О, якщо ми сьогодні не вдарим з плеча,
То завтра нам буде й меча замало.
Шаленіють бандюги й зомбують народ,
Готові живцем Україну з'їсти.
До реваншу готується зграя заброд,
Рвуться до влади імпер-шовіністи.
Ми нашу Свободу відстоїм і виборем,
Політичний долаючи буревій,
Як збагнем, що йдемо не на вибори,
А за Україну — проти мафії! — в бій.

27 лютого 2006 р.

Сто раз Батьківщину продавши,
зовні спокійний, як завше,
він сидить у відомому залі,
мов прибулець з космічних сфер,
і журиться: — Як жити далі?
Чому я тільки міліонер? —
Замалі він робив афери,
далеко йому до тих,
що вибились у міліардери,
добре давши Україні під дих.
Він сидить у відомому залі
і журиться тяжко тепер,
що друзяки успішно грабують далі,
а він малувато людей обдер.
То нічого! Попереду виборна гра,
намарне завчасу зітхать.
А народ же не знає, кого обира,
хто народу покаже Кузькіну мать.

27 лютого 2006 р.

Взаємопов'язані: днів білосніжність
і в душі швидко тануча ніжність.
Поряд ідуть: нахабство
і незагнуздане хамство.
Взаємопов'язані: шквальні битви
і покаянні тихі молитви.
Поряд ідуть: незупинна агресія
і те, що читаю в пресі я.
Знають хіба що далекі комети,
чим живуть уночі поети.
Взаємозалежні: розум
і те, що ми робимо разом.
Поряд ідуть: імплантації
і світові деградації.
Взаємозалежні: підлість
і закомплексована гідність.
Поряд ідуть: технократи
й неминучі моральні втрати.
Поряд: взаємопов'язані,
один одному не зобов'язані.
Листок і простори безмежні
незримо взаємозалежні.

27 лютого 2006 р.

Вірний Сталіну до загину
Тих людей, у яких стріляв,
Він навчився стріляти в спину
Так, що краще за всіх поціляв.
Святкував Перемогу в самому Берліні
Після того, як інші взяли його.
Ним убієнних скорботні тіні
В душі не збудили покути вогонь.
І не каявся, і не мучивсь,
Повернувся в розтерзаний край,
Душогубів зразковий учень
Взявсь творити примарний рай.
Тамував свою вбивчу спрагу
На безмежних просторах ГУЛАГу,
Проявив себе, як ніде,
У катівнях еНКаВеДе.
Відслужив, поселивсь в Україні,
Його помисли й досі незмінні,
Досі певний крутий сталініст:
Хто українець, той націоналіст.
З ним постійно уявний наган,
Мені ладен пальнути в обличчя.
Він іде на парад, як війни ветеран,
І в атаку — «За Сталіна!» — кличе.
Вірний монстрові до загину,
Він, як лютий хронічний кат,
Нині з осудом дивиться на Україну
і бачить у ній недобитий штрафбат.

Травень 2005 р.

По вуха в скверні і брехні,
На вигляд горді і безстрашні,
Вожді ведуть в грядущі дні,
Націлені у дні вчорашні.
Куди не глянь, куди не стань,
Все продано безповоротно, —
Ми, діти збурень і повстань,
Вчорашнє місимо болото.
Коли все буде так, як є,
Не буде так, як має бути,
І ворон часу заклює
У снах народжене майбутнє.
Коли візьмемо в день новий
Те, що кишма кишить сьогодні,
Тоді підем крізь чорторий
До історичної безодні.

Чорти в пориві до мети
Гнуздають гасла благородні
І страшно тішаться чорти,
Як проти світла з чорноти
Йдуть з ними гнані і голодні
До історичної безодні.

Згадались затяті чужі слова,
Що колись були мені не чужі,
Давно омертвілі, як осіння трава,
Втоплені в підлій, красивій олжі:
«Комуніст — це значить кров'ю плюнуть
У вороже пещене лице.
Це співати пісню про комуну,
А тебе закопують живцем...»*
Так було, одурений поете,
Була ж сила і краса ідеї.
Вчора грізні лицарі планети,
Нині демагоги і пігмеї.
В пам'яті немеркнучі картини,
В полум'ї нескорена Одеса...
А тепер парламентські кретини
Падають прогресу під колеса.
«Комуніст — це значить кров'ю плюнуть...»
І плювали кров'ю — не своєю.
Неможливо збудувать комуну,
Зґвалтувавши провідну ідею.
Не здолати політичну втому,
Серце тисне невимовна туга, —
Вчора перший секретар обкому,
Нині перший в області злодюга.
На шляху до історичних істин.
Істеричні крики — на заваді.
Комунізм убили комуністи,
Що були й лишилися при владі.

Смертоносний газ Циклон-Б,
Родом з людиновбивчого гітлеризму,
А верховний правитель, родом із КДБ,
Іншим газом душить мою Вітчизну.
ЗМ І, як змії, вповзають в людські серця,
Сусідів підбурюють до незгоди,
Вірний Сталіну в діях своїх до кінця,
Зверхник лобами підступно стикає народи.
Закомплексований зверхністю кадебіст,
Як у застінках, суворо говорить з нами
І жбурляє зухвало чортам під хвіст
Те, що плекали люди віками.
Смертоносний газ Циклон-Б
Вбивав методично по освенцімах і дахау,
А верховний правитель, родом із КДБ,
Взявся газом вершити імперську справу.
Він так прогнозує підвладний Газпром,
Аби той по команді вривався в атаку,
І вчиняв в Україні тотальний погром,
А з Європи холодну робив Сибіряку.
Непослушних зловмисник жене в холоди
І погрожує владно усім кожну мить:
— Без Газпрому ніколи вам не прожить,
Без Сибіру вам, люди, мерзнуть завжди!
Газ лише тим подає теплоту,
Хто шанує велику Кремлівську мету,
А хто скаже невдячно Кремлю: «Не так!»,
Газ розчавить того слабака, як танк.
Смертоносний газ Циклон-Б
Вбивав методично по освенцімах і дахау,
А верховний правитель, родом із КДБ,
Взявся газом вершити імперську справу.
...Відбувається те, що давно відбулося,
Лиш погляньте уважно довкола, —
Нас женуть в бік ГУЛАГу, як гнали досі,
В під'яремне, у замкнуте коло.

Заповзятий нащадок Батиїв
Знов роззявляє рота на Київ,
Знов ненажерливий чінгізід
Проковтнути надумав мій рід,
Аби знов від Москви до окраїн
Пихато проходити, як хазяїн,
І казати Тарасу і Лесі на зло:
— Вас тут немає, вас тут не було!
Лиш я від Говерли і до Камчатки
Запроваджу свої азіатські порядки,
А хто буде проти, в обійми візьму
І подарую йому Колиму,
І щедро з такими, як із братами,
Поділюся Сибіром і Соловками,
Лиш той, хто мені в своїй хаті рад,
Воістину друг і молодший брат.
А хто не захоче мене привітати,
Тим раджу завчасу могилу копати...
Заповзятий нащадок Батиїв
Знов роззявляє рота на Київ,
Я ж пісню співаю на зламі надій:
— Як тебе полюбити, Каїне мій?!

14 серпня 2009 р.

Критерії політичних кретинів
Не з'ясовані до кінця.
Бо вони і вчора, і нині
Оминають людські серця.
Чисті душі їм — по барабану,
Кретини в суті своїй бездушні,
За правду тримають оману,
В них совість і честь придушені.
В демократії самозванці
Створили шахрайський клуб.
Такі з них народні обранці,
Як із Сталіна — правдолюб.
Не знаю, яку культуру
Сповідують ці істоти,
їм би тільки — на верхотуру,
їм би конче — на владні висоти!
Посланці якої нації,
Не скажуть вони — повір!
Та прихильники інтеграції
Українців — у «братній» Сибір.
В пар-лементі страсті вирують,
Домінує безкарна брехня.
А обранцям, які не працюють,
Все одно йде висока платня.
Лементи свідчать натхненні,
Популізмом прикриті сповна,
Що Вітчизна у них — у кишені,
В них нажива — Вітчизна одна.
На трибуні постійна блокада,
Безглуздя цинічний парад.
Не завадила б Єльцина влада,
Щоб отямив кретинів з гармат.

7 вересня 2009 р.

Видно неозброєним оком,
Як затяті посланці неволі
Старими плугами глибоко
Орють на дикому полі.

Орють в умах і душах,
Засівають отруйне насіння, —
Жадобу до волі придушує
Віками набуте вміння.
Панувати в чужому домі,
Ганьбити чужі святині, —
Геопірати давно відомі
За братів себе мають донині.
Триває газова війна,
Іде війна інформаційна.
Мета у них лише одна —
Окупаційна.

2009 р.

Оминувши тюремні мури,
Я жив у хисткій тимчасовості.
Збагнув, що найбільші тортури —
Невідчепні тортури совісті.

Пам'ятаю ночі безсонні
В той час напівдикий,
Коли відчував себе в зоні
Воднораз і в малій, і в великій.

Мої роки, як ріки, не на припоні.
Дні і ночі — на бистрині.
А я далі живу, як у зоні.
В себе вдома, як на чужині.

2005 р.

Нами влада похмура правила,
Яку осявала похмура Москва,
І яка запровадила правила
Вищі за наші права.
І сьогодні, панове, — браво! —
Всюди свято вселюдських свобод:
Кожен з нас має право
Більше, ніж має народ.
Кожен лежень, аби не пропасти
І надалі в розкошах жить,
Має право в народу вкрасти
І во благо — ближнього вбить.
Має право серійний вбивця
Задивлятись у небо з-за ґрат;
Ж ить на нашій землі кровопивця
Має право як друг і брат.
Має право вчорашній в'язень
Буть верховним у владних верхах.
Є права, та нема зобов'язань,
Від Закону відділений страх.
Щось не те нині коїться з нами
У вировищі чорних справ.
Нас чужинці своїми правами
Позбавляють одвічних прав.

Споглядаю на екрані телевізора
нібито президента Росії Медведєва,
молодого, бадьорого і запрограмованого,
і згадую «всесоюзного старосту» Калініна,
старенького, щупленького і налаштованого
на послух і покірність.
Дивлюсь на тому ж таки екрані
театрально незворушного і недоступного
прем'єр-міністра Росії Путіна,
і чомусь постає в уяві Сталін
з непроникливо кам'яним обличчям —
голова Ради Міністрів СРСР.
Посада його висока,
але скромніше звучить порівняно
з посадою:
«Всесоюзний староста».
І чого раптом виникає така паралель?!
Різні епохи, різні державні фігури.
Але, судячи з поведінки цих фігур,
розстановки політичних сил,
тоталітарних тенденцій,
виникає неминуче зіставлення,
а за ним делікатні, спокусливі
питання:
— Президент Медведєв і прем'єр Путін.
Хто з них головніший?
Хто стоїть ближче до Сталіна?
На це можуть відповісти
хіба що досвідчені чекісти.

14 серпня 2008 р.

Я не вірю в забобони
і не боюся цифри тринадцять,
зате покладаюся на добрі передчуття.
Вранці прокинувся,
а в кімнаті і за вікном тихо-тихо,
наче в Едемському саду,
ще до того, як Адама і Єву
вигнали звідти з відомих причин.
Так тихо,
ніби всі гармати, літаки і танки
із зони воєнних дій
на території Грузії
росіяни переплавили
на одну миротворчу цар-пушку,
яка не стріляє.

13 серпня 2008 р.

Коли Ленін втішався владою
і зробивсь державним терористом,
він став кривавим Торквемадою
і перестав бути марксистом.
Він запровадив державний терор,
неугодних вбивали на кожному кроці.
В тридцять третім влаштований голодомор
Ленін замислив у двадцятому році.
Бути ленінцем він перестав,
коли долю ідеї віддав чекістам;
врешті, в кривавім вировищі справ
Ленін відразу став сталіністом.
Під знаком правди неправду творив,
обманював голих на місці голому.
«Потерять Украйну, — він говорив, —
все равно, что потерять голову».
А його прославляли одурені люди,
піснеспіви горлала юрба голосиста...
І досі звільнились не всі від облуди,
не зреклися великого терориста.

Цілий світ ми обняти могли,
романтичну гамуючи спрагу,
довіряли вождям, ІЦО вели
до щастя... в бараки ГУЛАГу.
Ми жили в цім житті, як могли,
заповівши нащадкам могили...
Чужий фашизм все-таки перемогли,
а свій непобореним залишили.
Ніби пси, на руїнах імперії
нас терзають людинозвірі —
наступники Сталіна й Берії
ладні знов нас «зігріти» в Сибірі.

І Сіверський Донецьк,
І блокування Ради —
Початок і кінець
Одної суперзради.

Товариство тверде, як цемент,
Відкидає всі «за!» і всі «проти!»,
Та постійно шукає момент,
Щоб суперників побороти.
Працювать — то є звичка пуста,
Головне — знов прорватись до влади.
Тому й обрана неспроста
Барикадна форма блокади.
Як нема конструктивних думок,
А суперника хочеться з'їсти,
Тоді творять собі псевдоблок
Вовкулаки і шовіністи.
Блок відстоює втрачену честь,
Лакейське являючи вміння:
Товариство вигукує: «Єсть!»,
Лиш надійде з Москви повеління.
Псевдоблок затвердів, як граніт,
Що лишивсь від твердинь чінгізідів,
Тому й прагне принизить наш рід,
Щоб підняти престиж сусідів.
Блок готовий змінить рух планет
І списати свободу в аннали,
Щоб міцнів тіньовий кабінет
І множив тіньові капітали.
Товариство ночами не спить
І вперто плекає мету єдину,
Аби душу козацьку у нас купить
І загарбати всю Україну.
Товариство ласо очима пасе
Зал, що власним майном здається,
Забуваючи, що далеко не все
В домі державному продається.
Шовінюги зчиняють шалений крик:
— Чом зникає імперська основа?
І до Києва веде не адін язик —
Все частіше веде українська мова?!.. —
Ніби злодій, що вліз до хати
Й відкладає на потім погром,
Опозиція прагне будь-що залякати,
Щоб розжитись чужим добром.
Наобіцявши сусідам багато,
Товариство бреше, аж гай шумить,
І не пускає державу в НАТО,
Хоч держава туди не спішить.
Опозиція тверда, як скала,
Що стоїть на шляху молодої обнови.
Про скалу не згадають, чи справді була
По успішнім закінченні забудови.
А поки що, втративши тяму,
Вона відкидає всі пропозиції,
І затято й безтямно копає яму
Тверда опозиція для... опозиції.
Товариство у відблисках зір,
Що запалені владно Москвою!
Хто обрав собі шлях у Сибір,
Не тягніть Україну з собою.

2008 р.

Здавалось би, що тут дивного?
Путін ненавидить незалежну Україну —
я ненавиджу імпер-чекіста Путіна.
Повне порозуміння
і парадоксальна взаємність!
Але я настільки люблю
Гоголя і Єсєніна,
що після бунтівливого Лєрмонтова
не ототожнюю зарядженого на агресію
імпер-чекіста
з російською культурою
і не кажу вслід за великим поетом:
«Прощай, немьітая Россия!»,
хоча мав би давно сказати
і, очевидно, скажу,
коли у північного сусіда
задомінує жадоба
відновлення імперії,
а віра в диктатора
переросте у любов до диктатора
і поглибить нелюбов
до незалежної України.
Тоді доведеться сказати
на цілий світ і на весь космос:
«Прощай, немьітая Россия!»

НАДВЕЧІРНІЙ НАСТРІЙ

П'яте гроно

Тихо дзвенів струмок
Ніким не почутих думок.
Струмок той крізь ночі й дні
Сил додавав мені.
Струмок оминав чутки
Й примножував чисті думки,
І так протікати звик,
Що не потрапляв на язик.
Залежно від часу й пори
Струмок прямував згори,
А ввечері і на зорі
Міг задзвеніти вгорі.
Дивний отой струмок
Безсонних моїх думок,
Оминаючи лемент і крик,
Струмок не спішив на язик.
Втаємничена пісня струмка
Гамувала думки дивака,
Того, хто із різних причин
Не пхавсь до захмарних вершин,
А вірив у тихий струмок
До пори не почутих думок.

2010 р.

Сонцем залиті дерева довкола,
Сонцем проміняться виднокола,
Ледь іскриться роса в траві
І райські пташки в моїй голові
Витьохкують радісно так, немов
Всі незгоди і кривди здолала любов.
Тільки сонце і птахи у вітті
Домінують в моєму світі,
Тільки небо, як море синє,
Домінує над світом нині.
Я забув про життєві напасті
І подумав: — А що таке щастя?
Певно, це відчуття краси,
Що увібрала пташок голоси,
Де поєднались дерев безгоміння
І вранішні танці проміння —
Сонця нуртуюче торжество,
Що переймає пригасле єство.
Це відчуття, що на світі тримає
Не тільки мене одного.
Значить життя розмаїто триває
У вічному храмі всесущого Бога.
— Чуєш, Алло? Триває, Алло!
А вона мені каже: — Мало! Ой мало!..

Такі спокійні небеса,
Такі весняні споконвік,
Що чути як бринить оса
Десь біля вавілонських рік.
Зазеленіло знов зело,
З дупла клубочиться змія.
Все, що під осінь відбуло,
Вертає на круги своя.
Вдивляючись у небовись,
Живу в полоні древніх слів
І певен, що тут жив колись,
Раніше від своїх батьків.
Струмує вічність із небес
І манить душу вглиб століть,
Немов торкнувсь Адам тебе,
І Єва поруч з ним стоїть.
Мій час — безсмертний чародій,
А серце з часом б'ється в такт,
Смертей не знаючи, ні війн,
Ні смутку стресових атак...
Якби ж то так, якби ж то так!

Небо у зорях, мов сад,
Що буйно цвіте під горою,
И клекоче внизу водоспад
І манить каскадною грою.
Донизу чи вгору летіть?
Краса переповнює душу,
Свідомо, або мимохіть
Я вибір зробити мушу.
Підхопить мене течія
І понесе за собою...
Але, певно, то буду не я,
Трапиться те не зі мною.
Від себе самого би втік
З думкою тільки одною:
Щоб став, як гірський потік,
И лишився самим собою.

Любов — надзвичайний стан,
Озброєний почуттями.
Обнімаю тебе за стан,
Заціловую до нестями.
Відчуваю, як серця жар
Переходить у жадібні губи.
Любов — блискавиці удар,
Що тіло веде до згуби.
Бенкетує в людині душа,
Плоть якої — кайдани.
Ураганний любові шал
Повергає у первозданне.
Любов — надзвичайний стан,
Що душу терзає...
Але надзвичайний стан
Тимчасово триває.

28 квітня 2008 р.

Не ламавсь у відкриті двері,
Але не цуравсь забаганок:
Дівчат любив до вечері,
Смерті чекав на сніданок.
Звичайно, не був Джеймс Бонд,
Але піднімавсь на вершини.
Мав завше одну з турбот —
Не падати нижче людини.
У системі спокус і кар
Не занурював чари у чвари.
Все робив, щоб дивак Ікар
Постійно літав понад хмари.

Не можна всі кривди забути
і лишатись людиною гордою.
Не можна у гідне майбутнє
вступати з побитою мордою.
Розвіються чорні тучі,
але не самі собою.
Що буде — приймай неминуче,
Та приймай лише після двобою.

2007 р.

В морі надвечір водичка,
Тепла й ласкава,
Була, як палка молодичка,
Вдачею не лукава.
Мов тіло торкалося хвилі
і здригалося в завмиранні:
теплі хвилі, однаково милі,
обнімали, як руки кохані;
кожна хвиля мене притягала,
ніби магічна сила,
себе залюбки віддавала
і нічого взамін не просила;
хвилі, певно, завчасу знали,
що не довгим буде милування,
тому й миттю мене чарували,
викликаючи завмирання;
ніжна хвиля, м'яка колиханка
колихала мене й спокушала,
але тут же, немов русалка,
непомітно із рук вислизала
і до берега мчала на скелі,
мертвий камінь там обнімала —
розбивалась на бризки веселі
і до мене вже не повертала.
Я щось бачив містичне й космічне
в помережанім хвилями морі,
щось вершилося звичне і вічне
на обжитім людьми просторі,
тим паче, що в морі водичка,
надвечір тепла й ласкава,
була, як палка молодичка,
вдачею не лукава.

Жінка плаває в чистій воді,
демонструючи пружну вроду;
форми й рухи її молоді
підбурюють плигнути в воду.

Серпень, 2010 р.
Крим

Мудрагель запримітив модель
І представивсь на пляжі: «Я — Лель»,
А вона, в синю хвилю одіта,
Грайливо назвалась: «Лоліта!»
Кругловида красотка, жилава,
Сексопілка, як олімпійка...
«Невже вона досі невживана?» —
Мисль закралася в парубійка.
І він, мораліст, розім'як,
Спохмурнів на межі згасання,
І сказав сексопілці мудрак
Ледь не в сльозах на прощання:
— Живемо у час протиріч,
Але вперто йдемо до гармонії.
Тому зичу вам
тисячу
й одну ніч
Любовної агонії!

9 серпня 2008 р.

На березі моря нині,
Як повелося споконвіків,
Лежали спокусливі берегині
Всюдисущих чоловіків.
Лежали дівчата і дами,
Дещо збуджені й призаснулі,
Одні — як гіпопотами,
Інші — як дикі козулі.
Милі були й препогані,
Були — як на експорт моделі,
Одні — наче трепетні лані,
Інші — як «шмати» в борделі.
Більшість лежала на спині...
А сонце палахкотіло,
Золотом скапуючи по краплині
На відкрите жіноче тіло.
Одна — мов ранкова ружа
В ранковий момент розквітання
Приймала сонце, як мужа,
І вірила в щире кохання.
Совала інша ногами —
Від сонця, либонь, знемагала
І, не помічена чоловіками,
Часто з пірса у хвилі стрибала.
На березі моря в Місхорі,
Де лежать берегині на спині,
Всі манери позірно суворі
Природними робляться нині.

Крим

Докраю міняється рідний край,
А традиції предків обертаються в прах.
Я зустрів у Полтаві Марусю Чурай —
Мобілка в руці і цигарка в зубах!..
— Я гадав, що позаду вже всі навали,
Що ми вільні, Марусю... То в чому річ?
— Козаченьки у пісні моїй засвіт встали,
А в житті напилися та й сплять день і ніч.
— Ой, невже, Чураївно, ти вернулась із пісні
І спішиш до нових українських осель?!
— Ні, мене воскресили чужі сили зловісні,
Щоб із рідного дому погнать на панель.

2005 р.

Стриптизерка зиркала на мене
із дзеркала,
ніби зорями бризкала стриптизерка:
оголені руки звивались, мов змії —
і сором душили,
і звали до дії,
а стегна стогнали і блимали звивисто
у танці,
що здатен у безум вивести,
у тому шаленстві,
що волю знеможує,
і гіпнотизує,
і заворожує.
Оголені груди,
як лілеї, тремтіли,
і білим пахтіли,
і палахкотіли —
здавалося, ніч запалити хотіли,
Оголені руки, як палаючі муки,
звивались, мов змії,
і сором душили,
і звали до дії.
Небесна істота земного походження
давала публічний сеанс омолодження, —
щоб роки, як ріки, поверталися
в юність
і тебе переймала п'янка легкодумність
у тому шаленстві,
що волю знеможує,
і гіпнотизує,
і заворожує...
— Але звідки взялася у дзеркалі
стриптизерка?
— Спитайте
в залитого зорями дзеркала.

9 лютого 2007 р.

Ти пробач мені мою любов, маленька дівчинко...
В. Еллан-Блакитний

Маленька дівчинко із синьої весни,
Звабливої Одеси чародійний цвіте,
Як ти потрапила до мене з далини,
Зборовши роки і цнотливі заповіти?
Як ти явилась в непроглядну ніч
і розтулила, ніби маки, губи,
Щоб я почув з безодні протиріч
Давно забуте, тепле слово: «Любий».
Я від спокус, як міг, себе беріг,
Приземлене міняв на піднебесне.
А ти прийшла, як первородний гріх,
Як ангел зваби з еротичної Одеси.
Світ перекинувся ногами догори,
Тими ж ногами зачепивсь об зорі.
І я сказав цнотливості: — Умри! —
І вільним став, як те вітрило в морі.
Маленька дівчинко із синьої весни,
Чи ти була, в морську блакить одіта,
Чи ти відьмачка, Боже, борони,
А може ефемерна Афродіта?..
Але вночі хтось кличе з далини,
І я не знаю — плакать чи радіти?

29 квітня 2005 р.

Ніби пустельник спасіння —
Так тебе жду.
А. Глущак

Злуки вросли в розлуки,
А мотив той самий веду.
Думки, ніби хижі круки,
Програмують біду.
Спогадів кола хортячі
Заводять у замкнутий круг.
Але я від туги не плачу,
Невдачам постійний друг.
Нагорода чатує і кара
В примарному світі щокрок.
Ніч темна мені не пара —
Я відблиск захмарних зірок.
Свічка дає свічіння,
Чим палить себе щомить.
Самітник не знає спасіння,
Коли він, як свічка, горить.
Довкола суспільне сміття
Затягує в давню біду.
Здиміло двадцяте століття,
А я тебе в полум'ї жду.
Осінь не примирила
З тим, що горіло давно.
Марія ти чи Марина,
Я чекаю тебе все одно.
Кохання сильніше від блуду,
ТІ То ходить за нами, як тать.
Я про себе самого забуду,
Щоб тільки тебе пам'ятать.

22 вересня 2008 р.

Кицька сказала котові: «Мур-мур!»
І поманила в кущі за собою,
А там показала йому гламур,
Який і не снився котові зимою.
Усе це побачив допитливий Хтось,
Із тих, що пліткують на людях охоче.
Відтоді на нашій землі повелось —
Відзначати у березні свято жіноче.
Ця версія гідна веселих пісень,
Та кажуть, що суть не в котячім концерті,
А в тому, що в цей березневий день
Народилась подвижниця Клара Цеткін.
Хто знає причину?.. Дзвенять чарки,
Оп'яняючи пам'ять не без причини,
І мурчать, мов котички, на святі жінки,
І в котячім азарті святкують мужчини.

Граф випив усе, що було у графині,
І фото замовив собі без графині.
— Однографія вийшла! — графиня сказала,
Коли фотографію споглядала.
Граф скрушно відцмулив лише півграфина
І фото замовив: «Граф і графиня!»
А згодом промовив: — У точку потрафив я!
Була однографія, тепер — ПАРНОграфія.

Та що тут казати, глаголити всує!
У графа й графині все склалося гарно.
І все-таки день, що чомусь не існує,
Переходить у ніч й торжествує попарно.

В Бермудськім санскриті жадання не скриті,
Там навіть сакральне відверто авральне,
Там граф і графиня спокою не знають
І поміж рядками двозначно моргають.

5 березня 2009 р.

Незважаючи на вікові габарити,
Притулився Майстер до Маргарити
І каже: — Хочеться поговорити!
Маргарита Майстрові пораділа
І сказала з ніжністю, як уміла:
— Ну то що? Приступаєм до діла! —
З неї все зайве згори вниз полетіло,
І в присмерку буйно залопотіло
Намагнічене звабою тіло.
А Майстер каже до Маргарити,
Відсахнувшись від неї, як від бритви:
— Ти мене неправильно зрозуміла,
Просто забаглося поговорити.

Студентську газету в уяві читаю
І знаходжу у ній дивовижні слова:
«Я тебя пока еще не знаю,
Но уже кружится голова».
Любов не спізнала, а вже покохала,
В напливі емоцій душу відкрила.
Якби те збулося, про що написала,
То могли б у студентки вирости крила.
Не знаю і досі про неї нічого,
Та вірю у давнє весняне бажання.
Піввіку минуло. Життєва дорога
Могла оминути велике кохання.
Якщо ще жива, то давненько бабуся,
А вмерла, то квітне трояндою в тиші.
Але так відчайдушно — сказать не боюся! —
Сучасна студентка навряд чи напише.
Літа пролетіли. Змінились устої.
Суспільство рвонуло у розвитку далі.
Та далеко дівчатам до дівчини тої
В час нових устремлінь і падіння моралі.
Може, це ностальгія? Не знаю, не знаю.
Але вірю рядкам, що душею позначені, —
Дивовижні слова я в собі зберігаю,
Де живуть почуття,
давно іншими
втрачені.

2012 р.

Дід у ранковій зарядці
Свою доблесть показував бабці,
А вона реготала: — Падку!
Навіщо він робить зарядку?..
А дід не зважав на прокази
И на колючі слова бабусі,
Він налягав на м'язи,
Попереком робив викрутусі.
Дід підстрибував, як у спортзалі,
Якось дивно махав руками,
А баба все кпинила далі:
— Він змагається з вітряками!..
То була демонстрація сили
І уроки завзяття веселі,
Коли дід, надриваючи жили,
Гантелі пружинив до стелі...
Потім вийшли удвох до річки,
Де блукали дівки проти ночі.
Там у діда пашіли щічки,
І горіли завзяттям очі.
Одна дівчина дивним чином
Сказала бабусі: — Будь ласка,
Познайомте мене з Вашим сином —
Він розквітне в обіймах любаски.

З серпня 2008 р.

Сонячні переблиски
в осінньому жовтому листі,
в дерев посмутнілих кронах,
як у королівських коронах,
сонячні переблиски...
А сонце хилиться низько
І до серця тулиться близько.
І відсвіти сонця грають
в пожовклій траві,
і світлі думки оживають
в осінній моїй голові.

Око сонця рятівне,
всевидюще око
якраз восени мене
пронизує глрібоко,
пронизує втомлений світ,
будить чуття гарячі,
аби я на схилку літ
святковішим
світ побачив,
аби у згасаючі дні,
швидкі й невблаганні,
наново світ мені
відкрився
в осіннім сіянні.

24 вересня 2010 р.
м. Трускавець

Чекаю тебе над Дніпром,
А час призабув про нас.
Написана Божим пером,
Ти — тіло і дух водночас.

Не в небі хмарини пливуть —
Крізь душу пливуть вони.
Долаючи днів каламуть,
До твоєї ведуть весни.

Проміння у хвилях Дніпра
Шукає між хвилями нас.
Весталка любові й добра,
Ти — тіло і дух водночас.

До мене не зможеш дійти —
На заваді прожиті літа.
Але сяє мені з висоти
Наша весна золота.
Відпалав у гаю первоцвіт,
Облітає з тополі пух.
А для мене довколишній світ —
І тіло твоє, і дух.

27 червня 2010 р.
Київ

Тепла ванна, як панна,
спочатку мене роздягає,
далі теплом сповиває,
потім голубить, ласкає,
ароматами напуває,
потім тіло моє очищає,
лоскоче крилом голубки,
сама знемагає,
а мене надихає —
я шукаю чарівні губки,
а вона відступає
і разом з теплом зникає.
Тепла ванна,
як панна,
але набагато краща —
не пропаща
і непутяща,
як окаянна панна.
Тепла ванна
завжди жадана
і загадкова,
як нірвана.

