Визріває мовчання в камінні тисячоліттями,
У глибинах землі набирається сили, стозвуке,
І пора настає, коли, скелю розсунувш и ліктями,
Простягає твій предок до тебе камінні руки.
— Хто ти, хлопче, єси? — Він питає тебе погірдливо
І некліпно вдивляється в незнайоме юнацьке поличчя,
Певний права свого з небуття поставати прогірклого,
Певний роду свого, його вічності і величчя.
Ти стоїш на землі, а здається: стоїш понад хмарами,
Ти сьогодні живеш , а здається: живеш з первовіку.
Серце в грудях— як молот— необорно чіткими ударами
Крила долі виковує і життя найважливішу мірку.
Ти великий єси! Коли вої відважні Данилові
Йдуть за Галич на смерть крізь твою розтривожену душу.
Коли плач Ярославни, що понині чекає милого,
Невигойною раною твоє горло судомно здушує.
Ти великий єси! Коли слово могутнє Тарасове,
Твого неба черкнувши, висікає грімкі блискавиці;
Коли морок предвічний штурмуєш космічними трасами,
А з тобою — як вершники зоряні— богунці звитяжнолиці.
Ти не вийшов з непам 'яті. За тобою — історія,
Та сама, що підносить і судить нещадно!
Хто життя своїх предків на висотах нових повторює,
Той достоїн найвищого права — називатись нащадком.
Ти великий єси! Як зажуришся тисячоліттями,
Як у ріднім камінні розпізнаєш мовчання стозвуке.
Ти безсмертен єси! Коли, час розсуваючи ліктями,
Тим, що потім настануть, простягаєш натруджені руки.

На вустах розквітає слово —
і любистково,
і барвінково,
червоніє маком чарівним
тепле слово —
пульсуючий сховок
недоспіваних мрій Чураївни.

В надрах слова,
як в надрах землі,—
і залізо,
і вугіль,
і камінь.
В сховку слова —
і радощі,
і жалі,
нашаровані
мудро
віками.

Ціна життя — в самім житті —
Єдина споконвіч:
Життя на власному хребті —
Нести життю навстріч.
Тверда ціна! Шукать дарма
Уцінки для нетяг.

Життям своїм — чесніш нема! —
Розплачуйсь
за життя.

Ти приходиш до мене, коли осмута
Доторкнеться чола ненароком.
Ти приходиш, щоб я вже не міг заснути —
Не на ніч, а на роки.

Ти приходиш до мене, заквітчана квітнем,
Коли вітер тремтить на багатті багряному.
Ти приходиш, щоб голі осінні віти
Шелестіли мені по-весняному.

Ти приходиш до мене в ранковій тиші,
Ти приходиш увечері й серед ночі...
Я чистішим стаю , як приходиш частіше
І очима Дніпровими дивишся в очі.

Ти приходиш жадана, бо ти кохана —
Я не знаю любові, що так підносить!
Відкривається зор у широчінь океанна,
Як торкаю вустами пшеничні коси.

Ти приходиш сувора, бо ти непокора —
І тоді я не знаю судді понад тебе!
Твоє слово уроче під ясними зорями
В душу спраглу мою двічі сіять не треба.

Ти приходиш до мене в ранковій тиші,
Ти приходиш увечері й серед ночі...
Я чистішим стаю, як приходиш частіше
І очима Дніпровими дивишся в очі.

Старий вітряк загруз у землю
На пагорбі коло села.
Давно до входу густо зелом
Гостинна стежка поросла.
Але немає суму в цьому:
На вітрі крила, як раніше,
Риплять — і музику знайому
Дарують оксамитній тиші.
Старий дивак, давно забутий,
На пагорбі коло села...
І довго я не міг збагнути
Причину, що проста була.
Вітряк, немов забутий людом ,
Живе й працює — не погас!
І кожен день у нього — будній:
Він меле незупинний час!
Він, недоторканий роками,
Стоїть поміж селом і гаєм,
Його серцями — не руками —
Усе село оберігає.
Він — як діброва злотоброва,
Що вічно край села стоїть,—
І не на дрова,
не на дрова,
А для століть!
Том у й немає сум у в цьому —
На вітрі крила, як раніше,
Риплять — і музику знайому
Дарують оксамитній тиші.

Усе, що дороге тобі,
сьогодні
закривай собою!..

Як вічний бій,
то й вічний біль!
Немає бою,
щоб без болю.

В голубих тунелях грому
Причаїлись грізні грози.
Десь на березі чужому —
Бомбовози.
На тугом у горлі грому
Стигне зашморг блискавиці.
Десь на березі чужому —
Самовбивці.

1
Не все прощається, не все,
Хоч вітер часу незупинний,
Буває, скелю рознесе,
Образи скелю — в порошини.
Зринають привиди в пітьмі
І плечі випрямляють гордо,—
Із Гернік, Лідіц і Сонгмі
Ідуть, щоб совість брать за горло.
Ідуть на нас — за рядом ряд,
Йдуть знавіснілі, йдуть уперті...
О тіні злочинів і зрад,
Ви невідступні і безсмертні!

2
Живе на світі чоловік —
Орлиний погляд з-під повік,
Та часом так він посміхається,
Мов безнадійно вибачається:
«Я подумки стояв за честь,
Але ж ... сталева воля фюрера!..
Яким я був, такий я єсть,
То був не я — любов одурена...»
Не все прощається, о ні,
Хай плаче хтось і гірко кається,
Хай прокляне ганебні дні,
Але не все, не все прощається.

