Володимир Маняк, навіть ставши відомим письменником, не проявив свій талант і громадянську мужність в тій мірі, в якій проявив у знаменитій книзі-меморіалі про голодомор тридцять третього року. Тут зіграли свою роль еволюція світогляду, чесність і принциповість людини, для якої правда й справедливість були понад усе в житті.
Син загиблого на війні партизанського, командира, він уже в підлітковому віці пізнавав світ дорослих в середовищі насамперед чоловічому. Початкові класи життєвої школи мужності закінчував як вихованець артилерійського полку. Може, звідси в його вдачі — прямота, жорстокувата епоступливість, затяте прагнення у взаємовідносинах з товаришами опиратися на правду факту, вчинку, в доброму смислі слова агресивна спроможність відстоювати свою життєву позицію. Все це так чи інак відбивається і в його творчості, де більше гіркого, аніж солодкого, де істина виявляє себе переважно в прозі життя, в суворих буднях, а не в химерних серпанках прекраснодушної поетизації світу.
Через рік після закінчення факультету журналістики Львівського університету Володимир Маняк опублікував поетичну книжку „Повноліття" (1957 р.), яка не залишилась непоміченою.
Уважний і добрий до молодих Павло Григорович Тичина, виступаючи на другому з 'їзді письменників України, говорив про неї у вельми приємному для автора контексті.
Однак молодого поета не спокусило легке вміння віршувати, він поринає з головою у невтримний вир повсякдення, захоплюється журналістикою, тимчасово „забуває" про університетський диплом, щоб розширити свої знання про людину та її суспільні параметри в університетах великих робітничих колективів. Володимир стає робітником очисного вибою на шахті, працює пресовиком на заводі. Багато років трудиться в газетах, на радіо, дивуючи коллег працездатністю, вмінням жити повнокровно і писати про життя проблемно, гостро.
Десятилітня творча перерва в літературній біографії призвела до накопичення матеріалу, пізнаного з першоджерел дійсності, в якій він був насамперед учасником, а не стороннім свідком. Треба гадати, що юнацькі захоплення поезією перемогла проза життя, тому, починаючи з 1967 року, Володимир Маняк приходить до читача з книгами повістей „Зелений меридіан. Еврика. Місяць спокійного сонця", „Проспект імені людей", „Макове поле", „Жива вода з каменя", „Колискова вітрів". Письменник виявляє свій художницький дар в романній формі, що з перемінним успіхом потверджують його книги „І зійшов день", „Борозни", „Високі береги землі". Реальна життєва основа, знання матеріалу і вміння ним розпорядитися — прикметні риси прози Володимира Маняка, що живе у своєму часі і вміє прислухатися до голосу часу.
Він часто їздить у творчі відрядження на Вінниччину і Хмельниччину, у ті місця, де, передвоєнні роки працював секретарем райкому партії, а під час Вітчизняної війни партизанив і героїчно загинув його батько. Так народився роман „Плоть твоя і кров", що промовляє до нашої пам'яті, будить совість, виступає як художньо-документальне свідчення єдності поколінь в суспільстві.
Згодом побачила світ публіцистична книжка письменника „Восьмий день тижня" — про те, як на Поділлі працюють над вирішенням Продовольчої програми. Нова робота нашого автора відзначалася знанням і глибиною аналізу животрепетних проблем сучасного села.
Твори письменника виходили російською, вірменською, казахською, румунською мовами.
Пригадую зустріч з Володимиром Маняком напередодні його 50-річчя. Це було пізньої осені і 984 року. Володимир не вірив, що йому виповнюється 50 років, власне, йому ніколи було на цьому зосередитись — тривала робота над унікальною в своєму роді колективною книгою про спалені фашистами українські села. Він її головний укладач і один з авторів. Думаю, цей досвід знадобився письменникові в недалекому майбутньому, коли він збирав матеріали до найголовнішої в своїй творчій біографії книжки про влаштоване тираном Сталіним та його поплічниками-душогубами пекло в Україні початку 30-х років.
Тоді я поставив йому кілька запитань. Відповіді Володимира Антоновича видаються мені цікавими й суттєвими, важливими і в часи політичної веремії, коли в умовно незалежній Україні піднімають голову антиукраїнські сили. В усякому разі наша давня розмова може дати уявлення читачам про В. Маняка як про письменника і як людину.
