По той бік смерті —
рай чи пекло?
Нове життя
чи забуття?
А може, саме там запекло
кипить,
формується
життя.
Сліди загублені і стерті,
і в глину вгнані імена.
Минає все по той бік смерті
чи тільки жити почина?
Минає все.
І не минає!
Буття
вростає в небуття
і наново перерождає
те, що ніколи не зникає
і з тьми вертається
в життя.

Коли зникає любов до життя,
Місце її заступає байдужість,
Що переростає в апатію.
Не як прелюдія смерті,
Що приходить посланцем порожнечі,
Аби заповнити порожнечу,
Яка не сприймає ні барв, ні звуків,
Цурається сонця і людей,
Здатна лише на одне —
Бути порожнечею, тобто вмістилищем смерті.
Але на зміну любові до життя
Приходить огида до життя лише тоді,
Коли любов не витримує випробування життям
Через недостатню силу зв'язків з іншими
людьми,
Через брак духовних зв'язків з народом,
Як в минулому, так в тому періоді земного буття,
Коли настає випробування для любові до життя
Перед брамою вічності.

Спочатку всесвіт покидаєм,
потім землю,
зневірившись у віщих знаках зір.
Вигнання з раю —
то не катастрофа,
то шанс вкусить від радощів життя,
пізнать дива,
яких в раю немає.
З небес захмарних сходження на землю —
спокуслива дорога в царство плоті,
де буйноквіто процвітає гріх,
щоб землю вберегти від холоднечі,
що править всесвітом
у крижаному царстві зір.
В гріхах по вуха
пізнаємо щастя
і, не допивши з чарівної чаші,
раптово покидаєм землю,
назад шукаючи дорогу по зірках.
Ще невідомо,
в чому катастрофа
і де насправді вигнання із раю —
чи на початку,
чи в кінці,
коли земля — вітчизна плоті
лишається внизу,
а небеса вгорі — вітчизна духа
затягує у вічну мерзлоту зірок.

1992 р.

Покоління зникають,
В невідь відоме беруть.
Те, чого люди не знають,
В символи переведуть.
Повелося отак з роду-віку,
З діда-прадіда щось було:
Ніби й відкрилося чоловіку
І в небуття загуло.
А вчені, що всіх навчають,
Коли вчитися слід самим,
Відкрити нове обіцяють,
Не обізнані зі старим.
Говорять багато всує,
Не поціляючи в суть.
Та істинне все ж існує —
Вчені туди ведуть!
Знають це й ті, що не знають:
Існує істинна суть.
Лиш там, де її шукають,
Ніколи її не знайдуть.

18 липня 2005 р.

Говорив із століттями,
А прожив мить.
Не працював ліктями,
Вмів любить.
Бував на висоті,
Хоч лякавсь висоти.
Знав: не все у житті
Тільки ради мети.
Не збивав з ніг
Своїх товаришів.
Жив — як міг,
Але — не як хотів.

Безвідносно до здобутків і поглядів,
Ми переступили вікову грань,
За якою все більше спогадів
І все менше сподівань.
Не рятує навіть чисте сумління,
Коли правді дивитись у вічі,
Історично ми одурені двічі:
В День проголошення Незалежності
І вчора, в час брехні до безмежності.
Все, що маємо, Євген Плужник
Вкинув би в демократичний нужник.
Але нехай наш Євромайдан
Б'є у протестний барабан,
Звідки в час політичної негоди
Звучить чисте відлуння свободи
І розганяє хмари спохмурені,
І підносить до неба праведні звуки,
Тому я сподіваюсь, що не будуть одурені
На зламі епох мої діти й онуки
І засвітиться у верховітті
Вічне древо родинне моє,
А я порадію на тому світі,
Якщо він є,
Якщо він є...

3 лютого 2014 р.

Якби мені запропонували одним реченням виразити смисл мого життя, мету і спрямованість багатьох моїх римованих і неримованих писань, то я сказав би: «Вище України — тільки небо, але й небо понад Україною — також Україна».
Я переконаний, що поет лише тоді поет, коли він почуває себе невід'ємною часткою свого народу, його вразливим нервом, окрім природного дару, все інше залежить від набутої майстерності та працездатності.
Поезія існує в нас і навколо нас — як унікальне явище людського духу, незалежно від словесних маніпуляцій літературних шаманів і еквілібристів. Істинний герой поезії не зачаровується летючою миттю швидкоплинного дня, а живе в контексті історії — як єднальна ланка між минулим і майбутнім. Тарас Шевченко і Адам Міцкевич, Сергій Єсенін і Євген Маланюк стоять ближче до мене в часі й просторі — за моїми вимірами, — аніж деякі сучасники, що називають себе письменниками.
Слово поета — чутлива мембрана. Хочеться, щоб воно завжди вловлювало найтонші порухи й коливання в суспільній атмосфері та й, у свою чергу, очищало її, як грозовий розряд очищає спекотну літню днину.
Поет, хай би при якій політичній системі він жив, перебуває в складних стосунках із суспільством і державою. Так чи інакше, а в поезії визріває бунт, протест проти недосконалості людини і суспільства.
Немає поета без ідеалів. Одні з них розтають, як березневий сніг, інші трансформуються або гинуть, як зерно, щоб дати новий плід. Справжній ідеал супроводжує поета все життя.
Нещасний той поет, хто переоцінює свої можливості, претендує на більше, аніж може. Приречений зникнути, загинути разом з учорашнім днем поет, який хапається за відмираючий ідеал, той, що на пробу часу злиняв, змалів або виявився не ідеалом, а самообманом, красивим фантомом, ілюзією, що затьмарювала свідомість.
Думаю, що з усіх найбільших ідеалів, які вистраждали і відстояли в слові горді поети всіх часів і народів, є ідеал свободи. Тільки вільна людина може сповна
реалізувати себе — але тоді, коли вона не буде вільна від сумління, від пам'яті, від громадянського обов'язку перед своїм народом.

Я не просив життя легкого
I не шукав собі вигод.
Ій-богу, забував про Бога,
А пам'ятав, що єсть народ.
Підспудно, трудно, незбагненно
Вростав я в ту химерну віть,
В якій нуртують сила генна
И трагічний шлях тисячоліть.
Дійшов я до межі тієї,
Яку омріяв з юних літ.
Ну й що? Пігмеї в апогеї
Малюють в чорне білий світ.

Ми не жили, а надривали жили
В пориві до одвічної мети —
Ішли і падали, раділи і тужили,
Вмирали й воскресали, щоб іти.
І час настав, коли вже все минуло,
Ще за життя минуло сто життів,
І Слово, що окови розімкнуло,
Ледь дихає, зацьковане розгулом,
Мов з цепу спущених голодних псів —
На волі визрілих скажених слів.
Ми просто йшли, як заповів Шевченко,
А нас вбивали, втоптували в прах,
Та ми, як зерна, впавши в борозенки,
Знов проростали болісно і щемко
На кров'ю зрошених розтерзаних полях.
— Ми ще йдемо! — писав Поет в облозі
Брехні й облуди, підступу й хули...
Зоставшись вірним обраній дорозі,
Я з жахом зрозумів, що ми прийшли.
Під нашим сонцем, що змело тумани,
На тім осонні, де вознісся храм,
Гримлять оркестри, грають барабани
І бенкетують Каїн, Чорт і Хам.
Ми просто йшли, зборовши всі навали,
Не відцуравшись рідного гнізда,
І, поки вольну волю здобували,
Йшли на турніри честі й карнавали,
Наш дім без бою зайняла орда.
Я вражений страшною самотою,
Серед своїх — полон самотини:
У ріднім домі пахне чужиною,
Чужинець глум справляє наді мною
І що не крок — все більше чужини.
Христос воскрес! — пролинуло над краєм:
Воскресне Україна!..
— Ой, дарма —
Лиш те, що є, на світі воскресає,
Не воскресає те, чого нема.
Настав той час, коли вже все минуло
І те збулося, що й не мало буть,
Коли минуле вкрилося намулом,
Мов птах ранковий, воля промайнула,
І в те Минуле падає Майбуть.

Я тут.
Я серед вас.
Я зникнути не міг.
На мить спинився час
І, як раніш, побіг.
Заговорив струмок
І грім озвавсь між нив,
І син мій, як дзвінок,
Мій голос повторив.

В середині 90-х років минулого століття знайшов я в своїх паперах, де перемішалися вірші з депутатськими виступами і політичними статтями, дві сторінки машинопису, датовані 1991 роком, озаглавлені так, як і подаю зараз. Мені здалося, що цей текст, прозовий етюд, міг би сприйнятися як людський документ, своєрідний штрих до портрета мого загубленого і відродженого покоління.
Людська пам'ять — як дзеркало, в яке заглядаєш, впізнаєш чи не впізнаєш себе, радієш чи засмучуєшся, побачивши своє відображення. Відстань у часі не завжди сприяє «впізнаванню», але є такі випадки, такі події в житті людини, які не стираються в пам'яті, з роками не тьмяніють, навіть окреслюються чіткіше, набувають більше ваги і значення.
Не про все ми згадуємо пам'ятаючи. Бува, не поспішаємо розповісти про давно минуле ні людям, ні собі. Така доля спіткала мою першу в житті зустріч із рідним батьком, власне, першу в тому смислі, що я був у віці, коли побачене й відчуте не тільки не забувається, а стає твоїм набутком, увіходить у свідомість і підсвідомість як частина твого єства, щоб у майбутньому вплинути на спосіб думання і світосприйняття, прислужитися у формуванні світогляду.
Подальше моє життя так складалося, в суспільстві домінували такі принципи, ритми й кольори, що упродовж десятиліть я «не пам'ятав», як уперше побачив свого батька.
Певно, мені йшов шостий рік. Десь в кінці літа — на початку осені 1943 року я сидів на дерев'яній постелі біля вікна, спиною опершись на подушки, і гортав якусь книжку, скоріше за все підручник, що належав старшому на п'ять років братові Василю, тоді вже ретельному
школяреві, який навчався у нашій сільській школі ще з довоєнної пори. Сидіти за столом чи в якому іншому зручному місці я не міг — стола в родинній хаті не було, як не було другого вікна. Ширина кімнати збігалася з довжиною саморобного дерев'яного ліжка, пом'якшеного житньою соломою і застеленого грубим домотканим рядном — веретою. Під чільною стіною, навпроти дверей, ліжко вінчали три пишні подушки, набиті пір'ям курей і півнів, котрі ще торік порпалися
на подвір'ї та в городі, сокотіли в сінях, плуталися в хаті під нашими ногами поміж ліжком і піччю
на невеликому прямокутнику земляної долівки, що в довжину складала два-три кроки, а в ширину — в межах півтора. Чільну стіну знизу підпирала дерев'яна лавка, на якій одночасно навряд чи вмістилось би четверо дорослих людей.
Над лавкою, ледь вище центру свіжовибіленої вапном глиняної стіни, височів у дерев'яній рамі за чистим, часто протираним склом, образ Божий — Ісус Христос, найвищий суддя в домі і вседержитель всього сущого на небі й на землі. Я вже про це добре знав у свої шість років, не знаючи отця рідного, щоранку і щовечора, після сну і перед сном, звертався до Всевишнього:
«Отче наш...»
Словом, на п'ятий рік після того, як мати в 1939 році провела батька на службу до польського війська (наш край тоді входив до складу Польської держави), я сидів на селянському ліжку біля єдиного в хаті вікна, гортав книжку, наслухаючи, як під ліжком шкребеться миша, а через сінця, в недобудованій батьком другій половині хати, ремиґає корова, сидів безтурботно і незчувся, коли двері до кімнати несподівано з рипом відчинилися і — о жах! — на поріг ступив незнайомий
кругловидий вуйко, зарослий щетиною, як розбійник. Я відсахнувся з переляку і, опираючись ніжками об жорстку верету, попхався взадгузь на подушки, ніби сподівався убгатися
разом із ними в стіну, яку — я знав! — надійно оберігає Ісус Христос.
— Ще не вмерла Україна! — сказав страшний незнайомець, підморгнувши мені, заливаючи
мене синім сяйвом своїх очей.
Він рвучко наближався до мене. Я з жахом вдивлявся в його їжакувате обличчя, а через мить-
другу, очевидно, зігрітий його добрими синіми очима, я розм'як, розслабився, перестав опиратися ніжками в цупку верету й мимоволі зрікся наміру заховатися разом з подушками
у білій стіні, що належала Отцю-Вседержителю і оберігала моє маленьке життя.
Усе це, настільки тепер уявляю, тривало кілька секунд. На подвір'ї зчинився лемент, грюкнули вхідні двері, глухо зойкнула глиняна долівка в сінях під прудкими ногами. І до хати не увійшла і не вбігла, а влетіла моя мати:
— Ільцуньо! Тато вернувся! — вигукнула мати і кинулася в обійми незнайомцю.
— Тату! — радісно верескнув я і простягнув рученята до свого батька, незнаного, але давно очікуваного. Я чув від матері і від брата Василя, що батька давно забрали на війну, що німці Польщу розбили, а татко потрапив у полон і десь на чужині поневіряється.
І ось він, мій татко, переді мною. Це я визнав і зрозумів, як тільки побачив, що мати кинулась в обійми до несподіваного пришельця, і перестав його боятися, і потягнувся до нього, рідного і давно очікуваного.
— Ще не вмерла Україна! — вдруге сказав мій тато дивні слова, на цей раз, звісно, вже звернені до дружини, слова, що сприйнялися тоді мною так само, як: «Слава Ісусу Христу!» чи як, пізніше, — привітання: «Добрий день!»
Від свого батька я вперше почув найголовніші слова в моєму житті, аби потім, коли був студентом в Одесі, працював у школі, райгазеті, обкомі комсомолу, ЦК КПУ, усвідомлено «забути» ці поганьблені суспільством небезпечні слова, глибоко заховавши їх у найпотаємніші закамарки душі. Минуло більше півстоліття. Найголовніші слова в моєму житті, вперше почуті від батька, що так рано ступив по той бік ріки життя, як своєчасно кинуті в благодатну землю зерна, проросли, все-таки проросли і засвітилися під сонцем Свободи. Чуєш, тату, на тому березі, куди всі ми рано чи пізно ступимо? Куди ніколи не ступить Україна, хай би там як цього добивалися
її «воріженьки», що досі не згинули, «як роса на сонці». Чуєш? Ще не вмерла Україна! Не можеш не чути, коли це чує нині й сама Україна, коли це чує і знає нині цілий світ.
Ще не вмерла Україна і ніколи не вмре!

Добре пам'ятаю голодні й холодні повоєнні роки. Чорною ямою на екрані пам'яті — грудень 1948 року, коли помер мій тато, якого звали в селі Ілько Андрія-Крайнього. На початку XX століття мій дід Андрій, як завів сім'ю, збудував хату окрай села, тому й прозивався Крайнім. А мій батько, як одружився проти волі своєї матері, то покинув родинний двір і зліпив собі глиняну хатку на одне вікно з іншого боку села, вона також була крайньою. Отож я знаю, чому так складається, що коли шукають в моєму оточенні крайнього, то знаходять мене.
«Бережи дітей!» — такі були останні слова мого тата, звернені до дружини, якій він залишив трьох синів: старшому, Василеві, сповнилось тоді 16, мені, середульшому — 11, а найменшому, Ільцуневі, щойно минуло було 4 роки. Ще молода жінка, моя мати не вийшла вдруге заміж — берегла дітей! Усі троє виросли. Позакінчували вищі школи, певно, тому, що передостанніми
в прощальному наказі тата були слова: «Най діти вчаться — аби з них люди не сміялися!»
З повоєнних до початку 60-х років у селі Острівець панували злидні, а в школі гриміло: «Спасибі товаришу Сталіну за щасливе дитинство!»
Мати тяжко працювала біля землі, наймалася мазати глиною, білити вапном стіни в хатах заможніших селян, її часто запрошували на весілля плести нареченій вінок, «вбирати» молоду, готувати весільні страви, з яких і нам, дітям, дещо перепадало. Мати наймичкувала
у місцевого священика (прала білизну, мила підлоги, білила покої) і завжди, пригадую, додому
приносила за пазухою шматок хліба, щоб розділити між трьома синами, а їй діставалось лише те, що залишалося від нас, завжди голодних.
Скарг не писала не знать кому,
Писала косою в полях.
Синів повз могилу батькову
На широкий виводила шлях.
Ніколи мати не ходила до начальства просити допомоги чи скаржитись. У ті важкі часи вважалося, що всі люди при радянській владі живуть щасливо. Ніхто в цьому навіть сумніватися не мав права. А скаржитися на життя — означало вести антирадянську пропаганду й агітацію. Хоча селом ходив такий жарт: «Які ліпші совіти, перші чи другі? Перші ліпші. Бо, як прийшли
39-го року, то скоро втекли. А другі, як прийшли по війні, то й досі не вступаються».
Мати не була злопам'ятною, але ніколи не забувала, як після війни у школі розподіляли черевики поміж учнів-сиріт, а мені не дали, причому, коли зайшлося про мене, одна вчителька сказала: «Старцю черевики? Старцю — обухом по голові!» Моя горда мати не пішла тоді до школи з'ясовувати стосунки, а на людях про це мовчала.

До чотирнадцяти років я ходив з мамою в церкву, навіть після того, як вступив до комсомолу. Настав час, коли мати лагідно і твердо сказала: «Не ходи, синку, до церкви, бо це пошкодить тобі в школі, і ти не зможеш вийти в люди!» Мати сама ходила до церкви, а я — тільки до школи. Вона контролювала моє навчання
і поведінку, цікавилася моїми шкільними успіхами і прикрощами, любила шкільні концерти в сільському клубі, де я виступав як читець-декламатор, а згодом грав цікаві ролі в самодіяльному театрі, яким негласно керував місцевий діяч ще довоєнної «Просвіти», що була заборонена при радянській владі як організація, певна річ, буржуазно-націоналістична.
Мати привчила мене молитися вранці й перед сном. А коли я робив яку-небудь шкоду, то спонукала промовляти три рази «Отче наш...» і три рази «Богородице Діво...». Коли вже я був студентом і полетіли в космос перші супутники, під час канікул мав необачність щось ляпнути язиком про те, що, мовляв, супутники не зустрічалися з Богом. Мати відповіла мені коротким реченням, якого я ніколи не забуду: «Я вже застара, щоб міняти свою віру». Я замовк і більше не зачіпав маминого, а, отже, і мого Бога.

Я люблю і до кінця днів моїх любитиму тата й маму, які померли давно, але живуть в моїй пам'яті; люблю синів моїх, які виросли й зайняли належні місця в житті; люблю своїх онуків, які ростуть, ніби мої діти, що дивним чином замаліли і наново піднімаються вгору сходами життя. Все це моя Україна в мініатюрі й незламна моральна основа моєї любові до великої України, яка ще не вмерла і ніколи не вмре, тому що вміщає в собі, кажучи словами Тараса Шевченка, і мертвих, і живих, і ненарожденних. Україна — це моя родина, мої однодумці, мої духовні брати й сестри, близькі й далекі, знайомі й незнайомі; це доли і гори, Дніпро і Чорне море, Київ, Одеса і Львів, село Острівець на Прикарпатті й село Ставкове на Одещині, всі міста і села на українській землі від Заходу і до Сходу, від Півдня до Півночі, золоті пшеничні поля і зелені луги, ліси й гаї, українська мова і українська пісня, трагічна історія і мало героїчна сучасність, все, що було, і все, що буде на землі Довбуша і Кармелюка, Шевченка і Франка, — це моя Батьківщина, моя рідна Вітчизна.
Вище України — тільки небо, але й небо понад Україною — також Україна.
Комусь може не менше подобаються наші доли й гори, «і лани широкополі, і Дніпро, і кручі», наші блакитні простори. Але якщо цей Хтось, цей Зайда, цей пан Ніхто любить лише краєвиди, лише небо, засіяне зорями, лише теплий хліб і тепле море, лише українську територію, де можна кращим чином облаштувати своє життя, то це не мій співвітчизник і не мій побратим у спільному духовному храмі, не моя духовна посестра. Таким я кажу словами російського поета:
«Для тебя территория, а для меня — это Родина, сукин ты сын!»
Вище України — тільки небо... Під вічним небом України народила мене українська
мати, щоб я жив на рідній землі, захищав її, любив такою любов'ю, яка передається дітям і внукам, далеким нащадкам, щоб від роду до роду торжествувала на цій землі велика любов до матері-Вітчизни, до України, яка не раз помирала і воскресала, яка відродилася на межі тисячоліть і переживе тисячоліття, і ніколи-ніколи не вмре, бо вона зрослася з безсмертям своїх залюблених у неї синів і дочок, і мертвих, і нині сущих, і грядущих, бо вона в царстві людського духу житиме як невід'ємна частка людства, допоки навколо сонця обертається земля і допоки сонце світить над землею.
Мій батько Ілько на зорі мого життя привітав мене словами: «Ще не вмерла Україна!» Я всім своїм життям відповідаю йому: «І ніколи не вмре!»
Вище України — тільки небо, але й небо понад Україною — також Україна!

1. Ваші найперші враження дитинства.
Мені два роки. Сиджу на лаві в селянській хаті і батіжком ляскаю, поглядаю, як бабуня Ірина здіймає із кухонної плити горщики з кип'яченою водою і заливає окропом корм для худоби в дерев'яній цеберці. Десь там порається біля бабуні моя мама. Прошу подати мені води. Ніхто не чує, не озивається. А відро з криничною водою стоїть в кутку біля виходу з хати. Стоїть між мною і бабунею Іриною. Я сповзаю з лави і прошкую до відра. Пробігаю попід її руками, коли вона здіймає з плити черговий горщик. Я зачіпаю голівкою той злополучний горщик, окріп виливається мені на голову. Далі — непам'ять.
На другий день, пригадую, мама пір'їною, вмоченою у гусячий жир, намазує мені обличчя, чоло і шию. Боляче, але не дуже. Прошу маму, щоб піднесла до моїх очей дзеркало. Заглядаю в люстерко і вигукую: «Заберіть дзерькало, бо я колись був файний, а тепер нефайний!»
Від того «купілю» у мене на шиї на все життя залишився помітний шрам, а мої брови якісь не густі, розріджені.
Пам'ятаю, що в дитинстві постійно хотілося їсти, дошкуляв голод, особливо в 1947 році. Щоправда, ми, діти, підживлялися колосками молочно-воскової спілості, які зривали поночі на чужих угіддях. Колгоспу тоді у нас іще не було. Ще одне джерело їжі — щуки і ковблики в річечці Рутка. На риболовлю я ходив із старшим на п'ять років братом Василем. Тих щупаків і ковбликів ми ловили, як правило, руками, перекривши невелику річечку гаткою, що самі будували з пруття верболозу, глини і землі. Часом користувалися невеликими сачками. А взагалі то риби в
нашій річечці було небагато.
Найбільше враження дитинства — запеклий бій між загоном НКВД і боївкою УПА, яка була загніздилася в підземеллі на руїнах панського маєтку. Я тоді навчався в третьому класі. Пам'ятаю, стрілянина тривала півдня. Згодом я дізнався з розмов дорослих людей,
що загін енкаведистів привів зрадник, член боївки на псевдо Граб, який жив на нашій вулиці, що звалася Кагла. Під кінець нерівного бою з криївки вийшов командир (не знаю, яке у нього було звання), родом із сусіднього села Виноград, Микола Лоюк, рідний брат матері мого батька — моєї бабуні Катерини. Вийшов, бо з іншого входу до підземелля енкаведисти кидали в криївку запалені снопи. Хлопці почали задихатися. Микола Лоюк прихистився чи то за стовбуром дерева, чи за камінням, щоб його не пристрелили вороги, і сказав:
— Ми здаємося! Але я хочу переговорити з офіцером.
Підійшов офіцер у супроводі двох солдатів. Коли вони опинилися зовсім близько, Микола, оперезаний гранатами, вигукнув: «Слава Україні!» Прогримів потужний вибух і всі вони загинули. Про це я пам'ятав усе своє життя, де б не працював у минулій політичній системі.
Перші прочитані в дитинстві книжки, що справили незабутнє враження, — «Робінзон Крузо» Даніеля Дефо і «Два капітани» В. Каверіна. Сподобалась і за пам'яталася назва розділу в книжці Каверіна: «Боротись і шукати, знайти і не скорятись».
У шкільні роки я часто виступав на сільській сцені в клубі з читанням віршів, насамперед — на
вечорах, присвячених Дню народження Т. Г. Шевченка, певна річ, декламував твори Кобзаря, зокрема «Гонта в Умані» з поеми «Гайдамаки». На інших святкових вечорах читав Степана Олійника і Володимира Сосюру. Певно, саме тоді зародилася моя любов до поезії. Були у мене і якісь свої саморобні вірші, деякі з них читав зі сцени, але ніде не друкувався.
2. Ви росли в селі, а живете в мегаполісі — як долаєте це протиріччя?
Протиріччя немає. Я приїхав у 17 років до Одеси на даху поїзда, тому що мама моя, Варвара, в колгоспі працювала майже безплатно, грошей у неї не було, у мене — також. Я прожив в Одесі понад 10 років, а в Києві живу уже 41 рік. Давно став міським жителем. У село повертаюся, відколи мама померла 1983 року, тільки в уяві, як повертаються літні люди в своє дитинство і в юність. Інша справа, що я люблю село Острівець, як люблю загалом українське село — колиску України.
Я народився не в горах, а в передгір'ї, у відомому краї Василя Стефаника, що зветься Покуття. Певно, любов до гір і любов до моря не суперечать одна одній, тим паче, що в моїй уяві гори — це застигле розбурхане море із закам'янілими гігантськими хвилями.
3. Коли Ви відчули себе поетом?
Навчаючись в Одеському держуніверситеті ім. І.І.Мечникова, я навідувався в літстудію на філфаці. На першому курсі я відкрив для себе поезію Сергія Єсеніна. Знав і досі знаю напам'ять багато ліричних віршів цього видатного російського поета. Якось на літстудії ска за в своїм товаришам-віршописцям: «Хлопці, навіщо пишете погані вірші, коли вже є такі хороші?!» І практично не писав у цьому жанрі до четвертого курсу, поки не закохався.
Перша моя поетична публікація — вірш «Осіннє захмарене небо» в університетській багатотиражці «За наукові кадри» за 7 листопада 1955 року.
Більш-менш систематично я зайнявся віршуванням після закінчення університету, а в студентські роки постійно друкував у газеті «За наукові кадри» статті, замітки, репортажі. Згодом друкував вірші в одеській обласній молодіжній газеті.
Якоїсь особливої інформації про роботу в школі, де я працював півроку, немає. Єдине, що запам'яталося, — директор школи в с. Стара Царичанка, коли мені в чомусь заперечував, то бив себе в груди кулаком і кричав: «Мене сюди послала партія!» Це мені не подобалось.
У райгазеті «Прапор перемоги» Комінтернівського району на Одещині я попрацював майже два роки. Ганяв на мотоциклі по району, зустрічався з цікавими людьми. Багато писав ледь не в усіх газетних жанрах: стаття, нарис, репортаж, фейлетон, замальовка, інформація.
Я працював п'ять років в Одеському обкомі комсомолу. Працював у «жанрах»: доповіді першого секретаря обкому комсомолу, виступи, статті в пресі першого секретаря обкому. Сам багато виступав в обласній молодіжній газеті із статтями, нарисами, кореспонденціями,
а також з віршами.
Мої перші поетичні книжки «Революційний паспорт» і «Вітряк» побачили світ в Одесі, у видавництві «Маяк». Сам дивуюся, як я осмілився вмістити в свою першу збірочку вірш «Останній монолог поета», написаний в службовому кабінеті обкому, що мав такий
початок:
Забрів я в нетрі непролазні
З інтриг нікчемних і обманів.
Навколо мене — платні блазні,
Як у дешевім балагані.
Більшість моїх віршів громадянського штабу народжувалися на протестній основі. Часом на роботі я почувався голим серед вовків. Але треба відзначити, що траплялися і хороші, порядні люди. Таке було життя в тій системі подвійних стандартів.
Рецензії на мої перші поетичні збірки, видані в Одесі, друкувалися в обласній і республіканській пресі. Попри окремі зауваження, були дуже прихильні й позитивні.
А що далі? Перемагать і жить!

2 вересня 2013 р.

З Петром Іллічем Осадчуком мене здружили студентська молодість, Одеський університет імені
Мечникова, філологічний факультет альма-матер. Більше ніж півстоліття ми підтримували і товариські, і творчо-професійні стосунки. Виростали наші діти, народжували нам онуків — і це скріплювало нашу єдність, захищало союз у ті періоди, коли його скрепи слабішали. Здається, міг би написати книжку про час і про нас у часі — житті. Після тривалих роздумів я вирішив, що можуть розрадити мене і, дуже сподіваюся, інших людей, які знали і любили Петра, спогади і роздуми про наші одеські семестри — ту незабутню пору.
За початкову п'ятирічку 60-х років минулого століття українське відділення філфаку Одеського університету закінчили півтора десятки майбутніх членів Спілки письменників України.
До Одеси Володимир Базилевський і Валентин Мороз приїхали вчитися з Кіровоградщини, Віталій Березінський, Анатолій Бортняк, Анатолій Колісниченко, Олекса Шеренговий, Володимир Яворівський «десантувалися» з Вінничини, Анатолій Качан і Микола Палієнко — з миколаївського Побужжя, Борис Дерев'янко, Олег Олійників, Володимир Чуйко, Григорій
Клочек — з підодеських районів. Я після школи подався на південь — в Одесу, де жили мої двоюрідні сестри. Є ще друга одеська обойма у письменницькій спільноті. Але мова йде про тих, хто пішов до школи одразу по війні, а закінчував її по смерті Сталіна — про ветеранів фронтового дитинства.
Петрові Осадчуку лягала дорога з Городенківського району на Івано-Франківщині до університетів Львова, Чернівців чи Ужгорода. А він на даху вагона поїздом приїхав на одеський вокзал (бо не було грошей на квиток). Певне, усіх нас, селюків, вабив «південний маршрут» і романтикою моря, і фольклорними привабами Одеси. Гравітацію устремлінь Петра визначив приїзд до рідного Острівця у відпустку старшого брата Василя — у ладній формі моряка Чорноморського флоту. Життєве плавання Петра розпочалося влітку 1955 року — першим «портом прописки» став філфак Одеського університету.
Україноцентрична світоглядна крона кожного з нас (принаймні, вищеперелічених) сформувалася в ніби-то космополітичній Одесі. Насправді ж повоєнне місто-порт було втіленням саморегульованої міжнаціональної толеранції. Відбудова знищеного у війну порту, відновлення
роботи заводів і фабрик, створення нових виробництв здійснювалися робочим людом, якого бракувало. То була пора великого відтоку сільського населення (починаючи з голодних 1946-1947 років) до міст. Жили у великих «комунах» (по 5-8-12 сімей), у підвалах, на піддашшях, у так званих Сахалінчиках, Бугаївках, Нахалівках, селищах за назвами заводів. На комунальних
кухнях, у дворах виникали стихійні «референдуми», спори вирішувалися своїми товариськими і третейськими судами. Люди знаходили спільну мову і злагоду, хоч розмовляли і по-українськи, і по-російськи, а часто-густо й суржиком — специфічно одеським.
У газетних кіосках завжди була наявною повна номенклатура київських видань (переважали україномовні — в усій номенклатурі, з фахово-галузевими включно). Ми були активними читачами періодики. Невеликою зграйкою полюбляли навідувати привітного кіоскера на розі вулиць Дерибасівської та Карла Маркса. Той чи не кожного покупця зустрічав слоганом: «Сегодня «Правда» — три копейки, «Известия» — две копейки». Театральна акцентуація була на копійках. Ми ж купували «МолодьУкраїни», місцеве «Комсомольське плем'я», «Літературну газету» (тепер — «Літературна Україна»), «Перець», інші журнали. Кіоскер ніби й не помічав нашу ігнорацію офіціозних видань, а кожному називав вартість купленого в копійках підкреслено по-українськи. Деканат, студком університету послідовно прилучав нас до відвідування театрів — там програмки і двотижневий журнальчик «Театральна Одеса» (з лібретто музично-драматичних вистав) подавалися українською.
Зацікавлено, з гідним подиву педагогічним тактом відкривали наші філологічні уподобання, розкривали творчі чарунки викладачі тої пори. Ми потрапили під опіку недавніх фронтовиків Г. А. В'язовського, І. М. Дузя, літературознавців (також з письменницькими квитками), — легендарної Наталі Борисівни Кузякіної, А. В. Недзвідського, М. О. Левченка, колективів мовознавчих кафедр, включно з латиністами, котрі здобули освіту ще в Новоросійському університеті.
Наша вузівська літстудія успішно конкурувала з літературним об'єднанням при одеській письменницькій організації. Хрущовська відлига сприяла нечуваній популярності поетичного слова. Керівництво філологічного факультету започаткувало зустріч з живими класиками української літератури: з Павлом Тичиною, Максимом Рильським, Андрієм Малишком, далі — Михайлом Стельмахом, Олесем Гончарем... Ці масові творчі зустрічі (тепер би сказали врочисті академії) на роки стали трендом рідного університету, по суті — літературною кузнею.
Петро Осадчук дружив з Вікентієм Нечипоруком, який ще студентом став диктором і обличчям новонародженої телестудії — разом з Нелею Харченко.
Вікентій чудово рецитував Єсеніна, Пастернака, молодих тоді Євтушенка і Вознесенського; коли з модуляціями трагізму в голосі, а коли й з концертним форсажем. Петро ж у лірику вкладав більше теплоти, утаємниченості, довірливості.
Я був гостем родини Осадчуків 22 травня нинішнього року. Боже, востаннє спілкувалися в знаменний Шевченківський день, з яким збігається день народження (в Одесі!) старшого сина Петра Ілліча й Алли Іванівни — Романа. Господар артистично, з виразною сумовитою нотою декламував Кобзареві вогнедишні строфи. І Єсеніна. Як і десятки разів при наших зустрічах.
У подальших телефонних контактах (літніх) обдаровував новими власними мініатюрами — сатири
ко-гумористичного змісту. Його серце, душа і розум були переповнені болями і тривогами України...
Як жилося посполитому студентству в одеських гуртожитках? Голоднувато. У вересні усіх «стройових» — хлопців і дівчат — відправляли в Іванівський чи Роздільнянський райони збирати кукурудзу, помідори. Там знаменито годували роботящих вихідців з української глибинки найкращі куховарки. Отже — мав кожен економію розміром у місячну стипендію. А вже з листопада-грудня і по весну неледачі, витривалі ходили у нічні зміни розвантажувати в порту морські судна, а на станції Одеса-Товарна — вагони. Дружно ходили в кіно і до театрів, регулярно — до книгарень: запасалися направду дешевими за ціною збірками поезій — зокрема й дебютними покоління шестидесятників, 4-томним перевиданням «дореволюційного» словника Грінченка. Толя Бортняк зачитувався ним щовечора, раз-по-раз кличучи до столу Гришу Шендрика, Петра Осадчука, Вітю Мороза: «Яке ж запашне слівце, хлопці!», «Послухайте речення з Куліша (Костомарова, Кухаренка, Мордовцева, Номиса), яких натоді ще не було в навчальних програмах».
А яким магнетизмом охоплювала звукодинаміка одеських вулиць, особливо у центрі. Заводські гудки перегукуються з гудками пароплавів і буксирів. Жарти з Молдаванки, Пересипу, з округи Нового базару, Старокінного ринку та ще й «Привозу» — non-stop у трамваях і тролейбусах. Тут чи там раптом у пішохідній аритмії жіноцтво самохіть підбирає крок, повертає роз'яснілі очі та личка на звуки духового оркестру: з-за рогу виходять з піснею в тренованому строю колони курсантів — чи то вищої морехідки, чи іншого морського закладу: прямують з екіпажів (читайте: гуртожитків) до навчальних корпусів. Тоді ще місто не було окуповане навалою авто, вуличний пейзаж був олюднений, не знеособлений резерватом пішохідних боковин і негативною енергетикою нинішніх бігбордів.
Петро поринув у поетично-мариністичну Одесу коли ще студентом після лікарні й операції жив у
співкурсника Юлія Мазура, батько котрого працював черговим доглядачем на Воронцовському маяку. Чи тоді, коли на борту туристичного теплохода «Аджигол» вирушив до болгарської Варни — і зустрівся під час плавби зі студенткою Аллою Свершок, батьки якої жили у селі Ставковому неподалік від Одеси.
З Одеси до Києва Петро поїхав з дружиною Аллою і першим сином Романком, з дебютною збірочкою віршів. Мав чудову філологічну освіту, сформувавшись у колі друзів і однодумців як людина гуманістичного світогляду і патріот. При подальших зустрічах у нас виникали короткі дискусії щодо мого з Борисом Дерев'янком небажання перебиратися до столиці на Дніпрі (а така можливість нам з редактором «Вечерней Одессы» випадала кілька разів). Диспути
філософські за змістом, не контроверсійні.
Петра Осадчука поховали в Києві. Борис Дерев'янко, Юлій Мазур, Вікентій Нечипорук, як і нефілолог Борис Нечерда — на цвинтарях Одеси. Кожен з цих українців міг би повторити як заповіт слова Платона Воронька «Якби мене більше на світі було...». Ростуть, живуть діти з онуками. Залишились книги, підшивки газет, записи теле- і радіопередач. Не меркне живодайне
вогнище пам'яті про нашу одеську молодість.
Віриться, що на білому світі українці Осадчуки пребудуть!

Одеса — Київ — Одеса

Пам'ятаю далекий і нелегкий час — кінець 1966-го року, коли відійшла вже короткочасна хрущовська «відлига» і вступив у силу брежнєвський застій. Але ж, усупереч цій застійності, то був і прекрасний час, бо були ми, шістдесятники, що встигли ковтнути «ковток свободи», молоді й усе-таки, хоч і наївно, але вірили в правду, справедливість і мали нерозтрачений за пас
любові до життя з усім його розмаїттям. Саме тоді, пригадую, прийшов до видавництва «Маяк», де я завідував редакцією художньої літератури, молодий Петро Осадчук з рукописом своєї першої збірки. Він приніс із собою рекомендацію від одеського обкому комсомолу. А книжка звалася «Революційний паспорт». І ця обкомівська комсомольська рекомендація й відверто
прорадянська назва збірки відразу викликали в мене гостру неприязнь до автора, що прагне ввійти в літературу через обкомівсько-комсомольські двері, експлуатуючи партійно-політичні мотиви в поезії. Все це було неприйнятним для мене. І все ж, пересилюючи свою неприязнь, я став читати рукопис. І в кожному рядкові його вичитував таке, що гостро суперечило будь-якому пристосуванству, політичній спекулятивності і стверджувало право й обов'язок поета на внутрішню свободу, на творчість як священнодійство, а не прислужництво.
Я знаю: є час, є суспільство,
Є борги... Та вперто повторюю:
Параграф музу спотворює,
Творчість — священнодійство.
У поетів з людьми одна путь,
Та в самітності — музи цвітуть.
Так само програмним є, на мою думку, й вірш «Муза» —завершальний акорд збірки:
По гострих лезах заперечень —
На рані рана — вранці-рано
Йде муза, вічно поперечна
Псалмам,коронам і тиранам.
В оцій антитиранічній, свободолюбній спрямованості — суть першої збірки Петра Осадчука, яка побачила світ 1967 року. Але якби не оця оманлива назва «Революційний паспорт», то, мабуть, вона б і не побачила світ. І свої щирі почуття автор висловив в автографі до книжки: «Євгенові Прісовському, безпосередньо причетному до виходу цієї прокламації з побажанням кулеметних обіймів в зіткненні зі всяким сміттям і вдосконалення революційної зневаги до трухлявих монументів». У цьому автографі вже розкрилися риси, що визначають індивідуальний стиль
Петра Осадчука як поета і характеризують його людську вдачу: органічне поєднання гострої публіцистичності, іронічності, навіть автоіронії і щиро задушевного ліризму. Це поєднання властиве всій творчості Петра Осадчука. Особливо ж воно виявилося в таких знакових його збірках, як «Біла каравела» (1986), «Лінія життя» (1987), «День відкритих дверей» (1991), «Галера» (1993) й, нарешті, в найновішій книзі «Чорні метаморфози» (2004).
Після наступально бойових, відверто публіцистичних, хоч і з філософським підтекстом, ритмів, інтонацій «Революційного паспорта» особливо, за контрастом, вражають інтимно сповідальні мотиви «Білої каравели», чисті, прозорі, цнотливі й водночас відверто почуттєві образи цієї книжки. «Сонце сяє в усмішці дівочій» — уже сама назва цього циклу визначає його щиро довірливу, людяну тональність.
Хоч зима відходить неохоче,
Та весна спішить з усіх доріг.
Споконвік весна — прекрасна жінка,
Жінка споконвік — сестра весні.
У цьому відчутті весняних змін у житті, торжества весни над зимою — не тільки інтимний мотив, але й соціальний. Це думка про перемогу людяності над нелюдяними началами минулого, але думка, висловлена інтимно, довірливо, сердечно. І тому вона так гостро впливає на читача, сильніше, ніж будь-які політичні гасла, бо ж промовляє до серця.
А у вірші «Коло човнів лежала в напівсні» зустрічаємося з повінню відвертої почуттєвості, але ж і з якою чистотою, цнотливістю, а водночас і прекрасною гріховністю почуття, як і у Франка, який, будучи цнотливцем із цнотливців, не боявся признатись у своєму бажанні зазнати з коханою «того дива золотого... щастя молодого, бажаного, страшного того Гріха!».
І Осадчук творить образ коханої у всій її чистоті й гріховності, тілесності й духовній цнотливості, коли пише про «двійко пружних ніг», що стулились човном; про «руки порозкидані — як весла», і вся вона, «як золота стріла, На берег пущена з-за хмар».
А як полемічно, загострено висловлює поет думку про животворну силу любові, втілену в жінці, яка сильніша від самого Бога:
Якби тебе на світі не було,
То з хаосу життя б не розцвіло,
І Бог навряд чи сотворив би світ.
А в збірці «Лінія життя» щиро ніжне слово про любов поєднується з філософською наснагою в розмові про непросту мудрість жити, яка «просто ходить поміж нами». Осадчук бачить велику красу складної простоти, що є такою природною й, отже, таки простою, бачить діалектичну єдність складності й простоти («Стікає золото зірок»).
Лірична сповідальність і філософська глибина виливаються в його роздумах про велич людини, яка живе життям предків, вбираючи в себе й відважність Данила Галицького, й тугу та ніжність, вірність Ярославни, й могуть Тарасового слова:
Ти не вийшов з непам'яті. За тобою — Історія,
Та сама, що підносить і судить нещадно!
Хто життя своїх предків на висотах нових
повторює,
Той достоїн найвищого права — називатись
нащадком.
Ритм вірша відтворює трудність народження вагомої думки, він і роздумливий, і тривожний, і наступально бойовий. Звукопис теж дає відчути процес визрівання, викристалізовування думки.
Від книжки до книжки наростає в Петра Осадчука гостро заявлене почуття патріотизму, щоб у «Дні відкритих дверей» вилитись у вигляді етичної й політичної формули-заклику, коли він каже про Україну й Бога як про вічні й найвищі цінності:
Я той, хто вірить в Україну,
Як вірять в царствіє твоє.
Найсвятіше почуття поета, і глибоко інтимне, і високо громадянське, — це саме любов до України, до народу, до сина свого, що є його продовженням.
Душа безсмертна,
Бо син у мене є. Бо є народ.
Бо є на світі Україна.
І цікаво, що цей «Інтимний монолог», як свідчить автор, написаний в обкомі комсомолу. Як це суттю своєю протистоїть отому «обкомівству» й отому «комсомольству», які якраз витравляли з душі й інтимні почуття, примушуючи все підкоряти лише громадській справі, й любов до України. Яке показове оце протистояння поета офіціозові, оця перемога в ньому любові й до сина, й до народу та України над втовкмачуваними в голову комуністичними, антилюдяними, антинародними, антиукраїнськими догматами.
Принципи загальнолюдської моралі, заснованої, перш за все, на любові в широкому розумінні цього слова, активно утверджуються в книжці «Галера» та й у всій творчості Петра Осадчука. Вони протистоять ненависті, неволі, рабству. Любов — то найвище, творче, животворяще начало, яке руйнує й перемагає підлоту, брехню й приводить до торжества щиро людських взаємин, до торжества правди.
Бастилії ненависті впадуть,
Коли, явивши животворну суть,
Якогось вечора чи лагідного ранку
В людську обитель впустимо вигнанку
Із призабутим іменем Любов.
Тричі, як клятва, повторюються у вірші слова: «Прийде любов, немов верховний суд». Саме ритми й інтонації клятви, присяги, палкого освідчення в любові до світу, до життя, до людини притаманні цій поезії.
Почуття любові живе в поезії П. Осадчука в нерозривному зв'язку з почуттям болю (вірш «Біль і любов»), викликаного недосконалістю людини і світу, в якому вона живе. Поет, говорячи про сучасне, дивиться на нього суворим, тверезим поглядом, ніскільки не ідеалізуючи нинішній стан суспільства, бачачи страшну загрозу повернення до тоталітарного минулого. Він вдається до гостроасоціативного зіставлення:
Так орел, призвичаєний ласо
Жерти в клітці за будь здоров,
Ради тухлої пайки м'яса
Повернутись в неволю готов.
Тут відчутний відгомін Шевченкового болю за людей, які готові навіть матір продати «за шмат гнилої ковбаси».
Як звіт за десятиріччя творчої праці сприймається найновіша збірка поета «Чорні метаморфози»
(2004).
Перший розділ її має промовисту і програмну назву — «Мій кожен день — останній день». Ця назва може сприйматися спочатку як фаталістична й песимістична. Але ж, читаючи збірку, відчуваєш: ні, це свідчення того, що кожен день поет хоче прожити з повного творчою й моральною напругою, самовіддачею, розуміючи вагу й ціну кожного дня життя. Справді, треба жити так, наче це твій останній день, а тому треба поспішати всього себе до останку встигнути віддати коханій, людям, Вітчизні, цілому білому світові.
У вірші «Під знаком страждань і тривог», що є заспівним, а отже, і програмним, у книжці — горде усвідомлення того, що «я себе сам створив». Так, ідея творення самого себе як особистості є центральною ідеєю творчості Петра Осадчука. «Усе, що моє, те моє: Небо, земля і плоть». Весь білий світ із його красою й розмаїттям належить людині, й у цьому володінні цілим світом — її щастя. А ще щастя — від усвідомлення незборимості власного ДУХУ, у відчутті внутрішньої
свободи, у вічному потягові до щастя, в русі до нього. Думка поета висловлена в чітких ритмах, у
гордих, окличних і роздумливих інтонаціях, у вигляді етичної формули, що виражає закон життя:
Весь вік я до щастя йду
І допоки іду — я щасливий.
Так, щастя — в невпинності руху, в невпинності цього бажання щастя й дії, яка його забезпечує. І це не рожевий оптимізм, а оптимізм людини, що знає «сум і біду», що живе «під знаком страждань і тривог», але змагає їх роботою, творчістю. Петро Осадчук любить жанр вірша-монолога, звернення, що дає можливість і чітко висловити свою життєву програму, й безпосередньо, прямо, гранично щиро звернутись до свого адресата, як-от у вірші «Поклик», у якому — те ж відчуття щастя жити, жити пам'яттю про все, що було в житті. І тоді життя для
тебе — «як поклик ранку піднебесний».
Тема облагороджуючої пам'яті взагалі є наскрізним нервом Осадчукової поезії. У вірші «Кому — квітами, кому — тернами...» він поетизує пам'ять про юність, яка освітлює твій шлях і в зрілі, й у пізні літа. Це й пам'ять про край твоєї молодості, це конкретна згадка про миле з днів молодості село Комінтернове на Одещині. А кінцівка вірша — афористична й витримана в дусі нашого сьогодення, коли ціняться не прапори й гасла, а щиролюдська сутність, щирість:
Але бути й лишитись людиною —
Вище гасел і прапорів.
Ця кінцівка полемічно загострена, як врешті полемічно загострена вся поезія Петра Осадчука. Оце звернення до світлої юності нагадує Франкове «тих днів, днів весни не забудь, не забудь». І в Осадчука повторюється цей щемливий мотив: «Що жадібно й довго на світі жити — Це за юністю ніжно й тяжко тужити». І поняття юності асоціюється в нього з поняттям чесності «перед ликом Бога» («Я збагнув, проходячи останні кілометри...»).
Часто звучать у поезії Петра Осадчука й трагедійні інтонації, бо ж ідеться в ній про трагічну історію України. Тим-то й лунають в «Апології пісні» ридаючі ритми пісні Б. Лепкого з її «Кру, кру!», але цей трагізм долається мотивом історичного оптимізму, віри в своє безсмертя, гарантоване тим, що Україна — завжди з тобою:
Я вірю, що ніколи, ніколи не вмру,
Допоки моя Україна, боронь Боже,
не стане мені чужиною.
Протяжний, непісенний, трудний ритм і розмір вірша дають відчути напругу думки, її нелегке народження й формування.
Герої Осадчука — ті, кого нищили (як ця думка увиразнюється через фігуру градації: нагромадження епітетів із трагічним забарвленням), але в кого (тричі повторюється цей образ) «і руки навіки чисті» («Предтечі» ). Поет любить полемічну афористичну кінцівку, що збудована на контрасті:
... мистецтво, що незмінне на віки,
Й про те, що влада змінна й тимчасова.
Від книжки до книжки поет усе чіткіше дає суворо реалістичну, тверезу оцінку сучасного стану України, яка й досі є, за виразом Шевченка, нашою, але не своєю землею. Він висловлює гострі, що звучать як моральний ляпас, судження саме в дусі Шевченкового осуду рабства і юродства людей, які не вміють відрізняти істинне від фальшивого й поклоняються фальшивому. Оцінки
морального, чи точніше аморального, стану суспільства даються у вигляді вироків-формул: «Хто не вторгує, той продасть...», «Хто будував, тепер руйнує! Хто вартував, тепер грабує». І врешті йде кінцівка, що становить собою найсуворіший вирок антилюдяній сучасності, де немає місця ні тверезості, ні ясності, а, отже, й порядності:
Тверезість погляду і ясність
Готові рятувать сучасність,
Але не прагнеться сучасності
Ані тверезості, ні ясності.
Життєва програма автора, його моральне кредо, що полягає у ствердженні чесності та в осуді прислужництва, часто буває викладена в афористичній чотирирядковій строфі, в чому пізнаємо традиції Івана Франка, його «Строф» із «Мого Ізмарагду».
Я прямо йшов і вертикально жив,
Долав круті підйоми самотужки.
Ніде й нікому персонально не служив
И зневаги не ховав до холуя і служки.
Франкові інтонації гострого осуду й відвертого заклику відчутні й у вірші «Ложний імперії крах...».
Це осуд рабства, «нового ярма», тюрми, яку одержує народ замість волі, панування зайд, чужих людей, це заклик до того, щоб цим зайдам, чужим людям було «служить не пора, не пора». Це прямий перегук із Франковим «не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить».
Петро Осадчук однаково гостро судить і часи Сталінського культу насильства й терору, й сучасну облуду, війну, запеклу і страшну, «за безмір грошей, їдла і майна» — з культом безсовісного збагачення. Поет розробляє Франкові традиції в циклі «Мініатюри по крупному», де в першій частині строфи йдуть гостро-асоціативні порівняння, а в другій — прямим
текстом заявлена політична й моральна істина.
Куди не ступиш — поле мінне,
Куди не глянь — вчорашній бруд і порох, —
Хто нині діє проти України,
Той мій найбільший особистий ворог.
* * *
Вам би хотілось, щоб жив я тут, як тубілець,
Щоб одне пам'ятав: де у коня, а де у вола хвіст.
А я відстоюю своє древнє ім'я — українець,
І цього достатньо, щоб ви мене звали націоналіст!
Відверта полемічність, вибуховість почуття, неприхована ненависть і така ж гостра, полум'яна любов притаманні строфам Петра Осадчука.
Поет протиставляє підлим і темним силам, що часто ще панують у нашім житті, вічну прекрасну силу мистецтва, що має верховну владу над людським духом.
І знову ж думка висловлюється найчастіше в афористичній формі вірша-строфи:
І слово о полку, й Тарасів клич
Промовляють до нас і лишаються з нами,
Тому що красу історичних облич
Нам вертає митець крізь небесні брами.
Петро Осадчук володіє даром поетичного поліфонізму. Він уміє бути не тільки гнівним, полемічне гострим публіцистом, але знає й ніжний ліризм, коли говорить про благотворне єднання людини з природою:
А пішов хлопчина лісом,
А пішов хлопчина лугом —
Розминувсь навіки з бісом,
Став траві і сонцю другом.
У «Чорних метаморфозах» відчутне й поглиблення філософського роздуму поета над суттю життя, яка пізнається часто через розуміння неповторної, вирішальної миті, тої миті, в яку «пролітає все життя крізь мене» («Ілюзія»). Ми відчуваємо тут типологічну спорідненість із Ігорем Муратовим, з його збіркою «Мить і вічність», де так само йдеться про пізнання цілої вічності через одну, але вагому, визначальну мить. Ми постійно відчуваємо поліфонізм поетичного голосу Петра Осадчука, перепади настроїв, розмаїття емоцій і думок у його віршах. Від філософського роздуму він раптово переходить знову до пафосного осуду, свідомо добираючи грубу лексику, аби викрити суть того натовпу, який не є народом: «морди, пащеки
й пики, І помітна обмаль облич» («Натовп»).
Але в запереченні відчутне й ствердження, бо ж автор хоче бачити людські обличчя, хоче бачити не натовп, а свідомий свого громадянського й національного обов'язку народ.
Він ненавидить все, що позбавляє людину особистісного начала, а тому такий нестримно емоційний, знову ж вибуховий у своєму запереченні більшовизму, який є для нього політичним
і моральним мерцем ( «Злютовані люто Серпом і Молотом»).
Так само люто ненавидить поет позу і фразу. Ці поза і фраза — то «одна із форм самореклами і бізнес вельми прибутковий» («Лицедійство»). Петро Осадчук уміє розкрити суть фальшивої поведінки через відверто публіцистичні й гостро контрастні, навіть оксюморонні образи: «мітингувать перед жоною, народ любити на трибуні, до бою кликать після бою... рвать розірвані окови...». Він вдається до відвертого осуду сучасної влади (писано ж у 2004 році) з її демагогічними, цинічними, а то й антинародними гаслами: «Маємо те, що маємо. — І не вірить у те, що не маєм нічого». «Українська ідея не спрацювала. Зате спрацювала ідея злодійська» («Приниження»). Петро Осадчук ненавидить позу, фальш і в мистецтві, а тому гостро не сприймає постмодерністське псевдомистецтво, антилюдяне, цинічне, яке демонструє «супермодерний шик», має маніакальну мету і врешті продукує «ПШИК». Він вірний принципам народного, правдивого, гуманного мистецтва («Нове мистецтво»).
І знову зустрічаємося в книжці з новим перепадом настроїв і емоцій. Яким ніжним, замисленим і замріяним уміє бути цей гнівний, вибуховий поет, коли вслухається в музику й прагне переповідати її словами. Які гостроасоціативні образи використовує він, аби передати єдність матеріального й духовного начал, незбагненну красу слова й музики; красу людської
мислі: «ластівки слів»; «дроти оголених сокровенних думок». І нарешті — природний висновок: «Все залежить від почуттів і передчуттів» («Передчуття зустрічі»). Так, почуття людські, щирі й непідробні, як і передчуття щастя, радості, любові, важать більше, ніж усі політичні амбіції й гасла, ніж уся політична метушня.
Другий розділ книжки — «З'явилося світло в кінці панелі» — поліфонічний, багатоплановий. В ньому поруч ідуть і вірші відверто інтимного, навіть еротичного спрямування, й іронічні
чи гостросаркастичні, знову ж спрямовані проти сучасних політиканів, прислужників і пристосуванців.
Поет досягає успіху в своїх саркастичних інвективах, коли з присмаком
болю і навіть трагізму звертається до соціальних проблем сьогодення. Знову ж відчуваємо перегук із Шевченковим:
«За шмат гнилої ковбаси
У вас хоч матір попроси.
То оддасте», коли читаємо
завершальний вірш
збірки:
Згадаємо свободу, мов легенду,
Як здадуть Україну в оренду,
І одержим за безмір добра і краси
Класичний шмат гнилої ковбаси.
Саме Шевченкова традиція відчутна в оцьому синтезові публіцистичності, ліризму й іронії та сарказму.
Поєднання цих начал дається взнаки і в самій назві книжки. Справді, йдеться в ній про серйозні перетворення, метаморфози в житті людини й суспільства, що відбуваються в нашім сьогоденні. Але ці метаморфози таки часто страшні, чорні, трагічні або химерні суттю своєю. І цю чорноту сучасних соціально-моральних метаморфоз досить психологічно точно, художньо переконливо відтворив у своїй багатоплановій книзі Петро Осадчук.

