Через каміння, через долини, і гори,
Через секунди, хвилини, літа і віки,
Омиваючи душу, проникаючи в душу людини,
Пливе незупинна, наймогутніша в світі ріка.
В хвилях прозорих,
в чистім, як дзеркало, плесі. —
Дивні фрегати, і храми, і атомохід,
Видно руїни Трої, видно вогні Дніпрельстану,
Все, що було, все видно. Не видно, чого не було.
Через каміння, через долини і гори
Пливе Атлантида, у «чайках» пливуть козаки.
Видно правічний Київ, видно гагарінський усміх,
Все, що було, в се видно. Не видно, чого не було.
В хвилях прозорих, в чистім, як дзеркало, плесі
Античні мечі втонули, луки татарські згнили.
Тільки добро і мудрість, тільки красу і працю
Від небуття рятує наймогутніша в світі ріка.
Через каміння, через долини і гори
Пливуть імена і дати, пливуть письмена,
А те, що зосталось на березі,
те, що вчепилося берега,
Лишилось по той бік обрію.
Пропало, розтало, як дим.
Часу ріка незупинна!..
Не бійтеся в неї ступити,
Бійтесь загрузнуть на березі
в спокусливо тихім кублі.
Хто часу своєму належить,
належить і часу майбутньому,
Хвилі ріки незупинної — як мускули наших днів.

Породивши ліси і поля,
Пісню птаха і клекіт виру,
Породила в безсмертя віру
Наша мати велика — Земля.

Найдревніша істота жива,
Породила Земля й мене,
І життя моє не мине,
Як схолонуть останні слова.

Переллється у Землю кров,
Проростуть мої радощі й муки,
І почують мій голос онуки
В співі птахів і шумі дібров.

Породивши ліси і поля,
Нафту й вугіль, залізо й уран,
Кровоточить від бомбових ран,
Знемагає від болю Земля.

Ще не вмовкли плачі матерів,
Недотліли в напалмах гаї —
Знов палить ладні світ палії,
Тільки б долар кривавий жирів.

А л е миром проміниться світ,
Що від Жовтня цвіте добровісно,
Мир ід е по Землі комуністом,
Залишаючи сонячний слід.

Породивши ліси, і поля,
Проти. Ночі створивши День,
Породила титанів-людей
Наша мати велика — Земля.

Найдревніша істота жива,
Породила Земля й мене.
Я — Земля, і мій вік не мине,
На безсмертя здобувши права.

Не дозволю ні в жоднім краю
Потруїть мої води і твердь!
Я — Земля. Проти зла повстаю,
Щоб убити нейтронну смерть.

Х ай живе на Землі життя
Безкінечне — не скороминуще!
Я — Людина. За день грядущий
Дам Землі своє серцебиття.

Переллю я Землі свою кров —
Хай візьме мої радощі й муки,
Хай почують мій голос онуки
В співі птахів і шумі дібров!

Дерева дихають за тих,
Хто під деревами лежить, —
В розл огих кронах не затих
Той голос, що в землі мовчить.

У зблисках сонця золотих
Зеленолист в зеніт сурмить, —
Живуть дерева для живих,
Із вічністю з'єднавши мить.

Творці безсмертної мети,
Живуть дерева, як брати,
В слухаючись в ракетний рев.

Живі, з деревами на «ти»,
У мертвих вчаться доброти,
Що оселилась між дерев.

Хто вас залишив,
Кам'яні бовдури
з примруженими очима
На степових просторах?
Сармати чи скіфи?
Так чи інакше,
А слід залишили люди.

Хто вас обнімав,
Скіфські баби, овіяні вічністю?
На ваших плечах округлих,
На ваших устах пошерхлих —
Скам'яніла любов людини.

Хто вдихнув таємницю
У величні руїни інків?
Хто повінчав смерть із безсмертям
В усипальниці Тутанхамона?
Люди,
Тільки люди.

Хто за мною,
А хто перед м ене?..
Щастя бути часткою людства,
Якому нема кінця-краю
Ні в минулому,
Ні в майбутньому.

Подумав я про друзів Корвалана,
В дивляючись у непроглядну ніч.
Мій тихий сон утік від мене пріч
І думка враз відкрилася, як рана, —

По світу смерть чигає невблаганна,
Ненависна людині споконвіч,
І хтось у Чілі не одводить віч,
Впіймавши око наглого нагана.

— Життя? Будь ласка! — ніби каже він
Й нічого не жадає навзамін,
Готовий за народ свій умирати.

Крізь океани руку, наче міст,
Тобі я простягаю, комуніст, —
Свобода Чілі розриває грати!

Ще вчора зоря вечорова,
На догоду поетам і вченим,
Супутником зачарована,
Червоніла, як наречена.
Ще вчора космічні старти
Гриміли про молодість віку...
А вік починає старіти,
Починає двадцятий на спад іти —
Зборознили літа чоло віку,
Наче літньому чоловіку.

Вік у лісі відновлює сили,
Вік любить поспати на сіні
І штурмує стрімкі крутосхили
Вік у віці понадпенсійнім!..

Немов чарівні дверцята
Закрилися в таємницю!..
Вже не кажемо «вік двадцятий!»
На всяку модерну дрібницю.
Не кажемо навіть «стиляга!»
На якогось там недоріку.
Модний танець чи модна розвага —
Вже не примхи двадцятого віку.

Ентузіасти твістів,
Вчорашні ревнителі моди
Вникають в останні вісті,
Слухають зведення погоди.

Підупали ефектні нейлони,
Рідк о бусла побачиш на хаті.
Самогубці розводять нейтрони
І гнуздають ракети крилаті.
Кажуть, був землетрус на Заході —
Будівельні компанії в захваті!

Ще вчора зоря вечорова,
Вдаривши в мідні тарелі,
Надихала співать менестрелів
Про очі, про губи, про брови.
Ще вчора... З пронизливим свистом
Пронизує куля пісню...
Фашисти чи неофашисти?
Яка тут різниця до біса?!
Ще вчора... І маревом чорним
Вливаються чілі в лівани...
Наш вік — як у бурю човен,
Наш вік — як прокляття над нами.
Забудьмо про води нейтральні —
Через душі проходять кордони!
Атомні чи нейтронні —
Варварські мегатонни!
Долю б свою не прогавити,
Задивляється людство в майбутнє...
А вік записався в Гамлети,
Вік мусить великий злам пройти,
Пройти із «не бути» — в «бути»!
Ритми тривоги всесильні
Всесвітню пронизують пісню:
Якщо ми не мертві — ми пильні,
Якщо ми живі — ми пильні,
Якщо хочемо жить — будьмо пильні!
Чуєте, ще не пізно,
Люди!..
Народи!..
Людство!

Як виклик смерті, посеред боїв,
Що стали над колискою на чати,
Ми виростали зло перемагати,
Плекали ніжність з болю матерів.

Ніколи ми не спишемо в архів
Ні похоронки у руках маляти,
Ні тих пісень, що кликали вмирати,
Та не зганьбить ви сок и х прапорів.

А молодість — як та калина в лузі:
Прийшла весна — і пишно розцвіла.
Була любов і вірна дружба друзів,
І ніби не було на світі зла.

Нам ся є день новий на виднокрузі,
А хмарка ледь торкається чола.

Мала земля... Яка ж вона мала?
Чи крок землі, чи грудка на долоні,
В ній наша кров і небеса бездонні,
В ній сила плуга і розгін крила.

Земля батьків, над морем, край села,
Земля квітуча, і, мов сиві скроні,
Вона повік, як прапори червоні,
В серця синів святинею вросла.

В серцях синів озвалась кожна п'ядь,
Де воїни, вмираючи, стоять
Й Мала земля, палаючи, не гине.

В зеніті миру, крізь вогонь і дим
Нам подивилась в очі, молодим,
Мала земля — як совість Батьківщини.

І знов не сходить з думки той солдат,
Що впав на сходах біля стін рейхстагу,
Нам заповівши землю і відвагу
На гребені червоних барикад.

Ніде ні кроку не зробив назад,
У хвилях Волги вгамувавши спрагу,
І в мить найвищу втратив рівновагу —
Мені як батько чи як старший брат.

Минають роки швидко за роками,
До ран його торкаюсь я губами —
Чужий у мене переходить біль.

Не владний час цей біль перемолоти, —
За мене в двоє той солдат молодший
Уже, як син мій, кидається в бій.

На Спаській вежі знову б'ють куранти,
Землі звістують про висок у мить:
До Леніна — мов пульс землі гримить! —
Карбують неповторний крок курсанти.

Вивищується сонячна блакить,
Зрівнялись хлібороби й космонавти.
Високістю твоя д уша щемить,
її спізнавши, вищий духом став ти!

І я, і він, і вся моя країна —
Ми всі на мить, немов одна людина,
До Леніна підносим суть свою.

Я ч ую кроків одностайний рокіт,
І я щасливий, що в мільйонах кроків
Дзвенить і мій в єди ному строю.

Я вільно дихаю у вільному краю,
Мені належать всі поля і води.
Повітря чисте правди і свободи
Виповнює життєву суть мою.

Я твердо на землі своїй стою
І не схитнусь за всякої негоди, —
Вогонь і смерть, нужду і недороди
Я розметав у праведнім: бою.

В труді почувши сурми перемоги,
Я піднімаю в душах перелоги —
Від захвату й де кругом голова!

Передчуття епохи комунізму
Вивищує в мені мої права,
Щоб возвеличив я в ділах Вітчизну.

Комсомоле, як було нас мало
В час, коли займалося на світ.
Та було твердіше за граніт
Слово, що в походи піднімало.

Комсомоле, ти моє начало,
Ти мій невідквітний первоцвіт.
Я іду за сонцем у зеніт,
А в душ і світання не зів'яло.

Комсомоле, у тривожнім світі
Нам стояти на крутій межі
Іменем великих заповітів.

Комсомоле, вічний ескадроне,
За тобою — перші рубежі,
Юності залізної заслони!

Під зорями безсмертними
Серед руїн і вирв
Двожильними, упертими
Ми йшли в життєвий вир.

До кайла і до рала
Ми брались, хлопчаки, —
І знову в нас вмирали,
Щоб нами стать, батьки.

Вдивлялись очі чисті
У синій ви днок руг, —
Немов на поле честі,
Нас вів у поле плуг.

