Мій кожен день — останній день.
Мій кожен подих — перший подих.
Ніхто,
ніколи
і ніде
За мене мій не зробить подвиг.
Ніхто,
ніколи
і ніде
Мою не вб'є за мене ницість, —
Гряде, мов суд, прийдешній день,
Як нині я стою на місці.

Як ти народився в Одесі,
То, де б ти не був, повсюди
Крила пісень в піднебессі
Слово Одеса будить.
Як ти народився в Карпатах,
То, де б ти не був, щоднини,
Навіть хай дмуть пасати,
Чуєш вітри з полонини.
Які б не були звідані
Набутки культур і вчень,
Які б не лягли туди віддалі,
Де річка дитинства тече.
Коли заячить лебедино
Душа в невимовному відчаї.
Аби залишитись людиною.
Звертаюсь до пам'яті вічної.
І в руку квиток, як посох.
Чи поштою — серце крилате, —
Над філософами — філософ.
На поміч іде мати.
В очах опечалено мудрих —
Нев'янучі квіти віри.
А на плечах многотрудних —
Хата і в маках подвір'я.
І як я народився в Одесі,
То, де б я не був, неминуче
Крила пісень в піднебесся
Душу піднімуть змучену.
А як я народився в Карпатах,
То, де б я не був, прилине,
Навіть хай дмуть пасати,
Відвага п'янка з полонини.

Не знаю, чи годен,
та згоден,
та згоден
долю свою проміняти я
на долю ракети-носія.
Поезіє!
Ладо,
вогню не підвладна,
я в безвісті чорній згоріти ладен,
аби тільки ти,
безіменна,
без мене,
увібравши моє устремління безмежне
і все, чим радію і що мене мучить,
пішла на орбіту
(без вітру попутного)
і стала серцю людському супутником,
та тільки не штучним,
тільки не штучним.

Я сам собі суддя і сам підсудний.
Мій шлях проліг над урвищем крутим.
Погляну вниз— і кров у жилах студить,
Непевний крок — і не дійти.
Чіткі накази віддаю одразу.
Одразу підкоряюсь тим наказам.
«Дивись не оступись!». «За той он камінь
Вхопися ціпко обома руками!».
«Отак!..». «Уважно!..». «Браво, не промазав!».
«А тут зручніше проповзати плазом».
Я відучив себе ловити гав,
Навчивсь долати головокружіння,
Я ладен запишатися здобутим!
Та охопила враз така нудьга,
Що мимоволі я відчув тяжіння
До гри предвічної у «бути чи не бути!».
Ось камінь прямовисний, мов навмисне
Мій шлях загородив на крутизні.
Хапаюся за перший-ліпший виступ —
Висну —
Над прірвою тріпочуть крила ніг.
Над прірвою.
Над прірвою.
Над прірвою
Я міряю себе новою мірою,
Я сповнююся вмить над прірвою
Новою силою і вірою.
Над прірвою тріпочуть крила ніг —
Клекочуть жили на руках міцні:
Я переміг,
я переміг,
я переміг.
Обачності сказавши різко: ні!
Скидався кожен крок на ворожіння,
Допоки я накази тіла слухав.
Допоки, кріпча тіла і каміння,
Над прірвою зухвале вміння
Не народила диктатура духу.
Розкрилено над урвищем крутим
Простую до своєї висоти.
Я можу впасти, можу не дійти.
Але не можу [та й часу нема) повзти.
Я сам собі суддя і сам підсудний.
Бо я себе над прірвою підслухав, —
Червоний клекіт кровоносних судин
Зачахне
вмить
без диктатури духу.

Білі птахи ячали
На дубовім столі,
Неба зоряна чара
Колихалась в імлі.
Крізь віків круговерті
Голос предка лунав:
Бачиш чару безсмертя!
Можеш випить до дна.
Але пахла травою
Ніч, як терен, терпка.
Стіл мій був то труною,
То крилом літака.
Стіл хитався, мов палуба,
І мов крига — німів,
Бігли букви і падали,
Як солдати в огні.
Але пахла травою
Ніч, як терен, терпка.
Всесвіт над головою
Протікав,
як ріка.

Галілей, очевидно, мусив
Сказати «святим отцям»
Не те, чим він жив і мучився.
Що сповідував до кінця.
Галілей не з душевної скрути —
Він покаявся залюбки,
Щоб крамольні слова: «...вона крутиться!»
Залишилися на віки.
Розумію гекія зречення,
Як змінив він, що міг змінить,
Як судді його приречені
Тим уже, що судді вони.
Але вслухаймось: «Мусив я, мусив!»
Конвульсує крізь час і простір —
Грузнуть люди в багні компромісів,
Обростають обстав-коростою.
...«У Вікторії раз переспати —
Хіба кривда велика для Спарти!..»
(Та не кривда. За стан зміїний
Андрій зрадить іще Україну).
«Ах, не варто б доносить на брата,
Бо не ворог він — з ним же я ріс!»
(Але що, коли будуть питати,
Чому все-таки не доніс!).
...Дуже просто: «Не міг я, мусив,
Не життя пішло — круговерть!..»
Ну, а раптом назавтра, друзі.
Доведеться іти на смерть!!
В найтихіший прихисток вивести
Обіцяє стежечка звивиста.
Напівправда комусь на війні
Часом служить ліпше броні.
Зате куля в хуртечі стальній
Невблаганно іде по прямій.
Зате правда, заюшена вщерть,
Тільки смертю долає смерть.
...Галілей, очевидно, мусив
Сказати «святим отцям»
Не те, чим він жив і мучився,
Що сповідував до кінця.
Геній бути не може приреченим —
Геніальне в ньому і зречення.
Та як чую: «Мусив я, мусив я!»,
Наструнюю
серця розслаблені струни,
Галілеєва мирна місія
Кінчається смертю Джордано Бруно.