Журнал «Київ » №4 2005 р.

Білі птахи ячали
На дубовім столі,
Неба зоряна чара
Колихалась в імлі.
Крізь віків круговерті
Голос предка лунав:
Бачиш чару безсмертя!
Можеш випить до дна.
Але пахла травою
Ніч, як терен терпка,
Стіл мій був то труною,
То крилом літака.
Стіл хитався, мов палуба,
І мов крига — німів,
Бігли букви і падали,
Як солдати в огні.
Але пахла травою
Ніч, як терен, терпка.
Всесвіт над головою
Протікав,
як ріка.

Одеса, 1966 р.

Лежу в траві. Злипаються повіки.
Так пахнуть квіти, так шумить трава,
Що мимоволі: — Це з якого віку
Защебетали птахи в головах?!..
Не стане листу восени на вітті,
Мене не стане. Все мине.
А те, що мучило і кликало мене,
Зостанеться на цій землі навіки.
Безсмертна смерть і мій заціпить рот,
Але душа залишиться нетлінна!
Бо син у мене є! Бо є народ.
Бо є на світі Україна.

Одеса, 1967 р.

Захмарилось і в небі, і в душі...
В. Базилевський

Захмарилось. І в небі, і в душі.
Відпломенів останній промінь літа,
А в морі хвиля, сонцем перемита,
Мов одягла сталеві кунтуші.
Росинка, як сльоза, сяйнула в спориші,
А скеля, як щока, слізьми залита.
Моя ласкава і несамовита,
Моя любове, ти в холодному дощі.
І я також, промоклий до кісток,
Йду берегом, згубивши розуміння,
Чому це вчора золотий пісок
Сьогодні — як потрощене каміння?!.
Без тебе йду на кволе мерехтіння,
З тобою — завше тільки до зірок.

1977р.

Мороки нам лишаючи й уроки,
Пливуть літа за обрію причал
Минають непомітно кращі роки,
І раптом сорок — як удар з плеча.
Так скоро — сорок?. . Тільки ж розпочав
В житті робити вирішальні кроки!..
Та спалахнули, як сама печаль,
Окрай дороги мальви смутноокі.
І ти спинивсь, немовби на межі,
З якої літо переходить в осінь,
Замислившись, як ще ні разу досі.
А листівок веселі віражі
Перед відльотом наче заклинання, —
Не стій, спіши, бо вже пора не рання!..

Київ, 1977 р.

Добре бути молодим...
Максим Рильський

Літній день розмотує ШОВКИ,
торжествує золоте і синє.
Книги моря здиблені рядки
прочитають серцем повносилі.
Мерехтить Нептунове перо,
пише для обранців і загалу.
Сипле каламбурами Петро,
дивиться закохано на Аллу.
Виднокруги вкуталися в дим,
десь там Варна і Стамбул за ними.
Ах, як добре бути молодим!
Добре бути разом з молодими.
Ще життя в святочних кольорах,
ще зітхать і ремствувать не личить...
Краплі моря в нього на щоках,
краплі щастя на її обличчі.
Хтось за нас розкручує сюжет
саги наших доль немов пружину.
Каламбурить сяючий поет,
обіймає сяючу дружину.
Київ по квартирах розведе,
та не зрушить спадку: баржі тару.
Пляж «Відраду». Море. Літній день.
Тіней гру Французького бульвару.
Де трамвайчик шустрий номер п'ять,
у двобарвну вдягнутий сорочку,
обіцяв нам славу й благодать
деренчливим голосом дзвіночка.

Вірш-спогад. 31 березня 2016 р.

Ми злившись з течією літа
І розчинившися у ній,
Крізь літо котимося світом
Назустріч Осені своїй.
Ми рідну землю омиваєм,
Як тепла течія Гольфстрим,
Хоч знаєм Осінь визріває
Десь там на березі однім.
Ми зігріваєм землю досі,
Від серць віднаджуємо щем,
Хоч знаєм: визріває Осінь
В саду шипшиновим кущем...
Хай визріває, невблаганна!
Не всі ще скошені думки
Про те, що може й не дістануть
До вікон серць її гілки.
Можливо так воно і буде,
Що нас обох, тебе-мене,
Та Осінь все-таки забуде
І стороною промайне.
Можливо, Осінь не помітить
У метушні мене-тебе
І ми котитимемось світом
Весь вік крізь літо голубе.

2 грудня 1976 року

Ось уже й Петрові Осадчуку 50! Поставлю знак оклику, бо не вважаю цю першу ювілейну дату мінорною. Елегійною — так. Бо задумуюся і дивуюся. Звик сприймати його таким, яким він був, є, і, щиро бажаю, буде довгі-довгі роки: бадьорим духом, жартівливим, блискавичним на експромт, емоційно збуреним, а якщо коротше — справжнім поетом. Мабуть, це від роду, з крові материнської. А експресивна манера поетичного самовираження, схильність і здатність з громадянською завзятістю образно освоювати новий життєвий вал проблем і тривог сягає традицій Івана Франка, бурхливих двадцятих, пожовтневих, коли всюдисущність поетичного інтересу була всевладною. Сягає тих буремних літ, коли захоплювався і бунтував, нетерпеливо очікував нові дні і від цього передчуття лагіднів душею Василь Чумак, коли до останньої миті свого не набагато довшого від Чумакового життя випробовував слово, мов козацьку шаблю, на гостроту Василь Еллан-Блакитний, коли виростав сонячний і пружний Павло Тичина...
Називаю тих «перших хоробрих» і ловлю себе на думці, що намагаюся одним-двома епітетами визначити творче обличчя кожного. А це так відповідально.
Небезпечно формувати і утверджувати стереотипи читацького сприйняття письменника. Так ми «закріпили» за Петром Осадчуком звання поета громадянської тематики. Нероздільно, органічно.
Від першої його збірки «Революційний паспорт», яка з 'явилася двадцять років тому — 1967-го, до останньої, здається шістнадцятої — «Лінії життя», приуроченої до ювілею, ця хорошого, тривожного, співпереживаючого громадянського звучання струна в його творах не згасає. Але вона не звучить монотонно, хоча іноді й траплялося, що форсована бадьорість, перелік лозунгових істин і проривалися наперед, затінювали причаєні тривоги, а то й скорботу. Чи відчував, чи усвідомлював це поет? Думаю так. Бо ось у книжці «Взаємодія» зустрічаю такі рядки:
Так мало в світі тиші
І так багато грому!
Живеш, як на узвишші,
І всі вітри додому!
І завершує цей вірш парадоксальна думка:
.. .із мудрості мовчати
Зростає мудрість дії.
Поет багато переосмислив, внутрішньо пережив, але чимало хто з нас, принаймні я особисто (повторюю), сприймав його поезію якось однопланово, акцентуючи увагу на громадянському пафосі її звучання і не звертаючи прицільної уваги на його лірику.
Слід визнати, що ми завинили перед поетом. У недавні ще роки нарочитої парадності, надокучливих рапортувань про виконання і перевиконання ми виробили своєрідний імунітет до публіцистичного звучання поетичного слова. А Петро Осадчук уже внутрішньо пережив це загальносуспільне роздвоєння, зазирав у прірву, яка роз'єднала слово і діло, уявне і реальне. У книжці 1978 року видання «Земля, зігріта любов'ю» він з тривогою роздумує про те, як нахабно розростається міщанство, як міліє душею людина, як нівелюється слово...
Гадаю, не випадково одну із своїх останніх книг поет називає — «Пряма мова». Треба нам відродитися знову у слові і пісні, заново врости в свою землю, як безсмертне зерно, в національну історію, усвідомити відповідальність за рідне слово, якщо ми певні свого безсмертного роду і усвідомлюємо обов'язок кожного з нас — духовно живити могутнє коріння древа народу. Лінія життя обрана, визначена і позначена такими орієнтирами, на які спрямовують духовний зір читачі.
У вступному слові до своєї книжки вибраного «Лінія життя» Петро Осадчук заявив цілком відповідально: «Не мислю себе без поезії, вона — моя любов на все життя».
У його поетичних книжках, написаних і для дорослих, і для дітей, переживається голодне і холодне повоєнне дитинство у селі, передчасна смерть батька, який заповідав трьом своїм синам вчитися — «аби з них люди не сміялися!», важка, багатостраждальна доля матері-вдови.
І Петро вчився. Опанував університетську освіту в Одесі. Потім було вчителювання на Одещині, праця журналіста, комсомольська, редакційна і партійна робота. А останні чотирнадцять років працює у Спілці письменників України. Нині секретар правління Київської письменницької організації. Ми всі звикли, що в Спілці нас зустріне завжди усміхнений і дотепний Петро Осадчук, і рідко коли замислювалися над тим, як після метушливих і клопітно-гамірних днів він береться за перо. Можливо, рятує його від шумовиння буденності іронія, а, можливо, поет почуває себе в цьому мерехтливому різнобарв'ї прохань, думок, суперечок, претензій примхливих амбіцій комфортно?
Не думаю, інакше він не написав би:
Обираю самотність. Мені лиш вона
Виколисує думку, як душу,
Щоб себе і людей осягнути сповна,
Я самотність спізнати мушу.
Що ж, це визнання не випадкове, бо в своїй першій книжці поезій Петро Осадчук писав:
Поетам — ліси і озера,
В самотності — музи цвітуть.
Розгублених істин зерна
Поети в містах не найдуть.
Якщо ж у самотності душа поета почувається відкритою і зерна поезії визрівають вільно, побажаємо побільше і на багато-багато літ щасливих хвилин усамітнення віч-на-віч зі словом.

Газета «Літературна Україна», 3 грудня 1987р.

По ліву руку Дністер тече, за Городенкою, а по праву, через Коломию, — Прут. Коли пустити білі-білі кораблики в обидві ріки, то вони й можуть зустрітися — в Чорному морі. А щоб до Пруту далеко не йти, можна і в Чорняву пустити, все одно вона в Прут впадає. А Чорнява ж рукою подати: ось тут Виноград, через який вона тече, а поруч Острівець — Петрова земля. Тут піввіку
тому він народився. Тут набирався снаги і поезії. Його світобачення плекали краса і велич цієї землі.
Після школи його таки звабить море: він навчатиметься в Одеському університеті, працюватиме там у сільській школі, районній газеті, Одеському обкомі комсомолу. Далеко звідси поведуть його життєві стежки, але ніколи не забуватиме цієї священної землі Петро Ілліч Осадчук, український поет, лауреат молодіжної республіканської премії в галузі літератури.
Цей Прикарпатський край увійде назавжди в його поетичне бачення і думання, стане мірою краси й сумління. Бо тут пройшли його перші життєві уроки, тут він учився розуміти мову лісу. Тут на полі, куди ходив разом з матір'ю, починалася його біографія. Він знав свою землю, бачив її неперехідну красу і минущі урази, відчував її рани й осяяння, тепло її відчував.
Тепла наша земля навіть серед зими.
Тепла наша земля. До землі пригорнись!
Тут солдати лежали, своїми грудьми
Рідну землю зігріли колись —
напише він згодом: «...як зросте, ввібравши в себе, силу річки, гір і неба». Але ж і силу й красу поетичного слова вперше Петро відчув також на цій землі — у дні Шевченківських свят, коли звучали пристрасні рядки Кобзаря, лунали пісні на Тарасові слова, коли сам брав активну участь у шкільній художній самодіяльності як читець-декламатор.
І ось уже в доробку Петра Осадчука близько півтора десятка поетичних книг. Три з них видано у «Веселці»: «Ясний світ», «Все співає і росте», «Сурми на світанні». Його твори щирі, ліричні, прозорі, у них труд, мир дружба, любов до Батьківщини, краса природи переплавляються через полум'яність людських почуттів і чітку думку. Усе, про що б не писав поет, освячене іменем рідної землі, на якій він народився і виріс. Запрошуючи дітей до мандрівки нашим чудовим краєм, письменник зауважує:
І все, що тебе спіткає,
В полі чи у діброві
Любові твоєї жадає
І тобі подарує любові.
Так, глибока і міцна пам'ять землі, як влучно сказав Осадчук. Довго їй рани болять, а ще довше її тішить і гріє любов. А за любов вона платить любов'ю.
Чогось мені так і уявляється : по ліву руку Дністер тече, за Городенкою, а по праву, через Коломию, — Прут. Коли пустити білі-білі кораблики в обидві ріки, то вони й можуть зустрітися — в Чорному морі. А між Дністром і Прутом стоїть поет, пам'ять землі читає.
ЧИТАЄ ПАМ'ЯТЬ СВОЄЇ ЗЕМЛІ.

Червень 1985 р.

Ось уже й Петрові Осадчуку 50! Поставлю знак оклику, бо не вважаю цю першу ювілейну дату мінорною.
Елегійною — так. Бо задумуюся і дивуюся. Звик сприймати його таким, яким він був, є, і, щиро бажаю, буде довгі-довгі роки: бадьорим духом, жартівливим, блискавичним на експромт, емоційно збуреним, а якщо коротше — справжнім поетом. Мабуть, це від роду, з крові материнської. А експресивна манера поетичного самовираження, схильність і здатність з громадянською завзятістю образно освоювати новий життєвий вал проблем і тривог сягає традицій Івана Франка, бурхливих двадцятих, пожовтневих, коли всюдисущність поетичного інтересу була всевладною. Сягає тих буремних літ, коли захоплювався і бунтував, нетерпеливо
очікував нові дні і від цього передчуття лагіднів душею Василь Чумак, коли до останньої миті
свого не набагато довшого від Чумакового життя випробовував слово, мов козацьку шаблю, на гостроту Василь Еллан-Блакитний, коли виростав сонячний і пружний Павло Тичина...
Називаю тих «перших хоробрих» і ловлю себе на думці, що намагаюся одним-двома епітетами визначити творче обличчя кожного. А це так відповідально.
Небезпечно формувати і утверджувати стереотипи читацького сприйняття письменника. Так ми «закріпили» за Петром Осадчуком звання поета громадянської тематики. Нероздільно, органічно.
Від першої його збірки «Революційний паспорт», яка з 'явилася двадцять років тому — 1967-го, до останньої, здається шістнадцятої — «Лінії життя», приуроченої до ювілею, ця хорошого, тривожного, співпереживаючого громадянського звучання струна в його творах не згасає. Але вона не звучить монотонно, хоча іноді й траплялося, що форсована бадьорість, перелік лозунгових істин і проривалися наперед, затінювали причаєні тривоги, а то й скорботу. Чи відчував, чи усвідомлював це поет? Думаю так. Бо ось у книжці «Взаємодія» зустрічаю такі рядки:
Так мало в світі тиші
І так багато грому!
Живеш, як на узвишші,
І всі вітри додому!
І завершує цей вірш парадоксальна думка:
.. .із мудрості мовчати
Зростає мудрість дії.
Поет багато переосмислив, внутрішньо пережив, але чимало хто з нас, принаймні я особисто (повторюю), сприймав його поезію якось однопланово, акцентуючи увагу на громадянському пафосі її звучання і не звертаючи прицільної уваги на його лірику.
Слід визнати, що ми завинили перед поетом. У недавні ще роки нарочитої парадності, надокучливих рапортувань про виконання і перевиконання ми виробили своєрідний імунітет до публіцистичного звучання поетичного слова. А Петро Осадчук уже внутрішньо пережив це загальносуспільне роздвоєння, зазирав у прірву, яка роз'єднала слово і діло, уявне і реальне. У
книжці 1978 року видання «Земля, зігріта любов'ю» він з тривогою роздумує про те, як нахабно розростається міщанство, як міліє душею людина, як нівелюється слово...
Гадаю, не випадково одну із своїх останніх книг поет називає — «Пряма мова». Треба нам відродитися знову у слові і пісні, заново врости в свою землю, як безсмертне зерно, в національну історію, усвідомити відповідальність за рідне слово, якщо ми певні свого безсмертного роду і усвідомлюємо обов'язок кожного з нас — духовно живити могутнє коріння
древа народу. Лінія життя обрана, визначена і позначена такими орієнтирами, на які спрямовують духовний зір читачі.
У вступному слові до своєї книжки вибраного «Лінія життя» Петро Осадчук заявив цілком відповідально: «Не мислю себе без поезії, вона — моя любов на все життя».
У його поетичних книжках, написаних і для дорослих, і для дітей, переживається голодне і холодне повоєнне дитинство у селі, передчасна смерть батька, який заповідав трьом своїм синам вчитися — «аби з них люди не сміялися!», важка, багатостраждальна доля матері-вдови.
І Петро вчився. Опанував університетську освіту в Одесі. Потім було вчителювання на Одещині, праця журналіста, комсомольська, редакційна і партійна робота. А останні чотирнадцять років працює у Спілці письменників України. Нині секретар правління Київської письменницької організації. Ми всі звикли, що в Спілці нас зустріне завжди усміхнений і дотепний Петро Осадчук, і рідко коли замислювалися над тим, як після метушливих і клопітно-гамірних днів він береться за перо. Можливо, рятує його від шумовиння буденності іронія, а, можливо, поет почуває себе в цьому мерехтливому різнобарв'ї прохань, думок, суперечок, претензій примхливих амбіцій комфортно?
Не думаю, інакше він не написав би:
Обираю самотність. Мені лиш вона
Виколисує думку, як душу,
Щоб себе і людей осягнути сповна,
Я самотність спізнати мушу.
Що ж, це визнання не випадкове, бо в своїй першій книжці поезій Петро Осадчук писав:
Поетам — ліси і озера,
В самотності — музи цвітуть.
Розгублених істин зерна
Поети в містах не найдуть.
Якщо ж у самотності душа поета почувається відкритою і зерна поезії визрівають вільно, побажаємо побільше і на багато-багато літ щасливих хвилин усамітнення віч-на-віч зі словом.

Газета «Літературна Україна», 3 грудня 1987р.

Тужити краще самотужки
В часи піднесень і неслав
І пить вино з тієї кружки,
В яку ще батько наливав.
Вже краще хмелем надужити,
Аніж контактом «нагорі».
Безчесно жити й не тужити,
Зорею згаснуть на зорі.
Ганьба лишається ганьбою,
Зоря зорею — на віки.
Найважче буть самим собою
У хвилях вічної ріки.
Живу законами експромту,
Шануючи закон світил.
Хтось цілий вік вертає з фронту,
Хтось виглядає із могил.

1985 р.

Стояло літо біля тину,
Дивилось пильно вдалину,
Де степу зібгана хустина
Вбирала вільгість полину;
Де зорі ходором ходили
И дороги спали чуйним сном;
Де греблі гордо самотина
Шукала втоплене весло;
Де все було на дивний вимір
І все несхожістю ЖИЛО, —
Спліталось зриме і незриме,
Зростались небо і село...
Серпневий сад табунно тупав:
Вминали яблука траву,
Ховала ніч в чуприні дуба
Карбівку місяця криву.
Стих вітер у пташиних крилах,
Роса текла в мої сліди.
І день ладнав нові вітрила,
Щоб сонцем осені
Зійти.

З книжки «Простір».
Липень 1984 р.

Такий підзаголовок книжки вибраних віршів Петра ОСАДЧУКА, що вийшла до ювілею поета під назвою «Незрима стріла часу»

Відмір часу немалий — сорок років творчості. Але я упевнений, що «незрима стріла часу» — це тільки художній образ, надто приблизний і не зовсім уявний. А насправді за віршами Осадчука стоїть зримий, конкретний образ самого поета — людини милої, відкритої і розважливої. Людини, від якої завжди чекаєш чогось нового, несподіваного. Як поет — він традиційний, але не старомодний, не присипаний старорежимним нафталіном. А прилизані старорежимні типи ще й сьогодні у стінах українського парламенту аж сахаються і корчаться від Осадчукової поетичної заяви:
«Вище України — тільки небо, але й небо понад Україною — також Україна».
Це творче кредо автора. І я стверджую, що П. Осадчук своєї любові, своєї душі не міняє, не вистуджує на вітрах невблаганного часу. Одначе, характер людини і поета з роками міняється і загострюється. Відтак, він уважно себе переписує і передумує, себто — перечитує. Стає іронічним, самокритичним і не всюди категоричним.
А я серед ранніх віршів його знаходжу перво-путь, що звучить як заспів до пісні людського життя:
«Я не міг би прожить без минулого, Хоч не мислю життя без майбутнього».
А що там у минулому житті? А там: радянська влада, комуністична партія і наші юні ідеали. Там партієць Петро Осадчук сидить у ЦК, потім він заступник секретаря партійної організації апарату Спілки письменників України. Я тоді жартома називав його Іллічем під четвертим номером — опісля Леніна, Брежнєва і Бориса Олійника.
Він тільки усміхався. Наше минуле смішне і страшне, його не можна викреслити з пам'яті. І якщо серйозно каятись, то треба не словом, а ділом. Я не забуваю, що в тому минулому часі був також талановитий поет Петро Осадчук — український поет. А якщо український — то значить ворожий радянській владі і компартії, бо він сякий і такий націоналіст. Навіть третій Ілліч (Борис Олійник) — теж ворог радянської влади і комуністичної партії Советського Союзу, бо він носить у серці Україну. Знову смішно, страшно і... соромно. Але Осадчук не соромиться своїх минулих віршів, друкує їх окремим розділом. Ось, мовляв, мій компромат. Але тут же мене заспокоює:
«Станем тоді щасливими, Як повернемось у майбутнє».
Від серйозних роздумів над книжкою поета мене відриває сам... поет. У своїй післямові «Підсумовую, але не сумую» він звертається прямо до мене: «Ювілейні статті — то є жанр застільного тосту, адресований імениннику. Спритно й весело підібрані слова, скупані в хмільній атмосфері бенкету, пахнуть лукавою мудрістю, а не щирістю». Поетове застереження збиває мене з пантелику. Я уникаю нудних панегіриків, дешевих мадригалів. Я частіше пишу епітафії, де хороню-ховаю багатьох поетів від надмірної слави, чорних заздрощів чи немічної старості. Цього не можу сказати про Петра Осадчука, який знаходиться на світлій вершині свого життя і творчості. Але в його іменні та імениті дні докину щире слово — замість епітафії:
Що скажу Осадчуку Петрові?
Брате мій по духу і по крові!
Не ходи, де лемент і гарем,
А як будем сильні і здорові,
То ніколи творчо не умрем!

Газета «Вечірній Київ» 5 грудня 1997 р.

Роздуми з приводу поетичної творчості
Петра ОСАДЧУКА.
Збірка «Чуття єдиної провини».

Поетична творчість Петра Осадчука не схожа на загальне тло сучасної української поезії, де особливо прийнятною стала мода на версифікаційні вправи або вправляння (хто як гаразд), на естетичні викрутаси (з різними дозами експерименту), на пошуки генетичного коду (бо куди від нього дінешся)... Його творчість — інакша. Тому і потребує особливого погляду; вона відкрита і безборонна, як лобова атака — тоді, коли вже вичерпано всі аргументи; як самоспалення патріота Гірника на могилі Шевченка, як відчайдушний виклик вогню на себе... Роздуми про себе і свій час — справжні неприкрашені; самоіронічні і, водночас, самодостойні...
Болить цей час — і нікуди від цього не дінешся. Як би не ховався: чи за родинне щастя, чи за кохання, чи за браві козацькі забави, тостовані-перетостовані, приправлені дозами примовлянь і приспівок. Бачиш: щось негаразд у ньому — і не сховаєшся ані за алегорію, ані за версифікацію. Рано чи пізно: треба виходити на двобій із цим непростим часом — і витримувати шалений герць, і вигравати — навіть тоді, коли падаєш знесиленим.
Так суджено долею. Такий вибір зробило серце. Бо то — остання межа, ота хистка стежечка випробування. Це — як випити чарку із козацької шаблі, ризикуючи, що гостре лезо от-от може перерізати тобі горло. Говорити правду навіть тоді, коли всі мовчать. Від козацької зухвалої незалежної відваги, стоїцизму давніх русичів, філософської самозаглибленості Сковороди виростає образ Слова у творчості Петра Осадчука.
Збірка Петра Осадчука «Чуття єдиної провини» — це осмислення сьогоднішньої доби. Поетичні тексти і афористичні вислови складають своєрідну гармонію: поетичне самозаглиблення і строге, аж аскетичне жилаве до самозречення, віртуозне відкриття. Несподіване, відверте. Тут і роздуми про життя людини, її призначення у світі, і часові співвідношення миттєвостей буття, і сповідальність вічності; і несподівані віртуозні замальовки — з отією незмінною хитринкою-блискіткою в очах, за якими неодмінне віддзеркалення сльози.
Бо за зовнішньою самозаглибленістю пробивається живе нуртування життєдайного слова. І всеперемагаючий ліризм стає потужною надбудовою світосприйняття.
І лебедині зграї Землякових героїв продовжують своє тривання у творчості Петра Осадчука — вони прийшли то в образ і конкретних персонажів (як ото Іван Драч, Леонід Талалай чи Євген Пашковський); то в образі узагальнених філософських сентенцій: «І все, що ми пишемо, вперше й востаннє, належить Богові, незалежно від того, чи ми адресуємо, чи не адресуємо Всевишньому свої сокровенні слова».
Такий високий смисл Слова як достойної розгадки буття людини. У слові закодовано людське життя, і тільки словом можна його пізнати. Планетарна роль поетів як посередників між різними пластами людської свідомості: «Справжні поети своїм корінням починаються в надрах рідного народу, народжуються на грішній землі, але в духовному сенсі ще за життя поселяються на небесах, аби, з високості спостерігаючи, оберігати не тільки свій край, а й свою землю». Таким чином, Слово виступає оберегом буття не лише життя окремої людини, а й цілого народу.
Сковородинські мотиви присутні у більшості поетичних одкровень Петра Осадчука. «Коли все минає, то навіщо тоді те, що відбувається? А коли все, що відбувається, неминуче, то яка ціна людських зусиль, спрямованих на перетворення світу?» Цей вислів супроводжує поезію Петра Осадчука «Триптих про сподівання », присвячену Богданові Осадчуку. «Куди подітися? І чи знайду краї, де жить до скону можна по Закону, де потолоч і ниці шахраї не кубляться гаддям побіля трону Примарної, гендлярської свободи?!» Жадоба вселюдської справедливості, пошуки землі обітованої, у якій возвеличується торжество справедливості — одвічна мрія лицарів України.
Всеперемагаючий дух Каменяра — ось духовна основа часу і національного поступу: «Я думаю про дух, про ту основу, яку здобудем, обіпремся знову міцніше, як на твердь, на власний дух і випрямим, і видовжим свій рух до споконвічної, великої мети, аби себе і свій народ знайти». Такі переконання поета, такі сподівання громадянина. Намагання знайти у житті красу гармонії і досконалості, де краса людських взаємин стає основою духовного життя суспільства.
Це дух романтиків, перенесений через нестатки повоєнного лихоліття, добу тоталітарних випробувань, часи новітніх перетворень, які стали непростою віхою у житті народу. Повернення додому — це повернення до високих духовних ідеалів.
Так у звуках Бетховена, сталево-космічних строфах Маланюка горить-вібрує всеочищаючий вогонь творчого натхнення: «Звуки в нас живуть і понад нами, море й сушу збурюють штормами, спричиняють подвиг і шукання, в щастя перетворюють страждання». Внутрішній образ сучасного світу — це естетично-художній зріз творчості Петра Осадчука. Тут однаково важливі і мирські клопоти окремої людини, і звершення великих справ. Як на гребені віку — так у морському ковчезі, поруч із акулами, прямує веселий життєдайний гурт одержимців (чи не тих, що вирушили свого часу за Біблійним руном?) — і падають келихи зір у розкриті долоні, і «грають сурми небесні», і «ми... закусюєм хвацько хвостами акул». Ось цей козацький беззастережний оптимізм — де понад усе цінується щире слово, висока вірність і справжня дружба.
Поміж скелями негараздів, вдаряючись об хребти безвиході, затамовуючи «чуття єдиної провини», пливе поміж небесами долі козацька чайка — отой беззастережний човен творчості Петра Осадчука. Пливе, аби доказувати світові щораз, що високі людські ідеали здатні протистояти владі демонічного страху і стати застереженням безвиході.
Пошуки світлих напрямків людського буття — ось найважливіша духовна основа книжки. Несподівані асоціативні зв'язки (ремонт квартири — «ремонт» суспільного життя) наповнюють художні строфи письменника оновлюючим вогнем мислительної діяльності. Тільки глибоко аналізуючи суть духовно-суспільних процесів, можна пізнати життя і світ. «Що спільного у землетрусу з ремонтом квартири? Під час і після землетрусу людина, якщо залишається живою, конвульсує під уламками. А під час ремонту квартири (чи держави?) людина ходить по уламках і почуває себе вищою і сильнішою від землетрусу». Таким несподіваним є поворот філософської думки Петра Осадчука: людина виступає сильнішою від життєвих бур і катаклізмів. Вона здатна пройти усі випробування і залишитися переможцем.
Сила поезії сильніша за тюремні мури, за владу грошолюбів і можновладців. Є минущі блага, а сила справжньої творчості — вічна. Знову і знову вчитуєшся у життєдайну силу поетичних строф Петра Осадчука — і світ наповнюється тріумфальною мелодією величності людського «я», відтвореного у мистецькій площині. «Сила поезії в незахищеності, наївності і відкритості. Вона більша за силу тюремних мурів і куль, драконівських указів і наказів». І несподіваний шекспірівський сюжет: Єсенін, веселий, у петлі, говорить, що всі поети на землі — приречені з народження. Містичний ескіз, де сила образу розриває силу чуття несподіваністю: і як веселий бенкет під час чуми владарює сила всепереможної благодаті. Та сила, яка покликала до життя і геній Сковороди, і месійність Шевченка, і титанічність Каменяра. Та сила, у якій «немудрі премудрих одурять». Бути переможцем, коли тебе життя випробовує кожної хвилини на міць, коли посилає страждання і випробування як найвище благо.
Але все ж таки: хто ті, котрі живуть з почуттям постійної провини? Це ті, що «засвіт встали»; це ті, «що рабами волі стали», це ті, що палили досвітні вогні переможні, урочі. Вони є у нашому сьогоденні — присутні у нашому часі. їх тільки потрібно побачити і відчути. І не топтати їхньої святої муки, і не принижувати на велелюдді людської колотнечі їхнього святого права нести вогонь слова. «Народ любить говорити про великих людей, пророків і рятівників його, але звідки знає народ, хто великий і хто малий?».
І знову життєві сходинки, по яких ти змушений пройти, долаючи раз по разу, обпікаюсь на перетягах епохи, переступаючи тріщини і провалля. Ти чесно торуєш свою дорогу, бо інакше Бог відвернеться від тебе, а Бог — то і є Слово. Ти згоряєш метеором і палахкотиш яскравою зіркою — ти живеш. А це і є найбільше у світі щастя. «Згоріти метеором у захмареному небі своєї Вітчизни, щоб освітити співвітчизникам дорогу до щастя, — перспектива героїчна для відчайдушної особи, але навряд чи потрібна юрбі, що звикла до тихого присмерку і не любить яскравого світла».
Ось він! Головний конфлікт, закладений як у книзі — так і у епосі, у якій судилося нам жити! Протистояння світла і темряви, добра і зла. Хай би крутилося колесо історії — воно повертається на одвічні рубежі: добро мусить утверджувати себе у світі.
Коли в правду стріляють,
то кулі летять в поетів,
Коли в свободу стріляють,
то кулі летять в поетів.
Отак і пливуть поміж небом і зорями поети із очима вічними, як сонце, барвінковими, як весняні першоцвіти, глибокими, як небо, (з душею — відкритою для світу і сонця. Бо хіба є більше щастя, як брати на себе відповідальність за епоху?

м. Львів

В раннім присмерку пізньої осені —
Позгорталися мокрі стежки.
Ходять люди і птахи босими
Десь вгорі, попід небом низьким.
Ходять там поміж хмар задуманих,
Бо і поле, й стежини сплять;
До схололих промінчиків туляться,
Поглядають на чорний шлях.
І гукає іздалеку, й просить їх,
Може, мати моя, може, брат:
— Повертайтесь додому, хоч босими,
Хоч на нічку до гнізд і до хат.

Із книжки поезій Петра ОСАДЧУКА
«Біографія вірності», 1973, «Молодь
За віршем «На крутосхилах дальніх...
через 25 років

На крутосхилах дальніх перевалів,
Які Вам призначалося пройти,
Нехай ніяка втома Вас не звалить,
Як оглядатимете шлях свій з висоти.
Початок шляху — в рідній стороні,
Де і збулись Ваші слова пророчі,
Вам усміхається юнак з Галичини,
І Ви, сьогодні, не ховаєте від нього очі.

Київ, 1997 р.

В раннім присмерку пізньої осені —
Позгорталися мокрі стежки.
Ходять люди і птахи босими
Десь вгорі, попід небом низьким.
Ходять там поміж хмар задуманих,
Бо і поле, й стежини сплять;
До схололих промінчиків туляться,
Поглядають на чорний шлях.
І гукає іздалеку, й просить їх,
Може, мати моя, може, брат:
— Повертайтесь додому, хоч босими,
Хоч на нічку до гнізд і до хат.

Тече ріка життя, як добре диво,
В ній хвилі перехлюпують грайливо,
Забувши про спочин.
Ріка Ірпінь пливе, не знає спину,
Я подумки із нею в далеч лину,
Ми — безкінечний плин.
Всі хвилі, сині, сірі і прозорі,
Кружляючи, колись зіллються в морі, —
Прийде пора моя!
А там я буйну хвилю загнуздаю
І морем попливу до небокраю,
І небом стану я.
В червоному намисті горобину
Чомусь гойдає вітер безупину,
Постукує в вікно.
За шибкою відсвічує багрянець,
Немов лісів небачених посланець,
Омріяних давно.
Осінній вітер і в рубінах віти
Мене єднають з безкінечним світом,
З найпершим почуттям,
Так само, як травиночка — з лугами,
А в небі зірка — з усіма зірками,
Що сяють над життям.
Ріка життя. Тече — не проминає,
Вона в одному і добро єднає,
И журби гіркий полин.
Пливе моя ріка, як добре диво,
В ній хвилі перехлюпують грайливо,
Забувши про спочин.

Петра Осадчука важко уявити у тиші письменницького кабінету, лише серед книг і рукописів. Він постійно у вирі громадських клопотів, просвітянських справ, виступає перед учнівською і студентською молоддю, редагує рукописи авторів-початківців, головує на творчих вечорах, на Українському радіо веде авторську програму «Огонь в одежі слова». Майстер слова завжди у доброму гуморі: до літературних премій ім. П. Тичини, В. Сосюри, С. Руданського, С. Олійника долучилася ще одна — Нобельська. Вручили її Петрові Осадчуку на Всеукраїнському фестивалі
гумору у с. Нобель на Рівненщині.
Йому, авторові чотирьох десятків поетичних видань, народному депутатові України перших двох скликань, активному учаснику «Народної ради», що була в парламенті першого скликання дієвою національно-демократичною опозицією до прокомуністичних сил, є що розповісти молодому поколінню.
Життєва дорога Петра Осадчука, який народився 1937 року в селі Острівець Городенківського району на Івано-Франківщині, не була рівним, вимощеним бруківкою путівцем. Він зумів у найскладніші часи зберігати у потаємних закамарках душі батьківські настанови: берегти рідне слово, праотчу землю, шанувати традиції предків.
У столичному Будинку художника відбувся ювілейний вечір відомого майстра слова. Іван Драч та Павло Мовчан говорили про те, що внесок Петра Осадчука у становлення української державності вагомий: як не вистачає сьогодні в парламенті його точного та яскравого слова, ораторського хисту, невичерпної енергії!
Академік Віталій Дончик присвятив свій виступ поетичній майстерності ювіляра. Посланці Івано-Франківського земляцтва, першим головою якого він був, знову запрошували до Городенки, Коломиї, інших карпатських міст і сіл, де шанують і люблять його творчість.
Щирі вітання від літературної Одеси передав Анатолій Глущак: саме це місто принесло Петрові Осадчуку кохання на все життя, поетичне визнання.
Марія Якубовська та Ігор Гургула вітали ювіляра від львівської громади. А секретар НСПУ по роботі з молодими, поетеса Анна Багряна та Леся Мудрак подякували наставникові від багатьох десятків тих, кого він благословляв на творчу дорогу. Яскравою була і мистецька палітра віншування. Прекрасним прологом вечора став пісенний дарунок народного артиста України Степана Фіцича. Майстерно прочитав нові поезії ювіляра народний артист України Анатолій Паламаренко. Пісні на слова П. Осадчука прозвучали у виконанні Ігоря Якубовського та Ніни Северин. Навіть автор багатьох романів Іван Головченко з Сумщини взяв того вечора баян і заспівав романс «Відцвів бузок і липа відцвіла».
На щастя, Петро Осадчук зустрів своє високоліття усміхнено, молодо: навіть не віриш, що він вступив у пору другого цвітіння.
Отож, вітаючи Петра Ілліча з поважним ювілеєм, зичимо, аби рідне Прикарпаття приносило йому натхнення, озивалося голосами незабутніх предків, а поруч були його найкращі берегині — любов до життя, надія на нескорений дух народу та віра в Україну.

Газета «Слово Просвіти» № 4 9 (426) 6-12 грудня 2007 р.

Як можна стисло охарактеризувати відомого українського письменника і громадського діяча Петра Осадчука? Він патріотичний лірик, політичний сатирик, публіцист, афорист-філософ, його твори наповнені українським гумором.
На чому ґрунтується своєрідний морально-етичний кодекс Петра Осадчука? Можливо, ось ключ: «Стверджую, виходячи з тієї безвиході, в яку заганяє життя: політика — це правда про те, що обіцяють, але чого ніколи не було й не буде; а поезія — це правда про те, що було або могло бути, але, як і загублений рай, відійшло, відбуло або відвернулося від нас, щоб ми не торкалися його, не обмацували похітливими пальцями, не могли його обміняти чи продати; поезія — це добрий зцілюючий погляд божества, невидимого і всюдисущого, допоки земля і люди на землі; поезія — це загадка душі, а не розуму, тим паче блудливого і лукавого розуму, яким живиться політика, особливо в наш час великого лицедійства з постійним перевдяганням та заміною декорацій і масок». (Із книжки «Віддзеркалення безодні», 2006 р.).
До розмови з Петром Осадчуком спонукала його напрочуд активна життєва позиція, яка ось-ось має заповнити береги нової сатиричної книжки «Пень-клуб».

— Петре Іллічу, Ви маєте той вік, досвід і статус, які спонукають відтинати другорядне і зосереджуватися на головному, суттєвому. Розкажіть про ваші пріоритети.
— Я маю своєрідний девіз: «Мій кожен день — останній день. Мій кожен подих — перший подих». Щодня щось читаю, пишу... У мене є грубезний зо шит (двадцять п'ятий за ліком; перший розпочав двадцять років тому), куди занотовую свої враження від почутого, прочитаного, побаченого (зокрема й на телевізії).
Часто ці нотатки сумні, критичні.
За роки незалежності сталося дуже багато подій, уряд змінювався понад десять разів. Маємо четвертого президента, але таке враження, нібито ми дистанціюємося від того відліку часу, який здавався початком нової історії. Згадую, як усе починалося, коли був депутатом першого і другого скликань Верховної Ради України. Ми були великими політичними романтиками, думали: якщо проголосили незалежність України, то почнеться новий відлік історії. Проголосити теж було важко, але в кількасот разів легше, ніж створити незалежну Україну.
Пам'ятаю моїх патріотично налаштованих виборців. Я щомісяця приїздив на роботу в округ, спілкувався з людьми, відповідав на запитання. Мені говорили: «Ми проголосували за незалежність України, а ви там, у Верховній Раді, вже так зробіть, щоб усе було гаразд». Один чоловік навіть казав: «Чого ви там багато балакаєте і приймаєте без ліку різні закони? Треба ухвалити один закон, за яким усе має бути добре». Я, як міг, роз'яснював, залежно від рівня освіти, культури, інтелекту співрозмовників. Але передовсім акцентував, що державу не будують зверху. Держава — складний комплекс, її треба будувати одночасно і зверху, і знизу. Якщо будувати тільки зверху, можна зробити прекрасний дах, але все завалиться без міцного фундаменту і стін. Тож, будь ласка, підключайтеся.
Причин інертності багато, насамперед вони коріняться в пострадянській свідомості совків, якими ми є досі. На референдумі 1991 року люди думали: ось ми проголосували за незалежність і почнеться нове життя, все буде дуже добре. І поліпшуватиметься з кожним днем. А виявилося: «Совок живе, як гном 3 уявою багатою, Мріє землю копати совком, А гроші гребти лопатою».
А ще нас гнітить рабська самонеповага. Пригадую, як ще в середині дев'яностих років, згадуючи скасування кріпосного права 1861 року, я написав статтю про те, що було багато кріпаків, котрі плакали-шкодували за своїми панами, хотіли з ними бути, на них працювати, їм служити. От і серед нас багато сучасних радянських кріпаків, які не знають, що робити в цьому житті, тому озираються назад і звинувачують тих, що нагорі.
Коли ми часто посилаємося на Конституцію України і на тезу «Народ є джерело влади», слухаємо, що народ каже про владу (а на деяких мітингах можна почути великих бунтарів і прокляття), я запитую: «А хто її обирав?»
Якщо народ — джерело влади,
А при владі наруга і зло,
Значить, має серйозні вади
Замулене джерело.
Зміна формацій повинна йти паралельно зі зміною свідомості. А зміна свідомості — надзвичайно повільний процес, особливо коли людина стикається з такими проблемами, як у нас (безробіття, корупція, малі зарплати і пенсії). Тоді лунають звинувачення на адресу влади. Вона завжди погана, коли немає нормального прожиткового мінімуму.
Якщо ми запізнилися на понад 350 років із державотворенням, то як за мить історії прогаяне здобути? Це неможливо. Державотворення дуже складний процес: економічний, соціальний, психологічний, філософський.
У нас низький рівень свідомості. Лідери різних партій висловлюються дуже різко, претензії загалом справедливі, і говорять начебто однаково про сучасні проблеми безробіття, низькі зарплати і високі ціни, невдалі реформи... Але дорікають ніби з різних боків барикади, нетерпимо і категорично.

— Чому вони представляють різні партії, чому цих партій так багато? Чому вони не об'єднаються в одну силу?
— А тому, що кожен, відчувши запах владних дивідендів, почувається вождем чи вождиком, прагне фігурувати, очолювати й не хоче підкорятися.
Мені здається, що свобода найбільше втрачає тоді, коли її забагато. Зрозумійте мене правильно. Мають бути якісь гальма, регулятор, особливо в морально-етичному плані. Я не хочу, скажімо, дивитися на голих дівок, які представляють якусь феміністичну асоціацію, роздягаються біля парламенту, Кабміну чи прокуратури на знак протесту. Що це таке? Демонстрація цицьок, вибачте на слові? Форма боротьби? Епатаж? Мені цей «голякізм» не подобається. Звичайно, молоді люди, які виросли за двадцять років незалежності, можуть мені висунути претензії, що я мислю старими категоріями. Але що значить — старими категоріями? Є вічні цінності.
Є морально-етичні вартості нашого народу. Ми повинні їх пам'ятати і сповідувати. А маємо цілковитий аморальний бедлам, який ні до чого конструктивного не доведе.
Недавно був у рідному селі. Вразила бур'ян-трава там, де ніколи її не було. Заходжу у вулицю, ніби в ліс. Де дорога, де хатки, де двори? Усе заросло, люди спиваються. Там, де раніше були ферми, все зруйноване, розкрадене.

— Мені це нагадує ситуацію у книговидавничій сфері.
— Авжеж. Видавництва ледь жевріють, українські книжки заростають бур'яном російщини, а якщо виходять, то мізерними накладами. Чому так? Через так званий ринок — прирівняли книжку до ковбаси й капусти.

— І навіть до горілки.
— Нижче горілки поставили. Мовляв, ринок усе відрегулює. Нічого він не відрегулює в гуманітарній сфері. Мають бути корпоративні державні регулятори.
Але гонитва за прибутком, за грошима надурняк породжує хаос.
У нас левова частка привозних книжок, гадаю, відсотків вісімдесят везуть із Росії. Я за те, щоб ми інтегрувалися, взаємозбагачувались. Однак не можна ж так захоплювати книжковий ринок! Завозять без мита, контрабандно. Оце така дружба народів? Яка ж це дружба? Книжкова агресія.
Державна й громадська інертність вбивча. Ось до прикладу. На моїх очах видавництво «Радянський письменник» перейменували на «Український письменник». Я (Петро Осадчук 18 років працював у Спілці письменників України відповідальним секретарем Київської письменницької організації, потім заступником голови НСПУ. — В. К.) був проти такої назви: «Назвіть видавництво скромніше, скажімо, «Кобзар» чи «Відкритий простір», не треба так прямолінійно називати». До чого веду? У видавництві «Радянський письменник» виходили українські книжки великими накладами. Я знаю, які там були обмеження, особливо у поетичних збірках вимагали реверанси в бік «партійної церкви», тобто перші три-чотири сторінки мали бути на тему партії і Леніна, а далі були нормальні філософські, навіть патріотичні вірші. Отже, виходила українська література під псевдонімом «радянська». А тепер при НСПУ є «Український письменник», де зрідка виходять українські книжки, — треба знайти спонсора, заплатити гроші й отримати невеличкий наклад. Вибачте, за що ми боролися?
Робимо не так і не те. Сукупність причин і чинників дають негативні наслідки.
Все це у моїх чотирирядкових віршах. Нині збираю книжку, можливо, на три тисячі таких віршів — сатиричних, гумористичних, філософських. На початку дев'яностих років я написав:
Наша воля сягнула безмежності,
Призабувши реальні спроможності,
Ой, боюсь, що Майдан Незалежності
Перезвуть на Майдан Незаможності.
Нині ці прояви набувають гротескності. Тож треба офіційно переназвати Майдан Незалежності на Майдан Незалежності від України?

— Знаючи здавна Вашу творчість, я сприймав Вас як патріотично налаштованого лірика. З роками сарказм, сатира, політизованість заповнили Ваше поетичне річище.
— Бо таке життя. Мене дуже турбує те, що відбувається в суспільстві. Я вже обмовився, що готую книжку чотирирядкових мініатюр, яка називатиметься «Пень-клуб». Вона починатиметься так:
Малі сини великого народу
Ведуть в майбутнє через пень-колоду,
Змагаючись затято день удень,
Хто з них найкращий і найбільший пень.
Політика мене затягує, суспільні коливання переймають.

— Тож поет міркує як державотворець.
— Напевно.
І те не так, і се не так,
І дні не дні — ночей одміни.
Не гоноруйсь, що ти козак,
Скажи, як жив для України.
Звичайно,винні нагорі —
Від можновладців лиш напасті.
А ти прокинувсь на зорі
Й пішов на спільне поле красти.
Стріляють там, стріляють сям,
А в нас — не бомбові руїни.
Спитай себе, зборовши страм:
Ти що зробив для України?
Йшли вгору, вийшли під укіс,
Над прірвою тріщить попруга.
Щось мало тих, що тягнуть віз,
Охочих мало перти плуга.
Не вміє той, не хоче та,
А той і та чекають тужно.
Ще трохи — і століть мета
Впаде під ноги безоружно.
Клястись на вірність у піснях —
Немає нам в світах заміни.
А хто всерйоз обрав свій шлях,
Готуйся вмерти для Вкраїни!
Ось про що писав і пишу. І лірика вихлюпується, бо душа ще жива. П'ять років тому вийшла книжка «Відкрите море душі» у видавництві Вадима Карпенка.

— Що тішить і засмучує, коли Ви дивитеся на нову літературну поросль?
— Тішить те, що з 'явилося багато молодих талановитих людей. Засмучує, що чимало молодих, уміючи тримати перо в руках, навчилися комбінувати, маніпулювати словами, компілювати. Якось я написав нігілістичний вірш щодо деяких псевдоталантів. Він закінчується так:
Метафори, як пси з трущоб,
Вигавкують щось агресивне,
Писати вірші не про що,
Заняття вельми продуктивне.

— Нашу бесіду ми почали з означення важливих для Вас пріоритетів. Отже, і закінчимо ними.
— Хотілося б, щоб Бог чи якийсь пророк нашептав лідерам офіційної Росії, що не можна так поводитися у політиці. Вони розсварюють народи, прагнучи бути
зверху як за царизму. Навіть у радянський період, особливо за часів лібералізації суспільства після Хрущова, не було таких цинічних, нахабних політичних
ходів, які спостерігаємо тепер.
Офіційно Росія повертає нас у XIX століття і навіть далі. Вона творить ідолів, які не вартують того. Пам'ятники Катерині II, поставлені у Криму і в Одесі, — це ганьба для сучасних політиків. Хто хоч трошки щось читав, знає, хто вона така. А в Одесі зняли пам'ятник повстанцям броненосця «Потьомкін» і на тому місці поставили пам'ятник душительниці. Що це таке? Блюзнірське рабське повзання перед офіційною Росією.
Треба, щоб російські керівники усвідомили: ми живемо у зовсім інший час, а вони вибудовують вертикаль влади за кагебістським методом. Став Путін прем'єр-міністром, тепер хоче знову повернутися у президентське крісло. Але ж треба будувати нову Росію в нових умовах, щоб вона поважала інших, щоб її поважали. Не можна на неповазі до сусідів і будь-кого у світі будувати свій авторитет. У Росії вже був Распутін, а цього разу Путін, його осяває більшовицька зоря за півкроку до трону царя. Це погано скінчиться, він може зруйнувати Росію, а я хочу, щоб вона була. Якось я вів передачу «Вогонь в одежі слова» на каналі «Культура» все ще Українського радіо. Телефонує слухач: «Ви говоріте с антірусскіх позіцій».
Кажу: «Бог з вами. Я живу під девізом: «Хай живе велика Росія за межами незалежної України», хай вони живуть у себе, а ми житимемо у себе.
Я — українець. І все пихате
Розіб'ється о кротість мою.
Я — вишневий садок біля хати,
Що підсвічує людству в маю.

Газета «Слово Просвіти» №48 , 1-7 грудня 2011

Часу нема і не буде.
Час перетік в чорні діри,
які неспроста утворились
на місці яскравих зірок,
що мені осявали дорогу
у примарне майбутнє.
Десь за планетою Ікс
причаївся мій час,
покинув мене назавше,
щоб я не транжирив його,
як гуляка — останні гроші
(недарма ж бо давно повелось
казати, що час — то гроші).
А щоб час не минав намарне
і щоб хтось його легко
не викрав,
він сховався у чорних дірах,
у неприступних фортецях
космічної безкінечності.
Там довго-предовго мій час
буде від мене відпочивати,
аби врешті вернутись на землю
і перелитись в нове життя,
стати Космічною Сутністю
нової істоти тямущої,
що даремно той час не змарнує

11 травня 2008 р.

Те, що в юності намислив,
Що, гадав, постане раєм,
За крайнеба перевисло,
Як веселка, що вмирає.
Але світить з переблиском
В сутіні і на світанні,
Ніби ходять зовсім близько
Сподівання довгождані.
Що було і не збулося,
Десь за обрієм чигає.
А весна в обіймах осені
В буйноквітий сад гукає.
Линуть дальні перегуки
І пісні на крилах мрії.
Давні радощі і муки —
Сірим смуткам протидіють.
Поза тим, чого не маю,
Поза часом проклятущим
Я дорогу прокладаю
Між минулим і грядущим.
Поза небом, поза раєм,
Поза втіхи многострунність
Ми живем і не вмираєм,
Поки з нами — наша юність.

10 липня 2010 р.

Безжальне жало часу
і впивається в думки,
аби вкоротити їм віку
чи принаймні загнати у присмерк
і погасити в них світло,
і зумовити повірить у те,
що вони відбули
і відродитись не здатні
в перемінному світі
цінностей перемінних.
Безжальне жало часу
впивається в пам'ять,
аби пригасити відчуття того,
що було й не минуло,
поки єднається з очевидним
і хоче побачити те, що буде
не меншим за те,
що бачили очі колись.
Безжальне жало часу
впивається в душу,
аби безмір несмертного простору
не виповнював жадібні груди.
Але ж бо тонка оболонка душі
не піддається
безжальному жалу часу,
звісно, якщо душа
залишається молодою
і домінує у бренному тілі,
живіша за тіло.

11 липня 2010 р.

О, саде, саде! О-Садчук!
Вже перезріли зорепади.
Вже й грудні впали поміж рук,
Як нагороди, як посади.
Посидимо, вряди-годи.
Назад поглянемо впівока,
Але уважніше — туди,
Де мріє височінь глибока:
Бокаті абриси планет.
Стежки зірково-смерекові.
Там теж є логін «икг. пеї».
1 ритми там — О-Сад-чукові!

2 грудня 2007 р.

Так, мабуть, Петре, легше жити —
довкола себе всіх смішити.
Будь славен сміх! І, слава Богу,
ти стелиш ним собі дорогу...
так-так, до раю! А куди ж?
Про пекло думати облиш!
Тебе не пустять в ту країну —
розвалиш сміхом дисципліну,
без неї ж навіть СССР —
який гігант! — і той помер
(не без втручання наших пер).
Так, ми не вічні — вічні жарти.
Ось і мої вже бито карти...
Коли лежачому в труні
ти скаламбуриш щось мені,
я і тоді всміхнусь, напевно.
Але це містика, ще й темна.
А мова в нас про світлий сміх.
Я рідко їв такий пиріг
і, мабуть, вже на тому світі
навчусь по-справжньому радіти,
бо все збиваюся на сум,
тепер і зовсім — сумнодум.
А що за жарти через силу,
коли вже вік іде до схилу,
коли не те серцебиття,
коли немає опертя
на вірну подругу життя.
Це ти вже, друже, сміхом жаль —
хай в світі меншає печаль!
І в дружнім колі під чарчину
Розтоплюй смуток, мов крижину!
Хоч тих печалей цілий віз
На нас звалив капіталізм —
І не простий — печерно дикий.
Великий клопіт в нас, великий...
Тепер хоч плач, хоч зубоскаль —
А допоможе тільки сталь!
15 червня 2011 р .

