Віддзеркалення безодні

"Сучасність в контексті історичного процесу, суспільне й особисте, філософське й політичне, ліричне, гумористичне й саркастичне — домінуючі мотиви нової книжки відомого поета,
що відзначається жанровим і стильовим розмаїттям, чітко вираженою індивідуальною тональністю, в якій голос поета легко переходить з високих громадянських нот до тихого й ніжного ліричного звучання".

Київ, "Неопалима купина", 2006 (pdf)

ПЕРЕСТОРОГА

Сокира гуляє в саду,
Святкує свободу слова.
Деревам струнким на біду —
Пам'ять у неї чудова:
Куди її хто не пускав,
Не забула сувора сокира,
Як часто, позбавлена прав,
Була вона надто сумирна,
Цуралася гострих слів,
Уникала контакту прямого,
Заблукавши між вишень і слив,
Звершить не могла головного.
Сокирних позбавлена прав,
Вона вочевидь іржавіла
І смертію смерть поправ
Сокира співати не сміла.
Свобода лиш марилась їй,
Але не давали свободи
Тоді, коли рвалася в бій
З нагодою і без нагоди.
Прорубала сокира стіну —
Заслон до свободи слова,
І тепер кожен день на війну
Вирушати сокира готова.
Вже гуляє на волі сокира,
Втішає роз'ятрену душу,
Її мова залізна і щира
Вбиває і яблуню, й грушу.
Ой, гуляє сокира в саду,
Торжествує, немов королева.
Неспроможні спинити біду,
Покалічені плачуть дерева.

12 березня 2005 р.

Тіло прагне вдоволень і благ —
Тож на газ обміняємо душі!
Хто б чого в цім житті не забаг,
Згинуть в нафті і дині, і груші.
Лицемірить великий прогрес,
А комфорт кінець світу пророчить!
Знавіснілий добробуту пес
На життя хижі зуби точить.
Гинуть ріки, озера, ліси,
Стогнуть в бруді моря й океани.
Тільки людство на захист краси
Не єднається в дні окаянні.
Розпаношились жирні коти,
Благ нових вимагає натовп.
Ненажерливі хижі роти
Небезпечніш за тисячі НАТО.
В джунглях розвитку світ захряс,
Віє смертю з порожніх копалень.
Що дорожчий сьогодні газ,
Завтра ближче до самоспалень.
Може статись, що СО-2,
Закріпившись в озонній ніші,
Передушить всі вічні слова
І від неба стане сильнішим.
Перевтіляться люди в мух
І замовкнуть у банці природи.
А людський невпокорений дух
Піде з димом за небозводи.
Промінь сонця у формі меча
Рубане межи очі востаннє,
Потім ночі глобальна печать
Зафіксує всесвітнє мовчання.

25 грудня 2005

Смерть ніколи не йде самотою
До кінечних твоїх берегів.
Вона спершу зводить з тобою
Вірних друзів і ворогів.
Підступають гординя і пиха,
Беруть в коло блюзнірство і сміх.
Непомітно штовхають до лиха
Славолюбство й спокусливий гріх.
Честь твою атакує підлота,
В мозок ціляться тиша і грім
І отруює совість гризота,
Що, як змій, заповзає в дім.
Сам не знаєш, хто править тобою,
Чом сум'яття в душі твоїй,
Чом, сумирний, ти рвешся до бою,
Коли вже відгримів той бій?..
Як і ким твої сили підточені?
Хто на тебе знемогу наслав?..
Але ти опинився в оточенні —
Час в житті неминучий настав.
Смерть приходить тобі у думку,
Далі — сповнює почуття,
Потім кличе на поміч рюмку
І підштовхує в забуття.
— Випий, — каже, — з такої нагоди,
Яку звідать не годен був зроду:
Хто весь вік поспішав до свободи,
Здобуває найбільшу свободу.

25 грудня 2005

Бандити, що мали поповнити тюрми,
Спалили в суди паперові мости
І стали на політичні котурни,
Аби владі погрожувать з висоти:
«Не смій! Не підходь! І не руш!
П ам 'ятай про права людини!»
Вовк, що з кров'ю відгриз свій куш,
Обернувсь у ягня безневинне.
Омбудтсмена м'яка голова,
Задивлена за чужий виднокруг,
Ладна відстоювать не людські права,
А права шахраїв і бандюг.
Слова патетичні, високі слова
Про право ординське заброд і зброду.
А куди ж то поділись людські права,
Історичні й етнічні права народу?
Професійний грабіжник, хто звик до агресії,
На свободі нахабно гендлює свободою.
Він те називає «політичні репресії»,
Що має буть карою всенародною.
Свободо безвольна, нарешті отямся,
Коли Дім Український у великій тривозі!
Наш Президент бути добрим затявся,
А озлоблена мафія вже на порозі.
Павутинням імперським опутана,
Україна подібна до Лаокоона.
Коли в Києві діє партія Путіна,
Нам потрібна рішуча самооборона.
Піднімись, моє Слово, до рівня меча,
Продзвени понад бандою вбивчим металом.
О, якщо ми сьогодні не вдарим з плеча,
То завтра нам буде й меча замало.
Шаленіють бандюги й зомбують народ,
Готові живцем Україну з'їсти.
До реваншу готується зграя заброд,
Рвуться до влади імпер-шовіністи.
Ми нашу Свободу відстоїм і виборем,
Політичний долаючи буревій,
Як збагнем, що йдемо не на вибори,
А за Україну — проти мафії! — в бій.

27 лютого 2006

Сто раз Батьківщину продавши,
зовні спокійний, як завше,
він сидить у відомому залі,
мов прибулець з космічних сфер,
і журиться: — Як жити далі?
Чому я тільки міліонер? —
Замалі він робив афери,
далеко йому до тих,
що вибились у міліардери,
добре давши Україні під дих.
Він сидить у відомому залі
і журиться тяжко тепер,
що друзяки успішно грабують далі,
а він малувато людей обдер.
То нічого! Попереду виборна гра,
намарне завчасу зітхать.
А народ же не знає, кого обира,
хто народу покаже куськіну мать.

27 лютого 2006

Коли злодій іде в депутати,
Потрапляє у стан благородій,
Ви не маєте права питати,
Де він крав і чому це він, злодій,
Сидить у велебному залі,
Дметься так, як король на троні.
Він над вами й підніметься далі
Через те, що він — злодій в законі.
Він, в законі, до вас невблаганний,
В нього вища, всіх обраних доля.
Перед вами — недоторканний,
Вас торкнуть міг би навіть з пістоля.
Він приймає закони суворі,
Не поступиться власним троном.
Ну а ви в своїх злиднях і горі,
Поряд з ним, майже поза законом.

11 липня 2005

Фашисти в народу кишені почистили
І лукаво назвалися антифашистами,
І в цинічному стилі підступних заброд
Паплюжать обкрадений ними народ:
— Ти ба! Ненажерливі українці
Хочуть мати в кишені, в душі і в ширінці,
Хочуть в рідній оселі, на власному полі
Домагатися щастя і кращ ої долі,
Хочуть вдома зростати від роду до роду
І примножувать силу і гідність народу,
Забувши про те, що ми — світу оплот,
Ми — обраний Богом всесвітній народ.
Якісь там хохли, у світах невідомі,
Претендують на першість в Українському Домі,
А як бути з нами, хто любить цей край
І ладен для себе зробить з нього рай?!
Хто з нами не згоден, той справжній «нашист»,
Йому ми влаштуєм всесвітній освист,
І всі, хто не з нами, всі будуть освистані,
Їх пустим з торбами по світу «нашистами»...
Знайома метода і стиль не новий,
А промовчимо знов — хочеш плач, хочеш вий!
Фашисти в народу кишені почистили
І лукаво назвалися антифашистами.

Знамените не все знаменне,
а знаменне — не все знамените;
щось в душі негаразд у мене,
як лютують там грізні битви,
як схрестились шаблі і списи,
рвуться бомби, сичать кулемети,
на щити брешуть древні лиси
про конечне майбутнє планети;
загострилося давнє вміння
розрізняти, де чорне, де біле, —
певно, тому космічне каміння
в сни жбурляють захмарні дебіли;
астероїди, чорні діри
атакують згори і знизу,
підступають у двір бузувіри
із бензином і купою хмизу;
негаразд щось у мене довкола
і в мені гараздів бракує, —
чи то воля в безвиході квола,
чи уява безумством нуртує;
голоси з паралельного світу —
програю вирішальну битву
й до щоки притискаю бритву,
щоб у сні не колоти Лоліту.

8 грудня 2005

Навіки про все забути
Чи, врешті, придумати схоже.
Те, що колись може бути,
Бути не конче може.
Підказує вроджена лінь нам
Чи то самовпевненість давня:
Ні глобального потепління,
Ні повного похолодання!
Але не втечеш від лиха ти,
Що з доокруж наступає:
Коли немає чим дихати,
То й сили втекти немає.
Як сам себе з попелу зліпиш,
То станеш на рівень Бога,
Інакше — Апокаліпсис
І вічна космічна дорога.
Та не думати і забути —
Ніяк на людину не схоже.
Те, що колись може бути,
Статися й нині може.

25 грудня 2005

І мертві, і живі в одному часі,
Свого транжири й до чужого ласі,
Нові пани, злодюги і злиденні,
І прохачі, і скиглії щоденні,
Святої волі пасинки безвольні,
Самозакохані балакуни крамольні,
І блюдолизи, й задолизи, й стололази,
Сповняти ладні будь-які накази,
За сотні років не змінились ви —
РАБИ, ПІДНІЖКИ, ГРЯЗЬ МОСКВИ,
Манкурти, покручі і тротуарні кралі —
Святинь своїх захисники недбалі,
Самопризначені необрані обранці,
Кишень осібних добровільні бранці,
Хто зранку «за!» і хто під вечір «проти!»
Сезонних партій реєстрові патріоти,
В критичній масі — малороси і холопи,
Що примостилися диктаторам на зміну, —
Перш ніж інтегруватись до Європи,
Заінтегруйтеся нарешті в Україну!

9— 10 березня 2005

Голова розривається від думок,
Серце троюдять почуття норовисті.
Але не входжу я в жоден блок —
Не люблю примітивів і кар'єристів.

Не розумію у славі скупаних,
Що купають соратників у багні.
А хто любить поспати в залі під куполом,
Той ще встигне поспати в труні.

Я не розумію ординарних людей,
Чим би там не хвалились вони,
Які вище Вітчизни і високих ідей
Ставлять премії і ордени.

Незалежний від Росії і Сполучених Штатів,
Покритих славою і неславою,
На відміну від діючих депутатів,
Я займаюсь своєю справою.

Замагаючи історичний плач,
Посміхаюсь у небо похмуре,
Не заслужений, не діяч,
Просто людина культури.

Добре знаю, хто я такий:
Я — киянин, але не Кий,
Вірний друг карасів і щук,
Слава Богу, я — не Кравчук.

Природа мстить людині
за її хитромудре вміння
опинятися на вершині
без Божого благословіння,
заглядати глибоко в море,
з підземних комор вигрібати,
руйнувати і доли, й гори,
на дурничку все брати й брати,
розгадувать таємниці
за всіма сімома замками,
приручать громові блискавиці
і святого торкатись руками.
Бунтує земля знеможена,
карає нас небо ображене
за те, що чіпати не можна,
що Всевишнього воля зневажена.
Розум людський збожеволів,
винищує все й пожирає.
Земля, варта кращої долі,
Щодня і щомить вмирає.
Вчене диявольське вміння
детонує в природі повстання —
від глобального потепління
до всесвітнього похолодання!
Сатанинського зла гінці —
знавіснілі шквали і смерчі
поводяться, як творці
планетарної смерті.
Технократи і вчені мужі,
схаменіться, отямтесь сьогодні!
Все людство стоїть на межі,
за якою — космічні безодні.