Нині претензійну, пихату і горду
Вчора вводили в Спілку за ручку.
І ось: — Літературі хочеться дати в морду! —
Ви тільки гляньте на модну штучку.
Наміри звідки такі рішучі?
То від мудрості чи від претензії?
Здається, згустилися чорні тучі
Над предковічним полем поезії.
Якийсь нездоровий духовний клімат,
Що храми руйнує до рівня трущоб.
Щойно — секс, і раптово, як помста — клімакс,
Отак Щ ОСЬ переходить в НІЩ О.
Можна придумати міф про Шевченка
І створити про себе публічний міф,
А життя все рівняє, часом нищить дощенту
І кобилу жене з пристанища німф.
Вхопились за секс, як раніше за партію,
В гонитві за жареним зчинився аврал.
Дівчатко сидить за шкільною партою
І гортає в жадобі еротичний журнал.
Кажуть, досить традицій, відкинем традиції,
В них світ поверховий, занадто простий!
Треба мати талант і, як в шахті, трудиться,
Аби до класичних надбань дорости.
Взялись модерністи життю в морду лізти,
В них з голів вилітають рожеві вітри,
Люблять крила ламати в літаючих істин
І цей світ малювать ногами догори.
Не перечу, потрібно, ой, треба міняти
Все умовно велике, все, що з часом не в лад,
Та навіщо трощити духу вічні палати
І з музею Шевченка робить каземат?!
Важко бути модерним і втрачати Вітчизну,
Коли слово слугує, як меч, як протест.
Підем шляхом оновлень, а не пупоцентризму —
Навчимось розрізняти — де кохання, де секс.

2010 р., Трускавець

Поетесі півстоліття.
Здобула на Олімпі владу.
Всі любовні грозовіття
Відшуміли. Давно позаду.
Поетесі далі як бути?
Терзає думок навала.
Не може про секс забути,
якого сповна не спізнала.
Доведеться пірнути в архіви —
В мемуарах скупати відчай,
Може, там балакуча Хівря
Відшукає хоч кілька свідчень.
І тоді поетеса знову
Прокинеться вдосвіта —
В новій книзі поглибить розмову
Про свій сексуальний досвід.

2010 р.

Струнка і лежачи струнка,
Наструнена, як струнка.
Чомусь над нею в старика
Стає стрункою думка.

Лежить в воді чи на піску,
Чи стане над водою...
Чомусь тривожно старику
Буть поряд з молодою.

Вмів любити. Але не годив нікому.
Вперто вірив у дух непокоррі.
Підсвідомо свою історичну втому
Переніс у позначені тугою твори.

Не хотів до одного знаменника
Зводить помисли, часом роздерті.
Тому що справжнє життя шісьменника
Починається лише після смерті.

Зірко, за мною стеж,
Зірко, мені світи,
Поки у світі без меж
Я буду у снах іти.
Солодко або гірко,
Любий цей світ мені,
Світи, непогасна зірко,
І наяву, і в сні!
Поки розвітрює вітер
Прип'яту в Прип'ять біду,
Думи мої, як віти
В Гефсиманськім саду.
Хочеться закричати,
В зоряне плесо втекти.
Груди твої, як дівчата,
Яким до зірок рости.
Ніжність стоїть на варті,
Як душа на межі прозрінь.
Слова злотоцінні варті
Жити в полоні промінь.
В лабетах теплих оказій
Тане останній лід.
Зорі з небесних фантазій
В реальний падають світ.
Зорі — волошки в житі,
Сповита любов'ю краса.
Ніжні слова незужиті
Рвуться у небеса.
Задивляюсь на зірку високу,
Що моргає мені з небес,
Безсонний, із цього боку
Я з іншого бачу тебе.

Сосни стрункі на диво,
У лісі, як птахи, високі,
Торкаються неба грайливо
Там, де кружляє сокіл.
Сосни купаються в сині,
Чистішій за Київське море,
Ніби нам обіцяють нині
Вийти на чисті простори.
Вийти туди, де відсутні
Брудні політичні змагання.
А я наближаюсь до суті,
Входжу в добровісне чекання.
Сосни мені помагають
Повірить у те, що буде...
А поки що люди шукають
Рятунку од лжі і облуди.

Співають пташки у лісі.
Про що вони тихо співають?
Пташкам людський світ остобісів,
Від глуму рятунку шукають.
Пташки заховалися в лісі,
В нескошених травах ночують
І, звуки вловивши всевишні,
Лементів наших не чують.

Друзі мого дитинства — джмелі
як посланці моєї землі
мед збирають на чебреці,
заклопотані й строгі,
немов ченці

Не вперше осінь в нашому житті,
Не вперше смуток душу сповиває.
Ми ніби ті і вже давно не ті,
Ми ніби тут і тут же нас немає.
А де ж ми? Де? У вирій подались?
Та ні! Від річки ми йдемо додому.
І небо горнеться до лісу, мов колись,
І хмари плинуть, призабувши втому.
Над річкою дерева ті самі,
Щось ясен тихо шепче до трепети.
Раніш веселі, а тепер сумні
Довкола появилися прикмети.
Чиїсь рожеві мрії не збулися,
Чи стали ми черствішими з тобою —
І топчемо ногами ніжне листя,
Якого так чекали ми весною!..

18 жовтня 2008 р.

Ступаю парковою алеєю надвечір.
Вона рясно встелена опалим листям,
але не жовто-золотистим,
яке прикрашає осінь своєю позолотою,
а темно-сірим,
якимсь пожмаканим-покрученим,
як потворний спадок спекотного літа.
Час від часу пустотливий вітерець
припадає до пожухлого листя,
жене його вздовж алеї,
а листя шурхотить,
ніби опирається вітру,
і тоді цей плин листя з його шурхотінням
ніби демонструє рух часу,
щомиті невидимо куди зникомого часу,
а листя своїм шурхотом
«розсекречує» цей рух у бік зникнення,
у бік небуття.

Те, що в юності намислив,
Що, гадав, постане раєм,
За крайнеба перевисло,
Як веселка, що вмирає.
Але світить з переблиском
В сутіні і на світанні,
Ніби ходять зовсім близько
Сподівання довгождані.
Що було і не збулося,
Десь за обрієм чигає.
А весна в обіймах осені
В буйноквітий сад гукає.
Линуть дальні перегуки
І пісні на крилах мрії.
Давні радощі і муки
Сірим смуткам протидіють.
Поза тим, чого не маю,
Поза часом проклятущим
Я дорогу прокладаю
Між минулим і грядущим.
Поза небом, поза раєм,
Поза втіхи многострунність
Ми живем і не вмираєм,
Поки з нами — наша юність.

10 липня 2010 р.

— Може, робила зле я,
І діва, і молодиця,
Коли мені в парку алея
Весною була, як світлиця.
Важко збагнути, може,
Більше, як честь і слава,
Мене, ніби шлюбне ложе,
Чарувала паркова лава.
Була ж я тоді, як лілея,
Русява і білолиця.
Недаремно у парку алея
Світилася, мов світлиця.
Не все, що робила зле я,
Примножило зло у світі,
Але я давно як алея,
ТІ То вабить при місячнім світлі.
Пригаслого сонця лілея
У незгаслих жадань на сторожі.
А я - мов осіння алея,
Яку люблять усі перехожі.

29 травня 2004 р.

Щось містичне, як баба-шептуха,
Вечір змінює світлотіні
И випромінює чари незмінні.
Вечір — він, а чомусь на плечі
Кладе руки жіночі вечір,
Розворушує і промовляє:
— Час минає — життя триває.
В таємничому мерехтінні
Призабуті танцюють тіні,
Кожна щось загадково шепоче,
Ніби в танець зі мною хоче.
Кожна мову веде обережну,
Ніби тягне в траву прибережну.
Поряд море звабливо плюскоче,
Ніби також розважити хоче
І в душі пробудити стихії,
Які збавить ніхто не вміє.
Все довкола таке тонкозвуке,
Що пробуджує радості й муки
І крізь музики многострунність
Закликає вертатися в юність.
Манить, вабить і закликає
Йти туди, де мене немає.

Серпень 2010 р.

Не знаю, чи то на щастя,
Скоріше за все на біду мою,
Про море чомусь надто часто
Далеко від моря думаю.
Традиція віри і гідності,
Яку заснували предтечі,
Не теорія вірогідності
У приморських пригод колотнечі.
Що прекрасним було учора,
Може здатися нині потворним.
Але ж біла барва і чорна
Роблять цей світ неповторним.
Важко до першопочатків
Вернутись таким же з роками, —
Щоб над морем стояло дівчатко
І ловило проміння губами,
Щоб грало в очах проміння,
Осяваючи душ спорідненість, —
Приходить з роками вміння
Сильніше за віру й гідність.
Сильніш за красу споглядання,
Що тримає наш дух на узвишші, —
Тоді шторм постає, як повстання
Проти штилю й облудної тиші.
Тоді море штурмує скелі,
Вгризається в плоть прибережну.
Хвилі буйні, хвилі веселі
Рвуть на друзки красу обережну.
Хвилі лижуть руде каміння
Мускулистими язиками,
Демонструючи дивне вміння,
Що, либонь, вироблялось віками.
Грає в хвилях пробуджений гравій,
Возвишаючи час очманіння...
Гине шторм, настає просвітління,
В морі чисте проміння грає.

2005 р. Одеса

На нараді молодих
Дали дівчині під дих,
А вона, хоча й мала,
Багатьом також дала.
— Ти не мій, а ти не наш! —
Всім давала навідмаш, —
Ти не зміг, а ти не вмів,
А ти ходиш без вусів!
Ой, давала, ой, давала,
Як ніхто ще не робив:
— Я тебе з вусьми пізнала,
А ти вчора вуса збрив...
Були пози і погрози,
І троянди, і мімози.
Та у вирі різних слів
Молодий талант розцвів.
А місцевий класик Нюнь,
Що втомився від бабунь,
Джиґуна в собі відкрив
І дівча удочерив.
А дівча в обіймах діда
Поглядає на сусіда
І муркоче, мов котичка,
Личком тулиться до личка.
І, як істинний нащадок,
Натякає вже про спадок,
Безумовно, певна того,
Що в полон схопила Бога,
А він впише в заповіт,
Що той спадок — цілий світ.
Дід їй каже: — Моя мила,
Чом ти шию не помила?
Я обняв тебе за шию
И цілий вечір руки мию.
А вона йому: — Замучу!
Збурив ти у серці Бучу...
Я тебе безтямно хочу
І до смерті залоскочу.
А як ні, то, любий діду,
Я в Америку поїду,
Там любов примножить гроші
В дні весняні прехороші.
Дід раптово затремтів
Від таких відвертих слів
І малює заповіт.
Де у спадку — цілий світ,
А вона йому: — В придачу
Допиши туди ще й дачу!..
Обнімаються до згуби,
Вона щиро каже: — Любий!
Бери квіти,
Клади вище!
Править світом
Кладовище.

19 жовтня 2008 р.
Київ

У батьків старомодна рація.
Обірвавсь міжпланетний зв'язок.
Тільки ми, нова генерація,
В день грядущий — модерний місток.
Кайдани старої моралі
Розірвати давно пора.
Ми підемо вперед і далі
Поза межі зла і добра.
Ні до чого традиції нації,
Традиції — наша біда.
Лише на шляху деградації
Гряде за грядою — гряда.
Немає в любові сенсу,
Якщо мусиш продовжувать рід.
Зате у свободі сексу
Подадуть на сніданок ВІЛ-СНІД.

Не конче римувати все підряд
І гнать слова, як хлопців на парад,
Що мусять строєм карбувати крок
В неволі, вільні від своїх думок.
Без рим, як без вуздечки бравий кінь,
Зринає слово в часу просторінь.
І там ірже, мов кінь, зухвалий вірш,
Стихію смислу підкоряючи повніш.
Але якщо відмовитись від рим
І навпрошки піти у Рим крізь Крим,
Тоді слова поллються, ніби дощ,
Що йде не в степ, а горнеться до площ,
Тоді слова, мов дощові потоки,
Побігти ладні в сфери різнобокі,
А треба так поєднувать слова,
В яких могильний камінь ожива.
І все ж не в римі сила — в почуттях,
Які до серця прокладають шлях
Високим помислам і намірам людським,
А це — не конче у звучанні рим.
Хоча, хто вміє загнуздати риму,
Той опанує силу незбориму,
Що піднесе у небо вище Риму,
Щоб звідти всі незгоди замагати
І захищать садок вишневий коло хати

Кожен модерний поет,
не конче улюбленець нації,
навряд чи прихильник ракет
у плані модернізації.
Але, як і личить поету
з поглядом потойбічним,
сам обертайсь на ракету,
що зникає за обрієм вічним.
А в ріднім краю полиш
на пострах приблуд і каналій
безсмертно зелений спориш
у білім вогні конвалій.
Про себе навіки забудь,
могильний долаючи страх,
щасливий залишити путь,
що зветься Чумацький Шлях.
Щасливий... Не дуже, мабуть —
як хвиля на зламі ріки.
Але ж залишається путь,
той шлях у грядущі віки,
який не кінчається, ні,
як стануть тобою всі.
...Були колись люди чудні
у нашій, в далекій Русі!..
А серце, що з часом не в лад,
бунтує, відчувши злам.
Не дихай на ладан і лад,
вертайсь в споконвічний храм!
Розмови смішні про модерн
і про реалізм, мабуть.
Заглянь у траву, під дерн —
побачиш дорогу в майбуть.

Читаю вірш, читаю два...
У книжці образи не злецькі.
А в смислах збурені слова,
Немовби й наші, й чужинецькі.
Рядок заламує рядок,
Як мент заламує убивцю.
В руйнівнім хаосі думок
Слова — і жертви, і мисливці.
Повіяло, як із трущоб,
Чимсь потаємним, агресивним...
Писати вірші ні про що —
То є заняттям продуктивним.

Весь вік летять на чужину,
В краї далекі,
І ятрить сиву вишину
Прощальний клекіт.

Щороку мучаться вони —
Летять до змори.
У них домівка восени
Лише за морем.

Щороку в далі навісні —
Поки не пізно!
У них домівка навесні
за морем, звісно.

Із чужини на чужину
їх пісня лине —
Шукає шляху з туману
До батьківщини.

І раптом крила в вишині
Підступно кволі.
Тверда земля на чужині
В чужому полі.

Перу перелітного птаха належать найкращі твори про неосяжне
небо над землею, над лісами, горами, ріками і морями.
ПЕРЕЛІТНІ ПТАХИ — найбільші поети свободи, якої
вони шукають усе життя у далеких світах, знаходять і втрачають,
тому хоча б в уяві, а то й наяву повертаються в рідні краї.
Перелітні птахи вдома набираються сил, народжують дітей,
а потім — знову на чужину, в краї далекі, до свободи, яка і вдома,
і за обрієм — тимчасова. Певно, свобода ніде не може бути
постійною, скоріше за все тільки рух, тільки порив до свободи — істинна свобода.
ТАК САМО ЩАСТЯ. Коли йдеш до нього, ти сповнений
сил, енергії, віри в день грядущий, ти щасливий у дорозі до примарного
щастя. А під кінець важкої, виснажливої і відчайдушної
дороги виявляється, що ти був щасливий тільки тоді, коли
завзято ішов до щастя. Ти був, як перелітний птах у піднебессі
над морем, на шляху до омріяної землі.

Поет невтомний — Кривоніг —
Писав щоранку, наче біг,
Писав щодня він і щоночі
На теми будь-які — охоче!
Аж поки критик Дармограй
Не провістив із краю в край:
— Хай стелиться усім дорога,
Як у поета Кривонога!
Не спав ночами Кривоніг,
Гнав сон у шию за поріг,
В екстазі творчім до знемоги
Капризні теми брав за роги,
Ударом слова межи очі
Трощив зневіри поторочі,
А критик не жалів зусиль:
— Який в поета рівний стиль!
Поет невтомний Кривоніг
Заборонив у домі сміх,
В боксерській стійці перед люстром
Удари слав туди, де пусто,
Аж поки критик Несерйозний
Не заявив: -- Він — жертва пози,
Хоч і пряма його дорога,
Але манера — кривонога!

26 листопада 1984 р.
Київ

Ростуть модерністів лави,
Чародіїв наповнених чар,
На згубнім шляху до слави
Вони пишуть у жанрі піар.
Проти отчих шукань повстанці
Загубили духовний меч
І в танці вивищують самозванці
Себе на могилах предтеч.
Саморобних метафор мотори
В паперові кладуть кораблі,
А в степу намальоване море
Заселяють дракони злі.
Метафори пруть зусібіч
Так, що рот — з оселедцями діжка.
Тоді літня спокусниця ніч
Вже й не ніч, а розстелене ліжко.
Очі жінки — блакитні ножі,
Що шматують ефектних мужчин.
Ноги весталки — то м'які рубежі,
Між які прориваються без причин
Всі охочі творити свій чин.
Ростуть модерністів ряди,
В яких змій одночасно птах,
А розкрилений шлях в нікуди —
До відсутньої сутності шлях.
Хто люб тобі сам, хто не люб,
Начувайсь! Задзеркалля гряде:
Ласі леза розтулених губ
Тіло хтиве поріжуть будь-де.
На могилі розкопаний дерн,
Череп класика спить в будяках.
Може все неосяжний модерн —
Впаде ниць висота будь-яка!
Десь оаза посеред трущоб,
Чомсь блукає на цвинтарі лось,
Словом, вірші писать ні про що,
То є все-таки щось на авось.

Галасують голослівно в духовній пустелі невігласи,
елегантно про Слово глаголять окремі нові голоси.
Еротичні весталки гламурно оголяються до наготи,
аби на панелі приблудній золото скіфів знайти.
Козарлюга в генеральських погонах імітує прудкого коня,
що у ніч, як на Січ, поскакав серед білого дня,
і розмахує шаблею, яку ані разу не тримав у руках,
але до корчми дорогу знаходить не по зірках.
Той вірить у краплені карти, як у тротуарних краль,
той обіцяє відкрити давно віднайдену пектораль...
А всі разом на вістря Часу наштрикають класичні зразки
і бігом — на вершини Парнасу дорогою Навпаки.
Воля жадана настала неждано. Торжествує безчасся пора,
коли Гармонію з п'єдесталу знавісніла зіштовхує дітвора..
Ну то й що? Нехай галасують в духовній пустелі невігласи,
зате як елегантно глаголять все нові і нові голоси!

5 вересня 2009 р.

Молода поетеса Нявчич,
Як та киця на клумбі була,
Чи скоріш, як дитячий м'ячик,
Під яким пишна клумба цвіла.
В тихім присмерку круглі плечі
Тихий класик знічев'я обняв.
Тоді Нявчич цілком до речі
Сказала схвильовано: «Няв!»
Звук гойднувся. За колом коло
«Няв!» здолало відкрите вікно.
— Поетеса має свій голос! —
Мовив критик, відомий давно.
Появились думки протилежні,
Але хто б там і що б не сказав,
Тільки Нявчич незмінно належить
Неповторне і ніжне: «Няв!»

24 вересня 2010 р.

Дорогі мої просвітяни,
товариство від радості п'яне!
Я радий для вас потрудиться
у народнопісенній традиції:
— Сійся-родися жито-пшениця
і всяка пашниця,
і пишна спідниця,
в якій посміхається молодиця,
подібна на Ніну Гнатюк
у вінку ледь заламаних рук,
а як тільки відкриє рота,
то рече, як Любов Голота.
Посміхається молодиця,
немов непорочна дівиця,
і підморгує Року Новому,
зберігаючи вірність Року Старому.
А я весело щось мугичу
і всім просвітянам зичу,
аби ніц у Новому Році
не кололо ні в оці, ні в боці,
аби люди миналися нехороші,
і на кожному кроці
просвітянам траплялися
Богом даровані гроші,
аби просвітяни в грядущі дні
не чули «згори» брехні
і надихали розгублену владу
доводити все до ладу!..
Нехай же у Році Новому
дружина не бігає з дому,
і вдома сидить чоловік,
як паїнька, цілий р і к , —
щоб кожен казав нелукаво:
— Міцніє сім'я і міцніє держава!
Щоб красиво жилось для краси,
а не тільки для ковбаси...
Щоб наступні дні швидкоплинні
щастя несли нам і всій Україні!
Щоб люди найкращі в світі
гуртувалися у «Просвіті»
і співали: «На многая літа!»
І ніколи — «На многая літра!»

2006 р.

Часу нема і не буде.
Час перетік в чорні діри,
які неспроста утворились
на місці яскравих зірок,
що мені осявали дорогу
у примарне майбутнє.
Десь за планетою Ікс
причаївся мій час,
покинув мене назавше,
щоб я не транжирив його,
як гуляка — останні гроші
(недарма ж бо давно повелось
казати, що час — то гроші).
А щоб час не минав намарне,
і щоб хтось його легко не викрав,
він сховався у чорних дірах,
у неприступних фортецях
космічної безкінечності.
Там довго-предовго мій час
буде від мене відпочивати,
аби врешті вернутись на землю
і перелитись в нове життя,
стати Космічною Сутністю
нової істоти тямущої,
що даремно той час не змарнує.

11 травня 2008 р.

Безжальне жало часу
впивається в думки,
аби вкоротити їм віку
чи принаймні загнати у присмерк
і погасити в них світло,
і зумовити повірить у те,
що вони відбули
і відродитись не здатні
в перемінному світі
цінностей перемінних.
Безжальне жало часу
впивається в пам'ять,
аби пригасити відчуття
того, що було й не минуло,
поки єднається з очевидним
і хоче побачити те, що буде,
не меншим за те,
що бачили очі колись.
Безжальне жало часу
впивається в душу,
аби безмір несмертного простору
не виповнював жадібні груди.
Але ж бо тонка оболонка душі
не піддається
безжальному жалу часу,
звісно, якщо душа
залишається молодою
і домінує у бренному тілі,
живіша за тіло.

11 липня 2010 р.

Ялинка новорічна приречена тужити —
Хвоїнки рясно падають, як сльози ранні:
Ялинка відчуває, що довго їй не жити
В сріблясто-золотому, в святковому убранні.
І ніч спливла найкраща, і вже Різдво минає,
Все рідше поглядають у бік ялинки люди.
Ялинка гілочками до болю відчуває:
Веселе товариство її ось-ось забуде!
Ялинка розуміє, що створена для свята
Й одягнута для втіхи у чарівничі шати, —
Як легко прийняла її гостинна хата,
Так само легко винесуть ялинку з хати.
Ялинка з радістю вернулася б до гаю,
Де народилася і вільно виростала,
Та в рідний гай ялинці вже вороття немає —
Зла доля шлях додому ялинці відрубала.
Дивлюся на ялинку і серце тисне туга —
Красуню доведеться підступно роздягати
Й виносити у двір, аби січнева хуга
Змогла в снігу нещасну таємно поховати.
А як не буде снігу, то гола, на морозі
Вона зазнає більшого від смерті лиха —
Хто б не пройшов, подумає: — Спочила в Бозі
І розляглась на смітнику, немов бомжиха.
Поки що у світлиці. Приречена тужити.
Хвоїнки рясно падають, як сльози ранні.
Ялинка відчуває, що довго їй не жити
В сріблясто-золотому, в святковому убранні.

Січень 2008 р.
м. Київ

День останній, хвилини останні,
і останні секунди.
Як в поминальнім стакані,
крапельки окаянні,
що скрапують у нікуди.
Здається, в кінці дороги
летить все до чорта на роги
і пам'ять така невблаганна,
ніби відкрита рана...
Куди себе подіти —
чи в сум, чи в біострум?
Ростуть круті орбіти
непогамовних дум.
Глибокими ночами,
коли цвіте печаль,
на душу — обручами
думок холодна сталь.
Як атоми роздерті,
як скошена трава,
летять назустріч смерті
приречені слова.
Мордує амплітуда:
ось — вічність, маєш — мить!
Як поїзд у нікуди,
останній день гримить.
Куди себе подіти?
Куди? А нікуди!
Ідуть за нами діти —
стать нами назавжди.

Київ

СВОЄ-РІДНІСТЬ І СПОРІДНЕНІСТЬ

Шосте гроно

І я знов живий
Світ оглядую,
Смерті першої
Не пригадую.
С. Руданський

Вмирав поет, залюблений у світ,
Вмирав поет, задивлений у море,
І ялтинського квітня первоцвіт
Рахманно глибинів у журнім зорі.
Він добре знав, що серцем відпалав,
Але вдивлявсь
пожадно
в світ навколишній,
Перед яким
і сам не впав навколішки
Й свому народу падать не давав.
Поет вмирав на тапчані дощатому,
Вмирав у злиднях знаний лікар міста,
І горло —пісню
чорними лещатами
Холера —як сатрап —стискала міцно.
Він дослухався співів з далини —
Жадав спізнати, поки серце трісне,
Чи варто помирать серед весни,
Чи з нових весен
злине
рідна пісня.
Поет помер —здригнувся первоцвіт.
Поет помер —на морі хвиля вмовкла.
Але життя його
дзвінке, як співомовка,
Вросло тоді
у барвінковий світ.

У день його 90-ліття

Він не велів берегти
чуже золоте теля,
ховать в комерційному банку загилений куш.
Для нього була золотою наша отча земля
і вищими всіх колізеїв
собори праведних душ.
Він заповів любити
хисткий український світ
і не кликав знедолених
долю творити за морем.
Вірив, що житиме вічно впертий козацький рід,
якщо збережемо сьогодні
душ піднебесні собори.
Вчив рідний край любити, безтямних будив до тями,
пам'ять людську виводив
з історичного забуття.
І тому здобуту свободу
пиймо малими ковтками,
пиймо за нього з радістю хмільнющий напій життя!
Ви —голуби на Майдані,
ви —соколи з древньої пущі,
чи діти тополь засмучених,
чи внуки тремких осокорів,
всім треба нині вийти
із власної шкаралущі,
аби завтра злетіть на орбіти високих його соборів.

3 квітня 2008 р.

Він з визвольних змагань, із тяжкої борні
Загримів у червоно-коричневі каземати,
І за ґратами довго пробув, як в огні,
Вчився там за свободу вмирати.
Василя відпустили, але не у Львів,
Додому вернутись позбавили права.
Зате бій за свободу він далі вів,
Україна була його совість і правда.
А коли віроломно на празьку весну
Танки послали кремлівські пірати,
Він не зміг зупинить політичну війну,
Але зміг, ніби факел, сам запалати.
Пам'ятаймо щороку, щодня і щомить —
Василь проявив відчайдушну мужність,
І він весь не згорів, він над світом горить,
Щоб дотла спопеляти і страх, і байдужість.

23 травня 2011 р.

Легко від Махачкали до Баку
Хвилі пливуть собі на боку,
А Бакуменко з кожного боку,
Сам обравши мету високу,
У вирі житейських хвиль
Не шкодував зусиль,
Щоб покликання не забути
І незмінно людиною бути.
Вижив чудом в тяжких боях,
Вдачу маючи вперту і щиру,
Він відкинув кар'єрний шлях,
Обірвав офіцерську кар'єру.
Не змогла спрямувати Москва
На високі майбутні погони.
Його вабили рідні слова
Й рідне поле, давно безборонне.
Ні, до слави не біг навздогінці,
Вірний правді одній назавжди,
Пам'ятав, що давно, українці,
Ми живемо під знаком біди.
Незалежний в часи залежності,
Знав, що гідність народ возвиша,
І довів: від партійної приналежності
Не залежить українська душа.

9 квітня 2009 р.

Іванові Михайловичу Романюку
з нагоди його 80-річчя

В Городенці, у рідному краї
Хто не знає Івана Романюка?
Він живе не за принципом — хата скраю,
Він живе, як пливе повноводна ріка.
Ніжна людина й назовні тиха,
Людина сумирна і лагідна зроду,
Він завжди виступав проти лиха,
Відстоював волю свого народу.
В нього руки і помисли чисті,
Устремління високі, як небо,
Все життя він був лицарем честі
І жив для Вітчизни, а не для себе.
Думка світла і слово завзяте
Помогли йому бути самим собою
І здолати страшні каземати
В часи політичного градобою.
На високій життя вершині,
Звідки світяться обрії чисті,
Я вклоняюсь достойній людині,
Обнімаю лицаря честі.

19 червня 2009 р.
Київ

Віктору Баранову
з нагоди його 60-річчя

Від першого вірша про хистку комсомольську будову
До знаменитої пісні-молитви «Українці мої»
Син свого роду із часом відверту веде розмову
І вертається в молодість, щоб її відновити знову
Навіть як листям осіннім плачуть принишклі гаї.
В чистому полум'ї невгамовний поет народився,
А в середу рано відчайдушно пішов до вершини,
Але зупинився і либонь неспроста зажурився —
В мамин сад повернувся, де тужили жоржини.
Його перейняла синівська зажура глибока,
Згадав про високий поріг, що зостався позаду.
І обитель родинна, хата його синьоока,
Усміхнулась, як сонце в росі, із родинного саду.
І він зрозумів, що людина, Всевишнім створена,
Щоб зростать і мінятись, і залишатись собою, —
Смуга біла прийде, відійде смуга чорна,
Коли день починаєш, як лицар готовий до бою.
Щоб відстоять своє, споконвічне і незнищенне,
Закодоване в Слові, у стократно розстріляній пісні.
Щоб ніколи під небом не померкли свободи знамена
Й заповіти предтеч обернулись в діла добровісні.
Кожен день твій серйозний, але гумор його осяває,
Усміх — вічний двигун, поки мудрість людська не заснула.
Українці мої! — твоя пісня до неба волає —
Будьте храмом самі, а не храму чужого притула.
Здолав гору високу поет і спинивсь на межі.
Куди далі іти, то не поетова заморока.
Йде він шляхом своїм, оминаючи храми чужі,
Його праведний шлях осяває хата його синьоока.

Жовтень 2010 р.

Тарасові Сергійчуку

Від різних народів і рас,
Від старого й нового часу
Вбирало ім'я Тарас
І силу, й життя окрасу.
Селянський живучий клас
Піднявсь вище панського класу,
Лиш сказав своє слово Тарас
І повірили люди Тарасу.
Бряжчання старих оков
Звучить ще в державній обнові,
Та рятує нас вічна любов,
Що живе у Тарасовім слові.
Свободи бунтарський дух
Переходить від роду до роду.
Його слово спрямовує рух
Від низин до вершин народу.
Так було і так буде щораз,
Так буде допоки, Вкраїна, —
Простягає нам руку Тарас,
Щоб не падали ми на коліна.

Стас переборював українські плачі
І талантом довів заповзято:
Часом краще з гітарою буть на плечі,
Аніж на плечі з автоматом.
Він словом пісенним прицільно стріляв
В українське суспільне болото,
Куди боягуз свою гідність ховав,
І гроші ховає бандота.
Він так будував монологи свої,
Ніби знав: у часи добровісні
Озвуться любов'ю солов'їні гаї
И голос правди зіллється із голосом пісні!
Він стояв на землі, а летів в синю вись,
Давав откоша політичному зброду,
І народу в зажурі казав: — Не журись! —
І знаходив прикольні слова для народу.

Василю Василашку

Час кудись безпощадно летить,
не оминаючи злих катаклізмів,
а ми вже, Василю, давно мали жить
у розхваленім комунізмі.
Авантюрний Хрущовський прогноз,
Нам розписаний на кожному кроці,
відлітаючи з часом навперекос,
нас чекав у вісімдесятому році.
Але світ той прогноз переріс,
понад прірви здолавши за милею милю,
і ми, слава Богу, проскочили комунізм,
опинились на волі з тобою, Василю!
Та немає підстав для нас
поступать, як бездумні діти.
Ми потрапили в дивний час,
де живуть ще Тарасові заповіти.
Водночас ми на згубній межі,
За якою безвихідь чекає сьогодні.
З дому рідного люди чужі
Прагнуть нас зіштовхнуть до безодні.
Але все ж ми ще є! МИ — ще ми!
Хай затямлять злодюги й заброди:
Той, хто вирвавсь з народів тюрми,
Переборе й туман лжесвободи.
В нас, Василю, бійцівський гарт.
Дух руїни здолати важко.
Але жити й боротися варт,
І Вкраїну любить не на жарт,
Так, як любить її Василашко.

20 червня 2010 р.
Київ

Віталію Колодію

Не треба пить. Життя — це не пиття.
О Боже, пити можна і повітря!
Не годен той дійти у майбуття,
Кому думки примножує півлітря.