Я той , хто є частиною землі,
Хто в землю перейде,
немов до мавзолею.
Мій вічний дух на журавлиному крилі
Вовік ширятиме над рідною землею.
П. Осадчук

Нехай собі лютують снігопади,
Байдужі присипляючи серця.
За нами стежить і дає поради
Недремне око мудрого митця.
Ви показали нам нову епоху,
Де б'є ключем ідей нових струмок.
Загнали Ви невігластво до льоху,
На ньому почепивши снів замок.
Сьогодні линем ми до Вас душею,
Несем любов і помисли усі.
Прийміть від нас з нагоди ювілею
Прийдешній день, не скупаний в сльозі.
Бажаємо душі ми повноцвіття,
І сил боротись із суспільним злом.
Щоб доля Ваше творче довголіття
Навіки прихистила під крилом.

О, скільки жито-пережито
Серед турбот, серед тривог,
А ще таке шаленство світу,
Де навіть сам безсилий Бог.
Чи ж серце витримати взмозі
У цім шаленстві вогнянім,
Коли в тривозі і в дорозі,
У непокої, у борні...
Примхливий час. Міняють лики
Епохи цілі і роки...
Та в пам'яті людській навіки —
Рясні поезії рядки,
Отеплені сумлінням Вашим,
Високих дум глибінь ясна
І жартів Ваших дивизна.

6 грудня у Київському міському будинку вчителя
шанувальники творчості, друзі т а колеги привітали
із 75-річним ювілеєм відомого письменника
та громадського діяча Петра ОСАДЧУКА

Ювілейний вечір відкрив і вів голова НСПУ Віктор Баранов, який у вітальному слові відзначив своєрідність, багатожанровість і поліфонічність поетичної та публіцистичної творчості Петра Осадчука. Від керівництва Спілки за особисті досягнення у літературній творчості, за вагомий внесок у відродження духовності та культури українського народу Віктор Баранов вручив ювілярові «Почесну відзнаку» НСПУ. Після авторського виконання Петром Осадчуком нових творів слово про ювіляра виголосив голова Київської організації НСПУ Михайло Сидоржевський, назвавши Осадчука поетом високого громадянського звучання, соціальним поетом і сатириком, складовою непересічного таланту якого є ліричні вірші та сатиричні мініатюри. За поданням Київської організації НСПУ Петро Осадчук нагороджений Почесною грамотою Київського міського голови Олександра Попова.
Відповідальний секретар Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка Микола Нестерчук за активну працю на просвітянській ниві нагородив Петра Осадчука медаллю «Будівничий України», а вчений секретар Всеукраїнського товариства «Знання» поет Василь Василашко нагородив ювіляра Почесною грамотою товариства «Знання» й зачитав від себе вірш-присвяту.
На вечорі Петро Осадчук презентував три нових книжки, підготовлених та видрукуваних до свого 75- річчя: книгу літературно-критичної публіцистики «Вище України тільки небо» (видавництво «Дивосвіт»), поетичну книгу «Загострене чуття провини» (видавництво «Світ успіху») та книгу сатири і гумору «Пень-клуб» (видавництво «Сучасний письменник»). Саме з нових книг пролунало чимало віршів не лише у виконанні автора, а й у виконанні заслуженого діяча мистецтв України, актора і письменника Василя Довжика. Цікавою інтерпретацією поетичного слова ювіляра у музичному форматі стали пісні на вірші Петра Осадчука у виконанні відомих композиторів Ігоря Якубовського, Геннадія Володька та Миколи Петренка.
Зі щирим вітанням звернулися до ювіляра колеги-побратими Петро Перебийніс, Рауль Чілачава, Олег Чорногуз, Григорій Гайовий, Володимир Петрук. Запам'яталося і щире вітальне слово земляків Осадчука — директора видавництва «Світ успіху» Неоніли Струк, редакторів Тетяни Шпичук та Ксенії Присяжнюк, які готували до ювілею нову поетичну збірку автора.
Хоч як парадоксально, але саме пік активної політичної діяльності Петра Осадчука під час його депутатства у Верховній Раді України І та II скликань (1990—1998 рр. ) став міцним поштовхом у його літературній творчості. Осадчук глибше розкрився як багатоплановий поет, поет-публіцист, поет-гуморист, поет-лірик. З тих часів поезія постійно нуртує в його жартах та експромтах. В них відчувається глибина поетичного мислення та своєрідна філософія часу:
Я переконаний: на все свій час,
Його не змінять паніка й аврали.
Якщо історія колись обрала нас,
То ми самі історію обрали.
Читаючи твори Петра Осадчука, особливо книги останніх років, такі як «День відкритих дверей» (1991), «Галера» (1993), «Театр перед мікрофоном» (1994),
«Літаюча тарілка» (1995), «Незрима стріла часу» (1997), «Реєстр українського лайдацтва» (1997), «Па- ранормальні явища» (1999), «Чуття єдиної провини»
(2002), «Чорні метаморфози» (2004), «Віддзеркалення безодні» (2006), «Останній рубіж оборони» (2007), мимоволі звертаєш увагу на особливий почерк автора,
особливий стрій художніх засобів та прийомів. Уже в першій книзі Осадчука вимальовувався характер митця, закладалися підвалини його літературної долі,
здібності майбутнього поета-громадянина.
А головне, що з 'явилися перші пагінці творчої індивідуальності. І це не оминула увагою літературна критика.
В періодиці з 'явилися схвальні рецензії Вадима Скомаровського, Валентина Речмедіна, Абрама Кацнельсона та інших відомих письменників. Порівнюючи перші літературні проби Петра Осадчука з його творами останніх років, відчуваєш, який
величезний крок до літературної майстерності зробив поет за півстоліття творчої діяльності. І це не дивно, адже у своїх творах Петро Осадчук завжди мав на меті
передавати справжній настрій, справжню атмосферу дійства, справжній стан свого ліричного героя.
В поезії Осадчука завжди відчуваєш не награний, а глибоко природний, навіть стихійно-ліричний тиск в динаміці лаконічних слів. Стрімкий потік образів, потік фарб у променях світла. І це не дивно, адже у віршах поета є життєвий ґрунт. Тому вони так легко западають в душу, ховаються у кутках читацької пам'яті, асоціюючись із різними побутовими та соціальними явищами. Така майстерність автора межує значною мірою із мальовничістю та музичністю його асоціативної поезії. Коли митець пише, що:
Дійшов я до межі тієї,
Яку омріяв з юних літ.
Ну й що? Пігмеї в апогеї
Малюють в чорне білий світ,
— то цей образ мимоволі стає мальовничим, і внутрішнім зором добре бачиш, що прагне донести поет читачеві отими рядками.
Поет завжди тяжів і тяжіє до класичної строфи, класичного рядка. Але найбільше, що приваблює в його слові, це — простота у формі та глибина у змісті.
Без вини я караюсь провиною,
що не все до пори розумів.
Але бути й лишатись людиною —
Вище гасел і прапорів.
Хоч якого б жанру були твори Осадчука, ліричного чи гумористичного, в нього завжди можна побачити філософські роздуми про природні антагонізми, про життя і смерть, про правду і брехню, про любов і ненависть, про вірність і зраду, про веселе і сумне.
Наша воля сягнула безмежності,
Призабувши реальні спроможності.
Ой, боюсь, що Майдан Незалежності
Перезвуть на Майдан Незаможності.
Своєю оригінальністю, багатством почуттів, фарб, високим оптимізмом публіцистична лірика поета, як його найулюбленіший поетичний жанр, стала своєрідною візитівкою Петра Осадчука.
Викрадають у мене мою країну,
Залишаючи в назві, мов звук, Україну,
Щоб без мови і пісні у слові німім
Не впізнав я в тій назві новий псевдонім.
Петро Осадчук розпочав свою творчу діяльність у шістдесяті роки. Його без вагань можна приєднати до числа шістдесятників за гостроту, публіцистичність, громадянську позицію та національну спрямованість поезії. Проте, як на мене, така «заштампованість» реєстрів сьогодні себе вичерпала. Адже забагато стало в нашій літературі «шістдесятників» після того, як дозволили «любити Україну».
Останнім часом у творчості Осадчука переважає сатира та гумор. Мабуть, такий тонкий жанр отримав свій розвиток неспроста у творчості Петра Ілліча після двох термінів його роботи в українському парламенті.
До речі, в ті часи він писав:
Мікрофони, як звичні решета,
Воду слів поглинають до решти.
Тільки в тихі слова треба вміти
Підкладати думок динаміти.
Письменник у своїй літературно-політичній боротьбі часто користується зброєю маленьких сатиричних віршів, мініатюр та влучних катренів. Викриття нездар,
вигаданих авторитетів, розвінчання політиків різного калібру, невігласів-плагіаторів — це далеко не повний перелік тем його сатири у малому жанрі.
Творці молодої держави,
Як жебраки з перепою,
Ходять у пошуках слави
З простягнутою рукою.
З останніх книжок Осадчука у жанрі малої сатири, як на мене, найцікавішою є збірка «Чорні метаморфози» (2004). У багатьох творах цієї книжки Осадчукові таланить
передавати глибокий афористичний смисл, зберігаючи гумористичну та саркастичну інтонацію у своїх віршах та мініатюрах, які мають у своїй основі комізми.
Петро Осадчук влучно стверджує, що: «Сам по собі патріотизм з постійними освідченнями в любові й вірності та ритуальними танцями довкола святинь
рано чи пізно призводить до національної шизофренії. Без розумної, цілеспрямованої, конкретної дії це, на жаль, неминуче». Тому з позицій патріотичного виховання та з погляду творчої віддачі вважає жанр сатири й гумору наймобільнішим поетичним жанром у спілкуванні з вітчизняною аудиторією. Безумовно, в наших читачів сьогодні це найпопулярніший напрямок серед усіх літературних жанрів. Проте сміх від сміху відрізняється. Є жарти добродушні, іронічні, саркастичні, а є й злі, жорстокі. Від Петра Осадчука я ніколи не чув і не читав у його творах злих жартів, бо за вдачею Петро Ілліч доброзичлива, добросердечна людина з добрим відчуттям гумору.
В радіопередачах «Мова і нація» та «Огонь в одежі слова» він виступав і виступає нині як послідовний поборник рідного слова в Україні, яскравий письменник-публіцист. Публіцистика Петра Осадчука на українському радіо та в засобах масової інформації може служити взірцем сучасної літературної публіцистики для багатьох фахівців цього вельми популярного жанру.
Оцінюючи нашу добу похмуру,
Бачу печерні у ній ознаки
І дивлюся на літературу
Очима бездомної собаки.
У творах поета завжди присутня та частка живого гумору, яка витримує вимоги жанру щодо комічного в поезії, де завжди є дотепний висновок, підсумовуючий вірш. Причому гумор у широкому смислі слова, що має на увазі насправді жартівливе в нашій дійсності, у Петра Осадчука доповнює вишукана дотепність — властивість давати несподівані визначення, сполучати між собою несполучні речі, виявляти
миттєвості гострих розбіжностей між людьми, предметами, винахідливість в пошуку вдалих висловлювань для характеристики людини чи якогось явища.
Часто такі розбіжності жартівливо сполучаються, зустрічаються в одному контексті, створюючи, так би мовити, парадокси веселих чи сумних почуттів Петра
Осадчука.
Я прямо йшов і вертикально жив,
Долав круті підйоми самотужки.
Ніде й нікому персонально не служив
Й зневаги не ховав до холуя і служки.
Петро Осадчук у будь-якій ситуації не втрачає оптимізму. Його поетичний голос і нині у парадоксальній площині часу виділяється особливою інтонацією життєдайної мудрості.

— Петре Іллічу! Де ви народилися як сатирик? У славній Одесі, на неповторній Дерибасівській?
— Ні, це в мене вроджене. Мабуть, мені один ген якийсь особливий дістався від пращурів. А вперше я побачив українське сонце на Станіславщині — нині це Івано-Франківщина. «Я народився на землі від батька, що орав цю землю». Так писав ранній Дмитро Павличко.

— Ви часто цитуєте напам'ять вірші того чи того поета. Раніше мені здавалося, що лірики жонглюють лише своїми рядками.
— Я знаю, без перебільшення, сотні чужих поезій. Сам же почав писати ще в селі, та не взяв із собою жодної мініатюри, коли їхав до Одеси на вступні іспити.
Гадав, що мій так званий доробок нікому не потрібний. Після вступу до вузу читав однокурсницям Єсеніна, а вони думали, що то я сам написав. Свої ж рядки почав мережити лише на четвертому курсі. Але дівчатам їх не цитував — соромився.

— Червоніли й тоді, коли обнімали вродливиць?
— Не зашарівшись бодай один раз, ліриком не станеш. Перша поетична збірка з 'явилася 1967 року, коли я вже працював у обкомі комсомолу. Один з віршів, замаскований під епіграф, починався так:
Забрів я в нетрі непролазні
З інтриг нікчемних і обманів.
Навколо мене платні блазні,
Як у дешевім балагані.
Не хочу цим сказати, що я вже тоді був хоча б у душі дисидентом. Ні, я вірив у проголошувані ідеї, надто ж — ідеали. Але те, що бачив на власні очі, змушувало задумуватися над багатьма речами. Тим-то мені легко було рвати павутину вчорашнього, ілюзорного, неправдивого й неправедного. До того ж час від часу нагадував про себе отой трохи химерний, принаймні
не такий, як усі, ген сатири. Звичайно ж, гострий язик може завести туди, куди аж ніяк не хотілося б йти. Та, як мовиться, минулося.

— І ви одержали комсомольську премію. А як, до речі, витратили гонорар за першу збірку?
— Я вже був одружений. Прийшов додому й з усіх отих грошей — їх було десь приблизно 700 карбованців — виклав доріжку від порога до столу, за яким писав лірику, та й не тільки лірику.

— Багато таких доріжок виклали за роки віршування?
— Чимало. Але заморських котеджів не маю, на мерседесах не їжджу. До речі, я все життя працюю, тому погано знаюся на так званих творчих сухарях.

— Ви давно перечитували свої збірки «Революційний паспорт», «Все співає і росте», «Сурми на світанні»?
— Я не спалював написаного. Що було, те було. Ударні, пафосні вірші — то був своєрідний прояв техніки ідеологічної безпеки. Але також виходили мої збірки з іншими назвами: «Вітряк», «Раска — біль і любов», «Біла каравела», «Галера», «Літаюча тарілка»...

— Ви, почавши з лірики, потихеньку звернулися до іронії, сарказму...
— Лірика і сатира — два мої крила. Вони виростали одночасно. Не мені судити, яке з них міцніше. Знаю, що сатиричні мініатюри, написані в стінах Верховної Ради, — я був депутатом двох скликань, — читають і нинішні народні обранці, та й не тільки вони.

— Ви останнім часом відійшли від політики. Чому?
— Я ні від чого не відходив — ні від політики, ні від щоденних службових обов'язків і, на щастя, — від поезії. Точніше — лірика ще не відступила від мене.

— На початку наступного століття відбудеться з'їзд, делегати якого мають переобрати склад нинішнього керівництва Національної Спілки письменників України. Не злі, а в даному разі прихильні до вас язики подейкують, що ви вже приміряєте папаху пастуха нашої творчої громади.
— Говорити можна все, особливо тоді, коли не пишеться.

— Ви вмієте вести збори, всілякі засідання, не цураєтеся жартів, легко почуваєтеся і в краватці, і без неї. Гадаю, на чолі з вами жити стало б веселіше.
— Я розумію ваш натяк. Та, пригадується, вождь усіх народів казав, що жити стало не лише веселіше, а й краще. Я цього гарантувати не можу. Та й, до речі, писати сатиру в папасі непросто: дуже важка вона, до того ж часто на очі сповзає. А я звик дивитися на світ відкритим поглядом.

Роздуми над книгою П. ОСАДЧУКА
«Вище України тільки небо»,
Київ, Видавничий дім «Дивосвіт», 2012

На останніх кілометрах життєвої дороги,
Коли все летить до чорта на роги,
Не хочеться думати про справи вічні
І дивитись приречено смерті в вічі.

На останніх кілометрах життєвої дороги,
Коли все летить до чорта на роги,
Я в жнивному полі любуюсь красою
І вчусь біля мами махати косою.

Такими зворушливими рядками закінчується ця книга. Коли читаєш їх — сильний спазм здавлює твоє горло, бо ти відчуваєш, що вона укладалася автором як той своєрідний підсумок, який рано чи пізно укладає кожен із нас. Та все ж саме ними хочеться розпочати слово про Петра Осадчука, бо пізніше, коли рідна мати («повз могилу батькову») виведе його на широкий життєвий шлях, він ще багато вчитиметься — уже біля матері-України — підставляти плече другові, відстоювати своє, найрідніше, бути до кінця чесним у літературі. Але тут «махати косою» він учитись не буде...
Де б він не працював і які посади не займав би, «на цих всесвітніх косовицях смерті», як писала Ліна Костенко, Петро Осадчук ніколи не розмахував косою, а навпаки — не раз ставив своє авторитетне слово і свою світлу душу між беззахисною людиною і безжальним залізом уже занесеної над нею коси. І особливо тоді, коли йшлося про молоді яскраві таланти, яким не раз «підрізали крила» у той ще зовсім недалекий час...
Є у книзі розділ «На тобі руку мою», а в ньому — стаття «Наближення до джерел». Це передмова до другої книги Павла Гірника «Летіли гуси», яка ішла до читача довго і тяжко, бо услід за поемою «Спадщина» про Тараса Шевченка, надрукованій у першій збірці поета під назвою «Спрага», цей зухвалець знову взявся за старе і написав чергову поему з історії українського народу! Мова не про видавництво і редактора книжки, мова про той утаємничений орган під абревіатурою ЛІТ, яким молодих авторів тоді лякали частіше, аніж у дитинстві — сірим вовком...
І от, щоб пробити цю глуху стіну, Петро Осадчук (один із секретарів Спілки письменників!) написав для отих вовків з ЛІТу свою передмову, яку відкрив словами: «Осмілюся твердити, що людина сповна розкривається, виявляє свої розумові, духовні сили, знаходить місце в житті лише тоді, коли відчуває себе часткою свого народу...». І далі — дав надзвичайно високу оцінку і поемі «Дума про пам'ять», і всій збірці загалом.
Мене і досі захоплює оте найперше слово «осмілюся» , бо добре знаю, що у той час на такі кроки осмілювалися далеко не всі...
А перед тим, саме статтею під назвою «На тобі руку мою!», услід за Іваном Драчем він підтримав ще одного яскравого молодого українського поета — Дмитра Іванова. У цьому ж розділі книги вміщені глибоко аналітичні, вдумливі і проникливі статті Петра Осадчука про Володимира Базилевського, Анатолія Глущака, Миколу Гриценка та багатьох інших талановитих авторів, яким поет підставив своє надійне плече на початку їхнього літературного шляху.
А ще ж у книзі «Вище України тільки небо» є розділ «Сучасники і соратники», де зібрані статті про Володимира Маняка, Миколу Вінграновського, Михайла Ткача, Василя Юхимовича, Дмитра Білоуса, Анатолія Бортняка, Івана Драча, Леоніда Талалая, Миколу Лукаша, Бориса Нечерду, Леоніда Горлача, Володимира Забаштанського... Є «Земна дорога під зорею безсмертя»: про Леоніда Вишеславського — великого поета і громадянина, яким є і сам Петро Осадчук.
Давно знаю Петра Ілліча, та з кожною новою книгою наче заново для себе відкриваю, як тепер ось його «Зухвалі думки...», що складають останній розділ цієї книги. їх хочеться цитувати і цитувати:
«Поезія — це загадка душі, а не розуму...
Повтори в житті, як рефрени в поезії, існують для того, щоб допомогти людині й суспільству зосередитися на головному, але надто часті повтори знецінюють головне.
Судячи з бюстів вождів і тиранів, вони ніколи не відзначалися легкістю натури і чомусь полюбляли дивитися в той бік, звідки нічого нікому не світить.
Ідеї на відміну від ідеалів знецінюються...
Якби до ідеалів було — рукою подати, їх би давно
замацали... Коли у творах письменника на перший план виступає начитаність, він має право бути директором парламентської бібліотеки, незважаючи на те, що свого творчого обличчя у нього немає.
Людина, яка бреше шість днів на тиждень, не має шансів бути почутою, коли нарешті скаже правду в неділю.
Безсмертними стають лише після смерті.
Любов до Батьківщини вимірюється смертю, яка продовжує життя Батьківщини».
Ці глибокі думки є наче продовженням тих роздумів, які відкривають книгу — «Спитай себе, як жив для України», «Дума про Шевченка», «Чуєш, тату?»
І в щирості їх автора анітрохи не засумнівається той, хто читав раніше ним написані рядки:
Як про мамині очі згадаю —
Скрушно в душу собі заглядаю.
Як згадаю про руки мамині —
Хліба в світі легкого нема мені.
Ці слова Петро Осадчук сказав не тільки про свою рідну матір. Це він сказав і про матір-Україну.

О, саде, саде! О-Садчук!
Вже перезріли зорепади.
Вже й грудні впали поміж рук,
Як нагороди, як посади.
Посидимо, вряди-годи.
Назад поглянемо впівока,
Але уважніше — туди,
Де мріє височінь глибока:
Бокаті абриси планет.
Стежки зірково-смерекові.
Там теж є логін «икг. пеї».
І ритми там — О-Сад-чукові!

2 грудня 2007 р.

Так, мабуть, Петре, легше жити —
довкола себе всіх смішити.
Будь славен сміх! І, слава Богу,
ти стелиш ним собі дорогу...
так-так, до раю! А куди ж?
Про пекло думати облиш!
Тебе не пустять в ту країну —
розвалиш сміхом дисципліну,
без неї ж навіть СССР —
який гігант! — і той помер
(не без втручання наших пер).
Так, ми не вічні — вічні жарти.
Ось і мої вже бито карти...
Коли лежачому в труні
ти скаламбуриш щось мені,
я і тоді всміхнусь, напевно.
Але це містика, ще й темна.
А мова в нас про світлий сміх.
Я рідко їв такий пиріг
і, мабуть, вже на тому світі
навчусь по-справжньому радіти,
бо все збиваюся на сум,
тепер і зовсім — сумнодум.
А що за жарти через силу,
коли вже вік іде до схилу,
коли не те серцебиття,
коли немає опертя
на вірну подругу життя.
Це ти вже, друже, сміхом жаль —
хай в світі меншає печаль!
І в дружнім колі під чарчину
Розтоплюй смуток, мов крижину!
Хоч тих печалей цілий віз
На нас звалив капіталізм —
І не простий — печерно дикий.
Великий клопіт в нас, великий...
Тепер хоч плач, хоч зубоскаль —
А допоможе тільки сталь!

15 червня 2011 р.

Я той , хто є частиною землі,
Хто в землю перейде,
немов до мавзолею.
Мій вічний дух на журавлиному крилі
Вовік ширятиме над рідною землею.
П. Осадчук

Нехай собі лютують снігопади,
Байдужі присипляючи серця.
За нами стежить і дає поради
Недремне око мудрого митця.
Ви показали нам нову епоху,
Де б'є ключем ідей нових струмок.
Загнали Ви невігластво до льоху,
На ньому почепивши снів замок.
Сьогодні линем ми до Вас душею,
Несем любов і помисли усі.
Прийміть від нас з нагоди ювілею
Прийдешній день, не скупаний в сльозі.
Бажаємо душі ми повноцвіття,
І сил боротись із суспільним злом.
Щоб доля Ваше творче довголіття
Навіки прихистила під крилом.

Веселі, сумні і злі,
Отамани, нетяги і спритні
Ми наче йдемо по землі,
Насправді йдемо в лабіринті.
Весь вік по дорозі в рай,
Розумаки, нетями й запеклі,
В рай літаємо за небокрай,
Свій край залишаючи в пеклі.
Де наших шукань межа?
Де взяті в поразок уроки?
— Вчись, козаче, літать у вужа,
Вчать невтомні сліпі пророки.

Шкода того, що було,
Чого вже давно немає,
Але в пам'яті ожило
І досі душу терзає.
Шкода далеких розмов,
Націлених в світле завтра,
В яких до Вітчизни любов
Була ідеалу співавтор.
Шкода, що часу жорна
Ілюзії перемололи
І жодна весна неповторна
Не воскресне ніколи.
Шкода людей на роздоллі,
Що вийшли здолати напасті,
Та в пошуках кращої долі
Загубили дорогу до щастя.
Шкода життя, що майнуло,
Згоріло, як зоряна ватра
Але повертатись в минуле
Нереально й не варто.

3 квітня 2013 р.

Родом із гірського краю,
в Ваших віршах — висота,
келих високо здіймаю
і хвилююсь неспроста!
Ви ж — володар епіграми,
незрівнянний тамада,
Вас завжди між сторінками
гарна Муза вигляда.
У застіллі — на престолі,
Ви немов Омар Хайям,
з Вами в поетичнім колі
гріх не випити сто грам!
З вуст у Вас яскраві рими
линуть, як природний дар,
наче Лель, живий і зримий,
ллєте сонячний нектар.
Ви осаджувати вміли
всяких зверхників і злюк;
показний, небронзовілий
наш натхненник — Осадчук!

5 грудня 2012 р.

Петрові ОСАДЧУКУ
сімдесятип'ятилітньому

Ти Петро, і я Петро.
Двоє впертих.
Довелося нам за трьох
Плуга перти.
Острівець зазорів
Слободою.
Ти з Карпат, я з гори
Золотої.
Я тобі, ти мені —
любо гречно.
Ми ж не ті кам'яні
З торби греків.
Ми свої. Хай їм грець,
Геростратам
Не зуміє нас грек
переграти.
Ми з юрмою псарів
розквитались.
Ти за морем не брів,
мов скиталець.
Синьоцвітом небес
і корінням
кличе в літо тебе
Україна.
А що грудень і сніг
на порозі —
не біда. Не страшні
нам погрози.
Коли впише письмак
щось у графи,
то під вишнею шляк
нас не трафить.
Не здавайся тужбі!
Ти на кручі.
Многа весен тобі,
Осадчуче!

Над землею, сивіючи, стелиться дим,
Стелиться небом, стелиться наді мною...
Дим...Як був він колись молодим,
Був зелений... Був ясенем чи сосною
Над землею, сивіючи, літо пливе,
Літо пливе навздогін за літами,
Літо... Допоки людина живе,
За літами, як птаха, повинна літати.
Над землею, сивіючи, стелиться дим
І окутує ліс голубою габою.
Дим... Як був я колись молодим,
Був зелений... і зайнятий надто собою.
Над землею, сивіючи, літо пливе,
Але я зачарований іншим дивом:
Над рікою
століттями
ліс живе,
І я мрію, що ліс не розтане з димом.

Аллі

Нам бракує серця, а не хисту,
Щоб кохання зберегти від сліз.
Золоті кайдани падолисту
Вітер зняв з обласканих беріз.
Затремтіли голі плечі лісу
Перед першим подихом зими.
Ніч спливла і голубу завісу
Підняла між нами і людьми.
Що ж, пора, моя найкраща в світі,
Мить і вічність нам не повінчать,
Ти стоїш, твоє обличчя світить
Світлом всіх беріз і всіх дівчат.
Ти стоїш печальна і врочиста,
Як весна, що в осінь забрела.
Золоті кайдани падолисту
Нам ця ніч на душі одягла.
Ти ще поряд, ти вже за роками,
В дальню даленієш далину,
І на пам'ять, як на серце камінь,
Ти кладеш мені сльозу одну.
Ту сльозу, мов квіточку, губами
Я голублю на щоці твоїй, —
Тільки те, що не сказать словами,
Мовчки на прощання зрозумій!

«Сміх сильніший від плачу» — так назвав Петро одну з своїх книжок сатири та гумору. Але сміхом він не тільки переборював, але і захищав своє зболене серце переповнене любов'ю. Мені б хотілось розповісти, що любив мій Петро і від чого боліло його серце. Дуже не любив він, коли до нього звертались «Петя» і завжди виправляв, я не Петя, я — Петро. Коли я вперше почула, як до нього ніжно зверталась мама: «Петрику», мені це дуже сподобалось і він на все життя став для мене Петриком. Колись, ще замолоду він запитав мене: «А як ти називатимеш мене, коли я буду стареньким?» «Для мене ти завжди будеш Петриком», відповіла я. Тепер, на жаль, я можу так звертатися до нього тільки в думках.
Любив він свій Острівець, що на Франківщині, річечку Рудку, де ловив щупаків, Мошкову долину, де пасли з хлопцями корів, батьківське подвір'я з ясенами, що батько посадив, і з великою старою, дикою грушкою, сушені плоди якої, були єдиними ласощами взимку. Коли востаннє Петро відвідав село, приїхав засмучений і з болем розповідав, що річечка всохла, ясени пішли на дрова, грушку спиляли, бо новим господарям вона засмічувала подвір'я своїми плодами, майже не курсували поїзди залізницею, яка була гордістю села і зв'язувала село з цілим світом, занепала й залізнична станція, де збиралися хлопчаки зустрічати черговий потяг. Петрик був люблячим сином, вони активно листувалися з мамою, і в сімейному архіві збереглося
багато листів від матері. Вона була надзвичайною жінкою: весела, цікава, до всіх уважна, роботяща, такий собі сільській філософ. Коли молодший Ілько ревнував і казав, що мама більше любить Петра, мама відповідала: «В мене п'ять пальців на руці і який не рубай, то кожен болить однаково». Але чомусь зберегла саме Петрову першу сорочечку, зшиту її руками з домотканого полотна для немовляти Петрика. А в кінці життя передала мені на збереження, як дорогий оберіг свого сина. Я, звичайно, зберігаю цю сорочечку, якій ось уже вісімдесят років і планую передати комусь із своїх синів, або внуків.
Мала мама Варвара пів села похресників, жодне весілля не обходилось без вінка, сплетеного нею для молодої. В сорок три роки залишившись вдовою, вона більше не виходила заміж, а присвятила себе трьом своїм синам. У старості вона тішилася, що всі її хлопці здобули вищу освіту і, як казала, вийшли в люди. Тяжкою втратою була для Петра смерть матері, пішов він сумний з двору, взявши у спадок тільки саморобний ціпок, з яким мама ходила останні свої дні. Він і досі зберігається, як цінний оберіг нашої родини. Мамі присвятив Петро багато зворушливих віршів:
Пам'ять стає гострішою,
Коли помирають батьки, —
Ті, що гніздились під стріхою,
Гніздяться в душі ластівки.
З ними я легковійно
В небо дитинства лечу
Через негоди і війни
До маминого плачу.
До мами лечу в руїни,
Знавіснілу зборовши грозу,
І мамі крилом ластів'їним
Витираю пекучу сльозу.
Я часто згадувала Варвару Іванівну, цікаві й веселі сімейні історії. Коли в останнє Петрове літо ми прогулювалися в нашому скверику, він раптом каже: «Розкажи мені про мою маму». Я розгубилась і постаралась згадати щось веселеньке.
В одинадцять років лишився Петро без батька, але все життя він пам'ятав, якого батька він син і що заповідав він своїм синам «вчитися, аби люди з вас не сміялися». Коли Петру виповнився 41 рік, він зауважив, що зрівнявся віком з батьком, а потім казав: — О, я вже старший за батька на... літ.
Дуже дружними були брати: Василь — інженер, який все життя прожив в Одесі, але не тільки незабув маминої мови, але на диво пам'ятав усіх односельців, пісні, які співали в селі, історії та оповідки. Часом Петро дещо занотовував, бо сам, як молодший, не все пам'ятав, Життєлюб Ілько здобув юридичну освіту. Брати часто збиралися у мами в селі, а коли мами не стало, в нас у Києві. Це було веселе спілкування люблячих і розуміючих один одного людей.
І яке то було велике горе, коли раптово у 51 рік не стало нашого веселого Ілька. Петро так і не зміг змиритися з цією втратою, весь час він із сумом згадував його. А коли в 2010-му році не стало вже і Василя, серце Петра почало різко гальмувати, а сили убувати.
Петро і сам став чудовим батьком своїм синам Роману і Андрію. Часом, коли я була відсутня, він називався — мамотат. Діти любили гратися з ним, будували з кубиків «вежі і палати», часто гуляли на схилах Дніпра, читали багато книжок, які постійно купував і дарував дітям з теплими написами-побажаннями. На книзі «Малий Кобзар» напис, який вразив особливо: «Романові від татка. Люблю! 8 жовтня 1970 року», а 8 жовтня... день смерті татка.
Коли хлопці виросли і вивчились, Роман став перекладачем з французької та німецької літератур, Андрій — юрист. Петро радів успіхам своїх синів і тихенько, як колись його мама своїми синами, пишався своїми. Великою втіхою, розрадою і гордістю були семеро внуків: Андрій, Северин, Ілля, Іван, та дівчатка: Марійка, Варвара і Василинка. Шкода, що ростуть
вони без дідуні, який так любив їх.
А найбільше в житті Петро любив поезію, з раннього дитинства і до останнього дня знав він масу віршів на пам'ять російських і, звичайно, українських поетів. Перечитав він за своє життя сотні поетичних рукописів, а з особливою увагою, рукописи молодих і конкурсантів з Малої академії.
Тішився, як дитина, коли знаходив молоде дарування, всяко підтримував і писав напутнє слово. Останні років двадцять, Петро вів щоденникові записи. Це відгуки на політичну ситуацію, вірші, катрени сатири та гумору, багато цікавих думок і висловлювань. Ці десь тридцять загальних зошитів, цінний матеріал історичних свідчень. Я думаю, на його матеріалах могла бути написана не одна дисертація.
Як він переживав, що в Україні не все так сталося, як мріялося. Боліло його серце і недарма останнє своє вибране, видане до 75-річчя, має назву: «Загострене чуття провини». Хоча я не знаю більш совісної, обов'язкової, працьовитої людини, він робив усе, що міг для Спілки письменників і в часи депутатства — для своїх виборців, а отже для України. Йому би в голову не прийшло не відвідувати сесійні засідання, як зараз це відбувається, і жодної вини більшість теперішніх депутатів не відчувають.
Готувався Петро до кожного засідання Верховної Ради, як хороший студент до заліку. Але, на жаль, мало відданих справі людей, які не шукають для себе жодного зиску. Не хапав він землю, не будував для себе дач, але кожного місяця їхав в округ, щоб якось допомогти землякам, Хоча, як і зараз , багато хто хотів би мати все і одразу. Один вуйко казав: «Ви прийміть один закон, щоб все було добре». Політична безграмотність є проблемою і сьогодні, тому багато хто і досі голосує за гречку і нарікає на погану владу.
Гостро переживав Петро події після «Революції гідності», а війна на Сході добила його серце. Хоча вже хворим, за три місяці до своєї смерті, він ще ходив на радіо і вів щотижня передачі на каналі «Культура» . Хотів ще бути корисним людям. Багатьом слухачам подобались ці передачі «Огонь в одежі слова», до яких Петро серйозно готувався і часто залишався задоволений спілкуванням в ефірі з цікавими.
Ми разом прожили 50 років. Нам вдалося створити сім'ю, де було тепло і затишно не тільки нам,
нашим дітям і внукам, а й багатьом друзям і рідним. усвідомити, що я вже ніколи не почую його
голосу, сміху, нових віршів, римованих привітань до дня народження, частина цих віршів-привітань , а більша частина залишиться в сімейному архіві.
Як мені так і дуже багатьом друзям і рідним бракує його, як би багато він ще зміг зробити, якби не його зболене серце, яке несподівано зупинилося 8 жовтня 2014 року.
Світла пам'ять, ні, це не просто пам'ять, це відчуття постійної його присутності:
Живеш в мені, зникаючи щомить,
Як в небі птаха, що простує в даль,
Душа моя пережила печаль,
Лиш дивиться, як небо мерехтить.
Сідає сонце. Лагідна блакить
Нагадує все більше сіру сталь.
І ти, як птаха, що простує в даль.
Живеш в мені, зникаючи щомить.
Вже дивишся, неначе крізь вуаль,
Далеко так, що аж душа щемить.
Я ладна знову пережить печаль,
Але живи, зникаючи щомить,
Як в небі птаха, що простує в даль.

Таким був напис на тому факелі, який проніс через усе своє життя Петро Осадчук. Так він закінчував листи й записки до своїх друзів. Цим же гаслом керувався і у творчості як поет, публіцист і радіожурналіст.
Дитячі свої спогади він подарував інтерв'юерам, їхні записи друкуються в цьому видання. І все ж хочеться зазирнути хоча б у думках у те традиційне для українського всесвіту село Острівець на Прикарпатті, де йому відкрився світ Божий.
Яке воно було те дитинство у хлопчака, який народився 1937 року? Зловісному для Великої України підсовєтської та не безжурної для українців Галичини й Волині на «східних кресах» II Речі Посполитої. Концтабори для політв'язнів на кшталт Берези Картузької були переповнені, школи українські полонізувались, селян зривали з землі, на їхні обійстя заселяли осадників.
З цією темою, як не парадоксально, пов'язане саме прізвище Осадчукове. Якось я запитав його: чи зустрічався він з відомим польсько-українським публіцистом Богданом Осадчуком і чи не є він його родичем. «Так зустрічався, — відповідав Петро Ількович, — може й родичі, але не близькі, бо родина Богдана Осадчука походить з Коломиї (це значно ближче до Карпатських гір), а моє с. Острівець Городенківського району ще майже подільське, бо тут Станіславщина межувала з Тернопіллям». Згодом з 'ясувалося, що родина Богдана Осадчука перебралася до Коломиї з сусіднього села Вербівці і з нього ж родина Петра Осадчука переселилася в с. Острівець. Спільний корінь роду таки знайшовся, отже — родичі. Творчим завзяттям і наступальними характерами були подібні.
«Осадництво» — розселення польських родин серед українців з метою укріплення польського державотворчого етносу відоме ще з часу королівщини. Але в житті часто виникало зворотнє явище. Збереглися скарги, спрямовані до королів польських, в яких зазначалося, що досить було одному-другому поколінню осадників пожити серед русинів (тогочасна офіційна назва українців) і вони повністю асимілювалися, бо вступали в родинні стосунки й ставали їх органічною частиною.
Невідомо коли, скоріше за все ще за Австрії, такий природний процес пристосування до середовища українців пройшла і родина Петра Ільковича. Мати його одного разу пожартувала: — Ми, Петре, «половинчики», — вживаючи слово, яке прикладають до змішаних родин.
Україна може пишатися своїм сином Петром Осадчуком, який захищав рідну землю і свій нарід і в поезії, і в парламенті, і на радіо, і у житті повсякденному. Маючи лицарську харизму, в ідейні бої кидався сміливо, завжди висловлювався дотепно і переконливо.
Між тим складності життя почалися для нього з дитинства — ще не було йому двох років, як почалася німецько-совітська війна проти Польщі (1 і 17 вересня 1939 р). Батька мобілізували у польське військо — кампанія була недовга, але він встиг потрапити у полон, мусив працювати у бауера, від якого у кінці 1943 р. втік і повернувся додому. Петро Ількович описав у своїх спогадах зворушливу зустріч зі своїм незнаним батьком. А вже у 1944 р. тата відправили працювати на Урал, повернувся він звідти у 1947 р. з тяжкою хворобою легень, у 1948 р. помер.
Мати залишилася сама з трьома синами. Старший Василь 1932 р. народження, за ним Петро 1937 р., і наймолодший Ілько 1944 р., який свого батька так і не побачив, бо ще не народився, коли його забрали.
Отже, на кінець війни малий Петрик був ще 7-річним хлопчаком. Це категорія «дітей війни». Свою матір він любив палкою синівською любов'ю і завжди згадував її зі сльозами на очах. Те, що інколи з гумором визначають як «босоноге дитинство» було для нього жорстокою буденністю. У
що могла взути одинока вдова трьох своїх синів, коли працювала в колгоспі за «палочки»? їх би хоч нагодувати було чим з городу при хаті. Крутися, жінко, як хочеш!
Школа у с. Острівець була семирічна. Влітку на курси бухгалтерів, куди Петрика Осадчука послав колгосп, він ходив босим (!), за що й був відрахований. Тому разом із своїм вуйком
ходив у 8 клас до вечірньої школи в сусіднє село Гвіздець.
Мати Петра була жінка мудра і дуже роботяща. Дітей привчала до праці й поваги до вчителів і до книжки. Спромоглася довчити Петрика до середньої освіти: 9-10 класи він ходив до школи в с. Розсохач, закінчив її з гарними оцінками, не любив лише математики. Натомість мав тверді знання з української мови й літератури, захопився поезією, сам почав віршувати, що зіграло вирішальну роль у його житті.
Бо коли прийшов час вибирати життєвий шлях, він подався в Одесу, де закріпився його старший брат-моряк після служби на флоті. Завжди згадував, як він, не маючи грошей на квиток, їхав на даху вагону. Брат Василь з дружиною і її матір'ю жили в однокімнатній квартирі. Абітурієнту Петрові довелося спати на підлозі, практично під столом.
Отак таланти долають свій тернистий шлях! А що талант був від Бога, то це довів вступний іспит
в Одеському університеті на філологічному факультеті. Всі вступники писали обов'язковий твір з літератури. Який же подив був у комісії і декана факультету, коли виявилося, що Петро Осадчук написав свій твір у віршованій формі! Це єдиний випадок на всю Україну, мабуть, і по сьогоднішній день!
Так хлопець з Прикарпаття став студентом Одеського університету. Про його студентські роки пишуть одесити та ті, хто з ним разом навчався. А про київський період — колеги по роботі та літературні критики по спілчанському товариству. Я хотів лише нагадати про ранні сторінки життя Петра Ільковича, і наголосити, які складні біографії у видатних людей України, де майже
вся повоєнна інтелігенція походила з розбуреного, але ще невмирущого духом українського села.
Знайомство ж наше відбулося вже в цілком літньому віці, переросло у довголітню міцну дружбу і творчу співпрацю. Посередником був Дмитро Чередниченко, відомий український поет і перекладач, знавець литовської мови. Він запропонував мені (це було ще під час «перебудови») написати в литовську літгазету ювілейну статтю про Майроніса — поета і видатного діяча литовської культури — вихованця Київського університету. Ця стаття припала до смаку Петрові Ільковичу, а невдовзі ми й зустрілися наочно у Спілці письменників на вечорі, організованому учасниками «Київської школи поезії». Зійшлись не випадково, тому й потоваришували назавжди.
Відомо, що Петро Осадчук був істинно народним депутатом І і II скликання ВР України. Наші стосунки весь час скріплювалися спільними поглядами на історичне минуле і поточне політичне життя України. В результаті я став його офіційним помічником у депутатських справах.
Відповідальність перед народом була для Петра Ільковича не банальною фразою, а смислом його парламентського життя. Він часто їздив на Батьківщину до своїх виборців, намагався чим тільки можливо допомогти тим, хто цього потребував.
В той час люди, особливо на Західній Україні, голосували на виборах не за гречку, а за українську ідею. Петро Ількович і був яскравим її носієм. Працюючи в «Комітеті з питань культури і духовності» докладав усіх зусиль, щоб зупинити процес руйнування української культури під виглядом новочасного ринкового способу господарювання. Особливо це стосувалося книговидавництва і книгорозповсюдження. Пробити відповідний закон на захист української книжки крізь глуху стіну просовєтських і проросійських депутатів було вкрай важко. Петро Ількович не хотів іти на текстові компроміси, боровся за кожне слово в цьому законі.
Так було і під час підготовки тексту нової конституції. Мало було написати, що українська мова є державною. Треба було зазначити, що вона використовується на всій території України і у всіх сферах життя. На цьому й стояв. Таки гуртом домоглися такої формули, хоч багато хто досі її саботує.
Під куполом ВР не раз звучали його блискучі виступи, добре і відповідально підготовлені, але ще більше вражали його поетичні експромти. В цьому він був неперевершений, що зазначають усі поети та літературознавці.
Ми часто в розмовах торкалися питань як давньої, так і недавньої історії України і геопростору навколо неї, шукаючи пояснень нинішніх національних проблем у прикладах минулого. Коли надійшли чергові перевибори, Петро Ількович запропонував газетні й журнальні мої публікації, де розвінчувалася теорія «спільної колиски трьох братніх народів», переробити і видати окремою книжчиною. Так з 'явилася «Країна Великочудія» (1998), до якої він написав ґрунтовну
публіцистичну передмову. Ця книжка стала для нього агітаційним матеріалом у виборчому марафоні.
Отже, не тільки молодим поетам і поетесам він відкривав дорогу в літературу і у Спілку письменників, але й публіцистам і прозаїкам. Так він докорінно відредагував три томи сільських романів Івана Головченка з Сумщини, завдяки чому автор став лауреатом премії ім. А. Головка.
На початку 2000-тисячних Петро Ількович еже поза парламентом захищав український інформаційний простір, працюючи в урядовій державній установі «Державному комітеті інформаційної політики, радіо і телебачення», яке тоді очолював Іван Драч. Завжди пам'ятатиму і буду вдячний, що саме завдяки піклуванню Петра Осадчука (і підтримки Івана Драча) вийшло
в світ моє фундаментальне дослідження «скіфського логоса» Геродота — «Велика Скіфія—
Оукраїна» (2001).
Всі презентації моїх книжок у Спілці письменників — і вищеназваної монографічної «Екзампай. Сакральний центр Великої Скіфії» (2006), і публіцистичної «Велика Скіфія переможе» (2011) проводив Петро Ількович. У цій ролі він був неперевершений майстер і маестро. Низький уклін йому і подяка.
Завдяки йому ж моя розповідь про стародавню історію Скіфії—України звучала і на українському радіо, де він до останніх днів на найвищому професійному рівні вів передачу під гаслом Івана Франка: «Огонь в одежі слова». Скількох літераторів і діячів культури він залучив! Як бракуватиме такого іскрометного, дотепного, всевидячого пропагандиста рідного слова і рідної культури!
Незабутніми були й родинні свята у його привабливій, гостинній домівці. Завжди — свіжонаписані, ще теплі вірші, традиційні українські пісні, змагальні тости, жарти! Віршами тостував він і мене у моїй господі, обігруючи моє прізвище і своє ім'я, а також наші історичні уподобання:
Петрук походить від Петра
Це істинно, як два на два,
Як те, що в мові всі слова
Живуть лише в ім'я добра.
Петрук гіпотез всіх гарант,
Тому через віків розлом
Розбуджений цар Аріант
Спішить до нього на прийом.
Петрук апостола Петра
Не встиг побачити. А втім,
В Житомирі давно пора
В храм освятити отчий дім.
* * *
Хто вріс по вуха в свій народ,
Торкнувсь безсмертя за життя.
Останні два рядки сприймаю як Заповіт Великої Людини.
Достойно жив і перемагав Петро Ількович Осадчук. На цій землі він залишив величезний поетичний доробок, купу добрих справ, славних нащадків, світлу пам'ять серед усіх, хто з ним знався, був поруч, з ним працював, дружив, тужив і жартував.
Коли б побільше таких людей родила наша Велика Українська хата!

Не раз і не два рази, в Києві та в Пряшеві, Петро Осадчук прилюдно виголошував, що він став українським поетом завдяки мені. Інакше він би став російським
поетом. І це він сказав тоді, коли вже був видатним і шанованим поетом, досяг вершини своєї творчої активності та працював в апараті Спілки письменників
України.
Коли я це чув, то сприймав це як чистої води комплімент з боку приятеля молодості, з яким рідко зустрічаєшся. У його твердженні я не знаходив жодної раціональної основи. А отже і не приділяв тому якоїсь уваги, навіть вважав, що не варто про це говорити. Справді, я не відчував за собою жодної «провини» в українізації Петра, як поета.
У перший же день нашого знайомства я був приголомшений його знанням творчості поета С. Єсеніна, велику кількість віршів якого він тут же прочитав напам'ять. Легко, виразно, артистично, з повним запалом. Здавалось, що Петро і Єсенін близнята. Я був у захопленні, бо вперше я зустрів людину з такою переконливою поетичною душею. Тим більше, що я теж любив С. Єсеніна, як і російську поезію взагалі.
Пам'ятаю, що своє натхнення я назовні проявив досить стримано і хвалив Петра можливо менше, ніж він заслуговував. Але склалося так, що від самого початку
нашого знайомства у спілкуванні між нами переважав скоріше сарказм, і в наших діалогах частіше між рядками було більше сказано, ніж у самотніх рядках.
Попри те, ми доволі швидко зблизились, чому сприяли і паралелі в наших біографіях: ми ровесники, з різних боків Карпат, селюки з босоногим дитинством, обидва виростали без батька, в обох був потяг до науки. Ми одночасно приїхали до Одеси на навчання. Правда, я як стипендіат уряду Чехословаччини, їхав з дому через Прагу і Москву у спальному вагоні, а Петро із тодішнього Станіслава, можливо, також спальним вагоном, але не всередині його, а зверху, під чистим небом, бо маминого колгоспного заробітку не вистачило на проїзний квиток для сина.
Наше знайомство з Петром Осадчуком відбулось під час нашої майже двомісячної педагогічної практики в місті Ананьєві Одеської області. Ми були студентами
п'ятого курсу. Петро практикував у російській десятирічці міста, а я в українській, бо хотів, хоча б трохи, удосконалити свою українську мову. Це були роки так званої хрущовської відлиги, коли нам здавалось, що світ рухається до кращого життя і
для нас приготовано справді світліше майбутнє, бо здавалось, що тодішня політична система здатна до саморефлексії. Це і визначало наш загальний доволі оптимістичний настрій напередодні нашого вступу у практичне життя.
Там в Ананьєві ми з Петром розмовляли на різні теми, від дівчат до глобальної політики. Може, саме тоді у моєму, так би мовити, закордонному погляді на
українство, Петро знайшов щось таке, що зарезонувало з його тодішніми актуальними особистими викликами. Можливо, десь тут слід би шукати причину,
пов'язану із компліментом Петра про мої заслуги у збагаченні української поезії.
Мені було відомо, що у ті часи в Одесі кожен виходець із Західної України вважався «бандерою». Цієї теми ми ніяк не торкались, але пізніше я переконався, що вона для Петра дуже чутлива.
Отримавши диплом, ми розійшлися в різні сторони, я повернувся в ЧСР, а Петро почав учителювати. Через сім років я приїхав в Одесу і відвідав його на роботі, на посаді чиновника обкому комсомолу. Він мене прийняв у своїй просторій канцелярії і коли підходив до мене, я помітив, що він мене не впізнає. Я тут же, на ходу, змінив текст свого вітання. На його питання, ну що там у вас, я заїкаючись почав викладати
йому, мовляв, я хочу поступити в комсомол, але з 'явились неочікувані проблеми, бо у моїй біографії знайшли щось бандерівське. Мені порадили, що у цій справі мені може допомогти лише тов. Осадчук, так ось... Тут Петро подивився на мене злими очима, почервонів як індик, його буйна шевелюра сторчма піднялася і він криком накинувся на мене: «Хто ти такий, хто тебе сюди посилає, що ти собі дозволяєш» і т. п ?! А я з удаваною покорою його питаю: «А що мені робити, коли мене друзі не впізнають?» І коли я усміхнувся, то він вже впізнав мене, подивився на мене іншим поглядом і ми обнялись. Через хвилину він додав: «Так цього я тобі не пробачу!» Але пробачив. У комсомол він мене не прийняв, але з того часу наші відносини потеплішали і почастішали.
Минуло багато років, понад півстоліття, і 2 жовтня 2010 року Петро у своєму листі до мене так згадує наші перші зустрічі: «Дорогий незабутній друже Іване! Радий привітати й обняти тебе після прочитання в газеті «Нове життя» прецікавого матеріалу «Ми родом з Одеси». Твоя сповідальна розмова з журналістом збудила в мені щемливі почуття і думки, пов'язані з тим часом, про який ти згадуєш... Спливають у пам'яті наші з тобою щирі розмови в м. Ананьєві під час педагогічної
практики восени 1959 р., де ми були відвертими, говорили і трималися з відчуттям внутрішньої свободи, були українцями і, слава Богу, не стали перекидьками... І знову ж таки, наші незабутні зустрічі в Києві і в Пряшеві, телефонні розмови...
...Це все було в далекому столітті,
Коли цвіли дерева молоді
І солов'ї гриміли в буйновітті...
Дякую тобі друже Іване, за все, що було в нас, що залишається з нами. Те, що перейшло в пам'ять і освячене пам'яттю, залишається з нами і живе в нас...»
У мене збереглися десятки чудових поетичних новорічних вітань від Петра. Всі вони щирі, оригінальні, «ніжні, білосніжні» (так він їх найчастіше починав) і всі вони закінчуються закликом: «Перемагать і жить!» А до новорічного вітання, написаного
у переддень нашого з ним ювілейного 1997 року, він ще відважно додав:
...Р.S.:
«Нехай всохне в того рука
І не одна,
Хто зі мною за Бірчака
Не вип'є до дна!»
Оглядаючись у минуле і згадуючи наші зустрічі з Петром, усвідомлюю собі, що всі вони були зворушливі, оптимістичні, мотивуючі, з ним не доводилось нудьгувати. Однак найбільш емоційними були перша і остання зустрічі. Обидві повні поезії. Перша, вже згадувана, переповнена чудовою поезією Єсеніна, а остання, восени 2003 року, насичена власного майстерною творчістю. Тоді під час офіційних відвідин Словаччини, по дорозі у старовинне місто Бардіїв і в моє рідне село Руську Волю над Попрадом, що на самому словацько-польському кордоні, довгими годинами з властивим йому піднесенням декламував нам, супутникам поїздки, свої вірші. Читав зі своєї поезії про все, що йому приходило в голову, від поезії на кшталт східного «у ліс іду, ліс пію», через зразки поезії про любов, до віршів, пов'язаних з асоціаціями його парламентської боротьби. Читав вразливо, зачаровуюче, шкода, що для мене востаннє.
Петро Осадчук був для мене дуже близькою людиною, побратимом, він став головним поетом у моєму житті.
Дуже жаль, що вже не буде книжок його нових поезій, не буде його нових чудових новорічних вітань, не буде розмов про його комплімент...
Але чую, як зовсім по-новому, з новою якістю бринять його поетичні мотиви — ой, великі дороги у майбутнє — рідний берег — все проходить, лишаються діти — земля, що сивіла від сліз — ніжна мамина ласка — поки батько живий, поки мати жива — і ніч, і день, і роки поминуть...