11 липня 2005

Гинуть безневинні в секторі Газа
Не тому, що їх нищить чума чи проказа,
Гинуть жінки, старики і діти,
Гине в колясці приречений інвалід...
То вбивають семітів семіти.
І від страму не падає небозвід.

А що кажуть біблійні пророки,
Давно підкоривши простір і час?
Повторюють давні криваві уроки:
— Хто не з нами, той проти нас! —
Віє чадом дикунським від слів пророка,
Чадом дихає душогуб:
— Око за око!
— Зуб за зуб!

Очманів скособочений світ
І ніяк не дає зрозуміти:
— Коли семіта вбиває семіт,
Де тут семіти? Де анти-семіти?

І поки останній пророк не помер,
І сонце над світом не згасло,
Відкинемо гасло: — Вперед до печер! —
Мракобісів дикунське гасло.

28 березня 2004

Я часто думаю про те,
Що буде завтра після нас,
Як вітер часу розмете
Все, що творив сучасний час.
Постане сила молода
Чи згине те, чим жив наш час,
И від нас не буде ні сліда,
Коли не буде завтра нас?..

* * *
Моє серце в полоні тривог
планетарних.
І куди тільки дивиться Бог
із чертогів своїх примарних?!
Вже вривається в нього терпець
за людьми споглядати.
Тож про свій неминучий кінець
людство має завчасу знати,
щоб кінець як природи вінець
обірвав нашу звичку страждати.

Липень 2005

Я потрапив у синій ліс,
Де русалок вигулював змалку,
І на дерево з жахом заліз,
Як спіткнувся в траві об русалку.

Заховавсь я у пишному листі,
Як пухнастий цнотливий звірик.
Зате залишився чистий,
Мов обачний китайський лірик.

Лягти поряд мені не з руки,
Щоб опісля розкаятись гірко.
Мої очі згори, як зірки,
У траві все промацують зірко.

Я давно сам з собою борюсь,
Піднімаюсь давно над собою.
Жодних в світі спокус не боюсь
І щомиті готов до бою.

До русалки в траві байдуж,
Я до зірки горнусь, як до бритви
Хто до ласки доріс, як муж,
Той доріс і до битви.

23 грудня 2005

Зійшли з дзвіниць ідейних дзвонарі
І подалися хутко в крамарі.
Корчагінці рвонули в корчмарі,
А тренери духовні — в трунарі.
І ось над нами возсідають крамарі,
Керманичі і владці — крамарі,
Провісники й меткі проводирі,
Пророки і вожді — всі! — крамарі,
Душить нас ласі, духом, як тхори.
Гребли колись граблями грабарі
На спільнім полі зранку до зорі,
Тепер гребуть під себе грабарі,
Всі зорі обернувши в ліхтарі
Біля шинків. Бо всюди — крамарі.
Куди не глянь, довкола все — товар,
Сусід — крамар і весь квартал — крамар.
До фені їм поети-звіздарі,
Які будили людство на зорі.
Сьогодні у пошані крамарі,
Що пруть у провід, у проводирі.
І всяк, хто зиском дармовим просяк,
Той п'є із чаші щастя на дурняк,
За дармівщину він завжди готов
Продати Батьківщину і любов,
Бо, врешті, Батьківщина теж товар
І від любові може буть навар.
Тому-то від зорі і до зорі
Гендлюють крамарі і корчмарі,
А трунарі готові кожну мить
Живе — угробить, мертве — оживить,
Бо всі вони, колишні дзвонарі,
В шахрайських таїнствах — богатирі!

Отче великий,безсмертний,
Що над нами справіку єси,
Не дай Україні померти,
Врятуй світ добра і краси.

Хай щезнуть за обрієм хмари,
Що збурюють розбрат і чвари.
Хай поряд не кубляться гади
Із бандо-інтер-бригади!

Хай згинуть у чорній землі
Істоти зажерливі й злі,
Які розпинають наш край,
Щоб тут сотворить собі рай!

Боже великий, безсмертний,
Укріплюй святі заповіти, —
Як даси Україні померти,
То зникне Земля з орбіти.

Молюся твоїм небесам,
Пропоную, мій Отче, заміну, —
Якщо треба, помру я сам,
Аби врятувать Україну.

1 травня 2005

Слово мамине — очі мої,
Слово татове — мужні руки.
Не лише у садах солов'ї,
Що оплакують слізні розлуки.
Рідне слово — наказ предтеч,
Рідне слово — нові заповіти,
Водночас і караючий меч,
І зоря, що у темряві світить.
Не побачиш очима незрячими,
Не напишеш руками тремтячими.
Рідне слово — то цілий світ,
Все життя моє і заповіт, —
Як загине
Чи в космос відхлине
І розтане в безмовній імлі,
Я залишуся без Батьківщини
На своїй споконвічній землі.
Народивсь я затятим і впертим,
Але й ніжним, як мамина мова.
Мені — краще першому вмерти,
Як дожити до смерті Слова.

15 травня 2005

Романові

Коли б не ударив той грім,
Що вдарити всіх поспіша,
Україна — мій рідний дім
І безсмертна моя душа.
Коли б не сказав я: — Прощай!
Зникаючи в тиші дібров,
Буде жити вишневий мій край
І житиме в Слові любов.
Не настане диявольський час,
Як Говерла впаде на Хрещатик,
І не вмре уже вдруге Тарас,
Щоб змусили Слово вмирати.
І коли на останній межі,
Пропонуючи срібло-злато,
Заявляться люди чужі,
Я їх тут же вижену з хати.
Бути сильним себе примушу
Іменем рідного дому
І не продам свою душу
Ніколи й нікому.

15 травня 2005

Мені чужа естетика аскета,
Чужа також естетика кастета.
Я, многогрішний в слові і житті,
Не знаю втіхи в тихім забутті,
І не рятуюся лише в молитві,
Не бачу сенсу і в жорстокій битві.
В спасеннім слові віднаходжу суть,
Де всі померлі в мене оживуть,
Де небуття нікого не зжере,
І, поки Слово, Україна не помре,
І, поки Україна в цьому світі,
Я не потраплю у лукаві сіті,
Що розставляє навкруги Москва,
Аби ловити душі і слова,
Аби мене, блаженного, впіймать
Й на виховання у Сибір послать.
— О, ні! —кажу, — і сотні тисяч: «Ні!»,
У ріднім слові затишно мені, —
Допоки дихаю і падаю в траву,
Я в ріднім слові полюблю й Москву.
Допоки Слово і мій добрий рід,
Любити буду сущий,
Милий і проклятущий,
Білий і чорно-білий світ.

28 листопада 2005

Перш ніж піти
За вітрами,
Треба прийти
До тями.
Завали старі розгребти,
Спалити торішній хлам
І на чистому місці звести
Душі піднебесний храм.
Перш ніж піти,
Звідки нема вороття,
Треба прокласти мости
В неубутне життя,
Де твої оживуть солов'ї,
Де твої зашумлять гаї
I весною нащадки твої
Задзвенять, як прудкі ручаї,
Щоб дзвеніти у рідному слові
Під вічним небом любові.

11 січня 2005

Взаємопов'язані: днів білосніжність
і в душі швидко тануча ніжність.
Поряд ідуть: нахабство
і незагнуздане хамство.
Взаємопов'язані: шквальні битви
і покаянні тихі молитви.
Поряд ідуть: незупинна агресія
і те, що читаю в пресі я.
Знають хіба що далекі комети,
чим живуть уночі поети.
Взаємозалежні: розум
і те, що ми робимо разом.
Поряд ідуть: імплантації
і світові деградації.
Взаємозалежні: підлість
і закомплексована гідність.
Поряд ідуть: технократи
й неминучі моральні втрати.
Поряд: взаємопов'язані,
один одному не зобов'язані.
Листок і простори безмежні
незримо взаємозалежні.

27 лютого 2006

Вірний Сталіну до загину
Тих людей, у яких стріляв,
Він навчився стріляти в спину
Так, що краще за всіх поціляв.
Святкував Перемогу в самому Берліні
Після того, як інші взяли його.
Ним убієнних скорботні тіні
В душі не збудили покути вогонь.
І не каявся, і не мучивсь,
Повернувся в розтерзаний край,
Душогубів зразковий учень
Взявсь творити примарний рай.
Гамував свою вбивчу спрагу
На безмежних просторах ГУЛАГу,
Проявив себе, як ніде,
У катівнях еНКаВеДе.
Відслужив, поселивсь в Україні,
Його помисли й досі незмінні,
Досі певний крутий сталініст:
Хто українець, той націоналіст.
З ним постійно уявний наган,
Мені ладен пальнути в обличчя.
Він іде на парад, як війни ветеран,
І в атаку — «За Сталіна!» — кличе.
Вірний монстрові до загину,
Він, як лютий хронічний кат,
Нині з осудом дивиться на Україну
І бачить у ній недобитий штрафбат.

Травень 2005

По вуха в скверні і брехні,
На вигляд горді і безстрашні,
Вожді ведуть в грядущі дні,
Націлені у дні вчорашні.
Куди не глянь, куди не стань,
Все продано безповоротно, —
Ми, діти збурень і повстань,
Вчорашнє місимо болото.
Коли все буде так, як є,
Не буде так, як має бути,
І ворон часу заклює
У снах народжене майбутнє.
Коли візьмемо в день новий
Те, що кишма кишить сьогодні,
Тоді підем крізь чорторий
До історичної безодні.

Чорти в пориві до мети
Гнуздають гасла благородні
І страшно тішаться чорти,
Як проти світла з чорноти
Йдуть з ними гнані і голодні
До історичної безодні.

Згадались затяті чужі слова,
Що колись були мені не чужі,
Давно омертвілі, як осіння трава,
Втоплені в підлій, красивій олжі:
«Комуніст — це значить кров'ю плюнуть
У вороже пещене лице.
Це співати пісню про комуну,
А тебе закопують живцем...»

Так було, одурений поете,
Була ж сила і краса ідеї.
Вчора грізні лицарі планети,
Нині демагоги і пігмеї.

В пам'яті немеркнучі картини,
В полум'ї нескорена Одеса...
А тепер парламентські кретини
Падають прогресу під колеса.
«Комуніст — це значить кров'ю плюнуть...»
І плювали кров'ю — не своєю.
Неможливо збудувать комуну,
Зґвалтувавши провідну ідею.
Не здолати політичну втому,
Серце тисне невимовна туга, —
Вчора перший секретар обкому,
Нині перший в області злодюга.
На шляху до історичних істин
Істеричні крики — на заваді.
Комунізм убили комуністи,
Що були й лишилися при владі.

Заблукав я під вечір в кафе «Еней»
І хрюкнув по чарці у колі свиней,
І враз засвітивсь, як у небі болід:
— Прийшов вам сказать, що я антисвиніт!

Ненавиджу в людях нахаб-свиней,
Що вперто очорнюють білий світ,
І тому від свиней захищаю людей —
Значить я антисвиніт.

Незалежно від націй, народів і рас,
Посланих Богом в цей світ,
Свиня у людинині брутально весь час
Людський заплямовує рід.

Я, горда людина серед людей,
Християнський сповідую заповіт
І рішуче розвінчую людо-свиней
Як переконаний антисвиніт.

Свиня, що упхалась у мій город,
Нищить коріння і пишний цвіт, —
Закриваю свині ненажерливий рот,
Бо я послідовний антисвиніт.

Поєднатися може моє і твоє,
Та єднати свиню і людину не слід.
А як у людині свиня таки є,
Тоді протестую як антисвиніт.