Аде ж прозріння вище забуття...
Сказав — як в космос надіслав привіт я,
Кому? Не знаю. Бо таке життя,
Хто — проти вітру, ну а хто — за вітром.

Комусь Париж потрібен, Нотр-Дам,
Як не щастить усім нам на віку,
Той закордон — не порятунок нам.

Лишаюсь на старім пастівнику,
Вгрузаю у траву, немов у змову,
Щоб з кореня пізнать правічну мову.

Півсела зібралось на велике свято,
З Києва приїхав кум Петро.
Славлять хлопці один одного завзято,
Але й згадують Степана на добро.
Час минув. А небо знов похмуре,
Множаться в селі народні втрати,
Лиш меткі номенклатурні мацапури
Перейшли із партократів в демократи.
То біда, як в партії єдиній
Гуртувались мудрості не варті,
Та не краще, як воюють нині
Між собою півтораста партій.
В головному залі мікрофони
Захопили спритні людомори.
Вчора балакучі й нині Ціцерони
Засідають, як ведуть партійні збори.
Чують в Пасицелах те, що в Києві
Ловко проголошують обранці,
А здається: правнуки Батиєві
Захопили Київ рано-вранці.
Все руйнують, ділять, розпинають,
Через телевізор гноблять розум.
Але давні гасла пам'ятають,
Кажуть простачкам: «Навіки разом!»
Не питають: — Де ти там, ІВАНЕ?
Зремонтуй, змайструй, веди до тями! —
Для Івана в них чакловані стакани
З еліксиром «Поганяй до ями!»
Що робити? Де ота фігура,
Що навчить не розпускати нюні?
Знов номенклатурний мацепура
Множить власні статки на трибуні.
Вихід є в товариша і в пана,
Та не того, що вельможної породи, —
Повертаймось до Олійника Степана,
Бо ж Степан — то є вінець природи.
Повертаймось до джерел народних,
Що живили його мудрі строфи.
Духом піднімаймось до поривів благородних,
Тільки б Україну врятувать від катастрофи!
Станьмо кожен, як Степан Олійник,
Чи ти лірик, чи сатирик зроду.
Істинний поет — це щирий благодійник,
Спонсор духу в рідного народу.
Лицемірить соромно поету,
Долю не зборовши перемінну.
Краще вже самому кануть в Лету,
Аніж там побачить Україну.

20 травня 2010 р.

Світлані Йовенко

Ваша книжка «Любов і смерть»
Чарівного повна пиття,
Мене переповнює вщерть
Жадобою до життя.
Чи то спокусив мене біс,
Чи моргнула мені Лєтка-Єнка,
Я в синьому небі висіяв ліс —
І виросли в небі вірші Йовенко.
В них плач неоплачний і причаєний спів,
В них втрачене вчора не мовчить несказанне.
В них суще й минуще — не любовний архів,
Якщо кровоточать незагоєні рани.
Книжка-спокута «Любов і смерть»
Душу вигоює і терзає,
І уяву затягує в круговерть,
Якій кінця-краю немає.

Грудень 2010 р.

Світлані Короненко

— Душа поезії — не рима! — бездоганно
над томиком ошатним я дотумкав,
як відчув, що у віршах Світлани
почуттями наснажена думка,
як збагнув, що жаданий нічний політ
в неповторну красу відкриває світ,
тоді як в еротиці недоумки
поринають у ніч без крилатої думки.
Націлена в точність закоханим слухом,
душа заплітає словесні сплети,
де поєднані дивним внутрішнім рухом
поети земні і далекі планети.
Амуніція слова чутлива й тонка,
І примарна, як пташка на видноколі:
в ній оживає любовна драма Франка
і ячать однодумців причаєні болі.
Жінка танцює. І макітриться світ,
а життя, що спливає, аж ніяк не минає,
допоки у жінки вільний політ
у підзоряній тиші вночі триває.
Світлана в польоті. Нічне освітління
досяжне тоді у реальнім бутті,
допоки живе у поета вміння
шептать непідробні слова золоті.

Травень 2010 р.

25-річчя Олесі Мудрак

Автор ішов від висловів у віршах Олесі
Мудрак типу: «рубонути сокирою», «любов
ще з часів Трипілля»,«живемо наосліп»,
«піраміди буднів» тощо, але вводив їх
у зовсім інший метафоричний контекст.

Пізнати кохання глибинну сутність —
Значить за правдою затужити.
Хмари травневі пливуть, розкуті,
Щоб умерти і в літній траві ожити.
Кохання ридає в розкопках Трипілля,
Де вірному туру наставлено роги,
Де тимчасовість — віків породілля,
А віки оббивають у блаженства пороги.
Давня дилема: «Буть чи не бути?»
Творить свої неповторні кола, —
Перебути й забути, і знову відчути,
Що туга, як юність, зухвало гола.
Живем не наосліп з потугою щирою,
Яка вибирає і знає, що знає,
А світ рубануть кам'яною сокирою —
Це попрощатись з намисленим раєм.
Будні зажурено дивляться в очі,
Бо їм порожнеча весною не личить.
Запалюють світло ночі урочі
І освітлюють мудрі сумні обличчя.
Карета кохання прямує зі скрипом
Крізь втоплені в раціо дні многотрудні,
Але ми розгортаєм видінь манускрипти
І будуємо храм з піраміди буднів.
Поєднувать важко кохання і совість,
Як вовка й козулю змирити в лісі.
Зате хочеться дуже збороть тимчасовість,
Зробивши кохання життєвою віссю.
Роки невтримні дають нам уроки,
Часом ноги, мов крила, здаються руками.
І ми пролітаєм найкращі роки,
Ніби освячені золотими віками.

12 травня 2010 р.
Київ

Любові Голоті,
редактору газети «Слово Просвіти»

Немає у тому моєї вини,
Що прагну я слово живе захистити
В цей час, коли слугами сатани
Проти нашого слова ведуться битви.
У рідному слові з дитячих літ —
Мама і тато, браття і сестри,
Спів солов'я і вишневий цвіт,
І весняних громів золоті оркестри.
Поєднались у слові небо й земля,
Усе, що було, і що має бути.
Незалежно від волі і примхи Кремля
У слові минуле моє і майбутнє.
Дихає в слові древній мій рід,
Вітри чорноморські сягають Говерли,
Живе стоголосий Шевченківський світ —
У слові предтечі мої не померли!
А мені дорікають — хоч плач, хоч вий —
слово своє, захищаю, як душу,
Ніби винен я в тому, що досі живий,
І що слово живе захищати мушу.
Волає Валуєв нових часів,
Що мова «язьік» розслабляє в роті,
А я піднімаю мирну армію слів,
Яка протидіє імперській підлоті.
Вслухаюсь у шелест правічних дібров,
У гомін пташок, що живуть у діброві,
І вірю, що світ порятує Любов,
Яка загніздилась у рідному слові.
Чарують пташок гомінкі голоси,
В яких торжествує зелена діброва.
Я вірю в любов, що постала з краси,
І в те, що з любові постала мова.

З0 грудня 2009 р.

Пам'яті Тетяни Попович

Вік людський споконвік
Має вимір астральний.
Пік життя — не пікнік,
А обід поминальний.
Вік людини й зела,
Ніби вічності порошина...
А скільки людей до стола
Зібрала відсутня людина!
Смерть чигає недремно.
І мовиться недаремно:
Сім бід
На один обід.
І товчуться під вікнами біди,
Прудконогі, як дармоїди,
Проміняти ладні Вітчизну
За добре підхмелену тризну.
Не лишається ні сліда.
Марний плач оркестрової міді...
А я почуваюся, як тамада,
На своєму
поминальному
обіді.

Пам'яті одеських літераторів
Дмитра Буханенка і Павла Шевцова

В час пригаслих обітниць і бід,
Як відквітла калина в лузі,
На сумний поминальний обід
Зібрались зажурені друзі.
Пригадали літа молоді,
Смутки й радості безпричинні,
Коли, друзів пізнавши в біді,
Звеселялись вони при чарчині.
Слів лихих не було ані злих,
Щось витало в словах безтілесне,
Ніби той, що навіки затих,
Відкрив двері у царство небесне.
Ніби мовив: — Ми разом усі,
Не біда — особисті втрати.
Об'єднаємся на небесі
Землю зраджену рятувати.
Дух підносив до неба чарки,
Тіло рвалось в далекі весни.
Та розчулені диваки
Не спішили у царство небесне.

Кепський жарт чи поганий знак?
Кажуть, ніби помер Бортняк,
Однокурсник мій дорогий,
Що для мене завжди молодий.
Може, дійсно спалив свій вік
Справді сонячний чоловік,
Та ПОЕТ Анатолій Бортняк
Не помер і не вмре ніяк!

до Солодкої Дарусі,
яка в День свого народження
влаштовує сеанси омолодження

Літа минають. Я не в дусі:
Вернути прагну юні роки
І в світ Солодкої Дарусі
У снах літаю без мороки.

Підтверджую: — Життя коротке,
Щоб «Ні!» сказать, — і замовкаю.
А далі, наче ангел кроткий,
Палкі чуття в душі ховаю.

Та роки проминулі, збіглі
Вертаються, як пише книжка.
Я в кулінарні фіґлі-міглі
Вриваюсь з пристрастю опришка.

І вже не криюсь, достобіса,
Волаю ніжно й знавісніло:
— Виходьте, наче мавка з лісу,
Й рятуйте душу, або тіло!

Явіться вдень чи серед ночі,
Нага чи в льолі — то дрібниці, —
Я упаду в вулканні очі,
Впаду у кратер чарівниці.

Не зволікайте, це не діло,
Надалі відкладать не варто.
Прийдіть до мене в понеділок —
Поп'єм води з одної кварти.

Прийдіть до мене десь надвечір,
Коли засне в тумані гречка,
Щоб грів я прохолодні плечі,
А Ви тремтіли, як овечка.

Прийдіть до мене в понеділок,
Коли роса впаде на трави,
Щоб сукні Вашої поділок
У росах був, як в зорях слави.

А я сказав би: — Милий Боже!
Дівчатко це заслабнуть може, —
І тую сукню, щільно вшиту,
Вам допоміг би просушити.

Приходьте, стукайте у ґанок,
Надалі відкладать не варто.
Не згаєм вечір — стрінем ранок,
Поп'єм води з одної кварти.

Судилось нам вершити справи,
Які лише Даруся вміє.
А від забави і до слави
Нас поведе свята Марія.

Our company works according to the principle of individual approach to every client. This method lets us to get success in problems of all levels.

ВІД КОРІННЯ ДО КРОНИ

Сьоме гроно

Визріває мовчання в камінні тисячоліттями,
У глибинах землі набирається сили, стозвуке,
І пора настає, коли скелю розсунувши ліктями,
Простягає твій предок до тебе камінні руки.
— Хто ти, хлопче, єси? — Він питає тебе погірдливо
І невкліпно вдивляється в незнайоме юнацьке поличчя,
Певний права свого з небуття поставати прогірклого,
Певний роду свого, його вічності і величчя.
Ти стоїш на землі, а здається: стоїш понад хмарами,
Ти сьогодні живеш, а здається: живеш з первовіку.
Серце в грудях — як молот — необорно чіткими ударами
Крила долі виковує і життя найважливішу мірку.
Ти великий єси! Коли вої відважні Данилові
Йдуть за Галич на смерть крізь твою розтривожену душу.
Коли плач Ярославни, що понині чекає милого,
Невигойною раною твоє горло судомно здушує.
Ти великий єси! Коли слово могутнє Тарасове,
Твого неба черкнувши, висікає грімкі блискавиці;
Коли морок предвічний штурмуєш космічними трасами,
А з тобою — як вершники зоряні — богунці звитяжнолиці.
Ти не вийшов з непам'яті. За тобою — історія.
Та сама, що підносить і судить нещадно!
Хто життя своїх предків на висотах нових повторює,
Той достоїн найвищого права — називатись нащадком.
Ти великий єси! Як зажуришся тисячоліттями,
Як у ріднім камінні розпізнаєш мовчання стозвуке.
Ти безсмертен єси! Коли, час розсуваючи ліктями,
Тим, що потім настануть, простягаєш натруджені руки.

Я сам собі суддя і сам підсудний,
Мій шлях проліг над урвищем крутим.
Погляну вниз — і кров у жилах студить.
Непевний крок — і не дійти.
Чіткі накази віддаю одразу.
Одразу підкоряюсь тим наказам.
«Дивись не оступись!». «За той он камінь
Вхопися ціпко обома руками!».
«Отак!..». «Уважно!..». «Браво, не промазав!».
«А тут зручніше проповзати плазом».
Я відучив себе ловити гав.
Навчивсь долати головокружіння,
Я ладен запишатися здобутим!
Та охопила враз така нудьга,
Що мимоволі я відчув тяжіння
До гри предвічної у «бути чи не бути!».
Ось камінь прямовисний, мов навмисне
Мій шлях загородив на крутизні.
Хапаюся за перший-ліпший виступ —
Висну —
Над прірвою тріпочуть крила ніг.
Над прірвою.
Над прірвою.
Над прірвою
Я міряю себе новою мірою,
Я сповнююся вмить над прірвою
Новою силою і вірою.
Над прірвою тріпочуть крила ніг —
Клекочуть жили на руках міцні:
Я переміг,
я переміг,
я переміг.
Обачності сказавши різко: ні!
Скидався кожен крок на ворожіння.
Допоки я накази тіла слухав.
Допоки, кріпче тіла і каміння.
Над прірвою зухвале вміння
Не народила диктатура духу.
Розкрилено над урвищем крутим
Простую до своєї висоти.
Я можу впасти, можу не дійти,
Але не можу (та й часу нема) повзти.
Я сам собі суддя і сам підсудний,
Бо я себе над прірвою підслухав, —
Червоний клекіт кровоносних судин
Зачахне
вмить
без диктатури духу.

Білі птахи ячали
На дубовім столі,
Неба зоряна чара
Колихалась в імлі.
Крізь віків круговерті
Голос предка лунав:
Бачиш чару безсмертя!
Можеш випить до дна.
Але пахла травою
Ніч, як терен, терпка,
Стіл мій був то труною,
То крилом літака.
Стіл хитався, мов палуба,
І мов крига — німів,
Бігли букви і падали,
Як солдати в огні.
Але пахла травою
Ніч, як терен, терпка.
Всесвіт над головою
Протікав,
як ріка.

Галілей, очевидно, мусив
Сказати «святим отцям»
Не те, чим він жив і мучився,
Що сповідував до кінця.
Галілей не з душевної скрути —
Він покаявся залюбки.
Щоб крамольні слова: «...Вона крутиться!»
Залишилися на віки.
Розумію генія зречення,
Як змінив він, що міг змінить.
Як судді його приречені
Тим уже, що судді вони.
Але вслухаймось: «Мусив я, мусив!»
Конвульсує крізь час і простір —
Грузнуть люди в багні компромісів,
Обростають обставин коростою.
...«У Вікторії раз переспати —
Хіба кривда велика для Спарти!..»
(Та не кривда. За стан зміїний
Андрій зрадить іще Україну).
«Ах, не варто б доносить на брата,
Бо не ворог він — з ним же я ріс!»
(Але що, коли будуть питати,
Чому все-таки не доніс?!).
...Дуже просто: «Не міг я, мусив.
Не життя пішло — круговерть!..»
Ну, а раптом назавтра, друзі,
Доведеться іти на смерть!!
В найтихіший прихисток вивести
Обіцяє стежечка звивиста.
Напівправда комусь на війні
Часом служить ліпше броні.
Зате куля в хуртечі стальній
Невблаганно іде по прямій.
Зате правда, заюшена вщерть,
Тільки смертю долає смерть.
...Галілей, очевидно, мусив
Сказати «святим отцям»
Не те, чим він жив і мучився,
Що сповідував до кінця.
Геній бути не може приреченим —
Геніальне в ньому і зречення.
Та як чую: «Мусив я, мусив я!»,
Наструнюю
серця розслаблені струни,
Галілеєва мирна місія
Кінчається смертю Джордано Бруно.

На гребінь хвилі підіймає чиясь хвала,
в безодню чорну опускає чиясь хула,
і я не знаю, що шукаю,
і хто я сам, —
то проклинаю, то благаю
небеса.
...На себе збоку подивився:
«Чи ти — це ти?..
Приміряй видумані висі
До внутрішньої висоти».
...Знайшов, нарешті, в собі мужність
сказати так:
«Моя висока, справжня мудрість —
Іще не взята висота».
...Здається, став я незалежним:
ніщо — хула,
ніщо — хвала...
Але не стати поза межами
добра і зла.

У храмі правічного бору
Маленький стою, мов травинка,
І чую, як тягнеться вгору
Кожна моя клітинка.

Та що це у місті зо мною!
Підступлять дрібні хвилини —
І чую, як над головою
Могутньо шумлять ялини.

До простоти іду простоволосий,
Простую босий в лоно простоти.
За мною складність роблена голосить —
Рудоволоса донька пустоти.

Над морем камінь мацаю руками.
Як суть, його в фундамент віднесу, —
Цей камінь, може, чатував віками,
Щоб я прийшов — знайшов у ньому суть.

Поселення, село, оселя, —
Як музику, слова люблю.
Підстелю сіна аж під стелю
І в сіні сни переловлю.

Тарелів трелі у оселі —
Люблю, як рано не встаю.
Ловлю я зайчика на стелі
І на сніданок сонце п'ю.

Посеред ночі схоплююся з постелі —
У просторі скажені зойки пострілів.
Але вслухаюсь — тиша!.. За вікном
Спить нашорошено аеродром.

Мене експреси в далечінь несуть —
За небокраєм невловима суть.
Але мандрівці наступає край —
І знов, як знак питання, небокрай.

Не люблю, як повторюють часто:
«Ну й життя! Хоч в стіну головою».
Мусить бути в людини казка,
Як і каска на випадок бою.

Принцип мій — тільки вірою міряти
І людину, і працю, і мрію.
Бо ті, що не вміють вірити,
Ті нічого не вміють.

Батьківщині, народу, людям планети
Охоче дарують слова любові, —
Можна подумать, що пишуть поети
На станціях переливання крові.

Я не знав, як освідчитись Батьківщині,
А обнятись хотілося — з цілим світом.
Тоді я сказав «люблю» деревині —
Щоб почула вона і розквітла.

Поетом бути — йти на ешафот,
Щодня іти, не знаючи пощади,
Поетом бути — вірити в народ
І знать: сучасник ти його й нащадок.

Але коли поетів ешафот -
То блазня кін на ярмарку епохи,
Його почує тільки той народ,
Кому пророків заміняють скоморохи.

Думок нужденна необхідність,
Але думок, а не ляльок.
Які лише правдоподібність
Давно сформованих думок.

Весела гра, їй-бо, у жмурки,
Ще веселіша — в дурака.
Та не для думки, не для думки.
Бо думка завжди як ріка.

Лежу в траві. Злипаються повіки.
Так пахнуть квіти, так шумить трава,
Що мимоволі: — Це з якого віку
Защебетали птахи в головах!

Не стане листу восени на вітті.
Мене не стане. Все — мине.
А те, що мучило і кликало мене
Останеться на цій землі навіки.

Безсмертна смерть і мій заціпить рот.
Але душа залишиться нетлінна.
Бо син у мене є! Бо є народ!
Бо є на світі Україна!

Ти приходиш до мене, коли осмута
Доторкнеться чола ненароком.
Ти приходиш, щоб я вже не міг заснути —
Не на ніч, а на роки.

Ти приходиш до мене, заквітчана квітнем,
Коли вітер тремтить на багатті багряному.
Ти приходиш, щоб голі осінні віти
Шелестіли мені по-весняному.

Ти приходиш до мене в ранковій тиші,
Ти приходиш увечері й серед ночі...
Я чистішим стаю, як приходиш частіше
І очима Дніпровими дивишся в очі.

Ти приходиш жадана, бо ти кохана —
Я не знаю любові, що так підносить!
Відкривається зору широчінь океанна,
Як торкаю вустами пшеничні коси.

Ти приходиш сувора, бо ти непокора —
І тоді я не знаю судді понад тебе!
Твоє слово уроче під ясними зорями
В душу спраглу мою двічі сіять не треба.

Ти приходиш до мене в ранковій тиші,
Ти приходиш увечері й серед ночі...
Я чистішим стаю, як приходиш частіше
І очима Дніпровими дивишся в очі.

Старий вітряк загруз у землю
На пагорбі коло села.
Давно до входу густо зелом
Гостинна стежка поросла.
Але немає суму в цьому:
На вітрі крила, як раніше,
Риплять — і музику знайому
Дарують оксамитній тиші.
Старий дивак, давно забутий,
На пагорбі коло села...
І довго я не міг збагнути
Причину, що проста була.
Вітряк, немов забутий людом,
Живе й працює — не погас!
І кожен день у нього — будній,
Він меле незупинний час!
Він, недоторканий роками,
Стоїть поміж селом і гаєм,
Його серцями — не руками —
Усе село оберігає.
Він — як діброва златоброва,
Що вічно край села стоїть, —
І не на дрова, не на дрова,
А для століть!
Тому й немає суму в цьому —
На вітрі крила, як раніше,
Риплять — і музику знайому
Дарують оксамитній тиші.

Слова, древні, як небо,
і молоді, як революція,
підступають до горла,
коли думаю про тебе, Батьківщино.
Ти — не просто колиска моя
і колиска мого сина, —
люди народжуються на світ,
щоб вирости з колиски!
Ти — не просто храм,
зачаклований садами
і замаєний золотом пшениці, —
у храмах
освячувалися
не лише мечі Ґонти й Залізняка!
Ти — не просто гігантська кузня,
в якій невтомні велетні
перековують сонце,
щоб світило ясніше і далі!
Ти — не просто рідна ріднизна...
Але ти —
і колиска,
і храм,
і кузня,
і рідна ріднизна,
без якої
я виріс би нікчемним перекотиполем
в страхітливих реп'яхах сумнівів...
Чумацьким Шляхом
твоєї душі, Батьківщино,
увійшли в мою душу —
і невпокорний, як сивий Славута,
русич,
що голіруч ходив на дика;
і громовий голос вічного Тараса;
і досвітні вогні в Лесиних очах;
і вогниста кров богунців
на небесно-золотому знамені;
і задивлена в далеч мати,
що не перестане виглядати синів з війни...
Нічого не можу виділити
в тобі, Батьківщино,
на ознаку твоєї вроди і влади наді мною,
як не можу вибрати
з твоєї невмирущої мови
незглибиме слово
на ознаку моєї любові
до тебе, Батьківщино.
Бо ти — колиска моя,
ти — храм,
зачаклований садами
і замаєний золотом пшениці,
ти — гігантська кузня,
в якій
невтомні велетні
перековують сонце,
щоб світило ясніше і далі!

Бувають такі хвилини,
Що з одвірків ростуть ялини.

А з ніжок дубових крісел.
Торжествуючи, листя витріскує.

А стіл в папіряччі різному,
Мов ясен з пташиними гніздами.

І шумлять необорно віти,
І пахне в кімнаті вітром.

Не важко взять перо — і розвінчати,
Покінчити зі злом на кінчику пера
Та ще й проголосить: — Я став на чати,
А всі слова мої — в ім'я добра.

їй-богу, не така вже й хитра штука,
Причмокнувши, сказати мимохідь: —
Хіба це те?.. Народжене у муках?..
Поденщина!.. А треба — для століть!..

Але чи вимір визначати варто,
Що важливіше у житті-борні:
Нести коло добра недремну варту
А чи добро творити день при дні?

Але чи можна прокладать дороги
Від нашого до сонячних століть,
Якщо всякчас, забувши остороги,
І кров'ю, й потом будні не поїть?

Усе твоє лишається з тобою,
Та в діянні — краса твоя і суть.
Краса душі — не припиняти бою
Із тим, що нині зраджує красу.

Перо — стріла. Всеможна блискавиця!
І хай папір пропалюють слова,
Та хай не поза, а позиція
Засвідчує свої права.

Думка -
навіть найгеніальніша —
не зрушить звичайний камінчик
з дороги,
залишаючись тільки думкою.
Побажання —
навіть найблагородніше —
не оберне полову
на фундамент майбутнього,
залишаючись побажанням.
О наші думки й побажання
без наших рук,
без наших ніг,
без отого вогню,
який прославляти
охочих багато,
на якому не кожен
готовий згоріти!..

Крізь вікно розглядаю гілку —
А на серці і світло, і гірко!
Раптом двір наш — безмежні гони,
А вікно — вже вікно вагонне.
Спокій був — і неспокій натомість:
Я лечу і лечу в невідомість.
Крізь тайгу, крізь хурделиці, зливи,
Аби стріти щось дуже важливе.

Крізь вікно розглядаю гілку —
А на серці і світло, і гірко.
Враз думки напливають сумні,
А безмежний, з дорогами вічними,
Світ, здається, лишень у вікні,
Ще й віконним хрестом увінчаний.
І шепчу я губами спраглими
Назви міст, назви станцій далеких,
І в місця ще не звідані прагну,
Як весною додому лелека.

Вітру владолюбство притаманне —
Як візьме дерева за чуби!
Ох і любить він поотаманить,
Щоб столітні не пручалися дуби!

Вітер, звісно, здатний скаженіти
В розпалі своєї боротьби.
Але скільки не буяє юний вітер,
А столітні й не пручаються дуби.

На золотому престолі осені
Священнодіють буденні кози.
Півнів співи дзвінкоголосі
Розгойдують верболози.
Вуйна Ганя схилилась долі
Під великою в'язкою картоплиння.
Діти граються на роздоллі,
Попід бровами — сонця краплини...
І щемить мені рідне небо,
І мов бачу — за синіми веснами —
В сорок сьомому
серце крізь ребра
Проглядає
у мого ровесника.
Груди сповнює дух полинний.
Роздивляюся. Йду поволі.
Під великою в'язкою картоплиння
Вуйна Ганя пригнулась долі.
Роздивляюся.
Все — мов колись...
Але є і прикмети незвичні.
Ген антени націлені в вись,
Ген дроти електричні.
— Вуйно Ганю, то як ваші внуки? —
Світла посмішка на лиці, —
І завважив я вуйнині руки,
Зашкарублі, землисті руки,
Часто бачені в Острівці.
І подумав я:
чаша мук,
Нами випита,
кожним — за себе,
Була б важча без вуйниних рук,
Цих трагічно щасливих рук
Під древнім
і помолоділим небом.

Забинтували рани саду
Пухкі бинти осіннього туману,
В червонім серці листопаду
Втаївши музику рахманну.

Нависло небо над полями
Та й гріє груди в скирті посірілій,
І, ніби крику чорні плями,
Вросли ворони в сині ріллі.

Вітри мовчать на оболоні,
Соми німують у застиглім плесі,
І прагне у земному лоні
Знайти прихисток
світ
і всесвіт.

Просякнуте зорею,
надвечір'я
Стікає за буденний небосхил.
Але, мов шелест таємничих крил,
І сад, і річка, і подвір'я.

Тінь ясена старого, ніби велет,
Корів підстеріга за ворітьми, —
Пливуть корови тінями з півтьми,
Немов червоні каравели.

Химерний танець кольорів і звуків
У мерехтінні тіней,
тінь — на тінь.
В передчутті стобарвних сонатин
Взялись дерева у саду за руки.

Я не боюсь на хвилю здичавіти, —
Мене у мене шал не відбере, —
І кваплюся на карнавал дерев,
І веселюся на весіллі вітру

За вікном
дерева
потискують одне одному руки.
Переплітаються
пальці музичні,
мелодію ніжну
даруючи вітру.
Дерева — без'язикі
(їх мову зелену
забрала осінь),
але як промовисто
потискують одне одному руки!
І гойдаються
ледь помітно
у такт дивовижній мелодії,
у якої немає
ні початку
ні краю.

Серед сосен правічних
та й на дерні шовковому,
заколисаний шумом зеленим,
я пірнув у перини чарівні,
все на світі лишивши людям,
як натомлені склепив повіки.
Тільки запах смоли соснової,
незабутньо-забутий,
мов ялинкове свято в дитинстві,
невблаганно простий,
мов останнє прощання з татом,
тільки запах живиці
павутинкою срібною
забуття сполучав і життя.
Я пірнув у перини чарівні,
все на світі лишивши людям,
а запах смоли-живиці
наростав,
загусав
і тверднув.
Я спочатку відчув над лицем
запахущу соснову дошку,
а далі збагнув усім тілом —
звідусюди мене стискає
необорна холодна твердь.
Я з жахом розклепив повіки.
На деревах пташки щебетали
(а чому б їм не щебетати?!),
вічним курсом спішило сонце
(а чому б йому не спішити?!).

— Світе милий! —
Пташкам і деревам
я сказав
і пішов за сонцем,
піт холодний з чола зітерши.
Я вертався до справ буденних,
наче вперше ступав травою,
осягнувши велику гармонію
серед сосен правічних
та й на дерні шовковому.

Птахи літають,
тому що співають.

Птахи співають,
тому що літають.

Крилам не треба
нічого, крім неба.

Пісні, крім неба,
нічого не треба.

Випробовуєм щирість
У хвилину останню, —
Слова, мов одежу на виріст,
Дарують мені на прощання.
Обійми — вінки лаврові,
Обійми — вінки похоронні, —
В любові і в нелюбові
Патетичність на троні.

Висну з вікна вагонного —
Нумо навперегони!
Висну над хмарами,
висну
Над реактивним ревом, —
Щойно відкрите
зі свистом
Стає бородато-древнім.

Ви, що мені звелично
Дарували хвалу патетичну, —
На пероні стовбичте!
Ви, що мені пропищали
Хулу кощаву, —
Прощайте!
В фіолетовім безгомінні
Удари пульсу закопані.
Та втікаю від власної тіні —
Боюсь копії.

1968 р.
Київ

Вона стояла
з букетом квітів
Червоних,
як сонце над головою.
Вона стояла у спраглім літі,
І промінь в косах
бринів
струною.
Вона стояла
зі жмутком листя,
Неначе
полум'я
в жмені стискала,
І барва саду полум'яниста
На променистім обличчі грала.
Вона стояла
на сніговії,
Вся білосніжна.
стояла
жінка.
А на промінні очей —
на віях,
Немов ромашки,
цвіли сніжинки.

Вечір, ніби птах залітний,
Заглядає в сині вікна, —

І до ранку не стихає
Попід вікнами зітхання.

Ясен, як хлоп'я невинне,
Одвернувся од калини,

Та, піднісши в небо гілку,
Тихцем-нихцем пестить зірку.

Певно, що раз в століття
стрічаються так на вулиці...
Чекаю твого наближення,
закривши очі на мить.
В душі моїй — стільки гармонії,
РУХУ,
неначе у вулику,
коли травневе цвітіння п'янить.
Слухай, чия ти мила?
Чому ти проходиш мимо?
Однаково! Хто б не була ти,
я весь — мов світанок в грозу.
Проміння очей усміхнених
в кожній клітинці відбилось,
хоч сумніви
чорними тінями
душу мені гризуть.
А листя душі моєї
зриває осінній вітер,
душа, наче птах на вітрі:
торкнись її тільки, торкнись!
Я хочу в тебе повірити,
хочу з тобою у вічність.
Чия ти?..
Куди ти?..
Чуєш?..
Вдруге не глянути в вічі,
То ліпше лишайся незнаною
І в спогаді посміхнись.

Доторкнувшись до Оксани,
Кущ жасмину розквітає.
А байраками, лісами
Річка мліє від чекання.

В стрункостанної Оксани
Гай поставу переймає,
А смереки, як дзвіниці,
Повнить подзвін празниковий.

Теплим подихом Оксани
Вечір гріється студений.
А зірки навперегінці
Перестрибують під вії.

