Не кажи ані слова –
Посміхайся, кохана!
Не питай ні про що –
Посміхайся, кохана!
Посміхнешся –
І в світі світліше.
Посміхнешся –
І жити миліше.
Не мордуйся вчорашнім –
Пригорнися до мене!
Пригорнися –
І посміхнися.
Хай тікають
Од нас назавше
Хижі тіні
І поторочі.
Твої губи
Сонячний зайчик
На крилі горобиної ночі.

Незбагненно доросла і юна,
Поєднавши красу і печаль,
Ти мовчиш, мов торкаєш струни,
Що від болю в душі кричать.

Ти мовчиш, як зима надворі,
Як в нічному вікні зоря.
Але ж очі твої говорять
І вогнем незбагненним горять.

Я від тебе нічого не хочу,
Я до тебе - з усіх доріг.
А душа твоя рветься крізь очі
І тремтить на повіках моїх.

Слова кристалізуються у краплі сльози.
Слова з безодні смутку
шляхами загадковими
сягають неба радості.
Слова між тьмою й світлом літають,
як метелики,
слова між холодом і полум'ям
тріпочуть,
мерехтять,
зринають і зникають,
спалить чи обморозити готові
свої тендітні крила.
Слова гніздяться в глибинах серця,
випурхують шляхами загадковими,
літають, як метелики...
І ледь помітно
тріпоче й мерехтить
на грудях зліва
моя сорочка
то біла, то голуба, то чорна.

Вслухаючись у моря шум,
Почули ми з тобою
Тривожні сплески наших дум
У клекоті прибою.
Вдивляючись у синю даль,
Ми раптом затужили, –
Солона хвиля, як печаль,
Прорвалася у жили.
Так повелося споконвік, –
Коли говорить море,
Мовчить в задумі чоловік
Над рокотом суворим.
Ш угають, як в усі літа,
Над морем чайок зграї,
І жінка, зціпивши вуста,
Нарешті замовкає.
Вслухаючись у моря шум,
Ми повертаєм завше
У лоно призабутих дум,
В початок свій найдальший.
Вдивляючись в мінливу синь,
В розкуті, буйні води,
Ми спізнаєм глибінь краси
На гребені свободи.
Отам, де сонця ятері
Ждуть рибки золотої,
Де ми у людства на зорі
Виходили з прибоїв.
Над морем застигає час,
Та море шаленіє
И нагадує, що кожен з нас
Приборкана стихія.

Коло човнів лежала в напівсні.
Насправді – не лежала, а вражала.
Вражали лінії рибоподібних ніг,
Вражали персів потаємні жала.
Було достатньо глянути лиш раз,
А там на берег погляд перевести,
Й здавалось: поряд ворухнувсь баркас,
А на човнах заворушились весла.
Було достатньо зиркнути іще
Так, щоб уздріти й море по дотичній,
Як море,
шелеснувши
голубим плащем,
Їй ноги цілувало патетично.
Старий баркас,
і скелі,
і причали,
Ну а про сонце й говорити нічого, –
Все ворушилось,
все тяглось причаєно
До неї,
незалежної і вічної.
Лежала тріумфально в напівсні.
Лежала гордо й відчайдушно весело,
Човном стулились двійко пружних ніг,
А руки
порозкидані, як весла.
Коло човнів лежала і цвіла.
Вбирав пісок від неї світло й жар.
Вона була, як золота стріла,
На берег
сонцем пущена з-за хмар.

Розколисана хода,
Ледь помітно замузичена,
Так іде над морем дівчина,
Як хвилюється вода.
Розколисана хода.

Дзвони персів золоті
І тривожно, і заклично
Тчуть мелодію величну,
Найсвітлішу у житті.
Дзвони персів золоті.

Розколисана хода.
Не придумано, не вивчено
Берегом ступає дівчина,
Як світанок, молода.
Розколисана хода.

Сплять змії в скелях Кара-Дагу.
Жадання сплять в розніжених тілах.
А хвилі йдуть на берег, як на плаху,
І кров'ю він блакитною пропах.

Не знаючи ні суму, ані страху,
Мчать хвилі з моря на семи вітрах,
Аби об скелю вдарити з розмаху,
Хребти сріблясті потрощити в прах.

Одні конають, інші що є духу
До берега долають сотні миль
І знов приходить самогубство хвиль.

Та є натомість безнастанність руху,
Що в смерті відвойовує права,
І повсякчас гармонія жива.

Маленьке дівчатко
Стояло на березі моря.
Променів теплі долоні
В золотому волоссі пірнали.
Маленьке дівчатко
З такими диво-очима,
Що глянеш у них
І море
Здається маленьким.
Стояло без руху,
Хоч кожною часткою дихало,
Стояло беззвучно,
Хоч струною було на вітрі.
Маленьке дівчатко,
Як сонячний зайчик,
Легко
Від берега проти хвилі
Зробило звичайний рух,
Торкнулось – вода холодна,
Бо чого б тоді ногу приймати
І від крапель її витрушувати.
Начебто від піску.
Та люди уже помітили,
І маленьке дівчатко помітило,
Що думають, ніби злякалося,
Що шкодує воно за теплом.
І ось уже хвиля розрізана –
Море йому по коліна,
І ось уже хвиля на шиї
Блакитною шаллю гойднулась,
Маленьке дівчатко крикнуло.
О ні, воно заспівало:
"Море! Ти потеплішало,
Невже я зігріла тебе!?"

Вечір, ніби птах залітний,
Заглядає в сині вікна, –
І до ранку не стихає
Попід вікнами зітхання.

Ясен, як хлоп'я невинне,
Одвернувся від калини,
Та, встромивши в небо гілку,
Тихцем-нихцем пестить зірку.

В бузковім тунелі завулка,
Як чарівний диспетчер цвітіння,
Твоє серце калатало лунко
І по тілу пливли світлотіні.

На руках, і плечах, і обличчі
Колихалися квітів тіні,
Я гадав, що ніколи ближче
Не побачу весни цвітіння.

А нам з тобою все одно
Чи ніч, чи день на видноколі,
Хвилин п'янких терпке вино
П 'ємо, немов боги, доволі.

Хоч нам з тобою все одно,
А тонуть дні у видноколі,
І в келиху хмільному дно
Невтримно близиться поволі.

Хіба початок у ночі буває?
Сонце за пругом повільно щезає.
А кінець хто помітив у ночі?
Сонце з-за пруга встає неохоче.

Вічна ніжність струмує з-під віч,
А попереду – ніжна ніч.
Щоки доторкнулась рука обережна,
А попереду ніч безмежна.

Ми говорим про се, про те,
як трава з-під ракети росте,
як із шахти стартує колос,
як з мовчання рождається голос.
І згасаєм при тихому слові,
де пульсує вогонь любові,
і грайливо тікаєм від суті
у фантазій рожеву сутінь,
то глобально,
то мікроскопічно
розглядаємо
Єву космічну.
Прикидається кожен Змієм
і хто вміє,
і хто не вміє.
В неземні
претендуєм таланти
і, чудні,
летимо до галактик,
що від хати далеко-далеко.
А туди повернутись нелегко,
де на хаті чекає лелека,
де останній лелека чекає
і востаннє крилом махає.
Лине голос,
як прядива волос,
що виблискує бабиним літом,
лине білим крилом над світом.
Переливи і переблиски!
Все далеке побачиться зблизька
і залишиться в тихому слові,
де пульсує вогонь любові.

Спрага людської взаємності
Сильніша від страху,
Сильніша від сорому
І сильніша за спрагу в пустелі.

Спрага людської взаємності –
Не тільки жадання тіла,
Де найменша клітинка
Ніжності прагне.
Не тільки жадання душі,
Яка не вміщається в тілі
І готова обняти всесвіт.

Спрага людської взаємності -
Сконцентрований поклик майбутнього,
Невитлумне право жити
Людини,
Що благає з безодні:
– Пустіть мене в світ ваш
блакитний!... –

І тому так врочисто
І чисто
Твій голос дзвенить у тиші.
І кожна крапелька крові –
Дзвоник чарівний.
І від найлегшого доторку
Лунають у тілі стодзвони.

Спрага людської взаємності
Сильніш а за спрагу в пустелі,
Що гине в звичайній воді.

Ще мить – і ця мить мине,
Ще мить – і душа защемить.
І тоді не спинити мене,
Як не спинити мить.
І губи з губами злиті,
І в очах сатаніє блакить:
В пориві несамовитім
Я п 'ю неповторну мить.

Душа неймовірно щемить,
А тіло палахкотить
І беззвучно кричить:
– Ще мить!
Ще мить!
Ще мить!

Випробовуєм щирість
У хвилину останню, –
Слова, мов одежу на виріст,
Дарують мені на прощання.
Обійми – вінки лаврові,
Обійми – вінки похоронні.
В любові і в нелюбові –
Патетичність на троні.

Висну з вікна вагонного –
Нумо навперегони!
Висну над хмарами,
висну
Над реактивним ревом, –
Щойно відкрите
зі свистом
Стає бородато-древнім.

Ви, що мені звелично
Дарували хвалу патетичну, –
На пероні стовбичте!
Ви, що мені пропищали
Хулу кощаву, –
Прощайте!
В фіолетовім безгомінні
Удари пульсу закопані,
Та втікаю від власної тіні
Боюсь копії.

Стікає золото зірок
У чашечки лілей сріблясті.
Світ зачудовано замовк
В передчутті нового щастя.
Здолавши шторму перегуди,
Світ прислухається до тиші.
І дихають частіше груди,
І очі дивляться чистіше.
Вуста відшукують вуста,
Словам замало буть словами...
О мудрість жити непроста,
Як просто ходиш поміж нами!

Я вийшов назустріч морю,
як назустріч юності.
А хвиля з розгону
налетіла на берег
і, блакитна,
посивіла вщент.
Я вийшов назустріч морю,
як назустріч совісті.
А море жбурляло каміння
на берег
чи, може, на мене.
Я вийшов назустріч морю,
Як назустріч коханню.

А сонце на гриву шторму
кинуло срібний свій жезл
і сонячні зайчики в хвилях
загойдались,
як рибки із казки,
та й щезли раптово.

Вечір. І жінка в морі
Пливе у блакитну безмеж,
А довкола у хвилях зорі,
Мов риби, купаються теж.
На спину лягла. Достоту,
Як довкола в морській глибині,
Золотисті такі ж істоти
В небесній пливуть тишині.
А вона, як між хвилями – хвиля,
Як моря блакитне дитя,
Земні і небесні сили
Поєднала в єдине життя.
Життя – наче космосу жилка,
В оркестрі зірок – струна.
Життя – як безсмертна жінка,
Грядущого дня жона.

Хвиля морська
Лукава,
Як жіноча рука –
Ласкава.
Хвиля морська
Лоскоче.
Хвиля,
Як пасмо жіноче.
Хвиля морська
Непідкупна,
Як жіноча рука –
Підступна.
Погамуватись не хоче,
Хвиля,
Як пасмо, лоскоче.
Хвиля морська
Лукава,
Як жіноча рука.
Як слава.
Хвиля морська,
Вдача у неї
Людська,
До жаданого берега
Лине
І, берег обнявши,
Гине.

Все пропахло морем,
чого не торкнись.

Твої руки
пропахли морем.

Твої плечі
пропахли морем.

Твої коси
пропахли морем.

Твої губи
пропахли морем.

Може, й очі
пропахли морем,

але вії, неначе вітрила
над безоднями синіми, –

та хіба поцілуєш безодню?!

Море - жива істота,
просякнута кров'ю і потом,
споконвік непідвладна смерті.
Море - одвічна робота,
що не відає слова "потім",
що, як рана, щомиті
щемить.
Долаючи всі круговерті,
море не знає смерті,
а знає життя ненасить.
Море – символ роботи,
Море – символ безсмертя,
а скоріше – само безсмертя,
що обходить людину щомить.

Морем бути немислимо,
та хвилюємось не навмисно ми,
а щоб слід наш в житті не простиг.
Немає доріг простих!
Але якщо ти людина,
дорога твоя єдина –
робити свою роботу,
долаючи всі круговерті,
ціною крові і поту
протистояти смерті.

Поряд з морем, немов піщина,
над морем
стоїть людина!

У кожній жінці жевріє вогонь,
Від лихослова глибоко причаєний,
Вогонь, що прагне доторку долонь,
Буденністю життя не узвичаєних.

У кожній жінці є така краса,
Яку не змірять ні очима, ні руками,
Якій весною біло заздрить сад
І горнеться до неї пелюстками.

У кожній жінці море чистоти -
Чим далі берег, тим чистіше море!
Але до моря треба дорости
І мати мужність вийти на простори.

Півміста дівок заголилося,
В півміста дівок агонія –
І за мною, хоч плач, хоч вилайся,
Колін золота погоня.

Коліна, коліна, коліна! –
Націлені в душу кулі:
Одні – як герлиги-поліна,
Інші – як списи, як дулі.

Ах, міні, ах, міні, ах, льолі,
Ах, максі, ах, ультра-приманки!
В колін золотім частоколі
Калатає серце шарманка.

Півміста дівок – відчайдухи,
Півміста встида – укорочено.
А сонце – мордата шлюха –
Посміхається непорочно.

Я вийшов до моря. Безмежжя торкнулося серця:
З-за обрію хвилі – як лави ординських атак.
Здавалось, на скелі стара Генуезька фортеця
Здригнеться й відступить від моря
до міста Судак.