Основи життя і правічний храм
Уночі й серед білого дня
Підриває затято всесвітній Хам,
Тобто людино-свиня.

Брутальне нахабство людино-свиней
Може спаскудити цілий світ.
Тому я супроти свинячих ідей
Виступаю як антисвиніт.

6 жовтня 2005

До мене дійшла дивовижна розмова,
Питають, чи є в нас свобода слова?
Хто каже: «Нема!», в них не те в голові,
Вони не шанують «Айсітіві».
На цьому каналі хвацько і шустро
Захищає свободу сам Савік Шустер.
Там ведеться відкрита розмова
В умовах життя бурхливого, —
Де свобода правдивого слова,
Де свобода слова брехливого.
О, якби не той Савік Шустер,
Впали б ми несвободі на дно,
Ми б не знали, що дубль пусто
Й просто дубль — не все одно.
...Змістовна розмова, але як обмова,
А може як добре продумана змова...
Питають чи є в нас свобода слова,
Не питають, ЧИЯ в нас свобода слова...

Те, що давно минуло,
Не вкрилося часу намулом.
Але чом це мені здалося —
Те, що було, не збулося?..
Не збагну, чи суворий час
В мертві води занурює нас,
Чи то Бог в епіцентрі лих
До мертвих наблизив живих...

Коли зник офіційний кордон,
За яким вабив світ заборон,
Наступив історичний сон,
У якому предтеч нащадки
Кінці переплутали і початки.

Я не встиг пробудитись і очі протерти,
Аби роздивитись, що робиться на землі,
Як перетворилися на портрети
Студентські мої вчителі.
На очах нової філологічної зміни
Вони, ніби птахи, злетіли на стіни
І дивляться звідти, з потойбічної мли —
Ледь усмішка грає сумна і лукава! —
Щоб сказать мені те, чого не могли
І сказати не мали права.

Ой, щемко на серці у мене чомусь,
Як проходжу я гамірним коридором, —
Посміхається, наче підхмелений Дузь,
Павлюк і В'язовський поглядають суворо.
Гукнути Кузякіній хочу: — Це — я,
Ваше слово Не сказане всує,
В мені Ваше слово нуртує,
Дзвенить і хлюпоче, як життя течія...
Та від цього не легше ні їм, ні мені.
І я, і вони невимовно сумні.
Так чом зажурились мої вчителі
І я спохмурнів, припинивши жарти?
Скільки доброго ними посіяно на землі,
А нині, виходить, нікому жати,
А, може, і нічого жати?!

Життя — це смертельна хвороба,
що передається статевим шляхом.
( Хтось із мудрих, мудріш их за мене).

Навіть подумати страшно,
що камінь, за мене старший
на тисячі й тисячі літ,
забувши про ясний світ,
в якому живу я нині,
переживе й перебуде
дні і роки мої швидкоплинні,
переживе й перебуде,
коли навіть букв тих не буде,
що про мене на камені
напише чиясь рука мені:
жив-був на землі чоловік
і в землю пішов навік.
Прийшов без причини
і пішов без причини,
але не розчинився в імлі —
став часткою своєї землі,
став часткою БАТЬКІВЩИНИ.
І я з цього буду радіти,
допоки земля не зійде з орбіти.

У слові Андрюша
Похрюкує хрюша.
А в слові Андрійчик
Дзвенить соловійчик.
(З мого давнього вірша).

Андрійчику-соловійчику,
В точних науках невмійчику,
Мені дорогий від роду,
Моя квіточко з гілочки роду.
Невситимі косують ласо
Чи з Америки, чи з Московії...
Немає людей поза часом,
Ми — жертви й творці історії.
І коли ти у місяці грудні
Йшов до школи у дні многотрудні,
Ти на джинсах ніс цвіт помаранчі,
Щоб у школі дать Кучмі здачі —
За брехню і за підлі побори,
Які множили в душах розори.
Андрійчику-соловійчику,
Серця мого обігрійчику,
Пам'ятай, що ми всі завинили
Перед тими, що нас любили,
Що дорогу до волі шукали
І заради нас погибали —
І в нерівнім бою під Крутами,
І в кайдани сваволі закутими,
Щоб воскресла Вітчизна-мати,
Зруйнувавши століть каземати.
Сили зла прагнуть нас і сьогодні
Зіхштовхнути в непам'ять безодні,
Ними посланий сучий син
В твоє завтра вливав діоксин.
Ми, Андрійчику, знати повинні,
Що нічого нікому не винні,
А зокола, як ворогами,
Затиснуті щільно боргами.
Предковічні борги не оплачені
Ні Варшавою, ні Москвою.
Майдан зайняли помарачеві,
Щоб стати самими собою.
Синівські чуття не розтрачені,
Ми — діти землі своєї.
Довели всім краям помаранчеві,
Що вдома живуть Прометеї.
Не жадаєм московського неба,
Щоб розтануть в азійськім безмежжі.
Бранденбургських воріт нам не треба,
Жить не хочемо в Ейфеля вежі.
Кращі надії не втрачені —
Відступають брехня і зло.
Перемогли помаранчеві —
І СОНЦЕ СВОБОДИ ЗІЙШЛО.
Радості повні по вінця ми,
Маєм ствердить основи незмінні:
Поки будемо українцями,
Будем вічними в Україні.

4—7 лютого 2005

Поет, ніби зірка, що в горах безлюдних потускла,
якої не бачив й не передбачав Заратустра,
поет, не позначений ні заслугою, ні провиною,
чомусь уявив, що явивсь у цей світ надлюдиною;
мов крапля вина у за мить спорожнілім бокалі,
мов золота відблиск в загадковій шляхетній залі,
він заблукав неспроста у чарівному задзеркаллі —
опинивсь у сакральній, поза часом і простором,
опочивальні;
поет, як елегія, в елегантній поставі навчителя,
добре начитаний, але ніким і ніде не прочитаний;
він постав на фундаменті різних культур і народів,
хоча родом із рідних, споріднених з полем бродів,
але глибший за броди, як глиба, фундаментальний,
недаремно заброди кажуть, що він глобальний;
він в дзеркалах кохається, мліє в чарівному задзеркаллі,
опинивсь у сакральній, поза часом і простором,
опочивальні,
де вчарована даром небесним мудрість чужа ночувала,
де в кожнім куточку і на стінах несмертних предметів
мерехтять відображення слів усепланетних поетів,
переливаються перлами зроджені тишею мислі,
поривання й надії понад прірвами перевислі,
переблискують думи розбурхані і почуття, мов шаблюки,
і, немов сталактити, метафори, й замучені творчі муки;
переплелись і злилися чужа філософія й етика,
і незчулась поезія, як її оповила герметика;
поет в позачассі і в часі давно промайнулому
не годен належать майбутньому, якщо загубився
в минулому,
незалежний у Слові, від дзеркал в задзеркаллі залежить,
долею зраджений, вогнем не заряджений, далекий
від самоспаленя
в житті не присутній, всюди відсутній, бо він —
віддзеркалення.

6 березня 2006

Не стали модерністами,
То й стали на посту,
Аби самим пролізти
На більшу висоту.
І з висоти тієї
Сказать, кому не лінь:
— Ви, там внизу, пігмеї,
Ми — згусток поколінь.

Ми долі не простої
І кожен з нас не прост.
Всі класики — ізгої,
Як зайняли ми пост.
За форму више змісту
Волаєм день при дні.
Лише постмодерністи
Угодні сатані.

Чуже нам слово Боже,
Що в класику вело.
Олімп здобуть поможе
Язик, як помело.
Немає і не буде
Про славу двох думок:
Нові пости здобуде
Модерний наш плювок.

Зруйнуємо загати,
Що зводили віки, —
Не встигнем обплювати,
В хід пустим матюки.
Ми перші в цім столітті
Живих женем під дерн, —
У кого гострі лікті,
Утвердить постмодерн.

Станцюєм на могилах
Традицій вікових.
Бо все у наших силах,
Бо ми з породи злих.
Слова переставляти
Навчились краще всіх.
Ми в форму, як за грати,
Запхаєм плач і сміх.

Ми проти вічних істин,
Заобрійних ідей.
Лише постмодерністи
З породи надлюдей.
Ми долі не простої
І кожен з нас не прост.
Всі класики ізгої,
Як зайняли ми пост.

13 листопада 2005

Старий кагебіст й молодий модерніст
сидять в одному кабінеті,
розмовляють про те, що зміст,
як і батько його, реаліст,
давно запропали в Леті;
без форми сидить кагебіст,
йому зручніше бути в цивільному,
зате форму нацуплює модерніст:
як не як, а в мистецтві вільному
форма понад усе, а не зміст;
говорять кагебіст і модерніст
про форму набуту, як про власність,
а все решта — коту під хвіст,
який вільно гуляє на волі;
форма-власність — то наша сучасність,
що належить обранцям долі,
але тільки тим, хто у роки злиденні
має змісту повні кишені.

З0 грудня 2005

Все те, що в ній довго мовчало,
Гамувало стегна і груди,
Раптом так закричало,
Що зі страху замислились люди:
—Для чого? Кому? І навіщо
Злягати, і пити,і їсти?
Якщо жити не можна вічно,
То навіщо шукати істинне?
Ні до чого зводить палати,
Проти течії вперто гребти,
Щоб потім красиво брехати:
— Все було лиш в ім'я чистоти,
В ім'я однієї мети!..
І все ж таки, людоньки, все ж,
Хто смерті збагнув природу,
Той любить життя добезмеж
І творить безсмертя народу.

Поміж лілій, поміж латаття
Пропливає діва фольклорна.
Не винна русалка, що вона без плаття,
В ній винна спокусниця невідпорна.

***
Заздрять русалкам сучасні діви,
Під платтям також, як русалки, голі.
Особливо ті, що чекають дива,
Все життя у платтях, як у неволі.

***
Я на цьому березі, ти на тому березі,
А поміж нами — ріка бурхлива.
Та ріку я здолаю у місяці березні,
Щоб нарешті була ти щаслива.

***
Нас зацьковує календар —
Юність, зрілість і... страх небуття.
А рятує безцінний дар —
Неубутна любов до життя.

***
Час іде на любов війною,
І я розумію таку війну.
Де ти? З ким? За якою стіною?
І хто стукає в ту стіну?

***
Час, поділений на роки,
Неподільний, немов течія.
Ми на березі однієї ріки —
І хто старший, не відаю — ти чи я?

Ти пробач мені мою любов,
маленька дівчинко...
В. Еллан-Блакитний

Маленька дівчинко із синьої весни,
Звабливої Одеси чародійний цвіте,
Як ти потрапила до мене з далини,
Зборовши роки і цнотливі заповіти?
Як ти явилась в непроглядну ніч
І розтулила, ніби маки, губи,
Щоб я почув з безодні протиріч
Давно забуте, тепле слово: «Любий!»
Я від спокус, як міг, себе беріг,
Приземлене міняв на піднебесне.
А ти прийшла, як первородний гріх,
Як ангел зваби з еротичної Одеси.
Світ перекинувся ногами догори,
Тими ж ногами зачепивсь об зорі.
І я сказав цнотливості: — Умри! —
І вільним став, як те вітрило в морі.
Маленька дівчинко із синьої весни,
Чи ти була, в морську блакить одіта,
Чи ти відьмачка, Боже борони,
А може ефемерна Афродіта?..
Але вночі хтось кличе з далини,
І я не знаю — плакать чи радіти?