Обпалені війною,
В полоні юних мрій,
Спочатку, як до бою,
Ми йшли в крутий вибій.

Дорогами неблизькими
Шукали свій зеніт.
Зросли під обелісками
І стали як граніт.

Ніхто розполовинити
В житті не зможе нас,
Як віру з серця вийняти.
Де наш нуртує час.

Х ай скоро посивіти
Прийде і нам пора,
Ми того часу діти,
Який не помира.

Жили безкомпроміснми,
Обравши кращу з доль,
І стали комуністами
В країні Комсомол.

Під зорями безсмертними
У нас, дітей війни,
Двожильними, упертими
Ростуть сини.

Летить байкальський вітер
Мускулистий
До хвиль амурських
З рукотворним громом, —
Хто на морозі, в заметілях
Вистояв,
Той зневажає
Кволе слово втома.

Натхнення не чекай!
Дарма чекати —
У затінку доби його не буде!
Спізнать не годен переможне свято,
Хто не спізнав
Гарячий будень.

Кипить робота!
Не про райські кущі
Уперто мріють побратими Павки, —
Лиш той закоханий
У день грядущий,
Чий день сьогодні —
Як в мартені плавка.

Людського серця
Незупинні ритми
Живуть в турбінах —
Від Дніпра до Братська.
В моїй країні повнокровно жити —
Це спершу віддавати,
А не брати.

Натхнення не чекай!
Дарма чекати —
У затінку доби його не буде!
Немає свята, кращого за свято,
Що народилось у мартенах
Буднів.

Енергія —
А не дрібні потуги!
Самовіддача —
А не тихе тління!
Всі лінії ви сокої напруги —
Лю дська енергія
В артеріях країни.

Всі шість десятків,
Шість десятків летючих літ
Гуртуються у коло.
Суворі тризни і веселі свята
Сплелися у вінку,
Що зветься Комсомолом.

Вітри епохи
У вітрилах Комсомолу,
Всі покоління —
Під червоними вітрилами.
Успадкувавши славу зоречолу,
Себе збагнули
І себе відкрили ми.

У кожному із нас живе Магнітка,
У нас — війна,
В сіх п'ятирічок ритми,
Як ми
Не просто свого часу свідки,
А в світ прийшли,
Щоб час новий творити.

У кожному із нас живе історія —
Від Жовтня
До нового штурму полюса.
І через те,
Що коло знов повторює,
Летить вперед
Часу могутнє колесо.

На самоті, виявляється, можна
Розмовляти з народом і цілим людством.
А часом на людній вулиці
Чи переповненому стадіоні,
Як ніде, відч ува єш самотність.
Хвилини пливуть за хвилинами,
Як хвилі за хвилями в річці,
Одні — щоб в непам'яті зникнути,
Загубитися в морі часу,
Інші — щоб жити у пам'яті,
Як любов, як надія і віра,
Як минуле, що з нами в майбутньому
Живе і без нас не вмирає.
Один на один із народом,
Один на один із людством,—
І хвилини пливуть за хвилинами,
Оминаючи сиву самотність,
Як хвилі за хвилями в річці,
Омиваючи острів скелястий.
І все-таки на стадіонах,
Переповнених голосами,
Незатишно тихій самотності, —
І хвилини, як самогубці,
Летять стрімголов у безвість.

Жодного дня — без робота,
Порожнього — жодного дня!..
Сонце встає
супроти
Спання.
Жодного слова — на потім,
Жодного слова — зі зла!..
Сонце трудиться
в поті
Чола.

Відклавши службові бомаги,
Я підвівся під вечір з-за столу, —
Не звернули на це уваги
Підшиті листки протоколу.
Я глянув на вікна, на двері —
І тривогу в ідчув невсипущу:
Живеш, наче звір у вольєрі,
Що тоскно вдивляється в пущу.

Жити, тільки аби жити,
Смачно їсти, смачно спати —
Гідністю не дорожити,
Живцем душу закопати.

Слово жити дивовижне,
Як безодня, ненаситне,
Всі зірки на небі вижне —
До комори наносити.

Слово жити небезпечне,
Ніби космос, невтолиме.
Але, пошуком розпечена,
Думка до галактик лине,

Спалахне вночі — на сполох,
Вдень — нового дня провісник,
Спокою одвічний ворог,
Думка-подвиг, думка-пісня:

Все віддавши до краплини
Світу, всесвіту — людині,
Гідним імені Людини
Вічно жити в Батьківщині!

Був час, кола себе шукав я в світі.
Був час, коли себе знайти надію загубив,
А л е знайшов я друзів і... себе знайшов.
Тепер я в світі не самотній.
І, дивне диво, мої мертві друзі
(Володя Зінченко і Гриша Шендрик,
Ровесники, молодші з кожним роком)
Не менше нині важать, як живі,
Тому зв'язки мої на цій землі,
Точніш — мої зв'язки із нашою землею,
Зміцніли, певно, вдвоє, як не більше.
В моїм корінні оживають мертві,
Щоб їхн є слово відр одилось листям
У кроні дерева життя,
Що розростається вже нині після мене.

Вузлуваті, землисті, зморені,
Ніби вирвані з грунту корені,
Ніби дві невигойні муки —
Дорогі материнські руки.
Ніби втомлена осінь під віями,
Ніби небо, обпалене війнами,
Тихі зорі з безмежної ночі —
Дорогі материнські очі.
Як про мамині очі згадаю —
Скрушно в душу собі заглядаю,
Як згадаю про руки мамині —
Хліба в світі легкого нема мені!

Так мало в світі тиші
I так багато грому!
Живеш, як на узвишші,
І всі вітри — додому!

Ой тишу не печальте
Словами, як розп'яття!..
У мудрості мовчати —
Нових д умок зачаття.

У доброті мовчання
Не тільки слово зріє —
Брунькується кохання,
Росте велика мрія.

Насправді норовистий,
Чужі забувши стопи,
Іде не в культуристи,
А й де у землекопи.

Навіщо так — руками
Торкати сині роси?
Мов квіти — пелюстками,
Співаймо безголосо!

Все сказане намарне,
Зумисне, з розрахунку —
Як юрмище базарне
Найнижчого гатунку.

Звільняймося від моху,
Що обростає душу, —
І нічого епоху
Обтрушувать, як грушу!

Причетний до будови,
Що нині світ вражає, —
Хто йшов з першооснови
Від грунту — до врожаю

Ой тишу не печальте
Словами з безнадії.
Із мудрості мовчати
Зростає мудрість дії.

В Лідіце збереглося було одне-єдине дерево...

О дерево сухе серед села —
Маля нещасне, чи юнак відважний,
Чи мати, що в огні на вугіль перейшла,
А може, сивий дідуган поважний,—
Колись ти зеленіло незалежно,
Світанками освітлене було,
А віти) як на дівчині одежа,
Так трепетно світились над селом!..
Твої солодкі, дерево, плоди
Були окрасою святкового стола.
До пісні Незвала, до хліба і води
Розкішна крона щонайближчою була.
І вмить, о дерево, у полум'ї війни
Ти затремтіло, як мале дитя,
Твої бруньки — не звідавши життя,
З розпуки чорними зробилися вони.
Твоє гілля
Покрила сиза тля,
Й під корінь п росочилось небуття.
Як мати — дерево
І листя — наче діти.
Усіх скосила невблаганна смерть.
І віти не могли не облетіти,
Коли вогненний тут зчинився смерч.
Мов голови відрубані, плоди
Упали долі у чужі сліди.
О дерево, у вирі лихоліть
Без листя ти лишилось і без віт,
А стовбур твій нескорено стоїть,
Як той борець, що проклинає гніт.
За роком рік
По тій війні мина,
В розливах рік
Дзвенить нова весна,
А дерево стоїть без листя і плодів
Посеред Лідіце суворо,
Стоїть як пам'ять тих страшних часів,
Як грізний свідок, хто Людині — ворог.

Кров пульсує у кожному слові,
Коли слово — знамено в житті.
Я прийшов у цей світ з любові,
Щоб спізнати дороги круті.

Слово — діло ціною крові, —
Все віддавши високій меті,
Я постійність шукаю в обнові,
Свою молодість — в майбутті.

Я не вірю, що лагідний лад
Материнської колисанки
Знов заглушать громи гармат,

Вірю в силу людської долі,
Як в тополю на видноколі,
Де хрестаті іржавіють танки.

Тепла наша земля
навіть серед зими.
Тепла наша земля.
До землі пригорнись!
Тут солдати лежали,
своїми грудьми
Рідну землю
зігріли колись.

Великі люди і малі,
У нас усі були великі,
Коли світанки вогнеликі
На зритій корчились ріллі.

Горіли надра у землі,
Здригались вибухи від криків,
Серця, тротилами накриті,
Мов зорі, тріскались в імлі.

Як догорало поле чисте,
Як дожирав пшеницю жар, —
В атаку знов пішли фашисти...

А л е піднявся комісар —
І ожило розрите поле,
Щоб не загинути ніколи.

Загиблі воїни в останньому бою,
З життям розлучені за крок до Перемоги,
Ніяк обличчя ваші, сповнені тривоги,
Не можу уявити в смерті на краю.

Невтримні, як вогонь, в залізному строю
Ви до ворожого вриваєтесь барлогу,
На хвилі торжества, забувши про знемогу,
Хіба ж відчуєте фатальну мить свою!..

Під серцем кулі засичали, як гадюки,
І ви, мов птахи, розметали крила-руки,
Щоб долетіть, як не судилося дійти.

Не впасти тільки... долетіти!.. І салютом
Ви в небі чорному згораєте над людством,
Явивши нам огром людської висоти.

В руках у мене
І понад світом
Цвітуть знамена
Червоним цвітом.

Цвітуть знамена,
Мов крила неба,
В рукаху мене,
В руках у тебе.

В руках у мене,
Як буря, рвійні
Цвітуть знамена,
Зборовши війни.

Цвітуть знамена
Полум'янисто
В руках у мене
Під небом чистим.

В руках у мене —
З людського виру —
Цвітуть знамена
В зеніті миру.

О, як ви всі ненавиділи землю,
Як прагнули, аби сипкий пісок з узгір'їв,
Чи сірий чорнозем,
чи глина прохолодна у долинах
Не забруднили вашої одежі і ваших рук.
І от саркофаги, бетоновані схрони, каплиці,
Ніші камінні, мороком вкриті та плитами,
Гладенький граніт, помережаний епітафіями,
Сентиментальними строфами...
Графи...
графині...
дворяни...
гетьмани...