В серпанку вечірнім фортечна відновлена вежа
Грайливо про спротив мені нагадала на мить.
І подаленіла на березі тихім одежа,
А я безрозсудно вглибав у повсталу блакить.

Вода була чиста і тепла, як тіло дівоче,
Пручалась, кипіла, манила все далі на глиб.
Вода нападала, втікала, сміялася в очі
І хвилі котила, що вкрити навічно могли б.

Плисти було важко, хоч я почувався на силі,
Плисти було любо, вкушаючи ласки стихій.
Як тільки вдавалось дістатися гребеня хвилі,
То хвиля нова спонукала нерівний двобій.

Мене накривало не раз і не два з головою,
Вода проникала до рота, і носа, і вух.
Та берег далекий, як мудрий масив супокою,
Не кликав ні тіло, ні мій розтривожений дух.

Згадав я пораду когось із бувалих матросів –
Коли заштормить, то від берега в море тікай!
І ось я пливу серед хвиль,
як серед гігантських покосів
На правічному полі - з небокраю у небокрай.
Плисти стало легше, і хвилі морські не морили,
А лащились хвилі до мене,
немовби приручений звір.
І ліг я на спину, щоб так відновити сили,
І ліг я на спину між хвилі - очима до зір.

Плавба затягнулась, як ласка взаємно жадана,
І сталося диво, що й досі в душі живе, -
Бедром я відчув, що поряд, мов хвиля,
моя кохана,
І другим бедром відчув я,
що мати зі мною пливе.
Я стрепенувся, глянув. Що воно за химера?
Наче гігантські покоси, хвилі рядами йшли.
Рухались хвилі ритмічно гекзаметрами Гомера,
І все то не хвилі, а люди, і все то люди були.

Зорі затрепетали у моїм затуманенім зорі,
І я швидко поплив до берега
в переливах живих вогнів...
Хвилі, ми тільки хвилі у нескінченнім морі.
І, поки є час, поспішаймо на рідні вогні берегів.

Чи від моря, чи з хлібних нив,
Чи з гаїв, де чекав я на тебе,
Пливе незабутній мотив,
Вливається в душу, як небо.
Дивна музика – перша любов,
Закосичена в місячні шати.
В співі птахів і в шумі дібров
Цілий вік мені буде звучати.

Перша любов
права
Має на все життя.
Без любові найкращі слова
Покриває трава
Забуття.

Як по сходах, іду по роках –
Сивим холодом віє з вершини.
Всюди перша любов, наче птах,
В небі пам'яті трепетно лине.
Бачу сонце в краплині роси,
Бачу юність в осінній діброві.
Я не мислю життя без краси
Через те, що я родом з любові.

Перша любов - не слова,
Не придумані почуття.
Без любові найкращі слова
Покриває трава
Забуття.

Я можу те, чого не може Бог,
Хоча від нього йде моє уміння.
Щораз пізнаю перший день творіння,
Коли ми залишаємось удвох.

В тобі джерела втрат і перемог,
Ключі до таємниць довготерпіння.
В тобі вулканна сила потрясіння,
Що спалює байдужість, наче мох.

Мов небо осені, ясна твоя печаль,
І мерехтить в очах зорі печать,
Яка летить з безодні у зеніт.

Якби тебе на світі не було,
То з хаосу життя б не розцвіло,
І Бог навряд чи сотворив би світ.

Тихо вітер хитає віти,
Гідропарк огортають тумани.
Я блукаю на схилах Дніпрових,
Я ступаю в кохані сліди.

І нехай там сумує вітер,
І нехай там сіріє небо,
Мені світить, як сонце, пам'ять,
В небі пам'яті - ти одна.

Мовчки листя летить за обрій,
Ніби птахи до теплого краю.
А я знаю, що птахи з вирію
Знов на крилах приносять весну.

І нехай нам сумує вітер,
І нехай там сіріє небо,
Мені світить, як сонце, пам'ять, -
Нам належить наша весна!

– Чому він такий самозакоханий?
–Тому що ні в кого не закоханий.
– Чому він такий малий?
– Тому що не здатний на велику любов.
– Чому він такий похмурий?
– Тому що не осяяний полум'ям любові.
– Чому його дні такі безбарвні?
– Тому що ночі сірі,
не обпалені полум'ям любові.

Довіряю воді,
Хоч вона і підступна –
І в журбі, і в біді
Довіряю підступно.

Я до моря біжу,
Щоб відчутись на силі,
Коли змиють іржу
На душі моїй хвилі.

У прозорій воді,
Що приймає в обійми,
Почуття молоді
Повгамовують біль мій.

Чиста-чиста вода
В добрій змові зі мною:
І журба, і біда -
Все іде за водою.

Піднебесна блакить -
Незупинна і мудра стихіє!
Ти, як жінка, що вміє любить,
І простить, і очистити вміє.

Море спить і тихо дихає, –
Шурхотить блакитний плащ,
Під яким і щастя, й лихо є,
Й давній, як легенда, плач.

Незбагненна в моря доля.
Спокій. Тиша навкруги.
Хвиля з моря, вітер з поля –
І тримайтесь, береги!

Хвиля прудко до піску летить,
Хвиля скелею хита.
Хочуть море запаскудити –
Море – грізна чистота!

Певно, бурями обурене,
Здобуває у борні
Море хвилями, як бурами,
Чистоту на глибині.

А скоріше в небайдужості,
В єдності одвічний хвиль
Море набуває дужості,
Щоб долати бруд і гниль.

Щоб жбурляти на каміння,
Відкидать від себе геть
Рештки дрантя, рештки тління,
Всюдисущу грязь і гидь.

Хвилі – мов з блакиті куті
Крила чайок на льоту.
Я люблю, як море люте
Бій веде за чистоту.

Відкрите море не для всіх відкрите, –
Є ж люди в мушлях, тихі, як рапани,
Яким чужі штормів космічні ритми,
Яким ворожі шквали й урагани.
А є такі, що мусять щось утнути –
Вчинити бунт або здвигнути гори,
Їх не зупинять на шляху Бермуди,
Їх не злякає знавісніле море.
Тих таємниць не розгадать нікому,
Що рухають людьми – любов чи зорі? –
То й більше кораблів на дні морському,
Ніж кораблів, що плавають у морі.
Влітають в сни думок метеорити,
Що вдень ведуть в незвідані простори, –
І шаленіють хвиль космічні ритми,
І рвуться яхти, як вітри, у море.

Відкрите море в буйство окаянне,
В затаєні магічні круговерті, –
Долаючи моря і океани,
Гамують люди вічну силу смерті.

Отой мотив напівзабутий
Коли розтав? Куди відплив?
Якщо він був, десь мусить бути
За плеском хвиль і шумом злив,
Отой мотив напівзабутий,
Немов зітхання, той мотив.

Ота розмова на прощання,
Невже була? Таки була!
І жест останній, як благання,
Як змах підбитого крила.
Ота розмова на прощання,
Що в шерхіт моря перейшла.

Забулось те, що міг забути,
З припливом сплутався відплив.
В минуле перейшло майбутнє,
І шторм сліди в піску розмив...
А той мотив напівзабутий,
Як хвилі сплеск, отой мотив.

Голос твій, що між листям заплутався в лісі,
Повертається тихо до мене разом із шумом
зеленим
І тихо на груди мої кладе свою голову,
листям увінчану, –
І немає у світі,
і не має на інших планетах,
і немає у всесвіті
Тиші такої врочистої,
такої земної
і такої високої тиші,
Як на серці моєму, голосом заколисаному,
Що між листям заплутався в лісі.

Доторкнувшись до Оксани,
Кущ жасмину розквітає.
А байраками, лісами
Річка мліє від чекання.

В стрункостанної Оксани
Гай поставу переймає,
А смереки, як дзвіниці,
Повнить подзвін празниковий.

Теплим подихом Оксани
Вечір гріється студений.
А зірки навперегінці
Перестрибують під вії.

На колінах у Оксани
Зблиски місяця грайливі.
А вербички понад ставом
Тихо шепчуться, лукаві.

П 'ють антени-вухані
Вітрову клавіатуру,
Крильми вечора зачату
В карій кроні падолисту.

В плесі тихого смеркання
Човнярі човни лаштують.
А той берег синьоокий
Цього, певно, і не чує.

Журно стежка ніг чекає,
Лоно місяцю відкривши...
В крові квітне теплим квітом
Ненароджений цілунок.

Щось осика шепче в ухо –
Аж лоскоче в усі щемко,
Й золоті дзвіночки неба
В скронях лунко оживають.

Та човнярки спізнились –
Відлетів з пташками в ірій
Нерозквітлий поцілунок, –
До весни чекати треба

Ти знов мовчиш по телефону,
Та я впізнав тебе за мить,
Бо, крім трамвайних передзвонів,
У слухавці душа щемить.
Твій подих завжди, ніби подив,
Твоє мовчання – мова мов.
Хто слів жаданих не знаходить,
Диханням скаже про любов.
Мовчи, будь ласка, довше,
довше, –
Я так люблю мовчання спів!
Якби ж то міг, я також, може,
Давно б відмовився від слів.
Стихають дальні передзвони,
Надходить вечір з-за ріки.
Ти знов мовчиш по телефону,
А слухавка, як жар щоки.

Гірська річка,
Як дівчина
В блакитній сукні,
Перестрибує
З каменя на камінь –
Поспішає до моря:
А раптом
На обрії
Спалахнуть
Червоні вітрила?

Слова кохання квітли на вустах –
В мені бриніло радісно страждання.
Росло чекання у твоїх очах,
Немов у небі вироста світання.

Слова кохання квітли на вустах –
І виквітли, а руки – заніміли.
Твої ж вуста – червоний гордий птах –
Знялись – і за крайнебо полетіли.

Я ночував у кратері вулкана,
Вогненна лава пропікала груди.
Я міг втекти. А сила невблаганна
Примусила мене про все забути.

Були мої долоні у полоні –
На них росли лілеї дивовижні.
А доокіл із безвісті бездонної
Вогонь пекельний клубочився вужем.

Палахкотів я. Але неодмінно
До полум'я тягнувся, сам! До скону!..
І я вергав прокльони, мов каміння,
І вивергав каміння, як прокльони.

Я ночував у кратері вулкана.
Мені на попіл випало згоріти.
Але, як птиця Фенікс, вранці-рано
Ж иття вітаю в цім прекраснім світі.

Світ посвітлішав. І милішим став.
Туман розтав на тихій оболоні.
Лиш присмерк попелу на втомлених
вустах.
Лиш від лілеї запах на долоні.

Немає на світі
Ні грому, ні вітру, –
Лиш човен
Причалив.

А море блакитне,
А очі блакитні, –
І човен
причалив.

Цикади співають,
І сонце співає –
Бо човен
Причалив.

А хвилі пречисті,
А скелі плечисті –
І човен
Відчалив.

І хвилі мовчали, –
І скелі мовчали –
Лиш руки,
Як чайки,
Кричали.

Наше прощання
за словом "прощай" не залишиться
на самотньому березі
біля скелі самотньої.
Наше прощання триватиме
кожного дня
і кожної ночі.
Поки губами своїми й руками,
поки всім тілом
відчуватиму,
що тебе і мене омиває,
як лагідне море,
п 'янка атмосфера
голубої планети цієї,
що твої і мої ноги
однієї землі торкаються.
Наше прощання для слова "прощай"
завелике.

– Куди ти спішиш, кохана,
Коли ще так рано-рано?
– Не знаю нічого, любий,
Пересохли у мене губи.

– У тебе тремтять повіки.
Що твої очі побачили?
- Щось дороге навіки
І, здається, навіки втрачене.

Вона тихо сказала: "Ні!"
Я спинивсь на півкроці, дивак,
Хоч і видно було мені –
На вустах ворухнулося: "Так".

Вона сумно сказала: "Прощай!"
Я пішов у розгойданий світ,
Хоч бриніла в повітрі печаль
І "Вернися!" тремтіло услід.

Не поспішай робити висновків.
Сім раз відміряй, а не ріж.
Не поспішай робити висновків,
Коли народжується вірш!

Ти бачиш берег кам'янистий,
Небесну синь на сотні миль,
Забудь про вірш і аркуш чистий –
Чаруйсь гекзаметрами хвиль.

Зрікайсь високих нот негайно,
Де глузд не відає стида,
Й кажи без ложних узагальнень:
Вода підступна, як вода.

На все готовий, без мороки
Тоді збагнеш свою мету,
Коли побачиш
ненароком
У хвилях рибку золоту.

Із хвиль повставши, в голубінь одіта,
Ти в хвилях зникнеш, наче й не була.
Хто знатиме, що самозванна Афродіта
Колись із кимсь цим берегом пройшла!

Але навряд чи все так буде просто.
Щось позове, щось тихо защемить.
На берег вийду і окину простір,
В якому перехлюпує блакить.

Заграє хвиля тихого відпливу,
Забувши невпокорений прибій, –
Тебе, як небо, чисту і щасливу,
Побачу знов на хвилі голубій.

Припливи і відпливи. Що за штучки?
Звідкіль цей точний, невгомонний сприт,
Що всіх щасливців обертає в мученики
Й серця жбурляє у вселенський ритм?!

Догоряє в морі вечір.
Хвиля хмарку доганяє.
З-під каміння теплі зорі
Падають у плесо неба –
Бульк! – і грають світлі кола.