29 квітня 2005

Телефоную. І прикро вражений
Тим, що у трубці мадам повеліла:
— Даний напрямок перевантажений,
Пізніше відкриється доступ...
— До тіла?..
— Телефонуйте пізніше, будь ласка! —
Відкладаю мобілку. І приходжу до тями:
— Хіба ти забув, що життя — не казка,
А торкатись до казки не можна руками?!.
Пізніш чи вже пізно? Ніч — як провалля,
Як чорна ущелина... Душа ущерблена...
Намарне шукать восени конвалій,
Що буяють весною в пташиних щебетах.
Осіння негода — не розкіш літня,
Що дарує над морем сонячні ванни/
Поза літом — літа... І печаль столітня
Щокроку й щороку лягає між нами.
Збороти беруся мить невеселу
І в мобілку кажу при нагоді добрій:
— Я Вас люблю, як білу каравелу,
Що відпливає у блакитний обрій.

13 листопада 2005

Девальвація гривні,
що злиденність бере за гриву, —
півбіди, забаганка,
ніби капризна коханка;
дивних слів і снів девальвація
і жадання осінні предивні,
все прожите давно зужите,
серед багатьох зненавид
давно остогид
диктофон під диваном;
лиходії блаженні в нірвані;
в надвечірньому здивуванні
на дивані панночка з паном
за неї утричі старшим
і молодшим утричі;
волають, як історичні втрати,
воли невгамовні,
бо ясла давно не повні;
не страшно вмирати,
жити страшно,
занурившись у Тимчасовість,
коли здевальвована Совість,
коли чесним бути не личить,
коли зрада плює в обличчя
в час девальвації
предковічних цінностей нації.

І в ночі похмурі, і в сонячні дні,
Створіння грайливе й чутливе,
Любила вона лише на спині
Робити любовні запливи.
***
— Молодець! Роботящий, як робот,
Лукаво сказала вона, —
Я ж гадала: потужний хобот
Попереду тільки в слона.
***
Вони приїхали сюди
З метою одною:
В піску викохувать зади
Під шум прибою.
* * *
Жінка, як хвиля, зовсім нага —
Справжня наступниця Єви.
Для когось дешева, комусь дорога,
Та ніжна, як хвиля, і, як хвиля, нага,
А решта усе несуттєве.
***
Чоловіче перевтілення —
Душі і тіла зцілення,
Аби лиш душа захотіла
Мандрувати від тіла до тіла.
***
На душі твоїй чорні хмари,
Але бризкає сонце з-під вій
Хто вірить в цілющі чари,
Той найперше сам чародій.

Липень 2005

Простирадло сповзло на долівку
у примарнім півсні напівщастя,
ніч вливається в часу лійку,
гріх до храму іде, до причастя,
прохолода, вістунка ночі,
мовчки входить в забуту кватирку,
правда зирить неправді в очі
і чекає світанку, як вироку;
мов прощальний листок листопаду,
з ліжка падає простирадло,
щоб звільнити думки приневолені
й остудити жадання оголені;
падає ковзьке простирадло
на долівку просто і радо
у просвіт без часу і простору —
і все ніби дуже просто,
але ж то відкритий простір
в холодні потоки зустрічні,
що ходять за нами назирці
(куди там благенькій кватирці!),
веде в Танталові муки вічні,
які мусимо гідно зустріти,
поки в безодні космічні
Земля не зійде з орбіти.

Осінь приносить свої плоди,
Але радує не завжди.
Не все восени дозріває,
Дещо дочасно всихає,
А дещо перезріває...
Найкраще це знають жінки,
Опинившись на тій межі,
Коли сняться чоловіки,
Переважно чужі...

Аби вгамувать заклопотаних дам,
Я поради спитав у небес:
— Що таке любов?
— Це духовний храм!
— А кохання?
— Це фізичний процес!

...Осінь приносить свої плоди,
Але радує не завжди.

Невблаганно сердечні біди
Вміють множити дачні обіди,
Що ведуть крізь розчахнуті двері
Вглиб інтимних лабет вечері,
Де на щирість заплющує очі
Притягальне шаленство ночі,
Де ховаються кривди й невдачі
В згубній тиші гостинної дачі,
Коли вічність, захована в миті,
Творить таїнства несамовиті,
Коли з чарів бездумної рюмки
Тільки крок до веселої думки
І коли шашлики на поляні,
Як спокусники невблаганні.
Коли ніг тріумфальна арка
Раптом падає в тінь закамарка.
Коли дзвонять у дзвони груди,
Щоб не чути того, що буде.
Коли мить прагне вічно бути.
А насправді — про все забути.
Коли воля в тобі приневолена
І ридає самотність оголена, —
Тоді в тиші гостинної дачі
Очі духу стають незрячі,
Тоді в полум'я спраглого тіла,
Ніби зірка з небес залетіла,
Тоді в секс переходить кохання
І немає в любов повертання,
Тоді вранці пронизують небо похмуре
Не сонячні промені, а шампури.

Пишна молодиця для годиться
Мужу сказала: — Па-па!
Я забіжу в крамницю. —
А насправді пішла до попа.
...Потім верталась додому,
Солодку долаючи втому,
Лукаво чомусь посміхалася
І дуже... Бога боялася.
Шептала молитву про себе
І руки здіймала до неба.
А вдома навпроти ікони
Довго била поклони.
За кільки днів молодиця
Знову мужу сказала: — Па-па!
Я побіжу в крамницю. —
А насправді пішла до попа.
І вкотре навпроти ікони
Вдома била поклони.
Вірна єдиному Богу,
Вона каятись мала змогу.

Воли ніколи не пили
те, що любили чумаки, —
чумацький віз тягли воли
й очей до неба не звели
ні разу втомлені воли,
де зорі, мов свічки, горіли
і так принадливо дзвеніли,
як в колі чумаків, чарки.
Воли на совість — не за страх
творили той Чумацький шлях,
яким славетні чумаки
вписались у віки.

Вози важкі тягли воли,
але ніколи не пили,
і тим породу підвели —
перевелись воли!

Море ніколи не змориться
Вгризатися в берега тіло.
Все, що було, не повториться, —
З вітром морським відлетіло!
Гайнуло, як вітер за обрій,
Туди, де спокус немає.
Куди очі вдивляються добрі,
Як призахідне сонце вмирає.
Ті очі, мов знаки питання:
Невже, це було, моє горе?
...Не гамують раптове кохання
припливи й відпливи моря.

18 липня 2005

Вчора море розбушувалося, але залишилося теплим.
Сьогодні вранці підійшов човен до моря, а воно хвилюється, як жінка, що готова прийняти тебе,
обласкати і при нагоді, залежно від твоєї поведінки, втопити.
Хвилі ласкаві й теплі, як жіночі руки, як жіночі губи, що торкаються твого тіла, де тільки їм заманеться, — і ти наповнюєшся свіжістю й чистотою, новою енергією, як тоді, в минулому тисячолітті, коли все ще було попереду, за синім небокраєм, що крилом своїм непомітно й безсоромно лоскотав у найчутливіших місцях, як жінку, що лежала лицем до неба.
Море — не стихія, не імпровізація всесильного єднання Води, Вітру і Сонця, а гармонійно влаштована вища субстанція, що не дає людині збайдужіти до життя, забути про те, що природній стан — понад усі умовності.

І душі загиблих, і загублені зорі
Купаються в морі у будь-який час.
Ми піднятися можем над рівнем моря
Але море постійно вище за нас.

***
Шторм бушував цілу ніч, а вранці притамувався, але не затих.
Я двічі плавав у морі, переборюючи хвилі. Коли повертаєшся на берег, потрібне деяке зусилля, щоб перемогти хвилю, яка затягує назад, на глибоке.
Люблю море, яке пручається і заколисує. Море — як жінка, що спочатку спокушає, лащиться, потім бунтує, вимагає підкоритися її стихіям і капризам. Море пристрастей і почуттів, бунтарських збурень і ніжної, теплої ласки притишених бажань — все це вміщає море, а конкретніше — Чорне море.

***
Знову над морем стою. Море хвилюється, а я спокійно споглядаю його і думаю, питаю у моря, чому на суходолі без нього часом так сумно?
Якби не було моря, не було б ні кораблів, ні моряків, ні закоханих у море безоглядних романтиків. Не було б морських чайок і бентежного вітру з моря, що кличе і манить в невідоме, і ніколи не було б музики, що виповнює душу бунтівною силою. Так, так! Не було б музики, яка єднає душу з непереможними силами морських стихій, що ніби розгойдують землю і небо.
Море — той великий, універсальний інструмент і водночас композитор-музикант, що вихлюпує в атмосферу безмежне море найдивовижніших звуків.
Море плаче і сміється, ридає і торжествує, погрожує і заколисує, реве і шепче, радіє і обурюється, заспокоює і лякає, ірже, як бойовий кінь, і стогне, як поранений воїн.
Море — це дзеркало землі, в яке зачаровано заглядає небо. Море — це велика душа землі, що не дає зміліти людським душам, наповнює їх благородними, романтичними поривами і устремліннями. Море нагадує людям: усі ви з моря вийшли, і коли забудете про це, знову станете амебами...
Без моря материки, континенти й острови, вся земна суша давно засохли б, перетворилися б у розпечене під сонцем півдня чи заморожене в північних широтах мертве каміння і на всій планеті запанував би кам'яний вік.
Як добре, що колись, давно-предавно, всі ми вийшли з моря і душі наші співзвучні морю, синьому й великому, як небо, що високо над нами, далеко від землі, а море поряд, на землі.
Море, я люблю тебе, як люблю небо, як люблю молодість свою, що тобою наповнилась в минулому тисячолітті у незабутньому місті над морем.
І чи то мені здається, чи то насправді так? Коли після розлуки приходжу схвильований до тебе, море, ти також хвилюєшся. Певно, існує незбагненний зв'язок між моїм неспокійним серцем і твоїм неспокійними хвилями, море!

***
Музика, що долинає вночі з місхорівської дискотеки, слава Богу, тоне в шумі моря. Цей шум вищий і благородніший за найкращу музику над морем.
В шумі моря вчувається шурхіт прибережного піску і тихий передзвін міріадів крапелинок води, на які дрібняться хвилі морські, вдаряючись об твердь берега. В шумі моря видзвонюють тисячі й тисячі небесних світил, далеких планет, більших і менших зірок, що безнастанно купаються в морі. Шум моря ні з чим на світі не можна переплутати.
В останні дні перебування над морем так воно притягає до себе, так пестить і ніжить у полоні теплих південних хвиль, що мимоволі думаєш: — Чи це не остання зустріч?.. — І на березі ще більше прислухаєшся, як воно шумить. А море шумить, ніби каже: —
ШО ТИ, Ш-ШО ТИ! ВСЕ ХОРОШ-Ш-ШО! БУДЕ ПІШЕ! БУДЕ Ш-Ш Е І Ш-ШЕ! — і все одно я плачу на
прощання. І море відповідає, ніби вторить мені краплями хвиль, що розбиваються об твердь берега і падають сльозами мені до ніг. Невже і море, як жінка, вміє плакати?

Як плаче море на прощання,
знає тільки перше кохання...

***
Останнього ранку вода в морі була така, що я згадав рядок із давнього свого вірша: «Вода була чиста і тепла, мов тіло дівоче». Дивним чином під вечір вона кишіла медузами, плавало в ній багацько якогось сміття, кульків, паперу... Певно, тіло дівоче ближче до вечора змінюється, а скоріше за все — то вплив брудних політтехнологій, завезених в Крим на відпочинок політиками з «нової опозиції».

***
Я ще вчора помітив, як росте хвилювання,
Як хмурніє під вечір твоє плесо прозоре,
І сьогодні настало неминуче прощання, —
До побачення, море!

Липень 2005 р.