На колінах у Оксани
Зблиски місяця грайливі.
А вербички понад ставом
Тихо шепчуться, лукаві.

П'ють антени-вухані
Вітрову клавіатуру,
Крильми вечора зачату
В карій кроні падолисту.

В плесі тихого смеркання
Човнярі човни лаштують.
А той берег синьоокий
Цього, певно, і не чує.

Журно стежка ніг чекає,
Лоно місяцю відкривши...
В крові квітне теплим квітом
Ненароджений цілунок.

Щось осика шепче в ухо —
Аж лоскоче в усі щемко,
Й золоті дзвіночки неба
В скронях лунко оживають.

Та човнярики спізнились —
Відлетів з пташками в ірій
Нерозквітлий поцілунок, —
До весни чекати треба.

Він був —
суміш громовержця
із затятим самодержцем.
А вона була душею,
мов лілея в тихім озері.

Він любив по підвіконню
заглядати, причаївшись,
як вона сама у хаті
вишивала
хрестиком.

І не міг подарувати,
що вона коло кирниці,
воду несучи додому,
відром авто зачепила
(а в тім авті —
файний леґінь!).

Вона плакала у сінях —
сльози падали за пазуху,
лоскіт сіючи пахучий.

А він гриз ремінний черес
і випльовував,
моцяра.
— Ми з тобою, любку, ріжні,
Йду від тебе, хоть заріж 'ня!..
А він стояв,
гайби скеля
над Черемошем нависла.
Вона взяла постолята
і запаску перем'яту —
перебралася до мамки,
сидить собі вечорами,
вишиває
хрестиком.

А він ходить межи люди
і журу горівков студе,
нахваляється:
— Кинув Настю,
хай їй трясця,
бо ми з нев геть-чисто ріжні,
то не жінка —
то кирниця
на майовім роздоріжжі.

На подушці
з пуху лебединого
голова коханої
усміхнена.

Щастям світиться
дитинне личенько
на подушці
з пуху лебединого.

Випромінюють любов
кохані очі
на крилах
мертвих птахів.

Не кажи ані слова —
посміхайся, кохана!
Не питай ні про що —
посміхайся, кохана!
Посміхнешся —
і в світі світліше.
Посміхнешся —
і жити миліше.
Не мордуйся вчорашнім —
пригорнися до мене!
Не загадуй на завтра —
пригорнися до мене!
Пригорнися —
і посміхнися.
Хай тікають
од нас назавше
хижі тіні
і поторочі.
Твої губи —
сонячний зайчик
на крилі горобиної ночі.

А нам з тобою все одно —
Чи ніч, чи день на видноколі,
Хвилин п'янких терпке вино
П'ємо, немов боги, доволі.

Хоч нам з тобою все одно,
А тонуть дні у видноколі,
І в келиху хмільному дно
Невтримно близиться поволі

Я прийшов до тебе несподівано,
Я від тебе несподівано піду.
Найдорожча пісня — недоспівана,
А найліпша — та, що не знайду.

Те, що буде, — буде неминуче,
Що було — залишиться навік.
Так люблю я погляд твій засмучений
В мить, як усміх блисне з-під повік.

Ти знов мовчиш по телефону,
Та я впізнав тебе за мить,
Бо, крім трамвайних передзвонів,
У слухавці душа щемить.
Твій подих завжди, ніби подив,
Твоє мовчання — мова мов.
Хто слів жаданих не знаходить,
Диханням скаже про любов.
Мовчи, будь ласка, довше,
довше, —
Я так люблю мовчання спів!
Якби ж то міг, я також, може,
Давно б відмовився від слів.
Стихають дальні передзвони,
Надходить вечір з-за ріки.
Ти знов мовчиш по телефону,
А слухавка, як жар щоки.

Посміхнулася — ніби торкнулася
Мого серця устами-крильми.
Ти навіщо мені посміхнулася
Несподівано серед зими?

Ти навіщо мені посміхнулася,
Щоб я знову втішався дарма, —
Наче молодість повернулася,
Наче смерті на світі нема?!

Любов приходить, як весняний вітер,
І як весняний вітер, пролітає,
А після вітру квітом квітнуть віти,
А після квіту плід важкий звисає.
Любов приходить, як весняний вітер...
Коли мені не вірите — не вірте,
Якраз весна! І небо синє-синє.
Не вірите? Погляньте в очі сину.

Зачудуюся здвигом плеча -
Оглядаюся.
Посміхнеться грайливо дівча —
Задивляюся.
В елегійному мреві ночей
Празникують русалки.
Через душу зоря тече
У серпневі серпанки.
— Ой ти, весно моя, озовись
Із пташиного гаю!.. —
А синочок очима — блись:
— Почекай, підростаю.

Я вийшов назустріч морю,
як назустріч юності.
А хвиля з розгону
налетіла на берег
і, блакитна,
посивіла вщент.
Я вийшов назустріч морю,
як назустріч совісті.
А море жбурляло каміння
на берег
чи, може, на мене.
Я вийшов назустріч морю,
як назустріч коханню.
А сонце на гриву шторму
кинуло срібний свій жезл —
і сонячні зайчики в хвилях
загойдались,
як рибки із казки,
та й щезли раптово.

Вони кричать
чи кличуть,
чайки?
Кричать від болю
чи від захвату?..
А якщо кличуть,
то кого?
Чи нас?..
Чи тих,
яких уже немає?..
Чи тих,
що будуть?..

Все пропахло морем,
чого не торкнись.

Твої руки
пропахли морем.

Твої плечі
пропахли морем.

Твої коси
пропахли морем.

Твої губи
пропахли морем.

Може, й очі
пропахли морем,

але вії, неначе вітрила
над безоднями синіми, —

та хіба поцілуєш безодню?!

Гірська річка,
як дівчина,
в блакитній сукні,
перестрибує
з каменя на камінь —
поспішає до моря:
а раптом
на обрії
спалахнуть
червоні вітрила?

Коли я не встигну зробити
свій останній крок,
то дорога до щастя
буде довша на один крок.
Коли я зникну
за відміряною мені межею,
то на один горбик
побільшає на землі.
Але
якщо знайдеться добра душа
і на тому горбку посадить квіти,
то на світі —
неждано-негадано! —
в один прекрасний день
буде більше квітів.

Якщо поїзд «ту-ту!» —
погукав із-за обрію,
а серце «тук-тук!» —
озвалося —
значить, усе ще попереду,
не згубив ти смаку до дороги.
Хоч шукати ніколи не пізно,
та коли пожадане — за обрієм
(здається, рукою подати!)
і серце щемить по-юначому —
значить, усе ще попереду.

Гніздо на дереві самотнє,
а гілка тихо поколисує.

Гніздо на дереві порожнє,
а гілка тихо поколисує.

Проходять люди —
не вертають.

Пташки за обрієм —
зникають.

А гілка тихо поколисує.

Закорінення в спадок
Попередників роду —
Давній привід нападок
Кочового народу.
Закорінення в битви,
Що віки сколихнули —
То частина молитви,
Яку ми не забули.
Закорінення в пісню,
В надра вічного слова —
Суще нині і прісно,
І грядущих основа.
Закорінення в право,
Споконвік Богом дане —
Цим живе наша справа
И поклик рвати кайдани.
Закорінення в поле,
В рідну батьківську хату —
Не відпустить ніколи
В світ наруги й диктату.
Закорінення в долю,
Що спіткали предтечі —
Йти безстрашно за волю
В зловорожі хуртечі...
Закорінення в Канів,
В віщий клич заповіту —
З нами в безвість не кане
Правда нашого світу.
Закорінення в землю
Під опікою неба, —
Я життя не приємлю,
Україно, без тебе.

8 серпня 2009 р.
Крим

УСЕ МОЄ — ЗІ МНОЮ

Восьме гроно

Мати поета Катерина Якимівна Шевченко
похована в саду, поряд з хатою,
в якій виростав малий Тарас

Зоря Кобзарева нам буде сіяти,
Допоки квітує земля.
Поетова мати, Тарасова мати
До нас промовляє здаля.

— Мене поховайте в саду, біля хати,
Не хочу далеких світів,
Весною, — казала засмучена мати, —
Почую дітей і хрущів.

Нам дивиться в очі Тарасова мати,
Немовби говорить вона, —
Не можна нікому про те забувати:
Земля, як і мати, одна.

Шанує Тараса велика родина,
Вітання лунають здаля.
За сина радіє нова Україна,
Тарасова мати-земля.

Вона пам'ятає, кого народила,
Безсмертна в краю кобзарів, —
Земля — його пам'ять, земля — його сила
І мати навіки-віків.

В описі майна Тараса Шевченка, зробленому
поліцейським чиновником в кімнаті
при Академії мистецтв,
де жив і помер поет, зафіксовано, зокрема, таке:
«...два кольца обручальных золотые»

Дві золоті обручки, два сяйва золотих,
Дві непоєднані, далекі долі
Сяйнули холодно в руках чужих,
Як смерть сказала: —
Мучитись доволі!

Поет і смерть в труні на самоті
Мовчать сумирно, злившись воєдино.
Жандарм обмацує обручки золоті
І з жахом згадує,
що й він — людина.

Малюнки, аркуші, суконний кобеняк
Обмацані і вже у протоколі.
Жандарм долає професійний переляк
І жмуриться,
бо злато очі коле.

Солом'яний мужицький капелюх
І сорочки потерті полотняні.
Шал обшуку в жандармові не вщух —
В папери втупив
очі олов'яні.

Крамолу б віднайти — і під багнет!
Нема крамоли. Ліжко. Стіни голі.
В труні мовчить нахмурений поет,
Його майно
мовчить у протоколі.

Останній обшук. У папери знов,
Як в полум'я, жандарм встромляє руки.
А дві обручки сяють, як любов,
Присуджена
до вічної розлуки.

Горіла верба зелена,
Горіла край автостради.
Живцем її хвиля вогненна
Присудила до страти.

Вогонь гоготів підступно,
Вгніздившись в дупло, як в горно,
Щоб крізь серце пройти підспудно
І вербі впазуритись в горло.

А по дзеркалу автостради,
Об асфальт поліруючи шини,
Як веселі посланці зради,
Мчали мимо веселі машини.

В розпашілім дуплі вирувало,
Пожирало життя безборонне,
З вітром полум'я виринало
Вверх по стовбуру аж до крони.

Затремтіло зелене листя —
Скоро з димом його розвіє!
А вогонь плазувато вився
Й повз до крони зажерливим змієм.

Пломеніла верба зелена —
Як макет фантастичної вежі,
І мчали машини шалено
Мимо страшної пожежі.

І тоді над широким шляхом,
Що з правіку стелиться в полі,
Заговорили птахи,
Озвалися верби й тополі:

— Швидкоплинні, спиніться, люди,
М 'якошинні, спиніться, машини!
В природі нема і не буде
Розумнішого від людини.

Розкошуйте собі, гараздуйте,
Як володарі простору й часу,
Та вербу із вогню порятуйте —
Живцем душу не спалюйте власну!

Сільська вулиця проходить поміж будинки,
як поміж скелі,
і губиться в хащах сучасних хат,
наче гадюка в гірських ущелинах.
Давить кам'яниця на кам'яницю.
Ратними шеренгами вишикувались,
готові стояти на смерть, огорожі,
Огорожі залізобетонні,
просто залізні,
огорожі муровані,
як вирубані зі скель.
За каменем, цеглою і залізом
не видно дерев,
людей тим паче не видно.
Сільська вулиця горбиться
під тягарем каменю, цегли, заліза,
стає нижчою і тихшою від трави,
яка втікає за село, на левади і луки,
але не впізнає ні левад, ні луків,
Кам'яниця за кам'яницею
в залізних і шиферних шоломах дахів,
під якими сплять
пісні, хороводи, танці, музики
всіх відшумілих, як листя, століть.

Без витоку нема ріки,
Як без коріння — крони,
В природі склались на віки
Свої закони.

На вітах визріває плід
Лиш після квіту —
Відколи цей існує світ
І доки світу,

Цвітуть під зорями сади
Не без причини,
Вогонь, торкаючись води,
Раптово гине.

Земля кружляє споконвік,
Забувши втому.
Мчать ріки в море рік у рік,
Немов додому.

Летять у вирій журавлі,
Як на обнову,
Аби горнутись до землі
Своєї знову.

Все даленіють береги
В чужій блакиті.
Вертатись па свої круги —
Спочатку жити.

І є притча на Русі і до сього дня:
загинули, як обри.
Повість временних літ

Мечами розрубавши обрій,
На диких конях дикі обри,
Немов долиною туман,
Вкотились у слов'янський стан.
Охочі до чужого хліба,
Розор чинили у дуліба
І з хижим ревищем орди
Вривались в древні городи.
Немов смертельні суховії,
Доходили й до Візантії.
Де піднімався їхній меч,
Летіли голови із плеч.
Доми горіли за домами,
Зникали городи з димами.
Лишавсь, як привид в тумані,
Жорстокий обрин на коні.
Ніколи обри на світанні
Не прокидались від кохання.
Вготоване жінкам насильство
Вселяло в обрів ненаситство —
Вони, хапливі й безсоромні,
Творили гвалт в чужому домі
І, меч стискаючи в руці,
Йшли на жінок, як жеребці.
Коли ж хотів на возі обрин
Себе відчути паном добрим,
У віз запряжених волів
Негайно випрягать велів
І запрягав жінок у віз,
А сам тоді на воза ліз
І батожигцем, як арканом,
Жінок періщив невблаганно,
Щоб віз його тягли навскач,
А він, як в спів, вслухався в плач.
Високорослі, всеоружиі,
Були у січах обри мужні,
Будь-де, о будь-якій порі
Вмирали, як богатирі.
Вони від Дону і до Ельби
Гасали кіньми дикі вельми.
Де піднімався їхній меч,
Летіли голови із плеч.
Ніколи обри на світанні
Не прокидались від кохання.
Прийшли із тьми. Була їх тьма.
І в тьмі розтали. Всіх — нема!
Вони були занадто сильні,
Щоб милуватись небом синім,
Щоб полюбить наш тихий край...
І, як за обрієм — курай,
Невладні сотворити добре,
Мов привиди, пропали обри.
Вони прийшли нізвідкіля,
І проковтнула їх земля.

У мене ниньки вирвали язик,
Солона спрага губи попелить —
Все, що було, усе, до чого звик,
За ворітьми лишилось і мовчить.
Прекрасне горе враз мене спіткало —
Я онімів,
я лиш дивлюсь і слухаю,
Бо я статист в казковому спектаклі,
І серце в мене глухо бухає.
В барвистім гамі довго не стоїться —
До гончарів проштовхуюсь вусатих,
Й здається, що розштовхую століття,
Аби з безсмертям предків привітати.
В кептариках вишиваних і стрічках —
Рука в руці — у бік весільних вбрань
Пройшли повз мене Йванко і Марічка —
Так до вінця простують без вагань!
Сопілки звук — чи збоку, чи вгорі —
Я коло дзбанків зупинивсь розписаних:
Дзвінка сопілка й гама кольорів
Злились — і стали чарівною піснею.
Шкатулки, глеки, кахлі, топірці.
Я глек беру — немов боюсь пролити.
Написано у вуйка на лиці:
«Богам таких горшків не обпалити...»
До хору прислухаюсь стоголосого,
Ловлю окремі викрики в рядах
І думаю, що на базарі в Косові
Тих більше, хто прийшов, аби продать.
А може, й не продати. Звідусюди
Прийшли майстри,
з долин і верховин,
Щоб разом з ними осягнули люди
Красу,
яку
не осягнеш один.
Дарують радість! Довго не стоїться,
Ген Різьбярі — і треба поспішати,
Й здається, що розштовхую століття,
Аби з безсмертям предків привітати.

Зникають, немов міраж,
Усі феєрверки словесні;

Відступають на другий план
Усі найгостріші проблеми;

Щоденні службові клопоти
Залишаються за порогом —

Коли з надвечір'я сизого
Відчиняються двері у вереск

І, як скалки пульсуючі сонця,
Лунають слова дитячі:

— Я дуже чекав тебе, татку!
— Чому забарився, татку?

Слова — як вода в пустелі,
Слова — як вогонь на морозі.

Слова — як пароль безсмертя....
А питають, яке воно, щастя?!

(Автопортрет з юності)

Дорога
через долину.
Не губиться у гаях,
а веде на вершину.
На дорозі — людина.
То я
іду, невибагливий, пішки,
а в балках видніються села.
Не замучився я нітрішки —
у мене душа весела.
Холодний, сердитий вітер
Ж бурляє пилюку в очі.
Я втому усмішкою витер —
і далі пішов охоче

Море — жива істота,
просякнута кров'ю і потом,
споконвік непідвладна смерті.
Море — одвічна робота,
що не відає слова «потім»,
що, як рана, щомиті
щемить.
Долаючи всі круговерті,
море не знає смерті,
а знає життя ненасить.
Море — символ роботи,
Море — символ безсмертя,
а скоріше — само безсмертя,
що обходить людину щомить.
Морем бути немислимо,
та хвилюємось не навмисне ми,
а щоб слід наш в житті не простиг.
Немає доріг простих!
Але якщо ти людина,

дорога твоя єдина —
робити свою роботу,
долаючи всі круговерті,
ціною крові і поту
протистояти смерті.

Поряд з морем, немов піщина,
над морем
стоїть людина!

Колись ми всі вийшли з моря,
Де жили і не знали горя,
Полишили простори глибинні
І земні зайняли твердині.
Через тисячі й тисячі літ
Земноводний тягнеться слід
Від синьої хвилі морської
До сильної вдачі людської.
І триває віками змагання,
Хто здолає чиє хвилювання,
І люди, як хвилі, веселі,
Коли треба, летять на скелі —
Розбиваються на краплини
Люди-хвилі в ім'я людини,
Що не важить на дні швидкоплинні,
Коли зводить земні твердині,
А ще вище у власному серці
Зводить духу несмертні фортеці.
Тож віками триває змагання,
Хто здолає чиє хвилювання.
Тож і кличе людину море,
Коли рветься душа на простори!

Романку,
маленький мій друже
з далеких одеських причалів!
Глянь,
чайка сідає на воду
і душу бере на крило.
А ти на скелястому березі,
немов чаєня причаєне,
і в бризках солоних
веселкою
сяє твоє чоло.

Романку,
незчувсь я, мій друже, —
мов чайки,
літа прокричали
і зникли в безодні неба,
сонце черкнувши крилом.
Тільки маленький хлопчик
з далеких одеських причалів
сяє мені,
як веселка,
забризканим в морі чолом.

Андрійко навчивсь рачкувати,
а далі — на ноги спинатися.
І тільки півкроку ступить,
відразу додолу падає.
Андрійка матуся лає,
і татко Андрійка лає:
— Навіщо на ноги спинаєшся?
Голівку наб'єш об долівку!.. —
А хлопчик на ноги спинається,
хоч знову і знову падає.
А хлопчик за кожних півкроку —
об долівку — в сльозах! — голівкою.
Рачкувати не хоче Андрійко,
плазувати не може Андрійко,
бо в ньому людина проклюнулась.

Впало сонце на лани,
Як вогненний серп.
Задиміли полини —
Аж посивів степ.

Навіть вітер, ніби жар,
Тліє в травах ниць.
Знову сонячний удар —
На моря пшениць.

Променів палкі сліди —
День від них отерп.
— Чорне море, дай води! —
Просить спрагло степ.

Хвиля в гривах сивини
Рветься в далину.
Долинає з далини
Запах полину.

Серед літа солодко й гостро
Відчуваєш життя своє,
Ставши гаю ранковим гостем,
Коли поряд значуще і просто
Зозуля літа кує.

Заблукавши в кущах і травах,
Про щось давнє дзюркоче струмок,
Дятел стовбур простукує справно,
Зліва — буки, берези — справа,
Ген над яром — туман, як димок.

Тихо вітер у верховітті
Про одне тобі гомонить,
Що найбільше щастя на світі
Мовчки гаєм іти серед літа
І кожну травинку любить.

Дивне диво: солодко й гостро
Відчуваєш життя своє,
Ніби вмовкли в Бейруті постріли,
Ніби люди не гинуть в Ольстері
І серце на сполох не б'є.

Але раптом думки, як ворони,
Обступають з усіх сторін.
І тому, що життя неповторне,
Твоє серце, красою впокорене,
Знов стає — як тривоги дзвін.

Над землею, сивіючи, стелиться дим,
Стелиться небом, стелиться наді мною...
Дим... Як був він колись молодим,
Був зелений... Був ясенем чи сосною.

Над землею, сивіючи, літо пливе,
Літо пливе навздогін за літами.
Літо... Допоки людина живе,
За літами, як птаха, повинна літати.

Над землею, сивіючи, стелиться дим
І окутує ліс голубою габою.
Дим... Як був я колись молодим,
Був зелений... і зайнятий надто собою.

Над землею, сивіючи, літо пливе,
Але я зачарований іншим дивом:
Над рікою
століттями
ліс живе,
І я мрію, що ліс не розтане з димом.

Пам'яті Василя Земляка

Це станеться рано чи пізно
І станеться несподівано —
Остання моя пісня
Обірветься недоспівана.

Білий лебідь над хатою
Наче дим покружляє...
Мої друзі, спохмарені втратою,
Я живий в лебединій зграї.

З року в рік мої очі й руки
Йшли від мене — ставали словами.
Мої друзі, не буде розлуки —
Всі слова залишаються з вами.

Ми зустрінемось рано-вранці,
Коли небо сяйне на крилі,
Щоб, немов проти смерті повстанці,
Скалки сонця світились в землі.

Ми зустрінемось край дороги,
Щоб я серцем щоразу ловив,
Як по грудях ходитимуть ноги
Тих людей, кого я любив.

Ми зустрінемось на роздоллі,
Щоб довкола була далина
Й вічний голос пісенної долі
Від землі до небес долинав.

На цвинтарі, серед сумних акацій,
Побачив я калину вогнелицю.
— Була це воля татова остання, —
На погляд мій озвалась тихо мати.
І я згадав, як півжиття тому
Навколо нашого обшарпаного двору,
Просвітлений, садив калину тато,
А люди посміхалися: — Дивак!
І я згадав: маленька наша хата
За живоплотом пишної калини
Щоосені здавалася мені
Червонокрилим птахом край села.

Тільки день прожитий підсумую,
вийду на нову межу,
оглядаюсь і за ним сумую,
ніби за усім життям тужу.

Дні мої з осінніми очима,
ще стрункі, ще некульгаві дні,
знаю, скільки вас там за плечима,
та не знаю, скільки вдалині.

Дні мої, проходжу поміж вами,
все ніжніш торкаючись землі, —
за плечима — коні табунами,
вдалині — прощальні журавлі.

Пам 'яті Григорія Щєндрика,
мого однокурсника

Не питають мене літа —
Відлітають мої літа.
Я сідаю в сучасний літак,
Та не все здоганяє літак.
У весняного вітру питаю,
Чи не зміг би догнати.
А він каже: «Тебе я не знаю,
Не з твоєї весни я, брате!» —
Я до друзів спішу на пораду
Із своєю журбою...
Був такий, що сказав би правду,
Але він під травою.
Не питають мене літа -
Відлітають мої літа.
А незмінно зелена трава
Про свої пам'ятає права.
Я поради спитав у слів —
І у слові мій день розцвів.
Над словами я затужив —
І у слові мій друг ожив.
Не сідаю в сучасний літак,
Бо не все здоганяє літак.
Не благаю весняного вітру,
Бо довір'я не маю до вітру.
Вірю я в незрадливі слова —
Не страшна їм трава-мурава.

Я волів би втонути в траві,
Щоб літали пташки понад мене,
Щоб обличчя торкались живі
Травинок зелені знамена.

Я волів би у хвилі морській
Розчинити свій погляд синій,
Щоб мої поривання людські
У шторми переходили сильні.

Я волів би на схилах гір
Підпирать прямовисні скелі,
Щоб вели міріади зір
Над чолом хороводи веселі.

Я волів би... Не звіть диваком,
Та, їй-право, в житті б не завадило,
Щоб лишивсь я заліза шматком
Поміж молотом і ковадлом.

Якщо вічно не можна жить,
Я би впорався з болем і страхом,
Щоб не стати ані на мить
За межею останньою — прахом.

Провалля ночей бездонні,
Затемнення і прозріння.
Ночі мої безсонні,
Злети — падіння.
Сутінь не знає міри —
Зриває з душі замки:
Кубляться змії зневіри,
Орлами шугають думки.
Неспокій, у спадок даний,
Тиша не заколише.
Світаночку довгожданий,
Настанеш коли ж ти?
Темні... рожеві стіни,
Позолочені обрію вії.
В кронах дерев переміни —
Світліють зелені змії.
Від радості чи з переляку
Дерева тремтять зі споду,
В кожну крислату гілляку
Вплітаються кучері сходу,
Стукає сонце у вікна,
Стукає серце у ребра.
Діти могутнього віку
Безборонні під вічним небом.
Темні... рожеві стіни —
Світанок жевріє.
В сутіні неспокійне
Серце рожевіє.

В прямому смислі давніх днів уламок,
Що в день новий вписався залюбки,
Я з сином оглядав лівонський замок
На березі латвійської ріки.

Глибоким берегом над урвищем ступав я
По стежці, як натягнута струна.
Внизу камінням голубіла Гауя,
Вгорі темніла кам'яна стіна.

Я крутосхилом сторожко, обачно
Балансував заради двох площин —
Середньовічний замок добре бачив
І бачив річки споконвічний плин.

Дививсь то вниз, то вгору на каміння,
Яким, як води, пропливли віки,
І думав про далекі покоління,
Що відійшли за хвилями ріки.

Я думав про життя скороминуще
І велич рукотворних величин,
Забувши, що за крок — мій день грядущий,
Немов карнизом, йде по стежці син.

Я стрепенувся. Берегом скелястим
Проходив син по крайці крутизни.
І вмить від думки, що він може впасти,
Змаліла влада древньої стіни.

Видіння над рікою промайнуло,
Яке в уяві страшно відновить, —
І я відчув, що все давно минуле
Вміщається в життя єдину мить.

І впали в невідь лицарі безстрашні,
І зблякли тіні на глухій стіні —
Над урвищем стояв не день вчорашній,
Стояв мій син і посміхавсь мені.

— Ходімо, сину! — Весело ступав я
З долини — вгору, берегом ріки.
В камінні звично плюскотіла Гауя —
Текла з минулих у нові віки.

Сад весняний, мов юність безхмарна
Спалахнув до небес і погас.
Та приходить в життя немарно
І проходить цвітіння час.

Так було, так довічно буде;
Відцвітають весняні сади!..
Сум забувши, радіють люди,
Як під осінь збирають плоди.

Обважнілі звисають віти,
Наливаються грона думок.
А в саду надвечірньому — діти,
День, згасаючи, — не замовк!

Наче в душу розчахнуті двері,
Обрій світиться вдалині.
Наступає пора повернень
У прожиті, в найкращі дні.

Велелюдні минаючи площі,
Понад річку — на гомін дібров,
Повертаємось в найдорожче,
В першу пісню і в першу любов.

Відкидаючи тимчасовість,
Ми виходимо на крутіжі,
Де життям вивірялась і совість,
И громадянства круті рубежі.

До джерел повертаємось чистих,
До полів і до маминих слів —
Несполоханий, голосистий
Повнить душу пташиний спів.

Де не просто калини й ліщини
Гонять соки безсмертні в гаях —
Де краса і могуть Батьківщини
На крилатих правічних вітрах.

Обважнілі звисають віти,
Наливаються сонцем думки.
Все проходить. Лишаються діти.
І в шляхи переходять стежки.

Сад весняний, мов юність безхмарна,
Спалахнув до небес і погас.
О, немарно, немарно, немарно
Все прожите живе у нас!

Все прожите, як з ґрунту жито,
Тужавіє в новому зерні,
І земля твоя несамовито
Множить сили твої земні.

Ні осінніх вітрів голосіння,
Ані гуркіт усіх роздоріж
Не приглушать земного тяжіння,
Що з роками у серці — гостріш.

Обираю самотність. Мені лиш вона
Виколисує думку, як душу.
Щоб себе і людей осягнути сповна,
Я самотність спізнати мушу.

Повертає самотність до першопричин,
Повергає веселощі в смутку безодні.
Обираю самотність, гірку, як полин,
Аби відродити чуття Первородні.

Утікаю в самотність з лабет суєти,
Обираю самотність як вищу міру,
Що гамує пожежі неправоти
І в зневір'я вдихає гартовану віру.

Обираю самотність гірських вершин
Самотність безжурного птаха над степом,
І вітру могуття, і часу плин —
Крила самотності розпростерті.

Обираю самотність, що множить думки,
Самотність ріки, що розгойдує скелі.
Проклинаю самотність прокльоном тяжким —
Самотність сльози у самотній оселі.

1
Я знав людей — що краще б їх не знать,
Я бачив очі — небеса над морем.
Не все в житті судилося спізнать,
Сповна спізнавсь я з радістю і горем.

Окину зором проминулу даль —
Не віриться, що шлях той за плечима.
Коротке щастя перейшло в печаль,
Стежки веселі — в зморшки під очима.

Далеких весен непогасні промені
Через літа далеко не безхмарні
Вливають в душу радісне тепло мені,
Яке щасливцю не відчуть і в маренні.

2
Я вмів радіти квітам і весні,
Спішив любити, як спішить людина.
Мій небокрай розхмарився мені —
І проминула віку половина.

Все, що спізнав, я буду пам'ятати,
Моє — мені належить до загину,
Але як довго, я не хочу знати,
Прожить судилось другу половину.

Я вмів любить до самозабуття,
Мов наражався на чарівний трунок,
Коли ж мені приснилося життя,
То це також великий подарунок.

Земля,
в якій батько лежить,
що міг би й донині жить, —
не глина, пісок і тля,
не просто масна рілля,
напоєна кров'ю земля,
просолена потом земля,
ти — моя древня плоть,
я — твоє древо і плід.
Кожна билинка й листок,
річка, маленький струмок,
корінь, зелене зело,
гайок і дрімучий ліс —
все це у мене вросло,
навік я в усе це вріс.
Земля,
що спізнала вогонь,
земля,
що сивіла від сліз,
тепла від теплих долонь,
світла від білих беріз,
моя кругойдуча й могуча,
квітуча моя
і плодюча,
ніжна моя
і незламна,
правдива,
як ласка мамина.
Земля,
в якій батько лежить,
що міг би й донині жить,
напоєна кров'ю земля,
просолена потом земля,
повітря моє і вода,
одвічна моя й молода,
ти — моя древня плоть,
я — твоє древо й плід.

Ті ясени, що батько посадив,
А я зрубав — була зима холодна!..
Ніхто мене тоді не осудив,
Тепер собі простити я негоден.

Ті ясени, як щогли восени,
Багряно кличуть під круті вітрила.
Постали стрімко з попелу вони,
Але мені торкнутись їх несила.

Ті ясени, що батько посадив,
Серед зими дали своє тепло мені,
Щоб я з роками душу остудив,
Ошпарив пам'ять на пекучім пломені.

Ті ясени, далекі ясени,
Вам наново крізь мене проростати,
Хай в кронах молодих знайдуть сини
Красу й любов, що батько не розтратив.

Варварі Іванівні Осадчук,
моїй незабутній матері

1
Мати знову мене проводжає,
Як тополя, стоїть край села
И ніби обрій за поли хапає,
Щоб дорога мене не взяла.

Я далеко, але оглядаюсь —
Так і легше, і важче іти.
Ніби сам із собою прощаюсь,
Щоб до матері дорости.

2
Я думаю про батьківський поріг,
Про ті слова, що не сказала Мати,
Як я летів на крилах всіх доріг,
Щоб ті слова із вуст німих читати.