3
Герой гуляє по Бродвею ,
П'є бренді з дамою своєю,
І хоч давно їй все відомо,
Він в котре цідить монотонно:
«Я ні при чому, був наказ,
А ми на кнопки натискаємо,—
Кого товче внизу фугас,
Ми з висоти не розрізняємо...»
Не все прощається, дружок,
Хто зна, чи знов не загойдається
Нюрнберга чесний мотузок,
Адже не все, не все прощається.

4
Лакузу мучать сни страшні,
Морозить вбивцю в літню пору,—
Від вух до п'ят в такім багні,
Що пам'ять в'їлась в кожну пору.
І мріють: вбить її чи змити,
Але спізнали б повне щастя,
Якби в нас пам'ять попалити
Чи нашу совість розіп'ясти,—
Людьми ж прощається не все,
Хоч скільки всього забувається,
І вклали люди вищий сенс
В прості слова: — Не все прощається!

Коли я видихнув перше слово,
Тим словом було: мама.
Коли я видихну останнє слово,
Тим словом буде : мама!
Рідна земле, засіяна стрілами
І свинцем бусурманів.
Рідна земле, переорана танками
І закута в бетон і граніт,
Ти, немов корабель,
Летиш до сонця —
До всесвітнього свята
Народів-братів.
Але мені не бракує ніжності
Говорити з тобою
Простою мовою
моєї матері.

Коли я видихнув перше слово,
Тим словом було: мама.
Коли я видихну останнє слово,
Тим словом буде : мама!

Слова, древні, як небо,
і молоді, як революція,
підступають до горла,
коли ду аю про тебе, Батьківщино.
Ти не просто колиска моя
і колиска мого сина,—
люди народжуються на світ,
щоб вирости з колиски!
Ти не просто храм,
зачаклований садами
і замаєний золотом пшениців,—
у храмах
освячувалися
не лише мечі Гонти й Залізняка!
Ти не просто гігантська кузня,
в якій невтомні велетні
перековують сонце,
щоб світило ясніше і далі!
Ти не просто рідна ріднизна...
Але ти
і колиска,
і храм,
і кузня,
і рідна ріднизна,
без якої
я виріс би нікчемним перекотиполем
в страхітливих реп'яхах сумнівів...
Чумацьким Шляхом
твоєї душі, Батьківщино,
увійшли в мою душу —
і невпокорний, як сивий Славута,
русич,
що голіруч ходив на дика;
і громовий голос вічного Тараса;
і досвітні вогні в Лєсиних очах;
і вогниста кров богунців
на небесно-червоному знамені;
і задивлена в далеч мати,
що не перестане виглядати синів з війни...
Нічого не можу виділити
в тобі, Батьківщино,
на ознаку твоєї вроди і влади надо мною ,
як не можу вибрати
з твоєї невмирущої мови
незглибиме слово
на ознаку моєї любові
до тебе, Батьківщино.
Бо ти — колиска моя,
ти — храм,
зачаклований садами
і замаєний золотом пшениців,
ти — гігантська кузня,
в якій
невтомні велетні
перековують сонце,
щоб світило ясніше і далі!

— Хто я? —
запитує людина,
сподіваючись на відповідь
сьогодні.
— Хто ми? —
запитує покоління,
щоб одержати відповідь
в майбутньому.

В червоний бубон сонця
Б'є вересень червоний.
Йде Карпатами легінь
в голубій кресані неба
З пучком голубих блискавок у руці.
За ним — рудаві коси ріпиці
у вичахлих житах надії.
За ним — люди, розіп'яті на хрестах відчаю.
За ним — очі, прицвяховані до закіптюженого
нічником сволока.
За ним — діти, задивлені на кольорову
мильну бульбашку під стелею .
Легко ступає легінь
в голубій кресані неба
З пучком голубих блискавок у руці.
Щойно вийшов із задушливої могили чекання,
Із попелу вогненних устремлінь,
Із чорного мовчання,
Світлом очей
поділившися
з світлячками.
Легко ступає легінь
в голубій кресані неба
З пучком голубих блискавок у руці.
Бо в тілі легіня
трембіти легітно звістують воскресіння надії.
В червоний бубон сонця
Б'є вересень червоний.

Якщо ти думаєш про майбутнє, —
а ти думаєш про майбутнє, —
то вже сьогодні
плекай крила,
долаючи смоки буднів,
незважаючи ні на що.
Адже в майбутньому
люди будуть літати,
і в майбутнє
не можна ввійти некрилатим.
Тільки ж крила бувають різні —
рожево-метеликові,
сіро-горобині,
сизо-соколині...
Боронь боже
торкнутися
вогню Будучини
метеликовими крильцятами.

Бувають такі хвилини,
Що з одвірків ростуть ялини.

А з ніжок дубових крісел,
Торжествуючи, листя витріскує.

А стіл в папіряччі різному,
Мов ясен з пташиними гніздами.

І шумлять необорно віти,
І пахне в кімнаті вітром.

Не важко взять перо — і розвінчати,
Покінчити зі злом на кінчику пера
Та ще й проголосить: — Я став на чати,
А всі слова мої — в ім'я добра.

Їй-богу, не така вже й хитра штука,
Причмокнувши, сказати мимохідь:
— Хіба це те?.. Народжене у муках?..
Поденщина!.. А треба — для століть!..

Але чи вимір визначати варто,
Що важливіше у житті-борні:
Нести коло добра недремну варту
А чи добро творити день при дні?

Але чи можна прокладать дороги
Від нашого до сонячних століть,
Якщо всякчас, забувши остороги,
І кров'ю, й потом будні не поїть?

Усе твоє лишається з тобою,
Та в діянні — краса твоя і суть.
Краса душі — не припиняти бою
Із тим, що нині зраджує красу.

Перо — стріла. Всеможна блискавиця!
І хай папір пропалюють слова,
Та хай не поза, а позиція
Засвідчує свої права.