Задивилось плесо неба
В синє люстро ворухливе,
І незчулись теплі зорі,
Як вінки їх золотисті
Загойдалися на хвилі.

Нахилились за вінками
В синє люстро теплі зорі.
Але там вони уздріли
Дивних риб золотоперих,
Що голубились в глибинах.

Хвиля хмарку наздогнала,
І злились вони грайливо.
Догорів у морі вечір
Та й принишк за темним пругом,
Бо куди ж йому діватись?

І ловили до світанку
В синім люстрі теплі зорі
Дивних риб золотоперих
І нічого не піймали –
Певно, завтра пощастить їм.

Сонце сяє в усмішці дівочій –
І, куди не глянеш, тане сніг.
Хоч зима відходить неохоче,
Та весна спішить з усіх доріг.

Сонце ллється крізь жіночі вії,
Світлом заливає білий світ, –
І стихають снігові завії,
Сніг на вітах переходить в цвіт.

Сонце в материнськім тихім зорі,
Сонце на закоханих устах, –
І весна в засніжені простори
Прилітає, як чарівний птах.

Ручаям дзвеніти дзвінко-дзвінко,
Ніби струнам в рідній стороні.
Споконвік весна – прекрасна жінка,
Жінка споконвік – сестра весні.

Твої руки продовжують
губи твої,
А губи твої – самогубство.
Твоє тіло гаряче – душі продовження,
А душа твоя – полум'я.

Я не хочу життя вивіряти смертю,
Але губи твої спонукають до згуби.
Я не можу стати твоїм продовженням,
Але я вже вдихаю полум'я.

Я люблю метафору, не проти
Слів, що замашні, як літаки.
Та відгонять запахом реторти
Деякі схімічені рядки!

Написати просто - це непросто,
Відмести бинтів словесних цвіль
І зробити свого серця розтин,
І збудити в іншім серці біль.

Хіміки метафори, всенощно
Не мудруйте між корінням слів!
Написати просто - все одно що
За гірким плачем
почути спів.

В людській природі –
щоб тебе жаліли.
В людській природі –
щоб тебе зігріли.
Якби з нас кожен
більше знав тепла,
либонь, було б у світі
менше зла.
Хоча й гадюки
плодяться в теплі,
та повзають холодні по землі.
Хоча й гієни
плодяться в теплі,
та споконвіку
і довіку
злі.
Ми народились на землі
людьми,
йдемо тисячоліттями
з пітьми.
Як метеори,
через гони літ,
згораючи,
приносим світло в світ.

За річкою, за горами, за морем,
За осінню, за літом, за літами
Весни моєї марево прозоре,
Мого кохання голубі тамтами.

Вдивляюся... вслухаюся... лечу,
Крилатим ставши – знову молодим,
Свої поразки більше не лічу,
А перемоги переходять в дим.

За річкою, за горами, за морем,
За осінню, за літом, за літами...
Я щойно був печальний і суворий,
Тепер я сонця доторкнусь устами.

Гори вогнем, життя мого багаж,
Набутків і прибутків зайвина!
Мене весна взяла на абордаж,
Мій човен підхопила бистрина.

За річкою, за горами, за морем,
За осінню, за літом, за літами...
Я молодий! Усі мої простори
Заселені гаями й солов'ями.

Я сумніви на порох перетру,
Вслухаючись у пісню солов'я.
Весні належу я! І доти не умру,
Покіль живе в мені весна моя.

За річкою, за горами, за морем,
За осінню, за літом, за літами...
Гайда зі мною, хто життям наморений.
Послухать разом голубі тамтами!

Романові

Лебідь виплив з імли. І на обрії марева сині
Ворухнулись ледь-ледь й попливли до підніжжя
гори.

Перший промінь, як спис,
заблищав на високій ялині –
Й тихо лісу до ніг ніч згорнула свої прапори.

Вітерець ворухнувсь у шовковій траві на долині
І, розправивши крила, вчинив, як дорослі вітри.
Він піднявся туди, де біліли човни лебедині,
Й заповзявся будить незворушні у сні явори.

Білий лебідь світанку поплив синім озером лісу,
В сяйві світла його піднялася чаклунська завіса,
За якою в глибинах чаїлись великі дива.

Заспівали пташки і струмки, як сховалися тіні,
Задзвеніли верхів'я дерев у грайливім промінні
І, мов сурми зелені, юний день привітала трава.

В прямому смислі давніх днів уламок,
Що в день новий вписався залюбки,
Я з сином оглядав лівонський замок
На березі латвійської ріки.

Глибоким берегом над урвищем ступав я
По стежці, як натягнута струна.
Внизу камінням голубіла Гауя,
Вгорі темніла кам'яна стіна.

Я крутослихом сторожко, обачно
Балансував заради двох площин, –
Середньовічний замок добре бачив
І бачив річки споконвічний плин.

Дивись то вниз, то вгору на каміння,
Яким, як води, пропливли віки,
І думав про далекі покоління,
Що відійшли за хвилями ріки.

Я думав про життя скороминуще
І велич рукотворних величин,
Забувши, що за крок – мій день грядущий,
Немов карнизом, йде по стежці син.

Я стрепенувся. Берегом скелястим
Проходив син по крайці крутизни.
І в мить від думки, що він може впасти,
Змаліла влада древньої стіни.

Видіння над рікою промайнуло,
Яке в уяві страшно відновить, –
І я відчув, що все давноминуле
Вміщається в життя єдину мить.

І впали в невідь лицарі безстрашні,
І зблякли тіні на глухій стіні, –
Над урвищем стояв не день вчорашній,
Стояв мій син і посміхавсь мені.

– Ходімо, сину! – Весело ступав я
З долини – вгору, берегом ріки.
В камінні звично плюскотіла Гауя –
З віків перетікала у віки.

Надто часто ми робимо те,
що не хочем робити.
Надто часто говоримо,
перш ніж до смислу дійти.
А слова недомовлені –
як у штольнях печер сталактити
світять зверху,
а нам
по тунелях навпомацки йти.
Надто часто говорим
тоді,
як потрібно робити.
Компенсуємо в слові
неспроможність руки і плеча.
Пропоную – на обмін! –
усі піднебесні молитви
на жорстоку,
життєву,
холодну реальність меча!

Ризька затока колоратурними
Хвилями грає на струнах піску.
Птахи шугають над соснами Юрмали –
Передвіщають погоду морську.

Передвіщає погоду мінливу
Сонце в захмарній затоці своїй.
Вірні відпливу, вірні припливу,
Сосни гойдаються в хвилях стихій.

Плесо затоки і плесо небесне
Людям диктують і настрій, і чин, –
Хай, наче хвилі, змагаються чесно,
Хай, наче хмари, забудуть спочин.

Хмуриться небо. Чайки і турмани
Промінь летючий беруть на крило,
Хмари розгонять над соснами Юрмали –
Оберігають рухливе тепло.
Хмара, як лебідь, пливе над лісами,
Хмара за обрій, як річка, тече.
Небо над нами цвіте килимами,
Небо пахтить, як жіноче плече.

Радуйся вітру і сонечку радуйся!
Хвилю холодну, як жінку, зігрій!
Птахи шугають над соснами Райніса –
Крила невтомні, як хвилі стихій.

Звук наростає і спадає звук,
І розтає в небеснім океані.
Мотора стук і серця перестук
Живуть в єдиноборстві і єднанні.

Блищать хмарини, сонцем осіянні,
Немов сніги на берегах розлук.
Щемить душа у тихім завмиранні,
Здійнявшись вище радощів і мук.

Щомить світліші неба сині плеча –
Либонь, внизу проміниться Одеса,
Моєї юності і мати, і сестра.

Земля все ближче. І ревуть мотори,
Як грім весняний над шаленим морем, –
Мені радіть і плакати пора!

Анатолію Глущаку

Ані запевнень, ні повчань!..
Вернувшись із доріг далеких,
Зустрів я юність, як печаль
З осіннім профілем лелеки.

Була то птаха чи дівча
Над синім морем – без різниці!
У хвилях лагідних печаль
Блакитним золотом іскриться.

Знайома стежка, схилу згин,
Що стрімголов біжить до моря.
Печаль солодка, як полин,
Неждано защеміла в горлі.

Моя печаль – не той набуток,
Що точить серце, наче тля, –
В ній запах квітів-незабуток
І в морі скупана земля.

Моя печаль стара, як світ,
І молода, як мить прозріння, –
Розцвів і облетів мій цвіт,
Та корінь продовбав каміння.

Стою між скель, які навкруг,
Немов ескорт, в воді стоять.
Моя печаль - мій вірний друг,
Як ніж, в душі по рукоять.

Налита сонцем далечінь
Гойдається над хвилями,
І чайка кличе душу в тінь,
Прикривши сонце крилами.

Незмінно триває мить,
яка зупинила Трою,
грає незмінно хвиля,
що вела Одісея в Ітаку,
козацькі човни незмінно
долають Дніпрові пороги.
Всі ріки минулих віків
впадають у мить життя,
що зветься Сьогодні, –
і незмінно триває Минуле.
Вітер часу безсилий
загнати мій човен в непам'ять,
допоки мої якорі –
у ріках минулих віків.
Допоки я єсмь людина,
незмінно триває мить
і мій час безкінечний.

Хапаюсь за рядок,
як потопаючий за соломинку, –
хвилі часу
заливають рот,
заливають очі,
заливають пам 'ять.
Хапаюсь за рядок,
як осліплий за промінь ранковий, –
хвилі часу
накривають з головою,
але розступаються
перед соломинкою,
але пригасають
перед ранковим променем
поетичного рядка.
Берег молодості голубіє,
здається – рукою подати,
а щойно він був далеко,
був за горою,
за горами часу.

Хапаюсь за соломинку ранкового променя,
на якому тріпоче слово.

Загубиться в осені літо,
І буде, як за торішнім,
Пам'ять про нього боліти,
А може, навіть і гірше.

Літо, пропахле дощами.
Вже сьогодні для мене колишнє!
Тим тяжче з тобою прощання,
Чим долоні твої тепліші.

Ж ивеш в мені, зникаючи щомить,
Як в небі птаха, що простує в даль.
Душа моя пережила печаль,
Лиш дивиться, як небо мерехтить.
Сідає сонце. Лагідна блакить
Нагадує все більше сіру сталь.
І ти, як птаха, що простує в даль,
Живеш в мені, зникаючи щомить.
Вже дивишся, неначе крізь вуаль,
Далеко так, що аж душа щемить.
Я ладен знову пережить печаль,
Але живи, зникаючи щомить,
Як в небі птаха, що простує в даль.

Гадала, що душу вона полюбила,
Блакитну, як море, безплотну, як дим, –
Неначе одна безтілесна сила
Годна з тілом змагатися молодим.
І справді, коли вона зрозуміла
На денці печалі, у ночі на дні,
Що тіло мовчить, мов немає тіла,
Вона прокляла свої ночі і дні,
Той час, як вона, молода, легкокрила,
Летіла душі безтілесній навстріч,
І тому що не душу вона полюбила,
Ридання її переповнило ніч.

Стогне сіно в стогу,
наслухаючи шелест трави.
Телеграфні стовпи ридають,
наслухаючи вітер в ялинах.

Ох, як справдяться мрії
сіна й стовпів телеграфних,
наша зустріч, кохана,
щасливо повториться.

Пишу на піску листи,
в юність пишу листи,
а хвиля змиває слова –
у хвилі свої права!
Тоді я пишу на воді
слова молоді-молоді,
й сяють блакитні слова –
що аж обертом голова!
їх чайки читають, либонь –
бо щось гомонять про любов,
їх чайки навчились читать –
бо чом так печально ячать?!

Куди подівались пісні,
що співалися навесні?
Куди голоси подівались,
що від пісень захлинались?

Кажуть, за виднокраєм
досі вони лунають,
блукають загубленим раєм
і загублену радість шукають.

В осіннім небі розіп'ятий птах.
Самотній птах над берегом заснулим.
О, то не птах, то на семи вітрах
Мій сум піднявся над моїм минулим.
Там, в далині, в бездонній глибині,
Куди ні долетіть, ні докричати,
Горять незгасно золоті вогні –
Сумні стоять і дивляться дівчата.
– Це я, Ассоль!–- до мене промовляє
І руки простягає найясніша,
Слова – луною над правічним гаєм,
Літа летять – луна все голосніша.
- Це я, Ассоль! Не вірю, що скорила
Стихія чорнокрила, кругойдуча
Твої червоні молоді вітрила,
Що нас розлучить доля неминуча.
- Це я, Ассоль!.. – І треба так мені
Відповісти їй, слово хоч сказати,
Але вона – в безкраїй далині,
Куди ні долетіть, ні докричати.

У морі синьому, не знаючи причалів,
На всіх вітрилах – у незвідані моря
Пливе за межами скорботи і печалі,
Як біла каравела, молодість моя.

– Агов! – гукаю. – Озовися, капітане!
Які надумав відкривать моря? –
Пливе беззвучно, за крайнебом тане,
Як біла каравела, молодість моя.

У морі синьому, далеко від Одеси,
Мене не взявши у незвідані моря,
Без мене входить в таємничі плеса,
Як біла каравела, молодість моя.

– Агов! – гукаю. – Озовися, капітане!
Коли ж це сталося, що ти давно – не я? –
Пливе беззвучно, за крайнебом тане,
Як біла каравела, молодість моя.