З
Моя любове смутноока,
Моє ти світло і святилище,
В душі посіяне глибоко
Ніхто не вийме і не вилущить.
Усе, що ти мені дала,
Твоє навіки в світі яснім.
Моє й твоє — як два крила,
Що неподільністю прекрасні.
Моя любове, ніби древо
На всі часи вічнозелене,
Діткнешся вуст — і слово древнє
На серці молодіє в мене.
У тому слові, як в росі,
Високе небо й синє море,
Народи всі й краї усі
Вбирає слово те прозоре.
Нема чуттям кінця ні краю,
Коли освітлюєш мене ти, —
І чи тебе я обнімаю,
Чи обнімаю всю планету.

4
Мати посіяла сльози
На стежці, протоптаній місяцем, —
Квіти чекання білі
На місячній стежці зійшли.

Мати стоїть між квітів,
Просвітлена срібним світлом,
Сама, наче квітка біла,
На місячній стежці стоїть.

5
Пам'ять стає гострішою,
Коли помирають батьки, —
Ті, що гніздились під стріхою,
Гніздяться в душі ластівки.
З ними я легковійно
В небо дитинства лечу
Через негоди і війни
До маминого плачу.
До мами лечу в руїни,
Знавіснілу зборовши грозу,
І мамі крилом ластів'їним
Витираю пекучу сльозу.

6
Ниви сплюндровані, голі,
Втоптане сонце в багно.
А з чорного горя, з недолі
Проростає зерно.
Хитаються діти голодні —
Про шкоринку забуто давно.
А крізь осколки холодні
Проростає зерно.
Кулі, посіяні в полі,
З 'їла іржа все одно —
І на безсмертнім роздоллі
Проростає зерно.

7
Коли я видихнув перше слово,
Тим словом було: мама.
Коли я видихну останнє слово,
Тим словом буде: мама.
Рідна земле, засіяна стрілами
І свинцем бусурманів.
Рідна земле, переорана танками
І закута в бетон і граніт,
Ти, немов корабель,
Летиш до сонця —
До всесвітнього свята
Вільних народів.
Але мені не бракує ніжності
Говорити з тобою
Лагідною мовою моєї матері, —
Коли я видихнув перше слово,
Тим словом було: мама.
Коли я видихну останнє слово,
Тим словом буде: Україна.

8
Трепетно за туманами,
Ніби зоря золота,
Тихе обличчя мамине
Сяє в мої літа.
Смутком лице пооране
Радістю світить мені,
А роки, як хижі ворони,
Чорніють удалині.
В ниву, розриту війнами,
Вкладала своє життя,
Политі слізьми вдовиними,
Ожили повоєнні жита.
Скарг не писала — не знать кому! —
Писала косою в полях.
Синів повз могилу батькову
На широкий виводила шлях.
Хижі зринають ворони
І, як роки, зникають в імлі.
Мамине серце наморене
Так само, як серце землі.
Немов небозводом прихилені
Плечі у присмерку літ,
Тільки в очах не вилиняв,
Мов ранкова зоря, небозвід.
Важко або не таланить мені —
До мами втечу від біди,
І здаються такими захланними
Проблеми мої і труди.
Здаються тоді маленькими
Смутки мої і жалі,
Коли розмовляю з ненькою,
Мов слухаю пульс землі,
Своєї встидаюсь кволості,
Наче стрункішим стаю,
Як мати очима совісті
Дивиться в душу мою.
Буде мені за туманами,
Ніби зоря золота,
Світити обличчя мамине,
Допоки мої літа.

9
— Що шукаєш над річкою, мати,
Чого плачеш у світлу днину?
— А кого мені ще шукати?
Я шукаю тебе, мій сину.
— Ти кого виглядаєш, мати,
Край села у таку хуртовину?
— А кого мені ще виглядати?
Я тебе виглядаю, сину.

10
Мовлю нечутно
самими губами:
— Хочу додому,
хочу до мами!.. —
Мовлю безтямно,
немов заклинаю:
— Вибачте, мамо,
що я не встигаю... —
Слова мої пізні,
з безсоння намарені,
слова добровісні
й намарні, намарні:
— Зоре моя споконвічна,
з ніччю
повінчана,
зоре моя незгасаюча,
помираюча
й воскресаюча,
над безоднями сяюча
і сама, як безодня, зяюча,
зоре моя заповітна,
мамо моя безотвітна!.. —
Мовлю щовечора,
мовлю щоночі,
а вона самозречено
дивиться в очі.

11
Через суди і пересуди
Піднімався на гори круті —
Як то кажуть, виходив у люди,
Добивався свого у житті.

А внизу, на батьківському полі,
На одвічних селянських вітрах,
Всі всесвітні печалі і болі
Наростали у мами в очах.

Приїздить приїздив, не без того, —
Світ широкий, а мати одна!
Врешті, кличе остання дорога,
Вбрана в квіти холодна труна.

В рідну хату зайшов, як в нікуди,
І збагнув, наче вперше в житті: —
Ради чого виходити в люди,
Коли матір лишать в самоті?!

12
Ця земля,
яку любимо,
ця земля,
на якій нас люблять,
ця земля,
в яку ляжемо,
щоб її ще більше любили
і діти, і внуки,
наші нащадки, —
чи завиють ракети,
чи застогнуть гармати...
Ця земля,
де мій батько лежить,
ця земля,
де лежить моя мати,
ця земля,
що навчила на світі жить,
допоки живу
і коли загину я,
була і залишиться Батьківщиною,
ЇЇ неможливо нікому віддати,
чи застогнуть ракети,
чи завиють гармати.
Треба лише всі незгоди здолати,
щоб стати землею
і право мати
називатися нею,
називатися Батьківщиною.

13
Потрібно жити, що б там не було,
Наперекір вітрам і грозам лютим.
Щоб на шляху твоєму все цвіло —
Тобі на радість і хорошим людям.
Потрібно жить, щоб небо голубе
Тобі світилось в будь-яку негоду.
Щоб ти від усвідомлення себе
Ішов до усвідомлення народу.
Потрібно жити всім смертям на зло,
Хоч ти минущий на землі зі мною.
Потрібно жити, щоб життя цвіло,
Як накладеш за нього головою.

14
Я думаю про батьківський поріг,
Про ті слова, що не сказала мати,
Як я летів на крилах всіх доріг,
Щоб ті слова із вуст німих читати.

Я думаю про вічний клич життя,
Що все на світі, все перемагає —
Нема життя по той бік небуття,
А мати й досі з сином розмовляє.

Все, що говорить, чув я і раніш,
А ті слова? Вслухаюся — ні звуку!
І знов лечу з далеких роздоріж,
В порожню хату входжу, як у муку.

Мовчить самотній батьківський поріг,
Завмерли стіни у смертельній тиші —
За те, що матері своєї не зберіг,
Я не почув слова найголовніші.

15
Поки батько живий, поки мати жива,
Розквітають сади, зеленіє трава,
Що не ступиш — то радість,
Що не крок — то краса!
Над тобою дзвенять голубі небеса.
Поки батько живий, поки мати жива,
Непродумані
легко
зринають слова,
І рожевий довкола, непродуманий світ,
І твій сон світанковий — до щастя політ.
Поки батько живий, поки мати жива,
Забуваєш обов'язки, пам'ятаєш права,
Ти сонцю самому летиш навздогін,
А все, окрім сонця, — минущина, тлін.
Поки батько живий, поки мати жива,
Не болить на душі, не болить голова.
Наче повінь, вирує життя навкруги
І вирують джерела молодої снаги,
Поки батько живий, поки мати жива.
Як весною вода, час бурхливо сплива —
Ти такий молодий, ти така молода,
А вода пригасає, спадає вода,
Поки батько живий, поки мати жива...
І неждано тебе, як потоком, змива.
Ти самотній стоїш, ти самотня стоїш —
І немає страшніших тоді роздоріж.
Поки батько живий, поки мати жива,
Хай душа не болить, не болить голова,
Хай здається життя безкінечним без меж.
Хочеш вірити в це? Хочу вірити теж .

Сійся-родися! В космічні безодні
Падай зорею, вертайся зерном.
Сійся-родися! В комори народні
Вливайся Дунаєм, вливайся Дніпром.

Сійся-родися на суходолі,
Падай на камінь,
щоб камінь воскрес,
Сійся-родися!
В батьківському полі
Колосом стань до високих небес.

Сійся-родися від роду й до роду,
Як повелось в хліборобськім роду,
Стань бодай краплею в морі народу —
Будеш в народів усіх на виду.

Сійся-родися нині і прісно,
Як нам судилось давно-предавно,
Аби відродитись у слові і пісні,
В землю вростай, як безсмертне зерно!

Стікає золото зірок
У чашечки лілей сріблясті.
Світ зачудовано замовк
В передчутті нового щастя.
Здолавши шторму перегуди,
Світ прислухається до тиші.
І дихають частіше груди,
І очі дивляться чистіше.
Вуста відшукують вуста,
Словам замало буть словами...
О мудрість жити непроста,
Як просто ходиш поміж нами!

Я вийшов до моря. Безмежжя торкнулося
серця:
З-за обрію хвилі — як лави ординських атак.
Здавалось, на скелі стара Генуезька фортеця
Здригнеться й відступить від моря
до міста Судак.

В серпанку вечірнім фортечна відновлена вежа
Грайливо про спротив мені нагадала на мить.
І подаленіла на березі тихім одежа,
А я безрозсудно вглибав у повсталу блакить.

Вода була чиста і тепла, як тіло дівоче,
Пручалась, кипіла, манила все далі на глиб.
Вода нападала, втікала, сміялася в очі
І хвилі котила, що вкрити навічно могли б.

Плисти було важко, хоч я почувався на силі,
Плисти було любо, вкушаючи ласки стихій.
Як тільки вдавалось дістатися гребеня хвилі,
То хвиля нова спонукала нерівний двобій.

Мене накривало не раз і не два з головою,
Вода проникала до рота, і носа, і вух.
Та берег далекий, як мудрий масив супокою,
Не кликав ні тіло, ні мій розтривожений дух.

Згадав я пораду когось із бувалих матросів —
Коли заштормить, то від берега в море тікай!
І ось я пливу серед хвиль,
як серед гігантських покосів
На правічному полі — з небокраю у небокрай.

Плисти стало легше, і хвилі морські
не морили,
А лащились хвилі до мене,
немовби приручений звір.
І ліг я на спину, щоб так відновити сили,
І ліг я на спину між хвилі — очима до зір.

Плавба затягнулась, як ласка взаємно
жадана,
І сталося диво, що й досі в душі живе, —
Бедром я відчув, що поряд, мов хвиля,
моя кохана,
І другим бедром відчув я,
що мати зі мною пливе.

Я стрепенувся, глянув. Що воно за химера?
Наче гігантські покоси, хвилі рядами йшли,
Рухались хвилі ритмічно гекзаметрами Гомера,
І все то не хвилі, а люди, і все то люди були.

Зорі затрепетали у моїм затуманенім зорі,
І я швидко поплив до берега
в переливах живих вогнів...
Хвилі, ми тільки хвилі у нескінченнім морі,
І, поки є час, поспішаймо на рідні вогні
берегів.

Вслухаюся ночами в дощ,
В громів гортанні перегуки.
Волання вулиць, сплески площ
Вивершують всесвітні звуки.
Зірок чи крапель передзвін?
Як мушлі, вуха звуків повні!
Немов дохлюпує до стін
В кімнаті — чужедальня повінь.

Безсонням зморений ущент,
Жену химери, ніби хмари,
І наслухаю, чи Ташкент
Підземні не спізнав удари.
Серед стежок і автострад,
Серед лісів, кущів жаливи,
У тім'я — спека, в очі — град,
За комір — невблаганні зливи!..

Ти звик до слів і величань,
Змалівши в затінку погорди,
І з тихим словом. «Вибачай!»
Горнутись мусиш до природи
Ти проповідуєш добро,
Воюєш доблесно з олжею,
Але, проникнувши в ядро,
Скажи, що далі, за межею?
Ти будівничий — молодець!—
Возводиш і ламаєш грізно,
Та є початок і кінець,
Як є іржа після заліза.
Ти врешті на собі відчув
Земні й космічні переходи...

Стоп! Без дидактики! Мовчу,
Уроки взявши у природи.
Вслухаюся ночами в дощ,
В громів гортанні перегуки.
Волання вулиць, сплески площ
Вивершують всесвітні звуки.
І кожен, тонучи в імлі,
Крізь нас пройти спочатку мусив.
Як ти людина на землі,
Ти в центрі бур і землетрусів!

Не поспішай робити висновків,
Сім раз відміряй, а не ріж,
Не поспішай робити висновків,
Коли народжується вірш!

Ти бачиш берег кам'янистий,
Небесну синь на сотні миль,
Забудь про вірш і аркуш чистий —
Чаруйсь гекзаметрами хвиль.

Зрікайсь високих нот негайно,
Де глузд не відає стида,
И кажи без ложних узагальнень:
Вода підступна, як вода.

На все готовий, без мороки
Тоді збагнеш свою мету,
Коли побачиш ненароком
У хвилях рибку золоту.

1
Чи з-за гаю, чи попід гаєм,
Чи долиною... долом... горами...
Звідкись музика долинає
(долинаючи знемагає)...
І стає мені поперек горла.

Долом... горами... верховіттями
Линуть... тануть... і тонуть звуки.
Тихо радість пливе над світом
(випромінює в сутіні світло).
Тихо туга ламає руки.

Чути скрипочку, бубон бухає,
І сопілка дзвенить, як пташка.
Розум хмуриться, серце слухає
(в світі білому сива скруха є),
І то легко мені, то тяжко.
Тільки музика... Тільки музика...
Все останнє!.. А що — останнє?..
Знову сходяться радість і мука
(жодна те не пояснить наука).
Знову ніч переходить в світання.

2
Скресає світанок молочний...
І мені подумати страшно,
Що батько за мене молодший,
Що я вже за батька старший.

Сонце несе тепло мені,
Майданів і вулиць клекіт,
І в очах оживають промені
Світанків моїх далеких.

Дивлюся очима сина
На день вчорашній,
І щемить відчуття, як провина,
Що я вже за батька старший.

Кожним вбираю порухом
Далеке і незабутнє.
...Повз могили, пропахлі порохом,
Котиться
Сонце
В майбутнє.

Під зорями безсмертними
Серед руїн і вирв
Двожильними, упертими
Ми йшли в життєвий вир.
До кайла і до рала
Ми брались, хлопчаки, —
І знову в нас вмирали,
Щоб нами стать, батьки.
Вдивлялись очі чисті
У синій виднокруг —
Немов на поле честі
Нас вів у поле плуг.
Обпалені війною,
В полоні юних мрій,
Спочатку, як до бою,
Ми йшли в крутий вибій.
Дорогами неблизькими
Шукали свій зеніт.
Зросли під обелісками
І стали як граніт.
Ніхто розполовинити
В житті не зможе нас,
Як віру з серця вийняти,
Де наш клекоче час.
Хай скоро посивіти
Прийде і нам пора,
Ми того часу діти,
Який не помира.
Під зорями безсмертними
У нас, дітей війни,
Двожильними, упертими
Ростуть сини.

Зустрів я Прометея у підгір'ї
В обагренім набедренім ганчір'ї,
У струп'ї рваних допотопних ран.
Сидів на камені і спочивав титан,
Замислений, вдивлявся грізно в гори
З лицем людини, що спізнала горе.
— Вертаюся, щоб одягнуть кайдани,
Щоб знов орел старі роз'ятрив рани.
— Ти, вільний, знов вертаєшся до скель,
Полишивши тепло людських осель?
— Вертаюся, хай в люті ланцюги
Заковують вселюдські вороги...
— Навіщо? Залишайсь поміж людей!
— В теплі й достатку я — не Прометей,
До того ж почалися нарікання,
Що я забув про істинне страждання.
Прощай! Мені до скелі повертати час,
Щоб мій вогонь у людях не погас.

Через каміння, через долини і гори,
Через секунди, хвилини, літа і віки,
Омиваючи душу, проникаючи в душу людини,
Пливе незупинна, наймогутніша в світі ріка.
В хвилях прозорих,
в чистім, як дзеркало, плесі —
Дивні фрегати, і храми, і атомохід,
Видно руїни Трої, видно вогні Дніпрелвстану,
Все, що було, все видно.
Не видно, чого не було.
Через каміння, через долини і гори
Пливе Атлантида, у «чайках» пливуть козаки.
Видно правічний Київ, видно гагарінський
усміх,
Все, що було, все видно.
Не видно, чого не було.
В хвилях прозорих, в чистім, як дзеркало, плесі
Античні мечі втонули, луки татарські згнили.
Тільки добро і мудрість, тільки красу і працю
Від небуття рятує наймогутніша в світі ріка.
Через каміння, через долини і гори
Пливуть імена і дати, пливуть письмена,
А те, що зосталось на березі,
те, що вчепилося берега,
Лишилось по той бік обрію.
Пропало, розтало, як дим.
Часу ріка незупинна!..
Не бійтеся в неї вступити,
Бійтесь загрузнуть на березі
в спокусливо тихім кублі.
Хто часу своєму належить,
належить і часу майбутньому,
Хвилі ріки незупинної — як мускули наших
днів.

Загиблі воїни в останньому бою,
З життям розлучені за крок до Перемоги,
Ніяк обличчя ваші, сповнені тривоги,
Не можу уявити в смерті на краю.

Невтримні, як вогонь, в залізному строю
Ви до ворожого вриваєтесь барлогу,
На хвилі торжества, забувши про знемогу,
Хіба ж відчуєте фатальну мить свою!..

Під серцем кулі засичали, як гадюки,
І ви, мов птахи, розметали крила-руки,
Щоб долетіть, як не судилося дійти.

Не впасти тільки... долетіти!.. І салютом
Ви в небі чорному згораєте над людством,
Явивши нам огром людської висоти.

Полюйте на субстанцію незриму,
Малюйте власний профіль на стіні,
А я, закоханий у клопоти земні,
В полях осінніх пошукаю риму.

Де з картоплища лине запах диму,
Де вітер пісню котить по стерні,
Так легко і так болісно мені
Стежину віднаходити любиму.

І оживають в пам'яті слова,
Як навесні столочена трава,
І груди повняться сподіваної сили.

Хоч, знаю, це благословенна мить,
А серце трепетно й прощально защемить,
Бо там нові відкрились небосхили.

Як день і ніч є в світі споконвік,
Так світло й тінь є у житті людському.
Але якщо ти світлий чоловік,
То не підкинеш тінь свою нікому.

Хто не здригнувся на шляху крутому,
Пройде крізь скелі, через гирла рік.
Він завтра втратить перемогам лік,
А в пережитім не поправить кому.

Але ж у тебе вибору нема,
Як гідно зватись іменем людини,
І нарікать на вибір цей — дарма!

Людське життя вивищує мета,
Коли в труді гартуються літа,
Вростаючи в духовні верховини.

В. Базилевському

Мороки нам лишаючи й уроки,
Пливуть літа за обрію причал.
Минають непомітно кращі роки,
І раптом сорок — як удар з плеча.

Так скоро — сорок?.. Тільки ж розпочав
В житті робити вирішальні кроки!..
Та спалахнули, як сама печаль,
Окрай дороги мальви смутноокі.

І ти спинився, мовби на межі,
З якої літо переходить в осінь,
Замислившись, як ще Ні разу досі.

А ластівок веселі віражі
Перед відльотом, наче заклинання, —
Не стій, спіши, бо вже пора не рання!..

Братові Іллі

Країв далеких дивні новосели,
Підсвічуючи синю каламуть,
Сріблясті хмари в небесах пливуть
У щоглах сонця, ніби каравели.

Дівча за ними синю стежку стеле —
Ось-ось на віях сльози зацвітуть.
Щось втрачене згадалося, мабуть,
Весняних марень плетиво веселе.

А я дивлюся з ніжністю в, очах
На хмар повторно-неповторний шлях —
І срібний промінь доторкнувсь волосся.

О юносте! Я не люблю повчань,
Але прошу: забудь свою печаль,
Коли весною пахне мудра осінь.

Звук наростає, і спадає звук,
І розтає в небеснім океані.
Мотора стук і серця перестук
Живуть в єдиноборстві і єднанні.

Блищать хмарини, сонцем осіянні,
Немов сніги на берегах розлук.
Щемить душа у тихім завмиранні,
Здійнявшись вище радощів і мук.

Щомить світліші неба сині плеса —
Либонь, внизу проміниться Одеса,
Моєї юності і мати, і сестра.

Земля все ближче. І ревуть мотори,
Як грім весняний над шаленим морем,
Мені радіть і плакати пора!

Я можу те, чого не може бог,
Хоча від нього йде моє уміння.
Щораз пізнаю перший день творіння,
Коли ми залишаємось удвох.

В тобі джерела втрат і перемог,
Ключі до таємниць довготерпіння.
В тобі вулканна сила потрясіння,
Що спалює байдужість, наче мох.

Мов небо осені ясна твоя печаль,
І мерехтить в очах зорі печать,
Яка летить з безодні у зеніт.

Якби тебе на світі не було,
То з хаосу життя б не розцвіло,
І бог навряд чи сотворив би світ.

Сплять змії в скелях Кара-Дагу.
Жадання сплять в розніжених тілах.
А хвилі йдуть на берег, як на плаху,
І кров'ю він блакитною пропах.

Не знаючи ні суму, ані страху,
Мчать хвилі з моря на семи вітрах,
Аби об скелю вдарити з розмаху,
Хребти сріблясті потрощити в прах.

Одні конають, інші що є духу
До берега долають сотні миль —
І знов приходить самогубство хвиль.

Та є натомість безнастанність руху,
Що в смерті відвойовує права,
І повсякчас гармонія жива.

Кожна гілка, немов антена,
З кожним нервом моїм — заодне.
Ліс в моєму житті не мине,
Як мелодія вітру шалена.

Знов одкриється брама зелена,
Знову дійство почнеться чудне:
Клен руками торкає мене,
Я торкаюся вітами клена.

Наслухаю, ген чується тріск —
Хтось там кров мою смокче з беріз,
Чую: вени від болю німіють.

Але радісно знати мені,
Що дерева живуть не одні —
Вони дихать з людиною вміють!

Не просять віти безборонні
На вітрі ласки восени,
І в листопадовім полоні
Шумлять розкуто ясени.

Пливуть тумани з оболоні
й несуть до нас осінні сни.
Хай сивина лягла на скроні —
В душі немає сивини!

Снується вдаль упертий шлях
Поміж каміння, через кручі,
І ритми часу кругойдучі
Душа вбирає на вітрах.

І тільки листя, тільки прах
Лягають в землю неминуче.

Є на землі і спів, і голосіння,
Є оленя закоханого рев.
Але нема зворушливіш дерев,
Коли їх обійме печаль осіння.

Дуб випромінює благоговіння —
Принишк в гаю, мов златогривий лев!
Свічки беріз, як меви серед мев,
Горять — аж ніби світиться коріння.

Високість смутку благородить будні
І повнить душу спрагою життя,
Минаючи бездумних і нетяг.

Дерева, наче мислі многотрудні,
Що кронами сягають майбуття,
Являють самоспалення могутні.

В лісах рятуюся від суєти міської,
В полях наповнююся силами землі,
А в горах переконуюсь, які малі
Внизу полишені буденні неспокої.

Джерела додають нам чистоти такої,
Що наміри лихі зникають, як в імлі,
А в травах, в ріках тонуть всі химери злі
И душа, як небо, прагне глибини морської.

Моє освідчення позбавлене прикрас.
Воно тривогою перейняте й любов'ю,
Воно пульсує, друзі, — не для рими! — кров'ю.

Звертаюся до вас, ліси, поля і гори,
Джерела, трави, ріки, небосхил і море,
Мої рятівники, як рятувати вас?

Дороги наші замело.
Кохана, глянь — сніги між нами:
Що зеленіло і цвіло,
Від нас віддалено снігами,

Від нас відділено... Давно
В саду хурделиць мерехтіння.
Але ж під снігом є коріння —
Йому вернути все дано!

Стоять тополі, наче в сні,
Стоять, як мудреці, стоїчно
Берізка і сосна сторічна —

Не спить коріння в глибині,
В пітьмі готуючи світання,
Що нам поверне квітування.

Іду вздовж берега ріки,
Де хвилі тануть, мов хвилини,
А в небесах пливуть хмарини,
Як думи, у нові віки.

Останній промінь до руки
Крилом торкнувся лебединим.
Ступаю з відчуттям провини,
Що день прожив свій залюбки.

І він, як хвиля серед хвиль,
Віддаленів, розтав безслідно —
Я ж не доклав своїх зусиль,

Щоб день мій влився у потік,
Який пливе в грядуще гідно
І там новий народить вік.

Звідкіль вони пливуть, льодовики,
Що непомітно запливають в душу?
Чому це раптом я безсонно мушу
Вертатись в пам'яті закинуті кутки?

Гадав, ніколи тиші не порушу,
В якій лишив про тебе всі думки...
І знов простукали востаннє каблуки,
Як цвяхи в серце вбивши незворушно.

Звідкіль мій день, що так нагально зник?
Чому хвала буває гірш наруги?
Чому я дивуватися не звик?..

Либонь, життя, допоки пульс не стих,
Мов лінія високої напруги,
Єднає в нас і мертвих, і живих

ДЕНЬ ВІДКРИТИХ ДВЕРЕЙ

Дев'яте гроно

На мене глянув мертвий чоловік
З-під мертвих відсторонених повік
И сказав здалека, наче з того світу:
— Ні проти течії, ні проти вітру
Не варт пускатись у буремний вік! —
А я сказав: — Прийшла така пора,
Коли мені на верхогір'ях літ —
Не задля себе і свого добра —
Потрібно йти і думати про звіт. —
Він промовчав. І знов мене пропік
Своїм холодним зором з-під повік:
— Таких, як ти, тут тисячі пройшли,
І їх слідочки терном поросли. —
А я сказав: — В дорозі до мети
Усе можливе, та потрібно йти! —
І відступився мертвий чоловік,
І ще раз вмер, тепер уже навік.

1984 р.

Дерева — як обвуглені скелети.
Шугає вітер поміж ребра віток.
Далеко за осіннім небокраєм
На крилах птахів листя відшуміло.
Сідає в горах охололе сонце,
За скелю зачепившись круглим боком, —
І небокрай, поранений, як олень,
В останньому пориві кровоточить.
Глибока осінь і пора вечірня,
Забарвлені одними кольорами,
Зливаються в мелодію прощальну.
Земля, свої плоди віддавши людям,
Знов за селом щасливо зеленіє,
Вітає день новий озиминою.

1979 р.

Прояснюється і стає чіткішим
Мій небокрай, оголений до краю.
В ім'я життя вбиваю смуток віршем
І в кожнім слові двічі помираю.

В ім'я життя наспівую і граю
Веселі ролі, всі — найщасливіші.
Нехай із мене соловей не вийшов,
Та свій мотив я достеменно знаю.

Я вас люблю — і цього не ховаю,
Люблю — не розраховуйте на більше.
Візьміть любов у пахощах розмаю
И забудьте, що собі лишив я біль ще.

Прояснюється і стає чіткішим
Мій небокрай, оголений до краю.

1979 р.

Цвіте на цвинтарі калина,
Ростуть розлогі ясени —
І в кожнім дереві людина,
Оживши, гине восени.

І знову пагони уперті
Весною з праху оживуть —
Життя черпає силу в смерті,
Життя одвічно вище смерті,
І це його безсмертна суть.

1978 р.

До мене ластівка в кімнату залетіла
Через вікно, відкрите в сад весняний.
Я, не помітивши такої дивовижі,
Почув, що наді мною стогнуть крила.
Дивлюся: ластівка під стелею кружляє
І б'ється крильми в стіни незворушні.
Душа моя, здригнувшись, заболіла,
Немов об стінку вдарилась до крові.
Кружляла ластівка у відчаї під стелею
І билась крилами в усі кутки оселі,
Благаючи у неба порятунку.
Балкон відкривши, я в долоні плеснув —
І ластівка в ту ж мить, немов душа моя,
Стрілою вирвалась на вільний простір.

1979 р.

На кладовищі Берківці,
Що в передмістя на припоні,
Схрестивши руки безборонні,
Лежать собі прості мерці.

Нема досади на лиці,
Чому лежать не в пантеоні,
Чому не в байковому лоні
Зійшлись початки і кінці.

В найтихшій тиші кладовища
Нема ні менших, ані вищих —
Земля в землі рівняє всіх!

А хто в житті згорів зорею,
Лишив з людьми свій плач і сміх,
Той вічно буде над землею.

1976 р.

Бувають порожні дні
Безугавної маячні.
Та підспудно — тужавієш весь,
Та підспудно — стліває пусте,
Та підспудно — вдивляєшся ввись,
Та підспудно — зріє протест.

Коли небо моє — ясне,
Я боюсь, що душа засне.
Я боюсь, що блакитні сни
Поприлежують крила весни.
Коли небо моє — як ніч,
Поспішаю громам навстріч,
Поспішаю в огні блискавиць
Вчити душу не падать ниць.

Бувають порожні дні
Безугавної маячні.
Та підспудно — докука в очах,
Та підспудно — кривиться рот,
Та підспудно — конає страх,
Та підспудно — переворот.

Бувають порожні дні,
Заміновані в глибині.

1967 р.

За гратами зубів
Дрімає в'язень ситий.
За гратами зубів —
Немов свинцем налитий.
За гратами зубів —
Мовчанням знаменитий.
За гратами зубів —
Чеканням оповитий.
За ґратами зубів
Лежати звик
Язик.

1968 р.

Our company works according to the principle of individual approach to every client. This method lets us to get success in problems of all levels.

Коней зігнали в одній стайні —
І стали коні одностайні.

Волохаті тіні вухаті
Коло хати і в хаті
Чатують недремно, чаклують —
В закамарках ночують.
Я чеканю себе на чеканні,
Я черпаю в чеканні співи,
Та не знаю: канни чи каїни
На рані смеркання поспіли.

Що далі, все важче і важче:
Дорога під сонцем, а темна.
Переді мною — дилема,
Та, їй-богу, не знаю, що краще:
Чи бути оточеним ґратами,
Чи бути оточеним дегенератами?

1996 р.

Ви не вірте мені, понурому,
У папери зануреному,
Ви не вірте собі, уздрівши,
Що сиджу за столом зосереджений.
Слава богу, я не здурів ще,
Але вас попереджую:
Я — це не я, їй-богу,
За столом моя тінь убога...
За туманами, за оманами,
Зцілений сльозами маминими,
Я сиджу над гірською річкою
Із дзвінкою, як річка, Марічкою.
Я гуляю допізна Карпатами,
І лягаю в плаї шовкові,
І цілую Марічку кирпату
Ніжно в очі ясні, волошкові.
За туманами, за оманами,
Зігрітий словами маминими,
Я в хурделицю злу, голосисту
Йду до лісу, юний, розхристаний,
Йду і тихо собі насвистую
Та сніжинками граюсь іскристими.
В мене моцні гуцульські в'язи —
Не боюсь я великої в'язки,
Пів-ялиці я не боюся
На плечі взяти,
Бо не звикла моя матуся
На печі замерзати.
Плотогон, вітрогон, музика,
Людям тільки доброго зичу
І не знаю, що стану понурим,
У папери зануреним,
І, сумний, сам себе з майбутнього
Назову тінню предка забутого.

1996 р.