«... руху почин полягає у серці...»
(Лукрецій)

Неспромога спинитися, неспромога
Легковійним жаданням, що волю неволять доволі, —
Дивогляди очей, повергаючи перестороги.
Розпанахали серце і заклякли у лоні долі.

Неспромога спинитися, неспромога
Прудкокрилим думкам, що розгойдують зорі в
просторі, —

Повсеземна дорога й піднебесна дорога
Пролягли через серце й заблукали у нетрях історії.

Неспромога спинитися, неспромога...

Бувають порожні дні
Безугавної маячні.
Та підспудно — тужавієш весь.
Та підспудно — стліває пусте.
Та підспудно — вдивляєшся в вись,
Та підспудно — зріє протест.

Коли небо моє — ясне,
Я боюсь, що душа засне.
Я боюсь, що блакитні сни
Поприлежують крила весни.
Коли небо моє — як ніч,
Поспішаю громам навстріч,
Поспішаю в огні блискавиць
Вчити душу не падать ниць.

Бувають порожні дні
Безугавної маячні.
Та підспудно — докука в очах.
Та підспудно — кривиться рот,
Та підспудно — конас страх.
Та підспудно — переворот.

Бувають порожні дні.
Заміновані в глибині.

Десятки років без Ілліча,
А про нього не скажеш: «був».
У планети змужнілих очах
Заграви червоних бур.
Пульс його — це мільйонів пульси.
Його серце — братерства основа.
Ленін нині стоїть за пультом
Всесвітньої перебудови.
Ленін нині — це світу молодість,
З ним,
у добра на чатах,
Країна Серпа і Молота —
Вселюдського щастя початок.
Сонце роси ранкові п'с
у країнах, раніш закутих.
Все говорить там:
«Є він, є!»,
А в знедолених:
«Мас бути!»
Над віками піднявся й народами,
У віки і народи вріс.
Він — народів нове народження.
Він — життя первозданний зміст...
Десятки років без Ілліча,
А про нього не скажеш: «був».
У планети змужнілих очах —
Заграви червоних бур.

Вдивляюсь в далеч з-під руки —
Пересікаю обрій:
Стоять червоні вітряки.
Немов гіганти добрі.
Вітрами-бурями завіяні.
Сонцями бурими засіяні,
Стоять червоні вітряки.
Стоять віки.
Немов полки
На варті мрії рвійної.
— О, які ви, вітряки,—
диваки.
Як ви крилами розгонисто махаете!
Та невже ви, вітряки, —
простаки.
Що на місці летите —
хіба не знаете!
Відповіли вітряки-диваки:
— Перестанем крилами махати —
Засумують діти коло хати,
Вколо сонця не буде кружляти
Земля-мати,
Як самі надумаєм літати...
Й завертілись вітряки-простаки,
А сонця на крилах — диво-світляки.

Вдивляюсь в далеч з-під руки —
Стоять червоні вітряки.
Стоять віки.

І я стою.

Мене лякають: — Декларації
Тебе сплюндрують, як повії, —
І ввечері, і рано-вранці
Клепай валізи з дном подвійним!

Гай-гай, валізи портативні,
А що у вас, валізи, влізе!
Ревуть циклони
супротивні
Шляхетності лінивих бризів.

Гай-гай, шифровані дива
І стрічки різнокольорові.
Коли слова, немов трава,
Скосили — і дали корові.

Я не боюся декларацій,
Якщо у них — закличний голос.
Боюсь ошатних декорацій.
Поза якими — вбога голість.

Звичайно, можна: крапля в краплю
І, врешті-решт, пісок — з граніту.
Але мені потрібно
раптом —
Й кладу під скелю динаміту.

На гребінь хвилі підіймає
чиясь хвала,
в безодню чорну опускає
чиясь хула,
і я не знаю, що шукаю,
і хто я сам, —
то проклинаю, то благаю
небеса.
...На себе збоку подивився:
«Чи ти — це ти!..
Приміряй видумані висі
До внутрішньої висоти».
...Знайшов, нарешті, в собі мужність
сказати так:
«Моя висока, справжня мудрість —
Іще не взята висота».
...Здається, став я незалежним:
ніщо — хула,
ніщо — хвала...
Але не стати поза межами
добра і зла.

Люди,
кожен по-своему
прагнучи до увічнення своєї особи,
мають, звичайно, право фотографуватися
біля пам'ятників.
І от сьогодні
на площі Революції,
плечима до пам'ятника борцям,
що полягли за Радянську владу,
стояв гордий чоловік
з папкою,
натхненно вдивляючись
в об'єктив
фотоапарата. |
Чоловік як чоловік,
навряд чи відмінний від багатьох,
кого можна зустріти
в театрі,
на стадіоні,
в ресторані,
навіть на урочистому засіданні
товариства охорони природи, —
опукле підборіддя,
білий комірець,
підперезаний краваткою,
виразна печать самовтіхи
на невиразному обличчі.
Чоловік як чоловік —
плечима до пам'ятника борцям,
що полягли за Радянську владу —
в момент перед сподіваним увічненням
своєї особи.
Але чому мені закортіло
сказати йому щось зухвале!
Чому, зрештою, я запам'ятав
таку дрібницю!

(з Федора Жички)

Хоча плечем ти рушив гори.
Умів над хмарами літать —
Не говори, ким був учора.
Скажи, ким завтра
хочеш стать.

(фрагменти трагедії)

На Першому між народному музичному
конкурсі імені Чайковського в Москві,
зразу після Вана Кліберна, у списку лауреатів стало ім'я
молодого китайського піаніста Лю Ші-куня.
За те, що Лю ШІ-кунь взяв премію на радянському конкурсі,
та ще за гру на фортепіано,
яке оголошене в Китаї «буржуазним інструментом»,
хунвейбіни перебили Лю Ші-куню кисті обох рук.