Густолісся генеалогічних дерев,
Що не на землі росли — на крові мужицькій.
І важко землі
під брилами гладенького чорного мармуру,
Під склепами, в котрих тліють родовідні дерева.
Сонце до вас не сягає,
Літня злива вас обминає —
Чужі ви... чужі ви... чужі ви...
І ліпше земля приймає каміння, ніж вас,
Ліпше приймає каміння.

Хіба ви будете величніші за ці дуби
Чи явори зелені,
Що з наших грудей проростають?
Хіба ви будете довговічніші за землю,
До якої торкнутися навіть боялися,
Довговічніші від трави, що на вітрі гойдається?!

«Україна і Росія» — одна з найважливіших
резолюцій Першого з їзд у
КП(б)У, що відбувся 5—12 липня
1918 року в Москві, під час
австронімецької окупації України, коли
під прикриттям маріонеткового буржуазно-
націоналістичного уряду
гетьманщини було встановлено
на українській землі режим
кривавої диктатури, відновлено влад
у поміщиків і капіталістів.
Свідчення історії

Заради глевкого кусня
Двигтить закіптюжена кузня,
І довгий, як море, день
Залізом у скронях гуде.
Заради глевкого кусня —
Біля ковадла лусни?
Досить! Вирує народ —
Зупинився, завмер завод.
Причаїлась гора Батиєва,
Тривога росте над Києвом,
І, як бомба, із краю в край,
Виб ухово лунає: — Страйк!
Зацвіли прапори, як заграви,
І гримить з робітничих лав:
«Чуєш: сурми заграли!
Час розплати настав».
Заблищали похмурі вікна,
Бог зі страху з ікони втік, —
Пломінь гніву на схилі віку
Освітив наступаючий вік.
Слово правди, жадані вісті,
Про які він і чути не звик,
Віднаходить у ленінській «Іскрі»,
Світлом повниться робітник.
І зникає з очей полуда
В тих, що звалися вчора юрба, —
До свободи робочого люду
дорога одна: боротьба!
І не ради насущного кусня —
Ради волі, що з болю гряде,
Пролетарська клекоче кузня,
Барикадний виковує день.

*
Піднявсь народ гнобителям на горе,
Вкраїна задивилася на Схід,
Коли від грому грізної «Аврори»,
Вмираючи, старий хитнувся світ.
Піднявсь народ, почувши поклик волі,
Немов ріка порвала береги!
Але на ріднім, на своєму полі
Його зустріли «рідні»... вороги.
Запроданці, чужинцям на догоду ,
Пустить Дніпро готові з молотка,
Давали фабрикантові свободу,
Щоб закайданити робітника.
Горіла в небі пісня солов'їна,
Пожежами наш край палахкотів...
І застогнала тяжко Україна
В ярмі німецьких і своїх катів.

*
Впилися в щедру землю кровопивці,
Солдати кайзера — з кінця в кінець
Несуть вогонь нещадний і свинець,
А з ними заодно — місцеві вбивці.
Жовто-блакитні прапори піднявши,
Буржуй гундосить: «Я єсть патріот!», —
Щоб, як худобу, загнуздать народ
Й зробить його своїм рабом назавше.
Рік вісімнадцятий — жорстокий ураган,
Війни плугами переритий лан,
Що смертю супостат його засіяв.
Але Жовтневий грім не змовк, не зник —
Єднався з селянином робітник,
В борні єднались Україна і Росія.

*
Боронячи поміщицькі закони,
Ж ивились кров'ю зрада і погром —
На Захід гуркотіли ешелони,
Наповнені грабованим добром.
На Захід, полишаючи руїну,
Все вивезти, що окупант загріб, —
Гетьманці продавали Україну,
Віднявши у дітей останній хліб.
Рік вісімнадцятий — немов дев'ятий вал,
Сваволі свято і його провал,
Відродження червоної надії,
І перемоги, і поразок жах,
І знов на історичних рубежах —
Єдиний шлях Вкраїни і Росії.

*
Пани хотіли тільки панування —
І скаженіли в місті і в селі,
Почувши, що лунає по землі
Громів Жовтневих грізне клекотання.
Запроданці, чужинцям на догоду,
Пустить Дніпро готові з молотка,
Вони забули, що в душі народу
Ж ил о братерство, як його ріка,
Що зерна ті, які Тарас посіяв,
У спільну землю падали колись:
Два древа — Україна і Росія
Давно своїм корінням обнялись.
Пани собі намріяли палати,
Тр удівн ику — халупу і барак...
Рік вісімнадцятий — суворий знак,
Що не уникнути катам розплати.

*
Рік вісімнадцятий — межа знемоги,
Яку в огні переступив народ,
Крутий революційний поворот,
Що провістив майбутні перемоги.
Рік вісімнадцятий —
братерства стійкість,
Що визріла в залізному кільці,
Коли в Москві зібралися гінці,
Щоб заявити про велику спільність.
Немов народ підн я всь на повен зріст,
Коли зійшлись на більшовицький з'їзд
Посланці трудової України.
Не вицвіте той рік з календаря,
Коли на тлі великої руїни
Зійшла над нами ленінська зоря.

*
І знов прапори, як заграви,
І голос гартованих лав:
«Чуєш: сурми заграли!
Час розплати настав».
Світу нового посланці,
Яких спорядили віки,
Київ на маніфестації
Піднімають більшовики.
Червоних полків звитяга —
К р ізь хмари ворожих завій!
І Вкраїна під ленінським стягом
Жовтневий завершує бій.
І корчиться на виднокрузі
Пітьма під багнетом зорі, —
Мов колесо, сонце в кузні
Виковують трударі.
Об'єднались народи здружені,
Свободу здобувши в бою,—
Україна у ленінській кузні
Виковує долю свою.
Сили народу потужні,
Що знайшов своє щастя в борні, —
Україна у ленінській кузні
Грядущі ви ковує дні.

*
Україно моя, за тобою віки,
Непроглядні, як сиві тумани.
За тобою пожежі й омани
І на спинах мужицьких в крові канчуки.
Україно моя, за тобою полки,
Що порвали одвічні кайдани,
І величні твої Дніпрельстани,
І сталеві сини твої — більшовики.
Україно моя, на ч ервоних вітрах
Ти безправ'я жорстоке розвіяла в прах,
Поріднившись навіки з Москвою.
Україно моя, знов межа віхова:
В Конституцію ти записала права
Для народу — народу рукою.

Мені приснились вогневійні вірші.
І я прокинувся ті вірші записати.
Але , щоб пересвідчитися, вирішив
Пройтися трохи в сутіні кімнати.

За першим кроком я почав гадати,
Що статися могло і гірше, —
Скажімо, в ніч прострелену солдати
Вискакують, і кроку не ступивши...

А я, хвалити бога, в себе вдома.
Не на заставі. Врешті, не в дорозі.
К у ди спішити маю проти ночі?

І до чола торкнулась мрійновтома.
Та я наструнивсь: як солдати, в очі
Дивились вірші, вставши по тривозі.

Розлетівся на друзки мій сон,
Захиталась земля під ногами,
Коли в тіло твоє, В'єтнаме,
Впазурився китайський дракон.

Не зі страху гойднулась земля —
Уявив я страшне бойовище,
Як, ридаючи, на пожарищі
Мати горне до себе маля.

Уявив я руїни і дим,
Де сиділи за партами діти...
Так вриваються тільки бандити
В мирний, щастям заселений дім.

В тому домі минулась біда,
Там смертельні зцілялися рани...
Знов новітні прийшли чінгісхани,
Топче землю в'єтнамську орда.

Озвіріло, за валом — вал,
Сараною — на ниви і ріки
Йдуть убивці, душею — каліки,
Все живе — на приціл — наповал!..

У вогні Каобанг і Лангшон,
Гори й доли цвітуть димами
Так далеко — і поряд з нами...
Ніби в нашому домі... дракон!

Ніби вирви й осколків свист,
Як в дитинстві, довкола мене,
І, прискаливши око зелене,
Знову цілиться в мене фашист.

Ой не вперше, не вперше нам
День грядущий з вогню виривати!..
Тож лютують в злобі супостати,
Бо не сам на планеті В'єтнам.

Бо із джунглів, з усіх доріг
Поспішає відплата сувора, —
Пазурі обпікаючи, ворог
Відповзає у свій барліг.

Очманілий китайський солдат
Захлинається кров'ю навіки...
Чорна зброя пекінської кліки —
Маоїзму отруйний чад.

Чорних планів гидка маячня —
Чінгісханівські апетити!
Та Історія вміє судити
Чорну Ніч за законами Дня.

У вогні Каобанг і Лангшон,
На Пекіні ж — ганебні плями!
Ми з тобою, звитяжний В'єтнаме,
Хай це знає китайський дракон.

Голос віддаю за кровну справу,
За вільну на землі своїй людину.
Я голосую за велику правду,
За ленінську єдину Батьківщину.

Я голос в іддаю за сад весняний,
За щедрі на врожай травневі зливи.
Я голосую, щоб дзвенів піснями
Наш мирний дім, співучий і щасливий.

Я голос в іддаю за небо чисте,
За сонце у ясних очах дитини.
За поле гол о сую колосисте,
За рідні доли і за верховини.

Я голос в іддаю за день грядущий,
Я голосую іменем свободи
За наш народ, в братерстві невмирущий,
За ясні зорі і за тихі води.

Я голос в іддаю за ди во квітів,
Що, ніби іскри сонця, вранці-рано.
Я гол о сую проти війн у світі,
Коли В'єтнам — немов на серці рана.

Я голос в іддаю за кровну справу,
За матір, за дітей і за дружину.
Я голосую за прекрасне право —
В людині кожній бачити Людину.

За в се це голосую знов і знову,
В слухаючись в св ою добу величну,
Я голос віддаю за всіх основ основу —
За партію Комуністичну.