Забрів я в нетрі непролазні
З інтриг нікчемних і обманів,
Навколо мене — платні блазні,
Як у дешевім балагані.
Один дудить, а другий скаче,
А той кричить як на заріз.
Облич за масками не бачу,
Та й очі в мене — повні сліз.
Взялись за руки. В хороводі
Кружать з безглуздими піснями,
І в кожного на штучній морді:
«Ти — наш, ти — наш, навічно — з нами».
Невже я виходу не мав би,
Коли б сказав їм: «Протестую»?
Мене вітають гучно мавпи,
Я їх вітаю й сам мавпую.
Оточення! Мене морозить
Від думки, що вростаю в тебе.
Заклекотіть, весняні грози,
Мені проснутись конче треба.

1965 р.

Її побачили голою
Й засичали: «Не маєш права!»
Й охрестили в ту ж мить Крамолою,
Хоч звалась вона — Правда.
З лицем богині, прекрасна,
В натовп вона зиркнула —
І в очах спалахнула ясно
Радість презирства.
Її охрестили Крамолою,
Посміхнувшись погано, —
Почалася за Правдою голою
Крізь віки і краї погоня.
Вслід — заклик, відвертий безмежно:
«Почекай, схаменися, Крамоло,
Одягни продажну одежу
Чи признайся, що ти — не гола».
Нікчемність, підлота і тупість
Скандують цей заклик вічно.
І тільки глухий тупіт
Луною іде зловіщою.
Погоня! І в ніч місячну,
І в ніч горобину — погоня.
Відчуваю, як в мене мітить
Чиясь усмішка погана.

1965 р.

Немає і не може бути
В житті достойної мети,
Яка примусила б забути
Нестерпну правду правоти.

Яка зволіла б відступити
Від волі — правді по хребті —
І жадібно в неправді жити,
Заперши право в забутті.

Немає і не може бути
Такої в світі висоти,
Яка примусила б забути
Внизу джерела чистоти.

Сама природа не тримає
В собі ні бруду, ні олжі —
Ж иття в очищенні триває
І множить чисті рубежі.

Якщо ми вчинимо інакше,
То владний голос з висоти
Розбудить учорашнє наше
Й накаже, як раніш, іти:
— Вперед, вперед, кроти,
До світлої мети!

1980 р.

Промінь сонця в блакитній імлі
Забринів, як пшеничне стебло, —
Лиш зронили мої журавлі
Своє вічне «курли!» на село.

Відлетіли мої журавлі;
Відпливли до чужого тепла.
На покірній осінній землі
День згасає, як тінь від крила.

За рікою в принишклім гаю
Від'ячали щемливі жалі.
Над літами у юність мою
Відлетіли мої журавлі.

На покірній осінній землі
Тихий дзвін золотого стебла,
Що зронили мої журавлі,
Коли падала тінь від крила.

Братові Василю

Як правило, нічого не міняється
на світі білому в той чорний день,
коли приходить Смерть.
Так само світить сонце
або так само хмари,
немов корови лугом,
вертаються з-за обрію додому,
і вим'я обважнілі забризкати готові землю.
Так само птахи крилами стрижуть
блакитну мжичку надвечір'я,
або шовкову травку ранкового проміння.
Як правило, нічого не міняється,
коли приходить Смерть.
Хіба що контури дерев чіткішають,
нагадують людей, яких немає.
Хіба що того дня шляхи живих і мертвих
частіше сходяться,
і перехрестя всіх доріг
і хрестовини вікон,
як спазми, переслідують.
І очі глибшають, очищені сльозами,
просторішає в хаті переповненій,
що робиться гостинніша стократно.
Як правило...
Земля приймає у безсмертне лоно
одвіку не чуже землі
перейняте землею грішне тіло.
Єдине, що тоді
буденна й повсякденна
стає земля комусь як мавзолей, як храм святий,
стає настільки рідною,
як рідними по крові бувають люди.
І хтось тоді ступає обережніше землею,
щоб зайве не тривожить дорогу людину.
І з кожним днем,
і з кожним роком
все більше думає про землю.
Як правило...

Закопаєм печаль на узліссі,
А самі подамося у ліс,
Де, на роги піднявши місяць,
Ходять лосі в світлицях беріз.

Уявім себе юними досі,
Невловиму зупинимо мить.
І майнем, як закохані лосі, —
Хай ліщина від щастя тріщить,

Хай на свіжій могилі печалі
Сойки ойкають, плачуть сичі, —
Ми сховаємся в ліс. І ще далі
Заблукаєм, як лосі, вночі.

Семафори відкриті. Дорога
Пролягла в двадцять перший вік.
Порадіть би! Але незмога,
Коли в серце вповзає тривога,
Коли журиться чоловік.

Може, хто й заперечить: — Навіщо
Думу думать за цілий світ?
Жить людині судилось не вічно —
Що відпущено, то вже злічено
На шкалі швидкоплинних літ.

Жить людині — одне, а людству?
Жить — мені, а моїм синам?
Глянь на зоряну неба люстру,
Уяви, як вогні поллються
Прямо з неба на голови, нам!

На обвуглені зоряні віти,
В чорні діри непізнаних сфер
Вдруге мертвий впаде Уїтмен,
Попрощається вдруге зі світом,
Перекресливши вічність, Гомер.

Що надбало віками людство
На тернистім шляху до мети —
Тільки трісне зоряна люстра
І на землю вогні поллються —
Стане вмить надбанням пустоти.

Може, хто й заперечить: — Навіщо
Думу думать за цілий світ?.. —
Поки світу, існує вічність —
Всі предтечі нам дивляться в вічі,
Як живі, з відшумілих століть.

1985 р.

Було тієї радості на довгому віку,
А з радості росли і нуртували сили, —
Начистили картоплі, зварили в казанку,
Гуртом поїли, казанок помили.

На чорному, як поле, селянському віку
Було тієї радості, що б там не говорили, —
Начистили картоплі, зварили в казанку,
Гуртом поїли, казанок помили.

Було тієї радості на довгому віку,
В роботі веселились, що аж гуділи жили, --
Начистили картоплі, зварили в казанку,
Гуртом поїли, казанок помили.

На чорному, як поле, селянському віку
Було тієї радості, якій життям платили, —
Начистили картоплі, зварили в казанку,
Гуртом поїли, казанок помили.

Було тієї радості на довгому віку,
На всіх стачало від колиски до могили, —
Начистили картоплі, зварили в казанку,
Гуртом поїли, казанок помили.

На чорному, як поле, селянському віку
Було тієї радості,
Було тієї радості,
Було тієї радості...

Вона загадкова, як слава,
В загадковім краю росте
Дивовижна квітка агава,
Що перед смертю цвіте.

Цвітіння ласкаве і вперте,
Схожий до спалаху цвіт —
Агава, перш ніж померти,
Вибухає красою у світ.

Краса не лякається слави,
Смертю наповнена вщерть —
Либонь, відчайдушні агави
Цвітуть, щоб убити смерть.

А слава і смерть, як сестри,
Ідуть з глибини століть.
І вслід їм ридають оркестри,
Й пронизує душу мідь.

І вранці, і вдень, і вночі
Заглядати в майбутнє лінь, —
Ти лежиш на вкраїнській печі
І не віриш у час потрясінь.
А час твоє серце вночі
Розірве, як скажений пес, —
Ти заснув на вкраїнській печі,
А прокинувсь на блоку АЕС.

Хто сказав, що немає вільної України?
Відколи її такою уявив собі Шевченко,
Відколи її такою заповів нам Шевченко,
Вільна Україна існує не тільки в минулому.
Вільна Україна кличе з майбутнього,
Вільна Україна восторжествує
На нашій — не своїй землі.

1989 р.

Не ради влади і не слави ради,
А щоб глухому відродити слух,
Ми возвели духовні барикади
І всі пішли, як на пожежу, в Рух.
Не ради помпи і не ради понту,
А щоб з гармати полякати мух,
Ми навіть в назві утекли від фронту
І заховались в тихім слові Рух.

Тому і саме тому
Ми стоїмо на одному:

Тільки колода й пень,
Тільки будяк і лопух,
Тільки вчорашній день
Не вірять у Рух.

1989 р.

...Учи неложними устами
сказати правду.
Т. Шевченко

І день іде, і ніч іде,
І в зорі входить світло душ.
Того ніхто не знав ніде,
Щоб світ спинивсь — і аніруш!

Прожитий день триває в нас,
Триває в душах давній бій.
Нам в очі дивиться Тарас,
Питає: — Хто нащадок мій?

Один від промов оглух,
А той від цитат очманів —
Таким не збагнути рух
До нових берегів.
Хто у застійнім багні
Втопив до Вітчизни любов,
Нині в потоках брехні
Рух умертвити готов.

Самозванні пророки й кати
Прокладали свій шлях
По хребтах.
І ось довели до мети —
Де не стань,
Стоїмо на кістках.
В землю не триста, як скло,
Товариства лягло.
Над мільйонами в чорний час
Нахиливсь непохитний Тарас.

Випита чаша до дна,
А корінь не перетрух.
Правду, що в нас одна,
Рятує Тарасів дух.
І вирве з багна зневір
Душу, допоки жива,
І піднесе до зір
Праведні наші права!

Правда —не спецмагазин,
Право — не зверху указ.
Хто справді народу син,
В ньому бунтує Тарас.

Надра клекочуть з глибин —
їм не закрити рот!
Хто справді народу син,
Він був і він єсть народ.

Поета бунтарський дух
Веде по дорозі крутій.
Коли торжествує Рух,
Гине застій.

6 -14 березня 1989 р.

Нам не світить потрапить в аннали,
Не засяєм, як зорі в Кремлі,
Нас запишуть важкі метали
Достроково у Книгу Землі,
Щоб з небесної високості
Бачив Бог у глибинах землі,
Як промінитись будуть кості
В традиційно похмурій імлі.
Переповнена злобою вщерть,
Наступає на п'яти смерть.
Крок за кроком, за п'яддю п'ядь
Наступає з усіх роздоріж,
Щоб нарешті у серце, як ніж,
Угамселитись но рукоять.

Ніби тривога безсонна,
Шириться чорна зона.

Днів погорблених лемеші
Крають ниву життя залюбки,
Виганяємо смерть з душі,
А вона забігає в думки.
Виганяємо смерть звідусіль,
А вона осідає, мов сіль,
В неслухняні суглоби.
А вона сатаніє від злості,
Розриває слова і рядки,
І, зім'явши рожеві думки,
Смерть заходить у кості.

Ніби тривога безсонна,
Шириться чорна зона, —
Нам не світить потрапить в аннали,
Не засяєм, як зорі в Кремлі,
Нас запишуть важкі метали
Достроково у Книгу Землі.

Пливуть по Прип'яті човни,
Пливуть між берегів Дніпра.
Пливуть у шлейфі сивини
На хвилях, легші від пера.

Пливуть у небі літаки,
Пливуть, як птахи з далини.
На хвилях смертної ріки
Пливуть, гойдаючись, човни.

Сивіє синя далина,
У сивину сповивсь курган.
І від човна і до човна,
Як сивий шлейф, повзе туман.

Із далини у далину
Пливуть човни, пливуть човни.
І кожен схожий на труну
У сивім шлейфі сивини.

А люди, винні без вини,
Пливуть в розгойданих човнах,
І в сивім шлейфі сивини
Впливають у Чумацький Шлях.

Незалежно від статури і породи,
Незалежно від манер і вихилясів —
Вічний поклик мудрої природи
Нас рятує у жорстокім часі.
В світі, де одні незмінно проти,
Інші, безумовно, одностайні, —
Вічний поклик мудрої природи
Нас рятує і худобу в стайні.
Глянь наліво, подивись направо:
Кублиться, сичить, готове вбити.
Але є природи вічне право,
Є прекрасне лихо — полюбити!
Гей, життя! Пориви благородні
І нариви, по живім розриви!
Ми проходим на краю безодні,
Понад нами — зір вогнисті гриви.
Мало глузду! А така махина,
Маховик, розмахана планета.
Тільки світ не «Адмірал Нахімов»,
Мало світу лементів поета.
Мало так, ой, мало так, ой, мало,
Ой, не дні — літа, а мить єдина! —
Безпощадних злигоднів навало,
Не забудь, що я — лише людина.
Не забудь і ти, і ти, і всі ми,
Що минущі ми і неповторні,
Що принишкли тінню Хіросіми
Ниви біля Прип'яті незорані.

На вигадку щедрі милі оратори
Поливали з трибуни, як меліоратори:
— І русло старе, й мочарі старомодні
На поля перетворимо плодородні!
Болота окультурим волинські і пінські,
Погамуєм заплави розлогі ірпінські —
І повалить редиска, і повалить капуста —
На столі і в коморі заповниться пустка.

Ой, ті милі оратори в поті, які в милі,
Зупинити словесні потоки не в силі,
Углибали в степи заповідно розорані
І рубали у нетрях шляхи непроторені.
Ну а меліоратори, як милі оратори,
Темні нори кротів розкопали у кратери
І, як відьму з обори, як із комина чорта,
І гусей, і качок позганяли з болота.
Поміняли погоду во ім'я народу
І во ім'я у тім'я приглушили природу.
І відчули великі, і сказали, веселі:
— Нам плекати сади у майбутній пустелі!

1987 р.

Дивина! Ти служиш тим і тим,
Тих і тих вимазуєш в багнюку,
Володієш методом простим;
Хто в городі твій городить тин,
Той і свій — йому і тиснеш руку.

Звідки в тебе друзі — не збагну,
Звідки в тебе вороги — не знаю.
Віриш ти, як чорт у сатану,
В непотопну істину одну,
В допотопну: моя хата скраю!

Маєш нюх. Бігом біжиш в той бік,
Звідки лине запах дармівщини.
Дивний ти, їй-богу, чоловік,
Не людина, а страшний потік,
З тих, що труять ріки Батьківщини.

Може, й справді в тебе друзі є,
Може, й ворогів знайшов... по блату.
Тільки все, що маєш, — не твоє,
Все чуже. І грім тебе уб'є
І вогнем освітить крайню хату.

1987 р.

В селі, забутому і богом, і людьми,
В туманами окутаній долині
Я зорі в небі розглядав з пітьми
І так їх бачив, як не бачу нині.

В ті дні, коли я був ще молодим,
Корабликів пустивши за водою,
Блукав я берегом між берегинь і див
І маму поряд бачив молодою.

Співав і очерет, і верболіз,
І небо переливисте весняне, —
На осокори до ворін я ліз
І слухав світ, який дзвенів піснями.

В ті дні, коли я був ще молодим,
І тілом був, і духом був сильніший,
Я понад річкою прудкішою ходив,
Вдивлявся в небо вище і синіше.

Ні радіо, ні голубий екран
Не вчили жити і пісень співати.
Співали жайвори, і колосився лан,
Дзвеніли коси, як в росі блавати.

В ті дні, коли я був ще молодим,
На тихі зорі і на чисті води
Лиш починав лягати сизий дим,
Щоб милості не ждати від природи.

1987 р.

Чорно-білі? Вогненно-бурі?
Всеосяжні, як сонячний вітер,
Прокотились невидимі бурі,
Потоптали і трави, і віти.
Бунт стихії? Чи бунт природи
Проти глузду, що діє на лихо?
Тихі зорі і чисті води
Антисвіт випромінюють тихо.
Вже не тихі і вже не чисті
Споконвічні ліси і луки.
Заніміли слова голосисті,
Загриміли висоти науки.
Знову мужність останній подих
Віддає за життя Вітчизни.
Знов планету вражає подвиг,
А країна справляє тризни.
Чорно-білі, вогненно-бурі
Прокотились невидимі бурі.
Здичавілі і неприкаяні
Вмить сто тисяч коней заіржали.
Понад Прип'яттю ходить Каїн
І махає ножем іржавим.

1987 р.

Явивсь до мене на зорі
Здивований і непідкупний
Маленький принц Екзюпері,
У зорянім промінні скупаний,
Сказав: — Я бачив день і ніч,
Планет химерні каруселі,
Я смерті поспішав навстріч
Задля троянди у пустелі,
А ти?.. — И на промені зорі
Злетів у небеса високі.
А я згадав: Екзюпері
Створив його в часи жорстокі.
Ж иття у передсмертний час
Він перелив у вічне слово, —
Щоб туга рвала серце в нас,
Коли краса умре раптово.
І я відчув: життя земне —
Невпинна радість і розпука.
И сахнувсь -- хай мимо прошмигне,
Як жовта блискавка, гадюка.

1987 р.

Хто справді поет,
він — протест.
Історичну долаючи втому,
мусить
нести свій хрест
на гору відому.
Хто живе на краю катастрофи,
для нього життя —
не забава.
Він проходити мимо
Голгофи
не має права!

(З О. Твардовського)

Вся суть в однім-єдинім заповіті:
Те, що скажу, коли настане час,
Я знаю краще від усіх на світі,
Ж ивих і мертвих, — запевняю вас!

Ніколи я не міг би і нікому
Передовірити моїх тривог
І слово мовить. Навіть Льву Толстому —
Він так не скаже — хай собі він бог.

А я лиш смертний. За своє в одвіті,
Я над одним клопочусь день при дні:
Що знаю краще від усіх на світі,
Я так скажу, як хочеться мені.

Привезли з Карпат ялинки,
Як везли колись опришків,
Пов'язали їм рамена,
Щоб не сміли огинатись.

Під похмурою стіною
Ті ялинки посадили,
Хай би люди уявляли,
Що і ліс прийшов з поклоном.

Хай би люди на ялинки
Порівнялися в покорі
І також стіну похмуру
Не барилися підперти.
Хай би люди були певні,
Що у них мета життєва —
Цілий вік шнурком стояти,
Ніби їм сказали: — Струнко!

Під похмурою стіною
Стелиться зелене світло.
А ялинки незворушні,
Як приречені опришки.

Сонце котиться в небо високе,
Пил рожевий над полем здійма.
Світ у мене такий світлоокий,
Наче смерті на світі нема.
А на серці тривожно і щемко
В термоядерні роки ревучі.
Все ж такими, як бачив Шевченко,
Ще видно Дніпро і кручі.
Ще пісня, як чайка, лине,
У блакиті купаючи крила,
І зріють в душі України
Нерозтрачені ніжність і сила.
Нехай там у хвилях мазути
І залізні орли в піднебессі,
Та слово, із криці куте,
Дзвенить, як дзвеніло при Лесі.
Що вічне, не все за водою
Відпливає навіки у море,
І мусять за віку грядою
Відкритись грядущі простори.
О, їх не розгледіть в біноклі,
На комп'ютерах не розгадати, —
Тільки смерть, ніби меч дамоклів,
Не повинна над ними звисати.
Не повинна ракетним зблиском
Обірватись вселюдська дорога!
Вік грядущий, ти зовсім близько,
Ти під серцем велика тривога.
Хочу довго-предовго жити,
Легко йти вздовж Дніпра беретами.
Лиш не хочу синів пережити,
Розминутись на кручі з синами.
І навіть подумати страшно,
Що обірветься нить родоводу, —
Тільки ставши за батька старшим,
Син зіллється з рікою народу.
І збагне, що на серці щемко
Як відкриє шляхи кругойдучі,
І такими, як бачив Шевченко,
Знов побачить Дніпро і кручі.

1987 р.

Хто так доцільно і просто,
Який геніальний зодчий
Над Подолом округлив простір,
Виліпив-край мій отчий?

Гори впадають в долини,
Долини пливуть за крайнебо.
В полях і гаях Батьківщини
Щось є невіддільне від тебе.

Себе рятувать не берися,
А річку і кущик шипшини,
І в тобі засіяють риси
Споконвічної Батьківщини.

Учора, сьогодні і завтра
Зійшлися над небокраєм.
Ти — зодчий, життя співавтор,
Коли злився із рідним краєм.

Одвічного руху пружина
Пронизує землю й зорі.
У смертнім — безсмертна людина
Долає орбіти суворі.
Предтечі твої і нащадки
Виповнюють серце єдине
І шлях, що безстрашно початий
Відродженням Батьківщини.

Я нічого
не просив у Бога,
навіть дні продовжити мені,
врешті прошу:
коли є спромога,
хай оплатять мамі
трудодні,
той кривавий труд,
що на клозети
перейшов у Києві й Москві,
що здимів,
як зірвані ракети,
і завмер
в чорнобильській траві.

Мене питають: — Хто ти є і звідки? —
Відповідаю: родом з України.
Мої батьки і мого роду свідки.
Пройшли в народах зміни-переміни,
Але не зникли! Що не говори,
Були підвладні пану й людолову,
Ледь не згубили древні прапори,
Ледь зберегли свою правічну мову.
Але не зникли! Доля в нас така,
Яка любов плекає тільки з болем, —
Якщо в собі ти зрадив козака,
На цій землі став перекотиполем.
Що не кажи про той колективізм,
В якому всі — брати в одній оселі,
Я скуштував полин приватних сліз,
Де колективно всі були веселі.
Я все спізнав. Горить від страму рот,
В якому гасла ложні не погасли.
Я єсть народ, але я той народ,
Що й гласно залишається безгласним.
І все ж не зник! І зникнути не міг,
Бо не забув освячене віками.
Долаю найстрашнішу із доріг,
Що власними устелена кістками.
Я той, хто є частиною землі,
Хто в землю перейде, немов до мавзолею.
Мій вічний дух на журавлиному крилі
Вовік ширятиме над рідною землею.

1989 р.

ЧУТТЯ ЄДИНОЇ ПРОВИНИ НА ОСТАННЬОМУ РУБЕЖІ ОБОРОНИ

Десяте гроно

Я завинив, що в древнім домі,
Де я живу і буду жить,
Ґвалтують люди нам відомі
Жадану історичну мить,
Я завинив, що небозводи
Стулив докупи, як одні,
І грізні промені свободи
Зійшлись не в золоті — в лайні.
Я завинив, що смів і смію
Творити свій державний дім.
В Союзі бачив я Росію
І знав: Союз — це псевдонім.
Я завинив, що рідні лежні
У снах являють власну суть
І лежма будуть незалежні,
Допоки їх не понесуть.
Я винен в тім, що в День Свободи
Так святкував, як тільки міг.
А мусив був крізь небозводи
Орать одвічний переліг.
Я в День Свободи мав би вмерти
За плугом в чорній борозні,
Щоб лежнів змусить плуга перти
І виорать грядущі дні.
Я винен в тім, що світ продажний,
А я не здатний на торги.
Але ж мій крок — в той бік відважний,
Де нишкнуть вражі береги.
Я винен в тім, що вірю в мрію,
Що в небо рвусь, зламавши кліть,
А той, хто вірить лиш в Росію,
Проґавив буйний біг століть.
Я винен в тім, що вічні в'язні
Не бачать волі вище ґрат,
І в тім, що жити зобов'язаний,
Аби не йшов на брата брат.
Я винен в тім, що чесне слово
Моєму брату — в горлі ніж,
І в тім, що вибухнув раптово
Суироть безтямних роздоріж,
Супроть історії. Звикаю —
І мудрості своїй не рад.
Але я не дозволю Каїну
Обнять мене, хоч він — мій брат.
Я винен в тім, що Богом дане
Скидається на смертний гріх, —
Брат зняв із рук моїх кайдани,
Щоб одягнуть на душу їх.
І в тім я винен, що холопи
В траву пошпурять булаву,
Аби добутись до Європи
Із Києва — через Москву.
Я винен в тім, що вище й вище,
Мов птах, розкута мисль зліта, —
Кому — ілюзій кладовище,
Кому — нескорена мета.
Перед самим собою винен,
Душі своєї не зрікаюсь,
Весь вік повторювать повинен:
— Караюсь, мучусь і не каюсь!

Якщо державний корабель сам годен плавати по всіх морях і
океанах, то це самостійницька самоізоляція. А якщо його силою заганяють
у Північний Льодовитий океан, то це тепле братерське співробітництво.

Праві назвалися лівими,
Ліві зробилися правими,
Безправні — більш обізлілими,
Але залишились безправними.
Ті, що були німими,
Поробилися язикатими, —
Хто позмагається з ними,
Язиком тротуар підмітатиме.
Стали сумними безжурні,
Оптимісти не мають рації,
Домоглись послідовні дурні
Підвищення кваліфікації.
Хто носа тримав за вітром,
Став майстром своєї справи,
Варить його макітра
Лише злободенні страви.
Вчорашня брехня стає правдою,
Сьогоднішня правда — брехнею.
Над своєю душею безправною
Я схилився і плачу над нею.
День сущий у нас — о'кей!
Грядущий день — за туманом.
Лакеєм зостався лакей,
Переназвавшись паном.

Уламки минулої політичної системи чим більші, тим небезпечніші,
як метеорити, що прориваються з К осм осу на Зем лю і знищ ують
усе на своєм у шляху. Краще б вони згоріли дотла в своїй галактиці.

Під знаком страждань і тривог,
Далеко від щастя і див,
Може й створив когось Бог,
А я себе сам створив.

Усе, що моє, те моє:
Небо, земля і плоть.
І допоки зозуля кує,
Нікому мій дух не збороть.

Ж иттям за життя свою дань
Плачу я щодень і щоніч.
У світі тривог і страждань
Весь вік іду щастю навстріч,

Замагаючи сум і біду,
Оминаючи успіх зрадливий,
Весь вік я до щастя іду
І допоки іду, я щасливий.

4 січня 2003 р.

Товариство, пошани варте,
Станьмо ближче до ватри, —
Може, наші осінні пісні
Трохи зігріються на вогні.

Чом так сталось, товариство миле,
Що ми дуже любимо могили?
Недарма ж бо споконвік і нині
Лиш біля могил завжди єдині.

Це ж важке і трагічне заняття -
На могилах шукати снагу й завзяття,
Це ж над силу — віками черпати сили
В хороводах довкруг могили.

Коли злютовують сили свої одиниці,
То разом копають в пустелі криниці.
А як поєднаються круглопузі нулі,
Тоді сохнуть джерела і в щедрій землі.

Завдяки телебаченню Україна знає своїх мерзотників і агресивних
примітивів в обличчя, але поки що не мож е дістати ж одного
хоча б одною цеглиною із поруйнованого ними храму нашого майбутнього.

Небо зоряне в серпні виблискує,
Ніби мова моя материнська.
Слово сяє, і зірка сяє,
І високо летить понад краєм,
І в останнім польоті згорає.

Зоре моя заповітна,
Мово моя материнська,
Ніч довкола така непривітна
Над безоднями лячно виблискує,
Коли зірка летить над краєм
І в останнім польоті згорає.

Зірка падає не без причини,
А ти, мово, як та причинна,
Упосліджена і безневинна,
Що йти з хати у ніч повинна...
Небо зоряне в серпні виблискує,
Ніби мова моя материнська,
Українська моя латина,
Як під тином забута свитина.

Унікальна російська культура, кажуть фахівці, органічно вбирає
всі яскраві набутки культур «братніх народів», але, як свідчить
історичний досвід, ніколи і нічого їм не повертає.

Анатолію Глущаку

Давно в устремліннях своїх безберег,
Я над морем постав, ніби вічності віть,
І друзів із юності кличу в ковчег,
Що гойдається в хвилях тисячоліть.

У вітрилах пружиниться вітер бентег,
А в бурунах акули блищать, як мечі.
Мої друзі веселі кермують ковчег,
Що пливе в безкінечність удень і вночі.

В небі зорі вмирають і летять крізь віки,
Заливаючи світлом нових днів береги.
Час від часу здається, що ті зорі — чарки,
В які щедро налить обіцяли боги.

Грають сурми небесні. Лине ангельський спів.
Небо падає в море і п'янить без вина.
В колі друзів я п'ю на банкеті богів
Чи з банкету вертаюсь, де все випив до дна?..

Ой, не все, ой, ще ні! Грають хвилі вночі,
Грають хвилі удень. Віє вітер бентег.
А в бурунах акули, як сріблясті мечі,
Ладні в друзки потяти наш веселий ковчег.

А ковчег маневрує поміж збурених гір,
Море в хвилях безтямне, як п'яний в загул.
Ми п'ємо над безоднями із келихів зір
І закусюєм хвацько хвостами акул.

Що складніша й делікатніша внутрішня душевна організація
людини, то тяжчі життєві випробування чекають на таку людину.

Богданові Осадчуку

1
Куди подітися? І чи знайду краї,
Де жить до скону можна по Закону,
Де потолоч і ниці шахраї
Не кубляться гаддям побіля трону
Примарної, гендлярської свободи?!
Пройду через безодні й тихі броди,
Здолаю радість і прийму біду,
А тих країв на світі не знайду.

2
Цей світ — не сад утіх,
А якщо сад — то не для всіх.
Цей світ не сад, а ліс,
За кожним деревом чаїться біс.
А в морі радості — незримі сіті,
Готові вполювати всіх на світі.
Цей світ — не сад захоплень і утіх,
Коли щокроку тут то плач, то сміх.
Тут легко сміх вливається в ридання,
А безнадія — в тихе сподівання...

З
Я думаю про дух, про ту основу,
Яку здобудем, обіпремся знову
Міцніше, як на твердь, на власний дух
І випрямим, і видовжим свій рух
До споконвічної, великої мети,
Аби себе і свій народ знайти.
Ми оминемо прірву небуття,
З якої тьмяно світять зорі в пустку,
Нас затягаючи в космічно-історичну втому,
І ми докажемо, що дух — то є життя,
В якому часто ріжуть по живому,
Аби лишити в горах Заратустру
І до людей вернутися, додому.

Мліє демон в кратері,
А вулкан погас.
Попіл демократії
Облягає Час.

Демократи, де вони?
Де їх горній шлях?
Язикаті демони,
Попіл на вустах.

Коли все минає, то навіщо тоді те, що відбувається? А коли все,
що відбувається, неминуче, то яка ціна лю дських зусиль, спрямованих
на перестворення світу?

Іванові Драчу

Дракули нападають на Драча,
Сичать гаддям зі шпальт і з-під колоди.
Породі цій за всякої погоди
Підступності й нахабства вистача.
В Івана віра, як у тьмі свіча,
Веде крізь нетрі в сині небозводи.
А в них лиш манія, що їх же й звелича,
И жене свободу в пащу несвободи.
Момони слуги, лицарі олжі,
Що труять правду, як природу — стронцій.
Свідомий поклику і місії своєї.
Коли пігмеї пнуться в корифеї,
Стоїть Іван й виймає ніж із сонця.

Сила політиків — не в слабкості громадян, що їх обирають,
а в силі історичних обставин.

Росіє-матінко! Ти праведно вчинила,
Що несподівано мене осиротила,
Коли прийняла вікопомний документ
Про свій суверенітет.
Але чому, скажи мені, навіщо
Не хочеш закріпить цього навічно,
А все шукаєш підходящу мить,
Щоб знов мене усиновить?!
Росіє-матінко! Я помолюсь за тебе,
Щоб ти зростала від землі до неба,
Щоб рум'янів твій пишний коровай.
Але прошу: без мене процвітай!

1992 р.

Справжні поети своїм корінням починаються в надрах рідного
народу, народжуються на грішній землі, але в духовном у сенсі ще за
життя поселяються на небесах, аби, з високості споглядаючи, оберігати
не тільки свій край, а й усю землю.

Якщо першим було Слово
І те Слово було Богом,
То чистий папір,
Помережаний чистими словами,
Що йдуть від чистої совісті,
І все, що пишемо,
Вперше й востаннє,
Належить Богові,
Незалежно від того,
Чи ми адресуємо, чи не адресуємо
Всевишньому
Свої сокровенні слова.
То ж навіщо називати всує
Ім'я Господа нашого?
Навіщо бити поклони
І клястися у вірності?
Кому це потрібно?
Хіба що брехунам і лицемірам,
Хто без лицедійства жити не годен.
Брехунам і лицемірам,
Які не здатні нічим засвідчити
Своє божественне призначення,
Як тільки клятвами й поклонами.
Що далі від кадила й фіміаму,
Що далі від Московського патріархату,
То ближче до Бога,
То ближче до України,
Нам Богом даної
Ще в часи до-Богданові.