Це все було. І вечір, і ріка,
Гіричаєна у місячнім сіянні,
І, наче пломінь, губи невблаганні,
І на плечі розслаблена рука.

Це все було. Піднесеність п'янка
І зорі сліз, пролитих на світанні,
І ті слова, найперші і останні,
В яких печаль, немов крило, легка.

Це все було в далекому столітті,
Коли цвіли дерева молоді
І солов'ї гриміли в буйновітті.

Це все було. І тихо по воді
Спливло, як листя, навздогін за днями,
Що проминули, та погаснуть з нами.

Розбудили мене солов'ї на світанку,
Перші промені очі мені розтулили.
Троє слів я виспівую безперестанку:
– Мене
солов'ї
розбудили!

Я до моря прибіг. На піску золотому
Хвилі тіло гаряче моє остудили.
А думки витанцьовують на одному:
– Мене
солов'ї
розбудили!

Ясний світе і земле моя пречудова,
Як ви гарно сьогодні зі мною вчинили.
Що для щастя достатньо простеньких три слова:
– Мене
солов'ї
розбудили...

Говорять про любов однолюби,
говорять про любов вітрогони,
говорять одинаки
і ті непримітні щасливці,
що повторилися в дітях.
– Любов пролітає, як птаха.
– Краще, коли вона не пролітає.
– Не люблю літунів.
– Ну що ви! Літають лише закохані,
народжені літати, ніколи не повзають.
– Звичайно, любов – це птаха,
але не домашня, а дика.
– І, як правило, птаха перелітна.
– Ну що ви! Любов –
це не домашня птаха
і не перелітна птаха,
любов – це птаха-фенікс.
Невже потрібно згоріти
і воскреснути з попелу,
щоб землю підняти до неба
на крилах любові?!

Коли сонце ховалося в сосни,
Коли вітер чаївся у вітах,
Коли тіні вповзали в жасмини,
Коли хвилі згасали, безсилі, –
Я відчув посередині літа,
Тільки вечір торкнув за плече,
Що відома ріка Геракліта
Крізь мене за обрій тече.

В домі тихо. В домі пусто.
Заглядає сутінь в люстро.
А надворі, а надворі –
Ліхтарі тремтять, як зорі.
Через шибку завірюха
Щось нашіптує на вухо.
Через марева і втому
Голос дальній кличе з дому –
Й від тепла тікають люди
В сніговицю, в холод лютий.
Бо, як музика, – над вухом –
Завірюха,
Завірюха!
Бо, як диво магнетичне, –
Голос кличе,
Голос кличе!

– Світло любові не гасне
тільки в дитячих очах.
– Світло любові – дітям,
а сам залишайся у присмерку?
– Діти – це світло роду,
якому немає меж.
– Діти – це та межа,
за якою кінчається молодість.
– Блакитний прапор любові
стає простирадлом,
яке рвуть на пелюшки.
– Прапор любові чистий
стає ще чистішим і вищим,
коли над дітьми пломеніє.
– Любов, як пелюстка квітки,
відлітає за обрій,
коли в квітці зав'яжеться плід.
– Діти – любові квіти,
що ніколи не відквітають.
– А любов нехай тихо в'яне
у затінку буйних квітів?
– Коли діти квітчають любов,
тоді відступає старість,
тоді настає відродження
і молодості,
і любові.
– А смерть шкірить зуби
у присмерку.
– Смерть - це коханка самотніх.

Аллі

З далекого краю, з квітучого лугу,
Від берега річки, якої нема,
Мені простягає руку, як другу,
Тиха трава, споконвічно німа.
– Лихого не варто у голову брати,
Але ж чи не в 'яне твоя голова,
Як лугом життя ти ступаєш, мій брате,
А в лузі твоєму всихає трава?..
З квітучого лугу, з далекого краю,
Від мене самого, якого нема,
Крайнебом світанок безхмарний палає,
Вітрило надії над світом здійма.
Лицем до надії, лицем до вітрила
Стаю, як на луг, на зачовганий брук, –
Трави лугової притомлені крила
Міняю на крила притомлених рук.
З далекого краю, з квітучого лугу,
Від пісні, що лине мов світло зорі,
Вдихаю сніжком припорошену тугу,
Яку за вікном поклюють снігурі.
В душі прокидаються сили оспалі
І мовкне сумна надвечірня сурма.
Розмову зі мною продовжує далі
Тиха трава, споконвіку німа.
– Лихого не варто у голову брати,
Не сміє зів'янугь твоя голова,
Як лугом життя ти ступаєш, мій брате,
І в тобі зеленіє прив'яла трава!

Хто втратив душу, той помер,
Нехай і ходить поміж нами,
Нехай маскується тепер
Життєподібними словами.

Не вірю я, не вірте й ви,
Хай він мотає головою,
Хай зовні вищий від трави,
Він – придивіться! – під травою.

Хто втратив душу, той мертвяк,
Нехай пізніше в землю ляже,
Та без душі в житті ніяк,
Що він живий, нам не докаже!

Білосніжна постіль вірності,
не постелена честолюбством,
ні звичкою,
ні гординею,
ні страхом.
Білосніжна постіль вірності
ніколи ніким не стелена,
вона просто впала з неба
давно-давно ще й предавно
і лишилась білосніжною,
бо сором їй перед небом
свою чистоту загубити.

Поема-цикл

1
Чи пам 'ятаєш травень той і море?..
Блакитний шлях з Одеси славсь до Варни,
Гойдавсь на хвилях білий теплоходик
З найменням загадковим "Аджигол".
Гойдалось небо, як блакитна люстра,
І чайки не літали, а гойдались, –
На палубі, що все кудись тікала,
Тоді ми танцювали перший вальс.
Відкрите море нас благословляло
За кожен рух, за погляди відкриті,
Що переймали хвилювання хвиль...
Душа моя стає щоразу морем,
Коли неждано в пам'яті зринає
Той теплоходик, наче білий птах.

2
Роса в траві згасаючи тремтить,
Як солов'їна пісня на світанку,
Коли весна, приборкана любов'ю,
Безшумно запливає в плесо літа.
До лісу ближче тулиться ріка,
Немов згадала про відкрите лоно,
І прагне в травах і зелених шатах
Сховать найпотаємніше – для лісу.
В прожилках листя причаївсь огонь,
Промінням сонця крадькома зачатий, –
Гармонія в природі торжествує!..
Запахло літом в нашій стороні,
А ми з тобою, пізні солов'ї,
Свою весну лише розпочинаєм.

3
Конвалії – сузір'ями в траві,
Як срібні дзвоники, озвучені росою, –
Востаннє в лісі зацвіла весна
Чи наша молодість цвіте востаннє?..
В твоїх очах і холод, і тепло,
В твоїх очах і сонячно, і хмарно...
Моя любове у вінку з конвалій,
Весь ліс і світ весь у твоїх очах.
Весняна ти, залита світлом квітів,
Як ліс залитий щебетом пташиним,
Ти – щедре свято листя і трави,
Ти – птаха дивна, вирієм пропахла, –
Назавжди залишайсь в моєму лісі,
Ось моє серце – ось твоє гніздо.

4
Весна без тебе – просто інтриганка,
Спокусниця в зеленому плащі,
Що радісно щебече і співає,
І кутається, кутається в плащ.
Весна без тебе – загадковий дим,
Який п 'янить і подих переймає,
Чарує око і лоскоче ніздрі,
Але зігріть не може без вогню.
Весна без тебе зовсім не весна –
Прелюдія хтозна якого літа,
Скоріш холодного, либонь, в дощах.
Весна минає... Але ти прийшла,
Мене до тла спаливши, як вогонь, –
І, наче птаха фенікс, я вітаю ранок.

5
До мене ластівка в кімнату залетіла
Через вікно, відкрите в сад весняний.
Я, не помітивши такої дивовижі,
Почув, що наді мною стогнуть крила.
Дивлюся: ластівка під стелею кружляє
І б 'ється крилами у стіни незворушні.
Душа моя, здригнувшись, заболіла,
Немов об стіну вдарилась до крові.
Кружляла ластівка у відчаї під стелею
І билась крилами в усі кутки оселі,
Благаючи у неба порятунку.
Балкон відкривши, я в долоні плеснув –
І ластівка в ту ж мить, немов душа моя,
Стрілою вирвалась на вільний простір.

6
Якби лише циклони й суховії!..
Потрошать землю велетенські щупи.
Випорпуючи в надрах спорожнілих
Останки мамонтів і сизих прадібров.
Якби лише підступні землетруси!..
Двигтить земля в ракетних полігонах, –
Мислитель, промишляючи на злочині,
Священне слово с в і т о ч розтоптав.
Зажерливість росте, звіріє мисль, –
Убивці злотом напихають сейфи,
А в душах порожніє, як в дуплі.
Від імені любові заявляю:
Ковтне земля ненависть невситиму,
Майбутнє людства – це моя любов.

7
Так само, як піду, я вернусь неодмінно, –
Як листя повертається весною,
Як повертається щодня світанок,
Щоб засвітить в очах нову надію.
Не зможу я до тебе не вернутись,
Бо ти – це я, моя душа і тіло,
Бо ти – життя, наповнене до краю
Моєю радістю, моїм вогнем і шалом.
В очах людей, що будуть посміхатись,
В очах зірок, що будуть сумувати,
Ти не знайдеш мене – в собі знайдеш.
В собі знайдеш – і тілом, і душею...
За всі літа, давно тобою ставши,
Моя любове, житиму в тобі.

8
Прислухайся до тиші серед ночі,
До шелесту каштанів на світанку,
Прислухайся до власного чекання,
Що, як ріка, виходить з берегів!..
Овіяний кронштадтськими вітрами,
Обласканий лісами Білорусі,
Освячений байкальською водою, –
Прислухайся! – я обрію торкнувсь.
Моя любове з чистими очима
Моїх синів, моїх незгасних весен,
До тебе я спішу з усіх доріг.
Прислухайся до літаків далеких.
До мудрих по-земному поїздів, –
Я в молодість, до тебе повертаюсь.

9
Я любов'ю живу, я дивлюся очима любові.
Світ світає мені не тому, що світання прийшло.
Ніби сонцем на обрії,
починається день мій лю бов'ю
І, як поле – пшеницею,
колоситься любов'ю мій день.
Без любові не мислю солов'їного співу в діброві,
Без любові не чув би, як хлюпоче ріка в берегах.
Ти мене породила, ти мені чистоту дарувала,
Ти відкрила мені, що найбільша краса – любов.
Заповіти батьків я прийняв, освятившись любов'ю,
Безкінечність життя я в любові збагнув,
Як очима синів серед літа побачив себе.
Моя кара заслужена, нагорода моя найбільша,
Мій світанок, що в ночі під серцем щемить,
як дитя. –
Моя перша любов і остання моя любов.

10
Як після блискавки – високе небо,
Як після шторму – море неозоре,
Як після ласки – голос немовляти, –
Без мене житиме моя любов.
Немов співця – його найкраща пісня,
Немов зерно – його зелена прорість,
Немов зорю – в космічній ночі світло, –
Моя любов мене переживе.
Немислимо інакше в світі жити,
Де стільки куль націлено в людину,
Де стільки бомб нависло над життям.
На повен зріст я – від землі до неба –
Стою лицем до смерті, твердо знаючи:
Моя любов мене переживе!

11
Я мислю – значить я існую, –
Небезпідставно заявив філософ,
Тавром ганьби позначивши бездумність,
Навік уславивши замислене чоло.
Але стривайте!.. В мислячій Європі
Обдумано з живих здирали шкіру,
Живим на грудях випікали зорі.
Живцем дітей жбурляли у вогонь.
Обдумано вбивають і в Лівані,
Холоднокровно в Африці вбивають,
Щоб мати нафту, золото й уран.
В зажерливому, озвірілім світі,
Готовий за любов прийняти бій,
Сьогодні я живу, якщо люблю.

12
Моя пам'яте безсонна, ти, як сонце у блакиті,
Що проміниться і гріє, і кривавиться – живе,
Перехлюпує у річці чи за хмаркою дрімає,
А незмінно живить землю життєдайне джерело.
Хай про тебе забуваю, ти, як пломінь в деревині,
Мить викохуєш вогненну, що раптово спалахне.
Днів заквітчані проспекти і ночей тунелі чорні
Ти проходиш непомітно і ведеш мене, ведеш.
Я в траві шукаю тиші, в ліс тікаю від моторів,
Повертаюся в дитинство, де мене давно нема, –
Літо... Осінь... Знову літо...
Пам'ять - як гірський хребет.
В скелях пам'яті незрушних визрівають зерна
горя.
Зерна щастя визрівають, як за обрієм громи.
Літо... Осінь... Знову літо...
Пам'ять, як гроза, гряде.

Я не можу без тебе, море,
Як не можуть без неба зорі...
По-земному скажу, не навмисне
Для красивого порівняння:
Я без моря Одеси не мислю,
Як не мислю життя без кохання.
Я люблю твої хвилі дужі,
Бо вони зневажають байдужість.
Я люблю твої далі сині,
Бо вселяють бентежні сили.
І ревуче, і ніжно-врочисте,
Завжди вчиш мене бути чистим,
Все мілке витісняти глибоким,
Душу мірять простором широким.
Я не можу без тебе, море,
Як не можуть без неба зорі.
Я втікаю від зручності, звичності
І приходжу на берег скелястий,
І кажу тобі, море: "Здрастуй!",
І прошу: ''Подаруй мені щастя
Віч-на-віч помовчати з вічністю".

