На тобі руку, мій сину,
І гайда на вулицю з хати.
Сором у сонячну днину
Вдома байдикувати.

Гей, що за час погідний —
Кожен промінчик співає!
Рушимо в подорож, рідний,
Нашим чудовим краєм.

Підем на чисті води,
Станем під ясні зорі, —
Немає милішої вроди,
Як хвилі Дніпра прозорі.

На тобі руку, кирпатий,—
Стелеться шлях далеко!
Ти нині побачиш Карпати
І вернешся в Київ легко.

Вийдуть тебе стрічати
Зима, і весна, і літо:
Зможеш у сніжки пограти,
Гайнуть в зелен-гай по квіти.

І все за одну лише днину
Встигнемо ми з тобою,
Бо нині мандрівка, сину,
Буде у нас чарівною.

До тебе промовить річка
Так само ласкаво, як мати,
Назветься сестрою смерічка
То не смій її ображати!

І все, що тебе спіткає
В полі чи у діброві,
Любові твоєї жадає
Й тобі подарує любові.

Впали з неба уночі
Незвичайні калачі,

Пишні-пишні, свіжі-свіжі,
Наче квіти білосніжні.

На дерева у дворі
Сіли вранці снігурі -

Там, де вчора було листя,
Грудочки тепер барвисті

Поміж вітами стрибають,
Певно, їстоньки шукають.

А довкола пишні-пишні —
І на груші, і на вишні —

Калачі біліють свіжі,
Наче квіти білосніжні,

Калачі такі холодні,
Що пташки пищать голодні.

Дивовижні калачі
Впали з неба уночі.

Хто привіз
До мене ліс?
Пахне лісом в домі!

Зі світлиці —
Дух живиці:
Чудо-чудасія!

Ой, прибіг На наш поріг
Новий рочок!

Бо в світлиці
Аж іскриться
Ялинка пахуча.

Вперше я на тому тижні
Стати зважився на лижі.

Завдали ж мені мороки
Ті на лижах перші кроки!

Лиш ступлю — втікають ноги,
А догнать не маю змоги.

Ще ступлю — змахну руками
Та й лечу в замет мов камінь…

Тато радить: — Крок за кроком! —
І мене тримає збоку.

Тато каже: — Сміливіше! —
І виходить в мене ліпше.

Крок за кроком, крок за кроком
Вже не падаю, нівроку!

Вітер рвучко дме у вічі,
Ноги — наче довші вдвічі:

Із горбочка на долину
Я злетів за мить єдину.

Ось які у мене лижі —
Скороходи дивовижні!

Все довкола побіліло.
Наша вулиця така,

Мовби хто на неї вилив
Цілу річку молока.

А каштани біля хати —
Чи зимою зацвіли,

Чи вночі свої халати
Лікарі їм віддали?!

Білі коні на балконі
Вдарять срібними копитами.
А навскісно хмара іскор —
Понад містом,
Понад лісом
Хмара білих-білих іскор
Цілий день летітиме.

Білі коні в оболоні
Заіржуть несамовито.
А навскісно хмара іскор —
Разом з містом,
Разом з лісом
Хмара білих-білих іскор
Білим зробить все на світі.

Білі коні на припоні —
Кучугури масті срібної,—
Вас гнуздати йдуть хлоп'ята!
Будуть мчати
На санчатах,
Мов на кониках крилатих.
Будуть мчати,
Будуть мчати,
Поки не домчать, завзяті,
До весни погідної.

Налякались в лісі птахи,
Бо прийшли до лісу страхи.

Галка вчора прокричала,
Що на власні чула вуха,
Ніби річка затріщала
Надто болісно і глухо.
Рознесла сорока лісом,—
На хвості, як завше,—
Що в смереки зранку трісла
Гілочка найдовша.

Налякались в лісі птахи,
Бо прийшли до лісу страхи.

Всюди чути «трісь!» та «трісь!»
Треба щось чинити, звісно:
Чи в найглибші дупла лізь,
Чи прощайся з любим лісом.
А синички прилетіли
І сказали: «Цитьте-цить!
Нам сніжинки розповіли:
То не страх — мороз тріщить».

І зраділи в лісі птахи,
Бо втекли із лісу страхи.

А синички кажуть:
«Пісню Починай, яку хто зна,
Хай мороз геть-чисто трісне —
І прийде скоріш весна!»