Пам'яті Петра ОСАДЧУКА

Смерть завжди несподівана і передчасна. Хоча після прощання зі своїми друзями по Одеському університету — Анатолієм Бортняком та Валентином Морозом він усе частіше згадував рядки поета Івана Тхоржевського:
Вот уже кончается дорога.
С каждым годом тоньше жизни нить,
Легкой жизни я просил у Бога,
Легкой смерти надо бы просить.
Передчуття, на жаль, справдилися: в останній свій рік довелося пройти через три складні операції. Але притаманне життєлюбство та іронічне світосприймання, які завжди були візитівкою Петра Ільковича, не підвели його і цього разу. До останньої в своєму житті
осені він вів авторську програму на радіоканалі "Культура", очолював приймальну комісію Київської письменницької організації, зустрічався з читачами, робив щоденникові записи. А за тиждень до трагічного дня, коли дружина забрала його на вихідні з лікарні додому, цікавився справами у Спілці напередодні з 'їзду і навіть зробив кілька правок у проекті Статуту НСПУ. То був останній підпис на одному із сотень спілчанських документів у підготовці яких він був неперевершеним майстром.
Та всі ми знаємо Петра Осадчука насамперед як тонкого лірика, дотепного і дошкульного гумориста-сатирика, крилаті вислови якого з 'являлися в заголовках популярних газет, гуляють по всій Україні. Наприклад, такий, особливо злободенний сьогодні, напередодні виборів:
Наші суперпопулісти
В будь-яку погоду
Дуже люблять в попу лізти
Рідному народу.
У нього було безліч друзів і поціновувачів його оригінального і веселого таланту. Навіть у Верховній Раді, де, як відомо, для поезії немає місця, нерідко звучали рядки його дошкульних і гострих епіграм та присвят. Особливо від нього діставалося казнокрадам усіх рівнів, пристосуванцям та політичним авантюристам.
Петро Ількович народився 2 грудня в селі Острівець, що на Івано-Франківщині. Родина його жила у страшенних злиднях і у вічному страху, бо ж багато родичів поета були воїнами УПА. Тож здобувати освіту Петро Ількович поїхав до Одеси, яка, за визначенням самого поета, вивела його «в люди». Тут він зустрівся з Аллою Іванівною, яка стала вірною супутницею його життя, тут закінчив університет, звідси розпочався його шлях неординарного поета і громадського діяча. Навіть перебравшись до Києва, він щоліта повертався туди. Ми щасливі з того, що доля звела нас саме в Одесі.
У творчому доробку Петра Ільковича понад тридцять поетичних книжок, збірок гумору та сатири. А ще ж були статті, рецензії, спогади і, звісно ж, рецензії на твори молодих авторів. З його благословення — Петро Осадчук тривалий час очолював приймальну комісію НСПУ, був керівником багатьох семінарів творчої молоді — в літературу увійшли чимало з тих, хто нині є її обличчям і окрасою.
Він був не лише чудовим поетом і полемістом, а й чудовим організатором. Перебуваючи на посадах голови бюро пропаганди, заступника голови Київської письменницької організації, секретарем НСПУ, Петро Ількович чимало зробив для покращення творчих і побутових умов столичних літераторів. А ще він був одним із авторів Програми Народного Руху, яка змінила
хід української історії, депутатом Верховної Ради двох скликань в її найважчі часи, коли вирішувалося питання — бути чи не бути Україні незалежною.
Його постійно оточували люди і сміх. Петро Ількович умів жартувати, як ніхто інший. До нього тягнулися всі — і прославлені ветерани, і юнаки, у яких ще все було попереду. Проте цінували його не лише за це — він передусім був вірним і незрадливим товаришем, готовим щомиті прийти на допомогу.
Прощаючись, він любив жартома сказати товариству: «Хай Вам щастить в думках про мене». І це його побажання сьогодні набуло особливого значення.

Петра ми всі в Одесі любили. В оті далекі, 60-ті.
Мудрий, спокійний, поміркований, з гумором.
Ще й з великим! Я ношу з собою увесь час його книжечку «Театр перед мікрофоном». Ну, знаєте, оту, що він писав у перервах роботи Верховної Ради України. А може й під час роботи, бо його експромти не вимагали тривалого сидіння. Він міг блискавично скласти і виголосити два-три рядки, а слухачі уже реготали.
Все йде все минає,
Пливе за водою.
А Г уренко наминає
Бутерброд з ікрою.
Дошкульно? Так! І правдиво-точно, бо комуністи звикли ікру їсти і довго ще могли це робити, незважаючи на ганебний розвал компартії. А ми, прості хлопці з літстудії у Первомайську, у листівці, поширеній в Одесі та Кропивницькому ще 1958 року, сказали чітко: «Геть фашистську диктатуру партії!»... Гірко поплатилися ми за ці слова. Але РУХ, створюваний письменниками, а також і Петром Осадчуком, виконав наше побажання через три десятки років.
Днями у Одесі відкривали офіс РУХу. Говорили гарні слова про РУХ, про Чорновола. І коли мені дали слово, я відкрив книжечку Петра Осадчука і прочитав:
Знають небо, море й суходіл,
Знають Президент! І всі народи!!! —
Хто б не вів, а тільки Чорновіл
Виведе у царствіє свободи...
Грім оплесків увінчав ці точні і пророчі слова. Які так і не збулися, бо Гуренки-Симоненки... змогли таки не допустити Чорновола до керма держави.
Бучні істеричні сварки
Історично триватимуть далі,
Покіль політичні кухарки
Сидітимуть в тронному залі.
Знаю, багатьом була до вподоби совісна Петрова позиція, висловлювана ним часто, як от у цих словах:
Немає жодної людини
Безвинної в жорстокий час —
Чуття єдиної провини
В покуті поєднає нас.
Я на похованні Петра Осадчука сказав про його внутрішній, глибоко закорінений патріотизм, любов до України, винесену з його прикарпатського села.
Це почуття несли у собі майже всі наші письменники, як розстріляні, так і замуровані у камери, у табори.
Це знав Петро:
Клястись на вірність у піснях —
Немає нам в світах заміни!
А хто всерйоз обрав свій шлях,
готуйся вмерти для Вкраїни.
Несли ту любов і поети, яких оминула лиха доля... Я навіть прочитав сонета, в якому висловив цю думку езопівською мовою, бо писаний він був на Перміцині:
№ 101
А ялинки й були зелені,
і тільки зараз, навесні,
вони відкрилися мені,
сказали: ми й були зелені.

Давно, колись, як уві сні,
вітри напали нас шалені,
здирали убрання вони
з берізок, ясенів і кленів
пожовкле, жухле. А зелене,
в якому ми стояли — ні.

А потім нас присипав сніг.
І ми несли його щоденно,
Згори засніжені. На дні —
зелені... ялинки зелені.
31.03.1974, Кучино, к/лагерь № 36.

Так, вони після розвалу імперії «відкрилися, призналися», що й були зелені. Хоча отой триклятий сніг несли, бо мусили нести на собі. А як це відбивалося на серцях отих поетів — знаємо всі ми, хоча би по Тичині, по Рильському, по Володимиру Сосюрі. «Хто носить шрами на серці» — сказав Петро Осадчук. І далі ще точніше: «Весь вік себе тримать повинен у мирний час, як на війні». Оця напруга не покидала поетів одразу. Вона ще давала себе знати навіть в роки незалежності. Та й сам Петро геть пізніше писав отаке:
Життя мого велика суть
У тім, щоб рвати посторонки.
За це якраз мене уб'ють
Від пут врятовані подонки.
Серце його мало на собі забагато шрамів... Не витримало. Так рано пішов у кращі світи гарний поет, чудова людина, прекрасний батько.
Петре, я глибоко вдячний тобі за ті гарні рецензії, кі ти писав на мої твори, за ту допомогу, яку ти давав мені усе життя, починаючи з Одеси. Незважаючи на мої дві судимості. Ми з двох боків робили спільну справу. Ти тоді, в Одесі, брав у мене самвидавчу літературу і повертав прочитану. Про це ми знали тільки удвох!
Хай Бог помістить твою душу ближче до себе.

12 грудня 2016 р. Одеса

Із роздумів над поезіями Петра ОСАДЧУКА

Творчість Петра Осадчука — це осібне явище в сучасній українській літературі, яке поки що не має усталеного літературознавчого визначення, але яке виразно позначене мистецтвом вияву українського національного гумору, філософськи оздобленої політичної сатири і жорсткої патріотичної лірики.
Свого часу я вже казав, що справжній поет — той, чиє слово западає в душу, як у благодатний, ідейно підживлений вітчизняно-патріотичний ґрунт. Так от, Петро Осадчук належить до плеяди поетів, у чиїх творах є чимало такого, що хочеться перечитувати і душевно переболювати; що знову і знову примушує осмислювати політичні та морально-етичні реалії нашого українського напівдержавного нидіння. Відтак із цілковитою впевненістю можу стверджувати, що від
часів Шевченка література наша не знала в своїх лавах поета настільки політично заангажованого, сатирично гострого й аналітично, по-народному правдивого, яким постає перед нами Петро Осадчук.
Афористичність його мислення вдало підсилюється глибинним знанням українського політичного задзеркалля, а патріотична вивіреність світогляду відтворюється в творчому сарказмі та миттєвій реакції на висловлювання, явища і події поточного буття. Можна лише пожалкувати, що не існує такого масового періодичного видання, в якому поет міг би так само оперативно оприлюднювати свої мистецько-політичні та соціальні рефлексії. А тим часом твори його настільки конкретизовані, а подеколи й політично персоніфіковані, що, зібрані в солідний том, здатні будуть слугувати нашим нащадкам своєрідним «літописом самовидця», або, як я назва би той фоліант — «Новітньою хронікою хронічної української бездержавності». Чи у бездумності та бездуховності — то вже питання нюансів.
Його поетичні збірки «Чуття єдиної провини», «Віддзеркалення безодні», «Театр перед мікрофоном», «Реєстр українського лайдацтва», «Чорні метаморфози», «Паранормальні явища» — це ті зразки політичної публіцистики у її найвищому, гротескно-сатиричному вимірі, за якими не лише сучасники наші, але й прийдешні покоління справді зможуть вивчати черговий спіральний виток національного поступу до незалежності. Виток, який супроводжується майже
цілковитим витісненням етнічних українців-патріотів із Верховної Ради, Кабінету міністрів та інших центральних владних органів; засиллям у них продажних політиканів, яким, як я вже писав свого часу, дуже потрібна Україна, але... без українців. І в яких ненависть до української мови, української культури, до всього, що дихає українською історією, така ж сильна
і непогамовна, як і промосковське, прокомуністичне холуйство:
ХРОНІЧНА ВІРНІСТЬ
Вірний Сталіну до загину
Тих людей, у яких стріляв,
Він навчився стріляти в спину,
Так що краще за всіх поціляв.
Святкував Перемогу в самому Берліні
Після того, як інші взяли його.
Ним убієнних скорботні тіні
В душі не збудили покути вогонь...
...Гамував свою вбивчу спрагу,
На безмежних просторах ГУЛАГу,
Проявив себе, як ніде
У катівнях еНКаВеДе.
Відслужив, поселивсь в Україні,
Його помисли й досі незмінні,
Досі певний крутий сталініст:
Хто українець, той націоналіст.
З ним постійно уявний наган,
Мені ладен пальнути в обличчя.
Він іде на парад, як війни ветеран,
І в атаку — «За Сталіна!» — кличе.
Вірний монстрові до загину,
Він, як лютий хронічний кат,
Нині з осудом дивиться на Україну,
І бачить у ній недобитий штрафбат.
Уважно перечитайте ці рядки, і ви побачите в них узагальнений образ сьогоденного україноненависника, з отих, хто, остаточно знахабнівши від безкарності, цілими кланами захоплює владні структури; хто перетворив наші засоби масової інформації на засоби
дискредитації української національної ідеї, української історії і культури; хто цинічно повчає, якою нам бачити вітчизняну минувшину, якою мовою спілкуватися і яким богам молитися; кого мати за народних героїв, а кого — за зрадників цього народу.
Це вони й досі старанно виконують настанову Сталіна, яку той давав комуністичному катові народів Берії: «Нужно сделать так, чтобы украинский народ навечно проклял своих героев!» Це вони втілювали в життя комуністичне гасло: «Украинцы не должны иметь ни национальности своей, ни государственности ». «Це ті, котрі, як пише поет Осадчук, «щоб на шию нам сісти, гуртуються за національною ознакою».
Втім, і за ідеологічною — теж. А ще ті, котрі...
Жили в Україні, як дачники,
Українську зневаживши суть.
Нині ж там у державі табачники,
Де б тютюнники мали буть.
Народний депутат України двох скликань (1990—1998), член ініціативної групи по створенню тепер уже всім відомих організацій — Народного Руху України і Товариства української мови ім. Т. Шевченка; активний учасник усіх національно-патріотичних та національно-мистецьких заходів Спілки письменників України та інших творчих і громадських колективів, Петро Осадчук завжди залишався серед тих поетів, чиї вірші, гуморески та афористичні фрази і сентенції є прямим, але мистецьки вивершеним віддзеркаленням його громадянського життєпису. А мирське буття — позначене грішною праведністю мистецького відтворення усіх тих «викликів» української реальності, які творчо наелектризовують душу і талант поета.
Саме депутатський досвід Осадчука дозволяє йому поглянути на вищий законодавчий орган України, як на театр абсурду біля мікрофона. Саме там, шокований ідейно-хабарницьким запроданством народних обранців, поет по-справжньому усвідомив усю безодню паралічу народної волі, українського національного духу та національної ідеї, які не здатні пробитися
до парламентської трибуни через заслони манкуртів, володарів подвійних громадянств, москвофілів, російських націонал-шовіністів та партійно згуртованих, «обмандатнених» кримінальних авторитетів. Пройшовши через цей «шок владних коридорів», поет вже не може не шокувати і свого читача. Але зауважу, що це — шокотерапія жорстокою правдою. Поетично
вираженою, але не опоетизованою, услід за якою з 'являється убивчий, але невідворотний соціально-державницький діагноз:
Опинилась людина в суспільній ніші,
В якій розчинились добро і зло.
Були вже часи набагато страшніші,
Але ганебніших не було.
«Найгаласливіший театр у світі, — пояснює поет в одній зі своїх прозових «фраз» сутність того найвищого державного органу, що нібито ж покликаний формувати українську державність, але подеколи формує групи ідеологічного та промислового рейдерства, — український парламент, що незрідка приймає підозрілі рішення, але сірість його активно діючих персонажів — поза всякою підозрою».
Проте виникає запитання, а чому ж оцьому імперсько-економічному рейдерству не існує реального спротиву? Та, напевне ж, тому й не існує, що...
В час передвиборної боротьби
Домінують прийоми безбожні —
І дзвенять, ніби дзвони, лоби
Особливо — порожні!
У літературу Петро Осадчук входив ще в далекі 60-ті, але не залишився серед чималого гурту, як би я назвав їх «запізнілих шістдесятників» (і тим паче — не загубився в цьому гурті), а мудро торував свій власний шлях, самовіддано реагуючи на появу все нових і нових гарячих і больових точок українського політикуму; на двобої між тими, хто нашу українську незалежність
виборов і вистраждав; і тими, хто, зневаживши зусилля патріотів, нахабно й країноненависницьки наживає на ній свій політичний, фінансовий і продажно-електоральний капітал, щоб потім, уже в самій Верховній Раді, перетворюватися на оті сумновідомі
продажні «тушки», які, за хабара, підступно переходять до вчорашніх ідейних супротивників, зраджуючи не лише свою фракцію і свою політичну силу — ай сам народ. Втім, якщо вже бути справедливим, переважна більшість із них «своїм» український народ ніколи і не вважала.
Саме на хвилі усвідомлення цієї національно-історичної несправедливості і з 'являються судні рядки Петра Осадчука:
Ті, що були першими,
Чесними, порядними,
Свою справу звершили
Й стали другорядними.
Ті, які ховалися,
Рот відкрить не сміли,
По хребтах піднялися,
Нам на шию сіли.
Отож і виходить, що український народ змушений
з болем в душі спостерігати за тим, як...
Коридорами ліберальної влади,
Не криючись, на повен зріст,
Ходить донецький Бен-Ладен
І каже: «Я — комуніст!»
Мужність і мудрість Петра Осадчука як поета полягає передусім у тому, що він не боїться «злободенності» своїх творів, а навпаки, активно вторгається в оту, здавалося б, таку осоружну для класичної поетики, але таку пекучу на пательні української соціально-політичної реальності «злобу дня», твердо вірячи, що «сьогоденне» — ще не означає «одноденне»; а подеколи
й жертвуючи високим мистецтвом нетлінних тем і почуттів задля того, щоб залишитися зі своїм
народом саме зараз , тепер, у найскрутнішу днину пізнання і прозріння — через самовизначення біля виборчих урн; через комуністично ідеологічні імперські метастази і рефлексії; через комплекси москвофільства і хохляцької меншовартості.
Ця творча жертовність зримо простежується, як у попередній його книжці з пророчо-застережливою назвою «Віддзеркалення безодні», презентація якої відбувалася під час Олійниківських читань на Одещині, так і в новій — «Сміх сильніший від плачу», що явилася
світові в «Бібліотечці лауреатів премії імені Степана Олійника». І це в той час, коли чимало естетствуючих поетів усіляко намагається дистанціюватися у своїй творчості від будь-якої політичної визначеності. Хоча при цьому вони щиро переконані, що читачеві, власне, народові, потрібні не мистецько-політичні осмислення дійсності, а безнадійно збаналізовані недоноски
чистої поезії. Але якби ж то справді «чистої» і справді Поезії, душею і талантом виношеної...
Ще одна особливість творчої манери Петра Осадчука полягає в тому, що він ніколи не покладався лише на поетичні збірки і публікації у пресі, як на «останні аргументи» поета і єдиний засіб його спілкування з «масами». Річ у тім, що й поезія, й афоризми Осадчука
давно стали вишуканими проявами «розмовного жанру», з яким він неминуче постає не лише перед будь-якою формальною аудиторією, але й серед будь-якого політичного, письменницького, школярсько-студентського чи громадсько-активістського зібрання.
Постійна націленість Петра Осадчука на епіграмну шаржовість мислення, на іронічне світосприйняття, на саркастичну оцінку чергових політичних екзальтацій українських можновладців дозволила йому вигранувати певний морально-етичний кодекс, відлуння
якого можна віднайти, хоча б у таких рядках:
Мені чужа естетика аскета,
Чужа також естетика кастета.
Я, многогрішний в слові і житті,
Не знаю втіхи в тихім забутті,
І не рятуюся лише в молитві,
Не бачу сенсу і в жорстокій битві,
В спасеннім слові віднаходжу суть...
Під час проведення Олійниківських читань та Всеукраїнських днів гумору на Одещині; під час роботи письменницьких з 'їздів та пленумів; у часи найбільшої напруги, викликаної черговими ексцесами в Верховній Раді і навколо неї... — мені не раз доводилося бути свідком того, як пародії Осадчука, його гуморески, епіграми і сатиричні фрази народжувалися прямо в ході спілкування. Він — один із небагатьох сучасних українських майстрів розмовно-літературного експромту — дотепного, здебільшого простонародного, і завжди «виразково»-актуального в умовах сьогочасного ідейно-політичного та економічного безладу в країні, на зразок: «Ніхто нікого не силує йти на вибори (хоча спроби трапляються), але після виборів мільйони людей почуваються зґвалтованими»; або «Фізичні хвороби людини і хвороби суспільства взаємопов'язані... але в термінології тут трапляються невідповідності: наприклад, не може бути таких понять, як «прогресивний тоталітаризм» чи «прогресивний соціалізм», як в медицині
немислимі визначення «прогресивний рак» чи "прогресивний атеросклероз».
Хто в своєму творчому пошукові панічно боїться бути сьогоденним і злободенним, той забуває, що для нащадків, задля яких, власне, й пише свої «нетлінки чистої поезії», він може виявитися більш-менш цікавим не чуттєвим марноримуванням, а саме тим, що зумів віддзеркалити громадські і соціальні зрушення свого покоління; національно-патріотичні екзальтації свого народу і своєї епохи. Навіть якщо при цьому книжку свою він назве так, як назвав одну зі своїх книжок Петро Осадчук, підкресливши, що насправді його віддзеркалення дуже нагадує «Віддзеркалення безодні» — перед яким, на хвилі національного потрясіння, у черговий раз виявився наш багатостраждальний, але оптимістично налаштований, а тому невмирущий,
мужній народ.

м. Одеса

Із-поміж безлічі зустрічей із Петром Осадчуком у моїй пам'яті завжди зринатимуть дві — перша й остання.
І вересня 1974 року тато з мамою вели мене в перший клас знаменитої школи № 92 імені Івана Франка, тоді вона знаходилася у приміщенні колишньої колегії Павла Ґалаґана по вулиці Богдана Хмельницького, 11, тепер там Національний музей літератури України. Усі
«затяті київські націоналісти» намагалися віддати своїх дітей на навчання саме до цієї спеціалізованої української школи з поглибленим вивченням англійської мови. Дорогою зустріли Ніну Федорівну Клименко з донькою Оксанкою, симпатична серйозна дівчинка також прямувала на свій перший урок. Батьки з першачками скупчувалися перед входом, ось серед того гурту ми й побачили подружжя Осадчуків із їхнім старшим сином Романом. Пан Петро запам'ятався
відразу: красивий привітний чоловік, із густим кучерявим чубом, з гучним акторським голосом і добрими очима. Ми, діти, були якісь трохи перелякані, батьки також нервували, а Петро Ількович сипав жартами, римами, каламбурами і звеселяв наше маленьке товариство.
Ой Романе, Романочку,
Не вилежуйсь в холодочку!
Двох дівчат бери під руки
И чимчикуйте до.. .науки!
— підморгував він нам і бадьоро гукав своєму першокласнику.
Ромчик засоромився й заховався за велетенським букетом жоржин. Із жартами й дотепами
такого веселого «дядька Петра» уже й не страшно було заходити до величної будівлі, не лячно було відпускати мамину руку, щоправда, дуже кортіло, аби пан Петро раптом виявився нашим першим учителем, бо із такою людиною хоч на край світу. Його неймовірно потужна, якась вулканічна енергія передавалася всім довкола. Там, де був Петро Осадчук, завжди лунав сміх.
22 травня 2013 року ми бачилися востаннє у прямому ефірі його незабутньої авторської передачі «Огонь в одежі слова» в радіостудії на Хрещатику, 26. Передача була присвячена книзі спогадів про Станіслава Зінчука «Ґроно рясту». Пригадую, що не хотіла приймати запрошення пана Петра, просила його знайти іншого гостя чи гостю, наприклад, когось із батькових побратимів-письменників або літературознавців. Почувалася не зовсім зручно, адже 21 вересня 2011 року вже ми провели з Петром Ільковичем гарну й щиру радіопередачу про життєвий і творчий шлях поета, перекладача і фольклориста Станіслава Сергійовича Зінчука. Ніби не дуже скромно, що дочка частенько в ефірі з розповідями про свого батька. Пан Петро тоді сказав: «А кому ж, як не вам, нашим дітям, розповідати про батьків. Спогади ви з матір'ю видали достойною книжкою, мама нездужає, то мусиш ти ходити на ефіри. Твій батько торував свою вибоїсту дорогу, якою гідно пройшов, тепер тобі йти його стежками, тобі продовжувати татову справу й нести його слово, його думки, його помисли читачам, глядачам і слухачам. Ти стаєш у стрій замість нього».
Той, хто мав честь гостювати на радіопередачі «Огонь в одежі слова» знає, що тридцять п'ять хвилин із Петром Осадчуком пролітали миттєво. З ним було дуже легко в дуеті, він відчував співрозмовника, надихав його, делікатно скеровував діалог і допомагав гостеві в студії розкритися якнайкраще. Так було і того травневого ефіру — просто, спокійно, невимушено,
ніби говорила з рідним батьком...
Після передачі ми сиділи у вестибюлі, розмовляли, багато згадували, пан Петро підписав і подарував дві свої книжки — «Родинний спадок» і «Останній рубіж оборони». Був трішки втомлений, мабуть, почувався погано, але про свої хвороби не говорив, тримався мужньо. Сказала йому, що хотілося, щоб присяга депутата чи й президента України закінчувалася словами Осадчука: «Вище України — тільки небо, але й небо понад Україною — також Україна». Він сумно усміхнувся:
Люди, що мають уроджені вади,
Чомусь найбільше рвуться до влади,
А потім виявляється, що влада —
їхня найбільша вада.
Гомоніли ми того вечора довго. У кожному слові Петра Ільковича бриніла любов до України, до родини, до коханої дружини Алли, він пишався синами Романом і Андрієм й тішився з найбільшого свого скарбу — чотирьох онуків і трьох онучок. Напевне, ми обоє щось відчували, обірвати бесіду було важко і прощатися чомусь не хотілося...
Гірка провина мучить мене: не змогла провести Вас, пане Петре, в останню дорогу. Саме їздила на могилу до тата. В селі Орадівка вшановували пам'ять свого земляка і відзначали 75-річчя від дня його народження.
Нехай слова Вашого друга Зінчука прозвучать для Вас іще раз. Цю віншівку він написав 2 грудня 1987 року й додав рядки 2 грудня 2002 року:
Вітаємо коханця муз,
Наставника всіх поетес,
Що закінчив одеський вуз,
Прийшовши із карпатських плес,
Що комсомолу звідав гарт,
Та не здрібнився до чинуш;
Що любить дотепи і жарт
(Не веселитися — чому ж?!)
В парламенті, як справжній син
Великого народу,
Ти не шукав широких спин, —
В огонь ішов і воду.
А для майбутніх поколінь
Трощив імперію іржаву,
Вкраїну зводив із колін —
В соборну обертав державу.
Хай слово ратая Петра,
Виполює ланів осот:
Щоб сили колос набирав
І ріс до сонячних висот.
Хай лусне заздрісний Дантес,
Читаючи твої аннали,
А кожна з юних поетес
Від радості стогнала,
Що є у тебе — Алла,
Що є сини у тебе,
Що є невтомні внуки...
Хай береже їх Небо
Й твої надійні руки!

Київ, серпень 2016 року

завідувач сектору науково-дослідного інституту
інтелектуальної власності,
кандидат філологічних наук

Сонячного осіннього дня ми із старшим сином Юрком провідали в лікарні Петра Осадчука — дорогу і близьку людину для всієї нашої родини. На невеличкому столику лежали розкритий зошит і ручка.
— Це вже мій двадцять п'ятий зошит, в якому я майже щоденно нотую свої враження, окремі фрази, записую нові вірші, — сказав усміхаючись, поет.
Яскраве проміння щедро заглядало в єдине вікно палати. Лунали жарти, спогади про минулі літа. Петро з кучерявою кучмою волосся сипав віршованими дотепами, в очах спалахували теплі іскринки життєлюба.
Заговорили про операцію, яку повинні зробити поетові через кілька днів. Попрощалися з надією зустрітися знову на вулиці Олеся Гончара.
Йшли з сином до маршрутки. Стрункі ялини прилеглого до лікарні скверу тягнулися вгору, безбоязно стрибали пухнасті білочки, осінні яблука ховалися у пожовтіле листя. Думалося про усміхненого товариша, з яким разом пережито стільки радісних і веселих, тривожних і трагічних хвилин. Дружили сім'ями ще з 60-х років, з вулиці Ляйпціґської (Печерський р-н Києва).
Я знав його мудру, обтяжену літами і турботами матір, наші діти разом зростали, ходили до одного дитячого садочка, вчилися в одній школі.
У Петра було багато друзів, його дні народження кожного 2 грудня проходили в галасливій, веселій компанії. Мені ж згадався один з його днів народження. Було тихо і затишно. Довго сиділи втрьох за столиком разом з незабутнім Євгеном Гуцалом, згадували, тривожилися, мріяли.
Хоч би який був у тебе настрій, при зустрічі з Петром не можна було не усміхнутися на дружній потиск руки. Я бачив в очах Петра і сльозу, коли він проводжав старшого сина Романа в Німеччину, який, до речі, кровно зв'язаний з рідною землею, видає чудові переклади
з французької та німецької літератури українською мовою.
Якось наприкінці травня ми йшли з Петром парком на лівобережжі Дніпра. Хвороба давала про себе знати, він ішов повільно і запропонував сісти відпочити у затінку дерев. Був сонячний день, діти гасали на самокатах, туркотіли зграї голубів.
— Дивно, так рано відцвіла липа, — задумливо сказав Петро.
Ми мовчки дивилися вгору, де між зеленим листям виднілася пожовтіла зав'язь...
Хтось із рідних сказав мені: помер Петро Осадчук.
Я не міг повірити в це. Такий життєлюб, єдиний незрадливий мій товариш.
Коли стояв у Спілці письменників біля труни великого патріота і громадянина, щирого поета, вірного чоловіка і мудрого батька, чомусь згадувалася ота липа у парку на лівому березі Дніпра.
ПАМ'ЯТІ ПЕТРА ОСАДЧУКА
Чому у травні липа зацвіла
І відцвіла, відпахнула духмяно
На землю цвіт роняючи так рано,
Не дочекавшись літнього тепла.

Отак і ти, горів колись ідучи,
Летів як птах і мчав як буревій, —
А залишились спогади болючі
Та твої вірші, сповнені надій.

Та тому, що він Ількович, а вони (комуністи) хотіли зробити його ІЛЛІЧЕМ.

доктор історичних наук,
заслужений професор
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка

Ми з Петром Осадчуком — галичани і однолітки. У нас багато в чому подібні біографії: школа, університет, вчителювання, комсомольська, а відтак і партійна робота. Мало не півстоліття мав щастя дружити з ним, з його родиною, спілкуватися і постійно відкривати для себе нові і нові грані цієї дивовижної людини. Працюючи в Коломиї та Станіславі (Івано-Франківськ), мав нагоду кілька разів бути у тому мальовничому і старовинному селі Острівець (тоді Гвіздецького, а нині Городенківського району Прикарпаття), де минуло дитинство і юність поета, зрештою почалася його творчість. Сельчани, учителі місцевої школи завжди з гордістю відгукувалися про свого земляка. Пошановують його й сьогодні, хоча село занепадає як і багато інших.
Доля звела нас у 1970 р. в апараті ЦК Компартії України, де ми, на мій погляд, опинились досить випадково: П. Шелест у виступі на апаратній нараді в 1968 р.
поставив завдання організаційно-партійному відділу підібрати для роботи у різних відділах ЦК 25 вихідців із Заходу України. Мовляв, це неправильно, що тут представлені головним чином вихідці з Харкова, Дніпропетровська, Донбасу та Києва. Так ми потрапили у це число «галицьких комісарів»: я отримав призначення у відділ науки і навчальних закладів, а Петро — у відділ культури. Більше того, наші робочі кабінети в якийсь час виявились поруч на третьому поверсі відомої, тоді сірої будівлі по вул. Орджонікідзе, 11 (тепер Банкова), і це дозволяло нам відносно часто бачитися і спілкуватися, що офіційно не заохочувалось. Він працював спочатку інструктором, а з січня 1972 р. — консультантом у секторі поезії, яким завідував Володимир Бровченко — відомий на той час у поетичних колах за збірками «Скеля Любові» та «Нерозстріляні зорі».
З урахуванням попереднього досвіду роботи в комсомолі (Тернопільський і Одеський обкоми комсомолу, завідувач сектору культурно-масової роботи ЦК ЛКСМУ), редакторської та видавничої діяльності (видавництво «Маяк»), а також літературної творчості (збіркипоезій «Революційнийпаспорт», «Вітряк»), до службових обов'язків П. Осадчука було віднесено кураторство відділами поезії Спілки письменників та її обласних відділень, поетичними рубриками літературних журналів, видавництв і діяльності поетичної молоді. На перших порах відносини з В. Бровченком були нормальними, а з часом стали досить натягнутими, адже Петро завжди мав і відстоював свою думку, яка часто не співпадала з позицією зав. сектором, що не дуже подобалось «начальнику».
Наша робота в апараті ЦК збіглася з захмарними часами, з початком агонії тоталітарної системи, із всевладдям КДБ. Ми відчули, що не КПРС є керівною і спрямовуючою силою, як нам говорили в університеті, а КДБ (Петро любив розшифровувати цю абревіатуру в російській транскрипції — «контора глибокого буріння»). А вона справді «бурила» глибоко і тотально. Під «пильним» оком чекістів перебували усі творчі спілки, виші, академічні установи, зрештою всі жителі республіки, включаючи не тільки рядових працівників партійного апарату, але й першого секретаря ЦК КПУ, члена політбюро ЦК КПРС П. Шелеста.
Сигналом наступу реакції стало направлення з Москви у липні 1970 р. нового керівника республіканського КДБ генерала В. Федорчука, українськість якого не виходила за межі місця народження (с. Огіївка на Житомирщині) та прізвища (до речі, він згодом замінив В. Андропова на посту голови союзного КДБ). З його призначенням насувалися чорні дні для української інтелігенції, почався перехід від поодиноких атак на «Собор» О. Гончара до масованого наступу на національно-патріотичні сили: цькування шістдесятників, дисидентів і правозахисників, переслідування В. Симоненка, І. Калинця, А. Костенко, М. Вінграновського, М. Осадчого, Є. Сверстюка, І. Світличного, а відтак арешти і судові процеси над І. Дзюбою, В. Морозом, В. Стусом, В. Чорноволом та ін. Москва переходила в рішучий наступ на автономізм першого секретаря ЦК Компартії України П. Шелеста, якому дорікали за місництво, захоплення патріархальщиною, за глорифікацію Запорозької Січі, а згодом і прояви націоналізму. За таких умов треба було виявляти певну обережність, гнучкість, інколи демонструвати подвійну лояльність і йти на компроміси.
Достеменно не відомо, як П. Осадчук приймав рішення про свою згоду перейти на роботу в партійний апарат, якими мотивами керувався і з ким радився.
В одному немає сумніву: у нього не було кар'єрних планів і вибору, але був партбілет, а тому відмова могла розцінюватись як порушення статуту. Якось я розповів йому про свою розмову з Дмитром Павличком у подібній ситуації, коли мене викликали на розмову в ЦК і запропонували переїзд до Києва. Дмитро Васильович розвіяв мої сумніви такими словами: «Маємо працювати там, де можна прислужитися українській справі». Пригадую, що Петро висловився ще більш радикально: «Треба своєю роботою чинити спротив русифікації і в такий спосіб служити не партії, а Україні. Вище неї немає нічого!»
Нам не судилося, та ми не й будували ілюзій досягти висот партійної кар'єри (правда, я п'ять місяців був помічником секретаря ЦК академіка Ф. Овчаренка), що й не дивно, адже на нас, як «западенців», завжди дивилися з підозрою і недовір'ям. Тим не менше, три з половиною роки роботи Петра в партійному апараті не стали «пропащим часом» (вислів М. Драгоманова про період життя українців під москалями).
По-перше, він побачив із середини всю повноту «кухні» компартійного керівництва творчими спілками і системи контролю за ідейно-політичною спрямованістю діяльності редколегій журналів, газет та видавництв.
По-друге, робота давала можливість для широкої комунікації з представниками різних генерацій літератури, мистецтва, з провідними літературознавцями, краще пізнати усі регіони, побувавши у відрядженнях у більшості областей України. Він брав участь в роботі VI з 'їзду письменників України, кількох спілчанських пленумів та засідань президії.
По-третє, у тогочасному відділі культури було немало освічених, творчих і цікавих особистостей, спільна робота і спілкування з якими були повчальними з різних точок зору. Маю на увазі, насамперед, завідувача відділом — відомого шевченкознавця, доктора філологічних наук, професора, в минулому декана філологічного факультету Київського університету ім. Т. Шевченка Павла Федченка (до речі, наукового керівника дипломної роботи В'ячеслава Чорновола), який власне загітував Петра перейти на роботу у відділ і намагався підтримувати його.
Добрі відносини склалися у нього із завідувачем сектором образотворчого мистецтва Дмитром Янком — знаним істориком-мистецтвознавцем, з консультантом Віктором Костюченком — письменником і літературознавцем, іншими працівниками, особливо поетом, літературним критиком Володимиром Дроб'язком, згодом заступником завідувача відділом культури. У відділі працювали письменник Дмитро Цмокаленко, в минулому головний редактор «Літературної України», відомий за книгою «Суворе повноліття» — людина талановита, творча, але, будучи з а раженим бацилами кар'єризму, він надто запопадливо боровся з націоналістичними збоченнями, не раз дорікав Петрові за примиренство; мистецтвознавець Володимир Бабієнко, історик-пам'ятникознавець Іван Кравець, театрознавець Анатолій Тарасенко та ін. З гумором сприймав П. Осадчук вдавану діловитість культуролога Сергія Безклубенка (згодом міністр культури УРСР).
По-четверте, він не припиняв літературну творчість. У 1972 р. побачила світ збірка «Ясний світ», а через рік — «Біографія вірності».
Інколи, прогулюючись з Петром під час обідньої перерви, як правило, в дворику ЦК, а ще частіше в сквері біля театру Івана Франка, ділились враженнями і обговорювали різні питання культурного, наукового, суспільного життя, але жодного разу я не відчув, що він почувається комфортно на службі, морально задоволений нею. Радше, він був заклопотаний, часом пригнічений роботою, переобтяжений дорученнями, багато з яких були йому не до душі, але відповідально ставився до виконання службових обов'язків (працівники апарату фігурували як «відповідальні»).
Багато часу забирали у нього всілякі наради, засідання, ділові зустрічі з письменниками, поетами, редакторами і видавцями, підготовка різного роду документів, рецензування книг, відрядження тощо. Петро намагався максимально використати інформаційний та комунікативний потенціал ЦК, особливо архів преси, до якого щорічно поступало не менше 1,5 тисячі номерів газет, сотні журналів і в межах 10 тис контрольних примірників книг, які видавалися в Україні. Крім того, тут був «спецхран», у якому зберігалися деякі зарубіжні видання, зокрема української діаспори (окремі числа журналів «Сучасність», «Визвольний шлях», «Український історик» та ін. ).
Була можливість час від часу знайомитись із роздруківками матеріалів радіоперехоплень західних радіостанцій («Свобода», «Голос Америки», «Вільна Європа»), з аналітичними довідками спецслужб про політичні настрої в Києві та регіонах.
У фондах Центрального державного архіву громадських об'єднань України (колишній партархів ЦК КП України) відклалася низка справ і документів, які стосуються Петра Ільковича. Йдеться про Листок з обліку кадрів, автобіографію, постанови про затвердження, переміщення на посадах та звільнення. Джерельну цінність мають документи (доповідні записки, довідки, різного роду інформації), створені ним персонально або з його участю. Про деякі з них мені було відомо, оскільки вони доповідались секретарю ЦК Ф. Овчаренку, або з розповідей самого Петра, інші переглянув в архіві, працюючи над цими споминами.
Звернув увагу на Доповідну записку на ім'я другого секретаря ЦК І. Лутака, підписану П. Осадчуком, за результатами перевірки сигналів, які поступали в ЦК щодо недоліків у роботі Одеської письменницької організації і видавництва «Маяк». Вона була підготовлена після його поїздки з групою фахівців і активістів до Одеси, яка давала можливість паралельно з перевіркою зустрітися і поспілкуватися з приятелями, з якими вчився в університеті, працював редактором художньої літератури у тому ж видавництві «Маяк», з керівництвом Одеського відділення Спілки письменників України. Я спеціально переглянув цей документ і пересвідчився, що П. Осадчук справді «не виправдовував» очікуваних у відділі результатів: не виявив ідейних збочень, націоналістичних проявів. Натомість у ньому професійно, зі знанням справи проаналізовано організаційну роботу видавництва, тематику книг і якість едагування, вказано на низку недоліків, у тому числі й корупційну схему: непрозорість прийняття рукописів до видання, наявність «штатних» авторів, надання гонорарів одним і тим же авторам тощо.
Було чимало випадків, коли Петро намагався взяти під захист письменників або пом'якшити критику на їх адресу. Пам'ятаю, як у 1970 р. він переживав, коли поступила вказівка розсипати набір збірки Ліни Костенко «Княжа гора», але нічим не міг зарадити, оскільки така була реакція вищого керівництва на сигнали запопадливих інформаторів. Або інший випадок. Наприкінці серпня 1972 р. з 'явилася записка завідувача відділом пропаганди і агітації І. Орла (зверніть увагу — не відділу культури, а пропаганди) про восьмий номер журналу «Дніпро». В ній піддавалась гострій критиці редколегія за публікацію статті історика М. Буцька, в якій, мовляв, робився акцент не на зближення націй, а на їх право на самовизначення.
Стаття В. Фединишинця «Поезія слова і слово в поезії» не сподобалась тим, що автор «надмірно вихваляв твори І. Драча, М. Вінграновського, І. Жиленко, В. Стуса, замовчував, що В. Стус допустився ідейних прорахунків, через що видавництво «Карпати» не видало його збірку». І. Орел пропонував звільнити Ю. Мушкетика від обов'язків головного редактора. Дізнавшись про це, Петро попросив мене переговорити з Ф. Овчаренком, щоб він захистив Юрія Мушкетика.
Стосовно В. Стуса варто звернути увагу і на наступний сюжет. Як відомо, талановитий і самобутній поет рішуче виступав проти реставрації сталінізму і обмеження свободи творчості в брежнєвські часи, публічно висловлювався на захист І. Дзюби, а зловісну рецензію комісії Скаби, Євдокименка, Збанацького, Козаченка, Шамоти та інших на працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» називав «поліційною і кровожерною» . В січні 1972 р. його було заарештовано і звинувачено в антирадянській агітації та пропаганді, а відтак запроторено у табори Мордовії. Хоч відтоді минули десятиріччя, але в інформаційних мережах час від часу з 'являються різного роду інсинуації і фальшивки, одна з них на кшталт так званого «Листа Д. Павличка, І. Драча та В. Яворівського» на ім'я В. Андропова щодо братів Горинів, В. Стуса, І. Світличного, Є. Сверстюка, В. Чорновола та ін. її «написання» сягає періоду формування Народного Руху України і переслідувало мету скомпрометувати його фундаторів, включаючи й П. Осадчука, якому приписувалась «експертиза» віршів В. Стуса перед арештом поета.
Однак архівні документи засвідчують — у відділі культури ЦК справді розглядалася рецензія на вірші В. Стуса А. Каспрука — старшого наукового співробітника Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР (внутрішнього рецензента КДБ), який кваліфікував книжку В. Стуса «Зимові дерева» проявом «декадансу та ідейного занепаду», кваліфікував як шкідливу своїм ідейним спрямуванням. У лютому було доручено П. Осадчуку написати повторну рецензію і він як міг у своїй рецензії пом'якшив звинувачення, вказавши у висновку на високу майстерність автора. В архіві зберігся і оригінал рецензії П. Осадчука з ним, і скорочений варіант рецензії без нього, який подавався у відповідні інстанції, де позитивний висновок був кимось вилучений. Після цього випадку в Петра погіршились відносини з В. Бровченком і заступником завідувача відділом культури Д. Цмокаленком.
Маємо розуміти, що за великим рахунком В. Стуса та інших вбили не рецензенти, а комуністично-репресивна система, якій вони прислужувалися і до якої пристосовувалися. Що ж стосується ставлення Петра до В. Стуса, то тут можуть слугувати його слова, сказані про В. Підпалого: «Він був чужим для радянської системи, занадто українським поетом і просто високопорядною людиною!»
Ситуація в творчих спілках і культурному житті України загалом стала особливо погіршуватись після звільнення П. Шелеста і призначення першим секретарем ЦК КПУ В. Щербицького з його низькопідданством і беззастережною орієнтацією на Москву. В жовтні 1972 р. було звільнено з посади секретаря ЦК по ідеології академіка Ф. Овчаренка за непослідовність і безпринципність у боротьбі з націоналістичними збоченнями. Його замінив В. Маланчук, який, отримавши відповідні директиви М. Суслова, намагався ще вище підняти свою репутацію «інтернаціоналізатора та русифікатора».
Сім років роботи Маланчука на цій посаді увійшли в історію як «епоха маланчукізму». Це за його підказкою і вказівкою Щербицького на 15 років було накладено табу на термін «український народ» і замінено його розпливчатим поняттям багатонаціональний народ України», розгорнулось інтенсивне звуження сфери застосування української мови.
Тоді й розпочався новий етап жорсткого ідеологічного пресингу української інтелігенції, боротьба з будь-якими свободи творчості і проявами національної самобутності. Були визначені нові пріоритети літературно-художньої і наукової творчості, почалося навішування ярликів, складання «чорних» списків неблагонадійних осіб, справжня чистка кадрів. Під неї потрапили і завідувач відділом культури П. Федченко і завідувач, відділом науки і навчальних закладів В. Цветков, низка директорів інститутів, редакторів газет і журналів.
Вона не оминула і мене у жовтні 1972 р., а через десять місяців і Петра. У липні 1973 р. після повернення з відпустки його чекав «сюрприз» — постанова секретаріату ЦК КПУ за підписом другого секретаря І. Лутака наступного змісту: «Звільнити т. Осадчука П. І. від обов'язків консультанта відділу культури».
Таке формулювання означало, що треба було самотужки шукати роботу. Він влаштовується редактором видавництва «Молодь», а невдовзі П. Загребельний запросив його на посаду директора бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників України.
Дуже спостережливий і дотепний Петро якось сказав: «Життя як у метро ескалатор: одні їдуть у гору, інші у низ». Та це не про нього. Скинувши пута апаратної роботи, П. Осадчук «розкріпостився», повернулися до нього його природна жага до життя, оптимізм, дотепність, гумор. І це не дивно, адже за українським хліборобським гороскопом він господар: працьовитий, темпераментний, сміливий, упевнений, життєрадісний, добрий сім'янин. Він засвітився новими збірками творів: «Лінія життя», «Іспит», «Земля, зігріта любов'ю», «Закон постійних величин» та ін.
Самі їх назви засвідчили новий етап поетичної творчості. При цьому він не втомлювався повторювати: «Бути поетом — не нагорода, а кара Божа».
У «постцеківські» роки ми продовжували товаришувати, зустрічатися, дружити сім'ями, час від часу ходити в гості одні до одних. Особливо розкривався Петро, коли приходив з Аллою до нас колядувати на Різдво або щедрувати. Якось він згадав: «А ти пам'ятаєш, Ярославе, як Маланчук у 1972 р. просив ЦК КПРС дати вказівку Апрелєвському заводу грамплатівок відкликати з України кілька тисяч платівок із піснями у виконанні І. Козловського тільки через те, що серед них було кілька колядок, зокрема «Добрий вечір, господаре», «Ой радуйся, земле», «Нова радість стала!» та ін.» — «Ні, — кажу, — не пам'ятаю, я вже тоді не працював у ЦК, але не сумніваюсь, що це правда».
І ось недавно я виявив цей документ у І ІД АГО України: ф.1, оп.32, спр.631. У ньому, як аргумент заборони цих платівок, фігурує фраза про те, що записані колядки на руку націоналістичним елементам на західноукраїнських землях і за кордоном.
Перечитуючи книги Петра Осадчука, його автографи, звертаю увагу на дорогі мені слова вірша-посвяти, написаного до мого 75-річчя, під назвою «Мудра послідовність», і проводжу очевидні паралелі між автором і собою:
В час похмурий побачив, що небо похмуре,
Але задивлявсь і на світло з-за обрію.
Складалось по-всякому життя в Калакури,
Та він був і лишався людиною мудрою.
Міг поповнити лави провладного класу
І суспільству «згори» диктувати «погоду».
Мусив жить компромісно за умов того часу,
Зате пам'ятав, що він син свого народу...
Петро постійно пам'ятав: хто і звідки він, яке його коріння і покликання. Доречно навести його рядки, які символізують людське єство поета:
Я піднявся з найнижчих низин,
Чи доставсь до високих вершин?
Не знаю. Рівно ступаю рівниною,
Певний того, що став Людиною.
Я дуже люблю влучні афоризми Петра, зокрема ті, що стосуються історії. Хіба скажеш краще за нього: «Все, що минуло, дням новим належить, Як дні минулі — наших днів основа», або: «Я не вивчав життя, воно вчило мене...»
Підсумовуючи, вважаю доцільним ще раз наголосити, що робота в апараті ЦК стала для Петра Ільковича новим, багато в чому знаковим етапом його життя, громадянської зрілості, професійної і творчої діяльності. Водночас це були роки глибоких розчарувань, самоаналізу, переоцінки багатьох цінностей, розриву з романтичними ілюзіями про «соціалізм з людським обличчям», що зародилися під впливом хрущовської відлиги. Ці роки стали часом прозріння, визрівання протестних настроїв, усвідомлення особистої відповідальності за долю і майбутнє України.
Підтвердженням цього може слугувати наступне:
а) суттєво змінюється зміст, ідейна спрямованість і акценти його поетичної і публіцистичної творчості;
б) від компромісу і пасивного спротиву брежнєвщині він переходить до активних форм в умовах її кризи і горбачовської перебудови, долучаючись до створення Народного Руху України та опрацювання його програмної платформи, до боротьби за суверенітет і незалежність України, зрештою обирається депутатом Верховної Ради і бере безпосередню участь у законотворчому процесі, у виробленні та реалізації національно-культурної політики молодої держави.
Дуже не вистачає П. Осадчука тепер, коли триває етнічна війна Росії проти України, кровопролитна війна на знищення українського народу, коли п'ята колона чинить спротив декомунізації суспільства, яке і так у полоні олігархату. «Синдром совковості» виявився досить живучим, його симптоми не відмерли автоматично разом із крахом тоталітарної системи, демонструють властивість успадковуватись і передаватись як новим поколінням науковців, так і владі в її політиці.

Уже не почую таке привітне, з легенькою хрипотою: «Привіт, старий!» і зразу ж: «Послухай!».
Коли Петро виродив цей експромт, яким він мене обдаровував кожен раз, як ми зустрічались біля нашого будинку по вул. Олеся Гончара, в ліфті, по дорозі до Верховної Ради чи Спілки письменників, один Господь знає. Але враження було, що саме в цю ж мить, як ми зустрілися, він і сотворив цей, як правило, парадоксально дотепний чотиривірш. Я, лисіючий, з невиразного кольору рештками волосся, заздрісно викохувався очима в його буйно кучерявій шевелюрі,
а він, примруживши очі й усміхаючись, творив спонтанно новий експромт. Як правило, політично гострий, іронічний, дотепний, жартівливий.
— Де воно в тебе береться? — подивовано запитував я, а він із посмішкою:
— Не треба спати на засіданні Верховної Ради, — наче всерйоз відповів мені народний депутат.
Ці осадчукові експромти, пародії, каламбури були полемічними, викривально-саркастичними стрілами, які напрочуд точно потрапляли в ціль. Актуальні, адресні, безжально правдиві.
Кожен рік Петро надсилав мені віршовані новорічні привітання. Рішучий почерк, енергійно виписана кожна літера.
І тепле, звісно, римоване, жартівливе побажання, привітання. Здавалось, Петро як митець розпадався-ділився, мов та крапля ртуті, коли до неї доторкнутись, на різні жанрові іпостасі. Він і літературний критик, і перекладач, і есеїст. Та передусім він поет. І поет багатожанровий. Але скільки з-під його пера з'явилося публіцистичних статей і, до речі, написаних образно, політично чутливо і безкомпромісно. Справді,
писав Петро Осадчук про те, що «крізь совість просіяв» — чесно,справедливо, признавався: «Ніколи не ходив манівцями»...
Хто справді поет, він — протест.
Історичну долаючи втому,
Мусить нести свій хрест
На гору відому.
Боже, скільки було зустрічей, розмов, легеньких «перекидань» фразами, які Петро приперчував дотепними епітетами, «загортав» у рими, а я не записував.
Хіба я міг бодай на мить уявити, що він так рано піде у засвіти? Такий життєлюбний, енергійний, вічно на щось націлений — на політику, на діяльну заклопотаність у Спілці письменників, якій він віддав чи не добрих два десятки життя, на виступи по радіо, телебаченню...
А хіба можуть забутися наші святкування Нового року, Різдва Христового в нашому будинку? Коли ми, Володя Дрозд, Ірина Жиленко, Петро Осадчук, Григорій Сивокінь, Володя Яворівський, а за нами наші дружини і барвистий «хвіст» дітей, переодягнені і розмальовані, втискалися в квартири Ліни Костенко, Льоні Талалая, Миколи Вінграновського, то крім віншувань, колядувань, жартівливих «викаблучувань» словом завжди звучали експромти Петра Осадчука, присвячені господарям, дотепні жарти, каламбури.
Поета Осадчука не вельми жалувала літературна критика. Так, з 'являлися рецензії на його збірки поезій, а він опублікував чи не за тридцять поетичних книг, але серйозного аналітичного осмислення його творчого доробку я так і не побачив. Справедливо Петро Осадчук у фатальному для його життя 2014 році писав:
Любителів поезії багато і много,
Але спостерігається така прикмета:
Наш сучасник оцінить швидше чужого,
Аніж похвалить українського поета.
І хоча домінантною в його поетичній творчості є суб'єктивне, надзвичайно емоційно чутливе і публіцистично реактивне сприйняття сучасної дійсності, виражене в карбовано чітких строфах, лірично-інтимний струмінь його переживань себе і світу не був критикою осягнутий. А жаль, лірик він чудовий. Хіба така поезія емоційно не вражає?
Вечір, ніби птах залітний,
Заглядає в сині вікна. —
І до ранку не стихає
Попід вікнами зітхання.
Ясен, як хлоп'я невинне,
Одвернувся од калини,
Та піднісши в небо гілку,
Тихцем-нихцем пестить зірку.
Та поет цією критичною недоувагою особливо й не переймався. Був щасливий, що Україна незалежна і повністю занурився у вир політичних змагань, прагнучи максимально віддатися справі державного будівництва.
Любив дискусії, полеміку, гаряче встрявав у різного роду дебати, бо політично розбурхане життя його манило, втягувало і водночас стимулювало його творчість. Був самовідданим і впертим у обстоюванні національних цінностей і пріоритетів, був щирим і непоступливим, якщо мова заходила про фундаментальні цінності — про мову, культуру, суверенітет, свободу і незалежність України. Болісно переживав агресію Росії — окупацію Криму, вторгнення російських найманців і регулярних військ на Схід України, реагував гостро, саркастично в'їдливо, безкомпромісно:
Путін — не геній і не месія,
А вірний нащадок еНКаВеДе.
Скільки завгодно кричіть: «Росія!»,
А Путін Росію у пекло веде.
Вірив, що це нахабне, цинічне вторгнення путінської Росії в Україну минеться і ця «держава, що в крові купається, неминуче в крові потоне». Думки і почуття Петра Осадчука в останнє десятиліття концентрувалося навколо найболючіших проблем сучасної України. Навіть назви його поетичних збірок свідчать про його емоційно чутливе співпереживання болей і тривог нашого народу і про гостро викривальне спрямування його їдких іронічних і сатиричних інвектив. Згадую «Реєстр українського лайдацтва», «Паранормальні явища», «Чуття єдиної провини», «Театр перед мікрофоном», «Чорні метаморфози», «Віддзеркалення безодні», «Останній рубіж оборони»... Ці та інші книги Петра Осадчука — своєрідний сейсмограф, який чутливо і правдиво реагував на вулканічні поштовхи в середині суспільно-політичного
материка України.