Думка —
навіть найгеніальніша —
не зрушить звичайний камінчик
з дороги,
залишаючись тільки думкою.
Побажання —
навіть найблагородніше —
не оберне полову
на фундамент майбутнього,
залишаючись побажанням.
О наші думки й побажання
без наших рук,
без наших ніг,
без отого вогню,
який прославляти
охочих багато,
на якому не кожен
готовий згоріти!..

Крізь вікно розглядаю гілку —
А на серці і світло, і гірко!
Раптом двір наш — безмежні гони,
А вікно — вже вікно вагонне.
Спокій був — і неспокій натомість:
Я лечу і лечу в невідомість.
Крізь тайгу, крізь хурделиці, зливи,
Аби стріти щось дуж е важливе.

Крізь вікно розглядаю гілку —
А на серці і світло, і гірко.
Враз думки напливають сумні,
А безмежний, з дорогами вічними,
Світ, здається, лишень у вікні,
Ще й віконним хрестом увінчаний.
І шепчу я губами спраглими
Назви міст, назви станцій далеких,
І в місця ще не звідані прагну,
Як весною додому лелека.

Кожен, звичайно, по-своєму сприймає світ.
Коваль з захопленням дивиться на сонце,
як на могутнє горно —
і міцніше стискає свій молот.
Хлібороб, глянувши на одвічне світило,
бачить рум'яну паляницю,
якою можна
нагодувати
весь світ —
і, змахнувши піт з чола,
знову засукує рукава.
Один мій знайомий
любить сонце
до самозабуття,
бо уявляє собі його німбом над головою.
А як на мене,
то добре, що сонце,
присвітивши нам,
допомагає розпізнати
коваля,
хлібороба
і любителя німбів дарованих.

Я думаю, що справа не в словах, —
Які були, такі вони й понині:
Любов і зрада, гадина і птах —
Слова, відомі споконвік людині,
Незмінний смисл являють на вустах.

Звичайно, додала нова доба
Новий відтінок до старого слова,
Та боротьба — п о с у т і — боротьба,
Хай то пряма, хай фігуральна мова.
Я думаю, що справа не в словах.

Але тому й тривожуся все більше,
Коли холонуть на людських вустах
Не раз повторені слова про найсвятіше.
А є любов і зрада, гад і птах.

Здавалось би, яка у тім журба —
Дзвінка доба дзвінкого варта слова!
Та боротьба — п о с у т і — боротьба,
Хай то пряма, хай фігуральна мова.

Побачити в небі — небо,
Побачити в річці — річку,
Побачити в квітці — квітку,
Побачити в гадюці — гадюку, —
Це найважче,
Але це єдиний шлях
Спізнати красу і правду життя.

То що із того, що такі зажурені
Сьогодні в тебе очі, добрий друже?
Безжурні, безумовно, тільки дурні,—
Не знають суму до життя байдужі.

Давай з тобою мовчки посумуєм,
Подумаємо, що у нас не вийшло.
До суті дійдем, може, до самої,
І стане й нам, і людям веселіше.

Коли дошукався гіркоти світу,
Розвіювать легко на вітрі веснянім,
Серцем не дамся ніде посивіти —
Навічно повінчане серце з піснями.

Як душу мою сколихнув неспокій
І руки готові до виклику криці,
Я мушу не просто йти в далі високі,
А на путі своїй — знищувать ницість.

Вітру владолюбство притаманне —
Як візьме дерева за чуби!
Ох і любить він поотаманить.
Щоб столітні не пручалися дуби!

Вітер, звісно, здатний скаженіти
В розпалі своєї боротьби.
Але скільки не буяє юний вітер,
А столітні й не пручаються дуби.

На золотому престолі осені
Священнодіють буденні кози.
Півнів співи дзвінкоголосі
Розгойдують верболози.
Вуйна Ганя схилилась долі
Під великою в'язкою картоплиння.
Діти граються на роздоллі,
Попід бровами — сонця краплини...
І щемить мені рідне небо,
І мов бачу — за синіми веснами —
В сорок сьомому
серце крізь ребра
Проглядає
у мого ровесника.
Груди сповнює дух полинний.
Роздивляюся. Йду поволі.
Під великою в'язкою картоплиння
Вуйна Ганя пригнулась долі.
Роздивляюся.
Все — мов колись...
Але є і прикмети незвичні.
Ген антени націлені в вись,
Ген дроти електричні.
— Вуйно Ганю, то як ваші внуки? —
Світла посмішка на лиці,—
І завважив я вуйнині руки,
Зашкарублі, землисті руки,
Часто бачені в Острівці.
І подумав я:
чаша мук,
Нами випита,
кожним — за себе,
Була б важча без вуйниних рук,
Цих трагічно щасливих рук
Під древнім
і помолоділим небом.

Україна моя починається
Там, де туга моя кінчається,
Край дороги, як пісня чаїна,
Починається Україна.
Україна моя починається
Там, де палуба грізно хитається —
Там, де в клекотах Чорного моря
Б'є панцерник у царство горя.
Україна моя починається
Там, де ранок жовтневий займається —
Там, де впали острожні стіни,
Починається Україна.
Україна моя починається
Там, де шляхта навіки кінчається,
Де смереки у вільних Карпатах,
Як ракети, стоять на чатах.
Україна моя починається
Там, де доля моя усміхається,
І, як небо, як даль солов'їна,
Не кінчається Україна.

Моя зоря — не просто форма,
п'ятипромінний витвір ліній.
Моя зоря — не тільки барва,
геометричний згусток сонця.
Моя зоря — ніяк не пломінь,
що зігріва лише моє чоло.