Зайшов тато до хати,
А пальто волохате,—
Ніби сніговій!
Я його питаю: «Що ти
Приніс Ромкові з роботи?»
А він — «Сон у рукаві!»

Тато взяв мене за плечі,
Розповів, як у хуртечі
Кликав сад весну.
Я до тата прихилився,
А його рукою вкрився
І… в саду заснув.

Чарівні пір'їнки, понесіть мене,
Понесіть за хмари, у небо ясне.

Понесіть, немов я — із кульбабки пух
Чи листок, що човником став, коли пожух.

Чи я кулька в свята — і в небо лечу,
І ось-ось зірки всі там я полічу.

Понесіть, немов я — ластів'я давно —
Звик літать до неба в голубе вікно.

Чарівні пір'їнки, понесіть мене,
Але знов на землю принесіть мене.

Хай розбудить сонце мій веселий дім,
Хай прокинусь вранці в ліжечку своїм.

Берегами Дніпра крижаними,
По левадах, гаях і ярках,
Де не глянеш — зима панує,—
Білий сніг, як перина пухка.

Та пройшлось берегами сонце,
Зазирнуло в найдальші ярки,
Сніг пробило гарячим променем —
І тоді заспівали струмки.

А пташки у гаю почули
Мужню пісню найперших струмків
Повернули до сонця голівки
І собі розпочали спів.

Пошпурляли дерева додолу
Білі шапки з чубатих голів —
Адже вітер примчав веселий
Із далеких весняних лугів.

А Дніпро берегами-плечима
Ворухнув, поламавши лід,
І на хвилях прудких дніпрових,
Немов корабель святковий,
Загойдався зелений світ.

Попід гору в'ється річка,
На горі росте смерічка.

Над смерічкою високо
Гордий птах кружляє — сокіл.

Хлопчик ходить понад річку,
Поглядає на смерічку.

Хлопчик сокола побачив —
Серце тьохнуло хлопчаче:

Ох, якби він міг від річки
Та доплигнуть до смерічки,

Сам зумів би так високо
Покружлять, як сизий сокіл.

Хлопчик ходить і не знає,
Що злетить над рідним краєм,

Як зросте, ввібравши в себе,
Силу річки, гір і неба.

Він розправить дужі крила —
Буде в крилах вірна сила:

З-під гори весела річка,
А з гори — струнка смерічка.

Все місто нині в прапорах,
І край моїх воріт
Сьогодні прапор майорить,
Немов червоний птах.

Я теж маленький прапорець
Тримаю у руці.
А на матусинім лиці
Танцює промінець.

— Ой мамо, чом навколо нас
Так сонечко сія?
— Бо долі сонячна твоя
І сонячний наш час.

Ой Романе, Романочку,
Сидить сонце на горбочку.
Наче коник золотавий,
Входить ранок в пишні трави.

Ой Романе, Романочку,
Не вилежуйсь в холодочку.
Прокидайся, мій козаче,
На лужку твій коник скаче

Поспішай туди, Романку,—
Там роса цілюща зранку!
Гайда швидше за ворота —
Кличе ранок сонцеротий!

Вмиєш личко, мій синочку,
В чистих росах на лужочку.
Стануть очі серед квітів
Найяснішими у світі.

На лужок примчали діти,
Наче бджілок рій,
І гайда шукати квіти
У траві густій.

Полонив шовкові трави
Заповзятий рух,
Вплівсь у волос кучерявий
Від кульбабок пух.

Поспитав у сонця вітер:
— Спробуй зрозумій,
Де тут діти, а де квіти
У траві густій.

Дуби застигли, мов слони,
На тихій лісовій галяві.
Довкруг похитуються мляво
Ще не окріплі їх сини.

Вітрець, розм'яклий на осонні,
На мить шугнув у верховіть,
А потім ліг у хащі сонні
І смокче жолудя в траві.

— Гиля-гиля! — з гаю гілля
Вітер гонить на привілля.

А на гіллю — лю-лі! лю-лі!
Голуби — поснулі гулі.

— Гиля-гиля! Я гуляю,
З гаю спокій виганяю!..

Але гілля — лю-лі! лю-лі! —
Обняли поснулі гулі.

Ти — Іванко,
Я — Романко,
Гарні ми хлоп'ята.
Заховаймось під крисаню,
Хай шукає тато.

* * *
Не козак ти,
Не козак,
Як тебе кусає рак.
От мене хотів кусати —
Не спромігся наздогнати.