Здавалося, знаючи Петра близько 50 років, міг би написати про нього роман. Та коли взявся за написання спогадів, ручка завмирала над чистим аркушем.
Не вірилось, що він більше не подзвонить, не з 'явиться веселий, усміхнений, життєрадісний, заряджаючий інших своїм оптимізмом і своїми іскрометними експромтами-дотепами.
Мені легко виступалося на його творчих вечорах, бо він був людиною, про яку завжди хотілося говорити. Свої творчі вечори, презентації книг довіряв вести саме йому, моєму духовному побратиму. Він був одним з перших читачів усіх моїх книг, або й рукописів. Глибоко аналізував їх, тактовно вказував на прорахунки без найменшої тіні зверхності.
Цьому гарному письменникові з кучерявим густим чубом і вічною осадчуківською посмішкою з лукавинкою в очах — жити й жити, даруючи оточуючим добротворчу енергетику. Аж ні... Серце, яке вміщало дуже багато болю за родину, Україну, друзів — зупинилося.
Попрощатися з ним до Будинку письменників прийшли сотні його колег, побратимів, читачів — засвідчуючи свою любов і шану прекрасній людині.
Найсуттєвіше в його натурі були щирість і простота, уміння дружити і дорожити друзями.
Ми вперше з ним зустрілися на моїй малій батьківщині на літературному вечорі, куди він приїхав з молодими тернопільськими поетами Володимиром Вихрущем і Борисом Демківим.
При ближчому знайомстві з 'ясувалося, що родом він із села на Івано-Франківщині. Часто добирається до родинного обійстя через Чернівці. Виявилося, що знає й про мене з публікацій моїх віршів у молодіжних газетах та журналах. Але ще більше зацікавився, коли у травневому номері газети «Правда України» в передовій редакційній статті прочитав критику на мої вірші у сусідстві з молодими, але вже визнаними поетами — Драчем, Симоненком, Вінграновським та російськими — Євтушенком, Вознесенським, Окуджавою.
— Багато хто з молодих поетів хотів би бути на твоєму місці, Василю, покритикованим у газеті ЦеКа в такому товаристві, — пожартував, розплившись у добродушній усмішці Осадчук.
— Ця стаття мало не коштувала мені диплому. На державних іспитах з історії партії голова держкомісії з Києва професор Бородін, наполягав поставити двійку, та добросердіші львівські професори відстояли «тріоєчку».
— Головне не що про нас говорять чи пишуть, а що і як ми пишемо, як наше слово в людських серцях озивається.
Читав твої вірші — суголосні багатьом поетам, народженим у роки війни.
Дорогою до матері часто зупинявся в Чернівцях, де годинами спілкувалися, читали один одному вірші, свої і колег, звіряли найсокровенніше.
Петро, старший за мене на п'ять років, завжди вражав глибиною своїх сміливих суджень про історичне минуле України, бачення майбутніх перспектив.
Особливо ми зблизилися, коли він переїхав до столиці. Петро працював на державних відповідальних посадах. Але жодне високопосадове крісло не зламало в Осадчуку стержня українця, яким він дорожив упродовж усього життя.
За час мого керівництва в Чернівецькій письменницькій організації я мав не просто старшого товариша, а зрілого порадника, часто й захисника у відстоюванні інтересів організації перед столичним письменницьким начальством. Він ніколи не відмовляв у підтримці видання книг молодих літераторів. Благословив багатьох, рекомендуючи у Спілку письменників. Відіграв важливу роль у творчому зростанні молодої письменниці з Буковини Марії Матіос, яка в його особі знаходила опору і підтримку після переїзду до Києва. Високо цінував поезію друга юності Віталія Колодія та земляка Богдана Мельничука. Шанував Василя Лесина, Михайла Івасюка, Віктора Косяченка, Бориса Бончука, Володимира Вознюка, Віру Китайгородську.
Траплялося, як у кожному творчому середовищі на письменницьких зібраннях зашкалювала температура пристрастей деяких моїх чернівецьких амбітних колег. І Петро Осадчук, буваючи на цих зібраннях, знаходив спосіб мудро й розважливо, своїми жартами вгамувати пристрасті й розрядити обстановку. Оце уміння Осадчука — бути розважливим арбітром — у багатьох конфліктних ситуаціях, я мав змогу спостерігати протягом 15 років після свого переїзду до Києва, де працювали поруч у Правлінні, Президії НСПУ, Раді столичної письменницької організації.
Неперевершеним організатором, менеджером був Петро Ілліч, який передусім керувався громадськими інтересами, уболіваннями за справу, відстоюючи власну думку, яка не завжди збігалася зі скороспілими рішеннями високопосадовців.
Людина з високим почуттям власної гідності, який ніколи не прогинався перед начальством, не випрошував ніколи ні в кого якихось пільг чи нагород, не отримав високої урядової відзнаки, хоча заслуговував на неї як мало хто в письменницькому середовищі. Водночас, саме завдяки написаних ним подань, було відзначено десятки, якщо не сотні, письменників.
Упродовж життя слугував, самоспалюючись допомагав іншим.
Хочу зупинитися ще на одній щемкій сторінці його взірцевих стосунків до матері, до вірної подруги Алли Іванівни, з якою прожили півстоліття і виростили й виховали двох прекрасних синів, раділи появі сімох онуків.
Доводилося не раз бувати у родинному гнізді Осадчуків, бути свідком хвилюючих сцен зустрічі щиро люблячого сина та відданої йому матері.
Він, хоч зараз на Небесах, однак не покидає нас, нашої письменницької родини. На всіх творчих вечорах у Будинку письменників очі вишукують самобутню осадчуківську усмішку, якої так бракує, як і його неперевершених дотепних шедеврів на взірець:
Допоки крутиться земля
Й не сходить зі своєї орбіти,
Прославлятимемо Василя,
Як славили Леніна діти.
Піднімемо бокали
із вином марочним
за любов подружжя
Фольварочних.
Часто гортаю сімейні альбоми зі світлинами — віддаючись спогадам. Із багатьох фото дивиться на мене Петро, сяючи своєю усмішкою. Він носив у собі те, що не мине ніколи, що не стирають ні роки, ні смерть — щирість, справжність. Петро Осадчук залишиться назавжди у дітях і внуках, у друзях, у безсмертних поезіях. Книги вірного побратима з оригінальними автографами наснажують добротворчістю, енергетикою його світлої Душі, суголосної моєму серцю.

Де тепер наш друг далекий, між якими зорями? Абрикоси ронять золото без нього. Посмутніло наше дворище без нього. Без нього. Без Петра Осадчука.
Добра людина залишає після себе лиш добро. Добро зосталось, а Петра немає... Не раз усякі воріженьки намагалися дошкулити йому, кольнути нишком-тишком. Він умів себе захистити. І як завжди — з усмішкою.
Усмішка боронила його. Тільки серце було безборонне. Тільки серце не сміялося. Щеміло...
Ми наблизилися із Петром на відстань серця у з а душливій атмосфері гордовитої Москви. Нас покликали туди на всесоюзну нараду молодих письменників і доручили керувати творчими семінарами. Дні минали у робочих клопотах. А вечорами наставала віддушина. Ми довго бродили громовистими проспектами і вливали у шквалисту мішанину «языков и наречий» обережний струмінь своїх українських одкровень. Саме ці вечори безоглядної довіри і поріднили наші душі.
Якось непомітно подружилися ми сім'ями. І це взаємно збагачувало нас. І дружба некриклива, ненав'яз лива тихцем вела нас на Поділля і в Карпати. Цілком
переконливо можу сказати: такої пари, як Алла і Петро, годі було й пошукати. Своєю схожістю вони світилися, як зоряні близнята. Видно, й справді сам Господь їх парував.
Між нашими родинами були на диво гармонійні стосунки. Ми з дружиною не забували, що Алла і Петро — зимові снігоцвіти. Вона січнева, він — грудневий.
І врешті це вилилося у такі мої рядочки:
Віченька ожинові.
Чари над свічею.
Квітчана сніжинами
чаєчка січнева.
Покохала легіня.
Чорні кучеречка.
До Карпат у леготі
горнеться сердечко.
На лимані чаєчку
легінь обіймає.
Піднімає парочку
небо у розмаї.
Ладо, бережи мене!
Ти вже не сама.
Лагідна дружинонька.
Віченька ожинові.
Сонячна зима.
Це істинно соборно-українське подружжя (він з Прикарпаття, вона з Причорномор'я) дало рідному народу двох соколів-синів та аж семеро внучат. На наших очах син Роман виріс у майстра художнього перекладу літературних шедеврів. Його двотомник Томаса Манна є взірцем конгеніального відтворення світової прози та свідченням неосяжних можливостей мелодійної нашої мови. Зовсім інша сфера
діяльності у молодшого Андрія. Він авторитетний юрист, добросовісний депутат. Видно, Осадчукам на роду написано бути депутатами. Та й невістоньки —
німкеня Вероніка і наша Катруся теж успішні у своїх професіях, а ще ж чудові матері. Отакі вони — Осадчуки!
А на вершині цього роду світив нам щедрий сміхослов Петро Осадчук. На Новоріччя та інші свята він розсилав друзям свої веселі віршовані послання, які згодом назвав я дивограмами. Петро й мені писав листівки регулярно. Тож я негайно брався за перо. Доводилося діяти «дзеркально».
Ось так:
Дивограма від Петра
прилетіла із пороші.
Сивий голубе добра,
ти не віриш листоноші.
Не біда, що журавлі
за морями. Ще не вечір.
На притомленім крилі
ще гойдається словечко.
Сивий голубе, лети
від босоти до людини.
Світ у полум'ї. А ти
віриш пошті голубиній.
Ми знали Осадчука як віртуозного майстра миттєвої епіграми, вродженого оратора-золотослова. Іноді нам думалося, що все дається йому без особливих зусиль. Може, в гуморі так було й насправді. Петро сіяв сміх, як жито. Але коли йшлося про щось важливе на державному чи суспільному полі, цей самовідданий політик і громадський діяч був гранично відповідальний у кожному слові, кожній деталі. Не раз він запрошував мене на свою популярну авторську радіопрограму. Перед ним завжди
лежали на столі якісь нотатки. Я дивувався:
— Навіщо тобі всі оці записи? Ти ж можеш без папірця шпарити що завгодно.
— Ні! — гаряче заперечував Петро. — Я не балабончик. Це ж мільйони людей. Вони слухають нас, вірять нам. їх треба поважати...
А то бідкається, бувало: не дали слова на сесії Верховної Ради.
— Ну і що? — кажу. — Дадуть завтра.
— Завтра буде щось інше, — з досадою стрясає кучерявого чуба. — Я ж цілу ніч готувався. Питання для нас доленосне...
Усе в житті своєму робив наш Петро по-селянському ґрунтовно і надійно, як добросовісний ратай-плугатар. Таким він був і в політиці, і в поетичному слові.
Творча спадщина Петра Осадчука — це окремішня сторінка в нашій літературі. Це міцний сплав лірики і філософії, гумору і сарказму, іронії і самоіронії. Наголошую
на самоіронії. Осадчук не щадив ні своїх ворогів, ні себе самого. Навіть супротивники торопіли перед безкомпромісною самоіронією поета. Він відчайдушно громив бетоновані чиновницькі редути.
Його нещадні сатиричні стріли знаходили вразливі цілі і за межами незалежної України. Ось читаємо:
Глуха співає для глухих,
Щаслива від поганого:
Парней так много холостых,
А я люблю Зюганова.
У невгасимому запалі Петро іноді забував про головне своє покликання — чисту лірику. А яка ж прониклива, ніжна і щемка його інтимна лірика! Нинішній молоді важко уявити ті неоднозначні часи, коли до нас із таємничого заходу навально хлинула знадлива мода на елегантні і зручні мініспіднички. Скільки було суперечок, дискусій, невдоволеного бурчання затятих ревнителів суспільної цноти! А Петро Осадчук розрядив грозову атмосферу лише кількома жартівливими рядками:
МІНІ-БАЛАДА
Півміста дівок заголилося.
В півміста дівок агонія.
І за мною — хоч плач, хоч вилайся —
Колін золота погоня.
Ах міні, ах міні, ах льолі,
Ах максі, ах ультраприманки!
В колін золотій погоні
Калатає серця шарманка.
Півміста дівок — відчайдухи.
Півміста встида — укорочено.
А сонце — в усмішці по вуха —
Дивиться непорочно.
Сниться мені його сяйлива усмішка. Вона не згасла, а перейшла у слово... Не можу забути останньої нашої зустрічі. їдемо у ліфті. Я виходжу і чомусь кажу: «Тобі вище». А він усміхається: «Вище тільки небо». Натискує кнопку. Двері з гуркотом зачиняються. Майорить його усмішка. І все... Вище тільки небо...
Йому було важко, а він усміхався. Його сусідом по палаті був друг нашої сім'ї, колишній директор департаменту ветеринарної медицини Міністерства аграрної
політики Павло Достоєвський. Він просто вражений: в останній день свого життя Петро так розсмішив його, що, здавалося, всі болі десь пропали...
Читаю одну з його чергових дивограм:
Вітаю, сусіде! Завжди будь здоров,
Тримайся за слово, як птах за небо.
Примножуй у світі добро і любов,
І владу не слав без потреби.
5 червня 2014 р.
Де ти, Петре, у яких просторах? Це правда: вище тільки небо. Тільки небо і твоя усмішка. Вона зі мною, та мені тужливо. Бо вже ніколи не прилетить до мого
серця іскрометна дивограма від Петра.

Петро Осадчук був наділений багатьма талантами як письменник, політичний, культурний, громадський діяч. Людина високих достоїнств, з чіпким розумом, був він прикладом доброчинності й доброзичливості, правдивості, порядності та цілісності натури і як громадянин, і як гарний сім'янин, і як вірний товариш. Його український патріотизм у період боротьби за Незалежність України викристалізувався і поглибився, став бойовитішим і наступальнішим. До голосу Петра Осадчука прислухалися не тільки друзі, представники культури, а і прості люди на багатьох зустрічах з ним.
Я, і моя родина, заприятелювали з Осадчуками чи не в перший день переїзду їх з Одеси до Києва. І все життя згадували, як тягнули на п'ятий поверх без ліфта «пекельнумашину» — холодильник «Саратов», який загубив у дорозі частину деталей. У Києві Петро швидко здружився з молодими письменниками, композиторами завдяки своїй компанійській веселій вдачі. Він сипав дотепними віршованими рядками, сповненими іронії. Приваблювало і те, що він знав напам'ять багато віршів, зокрема і сучасних поетів.
Осадчук любив товариство взагалі, а особливо літературно-мистецьке, де завжди почувався як риба у воді. Він поважав письменників старшого віку, допомагав молодим, керував багатьма семінарами молодих в Ірпінському будинку творчості. Упродовж років очолював приймальну комісію до Спілки письменників України.
Саме Петрові я подав на оцінку пригорщу своїх віршів. Незабаром Олесь Гончар, після опублікування їх в «Літературній Україні», при зустрічі зі мною здивувався: «Чому ви не видаєте своєї книжки? Ваші вірші уважно прочитав, як і супровідну статтю Осадчука. Він добре оцінив їх, а Петро прекрасно розуміється на поезії».
Я пишаюся тим, що маю ледве не всі книги Осадчука з його неповторними автографами. Ми з ним часто зустрічалися і приязно спілкувалися. Не пам'ятається, щоб ми дорікнули один одному в чомусь. Петро поспішав ознайомити мене з новим віршем. Часто телефонно, або навідував мене під час служби в Держкомвидаві та видавництві «Дніпро». І навіть тоді знаходив час, коли був депутатом Верховної Ради.
Одного разу я прочитав Петру свої вірші «Антонич» і «Епопея». Раніше, за радянських часів, мовив він, ти не написав би подібних поезій. — Чому? Я дещо тоді таке писав, але друкувати, звичайно, не міг, — відповів я. А я написав кілька «паровозів», бо хотілось надрукувати важливі для мене речі, звісно, шкодую, але такий був час.
Варто зізнатися, що знаходились охочі ущипнути Осадчука і за колишні вірші-паровози, і за його роботу в апараті ЦК компартії України. Навіть дехто закликав поета спокутуватися за минуле, наче сам був затятим антирадянщиком.
З приводу подібних докорів Осадчук давав кожній нікчемі гідну відповідь.
По закінченню радіопередачі «Огонь в одежі слова» зі мною Петро запропонував написати спогади. І я таки прислухався. Коли ми з ним, так склалося, перебували в одній лікарні в вересні-жовтні 2014 року, то я признався, що написав спогади, хоча було не просто, спогади людини, яка тривалий час працювала у сфері українського книговидання. Просив би тебе. Петре, прочитати в рукописі. Охоче, відповів Петро, по поверненню з лікарні. Не судилося.
Творив Петро Осадчук іскрометно, навіть весело, але без жодного насильства над художнім словом, блискуче володіючи рідною мовою. Художня мова Осадчука — багата, наповнена метафорами. Особливо вишуканими за силою поетичного слова дотепністю, влучністю, іронією, стислістю, дошкульністю є короткі вірші Осадчука, гумористичні чи сатиричні, які, здавалося, народжувалися без участі автора. Але не все так просто. У програмному вірші, до поетичної книжки «Вітряк» Петро Осадчук виголосив:
Мій кожен день — останній день,
Мій кожен подих — перший подих.
Ніхто ніколи і ніде
За мене мій не зробить подвиг.
Воістину Петро Осадчук здійснив свій прекрасний подвиг в ім'я України.

Здається, золото світу зібралося в Україні на свій вселенський форум — то осінь позолотила все навколо, і на її фейєричному тлі всі біди людства і проблеми кожного з нас видаються не такими вже й безнадійними і болючими. І все це благородно зворушливе диво відбивається у бездонні неба, яке, як образно стверджує поет Петро Осадчук, також українське.
Дорогий Петре Іллічу! Ви народилися в Україні, жили для України, а тепер навічно оселилися на рідних небесах. А я сиджу зараз на Сніжній, про яку Ви не раз видавали нагора свої іскрометні експромти, за тим столиком, де сиділи Ви, коли востаннє були у Франківську.
Пригадую, як вкотре намагалася бодай трохи підлатати більш ніж столітню хатину своєї бабусі, в якій живу, бо після чергових косметичних процедур вона виглядає значно молодша — більш як 95 не даси. Була неділя. Звільняючи місце для ремонту, виносила в комору папери, а за кожним листочком — своя історія.
Тут вірші покійного Ярослава, а там мої рукописи, ще в іншій папці листи друзів, колег, їхні твори.
І саме в момент такого збурення в душі, викликаного некерованою мандрівкою в часі, телефонуєте Ви і радісно сповіщаєте, що приїхали у Франківськ і через декілька хвилин будете у мене. І справді, десь хвилин за 20 до хвіртки під'їжджає авто, за кермом — Ваш давній друг-односельчанин, а мій знайомий генерал Українського реєстрового козацтва Іван Петрович Палагіцький. Іду зустрічати дорогих гостей, рада бачити Вас. А Ви довго не виходите з машини, жартуєте, розглядаєте квіти. А коли зрештою ступаєте на землю, серце моє болісно стискається — ноги погано слухаються Вас, кожен крок вимагає надзусиль. І добре знайоме усміхнене обличчя з молодим і завзятим поглядом різко дисонує з важкою вистражданою ходою. Пригадую, я подумала, як добре, що в мене таке маленьке подвір'я і так близько до столика і рятівного крісла.
Ніхто нічого не каже з приводу тих разючих змін, які за короткий час сталися з Вами. Лише згодом Ви самі з гіркою іронією жартуєте, віршуєте, вміло розряджаючи болісну атмосферу.
На подвір'ї пахне виноград, троянди, Петро знову молодий, бадьорий, сповнений оптимізму і віри у день завтрашній. Вірші і жарти народжуються блискавично і просто з уст поета застрибують на розкішні пелюстки квітів, пустотливо зачіпаються за гілочки ніжних пуп'янків, ховаються під золотаво-зеленими листочками і грайливо віддзеркалюються в щедро налитих соком виноградних гронах. Весь навколишній простір, весь світ наповнюється Осадчуком, його розумом, його енергією, його світлом. І все повертається на круги своя — поет, вірші, мартіні, кава. Чи можна було подумати тоді, що все це — востаннє...
Минуло не так багато часу, і за тим самим столиком, на тому ж кріслі, під тим самим виноградом я писатиму... ні, не вірші, не прозу, і навіть не сценарії, а спогади — спогади про незабутнього друга нашої сім'ї, великого українця — Петра Осадчука.
З моїм чоловіком Ярославом Дорошенком вони були друзями ледь чи не від сотворения світу. Спочатку я не цілком вписувалася в когорту чоловікового оточення з огляду на, скажемо так, віковий фактор.
Але молодість у жінок минає дуже швидко, а ще, зважаючи на мою небайдужість до літературного цеху, невдовзі стала органічною складовою їх поважного товариства.
Звісно, проживаючи у Києві, Петро Осадчук не міг так часто зустрічатися з колегами на Франківщині, як хотілося б, але, по можливості, намагався приїжджати на творчі вечори, ювілеї друзів. Його ювілейні дати теж радо вшановували на рідній землі. Частина цих заходів припала на період, коли Ярослав очолював обласну організацію Національної Спілки письменників України, а це — немалий шмат часу з 1990 року по 2003 рік. Франківці ж більш ніж охоче насолоджувалися гостинністю подружжя Осадчуків — їхня оселя у Києві на вулиці Гончара була своєрідним осередком Франківщини у столиці. Тому той факт, що Петро Ількович довгі роки очолював Івано-Франківське земляцтво, цілком закономірний і обґрунтований. Не раз, плануючи проведення тих чи інших заходів, звертався до нас за порадою чи допомогою, запрошував до участі. І ми з Ярославом охоче долучалися до роботи земляцтва, привозили із собою знаних краян.
Коли згадуєш близьку людину після її відходу за обрій, важко дотримуватись якихось строгих форм чи пропорцій. Спогад серця — не квадрат певного кольору, його не заплануєш і не виміряєш... Звідси певна хаотичність думок. Але ж хочеться писати як думаю, просто і щиро...
Особливо близькою родина Осадчуків стала нам тоді, коли наш єдиний син Олег після закінчення гімназії вирішив вступати до Києво-Могилянської академії. Ніколи не забуду, як ми під'їжджали у поїзді до Києва. Прохолодний ранок, величезне, ледь знайоме, місто, повні чемодани підручників. А на пероні нас зустрічає втомлений після безсонної постпрезентаційної ночі не надто здоровий Петро. І ніхто з тисяч людей на вокзалі не сказав би, що чоловік, котрий ледь волочить важезні валізи, то депутат Верховної Ради двох скликань, відомий в Україні і в світі письменник, політик, громадський діяч.
З першої хвилини перебування у квартирі Осадчуків мене огорнула хвиля щирості, гостинності і навіть родинності. Так склалося, що саме цього дня подружжя господарів відзначало чергову річницю шлюбу.
Петро у властивій йому високохудожній манері декламував свіжонаписаного вірша, присвяченого коханій Аллочці. На столі парував запашний чай у чайничку, на чарівній свічечці, яка для мене є добрим символом цього помешкання.
З того дня почався київський період у житті мого сина, він успішно пройшов тести і вступив на державну форму навчання у Києво-Могилянську академію, в якій навчався на відмінно, отримав червоний диплом магістра, а далі продовжив навчання в аспірантурі. Я ж, приїжджаючи в Київ, не почувалася чужою, бо завжди, при потребі, могла зупинитися в Осадчуків, де почувалася як вдома між щирими рідними людьми.
У цей період готувалася до друку моя нова книжка поезій. Якогось вечора ми звично розмовляли з дружиною поета пані Аллою, вона згадувала про дитинство своїх синів Романа і Андрія, а Петро Ілліч по-чоловічому спілкувався з улюбленим внуком Андрійчиком-соловійчиком, лиш згодом приєднався до нас. Розмова плавно перейшла на літературу, непрості міжособистісні стосунки в керівницві НСПУ. Але що вдієш, усі ми люди...
Почувши, що я взяла у дорогу рукопис майбутньої книжки, захотів прочитати. Наступного ранку закликав мене у кабінет, сів у своє улюблене крісло і почав аналізувати — ґрунтовно, на науково-літературознавчому рівні — усі вірші. Я була щиро подивована, як тонко він відчував кожен образ, думку. По втомленому вигляді зрозуміла, що Петро Ілліч просидів над рукописом цілу ніч. Усі його зауваження були точні, вдалі, сприймалися без будь-якої образи. Разом з тим
в його аналізі було чимало похвали, порівнянь з творами світової класики. Важко передати словами той стан, в якому перебувала я, слухаючи все це. Подібних відчуттів не переживала ніколи — ні до, ні після того.
Але найнесподіваніше мене чекало далі — коли живий класик, неголений, в домашньому халаті і капцях, поет першого ешелону української літератури, простягає мені вже видрукувану передмову до моєї книжки з промовистою назвою «Любов і ненависть — полюси традиційні. Але вічні». Прочитала, тримаючи її в тремтячих руках під пильним, ледь іронічним поглядом Петра Ілліча, і відчула, що мимоволі відриваюсь від землі.
Не мені судити, чи варті такої похвально-рецензійної передмови ті вірші, але в моєму творчому житті ця мить була надвисока. Таке не забувається ніколи. Та й назву до збірки «Білі квіти самотності» підказав саме Петро Ілліч. І донині, коли заходить мова про це видання чи беру книжку в руки, в уяві постає Поет, який благословив ці білі квіти на життя.
Мені думається, що такі люди як Петро Осадчук приходять в цей світ з особливою місією — вберегти людство від загибелі. І це не просто високе поєднання слів, це правда. Все, що знаю про життя цієї людини, свідчить про його надзвичайність: гострий розум, блискуча пам'ять, високий інтелект, сміливість, політична і життєва далекозорість, фантастичний талант і всеосяжна любов — до дружини, синів, внуків, до родини, до друзів, до рідної землі, до всього красивого і достойного, що варте поетової любові.
Разом з тим, Петро Ілліч бував різкий, вибуховий, безапеляційний, коли йшлося про безпринципність, непорядність, хамство, тупість... Цей ряд можна продовжувати
і продовжувати. Це ми бачили в його виступах із трибуни Верховної Ради, на зустрічах з виборцями і читачами, і навіть у буденному спілкуванні. Він завжди жив на повну, наче дякував світові за життя.
Важко і болісно переживав втрати друзів. Коли несподівано зупинилось серце Ярослава і я зателефонувала йому, вперше за довгі роки нашого спілкування Петро не знайшов, що сказати. Гірка звістка буквально приголомшила його, і я на фізичному рівні відчула, як він прагне розділити мій біль... Лишень згодом написав свій спогад і вірш про друга, які були видрукувані у книзі «Летять у спомини літа», присвячену пам'яті Ярослава Дорошенка.
Мушу сказати, що долати всі життєві перепони і досягати висот поетові невтомно допомагала кохана дружина, яка брала на себе турботу про сім'ю, побут, численних гостей. Якщо сказати про пані Аллу коротко, то це любов і щирість. Вона була і є в курсі всього, що стосується чоловіка. І як би банально це не звучало, але інакше як Берегиня сім'ї її не назвеш. Задум цього видання також належить їй. І тут знов-таки відчувається Петрова школа: оригінальність побудови, своєрідність підходу до вибору авторів спогадів, органічність відчуття постійної присутності Петра між нами. Живий Осадчук спілкується з друзями, з білим світом. Його, як завжди, багато. А на кухні скромно готує бутерброди дружина, яка усіх запросила, накрила стіл... Спілкуйтеся, братове, згадуйте, бо що більше спогадів, чим більше поезії, то надовше у хаті і в світі буде її коханий Петрусь.
Дорогий Петре Іллічу, мій добрий і великий друже. Нині Ви дуже далеко, у тій заобрійній небесній Україні. Хочеться вірити, що там Вам добре. Впевнена, що сумуєте за нами. Бо ми — сумуємо дуже! Часто згадуємо про Вас, розмовляючи з сином, розповімо й онукам, коли підростуть. Приходжу на цвинтар до Славка, а там поруч спочивають Павло Добрянський, Роман Юзва, Богдан Юрків. Добірне товариство... Розповідаю їм про те, що роблю, про кого пишу. Звісно, згадую і Вас, особливо після спілкувань із пані Аллою. Бо ж небо — високо, чи швидко доходять туди новини, чи видно звідти все? Хто-зна...
Все рідшають ряди справжніх друзів на землі. А вони й так були не надто густі. Зате справжні! І я дуже вдячна долі, що в числі перших з отих справжніх, були саме Ви — Петро Ілліч Осадчук. Низько вклоняюся Вашій високій пам'яті. Вірю, що колись ще зустрінемось. Тоді наговоримось...

Згадую зараз соратника й однодумця, близького мені Петра Осадчука і думаю, радісно дивуючись: ми ж з ним сиділи поряд за столом (не в «Енеї», чи на його затишній кухні — хоч було і це), а дуже по-діловому, у відповідальній роботі, більше, ніж із будь-ким іншим братом-письменником.
Починаючи з 1989 р., коли було утворено Оргкомітет з підготовки Установчого з 'їзду Народного Руху України (повна його тодішня назва — «НРУ за перебудову») і далі на 1, 2, 3 з'їздах я був головою редакційної комісії, і через це мене знали й хвалили не раз. І постійно — завважте! — був поряд Петро, який також повною мірою заслуговує на високі слова відзнаки. Заступників, здається, офіційно тоді не призначали, але П. Осадчук був ним «по факту» — справу створення й редагування всіх важливих рухівських документів він робив натхненно, він це діло знав і вмів, жодного разу не було якихось відмовок чи зволікань, в організаційній діяльності він був сама надійність.
Почалося це з редагування перших накреслень рухівської програми в невеличкій квартирі В. Брюховецького на Костельній, сиділи ми плече до плеча, по-моєму, кілька днів. Славко паралельно виконував й іншу роботу, і втрьох ми видали на гора документ, який потім, долаючи всіляко чинені нам перешкоди, зуміли схвалити спочатку на загальних зборах Інституту літератури, потім — Спілки письменників України. Спокійний, мудрий, врівноважений і завжди жартівливий, іронічний, завше з поетичним експромтом з тої чи іншої нагоди — з ним бути у творчій супрязі було і цікаво, і весело, втішно, і неодмінно, за сьогоднішнім висловом, успішним виходом на результат.
Та наше близьке знайомство намітилося раніше, в 1970-х роках, я уважно стежив за поетичною творчістю П. Осадчука, рецензував його збірки «Біографія вірності» (1974), «Іспит» (1977),мені подобалася його проста, пружна, енергійна, часто афористична лірика. Та й це ще не перші наші зближення по духу і суті. Вони відбулися за складніших і драматичніших обставин.
У березні 1973 року в Києві проходив радянсько-німецький колоквіум критиків з сучасного літературного процесу. Німецькі колеги багато говорили про молоде покоління, яке прийшло в літературу в 60-х роках, наші промовці — ні слова. На той час українські шістдесятники майже всі були розкритиковані й попали під цензурну заборону, особливо Ліна Костенко, Роман Іваничук («Мальви»), Р. Андріяшик («Полтва»), Я назвав і цих і всіх інших молодих поетів та прозаїків і наголосив на національних проблемах, які вони вносили в літературу. Для мене це обійшлося низкою застрашливих «розносів» — від низової парторганізації до бюро Печерського РК КПУ — суворою доганою із занесенням до особової картки й пониженням з посади старшого наукового співробітника до молодшого.
До чого це я? А річ у тім, що Петро був присутній на цьому міжнародному засіданні як представник ЦК КПУ. Доповів же він у відділі культури, що все пройшло
задовільно, жодних ексцесів не було. Та переполох зчинився тоді, коли один із доповідачів (про соціалістичний реалізм) ортодоксальний критик ПІ. пішов сам до ЦК і доніс, що в Спілці на колоквіумі відбулося (зокрема в доповіді В. Дончика) ревізія соціалістичного реалізму. Коли потім ми з Петром згадували цю оказію, він казав, що при його звільненні з роботи про цей епізод йому нагадали (як «вигороджування» ідейних збочень). До слова, в Інституті літератури мені довелося працювати з колишніми «цекістами» (з апарату ЦК прийшли П. Федченко, П. Іванов, В. Костюченко, із колишнім секретарем міськкому партії О. Романовським якось навіть ділили один стіл у відділі — всі демократичні, розумні, порядні люди і вчені. Але Петро Осадчук — ніби й не був у тому ЦК ніколи.
Може, дехто й дивувався з цього недовірливо, але я, знаючи Петра по перших кроках боротьби за незалежність і демократію, можу свідчити: український патріот, послідовний національний демократ жив у ньому органічно й твердо і, певне, здавна. Це було його глибинне єство — не просто зміна поглядів, політичних орієнтацій (хоч ми всі, безумовно, зазнали світоглядного переламу), це був свідомий вибір національно-державницької позиції.
Бо: бачив і розпізнав із середини, що проповідує і що насправді несе людям «керівна сила» суспільства. Бо: зрозумів і усвідомив, що докорінні зміни й перетворення існуючого ладу визріли в народі, і їм альтернативи немає, а альтернатива компартії (з якої вийшов у 1990 році) і Союзові є, і за це треба боротися.
Бо: любов до рідної землі, до України жила в ньому і, певне ж, від народження, і усім цим просякнуте все його життя, його поезія, його діяння, його багата й благородна душа — «відкрите море душі», як називається одна з його збірок.
Згадаймо лишень: Петро Осадчук в Оргкомітеті зі створення Товариства української мови, Оргкомітеті з підготовки з 'їзду НРУ — і скрізь, як і в Спілці письменників, де він ще на самих початках очолював комісію з написання нового незалежного письменницького Статуту, як і згодом на Українському радіо на каналі «Культура», де вів авторські передачі («Мова і нація», «Огонь в одежі слова» — назви за себе говорять!), він активний, натхненний у щоденній організаційній, редакторській, громадській роботі.
Народний депутат двох перших скликань Верховної Ради, і знову ж незмінно і принципово входить до Народної Ради — опозиційної національно-демократичної, послідовно державницької сили, яка в меншості долає запеклий опір сумнозвісної антиукраїнської «групи 239». Скільки в нього влучних, гострих, колючих і дуже точних, прицільних сатиричних інвектив, спрямованих проти т. зв. «слуг народу», антинародних і аморальних елементів, «паранормальних явищ» (назва книжки 1999 р.) «За раттю рать, за раттю рать, крізь хащі не пролізти. Ненавиджу капіталізм, який будують комуністи».
Я все про Петра як українського політичного діяча, державця, народного депутата. І це зрозуміло, в добу відродження й будування демократичної європейської України, коли багато нерозв'язаних питань так уперто тривають у часі, так повільно позбуваємося старого, долаємо його рецидиви, і наша держава не постає остаточно як держава українська, письменникам і вченим не можна про це не думати й за це не переживати. Петро Осадчук саме так думав і діяв — щиро й самовіддано.
Але ж перед нами поет! І поет чудовий, який відчував слово, кохався в слові — скільки експромтів він присвячував самому тільки мені («І Волга, і Дончека на слово Віталія Дончика», «Дуже добре, що в час політичної полеміки Віталій пробився в академіки, дуже добре, що знає у 75: — Вороги України ніколи не сплять!» і чимало подібних) — іноді було таке враження, що він і розмовляє віршованою мовою.
Ось переді мною Петрові збірки — ще з тих прісно-пам'ятних часів, і новіші, теперішні. І тоді, й зараз я відзначаю, що своє життєве й творче покликання він передає чітко й недвозначно. Ось оригінальна, своєрідна динамічна поетична формула:
Спокій
Завжди горизонтальний.
Спокій
(як і покійна людина!)
Зливається з горизонтом.
А неспокій
Завжди вертикальний.
Він ставить людину дибки,
Піднімає людину
Над горизонтом.
Сутність людини — вертикальна!
Або ось та ж позиція, метафорично втілювана навіть у пейзажних поезіях, наприклад, в етюді «Замислене чоло осені» про задумливого чоловіка, який
Прийшов у цей світ не для того,
Щоб головою похитувать
У такт пісні на осінньому вітрі.
І в сьогочасних збірках «Віддзеркалення безодні», «Відкрите море душі», «Родинний спадок» та інших поет утверджує поставу борні, почуття нескореності, уславлює людей, що живуть упрост, прагнуть гармонії з природою, світом, живуть любов'ю до людей, родини, батьків, дружини, дітей, Батьківщини. Любов у П. Осадчука — вічне, святе, але й дуже конкретне, земне, тремке почуття.
Якось ми йшли з Петром на Поділ, в офіс рухівця Миколи Поровського (треба було підготувати документ, здається, до 20-річчя Руху, я вже давно став відмовлятися від таких просьб і завдань, а Петро був безвідмовним до кінця життя), і перед фунікулером натрапили на надзвичайно обледенілий шмат асфальту. Іти було просто неможливо, я тримався за Петрову руку. І все-таки впав, нагло і різко. Петро упав на мене. Поблизу нікого не було, ми, допомагаючи один одному, підвелися і стали жартома філософствувати, розбиратися, хто кому друг. Я кажу: взявся за тебе,
бо знав, що ти друг, і надійний, а ти... Він коментує: «Я також знав, що ти друг, і надійний, і зроду б не подумав, що ти, падаючи, потягнеш за собою друга...» Ніколи собі не прощу і завжди картатиму, що тоді, коли в Петра народився в зв'язку з цим чудовий чотиривірш, і він прочитав його мені на наступний день по телефону, я вірш не запам'ятав і не записав. Той випадок ми потім часто згадували, і він нас ще більше здружив.
Відповідаючи на одне з питань анкети (1999) «Слова і Часу», де я був головним редактором, Петро сказав, що в усьому виходить із принципу: «Вище України — тільки небо, але й небо понад Україною — також Україна». І додавав, що дехто із його однопартійців (в ДемПУ) розуміє це по-своєму і бачить себе в Україні тільки при булаві. Я знаю, про кого йшлося, однак мова не про них.
Сучасна (й минула) українська історія, на щастя, має велику когорту людей, таких, як Петро Осадчук, — гідних, чесних, талановитих, завжди здатних на найтяжчу працю, на самопожертву, коли йдеться про волю й долю України.
На них вона стояла і стоятиме.

доктор медичних наук,
член-кореспондент НАН України

До особистого знайомства я знав, що є в літературному світі цікавий, по-своєму поетично дотепний поет Петро Осадчук. «Літературну Україну» я передплачував ще тоді, коли вона була «Літературною газетою», ще до початку мого «онаддніпрянення» 1958 року в Києві.
Знайомство і перші зустрічі з Петром Осадчуком були випадковими, не залежними ні від нього, ні від мене. Чи не вперше ми познайомились аж у 1981 році на відзначенні 40-річчя від дня народження Ірини Жиленко, моє знайомство з якою зав'язалося раніше.
В одному будинку з Петром Осадчуком — письменницькому будинку на вулиці Олеся Гончара (тоді Чкалова) жив і давній мій знайомий, письменник Петро Гуріненко, дружина якого, тяжко хвора, була моєю пацієнткою з років аспірантури кінця 1950-их років. У 1983 році ми з Осадчуком після гостин з відзначення народження Петра Гуріненка зміцнили наше знайомство, яке під знаком земляцтва переросло в дружбу.
Наші бесіди при випадкових зустрічах на вечорах, телефонно найчастіше торкалися політичних подій, літератури і середовища письменників і самої Спілки. У 1991 році він разом з Марією Влад вели урочистий вечір, присвячений 120-річчю з дня народження В. Стефаника. У 2000 році ми були в групі нагороджених Почесною відзнакою товариства «Україна-світ».
У грудні 2007 року в Будинку художників відбувся вечір, присвячений 70-річчю Петра Осадчука, на який були запрошені і ми з дружиною. Наступного року в листопаді П. Осадчук, як один з ведучих радіоканалу «Культура», запросив і мене на прямий діалог з радіослухачами.
На численних зустрічах під час відзначення ювілеїв друзів-письменників, коди розпорядником був П. Осадчук, пропозиція виступити традиційно звучала: «І повернувшись з далеких доріг, слово має Любомир Пиріг». Найчастіше П. Осадчук являвся в супроводі своєї дружини Алли, привітність якої завжди висвітлювалась усмішкою і поглядом.
На групових зустрічах (літературні ювілейні вечори) ніколи не нав'язував себе, у бесідах, дискусіях виділявся скромністю, як і у поведінці. Наділений талантом гумориста поет, з розумною оцінкою ситуацій, людей, міг опановувати атмосферою громадських зустрічей. Його часто просили керувати на таких зустрічах. Такі можливості з його боку, які реалізовувалися з дотепністю, з гумором, використав і я на своїх двох ювілейних вечорах. Моїй дружині Тамарі Панченко на вечорі в честь її 70-річчя (27. 04. 2006) він подарував книжку-альбом «Так! Українці перемагають сміючись» з великою кількістю його римованих рядків під карикатурами, шаржами. І напис його на титульній сторінці:
Перемагаючи долі удари,
Люди, дерева і птиці
Нині горнуться до Тамари,
До жінки з ім'ям цариці.
Заслуговують на згадку написи поета на численних книжках, подарованих мені. Процитую тільки деякі: «Любомиру Пирогу — Згинати лихо в дугу» (24. 05. 1998); після вступних слів бажав мені — «кожен день, кожну мить — перемагать і жить, ще й примножувать добрі зміни на зло ворогам України» (8. 03. 2013). Не можу погодитися лише з написом на титульній сторінці книжки «Останній рубіж оборони» (23. 01. 2008): «Чого я сказати не зміг, те скаже Любомир Пиріг». Ніколи я не зможу сказати так, як міг сказати Петро Осадчук.
Три його великі вірші до моїх ювілеїв я опублікував у своїх «Бібліографіях» 2008 та 2012 року, один несподівано з 'явився ще у 1997 році в журналі «Врачебное дело». Вірш 01.03. 2001 року під назвою «Генеза славного роду» він започаткував власним епіграфом:
Відколи на світі є Пироги,
Що заявляють, що ми єсть народ,
З давніх-прадавніх давен вороги
На них роззявляють рот.
Вірш 01. 03. 2011 року в іншій тональності (остання
строфа):
Час промину лий намарне не згув,
Час добро утверджує проти огуди,
Любомир в Україні не просто був,
Він сущий сьогодні
Він довго буде —
Допоки Добро пам'ятатимуть люди.
24 серпня 1991 року у Верховній Раді України день був таким, що було не до жартів. Цього дня П. Осадчук на титульній сторінці своєї збірки поезії «День відкритих дверей» написав коротко: «Послідовному і мудрому Любомиру Пирогу у вирішальні дні. З пошаною».
Дванадцяте скликання Верховної Ради УРСР, яке стало першим скликанням Верховної Ради України — велика і цікава сторінка нашого знайомства, нашої дружби з Петром Осадчуком. Ми сиділи у складі групи депутатів Івано-Франківської області поруч. Було про що поговорити, подискутувати, майже ніколи не сперечалися. Ми були однодумцями. Першого року роботи Верховної Ради ми частіше виступали з трибуни. Потім ентузіазм зменшився, і тут П. Осадчук
не втримався:
На шляху до мікрофонів
Всіх людей збивають з ніг,
Тому лицар добрих тонів,
Мовчазний у нас Пиріг.
Порівнюючи склад і роботу Верховної Ради першого скликання з пізнішими, завжди згадую один його дотепний вислів. Виходжу я зі свого місця на перерву і забираю з собою все, що під рукою. І тут він: «Та залиши, у Верховній Раді майже нема злодіїв».
Не один раз після засідань у Верховній Раді ми з ним пішки долали шлях до наших осель, розташованих по сусідству на вулицях О. Гончара та Б. Хмельницького. Працював П. Осадчук як депутат Верховної Ради і другого скликання. Про перипетії виборів до Верховної Ради третього скликання 1998 року він написав у «Літературній Україні» (23. 04. 1998).
Поезія П. Осадчука — джерело крилатих висловів, епіграфів до публіцистичних, літературних (поетичних і прозових) творів, частіше — це критика, сатира, сарказм, але і немало мотивів громадянської лірики. Боляче, але правдиво: «Любов до Батьківщини вимірюється смертю, яка продовжує життя Батьківщини».
Великою і приємною несподіванкою, думаю, не тільки для мене, були книги П. Осадчука «Вище України тільки небо» (2012) і «Загострене чуття провини» (2013), в яких він відкрився для мене, як лірик, літературознавець, мистецтвознавець й у всіх творчих жанрах насамперед — як Українець, ерудит.
До книги «Вище України тільки небо» вдалу передмову написав Є. Прісовський («До літературного портрета Петра Осадчука»). А в книзі "Загострене чуття провини" запам'ятався діалог автора з журналістом В. Коськіним, де автор показав себе як громадянин з глибоким і критичним політичним мисленням.
Аналітично вдалі були післямова О. Бакуменка до збірки «Останній рубіж оборони» (2007), передмова Б. Сушинського до збірки «Пень-клуб, або Паранормальні явища» (2012).
На жаль, талант, ерудиція, творчий потенціал Петра Осадчука не відкрився вичерпно і до дна. Не вірилося, що він покинув цей світ, який він так любив, для якого жив. Іноді мені так хотілося би набрати його номер телефону й поділитися враженням про чергову новину, приємну й неприємну, літературного чи політичного змісту. І нині не віриться, що даремно дзвонити...
Петро Осадчук ще в 1967 році передбачав своє майбутнє, яке очікує кожного:
Безсмертна смерть і мій заціпить рот,
Але душа залишиться нетлінна,
Бо син у мене є, бо є народ,
Бо є на світі Україна.

Прикро й боляче писати в минулому часі про Петра Ілліча Осадчука, з яким мене пов'язувала тривала творча і людська дружба. Та час невблаганний — він уперто й постійно вириває з наших лав близьких і дорогих нам людей, залишаючи в серці незагоєні рани, щемкі спогади про приємні спілкування. Тепер точно вже й не скажу, коли ми познайомилися, так давно те було, мабуть, таки на початку 70-х минулого століття. Відтоді наші шляхи перетиналися безліч разів і наші стосунки завжди були теплими й братерськими. Петро Осадчук — один з яскравих представників свого покоління, був людиною привітною, доброзичливою, дотепною і, що найголовніше — талановитою. Він мав гостре відчуття сучасності, її больових точок і вмів розгледіти в звичайних, з першого погляду, суспільних явищах речі вагомі, значущі, неординарні. Що особливо приваблювало в ньому — це невтомний пошук нового, постійний потяг до самовдосконалення, прагнення докопатися до сутності явищ, які його хвилювали, бентежили, надихали до поетичних роздумів.
Завдяки своєму універсальному мистецькому таланту він бував і трагічним, і драматичним, і веселим. За його поезіями читач може розгледіти не лише емоційний шлях творчого зростання самого автора, а й лірично-гротескний портрет часу, в якому він жив.
Петро Ілліч ніколи не виказував заклопотаності власними проблемами, які в нього, як і в будь-кого з нас, напевно, були, ніколи не скаржився на побутові чи інші негаразди, а лишався завжди бадьорий, відкритий і своїм оптимізмом неодмінно заряджав оточення.
Особливий дар Петра Осадчука — самоіронія, іскрометний гумор, нерідко — дошкульна сатира. Він на ходу, без будь-якої підготовки, миттєво видавав блискучі експромти, в яких були майстерно схоплені головні риси суб'єкта, факта, явища.
Петро Осадчук пройшов тривалий шлях невтомних пошуків на поетичній ниві — від «революційного паспорта» до глибоко патріотичних, позначених життєвою мудрістю поезій, які мені видаються міцним сплавом лірики, громадянського пафосу і гумору. Петра Ілліча я б назвав поетом-трибуном, бо публічність, трибуна — то його стихія. Ми це спостерігали під час його секретарювання в Спілці письменників, у Бюро пропаганди художньої літератури, яке він очолював, під час народження й активного розвитку Руху, під час тривалої роботи, як сам поет любив говорити, «під куполом»,тобто у ВР.
Коли Петро Ілліч був народним депутатом, я працював в одному з міністерств, розташованому якраз навпроти Парламенту, і він під час перерви нерідко заходив до мене, як-то кажуть, погомоніти. І за філіжанкою кави ми обговорювали найгостріші моменти тогочасного політичного життя, яке тривожило нас своєю напруженістю і непередбачуваністю.
Саме тоді, а конкретно, в серпні 1992 року, ми разом з Петром Осадчуком у складі делегації пострадянських держав СНД разом побували на святій землі.
Десять днів ми мандрували, відвідавши майже всі основні місця перебування й чудодійства земного Ісуса Христа. Побували ми, звичайно, і в Тель-Авіві, і Єрусалимі, мали зустріч і розмову з тодішнім міністром закордонних справ Ізраїлю Шимоном Пересом. Оглядаючи храм Гроба господнього в Єрусалимі, ми навіть піднялися на Голгофу, яка, виявляється такий собі пагорб, що завдяки євангельській історії набув вселенського значення.
На основі свіжих вражень я там і написав вірш «Сходження на Голгофу», присвятивши його Петру Іллічу:
Ми на Голгофу піднімались разом,
Хоч це збагнути відмовлявся розум.
Якраз на тому місці ми стояли,
Де римляни Месію розіп'яли.
Я почуття не відав найсвятіші,
Як ми були у тій господній ніші,
Де три доби його стражденне тіло
У полум'ї палало й не зотліло.
Ми на Голгофу піднімались разом
І сумніви допитували розум:
"А чи Голгофа справді невисока,
Чи то омана для людського ока?..»
В душі пекучі визрівали строфи
І кожен думав про власний шлях з Голгофи.
Пізніше, коли Петро Ілліч уже не був депутатом, він зосередився на поетичній творчості і досяг вражаючих успіхів. Разом з тим він дістав всеукраїнську трибуну на національному радіо, де тривалий час вів завжди цікаву оригінальну авторську програму «Огонь в одежі слова», яку щотижня слухали мільйони людей по всій Україні.
Петро Ілліч крім чудового поета став ще й вдумливим критиком, автором багатьох статей про сучасний літературний процес, про творчість окремих побратимів по перу.
Мені особливо імпонувала його професійна перекладацька діяльність, внаслідок якої народився солідний том поетових інтерпретацій творів різних авторів. Серед них є переклади з грузинської, які він робив з моїх підрядників. Він був уважним перекладачем, котрий глибоко поважав поетичну мову, стиль і манеру письма автора, цікавився найменшими нюансами й особливостями вірша, якого перекладав. Коли щось не розумів до кінця, дзвонив, перепитував, уточняв деталі. В результаті він домагався максимального ефекту оригіналу, відтворивши, настільки це було можливо засобами української просодії, його форму, версифікаційний лад, алітерації, рими, метафоричний арсенал в цілому.
З усією відповідальністю можу стверджувати, що Петро Осадчук блискуче переклав поезії Акакія Церетелі, які вперше побачили світ 1990 року, до 150- річчя з дня народження великого грузинського поета.
Особливо хочу зупинитися на його роботі над перекладами творів Звіада Гамсахурдія. Над ними Петро Осадчук разом з Петром Засенком працював саме тоді, коли озвіріла хунта запроданців і зрадників прямою наводкою гатила з гармат по президентському палацу на проспекті Руставелі в Тбілісі. Ці переклади по гарячих слідах були надруковані в «Літературній Україні» і викликали щирі відгуки читачів. (Згодом переклади і П. Осадчука, і П. Засенка були видані окремою книгою у видавництві «Факт»).
Я ніколи не забуду, як Петро Ілліч підтримав мене і як депутат разом зі мною виступив по українському телебаченню і гнівно засудив антигрузинський заколот, організований тими ж силами, що через чверть століття вже й Україну шматують на частини.
На жаль, невдовзі збулися пророчі слова першого президента Грузії і чудового поета, які Петро Осадчук так проникливо озвучив рідною мовою:
ЕПІТАФІЯ
Надходить вечір в чорнім серпанку,
Життя сприймаю, як забаганку.
В думках вогненних я мчу до тебе,
Душа із тіла втікає в небо.
Мовчать безсилі рядки. Як віти,
Мене згадає вечірній вітер.
В холодний Всесвіт, в самотність люту
Разом з нектаром я взяв отруту.
Чужим був небу, землі немилий...
Голгофа бачить печаль могили.
Я щиро вдячний Петру Іллічу й за те, що він знаходив час для перекладу і моїх віршів, даючи разом з іншими українськими колегами змогу прийти до українського читача зі своїм грузинським поетичним словом.
Зберігаю як дорогоцінний подарунок поетову присвяту до мого 50-річчя, яку він виголосив у Спілці письменників України. Ось і ця присвята, сповнена притаманною авторові теплотою, щирістю й іронією:
Поет від Бога — не глашатай мас,
А пломінь, що уб'є в душі все нице.
Поетові суддя — не бородатий Маркс
І не безумний небожитель Ніцше.
Залишиться поетом назавжди
Поет, що знав чиновницькі погони,
І пам'яті людській лишив сліди,
Як вірші, гідні заборони.
Поетові суддя — один народ,
А часом — два, коли не без причини...
Поет Рауль, він від усіх щедрот
І Грузії, і України.
Пройшов поміж огуд і поміж куль.
Зборов часи рожеві і похмурі...
Гнуздай Пегаса і тримайсь, Рауль,
І будь — як тигр у витязевій шкурі!
Згадується знаменитий крилатий вислів мого друга: «Вище України тільки небо. Але небо над Україною — також Україна!» На цьому неозорому небі я ніби бачу яскраве сузір'я українських поетів, де серед знайомих і улюблених зірок чітко вирізняю зірку, ім'я якої — Петро Осадчук!

Безсмертна смерть і мій заціпить рот ,
Але душа залишиться нетлінна.
Бо син у мене є. Бо є народ!
Бо є на світ і Україна.
Петро Осадчук.
«Вітряк», Одеса, 1969 р.