Моя зоря — вселюдське перехрестя
доріг, які з'єднають континенти.
Моя зоря — невитлумна надія
за барикадами свинцевих хмар.
Моя зоря, немов червона куля,
націлена у темінь вікову.

Ясени пожовклі — опечалені,
Заздрять зеленісінькій ялині...
А в калині щось таке причаєне,
Що не розкривається людині.

Хоч калину видно всім далеко —
Пломенить багряною хустиною,
Та калину зрозуміть нелегко,
Поки не заплачеш під калиною.

На цвинтарі, серед сумних акацій,
Побачив я калину вогнелицю.
— Була це воля татова остання,—
На погляд мій озвалась тихо мати.

І я згадав, як двадцять літ тому
Навколо нашого обшарпаного двору,
Просвітлений, садив калину тато,
А люди посміхалися: — Дивак!

І я згадав: — маленька наша хата
За живоплотом пишної калини
Щоосені здавалася мені
Червонокрилим птахом край села.

Мати посіяла сльози
На стежці, протоптаній місяцем, —
Квіти чекання білі
На місячній стежці зійшли.

Мати стоїть між квітів,
Просвітлена срібним світлом,
Сама, наче квітка біла,
На місячній стежці стоїть.

Гори —
могили велетнів
з обелісками скель.

Анічичерть!
Дерева вщерть
Налиті тишею.

Але прислухайсь,
Подивись
На гори
І в небесну вись:

Місяць-вівчар
Пасе скелі,
Стиха
Поцьвохкуючи
срібним
батіжком.

Над вічним полум'ям життя
замислились
холодні зорі.

Забинтували рани саду
Пухкі бинти осіннього туману,
В червонім серці листопаду
Втаївши музику рахманну.

Нависло небо над полями
Та й гріє груди в скирті посірілій,
І, ніби крику чорні плями,
Вросли ворони в сині ріллі.

Вітри мовчать на оболоні,
Соми німують у застиглім плесі, —
І прагне у земному лоні
Знайти прихисток
світ
і всесвіт.

Просякнуте зорею,
надвечір'я
Стікає за буденний небосхил.
Але, мов шелест таємничих крил,
І сад, і річка, і подвір'я.

Тінь ясена старого, ніби велет,
Корів підстеріга за ворітьми, —
Пливуть корови тінями з півтьми,
Немов червоні каравели.

Химерний танець кольорів і звуків
У мерехтінні тіней,
тінь — на тінь.
В передчутті стобарвних сонатин
Взялись дерева у саду за руки.

Я не боюсь на хвилю здичавіти, —
Мене у мене шал не відбере, —
І кваплюся на карнавал дерев,
І веселюся на весіллі вітру.

За вікном
дерева
потискують одне одному руки
Переплітаються
пальці музичні,
мелодію ніжну
даруючи вітру.
Дерева — без'язикі
(їх мову зелену
забрала осінь),
але як промовисто
потискують одне одному руки
І гойдаються
ледь помітно
у такт дивовижній мелодії,
у якої немає
ні початку
ні краю.

Перед заходом сонця
Цвіркуни налаштували смички.
І на променях-струнах
В густій траві
Народилися звуки —
Іскрометні,
Пульсуючі,
Як перші зірки
Під склепіннями дивного храму —
Вечірнього неба.

Дерева завжди чекають,
А хмари пливуть без упину.
Дерева з такою довірою
Простягають руки до хмар.
Здається, немає прекрасніш,
Напевно, трагічніш не бачено,
Як руки дерев напівголі,
Що хочуть хмари обнять.

Берегами Дніпра крижаними,
По левадах, лісах і ярках,
Де не глянеш — зима панус,
Білий сніг, як перина пухка.

Та пройшлось берегами сонце,
Зазирнуло в найдальші ярки,
Сніг пробило гарячим променем —
І тоді заспівали струмки.

А пташки у гаю почули
Тиху пісню сміливих струмків —
Повернули до сонця голівки
І собі розпочали спів.

Посміхнулося рум'янощоке,
Стільки враз розпізнавши пісень,
І взялось за роботу сонце —
В сніг стріляло промінням весь день.

Рештки снігу струсили дерева
Із своїх зеленавих пліч,
А Дніпро, поламавши кригу,
Прудко ринув весні навстріч.

І я знов живий
Світ оглядую,
Смерті першої
Не пригадую.
(С. Руданський)

Вмирав поет, залюблений у світ,
Вмирав поет, задивлений у море,
І ялтинського квітня первоцвіт
Рахманно глибинів у журнім зорі.
Він добре знав, що серцем відпалав,
Але вдивлявсь
пожадно
в світ навколишній,
Перед яким
і сам не впав навколішки
Й свому народу падать не давав.
Поет вмирав на тапчані дощатому,
Вмирав
у злиднях
знаний лікар міста,
І горло-пісню
чорними лещатами
Холера —
як сатрап —
стискала міцно.
Він дослухався співів з далини —
Жадав спізнати, поки серце трісне,
Чи варто помирать серед весни,
Чи з нових весен
злине
рідна пісня.
Поет помер — здригнувся первоцвіт,
Поет помер — на морі хвиля вмовкла.
Але життя його,
як співомовка,
Вросло тоді
у барвінковий світ.