Я від моря до моря простую на зорі,
Я іду і купаюсь у вільнім просторі,
В тім, що сниться ночами,
що звідав чудово:
В тополиних,
березових,
у зелених дібровах.
В тих, що звуться гаями на моїй Україні
І стоять величаво при широкій долині.
«При широкій долині» — пісенне начало,
Що роздольно в російських словах прозвучало.
«При широкій долині» — я співаю в дорозі,
Завмирає душа в дивовижній тривозі
Від просторів, що їм — ні початку, ні краю,
Від такого,
чому я ще назви не знаю!
Я простую шляхами —
далеч душу леліє,
Я в дорозі, а всюди —
ти зі мною, Росіє!

Далеко від людської штовханини
В байкальські задивлятися глибини
І наслухати, як шумлять ялини,
Задумавшись над сутністю людини.
В коханні, що не відає повторень,
В труді, що прагне вічних перетворень,
Пізнати світ, ступивши за крайнебо, —
Немовби вперше глянути на себе.
Вдихати вітер сосен смолянистий,
Вдихати запах трав бентежно-чистий,
Вдивлятися в життя першооснови
Й причетним бути до його будови!..
Далеко від людської штовханини
В байкальські задивлятися глибини,
Збагнуть, відкинувши химерну вченість,
Що води чисті — щастя невичерпність.
Знов обрію порвати синю стрічку —
І вдома пожаліть маленьку річку!

На острові Ольхоні
Є скельний мис Хобой, —
Гранітна скеля Діва
Із профілем людським
Стоїть простоволоса
Обличчям до води.
Її камінні плечі
Осіннє сонце пестить,
її камінні груди
Зухвалий вітер ніжить.
Але гранітна Діва
Вдивляється в Байкал:
їй твердо треба знати,
Яка вона красива,
їй твердо треба вірить
В свою дівочу звабу,
Бо ж виглядає принца
З далеких берегів,
Нехай він і спізнився
На кілька тисяч літ.
Гранітна скеля Діва
На острові Ольхоні,
Про Сольвейг і не чувши,
В чеканні із чекань,
Стоїть простоволоса,
Своєї вроди певна, —
У дзеркалі Байкалу
Стрункою, молодою
Вона сьогодні знову
Побачила себе.

Зима довкола. З неба — сніг,
Москва ховається в тумані.
Мороз несе з усіх доріг
До вікон квіти несказанні.
Кремлівських зір ясний вогонь
У німбі срібному сніжинок.
А сніг торкається долонь,
Вкриває площу і будинок.
Я чув, що тільки навесні
Квітує радість, сяють квіти,
Лише весни дзвінкі пісні
Серця підносять понад світом.
Весна споконвіків права,
Коли цвіте, пахтить розмаєм.
А в тисячах вогнів Москва
Зимою світ весь осяває.
Гойда сніжинки вітровій,
Як пелюстки над головою.
Зима? Чи місяць зимовий
В моїй уяві став весною?
Сліпучо-білий снігопад,
Немов суцвіть весняна злива.
Москва зимою — наче сад
В тисячосяйних переливах.
Грудневий вітер повіва,
Але я бачу днину світлу, —
Цвіте весна твоя, Москва,
Й проміниться по всьому світу.

— Навіщо вода?
— Щоб пити...
— Ні, щоб плавали кораблі!

— Навіщо повітря?
— Щоб дихати...
— Ні, щоб птахи у небі літали

Десь громи, раптові грози,
А тут сонце, верболози,
Птах співає весело
Над блакитним плесом.
Ніби зорі золотисті,
Осявають плесо чисте
Пелюстки лілей
(Далеко від людей).
Пливе човен,
Щастя повен.
— Ой краса яка, диви!..
— Та зірви мені, зірви!.. —
Пливе човен, ніби в казку,
Через ряску,
Мальовничим плесом,
По лілеях — весла.
Причаїлись в небі грози,
Тремтять тихо верболози,
Оживає плесо чисте,
Гаснуть зорі золотисті
(По лілеях — весла),
На човні чудесно!..
І нахмурились чого ви?
Пливе човен,
Щастя повен!..

На тобі руку, мій сину,
І гайда на вулицю з хати.
Сором у сонячну днину
Вдома байдикувати.
Гей, що за час погідний —
Кожен промінчик співає!
Рушимо в подорож, рідний,
Нашим калиновим краєм.
Підем на чисті води,
Станем під ясні зорі, —
Немає милішої вроди
Над хвилі Дніпра прозорі.
На тобі руку, мій сину,—
Кличуть чарівні Карпати!
Знатимеш мову пташину,
Б удеш з дощем розмовляти.
До тебе промовить річка
Так само ласкаво, як мати,
Назветься сестрою смерічка —
То не смій її ображати!
І все, що тебе спіткає
В полі чи у діброві,
Любові твоєї жадає
Й тобі подарує любові.

Коли, ти думаєш,
що гору вкрив туман, —
ти помиляєшся!
То велетень у сивій шапці
підпер плечима небо втомлене,
а не гора стоїть у сивому тумані.

Коли ти думаєш,
що зелен-гай росте в долині, —
ти помиляєшся!
То буйні хвилі грають у зеленім морі,
яке розгой далось до обрію,
а не дерева з небом розмовляють
у сивому тумані,

Коли ти думаєш,
що небом хмари сунуть, —
ти помиляєшся!
То диво-кораблі пливуть за сивий обрій,
щоб завезти обох нас у моє дитинство,
що заблукало в зелен-гаї за горою.

Запахущі плода колосистого липня,
Золотаві, як сонце, липневі меди,
Коли мудро мовчать обважнілі сади
Й соловей, відспівавши, в саду і не схлипне;
Коли бджоли гудуть, обсідаючи липи,
І чистішає небо, тугіше слюди,
А на лузі трава п'є все менше води,
А сорочка до тіла так лоскітно липне!..
На штурвалі комбайна невтомна рука —
І в комори тече золотиста ріка,
Коли поле солоне від сьомого поту;
Коли сонце в зеніті блакить підпира,
Оцінивши з висот всенародну роботу:
Запахущі плоди, благодатна пора!

Кожна гілка, немов антена,
З кожним нервом моїм — заодне.
Ліс в моєму житті не мине,
Як мелодія вітру шалена.
Знов одкриється брама зелена,
Знову дійство почнеться чудне:
Клен руками торкає мене,
Я торкаюся вітами клена.
Наслухаю: ген чується тріск —
Хтось там кров мою смокче з беріз,
Чую: вени від болю німіють.
А л е радісно знати мені,
Що дерева живуть не одні —
Вони дихать з людиною вміють!

На одній з вулиць вирубали дерева.
Кажуть,
Вони комусь заступали у вікнах сонце.
Отож в ім'я світла
Нехай гинуть дерева —
Зелені діти сонця на землі?
А навпроти в з елених кронах —
Процитую поета скромно —
Сміються, плачуть солов'ї.

Розглядаю дубовий листок, —
колір,
соковито-зелені прожилки,
мереживо ліній, як мікросхема
цілого дерева, —
все досконалість!
Розгл ядаю кучеряв ого дуба, —
стовбур могутній,
корою, як панциром, вкритий,
буйно-зелена корона, як чаша,
наповнена небом, —
все досконалість!
Розглядаю дерева в лісі, —
і ялини стрункі,
і клени корякуваті,
і навіть осики всохлі,
що стоять за живих достойніше —
не тремтять! —
все досконалість!
Розгл ядаю руку свою, як дубовий листок, —
колір,
синюваті прожилки зверху,
химерна лінія життя на долоні...
Розгл ядаю людей на узліссі,—
пляшки порожні,
консервні банки пом'яті,
регіт дзвінкий безпідставно...
І думаю про дерева в лісі,
думаю про досконалість...

Сталевий змій газопроводу
Повзе
Крізь сушу
І крізь воду.
Задуманий у добру пору,
Людьми відкритий для добра,
Сталевий змій уперся в гору —
Аж настовбурчилась
Гора.
Сталевий змій газопроводу
Вгризається
В гірську породу.
Машин енергія розкута
Розколює гранітні пута.
Рве динаміт круті пороги —
Ревуть
Через ріку дороги.
Прудкі, пульсуючі артерії
Старій
Прислужаться матерії, —
За арко-дужними мостами
Зіллються села із містами,
Кутки олюдняться ведмежі,
Зростуть у нетрях телевежі!..
Та поки що
Гора горбата
Стоїть суворо,
Як відплата,
Печерну маючи погорду,
Спиняє рух газопроводу.
Печ еру важко зрозуміти, —
І знов
Регочуть динаміти,
І знов енергія
Розкута
Ро зк олю є гранітні пута.
Задуманий у добр у пору,
Людьми відкритий для добра,
Сталевий змій надщербив гору,
І поповзла униз
Гора.
Раптово зникла скеля древня,
І захиталися дерева.
Корінням черконувши неба,
Сосна зламала віти-ребра.
Здалось в ту мить,
Що ліс вмирає —
Так закричали птахів зграї.
А люди йшли крізь сушу й воду,
Про час забувши
Й про погоду,
Всі, як один, в ранкову пору
Завзято рятували гору.
Машин енергія розкута,
Людську
Являючи натуру,
Скріпляла скель гранітні пута
І одягала в арматуру.
Мовчали тільки динаміти,
Бо поруч
Гарно грались діти,
Бо розпогоджувалась днина
Й сама природа, як дитина,
Повіривіши в людську турботу,
Дивилась
На важку роботу.

Я знову тут, у рідному селі,
Де щук ловив руками у потоці,
Де не помер у сорок сьомім році,
Затявшись довго жити на землі.

Так само груша у дворі стоїть,
Стара, як смерть, коса біля повітки,
І ясен, і криниця — роду свідки,
Що на хребті тримав тягар століть.

Я знову тут... Над хатою димок
Снується, дотикаючись до неба...
Я хочу збоку глянути на себе,
Щоб не ховатись від своїх думок.

Я хочу поспівати у гурті,
Ходити вечорами попід гаєм...
Але в селі ніхто вже не співає,
Хоч скільки змін прекрасних у житті.

Двоповерхова школа. Стадіон.
В млині, як перед святами, завізно.
І дядько аж завмер під телевізором,
Потрапивши у голубий полон.

Все залюбки тлумачити мастак,
Обклавшися розумними томами,
Я подивився в тихі очі мами —
І зойкнуло в душі: тут щось не так!..

Я розгубився в тишині гаїв,
Що, ніби цвинтар, пусткою вражає.
Та чую: — Хімія підвищила врожаї,
Жорстоко повбивавши солов'їв.