(З газет)

Відчувати крила, що були —
Мов себе на крилах розіп'ясти...
Ой, ніщо так, певно, не болить,
Як мелодія в скалічених зап'ястях.
Струменить печаль з очей,
На губах присмака німоти...
Ой, ніщо так, певно, не пече.
Як чуття, що ти — уже не ти.

Він смерть накликає ночами.
Бо мариться в тиші нічній,
Що звуки десь поряд, причаєні.
Тільки торкнись — та ні:
Руки у нього — два птахи
З обрубаними крильми.
Жахними оцупками змахують —
Не здіймуться в небо й на мить.
Руки у нього — дві муки
Баламкають обопліч,
И він ридма ридає з розпуки
В оглухлу китайську ніч.
А спалахує ранок багряно
В проваллі сліпого вікна.
На кривавому тлі
фортеп'яно —
Як чорна
потворна
труна.

Сардонічно регоче юрба:
— А спробуй тепер, артист!..
Як наша славна доба
Не наснажила й досі твій хист.
Спробуй тепер, артист!..
Поклоніння сліпого раба,
Сардонічно регоче юрба.

Хунвейбіни
ходять
табунами —
Так зручніше грати в моноліт
Й видавати свій нікчемний намір
За турботу, що рятує світ.
Юрмища вандалів на майданах —
Не народ, о боже, не народ!
Та чому так повелось віддавна,
Що в майданів — одностайний рот!
Та чому ні серця, ані думки
Кормчому не треба витрачать —
Досить лиш гукнути недоумків,
І посунуть, наче саранча!!
Без цитатки не відіп'ють з келеха
Й не промовлять «Мао» без «ура!».
Безумовно, де багато рейваху.
Буть не може глузду і добра.
Там, де славослів'я і овації
Над бездумним юрмищем рокочуть,
Неминуче — книги загоряються,
Неминуче — крила укорочують.
Хунвейбіни
ходять
табунами —
Так зручніше грати в моноліт
Й видавати свій нікчемний намір
За турботу, що рятує світ.

О, як це багато — бути щасливим
На нашій землі, коли
Людей ще періщать свинцеві зливи
І клюють металеві орли.

О, як це багато — зривати квіти
З коханою в лісі, коли
Мільйони людей на білому світі
Знов поснідати не змогли.

А копо тем — чи не найвужче коло:
Мій сум, мій сміх, земля, де я стою.
Ніщо навколо не збагну ніколи,
Як
сконструюю
істинність свою.

Шукаю в собі, через себе бачу,
! ширшає
моє маленьке коло, —
Землі моєї перейнявши вдачу,
Іду до тебе, світу видноколо.

Так звана робітнича аристократія
в Америці, підкуплена монополіями,
закриває очі на реальний стан речей
у суспільстві, підтримує панівні класи.
(Загальновідомий факт)

За гратами зубів
Дрімає в'язень ситий.
За гратами зубів —
Немов свинцем налитий.
За гратами зубів —
Мовчанням знаменитий.
За гратами зубів —
Чеканням оповитий.
За гратами зубів
Лежати звик
Язик.

А висота заколисує,
Коли висота комфортабельна, —
Блиснула блідо лисина
І повисла
над тілом розслабленим.
Мов лисиця, руда косиця
На щоці у краплинах поту, —
Пасажирів заспані лиця
Не засвідчують
висоти польоту.

Our company works according to the principle of individual approach to every client. This method lets us to get success in problems of all levels.

Бува, цікавлять не думки —
І благозвучні, і пригожі, —
Цікавить більше шлях, яким
До них додуматися можна.

Сказати легко: «Корінь зла»
І жить собі у зла в покорі, —
Цікавлюсь: думко, де була.
Коли рубали зло під корінь!

— Ти чого, людино, зажурилася!
— Бо шукаю істину.
— Ти чого, людино, катомилася!
— Бо шукаю істину.
— Ти чого, людино, не підеш погрітися!
— Бо шукаю істину.
— Ти чого, людино, вся аж світишся!
— Бо шукаю істину.

Я — комуніст.
Я — через прірву міст:
Від берега до берега — століття.
І суть моя, і мій високий зміст —
Порятувати берег лихоліття.

Призначення моє лише у тім.
Щоб обезлюднів берег лихоліття,
Щоб по моєму дужому хребті
Всі люди вийшли в сонячні століття.

— Що шукаєш над річкою, мати.
Чому плачеш у світлу днину!
— А кого мені ще шукати!
Я шукаю тебе, мій сину.

— Ти кого виглядаєш, мати,
Край села у таку хуртовину!
— А кого мені ще виглядати!
Я тебе виглядаю, сину.

«Ні дня без рядка!» — цей девіз.
Попри красні слова про натхнення,
Хай не всіх, а кількох довіз
На свято богів — з повсякдення.

Я під вишню крислату заліз,
Щоб діждатись благословення.
Бо ж, мовляв, цей девіз переріс, —
І натхненно проспав весь день я.

Скільки днів поховав я під вишню
В сподіванні на мить крилату.
Поки там не спіткнувсь об лопату
І садок весь не обкопав!
А як піт з мене сьомий вийшов,
Сів під вишню — й сонет написав

1
Була земля, будинки і дерева.
Було блукання в затінку думок.
Та, захлинувшись реактивним ревом,
Мій світ
гойднувся
і замовк.
Цвіту.
Росту.
З тобою разом, «ТУ»,
Всевишню осягаю висоту.
Моторами й сердечними ударами
Ми владарюєм над густими хмарами —
Над білими байраками-луггми
З химерними пухкими берегами, —
О, як би там та власними ногами
Відчуть росинок світанкосий гамір! —
Над сніговою летимо пустинею,
Срібляться гриви сонячних атак —
Я в горлі крик тамую: «Відпусти мене,
У білу безвість відпусти, літак!»