Замолоду Петро Осадчук напам'ять читав мій вірш з журналу «Ранок», в якому особливо вподобав рядки: «Це лінія вогню колишня, Тепер — це лінія життя».
Згодом Петро вітав мене «на лінії життя» у ЦК ЛКСМУ, де ми працювали в 60-х в україномовному середовищі, і якось ніби між іншим запитав: «А тобі не спадало на думку написати книжку поезій «Лінія життя». «Ні!», — кажу. «А в мене виникла така думка». «То й добре. Хоч так вірші вже називалися, пиши. Тема глибока й широка, — є простір для ініціативи!»
І ось у 1975 році Петро Осадчук дарує мені книжку «Лінія життя». Я спершу відшукав вірш під такою назвою. Абсолютно оригінальний! А Петру після цього, ніби навзаєм, повторював рядки з його вірша: «Я зла нікому не робив, Та як це мало, як це мало, Коли на сполох я не бив, Як зло позиції займало?».
Саме Петру я приніс в 1979 році для прочитання рукопис своєї першої книжки «Течія доріг», який уже лежав у видавництві «Молодь». Петро Ількович ретельно, до слова, до коми, усе прочитав, похвалив, зокрема за те, що перший вірш у книжці був про рідну мову — «Живиця». Я пожалкував, що мушу зняти строфу: «Чи ти мові чужій Будеш вірний до скону, Коли зрадив своїй, Ще живою хорониш?». Він заспокоїв мене, що підтекст строф, які проходять, теж чимало каже: «Чи зігрієш поріг Заполярного кола, Як тепла не зберіг, Де колиска вербова? Чи прихилиш сади Ти до юрти в пустелі, Коли їх не садив Там, де хата-оселя?..»
У 1987 році я приніс Петру Осадчуку в СПУ рукопис вже другої своєї книжки поезій. І цього разу, попри велику завантаженість службою і творчістю, Петро, не набивав собі ціну, ніби «запоєм» читав вірші, і ми більше півдня уточнювали наголоси, робили милозвучнішими рими, скорочували текст, де виявлявся підтекст.
Наступного разу для такої співпраці я відшукав Петра Ільковича у видавництві «Радянський письменник», де, до речі, почув цікавий діалог. Іван Драч з а питав Петра, що за оберемок паперів він несе з видавництва. Почувши, що це твори початківців, Драч усміхнувся і пожартував: «Класиків, Петре, треба читати, а не початківців!», на що Петро теж відбувся жартом: «Сподіваюся, що серед цих авторів, Іване Федоровичу, є і майбутні класики».
Запам'ятав я читання Петром рукопису моєї другої поетичної книжки, що уже побував у видавництві.
Чимало тоді Петро допоміг — ми позбавили вірші зайвої риторики. Мені не довелося питати, який вірш йому найбільше сподобався, він сам сказав: «Підкова на щастя». Про коваля, якого стежку «вітри не розмочать: Веде на роботу — виводить у люди». «А мені на думку, — сказав Петро, прочитавши те, що записав у блокнот, — набігли чомусь такі рядки, які, думаю, стануть завершенням мого вірша: «...Ради чого виходити в люди, Коли матір лишать в самоті?!»
Петра Ільковича я порадував тим, що і він своєю поезією наштовхує мене на цікаві теми. Я навів лише деякі приклади творчої співдружності з Петром Осадчуком. Творча допомога колегам — великий шмат його творчого життя! Ми ж з Петром завжди були разом — у творчому об'єднанні поетів, з виступами в школах, у журі творчих конкурсів, у тривогах двох Майданів, у приймальній комісії в НСПУ, у мене на дачі серед лісів під Ровжами, друкувалися разом у книзі гумору, навіть у журналі «Дукля» (Словаччина, 1994, №5). Ось строфа з «Дуклі»:
Хто справді поет, він протест.
Історичну долаючи втому,
мусить нести свій хрест
на гору відому.
Якому б автору не додало творчої енергії відзначення в нього афористичності вислову, метафоричності, образної сповідальності, прочитання непересічного національного і вселюдського духовного змісту, коли естетичним успіхом стає сприйняття історичного як інтимного, а інтимного як історичного тощо. Глибоко аналітичні його огляди творчості і багатьох інших письменників, наприклад, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Володимира Базилевського, Леоніда Талалая, Володимира Затуливітра, Дмитра Іванова, Анатолія Глущака, Дмитра Білоуса, Михайла Ткача, Василя Юхимовича...(«Вище України тільки небо». — К., «Дивосвіт», 2012).
Сподобалося мені у вірші Петра Осадчука «Пошуки себе в історії» посилання на дослідження глибин історії на території України відомого публіциста, дослідника давньої вітчизняної історії Володимира Петрука, зокрема такі Петрові рядки:
Під гуркіт копит й передзвони підків
Ми чуємо нині послання віків,
Щоб знати, звідкіль розпочавсь родовід,
Аби дивувати й оновлювать світ.
Нам збагнути поміг Петруків «Екзампай»,
Що безкрайній у часі наш ріднокрай,
Що живем споконвіку на рідній землі,
Що бороли й поборимо сили злі.
(«Останній рубіж оборони», 2007).
Як на мене, Осадчук найбільше зі знаних поетів провів творчих вечорів своїх колег, а в мене був ведучим на зустрічах з друзями до мого 65-70-75-річчя. До Петра колеги тягнулися не лише тому, що він чудовий поет, публіцист, невтомний громадський діяч, а й тому, що він був щирий, доброзичливий, весело мудрий, за першим проханням допомагав в оцінці рукописів, рецензуванні чи презентації книжок.
Петро Ількович ніколи не скупився на жартівливі побажання колегам («Хто не хоче впасти в малороса халепу, хай читає українця Вадима Пепу») поряд з дошкульними дотепами «вічно вчорашнім» («Накликає Вітренко червоні вітри»). У написах на книжках, які мені дарував, він часто римував «Василашка» зі словами «пляшка» і «тяжко». Мовляв, у житті завжди поряд веселість і важкість. Гріє душу напис на книжці «Галера»: «Василашкові Василю, якого люблю, на Новий рік, на довгий вік. 31. 12. 93».
Отже, чималу книжку склали б усні і письмові побажання чи зауваження Петра, дотепні, образні, мудрі, оригінальні і щирі. Мене особливо схвилював дарчий напис мені Петра Осадчука на його ж книжці «Віддзеркалення безодні» («Київ», Неопалима купина », — 2006, 22. 07. 2006). Не без сліз читаю немов заздалегідь прощальні слова Петра: «Коли там буде мені важко, пригадається Василашко — і від думки про Василя стане легша на грудях Земля».
Останні роки Петро Ількович вів на радіо «Культура» вельми цікаву передачу «Огонь в одежі слова». Коли у відкритому ефірі радіоканалу «Культура» Неля Даниленко запитувала радіослухачів, які твори митців їх найбільше вразили, я назвав саме цей цикл передач Петра Осадчука. Його радіопередачі завжди були інформаційно насичені, емоційно наснажені, дуже цікаві. Я зрозумів цю творчу таємницю, коли він прискіпливо, разом зі мною, складав план нашої півгодинної передачі, щоб не упустити щось головне, визначальне.
Згадуючи Петрові виступи по радіо, чую як повторюють його розповідь про В. Затуливітра, і пропоную радіо «Культура» повторити для радіослухачів цикл передач «Огонь в одежі слова», які є в записах. Я впевнений, що вони не застаріли як, на жаль, не застаріла досі проблема реваншу русифікації, зневаги до державної мови у засобах масової інформації, публічних виступах держслужбовців.
Якщо говорити, чим мені найбільше припав до душі Петро Осадчук, то скажу відверто — переживанням за долю рідної української мови, рідної України, рідного села, родини, друзів, а у наш час нетерпимістю до корупції. Переймався долею мови він з перших своїх книжок, як у «Вітряку» (Одеса, 1969), коли писав:
Народивсь я затятим і впертим,
Але й ніжним, як мамина мова.
Мені — краще першому вмерти,
Як дожити до смерті Слова.
(«Віддзеркалення безодні», 2006)
Не могли і тоді заборонити упадати у віршах біля рідного куточка української землі, а це ж доходило до серця українця, і тому Петро відкривав навстіж душу читачам:
Хай скажуть, що я хвалькуватий,
А все-таки мій Острівець,
Морем садів залитий,
Для мене — природи вінець.
(«Лінія життя», 1975).
У тій же книжці, «Лінія життя», Петро Осадчук писав:
Нехай від часу не тікав,
Й згоряли дні мої в роботі,
Але я руку подавав
Люб'язно всміхненій підлоті.
Гіркий самодокір, який не один Петро міг кинути собі в системі імперського тоталітаризму. Зрештою, говорив ліричний герой. Але з самоусвідомлення потреби у відсічі підлоті в людях та суспільній системі — і починалося моральне та національне відродження душ, народжувалася мрія про Незалежність.
Петро був серед ініціаторів створення РУХу, Товариства української мови, діяв в організаціях, до яких ми тоді прилучилися всім видавництвом «Веселка». Ще до путчу в Москві Петро Осадчук вийшов з КПРС, що я і мої колеги тоді взяли за приклад. Петро стріляв прицільно, по авторитетах, на букву-дві міняючи прізвища депутатів чи міністрів, чого варті «Ума-малуватова» чи «Вигулькує Заєць, як лев». Яка афористична строфа:
Малі сини великого народу
Ведуть в майбутнє через пень-колоду,
Змагаючись завзято день у день,
Хто з них найкращий і... найбільший пень!
Я написав Петру, відзначаючи його невсипущу діяльність, такі рядки:
«Коли в правду стріляють,
То кулі летять в поетів,
Коли в свободу стріляють,
То кулі летять в поетів»,
Так Петро Осадчук мовить.
Б'ють по мові — б'ють по Петрові.
Та відсіч його не бариться,
Відродження не дрімає,
Приземлює зорі в зіниці,
Зіниці до зір підіймає.
І духом сліпий прозріває.
Таж сонця Петрові — багато,
Снаги на коні та у пісні,
Святіться, сто літ благодаті,
На твори його благовісні!
Майже три десятиріччя ми жили з Петром душа в душу. Петро завжди творив на бистрині часу. День у день звучав його голос — то в Спілці письменників, зокрема на вечорах поетів, то в лекторії «Трибуна українознавця», то на зустрічі з учнями або студентами.
Ми нерідко зустрічалися в родині Петра Осадчука сім'ями — Анатолія Качана, Тараса Сергійчука, Володимира Петрука, Володимира Чуйка, та іншими. Захоплювалися, який Петро не розлий-вода з дружиною Аллою, наче Богом подарованою йому. Які славні сини у них виростають — Роман та Андрій, які, як виявилося потім, славно, продовжать «лінію життя» батька.
Я не писав рецензій і відгуків на твори Петра Осадчука, хоча усно висловлював високі оцінки під час презентації його творчості, обговорення його книг.
Та присвятив йому кілька віршів. Ось один з них, написаний до 75-річчя Петра Ільковича Осадчука, яким я й хочу завершити свої спогади:
«Не чарку — пляшку нам підняти гоже,
Як літ твоїх Карпати височать»,
Й тебе ми з книгами твоїми можем
«Огнем в одежі слова» привітать.
Хай твій «Вітряк» мукэ, немэкумеле,
Талантом сяє «Лінія життя»,
У «Світлий день» пливе хай «Каравела»,
«Родинний спадок» кличе до звитяг.
Твоє життя, як «День дверей відкритих»,
«Відкритеморе», «Іспити» здає
На відданість Вкраїні, не кориту —
І хай «Пень-клуб» провин не додає!
«Стрілоючас» — за «Третімперевалом»,
«Прямої мови» прагне, як на те.
Любов і біль — твій край, сини і Алла,
У внуках «Все співає і росте»!
«Метаморфозичорні» — на «Галеру»,
«Парадоксальні явища» — на часу плин,
На «Друге дихання» вагон паперу
Притяг «Закон постійних величин».
Як «Віддзеркалення безодні» блискає,
У «Піднебесні паралелі» духом злинь,
Сяйни і нині Божих іскор зблисками,
«Літаючу тарілку» лиш не перекинь...»

У моєму епістолярному архіві найбільше листів та листівок від поета, перекладача, критика, публіциста Петра Осадчука, який народився в с.Острівець сусіднього Городенківського району на Івано-Франківщині. З ним ми познайомилися 1981 року на залізничному вокзалі Коломиї, куди земляки його підвезли автом. Я впізнав відомого письменника і привітався, і вже ми розмовляли, наче давно знаємося. А й справді мені про нього, випускника-філолога Одеського університету, розповіли над Чорним морем солов'ї, коли я практикувався у видавництві «Маяк» і знайшов його редвисновки, погортав ним редаговані книжки, а також його видані дві збірки, бо він тут працював певний час редактором.
— Надсилайте добірку віршів, — сказав, заходячи у вагон. — І потелефонуйте моїй дружині, що все гаразд, я в дорозі додому.
Я тоді мешкав біля самого вокзалу. Тут же до Києва подзвонив і вірші наступного дня в конверт спакував. А через тиждень листа отримав від Петра Ілліча, який підтримав ав тора дебютної публікації у львівському журналі «Жовтень» з передмовою поета Романа Кудлика. Повідомив, що його ввели в редколегію нового журналу «Київ», сюди і подав мої творіння, які не були опубліковані з невідомих причин. Так само сталося і з добіркою для журналу «Дніпро», майбутній редактор якого в закритій рецензії на рукопис моєї першої збірки у видавництві «Каменяр» розхвалив верлібр «Хлопчик і сонце», а потім чомусь забракував його. І щоб погідніше стало, Осадчук запропонував мати справу зі столичним видавництвом «Молодь», з яким він співпрацює.
Я засукав рукава. Невдовзі читав і перечитував його рецензію і мені почала снитися перша «ластівка», яка, щоправда, не квапилась до мене прилетіти, навіть не зважаючи на так звану в 1985 році республіканську нараду молодих авторів, книжки яких готуються до друку. На неї я потрапив завдяки моєму доброму покровителю, за що вдячний, бо побачив багатьох письменників зблизька, зняв рожеві окуляри.
Там Петро Ілліч був одним із ведучих літературних семінарів, опублікував 28 березня 1985 р. в «Літературній Україні» огляд творчості учасників наради «Право на дебют», де я вичитав про «напружений нерв сучасного світовідчуття», що «часом не позбавлений нальоту літературного учнівства, та, як правило, позначений художнім пошуком, зігрітий живим диханням небайдужої до життя людини», яку «треба підтримувати, яка буде розвиватись».
Повірив у поетичні сили початківця. Не дивлячись на те, що той початківець взявся вперше грати в більярд у Ірпінському Будинку творчості, не вмів тримати кия. Осадчук же першокласний гравець, кий в його руках нагадує спис, яким він, витягуючись наскільки можна зростом, віртуозно досягає через хаос більярдних композицій найдальші кулі-зірки, і коли б'є, розлітаються іскри відносного спокою і рух творить метафору. Коли ж гатив києм, щоб загнати в лузу білу кулю вкрай напружений початківець, більярдний вчитель жартома повторював:
— Хто і як грає в більярд, той так і пише вірші! А через гору часу, згадуючи цей більярдний традиційно-модерний турнір, Петро Ілліч, вже знаючи пізнішу паліндромну творчість того початківця, знайшов нове вираження:
— Це були ваші перші, а тому і найкращі, паліндроми.
Чого-чого, а дотепності, гумору, іронії йому ніколи не бракувало. Навіть тоді, коли він сидів двічі поспіль (1990—1998) в ролі нардепа в залі українського парламенту. Ні в кого з письменників тут не було такої блискавичної реакції, як в одного з перших рухівців Осадчука, який воював римованим словом. Махом з-під пера вилітали епіграми, політична сатира про «веселе» наше життя-буття, про «героїв» нової доби, коли «У промінні призахідного сонця з висоти пташиного польоту купол Верховної Ради України скидається на літаючу тарілку».
Він готувався до кожного дня роботи, завжди мав що сказати. Зайшовши разом з поетами Михайлом Василенком та Василем Клічаком до його квартири в письменницькому будинку на вулиці Олеся Гончара, ми були вражені стосом акуратно складених з текстом стандартного розміру аркушів для виступу. Поруч стояли стоси опрацьованих книг з права та економіки, різна довідкова література. Він щодня ходив, наче на суд честі, брав усю чужу і загальну провину на себе, щоб очистити час від гріхів, всілякої облуди, сміття:
Я винен в тім, що світ не інший,
не розумніший, ніж він є,
і в тім, що лиходій найбільший
моє так любить, як своє.
Перший рядок цієї «Декларації про державний суверенітет душі», який є епіграфом, належить Леонідові Первомайському. Петро Осадчук його публіцистично розвиває в актуальному ключі, який завжди є для нього критичним виявом, що йде від бажання зробити світ кращим, починаючи не з ближнього, а з себе: «Я винен в тім, що світ продажний, а я не здатен на торги...» Тому і віриш його сповіді: «Україно, твоя незалежність, — неначе політ у безмежність... Україно, твоя незалежність так захована в обережність, що в твоїй дивовижній долі волі менше, аніж у неволі».
Матеріалу для гостро соціальних творів вистачає. Він, як кажуть, валяється під ногами, нагнись і підніми. Приїхав на звітно-виборні збори письменницької організації. Сидимо поруч. Виступає відомий автор, який завжди переходить межі культурного спілкування. Петро Ілліч не витримує такого тону і каже: — Духовний пастир не може бути хамом!
Пригадую ювілей Петра Осадчука в Івано-Франківській філармонії, коли він був народним обранцем. Ой же і виросла жива черга з дарами до його персони! Хтось і щиро вітав, а хтось не так ішов до нього, як себе показати, помилуватися красномовністю. Один пан пішов на сцену з круглим буханцем під полою піджака, похизувався фамільярними випадами («А пам'ятаєш, Петре?..»), щось натякаючи на те, що не дасть пропасти, бо хлібом ділиться. А коли ж настав час виборів, оті всі лукавці десь ділися і обрали собі іншого посланця до парламенту III скликання.
Куди ж діваються бажання
своєю ж волею придушені?..
Здолавши сором і вагання,
не ввечері й не ранком раннім,
загляньте серед ночі в душу мені!..
Життєвий досвід Петра Осадчука невід'ємний від літературного. Відомо, що поет пише одну велику книгу, яка складається з його понад тридцяти книжок. Втаємниченим материком також є авторська антологія перекладів з п'ятнадцяти мов «Піднебесні паралелі», публіцистичні та літературознавчі статті, есеї, рецензії. Всі ці жанри, з провідним поетичним, мають своє особливе співвідношення і взаємодіють. Його розмаїта творчість відзначена багатьма дипломами премій, навіть Нобельської, якою нагороджують на Рівненщині за гумор і сатиру.
Традиціоналістові Петрові Осадчуку пасують такі творчі діапазони — від ліричної струни до інвективного грому. Модерніст має від нього букет епіграм, одна з них — «Хто не читає Василя Рябого, той втрачає багато і много». Перечитую листа, в якому розрадив автора, перефразувавши зауваження Володимира Лучука «А все ж таки, Василю, твої найкращі вірші — це твої діти» на відповідь: «А мої найкращі діти — це мої вірші». Ось на листівці найкоротший у світі відгук на тридцять великих і малих вінків сонетів «ЖалоколаЖ»: «Дякую за книгу, написану в недоступному для мене стилі». А ось знайомий почерк на збірці «Закон постійних величин»: «Поетові, який бачить світ в багатьох барвах з домінуючим сонячним кольором, — перемагать і жить!» Це написав Петро Ілліч наприкінці 1982 року в сільській лікарні Гвіздця,
де лежала важко хвора його мама. Сюди я прийшов пішки за кілька годин з Острівця, куди прибув дизельпоїздом, розминувшись з Осадчуком.
Таке поєднання ліричної і гумористичної стихій рятує душу від вічної похмурості. Петро Осадчук, не відриваючись від землі, відкриває на ній, грішній та святій, істинну красу:
Розбудили мене солов'ї на світанку,
Перші промені очі мені освітили.
Троє слів я виспівую безперестанку:
— Мене солов'ї розбудили.
І раптом у жовтні 2014 року поета не стало. Залишилися солов'ї, які будять душу і думки світанковим співом.
А я бережу короткого листа від Петра Ілліча: «Вітаю Вас, все ще юний друже Василю! Щиро дякую за надіслані ліричні мемуари про мою літературну персону.
Мемуари, написані за життя людини, це зворушливо до сліз. Пропоную Вашій увазі вісім рядків, які можуть Вам знадобитися під час написання другої частини біографічного дослідження:
Я прямо йшов і вертикально жив.
Долав круті підйоми самотужки.
Ніде й нікому персонально не служив,
Не опускавсь до ролі холуя і служки.
До слави я широким фронтом
Не йшов наївний, як дитя.
Життя моє було експромтом
Та й сам я був експромт життя.

м. Коломия

Як сьогодні бійці на Донбасі втрачають найкращих друзів, я втратив найкращих побратимів: Георгія Петрука-Попика на Тернопільщині, Григорія Дем'янчука на Рівненщині, Василя Лісового і Петра Осадчука... Все це щирі, високодуховні люди. Якщо на самому початку моєї літературної боротьби за входження, напутнім словом, фактично благословенням («Ви поет і вам необхідно працювати») підтримав Дмитро Павличко, то Петро Осадчук підтримував на усій моїй творчій дорозі. На рукопис збірки «Відкриваю себе», який був погромлений Моргаєнком у 1972 році, написав чудову рятівну рецензію. А потім сім років (змінилися сім редакторів), мав це все на контролі, із останнім редактором Лідією Володіною (поетесою Кульбак) таки добилися її виходу у 1980 році. Тоді ж дав рекомендацію до Спілки, взявши за основу збірку «Журавлиний невід» (1972 рік, видавництво «Молодь»). Відбулася у нас цікава перша зустріч. Після виходу збірки я приїхав взимку 1973 року у видавництво «Молодь» подякувати за таку довгождану книжечку. Моїх знайомих (редактора Дмитра Давидюка і тодішніх керівників — тоді їх часто міняли) вже не було, але був заступником головного редактора Леонід Горлач, і він же писав закриту рецензію на «Журавлиний невід». Кабінет був довгуватий і я попрямував ним до столу. Подякував і за рецензію, і за книжку. «А як справи зараз?» — запитав Горлач. Я йому почав розповідати, що відбувається із книжкою у «Радянському письменнику» і про рецензію Петра Осадчука... «А ось він сидить», — каже Леонід. Озираюсь — в кутку біля дверей сидить Петро Ілліч, усміхається. Отака зустріч... Потім тих зустрічей буде дуже багато — він знайомив мене з видатними (Степан Олійник, Платон Воронько, Збанацький, ще хтось), і найкращі — у його квартирі на Гончара, де нас пригощала його дружина Алла, чудова людина і жінка. Тепла квартира у холодному комуністичному Києві. А які розмови точилися... Я відкрито висловлював свої погляди на письменників, на їхні твори, на історичні постаті. Не з усім Петро Ілліч погоджувався, аргументовано доводив свою думку. А найголовніше — він знав усю мою творчість: від першої збірки і до останньої («Лебедина пісня»). У червні Петро Осадчук із Василем Довжиком півгодини розмовляли про неї, читали вірші в радіопередачі «Огонь в одежі слова», а в жовтні Петра Осадчука не стало.
— Це для мене велика втрата, — сказав у телефонній розмові для пані Алли.
— Я знаю, — відповіла вона.
Ми обмінювалися книжками. Які лаконічні автографи і відгуки він писав: «Туди, де бій і ураган, кличе Бабій Степан» (1985). Оцінюючи збірку інтимної та еротичної лірики «Яблука Чаклунки», писав: «Крізь елегантні поетичні форми світяться принадні форми жіночі». На «Бурелом» — книжку про УПА— «...спасибі за бойову і трагічну книжку».
Щоразу, коли я приїздив щомісяця на декілька днів до Рівного із села, розмовляв по телефону із Петром Іллічем. «Гарні назви» — відповів на мої інформації про книжки, що виходили: «Терпкий смак дичок» і «Слова, що необхідні як патрони». Останньої книжки публіцистики про Україну, Майдан, Донбас «Слова, що необхідні...», мій вимогливий і доброзичливий критик Петро Осадчук, на жаль, не прочитає.
Вічна пам'ять йому!

Світлій пам'яті Петра ОСАДЧУКА

Кривавий та ненажерливий 2014 рік забирав сміливих і сонячних, бійців АТО і письменників. Не
встигли ми в липні оплакати Анатолія Андрійовича Дімарова, а 8 жовтня зупинилося серце Петра Ілліча Осадчука. Він був веселим життєлюбом і водночас надзвичайно серйозним чоловіком і поетом. Здається, між життям і літературою у нього не було міцного паркану, як у багатьох пишучих. Він думав, писав і діяв в ладу із самим собою, був органічним, його не розривали протиріччя. Завдяки цьому у нього була стабільна психіка. Серед поетів це рідко трапляється, все більше смятенні, рефлектуючі, вразливі душі. А він був боєць, умів тримати удари. Працюючи в 1990-х у Парламенті України, умів наносити удари ідеологічним
супротивникам своєю політичною сатирою. (Тут і далі цитую П. Осадчука за книжкою «Паранормальні явища, або Мала енциклопедія великого лицедійства»):
Зліва хрюкало, мукало й ухкало,
Справа ахкало, бахкало й охало.
В центрі булькало, шикало й пухкало,
А вгорі кучманіло й полохало.
Найбільше тоді діставалося невгамовним комунякам, «совкам», які застили новий шлях Україні, мріяли про реванш, не здатні осмислити і прийняти нові політичні реалії:
Обирають, як раніш обирали в партком,
Глузуючи над фахом і здоровим глуздом, —
лУг пошані той, хто з довгим язиком
І хто з чавунним партійним гузном.
Пізніше діставалося від сатирика людожерам-олігархам та дрібнішим ненаситним хапунам. Гострим пером вирізьблював поет портрети сучасників, колег по Парламенту, злегка завуалювавши їхні прізвища.
Гірко іронізував над черговою політично-економічною кризою в країні:
Я вже говорив не раз
І бадьоро підтверджую віршем:
— Поки що у нас все гаразд,
Але буде ще гірше.
Ставив перед собою і своїм читачем болюче запитання:
Що відбувається нині з нами,
Колись гайдамаками і козаками?
-— Землею Тараса грузькими шляхами
Українська ідея мандрує з торбами.
У різні роки, посідаючи солідні керівні спілчанські крісла, будучи членом Президії НСПУ, належачи до Секретаріату Спілки, очолюючи Приймальну комісію чи в якості першого заступника голови НСПУ, Петро Ілліч тримався просто й демократично, ніколи не був
бундючним столичним «начальником». Приїздив із Києва до Дніпропетровська на літературні свята й події, у 1999 році привозив диплом літературної премії ім. Павла Тичини для поетеси Наталки Нікуліної (на жаль, посмертно). Диплом вручали матері поетеси в академічних стінах Національного Гірничого університету, де Петра Осадчука шанували і завжди просили
почитати вірші.
У 2003-му до нашого міста прибули два перших з а ступники голови НСПУ Володимира Яворівського — Петро Осадчук та В'ячеслав Медвідь на святкування 85-річчя Олеся Гончара. Смурний Медвідь мовчав, зрідка роняючи репліки на кшталт: «Ціка-а-аво тут у вас». Зате Петро Ілліч сипав жартами. Його іронічний розум, здається, щосекундно реагував на кумедні
реалії і фонтанував епіграмами, присвятами.
У червні 2000 року він легко зголосився бути ведучим мого творчого вечора-презентації політичного роману-есею «Кага ауіз» («Біла ворона») у київському Будинку письменника. Мав прибути герой мого роману, народний депутат Степан Хмара, знані письменники, митці. Мене добряче трусило, навіть валер'янка не допомогала.
— Не розумію, чого ви так боїтеся? — питає Петро Ілліч.
— Так перша ж презентація у столиці!
— Я чув, що ви вже у Львові незле відстрілялися! Навіть Юрій Шухевич був на Вашій імпрезі! Не треба боятися, щоб ви знали, Київ — це велике село.
— Так у селі всі одне одного знають, а мене тут не знає ніхто!
— А ви медитуйте! Скажіть собі уголос такі слова:
«Я знаю, я вам тут усім чужа, та я вас всіх заріжу без ножа», і страх куди й подінеться.
Я засміялася і послухалася поради. Стало справді не так лячно. І вечір, який так майстерно вів Петро Ілліч, пройшов тепло й цікаво. Як важливо мати таких друзів, щоб підтримали у потрібну мить твій дух! Як важливо, щоб у керівництві Спілкою перебували розважливі і веселі люди. Таким був Петро Ілліч. Якось я йому нагадала цю фразу про «без ножа», і він здивувався:
«Я таке сказав?!» Отже, щедро сипав скарбами, не записуючи.
Під час III з 'їзду НСПУ, у жовтні 2001 року ми сиділи поруч у залі. Обирали голову НСПУ із трьох кандидатур — А. Погрібного, І. Драча і В. Яворівського.
У другий тур вийшли останні двоє. Пристрасті кипіли.
Я дивилася на повну залу людей і висловила свою мрію:
— Як мені хочеться знати усіх письменників! З усіма заприязнитися!
— Це неможливо, — по-філософськи відгукнувся Петро Ілліч. — Та чи й варто з усіма?
Пізніше я прочитаю в «Оббитих пелюстках» Валерія Герасимчука, що друзів у літературі не буває. І тяжко зітхну. А ще пізніше вигукну: «Ні, все ж таки бувають! Хоч і дуже рідко. Це ті, хто годен щиро зрадіти успіху іншого, і я таких, на щастя, зустрічала. Це Анатолій Дімаров, Петро Осадчук, Ігор Павлюк... Хтось іще».
Тоді ж Петро Ілліч підписав мені свою книжку «Незрима стріла часу». В ній мене вразила серед іншого «Притча про правду», яку поет написав в Одесі, у 1965 році, задовго до Володимира Висоцького, який у 1980-і вибухне «Піснею про Правду і Брехню».
4 грудня 2002 року у Київському Будинку Вчителя відзначали 65-ліття Петра Осадчука. Святкову імпрезу імпозантно вів народний депутат, голова НСПУ В. Яворівський.
Я прочитала зі сцени мою присвяту ювіляру:
ПЕТРІВ БАТІГ
Хода в Петра Осадчука —
земна, успішна і легка.
В очах Осадчука Петра —
блавати неба і сльоза Дніпра.
Що ювілей? Невпинний і нестримний
стрімкого часу невловимий біг.
На поетичнім полі України
воює з нечистю Петрів батіг.
Коли доба диктує грати блазня
Поетові, пече йому душа.
То ж сміємось і плачем водночасся
від того веселенького вірша.
А увечері вдома у ювіляра та його гостинної дружини пані Алли, на вулиці Гончара, 52 зібралося добірне товариство, до якого були запрошені й ми з паном Степаном Хмарою. Пили чарку за здоров'я ювіляра, читав свої вірші Леонід Талалай. Петро Ілліч попросив мене прочитати із моєї любовної лірики вірша «Панна Літо». Сама б я ніколи не наважилась розкрити рота серед таких метрів літератури. Та Осадчук любив «відкривати» новеньких своїм друзям.
А скількох поетів він підтримав, запрошуючи їх на канал «Культура» Національного радіо, де вів передачу «Огонь в одежі слова»! Кілька разів розмовляв зі мною про мої книги та чергове число «Січеслава», до редакційної Ради якого він належав. Радів, коли з 'являлася його добірка в «Січеславі», розповідав на радіо про наш літературний часопис всій Україні.
Можемо припустити, що Петро Осадчук надихався від горішніх сил:
Святий Петро був покровителем худоби,
Він словом Божим гурт святий беріг.
Перевелись у пастві скнари і нероби —
Апостол мав напохваті Петрів батіг!
Ми спілкувалися в стінах Будинку письменника.
Пам'ятаю, я приїхала у жовтні 2004 року, в Помаранчеву революцію до Києва. Поети, що приїхали з глибинки, були на Хрещатику, купчилися біля головної сцени Майдану. їхні душі рвалися почитати вірші про Помаранчеву пожежу, яка розгорілася по всій Україні, поділитися з народом емоціями радості, які переповнювали наші серця. Питаю в Петра Ілліча:
— Це можливо — виступити з цієї сцени, щоб на всю Україну?
Він відповів із сумом:
— Ви думаєте, це так легко? Ніхто з нас не читав.
— І Ви не читали? Як таке може бути?
— На жаль, поети революції не потрібні.
Так сумно стало. А Осадчук сяйнув сліпучою усмішкою, і вдарив по туску черговим експромтом. Своїм Словом, міцною статурою, заразливим сміхом він умів миттєво розсунути хмари, навіяти відчуття впевненості і затишку. І вже наступного дня я знайшла вихід, читала вірші на Лютеранській, прямо перед повстанцями, перед вогнищем, а вони сиділи на бочках, і слухали.
На V з 'їзді НСПУ він подарував мені книгу віршів «Відкрите море душі» («Лірика різних літ і століть», Київ, 2006). І я відкрила для себе Осадчука-лірика з ніжною душею, багато зрозуміла про іншу іпостась його таланту, в якій сяє «як біла каравела, молодість моя». Ностальгійна нота на тему «це все було», жаль за проминулою юністю в його віршах і сонетах не може не бентежити серце читача. Цього вірша він читав на ювілеї своєї коханої дружини Алли:
Це все було. І вечір, і ріка,
Причаєна у місячнім сіянні,
І, наче пломінь, губи невблаганні,
І на плечі розслаблена рука.
Це все було. Піднесеність п'янка,
І зорі сліз, пролитих на світанні,
І ті слова, найперші і останні,
В яких печаль, немов крило, легка.
Це все було в далекому столітті,
Коли цвіли дерева молоді.
І солов'ї гриміли в буйновітті.
Це все було. І тихо по воді
Спливло, як листя, навздогін за днями,
Що проминули, та погаснуть з нами.
Петро Ілліч подарував мені добрі півтора десятка своїх книг, завжди з жартівливим підписом. Написав кілька листівок, невеличких листів і віршів-присвят, які я з вдячністю і душевною теплотою зберігаю у своєму архіві. Одного з них він написав під час Міжнародного
Шевченківського літературно-мистецького свята в Криму, у травні 2011 року. І на те була причина: 21 травня у мене був день народження. Цілий гурт славних наших письменників на чолі з головою НСПУ Володимиром Яворівським прийшов до мого номера в готелі привітати іменинницю. Там були Василь Шкляр, Анатолій Кичинський, Ігор Павлюк, Михайло Каменюк, Петро Осадчук, Олена Гаран, Василь Довжик, здається, Михайло Пасічник, хтось іще. Петро
Ілліч подарував мені вірша-присвяту, урочисто зачитавши його вголос під веселі оплески публіки. Додайте до цього оберемки бузку, з яким прийшли поети і прозаїки, келих шампанського, чарку коньяку, і перед вами постане картина нашого чудового письменницького
братства, яке догулявши в мене 21-го, поспішало йти — будити Петра Засенка, бо по 24-й годині вже починався його день народження. Отож, водили веселу письменницьку козу.
Та не завжди пан Петро бував веселим. Гнів та біль, фізичний й душевний, накопичувалися у нім з роками і потроху міняли його світовідчуття. Лише раз поскаржився, що болять ноги. У нас не завжди співпадали погляди на людей, таке часто псує людські стосунки. Одна людина тобі мила, а для твого друга вона — неприйнятна. Але ми були толерантними і лишилися з
Петром Іллічем добрими друзями назавжди. Під час першого туру VI з 'їзду НСПУ у жовтні
2011р. Петро Ілліч, сидячи на сцені у другому ряду і спостерігаючи за перебігом «фронтових» подій, на коліні сотворив цикл із 35 катренів під назвою «Відлуння VI письменницького з 'їзду» , який демонструє блискуче почуття гумору, глибоке знання автором людської психології та феноменальний талант карикатуриста.
Цикл підписано: «17-18. жовтня 2011, Пуща Озерна, 5 листопада 2011, Київ».
Після другого туру він дописав ще одного катрена, назвавши його «постскриптумом по 2-му туру». Це фактично реквієм, підпертий датою і місцем створення: «28 листопада 2011, Київ». Він зачитав їх мені (певно, й ще комусь, мені про це невідомо), і я була у захваті від його уїдливої дотепності. На тому й розпрощалися. А через кілька днів поет зателефонував до Дніпра і надиктував мені, як редактору «Січеслава», ці катрени по телефону з проханням, якщо не надрукувати, то принаймні зберегти і оприлюднити їх пізніше. «Вони закатають вас в асфальт, ці нові спілчанські «реформатори», — сказав Петро Ілліч. На жаль, мені забракло мужності видрукувати цей чудовий сатиричний цикл. Пізніше я не мала вже такої можливості, бо «реформатори» забрали в мене сам журнал, тобто, право на його видання. У 2014 і 2015
роках я надіслала цикл в різні видання, та їх так ніде й не було оприлюднено. Видавці бояться «асфальту», а персонажі циклу — побачити себе Осадчуковими очима.
Даремно! Поет Віктор Корж, коли я йому прочитала катрени, від душі сміявся, вигукуючи «От Петро утнув! І як дотепно! Шкода, що я не був на з 'їзді і не потрапив в обойму розкритикованих!»
Сьогодні так бракує влучного дотепного слова Петра Осадчука, без цього «Ювеналового бича» розгулялася вільно усяка політична нечисть. Ми мали і втратили справжнього українського Ювенала. Без його усмішки й голосу стало темніше й холодніше на білім світі... Як журно...

Дніпро. Вересень 2016 р.

У моєму епістолярному архіві найбільше листів та листівок від поета, перекладача, критика, публіциста Петра Осадчука, який народився в с. Острівець сусіднього Городенківського району на Івано-Франківщині. З ним ми познайомилися 1981 року на залізничному вокзалі Коломиї, куди земляки його підвезли автом. Я впізнав відомого письменника і привітався, і вже ми розмовляли, наче давно знаємося. А й справді мені про нього, випускника-філолога Одеського університету, розповіли над Чорним морем солов'ї, коли я практикувався у видавництві «Маяк» і знайшов його редвисновки, погортав ним редаговані книжки, а також його видані дві збірки, бо він тут працював певний час редактором.
— Надсилайте добірку віршів, — сказав, заходячи у вагон. — І потелефонуйте моїй дружині, що все гаразд, я в дорозі додому.
Я тоді мешкав біля самого вокзалу. Тут же до Києва подзвонив і вірші наступного дня в конверт спакував. А через тиждень листа отримав від Петра Ілліча, який підтримав ав тора дебютної публікації у львівському журналі «Жовтень» з передмовою поета Романа Кудлика. Повідомив, що його ввели в редколегію нового журналу «Київ», сюди і подав мої творіння, які не були опубліковані з невідомих причин. Так само сталося і з добіркою для журналу «Дніпро», майбутній редактор якого в закритій рецензії на рукопис моєї першої збірки у видавництві «Каменяр» розхвалив верлібр «Хлопчик і сонце», а потім чомусь забракував його. І щоб погідніше стало, Осадчук запропонував мати справу зі столичним видавництвом «Молодь», з яким він співпрацює.
Я засукав рукава. Невдовзі читав і перечитував його рецензію і мені почала снитися перша «ластівка», яка, щоправда, не квапилась до мене прилетіти, навіть не зважаючи на так звану в 1985 році республіканську нараду молодих авторів, книжки яких готуються до друку. На неї я потрапив завдяки моєму доброму покровителю, за що вдячний, бо побачив багатьох письменників зблизька, зняв рожеві окуляри.
Там Петро Ілліч був одним із ведучих літературних семінарів, опублікував 28 березня 1985 р. в «Літературній Україні» огляд творчості учасників наради «Право на дебют», де я вичитав про «напружений нерв сучасного світовідчуття», що «часом не позбавлений нальоту літературного учнівства, та, як правило, позначений художнім пошуком, зігрітий живим диханням небайдужої до життя людини», яку «треба підтримувати, яка буде розвиватись».
Повірив у поетичні сили початківця. Не дивлячись на те, що той початківець взявся вперше грати в більярд у Ірпінському Будинку творчості, не вмів тримати кия. Осадчук же першокласний гравець, кий в його руках нагадує спис, яким він, витягуючись наскільки можна зростом, віртуозно досягає через хаос більярдних композицій найдальші кулі-зірки, і коли б'є, розлітаються іскри відносного спокою і рух творить метафору. Коли ж гатив києм, щоб загнати в лузу білу кулю вкрай напружений початківець, більярдний вчитель жартома повторював:
— Хто і як грає в більярд, той так і пише вірші! А через гору часу, згадуючи цей більярдний традиційно-модерний турнір, Петро Ілліч, вже знаючи пізнішу паліндромну творчість того початківця, знайшов нове вираження:
— Це були ваші перші, а тому і найкращі, паліндроми.
Чого-чого, а дотепності, гумору, іронії йому ніколи не бракувало. Навіть тоді, коли він сидів двічі поспіль (1990—1998) в ролі нардепа в залі українського парламенту. Ні в кого з письменників тут не було такої блискавичної реакції, як в одного з перших рухівців Осадчука, який воював римованим словом. Махом з-під пера вилітали епіграми, політична сатира про «веселе» наше життя-буття, про «героїв» нової доби, коли «У промінні призахідного сонця з висоти пташиного польоту купол Верховної Ради України скидається на літаючу тарілку».
Він готувався до кожного дня роботи, завжди мав що сказати. Зайшовши разом з поетами Михайлом Василенком та Василем Клічаком до його квартири в письменницькому будинку на вулиці Олеся Гончара, ми були вражені стосом акуратно складених з текстом стандартного розміру аркушів для виступу. Поруч стояли стоси опрацьованих книг з права та економіки, різна довідкова література. Він щодня ходив, наче на суд честі, брав усю чужу і загальну провину на себе, щоб очистити час від гріхів, всілякої облуди, сміття:
Я винен в тім, що світ не інший,
не розумніший, ніж він є,
і в тім, що лиходій найбільший
моє так любить, як своє.
Перший рядок цієї «Декларації про державний суверенітет душі», який є епіграфом, належить Леонідові Первомайському. Петро Осадчук його публіцистично розвиває в актуальному ключі, який завжди є для нього критичним виявом, що йде від бажання зробити світ кращим, починаючи не з ближнього, а з себе: «Я винен в тім, що світ продажний, а я не здатен на торги...» Тому і віриш його сповіді: «Україно, твоя
незалежність, — неначе політ у безмежність... Україно, твоя незалежність так захована в обережність, що в твоїй дивовижній долі волі менше, аніж у неволі».
Матеріалу для гостро соціальних творів вистачає. Він, як кажуть, валяється під ногами, нагнись і підніми. Приїхав на звітно-виборні збори письменницької організації. Сидимо поруч. Виступає відомий автор, який завжди переходить межі культурного спілкування. Петро Ілліч не витримує такого тону і каже: — Духовний пастир не може бути хамом!
Пригадую ювілей Петра Осадчука в Івано-Франківській філармонії, коли він був народним обранцем. Ой же і виросла жива черга з дарами до його персони! Хтось і щиро вітав, а хтось не так ішов до нього, як себе показати, помилуватися красномовністю. Один пан пішов на сцену з круглим буханцем під полою піджака, похизувався фамільярними випадами («А пам'ятаєш, Петре?..»), щось натякаючи на те, що не дасть пропасти, бо хлібом ділиться. А коли ж настав час виборів, оті всі лукавці десь ділися і обрали собі іншого посланця до парламенту III скликання.
Куди ж діваються бажання
своєю ж волею придушені?..
Здолавши сором і вагання,
не ввечері й не ранком раннім,
загляньте серед ночі в душу мені!..
Життєвий досвід Петра Осадчука невід'ємний від літературного. Відомо, що поет пише одну велику книгу, яка складається з його понад тридцяти книжок. Втаємниченим материком також є авторська антологія перекладів з п'ятнадцяти мов «Піднебесні паралелі», публіцистичні та літературознавчі статті, есеї, рецензії. Всі ці жанри, з провідним поетичним, мають своє особливе співвідношення і взаємодіють. Його розмаїта творчість відзначена багатьма дипломами премій, навіть Нобельської, якою нагороджують на Рівненщині за гумор і сатиру.
Традиціоналістові Петрові Осадчуку пасують такі творчі діапазони — від ліричної струни до інвективного грому. Модерніст має від нього букет епіграм, одна з них — «Хто не читає Василя Рябого, той втрачає багато і много». Перечитую листа, в якому розрадив автора, перефразувавши зауваження Володимира Лучука «А все ж таки, Василю, твої найкращі вірші — це твої діти» на відповідь: «А мої найкращі діти — це мої вірші». Ось на листівці найкоротший у світі відгук на тридцять великих і малих вінків сонетів «ЖалоколаЖ»: «Дякую за книгу, написану в недоступному для мене стилі». А ось знайомий почерк на збірці «Закон постійних величин»: «Поетові, який бачить світ в багатьох барвах з домінуючим сонячним кольором, — перемагать і жить!» Це написав Петро Ілліч наприкінці 1982 року в сільській лікарні Гвіздця,
де лежала важко хвора його мама. Сюди я прийшов пішки за кілька годин з Острівця, куди прибув дизельпоїздом, розминувшись з Осадчуком.
Таке поєднання ліричної і гумористичної стихій рятує душу від вічної похмурості. Петро Осадчук, не відриваючись від землі, відкриває на ній, грішній та святій, істинну красу:
Розбудили мене солов'ї на світанку,
Перші промені очі мені освітили.
Троє слів я виспівую безперестанку:
— Мене солов'ї розбудили.
І раптом у жовтні 2014 року поета не стало. Залишилися солов'ї, які будять душу і думки світанковим співом.
А я бережу короткого листа від Петра Ілліча: «Вітаю Вас, все ще юний друже Василю! Щиро дякую за надіслані ліричні мемуари про мою літературну персону.
Мемуари, написані за життя людини, це зворушливо до сліз. Пропоную Вашій увазі вісім рядків, які можуть Вам знадобитися під час написання другої частини біографічного дослідження:
Я прямо йшов і вертикально жив.
Долав круті підйоми самотужки.
Ніде й нікому персонально не служив,
Не опускавсь до ролі холуя і служки.
До слави я широким фронтом
Не йшов наївний, як дитя.
Життя моє було експромтом
Та й сам я був експромт життя.

м. Коломия

Здається, я його знав упродовж усього життя. А насправді познайомився вже коли мені було за п'ятдесят...
Хоча вперше побачив його ще десятикласником, 1972 року, під час зимових канікул. Якраз тоді почав писати вірші, друкуватися в обласних запорізьких газетах, тож мене послали представляти область на республіканський зліт юних авторів до Києва. Нами від Спілки письменників тоді опікувався Дмитро Білоус.
Під час одного із зібрань у Будинку літераторів, де ми читали свої твори під пильним оком маститих літераторів, мою увагу привернув гурт молодих людей, які розмовляли у коридорі спілки. Лідія Сіробаб, яка представляла Полтавщину (нині прізвище цієї чудової поетеси Лідія Віценя), сказала мені, що отой кремезний юнак із кучерями, — молодий поет Петро Осадчук... А я вже мав удома його збірку «Вітряк» (почавши писати, купував саме книжки молодих, бо здавалося, що саме за їхніми творами я швидше стану поетом), тож став спостерігати за людиною, яка вже
має книжку, і не одну...
Не знаю, про що вони говорили, бо стояв віддалік, але сміялися, навіть реготали, щось обговорюючи. І ось те обличчя Петра Осадчука, той його усміх, — широкий, щирий, як мовиться, на всі зуби, я запам'ятав на все життя! Так усміхатися може лише добра, відкрита людина, в якої немає злих, потаємних думок.
Адже недарма кажуть, що по тому, як людина сміється, можна судити про її вдачу. А й справді, — часом бачиш: ніби й вродлива людина, а ось гарна усмішка в неї не виходить, — замість осяяння якась гримаса...
Тож і лишилися відтоді в пам'яті засніжений Київ, Спілка письменників, розважлива, повільна мова Дмитра Білоуса, забронзовілість Миколи Бажана, сива генеральська папаха Юрія Збанацького, по-справжньому сині очі Марії Гаврилівни Сосюри, в якої нам поталанило тоді побувати у гостях у письменницькому будинку на вулиці Коцюбинського; ласкаві окуляри Тамари Коломієць і осяйна усмішка Петра Осадчука...
Потім я стежив за його творчістю, а коли вже навчався на факультеті журналістики у Києві, інтерес до поезії ослаб, бо тодішній декан Дмитро Прилюк орієнтував нас не на белетристику, а на журналістику.
А 1990 року я з радістю дізнався, що Петро Осадчук разом з низкою інших українських письменників став депутатом уперше обраної на демократичних засадах Верховної Ради. Тоді все українство не відходило від телевізора, ловлячи кожне слово представників націонал-демократичної Народної ради, куди входив і Петро Осадчук. Вони давали гідну відсіч компартійній більшості, групі «239», складеної із партноменклатури і «червоних директорів».
Але Петрові Осадчуку випало і самому побувати отією номенклатурою, хоча і на найнижчому щаблі консультанта. Однак якби у середовищі ЦК, інших тодішніх адміністративних органів зовсім не було таких проукраїнськи налаштованих людей, як Петро Осадчук (тоді вже він працював у Спілці письменників), то день 24 серпня 1991 року нам довелося б наближати ще дуже довго. Про це Петро Ількович згодом докладно розповість мені у розлогому інтерв'ю на дві полоси, вміщеному 2008 року у тижневику «Вісті Центральної спілки споживчих товариств України », де я тоді працював редактором відділу культури і літератури... А поки що я з Осадчуком особисто не знайомий, лишень слухаю його виступи у парламенті й читаю його твори у періодиці. Віддавна гострий на слово, він, пам'ятаю, навіть вмістив у парламентському «Голосі України» епіграми на колег-депутатів. Особливо дошкульними вони були для компартійної більшості і тих, хто їй симпатизував...
Та минули літа, — завершилися моє п'ятирічне редакторство у муніципальному «Вечірньому Києві» і депутатство упродовж кількох скликань Петра Осадчука.
Після «Вечірки», коли вже вийшла моя перша книжка есеїв «Синьйор Ніколо й синьйор Мікеле. Рим Гоголя і Капрі Коцюбинського», мене запросив на посаду відповідального секретаря Київської письменницької організації її тодішній голова Віктор Баранов. Тож до нас у приміщення Спілки частенько заходив і Петро Осадчук, — розмовляли, дискутували, навіть часом за чаркою.
Одного разу, коли Віктора Баранова десь не було, а робочий день наближався до завершення, до нашого кабінету зайшов Петро Ількович. Розговорилися.
«А чому б нам з вами, — каже він, — не піти кудись посидіти? Та ще долучиться один чоловік, Іван Володимирович Ковба. Знаєте ж його?». Я, звісно ж, зрадів такій пропозиції, тим паче, що давно хотів побувати у товаристві Осадчука, а з паном Іваном, колишнім заступником голови Держкомвидаву, ми упродовж п'яти років працювали пліч-о-пліч: він був директором видавництва «Київська правда», яке друкувало газету «Вечірній Київ».
Тож не редактор, не директор і не депутат вподобали затишний підвальчик на вулиці Костельній, аби поспілкуватися досхочу. Достеменно не пам'ятаю, про що ми говорили, — певно про колишню роботу, про завдані кимось образи, — але знаю, що мені тоді було комфортно, бо аж ніяк не шкодував, що редакторство проміняв на письменництво... Та й як можна було скаржитися й нидіти, коли Петро Ількович веселив нас своїми дотепними експромтами. Здавалося, — варто лише назвати йому чи то якесь слово, чи прізвище письменника або політика, як у Петра Ільковича відразу ж була готова епіграма.
Приміром, згадали прозаїка і критика Михайла Слабошпицького, який написав передмову до однієї з моїх книжок. Але оскільки в останні роки Михайло Федотович не балував письменників своїми критичними статтями, Осадчук відреагував приблизно так: «Нам жаба встигне дати цицьки, поки про нас напише Слабошпицький». Насміялися ми тоді доволі, і насамкінець я вирішив заплатити за
нашу добру вечерю. Але тут втрутився Петро Ількович: «Ви подивіться, пан Олександр хоче нас цим образити...». Тому, присоромлений, я замовк, тож розплатилися в складчину. Але поки ми сиділи в кафе, надворі пройшов дощ, з 'явилися калюжі. І Петро Ількович й з цього приводу видав експромт: «Після чарки ми люди недужі, то нащо нам калюжі?».
І таких перлів мною було почуто за роки спілкування безліч, — жаль, що я їх не записував, вийшла б ціла збірочка...
Відтоді не було такого випадку, коли б Петро Ількович заходив до Спілки і не знайшов мене, аби поспілкуватися на різні теми... Не втратився зв'язок і опісля, коли мене запросили очолити відділ культури і літератури тижневика «Вісті...», яким багато років керував передчасно померлий Анатолій Михайленко. Коли вийшла моя друга книжка «З Ніцци до Мужена. Від Башкирцевої до Винниченка», то, безумовно, одному з перших її подарував саме Петрові Ільковичу. І попросив виступити на презентації у Золотій залі Спілки. Вів той вечір Віктор Баранов, виступали Сергій Петрович Плачинда, який мені давав рекомендацію до Спілки, колишня моя заступниця у «Вечірньому Києві» Тетяна Федоренко (як сумно і прикро, що відтоді минуло лише 8 літ, а ці мої друзі, як і Петро Осадчук, у різні роки пішли в інші світи)...
І ось слово надали Петрові Осадчуку. Говорив довгенько, але не нудно, ретельно зважуючи кожне слово... У руках тримав книжку й було зрозуміло, що проштудіював він її від початку до кінця. Адже в наш час повелося, що дуже часто чи то колеги-письменники, чи журналісти можуть виголошувати довжелезні спічі про той чи інший твір, лише ознайомившись з його назвою чи передмовою. Та й передмови на прохання друзів також частенько пишуть, не читаючи рукописів.
У подібному ставленні ми з Петром Ільковичем мали змогу повною мірою пересвідчитися, читаючи деякі рецензії до доробків учнів-конкурсантів секції «Літературна творчість» Малої академії наук: банальна «шапка», далі — сірі загальники, висновок про те, що доробок вартий високої оцінки і розгонистий підпис чи члена спілки, чи кандидата, або й доктора наук. Прикро, що до цього формалізму, до окозамилювання привчали дітей, які лише почали торувати стежку в творчості. Але про Малу академію наук і місце в ній Петра Осадчука мова йтиме далі, а ми повернемося до отієї моєї презентації.
Петро Ількович сказав багато добрих слів, але й зробив незаперечні зауваження, зокрема до моєї першої спроби в драматургії, п'єси «Сон Марії Башкирцевої»... Але приємно було чути від маститого письменника високу оцінку моїх пошуків українського сліду в світі й удосконалення жанрів есею і подорожнього нарису.
Осадчук — із когорти тих «старомодних» людей, які роблять усе на совість, які не терплять приблизності й фальші. Обов'язковість завжди була його гаслом.
Згодом, коли він несподівано запропонував мені долучитися до очолюваного журі секції «Літературна творчість» Малої академії наук, я впродовж кількох років міг спостерігати, як ретельно, доскіпливо він готувався до кожного підсумкового засідання, де юні таланти з усієї України вже мали почути наш остаточний вердикт.
Але цьому передувала процедура заочного читання прози, поезії чи драматургії: представлені роботи я, Петро Осадчук і Петро Засенко ділили порівну, а потім збиралися втрьох, кожен репрезентував «своїх» і ми виставляли оцінки. Оті зібрання на квартирі в Петра Ільковича і Алли Іванівни Осадчуків були сповнені неповторною атмосферою добра, наснаги і приязні.
Петро Ількович, звісно ж, не проминав читати нові вірші, ділився думками з приводу останніх подій в країні й в нашій літературі.
Не відставав і Петро Петрович Засенко, який стільки перебачив і перечув на своєму віку. Йому варто було піднятися на кілька поверхів угору (живе у цьому ж будинку), але частенько запізнювався, мені ж з Виноградаря випадало приходити вчасно. Звісно, і з цього приводу, й з іншого у Петра Ільковича щоразу знаходилася низка дотепів. Приміром, він дуже майстерно обігрував звичку Петра Петровича повторювати після кожного речення «так би мовити»... І сміялися ми під час цих зустрічей, і сперечалися... Бо кожен відстоював свої кандидатури, особливо, коли в хлопця чи дівчини із МАНу вже тепер мигтіла іскра таланту. Тому мені часто доводилося читати уривки з віршів чи прози учнів, щоб таки переконати маститих
Петрів, що той чи інший вартий уваги...
І досі пам'ятаю (й дотримуюся його) застереження Петра Осадчука, що ми не маємо права робити будь-яких категоричних висновків щодо творчості старшокласників: зараз один чи одна ніби й подає надії, але не відомо, що буде згодом, а інші, тепер слабенькі, можуть зробити потужний ривок. Але й захвалювання у наших рецензіях, під час спілкування на захисті робіт також не було.
Правда, подана доказово, на конкретних прикладах, завжди сприймалася дітьми належно. Тому за шість років спільної з Петром Ільковичем, Петром Петровичем роботи в цьому журі (пізніше Осадчук долучить і четвертого, талановитого поета і перекладача Дмитра Чистяка) ми не мали жодної апеляції від старшокласників та їхніх батьків. Бо ця секція, з а проваджена у МАН на початку 2000-х років і першим головою журі якої став саме Петро Осадчук, суттєво відрізняється від інших філологічних. Тут контрольна з ба зової дисципліни, — української мови і літератури, — не повинна мати суттєвого значення, адже дитина не може, наприклад, дати порівняльну характеристику творчості Олени Теліги і Олега Ольжича чи написати до ладу нарис про Ліну Костенко, зате за вірші чи оповідання заслуговує найвищого балу.
Тому ми у журі всі ці роки боролися (я продовжую боротися і досі як голова, наступник Петра Осадчука) за те, щоб високо оцінені нами доробки таки отримали бодай якесь із призових місць, що дає певні привілеї при вступі до вишів. Але часто наші відмінники через низький бал отієї контрольної мали замість першого — друге чи третє місце... Але наприкінці, коли вже ми збирали дітей для оголошення результатів, Петро Осадчук давав їм таке напуття, що кожен після цього почувався переможцем! Величезний досвід публічної людини, — письменника, депутата, —
виробив неабиякий педагогічний хист... Та й не це головне...