Серед сосен правічних
та й на дерні шовковому,
заколисаний шумом зеленим,
я пірнув у перини чарівні,
все на світі лишивши людям,
як натомлені склепив повіки.
Тільки запах смоли соснової,
незабутньо-забутий,
мов ялинкове свято в дитинстві,
невблаганно простий,
мов останнє прощання з татом,
тільки запах живиці
павутинкою срібною
забуття сполучав і життя.
Я пірнув у перини чарівні,
все на світі лишивши людям,
а запах смоли-живиці
наростав,
загусав
і тверднув.
Я спочатку відчув над лицем
запахущу соснову дошку,
а далі збагнув усім тілом —
звідусюди мене стискає
необорна холодна твердь.
Я з жахом розклепив повіки.
На деревах пташки щебетали
(а чому б їм не щебетати?!),
вічним курсом спішило сонце
(а чому б йому не спішити?!).
— Світе милий !
Пташкам і деревам
я сказав
і пішов за сонцем,
піт холодний з чола зітерши.
Я вертався до справ буденних,
наче вперше ступав травою,
осягнувши велику гармонію
серед сосен правічних
та й на дерні шовковому.

Птахи літають,
тому що співають.

Птахи співають,
тому що літають.

Крилам не треба
нічого, крім неба.

Пісні, крім неба,
нічого не треба.

В столі папери, пера, олівці,
І руки на столі, і голова зажурена.
О, як багато маю в світі цім —
Я долею своєю не одурений.

Думки мої, великі і малі,
Робіть своє! Я вас не приневолю,
Бо хочу так прожити на землі,
Аби не одурити власну долю.

Світ,
просвітлений сяйвом світань,
світ,
гартований громом, —
від обіймів гарячих
до холодних прощань,
від дитячих майданчиків
до космодромів —
світ співав
і ридав,
світ двигтів
від боїв,
в його мускулах
музика
клекотіла во славу роботи.
Світ кудись поспішав —
тільки вихор і шал!..
Пахло порохом,
пахло потом.
А поет незворушно
і велично мовчав.
А поет посміхався
іронічно-скорботно.
Вже й підлота
його голубого плеча
доторкнулася
чорнорото.
А поет не спішив,
він себе пізнавав.
Повінчати надумав
натхнення і досвід.
І, нарешті,
на правду відчувши права,
сам
з чуттям переможця
сказав собі:
«Досить!»
Взяв папір і перо.
В сподіванні п'янкім
сів до столу.
Але — запізно!
Бо навіки згубив
ту межу,
на якій
голос правди
зливається
з голосом пісні.

Як з-під весла вода —
І радість, і біда, —
Раптово день погас.

Як з-під весла вода —
Гайда вперед, гайда! —
Струмує плинний час.

Як з-під весла вода...
0 сило молода!..
Невтримність живить нас.

І не спинити час:
Жадоба руху — в нас!

Випивши біле вино
білого дня
до дна,
паляницею сонця рожевою
закусило крайнебо:
— Добраніч!..

— Гиля-гиля! — з гаю гілля
Вітер гонить на привілля.

А на гіллю — лю-лі! лю-лі! —
Голуби — поснулі гулі.

— Гиля-гиля! — Я гуляю,
З гаю спокій виганяю!..

Але гілля — лю-лі! лю-лі! —
Обняли поснулі гулі.

Хлопчак розхристаний, чубатий,
Замурзаний, мов сто чортів,
Як вітер, увірвавсь до хати:
— Я їсти захотів!..

— Ах, байдикун! — озвалась мати,—
Дівча — хоч хату підмете.
— Чому б йому байдикувати?! —
Промовив батько.— Він
р о с т е!

Шпак у ворона учився
Черевики шить шпачисі.

Починав шкаредно шпак:
Все робив, і все не так.

Довго бідний шпак трудився,
Поки сам не наловчився.

Що тепер пошиє шпак,
Ворон скаже: «Так! О так!».

Тож недаром, тож недаром
Над пташиним, гей, базаром

Тільки й чути всюди нині
Про досягнення шпачині.

Вже сороки всі лукаво
Кажуть на шпачиху: «Пава!»

А ворони — старі жони —
Вимагають заборони:

Хай не буде у шпачихи
Черевиків їм на лихо.

Навіть тихі ластів'ята
Теж позаздрили шпачатам:

Хочуть мати черевички
З каблуками, ніби шпички,

Всім ті шпички до вподоби —
Довші за пташині дзьоби.

Кожен хоче стати вище,
Тож і каркає чи свище.

А шпачиха й шпаченята
Витанцьовують завзято.

А шпачок — лиш «чок!» та «чок!» —
Стука шевський молоток!

І недаром, і недаром
Ходить чутка зла базаром :

Ворон більше вже не шевче,
А страшні прокляття шепче.

Так тихо у кімнаті і так лячно.
Так тихо й лячно — можна посивіти.
Не дихаю ... Так тихо... Хто ж це плаче?..
Невже дротів торкнувсь осінній вітер?
О ні, хтось серед ночі гірко плаче,
Виразно чую, як він тихо плаче
На краю світу,—
Можна посивіти!..

Випробовуєм щирість
У хвилину останню,—
Слова, мов одежу на виріст,
Дарують мені на прощання.
Обійми — вінки лаврові,
Обійми — вінки похоронні, —
В любові і в нелюбові
Патетичність на троні.

Висну з вікна вагонного —
Нумо навперегони!
Висну над хмарами,
висну
Над реактивним ревом, —
Щойно відкрите
зі свистом
Стає бородато-древнім.

Ви, що мені звелично
Дарували хвалу патетичну, —
На пероні стовбичте!
Ви, що мені пропищали
Хулу кощаву,—
Прощайте!

В фіолетовім безгомінні
Удари пульсу закопані.
Та втікаю від власної тіні —
Боюсь копії.

Вона стояла
з букетом квітів
Червоних,
як сонце над головою.
Вона стояла у спраглім літі,
І промінь в косах
бринів
струною.
Вона стояла
зі жмутком листя,
Неначе
полум'я
в жмені стискала,
І барва саду полум'яниста
На променистім обличчі грала.
Вона стояла
на сніговії,
Вся білосніжна
стояла
жінка.
А на промінні очей —
на віях,
Немов ромашки,
цвіли сніжинки.