Ніч німує – щоб ранок стодзвонно
Звістував про ясні таємниці.
Шелестять неповторно у ясенів крони,
Неповторно – ялинок зелені спідниці.

Голос крові змагається з голосом вітру,
Тихий смуток садів
випромінює
радість
І дарує закоханим вічність
На заміну хвилинній розраді.

Сонце на хмару лягло пелехату,
А сніг ще вибілює білу хату, –
Запахла зима весною.

Дід заклопотано хукнувши в руки,
Пальцем торкнувся зеленої бруньки, –
Зустрілась зима з весною.

Крики смагляві зляканих галок
Влились біля школи в дитячий галас, –
Розмовляють зима з весною.

Брови дівочі, мов крила пташині,
А в небі моєму засніжило нині, –
То пахне зима весною.

Крок відділяє мене від тебе –
І наді мною падає небо, –
Обнялися зима з весною.

Дозрівають зорі в небесах –
І в космічний переходять прах.

Падають на землю спілі яблука,
Де з тобою у цвітінні я блукав.

А печаль, дозрівши восени,
Досягає в серці глибини,

Хай весна весела повертається,
А печаль з тобою залишається.

Поки ти душею не прочах,
Мудрістю відсвічує в очах.

Ластівки торкають віти черешні,
Ластівки, немов маленькі літачки,
Небо помережили і пірнули в невідь,
Залишивши в серці передзвони літечка.

В серці залишилися невловимі птиці.
Ніби серце б'ється їхніми крильми.
В грудях небо хвилює, як вода в криниці,
Щоб не захолонуть посеред зими.

Десь громи, раптові грози,
А тут сонце, верболози,
Птах співає весело
Над блакитним плесом.
Ніби зорі золотисті,
Осявають плесо чисте
Пелюстки лілей
(Далеко від людей).
Пливе човен
Щастя повен.
Ой краса яка, диви!..
Ти зірви мені, зірви!.. –
Пливе човен, ніби в казку,
Через ряску,
Мальовничим плесом,
По лілеях – весла.
Причаїлись в небі грози,
Тремтять тихо верболози,
Оживає плесо чисте,
Гаснуть зорі золотисті
(По лілеях – весла),

На човні чудесно!..
І нахмурились чого ви?
Пливе човен,
Щастя повен!..

Весна квітує в сніговій завії
Над вічним плином вічної ріки.
Щасливо гинуть снігу пелюстки,
Палкі вуста осяявши і вії.

Слова маліють і ростуть надії,
В хвилинах починаються віки...
Здригаючись у кінчиках руки,
Щемить душа й озватися не сміє.

Щемить душа, згадавши про любов,
Що дивиться дитячими очима
І вірить в мене, де б я не пройшов.

Хранитель-ангел в мене за плечима, –
Моя любове з першої весни.
Рятуй мене! Як совість, не засни!

Дороги наші замело.
Кохана, глянь – сніги між нами:
Що зеленіло і цвіло,
Від нас віддалено снігами,

Від нас відділено... Давно
В саду хурделиць мерехтіння.
Але ж під снігом є коріння –
Йому вернути все дано!

Стоять тополі, наче в сні,
Стоять, як мудреці, стоїчно
Берізка і сосна сторічна, –

Не спить коріння в глибині,
В пітьмі готуючи світання,
Що нам поверне квітування.

Прояснюється і стає чіткішим
Мій небокрай, оголений до краю.
В ім'я життя вбиваю смуток віршем
І в кожнім слові двічі помираю.

В ім'я життя наспівую і граю
Веселі ролі, всі – найщасливіші.
Нехай із мене соловей не вийшов,
Та свій мотив я достеменно знаю.

Я вас люблю – і цього не ховаю,
Люблю – не розраховуйте на більше.
Візьміть любов у пахощах розмаю
Й забудьте, що собі лишив я біль ще.

Прояснюється і стає чіткішим
Мій небокрай, оголений до краю.

Знову день спливає за водою,
Ти ж не йди за швидкоплинним днем.
Дай мені набутися з тобою,
Дай мені надихатись весною,
Що, зникаючи, горить вогнем.

Знов над гаєм сонце знемагає,
Падає в зелений вир краси.
Я іду з тобою мовчки гаєм.
Але ж де ти? Тільки зірка сяє
Поміж трав у крапельці роси.

Дивлюся на тебе знов –
Дивлюсь, як в перший раз.
Мовчання про любов –
Любов не напоказ.

Я вірю кумачу,
Що полюбив зорю,
Та знай: коли мовчу,
З тобою говорю!

У трепеті знамен,
У сяйві хоругов
Нема таких імен,
Що вищі за любов.

Волає трубадур
Про втрачену блакить.
А в епіцентрі бур
Любов мовчить.

Блажен, чия душа цвіла,
Коли в цвіту земля чманіла.
Хай молодість, немов стріла,
Весняним садом просвистіла.

Але блажен той во сто крат,
Кого взяло в обійми літо,
Щоб у душі весняний сад
Усе ще цвів несамовито.

Любов, що навесні цвіла,
Цвістиме, поки ми з тобою...
Хто влітку не спізнав тепла,
Той не знайде його зимою.

На арфі неба струни золоті
Ранкової пори і вечорової.
На гори й доли, на шляхи круті
Пускає сонце стріли зачаровані.

І в стрілах-струнах небокрай дзвенить,
І передзвони котяться дібровою,
І лине-плине музика-блакить,
Водою перехлюпує Дніпровою.

Земля моя красива, як дитя,
Що день вітає, в сонячнім картузику,
Дала мені любов на все життя,
Сповила серце у Дніпрову музику.

Любов моя – життя небесна віть
На цій землі із вірністю заручена,
Прийшла, як сонце, з глибини століть,
Щоб сяяти над серцем і над кручами.

І в стрілах-струнах небокрай дзвенить,
І передзвони котяться дібровою,
І лине-плине музика-блакить,
Водою перехлюпує Дніпровою.

На арфі неба струни золоті
Ранкової пори і вечорової.
Чим ранок нас порадує в житті,
Тим вечір потім тихо зачаровує.

Провалля ночей бездонні,
Затемнення і прозріння.
Ночі мої безсонні,
Злети – падіння.
Сутінь не знає міри –
Зриває з душі замки:
Кубляться змії зневіри,
Орлами шугають думки.
Неспокій, у спадок даний,
Тиша не заколише.
Світаночку довгожданий,
Настанеш коли ж ти?
Темні... рожеві стіни –
Позолочені обрію вії.
В кронах дерев переміни –
Світліють зелені змії.
Від радості чи з переляку
Дерева тремтять зі споду,
В кожну крислату гілляку
Вплітаються кучері сходу.
Стукає сонце у вікна.
Стукає серце у ребра.
Діти могутнього віку
Безборонні під вічним небом.
Темні... рожеві стіни
Світанок жевріє.
В сутіні неспокійне
Серце рожевіє.

Навідують часом здогади,
Від яких ошпарює сором.
Непросто тоді й нелегко
Тобі подивитися в очі.
Якщо мовчимо про кохання,
А тільки про вірність говорим,
То понад які безодні
Проходять взаємні ночі?

Навідують часом здогади
Важкі і похмурі, як хмари,
Що і сонце, і душу
Вганяють
У сірі, ненатлі сіті.
Якщо ти мені не приснилась,
Коли я тобою марив,
Тебе не було
І немає
В реально осяжному світі.

Щось від зміїв і щось від ліан
Є у плавних дівочих статурах,
Коли плаття охоплює стан.
Як летюче колечко Сатурна.

Щось від кішок і щось від левиць
Є у дивній натурі дівочій,
Коли сіють вогні блискавиць
Щойно сяючі звабою очі.

Подивися-но, сонце скресає
В кожній краплі раптових сліз,
В твоїй дівчині та краса є,
До якої ти, хлопче, доріс.

Біля русла ріки
У ранковій росі.
Як русалка,
Дівча на піщаній косі
Проти сонця лежить,
Розметавши русяві коси.
Ніби ласки
У сонця просить.
Як русалка,
Лежить русявка
На піщаній косі,
Ніби сонячні промені,
Русі коси в росі.

Хто там про раціо й емоцію торочить,
Нові шляхи моральності пророчить?
Кому чужі сьогодні почуття,
Що живлять мисль про завтрашнє дитя?

Сприймаю мисль як радість почування.
Як сфер космічних дивне коливання,
Що душу навертає в далину,
Вдихнувши в неї силу осяйну.

Хто там хизується свободою в коханні?
Кому чужа сльоза при розставанні?
Боюсь, що серця підсвідомий труд
В безсмисліє впадає, як у блуд.

Не варт нічого почуттів агонії,
Коли вони цураються гармонії,
Що робить з чорта ангелом мене
Й небесне перетворює в земне.

Сприймаю мисль як почуття взаємне,
Що робить спільним вічно потаємне,
Поєднує життя людських сердець,
Привівши їх під мудрості вінець.

Переливсь, як день у вечір,
Цвіт каштановий у плід.
Лопотить біля воріт
Хвиля карої картечі.

Б'ються болісно каштани
В твердь асфальту неживу.
Закотившись у траву,
Карий зойк раптово тане.

Там, де впали стрімголов
Карі кульки,як голівки,
Розлилися болю цівки
В шурхіт листя й підошов.

День не має тої сили,
І не має сили ніч
Відновити сяйво свіч,
Що у час весняних стріч
На каштанах нам світили.

Нехай, мов обвал у горах,
Горе нагряне чорне, –
Уяви, як ми вранці вставали
І як світло було в кімнаті.

Навіть коли безнадія
Тебе приведе до прірви, –
Буде останній мій погляд
За рятівну соломинку.

Нехай, огрубівши в буднях,
Каменем кинеш в минуле, –
Слова мої тихі, як зорі,
Засяють в криниці пам'яті.

Навіть коли забудеш
Губи мої і обійми, –
Тебе приголубить обрій,
Так само голубоокий.

Хмуриться хмара за хмарою,
Мряка висить примарою.
Сонце – за небокраєм.
Весна,
А весни немає.
Стукає в шибку гілка,
Хвоя пахуча прогіркла.
Хтось когось виглядає.
Весна,
А весни немає.

Дівчина йде красива.
Спідницю в траві заросила,
Поглядом серце крає.
Весна,
А весни немає.

Півтони злилися в тони.
Крапля у краплях тоне.
Вітер у вітах вмирає.
Весна,
А весни немає.

Чути в пташок перегуку,
Що дерева віщують розлуку.
Не зацвівши, бузок відцвітає.
Весна,
А весни немає.

В узбецькім халаті з ванни
Виходиш розслаблена, ніби
Відпливаєш в буддійські нірвани
І під люстрою сяєш, як в німбі.

Захід сонця у шторах, мов рана.
Шторми дня в павутинні смеркання.
В Аеліту вселилася панна
Й одомашнила космос кохання.

Іду вздовж берега ріки.
Де хвилі тануть, мов хвилини,
А в небесах пливуть хмарини,
Як думи, в праведні віки.

Останній промінь до руки
Крилом торкнувся лебединим.
Ступаю з відчуттям провини,
Що день прожив свій залюбки

І він, як хвиля серед хвиль,
Віддаленів, розтав безслідно –
Я ж не доклав своїх зусиль,

Щоб день мій влився у потік,
Який пливе в грядуще гідно
І там новий народить вік.

Кожна гілка, немов антена,
З кожним нервом моїм – заодне.
Ліс в моєму житті не мине,
Як мелодія вітру шалена.

Знов одкриється брама зелена.
Знову дійство почнеться чудне:
Клен руками торкає мене,
Я торкаюся вітами клена.

Наслухаю: ген чується тріск –
Хтось там кров мою смокче з беріз,
Чую: вени від болю німіють.

Але радісно знати мені,
Що дерева живуть не одні –
Вони дихать з людиною вміють!

Знову літо пролетіло,
Знову старші ми на літо.
В золотім промінні тіло
Відцвітає непомітно.

Заповзяті оптимісти.
Ми пишаємось загаром,
Певні того, що за містом
Літувалося недаром.

Певні того, що на морі
Ми знайшли скарби коштовні.
По-юначому бадьорі,
Наче сил колишніх повні.

Певні того, що у горах
Ми з природою злилися,
Тож не хочем знати горя,
Що в душі жовтіє листям.

Знову літо пролетіло,
Знову старші ми на літо, –
Що в душі позолотіло,
Облітає непомітно.

Звідкіль вони пливуть, льодовики,
Що потайсвсіту запливають в душу?
Чому це раптом я безсонно мушу
Вертатись в пам'яті закинуті кутки?

Гадав, ніколи тиші не порушу,
В якій лишив про тебе всі думки...
І знов простукали востаннє каблуки,
Як цвяхи в серце вбивши незворушно.

Звідкіль мій день, що так нагально зник?
Чому хвала буває гірш наруги?
Чому я дивуватися не звик?..

Либонь, життя, допоки пульс не стих,
Мов лінія високої напруги,
Єднає в нас і мертвих, і живих.

Тільки день прожитий підсумую,
вийду на нову межу,
оглядаюсь і за ним сумую,
ніби за усім життям тужу.