До нібито гетьманського гасла «Навіки разом!» український
комуніст Микола Хвильовий ще в минулому тисячолітті зробив геополітичне
уточнення: «Геть від Москви!»

Северинкові,
який народився 14 жовтня 2001 р.

Усе, що було, — не збулося,
Досвід постав із досад.
І розквітло осіннє волосся,
Як весною вишневий сад.

То й що з того саду вийшло?
А те, що з цвітіння в саду:
Шпаки поклювали вишні,
Мов роки — жагу молоду.

Але, що було, те буде,
Підніметься вгору з низин, —
Забуте Андрійко здобуде,
Віднайде жагу Северин.

Вчорашнє і позавчорашнє
Нікуди не дінеться, ні!
И за обрій дивитись не страшно,
Залишаючись в світі синів.

У цьому минущому світі
В повторах продовжимось ми,
Допоки в космічні сіті
Ще котиться сонце з пітьми.

Щоранку відроджене щастя
Освітлює день з-під повік
І дорогами Еклезіаста
Ми йдемо, як ішли споконвік.

Чаша терпіння ніколи не переповнюється медом солодкого життя.

Леонідові Талалаю

Ми живем між минулим і між
Тим, що вище за час швидкоплинний,
Переорює душу леміш
Не сталевий — давно журавлиний.

Ми багаті не тим, що в хаті, —
Тільки тим, що пливе небесами.
Не погасли осінні багаття -
Переходять у зиму з нами.

Повертаймо з усіх роздоріж
В першослово, яке не гине...
Вже заглибився в долю леміш
І веде у політ журавлиний.

Провисає прощальне: «Курли!»
Над левадами і гаями.
Де були ми, а де не були -
Цілий світ обняли словами.

Якби кожна людина думала виключно про те, як потрапити
в президенти чи в депутати, то нікому було б орати землю, доїти корів,
учити в школі дітей...

Коли зникає любов до життя,
Місце її заступає байдужість,
Що переростає в апатію.
Це як прелюдія смерті,
Що приходить посланцем порожнечі,
Аби заповнити порожнечу,
Яка не сприймає ні барв, ні звуків,
Цурається сонця і людей,
Здатна лише на одне —
Бути порожнечею, тобто вмістилищем смерті.
Але на зміну любові до життя
Приходить огида до життя лише тоді,
Коли любов не витримує випробування життям
Через недостатню силу зв'язків з іншими людьми,
Через брак духовних зв'язків з народом,
Як в минулому, так в тому періоді земного буття,
Коли настає випробування для любові до життя
Перед брамою вічності.

Жінки притомлені, осінні,
Що в штольнях міста мало діють,
На лузі в запашному сіні
Так відчайдушно молодіють!

Цього процесу ніяк не збагну,
Що стає визначальним для кризових днів, —
Виплавляють все менше у нас чавуну,
А все більше довкола чавунних лобів.

Пам 'яті Юлія Мазура

Ми увійшли у віртуальний час,
Де ми ще є і вже немає нас,
Мої ровесники, чужі в своїм краю,
Що опинилися у прірви на краю,
Що горло дерли за Вкраїну і народ —
І не вписались в історичний поворот.
Мої зажурені, тримайтесь! Як не є,
Зозуля далі нам літа кує,
І вище смутку те, що ми живі,
А головне, що ми були праві,
Коли рвонули з історичних роздоріж
І перші зайняли хисткий рубіж,
Звідкіль відкривсь на збурених вітрах
Давно закритий український шлях,
Де з небуття, із глуму і хули
Ми прапор волі в небо підняли.
То не біда, що в епіцентрі лих
Ми опинилися ні в сих, ні в тих,
Скотившись нижче видимих низин,
А пан Ніхто піднявся до вершин.
І не біда, що в стані сатани
Ми віддали клейноди без війни.
То все минуще! День новий гряде,
В якому кривда в невідь відійде.
Хіба не видно? Пан Ніхто згори
Зі страхом хилиться в тартарари.
Настане судна й благовісна мить,
Коли за ним навіки загримить.
Мої сподвижники, журитися дарма,
Що ми ще є і ніби нас нема, —
За нами Україна і народ,
А перед нами — вгору поворот,
Що в прірву скине віртуальний час,
Нехай тоді вже і не буде нас...

Бути вільним — це вміти розмовляти з волею,
Без жодних зусиль, як птах,
перебувати у вільному польоті,
Вміти осягати безкінечність
і розмовляти із власного самотністю,
Розлитою на всій землі і в космосі.
Коли цього вміння бракує або його зовсім немає,
То не варто бути вільним.
Тоді краще повертатися назад, в неволю,
Щоб злитися із собі подібними,
невидющими й глухонімими,
Народженими жити в неволі
Чи йти вслід за Альбертом Камю,
Який знайшов найпростіший вихід для всіх
слабодухих на волі,
Проголосивши:
«Смерть — це найвищий вияв свободи».

Хто прагне спинити мить,
Збирається вічно жить.
А перш, як спиняти мить,
Варто руки помить.

Я все робив, що міг,
Для рабської породи,
Забувши про батіг
Як інструмент свободи

Справа навіть не в тому,
що там буде по тому...
Хто згадає про нас
у той позаобрійний час,
хто Одесу і Київ забуде.
Мова зовсім про інше,
набагато страшніше,
мова про час грядущий,
якого жахаюсь найдужче, —
коли сонце про землю забуде
і настане всесвітня знемога,
і на світі нічого не буде,
нічого й нікого.
Навіть коли цей світ
проживе ще мільярди літ...
А я компоную ці строфи
з відчуттям катастрофи,
ніби про мене Всевишній
не подбав у заобрійній тиші.

Могили, мов келихи вічності,
Переповнені тоскною тишею,
Ніби вуха із потойбічності,
Наслухають, що кажем, що пишемо,

Обсіли мене скорботи,
Дошкуляють всесвітні печалі...
Але тільки у вирі роботи
Відкриваються втрачені далі.

І знов на тихі зорі, на чисті води
Повертаєшся, фольклорний народе,
Змучений і засмучений,
Від себе самого відлучений,
Щоб вічно і в щасті, і в горі
Шукать чисті води і тихі зорі,
А знаходить їх тільки в пісні,
Поки серце з розпуки не трісне.

Коли енергія душі пригасає, а почуття регулюються розумом,
настає пора відмовитись від журавля в небі й переконати себе,
що синиця в жмені — саме той омріяний журавель.

Пташки співають, бо пташки чудні,
Наділені найтоншими чуттями,
Пташки співають, як і ми, дурні,
В цей світ страждань закохані без тями.

Кажуть, все добре буде,
Як тільки угодно Богу, —
Всезнаючі наші люди
Знайдуть свою дорогу.
Вірю в людей. Розумію,
Що буде, як має бути,
І врешті загальну мрію
Втілить загальне майбутнє.
Вдивляюся в небо похмуре
І чесно признатися мушу,
Що радий би від зажури
Звільнити стривожену душу, —
Скупані в радіаційній зливі,
Традиційно придушені,
Наші люди богобоязливі
І чортопослушні.

Сховався український дух
В цупкий баранячий кожух,
За повелінням сатани
Людьми кермують барани.

Товариство безпідставно гонористе,
Інтригани за ширмою злагоди.
Правоцентристи чи лівоцентристи -
З поля одного ягоди.

Вчорашні блюдолизи й стукачі -
І на те нема ради! -
Ходять величаво, як павичі,
Коридорами влади.

В часи Фрідріха Ніцше людина поспішала до моря,
Як поспішає з гір брудний потік,
Щоб злитися з морем і очиститись.
На межі тисячоліть людина поспішає до моря
З тим самим наміром,
Але вона, навіть злившись із морем,
Вже ніколи не ОЧИСТРІТЬСЯ,
Тому що людина занапастила море.
Упродовж безумного двадцятого віку,
Скільки влила бруду в його чисту душу,
Що в морі спостерігається лише одне:
Бруд зливається з брудом, примножуючи
неврічерпний бруд.
Гряде брутальність як грандіозна покара брудом.

Братові Василю

«Мур-мур!», моє море замурзане,
Під зорями півдня розморене,
Поєднане вічними узами
З налитими сонцем просторами
І рудими покрите узорами.

«Мур-мур!», моє море, мов котик,
Що треться до ніг і муркоче.
В піску золотому твій ротик
Весь берег розніжити хоче
І уяву блудливу лоскоче.

«Мур-мур!», моє море! При силі
Твої ще прозорі глибини...
І рвуться до берега хвилі,
Як руки в останні хвилини,
Що прагнуть рятунку людини.

«Мур-мур!», моє море замурзане,
Красиве припливів атаками,
Звеличене древніми музами,
Брутально принижене шлаками
І оточене щільно клоаками.

«Мур-мур!», моє море суворе
І, мов котик, на сонці розморене.
Море, поки що прозоре.
Під сонними синіми зорями,
«Мур-мур!», моє море,
Поки що прозоре!..

Чорне море залишиться Чорним,
Не обернеться в море туги.
Своїм диханням невідпорним
Хвилі гнатиме за виднокруги.
Потім гнатиме знов до землі,
Перехлюпавши сотні миль.
Лиш на обрії кораблі
Бовванітимуть, мов королі,
На тронах підступних хвиль.

Любов — найвища нагорода —
І в пеклі облаштує рай.
Любов, принижена і горда,
Підпалить злоби виднокрай.

Щастя не в тому, не в тому,
Щоб селитися в гніздах небес.
Треба завжди вертатись додому,
Навіть так, як побитий пес.

Не шукайте свого коріння по київських скверах,
одеських бульварах і в донецьких териконах,
не шукайте свого коріння в довколачорнобильських
лісах, на Канарах ів м 'яких кріслах
велебних кабінетів на Печерських пагорбах.
Шукайте своє коріння в скелях Довбуша, на
конспіративних квартирах Романа Шухевича,
в катакомбах Аджимушкаю і біля Берестечка,
в козацьких могилах, там, де «триста,
як скло, товариства лягло». Правічне кам'яне
коріння — це сила, на яку можна покладатися,
відколи нас прагнуть вирвати з корінням
ось уже понад триста літ.
(Фрагмент з монологу у колі друзів)

Поки ще сплять треті півні,
Поспішаймо до Криворівні!
Поки цілі правічні корені,
Ми до кінця не скорені,
Ми, як гори, для волі створені,
Зберігаєм тверду породу,
Сильну духом бунтарського роду.
Воднораз і криві, і рівні,
Всі ми родом із Криворівні.
На питання: «Буть чи не буть?» —
Наша відповідь — натиск і бунт!
Ну а поки, ну а поки
Ми, немов гірські потоки.
Поки є у нас Карпати,
Волю не дамо приспати.
Поки є в нас Коломия,
Під хомут не піде шия.
Поки є у нас Говерла,
Україна ще не вмерла!

Є сила в простому корені,
Більша за грім у кроні.
Дерева будуть повторені,
Відродившись в земному лоні.
Є сила в житті людини,
Непідвладна законам смерті,
Допоки в народні глибини
Вглибають корені вперті.
В надрах віків не зморені,
Певні безсмертного роду,
Ж ивлять могутні корені
Древо мого народу.
Листя у кроні, ми — тлінні,
Приречені на заміну,
Та відродимось у корінні
І побачимо знов Україну.

1983–2001 рр.

Українець найбільше може
Тільки те, що під силу Ікару:
В час астральний покликання Боже
Обернути на Божу кару.

Серед бідних найбільший багач,
Я сміхом поборюю плач,
Приречений вічно ловить
Свою усміхнену мить.

У тиші принишклих нив
Колос про корінь забуде.
А чутку про те, що я жив,
Поширили заздрісні люди.

Там, де гори, де ліси і пущі,
Де дзвенять ручаї невсипущі,
Тільки далеко від цивілізації
Зберігаються скарби нації.

Істина полягає
в тому,
що не підлягає
нікому.

За Єсеніна старший на тридцять п'ять,
За Шевченка — на всі вісімнадцять...
Чи не досить тобі без пуття римувать,
Чи не варт ліпшим ділом зайняться?!
Добрі люди будують, плекають зело,
Орють землю, як предки орали,
Ти ж не вибився навіть — собі на зло! -
Ні в професоррі, ні в генерали.
Вийшли з тюрем на волю останні борці,
Що із ладом жорстоким не загравали,
Ти ж незмінно стискаєш перо у руці
І малюєш уперто примарні заграви.
Повертатись намарне до рідних джерел -
Вже скарбами джерельними маклер гендлює!
А кого вічна спрага повернень жере,
Той із відчаю в римах ту спрагу тамує.
Тож отямся й збагни: наша мрія — мара,
Вона зраджена тричі і продана тричі...
Чи ти здуру приріс до паперу й пера,
Чи тебе віщий голос із безвісті кличе?
Все позаду давно, а попереду — тьма,
Все, що бути могло, — за горою крутою...
— Ну то й що? Коли просвітку в світі нема,
Я навчусь розмовляти з лихою пітьмою.
Цілий вік я гнуздаю баского коня
І роблю це на совість, як має бути.
Недаремно вночі й серед білого дня
Мчу і мчу я в минуле й дивлюся в майбутнє.
Кінь мій — слово невтомне, що ночі і дні
Б 'є копитами мертву, знімілу породу,
Шлях торує затято не тільки мені,
Творить шлях з манівців до безсмертя народу.
Не пророк і не геній, я наступник предтеч:
Моя вдача незмінна і віра незмінна.
Поки кінь мій в бою, не пощербиться меч,
Поки Слово не вмерло, живе Україна!
Поки я на коні, буде слатись мій шлях
В даль, що небом і сонцем сповита.
Ви коня не дражніть, бо він дасть по зубах -
В нього праведні й сильні копита.

7 липня 2003 р.
Карпати

Не дай, Господь, щоб зникли всі проблеми,
А в людях — прагнення здобутись верховин.
Без верховин зіпнеться нице й темне
І твань поглине красоту низин.
В житті доволі і тепер болота,
Тому і рветься до Олімпу рвань.
Фальшивих храмів пишна позолота
Не годна притінить болотну твань.
Тріщать устої, мулом замулило
Правічну честь і лицарський гонор.
Священну волю пущено на мило,
А джерелом наживи став розор.
Але ще є, мов квіти на болоті,
Не продались і не перевелись,
Є люди, що землі цій плоть від плоті,
Готові в бій за неї, як колись.
Вони ще не об'єднані в загонах,
Вони гуртуються і ждуть на слушний час.
А ті, що сплять на наших міліонах,
Хай знають нас і хай бояться нас!
Життя прекрасне, як мої Карпати,
І як Яремче, вільне від ярем.
...Навчились ми за волю помирати,
Та не навчились жити без проблем.

У нашій пам'яті як лицар непокори,
Який заміг царя і плинний час,
Малим не уявляв собі Тарас,
Що небо над землею без підпори.

Видіння постає в години пізні,
Коли минувшина, як сутінки, мигтить, —
Малий хлоп'як до обрію біжить,
Щоб там побачити стовпи залізні.

Нема стовпів. Хіба стоять могили,
Як спомини і заповіт віків.
Либонь, кобзарський на могилах спів
Поєднує земні й небесні сили?!.

Задумався і затужив під вечір,
В курай пірнув й піднявсь понад курай -
І виріс так, що легко небокрай
Прийняв собі на непохитні плечі.

Стоїть Тарас. Немов Атлант, надсили
Тримає наше небо з року в рік,
Тримає нашу пам'ять з віку в вік,
А ми, живі, безсилі, як могили.

Хто ж ми такі? Чом наші видноколи
Не годні втримать, як єдиний він?
Встаєм і падаєм, підводимся з колін
І знову хилимось... Прости нас, доле.
Допоки ще моголи ми, моголи.

Нас поєднали не віки,
А ланцюги нас поєднали.
Нас поєднали Соловки,
Брудні кутузки і централи.
Нас поєднали канчуки
І спільні на душі кайдани.
Ми не сіамські близнюки,
Яким страждання Богом дане.
Так, поряд ми пройшли віки,
Незрідка — в ногу, під конвоєм.
Ми в спільні входили полки,
Імперським зайняті розбоєм.
Але, пробачте, ми — це ми,
А ви — це ви. Ну й слава Богу!
Ми діти спільної тюрми,
Що вийшли на свою дорогу.
Ми розійшлися врізнобіч,
Кому — на Схід, кому — на Захід, —
Порвавши пута протиріч,
Звільняємось від давніх страхів,
Ні сліз не треба, ні проклять,
Коли, як Божа благодать,
Нас відродило розставання.
«Лицом к лицу — лица не увидать,
Большое видится на расстояньи».
Як люди добрі, а не злі,
Ми знаєм, кожен в рідній хаті:
Любити краще звіддалі,
Ніж мордуватись в інтернаті.
А хто лаштується в месії
І правду плутає з олжею,
В Росії не знайшов Росії
І в світі розминеться з нею.
Нас поєднали не віки
Й не матюки — ваш скарб найбільший.
Ми не сіамські близнюки,
Яких з'єднав на глум Всевишній.

8–13 липня 2003 р.
Карпати–Київ

Вороги України і шахраї
Викрадають у тебе скарби твої,
Виживають із рідної хати
І женуть у чужі краї
На шмат хліба собі заробляти,
А ти, як зелені Карпати,
Як вражена громом вода,
Як пісня прадавня і молода,
Відкидаєш журбу і втрати,
Відкидаєш зневіри трутизну, —
Моя всеплодющая мати,
Віковічна моя Вітчизна!
Під високою аркою райдуги
Я стою, мов карпатська ялина,
І велика музика радості
Понад гори до серця лине.
Я радий, що ти зі мною,
А з тобою — мій плач і спів.
Лиш гукни — я впаду грозою
На твоїх яничарів і шахраїв.

5 липня 2003 р.
Карпати

Ларисі Гриджук
Ми діти Франка і Шевченка,
Карпат незрадливі діти,
Тому в київськім небі щемко
Відлунюють нам трембіти.

Наша віра в душі не вмерла,
Хоч лютує нащадок Батиїв.
Сила духу, як горда Говерла,
Підносить до неба Київ.

Ми не мстиві, але затяті,
Вірність краю — життя окраса.
Буде вічно у нашій хаті
Вільно жити мова Тараса.

В стольнім граді ми не ізгої.
Все тут наше — і свята, й тризни.
Ми володарі сильної зброї,
Що зветься любов до Вітчизни.

8 березня 2003 р.

Відкрите море не для всіх відкрите, —
Є ж люди в мушлях, тихі, як рапани,
Яким чужі штормів космічні ритми,
Яким ворожі шквали й урагани.
А є такі, що мусять щось утнути -
Вчинити бунт або здвигнути гори,
їх не зупинять на шляху Бермуди,
їх не злякає знавісніле море.
Тих таємниць не розгадать нікому,
Що рухають людьми — любов чи зорі? -
То й більше кораблів на дні морському,
Ніж кораблів, що плавають у морі.
Влітають в сни думок метеорити,
Що вдень ведуть в незвідані простори, —
І шаленіють хвиль космічні ритми,
І рвуться яхти, як вітри, у море.
Відкрите море в буйство окаянне,
В затаєні магічні круговерті, —
Долаючи моря і океани,
Гамують люди вічну силу смерті.

13 серпня 2003 р.
Крим

Над моєю Вітчизною хмари
Пливуть, як у пісні татари,
А насправді брати зі Сходу
Прогнозують Вітчизні погоду,
Закохані в неї не в міру,
Щоб відкрить новий шлях до Сибіру.

А Європа у славі і страмі
Живе в поруйнованім храмі
І, як личить старенькій дамі,
Міняє вечірні наряди,
Дає нам шляхетні поради,
Шукаючи в тім самовтіхи,
Чомусь певна, що ми, як діти,
Маємо з того радіти.
Бо вона ж нам накреслює віхи,
Щоб тривати у славі й страмі,
Віддаляючи власне: «— Амінь!»
Європа, немов Афродіта,
Не знає, куди себе діти, —
Як не збочити з битого шляху
І на грані любові і страху
Догодити Ісусу й Аллаху;
Як відстоять старі заповіти
І найкращих сусідів роздіти,
А ізгоя в модерни одіти.
Не знає, куди себе діти
Європа, немов Афродіта, —
Хотіла б ізгоя обняти,
Аби втішити душу дитяти.
Але, щоб обняти, як мати,
Треба руки ласкаві мати.

14 лютого 2004 р.
м. Київ

Ще суду не було,
лиш очі, як стожари,
лиш вуха, як локатори,
що ловлять з неба клич.
І судді до столів
ідуть, немов примари,
і ліплять циркуляри
до втрачених облич.
— Встать, суд іде! -
зичливо
лунає поклик залом.
Підсудною на лаві
сидить знайома тінь.
До мене посміхнулась
і очі показала,
в яких волала туга
загиблих поколінь.
— Хто суддів цих намовив?
Куди потрапив? Де я? —
Велика запідозра
прошила мозок мій.
— Вона не спрацювала!
Вона-не та ідея! —
Сказав суддя плюгавий
і головний крутій.
Озвались підголоски:
— Такої нам не треба!
Мала, щоб стати стрижнем
глобального добра. —
Вона ж сиділа в залі,
сягаючи до неба,
красу являла, й силу
Говерли і Дніпра,
Готова, як в «Мойсеї»
Труснуть огнистим видом,
котити Чорним морем
справдешній волі дзвін.
Схилитись до Кавказу,
вперезана Бескидом,
і сяять, і світити
до всіх людських сторін.
Але безликі судді,
ворожі віщій суті,
сказали: — Ця ідея
лиш для чужих земель,
а в нас не спрацювала. —
То й ухвалили судді,
нехай попрацювати
виходить на панель.
Зал заревів від гніву,
гнів прокотивсь над краєм,
і все збагнули люди,
живучі і сумні:
— Як нас так суд карає,
то хто ж над нами судді? -
І відповіло небо,
що судці ті самі.

11 січня 2004 р.

Р. S.
Себе і сусідів натхненно лаємо,
Взиваємо всує у храмах до Бога,
Щоб вірити: — Маємо те, що маємо! -
І не вірить у те, що не маєм нічого.
Немов прокотилась ординська навала
І тривають удари ворожого війська, —
Українська ідея не спрацювала,
Зате спрацювала ідея злодійська.

12 січня 2004 р.

Я збагнув, проходячи останні кілометри,
Коли можна будь-де і будь-коли вмерти,
Що жадібно й довго на світі жити -
Це за юністю ніжно й тяжко тужити,
Особливо, проходячи останні кілометри,
Коли можна і варто раптово вмерти,
Я відчуваю, що повнокровно і довго жити -
Це за юністю ніжно і щемко тужити.
І не врятують ні доля, ні милість Бога,
Коли мусить скінчитись твоя дорога.
Але й на останній, фатальній межі згасання
Світить в душу вічна зоря повертання,
Що розвіває печаль твою і похмурість,
І на прощання тебе повертає в юність,
Це буває тоді, коли пройдена чесно дорога,
І ти, як юнак, постаєш перед ликом Бога.

Романові

Чути: кру! кру! кру!
В чужині умру...
Б. Лепкий

Летять журавлі наді мною, все «Кру!» і «Кру»,
Як тоді, коли пісня журлива народилась у Лепкого.
А я собі думаю, що ніколи в цім світі не вмру,
Поки пісня у небі пливе з того часу далекого,
Коли було втрачено все. І підступний людиі^йзвір
Розтоптав Україну, назвавшись лукаво товаришем.
Залишилася пісня й вознеслась від землі до зір,
Щоб з небес пантрувати священні могили й погарища.
Тільки пісня лишилась і жменька дозволених слів,
Аби в клятвах нових пригиналися ми уклінно.
Але навіть тоді, як зґвалтований розум дурів,
У затьмаренім тексті світилось: «Живи, Україно!..»
Вітер часу ламає дерева й високі людські життя,
Перегортає в історії то чорну, то білу сторінку.
Стало мужем державним на диво живуче дитя,
Скупане на погарищі у несмертнім могильнім барвінку.
В епіцентрі брехні, в мерехтінні поганьблених зір,
В говорильні безмежній, що не знає ні страму, ні тями,
Бовваніє над нами розпаношений людинозвір,
Прихистившись завбачливо історичними прапорами.
Вітер часу кружляє, як підмітив ще Еклезіяст,
Журавлі відлітають, щоб додому вернутися в повесінні.
Поки пісня у небі, поки топчем правічний ряст,
Людинозвірі приречені, як динозаври, вимерти в Україні.
Летять журавлі й мою душу кривавлять
тим «Кру!» і «Кру!»,
Диктатура журби журавлиної концентрується наді мною.
Але ж я не плачу! Я вірю, що ніколи-ніколи не вмру,
Допоки моя Україна, боронь, Боже,
не стане мені чужиною.

14 вересня 2003 р.

ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ БЕЗОДНІ

Одинадцяте гроно

Сокира гуляє в саду,
Святкує свободу слова.
Деревам струнким на біду —
Пам'ять у неї чудова:
Куди її хто не пускав,
Не забула сувора сокира,
Як часто, позбавлена прав,
Була вона надто сумирна,
Цуралася гострих слів,
Уникала контакту прямого,
Заблукавши між вишень і слив,
Звершить не могла головного.
Сокирних позбавлена прав,
Вона вочевидь іржавіла
І смертію смерть поправ
Сокира співати не сміла.
Свобода лиш марилась їй,
Але не давали свободи
Тоді, коли рвалася в бій
З нагодою і без нагоди.
Прорубала сокира стіну —
Заслон до свободи слова,
І тепер кожен день на війну
Вирушати сокира готова.
Вже гуляє на волі сокира,
Втішає роз'ятрену душу,
Її мова залізна і щира
Вбиває і яблуню, й грушу.
Ой, гуляє сокира в саду,
Торжествує, немов королева.
Неспроможні спинити біду,
Покалічені плачуть дерева.

12 березня 2005 р.

Тіло прагне вдоволень і благ —
Тож на газ обміняємо душі!
Хто б чого в цім житті не забаг,
Згинуть в нафті і дині, і груші.
Лицемірить великий прогрес,
А комфорт кінець світу пророчить!
Знавіснілий добробуту пес
На життя хижі зуби точить.
Гинуть ріки, озера, ліси,
Стогнуть в бруді моря й океани.
Тільки людство на захист краси
Не єднається в дні окаянні.
Розпаношились жирні коти,
Благ нових вимагає натовп.
Ненажерливі хижі роти
Небезпечніш за тисячі НАТО.
В джунглях розвитку світ захряс,
Віє смертю з порожніх копалень.
Що дорожчий сьогодні газ,
Завтра ближче до самоспалень.
Може статись, що СО-2,
Закріпившись в озонній ніші,
Передушить всі вічні слова
І від неба стане сильнішим.
Перевтіляться люди в мух
І замовкнуть у банці природи.
А людський невпокорений дух
Піде з димом за небозводи.
Промінь сонця у формі меча
Рубане межи очі востаннє,
Потім ночі глобальна печать
Зафіксує всесвітнє мовчання

25 грудня 2005 р.

Знамените не все знаменне,
а знаменне — не все знамените;
щось в душі негаразд у мене,
як лютують там грізні битви,
як схрестились шаблі і списи,
рвуться бомби, сичать кулемети,
на щити брешуть древні лиси
про конечне майбутнє планети;
загострилося давнє вміння
розрізняти, де чорне, де біле, —
певно, тому космічне каміння
в сни жбурляють захмарні дебіли;
астероїди, чорні діри
атакують згори і знизу,
підступають у двір бузувіри
із бензином і купою хмизу;
негаразд щось у мене довкола
і в мені гараздів бракує, —
чи то воля в безвиході квола,
чи уява безумством нуртує;
голоси з паралельного світу —
програю вирішальну битву
й до щоки притискаю бритву,
щоб у сні не колоти Лоліту.

8 грудня 2005 р.

Навіки про все забути
Чи, врешті, придумати схоже.
Те, що колись може бути,
Бути не конче може.
Підказує вроджена лінь нам
Чи то самовпевненість давня:
Ні глобального потепління,
Ні повного похолодання!
Але не втечеш від лиха ти,
Що з доокруж наступає:
Коли немає чим дихати,
То й сили втекти немає.
Як сам себе з попелу зліпиш,
То станеш на рівень Бога,
Інакше — Апокаліпсис
І вічна космічна дорога.
Та не думати і забути —
Ніяк на людину не схоже.
Те, що колись може бути,
Статися й нині може.

25 грудня 2005 р.

Природа мстить людині
за її хитромудре вміння
опинятися на вершині
без Божого благословіння,
заглядати глибоко в море,
з підземних комор вигрібати,
руйнувати і доли, й гори,
на дурничку все брати й брати,
розгадувать таємниці
за всіма сімома замками,
приручать громові блискавиці
і святого торкатись руками.
Бунтує земля знеможена,
карає нас небо ображене
за те, що чіпати не можна,
що Всевишнього воля зневажена.
Розум людський збожеволів,
винищує все й пожирає.
Земля, варта кращої долі,
Щодня і щомить вмирає.
Вчене диявольське вміння
детонує в природі повстання —
від глобального потепління
до всесвітнього похолодання!
Сатанинського зла гінці —
знавіснілі шквали і смерчі
поводяться, як творці
планетарної смерті.
Технократи і вчені мужі,
схаменіться, отямтесь сьогодні!
Все людство стоїть на межі,
за якою — космічні безодні.

11 липня 2005 р.

Зійшли з дзвіниць ідейних дзвонарі
І подалися хутко в крамарі.
Корчагінці рвонули в корчмарі,
А тренери духовні — в трунарі.
І ось над нами возсідають крамарі,
Керманичі і владці — крамарі,
Провісники й меткі проводирі,
Пророки і вожді — всі! — крамарі,
Душить нас ласі, духом, як тхорі.
Гребли колись граблями грабарі
На спільнім полі зранку до зорі,
Тепер гребуть під себе грабарі,
Всі зорі обернувши в ліхтарі
Біля шинків. Бо всюди — крамарі.
Куди не глянь, довкола все —товар,
Сусід — крамар і весь квартал — крамар.:
До фені їм поети-звіздарі,
Які будили людство на зорі.
Сьогодні у пошані крамарі,
Що пруть у провід, у проводирі.
І всяк, хто зиском дармовим просяк,
Той п'є із чаші щастя на дурняк,
За дармівщину він завжди готов
Продати Батьківщину і любов,
Бо, врешті, Батьківщина теж товар
І від любові може буть навар.
Тому-то від зорі і до зорі
Гендлюють крамарі і корчмарі,
А трунарі готові кожну мить
Ж иве — угробить, мертве — оживить,
Бо всі вони, колишні дзвонарі,
В шахрайських таїнствах — богатирі!

Отче великий, безсмертний,
Що над нами справіку єси,
Не дай Україні померти,
Врятуй світ добра і краси.

Хай щезнуть за обрієм хмари,
Що збурюють розбрат і чвари.
Хай поряд не кубляться гади
Із бандо-імпер-бригади!

Хай згинуть у чорній землі
Істоти зажерливі й злі,
Які розпинають наш край,
Щоб тут сотворить собі рай!

Боже великий, безсмертний,
Укріплюй святі заповіти, —
Як даси Україні померти,
То зникне Земля з орбіти.

Молюся твоїм небесам,
Пропоную, мій Отче, заміну, —
Якщо треба, помру я сам,
Аби врятувать Україну.

1 травня 2005 р.

Слово мамине — очі мої,
Слово татове — мужні руки.
Не лише у садах солов'ї,
Що оплакують слізні розлуки.
Рідне слово — наказ предтеч,
Рідне слово — нові заповіти,
Водночас і караючий меч,
І зоря, що у темряві світить.