2
Мить така
настає в літаку —
я вростаю в його погойдування,
я забуваю про небо —
вривається море в думки.
Бачу на хвилях яхту,
на яхт: смаглява юність
счима моїми милується,
як чайка зникає між хзиль.
Коли я сиджу в літаку,
а він до Одеси все ближче,
я легко вчуваю море
по рухові крові в руках.
Бо серця тоді торкаються
крилами тисячі чайок,
і тисячі яхт гойдаються
на хвилях серця мого.

3
Як ранкова прохолода,
легкокрилий
Над осіннім лісом літак.
Горизонти далекі
вкрили
синім димом мої літа.
Вниз дивлюся, тамуючи подих, —
З літаком я у небо вріс, —
і питаю себе з подивом:
— Чому саме дивлюся вниз!
Справді, чому! Такі горизонти!
Будять прагнень солодку муку.
Можна б землю забути
з гризотами.
Знати — лету високу музику.
Але очі шукають
падіння,
їх земне щось невтримно повнить,
І куди я себе подіну!
Ліс затягує, наче повінь.

Летіло сонце, як літак підбитий,
До небокраю на таран,
Горіли хмари, ним прошиті,
А лезо горизонту
брало сонце в бран.

Здавалось, ця кривава спірка
Поганий жарт утне зі світом.
Та піднялась над лісом перша зірка —
І посміхнулась ледь помітно.

В бронзову дзвіницю небокраю
Сонця дзвін вкотився золотий —
Й над принишклим барвінковим краєм
Загойдались золоті світи.

Все заснуло. Не шелесне листя.
Тиша в барвінковому краю.
Прислухаюсь. В далині імлистій.
Наче як на сполох, дзвони б'ють.

Люблю, коли зовуть мене Петро Ілліч.
Не через те, що гонору багато.
Як так зовуть мене, то вся у тому річ.
Що я не сам тоді, а поряд з татом.
Люблю, коли до імені та додають Ілліч,
Тоді і певності, і сил у мене більше, —
До радості, а чи біді навстріч
Рушаю разом з татом сміливіше.
Давно над татом виросла трава,
В квітки перетворились очі сині.
А на плечах у мене горда голова,
Бо татова це голова у сина.
Де я родився, батька вже немає,
Та с в житейськім морі Острівець,
Чим далі я від нього відпливаю,
Тим глибше й рятівніше відчуваю:
Поганий, безнадійний той плавець,
Хто берег рідний ззбуває.
Люблю, коли до імені та додають Ілліч,
За словом «батько» чую «Батьківщина», —
Яка складна це і звичайна річ —
Жить на землі і знати: «Я — людина».

(з Максима Танка)

Її всі шкодували.
Як шкодують кожного,
Хто виняньчив дітей,
їх працю, майбутність, хліб.
І, може, все спокійно обійшлося б.
Але перед останньою дорогою
Ніяк її рук не могли відмити
Від скиб землі,
Від колосся і сонця.
Від пелюшок і онуч,
Від чорних розпечених горщиків
З борщем, з бараболею.
Що більше півсотні років
Вона засувала й виймала з печі.
Дивляться всі на руки згорьовані,
Обвітрені і порепані,
І захлинаються плачем:
Бо як руками такими
Та в двері раю
Стукати!

Дуби застигли, мов слони.
На тихій лісовій галяві.
Довкруг похитуються мляво
Ще не окріплі їх сини.

Вітрець, розм'яклий на осонні.
На мить шугнув у верховіть,
А потім ліг під хащі сонні
І смокче жолудя в траві.

Здалось, немов дрімучий бір
Здійнявся аж до неба,
А потім ринув на вершини гір,
Ламаючи їм ребра.

Вогненні іскри — увсібіч:
У скелі б'ють, в ялини.
Але найбільш жорстока січ
Припала на вершини.
.

На терезах долин виважую
Суму і радості вартість,
І чудуюсь мурахом відважним
У пенька протрухлявілій кварті.

8 камінні, в струмках, у листі
Видивляю невидимі міти —
А раптом десь промінь зблисне,
Що весь мені світ освітить.

На багатті липневого дня
Догоріли останні сумніви.
Ніч подушкою перепиня
Рештки сумнівів нерозумні.

В ритмі пульсу — найбільше мислі,
А в диханні — думок гармонія.
Та від спогаду, як від вистрілу.
Прокидаюсь в пустому домі я.

(з Максима Танка)

Натомившись, заснув на лужку скоморох,
Хоч думав на мить лишень прихилиться.
А ніч дзвеніла, вся — в комарах, —
І перегризла ланцюг Ведмедиця.
І Шляхом Чумацьким чкурнула з села
У привільну даль заозерну,
Збиваючи роси холодні, пішла
Збирати
зірок
теплі зерна.
Спробуй
тепер її
поверни
З лігвиська волохатої ночі,
Де в млості принишклої тишини
Лапу свою вона смокчеі
Але, як почус пісню смичка,
Танцює — аж небо вгинається,
І над сонною річкою — в синь-перекат —
Густий зорепад осипається.

Що ж це на світі робиться!
Гори — також модниці!
Синім шогком хмари горять.
Ними кутає плечі гора.
Вже модерна газова шаль
На плечі розвівається вдаль.
По-жіночому плечі округлі —
Мов чекають доторку друга.
Дочекались. Прийшов вечір —
Поклав зоряні руки на плечі.

(з Максима Танка)

У темній-темній пущі
Струнка-струнка ялиця.
Старий-старий там ворон
Давно-давно гніздиться.

До ворона всі птахи
Летять з-за небокраю
Узнати, що за доля
їх у житті чекає.