Питання. Як і чому ти перейшов з поезії на прозу?
Відповідь. Кожен вік літератора, як мені мислиться, потребує свого способу самовияву. В юності людині ніколи, вона поривається чим хутче надати думкам, настроям, переживанням якоїсь завершеної форми. Природна річ: послуговуєшся віршами. З бігом часу дорослішаєш, старшаєш (категорично відкидаю слово „старієш"), приходить розважливість. А вражень від прожитого й пережитого — сила-силенна, а мусять вони відстоятись. Сказати б, викристалізуватись. Опираючись на набутий досвід і подолані відстані, ти готовий до тривалої роботи. А це вже — повість чи роман. Іншими словами, в тебе вистачає терпцю дочекатися, поки задум матеріалізується в книжці. В двадцять кортить швидше повідати світу, який ти є. В сорок переважно замислюєшся: що, як і для чого ти пишеш?
Питання. Який з написаних творів вважаєш найкращим, який — найдорожчий, чому? А може, і найкращий, і найдорожчий водночас?
Відповідь. Поки що нічого кращого за документальну книжку „Плоть твоя і кров" я не написав. Коли начистоту, то я впевнений: такої книжки ніхто не напише. Це, крий боже, не тому, що вона надто досконала, а тому, що вона надто „особистісна". Попросту кажучи, такого життя з часів війни та повоєння, як ото випало на долю персонажів цього романа-документа, ніхто не прожив і вже не проживе. А що вже так, то можуть з'явитися інші книжки про ті трагічні й героїчні події, але такої — насмілюся стверджувати — не буде. (Зауважую нині: Володимир не знав, що незабаром сам себе перевершить).
Питання. Романи Володимира Маняка останніх років, не кажучи вже про нову художньо-публіцистичну книжку „Восьмий день тижня", дають підстави думати, що автор підтримує постійні зв'язки з своїми героями, точніше, їх прототипами, більше того — автор облюбував собі для вивчення конкретну місцевість — подільський край. Чи так це? Чим це можна пояснити? Тут грають роль житейські обставини чи творчі інтереси?
Відповідь. Земля мого батька — моя земля, моя постійна прив'язаність і вічна любов. А вона, любов, відомо, завжди діяльна: рік у рік живить мої авторські задуми і дає спромогу їх допорювати. Я люблю своїх земляків-подолянів і почуваю себе невіддільним від їхніх клопотів, турбот, замірів на надій.
І — сподіваюсь — вони точнісінько такої думки про цей наш двобічний зв'язок. Принаймні я чув про це з їхніх уст на читацьких конференціях за дилогією „Поділля" чи за документальними книжками „Плоть твоя і кров", „Балада про чорнозем", „Восьмий день тижня".
Питання. Як виникла ідея створення книги про спалені фашистами українські села? Чому ти за неї взявся з таким ентузіазмом і захопленням?
Відповідь. Стояв перший день березня 1983 року. З двічі Героєм Радянського Союзу Олексієм Федоровичем Федоровим ми поїхали на 40-річчя Корюківської трагедії. Відомо: в цьому партизанському селищі гітлерівські карателі знищили понад 7000 людей, спалили 1290 дворів. У відродженій з попелу Корюківці я став свідком того, як загоюються рани війни і як не втишуються болі в людських душах. Отоді-то подумалося: фашисти спалили до тла на тодішній Україні близько 260 сіл-борців, що чинили рішучий опір окупантам. Проте й досі не споруджено загальноукраїнського меморіала „розстріляним" селам, як ото Хатинь — у Білорусії. Зародилася ідея створити книгу-меморіал, своєрідний друкований пам'ятник.
Книга стане неспростовним викривальним документом людиноненависницької ідеології гітлеризму, водночас промовисто засвідчить живучість, незнищенність нашого народу, його невичерпну здатність до подолання, переборювання всіх бід і всіляких напастей. (Через кілька років письменник цим шляхом піде далі і пред'явить викривальні документи-звинувачення вітчизняним злочинцям).
Питання. Сучасний письменник і сучасність в творчості письменника. Митець і суспільство. Як ти це розумієш? Якою мірою в твоєму творчому і громадському житті втілюються ці поняття?