Дні мої з осінніми очима,
ще стрункі, ще не кульгаві дні,
знаю, скільки вас там за плечима,
та не знаю, скільки в далині.

Дні мої, проходжу поміж вами,
все ніжніш торкаючись землі, –
за плечима – коні табунами,
вдалині – прощальні журавлі.

Я волів би втонути в траві,
Щоб літали пташки понад мене,
Щоб обличчя торкались живі
Травинок зелені знамена.

Я волів би у хвилі морській
Розчинити свій погляд синій,
Щоб мої поривання людські
У шторми переходили сильні.

Я волів би на схилах гір
Підпирать прямовисні скелі,
Щоб вели міріади зір
Над чолом хороводи веселі.

Я волів би... Не звіть диваком,
Та, їй-право, в житті б не завадило,
Щоб лишивсь я заліза шматком
Поміж молотом і ковадлом.

Якщо вічно не можна жить.
Я би впорався з болем і страхом,
Щоб не стати ані на мить
За межею останньою – прахом.

1
Я знав людей – що краще б їх не знать,
Я бачив очі – небеса над морем.
Не все в житті судилося спізнать,
Сповна спізнавсь я з радістю і горем.

Окину зором проминулу даль –
Не віриться, що шлях той за плечима.
Коротке щастя перейшло в печаль,
Стежки веселі – в зморшки під очима.

Далеких весен непогасні промені
Через літа далеко не безхмарні
Вливають в душу радісне тепло мені,
Яке щасливцю не відчуть і в маренні.

2
Я вмів радіти квітам і весні,
Спішив любити, як спішить людина.
Мій небокрай розхмарився мені –
І проминула віку половина.

Все, що спізнав, я буду пам'ятати.
Моє – мені належить до загину,
Але як довго, я не хочу знати,
Прожить судилось другу половину.

Я вмів любить до самозабуття,
Мов наражався на чарівний трунок.
Коли ж мені приснилося життя,
То це також великий подарунок.

Один – це завжди егоїст.
Хто особистість, то пробачте!
Та сенс життя, краса і зміст –
Себе серед людей побачити
І усвідомити. Сім 'я –
Це не один, не два, не троє.
Сім 'я в народі – це сім "я",
Інакш, хоч тричі будь героєм,
Життя невтримна течія
Тебе знесилить і забуде.
Тому й живуть на світі люди,
Що хтось колись когось любив,
Від себе відмовлявсь в любові.
Сім 'я – не тільки диво з див,
Не тільки таємниця крові,
Сім 'я – для когось плач і сміх,
Для когось – дійство величаве,
В якому ти – один для всіх,
А всі – підвалина держави.
Один – це завжди егоїст,
Сім'я – це у безсмертя міст
Щойнайтривкіший у житті,
Прокладений поміж віками.
Відчуй на власному хребті
Те, що відчув колись губами.

Дивишся на мене, наче мати, –
В погляді і ніжність, і вимога.
Не дозволю совісті проспати,
Як покличе вдосвіта дорога.

Поки іншим сниться перемога,
Я себе учусь перемагати, –
В погляді і ніжність, і вимога,
Наче дивиться на мене мати.

Що б не довелось мені спізнати,
Буде рівною моя дорога,
Лиш дивись на мене, наче мати, –
В погляді і ніжність, і вимога.

Тобі до лиця, їй-богу,
прим'ятий халат квітчастий,
Маленька моя господине,
лицарко гастрономних черг.
Я хочу з тобою побути у твоєму кухонному царстві,
Погомоніть після дощику,
що випав якраз у четвер.
– А де вони, наші демони? – Збуджені і веселі,
Хлопці за день не набігались –
ганяють в дворі м'яча.
– Можна, я сам дістану
з буфета виделки й тарелі?..
– Будь ласка, а я на хвильку
до твого прихилюся плеча...
Маленька моя господиня
поправляє халат квітчастий,
Щось каже, тихе, як вечір,
що постукав зорею в вікно.
Так мені гарно і легко
в твоєму кухонному царстві,
Ніби ніяких прикрощів не знав я в житті давно.
Морквина, що ти помила, картопля, яку ти чистиш,
Святковістю виділяються серед буденних речей.
До столу мене запрошуєш
якось лагідно і врочисто,
Тарілку мою втаємничивши
змовницьким блиском очей.
Ти гукаєш дітей. Розсаджуєш.
До столу сідаєш остання.
Хлопці тебе підхвалюють: – Мамочко, смакота!.. –
Я дивлюся на тебе і думаю:
очевидно, справжнє кохання –
Це не раптовий спалах, це красиво прожиті літа.
Я дивлюсь на синів і думаю,
що не мислю себе інакше:
Сини – моя суть оголена, ти і вони – це я!
Життя моє розгалузилось,
м о є розрослося в н а ш е,
І в цьому
найбільша радість і мука прекрасна моя.

Там, де море шумить,
Днів шматуючи тіло.
Наша трепетна мить,
Як струна, продзвеніла.

Миті синє крило,
Наче хвиля у морі,
Небокраю сягло
И потривожило зорі.

Море з небом злилось,
Щоб довічно синіти, –
Там, де ми обнялись,
Наші граються діти.

День за днем пролетить,
Відпливе рік за роком,
І не спиниться мить
За рокованим строком.

Мить життя осяйна,
Ніби промінь між віттям.
Й наших днів дивина
Вже належить століттям.

1
Ліс покинули друзі щирі –
Відлетіли пташки у вирій.
Як слова, що мені не збулися,
Полетіло за птахами листя.
Лиш багаття, що палахкотіло,
На поляні згасать не схотіло –
Як віддяка за всі провини,
Тліють в попелі дві жарини.
Що лишилось в осінній діброві,
То останні жарини любові.

2
Над річкою два явори навислі
Чомусь мені усе частіш на мислі,
Либонь, тому схилились над водою,
Щоб там побачить, чи лишилися собою.
Змінились і вони. Якісь вони не ті,
Хоч сонце ще дарує їм весла золоті.
Усе таке прощально тимчасове!
Човни вертають у свої закови.
З-під сяйва легковійного зорі
Човни вертають на іржаві якорі.
Як пси, носами впершись в береги,
Човни під осінь йдуть на ланцюги.

з
Горнулось до хвилі весло,
Ти горнулась до мене в човні...
Невже це насправді було
Чи тільки наснилось мені?

Веселий пташиний спів
В гаях прибережних замовк.
Відкручені крила човнів,
Хтось весла сховав під замок.

Нічиєї нема в тім вини,
Що осінь ячить навкруги,
І принишкли в піску човни,
Прив'язані на ланцюги.

Здається, ось-ось з далини
Долинуть дзвінкі голоси.
Ні звуку. Мовчать і човни,
Прив'язані, наче пси.

А вітер човни торка –
Ледь чутно дзвенять ланцюги,
І ще тихше пливе ріка,
Затиснула в береги.

Мати посіяла сльози
На стежці, протоптаній місяцем, –
Квіти чекання білі
На місячній стежці зійшли.

Мати стоїть між квітів,
Просвітлена срібним світлом,
Сама, наче квітка біла,
На місячній стежці стоїть.

Ніби в колодязь без дна,
В небо дивлюсь голубе.
Тисячу років одна,
Я виглядаю тебе.
Душу віддам сатані,
Тіло – Дніпровій воді,
Тільки б не були сумні
Очі мої молоді.

Де ти, розрадо моя.
Де ти, навіки єдина?
Наче любов нічия,
Тужить червона калина.

Вийду на гору стрімку,
Стану лицем до Дніпра.
Сяє в небеснім вінку
Канівська вічна гора.
Зорі, як очі сумні,
Дивляться в душу здаля.
Мріє у ночі на дні
Древня козацька земля.

Доле безсмертна моя,
Земле навіки єдина, –
Наче любов нічия,
Тужить червона калина.

Чи є натхнення?
І чиє воно
в свої химерній суті?
Це дар небесний
чи пекельна мука?
Мовчить світанок синій,
мовчить вечірня сутінь,
і наслухає розум,
як лунко серце стука.

Веселий восени,
ти журишся напровесні.
Все рідше відкладаєш
труди свої на потім.
В натхнення утікаєш –
боїшся тимчасовості.
Натхнення,
якщо є воно,
знаходиться
в роботі.

То холодом ошпарить,
то полум'ям овіє,
то раптом усамітнить,
як в пустелі.
Натхнення
не приходить, як повія,
якій оплачено
і точний час призначено
на тронній території
постелі.

Все прожите не може минути,
Щось навіки лишається в нас.
Не під силу нікому вернути
Лиш вогонь молодий, що погас.
Поцілунки, як листя осіннє,
Вітер осінній за обрій відніс.

Та лишивсь у призахіднім мерехтінні
Роззолочений пам'яттю ліс.
Залишились зелені ялини,
Що зелені були і тоді,
Як у горах дикі малини
Ми збирали удвох, молоді.

Чи закоханий лось, чи вітер
Розметав на поляні сіна стіжки.
Що ж лишилося?.. Наші діти
Знаходять у травах наші стежки.

Горіла верба зелена.
Горіла край автостради.
Живцем її хвиля вогненна
Присудила до страти.

Вогонь гоготів підступно,
Вгніздившись в дупло, як в горно,
Щоб крізь серце пройти підступно
І вербі впазуритися в горло.

А по дзеркалу автостради,
Об асфальт поліруючи шини,
Як веселі посланці зради,
Мчали мимо веселі машини.

В розпашілім дуплі вирувало,
Пожирало життя безборонне,
З вітром полум'я виринало
Вверх по стовбуру аж до крони.

Затремтіло зелене листя –
Скоро з димом його розвіє!
А вогонь плазувато вився
Й повз до крони зажерливим змієм.

Пломеніла верба зелена –
Як макет фантастичної вежі,
ї мчали машини шалено
Мимо страшної пожежі.

І тоді над широким шляхом,
Що з правіку стелеться в полі,
Заговорили птахи,
Озвалися верби й тополі:

– Швидкоплинні, спиніться, люди,
М'якошинні, спиніться, машини!
В природі нема і не буде
Розумнішого від людини.

Розкошуйте собі, гараздуйте,
Як володарі простору й часу.
Та вербу із вогню порятуйте –
Живцем душу не спалюйте власну!

Згасає тіло. Тане, як свіча,
Приречена сама себе спалити.
І небо хилиться все ближче до плеча,
Щоб до землі людину прихилити.

Згасає тіло. Тихо. Рік у рік.
Повзе згори донизу пломінь свічки.
Минаючи, людський недовгий вік
Життя підносить на орбіти вічні.

Згасає тіло. Тане день і ніч.
Свіча згорає – і зникає світло.
Життя людське згорає споконвік,
Щоб не погас вогонь життя на світі.

Згасає тіло. Тихо. Кожну мить.
Та що за диво твориться з душею?
Душа не старіє. І все дзвінкіш бринить,
Немов струна між небом і землею.

Бути щасливим нелегко.
Догорають свічки беріз.
Осені пізній лелека
Крилом приторкнувся до сліз.

Небо затуманіло,
Закутавши в хмари блакить.
Землі перевтомлене тіло
В грудях щемить.

Опадаємо листям.
Переходимо в землю.
Доростаємо до коріння,
Щоб піднятись зеленим зелом
На радість новим поколінням.
Щоб до пояса – буйна трава,
Не зітерши слідів дощенту,
Терпкі, довгождані слова
Колихала в пташиних щебетах.
Опадаємо листям.
Ворони
Залишаються на гіллі.
Щоб в нові небосяжні крони
Повернуть кращі сили землі,
Опадаємо листям.

Птахи над головою
щось там собі щебечуть,
як тоді.
коли ми з тобою
на море дивились вечором...
Скільки минуло літ,
скільки пройшло тут ніг!
А я на піску твій слід
відшукати сьогодні зміг.
Птахи над головою
щось там собі шебечуть,
хмари понад водою
кудись там собі пливуть...
Було це колись не зі мною
синім, як море, вечором.
Птахи над головою
юність на крилах несуть.

Припливи і відпливи.
За днями – ночі.
– Куди це ви? Куди ви?..

Ранковий промінь – в очі,
І далі неминучі
Припливи і відпливи.

Щоб знову викрик мучив,
Як виклик і як диво:
– Куди це ви? Куди ви?

Здавалося, що в пам 'яті заснуло,
Воно пропало в небуття полоні.
А роки юності, як норовисті коні,
Рвуть поводи, прикриті часу мулом.

До мене повертається минуле,
Вдивляючись у очі безборонні, –
Жінки, що залишились на пероні.
Дівчата, що як весни промайнули.

На крилах ранку, тої прохолоди,
В якій живе незайманість природи,
До мене повертається неспокій.

Перегортаючи життя прожите,
Я вчусь красою ревно дорожити
І в юність поспішать з грядущих років.

Будь зі мною в цей вечір грудневий –
Бо сніги облягли мою душу.

Подаруй мені теплий погляд –
Бо така на душі хуртовина.

Подивися на мене замріяно –
Зацвіте у саду черемшина.

Посміхнись, як тоді, весною, –
Щоб не знав я прощання з цим роком.

– Куди ти, юносте, куди?
Чому спішиш, весняноока?

– Серед гаїв і солов'їв,
Серед потоків-стрімчаків
Милуюся, як і раніше.

– Куди ти, юносте, ідеш?
Твого плеча не чую поряд!

– Це ти ідеш, а я лишаюсь
Серед гаїв і солов'їв,
Серед потоків-стрімчаків.