Та раз лише в сто років
Очиці він розплющить —
На світ широкий глянуть,
Подать свій голос пущі.

І знову тихо-тихо.
Усі-усі чекають,
Коли, коли той ворон
Нарає щось, нарає.

Навчіть мене, гори, бути незрушним.
Стоять —
хоч на місці голому.
На своєму стоять,
а коли мені скрушно,
Тримати високо голову.

Навчіть мене, гори, бути суворим:
Дрібне,
кволодухе —
змітати,
А найбільше — молю вас! — навчіть мене, гори.
Довіку
бути
хребтатим.

У храмі правічного бору
Маленький стою, мов травинка,
І чую, як тягнеться вгору
Кожна моя клітинка.

Та що це у місті зо мною!
Підступлять дрібні хвилини —
І чую, як над головою
Могутньо шумлять ялини.

До простоти іду простоволосий.
Простую босий в лоно простоти.
За мною складність роблена голосить —
Рудоволоса донька пустоти.

Над морем камінь мацаю руками,
Як суть, його в фундамент віднесу, —
Цей камінь, може, чатував віками,
Щоб я прийшов — знайшов у ньому суть.

Я не можу без тебе, море,
Як не можуть без неба зорі...
По-земному скажу, не навмисне
Для красивого порівняння:
Я без моря Одеси не мислю.
Як не мислю життя без кохання.
Я люблю твої хвилі дужі.
Бо вони зневажають байдужість.
Я люблю твої далі сині.
Бо вселяють бентежні сили.
І ревуче, і ніжно-врочисте.
Завжди вчиш мене бути чистим,
Все мілке витісняти глибоким,
Душу мірять простором широким.
Я не можу без тебе, море.
Як не можуть без неба зорі.
Я втікаю від зручності, звичності
і приходжу на берег скелястий,
І кажу тобі, море: «Здрастуй!»,
І прошу: «Подаруй мені щастя
Віч-на-віч помовчати з вічністю»

Немов кити закам'янілі,
У морі прибережні скелі.
До них із синьої пустелі
Спішать наввипередки хвилі.

В липневому повітрі — душко,
Під вечір світ долас змора.
Тоді поспати ніжне море
Лягає в кам'яні подушки.

Син прикарпатського краю,
Люблю до нестями море, —
Любові шовковим пласм
Море з'єднав і гори.

Море — не річка — не висохне.
Гори — не вмруть — не верблюди.
А любов моя доти не вичахне.
Поки море і гори будуть.

Сум — моїх настроїв староста,
Коли западає вечір.
І я відчуваю, як старість
Кутає мороком плечі.
Мисливці ми, зорелови, —
Мета невловима — вічність
Завітає сама, щоб прозоро
В непрозорі заглянути вічі.
Та поки я деревом стану
На безсмертній землі України,
Я за молодість не перестану
Вести зоресяжні війни.
Поки очі блакитними квітами
На лузі знайдуть дівчата.
Буду йти я шаленим вітром
И буде молодо пісня звучати.

(з Максима Танка)

Коли вітер скручує дороги, як віжки,
І свище в твоїх ребрах так.
Що аж мурашки бігають поза шкірою;
Коли сніг білими бжопами роїться
І, падаючи на очі,
жалить, жалить, —
Це звичайна заметіль.
Коли на кожному кроці тебе звалює з ніг,
А земля все швидше й швидше відпливає,
і ти
Відстаєш, як від санітарного поїзда.
Який не вдається ніяк ні спинить, ні догнати, —
І це звичайна заметіль.
Коли ти йдеш і у вікнах вогні всі — чужі,
Коли до воріт всі запори примерзли.
Коли всі собаки, як на незнайомого, брешуть,
Коли твоїх слів не розуміє ніхто.
Коли своє ім'я назвавши, почуєш мовчання, —
Нехай тебе ця заметіль не зустріне!

Висока самотність гірських вершин,
Самотність безжурного птаха над степом,
І вітру могуття, і часу плин —
Крила самотності розпростерті.

Вітаю самотність, що множить думки,
Самотність ріки, що розгойдує скелі.
Проклинаю самотність прокльоном тяжким —
Самотність сльози у самотній оселі.

Коли міцні у думки в'язи,
А почуття — ріка, що рушить греблю,
В рядочки, римами позв'язувані,
Вкладати їх нема потреби.

Хоч, зрештою, поезія — не догма.
Поезія — незвідана планета.
Яку не осягнеш, засівши вдома.
Не вивчиш
в наймудріших
кабінетах.

Втекти від рим, буває, рад би.
Від задуму
втекти не можеш, —
Й чотиривірші, як дараби,
Помчали
теми Черемошем.

В трамваї плакала дитина —
Від сліз сукеночка замокла.
А мати — до дочки чи сина —
Казала сухо:
«Та замовкни!»
Дитина ручку простягала
До губ до маминих сухих.
Аби вона поцілувала
Там, де болить,— і біль би стих.
Дитя зчинило бунт, по суті.
Вчепилося у коси мамині.
А мати поглядом відсутнім
В вікно дивилась затуманене.
Й печально, ніби для годиться
Сказала врешті:
«Ну, доволі!»
А очі — як у олениці,
Яку я бачив у неволі.
В очах було щось недоспіване,
Забуте щось і не забуте,
В очах було щось несподіване.
Без чого жінку не збагнути.
Ще мить — і знову у вікні
її лице. Дитя — ридає.
Що в тім вікні! В душі на дні
Що в тої жінки — бог не взнає.

Я з жахом подумав, що я — розминувся,
З собою самим у житті — розминувся,
Спішив на побачення — і розминувся,
Навстрічно всміхався уже — й розминувся.

Для чого тоді я блукаю? — гадаю.
Кого так уперто шукаю? — гадаю.
Кого і за що проклинаю? — гадаю.
Кого відтепер представляю? — гадаю.