Додумалась розумна голова
Людині доточить ледачу звичку —
Бери побільше з поля на дурничку,
А після нас — хоч не рости трава!..

Я бачу світ у дивній площині:
Схилившись у задумі над потоком,
Верба летить до неба кривобоко,
Коріння оголивши в глибині.

А груша як стояла, так стоїть,
Й стара як смерть коса біля повітки,
І ясен, і криниця — роду свідки,
Що на хребті тримав тягар століть.

Минулося. Забувсь кривавий піт.
Життя будуючи на молодих началах,
Ми повертаєм на старі причали,
Щоб знов відкрити і себе, і світ.

Теоретично все я зрозумів:
Йдуть до гармонії село і місто,
Зливаючись, живуть безкомпромісно
Мартен — у місті, на ланах — посів.

Тверезо мислячи, живемо на землі,
І всі тямущі, молоді та ранні.
А де вони стираються, ті грані, —
У місті чи в далекому селі?

Цвіте бузок в зеленім Ірпені
Під музику ранкову електрички.
Промінням першим доторкнувшись річки,
Бузково сяє небо вдалині.

Ще жаби сплять в укоханім багні,
Шануючи свої болотні звички,
І свідчать солов'їні переклички,
Що прахом — наймодерніші пісні.

Нагадує весна про себе знов
І промовляє в кожному суцвітті,
Що ти з весни, з любові в світ прийшов.

Цвіте бузок у крапельках роси,
Немов питає, як живеш на світі,
Чи гідний щастя жить серед краси.

Ластівки черкають крилами віти черешневі,
Ластівки, немов маленькі літачки,
Небо помережали і пірнули в невідь,
Залишивши в серці передзвони літечка.

В серці залишилися невловимі птиці,
Ніби серце б'ється їхніми крильми.
В грудях небо хлюпає, як вода в криниці,
Щоб не захолонуть посеред зими.

І жаби, що невтишно кумкають над вухом,
І солов'ї, яких за хвіст ловлю, —
Я кожним нервом, кожним своїм рухом
Цей світ минущий жадібно люблю.
І цих людей. І непотрібні тости.
І в тиші непотрібне каяття.
Сприймаю просто і давно непросто
І плач, і сміх на ярмарку життя.
Себе губити, і себе шукати,
Любити ніч, як совісті рубіж,
Покіль світання вигляне окате
І встромить в д уш у золотавий ніж.
Усе спочатку! Так, немовби вперше,
Немовби руки — лиш зачатки крил.
Якщо й нічого ти в житті не звершив,
То жив не марно, як себе відкрив.

Братові Василю

Над землею, сивіючи, стелиться дим,
Стелиться небом, стелиться наді мною...
Дим... Як був він колись молодим,
Був зелений... Був ясенем чи сосною.

Над землею, сивіючи, літо пливе,
Літо пливе навздогін за літами.
Літо... Допоки людина живе,
За літами, як птаха, повинна літати.

Над землею, сивіючи, стелиться дим
І окутує ліс голубою габою.
Дим... Як був я колись молодим,
Був зелений... і зайнятий надто собою.

Над землею, сивіючи, літо пливе,
Але я зачарований іншим дивом:
Над рікою століттями ліс живе,
І я мрію, що ліс не розтане з димом.

Є на землі і спів, і голосіння,
Є оленя закоханого рев.
Але нема зворушливіш дерев,
Коли їх обійме печаль осіння.

Дуб випромінює благоговіння —
Принишк в гаю, мов злотогривий лев!
Свічки беріз, як меви серед мев,
Горять — аж ніби світиться коріння.

Високість смутку благородить будні
І повнить душу спрагою життя,
Минаючи бездумних і нетяг.

Дерева, наче мислі многотрудні,
Що кронами сягають майбуття,
Являють самоспалення могутні.

Мову лісу перейняти,
Мову моря вивчити.
Промовляти до ягняти
Виробити звичку.
І тоді в хвилину вільну,
У погідну днину —
На розмову добровільну
Викликать людину!

Дерева. Кущі. Болото.
Знову кущі. Дерева.
Очерет, що росте в болоті,
Часом віти гойдають навислі.
Розбуя вся зелений травень,
Розспівалося птаство веселе,—
Особливо в годину пізню,
Як вечір у ніч переходить.
Коли солов'ї замовкають,
Свій концерт починають жаби.
Коли замовкають жаби,
Тоді солов'ї починають.
Ні разу не випало чути,
Щоб хором одним заспівали
І солов'ї, і жаби,
Що в одному гайку проживають,
Жаби в розкішнім болоті,
Солов'ї в буйновітті зеленому...

Коли солов'ї замовкають,
Починають натхненно жаби!

Ми декларуємо неспокій —
Р-розкотистим вражаєм ритмом,
Немов копать рови глибокі —
Єдине, чим потрібно жити.
А думка в тиші загусає,
А грім дитя не заколише...
В душі людській така краса є,
Яку не осягнеш без тиші.

Нам очі зачаровують твої дива, Творець,
Ми власні сили щедро вертаємо тобі.
За мить осяяння — твоїх дерзань вінець,
За щастя, що постало з твоїх священних мук,
За струмені життя у ріках мудрих рук.

Без мармуру рука — беззахисне дитя,
Суха і безпорадна, як трави без дощу.
Як блудниця оголена, без мармуру рука,
Як жертва безіменна, як вітер небуття,
Немов висить над прірвою без мармуру рука.

Ти житимеш у камені, розтанувши як тінь,
І стане мука творенням, і в мармурі крізь тлінь
Прокинеться Флоренція, пройде через віки.
Нас, голих, Мікеланджело, ти в камінь уклади,
Наш пліт на води вічності пусти із-під руки.

В слові, як в краплині,
Небо, ліс і річка.
В слові, як в росині,
Сяє сонце вічно.

В слові болі й радощі,
В слові щастя й горе,
І веселі райдуги,
Що упали в море.

Відцвіте краплина,
А роса розтане.
В слові
Батьківщина
Жить не перестане.

Борису Дерев'янку

За осміянням — похвальба,
За словом добрим — слово гніву.
І день, і ніч, і вся доба —
На полюсах плачу і співу.
Весняний квіт назавтра — прах,
За прахом — квіт навдивовижу.
Оновлююсь в старих словах,
В любові — ненавиджу.

1
Тобі — кивок, йому — «Привіт!»,
А їй лиш погляд мій примружений...
Чи не пора настала, друже мій,
Подумати про заповіт?..
Спізнавши жар життя і лід,
Взяв у землі я пульс напружений, —
Шалений, молодий, натруджений,
Клекоче в пульсі цілий світ.
Мій заповіт — жива земля,
Жива, не спалена війною.
За землю цю на поклик бою
В сіх мертвих вишикую я!
Жива земля — мій заповіт,
І хай пребуде вічно світ!

2
Нелегко вам, бронзовочолі класики,
Коли д о вас приходять у господу ,
Промацують то зверху, то зі споду,
Не полишивши ні тепла, ні ласки.
В меморіальній тиші ходять маски,
Сховавши порожнечу за погорду.
Однакові у будь-яку погоду,
Канцеляристи пнуться в лоно казки.
Незмінно патетичні дилетанти
І від цитат розпухлі дисертанти,
Вони круг вас, як мухи, — рівні всі.
Нехай!.. А ви, філософи й поети,
Своєї певні вічної осі,
В польоті — неосяжні, як планети.

З
На кладовищі Берківці,
Що в передмістя на припоні,
Схрестивши руки безборонні,
Лежать собі прості мерці.
Нема досади на лиці,
Чому лежать не в пантеоні,
Чому не в Байковому лоні
Зійшлись початки і кінці.
В найтихшій тиші кладовища
Нема ні менших, ані вищих —
Земля в землі рівняє всіх!
А хто в житті згорів зорею,
Лишив з людьми свій плач і сміх,
Той вічно буде над землею.

Кожне слово —
Мізерна копія незглибимих болінь.
Кожен віддих —
Маленька хвиля неозорого океану.
Але в серці,
Для пісні народженім, —
Відблиск зір і просторів блакитних.
І від серця —
Червоними пелюстками
Квіти слів,
Що ніколи не знатимуть
Траурного шелесту цвітопаду.

Дзвенить пташиний спів у верховітті
Чи перший промінь в передсвітній млі, —
Нема нічого більшого у світі
За дивне щастя жити на землі.

Яке то щастя — прокидатись вранці
І гори споглядати крізь туман,
Дивитися, як хмарка у багрянці
Пливе за сонцем на пшеничний лан.

Яке то щастя — бачити щоднини
Людей красивих в радості й журбі,
Обличчя матері і небо Батьківщини,
Що все життя — мов щось одне в тобі.

Прекрасне все, що на землі цій суще,
Просте й складне, піщинка і роса.
Усе земне ми любимо ще дужче,
Коли і в нас живе його краса.

Прекрасне все — і сокіл, і комашка,
Зелене і жовтіюче зело,
Дощі — як сумно, заметіль — як важко,
Все, що цвіте, і все, що відцвіло.

Як гарно! Спів дзвенить у верховітті
Чи перший промінь в передсвітній млі, —
Нема нічого більшого у світі
За дивне щастя жити па землі.

Мордується трава — щоб вирости травою
І залишається травою.
Мордується дерево — щоб вирости деревом
І залишається деревом.
Мордується птах — щоб вирости птахом
І залишається птахом.
Мордується людина — щоб вирости
людиною,
Але не перестає мордуватися,
Щоб залишитися людиною.

Цвіте на цвинтарі калина,
Ростуть розлогі ясени, —
І в кожнім дер еві людина,
Оживши, гине восени.

І знову пагони уперті
В есною з праху оживуть, —
Життя черпає сили в смерті,
Життя одвічно вище смерті,
І це його безсмертна суть.

Пам'яті Василя Земляка

Це станеться рано чи, пізно
І станеться н есподівано, —
Остання моя пісня
Обірветься недоспівана.

Білий лебідь над хатою,
Наче дим, покружляє...
Мої друзі, спохмарені втратою,
Я живий в лебединій зграї.

З року в рік мої очі й руки
Йшли від мене — ставали словами.
Мої друзі, не буде розлуки —
Всі слова залишаються з вами.

Ми зустрінемось рано-вранці,
Коли небо сяйне на крилі,
Щоб, немов проти смерті повстанці,
Скалки сонця світились в землі.