Я не народився в Одесі,
але в Одесі народилася моя любов до моря,
що переповнила мою молодість,
яка пройшла в місті над морем,
але не минула в житті;
моя молодість,
як морські припливи й відпливи,
непроминально збурює береги душі,
штормами думок і почуттів
вривається в пам'ять
і не дає мені опуститися
нижче рівня моря.
Я не народився в Одесі,
але в Одесі народилася
моя перша любов,
і перші вірші про море;
в Одесі народився мій перший син,
що рівноцінне моєму другому народженню;
в місті над морем народилося бажання
жити в Києві,
щоб сумувати за Одесою,
як сумують за молодістю,
яка повертається тільки на світанку
в обіймах ефемерної Ассоль
(над моїм ліжком у гуртожитку
по вулиці Островідова, 64
вражало відвідувачів саморобне гасло:
«Я знайду тебе, моя Ассоль!»),
повертається на світанку
і в ту ж таки мить,
як ранкове сонце безсоромно
першим променем торкається вуст,
раптово зникає до наступного світанку.
Я не народився в Одесі,
але все, що люблю і чим живу,
народилося в Одесі, —
значить питання про місце мого народження
залишається відкритим,
як відкритим залишається для кораблів
відкрите море.

4 березня 2006

Андрію

Розгулялись холодні вітри,
Та не гасне в душі теплота.
Любий сину, тобі тридцять три,
Ти сягнув уже віку Христа.
Ти сягнув перевалу в житті,
За яким треба добре знать —
Чи тебе розіпнуть на хресті,
Чи ти мусиш когось розпинать.
Невблаганна життя течія —
Може статись і так, і сяк.
Хай мине тебе чаша сія
В світі блазнів і зарізяк.
Хай відкриється третій шлях
Як єднання низин і вершин,
Де в жару й на холодних вітрах
Будеш, сину, мій гідний син.

20 листопада 2004

Аллі

Життя — то на гору сходження,
То руху фізична потреба.
Ми від кожного дня народження
Скорочуєм відстань до неба.

Життя — то є іспит для тіла
І духовних змагань многотрудність.
Та душа, як би там не хотіла,
Не вертається тілом у юність.

Життя з кожним роком замало,
Час, як снайпер, за нами стежить.
Але все, що спізнали ми, Алло,
Тільки нам у цім світі належить.

Кому світ — наче гра пілігрима,
Кому — битви, кому — молитви.
Але світ — не конверт з грошима,
Який легко самому відкрити.

Ми змагаєм життя круговерті
І щодня поспішаєм за обрій,
Щоб здобуть у нащадках безсмертя
На землі всеплодющій і добрій.

Стати часткою рідного краю,
Бути сонцем у днину похмуру —
Цього прагну і цього бажаю.
З цим вітаю! І докладаю
Непідробну заморську купюру.

15 січня 2005

Слава-одноденка, як метелик,
Що сяйнув під сонцем і погас...
Добре, що на світі є Чепелик,
За життя безсмертний серед нас.

Він, як Бог. Бере звичайну глину —
Першим-сотим порухом руки
Творить з глини зоряну людину
Не на день минущий — на віки.

Геніїв, що вже спочили в Бозі,
Та надовго сколихнули світ,
Він натхненно воскрешає в бронзі,
Власну душу втілює в граніт.

Скульптор, ніби той козак моторний,
Що долає далі голубі...
Кожен пам'ятник — то рукотворний
Знак епохи й пам'ятник собі.

І Гончар, що в сквері спочиває,
І Шевченко, що вселивсь у Мангишлак —
То ж митець, який чудово знає,
Що дійде в майбуть: «Чепелик — так!»

Сам не любить героїчну позу,
Любить в праці йти на суд, на звіт.
За життя він перейшов у бронзу,
Перевтіливсь залюбки в граніт.

Слава-одноденка, як метелик,
Що сяйнув під сонцем і погас...
Добре, що на світі є Чепелик
Вже безсмертний серед смертних нас.

14 жовтня 2005

Ользі Германовій,
автору книжки «Надто»

Не вір ніколи в натовп,
Бо натовп — не народ.
Але було б то надто —
Примкнути до заброд.
Вигукувать завзято —
Здвигати небосхил.
Лиш танцювати надто
Не варт серед могил.
Не розтинай затято
Тисячолітній сум!
Здоров'я спалиш надто,
Впадеш в безодню дум.
Коли душа, як ватра,
Гори, та не згорай,
І буде то не надто —
Зігрієш рідний край.
Умерти в слові варто
Хоч на єдину мить.
І буде то не надто —
По смерті в слові жить!
Але ж було б то надто
В гурті бродячих муз —
Всім поступити в НАТО
Та ще й в Евросоюз.

9 лютого 2006

Покоління зникають,
В невідь відоме беруть.
Те, чого люди не знають,
В символи переведуть.
Повелося отак з роду-віку,
З діда-прадіда щось було:
Ніби й відкрилося чоловіку
І в небуття загуло.
А вчені, що всіх навчають,
Коли вчитися слід самим,
Відкрити нове обіцяють,
Не обізнані зі старим.
Говорять багато всує,
Не поціляючи в суть.
Та істинне все ж існує —
Вчені туди ведуть!
Знають це й ті, що не знають:
Існує істинна суть.
Лиш там, де її шукають,
Ніколи її не знайдуть.

18 липня 2005

література плюс
НЕЗААНГАЖОВАНА
вільна від суспільства
вільна від минулого
вільна від майбутнього
вільна від розуму
вільна від совісті
вільна від неба
вільна від землі
вільна від весни
вільна від кохання
вільна від батьків
вільна від дітей
вільна від літа
вільна від сонця
вільна від осені
вільна від смутку
вільна від радості
вільна від зими
вільна від тепла
вільна від снігу
вільна від дощу
вільна від вітру
вільна від роду
вільна від народу
вільна від України
вільна від незалежності
вільна від прав
вільна від обов'язків
вільна від моралі
вільна від лексики
(нормативної)
вільна від правопису
(усталеного)
НЕЗААНГАЖОВАНА
вільна від естетики
вільна від етики
вільна від літератури
література мінус...

РЕЗЮМЕ
Якщо любов до самого себе
у поета перевищує
любов до Батьківщини,
до людей,
до краси природи,
то він не напише ніколи
таких віршів,
що будуть хвилювати,
бентежити і надихати
його читачів,
а скоріше за все
у такого поета
не буде читачів,
як там він
не виражав би себе у слові,
як би там він не дивився
на свою Вітчизну
через призму
пупоцентризму.

ЛІТЕРАТУРА І ПОЛІТИКА

* * *
Незрідка літературний слон відрізняється від літературного зайця своїм вагомим місцем в творчому процесі, великою масою, тим, що займає більше простору в світі живих, аніж його мало примітна паралельна творча реальність. Вага в літературі кожного з них з'ясовується після зникнення тіла, зовні оманливої персональної присутності.

* * *
Чорти й ангели — це артисти з однієї театральної трупи, окремо вони існувати не можуть. Замолоду не всі люди це розуміють, тому треба прожити життя, підкреслюю, осмислене життя, щоб навчитися відрізняти в суспільстві чортів від ангелів і навпаки.

* * *
Тим, хто нині гребе під себе, збагачується за рахунок пограбованого народу, тим, кому замало чистого неба над головою, рано чи пізно буде цілком достатньо гробової дошки над грішним тілом.

* * *
Один великий чоловік, сповідуючи філософію християнського милосердя і всепрощення, сказав, що він простить ворогам своїм, але тільки після того, як їх повісять. А я, милосердніший, пом'якшую цей принцип: — Я прощаю своїм ворогам і ворогам мого народу, але за умови, що їх ніколи не повісять, однак вони повинні до кінця днів своїх очікувати виклику на місце
виконання вироку.

* * *
Фашистами й «нашистами» називають національно свідомих українських політиків у сучасному громадянському бедламі ті люди й корпоративні спільноти, які прагнуть відволікати увагу суспільства від своїх дій і планів за суттю і кінцевою метою окупаційних, спрямованих на узурпацію влади в своїх (нам чужих) руках, утвердження власного панування в Україні і
не тільки в Україні. Україна без українців — кінцева мета глобальних шовінюг.

* * *
Треба йти до успіху, зневажаючи успіх, але покладатися на успіх не варто, його можна лише творити всім заздрістникам на зло.

* * *
Дуже часто читачі розумніші за тих письменників, яких вони не читають.

* * *
Поезія і політика — різні явища, але вони існують в одному світі. Коренева основа сучасної української поезії при всіх її формотворчих перевантаженнях переважно здорова, глибоко народна, а в кронах цього пошарпаного змінними вітрами і громами-блискавками загадкового дерева гуляє зціляючий вітер свободи. Що б там не казали про заангажованість літератури чи навпаки, як би не нарікали естети на шкідливість патріотичних освідчень, в кращих зразках віршів натрапляємо на чутливі струни серця, що нагадують про важливу функцію Поезії, висловлену одним з поетів діаспори:

Давно би вже померла Україна,
Та їй поети вмерти не дають.

* * *
Свобода слова. Це добре і навіть дуже добре! Але, перепрошую, потрібні уточнення: є чесне слово і є брехливе слово, є чесні люди і є брехливі, підлі люди. То про свободу якого слова мова? І про яких людей мова, що користуються і будуть користуватися свободою слова?
Істину, врешті-решт, можна відкрити, але втілити її в життя, застосувати на практиці — справа дуже важка, якщо не безнадійна.

* * *
Істину, врешті-решт, можна відкрити, але втілити її в життя, застосувати на практиці — справа дуже важка, якщо не безнадійна.

* * *
Сучасна українська поезія — то ціла велика планета із своїми материками, архіпелагами, островами й острівними державами, із своїми лісами й перелісками, дрімучою тайгою і джунглями, де всякий звір проживає і полює один на одного, де й люди трапляються і полюють одне на одного. Все тут є! І окремі високі дерева, і лісові масиви, і чагарники, і корякуваті
яблуньки та груші, в т. ч. груші на вербі, і гордовиті дуби, і сріблясті ялини. Все є! Немає, на щастя, поки що людоїдства.

* * *
Здається, в лютому 2004 року в Спілці письменників я мав право на такий експромт, що стосується, певно, не тільки тодішньої політичної ситуації, і не лише українського контексту:

Прозомбовані боягузи,
Гідні власної зради,
Виглядаються із гузна
Потворної влади.

* * *
Обличчя нової влади глибоко спотворене злочинним слідами влади старої і, як видно, це надовго.

* * *
Каже дружина, щоб заспокоїти мене: — Всі ми залежні навіть у незалежній державі!.. Але від заспокоювань не легше.

* * *
Стверджую, виходячи з тієї безвиході, в яку заганяє життя: — Політика — це правда про те, що обіцяють, але чого ніколи не було й не буде; а поезія — це правда про те, що було, або могло бути, але, як і загублений рай, відійшло, відбуло, або відвернулося від нас, щоб ми не торкалися його, не обмацували похітливими пальціями, не могли його обміняти чи продати; поезія — це добрий зціляючий погляд божества, невидимого і всюдисущого, допоки земля і люди на землі; поезія — це загадка душі, а не розуму, тим паче блудливого і лукавого розуму, яким живиться політика, особливо в наш час великого лицедійства з постійними перевдяганнями та заміною декорацій і масок.

* * *
Те, що зробив у літературі Тарас Шевченко, ніколи не зробить Панас Шевченко, а якщо й зробить, то марна справа, бо нікому не потрібне відкриття того, що вже відкрито раніше.

* * *
Є жінки, у яких спідниця чомусь нагадує завісу театральної сцени, але не кожен мужчина спокуситься піти на виставу, про яку всі говорять і ніхто доброго слова не сказав.