Відповідь. Сучасний письменник — це сучасний погляд на світ і своє місце в ньому, сучасні взаємини з людьми. Сучасний письменник — це наскільки твої задуми, думки, переживання співзвучні настроям доби. Тим-то коли я пишу і про реалізацію Продовольчої програми, і про мужність несмертних
наших батьків у Великій Вітчизняній — нітрохи не сумніваюсь, що пишу про сучасність. Кожен зокрема і всі заразом ми, письменники, творимо художній літопис сучасності. Високе й почесне завдання спонукає нас до високого професіоналізму. А що таке професіоналізм? Це — компетентність у всьому, за що беремося, і відповідальність за все, що робимо.
Істинну компетентність і відповідальність проявив письменник під час роботи над головною книгою свого життя в другій половині 80-х — на початку 90-х років XX ст.
Володимир Маняк і Лідія Коваленко підготували й видали в 1991 році унікальну і універсальну в своєму роді книгу обсягом 66 обліково-видавничих аркушів; 583 сторінки великого формату під назвою „33-й: голод. Народна Книга-Меморіал", На форзаці зазначено: „Пам'яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським тоталітаризмом у 1932—1933 роках; пам'яті тисяч українських сіл і хуторів, які щезли з лику землі після найбільшої з трагедій XX століття".
В книгу увійшла тисяча задокументованих розповідей очевидців, свідків великої трагедії українського народу, тих, що пережили голодомор, і були ще живі в другій половині 80-х років, в той час, коли В. Маняк з дружиною упродовж чотирьох років збирали матеріали до книги, що стала великим звинувачувальним документом проти сталінської системи терору і насильства над мільйонами безневинних людей. Матеріали в книзі згруповано згідно з адміністративно-територіальним поділом Української РСР початку 30-х років минулого століття.
Це сім областей: Вінницька, Дніпропетровська, Донецька, Київська, Одеська, Харківська, Чернігівська, а також Молдавська автономна республіка, що була тоді складовою Радянської України.
Тисяча страшних свідчень про спланований в Кремлі голодомор підкріплені розсекреченими архівними даними, прокоментовані істориками Володимиром Ткаченком, Миколою Трояном, Іллею Шульгою.
Крім того, що книжка відкривається ґрунтовною вступною статтею Володимира Маняка і закривається його не менш ґрунтовною, аналітичною післямовою, вона містить шість коментарів публіциста, що належать В. Маняку і розтлумачують, розкривають, як розгорталися людиновбивчі процеси в Україні, що уявлялася тиранові Сталіну небезпечною для форсованого здійснення будівництва соціалізму в Радянському Союзі.
Поряд із вступною статтею В. Маняка „Голод: Чому і як?" в книзі вміщено дослідження журналістки Лідії Коваленко „Духовна руїна". В цих двох аналітичних матеріалах доказово сказано, що в книзі мова не просто про голодомор, а про спланований диктаторським режимом геноцид українського народу. Підкреслюю: цей висновок на широкій доказовій базі сміливі й чесні дослідники зробили ще в радянські часи, задовго до того, я к Верховна Рада України визнала голодомор 33 геноцидом, а слідом за нею таку ухвалу прийняли багато країн світу, крім Російської Федерації, в закритих архівах якої більш ніж достатньо матеріалів про страхітливий, найбільший злочин комуно-фашизму проти людяності і людства в XX столітгі.
Володимир Маняк в передмові до книги-меморіалу чи не один з перших в новітній українській історії, спираючись на тисячу свідчень постраждалих, використовуючи розсекречені архіви, поставив питання руба: „Творцем геноциду під час другої світової війни проти слов'ян і євреїв у першу чергу називаємо Гітлера. І це вічне тавро нацизму. Але чомусь і досі сором'язливо промовчуємо, коли треба назвати великих предтеч Гітлера. За злочини в масових масштабах нацисти перейшли крізь Нюрнберзький процес. Злочини наших вітчизняних творців геноциду проти власного народу досі не дістали належної юридичної кваліфікації на підставі норм міжнародного права... Не шукаймо слів-замінників, називаймо речі своїми іменами. Геноцид є геноцид". Проблема залишається відкритою досі.