* * *
Я подужав нині зранку
Повну-повну миску манки.
Манку з'їв,
А миска ціла —
Аби мамка похвалила!

Зайчику-стрибайчику,
Чом я не збагну,
Як ти, побігайчику,
Виліз на стіну?

Як це ти, маленький,
Подолавши страх,
Крізь вікно швиденько
Вискочив на дах?

Ген сміється в небі
Сонце золоте,
В нього, як і в тебе,
Усмішка цвіте.

Зайчику-промінчику,
Чом ти враз ущух —
Затремтіли кінчики
Золотистих вух?..

Ген повзе огрядна
Хмара-бегемот —
Взяти сонце ладна
В ненаситний рот.

Зайчику-гуляйчику,
Не тремти дарма!
Йди мені під маєчку —
Хмари там нема.

У зеленому гайочку
Знайшов Ромко сопілочку.
Сопілочка гарно грає —
Всіх пташок у гай скликає.

Біг я стежкою до хати —
Дощ хапав мене за п'яти.

Біг я стежкою щодуху —
Дощ кричав мені над вухом:

«Я заллю тебе водою,
Як зрівняюся з тобою,

Під ногами в тебе, хлопче,
Скоро річка захлюпоче!..»

Але стежка — молодчина! —
Прудко бігати навчила:

Я домчав-таки до хати —
Дощ не зміг мене піймати.

Тому він зі злості в шибку
Барабанив швидко-швидко.

Тому він в супрязі з вітром
Нагинав додолу віти.

Але згодом до кімнати
Сонце глянуло крилате,

І побачив я, що злива
Стежку геть усю залила,

І вона тремтить, неначе
Під водою тихо плаче…
Жаль, що я не зміг сховати
Свою стежечку до хати.

Над рікою у саду
Грає одуд на дуду.
Я до нього підійду —
Таємницю віднайду:
Звідки в того одуда
Чарівна така дуда.

Біло гречка зацвіла
Біля нашого села.
Білий лебідь сів на став —
Білим світ сьогодні став.

Пахне медом у садку,
Молоком — у кухлику.
— Бо довкола,— каже дід,—
Білий і солодкий світ.

На копицю сіна,
Там, де річка тиха,
Красне сонце сіло —
Запалахкотіло.
Ой лишенько-лихо!
Я візьму відерця сині
І гайну до річки
Та й заллю скоріш на сіні
Вогневії стрічки.

Мої руки незупинні
То у фарбі, то у глині.
Що не вміють руки нині,
Перейнять скоріш повинні.

Я навчаюся у тата
Молоток в руках тримати.
Скоро буду майструвати,
Бо навчаюся у тата.

Думав я, що кіт вусатий
Вміє тільки полювати.

Адже миша ледве писне;
Він очииями як блисне!

І летить — аж вітер свище,
Мов ракета, на горище…

Та ось виявив зненацька
Кіт уміння чудернацьке.

Ми в дворі з котом гуляли —
То в футбол, то в жмурки грали,

Підмітали двір потроху
Дідусеві на підмогу.

Коли раптом непривітний
Налетів холодний вітер,

Та й ударив із розмаху
По залізнім нашім даху,

Та й ревіть почав шалено
І гойдать телеантену,

Щоб її, неначе птаху,
Понести за хмари з даху…

А як вітер натомився,
Дід мій трохи зажурився,

Поглядає то на мене,
То на скривлену антену,

Каже: «Хто туди полізе?
Не працює ж телевізор!..»

Біля діда кіт був близько —
Очі блиснули в котиська!

Він у ту ж таки хвилину
Швидко виліз на ялину,

А з ялини — дахом, дахом,
І вже кіт здається птахом,

На антену сів, як пава!
Дід кричить йому: «Направо!»

Кіт направо — круть антену
І підморгує до мене.

А зробивши все як треба,
Лапою торкнувся неба,

Відламав з ялини гілку
Й збив мені із неба зірку.

Далі скочив на ялину,
А звідтіль аж на хмарину.

І гукнув мені котище:
«Як захочу,-плигну й вище!»

Тому й зветься з того разу
Кіт у домі Верхолазом…

Хто не вірить в цю пригоду,
Той кота не бачив зроду.

Той до нас хай завітає,
Сам про це в кота спитає.

Як зогніваюсь на всіх,
В Африку поїду.
Кінь мій дерев'яний
Відвезе мене.
Там я буду їсти
омаранчеві обіди,
Там знайду у джунглях
Товариство чарівне.