У цій діяльності важливо любити дітей, вишукувати у їхніх творах натяки на талант, часом перечитуючи довжелезні, здавалося б, недолугі писання. Головне, — у кожному побачити бодай якийсь позитив. З нашого благословення вже заявили про себе у письменництві Анастасія Перевозник, Мирослав Тарнопольський, Олександр Пушко, Микита Григоров, Роман Чихарівський, Світлана Богданець та багато інших.
«Це чудово, Олександре, що вам подобається ця робота, — сказав якось Осадчук. — Ви б чули, як відгукувалися про цю мою одвічну увагу до молодих талантів колеги, увінчані лауреатствами, навіть зірками героїв: невже тобі, мовляв, Петре, цікаво порпатися в отих їхніх віршах, це ж даремне витрачання часу...».
Він, звісно, називав і прізвища, які мене неабияк подивували, адже на людях ці письменники поставали мало не рідними батьками молодих талантів.
Але повертаючи до засідань нашого журі на квартирі Осадчуків, додам, що проходили вони у кабінеті письменника, за столом коло полиць із книжками. Тут стояла на сьогодні допотопна друкарська машинка і лежали аркуші, списані почерком Петра Ілліча, схожим на мереживо: літери ніби й чіткі, але кожна має якийсь чудернацький вигин, що надає рукопису неповторного зорового змісту. До речі, свої висновки про творчі роботи старшокласників ми мали писати від руки, що надавало нашій місії додаткової відповідальності.
А потім, зазвичай, два Петри і я гостинною Аллою Іванівною запрошувалися до столу на кухню, де очікував гарячий обід чи вечеря. Одного разу господарка подала такий смачний суп, що й досі я його смак пам'ятаю. Чи то він був на курячому бульйоні, чи на м'ясному, чи зовсім пісний, але, певно, в оту картоплю, моркву і, здається, рис, Алла Іванівна вклала свою приязнь і любов. Як добре, що Петрові Ільковичу пощастило з дружиною, — і в радощах, і в прикрощах поруч. А в інтерв'ю для газети, яке я записував в отому ж Осадчуковому кабінеті, я з подивом дізнався, що Алла Іванівна, з якою Петро ознайомився в Одесі, виявляється, попервах була російськомовною, українською не розмовляла ніколи. Але кохання сотворило дива, і дружина українського поета відтоді говорить лише українською й упродовж усього життя була надійним опертям поета в усіх його діяннях...
Багато розповів він мені того дня, у газеті вмістилося основне. Приміром, про причини появи його, західняка, на філфаці в Одесі. Від самого народження Осадчук знав, що означає рідна земля, де вороги, а де — друзі. Народившись на Прикарпатті, мав родичів по лінії батька і матері, які воювали в УПА. Звісно, якби вступив до Львова чи Києва, то це б викрили швидше, а він вирішив податися до Одеського університету.
У багатонаціональному космополітичному місті було не до пошуку «українських буржуазних націоналістів». Там радше на сіоністів полювали. Водночас там був досить міцний гурт української молоді, який пізніше проявить себе на загально-українських обширах... Та найбільше мені з тієї розмови запам'яталися спогади про батька...
Уявляєте, повернувся з війни молодий, синьоокий чоловік, певно, з такою ж усмішкою, як у сина... І хіба міг сподіватися, що доля відведе йому лише сорок років! «Тож я і за тата живу...» — проказав тоді Петро Ількович. Батькові, усій родині Осадчуків він присвятить книжку філософської лірики «Родинний спадок», яку я від 2007 року маю з дарчим написом.
У жовтні 2015-го в залі Національного музею літератури ми зібралися пошанувати пам'ять Петра Ільковича, і сім'я поета вирішила виставити на загал частинку отого родинного спадку, — навряд чи знайдеться в нас багато родин, які таку річ зберігають...
А це поряд із книжками, знімками і рукописами лежала... дитяча полотняна сорочечка немовляти Петра Осадчука, що її усе життя зберігала ненька поета.
А тепер бережуть дружина, сини Роман і Андрій, семеро онуків... Я ніколи не бачив синів Петра Ілліча, але впізнав їх за усмішками, — усміхаються так, як батько...
На тому вечорі відома наша письменниця Любов Голота сказала про Осадчука одну важливу річ: він ніколи не полишав людину, з якою познайомився. Бо, згодьтеся, у повсякденні часто трапляється, коли ніби й добре знайомі люди, навіть приятелі, з часом роблять вигляд, що бачать один одного вперше: чи то хтось з них уже не при високій посаді, чи просто вони один одному вже «не корисні»... У Осадчука, впевнений, такого не було ніколи. Але знаю також, що він був безкомпромісним тоді, коли стосувалося честі й гідності, коли ніби добре знайомі люди зраджували цим ідеалам.
Окремою, і дуже важливою сторінкою життя поета Осадчука стала його багатолітня робота на Радіо «Культура», де він вів авторську передачу «Огонь в одежі слова». Мені пощастило не раз бути з ним поруч у прямому ефірі. Кожна моя нова книжка чи публікація в часописах ставала темою розмови. Тож ішлося про таємниці Гоголя, про сходжені мною італійські стежки Коцюбинського, про подорож до Китаю у пошуках українського сліду, де гідом став відомий співак Олександр Вертинський. Звісно ж, не обминули ми і Володимира Винниченка, Марію Башкирцеву, видатного танцівника Сержа Лифаря, говорили про паризьких емігрантів першої хвилі, зокрема Симона Петлюру, Нестора Махна, скульптора Олександра Архипенка...
Щоразу перед мікрофоном у студії перед ним лежали густо списані відомим почерком аркушики паперу, — до кожного виступу, як і до кожної вагомої справи в житті, Петро Ілліч готувався доскіпливо.
Для мене в ті роки було важливим те, що Осадчук схвально поставився до мого несподіваного захоплення пісенною творчістю, відвідував разом з дружиною концерти у Будинку учителя, де звучали пісні на мої тексти. Пишаюся, що навіть у його передачі, що не передбачено форматом, коли йшла мова про Францію, прозвучала наша з Леонідом Нечипоруком пісня «Дощ над Парижем» у виконанні Павла Мрежука.
А ще щороку темами «Огню...» були підсумки нашої роботи у журі Малої академії наук. Читали вірші юних, розповідали про перипетії творчого змагання... Петро Ількович запрошував мене на таку розмову й тоді, коли за його рекомендацією вже я став головою журі секції «Літературна творчість», де до нас із Дмитром Чистяком долучилися дві відомі письменниці — Людмила Таран і Теодозія Зарівна.
Досі не можу собі пробачити, що того тривожного літа 2014-го, коли в Україні вже палахкотіла війна, яка болем відгукувалася в серці поета Осадчука (а звитяга наших героїв — радістю і вірою в те, Україна відбудеться, Україна переможе) я з певних причин не зміг прийти до нього на таку підсумкову передачу. А це ж мала би бути остання наша зустріч! Ми тоді поспілкувалися по телефону (телефонували один одному частенько, — особливо на домашній, — розмовляли довго на різні теми), я запропонував Петрові Ільковичу запросити на ефір одну з призерів конкурсу, чудову поетесу Еллу Євтушенко з Києва, з творчістю якої Осадчук був також знайомий, бо таки не поривав зв'язків із Малою академією, співпрацюючи з її Київським міським відділенням. І дівчина не розгубилася в прямому ефірі, — читала свої твори, відповідала на запитання ведучого... Цю передачу я вже потім почув у запису.
Ми з Петром Іллічем у ці роки здружилися настільки, що й не мислили, аби не прийти на мій чи його творчий вечір (добре пам'ятаю останній, у Будинку учителя, який вів наш спільний друг Віктор Баранов і де звучали пісні на слова Осадчука), або на якесь зібрання, куди нас запрошували обох. Сповненою неповторної аури стала для нас київська Пріорка, пов'язана з ім'ям Тараса Шевченка, адже саме тут, у розкішному саду, міститься учнівський еколого-натуралістичний центр, де навесні, коли квітували дерева і трави, і відбувалися засідання нашого журі «Літературної творчості».
У цій місцевості, лишень трохи віддалік, у кав'ярні на площі Шевченка, я вирішив відзначити 2010 року своє 55-ліття. Прийшли родичі, колеги, університетські викладачі й, звісно, Петро Ількович із Аллою Іванівною. Мої нові друзі, музиканти і співаки, виконували пісні на мої слова. Танцювали, веселилися, підносили подарунки...
Але найдорожчим подарунком того вечора став виступ поета Осадчука. Доти мені, звісно ж, присвячували віршовані привітання, але здебільшого аматори.
Осадчукове ж стало особливим, яке на все життя лишиться. Бо це слово Поета, який у тридцяти рядках зумів подати і життєвий шлях, і творчу вдачу людини...
Досі зберігаю цю листівочку, списану таким знайомим почерком, і досі мене гріє неповторна усмішка Петра Ільковича:
ОЛЕКСАНДРОВІ БАЛАБКУ
З ВИСОКОЇ НАГОДИ
Ой, Балабко жив — не тужив,
Чекав благодатних змін...
Від рідних врожайних нив
був подався на Сахалін.
Солдатський погриз сухар,
в любові спізнав добро.
Та піднятися вище хмар
Сашкові сприяло перо.
Сидіти на місці не звик,
спішив до крайнеба на звіт.
В нього вселивсь мандрівник,
щоб пізнати великий світ.
На Капрі і в древній Рим
заганяли вітри шукань.
Бо нових відкриттів нестрим —
творчості щедра дань.
Краще збагнути свій край —
Побувати в чужих краях.
То й злітати посмів у Китай,
як перелітний птах.
Він знаходить далекий світ,
що в чужій причаївся судьбі,
щоб відкрить український слід
і примножить його в собі.
Він знає: у час протиріч
написать про безсмертних зумій,
ніби сам ти безсмертю навстріч
круто йдеш по дорозі крутій!

24. 04. 2010 р.

З Петром Іллічем Осадчуком ми не могли не зустрітися. 1980 року, коли я почав працювати в літературній редакції Українського радіо, Петро Ілліч очолював правління Київської організації Національної спілки письменників України. Отже, поет і журналіст обов'язково повинні були познайомитися хоча б тому, що їх зобов'язували до того їхні службові та фахові обов'язки.
Але була ще одна причина: у ті роки традиційно в програмі Українського радіо щодня о 9 годині 15 хвилин звучали вірші передусім членів НСПУ — тобто, дні народження вітчизняних поетів розпочиналися не лише ефірним вітанням, але й звучанням їхніх віршів. Таким чином, щороку 2 грудня вранці радіослухачі знайомилися з новими й вже відомими творами Петра Осадчука (здається, це було непогане, хоча, звичайно, формально встановлене правило, яке, можливо, добре було б і сьогодні відродити; адже комерційний дух наших нинішніх ЗМІ вижив з ефіру передусім радіотелепередачі, присвячені гуманітарним проблемам, зокрема, літературі, мистецтву, освіті та науці).
У дні наших перших зустрічей Петро Ілліч цікавився моєю біографією, життям, але робив це тактовно й з ледь помітною посмішкою на вустах (пізніше, я побачив у погляді не тільки нотки радості, але й суму в очах поета, котрий, щоправда, як міг, ховав ті похмурі відтінки свого настрою від співбесідника). Дізнавшись, що я двоюрідний брат київського поета О. О., Петро Ілліч розповів, що зовсім нещодавно мав з О. О. невимушену тривалу розмову під час більярдної гри й не все зрозумів з його розповіді. Я відповів, що не хотів би деталізувати інформацію, котра стосується більше особистого життя брата і Петро Ілліч не заперечував проти того (до речі, він більш ніколи не повертався саме до цієї теми, хоча його цікавили письменницькі долі, особливо, якщо якась родина мала кілька письменників (річ у тім, що О. О. мав меншого брата (по матері) — запоріжця О. А., теж члена НСПУ). Вже по цьому можна упевнено судити, що Петро Ілліч був гідним працівником (секретарем правління) столичної письменницької організації, керувався у своїй діяльності не офіційними вимогами, а бачив свою роль набагато ширше.
Треба зауважити, що по-різному зустрічали радіо-журналістів мешканці письменницького будинку по вулиці колись імені Чкалова, а тепер Олеся Гончара.
У більшості випадків ті зустрічі були приємними. Очевидно, добре було б згадати для історії про ті часи Українського радіо, про наших авторів та взагалі життя відомого письменницького будинку, тим більше, що яскравий приклад, який переконує в доцільності пропонованого
видання для літопису української літератури є. Син видатного драматурга М. Куліша — Володимир Куліш, 1966 року видав у діаспорі «Слово про будинок «Слово» (так називався письменницький будинок у Харкові, де жили М. Хвильовий, П. Тичина, Остап Вишня та багато інших відомих літераторів) — цікаву річ не лише для дослідників історії літератури.
Так от від Петра Осадчука я завжди йшов з добрим настроєм (мав Петро Ілліч дар, не кожному даний, не зважаючи ні на що, підтримувати в людях оптимістичне сприйняття життя). Для прикладу розповім лише про одну історію, котра мене не лише здивувала, але й яка зміцнювала довіру і до Петра Ілліча, й взагалі до людей.
Друга половина 80-х років минулого століття відзначилася стартом Горбачовської перебудови», про яку сьогодні дехто згадує з іронією, але все ж це були цікаві дні (жаль, тільки, що ми не побачили тоді в них отруйних тенденцій, що розплоджувалися в монархічній Москві й через кілька десятиліть призвели спочатку до макабричного (жахливого) спалаху ненависті між колишніми так званими союзними республіками, а пізніше до ініційованих московитами-росіянами кровопролитних війн на Кавказі, в Придністров'ї, а нині в українському Донбасі).
Тогочасний розвиток демократичних рухів породжував і позитивні зміни. Особливо, щодо відкриття замовчуваних та сфальсифікованих ідеологами тоталітарного режиму сторінок історії.
Надзвичайну увагу радіослухачів тоді привертала творчість письменників, яких ми тепер знаємо, як покоління «Розстріляного Відродження». Це сотні поетів, прозаїків, драматургів, загиблих в сталінських катівнях і про яких навіть через тридцять років по смерті кремлівського диктатора не можна було згадувати в телерадіопрограмах.
Щоб молоді покоління читачів глибше розуміли, про що йдеться, коротко (лише кілька епізодів) нагадаю атмосферу, в якій працювали у ті часи журналісти.
По-перше: до виходу в ефір радіопрограма проходила 9 рівнів цензурного контролю: її текст візували завідуючий відділом, головний редактор літературної редакції, кілька чоловік — працівників дирекції програм республіканського радіо, а головне — державно-партійна цензура (так званий Головліт — головне управління у справах літератури і видавництв).
Серед керівників Українського радіо були різні люди. Наприклад, один із заступників директора радіопрограм — І.Б., був доброю людиною, не пам'ятаю нічого негативного про нього. Але...
Якось І. Б. запросив мене до свого кабінету:
— Ви що ж, газет не читаєте?
— Чому? Читаю.
— А що ж ви пропонуєте до ефіру такі вірші?
— Не розумію...
— Ось дивіться: поет пише про осінні листочки, що розлітаються... Один далеко від дерева відлетів. Йому самотньо...
— І що ж тут такого?
— Як же що? Це ж поет натякає, що у нас щодня міністри вилітають з уряду, як ті листочки (за Горбачова справді часто повідомлялося про звільнення від посади того чи іншого урядовця в Москві).
Або йде щотижневе (у понеділок) обговорення радіо-ефіру. Директор програм Г. М. (між іншим, член Спілки письменників, гуморист) іронізує з працівників літературної редакції УР:
— Вже скоро дійде до того, що хтось і вірші Драй-Хмари ставитиме в програми чи пропонуватиме для запису до «золотого фонду» (?!).
Але вже тоді було зрозуміло, що наступають радикальні зміни, які ніяка політична чи каральна сили не здатні спинити. Проблемою номер один для працівників літературної редакції тоді була відсутність достатньої кількості текстів творів письменників покоління «Розстріляного Відродження». Ми мали можливість говорити про біографії, але не могли ґрунтовно підкріпити сказане літературними творами поетів, прозаїків, драматургів, публіцистів.
Я навчався в університеті не в Україні, а в Росії, де цензурний контроль щодо українських діаспорних видань не був таким жорстким, як у нас. Під час навчання у Далекосхідному університеті (Владивосток) мені пощастило познайомитися з поетом Василем Голобородьком, який після злочинного з боку влади відрахування з Київського університету служив у «стройбаті» на Далекому Сході. Він і відкрив мені творчість багатьох тоді маловідомих письменників, зокрема, футуриста М. Семенка, котрий теж проходив за царських часів військову повинність у Владивостоці. Були й інші джерела, через які проникала потрібна й цікава інформація щодо минулої й сучасної літератури.
Яке ж було моє здивування, коли одного разу я в домашній бібліотеці Петра Ілліча побачив мюнхенське видання антології «Розстріляне Відродження» (1959). Формат томика можна назвати кишеньковим, хоча товщина його була сантиметрів 5, не менше (так що носити його в кишені було, мабуть, неможливо).
Але ще більше я здивувався, коли господар на моє несміливе й обережне прохання дав мені той томик для використання під час підготовки передач.
Але й це ще не все.
Петро Ілліч 7 років терпляче чекав і не нагадував мені про те, що книжку треба повернути (я зробив це лише тоді, коли придбав для власної бібліотеки антологію в Юрія Ткача — видавця й перекладача з Австралії, котрий завозив книги в Україну й поширював їх тут ще до 1991 року).
Те, про що я розповідаю, краще зрозуміє той, для кого книга — свята річ. Признаюсь, я стараюсь не виносити свої книги з дому — і все через те, що є люди необов'язкові й такі, що, одержавши рідкісне видання, «гублять» їх тощо.
Шановний Петро Ілліч розумів, що його примірник «Розстріляного Відродження» працюватиме! Що радіослухачі відкриють для себе неповторний світ видатних письменників покоління 30-х років минулого століття (знищених кривавим кремлівським диктатором), без чого неможливо глибоко зрозуміти творчі пошуки й досягнення літера турного покоління «шістдесятників», котрі мали схожі й творчі, й трагічні людські долі (горе-лідери СРСР Брєжнєв, Андропов, Суслов продовжили «справу» Сталіна).
...Зовні П. Осадчук, здавалося б, мав вигляд оптиміста (демонстрував це і в своїй творчості). Але в душі був сумним і задумливим (переживання, видно ж, і знищували його серце, яке врешті-решт не витримало).
Коли Петро Ілліч чув інколи несправедливі закиди від опонентів щодо якихось його кроків чи рішень, говорив тихим голосом «Нам, західнякам, інакше не можна було вести себе. Заради творчості доводилося йти й на компроміси».

Здавалося, що Петрові Осадчуку не буде віку — такий він був оптимістичний, переповнений позитивними емоціями, щедрий на дотепне веселе слово. На жаль, Господь кожному відміряє відповідний шлях, як і виставляє стовпи верстовії, аби спрямувати до життєвої мети. Згадуються останні місяці доброго сусіда по будинку, уже після складної операції, яку він переніс. Ловиш себе на думці: так, був він до кінця на лінії вогню, де маєш бути не туристом, а справжнім бійцем за дорогі ідеали. І коли він з натугою збирався раз на тиждень вести публіцистичну передачу на радіо, коли тяжко переступав через поріг хати і занурювався в громохку стихію Києва, було зрозуміло — ні, не поступиться поет ні хворобі, ні тим негативним явищам, які вкорочують віку митцям ось уже понад два десятиліття, бо найстрашніша біда, коли не справджуються надії на здійснення твоїх мрій про щасливе життя рідного народу.
Йому, як і іншим літературним перевесникам, випало жити в нелегкі часи. Друга світова війна, повоєнне недоїдання, безкінечні експерименти над людською цільністю, великі надії і такі ж великі втрати на схилі віку. Багато хто, ніби впавши з іншої планети, огульно проклинає минуле, не забуваючи бити себе в груди — мовляв, я з колиски повставав проти комуністичних терористів. Але ж це тільки гра, позерство. Головне — чи був ти прислужником системи, чи намагався бодай щось врятувати для майбутнього. Таким демагогам я не вірю, бо саме вони, як правило, й запобігали перед сильними світу цього.
Петро Осадчук таким не був, працюючи в комсомолі та партійних органах. Принаймні ніхто не може дорікнути йому, що когось з колег затоптував. Писав панегірики тодішній владі? А хто з нас не робив цього — чи то від незнання багатьох кривавих партійних оборудок, захованих в темні архіви, чи для порятунку книги? Та зовсім не це визначало головну лінію поведінки Петра Ілліча. Це засвітилося особливо яскраво, коли він почав працювати в апараті Спілки письменників України. Очолював бюро пропаганди художньої літератури — з 'явилися цікаві новації в його роботі.
Не загризали одне одного інженери людських душ і в Київській письменницькій організації, коли він був одним з її очільників у часи Юрія Збанацького.
Як це не схоже на нинішні часи, коли в письменницькій родині буйно розрісся розбрат, коли високі дубові двері старовинного особняка на Банковій штовхають ногами!
Його чітка громадянська позиція проявилася публічно, коли він став народним депутатом. Хто не пам'ятає виступи Осадчука на захист України, її мови, культури? Він не вирішував свої меркантильні інтереси, а чесно відробляв довіру виборців. Згодом, розкусивши дволикість парламентарів, написав такий нищівний поетичний портрет продажного законодавчого утворення, що його рядки буде читати не одне покоління українців. Публіцистичний стиль, притаманний і попередній творчості, тут проявився особливо яскраво.
Петро Осадчук належав до природних лідерів. Саме цим пояснюється те, що довкола нього завжди було людно, панувала особлива товариська атмосфера. Він умів і втішити, і насторожити іронією, і просто зробити щось таке, що стало потребою дня. Недаремно до нього горнулися і ровесники, і ветерани.
Особливою рисою Петра Осадчука була велика шаноба до родини. Не раз можна було почути навіть у великому гамірливому товаристві, схильному до стихійних вчинків, що вже пора додому, що там чекають дружина і діти. Це ще одне свідчення глибокої натури поета й людини.
Він ніколи не вихвалявся своїми літературними досягненнями, не бив себе в груди, знаючи, що під високим небом поезії вистачить місця кожному. Його творчий доробок складає окремішне місце в українській літературі. Як і сам поет, що виробив собі місце під небесами красного слова.

Навколо редакції газети «Вечірній Київ», яку я редагував з кінця 1985 року, гуртувалися київські письменники, оскільки часопис, використовуючи деякі послаблення так званої перебудови, порушував гострі тогочасні проблеми. Саме тоді я ближче познайомився з Петром Осадчуком, який був секретарем правління столичної письменницької організації, на загальних зборах якої він оголосив проект програми Народного руху України за перебудову. ЦК Компартії України вбачав велику загрозу в новостворюваній організації і доручив одному з найдосвідченіших своїх функціонерів Кравчукові не допустити створення нової структури.
Але НРУ таки був створений попри шалений спротив системи. «Вечірка», долаючи тиск партійних органів, продовжувала підтримувати новостворену громадську організацію. Це ще більше зблизило редакцію з активістами Руху. Значна група рухівців, як і колишніх політв'язнів радянської системи, була обрана депутатами українського парламенту 1990 року — вони й склали осердя опозиційної Народної ради, в якій об'єдналися 125 однодумців. В їх числі
були і ми з Петром. Там я ще більше зійшовся з іскрометним поетом. Хоча і до цього ми часто зустрічалися з різних нагод у квартирі його давнього товариша по навчанню в Одесі Анатолія Качана, а в Києві ще й сусіда — квартири їхні поруч у багатоповерховому будинку.
Скрізь — чи то у Верховній Раді, чи то в дружньому сусідському колі, та, власне, у будь-якому товаристві — невгамовний Осадчук сипав римованими експромтами і цим привертав загальну увагу.
У сесійній залі депутати від Києва були розміщені у перших рядах крайнього, правого, якщо стати обличчям до президії, сектора. Мені випало сидіти у другому ряду поруч з недавнім очільником ЦК компартії України Івашком. Петро з цього приводу жартував: «Ти ніяк не можеш відірватися від свого партійного патрона, та голосуєш усупереч йому; дивись, бо виключать із партії». Ми спілкувалися на зібраннях опозиційної Народної ради у стінах парламенту, у редакції «Вечірки», куди Петро приносив свої твори, на його радіопередачах, куди запрошував для діалогу і мене, на застіллях у Качана, де він завжди був присутній із дружиною Аллою. Дивував своєю працьовитістю та повсюдністю, скрізь устигав: і в парламенті, і в Народній раді, і в Спілці письменників, і в редакціях, і на різних заходах у Будинку літератора та поза ним.
Осадчук написав понад три десятка книг. Його творчість відзначена багатьма літературними преміями. Серед них — і нобельська, як жартував Петро, — присуджена йому на Всеукраїнському фестивалі гумору в селі Нобелі Рівненської області 2003 року.
У мене є кілька його книг з автографами. Останні три книги подаровані водночас на дні народження Анатолія Качана 2013 року з надписами датованими тим же днем. Одна з них — збірка сатиричних та гумористичних мініатюр «Пень-клуб, або Паранормальні явища». Поряд з новими мініатюрами тут вміщені вибрані твори із книжок різних років видання («Літаюча тарілка», «Реєстр українського лайдацтва», «Паранормальні явища, або мала енциклопедія великого лицедійства». Таким чином, вийшов том відібраного самим автором його сатирично-гумористичного сміху.
Проте є в книзі й такі рядки, що викликають не сміх, а скорше сум. Як от:
Розбіглись друзі. Хто куди.
Хоча б один з 'явився в хаті.
Хто став під церкву від нужди,
А хто вже вибивсь у багаті.
Та попри це, автор упевнений, що сміх сильніший від плачу, про що й зазначив у автографі.
Веселому Віталію Карпенку з думкою про те , що сміх — сильніший від плачу.
16. І. 2013 р.
Того ж 2012 року видана й друга подарована мені книга — «Вище України тільки небо». Це, як зазначає автор на титулі, «Статті про літературу і політику, щоденникові свідчення народного депутата, названі «Нотатки з минулого тисячоліття, або Записки українського не божевільного». Тут подані зібрані вірші, ст ат ті, щоденникові записи, рецензії про його творчість.
Попри властивий поетові оптимістичний тон, у книзі уже відчуваються прощальні нотки. Особливо у прикінцевих сторінках, які закінчуються розділом «Зухвалі думки в обіймах небожевільного оптиміста». Під заголовком «Підсумовую і оглядаюся» на титульній сторінці Петро Ількович у властивому йому стилі написав:
Одному з перших хоробрих у боротьбі за незалежність України Віталію Карпенку — кожен день, кожну мить Перемагать і жить!
П. Осадчук 16 січня 2013 р.
Третю і останню зі згадуваних книг автор озаглавив «Загострене чуття провини» і додав образно символічне уточнення «Лірико-публіцистична кардіограма часу». У ній зібрані ті твори, що написані в різний час, але, схоже, не були опубліковані. Автор сформував їх тематично окремими розділами-гронами — їх вийшло дванадцять, — відповідно озаглавивши. Скажімо,
перше гроно — «Невидиме поле битви» — увібрало вірші про духовний стан поета, його місце у цьому світі, що сприймається ним як поле битви, в якому треба зайняти активну позицію. У шостому гроні «Своєрідність і спорідненість» вміщені поетичні привітання колегам по літературному цеху і друзям з різної нагоди, здебільшого до їх ювілеїв — Іванові Драчу, Любові Голоті, Світлані Короненко, Світлані Йовенко, Данилу Бакуменку, Василю Василашку та багатьом іншим. Знайшлося місце і для поетичного слова на пошану пам'яті Олеся Гончара у день його 90-річчя.
І все це — не банальне славослів'я, чим дехто іноді грішить, а повнокровна поезія — виважена, образна, з глибокою думкою.
Завершує том дванадцяте гроно, озаглавлене «Епілог як новий пролог». Є тут мініатюра, яка багато що пояснює:
Радію за себе й за друга,
побачивши праці плоди.
А на серці якась невимовна туга,
ніби за втраченим назавжди,
ніби нині вже стало вчора
і серце окутує туга чорна.
Ці настроєві рядки ніби підсумовують всю книгу, засвідчують відчуття неминучого — від того і туга чорна, що окутує серце, і загострене почуття відповідальності за все, що коїлося і коїться в рідній Україні. Про цю відповідальність нагадує і автограф, який я сприйняв як свого роду прощальне слово та настанову продовжувати нашу спільну справу.
Послідовному в межах еволюції, талановитому публіцистові Віталію Карпенку з вірою в ту справу, за яку дорого заплатили наші славні попередники.

16 січня 2013 р.

Пам'ятаю Петра Осадчука ще з дитячих років. Адже відтоді, а може ще і до мене, він дружив із моїм батьком — Олегом Чорногузом.
Перша моя зустріч з Петром Ільковичем була, здається, у 1971-му році в Одеському будинку творчості, де наша родина відпочивала влітку. Я тоді був школярем-першокласником. Там же був на відпочинку і поет Петро Осадчук. Пам'ятаю його поетичну збірочку малого чи не кишенькового формату, на жаль, назву не пам'ятаю, але у свідомість врізалося те, що вірші мені сподобалися, і я один із них вивчив напам'ять і якогось гарного літнього дня після пляжування підбіг до батька, який бесідував з Петром Ільковичем і сказав про це. Мене ж, звісно одразу попрохали прочитати. Нині вже не згадаю всього тексту його, лише один рядок пейзажної лірики: «А гілка тихо поколисує». Пам'ятаю також, що цей рядок проходив рефреном через увесь вірш, напевне тому й засів так міцно між мозкових звивин. Петро Ількович був цим так потішений, що сам запам'ятав цей випадок і через багато років згадував його у наших бесідах.
Взагалі пригадую його завжди життєрадісним, бадьорим, веселим і сонячним чоловіком. Наступний спогад, це вже були наради молодих літераторів у Ірпінському будинку творчості під Києвом з 1980-го по 1983 роки, коли я був їх учасником і був саме у семінарі, котрий вів Петро Осадчук, як один із наставників молодих літераторів. Зі мною разом були нині вже відомі постаті в літературі і мої друзі, лауреати Шевченкової премії Павло Гірник, Кость Москалець, а також Оксана Забужко, Валерій Герасимчук, на жаль, нині покійна Людмила Гнатюк.
Петро Ількович вів семінари активно, весело, але й серйозно також. Пригадую, Оксану Забужко він представляв перед виступом: поет і філософ — оскільки вона навчалася тоді на філософському факультеті Київського держуніверситету імені Т. Г. Шевченка.
Коли в обговоренні я похвалив поезії Людмили Гнатюк і взагалі назвав її жінкою, схожою вродою на голубу планету, то Петро Ілліч неодноразово це згадував і цитував мене, коли йшлося саме про творчість Л. Гнатюк.
Пам'ятаю обговорення творчого доробку Івана Малковича в стінах Спілки письменників у Києві, яке вів Петро Ількович (це було у 1980 р.), і з якою любов'ю і увагою ставився до творчості молодого, перспективного земляка з Івано-Франківщини.
З 1982 по 1985 роки я жив із батьками у будинку, збудованого за гроші Літфонду для письменників по вул. Чкалова 52 (нині Олеся Гончара), де жив до останніх років своїх і Петро Осадчук, ми були добрими сусідами. У цей же будинок переїхало і видавництво «Радянський письменник» (нині — «Український письменник»). З цього приводу Петро Ількович дуже дотепно висловився: «Ну що ж, тепер нам, письменникам, дуже зручно буде співпрацювати з видавництвом. Оскільки ми всі над ним знаходимося, то можна спускати туди рукописи сміттєпроводом».
У 1983 році я одружився і на відзначення цієї сімейної урочистості був запрошений і Петро Ількович. Там проявився його хист майстра віршованого експромту.
Пригадую, він підійшов до моєї троюрідної сестри Валентини, вродливої жінки, і щось прошепотів їй на вухо. Вона пирснула зі сміху і вибігла в іншу кімнату.
А мені він сказав, про що він їй прошепотів: «Як дивлюсь на груди Валі, хочу пить з її сандалі». Петро Осадчук, на мою думку, був неперевершеним ведучим на літературних вечорах, на багатьох з яких мені довелося побувати. Завжди сипав дотепами, умів вийти зі складної ситуації. Він знав, що є письменники, які люблять довго і часто безпредметно говорити на виступах. То як ведучий він застерігав:
«Товариство, давайте домовимося про такий регламент виступів: кому є що сказати, говорить 3 хвилини, кому немає що сказати — 5 хвилин».
Двічі — у стінах Національної спілки письменників України і у Будинку Вчених він був ведучим моїх творчих вечорів, і завжди вів у тому руслі, в якому відчував мене —лірично задушевно, коли йшлося про ліричну поезію чи музику, та вельми весело, коли йшлося про веселі пісні чи мою пародійну творчість.
Він був редактором двох моїх збірок «Березнева ностальгія» (2007 р. ) і «Велесів Гай» (2013). Пригадую, коли ми обговорювали збірку «Березневу ностальгію», Петро Ількович пропонував мені змінити її назву на «Велесів гай» — так називався розділ моєї пейзажної лірики у збірці, як на його думку — найвагоміший, і я за його порадою поставив цей розділ першим у збірці, але стару назву залишив. Однак згодом, готуючи до видання нову свою книжку, я згадав про пропозицію Петра Ільковича і втілив її в життя — назвав так своє нове видання, тим більше, що воно цілковито складалося з поезій пейзажної лірики і тому назва «Велесів гай» була тут найдоречнішою. Я знову запросив бути редактором її Петра Ільковича, сказавши, що нарешті реалізував його ідею. Він був приємно здивований і з задоволенням взявся за редагування.
Правки у ній зробив суто косметичні, відзначив, що моя літературна майстерність зросла і благословив її у світ зі своїм редакторським висновком.
Пізніше, як ведучий на Українському радіо програми «Огонь в одежі слова», запросив мене до ефіру.
Він знав, що я співак-бандурист, але сказав, що хотів би в цій передачі представити мене більше, як поета, і попросив прочитати 23 вірші (!) із 70. Передача тривала чи не 50 хвилин, насамкінець, прочитавши 21 вірш, я вже трохи стомився, тоді Петро Ількович прочитав ще дві мої поезії сам, вважаючи, що їх не можна оминути увагою. Ось з якою любов'ю, повагою і увагою він ставився до мене, як до учня і молодшого колеги. Пригадую його прекрасний експромт, мені присвячений:
Союз слова і музики —
Найкращий з усіх союз,
Підкрутивши козацькі вусики,
Каже Ярослав Чорногуз!
Взагалі Петро Осадчук — це був полум'яний патріот України, народний депутат Верховної Ради, який на всіх своїх посадах відстоював українство — мову, культуру, захищав українську природу і екологію, виховував патріотично налаштовану письменницьку молодь і всіляко підтримував її, був чудовий сім'янин — чоловік, батько і дідусь.
Вічна Вам пам'ять, незабутня вдячність, дорогий Петре Ільковичу!

Світлій Пам'яті Петра ОСАДЧУКА,
Поета — Громадянина, присвячую...
Доля звела мене з Петром Іллічем — щирим другом Бородянського краю — десь у середині сімдесятих років минулого століття. Він часто приїздив до райцентру, відвідував село Раску, селища Пісківку, Тетерів, інші навколишні села, зустрічався з ветеранами Другої світової війни, вчителями, школярами.
Тісна творча дружба єднала його і з колективом редакції газети «Вперед», тут працював її відповідальним секретарем В. М. Мороз, найближчий друг і товариш студентської юності. Петро Осадчук і Віктор Мороз були гордістю філологічного факультету Одеського державного університету ім. І. Мечникова.
У ті часи редакція газети «Вперед» стала осередком творчого єднання П. Осадчука з письменниками, нашими земляками В. Лупейком, М. Сіренком, А. Камінчуком, В. Каменчук. Саме тоді, вже знаного Поета глибоко потрясла трагічна доля села Раска нашого району, дотла спаленого фашистами 11 квітня 1943 р., а 600 його жителів, переважно дітей і старих, — фізично знищених.
Петро Ілліч щиро допитувався у наших земляків про все, що діялося у ті фронтові дні і ночі... і занотовував, занотовував усе почуте до свого нерозлучного записника. А були ще десятки і сотні напружених годин роботи в архівах Києва, бібліотеках, музеях.
Наприкінці 1975 р. Поет завершив роботу над поемою «Раска — біль і любов». І вже навесні наступного року вона побачила світ. Згодом, 1977 р., П. Осадчук умістив поему в книзі вибраного «Іспит».
Новий твір Поета викликав тоді нечуваний інтерес і захоплення не тільки читачів Бородянщини, а й України, Білорусі, Польщі. Автор у поетичній формі переосмислив не тільки Долі усіх закатованих нацистами поліщуків, а й долі сотень тисяч, мільйонів безневинно закатованих людей, що проживали у понад 280-и селах і селищах України. За різними оцінками фашистські нелюди знищили по стільки ж сіл і селищ з мільйонами жертв у сусідніх Білорусі й Польщі.
Не будемо докладно зупинятися на художніх особливостях Поеми, її просто треба читати. Як, до речі, й інші твори високого громадянського звучання незабутнього П. Осадчука. Світлої пам'яті П. Осадчук у своїй книзі «Незрима стріла часу. Вибране, нове і наново написане» умістив прозовий твір-сповідь: «Підсумовую, але не сумую». Як на мене, так міг написати про себе, про усіх нас, що народжувалися і вмирали на зламі століть-тисячоліть, тільки один Чоловік, це — Петро Ілліч Осадчук.
Алла Іванівна — дружина поета і найвимогливіший редактор Осадчукового слова — талановито опрацювала твір, сповідь Поета «Підсумовую, але не сумую», і у форматі афоризмів опублікувала їх на шпальтах авторитетного всеукраїнського тижневика «Слово Просвіти».
А головний редактор видання, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Любов Голота, у день річниці пам'яті Петра Осадчука 7 жовтня 2015р. із вдячністю презентувала кожному учасникові вечора примірник видання.
Хотілось би, щоб ця скромна публікація нагадала нам усім про Петра Ілліча, якого, за звичаєм кутка Бородянки «Старики», визнали Своїм. З діда-прадіда повелося, що усіх, хто поселявся на «Стариках», вважали забродами, і довго-довго придивлялися до них. Але, якщо людину, як кажуть, «понаравили», то вважайте, це — назавжди.
Читача хай не бентежить назва цієї статті. Щоразу, коли доводилося зустрічатися з Петром Іллічем, він з притаманним тільки йому колоритним голосом тепло і дружньо промовляв: «Миколо! Ой надіну рукавиці та й поїду в Луховиці».
Колись Бородянський район був поріднений з Луховицьким районом Підмосков'я. Організовувалися творчо-виробничі зустрічі почергово, то на Бородянщині, то на Луховиччині. На одну з них, здається у лютому 1978р., до складу Бородянської делегації був запрошений і П. Осадчук. Пам'ять зберегла незабутні миті перебування у Підмосков'ї, надто на сусідній Рязанщині, у селі Константіново, малій батьківщині С. Єсєніна. Хто буде читати поезії П. Осадчука, обов'язково натрапить на мотиви, навіяні українському Поетові від перебування на благословенній землі селянського Поета Росії.
Згадую той лютневий морозяний вечір біля районного будинку міста Луховиці. Ми виходимо з автобуса (до речі, ЛАЗу), а навколо натовп зустрічаючих і на хмільних вустах: «Ну, чем єщо ви, хахли, нас севодня удівітє?!»
Вечір розпочався виступами, як завжди, парткерівників Луховицького і Бородянського районів. Далі були якісь недолугі вітання «представітєлєй партійно-хозяйственного актіва і інтєллігенції Лухавіцкого района». Після невеличкої перерви «слово взяли» ми, учасники бородянської делегації.
«Ґандзя» у блискучому виконанні Раїси Тараненко, директора Бородянської районної музичної школи, буквально полонила слухачів, а наш національний «Гопак» студенти, учасники художньої самодіяльності Немішаївського радгоспу — технікуму, ушкварили так, що зал почав несамовито пританцьовувати і викликати на «біс» бородянських танцюристів.
Але бомбою для слухачів-луховичан став виступ Петра Ілліча Осадчука. Наш Поет того вечора читав, натхненно і неперевершено, напам'ять Сєргєя Єсєніна.
П. Осадчук декламував не заяложені тексти віршів російського поета, а твори зовсім невідомі широкому загалу «савєцкого чітателя». Де, коли і звідки вдалося Петрові Іллічу віднайти такий благодатний матеріал, ясна річ, відомо тільки йому.
Бачу як заворушилися місцеві партійні бонзи. Вони ж не чекали, що у складі бородянської делегації буде секретар Спілки письменників України, відомий поет Петро Осадчук. Тому терміново наступного дня і була організована поїздка-екскурсія до Константіново.
Добиралися до Рязанщини залізницею, збудованою ще німцями-репатріантами (вона й тоді ще залишалася з лівостороннім рухом), за вікном вагона почорнілі дерев'яні «ізби», бездоріжжя. Константіново — райцентр на Рязанщині. Тут народився Сєргєй Єсєнін. Ми сподівалися побувати у Музеї, гідному Імені співця Росії, а побачили старенький похилий зруб-«ізбьонку», де народився майбутній Поет і доживала віку його Мати, пам'ятник-погруддя Поетові на п'ятиметровому цементному п'єдесталі біля будинку культури, будинок Снєгіних. От, власне і всі «достопрімєчатєльності» поетичного краю матушки-Расеї.
За ці кілька днів і «підмосковних вєчєров» український Поет укотре переконався, до якої прірви рухається 1/6 частина суходолу Планети Земля.
Через багато-багато років я збагнув отой смуток у Поетових очах після відвідання Московщини, хай навіть із дружніми гостинами. Вже тоді у далеких сімдесятих минулого століття Петро Ілліч своїм небайдужим серцем розумів: «Що й до чого йдеться!».
Бо ж Покликання справжніх Поетів пророчо бачити те, чого багатьом нам у кривому комунодзеркалі так і не вдалося розгледіти, і тільки через десятки й десятки років зійшла таки полуда з очей «братерських обіймів і старшинства».

Є світлі люди, які, як зорі, навіть після відходу у вічність продовжують світити тим, хто залишився на цій землі. Такою людиною-зорею був і є для мене та для багатьох його читачів Петро Ілліч Осадчук.
Розпочалось усе з коричневого маленького томика з назвою «Іспит», у якому найбільше мене вразила поема «Раска — біль і любов» про село Раска Бородянського району на Київщині, дотла спалене фашистами 11 квітня 1943 року, а 600 його жителів, переважно дітей і старих, — знищені.
Петро Ілліч був з тих письменників, які не «хворіли» на «зіркову хворобу», легко йшов на контакт із людьми, які хотіли організувати зустрічі з ним читачів. Я ж з 1977 року працювала методистом з бібліотечних фондів відділу освіти Бородянської райдержадміністрації, відповідала також за методичну роботу з учителями української мови і літератури.
Молоді філологи, шкільні бібліотекарі дуже цікавились сучасною українською літературою та хотіли й самі чути її з перших вуст, і влаштовувати пам'ятні зустрічі з письменниками для своїх учнів. Маючи філологічну освіту, я з ентузіазмом і задоволенням організовувала та допомагала підготувати такі заходи в школах району. Вважаю, що мені в житті пощастило на знайомства з непересічними особистостями, однією з яких був і член НСПУ П. І. Осадчук.
Вдячні учні, які вже давно стали дорослими, досі пам'ятають і згадують про приїзд до них поета. Так, він неодноразово був на зустрічах у Тетерівській школі та гімназії, Немішаївській ЗОШ І-ІІІ ступенів №1, Бородянській ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1. Організувати йому транспорт ми не мали можливості, а тому і в сніг, і в теплу погоду Петро Ілліч приїжджав до дітей електричкою, а пізніше вже стали ходити й маршрутки. Тематика зустрічей була досить різноманітною, як і його творчість.
Нам найбільше запам'яталось, яким простим був Петро Осадчук у спілкуванні, його іскрометний гумор, який так і «сипався» з нього. Приїжджав він то сам, то з А. А. Качаном, то з І. Гургулою, а в Бородянці ми запрошували його однокурсника — Віктора Мороза, який у той час працював на районному радіо. Чоловіки щиро раділи цим зустрічам зі своєю молодістю.
Не обійшлося і без курйозів. Так, у Бородянській школі ми підготували зустріч старшокласників з поетом до відкриття Всесоюзного тижня дитячої книги. Напередодні ми домовились, що я зустріну його машиною на залізничному вокзалі в Бородянці. Кілька разів оббігаю платформу, вокзал, привокзальну площу — а дорогого гостя нема! Повертаюсь до школи і не уявляю, що сказати дітям (бачили б ви їхні засмучені обличчя!). Вже вдома телефоном наговорила на автовідповідач Петрові Іллічеві все, що думаю з цього приводу (мобільних телефонів у нас ще не було...). Але потрібно віддати йому належну шану: передзвонив і вибачився, що поїхав на відкриття Тижня у видавництво «Веселка», пообіцяв за тиждень бути у нашій школі. І слова свого дотримав, чому страшенно раділи школярі.
Досі в усіх школах району є і використовуються його поетичні збірки, в тому числі й «Іспит» та присвячена Майдану. Я ж неодноразово використовувала подаровані з автографами книги у підготовці з а ходів у школах, а також зраділа, як добрим друзям, книгам П. І. Осадчука, зустрівши їх нещодавно при переході на іншу роботу.

Спогади, як правило починають з розповіді про знайомство, мені ж доводиться почати з того, як воно не відбулося.
23-28 травня 1991 р. в Івано-Франківську збирався 1-й Європейський Конгрес Українських Лікарських Товариств (ЄКУЛТ) — я був запрошений і приїхав, проживав у готелі в двомісній кімнаті, разом з професором Полтавського медичного стоматологічного інституту Володимиром Григоровичем Кравченком. Професор Кравченко був знайомий з письменником і депутатом Петром Осадчуком. Не знаю в якій ролі він був причетний до роботи медичного з 'їзду ЄКУЛТ, можливо, належав до гостей, професійно не пов'язаних з охороною здоров'я. Володимир Григорович розповідав про спілкування з Петром Іллічем, я прислухався уважно. Отже, вже тоді мав нагоду для знайомства, але через свою пасивність її не використав.
На неділю 26 травня була призначена екскурсія в Коломию і Яремче. Володимир Кравченко відірвався від великого екскурсійного гурту і поїхав разом з Петром Осадчуком у рідне село Василя Стефаника — Русів Снятинського району Івано-Франківської області.
Не знаю, хто ще з ними їздив, думаю, що їхня група була мала, менше 10 чи навіть 5 учасників. Тоді був ювілей Василя Стефаника. 14 травня 1991 року минуло 120 років від дня його народження. Візит пройшов по свіжих слідах ювілею, до того ж рідне село Петра Осадчука Острівець в сусідньому Городенківському районі розташоване близько від с. Русів.
Володимир Кравченко пропонував мені приєднатися до цієї поїздки — тоді б знайомство з Петром Іллічем стало би неминучим — але я ще не був у Коломиї і Яремчі, ці два славетні міста в моїй боротьбі мотивів переважили стефаниківський Русів, також славетний завдяки великому Стефанику, але зі своїм статусом села або селища значно менший. Таке буває, коли дві привабливі можливості збігаються в часі, тоді й доводиться вибирати.
Володимир Григорович розповів про те, як з'їздилося, і з його розповіді я зрозумів, що добре було б побувати на землі Стефаника, але не обійшлося без розчарувань. Прийняли їх у Русові без захоплення, навіть пообідати не було можливості. Не знаю, чи то русівці такі байдужі, чи вони вже втомилися від ювілейних гостей.
З того часу заочно залишилася у мене добра пам'ять про Петра Осадчука, знайомство з яким мало би бути, але не відбулося. Пізніше я вийшов на поштовий зв'язок з ним, допоміг довідник Спілки письменників СРСР за 1986 р., який я купив аж 1 листопада 1994 р. В ньому була вказана адреса Петра Осадчука по вулиці Чкалова (тапер Олеся Гончара) у Києві. Наслідком мого поштового звернення став чудовий подарунок — Петро Осадчук надіслав свою книгу «Незрима стріла часу» з автографом від 7 жовтня 1998 р.
Ця цінна поетична книжка починається програмним віршем, написаним в 1989 р., ще за десятиліття до її виходу. Початкові його рядки такі:
Мене питають: — Хто ти є і звідки?
Відповідаю: — Родом з України.
Так сказав справжній українець ще тоді, коли існував Радянський Союз і світова громадська думка майже не знала України, ігноруючи нашу багатовікову історію. Найсвідоміші українці, в тому числі Петро Осадчук старалися подолати це світове забуття, що поєднувалося з неуцтвом.
На початку історичного 2000-го року я святкував своє 50-річчя. В день відзначення ювілею 4 січня назбиралося немало ювілейних привітань від хороших, доброзичливих людей. Всі вітання для мене дорогі, все ж хочу відмітити поштові поздоровлення. Серед тих, хто поздоровив через пошгу, є люди видатні: Іван Дзюба, Любомир Пиріг та інші. Особливо рідкісне чи навіть єдине в своєму роді привітання надіслав Петро Осадчук. Це маркована листівка Міністерства зв'язку України «З новим роком» (тепер не видають чисто новорічних листівок, бо вони поєднуються з різдвяними) з фотопортретом І. Кропивницького — одна з перших таких листівок незалежної України. Прибула до мене без конверта зі штемпелем 28. 12. 1999.
Залишився яскравий спогад з мого ювілейного вечора: ведуча Тамара Григорівна Попик голосно назвала тих, хто привітав, і серед них — Петро Осадчук! Солідно і гордо прозвучало це ім'я, за яким були десятки років плідної творчої праці.
Наступне новорічне привітання я отримав від Петра Осадчука ЗО. 12. 2003. Петро Ілліч поздоровив мене з газетною публікацією «Ще 2001 року...» (Літературна Україна, № 43 від 25. 12. 2003 р . ) і роком Півня, за давньоукраїнським календарем таким був 2004 р.
Останній лист Петра Осадчука до мене від 7 вересня 2014 р. був пристрасним і наповнений українським патріотизмом. Хороший сон у ньому описаний — мертвий Путін! Цей дракон живучий, чорти його не взяли, але треба вміти посміятися з нього, тоді протистояти легше. Згадав пан Петро добрим словом футбол, настрій мав оптимістичний готуючись до 77-річчя, хоч існує забобон, що поєднання сімок є недобрим.
Несподівано я дізнався про смерть Петра Осадчука з некролога в «Літературній Україні» від 16 жовтня 2014 р. (раптово, нагло прийшла ця сумна звістка), отже лист до мене 7 вересня цього ж року міг бути одним з останніх його листів.
Повертаюся до подарованої мені книги «Незрима стріла часу». В її завершальному вірші є такі рядки:
Якщо ми запізнилися на цілих 300 років,
То як за мить історії прогаяне здобуть?
Це гідна відповідь несвідомим міщанам з великими споживацькими домаганнями, які лають незалежну Україну, бо хотіли «все і негайно» і не дочекалися швидкого покращення у всіх відношеннях. Ми ж об'єктивним поглядом бачимо не тільки труднощі і втрати, а й досягнення. Добре видно, як повільно, але впевнено Україна відвойовує втрачене за кілька століть колоніальної залежності. На жаль, і в наш час не обходиться без ворожих контрнаступів.
Петро Осадчук зробив значний внесок у наше українське відродження. Пам'ятаймо Петра Ілліча Осадчука і продовжуймо його справу!