Вечір, ніби птах залітний,
Заглядає в сині вікна, —

І до ранку не стихає
Попід вікнами зітхання.

Ясен, як хлоп'я невинне,
Одвернувся од калини,

Та, піднісши в небо гілку,
Тихцем-нихцем пестить зірку.

Певно, що раз в століття
стрічаються так на вулиці...
Чекаю твого наближення,
закривши очі на мить.
В душі моїй — стільки гармонії,
руху,
неначе у вулику,
коли травневе цвітіння п'янить.
Слухай, чия ти мила?
Чому ти проходиш мимо?
Однаково! Хто б не була ти,
я весь — мов світанок в грозу.
Проміння очей усміхнених
в кожній клітинці відбилось,
хоч сумніви
чорними тінями
душу мені гризуть.
А листя душі моєї
зриває осінній вітер,
душа, наче птах на вітрі:
торкнись її тільки, торкнись!
Я хочу в тебе повірити,
хочу з тобою у вічність.
Чия ти?..
Куди ти?..
Чуєш?..
Вдруге не глянути в вічі,
То ліпше лишайся незнаною
І в спогаді посміхнись.

Доторкнувшись до Оксани,
Кущ жасмину розквітає.
А байраками, лісами
Річка мліє від чекання,

В стрункостанної Оксани
Гай поставу переймає,
А смереки, як дзвіниці,
Повнить подзвін празниковий.

Теплим подихом Оксани
Вечір гріється студений.
А зірки навперегінці
Перестрибують під вії.

На колінах у Оксани
Зблиски місяця грайливі.
А вербички понад ставом
Тихо шепчуться, лукаві.

П'ють антени-вухані
Вітрову клавіатуру,
Крильми вечора зачату
В карій кроні падолисту.

В плесі тихого смеркання
Човнярі човни лаштують.
А той берег синьоокий
Цього, певно, і не чує.

Журно стежка ніг чекає,
Лоно місяцю відкривши...
В крові квітне теплим квітом
Ненароджений цілунок.

Щось осика шепче в ухо —
Аж лоскоче в усі щемко,
Й золоті дзвіночки неба
В скронях лунко оживають.

Та човнярики спізнились —
Відлетів з пташками в ірій
Нерозквітлий поцілунок,—
До весни чекати треба.

Він був —
суміш громовержця
із затятим самодержцем.
А вона була душею,
мов лілея в тихім озері.

Він любив попідвіконню
заглядати, причаївшись,
як вона сама у хаті
вишивала
хрестиком.

І не міг подарувати,
що вона коло кирниці,
воду несучи додому,
відром авто зачепила
(а в тім авті —
файний легінь!).

Вона плакала у сінях —
сльози падали за пазуху,
лоскіт сіючи пахучий.

А він гриз ремінний черес
і випльовував,
моцяра.
— Ми з тобою, любку, ріжні,
Йду від тебе, хоть заріж'ня!..
А він стояв,
гайби скеля
над Черемошем нависла.
Вона взяла постолята
і запаску перем'яту —
перебралася до мамки,
сидить собі вечорами,
вишиває
хрестиком.

А він ходить межи люди
і журу горівков студе,
нахваляється:
— Кинув Настю,
хай їй трясця,
бо ми з нев геть-чисто ріжні,
то не жінка —
то кирниця
на майовім роздоріжжі.

Салютувало небо зорями —
Аж кров у жилах клекотала.
А літня ніч, п'янка, розморена,
Зухвало в вікна заглядала.
Вона сміялась і ридала,
Вона — хоч вір, а хоч не вір —
І реготала, і благала:
— Не задивляйся в лоно зір.—
Здавалась постіль недоречною
І очі — в білосніжній стелі,
Бо тіло тихо і приречено
Лежало в сніговій пустелі.

Горя достатньо краплі,
Щоб радість людську втопити.
А полум'я радості бракне
Іскорку горя спалити.

Як побачу людину усміхнену,
Посміхаюсь і сам мимоволі,
А як плачуть, то якось тихну я,
Щоб не ятрить оголені болі.

На подушці
з пуху лебединого
голова коханої
усміхнена.

Щастям світиться
дитинне личенько
на подушці
з пуху лебединого.

Випромінюють любов
кохані очі
на крилах
мертвих птахів.

Водограї — сині линви,
Іскромети-водограї.
Кожна крапля щохвилини
помирає
й воскресає.
До землі прип'яте небо,
веселкових бризок зграї.
Прагнуть плигнути над себе
водограї,
водограї.

Забув про тебе до останку.
Лататтям, рибою пропах.
Із глека срібного світанку —
Меди на жадібних губах.

З трави росу збиваю рано,
Росу збивати — звичка,
Бо синьоока жде кохана,
Жде стрункостанна — річка.

Не кажи ані слова —
посміхайся, кохана!
Не питай ні про що —
посміхайся, кохана!
Посміхнешся —
і в світі світліше.
Посміхнешся —
і жити миліше.
Не мордуйся вчорашнім —
пригорнися до мене!
Не загадуй на завтра —
пригорнися до мене!
Пригорнися —
і посміхнися.
Хай тікають
од нас назавше
хижі тіні
і поторочі.
Твої губи —
сонячний зайчик
на крилі горобиної ночі.

А нам з тобою все одно —
Чи ніч, чи день на видноколі,
Хвилин п'янких терпке вино
П'ємо, немов боги, доволі.

Хоч нам з тобою все одно,
А тонуть дні у видноколі,
І в келиху хмільному дно
Невтримно близиться поволі.