Навіть як заплаче
Кінь мій норовистий,
Я не засумую
Все одно.
Пролетять над нами
Метелики барвисті
І розкажуть казку,
Вподобану давно.

— Хвилько, хвилько, чия ти?
Почекай, будем разом гуляти!

— Я до моря спішу з верховини —
Хай гуляють з тобою хмарини!

— Хмарино, хмарино, куди ти?
Чи не хочеш зі мною дружити?

— Я дощі несу в поле далеке —
Хай дружать з тобою лелеки!

— Лелеко, злітай-но з хати —
Удвох веселіш мандрувати!

— Я на лови повинен летіти —
Хочуть їстоньки мої діти!..

І ніхто серед білої днини
Не послухав малого хлопчини.

Всіх кудись підганяли турботи,
Всім доволі було роботи.

А хлопчина подумав — і знову
Розпочату повів розмову:

— Хвилько, хвилько, чия ти?
Навчи і мене поспішати!

— Хмарино, хмарино, куди ти?
Навчи й мене поле любити!

— Лелеко, злітай-но з хати —
Допоможу тобі полювати!..

Крихти дзьобає горобчик
Із маленької долоні, —
Пташеня і гарний хлопчик
Подружили на балконі.

Кашку з ложки їсть горобчик,
Сік із чашки любить пити, —
Вміє щиро добрий хлопчик
Свій обід на двох ділити.

На березі річки
Я лічу камінчики.

Раз, два, три, чотири —
І вже добру ямку вирив.

П'ять, шість… вісім… десять
Помилився трохи десь я.

Починаю все спочатку —
Ледве лічу до десятка.

А як решта камінців,
Що лишилися в руці,

І оці,
І оці —
Всі круг мене камінці?!.

Білі, сірі, пурпурові,
Навіть різнокольорові

Мерехтять камінчики —
Чарівні промінчики!..

Всіх я хочу полічити,
Але що мені робити,

Коли тут цих камінців,
Як у сонця промінців?!

Я навчуся цього літа
Будувати слово з літер,—
Так, як з кубиків складати
Вмію вежі і палати.

А тепер навчає мати
Слово з літер будувати,—
Я навчуся цього літа,
Бо вже знаю кожну з літер.

Щебетали птахи в лісі
На крислатому горісі.
А як сонечко схололо,
Птахи всі за видноколом
Позникали.

В лісі звірі танцювали —
Аж травичку потоптали.
А як змерзли вуха й ноги,
Звірі в нори і барлоги
Повтікали.

Поселився вітер в лісі
Серед ночі на горісі,—
І на всіх деревах віти
Почали тоді тремтіти,
Бідолахи.

Вранці клени посмутніли,
А надвечір пожовтіли,—
І злетіло в небо листя
Понад лісом золотистим,
Ніби птахи.

Сьогодні п'ять товаришів —
П'ять бравих жовтенят —
З серйозними питаннями
Прийшли у зоосад.

— Ви розкажіть, будь ласка,
Цікаво знати нам,
Що може снитись буслам,
Жирафам і слонам.

Про що тут лев патлатий
Зітхає уночі,
А з ним козли рогаті
Й тюлені-вусачі?..

У доброго служителя
Сивенька голова,
Він знає дуже мудрі,
Прості-прості слова:

— За сніговими горами,
Між голубих морів,
Є батьківщина люба
І в звірів, і в птахів.

Вона не забувається,
Вона хвилює сни.
Про неї мріють бусли
І журяться слони.

— Що тобі подарувати? —
Запитала в сина мати.—
Чи сопілку, чи машину,
Чи штанці, чи сорочину?..
— Ні! — сказав Романко.—
Ні! Треба іншого мені.

— А який би ти від тата
Взяв даруночок на свята?
Чи топірчик, чи крисаньку,
Чи смішного Ваньку-встаньку?..
— Ні! — сказав Романко.—
Ні! Треба іншого мені.

— Що ж тобі подарувати? —
Розвела руками мати.

Ну, а син принишк, як мишка,
Потім каже: — Хочу книжку!..

І одержав син на свята
Гарну книжечку від тата.

В книжці все, що є на світі,
Завжди може Ромко стріти:
І сопілку, і машину,
І штанці, і сорочину,
І топірчик, і крисаньку,
І смішного Ваньку-встаньку,—

В книжці все, що є на світі,
Кожен легко може стріти.