Та раптом мене оперіщила — думка,
Моя — і мене оперіщила — думка,
Всю душу мені розпанахала — думка.
Банальна і разом фатальна — думка:

А що я скажу, як себе — зустріну?
Ну що я скажу, як себе — зустріну?
Якими, якими словами — зустріну?
Чиїми очима себе — зустріну?!

За вікном — монотонно лопоче:
небо ридає ридма.
Хочу додому,
додому хочу —
набридло!
Голова — як розбитий вітряк —
на плечах
маячить
безкрило.
Виднокрай чеканням набряк
і висить —
як роздерте вітрило.
Додому!
Додому хочеться —
вітру б морського напитися!
В Ірпінськім будинку творчості
не пишеться.
Між хмарами
промінь виблискує:
сонце!
Невтомний трударю,
безтурботність мене заколисує
майнімо на південь впарі!
Безтурботність
чатус недремно —
ніж мантачить
на згорнуті крила.
Недаремно,
о, недаремно
лиш на вітрі дзвенять вітрила.

Мене дивує Ваша близорукість.
Вельможе духу, —
Ви говорите про високі матерії,
А не бачите.
Як гарно
Лежить сукня на Вашій дружині.

В бузковім тунелі завулка,
Як чарівний диспетчер цвітіння,
Твоє серце калатало лунко —
І по тілі ішли світлотіні.

На руках, і плечах, і обличчі
Колихалися квітів тіні, —
Я гадав, що ніколи ближче
Не побачу весни цвітіння.

Село в долині — небо горілиць:
У темній чаші — зорі сотень вікон.
Мовчу задумано. Я вичах для дрібниць.
А ти ховаєш очі за повіки.
Підходим до старого вітряка —
В твоїх очах відбилось світло місячне,
Ба ні, у них тепера світ весь міститься,
Але чому тремтить твоя пахка рука!
«Хвилиночку,— кажу я,— там, либонь,
Є двері до казкової кімнати».
І на поталу осені, любов.
Лишив тебе й пішов вітряк вивчати.
«Агов! — гукаю згодом,— все гаразд.
Сюди! Тебе чекає шлюбна зала».
Навколо вітряка я обійшов не раз.
Шукав, благав, ласкаво кляв — пропала!
Навколо вітряка — біда яка,
Я обійшов село, пройшов округу,
Я ніс тебе в уяві на руках,
А ти мов щезла за чарівним пругом.
Я паленів. Тебе не розумів.
Я думати почав, що ти приснилась.
Та вдосвіта на той вітряк набрів —
І наді мною зірка засвітилась.
Він з ночі виріс і забовванів,
Як птах гігантський,
до землі прикутий.
Як птах, що полетіти не зумів,
Хоч цілий вік
крильми
надсадно крутить.
Вітряк
стояв,
великий і величний.
Та бачив я, який він безпорадний.
І обома руками
взяв незвично
Крило його, натруджене й обкрадене.
Було це в юності. Я, може, був дивак —
Крило, як руку, щиро стис,
щосили
Й сказав схвильовано: «Люблю тебе, вітряк!»,
І в даль пішов, прозорий і щасливий.

— На сіно сіли голуби осінні?
— Квітчасте покривало там на сіні.
— На сіні наче крила лебедині?
— Пухові подушки отам на сіні.
— Над сіном небо нахилилось сине?
— Сіяють сині очі там на сіні.
— У сіні трав пожовклих голосіння?
— Цвірконики співають там у сіні.

Б'ють підземні джерела,
Чую, б'ють, де стою, —
Я сьогодні Микола Джеря,
Немидору шукаю свою.
Рідна пісня з-за річки лине —
Бентежать кохані слова.
Прислухаюсь, та голос гине —
Шумить невмируща трава.

«Вона була, що наче й не була»
(М. Вінграновський)

Коло човнів лежала в напівсні.
Насправді — ке лежала, а вражала.
Вражали лінії рибоподібних ніг,
Сражали персів потасмні жала.
Було достатньо глянути лиш раз,
А там на берег погляд перевести,
Й здавалось: поряд ворухнувсь баркас,
А на човнах заворушились весла.
Було достатньо зиркнути іще
Так, іі'об уздріти й море по дотичній,
Як море,
шелеснувши
голубим плащем,
їй ноги цілувало патетично.
Старий баркас,
і скелі,
і причали.
Ну а про сонце й говорити нічого, —
Все ворушилось,
все тяглось причасно
До неї,
незалежної і вічної.
Лежала тріумфально в напівсні,
Лежала гордо й відчайдушно весело.
Човном стулились двійко пружних ніг,
А руки
порозкидані, як весла.
Вона була, що наче й не була.
Уся — човен в незнане золотий.
Так, ніби не сама до моря йшла,
А задля неї
море мало йти.

Розколисана хода.
Ледь помітно замузичека, —
Так іде над морем дівчина,
Як хвилюється вода.
Розколисана хода.

Дзвони персів золоті
І тривожно, і заклично
Тчуть мелодію величну.
Найсвітлішу у житті.
Дзвони персів золоті.

Розколисана хода,
Не придумано, не вивчено, —
По піску ступає дівчина.
Як світанок молода.
Розколисана хода.

(жарт)

— Ще мить — і ця мить мине.
Ще мить — і душа защемить.
І тоді не спинити мене,
Як не спинити мить .
І губи з губами злиті,
І в очах сатаніє блакить:
В пориві несамовитім
Я п'ю карооку мить.