Ми зустрінемось край дороги,
Щоб я серцем щоразу ловив,
Як по грудях ходитимуть ноги
Тих людей, кого я любив.

Ми зустрінемось на роздоллі,
Щоб довкола була далина
Й вічний голос пісенної долі
Від землі до небес долинав.

Я житиму в тривожнім світі
Сьогодні, завтра, післязавтра...
Я житиму! Бо слову світить
Зоря вишнева — мій співавтор.
Моя єдина і найкраща,
Моя сувора й наймиліша...
Лиш так я житиму — інакше
Мені згоріть зорею ліпше.

Я йшов до тебе лісом,
Ішов до тебе степом —
Через дощів завісу,
Через жарінь нестерпну.

Я йшов до тебе долом,
Ішов, здолавши гори,
Немов зрікався долі
І упивався горем.

Я йшов із квітня в травень,
Ішов із літа в осінь,
Голубив тихі трави,
Немов твоє волосся.

Я йшов до тебе полем,
Ішов до тебе небом.
Пройшов усі околи
І досі йду до тебе.

У морі синьому, не знаючи причалів,
На в сіх вітрилах — у незвідані моря
Пливе за межами скорботи і печалі,
Як біла каравела, молодість моя.

— Агов! — гукаю. — Озовися, капітане!
Які надумав відкривать моря? —
Пливе беззвучно, за крайнебом тане,
Як біла каравела, молодість моя.

У морі синьому, далеко від Одеси,
Мене не взявши у незвідані моря,
Без мене входить в таємничі плеса,
Як біла каравела, молодість моя.

— Агов! — гукаю. — Озовися, капітане!
Коли ж це сталося, що ти давно — не я? —
Пливе беззвучно, за крайнебом тане,
Як біла каравела, молодість моя.

Чи пам'ятаєш травень той і море?..
Блакитний шлях з Одеси славсь до Варни,
Гойдавсь на хвилях білий теплоходик
З найменням загадковим «Аджигол».
Гойдалось небо, як блакитна люстра,
І чайки не літали, а гойдались, —
На палубі, що все кудись тікала,
Тоді ми танцювали перший вальс.
Відкрите море нас благословляло
За кожен рух , за погляди відкриті,
Що переймали хвилювання хвиль...
Душа моя стає щоразу морем,
Коли неждано в пам'яті зринає
Той теплоходик, наче білий птах.

Здавалося, що в пам'яті заснуло,
Воно пропало в небуття полоні.
А роки юності, як норовисті коні,
Рвуть поводи, прикриті часу мулом.

До мене повертається минуле,
В дивляючись у очі безборонні, —
Жінки, що залишились на пероні,
Дівчата, що як весни промайнули.

На крилах ранку, тої прохолоди,
В якій живе незайманість природи,
До мене повертається неспокій.

Перегортаючи життя прожите,
Я вчусь красою ревно дорожити
І в юність поспішать з грядущих років.

Незбагненно доросла і юна,
Поєднавши красу і печаль,
Ти мовчиш, мов торкаєш струни,
Що від болю в душі кричать.

Ти мовчиш, як зима надворі,
Як в нічному вікні зоря.
А л е ж очі твої говорять
І вогнем незбагненним горять.

Я від тебе нічого не хочу ,
Я до тебе — з усіх доріг.
А душа твоя рветься крізь очі
І тремтить на повіках моїх.

Звідкіль вони, пливуть, льодовики,
Що непомітно запливають в душу?
Чому це раптом я безсонно мушу
Вертатись в пам'яті закинуті кутки?

Гадав, ніколи тиші не порушу,
В якій лишив про тебе всі думки...
І знов простукали востаннє каблуки,
Як цвяхи в серце вбивши незворушно.

Звідкіль мій день, що так нагально зник
Чому хвала буває гірш наруги?
Чому я дивуватися не звик?..

Либонь, життя, допоки пульс не стих,
Мов лінія високої напруги,
Єднає в нас і мертвих, і живих.

Весна без тебе — просто інтриганка,
Спокусниця в зеленому плащі,
Що радісно щебече, і співає,
І кутається, кутається в плащ.
Весна без тебе — загадковий дим,
Який п'янить і подих переймає,
Чарує око і лоскоче ніздрі,
Але зігріть не може без вогню.
Весна без тебе зовсім не весна —
Прелюдія хтозна-якого літа,
Скоріш х ол одн ого, либонь, в дощах.
Весна минає... Але ти прийшла,
Мене дотла спаливши, як вогонь, —
І, ніби птаха фенікс, я вітаю ранок.

Я мислю — значить, я існую, —
Небезпідставно заявив філософ,
Тавром ганьби позначивши бездумність,
Навік уславивши замислене чоло.
Але стривайте!.. В мислячій Європі
Обдумано з живих здирали шкіру,
Живим на грудях випікали зорі,
Живцем дітей жбурляли у вогонь.
Обдумано вбивають і в Лівані,
Хол о днокровно в Африці вбивають,
Щоб мати нафту, золото й уран.
В зажерливому, озвірілім світі,
Готовий за любов прийняти бій,
Сьогодні я живу, якщо люблю.

Хмуриться хмара за хмарою,
Мряка висить примарою,
Сонце — за небокраєм.
Весна,
А весни немає.
Стукає в шибку гілка,
Хвоя пахуча прогіркла.
Хтось когось виглядає.
Весна,
А весни немає.
Дівчина йде красива,
Спідницю в траві заросила,
Поглядом серце крає.
Весна,
А весни немає.
Півтони злилися в тони,
Крапля у краплях тоне,
Вітер у вітах вмирає.
Весна,
А весни немає.
Чути в пташок п ер егуку,
Що дерева віщують розл уку.
Не зацвівши, бузок відцвітає.
Весна,
А весни немає.

1
Ластівки неминуче приносять весну
Навіть мертві,
Навіть намальовані,
Навіть вигадані нами.
І поки вони не щезнуть, —
Мертві,
Намальовані
Або вигадані нами, —
Будуть рости дерева,
Будуть шуміти хвилі,
Буде сіяти сонце.
Коли ж ластівки пощезнуть,
Чорна пітьма настане,
Заламаються руки порожні
З таємничими знаками на долонях,
Ледь осяяні зоряним світлом.
Зостануться крила мертві
У незримім польоті,
Через те,
Що одвічно літають усі ластівки —
Навіть намальовані,
Навіть вигадані,
Через те,
Що приносять в есн у ластівки,
Навіть мертві.

2
Річка не просто тече —
Вона відпливає назавжди.
Далеко вона пливе
І ніколи назад не вертає.
Річка тече,
Щоб ніколи не повернутись до нас.
Річко,
Чому ти ніколи не повертаєш назад
Хмарка у небі пливе —
І повертається знову,
Вона затуляє сонц е
І світло у нас віднімає.
Хмарка зникає —
І знову над нами у небі пливе.
О, якби сонце вміло
Ніколи з очей не зникати!
Людина живе на світі,
Потім доконче вмирає —
Вона ж бо не річка
Й не хмарка,
Тому вмирає назавжди.
Людина страждає і любить —
Вона ж бо не річка
Й не хмарка,
Через те, що вона людина
Після себе лишає пісню.

Так само, як піду, я вернусь неодмінно,
Як ластя повертається весною,
Як повертається щодня світанок,
Щоб засвітить в очах нову надію.
Не зможу я до тебе не вернутись,
Бо ти — це я, моя душа і тіло,
Бо ти — життя, наповнене до краю
Моєю радістю, моїм вогнем і шалом.
В очах людей, що будуть посміхатись,
В очах зірок, що будуть сумувати,
Ти не знайдеш мене — в собі знайдеш,
В собі знайдеш — і тілом, і душею ...
За всі літа давно тобою ставши,
Моя любове, житиму в тобі.

Ночі надходять,
Чорнотою своєю незмінні.
Ніч — це не день, що зрадливі спізнав світлотіні,
Ніч — це поціт, що ніжністю тіло виповнює
Й омолоджує душу в пристрасті чистому полум'ї.

Ночі недремні!
Певно, лиш ви зберігаєте світу невинність
(Скільки земного поглинули дні швидкоплинні!),
А тиша смаглява дарує нам хвилі чудесні,
І під ранок в очах загораються зорі небесні,
Ніби ніч повертає забуту цнотливість.

А в кімнаті моїй —
Ні теплинки пухової ковдри, ні тиші
(Хай мені вибачають чиїсь ночі всевишні!),
Тільки лунко регоче думок білосніжна завія,
Наче вдова, що в самотності шаленіє.
Я шукаю натхнення у надрах пульсуючих ночі,
А блаженство мене не цілує в очі.

О дні сонцесяйні!
Не пишайтеся надто,
Що ваше проміння — як пальців дівочих знада,
І ви пестите землю.
Я щирість ночей приємлю!
Ніч — це політ, що ніжністю тіло виповнює
Й омолоджує душу в пристрасті чистому полум'ї.

З тобою слухаю не вперше знову,
Як спів, як плач, як сурму з далини,
Дзвінку телевіщунку Чистякову,
Що вкотре нас лишає без весни.

Прогноз відкинуть — боже борони! —
Прогавить щастя зоряну підкову.
Тож не шукай в безвинному вини,
В погідну зладу повертай розмову!

Навіщо погляд, як дволезий меч,
Якщо в полоні істини простої
Спішу, живий, до тебе, до живої,

Спішу, як дощ на поле, а не смерч;
Якщо дощу і вітру в супереч —
Душа мов спалах барви голубої!

Роса в траві, згасаючи, тремтить,
Як солов'їна пісня на світанку,
Коли весна, приборкана любов'ю,
Безшумно запливає в плесо літа.
До лісу ближче тулиться ріка,
Немов згадала про відкрите лоно,
І прагне в травах і зелених шатах
Сховать найпотаємніше — для лісу.
В прожилках листя причаївсь вогонь,
Промінням сонця крадькома зачатий,
Гармонія в природі торжествує!..
Запахло літом в нашій стороні,
А ми з тобою, пізні солов'ї,
Свою в есн у лише розпочинаєм.