Двома абзацами нижче читаємо: „Світ знає Нюрнбергг, де сиділи на лаві підсудних гітлерівські злочинці проти людства і людяності. Підсудні чинили злочини проти чужих народів.
Але світ не знає процесу над злочинцями, які чинили катівську наругу куди більшого масштабу над своїм народом".
Лідія Коваленко, однодумець Володимира Маняка і вірний соратник в боротьбі за відновлення історичної пам'яті українського народу, в своєму дослідженні написала неоднозначно: „Біла пляма" нашої історії проступила кольором крові... Сталін підвів Україну до страшної Голгофи". Трохи далі йдеться про заховану за сімома печатями при радянській владі правду, яку й досі правонаступники катів українського народу, імпер-шовіністи, що прагнуть відновлення „единой, неделимой", намагаються будь що приховати або принаймні применшити. А ця правда вже „засвічена" в чесній книзі, перед якою меркне Дантове пекло: „Уздовж кордонів України, де вимирали цілі села, де живі не встигали ховати мертвих, де в голодному божевіллі люди доходили до канібальства, були виставлені щільні збройні заслони. А Лазар Каганович особисто подбав, щоб українських дядьків з торбами не впускали в поїзди.
Жодна жива душа не повинна була вирватися з уготованого їй пекла. То був відвертий геноцид щодо українського селянства — акція, за жорстокістю і розмахом співмірна хіба що з гітлерівськими злочинами проти людства, про які світ з жахом дізнається через кілька років". Страшні, бузувірські злочини диктаторського режиму тодішня кримінальна влада бралася відразу ж приховувати, замітати свої криваві сліди. Є десятки свідчень, читаємо в книзі, як органи ДПУ — НКВС змушували секретарів сільських рад переписувати або й знищувати жахливий реєстр голодних смертей 1932—1933 років. Особливій ідейній обробці піддавали селянських синів, призваних на службу до Червоної Армії. З книги-меморіалу ще 1991 році читачі мали можливість дізнатися про створені в армії спеціальні „санітарні" роти, де виснажених до краю українських юнаків спочатку в буквальному розумінні слова „ставили на ноги", після чого бралися за діло політруки, що втовкмачували новобранцям: будь-яка згадка про голод в Україні розцінюється як ворожий випад проти радянської влади. Минули роки і десятиліття, а „політруки" нікуди не ділися — ігноруючи історичну правду, деякі сучасні недоісторики мають нахабство заявляти, що ніякого спланованого голодомору не було, а розмови про геноцид ведуть українські націоналісти на догоду американцям, підігрують анти-російським настроям на Заході і т.п. Яке нахабство, який глум над пам'яттю семи з половиною мільйонів убієнних!
Цинічне нахабство політиків-фальсифікаторів історії переходить усякі межі: в Києві і Москві до сьогодні підступно діють людці, які наполягають на тому, аби українські підручники історії погоджувалися в Москві, там, де реабілітували білогвардійських генералів і триває тихий, повзучий процес реабілітації кривавого Торквемоди XX століття — Йосипа Сталіна, що в 1939 році у відповідності з договором Малотова-Рібентропа, пліч о пліч з Гітлером, розпочав у Європі другу світову війну. Там, де чекіст Путін захоплюється генералом Денікіним як справжнім патріотом Росії, тим генералом-„єдинонеділимцем", що під час громадянської війни трощив Київ. Новітні „політруки" діють більшовицькими методами, але не в ім'я комунізму, а задля відновлення на пострадянському просторі порядків, що культивувалися за часів тоталітаризму і царського самодержавства.
Д. Медведєв у відомому листі безпідставно звинувачував В. Ющенка в антиросійському курсі, заперечував геноцид українського народу силами більшовицької Москви. Він забув чи не знав, що Володимир Маняк аргументовано захистив апокаліптичну українську реальність ще в 1991 році.
Згадуючи про пережите під час голодомору-геноциду, Михайло Григорович Іванченко з села Гусакове на Черкащині в листі до авторів книги-меморіалу писав: „Відтоді душа моя почала сивіти". Ті сучасні політики в Києві і Москві, хто обілює криваві сторінки української історії часів тоталітаризму — це люди з мертвими душами, позбавлені совісті в будь-яких проявах — і в християнському розумінні, і в розумінні колись проголошеного морального кодексу будівника комунізму.