* * *
Довести дурневі, що він дурень, важко, але при цьому його можна зарядить такою пристрастю і енергією, що він вибухне, як вулкан, і накриє тебе таким вагомим виверженням, яке виявиться сильнішим за будь-які розумні аргументи. Дурість — явище природне і неспростовне.

* * *
Якщо уряд багато уваги приділяє роботі силових відомств — значить він побоюється, що в майбутньому може мати справу з урядом національного порятунку.

* * *
Хто першим відкрив для свого народу вчення марксизму, той першим відкрив йому
дорогу в ГУЛАГ.

* * *
Повтори в житті, як рефрени в поезії, існують для того, щоб допомогти людині й суспільству зосередитися на головному, але надто часті повтори знецінюють головне.

* * *
Те, що відбувається навколо нас, відбувається у нас самих, і ще не з'ясовано, що первинне, а що вторинне, і від чого ми більше залежимо.

* * *
Нове слово конче необхідне в літературі, що розвивається, але як продовження, а не вписане в нульову сторінку модерного етапу. Не може бути ні на що подібної книги в культурі, яка має тисячолітню історію, якщо ця книга належить до цієї культури й виросла з неї. В природі мови, в її виражально-стилістичному потенціалі закладено досвід багатьох поколінь, що пізнавали й виражали світ через рідне слово, збагачували його своїм досвідом і світобаченням. Це неминуче дає свій відбиток в нових текстах при всій оригінальності творчої манери автора, його вміння й бажання висловлюватися модерно, неповторно. Зовсім нове, ні на що не подібне, створюють лише ті автори, які «впали з неба» і не мають зеленого поняття про те, що було створено до них, і тоді пишуть ні про що і ні про кого.
Недаремно Василь Симоненко сказав в одному з найкращих віршів:

Щось було у мені і від діда Тараса,
і від прадіда Сковороди.

* * *
Фізичні хвороби людини і хвороби суспільства взаємопов'язані і взаємодіють між собою, але в термінології тут трапляються невідповідності: наприклад, не може бути таких понять — прогресивний тоталітаризм, прогресивний соціалізм, як в медицині немислимі визначення: прогресивний рак чи прогресивний атеросклероз, хоча такі парадоксальні зіставлення
багато чого прояснюють.

* * *
Найгаласливіший театр у світі — український парламент, що незрідка приймає підозрілі рішення, але сірість його активно діючих персонажів — поза всякою підозрою.

* * *
Смерть за життя страшніша, як життя після смерті.

* * *
Багато говорилося й писалося про виховне значення художньої літератури. Небезпідставно! Будь-яке виховання має велике значення. Тільки треба враховувати: дурень виховує дурнів, розумний — розумних, але біда в тому, що, як ти не шліфуй звичайний камінь, з нього ніколи не буде діаманта, навіть сердоліка не буде.

* * *
Завелись в Українській Хаті
Чорти рогаті
І заявляють: — Хто з нами,
Мусить бути з рогами,
А хто, не дай Бог, проти нас,
Готуй сухарі про запас,
Бо ще не сповна козаки
Сибір обжили й Соловки.

* * *
Якби не було на світі заборон, то не було б і демократії, яка не дозволяє
запровадження в державі диктатури.

* * *
Бог не був ні християнином, ні мусульманином, але він не був терористом, більше того, він заповів: «Не убий!».

* * *
Судячи з бюстів вождів і тиранів, вони ніколи не відзначалися легкістю натури і чомусь полюбляли дивитися в той бік, звідки нічого нікому не світить. Якщо опозиція робить постійно щось протилежне тому, що робить влада, обрана народом, то виникає питання до вищих органів правосуддя: — Що таке антидержавна діяльність?

* * *
Кожен поет, незалежно від тембру і висоти громадянського голосу, є речником свого народу. Кожен поет поєднує в слові земне й небесне. Кожен поет є універсальною мембраною свого часу, що вловлює найтонші коливання атмосфери під небом Вітчизни і загадкові, незрідка тривожні сигнали з-за обрію, з далеких світів і країв. «Хто не чує голосу поетів, — казав Гете, — той лише варвар, ким би він не був».

* * *
Істинні демократи не можуть називатися елітою, тому що вони є частиною свого народу, з якого вийшли і до якого мусять повернутися. Елітою називають себе вискочки, злодії в законі, щоб цим утвердити свою вищість над народом, своє право (незаконне) вказувати народові що і як йому робити, в якому напрямку рухатися... назустріч своїй погибелі.

* * *
На зміну спадкоємним аристократам прийшли в 20—30-ті роки минулого століття аристократи духу, об'єднані українською національною ідеєю. Вони потрапили в жорстоку м'ясорубку сталінського терору. За останні 15 років проголошеної, але сповна не реалізованої державної незалежності України нове покоління аристократів духу витіснено на обочину
суспільно-історичного процесу псевдоелітою в союзі з «грошовими мішками».

Ті, що були першими,
Чесними, порядними,
Свою справу звершили
Й стали другорядними.
Ті, які ховалися,
Рот відкрить не сміли,
По хребтах піднялися,
Нам на шию сіли.

* * *
Народ і його істинні провідники творять історію, а вчені й недовчені історики пишуть історію на замовлення так званої еліти.

* * *
Варвари від шарлатанів і шахраїв (скор. — ша-ша!) відрізняються тим, що варвари приходять і відходять, навіть зникають чи губляться в історії, тоді як шахраї і шарлатани приходять надовго, проникають в усі пори суспільного організму, нав'язують і диктують свої моделі, проекти й безпринципні принципи в політиці й економіці, в літературі й мистецтві... О Боже, хіба
що на пальцях можна полічити, де їх немає! А скоріше за все вони — ша-ша! — є всюди і їхні окупаційні сили, на відміну від варварських, не відступають і нікуди не зникають, а живуть і процвітають на нашій землі, діють у нас і проти нас, примножуються і зміцнюють
свою присутність правдами й неправдами ще й зверхньо кажуть нам, українцям: — Ша-ша!

* * *
Кожен сам по собі вартий не більше, аніж він вартий в колі своїх соратників і суперників.

* * *
«Християнство справді є кращою релігією після програної битви», — писав Генріх Гейне, навіть не здогадуючись, що існує український народ, який завдяки християнству програв і програє всі битви за незалежність від ніби-то християнської Москви.

* * *
У смертної людини мало часу для реалізації своїх прав навіть за рахунок прав інших людей, тоді як у народу попереду — ціла вічність; може з огляду на це ті, хто постійно маніпулює правами людини, возносячи їх в абсолют, послідовно ігнорують права націй і народів.

* * *
«На мою думку», «мені здається», «цілком можливо» — такими ось обмовками пересипані тексти
праць, промов і статей деяких сучасних політиків і публіцистів, людей вільних від усталених знань і твердих світоглядних переконань, що своєї думки не мають.

* * *
Якщо переважно спритні дурні керують людьми, то виникає питання:
— Хто ж вони, ті люди, що дозволяють дурням собою керувати?

* * *
В епоху збурень і обдурень
Домінує в народі штиль
Напередодні грізної бурі
І ревучих до неба хвиль.

* * *
Соціологія з її оперативними дослідженнями і політичним прогнозуванням — химерна наука, що хибує більшою неточністю, аніж статистика, тим паче тоді, коли добре оплачується замовниками.

* * *
Люди в політиці, які вважають, що вони завжди праві, не розуміють чи не хочуть розуміти елементарного: в суспільстві «завжди» не буває, тому що міняється час і суспільні завдання, а значить мусять мінятися й люди, налаштовані йти в ногу з часом. Цього ніколи не збагнуть тільки твердолобі і вічно вчорашні.

* * *
Затяті «захисники трудящих», певні того, що після їхньої перемоги вдячні трудящі знову дозволять сісти їм на шию. В минулій системі мистецтво мовчати привчило поетів заганяти свої думки й сокровенні бажання в метафори й езопову мову підтекстів, що збагачувало поезію;
в наш час, коли можна говорити й писати що завгодно й про що завгодно, обличчя поезії у багатьох віршувальників — як оголена зздниця, посіріла від частого споглядання.

* * *
Думаю, поезія — це завжди політика. Яскравий приклад у минулому — вірш В.Сосюри «Любіть Україну». Якби його розумно використати сьогодні й спрямувати в сферу винятково чуттєву, то згодом в Україні міг би статися демографічний вибух, щоб любов'ю порятувати Україну від вимирання. Жартома кажучи, і езопову мову можна застосувати, щоб вирівняти кадрову політику нової, вистражданої на Майдані влади.

Над глуздом триває кадровий глум,
Де кум засідає в горішнім дворі:
Знизу жаби з болота кажуть: «Кум-кум!» —
І кум це враховує нагорі.

* * *
Довжина прав націй і народів залежить від довжини рук імперського центру, якому серед білого дня ввижається, а серед темної ночі сниться досі, що він — Третій Рим.

* * *
Стопроцентний русскій сьогодні — це людина, у якої, коли не сто, то п'ятдесят відсотків крові української, п'ятдесят — угрофінської, татарської і єврейської, все решта складається з імперських амбіцій.

* * *
Не все, що кажуть в Спілці письменників у вас за спиною — правда, але, якби нічого не казали про вас за спиною, ще не відомо як виглядали б ви спереду в товаристві, яке живе міфами.

* * *
Якщо чекіст займає найвищий пост в державі, то це ще не означає, що його співвітчизники, які проживають в сусідній країні, зобов'язані йому служити, як раніше служили стукачі.

* * *
Божевільний має повне право відстоювати свої права, але тільки в домі божевільних,

* * *
Люблю Сергія Єсеніна насамперед за кореневе чуття Вітчизни. Відсутність такого чуття і в поезії, і в політиці веде на манівці пристосуванства і лакейського існування в чужій культурі
чи в чужій політиці.

* * *
Є різні шляхи до слави — хороші й погані, благовидні й неблаговидні, але коли слава є самоціллю, вона увінчується безслав'ям.

* * *
Упертість — сильна якість при наявності розуму, а коли розуму обмаль, тоді впертість переростає в хронічну дурість.

* * *
Перегодовані гуси, яких викохували в своєму дворі Іван та Марія, давно пролетіли понад ставком в селі Ставкове і пропали в ненажерливих животах м'я соїдів, а гуси-лебеді з однойменної повісті Михайла Стельмаха, яку я читав колись уголос своїй молодій
дружині, в поїзді «Одеса—Івано-Франківськ», аби в душу її перелити неповторну красу української мови, досі пролітають у моїй пам'яті і вивищують вічне небо нашої рідної літератури.

* * *
Свободи, як і кохання, завжди замало, а що більше свободи і кохання, то скоріше деградує душа, спустошується тіло, а далі душа й тіло наповнюються апатичною втомою. Коли в любові домінує секс, то любов швидко перегорає і зникає разом із сексом в чорній дірі байдужості.

* * *
Емансипація не веде жінку до індивідуальної свободи, а робить її мужеподібною істотою, вбиває в ній найпривабливіше — жіночу цнотливість.

* * *
Маю усталену відразу до жінок-курців. Жінка з цигаркою в роті — ніби попередній стан, підготовка рота до більш вульгарного заняття.

* * *
Поціляти в ціль словами — найблагородніша стрільба, але тільки в тому випадку, коли твій опонент користується такою ж самою зброєю, як ти — зброєю слова.

Коли в правду стріляють,
то кулі летять в поетів.
Коли в свободу стріляють,
то кулі летять в поетів.

Ідеї на відміну від ідеалів знецінюються, зазнають краху за життя одного чи кількох поколінь, тоді як ідеали, наче зорі на далекому обрії, світять людям усе життя, часто — від покоління до покоління.