(з Максима Танка)

Вона стояла і не помічала.
Що тінню лягла коло мене.
Я докладно обкреслив її на піску,
А потім почав прикрашати.
На ноги одягнув перламутрові черепашки,
На груди поклав наляканих дві медузи,
Що хвиля принесла,
На шию почепив з нефритової гальки
Разок намиста,
А замість сережок припасував
Дві вобли, куплені в ресторані.
Чого іще не вистачало,
Щоб оживити цю тінь!
Але думки
Були банальні і низькопробні.
Як у одного мого знайомого поета,
І я утік від них.
Як Мопасан від Ейфелевої вежі.

(жарт)

Півміста дівок заголилося.
В півміста дівок — агонія.
І за мною — хоч плач, хоч вилайся —
Колін золота погоня.

Ах, міні, ах, міні, ах, льолі.
Ах, максі-, ах, ультра-приманки!
В колін золотім частоколі
Калатає серця шарманка.

Півміста дівок — відчайдухи.
Півміста встида — укорочено.
А сонце — в усмішці по вуха —
Дивиться
непорочно.

Слова кохання квітли на вустах —
В мені бриніло радісно страждання.
Росло чекання у твоїх очах,
Немов у небі вироста світання.

Слова кохання квітли на вустах —
І виквітли. А руки — заніміли.
Твої ж вуста — червоний гордий птах —
Знялись — і за крайнеба полетіли.

Заросли каші стрічі зелом,
Інша пісня дзвенить за рікою.
Що було там, а що не було —
Знас небо — не скаже нікому.

Я не бачив тебе сто літ.
Де ти! з ким! за якою стіною!
Пахне квітами на столі,
Як у лісі тоді, за рікою.

Коли — не пригадаю, а було,
Коли — не пригадаю, а було достоту, —
Як заламані руки, дерева.

Коли — це, зрештою, не має значення,
Коли — не має значення ніякого, —
Руками махали дерева.

Коли — ніхто про це не може знати,
Коли — я сам про це не можу знати, —
Як ті дерева, заламаю руки.

Коли думаю про Вас, мамо.
Коли уявляю бездонне небо очей зажурених
І рідний голос вчувається
(Нехай сніговиця
Злиться.
Нехай зливи
Дороги залили.
Нехай вітри кругойдучі
Кинуть на скелі і кручі).
Неодмінно
Сонячних променів теплі долоні
Ніжно чола торкаються,
А музика весняних струмків
Серце виповнює...
Коли думаю про тебе, кохана.
Коли твоїх уст жар-птиця
Спурхне в уяві
І хоч слово з душі відлупить
(Нехай сніговиця
Злиться.
Нехай зливи
Дороги залили.
Нехай вітри кругойдучі
Кинуть на скелі і кручі),
Неодмінно
Сонячний вінок рук найніжніших
Вінчає згрубілі плечі,
А музика весняних струмків
Серце виповнює.
...Мене дратують балачки
Про відцвітання весен,
Бо небо Ваших очей, мамо.
Цвіте в небі моїх очей, мамо!..
Навіть коли над мене
Зашумують зелені знамена
Трави,
Все одно я залишусь правим.
Бо сонячний вінок рук твоїх, кохана.
Цвіте в чудернацькій забаві сина.
Що стрибає, як сонячний зайчик.
Обнімати татка за шию.
...Під зорепадами жіночої краси
Не замовкають
Вічно юні голоси.

(з Максима Танка)

Думки про тебе
Я постарався викинути з голови,
Але вони перебралися в руки,
Які вночі тебе часто шукають
І не знаходять.
А викинув з рук —
Перебралися в ноги.
Які — куди б я не йшов —
Ведуть мене знов
До будинку твого.
Може, відсікти їх!
Але я не певний,
Що ці думки
Не переселяться
І в мої милиці.

На оранжових тротуарах
Осіннього міста,
Переймаючи ритми у падолиста,
Пишемо вірші
Про весну.
Яка хтозна, чи була.
Музичними ногами
На оранжових тротуарах
Осіннього міста.

Поселення, село, оселя, —
Як музику, слова люблю.
Підстелю сіна аж під стелю
І в сіні сни переловлю.

Тарелів трелі у оселі —
Люблю, як рано не встаю.
Ловлю я зайчика на стелі
І на сніданок сонце п'ю.

Напруживши останні соки.
Трава молила сонце: — Змилуйся!
А сонце, горде і високе.
Зі зверхністю униз дивилося.

Трава згоріла, наче хмиз,
На тріщин смертоносних жалах.
Уздріло небо — впало вниз
І рясно-рясно заридало.

Ледве пам'ять сягає в ті роки
(далеко, далеко, далеко).
Каже батько: — Весна, нівроку! —
Повернулись лелеки.

Поряд тихо зітхає мати
(зітхає, зітхає, зітхає).
Каже батько: — Недовго чекати! —
Лобода підростає.

Лобода — це не просто бур'ян.
Це дитинства мойого святощі.
Хліб мій перший — мій перший обман
Дав малим по війні замість ласощів.

Давко коло нашої хати
Не блукає смертельний туман.
Але син мій повинен знати:
Лобода — це не просто бур'ян.

Читали біблію дорослі,
А ми, дітиська непутящі,
Любили гратися в апостолів.
Ім'я у кого підходяще.

Мені чомусь стрибати з моста
Наказувала дітвора, —
І страшно буть Петром-апостолом,
Та чим зарадиш, коли гра.

...Співом сповнені легені,
Двигун — серцю в унісон, —
Пилом вкритий, як легенда,
Я вростаю в горизонт.

Я народився на землі,
В яку перейду неодмінно
За те, що стільки щасних літ
Спізнав цвітіння й колосіння.

Та вернусь я назло імлі
У світ цвітінням-колосінням,
Бо як без мене по землі
Нові ітимуть покоління?

Посеред кочі схоплююся з постелі —
У просторі скажені зойки пострілів.
Але вслухаюсь — тиша!.. За вікном
Спить нашорошено аеродром.