Я прийшов до тебе несподівано,
Я від тебе несподівано піду.
Найдорожча пісня — недоспівана,
А найліпша — та, що не знайду.

Те, що буде,— буде неминуче,
Що було — залишиться навік.
Так люблю я погляд твій засмучений
В мить, як усміх блисне з-під повік.

Ти знов мовчиш по телефону,
Та я впізнав тебе за мить,
Бо, крім трамвайних передзвонів,
У слухавці душа щемить.
Твій подих завжди, ніби подив,
Твоє мовчання — мова мов.
Хто слів жаданих не знаходить,
Диханням скаже про любов.
Мовчи, будь ласка, довше,
довше, —
Я так люблю мовчання спів!
Якби ж то міг, я також, може,
Давно б відмовився від слів.
Стихають дальні передзвони,
Надходить вечір з-за ріки.
Ти знов мовчиш по телефону,
А слухавка, як жар щоки.

Посміхнулася — ніби торкнулася
Мого серця устами-крильми.
Ти навіщо мені посміхнулася
Несподівано серед зими?

Ти навіщо мені посміхнулася,
Щоб я знову втішався дарма, —
Наче молодість повернулася,
Наче смерті на світі нема?!

Люби мене,
люби мене,
люби! —
І стану кращим, і добрішим буду.
Люби мене,
люби мене,
люби! —
Рятуй уста від буднів словоблуду.
Люби мене, як люблять перед боєм,
Люби мене, як люблять в ніч останню,
Люби мене — і, сповнений любов'ю,
Зчиню у людях сонячні повстання.
Люби — коли регоче заметіль,
Люби — коли ридає небо зорями —
Вінки твоїх обіймів золоті,
Мов кола рятівні — у вирі моря.

Спалахнула
у мозку —
і промайнула
думка, як блискавка:
«Голос з минулого,
очі з минулого —
і так близько!..»
— Скільки літ, скільки зим! —
Голос жінки дзвінкий і схвильований.
— Скільки літ, скільки зим! —
Погляд жінки такий здивований.
Протискається боком
Крізь гурт тісний
Така ж світлоока,
Як тієї весни.
Скільки літ...
Скільки зим...
Спалахнуло
у мозку —
і сколихнуло.
Слово жінки,
як гроно грози,
небо пам'яті розчахнуло.

Чи простила, маленька дівчинко,
Ти любов мою ненавмисну?
Твою душу й печальне личенько
Так я гарно тоді був намислив!

Як простила — на краще, звісно,
Не простила — ну й молодчина!
...Пам 'ятать предковічну пісню —
То не завжди потрібна причина.

У небі шукаю
очей твоїх,
як сонце
за пругом зникає.
Шукаю в очах твоїх
неба,
як сонце
з-за пруга вертається.

Загубиться в осені літо,
І буде, як за торішнім,
Пам'ять про нього боліти,
А може, навіть і гірше.

Літо, пропахле дощами,
Вже сьогодні для мене колишнє!
Тим тяжче з тобою прощання,
Чим долоні твої тепліші.

Напишу на піску: кохаю.
Сам написане прочитаю
На весь голос —
щоб з краю до краю
всі почули: кохаю!
Але щоб ти почула,
треба зігріти в піску
твоє холодне ім'я.
Беруся виводити перш у літеру: А.
Вона виходить
великою
і величною,
ніби Арка твоєї гордині.
Але море тим часом змиває
на піску розпростерте: кохаю.
І я знову пишу: кохаю.
А море тим часом змиває
Арку твоєї гордині.
І так знову й знову
кожного ранку
перед сходом сонця
і кожного вечора
перед заходом сонця —
і так багато років
сізіфової праці,
аж поки,
написавши тисяча перше: кохаю,
не забув твого імені.
Робота моя полегшилась —
я пишу на піску одне слово: кохаю,
і написане вголос читаю,
так читаю,
щоб з краю до краю
всі повторювали: кохаю!

Любов приходить, як весняний вітер,
І, як весняний вітер, пролітає.
А після вітру квітом квітнуть віти,
А після квіту плід важкий звисає.
Любов приходить, як весняний вітер...
Коли мені не вірите — не вірте.
Якраз весна! І небо синє-синє.
Не вірите? Погляньте в очі сину.

Зачудуюся здвигом плеча —
Оглядаюся.
Посміхнеться грайливо дівча —
Задивляюся.
В елегійному мреві ночей
Празникують русалки.
Через душу зоря тече
У серпневі серпанки.
— Ой ти, весно моя, озовись
Із пташиного гаю!..—
А синочок очима — блись:
— Почекай, підростаю.

Коли розгуляється шторм
і хвилі летять на скелі —
самі,
наче скелі сиві, —
не важко тоді уявити
Кавказ
продовженням Чорного моря, —
колись,
під час шторму шаленого,
найбурхливіша частка моря
скам'яніла
напевно.

Я вийшов назустріч морю,
як назустріч юності.
А хвиля з розгону
налетіла на берег
і, блакитна,
посивіла вщент.
Я вийшов назустріч морю,
як назустріч совісті.
А море жбурляло каміння
на берег
чи, може, на мене.
Я вийшов назустріч морю,
як назустріч коханню.
А сонце на гриву шторму
кинуло срібний свій жезл —
і сонячні зайчики в хвилях
загойдались,
як рибки із казки,
та й щезли раптово.

Вони кричать
чи кличуть,
чайки?
Кричать від болю
чи від захвату?..
А якщо кличуть,
то кого?
Чи нас?..
Чи тих,
яких уже немає?..
Чи тих,
що будуть?..