* * *
Агресивні примітиви, особливо в політиці (та й в літературі), завжди на виду і на слуху, — як повії, що себе постійно пропонують, як набридлива музика асів сучасної естради, яку називають попсою, а я називаю музикою псовою.

* * *
Все життя іде Алла
до свого ідеала,
і не знає кінця дорога.
Тому що ідеали залежать не від Алли,
а від Господа Бога.

* * *
Хто себе ототожнює із своїм народом і бере на себе сміливість говорити від імені свого народу, той або нахабний самозванець і авантюрист, або пророк, що в ХХІ-му столітті маловірогідно.

* * *
Бути чесним і добросовісним, воістину народним депутатом — це мати за обов'язок відстоювати чужі права, забуваючи про свої.

* * *
Кожен має право приторкнутися вічності й щезнути в ній.

* * *
«Євреї несли Біблію крізь віки, як свою переносну вітчизну», — сказав великий німецький поет Генріх Гейне, пам'ятаючи про свою приналежність до живучого і багатостраждального біблійного народу. А ми, українці, упродовж віків тримаємося своєї благодатної землі, але чомусь не можемо збудувати собі повноцінну, незалежну від зажерливих сил вітчизну, яка оберігала б нас і наші предковічні цінності від переносних святинь і чужих ідолів. Національна трагедія українців не в тому, що вони дурніші чи слабші тілом і духом за інших людей, а в тому, що досі сповідують принцип християнської безпринципності: як ударили тебе по одній щоці,
то підставляй другу.

* * *
Ні раю, ні комунізму ніхто в житті не бачив. А пекло, яке влаштували на землі комуністи по дорозі до «світлого майбутнього», бачили мільйони і десятки мільйонів людей. Тож хто такі комуністи сьогодні? Спадкоємні чорти чи провісники нового раю, у який можна потрапити, як показав історичний досвід, тільки через пекло Соловків і Сибіру.

* * *
В час глобалізації всесвітніх процесів поки що вільним народам варто пам'ятати: націоналіст — людина, що відчуває себе невід'ємною часткою свого народу і хоче завжди бути із своїм народом, а хто ненавидить націоналістів і паплюжить їх, той бореться за те, щоб панувати над народами, яких вони не представляють.

* * *
Треба розрізняти націоналпатріотів, націоналкар'єристів і націоналшизофреників, яких з першого погляду наївні або ідеологічно забомберені люди не зовсім розрізняють.

* * *
Все, що ми бачимо і чуємо сьогодні в умовно незалежній Україні, — тільки відлуння того, що сказали і зробили (але недовершили сповна) попередні покоління українців. Вдивляймось і вслухаймось в це відлуння, щоб зробити практичні висновки і діяти так, як вони, в ім'я реалізації української ідеї, але набагато краще. Інакше наступні покоління нашого відлуння не почують.

* * *
Деякі вороги надійніші за деяких друзів, бо вони відвертіші й принаймні не цілуються перед тим, як за співають треті півні.

* * *
Не кожен допитливий потрапив свого часу в протоколи допитів, але скільки туди потрапило зовсім недопитливих людей, які під час допитів у застінках НКВД-КГБ розповіли про те, чого ніколи не знали і не бачили! Все це заслуга комуністичного репресивного режиму, який під тортурами будив «творчу фантазію» у людей зовсім далеких від будь-якої творчості.

* * *
Дурень думкою багатіє, а сучасні олігархи, обвівши дурня навколо пальця, будують своє процвітання на сльозах одурених і багатіють з народного добра.

* * *
Младореформатори, для яких реформа — понад усе, ведуть туди, не знать куди, і що менше вони знають про напрямок руху запропонованих змін, тим далі вони заведуть.

* * *
Генетичне сміття, що рветься до влади чи, не дай, Боже, входить у владні структури, ніколи не діятиме благородними методами і не буде працювати на створення суспільства вільних людей, що живуть за законами справедливості, честі й совісті.

* * *
Кати і жертви схожі між собою в історії тим, що за певних (непевних) обставин незрідка міняються місцями.

* * *
Втрачає в ціні життя,
Побите Серпом і Молотом,
В час, коли всяке сміття
Себе уявляє золотом.

* * *
У найгуманнішого Президента-демократа є перспектива стати диктатором, якщо опозиція, що рветься до влади, буде постійно діяти протизаконно і антидемократично та ще й дорікати йому в тому, що він не гуманіст і не демократ.

* * *
Бути поетом — не нагорода, а кара Божа. Хто з поетів домагається правдами й неправдами премій і нагород, той не обранець Божий.

* * *
Вічним учнем на все життя залишається хіба що той, хто нічому не навчився
в першій половині життя.

* * *
Людина має дві головні складові — плоть і дух. В одних переважає перше, в інших — друге. Коли щось одне відчутно переважить, тоді людина не спізнає ні гармонії, ні земного щастя в житті.

* * *
Дівчина вночі відрізняється від дівчини вдень тим, що вона на перший «сміливий» доторк може виявитися бувалою в бувальцях жінкою.

* * *
Всі кіноверсії про можливий армагедон, що настане від зіткнення крупного матеорита із Землею, — тільки благенькі репетиції нашої реальної космічної катастрофи в майбутньому.

* * *
Якби наші невтомні реформатори проводили свої реформи так, щоб вони не заважали людям жити, то їм ціни не було б ні в пеклі, ні в раю.

* * *
Блудлива жінка відрізняється від блудливого чоловіка тільки тим, що здатна розкаятися, як Марія Магдалина й перейти у стан святих чи принаймні сама оголосити себе святою.

* * *
Природа була вище мистецтва до того часу, поки людина не опанувала мистецтвом нищити природу во благо собі, а насправді — на погибель і собі, і мистецтву, яке, виявляється, не вічне завдяки людині.

* * *
Бог — це життя, він у кожному з нас, грішному і безгрішному, і він житиме доти, поки не загине людство, що з кожним роком і десятиліттям удосконалюється у творенні
форм і знарядь самогубства.

* * *
Вільна думка перемагає простір і час, а єдиний мовний і культурний простір, який нам нав'язують імпершовіністи, вбиває українську душу і будь-що намагається примусити українців жити за московським часом.

* * *
Живим письменникам, які б вони не були талановиті, не варто претендувати на роль безсмертних з тієї простої причини, що безсмертними стають лише після смерті.

* * *
Справжній націоналіст — не той, що закликає бити в Україні «москалів і жидів», а той, хто прагне залишитися самими собою, зберегти свою мову і культуру, віру і традиції батьків з діда-прадіда, зрештою, хоча б для того, щоб почуватися як рівний з рівними у взаємовідносинах з тими ж «москалями і жидами», дружити з ними на рівних і разом відстоювати загальнолюдські цінності на землі. Все решта — політичні спекуляції й істерики націоналшизофреніків, як з одного, так і з другого боку, яких не бракує у самозванних речників будь-якої нації, що не хоче і не повинна загубитися в сучасному глобалізованому світі.

* * *
Якщо я, українець, не даю сісти собі на шию будь-якому нахабному представникові іншої нації, відстоюючи свої права на своїй рідній землі, то це аж ніяк не означає, що я ігнорую права всієї нації, до якої належить такий нахаба: у кожної нації є свої чесні люди і свої негідники й шахраї.

* * *
Я сповідую інтернаціоналізм, але не той фальшивий інтернаціоналізм, під прикриттям якого відомі політичні сили давно ведуть політику етноциду і лінгвоциду проти українського
народу, — я проти будь-якої денаціоналізації і винародовлення.

* * *
Так званий електорат, як правило, голосує не за правду і справедливість, а за тих, хто голосніше від усіх бреше про досягнення правди і справедливості, попередньо купивши кілька сот, а то й тисяч, агітаторів із середовища дезінформованого електорату.

* * *
Хто нині постійно й цілеспрямовано маніпулює правами людини, поширюючи їх на права злодія і шахрая, експансіоніста і ґвалтівника народної моралі, той продумано ігнорує права нації і народу, щоб завтра не нація, не народ вирішували свою долю, а окремі фінансово-економічні об'єднання, окремі групи впливових людей, що вже тепер привласнюють собі права, більші за права будь-якої національної спільноти, окрім спільноти, умовно кажучи, самопроголошених «надлюдей», нібито Богом посланих, аби бути господарями в Українському Домі.

* * *
Поширений тип людей, яких цікавить одне — смачно поїсти, гарно випити і розкішно поспати, бажано — з чужою жінкою. Ради цього вони можуть і «повкалувати» будь-де і будь на кого. Таким людям не потрібна ні національна, ні духовна свобода, але над ними не зайвий батіг як інструмент свободи руху до ситого їдла, до пляшки і ляжки.

* * *
Псевдоукраїнські комуністи у Верховній Раді — не парламентська опозиція, що має свої особливі підходи у вирішенні соціально-економічних питань на користь народу, це опозиція до Української Держави, зла сила, що діє безкарно й нахабно і являє собою загрозу самому існуванню України як незалежної держави. Ті, хто називає себе нині комуністами, насправді є яскраво вираженими правонаступниками катів українського народу, агресивними виразниками інтересів імперської Москви. Вони не мають ні найменшого відношення до знищених сталінським режимом українських комуністів Скрипника, Шумського, Хвильового з його знаменитим гаслом: «Геть від Москви!» Вони, кажучи в їхньому ж стилі,
є агентами зовнішнього впливу.

* * *
Як не дивно, але демократію може в наших умовах порятувати лише диктатура закону, спрямована проти людей і політичних сил, які нині цинічно нищать демократію, або використовують її виключно у власних корпоративних інтересах.

* * *
Проголошена, але не реалізована свобода, примножує хаос і вседозволеність. Вона є підходящим будівельним матеріалом для відновлення диктатури, жорстокішої, аніж її попередниця, бо така диктатура буде переслідувати свободу і демократію, мотивуючи тим, що демократія — це зло, яке примножує хаос у суспільстві.

* * *
Ліворадикальні, антидержавні сили в наші дні настільки знахабніли, що вже начебто й не бояться потрапити під колеса історії.

* * *
У творі мистецтва є душа, за умови, що митець вклав свою душу в твір; ніякої іншої, суто мистецької, душі там немає і бути не може. Схильний до парадоксів Оскар Уальд, сказавши: «Душа є тільки в мистецтві, а в людини її немає», або глибоко помилявся (похмелявся?) і мав на увазі дещо інше, або в парадоксальній формі висловився про найвищу естетичну сутність мистецтва.

* * *
Коли у творах письменника на перший план виступає начитаність, він має право бути директором парламентської бібліотеки, незважаючи на те, що свого творчого
обличчя у нього немає.

* * *
Натовп як символ вуличної демократії може зникнути тоді, коли всі люди будуть самодостатніми, мислячими індивідумами, але так, як цього ніколи не станеться, то натовп — субстанція вічна. Недарма мій однокурсник в Одеському університеті Віктор Мороз свого часу сказав:
— Люблю народ, а натовп мене втомлює.

* * *
Політики з досвідом стримано розповідають про те, в чому вони не брали участі, а коли заходить мова про їхню роль в тих подіях — стриманості як не було!

* * *
Якщо опозиція, критикуючи владу, нічого путнього (крім путінського!) не пропонує в суспільноекономічній, культурній сферах на користь України, то її цікавить одне — будь що прорватися до влади і змінити зовнішньо-політичний курс.

* * *
Красива жінка своїм мовчанням може сказати більше, аніж тоді, коли заговорить.

* * *
Жінки завжди вимагають у мужчин більше, аніж їм дають, і що більше їм дають,
то ще більше вони вимагають.

* * *
Все, що я забув, не варте того, щоб його пам'ятати.