13 травня 2016 р. м. Хмельницький

У далеких 1970-х роках я працював у будівельній організації, що займалася меліоративним будівництвом на Львівщині. Тоді ж робив перші безуспішні спроби пробитися до котрогось з українських видавництв, бо віршів наскладалося на добру поетичну збірку. Рукопис регулярно повертався з видавництв із довшою чи коротшою відпискою та з порадою вчитися у класиків.
У тяжку пору сумнівів та зневіри у власних силах в царині творчості в черговий раз отримав з видавництва «Радянський письменник» бандероль з повернутим рукописом поетичної збірки. Але на цей раз рукопис повернули на доопрацювання з позитивною рецензією Петра Осадчука. Висновок відомого поета (читав перед тим його поему «Раска — біль і любов») вселяв надію, що все не так погано, як мені здавалося: «Не маю жодного сумніву, що рукопис Мирона Нестерчука можна і треба видавати. Було б добре і справедливо видати його поза планом, за рахунок видавничих резервів».
Відтак минуло ще три роки. У той самий час кочував по видавництвах рукопис талановитого стрийського поета Михайла Левицького (Левицький нині мешкає в Тернополі). Завдяки сприянню Павла Загребельного, який тоді очолював Спілку письменників України,
перша книжка Михайла «Мамині перепілки» з 'явилася у львівському видавництві «Каменяр».
У Левицького було багато знайомих літераторів у Києві і, щоб трохи більше зрозуміти літературний процес, ми подалися до столиці. Відвідали видавництва «Веселка» і «Дніпро», редакції журналу «Вітчизна» та газети «Літературна Україна». У «Вітчизні» тоді
працював знайомий Михайла ще з львівських часів Володимир Яворівський. Яворівський підвіз нас своєю автівкою до Спілки письменників. По дорозі розповідав нам, що збирається на Волинь за вказівкою ЦК Компартії України для збору матеріалу для роману про трагедію поліського села Кортеліси, де в 1942 році гітлерівцями було знищено близько 3000 чоловік.
Я вперше опинився у будівлі Спілки письменників України по вулиці Орджонікідзе (тепер Банкова) — з протилежного боку виднілася сіра кам'яниця будівлі ЦК КПУ (нині там — адміністрація президента).
Петро Осадчук тоді був секретарем правління Київської організації Спілки письменників України. В кабінеті його у той час господарювали робітники-малярі: йшов ремонт. Тому П. Осадчук тимчасово займав кабінет одного з секретарів Спілки Юрія Збанацького. Зба-
нацький тут з 'являвся рідко. Довелося трохи почекати у приймальні: перед тим до П. Осадчука вже хтось зайшов, здається Іван Драч. Врешті настала наша черга.
Петро Ілліч сидів за масивним, кількаметрової довжини столом, запросив нас сісти. Сам зразу ж вийшов з-за столу до нас і сів на стільці поруч. Ми з Михайлом зразу відчули себе вільніше, поступово забуваючи про скутість.
Левицький розповідав, як видавав свою першу поетичну збірку, й що вже готує документи на прийняття до Спілки письменників. Я в свою чергу розказував, що справа з виданням моєї збірки зайшла в глухий кут: її знову переносили в перспективні плани на невизначений час.
— Я відчуваю провину перед вами, Мироне. Що не проконтролював долю Вашого рукопису після видавничої рецензії. Буду тепер тиснути на головного редактора «Радпису» активніше.
Ми закінчували свою розмову, і Михайло Левицький витяг з сумки пляшку марочного «Хересу». Петро Ілліч категорично запротестував.
— Вас приймуть у Спілку, Михайле, Мирон видасть книжку. Тоді з задоволенням вип'ю з вами чарку за творчі успіхи. До речі, якщо ви ще не обідали, то внизу завітайте у спілчанське кафе «Еней». Туди привозять смачні й недорогі обіди. Та й заодно полюбуєтеся настінними розписами на теми «Енеїди» Котляревського роботи Анатолія Базилевича.
Проілюстрована Анатолієм Базилевичем «Енеїда» Котляревського тоді мала незвичайну популярність: художник вдало зобразив у барвистих малюнках своїх сучасників, помістивши їх відповідно кого в рай, а кого в пекло.
Ще Петро Ілліч сказав фразу, яку я запам'ятав назавжди:
— Я ніколи не підставляв підніжок своїм друзям. Ніколи. Довгождана збірка «Джерела» після кількох перенесень таки з 'явилася восени 1982 року у видавництві «Радянський письменник», і таки позачергово, з передмовою Петра Осадчука. Посприяв виходу збірки також тодішній голова Львівської організації Спілки письменників Роман Лубківський. Звичайно, багато віршів збірки видаються нині надто політично заангажованими, часто наївними, але я не відрікаюся від них. Збірка була присвячена моїм незабутнім батькам. Там же було кілька віршів на вірменську тематику, навіяних поїздкою у Вірменію в 1977 та 1981 роках. Я ще не знав, що Вірменія стане моєю долею, стимулюватиме до художнього перекладу.
Першим привітав мене у листі з виходом збірки Петро Осадчук. Радив не гаючи часу, готувати документи до Спілки, і якщо я виявлю таке бажання, то він дасть рекомендацію, як повернеться з закордонної поїздки. Петро Ілліч тоді відлітав на Кубу. Я так і зробив, і в 1983 році став членом Спілки письменників.
Ми бачилися ще кілька разів у Києві, Львові. Це були нетривалі зустрічі. Але я надсилав усі свої нечисленні книжки Петрові Осадчуку. Часто життєві негаразди знов і знов нагадували про себе. Я зрідка писав Петрові Осадчуку, а він чи то відповідаючи на чергове моє «Плакання», чи вітаючи з Новим роком, Різдвом Христовим, Великоднем закінчував завжди неодмінно тими ж словами: «Перемагать і жить!» Згадував добрим словом не раз П. Осадчука мій волинський земляк, поет Іван Чернецький. Вони в один час всередині 60-х років учителювали на Одещині.
Про Осадчука — народного депутата України часто розповідав стрийський поет, голова літературно-мистецького об'єднання «Хвилі Стрия» Віктор Романюк: під час депутатської роботи вони сиділи в залі Верховної Ради поруч. Тоді, як згадує Романюк, з під легкого пера Петра Осадчука з'являлися дотепні епіграми, короткі, в 2-3 рядки політичні вірші, що ставали
крилатими фразами.
Врізалася в пам'ять остання наша зустріч, спогади про яку відновлюю за коротким записом в щоденнику від 24 березня 2009 року. Мене тоді запросили до Києва на вечір поезії геніального вірменського поета X сторіччя Григора Нарекаці. Кілька років перед тим «Книга трагедії» Григора Нарекаці в моєму перекладі зі старовірменської з 'явилася у Львівському видавництві
«Каменяр». Книжку прихильно прийняли і в Україні, і у Вірменії, вона була визнана «Книгою року» на міжнародному книжковому форумі у Львові в 2004 році. Вечір поезії був зорганізований товариством «Україна-Вірменія» при сприянні посольства республіки Вірменія в Україні, а проходив 19 березня у одному з залів Спілки письменників.
Вів вечір Петро Осадчук. Звучала вірменська музика. Читалися вірші Нарекаці: «Слово до Бога з глибини серця» вірменською, російською. Я читав у своєму перекладі українською 54-й розділ «Книги трагедії» Григора Нарекаці:
І ся книга замість мого тіла,
І слово се
Замість моєї душі
Нехай вічно благають тебе, о Безмежний,
Наче б ся молитва, моїм голосом проголошена,
Від нетлінного, в плоті живій молільника
Була прийнята,
Милосердний, Благий, Благословенний вовік!..
Тоді кілька днів не хотіла відступати зима, небо було у хмарах. Під час кількахвилинного читання почав іти сніг. Повалив густий і білий, в приміщенні стало світло. Так тривало кілька хвилин — час читання. Небо прояснилося, виглянуло сонце. Так розказав мені пізніше Петро Ілліч, це підтвердили згодом інші. Заглиблений в читання я цього не помітив, а якби й помітив, то не придав би цьому значення.
Тоді ще була вечеря в китайському ресторанчику, що належав комусь з вірмен. Петро Ілліч запросив обов'язково завітати до нього перед від'їздом, що я зробив наступного дня. В багатоповерховому будинку письменників, частину якого займало й займає видавництво «Український письменник» я був ще за часів Горбачовської «перестройки». Відтоді
спливло багато часу, площа видавництва з 'їжилася до мінімуму. На стіні перед входом було наліплено з десяток таблиць — вивісок якихось фірм і фірмочок. Тодішній голова Спілки письменників частину приміщень видавництва поздавав в оренду. Втім, це не лише його вина. До поїзда «Київ-Ужгород» було кілька годин часу. Я піднявся ліфтом угору. Петро Ілліч познайомив з дружиною, Аллою Іванівною. Запам'яталася така собі хатня оранжерея, любовно виплекана господинею в одному з куточків квартири з кількох десятків рослин, що зеленіли й квітли, напевно, в будь-яку пору року.
Ми усамітнилися з Петром Іллічем в одній з невеличких кімнат, що слугувала господареві за кабінет. Навколо — книжки, рукописи, на журнальному столику друкарська машинка «Орііта».
— Я консерватор. Внук має комп'ютер. А я вже, напевно, не освою його ніколи. Та й не хочу.
Ми причастилися «Українською з перцем», пили каву. Розмовляли про літературу й літераторів, політику й політиків. Петро Ілліч подарував кілька книжок, зокрема з сатиричними мініатюрами. Я висловив своє враження про його книжку «Родинний спадок». В якій «поселилися» кілька моїх малярських робіт.
Петро Ілліч провів мене униз вулицею Олеся Гончара. Згадував студентські роки та роботу на Одещині. Як в Спілці письменників у стінах парткому з а роджувався Народний Рух України. Тепер чомусь все менше згадують про тих, хто був біля витоків руху — Івана Драча, Петра Осадчука, в Києві, Михайла Левицького в Тернополі. Перші, поки-що живі лідери Руху часто мовчать. А самозванці б'ють себе в груди: «То ми боролися! То ми організовували!».
Шістдесятництво зменшилося до кількох десятків імен, переважно тих, хто був ув'язнений за брежнєвських часів...
Петро Ілліч з теплотою в голосі розповідав як познайомився з дружиною Аллою. Й що вона козацького роду. Як по її родині пройшлася доба сталінських репресій. Згадував дитинство, маму, яка в тяжкі воєнні й повоєнні літа ростила трьох синів, не дала їм пропасти.
Розповідав про синів і внуків. Про роботу на радіо, в передачах каналу «Культура».
Говорили про Вірменію, доля якої упродовж віків була пов'язана з Україною, про проблеми художнього перекладу. Час линув непомітно. Ми обнялися й розпрощалися. На жаль, то була остання наша зустріч. З великим запізненням я дізнався, що Петро Ілліч відійшов у вічність.
Перегортаю його «Родинний спадок», де органічно поєднуються спогади з віршами присвятами найдорожчим — мамі, татові, братам, синам, онукам, дружині.
І повторюю разом з поетом, який підтримував мене понад три десятиліття, якого вважаю своїм літературним наставником:
Потрібно жити всім смертям на зло,
Хоч ти минущий на землі зі мною.
Потрібно жити, щоб життя цвіло, —
Як покладеш за нього головою.

м. Стрий, Львівщина, 8 листопада 2016 р.

Плідна оригінальна поетична творчість і перекладацька праця відомого українського поета, перекладача, критика, публіциста і громадського діяча Петра Ільковича Осадчука протягом більш як тридцяти років перебували у постійній гармонійній взаємодії митця і не лише відточували його письменницьке перо, а й збагачували сучасну українську літературу
вагомими здобутками світової і багатонаціональної радянської поезії. Переконаний, що перекладацька робота, як і знання іноземних мов потрібні кожному українському письменнику, філологу й журналісту.
Авторська антологія перекладів різних народів світу за назвою «Піднебесні паралелі» включає майстерні переклади Петра Осадчука з білоруської, болгарської, вірменської, грузинської, молдавської, польської, російської, угорської, французької та інших мов.
Перекладати чужі вірші на рідну мову, процес набагато складніший, аніж перекладати прозу, наукову літературу чи публіцистику. У кожної мови є своя мелодика, звукові особливості, точніше кажучи — характерне тільки для неї звучання, є не лише пряме значення слів, а й переносне значення. Слова мають своє смислове й звукове забарвлення, відтінки й нюанси.
В історії багатьох народів світу художній переклад посідає чільне місце. Засвідчуючи професійну невтомність, Петро Осадчук своєю творчою діяльністю підтвердив, що в нашій українській літературі є два повноцінних крила: українська оригінальна література і українська перекладна література, що стала діяльним способом боротьби за ідентичність, важливим чинником розвитку і збагачення української мови й літератури та національно-культурного самоствердження. З огляду на здеформований розвиток української оригінальної літератури, численні утиски з боку
царського і комуністичних режимів, український художній переклад був надійним опором проти колоніального поневолення й тоталітаризму.
З дивовижно життєрадісним Петром Ільковичем Осадчуком, що завжди випромінював рафіновану інтелігентність, порядність і доброту, я познайомився наприкінці 90-их років минулого століття, коли працював старшим науковим редактором у видавництві «Українська
енциклопедія» ім. М. П. Бажана. Якось із видавництва «Дніпро» мені зателефонував редактор і
блискучий перекладач Михайло Москаленко, повідомивши, що впорядкована мною книжка перекладів віршів знаменитого французького поета-символіста Артюра Рембо включена до плану видань на 1995 рік і що треба негайно подавати до видавництва весь корпус
перекладів для подальшої роботи. А я поінформував Михайла Никоновича, що не встигаю перекласти низку поезій і звернувся до нього з проханням допомогти мені в перекладацькій роботі. Через кілька днів М. Москаленко знову подзвонив, запевнивши мене, що кілька перекладів з Рембо він зробить особисто, а за решту перекладів береться відомий поет
Петро Осадчук у тандемі зі своїм сином Романом. «У зв'язку з цим, — додав Михайло Москаленко, — Петро Ількович висловив побажання зустрітися з вами й детальніше обговорити його участь у виданні творів А. Рембо в україномовних перекладах». Ось за таких
обставин ми і зустрілися за філіжанкою духмяної кави. Тоді П. І. Осадчук мене остаточно переконав, що художній рівень цих перекладів буде високим, оскільки його старший син Роман, крім української, німецької та англійської мов, добре володіє французькою мовою.
У мене вже не було жодних сумнівів у тому, що перекладацький тандем батька й сина успішно впорається з поетичним перекладом, бо Роман уже був відомий як здібний і серйозний перекладач прозових творів зарубіжних авторів. А в 1995 році всі ці віршовані переклади Петра і Романа Осадчуків побачили світ у книзі перекладів творів А. Рембо «П'яний корабель» , що згодом набула популярності і стала бібліографічною рідкістю.
Звичайно, тут не можна не згадати тієї великої допомоги, яку надали Петрові Осадчуку в його перекладацькій роботі його літературні побратими Віктор Кочевський і Рауль Чілачава, зробивши для нього дослівні переклади та пояснивши структуру вірменських і грузинських віршів.
«Як актор на сцені вживається в роль персонажа вистави, — згадував пізніше П. Осадчук, — так і поет-перекладач має увійти у внутрішній світ переживань поета, твір якого задумав відтворити рідною мовою».
Саме тому, на мій погляд, Петрові Ільковичу вдавалося точно передати не лише художню образність, ритмомелодику й метафоричність першовіршів, а й зберегти при цьому природність звучання українського слова. Для прикладу наведемо уривок із поезії «До верби» польського поета Теофіля Ленартовича в перекладі Петра Осадчука:
Вербо моя люба, бережеш ти зроду,
Як священний спадок, звичаї народу,
До весни чутлива, перша біля тину
Листям зеленієш на погідну днину.
Дерево буденне, я тебе вітаю,
Ти пісків окраса в мазовецькім краю.
Я до тебе лину серцем і думками,
Наче зустрічаю твої буйні шати
В полі, над водою, край сільської хати.
Згодом я частіше зустрічався з Петром Ільковичем.
Особливо запам'яталася мені зустріч у Івано-Франківську, куди я з професором Олександром Федоруком прибув на врочистості з нагоди відзначення 1010 років від дня заснування міста Галича. Ми ще не встигли як слід привітати Петра Ільковича та його дружину Аллу Іванівну, а він блискавично випередив нас своїм дотепним поетичним експромтом: «Дуже приємно, що вчорашні піонери ходять по вулиці Степана Бандери».
Ось так поетично й незвично прокоментував він початок декомунізації на Західній Україні. А трохи пізніше я мав щасливу нагоду бачити і чути, як П. Осадчук охоче та із великим задоволенням начитував свої експромти на диктофон Миколи Мушинки для журналу «Дукля».
Я щиро шанував Петра Осадчука як поета миттєвого натхнення, спроможного миттєво відтворити поетичною мовою якусь важливу подію чи суспільне явище.
Великий ряд викривальних експромтів, написаних поетом у період, коли він обирався депутатом Верховної Ради України, ввійшов до поетової збірки «Театр перед мікрофоном» (1994), наробивши багато галасу в постколоніальній Україні. Чимало таких іскрометних експромтів, оригінальні вірші та художні переклади у виконанні автора прозвучали і на радіо «Культура»,
коли я разом із Петром Ільковичем робив окрему передачу за назвою «Поет і перекладач Петро Осадчук» у моїй авторській програмі «Поезія без кордонів».
2 грудня 2007 року у великій залі Будинку художників відбувся велелюдний літературно-мистецький вечір, присвячений 70-річчю відомого поета і громадського діяча. На ювілейному вечорі виступили письменники, артисти, друзі й соратники П. Осадчука.
Напередодні незабутньої акції Петро Ількович вручив мені запрошення, на звороті якого власноруч дописав чотири рядки:
Всеволод нагадує людям знову:
— Вся влада — Слову!
П. Осадчук 17. X— 07
Р. S. І пізно ввечері, і в ранню рань
Читаймо журнал «Ятрань»!
У сьомому числі цього журналу Петро Осадчук опублікував свою сповідальну поезію у прозі «Всеперемагаюча любов», вислів з якої потім став крилатим: «Вище України — тільки небо, але й небо понад Україною — також Україна». Поет послідовно сповідував і проповідував у своїй оригінальній творчості морально-етичні, національні й загальнолюдські цінності, успадковані ним від своїх батьків і предків:
Коли я видихнув перше слово,
Тим словом було: мама.
Коли я видихну останнє слово,
Таким словом буде: Україна.
Особливо слід відзначити здатність Петра Осадчука власним прикладом, своєю плідною творчою і невтомною громадською діяльністю показувати кожному українцеві, що за утвердження незалежності України варто боротися щоденно, за будь-яких обставин.
Маючи органічну нездатність до облуди, він своїми мистецькими творами ніс українцям віщу правду, вчив їх, що навіть при поразках треба зберігати мужність заради майбутньої перемоги: Будь, що буде! На те Божа ласка.
Втома, сумнів підкошують ноги.
Але навіть можлива поразка
Нас наблизить до перемоги.
Завжди буду гордитися приятелюванням із Петром Осадчуком, котрого називаю старшим товаришем, добрим порадником і щирим однодумцем. Хочу наголосити, що, якщо в Україні й до сьогодні серед простого народу збереглося шанобливе ставлення до Національної спілки письменників, то це насамперед тому, що в її лавах були й залишаються бути такі патріотично
налаштовані, яскраві творчі особистості, справжні письменники-державотворці, як Петро Ількович Осадчук.

Спочатку було не «Слово», а Бюро пропаганди художньої літератури при Спілці письменників України на теперішній Банковій, 2. А вже потім при Бюро пропаганди для реклами тодішньої процідженої літератури, колишній директор Володимир П'янов придумав літературний театр, вірніше саму назву — «Слово». Підібрав безробітних, що тинялися по Києву, артистів, уклав угоду — зарплата від виробітку. Великим гуртом-театром нас ніхто не брав, хіба зрідка возили нас по колгоспах, щоб якось підгодувати письменників, у кого давно не виходила книжка, — для того й бюро пропаганди. Згори, однак, стежать, щоб письменник не заробив зайву копійку — є ліміт.
Це коротко про себе та про інших, аби побіжно показати, на яке місце втрапив директорувати П. Осадчук, що за люди його оточували, а письменники теж люди. Та ще з якими амбіціями! Запропонував Петру Осадчуку очолити бюро пропаганди художньої літератури Павло Загребельний, тодішній голова Спілки письменників.
На той час Осадчука висадили з ЦеКа, за що — можна опосередковано зрозуміти з «компромату», що друкувався в газетах, коли Осадчук вдруге обирався народним депутатом вже незалежної України. Як же їх там у тому колишньому ЦК по відділах культури вмочали за братів по перу! Йшлося про закордонську книжку Василя Стуса. І як не хитруй, Петре, там усі хитрі, ще й тебе перехитрують — шукай собі іншу роботу!
А час який був? Не встиг доїхати після виступу до Бюро пропаганди, а на столі в директора на тебе «тєлєга» — донос лежить: розберіться, Петре Іллічу, чого це від вас прийшов такий антипод — ми десять років учили дітей у вечірній школі, що ми твердо стоїмо на своїй землі, а цей прийшов і за годину перевернув Землю догори ногами...
— Дякуємо вам за пильність, — поблажливо говорить у слухавку наш Петро Ілліч, водночас вічно з а туляючи пальцем губи. Свідомо. У ті часи водилися такі нишпорки, що на відстані зчитували з твоїх вуст балачку по телефону: — Розберемося тут зі своїми довжиками-коротичами, але... з іншого боку, розберіться і ви в себе, що ж це за вчителі там у вас? Як же вони навчали своїх учнів цілих десять років, що являється якийсь один миршавий антипод і за лиху годину, ні сіло ні впало, збиває клас з істинної путі і веде за собою?!
У нього я вчився за виграшки, парадоксом-усмішкою залагоджувати здавалось би безвихідну ситуацію.
Коли в Москві було стригли письменникам нігті, то в Києві відрубували пальці! Знайшлися бач і на Стусів, Дзюб, Світличних равильні рецензенти та медведчуки-адвокати. Дисидентів посаджали на мерзлоті дозрівати до воскової стиглості. Взялися за Спілку письменників.
І як у казці, Спілка — за Бюро пропаганди, а Бюро пропаганди — за літературний театр «Слово». Згори секретні юристи підказали, що театр відкрили юридично неправильно, підзаконно, і Осадчук має його на четвертому році життя негайно ліквідувати — просто не підписувати артистам угоди і — гуляй, Вася...
Артисти знову розлізлися межи людьми, мов мишенята... Один В. Марченко поткнувся на роботу влаштовуватися, йому кажуть кадровики у відділі кадрів:
— Гдє ви работалі? В Саюзе писателей? А-а, етот маленькій вулкан в горадє Києве! Нічіво, ми єво скора патушім!
Останній із могікан театру — я — нікуди не потикався. Мене на той час уже брали через бюро у всі місця по Києву і вдруге, і втретє. І не треба було угоду підписувати, бо тоді на разові виступи — і з філармонії, і з театру імені Івана Франка запрошували артистів замовники.
Однак рахуба з Петром Іллічем не обминула і мене. Він запросив на розмову і пояснив, що поступив «височайший указ»: письменники хай не жирують, а сидять і пишуть «паровозики» до книжок, нічого їм заробітчанствувати виступами на заводах і в колгоспах — встановити для них енну суму зароблених грошей на рівні найменшої зарплати, а перевиробіток знімати на користь держави чи того ж бюро... У вас — перевиробіток! — Дивиться на мене, а пальцем тримає набраний один номерець на диску телефона — тоді ми вірили, що це заважає нас підслуховувати. Слухавка в другій руці, і палець, як завше, перекриває вуста...
Що я мав зробити? Плазувати? Пояснювати, що влітку нема заробітку, ані відпустки — він і так це знав! Я тихо-тихо пролепетав: — 3 мене...не знімайте...
Петро Ілліч навіть не посміхнувся з мого трагічного вигляду. Буденно, без жодного сплеску емоцій згодився.
І не зняв!
Петро так допомагав мені, як допомагав він незліченно разів стільком іншим молодим. Буває ж така добра душа, що інших рятує! При россоціалізмі всі мусили ходити на роботу або бути членом творчої спілки. Закон про тунеядство ніхто не відміняв! Судили за це, хай їм грець таким соціалістам і на тому світі!
Добре, що невдовзі я зачепився старшим методистом при Будинку літераторів, а Петро Ілліч у відповідальні секретарі Київської організації СПУ піднявся на другий поверх, а потім...
Життя не стоїть на місці! Так вони той маленький вулкан і не пригасили! Бо коли підскочив момент їхнього ж розповзання, а спасіння утопаючих опинилося у власних руках, то хто як не Петро Ілліч документи Народного Руху за перебудову готував? Аж земляки, як розповідав Петро Ілліч, самі помітили і запропонували від виборчого округу Городенки обиратися народним депутатом. У Верховній Раді його було видно і чути на всіх сесіях і засіданнях.
— Вони ж не читають, а я читаю всі нові закони, доки ще не прийняті, звідки і поправки, і зауваження, і короткі катрени на злобу дня і майже на кожного депутата — не тільки Олександра Мороза — з ним обмінювалися епіграмами просто в сесійній залі!
— Петре Іллічу! А чому ви називаєте саме катрени, деякі епіграми і по вісім рядків? — запитую його перед мікрофоном у гумористичній передачі, а їх ми зробили цілий серіал, що звучав щодня протягом тижня з багаторазовим повтором протягом року. Одного разу щоправда зняли з ефіру, бо то був його передвиборний тиждень. — А може, назвемо їх петрогліфами, бо писав епіграми сам Петро?!
— Хай будуть петрогліфи! — згодився, але й далі продовжував: — А тепер послухайте катрен про... видозмінене, але легко вгадуване прізвище ще одного нардепа із Літаючої тарілки — так йому видівся будинок Верховної Ради!
Спогади вдячних сучасників про Осадчука можуть скласти великий том, а мені кортить сказати про його дружину — найліричніші і найтепліші поезії Петра Осадчука звернуті саме до Алли і України нерозривно. Як зустріти таку жінку — це божествена таємниця для двох. Тут нема рецептів!
Я не пам'ятаю скільки разів отак ми заходили до них несподівано, в будень, особливо, після його живих ефірів «Огонь в одежі слова». У нас була негласна домовленість в останні роки — після вечорів у Спілці, коли нема його найближчого сусіда Анатолія Качана або Петра Засенка, то я проводжав додому Осадчука, а сам спускався вниз до цирку на швидкісний трамвай... А найперше до Осадчуків — вони тоді ще жили на Печерську — стандартна була квартира на четвертому поверсі, мене завів дуже заводний підполковник, поет-мільярдер — так називалася його перша книжка — «Я — мільярдер!». Він повернувся з Німеччини до Києва, і був головним редактором військової газети «Страж неба». То мій земляк — ми випускники Будильської СШ на Сумщині, Анатолій Васильович Таран.
Поезія поєднала Анатолія і Петра на довгі роки до його трагічної загибелі.
Спогад спогадом, але не смію примазуватися в друзі. До самого страшного дня ми із Петром Іллічем були на «ви». Ну, з мого боку зрозуміло: я в силу своєї роботи в ефірі до всіх на «ви» після одного зауваження слухачів, що вдома і на вулиці як хочете прозивайте себе, навіть коли ви однокласники, а для нас, будь ласка, з повагою називайте на «ви» — людина ж заслужила і зробила в житті доброго набагато більше од вас!
Батьків своїх я називав на «ви», вони ж природно казали мені «ти».
Так і незабутній Петро Ількович назавжди залишиться для мене на «ви».

Про Петра Осадчука важко писати, вживаючи дієслова в минулому часі — жив, писав, був. Аж не віриться, що зайдеш у Спілку письменників, а на східцях чи в залі вже не побачиш його, як завжди, в гурті літераторів, щирого, відвертого, усміхненого. Він так і підписав одну зі збірок моєму синові Тарасу: «Петро Осадчук. Усміхнений».
Звичайно, не завжди і йому, і всім нам доводилося жити, працювати, виходити на люди з усмішкою на вустах.
Хоча життєві обставини складалися для П. Осадчука у радянський період більш-менш сприятливо, згідно анкети, не зазнав переслідувань, поневірянь, арештів, ніхто з нас не знає, скільки душевного болю це йому коштувало.
Знаю, знайдуться добродії, котрі спробують закинути йому багато що. Та він жив за тичинівським рядком: «Поете, будь собі суддею!»
Але мені хотілося б сказати про інше. Петро Осадчук за будь-яких обставин залишався вірним дружбі, творчому побратимству. Ще в роки студентської юності він зблизився з Анатолієм Бортняком. Йому припав до душі цей талановитий поет, майстерний оповідач, високий, симпатичний хлопець з Вінниччини. І тоді, коли Одеський університет було закінчено, вони ніколи не поривали своїх духовних зв'язків: писали листи, обмінювалися поетичними збірками з душевними автографами, нерідко зустрічалися сім'ями в будинках творчості чи на ювілейних вечорах.
У книзі Петра Осадчука «Вище України тільки небо» є стаття, присвячена пам'яті Анатолія Бортняка. Називалась вона промовисто: «Життя поета продовжується після його смерті».
Згадуючи свого побратима, Петро Осадчук зазначає: «Уже в студентські роки він жив Україною, її співучою мовою і культурою, вірив у громадянське, суспільне призначення літературної творчості. Попри всі за борони в минулій політичній системі, піднімаючись над соціалістичними ілюзіями, які прищеплювала молоді й нав'язувала в зрілі роки тогочасна система, Анатолій Бортняк відзначався внутрішньою свободою. Не раз ми з ним говорили про речі, про які колись ні говорити, ні напряму писати не можна було. Толя добре розрізняв тексти й підтексти в поезії, був вільним у виборі теми для творчості, але його свобода була підпорядкована відданості Україні, любові до рідної землі».
З метою вшанування пам'яті відомого поета, публіциста, громадського діяча Анатолія Бортняка МГО «Вінницьке земляцтво у м. Києві» заснувало Всеукраїнську літературну премію ім. Анатолія Бортняка. Починаючи з 2010 року, вона присуджується одному з поетів за книгу віршів, у якій визначальними є тема України, боротьби нашого народу за волю, незалежність,
на повен голос звучать громадянські мотиви.
Невипадково першим лауреатом Бортнякової премії став саме Петро Осадчук за збірку «Родинний спадок». Є у цій книжці такі промовисті рядки:
Не зникне світ, якщо любов не зникне,
Любов продовжить, порятує світ
І ясні зорі в нашій тихій мові.
На тебе гляну я очима квітів,
Щасливий, знов зі спокоєм зіллюся,
Бо світ щасливий — спадщина моя.
Не забути нашу спільну поїздку у с. Жабокрич Крижопільського району на Вінниччині, де минули дитячі роки А. Бортняка. І в цьому мальовничому селі, і в районному центрі нас зустрічали учні, вчителі, бібліотекарі, представники громадськості яскравими букетами весняних квітів, оплесками. Всюди уважно слухали вірші, розповіді про творчий шлях поетів.
Петро Ілліч завжди щедро дарував свої книги, цікавився життям творчої молоді, давав цінні поради щодо публікацій молодих. І досі про такі зустрічі з хвилюванням згадують член НСПУ, вчителька Крижопільської ЗОШ №2 Наталя Струтинська, бібліотекар Ганна М'ястківська, інші подоляни.
У моїй книгозбірні є чимало видань Петра Осадчука. Часто перечитую його публіцистику, сатиричні строфи. Але особливо хвилюють мене ліричні вірші його призахідного сонця: «Отой мотив напівзабутий, Коли розтав? Куди відплив?»
Філософське осмислення життя, сивоголова мудрість не пригасили у його душі юнацькі поривання, морський шторм почуттів. На моє глибоке переконання, підкорення найвищих поетичних вершин в Петра Осадчука було ще попереду. Він мав відкритися читачам небаченими гранями свого таланту не лише як поет-трибун, а як глибинний лірик. Але не судилося. Серце зупинилося в польоті...

Зустрічі бувають різні. Зустрічі письменників мають особливу атмосферу, яку їм надає, мабуть, художнє слово. Зустріч з порядною людиною назавжди залишиться у пам'яті.
Мені пощастило, що про Петра Ілліча Осадчука, про наші зустрічі, навіть розмови, можу згадувати і посередництвом книжок, дарованих під час мого перебування
у славному Києві.
Запам'яталась мені зустріч з Петром Осадчуком, коли у 1989 році я брав участь в республіканській нараді молодих літераторів у Києві у видавництві «Молодь». Тоді 25-го лютого 1989 р. в Ірпіні, де влаштували молодих літераторів, Петро Ілліч подарував мені збірку поезії «Біла каравела» і написав: «Братові по роду і по духу Іванові Яцканину — хай завжди світить українська зоря під вічним слов'янським небом!»
Петро Ілліч навіть не знав, що багато його книжок я прочитав уже в тому ж Києві. 15-го лютого 1992 р. дарує мені у Києві збірку поезії «День відкритих дверей» і напише: «Українському письменникові Івану Яцканину, який живе в Державі українського слова, — щасливих повернень у реальну Україну!». У цій збірці є віршований твір, який є реакцією на «політичний русинізм» у Словаччині.
БРАТАМ І ДРУЗЯМ У СХІДНІЙ СЛОВАЧЧИНІ
В горах у вічних я не берусь
Шукати всевишній знак, —
Була й залишається Київська Русь,
Був і лишився руснак.
Була й залишається отча земля,
Либонь, і не люба комусь.
До вас, як до себе, кажу іздаля:
— Вертаймося в Київську Русь!
Супроти немов і при мовах — омел,
В майбутнє — на власнім горбі!
Братове, вертаймося до джерел,
Себе відкриваймо в собі. —
І Київ, і Пряшів, Гуменне й Ірпінь —
Грядуть у єдинім ряду.
Говерла на душу не кидає тінь —
Возносить грядущу гряду.
Руснак, українець чи, може, русин —
Так звуть, як запрагне комусь.
Кордонів не знаючи, матері син
Вертається в Київську Русь.
2-го липня 1994 р. у Києві Петро Осадчук дарує мені поетичну збірку «Галера» і з притаманним йому гумором напише:
Хай би червоний посинів
І праведний став поганин, —
Українець серед русинів,
тримайся, ІванЯцканин.
Поетичну збірку «Віддзеркалення безодні» подарував мені 21-го серпня 2006 р. зі словами: «Івану Яцканину — з великою вірою в хресну дорогу, обрану нами давно».
А які застережливі слова написав мені у збірці «Останній рубіж оборони»: «Іван Яцканин, мій друг і однодумець, повинен знати: — Якщо ми програємо останній рубіж оборони, то Україна знову буде зватися — Малоросія. Віддаю життя, аби цього не сталося». Це було 10-го червня 2008 року. Я подякував, мовчки прочитав його дарчий підпис і тут же почав гортати сторінки видання, та знову до мене промовило застережливе передчуття поета:
Він знов од Москви до Карпат
Був би в танку провітритись рад,
Щоб вернути підлеглість окраїн,
І каже, що він мені брат,
І не бреше, бо він таки брат
З неповторним іменем Каїн.
Він відчував, що москаль знову «гострить ніж» проти України. Є у Петра Осадчука навіть різні варіанти цього прогнозу.
Особливою книгою для мене є його «Родинний спадок».Те, що мені написав 12-го лютого 2007 року, було ще одним запрошенням до зустрічі: «Давньому і дорогому другу Іванові Яцканину — на віддяку за надіслані книжки і журнали та з думкою про зустріч у Києві з нагоди мого 70-річчя». Після прочитання цієї книжки я звернувся до Петра Ілліча чи не могли б ми разом створити книгу-розмову (я ставлю запитання, він відповідає). Була «тиха угода», що візьмемося за цю справу. Але життя ставить свої запитання і свої знаки оклику...
Петро Осадчук неодноразово бував у наших краях. Завжди цікавився літературним життям українських письменників Словаччини та національно-культурним життям української громади у Словаччині.
Так, Петро Ілліч кілька разів побував у Словаччині, але, безперечно, незабутнім був його візит 20-26 ж овтня 2003 року, коли очолював делегацію Національної спілки письменників України (у складі делегації були ще Анатолій Качан і Ярема Гоян). Делегація НСПУ завітала і до столиці Словацької Республіки, де її прийняв Президент СР Рудольф Шустер. Звичайно, тон цієї зустрічі надав Петро Ілліч.
Легкість його спілкування, його неповторний гумор, просіяний влучними експромтами, створювали під час прийому незабутню атмосферу і чудовий настрій для пана Президента. За протоколом прийом мав тривати приблизно 15 хвилин, але Рудольф Шустер не хотів прощатися з українськими письменниками — зустріч тривала майже годину. Пізніше я зустрівся з Рудольфом Шустером і він каже мені: «Оце була зустріч! Я так гарно відпочив, забувши про всі обов'язки, під час зустрічі з українськими письменниками».
Ще один, для мене дуже важливий, момент. Під час одної зустрічі у Києві Петро Ілліч подарував мені гарний календар-записник зі словами: «Друже Іване, пиши щоденник!» Я прислухався до його слів і з того часу пишу щоденник. А в ньому і таке: «Приїжджаю в Київ. Ходжу тими самими вулицями, вуличками, де раніше бував з Петром Осадчуком. Тут ми вели розмову про літературу і життя. Іду тими самими місцями, іду по Києву, здавалось би, що нічого не змінилося. Та ні, змінилося. Без Петра Ілліча Київ для мене став порожнішим...»

м. Пряшів, Словаччина

Славний Петре Осадчук!
Вже Карга спустила лук,
В душу вцілила живу,
Розтягнувши тятиву.
Вмів ти жити і сміятись,
Всіх пеньків звів у Пень-клуб.
Буде тим пенькам ікатись
Від стріли з пекучих губ.
Римував ти — всюди риму
Ти знаходив на землі.
Від римованого диму
Був огонь в твоїй золі.
Після тебе — вже несила
І на риму налягти.
Не візьме тебе могила!
В засвіти — не в ті світи
Ти пішов і засвітився
Полум'ям Осадчука.
Бачиш — я сльозою вмився...
Осадчук мене чека.

10. 10. 2014. Конча Озерна,
в день поховання П. Осадчука

За мовчанням гострим, за стіною
Санітарна вирубка дерев.
Старожили лісу, як ізгоїв,
Ловкий топір на щоку бере.

Дерева впокорено і просто
Віддають землі прожитий вік.
Трактор, як важкий життєвий досвід,
Легко їх відзбирує набік.

Стук і стук... І знов гойднулись хмари
Поміж віт і стовбурів гінких.
Лісові завзяті санітари
Строго порядкують біля них.

І буяють пагони зелені,
Стало в просвіт плем'я молоде.
Сонцем осіянна коло мене,
Санітарна вирубка іде...

Вже й на вас, мої нетлінні буки,
Відбірні позначки рокові.
Дослухаюсь, як невтомний стукіт
Саджанцям вінчає родовід...

І за мною, крізь дороги зримі, —
Хащі хмизу, дріб'я сушняку.
І дерева, що були, як вимір
Віхових проходжень на віку.

Стук і стук... І знов гойднулись хмари
Між гілок і стовбурів гінких.
Пройдені роки, як санітари,
Строго порядкують коло них.

Так прозоро... Наче крізь бінокль
Я дивлюсь... Іде в обхід зима.
І печально світяться з доокіл
Дерева, яких уже нема.

Усе переплуталось в світі:
добро запліднює зло —
хто їх тепер розрізнить
тих близнюків сіамських!..
Блудниці — серед святих,
священики — в пеклі,
брехня правдиво регоче,
відстрілюють кілери правду,
для одних батьківщина — гаман,
для інших — могила...
У тисняві буднів,
у тисняві марноти
до кого знесиленим сумнівами
притулитися серцем?
Хто кровотечу душі зупинить?
Чи безболісне небуття, Петре?
Чи і там Україна болить?
На Чернечій горі за тополю
зачепилась біда діромахою,
хмара важка перекинула небо —
дощ зірвався на сніг,
сніг — на «град»
пісня — на плач,
Бог — на Слово,
містке, наче Ноїв ковчег:
УКРАЇНА.

Де істина? Де шлях, який пора обрати?
Коли ж, народе мій, ти вийдеш із біди?
Якщо не хочеш знову за імперські ґрати,
То перестань іти безтямно в нікуди.
Якщо ти не забув Сибір неісходиму,
Великі жертви й подвиги предтеч,
Не жди рятунку ні з Москви, ні з Риму,
Частіше згадуй Святославів меч.
Свій шлях ми знайдемо в людськім огромі,
Позбавимося всюдисущих лих,
Як станем владою в своєму домі
І будем правити в державі без чужих.

2008 р.

На цій землі, яку терзали битви,
В яку неволя в'їлась до основ,
Приречені свій рідний край любити,
В єдину зброю віримо — в любов.
На цій землі нам жити й помирати,
І жить по смерті як не є.
Життя людського варіанти
Вінчає царставіє твоє.
Мені відкрилася дорога,
Яку давно обрав я сам.
Хто в землю вірить, як у Бога,
Не зрадить отчим небесам.
Життя спішить життю на зміну,
Мій смертний птах літа кує.
Я той, хто вірив в Україну,
Як вірять в царствіє твоє.

Японські громи із підземних нетрів
Постали, як з пекла убивча вість,
І на сімнадцять безоднею посланих сантиметрів
Змістилась землі життєтворча вісь.
Здригнулись китайці, з жахом відчули індуси,
Що смерть підступає, всесильна в космічній імлі.
Сколихнули Європу осяжні здаля землетруси —
Либонь, почалась катастрофа всієї Землі.
Людина змаліла, а гадала, що цар природи
І потрошила надра, і безкарно трощила ліси.
А тепер, як мурахи, заворушились великі народи,
В покаянних молитвах вчуваються відчаю голоси.
Нікчемним здається все те, чого людство надбало,
Дитячою примхою уявляється Віденський бал.
І вже за сумирним, за крихким Ярославовим валом
Визріває всесвітнього шторму дев'ятий вал.
До нас пливе Місяць, як поміяспланетна ракета,
Нас чекають корекції у русі небесних тіл.
Пощади не буде ні для Президента, ані для Поета —
Господь затіває у всесвіті переоблік і переділ.
Земля загойдалась, торкнулась безодні краями,
Націлена стати впритул до згасаючих зір.
Тротуар на Хрещатику зашелестів під ногами,
Ніби на мить перевтілився у газетний папір.
Набенкетувались, напилися і нафти, і крові,
Забомберили небо й затруїли земну кору,
А тепер, поєднавшись в любові і в нелюбові,
Пора вирушати в далеку астральну діру...
Але є ще надія, ефемерна і недалека,
Що здатна продовжить наш безоглядний час:
Якщо в Україну прилетять незабаром лелеки —
Значить все буде добре, лелеки врятують нас.

14 березня 2011 р.

Я ніби яблуко в саду,
Ось-ось на землю упаду,
Туди, де падали завжди
Геть перестиглі всі плоди.
І всі веселі, недоспілі,
Що нагулялись на весіллі,
Навеселились в цьому світі,
Перевтомилися на вітті
Крислатого Гуляй-життя,
Відчули самозабуття
І перейшли в нове життя,
Де не бунтують почуття
Й не пропихається сміття
На верхні поверхи буття.
У тихім світі каяття
Душа радіє, як дитя,
І не будує майбуття,
В землі відчувши опертя —
Основу вічного життя.
Я, ніби яблуко в саду,
Ось-ось в безсмертя упаду.

Лютий 2013 р.

Натішився життям ущерть,
Пережурився, переплакав,
Але всесвітню круговерть
Не зміг здолати неборака.
Чому? Коли? І де було?
Не все подужаєш згадати
А те, що в пам'яті жило,
Знов ожило, щоб мордувати.
Журба воскресне — не журись,
Із юності жура всміхається,
На жаль, і жаль, що був колись,
Живим грайливо прикидається.
Триває артистична гра,
А ти на велелюдній сцені.
Ти не здаєшся, хоч пора
Здавать скарби неоціненні.
Здавать? Здаватися? О, ні!
Усе моє всякчас зі мною.
У мирний час, як на війні,
Важливо буть самим собою.
Натішився життям ущерть,
Здобутками здаються втрати,
Однаково! Що смерч, що смерть,
Спроможні тільки руйнувати.

9 жовтня 2013 р.

* * *
До побачення, день! Хоч я знаю: не буде
побачення.
До побачення, мить! Хоч я знаю: до назавжди.
Так, міняється світ, набуває нового значення,
Але йде він по колу — від біди летить до біди.
На чому Всесвіт тримається
І на що споконвік опирається?
Це пояснити зовсім непросто,
Але знають про це Час і Простір.

* * *
Майбутнє від сучасного залежить,
Майбутнє — це сучасності обнова.
Все, що минуло, дням новим належить,
Як дні минулі — наших днів основа.

* * *
Нове радує, часом навіть вражає
І виводить на незвідані дороги.
Та в новому нічого путнього немає,
Якщо в ньому бракує мудрості старого.

* * *
Хто у правді шукає порятунку,
А хто в брехні погибає.
Світ широкий, а на рятівну думку
В цьому світі місця не має.

* * *
Не кожен, хто рятує в біді людей,
Робить це задля певних ідей.
Та кожен знати завжди повинен:
Нема вище ідеї, як життя людини.

* * *
Можна пристосуватись до болю,
Неважко пробачити щирому другу,
Але не можна будувать кращу долю,
Й терпіти приниження і наругу.

* * *
Я думаю у ці дні окаянні,
Чому людина з Часом у протистоянні.
Певно, тому, що підступний Час
Жене, як вітер, в безодню нас.

* * *
Не знаю, що завтра зі мною буде,
Але докучають, бентежать химерні сни:
Довкола бродять привиди і приблуди
То як посланці миру, то як шакали війни.

* * *
Куди поділося розбурхане життя,
Яке вело у світле майбуття?
Я взявся з'ясувати до кінця —
І ні життя, ні майбуття.
По сей бік — погамовані серця,
По той бік — темнооке небуття.

* * *
В дитячому віці мої ночі і дні
В тривогах минали, як на війні.
Ті роки далекі пробуджувать варто
Для зцілення пам'яті й духовного гарту.
Тож нічого в житті просто так не минає,
До того ж війна за Вкраїну триває.

* * *
Граються в скверику діти,
У фонтані вода хлюпоче.
Ні пояснити, ні зрозуміти
Бій в Донецьку розум не хоче.

* * *
Посеред ночі схоплююсь з постелі:
У просторі скажені зойки пострілів.
Але вслухаюсь — тиша. За вікном
Спить нашорошено аеродром.

* * *
І Крим, і Рим, і райський сад,
І південного променя Божу пір'їну
Я все віддаю. І вертаюсь назад,
У Богом забуту мою Україну.
2 липня 2000 року

* * *
На заваді імперських звершень —
Спостерігається це не вперше! —
Стоїть Українська Держава,
Що жити окремо не має права.

* * *
Заперечення породжує заперечення
В часи перемінні, контроверсійні.
Неспроста у нас в друзях Німеччина,
А ворог підступний — Росія.

* * *
Ми, родом з трьохсотлітньої тюрми,
Летимо, як птахи з перебитими крильми,
Наслухаючи тривожний церковний передзвін,
А за нами — двоглавий орел навздогін,
Обурений сміливим перелетом
Женеться за втікачами з градометом.

* * *
Імпер-націоналісти надихнули Росію,
Безоглядні й скажено вперті,
Привітали правителя, як спасителя,
Майже як месію,
І побачили ангела смерті.

* * *
Загарбники зажерливі надміру
Не раз штовхали Україну до Сибіру,
І зараз повторити це готові
В палкім пориві «братської» любові.

* * *
Що більше полеглих, то більше нагород.
В сльозах і друзі, і подруги.
І здається, що весь наш народ
Створений не для радості, а для туги.

* * *
Так повелося роками й віками
У світі, повному пригод по вінця:
Чомусь, де не впаде камінь,
Він поціляє в українця.

* * *
Десять танків ідуть на Донецьк, —
Аби будувать на основі руйнації
«Русскій мір». А заодно і кінець
Забомбереної, темної нації.
Путін — не геній і не месія,
А вірний нащадок еНКаВеДе.
Скільки завгодно кричіть: «Росія!»,
А Путін Росію у пекло веде.

* * *
Думки мої непідвладні, розкуті —
Пишу про те, що крізь совість просію.
Після Сталіна ніхто так, як Путін,
Ще не зганьбив і не знеславив Росію.

* * *
Сусідам завжди землі замало,
Хоч ледь не півсвіту загарбали,
І знов пруться як ординська навала,

* * *
Історія Росії складається з лихоліть —
Із насильства й загарбання земель чужих.
Росія упродовж кількох століть —
Це фабрика з виробництва всенародних лих.

* * *
Все йде, все минається,
Минеться і вторгнення незаконне,
А держава, що в крові купається,
Неминуче в крові потоне.

* * *
Ніхто не відстоїть твої права,
Чекать на підмогу — заняття пусте.
Вражою кров'ю полита трава
Добре на волі росте.

* * *
Відчайдушні воїни в АТО
Древній принцип знають у житті:
Гідність залишається з щитом,
Або погибає на щиті.

* * *
Падають воїни в рідному полі,
Не втрачаючи власної гідності.
Краще погибель во ім'я волі,
Як життя за законами підлості.

* * *
Льється кров. Наростають тривоги.
Хоча правда за нами — незмінна,
Аби тільки в ім'я Перемоги
Не загинула вся Україна.

* * *
Люди самовіддані і вперті,
Не шукаючи ні звання, ні чину,
Знаходять себе в безсмерті,
Коли гинуть за Батьківщину.

* * *
Сказати не стидно твоїм героїчним синам,
Жінкам і дівчатам, з якими багато значимо:
— Рідна Україно, як ніколи дорога ти нам,
Бо за тебе нині дорого заплачено.

* * *
Добро запізнюється до людини,
А зло обступає тебе щохвилини.
Це дійство триватиме несамовито,
Поки сам не навчишся добро творити.

* * *
Хто вміє в шахрайські ігри грати,
Чомусь не любить залізні ґрати,
І каже, отримавши те, що заслужив:
— Чомусь я свободою не дорожив...

* * *
Набутого досвіду повчальна суть
Все ставить на місце, в повчальний ряд.
Люди хворі без дохтора проживуть,
А дохторі без хворих — навряд.
Склалась практика хитра у нас,
В якій далеко не кожен кумекає,
Аптекар лікарю сприяє весь час,
А лікар допомагає аптекарю.

* * *
Кажуть: Лікарю, спершу себе полікуй,
А потім людей лікувати покличуть!
Але хочеш плач, або про поминки міркуй,
Лікар спершу людей заповзято калічить.

* * *
Скажу гумористам на втіху,
Що ігнорують казуїстики блуд:
Ій-богу, краще вмерти від сміху,
Чим жити поміж безнадійних зануд.

* * *
— Бракує вогню в твоїх віршах! —
Редактор не знайшов інших слів.
І поет спалити рукописи вирішив,
Щоб зігріть дорогих читачів.
Бажання іти на підвищення
Чи по службі, чи в творчості —
Це шлях до самознищення,
Коли в безсмертя хочеться.
Манія величі навідує тільки тих,
Хто формується в епіцентрі лих
І під прикриттям гасел благородних
Береться захищати гнаних і голодних.

* * *
У кого закінчилася любов,
Вслухайтеся у спів пташок, у шум дібров,
Тоді збагнете, що з вами сталося:
Любов у вас ще й не починалася!

* * *
Довго іти на спад ще нам,
Як не створимо злу протидії.
Добра слава — найкраща спадщина,
Що в нащадках наші оживить надії.

* * *
Бачимо невдоволених багато
В часи лихоліть і суспільних криз.
А життя, як в метро ескалатор —
Одні їдуть угору, інші їдуть униз.

* * *
Так повелось, що старі й молоді
Знати повинні:
Бідні люди в продажнім суді
Завжди винні.

* * *
Не треба зчиняти істерику,
Як це роблять в ток-шоу досі.
Колумб не відкрив би Америку,
Коли б у Європі добре жилося.

* * *
І в радості, і в тузі
Не однакові твої любі друзі.
Досить тобі у нужді затужити,
Як з іншим твій друг починає дружити.
* * *
Суспільство приспане, заснуле,
Не таке, яким воно має бути,
Легко керманич веде у минуле
Замість важко вести у майбутнє.
* * *
У величний День Незалежності
Радість шириться до безмежності.
Воля позначена радістю і любов'ю
І помітно скроплена кров'ю.
* * *
Не всі ми часу свого сучасники,
Дехто живе, як при Сталіні, досі,
І прагне вернути втрачений час таким,
В якому слухняні жили й безголосі.
* * *
Забомберені люди, спохмурені,
Ніби родом з глибин туману,
Що більше вчора обдурені,
То скоріш піддаються обману.

* * *
Дивлюсь, як поводяться нині
Політики, натовпом звеличені,
І повторюю слова безневинні:
— О, дивні часи, о, звичаї!

* * *
Всяке сміття поміщається в урні
На чільному місці в час виборів.
Демократія множить підрозділи дурнів,
Яку, кажуть, мудрий хтось виборов.

* * *
Діти збільшовиченої ери
На шляху до своєї мети
Спочатку були революціонери,
А потім пішли в кати.

* * *
«Живи з новинами!» — читаю на екрані ТБ,
Що збадьорити прагне мене і тебе.
Слухаю новини. Тут же починаю тужити:
— Хіба можна з такими новинами жити?!

* * *
Вовтузились, горіли на словах,
Обіцяне по-справжньому роздули
І збудували непоганий дах,
А стін возвести чомусь забули.

* * *
В полоні суперечливих ідей
Стверджуєм і заперечуєм всує
І мимоволі готуємо своїх дітей
Жити в світі, який не існує.
Ні при чому тут релігійний зміст,
В якому ховається кілька істин, —
Сита людина слушно схвалює піст,
А голодна міркує, де б то поїсти.

* * *
Світ, в якому ми живем,
І не пекло, і не Едем.
Створив його Люцифер чи Бог?
Хтось один із цих двох.

* * *
Бог накаже, Бог простить,
Бог гріхи пробачить...
Хто брехні в житті не бачить,
Той в неправді мусить жить.

* * *
Точаться суперечки навколо Бога,
Чуєм щирі молитви і відверті огуди.
Всіх переймає спільна тривога:
Бог уже був? Чи минув? Чи ще буде?

* * *
Так повелося в житті,
Що святоші не всі святі.
Проповідник Святого писання,
Опинившись на самоті,
Поміняти Христові страждання
Готов на принади в житті.
Не всі пережиті напасті
Вінчає сподіване щастя.
Часто, як гора за горою,
Виникає біда за бідою.

* * *
Важко серце зберегти
На шляху до чуттєвої мети.
Перш ніж справді полюбити,
Треба голову згубити.

* * *
За життя людина порядна
Може виглядати як другорядна.
Але зроблені нею достойні справи
Неминуче засяють в анналах слави.

* * *
Радість не приходить нізвідки,
Цьому зорі у небі свідки,
Як душа моя світить сповна,
Коли в лузі після першої квітки
Розквітать починає весна.

* * *
Мисливці ми, зорелови,
Мета незбагненна — вічність,
Завітає сама, щоб прозоро
В непрозорі заглянути вічі.
Людина, аби повірити в себе,
Часто звертається до неба.
А коли знайде своє кохання,
Вірить, що збудуться всі сподівання.

* * *
Щоб творити, треба багато знати,
Творити — це людям себе віддавати.
Ті, хто справді творити вміє,
Ніколи не кається і себе не жаліє.

* * *
Чому людині хочеться
Залишитись назавше в творчості?
Тому що за всякої суспільної погоди
Творчість — єдине пристанище свободи.

* * *
У житті, як у морі розбурханих хвиль,
Де спокус і принад набирається вщерть,
Але треба докласти багато зусиль,
Аби оминути травмування і смерть.

* * *
На крутій дорозі в майбуття,
долаючи житейські круговерті,
Одні люди бояться нового життя,
Інші традиційно бояться смерті.

* * *
Любителів поезії багато і много,
Але спостерігається така прикмета:
Наш сучасник оцінить швидше чужого,
Аніж похвалить українського поета.
Справжній талант, ніби криниця,
Що висихає без джерела.
Доля рятувала його, як могла,
Але замінить джерела не змогла.

* * *
Прислухаюсь до серцебиття
І кажу славолюбцям відверто:
— Не можна безсмертним стать за життя,
За роботою треба вмерти.

* * *
До простоти іду простоволосий,
Ступаю босий в лоно простоти,
За мною складність роблена голосить —
Рудоволоса донька пустоти.

* * *
До болю пристосований давно,
Я відчуваю біль несамовитий,
Як бідна пташка стукає в вікно,
А я не годен те вікно відкрити.
Життя — це довга важка дорога,
Де всі повороти щиро застерігають:
Наліво — потрапиш до чорта на роги,
Направо — вчорашні брати з градометами
вже чекають.
Що менше людина знає,
То більше вважає,
Що її незнання —
Крайня межа пізнання.

* * *
Не знаю, що відбувається зі мною,
Але як виникає жадоба творити,
Я ніби опиняюсь на полі бою,
І ніхто не врятує мене від битви.
Писав я щороку, щомісяця і щотижня,
Нині в тиші пишу щодня і щоночі.
Поета властивості дивовижні,
Коли вічності дивиться в очі,
В якій сконцентрована тиша вся...
Але перед смертю не напишешся.

* * *
Як би давно дні вчорашні не промайнули,
В душі живе, радує і печалить минуле,
І за ним починаємо так тужити,
Що хочеться знову його прожити.

* * *
Моє серце — не грудка глини,
Але глиною скоро стане.
Що не встиг, я зробити повинен —
Підганяє життя невблаганне.

* * *
Та поки я деревом стану
На безсмертній землі України,
Я за молодість не перестану
Вести зоресяжні війни.

* * *
Я пам'ять свою не убив,
Пам'ять невігласи убивають.
Кого шанував і кого любив,
Усі в пам'яті оживають.

* * *
Ніколи не ходив манівцями,
А, здається, під кінець заблукав.
Проходжу тими самими місцями,
Та нікого й нічого я не впізнав.

* * *
Сум — моїх настроїв староста,
Коли наступає вечір,
І я відчуваю, як старість
Кутає мороком плечі.

* * *
Десятиліття в мене за плечима,
Відколи тут я побував востаннє.
Дивлюсь на річку іншими очима,
Та впізнаю її під час купання.
Дороги мої і стежини ранні
Десь далеко позаду, в тумані.
Я їх пам'ятаю, як першу любов,
І не шкодую, що ними пройшов.
Роки свої рахувати не смію,
Та щодалі живу ніби в іншій ніші.
Невже від того, що я старію,
Мені робиться все холодніше?

* * *
Чи були у моєму житті
Сонцеликі дні золоті?
Були, попри сплески облуди.
Але більше таких не буде.

* * *
Життя непомітно минає
І смертю людину лякає,
А насправді найбільше лякає життя,
Аніж смиренне, нікому не підвладне небуття.

* * *
Ми не встигаєм щасливо прожить
На життя нам відведену мить.
Зате віддамо належну дань
Для тривалих сумнівів і страждань.

* * *
Згасає тіло, тане як свіча,
Приречена сама себе спалити,
А небо хилиться все ближче до плеча,
Щоб до землі людину прихилити.
Я ж не боюсь, з'єднавши радощі й жалі,
Стать часткою моєї рідної землі.

* * *
Моє життя, як на дереві віть
Чи на вітрі хитається, чи ламається в час бурі.
І мудрість, і сумніви тисячоліть
Успадкували дні мої сонячні й похмурі.

* * *
Довго я вдивлявся в далечінь,
Прагнув там жадане розпізнати,
А побачив шлях минулих поколінь,
Які множили мої майбутні втрати.

* * *
Я піднявся з найнижчих низин.
Чи діставсь до високих вершин?
Не знаю. Рівно ступаю рівниною,
Певний того, що став Людиною.

* * *
Я згадую хвилю морську, частоту,
Яка обняла мене вперше у Чорному морі.
Там поетом я став. Перейняв чистоту,
Що являють у морі скупані зорі.

* * *
Прожив багато. Бачив багато.
Був тихий. Був несамовитий.
Нині для мене свято
Кожен день прожитий.

* * *
Час незупинний, час дужий,
Силу піднебесну має,
Ні до кого він не байдужий:
Кого захоче, усіх забирає.

* * *
Колись я прагнув зупинити мить
І разом з нею безкінечно жить
А мить призначення своє не забуває,
Вона сама людину зупиняє.

* * *
Людське ЖИТТЯ — як дивний сон,
Як розквітла в саду верховіть.
Безвідносно до прагнень і до заборон,
На перехресті столиких століть,
Не турбуйте мене, не будіть.