Яких тільки епітетів
не припасовували
поети
до слова море:
і тихе,
і буйне,
і ласкаве,
і люте ...
А море —
ч и с т е,
і в цьому
його сила
й краса.

Чим більше люблю тебе,
море,
тим дорожчі твої голубі обійми,
і думаю скрушно:
чи зможу
відплатити тобі
за твою голубінь,
за прозорість невитлумну?..
Барву небесну,
врешті-решт,
я добуду з метафор,
що гніздяться в душі,
як реторти в майстерні алхіміка.
Але де мені взять
чистоти
неозоро-прозорої,
непіддатної бруду?!.

Порадь мені, море!

Гідні пошани раціоналісти,
які вміють усе врахувати
і будь-яке світло
піддати спектральному аналізу.
Гідні пошани раціоналісти,
поки не беруться
розшифрувати
спектр погляду людини,
що сидить над морем
перед заходом сонця
і спостерігає
дивовижну гру хвиль.

Коли веслуєш на човні,
Чим далі берег, сенсу більше, —
Коли веслуєш на човні,
Не прислухаєшся до тиші.

Коли веслуєш на човні,
Рукам не знаєш переваги, —
Коли веслуєш на човні
І зліва, й справа хвиль ватаги.

Коли веслуєш на човні,
То хвилі йдеш поперек горла, —
Коли веслуєш на човні
І пахне штормом.

Все пропахло морем,
чого не торкнись.

Твої руки
пропахли морем.

Твої плечі
пропахли морем.

Твої коси
пропахли морем.

Твої губи
пропахли морем.

Може, й очі
пропахли морем,

але вії, неначе вітрила
над безоднями синіми, —

та хіба поцілуєш безодню?!

Гірська річка,
як дівчина,
в блакитній сукні,
перестрибує
з каменя на камінь —
поспішає до моря:
а раптом
на обрії
спалахнуть
червоні вітрила?

Я підслухав розмову
моря і берега.
Вони говорили
віршами.
«Ні слова про спокій!» —
звучало рефреном з Блакитного
у тій дивовижній розмові.

Розхвильований,
лютий,
на березі моря
спинився,
а хвилі,
мов хижі звірі
в поєдинку смертельному.
Та й прострілила голову
думка химерна:
— А раптом не в море,
а в душу собі заглянув?..
І прийшла рівновага.

А шторм такий,
що на обрії
хвилі
залили
небо.

Ти сьогодні, як море
напередодні шторму:
говорити з тобою —
намарне.
Тобою можна
тільки милуватися
чи мовчки слухати
твою
хвилюючу
мову.

Я до моря спішив,
як із вітром
поспішає до берега хвиля.
Мчу від моря
супроти вітру,
що прилинув з рідного краю.

Люди помічають сонце,
коли прокидаються вранці.
А протягом дня
про сонце ніхто й не думає:
не вистачало клопоту
чудуватися світлом
при світлі!..

Як надумав стояти за правду,
твердіше землею ступай,
бо хода — то твоя правота.

Як надумав стояти за правду,
засукуй скоріш рукава —
хай руки утвердять душу.

Як надумав стояти за правду,
перестань посміхатись всім стрічним,
щоб зіваки тобі не позаздрили.

Трапляється, зустрінеш людину —
і наче очі на місці,
і ніс,
і рот,
і ногами притопує,
і руками розмахує...
Все, здається, на місці,
і голос, до речі,
непогано поставлений,
але скільки не тужишся
осягнути,
а діходиш розпачливого висновку:
— Ні,
воно
на людину не схоже.

Комусь бракує свят,
Мені бракує буднів.

Комусь потрібна вічність,
Мені — одне життя.

Є душі,
як глибокі криниці,—
вода у них
чиста-пречиста,
ледь не цілюща,
а пити не можна:
від холоду
зуби зводить
і перехоплює горло.

Тиша надворі.

Тиша в кімнаті,
немовби в цілому світі
тільки дихання синове.

І радісно,
й лячно.

Хоч би зорі в вікно постукали.

Люблю
зоряне небо,
але часом
до того зоряно,
що несила
відшукати
зірку улюблену.

Раптове світло,
до болю яскраве,
що миттєво
засліплює очі,
чи не є воно часом
підступним посланцем
темряви?

Якби тільки ноги,
дорога знайдеться.

Якби тільки руки,
робота не ждатиме.

Якби тільки голова,
думка визріє.

Але і ноги,
й руки,
й голова
не зарадять,

якщо з бутона серця
не виросла квітка любові.

Коли я не встигну зробити
свій останній крок,
то дорога до щастя
буде довша на один крок.
Коли я зникну
за відміряною мені межею,
то на один горбик
побільшає на землі.
Але
якщо знайдеться добра душа
і на тому горбку посадить квіти,
то на світі —
неждано-негадано! —
в один прекрасний день
буде більше квітів.

В далях, продутих вітром,
тремтить
моя зірка —
поспішаю зігріти!

Вимивають пісок —
залишається золото...

Вимиваємо зло —
хай добро заблищить!

Крик, народжений жахом,
поглинає безодня.
Крик, народжений радістю,
на сонці дзвенить.

Якщо поїзд «ту-ту!»—
погукав із-за обрію,
а серце «тук-тук!»—
озвалося —
значить, усе ще попереду,
не згубив ти смаку до дороги.
Хоч шукати ніколи не пізно,
та коли пожадане —
за обрієм
(здається, рукою подати!)
і серце щемить по-юначому —
значить, усе ще попереду.

Гніздо на дереві самотнє,
а гілка тихо поколисує.

Гніздо на дереві порожнє,
а гілка тихо поколисує.

Проходять люди —
не вертають.

Пташки за обрієм —
зникають.

А гілка тихо поколисує.