* * *
Аби не втратити все в цьому світі, треба замолоду поселитися в світі поезії і ні за яких обставин не переселятися в світ бізнесу: хто нічого не має, той не може нічого втратити,
зате душу зберегти — понад усе!

* * *
Конвейєрний віршувальник, який вважає себе поетом, докладає максимум зусиль, щоб одержати нагороду; талановитий поет не добивається нагород, бо він має найвищу
нагороду від Бога — свій талант.

* * *
В поезії більше краси і любові, як у повсякденному житті, тому люди примітивні й вульгарні (незалежно від звань і посад!) не люблять поезію.

* * *
Творчі смаки і стилі так швидко міняються з плином часу, що теперішній постмодерніст, який зневаж ливо ставиться до старих майстрів, в очах завтрашніх новаторів може виглядати не просто старомодним, а здаватися монстром консерватизму і штучної заскорузлості.

* * *
Не тільки повсюдно оголені серед літа пупи, а й оголені жіночі ноги, груди, зади — свідчення того, що жіноча стать прагне максимально скоротити собі дорогу до свого примарного щастя; що більше довкола оголеного жіночого тіла, то довша дорога до справжнього щастя.

* * *
Життєвий принцип сучасної емансипованої жінки: «Хороший муж — чужий муж».

* * *
— Я тобі віддала свою молодість! — кидає жінка страшне, як їй здається, звинувачення в обличчя своєму чоловікові, але мовчить про те, що вона зіпсувала йому життя.

* * *
Здається безневинною жінка з пригаслими очима і скорботним виразом обличчя великомучениці, а тим часом вона готова вогнем ненависті і жадобою помсти запалити цілий світ, тому що, виявляється, не вона обманювала і зраджувала, а її обманювали і зраджували.

* * *
Тільки самотність народжує стан душі, в якому хочеться обняти всі зірки в небі.

* * *
Якби один мій знайомий точно знав, що людство на шляху до щастя довідається на другий день про його велике відкриття, він негайно оголосив би в усіх ЗМІ про це відкриття: хто одерує велику зарплату, лежачи на дивані, той не заздрить безробітному сусідові, що вже став невід'ємною частиною свого дивана, купленого по блату ще в незабутню брежнєвську епоху.

* * *
Молода людина, що плаває в морі на надувному матраці, мало чим відрізняється від старого чоловіка, що ходить на милицях берегом моря.

* * *
Уявімо собі політичну партію, що складається з одних однодумців. В такому разі вона приречена на виродження і загибель, бо одна думка на багатьох гальмує розвиток і ніколи всіх не влаштує.

* * *
Ідеї прив'язані до землі, ідеали — до зірок. Тому ідеї помирають раніше, і тому ідеали завжди на похороні ідей освітлюють дорогу до кладовища.

* * *
Якби до ідеалів було — рукою подати, їх би давно замацали і перетворили на дівку,
яка дозволяє себе мацати першому-ліпшому залицяльнику.

* * *
Те, що належить вічності, ніколи не постаріє і не перестане бути сучасним.

* * *
Не варто любити ближнього, як самого себе, поки ближній не виклав з-за пояса
пістолет і ключі від квартири.

* * *
Найчистіші соратники в згуртованих лавах «жовтого диявола» — це ті, хто ще не встиг обагрити кров'ю руки в ратному труді на користь спільної вітчизни, що зветься Кишеня.

* * *
У нацистської партії Гітлера і в більшовицької партії Сталіна прапори були одного кольору — червоного, який красномовно свідчив: джерелом його є безневинна людська кров.

* * *
В більшості випадків більшість не думає самостійно.

* * *
Свого часу в одній із статей Ульянов-Ленін вигукнув: «Парламентський кретин Каутський!»
Якої б він заспівав, якби нині познайомився з деякими чільними опозиціонерами в умовно українському парламенті!

* * *
Реформи, які проводяться в державі більше десяти років, дають один
всеосяжний результат — нові реформи.

* * *
Ланцюгова реакція реформ в чомусь подібна до ядерної реакції: і в першому, і в другому випадках руйнівний результат безповоротний і нічого відновленню не підлягає.

* * *

Коли людина нанесені їй образи сприймає виключно як образи всієї нації, до якої себе зараховує, то це означає, що на її персональному рахунку достоїнств, окрім нулів, немає нічого.

* * *
В умовах демократії, навіть такої недорозвиненої, як у нас, імперський центр не може розраховувати на те, що йому вдасться повернути собі колись загарбане силою і приниженням національної гідності та руйнуванням культури і мов поневолених народів. Принаймні на очах світової спільноти зробити це силою — нереально,
а демократичним шляхом це зробити — неможливо.

* * *
Історія — це наука про те, що вже відбулося, але не в повному обсязі; це означає, що сповна все відбудеться в майбутньому. Коли? Може, завтра, може, через роки-десятиліття, але недописані сторінки історії мають бути дописані, тільки не кров'ю і вогнем, як раніше, а надійнішими сучасними методами.

* * *
Людина, яка любується пам'ятником, поставленим їй за життя, не розраховує на посмертну славу. Навіть Ленін, перш ніж красуватися в мавзолеї, мусів спочатку померти.

* * *
Голова стає світлою, коли звільняється від темних думок, здетонованих владою,
що нищить життя в ім'я світлого майбутнього.

* * *
Розум — первинне, погляди — вторинне; не погляди формують розум, а розум формує погляди.

* * *
Люди, які нічому не навчилися в житті, стають успішними політиками, тому що їхній досвід безцінний для виборців, що не люблять вчитися.

* * *
Поет любив тихими літніми вечорами списувати ліричні вірші у високих зірок на небі, коли вони переморгувалися між собою і говорили про піднебесне чисте кохання.

* * *
Ніщо так не виснажує поета-славолюбця, як той максимум зусиль, що витрачаються ним для здобуття мінімальної слави.

* * *
Не завжди правда, заюшена кров'ю, є правдою, що відстояла себе в бою. Часто це правда переможена, позначена смертельними ранами в бою програному.

* * *
Уряд, який не підтримує мистецтво, ніколи не опанує мистецтвом управління.

* * *
Казати правду і дурень може, а як реалізувати оту правду в житті чи хоча б захистити її від неправди, знає тільки мудрий чи принаймні розумний.

* * *
Коли у нас кажуть: «Бий своїх, аби чужі боялися!», то у них діють за принципом:
вихваляй і оберігай своїх, аби чужі заздрили і нам підкорялися.

* * *
Деякі відомі політичні партії відрізняються від деяких організованих злочинних формувань хіба що тим, що назовні діють легально завдяки реєстрації в Мінюсті та політичному прикриттю в умовно українському парламенті (пар-лементі). Їхні публічні глашатаї якраз найбільше кричать про «політичні переслідування», коли правоохоронці натрапляють
на кримінальний слід подільників.

* * *
Ніхто нікого не силує йти на вибори (хоча спроби трапляються), але після виборів мільйони людей почуваються зґвалтованими.

Я люблю і до кінця днів моїх любитиму тата й маму, які померли давно, але живуть в моїй пам'яті; люблю синів моїх, які виросли й зайняли належні місця в житті; люблю своїх онуків, які ростуть, ніби мої діти, що дивним чином замаліли і наново піднімаються вгору сходами життя... Все це моя Україна в мініатюрі й незламна моральна основа моєї любові до великої України, яка ще не вмерла і ніколи не вмре, тому що вміщає в собі, кажучи словами Тараса Шевченка, і мертвих, і живих, і ненарожденних...

Коли мій батько Ілько в 1943 році втік з німецької неволі, то сказав мені, переступивши поріг рідної хати: «Ще не вмерла Україна!» Тоді я, шестилітній, вперше побачив свого батька і вперше почув слова, щоб їх ніколи не забути, навіть тоді, впродовж складного тривалого часу, коли ці слова були поганьблені й затоптані в непам'ять.

Україна — це моя родина, мої однодумці, мої духовні брати й сестри, близькі й далекі, знайомі й незнайомі; це доли і гори, Дніпро і Чорне море, Київ, Одеса і Львів, село Острівецьна на Прикарпатті й село Ставкове на Одещині, всі міста і села на українській землі від Заходу і до Сходу, від Півдня до Півночі, золоті пшеничні поля і зелені луги, ліси й гаї, українська мова і українська пісня, трагічна історія і малогероїчна сучасність, все, що було, і все, що буде на землі Довбуша і Кармелюка, Шевченка і Франка, — це моя Батьківщина, моя рідна Вітчизна.

Вище України — тільки небо, але й небо понад Україною — також Україна.

Комусь може не менше подобаються наші доли й гори, «і лани широкополі, і Дніпро, і кручі», наші блакитні простори. Але якщо цей Хтось, цей Зайда, цей пан Ніхто любить лише краєвиди, лише небо, засіяне зорями, лише теплий хіб і тепле море, лише українську територію, де можна кращим чином облаштувати своє життя, то це не мій співвітчизник і не мій побратим у спільному духовному храмі, не моя духовна посестра. Таким я кажу словами російського поета: «Для тебя территория, а для меня — это Родина, сукин ты сын!»

Вище України — тільки небо...

Під вічним небом України народила мене українська мати, щоб я жив на рідній землі, захищав її, любив такою любов'ю, яка передається дітям і внукам, далеким нащадкам, щоб від роду до роду торжествувала на цій землі велика любов до матері-Вітчизни, до України, яка не раз помирала і воскресала, яка відродилася на межі тисячоліть і переживе тисячоліття, і ніколи-ніколи не вмре, бо вона зрослася з безсмертям своїх залюблених у неї синів і дочок, і мертвих, і нині сущих, і грядущих, бо вона в царстві людського духу житиме як невід'ємна частка людства, допоки навколо сонця обертається земля і допоки сонце світить над землею.

Мій батько Ілько на зорі мого життя привітав мене словами: «Ще не вмерла Україна!» Я всім своїм життям відповідаю йому: «І ніколи не вмре!»

Вище України — тільки небо, але й небо понад Україною — також Україна!

Романові

Летять журавлі наді мною, все «Кру!» і «Кру!»
Як тоді, коли пісня журлива народилась у Лепкого.
А я собі думаю, що ніколи в цім світі не вмру,
Поки пісня у небі пливе з того часу далекого,
Коли було втрачено все. І підступний людинозвір
Розтоптав Україну, назвавшись лукаво товаришем.
Залишилася пісня й вознеслась від землі до зір,
Щоб з небес пантрувати священні могили й погарища.
Тільки пісня лишилась і жменька дозволених слів,
Аби в клятвах нових пригиналися ми уклінно.
Але навіть тоді, як зґвалтований розум дурів,
У затьмаренім тексті світилось: «Живи, Україно!..»
Вітер часу ламає дерева й високі людські життя,
Перегортає в історії то чорну, то білу сторінку.
Стало мужем державним на диво живуче дитя,
Скупане на погарищі у несмертнім могильнім барвінку.
В епіцентрі брехні, в мерехтінні поганьблених зір,
В говорильні безмежній, що не знає ні страму, ні тями,
Бовваніє над нами розпаношений людинозвір,
Прихистившись завбачливо історичними прапорами.
Вітер часу кружляє, як підмітив ще Еклезіяст,
Журавлі відлітають, щоб додому вернутися в повесінні.
Поки пісня у небі, поки топчем правічний ряст,
Людинозвірі приречені, як диназаври, вимерти
в Україні.
Летять журавлі й мою душу кривавлять
тим «Кру!» і «Кру!»,
Диктатура журби журавлиної концентрується наді мною.
Але ж я не плачу! Я вірю, що ніколи-ніколи не вмру,
Допоки моя Україна, боронь, Боже, не стане мені
чужиною.

14 вересня 2003 р. м. Київ