Конвалії — сузір'ями в траві,
Як срібні дзвоники, озвучені росою, —
Востаннє в лісі зацвіла весна
Чи наша молодість цвіте востаннє?..
В твоїх очах і холод, і тепло,
В твоїх очах і сонячно, і хмарно...
Моя любове у вінку з конвалій,
В есь ліс і світ весь у твоїх очах.
Весняна ти, залита світлом квітів,
Як ліс залитий щебетом пташиним,
Ти — щедре свято листя і трави,
Ти — птаха дивна, вирієм пропахла, —
Назавжди залишайсь в моєму лісі,
Ось моє серце — ось твоє гніздо.

Я любов'ю живу, я ди влюся очима любові,
Світ світає мені не тому, що світання прийшло.
Ніби сонцем на обрії,
починається день мій любов'ю,
І, як поле — пшеницею,
колоситься любов'ю мій день.
Без любові не мислю сол ов'їного співу в діброві,
Без любові не чув би, як хлюпоче ріка в берегах.
Ти мене породила, ти мені чистоту дарувала,
Ти відкрила мені, що найбільша краса — любов.
Заповіти батьків я прийняв, освятившись любов'ю,
Безкінечність життя я в любові збагнув,
Як очима синів, серед літа побачив себе.
Моя кара заслужена, нагорода моя найбільша,
Мій світанок, що в ночі під серцем
защемить, як дитя, —
Моя перша любов і остання моя любов.

Якби лише циклони й суховії!..
Потрошать землю велетенські щупи,
Випорпуючи в надрах спорожнілих
Останки мамонтів і сизих прадібров.
Якби лише підступні землетруси!..
Двигтить земля в ракетних полігонах —
Мислитель, промишляючи на злочині,
Священне слово світоч розтоптав.
Зажерливість росте, звіріє мисль, —
Убивці злотом напихають сейфи,
А в душах порожніє, як в дуплі.
Від імені любові заявляю:
— Ковтне земля ненависть невситиму,
Майбутнє людства — це моя любов.

Весна квітує в сніговій завії
Над вічним плином вічної ріки.
Щасливо гинуть снігу пелюстки,
Палкі вуста осяявши і вії.

Слова маліють, і ростуть надії,
В хвилинах починаються віки...
Здри гаючись у кінчиках руки,
Щемить душа й озватися не сміє.

Щемить душа, згадавши про любов,
Що дивиться дитячими очима
І вірить в мене, де б я не пройшов.

Хранитель-ангел в мене за плечима,
Моя любове з першої весни,
Рятуй мене! Як совість, не засни!

Як після блискавки — високе небо,
Як після шторму — море неозоре,
Як після ласки — голос немовляти, —
Без мене житиме моя любов.
Немов співця — його найкраща пісня,
Немов зерно — його зелена прорість,
Немов зорю — в космічній ночі світло, —
Моя любов мене переживе.
Немислимо інакше в світі жити,
Де стільки куль націлено в людину,
Де стільки бомб нависло над життям.
На повен зріст я — від землі до неба —
Стою лицем до смерті, твердо знаючи:
Моя любов мене переживе!

Дороги, наші замело.
Кохана, глянь — сніги між нами:
Що зеленіло і цвіло,
Від нас відділено снігами,

Від нас віддалено... Давно
В саду хурделиць мерехтіння.
Але ж під снігом є коріння —
Йому вернути все дано!

Стоять тополі, наче в сні,
Стоять, як мудреці, стоїчно
Берізка і сосна сторічна, —

Не спить коріння в глибині,
В пітьмі готуючи світання,
Що нам поверне квітування.

Моя любов — не сон у райських кущах,
Не лицемірне всепрощенство блазня,
Вона в снігах крізь нетрі споконвічні
Дороги мостить, стелиться в мости.
Моя любов — не голуба альтанка,
Не голубочки в ідилічній позі,
Вона як прапор на суворім вітрі,
Де в кожній нитці кров моя жива.
Моя любов — добро, що атакує,
Що не згорить і у воді не втоне,
Інтернаціонал — його пароль.
Моя любов — моя земля прекрасна,
І мати, і жона моя навіки,
І шанець мій на лінії вогню.

В березівському лісі непримітні свічки беріз,
Там дерева найкращі — трава, що пропахла тобою.
В березівському лісі не берези любили мене —
Твої руки, як віти, вінчали мій жар полудневий.
Пам'ятаю ліси, що гойдались, немов кораблі,
Щогли сосон гінких величаво губились у хмарах...
В березівському лісі понад нами шуміла трава
І на губи мої осипала палаючі зорі.
Пам'ятаю стежки, що вели на альпійські луги
І мені задзвеніли, як уміють обірвані струни, —
В березівському лісі наша стежка і досі співає!..
Білосніжно пливе і бринить тиха пісня беріз,
Хоч давно ті берези відбули, відбіліли,
Та не в 'яне трава, що пропахла тобою.

«Почекай, не спіши!» — ти сказала мені рукою,
Відсторонивши лагідно розпашіле моє лице,
І здалося тоді, що мене прирікають в пустині
Спрагу непогамовану закопати в пекучім піску.
Тільки я не послухав. Губами торкнув твої губи,
Що, зорею залиті, були пелюстками зорі,
І здалося тоді, що всі зорі травневого неба
Впали в серце беззахисне
і кров моя стала вогнем...
І здалося тоді, що з 'єдналися небо і море,
Ми з'єдналися з берегом, а з нами — трава,
Але ми не подумали,
що з люб ов'ю з'єднається біль.
«Почекай, не спіши!» — навздогін мені тихо лине.
Хоч не легко спинитись,
хоч не можна спинити літа,
Знов обпалює серце любов пелюстками зорі.

Прислухайся до тиші серед ночі,
До шелесту каштанів на світанку,
Прислухайся д о власного чекання,
Що як ріка виходить з берегів!..
Овіяний кронштадтськими вітрами,
Обласканий лісами Білорусі,
Освячений байкальською водою, —
Прислухайся! — я обрію торкнувсь.
Моя любове з чистими очима
Моїх синів, моїх незгасних весен,
До тебе я спішу з усіх доріг.
Прислухайся до літаків далеких,
До мудрих по-земному поїздів,—
Я в молодість, до тебе повертаюсь.

До мене ластівка в кімнату залетіла
Через вікно, відкрите в сад весняний.
Я, не помітивши такої дивовижі,
Почув, що наді мною стогнуть крила.
Дивлюся: ластівка під стелею кружляє
І б'ється крилами у стіни незворушні.
Душа моя, здригнувшись, заболіла,
Немов об стінку вдарилась до крові.
Кружляла ластівка у відчаї під стелею
І билась крилами в усі кутки оселі,
Благаючи у неба порятунку.
Балкон відкривши, я в долоні плеснув —
І ластівка в ту ж мить, немов душа моя,
Стрілою вирвалась на вільний простір.

Не світить сонце, а сія
Й голубить душу з висоти.
Прекрасні, золоті світи
В твоїх очах, любов моя!
Не відаю нічого я
Й не відаєш нічого ти, —
Жадливо прагнучи мети,
В траві клубочиться змія.
Неважко щастя загубить,
Прийнявши все таким, як є.
Мов блискавка, фатальна мить:
Життя моє — життя твоє.
Знов промінь сонячний дзвенить,
Зозуля знов літа кує!

Дерева, як обвуглені скелета,
Шугає вітер поміж ребро, віток,
Далеко за осіннім видноколом
На крилах птахів листя відшуміло.
Сідає в горах охололе сонце,
За скелю зачепивши круглим боком, —
І небокрай, поранений, як олень,
В останньому пориві кровоточить.
Глибока осінь і пора вечірня,
Забарвлені одними кольорами,
Зливаються в мелодію прощальну.
Земля, свої плоди віддавши людям,
Знов за селом щасливо зеленіє,
Вітає день новий озиминою.

Над смаженою зайчатиною
Парує заяча душа.
Мисливець
рипнув дверима,
і чобітьми,
і відром води з ополонки.
— Що, любаско без запаски,
Живем?! —
Смачно ляпнув жінку по плечу,
Як по скату автомашини,
Що синьо холола за вікном.
— Живем! — рикнув
Сам д о себе вдоволено
І очима вконав півсмаженини.
Бухнув з рота клуб пари —
Мисливцева душа! —
І загойдався в хвойному повітрі
Лісникової хатини
Над паруючою зайчатиною:
Заяча душа
І мисливцева душа
Разом загойдалися в хвойному повітрі.
Живуть собі
Душа в душу,
Аякже!

Прояснюється і стає чіткішим
Мій небокрай, оголений до краю.
В ім'я життя вбиваю смуток віршем
І в кожнім слові двічі помираю.

В ім'я життя наспівую і граю
Веселі ролі, всі — найщасливіші.
Нехай із мене соловей не вийшов,
Та свій мотив я достеменно знаю.

Я вас люблю — і цього не ховаю,
Люблю — не розраховуйте на більше.
Візьміть любов у пахощах розмаю
Й забудьте, що собі лишив я біль ще.

Прояснюється і стає чіткішим
Мій небокрай, оголений до краю.

Знову день спливає за водою,
Ти ж не йди за швидкоплинним днем.
Дай мені набутися з тобою,
Дай мені надихатись весною,
Що, зникаючи, горить вогнем.

Знов над гаєм сонце знемагає,
Падає в зелений вир краси.
Я іду з тобою мовчки гаєм.
Але ж де ти? Тільки зірка сяє
Поміж трав у крапельці роси.

Живеш в мені, зникаючи щомить,
Як в небі птаха, що простує вдаль.
Душа моя пережила печаль,
Лиш дивиться, як небо мерехтить.
Сідає сонце. Лагідна блакить
Нагадує все більше сіру сталь.
І ти, як птаха, що простує вдаль,
Живеш в мені, зникаючи щомить.
Вже дивишся, неначе крізь вуаль,
Далеко так, що аж душа щемить.
Я ладен знову пережить печаль,
Але живи, зникаючи щомить,
Як в небі птаха, що простує вдаль.

Нехай, мов обвал у горах,
Горе нагряне чорне, —
Уяви, як ми вранці вставали
І як світло було в кімнаті.
Навіть коли безнадія
Тебе приведе до прірви, —
Буде останній мій погляд
За рятівну соломинку.
Нехай, огрубівши в буднях,
Каменем кинеш в минуле, —
Слова мої тихі, як зорі,
Засяють в криниці пам'яті.
Навіть коли забудеш
Губи мої і обійми, —
Тебе приголубить обрій,
Так само голубоокий.