– А як мені без тебе жити?
Що скажеш на прощання, юносте?

– Дивитимусь тобі услід,
Щоб ти ішов – не спотикався,
Аж поки з обрієм зіллєшся.

Сонце іде на ущерб
По холодній щоці небокраю.
Ще посвітило б, ой, ще б,
Світе мій, краю мій – раю!

Сонце сльозою тече,
Летить, як той камінь, в ущелину.
І відсвіт його пече,
І ятрить душу прищемлену.

Десь між вагонами літ
Пам'ять зітхає стиха, –
Лишився кривавий слід
На стиках, на стиках.

Життя – як набута звичка.
Забута на щастя підкова.
Вечірня гримить електричка,
Щойно така ранкова.

Сонце іде на ущерб,
Тече, як сльоза щокою.
Ще посвітило б, ой, ще б! –
Сонце потрібне й зимою.

– До тебе син прийшов –
озвися, батьку! –
промовив син у тиші кладовища
біля куща крислатої калини.
– Здоров був, сину!
Впізнаю твій крок
вибачливо м 'який
між інших кроків, –
озвалась рідним голосом калина.
Син стрепенувся,
вражений почутим:
– Хіба калина
може бути батьком?
Вона скоріш сестра моя
чи матір.
– Тут все на інший чин,
на інший рід.
– На інший чин і рід?
Невже і рід міняється, і стать,
коли печальне тіло
міняє форму існування?!
– Тут все приймає материнський рід Землі.
Одвічне і довічне материнство –
то мудрість незнищенного життя!

Посеред штовхання й бігу
від інфаркту чи за інфарктом
ми діждались у січні снігу,
що став білосніжним фактом.
Світліший од всіх утіх,
що не завжди світлі, до речі,
нас робить чистими сніг,
подібними до малечі.
Ми до снігу втечем від біди,
очистимо душі в ньому.
А сніг замітає сліди
і по нас, і по всьому.
Останься зі мною, світлінь,
погаси мої рани!
А сніг відступає в тінь –
і,
як життя моє,
тане.

Я збагнув, проходячи останні кілометри,
Коли можна будь-де і будь-коли вмерти,
Що жадібно й довго на світі жити –
Це за юністю ніжно й тяжко тужити,
Особливо, проходячи останні кілометри,
Коли можна і варто раптово вмерти,
Я відчуваю, що повнокровно і довго жити –
Це за юністю ніжно і щемко тужити.
І не врятують ні доля, ні милість Бога,
Коли мусить скінчитись твоя дорога.
Але й на останній, фатальній межі згасання
Світить в душу вічна зоря повертання,
Що розвіває печаль твою і похмурість
І на прощання тебе повертає в юність.
Це буває тоді, коли пройдена чесно дорога,
І ти, як юнак, постаєш перед ликом Бога.

Я йшов до тебе лісом,
Ішов до тебе степом –
Через дощів завісу.
Через жарінь нестерпну.

Я йшов до тебе долом,
Ішов, здолавши гори,
Немов зрікався долі
І упивався горем.

Я йшов із квітня в травень,
Ішов із літа в осінь,
Голубив тихі трави,
Немов твоє волосся.

Я йшов до тебе полем,
Ішов до тебе небом.
Пройшов усі околи
І досі йду до тебе.

Слова пов'язані невидимими вузлами,
Слова з відбитками людської душі
чи людських пальців?
Загадка не в цих вузлах
і не в цих відбитках,
а в нерозривних сув'язях,
взаємозалежностях,
що ними пронизані люди і звірі,
зорі і кристали,
переливи барв і звуків,
злети й падіння,
вірність і зрада.
Загадка ховається в недосяжній тиші,
шо недоступна смерті
з її незворушною силою,
а доступна тільки живому диханню,
живій душі.
що торкається видимих слів,
пов'язаних невидимими вузлами.

Обираю самотність. Мені лиш вона
Виколисує думку, як душу.
Щоб себе і людей осягнути сповна,
Я самотність спізнати мушу.

Повертає самотність до першопричин,
Повергає веселощі в смутку безодні.
Обираю самотність, гірку, як полин,
Аби відродити чуття первородні.

Утікаю в самотність з лабет суєти,
Обираю самотність як вищу міру,
Що гамує пожежі неправоти
І в зневір'я вдихає гартовану віру.

Обираю самотність гірських вершин,
Самотність безжурного птаха над степом,
І вітру могуття, і часу плин –
Крила самотності розпростерті.

Обираю самотність, що множить думки,
Самотність ріки, що розгойдує скелі.
Проклинаю самотність прокльоном тяжким –
Самотність сльози у самотній оселі.

На мене глянув мертвий чоловік
З-під мертвих відсторонених повік
Й сказав здалека, наче з того світу:
– Ні проти течії, ні проти вітру
Не варт пускатись у буремний вік!
А я сказав: – Прийшла така пора,
Коли мені на верхогір'ях літ –
Не задля себе і свого добра –
Потрібно йти і думати про звіт.
Він промовчав. І знов мене пропік
Своїм холодним зором з-під повік:
– Таких, як ти, тут тисячі пройшли
І їх слідочки терном поросли.
А я сказав: – В дорозі до мети
Усе можливе, та потрібно йти!
І відступився мертвий чоловік,
І ще раз вмер, тепер уже навік.

Промінь сонця в блакитній імлі
Забринів, як пшеничне стебло,
Лиш зронили мої журавлі
Своє вічне "курли!" на село.

Відлетіли мої журавлі.
Відпливли до чужого тепла.
На покірній осінній землі
День згасає, як тінь від крила.

За рікою в принишклім гаю
Від'ячали щемливі жалі.
Над літами у юність мою
Відлетіли мої журавлі.

На покірній осінній землі
Тихий дзвін золотого стебла,
Що зронили мої журавлі,
Коли падала тінь від крила.

Українець найбільше може
Тільки те, що під силу Ікару:
В час астральний покликання Боже
Обернути на Божу кару.

Серед бідних найбільший багач,
Я сміхом поборюю плач,
Приречений вічно ловить
Свою усміхнену мить.

У тиші принишклих нив
Колос про корінь забуде.
А чутку про те, що я жив,
Поширили заздрісні люди.

Я тут.
Я серед вас.
Я зникнути не міг.
На мить спинився час
І, як раніш, побіг.
Заговорив струмок
І грім озвавсь між нив,
І син мій, як дзвінок,
Мій голос повторив.

Волошки в житі просто неба,
Дитячий подив: "Ой, волошки! –
Нічого більш мені не треба
В нових століттях.
Анітрошки!

Віддам усі набутки долі,
Продам чортам соснові дошки, –
Хай тільки квітне в ріднім полі
В нових століттях:
"Ой, волошки!"

Гніздо на дереві самотнє,
А гілка тихо поколисує.

Гніздо на дереві порожнє,
А гілка тихо поколисує.

Проходять люди –
Не вертають.

Пташки за обрієм –
Зникають.

А гілка тихо поколисує.

Посміхнулася – ніби торкнулася
Мого серця устами-крильми.
Ти навіщо мені посміхнулася
несподівано серед зими?

Ти навіщо мені посміхнулася,
Щоб я знову втішався дарма, –
Наче молодість повернулася,
Наче смерті на світі нема?!

Залетіла горлиця
До моєї горниці
І сказала, як дівчина, тужно:
Я в пісні давно одружена,
Та мій милий пішов на війноньку
І забув про свою дівчиноньку.
Чуєте, я не горлиця,
Я дивлюся крізь сльози на світ –
До мене ніхто не горнеться
Сотні сирітських літ.
Кохана моя, єдина,
В твоїм горі – моя провина,
Але як тебе маю любити,
Коли сам я давно убитий?!

Не вірить в слова мої горлиця –
Витирає сльози і горнеться.

Туга зір, не цілованих місяцем.
Туга віт, не обійманих вітром.
Туга ниви – під небом горізнач,
Не зачатої плугом весною.

Туга чистого, не голубленого,
Побілілого з туги тіла,
Як світанок, застиглий біло.
Скам'янілий у білий мармур.

То спогадом, то маревом
Бентежить душу знов,
Як синь небес за хмарами,
Загублена любов.
Незнана і небачена,
Моєю не була,
Колись не мною втрачена
Мене сама знайшла.

Немов розполовинена
Душа моя в ту мить, –
Хоч знаю, що не винен я,
А все в мені горить.
Захоплений роботою,
Забуду про любов.
Красива і скорботна,
Вона приходить знов.

Яка вона? Чия вона?
Торкає за плече,
То втупиться дияволом,
То сяйвом обпече.
Немов мене запитує,
Як жити мислю я,
Коли мене любитиме
Навіки не моя.

Душа розполовинена,
Горить вогнем до дна.
Хоч знаю, що не винен я,
Не винна і вона,
Коли блакитним полиском
Проллється з вишини,
Коли забутим помислом
Проб'ється з давнини.

Яка вона? Чия вона?
Торкає за плече,
То втупиться дияволом,
То сяйвом обпече.
То спогадом, то маревом,
І наяву, і в сні,
Як синь небес за хмарами,
Любов живе в мені.

І ніч мине, і день мине,
і роки проминуть.
Забудь мене,
згадай мене
для того,
щоб забуть.

Минущі,
нетямущі ми,
а тіло мить трива!..
Та веснами грядущими
ще пройдем неминуче ми,
якщо не вмруть слова.

Смутні слова,
в яких сія
одна-єдина мить,
прості слова,
де ти і я
лиш поряд будем жить.

Усоте листя опаде
і зацвітуть сади,
і хтось, закоханий, прийде
до нашої біди.
Торкнеться
слів моїх про те,
що з нами не було,
і запульсує золоте
твоїх очей тепло.
Твою любов,
мою журбу
пелюстками долонь
хтось зачерпне
в свою судьбу,
як вічності вогонь.
Той хтось збагне,
що варто жить,
хоч зайдеться плачем, –
ну й люди,
вміли так любить,
що крізь віки пече!

Нам бракує серця, а не хисту,
Щоб кохання вберегти від сліз.
Золоті кайдани падолисту
Вітер зняв з обласканих беріз.

Затремтіли голі плечі лісу
Перед першим подихом зими.
Ніч спливла і голубу завісу
Підняла між нами і людьми.

Що ж, пора, моя найкраща в світі,
Мить і вічність нам не повінчать,
Ти стоїш, твоє обличчя світить
Світлом всіх беріз і всіх дівчат.

Ти стоїш печальна і врочиста,
Як весна, що в осінь забрела.
Золоті кайдани падолисту
Нам ця ніч на душі одягла.

Ти ще поряд, ти вже за роками,
В дальню даленієш далину.
І на пам 'ять, як на серце камінь.
Ти кладеш мені сльозу одну.

Ту сльозу, мов квіточку, губами
Я голублю на щоці твоїй, –
Тільки те, що не сказать словами,
Мовчки на прощання зрозумій!

Я прийшов до тебе несподівано,
Я від тебе несподівано піду.
Найдорожча пісня – недоспівана,
А найліпша – та, що не знайду.

Те, що буде, – буде неминуче.
Що було – залишиться навік.
Так люблю я погляд твій засмучений
В мить, як усміх блисне з-під повік.

Прозорий морозний ранок,
Повітря – до дзвону чисте.
На стежку в саду, як на рану,
Падає листя.

За ним простягаються віти
Свої безпорадні руки:
В саду народився вітер –
Після розлуки.

Писав тобі вранці, писав серед ночі,
В готелях, вагонах, у парках писав.
А ти дарувала мені неохоче
Цілунок чорнильний в кінці листа.

Спалюю. Спалюю. Спалюю.
Листи горять – як мости.
На палю вогню, на палю –
Ті квіти, яким не цвісти!

Село в долині – небо горілиць:
У темній чаші – зорі сотень вікон.
Мовчу задумано. Я вичах для дрібниць.
А ти ховаєш очі за повіки.
Підходим до старого вітряка –
В твоїх очах відбилось світло місячне,
Ба ні, у них тепера світ весь міститься,
Але чому тремтить твоя пахка рука?
"Хвилиночку, – кажу я, – там, либонь,
Є двері до казкової кімнати".
І на поталу осені, любов,
Лишив тебе й пішов вітряк вивчати.
"Агов! – гукаю згодом. – все гаразд.
Сюди! Тебе чекає шлюбна зала".
Навколо вітряка я обійшов не раз,
Ш укав, благав, ласкаво кляв – пропала!
Навколо вітряка – біда яка,
Я обійшов село, пройшов округу,
Я ніс тебе в уяві на руках,
А ти мов щезла за чарівним пругом.
Я шаленів. Тебе не розумів.
Я думати почав, що ти приснилась.
Та вдосвіта на той вітряк набрів –
І наді мною зірка засвітилась.
Він з ночі виріс і забовванів,
Як птах гігантський,
до землі прикутий,
Як птах, що полетіти не зумів,
Хоч цілий вік
крильми
надсадно крутить.
Вітряк стояв
великий і величний.
Та бачив я, який він безпорадний.
І обома руками
взяв незвично
Крило його, натруджене й обкрадене.
Було це в юності. Я, може, був дивак –
Крило, як руку, щиро стис, щосили,
И сказав схвильовано: "Люблю т е б е,
вітряк!" –
І в даль пішов, прозорий і щасливий.