Мене експреси в далечінь несуть —
За небокраєм невловима суть.
Але мандрівці наступає край —
І знов, як знак питання, небокрай.

Не люблю, як повторюють часто:
«Ну й життя! Хоч в стіну головою».
Мусить бути в людини казка.
Як і каска на випадок бою.

Принцип мій — тільки вірою міряти
І людину, і працю, і мрію.
Бо ті, що не вміють вірити,
Ті нічого не вміють

Головне — дійти до мети, —
Ці слова могли б гаслом стати.
До мети, звісно, треба дійти,
Та з сумлінням таким, як на старті

Я не вірю, що люди злі
Здатні стати над світом.
Але добрі, великі й малі.
Мусять дочасно сивіти.

Я не знаю, чи маю свій стиль,
Чи слова мої милозвучні,
Та певен: мій стиль — не штиль,
А море ревуче.

Мій чорний хліб гіркіший полину.
Прошу дружину, як за стіл сідаю:
— Спитають, то скажи: «Поїхав на війну.
Коли повернеться — не знаю».

Я люблю свій народ, свою мову,
І, як кажуть,— усі умови!..
Коли ж син мого Слова не визнає,
Хай сьогодні зі сзіту щезну я.

Та боюсь хвальковитих заяв.
Не терплю тріскотливих промов, —
Ні за кого я ще ке вмирав.
За Вкраїну і Жовтень — готов!

Кому Батьківщина — затишний дім.
Кому Батьківщина — громадська харчевня.
Моя Батьківщина — у серці моїм,
А серцем нікому не дам повечерять.

Моя Батьківщина — навіки моя,
А я Батьківщинин до згину.
Хай знають про це у чужих краях —
Розпізнають мою Батьківщину.

Батьківщині, народу, людям планети
Охоче дарують слова любові, —
Можна подумать, що пишуть поети
На станціях переливання крові.

Я не знав, як освідчитись Батьківщині,
А обнятись хотілося — з цілим світом.
Тоді я сказав «люблю» деревині —
Щоб почула вона і розквітла.

Поетом бути — йти на ешафот,
Щодня іти, не знаючи пощади.
Поетом бути — вірити в народ
І знать: сучасник ти його й нащадок.

Але коли поетів ешафот —
То блазня кін на ярмарку епохи.
Його почує тільки той народ.
Кому пророків заміняють скоморохи.

Мое життя — то стрічка голуба —
Маленька річка, що здолала гори
И не губиться в байраках і горбах.
Бо неминуче мас вийти в море.

Шаную книжників роботу
І зачудовуюсь ораторською мовою.
Але ідеї пахнуть потом,
Але ідеї пахнуть кров'ю!

Як рибку золоту, шукав звичайну рибу —
То попід берег, то пірнав на дно.
А в полудень старезний дід придибав;
— Була тут золота-а! Та я впіймав давно.

Був день як день. І ніч була як ніч.
Був затишок обжитої кімнати.
Та тишу розпоров світанку рижий ніж —
і захотілося з розпуки закричати.

У котрий раз над вічністю буття
Схилялись чола — в зморшках, наче в ранах.
А обіч шляху буйно цвів будяк,
І реготали сови по курганах.

Життя і смерть — дві істини всього!
Кому лиш дві, кому — мільйони істин.
Як людям Прометей приніс вогонь,
Так віру в день прийдешній — комуністи.

Ми приросли до рідної землі.
Якби ногами — міг би вітер здути,
Якби ротами — то були б малі.
Незнані в людстві біосу продукти.

Нема початку і нема кінця
Зв'язкам великим з рідною землею,
Бо б'ються до останнього серця,
Корінням міцно зрощені із нею.

Як перелесник, сів на весла.
На весла сонця ранок літній,
І весла-промені прокреслили
Орбіти світлі у повітрі.

Гадав, що діти будуть бігти
За ним. А дітям мало горя:
Автомобільних шин орбіти
Взяли на плечі — і до моря.

А восени стрункіші ясени, —
Як струни басові, на вітрі
віти
Холодну пісню грають восени
Про те, що сонцю небезпечно вірити.

Та посвітліли горді ясени,
А струни басові — в барвистих цятках.
То вітер в ясени привів синиць —
Вони на вітах світять, як сонцята.

Думок нужденна необхідність.
Алє думок, а не ляльок.
Які лише правдоподібність
Давно сформованих думок.

Весела гра, їй-бо, у жмурки,
Ще веселіша — в дурака.
Та не для думки, не для думки,
Бо думка завжди, як ріка.

Лежу в траві. Злипаються повіки.
Так пахнуть квіти, так шумить трава,
Що мимоволі: — Це з якого віку
Защебетали птахи в головах?!

Не стане листу восени на вітті.
Мене не стане. Все — мине.
А те, що мучило і кликало мене
Останеться на цій землі навіки.

Безсмертна смерть і мій заціпить рот.
Але душа залишиться нетлінна.
Бо син у мене є! Бо є народ!
Бо є на світі Україна.

Усе руйнується. Із каменя — пісок,
А глеки в глину переходять легко.
Із глека зірки золотавий сок
Струмує тихо в сонячного глека.

Усе руйнується!
Народжується все!
Ви придивіться, як це дуже просто:
Телятко-ранок
вим'я ночі ссе.
Щоб народився день високий ростом.

Забудь себе, забудь про себе,
Знай, над тобою тільки небо!
То не зір золоті суцвіття
Над головою —
У вирій одвічний пливуть століття
Зовуть за собою.

Часу не гай —
Поспішай!

Забудь свою малість і мислі малі,
Знай, що стоїш на безсмертній землі!
Себе на частини розкрай —
На землі залиши себе всюди,
І житиме вічно твій край,
І житимуть вічно люди.
То не зір золоті суцвіття
Над головою —
У вирій одвічний пливуть століття —
Зовуть за собою.