І яблуневий вітер у саду,
І вітер з моря, юністю пропахлий,
І колосків пшеничних вічна пісня —
Це все твоє, як спадщина моя.
І голос мій у голосах синів,
І ясні зорі в нашій тихій мові,
І мирне небо на хребтах ракетних —
Це все твоє, як спадщина моя.
Не зникне світ, якщо любов не зникне,
Любов продовжить, порятує світ
І ясні зорі в нашій тихій мові.
На тебе гляну я очима квітів,
Щасливий, знов зі спокоєм зіллюся,
Бо світ щасливий — спадщина моя.

Замордовані вітром роси
На покосах пожухлих
Пахнуть молоком.
Дерево,
Повінню вивернуте,
Корінням за зорі хапається.
В лабіринтах душі пульсуючих
Кровоточить весна поранена
І, веселкою забинтована,
В барвінкові вистрілює прийдні.

Моя пам'яте безсонна, ти, як сонце у блакиті,
Що проміниться, і гріє, і кривавиться — живе,
Перехлюплює у річці чи за хмаркою дрімає,
А незмінно живить землю життєдайне джерело.
Хай про тебе забуваю, ти як пломінь в деревині,
Мить викохуєш вогненну, що раптово спалахне.
Днів заквітчані проспекти і ночей тунелі чорні
Ти проходиш непомітно і ведеш мене, ведеш.
Я в траві шукаю тиші, в ліс тікаю від моторів,
Повертаюся в дитинство, де мене давно нема, —
Літо... Осінь... Знову літо...
Пам'ять як гірський хребет.
В скелях пам'яті незрушних визрівають зерна горя,
Зерна щастя визрівають, як за обрієм громи.
Літо... Осінь.. Знову літо...
Пам'ять, як гроза, гряде.

То спогадом, то маревом
Бентежить душ у зное,
Як синь небес за хмарами,
Загублена любое.
Незнана і небачена,
Моею не була,
Колись не мною втрачена
Мене сама знайшла.

Немов розполовинена
Душа моя в ту мить, —
Хоч знаю, що не винен я,
А все в мені горить.

Захоплений роботою,
Забуду про любов.
Красива і скорботна,
Вона приходить знов.
Яка вона? Чия вона?
Торкає за плече,
То втупиться дияволом,
То сяйвом обпече.
Немов мене запитує,
Як жити мислю я,
Коли мене любитиме
Навіки не моя.

Душа розполовинена,
Горить вогнем до дна.
Хоч знаю, що не винен я,
Не винна і вона,
Коли блакитним полиском
Проллється з вишини,
Коли забутим помислом
Проб'ється з давнини.

Яка вона? Чия вона?
Торкає за плече,
То втупиться дияволом,
То сяйвом обпече.
То спогадом, то маревом,
І наяву, і в сні,
Як синь небес за хмарами,
Любов живе в мені.

Було це не з нами
У царстві конвалій.
Ти пахла незнаним
Над ночі проваллям.

В траві на привалі
Було це не з нами.
У царстві конвалій
Ти пахла незнаним.

Дивлюсь на тебе знов —
Дивлюсь, як в перший раз.
Мовчання про любов —
Любов не напоказ.

Я вірю кумачу,
Що полюбив зорю,
Та знай: коли мовчу,
З тобою говорю!

У трепеті знамен,
У сяйві хоругов
Нема таких імен,
Що вищі за любов.

Волає трубадур
Про втрачену блакить.
А в епіцентрі бур
Любов мовчить.

Не покидай мене, любове, постривай,
Нам тільки прояснився небокрай.
Наш ранок в росах, чистий, як дитя,
Лиш вийшов з ночі в сонячне життя.
Гойднувши, мов колиску, синь небес,
Подався вітер до озерних плес.
Озвався обрій. В небі ластівки,
В садах, як сніг, кружляють пелюстки.
Лиш в скель одвіку вдача мовчазна,
В мовчанні тім надія чи мана?..
Навряд чи хто осмілився б хоч раз
Заглянуть в душу скелям у цей час!..
Не покидай мене, любове, не зникай,
Ми ж тільки увійшли в свого життя розмай!
Ми ж тільки піднялись на першу висоту,
А ще на гору йти, небачено круту,
Ще йти до щастя нам вітрам напереріз,
Ще він у далині— страждань дрімучий ліс...
В житті тебе спізнавши, як радощі й жалі,
Відкрив я океан, незнаний на землі:
Наперекір судьбі? Чи завдяки судьбі?
Таж я в щасливу мить знайшов тебе в собі!..
Не покидай мене, любове, світе мій!
Інакше старість прийде на постій,
Аби д ов ік у їй належав я одній.
Не покидай мене, любове, постривай,
Ми ж тільки увійшли в свого життя розмай!..

Тобі до лиця, їй-богу,
прим'ятий халат квітчастий,
Маленька моя господине,
лицарко гастрономних черг.
Я хочу з тобою побути у твоєму кухонному царстві,
Погомоніть після дощику,
що випав якраз у четвер.
— А де вони, наші демони? — Збуджені і веселі,
Хлопці за день не набігались —
ганяють в дворі м'яча.
— Можна, я сам дістану
з буфета виделки й тарелі?..
— Будь ласка, а я на хвильку
до твого прихилюся плеча...
Маленька моя господиня
поправляє халат квітчастий,
Щось каже, тихе, як вечір,
що постукав зорею в вікно.
Так мені гарно і легко
в твоєму кухонному царстві,
Ніби ніяких прикрощів не знав я в житті давно.
Морквина, що ти помила, картопля, як у ти чистиш,
Святковістю виділяються серед буденних речей.
До столу мене запрошуєш
якось лагідно і врочисто,
Тарілку мою втаємничивши
змовницьким блиском очей.
Ти гукаєш дітей. Розсаджуєш.
До столу сідаєш остання.
Хлопці тебе підхвалюють: — Мамочко, смакота!..—
Я ди влюся на тебе і думаю:
очевидно, справжнє кохання —
Це не раптовий спалах, це красиво прожиті літа.
Я ди влю с ь на синів і думаю,
що не мислю себе інакше:
Сини — моя суть оголена, ти і вони — це я!
Життя моє розгалузилось,
моє розрослося в наше,
І в цьому
найбільша радість і мука прекрасна моя.

Будь зі мною в цей вечір грудневий —
Бо сніги облягли мою душу.

Подаруй мені теплий погляд —
Бо така на душі хуртовина.

Подивися на мене замріяно —
Зацвіте у саду черемшина.

Посміхнись, як тоді, весною, —
Щоб не знав я прощання з цим роком.

Щоночі вмирає день
І діти народжуються зореокі.
А вранішнє сонце
сумніви
Перетоплює на мудрість пізнання.
У крилах натомлених вітру
Мускулисто вітрила мужніють.
А в барвах фантазій одчайних
Проростає червона надія.
В нуртах річок невитлумних
Електрично брунькуються
Нові Дніпрогеси,
І навіть клітинки померлих —
Бруньки неубутних весен.
Відкриваю кватирку вночі,
А крізь пальці
струмує
всесвіт.

Птахи летять на схід,
А сонц е летить на захід
Та освітлює птахам дорогу.

*
Бенкетували цілу ніч громи, —
Кого лякали, а кого вітали.
Та в сіх і вся виймали із пітьми
І дихати на повні груди помагали.

*
Жайворонок —
Крихта сонця,
Що ожила між небом і землею.

*
Вітрила гойдались на хвилях,
А потім, підхоплені вітром,
Загойдались над морем у небі.

*
На березі моря,
Туманом сповитому,
Я відчув не пісок під ногами,
А хвилі затвердлі.
У небі блискавиці,
Як вогненні птиці.
Але, диви, над морем птиці
Ширяють, наче блискавиці.

*
Вітер промчав травою
І перейшов на дерева —
Чи міцні, як трава,
Чи гідні стоять над травою?

*
Є нищення — початок творення,
Є зречення — утвердженню підмога.
А л е про це не відає проторена,
Відполірована підошвами дорога.

*
Мерзне сніг,
Щоб трава
Солодко снила про весну
Під пухкою периною.

*
— Сумління взявши у лещата,
Народиш гору слів непевних!
— А я спокійний,— каже євнух, —
Мене не прокленуть нащадки.
Було у нього на чолі написано,
Що має череп, створений для лисини.
А декотрі юрмилися довкола
І ахали: — Який високочолий!

*
Поїзди пролітають повз неї —
Аж стовпи телеграфні здригаються.
А мати стоїть незворушно
І вдивляється в обрій.

*
Обпалена громом земля,
І відшмагана блискавицями,
І напоєна щедро небом,
Вранці була на жінку щасливу подібна
Після щасливої ночі.

*
На вустах,
Як поранений птах,
Усмішка стрепенулась
І впала в безодню пам'яті.

*
Пам'ятають руки,
Пам'ятають губи,
Пам'ятають очі
Все!
Ти пішла,
Небокрай затуливши собою.
Гай осінній принишк і змалів.
А єдиний листок,
Як підбите крило,
На клені старім
Тріпотів.

*
Від горя сльози
Закипають.
Від щастя сльози
Зацвітають.

*
На крилах журавлів
Повисла
Чиясь недоспівана пісня.

*
Золоті кайдани падолисту
Вітер зняв
З натомлених дерев.

*
У колоску пшеничному
Зернята,
Як золоті розумні оченята.
Лице
Печально-незворушне,
Немов надгробний камінь.

*
Діти спокою —
Спокійники
Ведуть себе, як покійники,
Що б там зв ерху не росло.

*
Море — то символ роботи,
В котрій і радість, і горе.
Наскрізь просолене потом,
Солодко грає море.

*
Слова в рядку,
Немов форель в струмку —
Бурхливому гірському стрімчаку.

*
Ми в безкінечності не самотні, —
Зорі над нами щоночі спалахують
І, як очі розум них істот,
Пронизують душу
Відчуттям безкінечності.
Серед ночі ударив грім —
Сон задзвенів
І розбився на срібні друзки.

*
Під куполом всесвітньої тривоги
Озвалось моє серце
Дзвоном.

*
Величезний мурашник
На узліссі —
Наче братська могила,
В якій ожили вбиті.
...Ми — одноземляни!

*
Слова,
Ніби сонячні зайчики,
На залитому ранком папері.