То нічого, що ти далеко,
і далеко назавше –
не страшно.
Як про тебе думати легко!
Мов про річку
чи вітер –
про справжнє.
То нічого, що ти – минуле,
лишилася пам 'ять
про тебе.
А значить –
ти не промайнула,
як та хмарка
у небі.
Ти належиш до сущих,
до суті.
Хоч далеко,
назавше далекою
Ось чому ти –
немовби присутня,
і про тебе
думати легко.

Дівчата у віночках
з червоних маків
край села понадвечір,
як у дзеркало,
в небо вдивляються
і бачать там зорі –
своє відображення.

Він був –
суміш громовержця
Із затятим самодержцем.
А вона була душею,
мов лілея в тихім озері.

Він любив попідвіконню
заглядати, причаївшись,
Як вона сама у хаті
вишивала
хрестиком.

І не міг подарувати,
що вона коло криниці,
воду несучи додому,
відром авто зачепила
(а в тім авті -
файний легінь!).

Вона плакала у сінях –
сльози падали за пазуху,
лоскіт сіючи пахучий.

А він гриз ремінний черес
і випльовував,
моцяра.

Ми з тобою, любку, ріжні,
Йду від тебе, хоть заріж'ня!..

А він стояв,
гайби скеля
над Черемошом нависла.

Вона взяла постолята
і запаску перем'яту –
Перебралася до мамки,
сидить собі вечорами,
вишиває
хрестиком.

А він ходить межи люди
І журу горівков студе,
нахваляється:
– Кинув Настю,
хай їй трястя,
бо ми з нев геть-чисто ріжні,
то не жінка –
то криниця
на майовім роздоріжжі.

Дівчина повноуста
Вийшла на грядку прополоти капусту.

Примчав вітер зеленочубий –
Шепнув дівчині слово любе.

Дівчина повноуста
Вийшла вдруге на грядку капусти.

Примчав вітер зеленочубий –
Ніжно дівчину приголубив.

Дівчина повноуста
Заночувала на грядці капусти.

А на ранок від щастя посоловілі
Просурмили півні на весілля.

І жартують про повноусту:
– Знайшла синочка на грядці капусти.

Мов жар, живе в мені жура,
Пахтить душа, як поле бою.
А ти – життя з мого ребра! –
Мого не відчуваєш болю.

Твоя краса – як неба синь
Понад снігами серед ночі, –
Дивитися не маю сил,
Коли в зірок згасають очі.

Пече мене моя печаль,
Слова пересихають в роті.
А ти холодна, як медаль
У ювілейній позолоті.

Тим, хто ніколи не плакав, –
не вірю!
Тим. хто постійно сміється, –
не вірю!
Та сьогодні, як вершник навскач,
я помчав би від сліз до крайнеба.
Прошу тебе – чуєш? – не плач,
сліз не треба!
Тим, хто ніколи не плакав, –
не вірю,
хоч сльозою правду не міряю.
Тим, хто постійно сміється, –
не вірю,
хоч зажурою радість не міряю.
Ти ні в чому не винна,
не винна, –
лити сльози ти не повинна!
Я також ні в чому не винен,
але плакати
я повинен, –
щоб розхмарилась небовись,
щоб ясна ти була, як колись.
Я прошу тебе – чуєш? – не плач
і за те, що не плачу, пробач!
Я тривожно дивлюсь на тебе,
наче птах на осіннє небо,
і, як птах, я окрилююсь вірою,
що любов – це повернення з вирію.

Як на древню античну амфору
В намулі затертих слів,
Раптом на свіжу метафору
Я натрапить зумів.

Барвами-переливами
Озвалось життя призабуте...
Станем тоді щасливими,
Як повернемось у майбутнє.

Одвічна любові потреба –
За хмари злітати і падати ниць,
На радість і подив заблуканих птиць
Вустами торкатися неба.

Одвічна любові заслуга –
Підносить людину в зеніт,
Щоб сонцем залитий побачити світ,
З якого пощезли наруга і туга.

Одвічна покара любові,
Яку ще ніхто не зборов, –
На землю вертатися стрімголов
І розбиватись до крові.

Не зволікайте, це не діло,
Надалі відкладать не варто, –
Прийдіть до мене в понеділок,
Поп'єм води з одної кварти!

Прийдіть до мене десь надвечір,
Коли засне в тумані гречка.
Щоб грів я прохолодні плечі,
А Ви тремтіли, як овечка.

Прийдіть до мене в понеділок,
Коли роса впаде на трави,
Щоб сукні вашої поділок
У росах був, як в зорях слави.

А я сказав би: – Милий Боже!
Дівчатко це заслабнуть може. –
І шию сукню, щільно вшиту,
Вам допоміг би просушити.

Приходьте, стукайте у ґанок.
Надалі відкладать не варто.
Не згаєм вечір – стрінем ранок,
Поп'єм води з одної кварти...

Було. Згуло. Відлопотіло.
Мов сон досвітній, відпливло.
Гінке, як вітер, біле тіло
В саду весняному цвіло.

На вітах квіти облітали,
А ніч пливла в обійми дню.
А вуст гарячі краснотали
Цвіли, як пелюстки вогню.

Було. Згуло. Відлопотіло.
Слова сховалися в траву.
У сон сповило снігу тіло
Все, що буяло наяву.

Зітхну, дихну – і сніг розтане.
І сніг сяйне, як в оці сміх, –
Я знов люблю, як в ніч останню,
І хай цвіте на скронях сніг.

Сонце лягає спати не в горах,
Сонце заходить не в ліс дрімучий, –
В очі коханої сонце заходить,
В серці коханої спати лягає.

Слова найсвітліші – свідчення цього.
Обійми гарячі – свідчення цього.
Сонце не може наше кохання
Віддать на поталу темряві.

В кожній зіниці твоїй
Пригасає бій.
Очі твої знеможені
На очі мої помножені.

В кожній зіниці моїй
Наростає біль.
І очі, і губи – зволожені.
І ти, і я – переможені.

Диво-птахи опівночі
Цілували небо в очі.
А під чорним покривалом
Сонце тужно ревнувало.
Невгамовані образи
Проникали в давні лази.
А закохані недремно
Гамували спрагу древню.
Око місяця некліпно
Підглядало – аж осліпло,
Й коні тіней підневільно
Одягли на очі більма.
А в соборному склепінні –
В зеленавій хвойній піні –
Хвойди-сови вимивали
Зиркачів своїх корали.
Ночі тіло посіріло.
Тіло дня зазолотіло –
Сонце променів мечами
Шлях до світла намічало

Не знаю, чи любиш мене,
Чи любиш кого – не знаю,
Але тільки сонце засне,
Приходь – я тебе чекаю.

Соловейко в гаю здурів,
Витьохкує він чи я?
Приходь, як той спів на зорі,
Далека моя – нічия!

Поселився в душі вогонь –
І тіло горить, як стебло.
В прохолоду твоїх долонь
Заховаю своє чоло.

В надрах душі, у криниці,
Куди впали вночі небеса,
Поричаїлася таємниця,
Як найглибша жіноча краса.

Поєдналися слабкість і сила.
Мудрий досвід з рожевістю мрій –
І жінка себе відкрила,
Відчула, що всесвіт – у ній!

Немовби за ніч облетіла
Далекі галактики сміло
І земне своє смертне тіло
Відчула небесним тілом.

Високі нічні світила,
Всі зорі вечірні й ранкові
В єдиній душі вмістила
Таємниця любові.

Цвіте бузок в зеленім Ірпені
Під музику ранкову електрички.
Промінням першим доторкнувшись річки,
Бузково сяє небо в далині.

Ще жаби сплять в укоханім багні,
Шануючи свої болотні звички,
І свідчать солов'їні переклички,
Що прахом – наймодерніші пісні.

Нагадує весна про себе знов
І промовляє в кожному суцвітті,
Що ти з весни, з любові в світ прийшов.

Цвіте бузок у крапельках роси,
Немов питає, як живеш на світі.
Чи гідний щастя жить серед краси.

Спить поетеса в Будинку творчості,
Недописаний вірш обнявши.
Певно, їй хочеться, дуже хочеться
Молодою лишитись назавше.

Та й справді, чи може навідати осінь
Таке дивовижно весняне створіння!
Золотяться на білому аркуші коси,
Між рядками розсипавшись, наче проміння.

У вікно заглядає зоря яснолиця –
Щастя не в славі, мовляв, а в коханні!
Але спить поетеса й неіснуючі лицарі
Гинуть за неї на полі брані.

Їй слово приснилось, почуте від мами,
Любов'ю зігріте і любов'ю освячене, –
І в сні поетеса ворушить губами,
Над маминим словом сміється і плаче.

Ти дитина, їй-богу, дитина,
Хоч не вчора прийшла в цей світ,
І твій еллінський голос лине
До мене крізь тисячі літ,
Як любові далекої слід,
І бере моє серце в тривожний політ. –
Ти дитина, їй-богу, дитина!

Ти не винна, ні в чому не винна,
Хоч і грішна, як древній цей світ.
Ти краплина, ти сонця краплина,
Що упала на лід.
На холодний, засніжений лід,
Щоб розквітнув небачений цвіт, –
Ти не винна, ні в чому не винна.

Твій зір в небесному бездонні,
Щока твоя така духмяна,
Немовби в трав'яному лоні
Ти звікувала вік, кохана.

Земля гойднулася, як п'яна,
А на плечах – твої долоні,
Й од сліз твоїх цвіте поляна,
Й світліє смуток на осонні.

Мої слова, як хитрий лис,
В сосновий шум закутав ліс.
Але навіщо ті слова,
Чого вони сьогодні варті,
Як наші сумніви трава
Спалила на зеленій ватрі?!

Тільки промінь останній погас
І зоря затремтіла з пітьми,
На старенькому домі Пегас
Ледь помітно змахнув крильми.

В провінційному витворі готики,
У фортечці, подібній на млин,
Знов затікали древні ходики
І в минуле звернув часоплин.

Хтось немов розворотом плеча
Раптом двері відкрив для нас
Туди, де горіла свіча
На столі у вечірній час.

Туди, де в давно промайнулому
Хтось голівку схилив до плеча
І в чиємусь чужому минулому
Світить нам не чужа нам свіча.

– Не мовчи! Нашепчи мені, любий,
Що вночі я – найближча зоря.
– Та найближча! Горять мої губи,
Як свіча, що невпинно згоря.

– Говори! Поклич небо у свідки
І скажи щось земне-земне.
– Ти в моєму житті лебідка,
Моя пісня, що завтра мине.

У провінційному витворі готики,
У фортечці, подібній на млин,
Тихо тікають древні ходики
Й повертають назад часоплин.

Ти мого приторкнулась плеча
І сказала: Отямся! – мені.
А я бачу – горить свіча,
Догорає свіча у вікні.

І подумав я в пізній цей час,
Як ми чули розмову з пітьми,
Що хтось слухав з майбутнього нас
І в минулім зосталися ми.

Це небезпечно, як тобі за сорок,
А в сни приходять всякі чудеса,
Які ще в юності розбурхували сором,
З землі жбурляли душу в небеса.

Ой небезпечно, коли сняться мавки
Чи відьми в безпощадній наготі...
Все, що спізнав або спізнати мав ти,
В свій час повинно збутись у житті.

Є межі вікові. Закони тіла
Готують і для духу перелом.
І все ж весна, що відпалахкотіла,
Тебе черкає голубим крилом.

Ти чуєш на світанку голос мавки –
Як відсвіт давніх зоряних надій.
І поряд губи, ніби дикі маки,
Вогненно квітнуть: – Мій, нарешті мій!
Як твій, то твій.
Мов спраглий воду з кружки,
Ти п 'єш свій сон до самозабуття.
І мавка, що займає півподушки,
Бере у тебе легко півжиття.

Повергнутий, але молодший вдвічі,
Щоб душу врятувати від плачу.
Своєму щастю дивишся у вічі
Й питаєш: – Чим тобі я відплачу?

– Я з 'їм тебе! - говорить сумно мавка.
– А чим зап'єш? – ти мовиш жартома.
– Зап'ю слізьми! – палають губи-маки. –
Зап'ю своїми, в тебе сліз – нема!

Це небезпечно, коли сняться мавки
Чи відьми з безпощадній наготі...
Все, що спізнав або спізнати мав ти,
В свій час повинно збутись у житті.

Оті налиті, невагомі,
Оті комусь давно відомі,
Оті – як древньогрецький тест.
Оті – як заклик і протест,
Оті солодкі, многогрішні
І чисті, наче сніг торішній,
Оті густі, як дикий мед,
Оті, як – над падінням – злет,
Оті віддалені і ближні.
Оті одвічно дивовижні.
Оті липкі вуста брехні,
Що пахнуть медом уві сні,
Оті безвинні і ворожі,
Оті обкрадені й вельможні,
Оті, звабливі і чудні.
Мені давно страшні,
Такі одвічно дивовижні.
Мені вуста страшні.
Але не тому, що липкі, –
Вони такі пахкі й пухкі,
Солодкі –
Пресолодкі
І через те мені страшні,
Оті – як в горах ручаї,
Оті – мої і нічиї,
Оті, звабливі і чудні.
Оті, що медом уві сні,
Липкі вуста брехні.

Перші промені
У траві.
Безсоромні ми
І праві.

Твій вогонь і я,
Все – вогонь.
І агонія
Двох долонь.

Перші промені
Золоті.
Безсоромні ми
І святі.