Не побачиш очима незрячими,
Не напишеш руками тремтячими.
Рідне слово — то цілий світ,
Все життя моє і заповіт, —
Як загине
Чи в космос відхлине
І розтане в безмовній імлі,
Я залишуся без Батьківщини
На своїй споконвічній землі.
Народивсь я затятим і впертим,
Але й ніжним, як мамина мова.
Мені — краще першому вмерти,
Як дожити до смерті Слова.
15 травня 2005 р

Романові

Коли б не ударив той грім,
Що вдарити всіх поспіша,
Україна — мій рідний дім
І безсмертна моя душа.
Коли б не сказав я: — Прощай!
Зникаючи в тиші дібров,
Буде жити вишневий мій край
І житиме в Слові любов.
Не настане диявольський час,
Як Говерла впаде на Хрещатик,
І не вмре уже вдруге Тарас,
Щоб змусили Слово вмирати.
І коли на останній межі,
Пропонуючи срібло-злато,
Заявляться люди чужі,
Я їх тут же вижену з хати.
Бути сильним себе примушу
Іменем рідного дому
І не продам свою душу
Ніколи й нікому.

15 травня 2005 р.

Мені чужа естетика аскета,
Чужа також естетика кастета.
Я, многогрішний в слові і житті,
Не знаю втіхи в тихім забутті,
І не рятуюся лише в молитві,
Не бачу сенсу і в жорстокій битві.
В спасеннім слові віднаходжу суть,
Де всі померлі в мене оживуть,
Де небуття нікого не зжере,
І, поки Слово, Україна не помре,
І, поки Україна в цьому світі,
Я не потраплю у лукаві сіті,
Що розставляє навкруги Москва,
Аби ловити душі і слова,
Аби мене, блаженного, впіймать
Й на виховання у Сибір послать.
— О, ні! — кажу, — і сотні тисяч: «Ні!»,
У ріднім слові затишно мені, —
Допоки дихаю і падаю в траву,
Я в ріднім слові полюблю й Москву.
Допоки Слово і мій добрий рід,
Любити буду сущий,
Милий і проклятущий,
Білий і чорно-білий світ.

28 листопада 2005 р.

Перш ніж піти
За вітрами,
Треба прийти
До тями.
Завали старі розгребти,
Спалити торішній хлам
І па чистому місці звести
Душі піднебесний храм.
Перш ніж піти,
Звідки нема вороття,
Треба прокласти мости
В неубутне життя,
Де твої оживуть солов'ї,
Де твої зашумлять гаї
І весною нащадки твої
Задзвенять, як прудкі ручаї,
Щоб дзвеніти у рідному слові
Під нічним небом любові.

11 січня 2005 р.

Заблукав я під вечір в кафе «Еней»
І хрюкнув по чарці у колі свиней,
І враз засвітивсь, як у небі болід:
Прийшов вам сказать, що я антисвиніт!

Ненавиджу в людях нахаб-свиней,
Що вперто очорнюють білий світ,
І тому від свиней захищаю людей —
Значить я антисвиніт.

Незалежно від націй, народів і рас,
Посланих Богом в цей світ,
Свиня у людині брутально весь час
Людський загілямовує рід.

Я, горда людина серед людей,
Християнський сповідую заповіт
І рішуче розвінчую людо-свиней
Як переконаний антисвиніт.

Свиня, що упхалась у мій город,
Нищить коріння і пишний цвіт, —
Закриваю свині ненажерливий рот,
Бо я послідовний антисвиніт.

Поєднатися може моє і твоє,
Та єднати свиню і людину не слід.
А як у людині свиня таки є,
Тоді протестую як антисвиніт.

Основи життя і правічний храм
Уночі й серед білого дня
Підриває затято всесвітній Хам,
Тобто людино-свиня.

Брутальне нахабство людино-свиней
Може спаскудити цілий світ.
Тому я супроти свинячих ідей
Виступаю як антисвиніт.

6 жовтня 2005 р.

Невблаганно сердечні біди
Вміють множити дачні обіди,
Що ведуть крізь розчахнуті двері
Вглиб інтимних лабет вечері,
Де на щирість заплющує очі
Притягальне шаленство ночі,
Де ховаються кривди й невдачі
В згубній тиші гостинної дачі,
Коли вічність, захована в миті,
Творить таїнства несамовиті,
Коли з чарів бездумної рюмки
Тільки крок до веселої думки
І коли шашлики на поляні,
Як спокусники невблаганні.
Коли ніг тріумфальна арка
Раптом падає в тінь закамарка.
Коли дзвонять у дзвони груди,
Щоб не чути того, що буде.
Коли мить прагне вічно бути.
А насправді — про все забути.
Коли воля в тобі приневолена
І ридає самотність оголена, —
Тоді в тиші гостинної дачі
Очі духу стають незрячі,
Тоді в полум'я спраглого тіла,
Ніби зірка з небес залетіла,
Тоді в секс переходить кохання
І немає в любов повертання,
Тоді вранці пронизують небо похмуре
Не сонячні промені, а шампури.

Покоління зникають,
В невідь відоме беруть.
Те, чого люди не знають,
В символи переведуть.
Повелося отак з роду-віку,
З діда-прадіда щось було:
Ніби й відкрилося чоловіку
І в небуття загуло.
А вчені, що всіх навчають,
Коли вчитися слід самим,
Відкрити нове обіцяють,
Не обізнані зі старим.
Говорять багато всує,
Не поціляючи в суть.
Та істинне все ж існує —
Вчені туди ведуть!
Знають це й ті, що не знають:
Існує істинна суть.
Лиш там, де її шукають,
Ніколи її не знайдуть.

18 липня 2005 р.

Наростає в природі напруга —
Замість сонця бушує хуга,
Ілюзорне блаженство нірвани
Розривають прудкі урагани.
Вже не бачу я сонця сьогодні —
Ніби згасло в космічній безодні.
Від очей моїх до виднокруга
Сірий світ заливає туга.
Всі жадання й живі клітини
Відчуття переймає полинне,
І в судини, як судної днини,
Туга ллється й судомно плине
Через душу в космічні глибини.
Так насправді чи тільки здалося? —
Ще в зернині вмирає колосся,
Ніби все, що було, не збулося.
Так здалося чи зопалу сталось
Те, що буйно в житті розгулялось? —
Ще спочатку, як зірка рання,
Не розквітнувши, гине кохання,
Щойно зблисне промінчик світання —
Переходить в похмуре смеркання.
Ніби все, що цвіло і яріло,
В жнивнім полі неждано згоріло...
Ніби все, що було, не збулося,
То й померло в зернині колосся.
Від очей моїх до виднокруга
Сірий світ заливає туга.
Але сяє крізь тугу і хвищі
Зірка віри на попелищі.

29 січня 2007 р.
Київ

Помовчіть про священну віру
і подумайте в обраній вірі,
що властиво людині, що звіру, —
щоб зіставить, в якій же мірі
звірі добрі, а люди, як звірі.
Вовк на вовка не гострить зуби,
гад повзучий не душить гада,
в світі звірів ніколи до згуби
не призводить спокуслива влада.
В світі звірів відсутній долар,
там не знають про евро і гривні.
Вольна воля — звірина доля,
звіру звички людські супротивні.
Там не знають про підкуп і зраду,
там про пільги й посади не мріють;
дивно звірам, що в битві за владу
в світі нашому люди звіріють.
Звір не знає, де честь, де совість,
так живе, як навчила природа,
тим сумніша сучасна повість,
яку творить людська порода.
Наша віра — достоїнства міра,
повна чаша духовних щедрот.
Хто в людині пробуджує звіра,
той веде до вселенських незгод;
той зіштовхує правду з обманом,
чисту совість — із чистоганом.
Гинуть віра і правда. Натомість
чистоганом стає чиста совість.
І заради житейських принад,
без причини знайшовши причину,
душить людина, як гад,
створену Богом людину.

10 липня 2006 р.

Він з тобою вітається,
ніби ангел, що посміхається.
А з трибуни він промовляє,
ніби зорі у зал розсипає.
Він народ захищає завзято,
ніби сина люблячий тато.
Він завжди стоїть над народом,
ніби він із космосу родом.
Він народу не дасть пропасти,
поки буде у нього красти:
всі принижені і голодні
жменьку гречки дістануть сьогодні,
всі, хто вміє вірно служити,
будуть ситно у наймах жити.
Ну а з тими, хто з ним не згоден,
він зробить що завгодно годен:
він з незгодними вельми суворий!
Що не так — він на рішення скорий,
як той грім, що раптово з неба
блискавицю жбурляє на тебе.
Що не так — він великий мастак
безоглядно затоптувать в глину
неугодну йому людину
Назагал — він обранець долі,
вільний вітер у вільному полі.
Він не може стояти скраю
по дорозі до власного раю.
Вільний вітер подавсь в демократи
і примножив народні втрати,
і створив перемінну погоду,
в якій квітне нова порода,
що диктує політичну моду,
таку ж перемінну, як та погода.
Тож на людях він усміхається,
ніби щойно зійшов з небес.
Що не так — він на вас накидається,
як натренований пес.

27 вересня 2007 р.

Ніби небо й земля, слова мати і мат,
Хоч у них за походженням спільний корінь.
Ніби в чомусь подібні людина й примат,
Та між ними — стовічний ланцюг перетворень.

Ми говорим, як дихаєм. Слово — це код.
Мова містить правічну моральну основу.
Свій характер і вдачу кожен народ
Споконвік переносить у ним творену мову.

Слово — звук, слово — подих. І радісний жест,
В слові — відгук грози і визвольної битви.
В слові — вроджена ніжність і бунтарський протест,
В слові — мука покути й тиха кротість молитви.

В кожнім слові — сакральне значення,
В кожнім слові — краса впізнавання.
Добрі люди кажуть: — До побачення!
Людоїди кажуть: — До с'єданія.

Нема вчорашнього села,
Але чи є воно сьогодні?
Велика справа Ремесла
Постала на краю безодні.
Шепочуть в полі колоски
Про те, що виросте з любові.
А в колосках його думки,
Живучі думи Ремеслові.
Ще лине пісня за селом
І сповиває рідне поле,
Аби почате Ремеслом
Не відбуло в житті ніколи.
Нема вчорашнього села,
Та є ще ниви чорноброві.
Велика справа Ремесла
У праці житиме й любові.
Хто замагає суще зло
І творить життєдайні зміни,
Той вирятовує село —
Правічну душу України.
Шепочуть в полі колоски
Про те, що виросте з любові,
А в колосках його думки,
Живучі думи Ремеслові.

Я — поет, що продовжив свій рід,
Сусідами проклятий зроду.
Сьогодні мені стільки літ,
Як моєму народу.

Моє слово — життя основа,
Мого роду вічне коріння.
Сусідам на зло моя мова
Живе з покоління до покоління.

Життя моє — тільки мить,
Пік історичних уроків.
Саме тому не можна того убить,
Кому десять тисяч років.

Оминувши тюремні мури,
Я жив у хисткій тимчасовості.
Збагнув, що найбільші тортури —
Невідчепні тортури совісті.

Пам'ятаю ночі безсонні
В той час напівдикий,
Коли відчував себе в зоні
Воднораз і в малій, і в великій.

Мої роки, як ріки, не на припоні,
Дні і ночі — на бистрині.
А я далі живу, як у зоні,
В себе вдома, як на чужині.

Не будь наївним, як мале дитя,
В ніч новорічну в далеч не дивись.
Годинник на руці і циферблат життя
Твій час показують інакше, ніж колись:
Ту далеч, що світилась на зорі
Давно поглинули старі календарі.

Все життя сподіваюсь
На диво омріяне.
Караюсь і каюсь
За несподіяне.

Після краху цивілізації,
Коли Земля над безоднями
лежатиме горілиць,
Ангели знайдуть сліди нашої нації
У вигляді храмів, а не крамниць.

Перед нами провалля глибоке,
Куди поспішає приречений вік, —
Думки останні котяться в різні боки,
А дух непокори — тільки в один бік.

Від бездум'я людського рветься
терпець,
НТР повертає до палеоліту.
Кінець сподівань — то не світу
кінець,
То тільки початок нового світу.

Ми — зачаклований народ,
В котлі чужому переварений,
Зросійщений і отатарений,
Марою волі опримарений,
Народ задавнених скорбот,
Що сам іде на ешафот.

Осінні дерева із сонцем змагаються,
Ще вчора зелені, сьогодні —
вогнисті,
Листя скидають, немов роздягаються
Ж інки у бажаннях і намірах
чисті.

Недоконаний вид,
який різними засобами —
дикими і напівдикими,
прогресивними і агресивними,
доступними і підступними,
на рівні братерської пропозиції
І в традиції
середньовічної інквізиції —
послідовно намагаються перетворити
в доконаний вид,
тобто остаточно доконати:
або розпорошити серед інших видів,
або стерти в порошок
і пустити за вітром,
щоб і сліду не залишилося
від цього виду
на благодатній землі.
Цей вид живучих створінь,
що увібрав досвід
сотень поколінь
і сповнений любов'ю до життя
по вінця,
називається українці.
Отакий він,
процвітаючий на вид,
поки що недоконаний вид.

В. Лісоволу

Нам завжди вистачало завзяття
Так співать, щоб здригалися хмари:
— Гей, наливаймо, браття,
У дзвінкі кришталеві чари!
Ми в піснях аж до неба злітали,
Про земну забуваючи муку.
Всюди в щасті і в горі співали,
Відклавши на потім шаблюку.
Ой, кували літа зозулі
Не тільки для нас, братове!
Все частіше влучали в нас кулі,
Били в серце співучої мови.
Йшли на смерть ми супроти навали,
Воскресали піснями над краєм.
Ми свою історію проспівали
І досі крізь сльози співаєм:
— Козаки не люблять тиші-супокою,
Козакам не треба срібла, ані злата,
Тільки б Україна не була Москвою
На Голгофі новій розіп'ята! —
Знов здіймаєм чари в пісні безупину,
Множим, браття, чвари на межі загину,
Сунуть чорні хмари в нашу Україну,
А нам яничари ціляться у спину.

Ти знаєш, що ти — людина,
Ти знаєш про це чи ні?
Василь Симоненко

Ти стоїш в героїчній позі,
Пломінь слова осяяв лице...
І не скаже простак: — Мафіозі! —
Й не подумає навіть про це.

Ти, як праведний проповідник,
Що до раю отару веде...
І не бовкне ніхто: — Негідник! —
Таке в голову й не збреде.

Ти говориш про методи зцілень,
Коли мозок роз'ятрює блуд...
І не знає твоїх перевтілень
Спраглий правди довірливий люд.

Ой, на людях ти любиш все людство,
За народ ти в публічній борні,
Але того розтоптуєш люто,
Хто тобі заявляє: — Ні!

Ти на службу ідеш, як на свято,
Повний віри, що кожен рад
У конторі твоїй заповзято
Керівний твій лизати зад.

Хто не схоче, той сам пожаліє —
Загримить неодмінно вниз...
Перший приз твій здобути зуміє
Тільки перший з усіх дуполиз.

Ти стоїш в героїчній позі,
Призабувши про встид і страм,
В сяйві усмішки мафіозі
Зовні — душка, всередині — хам.

Ой, не знають прості, пересічні,
Що твоїх не сягнули узвиш, —
Ти говориш про істини вічні,
А шукаєш конкретний бариш.

Ти говориш про вольність милу
І що владу формує зброд,
А насправді заходиш з тилу,
Щоб зручніш грабувати народ.
Чи ти знаєш, що ти — не людина
І ніякий не корифей?
Ти зажерлива хижа тварина,
Що полює на чесних людей.

Ти гадаєш, що все для тебе —
Шум дібров і дзвінкі ручаї,
Що покликане навіть небо
Вдовольнять забаганки твої.

Ти поклався на силу слова,
Ловко ним спекулюєш давно,
Ніби наша співуча мова —
Лиш твоє особисте майно.

Прикидався борцем за правду,
Палко клявсь для свободи жить,
А обрав прибуткову справу —
Все хапать, що погано лежить.

Вірно любиш себе одного,
Хто не любить тебе — не свої.
«Несвоїх» ти женеш з порога,
Не придатних у холуї.

Чи ти знаєш, що ти негідник?
Ти свій стан усвідомив чи ні?
Сам із храму зробив заповідник
Словоблудія і брехні.

Видно, нині усе для тебе —
Повна чара й срібная креш.
Але красти щокроку не треба,
Бо знічев'я й себе украдеш.

Ти говориш про методи зцілень,
Коли мозок роз'ятрює блуд...
І не знає твоїх перевтілень
Спраглий правди довірливий люд.

2005 р.

Живу, як в стані невагомості,
скарби вагомі — не в коморі,
але в душі, в моїй свідомості —
горять світів далеких зорі.

9 липня 2006 р.
м. Трускавець

Хто порушує Закон з будь-якої сфери,
кому на Конституцію наплювать,
того в політичні браконьєри
можна і варто записать.

Хто переслідує корисливі цілі,
той нині тримає когось на прицілі,
забуваючи, що на нього дивляться звідусіль
і він також: для когось — постійна ціль.

Хто незаконно пробивається в мільйонери
і все більше вростає в кримінальні афери,
мав би знати, що поряд ходить міліардер,
який не з одного живцем шкуру здер.

Значить політбраконьєрам пам'ятати варт,
що шлях до збагачення — то є азарт,
то є кримінальне шахрайське змагання,
в чомусь дуже подібне до полювання,
де браконьєри, поціляючи ловко,
стріляють не тільки у вепра чи вовка,
тим паче, що свинство у рік свині
і в політичній шириться площині.

Однак мільйонер став успішно на старт
і забув, що йому берегтися варт,
що довкола такі ж, як і він, шкуродери,
пускають не всіх у міліардери.

Навряд чи забув — спокусив його біс,
і подавсь браконьєр із колегами в ліс,
саме з тими, хто має корисливі цілі
і постійно тримає когось на прицілі,
саме з тими, хто поціляючи ловко,
стріляють не тільки у вепра чи вовка...

Словом, вовків боятися —
на полювання не ходить,
з міліардером змагатися —
довго не жить.
Неспроста обірвалась кар'єра
політичного браконьєра.

ЗО січня 2007 р.

Огидний тип з порожніми очима
І повним ротом підлої брехні.
У нього чорт постійно за плечима
Слова нашіптує брутальні і брудні.
Підступний чорт навчив гидкого типа
В непевний час сум'яття і тривог
Брехать красиво, щоб мерзенна «липа»
Була, як правда, що послав нам Бог.
Підручний Партії, ретельний, як раніше,
Такий собі повік районний газетяр,
Сидить в партійній популістській ніші
Й роздмухує у жовтім політдомі жар.
Огидний тип, катастрофічно лисий —
Пустеля в круглоголій голові —
Всякчас вождям лизати дупи ласий,
Служить хоча б при саморобній булаві.
Не заікнувшись, чорне називає білим
І ліпить тризуб до червоної зорі.
Цей тип гадає, що ми всі дебіли,
Що в нас не голови, а мертві ліхтарі.
Огидний тип з порожніми очима
І повним ротом підлої брехні.
У нього чорт постійно за плечима
Слова нашіптує брутальні і брудні.
Той ниций чорт — посланець Мавзолею,
В якому труп — «живіш за всіх живих»,
Що прагне править долею моєю
Й нових наслать на Україну лих...
Огидний тип прислужує, як може,
Можливо, в Мавзолей зібравсь і сам.
Але ні Бог, ні вождь йому не допоможе,
Як суть його в одному слові — Хам.
Відкриє рота — звідти ллється лайка.
Язик у ярликах, весь «липою» облип,
їй-бо, приречена та політична шайка,
В якої речником — огидний тип.

2006 р.

Заповзяті майстри естетичної імітації
вперто претендують на всесвітні овації.
Люблять слова й образи жовані-пережовані,
думки за відсутністю думок незаангажовані.
На виду дуполизи і служки, закулісою підгодовані,
у фаворі безликі в контексті самоідентифікації,
в пошані герої спланованої деградації,
на плаву імпотенти під тентом,
сексуально стурбовані,
в час самокастрації самозванців від нації,
що не піддається глобальній деградації...
Знайомі прогнози і пози, і жести, і обличчя,
знайомі, до холери, манери і фрази, що казати
не личить.
Незбагненне одне: чом культуру, що творилась
віками
забаглось всуціль помережити лиховісними
матюками?
Невже в Храмі Духу знічев'я з'явилась потреба
така —
створити для Хама — Євангеліє від Матюка?
Скоріше за все заповзявся всесвітній Хам
зруйнувать в сфері духу наш український храм

Бути поетом — летіть в невідоме,
Простір творить там, де крилам завузько,
Далеко летіть і вертатись додому,
І гніздитись на хаті, як бусько.
Бути поетом — зрівнятись із птахом,
Що не вірить в раптовий кінець
І пролітає сміливо над шляхом,
Де причаївся підступний стрілець.
Бути поетом — крильми з розмахом
У небі розвіювать хмари, як зброд.
Летіть понад прірви. І, не знаючи страху,
Робить проти скелі крутий поворот.
Падіння і злети. Злети й падіння.
Безнастанне ширяння поміж див і страхіть.
Бути поетом — не вишкіл, не вміння,
Це прокляття любові, невгамована хіть.

22 вересня 2007 р.

Щось добре є в тому,
що полюбив я невтому,
щось гарне у тому є,
що плинне життя моє,
оминаючи тихі заплави,
ніби річка нуртує
1 мимо берега слави
вперто прямує.
Є в тому щось,
коли здається: ось-ось! —
те, що шукав, знайду
на щастя чи на біду,
але річка зупину не знає,
нуртує вдень і вночі,
а серце моє калатає,
ніби не в грудях, а на мечі.
Річка моя, слава Богу,
знає свою дорогу,
тільки не каже мені
в дні веселі і в дні сумні,
куди ми пливемо, куди
й де зупинимось назавжди.
Щось добре є в тому,
що пливу я у даль невідому
і не знаю ще скільки пливти,
аби досягнути мети,
отієї, старої, як світ,
що кожного кличе на звіт
і виглядає з-за обрію
в супрязі з косою недоброю.
Але я не боюся коси
в життєдайнім полоні краси.

Коли в час політичної віхоли
Дахи в діячів під укіс поїхали,
Тоді тонуть у твані державні справи
І надовго зникають перспективи держави.

Коли в час політичної віхоли
Дахи в діячів у минуле поїхали,
Тоді вони множать народні втрати
Тим, що люблять лише руйнувати.

Коли в час політичної віхоли
Дахи в діячів на Канари поїхали,
Тоді спраглі до зиску круті діячі
Україну грабують і вдень, і вночі.

Коли в час політичної віхоли
Дахи діячів у Москву поїхали,
Тоді діти зрікаються рідної хати
І біжать до сусідів у хлівах підмітати,

Коли в час політичної віхоли
Дахи діячів в Дике Поле поїхали,
Тоді вони пхаються в лідери нації
Шляхами обманів і провокації.

Коли в час політичної віхоли
Дахи діячів за ґешефтом поїхали,
Тоді на заміну честі і гідності
Вступають закони лукавства і підлості.

Коли в час політичної віхоли
Дахи в діячів у Сибір поїхали,
Тоді вони сонце землі своєї
Міняють на мумію в Мавзолеї.

Банкір на державній посаді,
Хай би трудивсь, як звір,
в кожній службовій ваді
Видно, що він банкір.
Він каже: — Живу для народу! —
Та ніхто не збагне ніяк,
Для народу якого роду
Живе грошовитий спритняк.
— Люблю я високе крісло,
Як сильний, а не слабак, —
Поки крісло під ним не трісло,
Все міцніший у нього банк.
Зарплата йому — до фені!
Зате із кар'єрних узвиш
Швидше пливе до кишені
Потайсвіту крутий бариш.
Говорить обтічно, як марить,
Не збагнеш, де почав, де кінець...
Але, як задумав, то шпарить
За ласим шматком навпростець.
Він майстер службових збурень,
Закулісних маневрів шеф.
Вірить тільки останній дурень,
Що його не цікавить ґешефт.
Він за гривню «горить» на роботі,
Звівши все в сокровенну суть:
— День прожить на високій ноті —
Значить цінне щось хапануть. —
Цей ділок на державному рівні
По копійці бомжам роздав,
А опісля за ширмою гривні
Міліон проковтнув, як удав.
Характерні прикмети епохи
В лицемірстві, що б'є через край.
Поки будуть коритися лохи,
Ними правити буде шахрай.

4 листопада 2006 р.

Два десятки химерних літ,
Які починалися із ейфорії,
Не змінили на краще наш світ,
Розбудивши столітні надії.
Малувато в суспільстві думок,
Сильних метою святою,
І надто живучий бездумний совок,
Зазомбований темнотою.
Розумію, наш бій затяжний
Сяйвом щастя не скоро поспіє...
Де ж той світоч, який навіє
Дітям темряви сон золотий?!..

ЕПІЛОГ ЯК НОВИЙ ПРОЛОГ

Дванадцяте гроно

Кам'яна брила,
що з припливом говорила,
перетворилася на пісок
і в кожній піщині бринить голосок
часточка голосу брили,
що перейшла в пісок.

Не всі, що лежать горілиць
у піску прибережнім,
нагадують молодиць
у бажанні безмежнім.
Але є на піску позиції,
що нагадують пропозиції.

Рух — постійна круговерть,
Позбавлена сенсу і тями,
в ньому незмінно життя і смерть
міняються місцями.
А зупиниться рух, не дай Боже,
тоді смерть життя переможе.

Ми — пісенний народ,
маємо море пісень,
що нам дорогі і милі.
В морі радості і незгод,
певно, ми тільки хвилі.

Літній чоловік серед літа,
лягаючи проти ночі в ліжко,
вмикає телевізор охоче
і красуню на екрані розглядає
і уявляє собі, як лагідно й ніжно
вона поряд із ним лягає

Незрідка манить мене мандрівка,
як вабить отрока гарна дівка,
таїну обіцяючи і мрійновтому.
Але, подолавши дорогу примхливу,
любо вертатись до власного дому,
щоб спізнати хвилину щасливу

Радію за себе й за друга,
побачивши праці плоди.
А на серці якась невимовна туга,
ніби за втраченим назавжди,
ніби нині вже стало вчора
і серце окутує туга чорна.

Хвиля хвилю здоганяє
і догнати ніяк не може
та женеться очманіло.
Так людське нікчемне тіло,
що душі не відчуває,
проситься у царство Боже.

Думки вночі, як в лабіринті,
рухаються до жаданого світла,
але ранок безсоння не любить
і пізніше злітає над світом.
Ранок світлий такий і розумний
усміхається швидше бездумним.

Коли стрічаються ворожі прапори
не на святі, а на фатальній межі,
вони один одному кажуть: «Умри!»
і займають чужі рубежі.
Інша справа, коли прапори —
лише гонорові символи гри.

Люблю людей, але занадто
часом віддаляюсь від них,
коли люди утворюють натовп
і лихо примножують серед лих,
і кричать, лементують всує,
і нікого ніхто не чує.

Навіть небо синє стає похмурим,
коли панують на землі самодури.
А як слугують самодурам холуї
та ще й співають для них
солов'ї,
тоді або не хочеться жить,
або небо прагнеться підпалить.

Не знаю в чому суть,
а експромти з мене так і пруть
в час всеукраїнської пропасниці,
а слова, наче бджоли гудуть
на президентській пасіці.

Почуваюсь, як в царстві пітьми,
де опинились раптово всі ми,
де світлі надії зґвалтовані,
де собори душ пограбовані,
а грабіжники від тюрми цілком
і повністю гарантовані.

Один м'ясоїдний піїт,
погладивши пишний живіт,
впоров порося на обід
і подумав, що муза
полюбить його від пуза.
А Муза сказала, як зав'язала,
сказала, мов дала під дих:
— Ми любим худих і струнких!

Нема без каяття
очищення життя.
Слід каяттям очищатися,
але себе не зрікатися
і ніколи вчорашнє сміття
не брати у майбуття.

Народна мудрість бездоганна —
не дай, Боже, з хама — пана!
А хам преться в елітарні,
щоб уникнути буцегарні.
Якщо визнають цю еліту,
будем свідки кінця світу.

Історичний наш здобуток —
тільки смуток, тільки смуток.
Коли буде так і далі,
дочекаємось вандалів,
вони змусять нас, ізгоїв,
врешті взятися до зброї.

Повернувшись з усіх доріг,
зрозуміти я легко зміг,
що не вдалось мені дійти
до найвищої висоти.
Та прожиті мої літа —
моя радість і висота.

Якби наприкінці життєвої
дороги
знову свій шлях розпочати,
не знаю, які перемоги
зміг би я відсвяткувати.
Я не зрікся б нічого, тату й мамо,
був би радий прожити так само.

Навіть радістю сповнений
вщерть,
трапляється, думаю про смерть
і перед уявною дорогою
в небуття
все більше люблю і шаную життя.
Якби думок таких у людей не було,
Цей світ би здолало вселенське зло.

Поширені серед нас себелюбці,
надто зосереджені на власному пупці —
люди нещасні, якщо й успішні,
їх минають пісні й пташок голоси,
їхні втіхи і радощі зовсім невтішні
без чужої розради і людської краси

Останній день літа.
Сумна, як осіння зоря,
заміж пішла Аеліта
за бродячого бунтаря.
І вони, кому світ остобісів,
поселилися в темному лісі,
Де в невидимім царстві принад
творять собі літній сад.

Не думаю, що талант —
Щастя людського гарант.
Вчасно пізнані мудрі науки
Примножують сумніви й муки,
І прикро з духовної висоти
Дивитись на скопища темноти.

У космосі багато незнаних планет,
Незчисленне число агресивних комет.
Літає над нами чорна тьма каменюк,
Яких ще не знають світила наук.
Кожна мить катастрофою пахне,
Що нас день і ніч виглядає з пітьми,
І коли по землі суперкамінь
шарахне,
То в космічному пеклі поєднаємось ми.

Серце б'ється. Годинник стукає.
У часоплині одвічна мука є:
Чом проминуло? Чом не збулося?
Вже сивиною вкрилось волосся,
А час розриває життя на часті,
Але не вбиває надію на щастя.

Немає втоми більшої за втому,
Коли здолаєш далеч невідому
І повертаєшся з порожніми руками,
Тоді на серце ніби тисне камінь.
А ти зірви його і починай все знову.
І поклади той камінь в намірів основу,
З якої розпочнеш свою нову будову.

Не вір звабливому, м'якому ліжку
І підозріло теплій, накрохмаленій перині,
Скоріш залазь, як Діоген, у діжку
І в діжці думай, що робити нині,
Коли довкола кубляться підніжки
Чужих панів, ворожих Батьківщині.
І обміркуй, як укріпить свій храм,
Щоб не зайняв його заїжджий хам.
Зверни на Захід філософський зір,
Щоб не спровадив хам тебе в Сибір.

Часом рими у приречених рядках
Клацають немов кайдани на руках.
Почуття горять і переходять в дим,
Як не дивно, без сприяння рим.
Тільки мідні труби через Крим
На класичних римах потрапляють в Рим.
Але блякнуть, гинуть у красотки губи,
Коли мають і тримають їх за мідні труби.
Світ широкий. Все довкола зриме,
Прокляте усе і все боготвориме
Ж ити може з римою й без рими.

До тридцяти я рахував свої роки,
а вони рухались якось повільно
і неохоче.
Перестав рахувати роки після
тридцяти
і незчувся, як стукнуло сорок.
«Так скоро — сорок?» — вигукнув я
у вірші,
і знову взявся за підрахунок,
щоб роки спливали повільніше,
але, здається, збився з тої лічби
і незчувся, як мені сповнилося
шістдесят.
А далі пішло-покотилося,
як гарба з горба.
Відзначивши своє сімдесятиріччя
у широкому колі друзів,
я зарікся далі рахувати свої роки
і заявив рідним і друзям,
що лічити до ста не люблю.