Володимир Маняк — син свого часу, формувався тоді, коли офіційно проголошувалось багато зовні красивих сентенцій і гасел. В зрілому віці як людина чесна і совісна, розпізнавши фальшивість політики комуністичної партії, зрозумів, що ідеали не мають нічого спільного з ідеологією, яка компрометує, по суті знищує високі ідеали. Швидко наступило прозріння, як тільки син секретаря компартійного райкому розпізнав велику офіційну брехню. Правда перемогла і відкрила Володимиру дорогу до великого творчого і громадянського подвигу — написання книги-меморіалу, яка увічнює його ім'я.

Доводилось зустрічатися, бачитися, говорити. Але на все життя запам'ятався мені Микола Вінграновський на сцені в Будинку кіно, високий, стрункий, з профілем древньоримського легіонера, коли читав свій вимовистий вірш „Вночі, середночі, хтось тихо". Це було 1986 року, на вечорі з нагоди 50-річчя видатного поета. Довгий вірш у його авторському виконанні не здавався довгим, він звучав і рухався, як могутня повноводна ріка, що притягувала і вабила, вела за собою. Тоді разом з поетом і артистом в одній особі, кажучи рядками геніального вірша, закарбувалося в душі: „І я відчув: так диха лихо, Так ходить лихо — Час прийшов". На сцені торжествував театр одного актора, режисером-постановником якого був сам виконавець головної ролі — Микола Вінграновський.
Він втілював українську трагедію і нездоланну велич в контексті історії, яку зумів виразити так, що тогочасні ідеологічні наставники недотумкали заглибитися в підтекст, не знайшли за що зачепитися. Контрапунктною у тому знаменитому вірші була строфа: Поет промовляв зі сцени Будинку кіно як повноважний посланець поколінь проминулих, сущих і грядущих, сповнений віри в животворящу силу українського слова, сповнений переконання, що:
Та я сказав: що хочеш, Часе,
Усе віддам тобі по край —
І юність, й молодості чашу,
Життя сьогоднішнє й вчорашнє.
Лиш Слова мого не чіпай.
Це слово людської надії,
Це слово крізь хрести і прах,
Крізь пил віків, усе в сльозах,
Пробилось, вижило, зоріє,
Горить у мене на вустах!
І воно, це слово, справді горіло на вустах Поета, які б літературні жанри він не обирав, до якої б тематики не звертавсяі в поезії, і в прозі. І в кіно головним героєм Миколи Вінграновського було українське Слово, що вміло воскрешати нашу історію, будити і зміцнювати наш дух, виступати в ролі архітектора й будівничого нового українського світогляду і світовідчуття.
В моєму сприйнятті важливе звучання. Голос, інтонація, звучання виникають знову і знову, коли перечитую той вірш.
Так повелося, що в спогадах про письменників, яких, на жаль, серед нас немає, автори меморіальних текстів не завжди згадують про творчість спогадуваного у взаємозв'язку з конкретними подіями і вчинками на його життєвій дорозі, а дехто обирає варіант: „я і класик", „ми з ним показали!".
Отож принагідно згадаю вражаючий епізод гідної поведінки Миколи Вінграновського під час його виступу 1963 року на філфаці Одеського університету ім. І.І. Мечникова. Він тоді, нова яскрава зірка поезії, прибув на факультет з групою молодих літераторів, що проходили семінарське навчання в Одеському будинку творчості письменників. Серед творчої молоді з ним прийшли на зустріч і виступили Василь Стус, Анатолій Бортняк та інші. Аудиторія уважна до всіх, коректно аплодує. І ось надається слово Миколі Вінграновському. Він читає свої вірші пристрасно, з таким запалом, що з кожного помаху його руки у такт віршованим ритмам, ніби іскри вискакують.
Микола ще стоїть на сцені, ще не вичерпався до кінця, як із першого ряду в залі піднімається професор Андрій Недзвідський і каже примірно таке: — Молодий чоловіче! Ви пишете: „Я — меч, я не слуга, а син народу..." Як це розуміти? Микита Сергійович Хрущов заявив, що він слуга народу і цим пишається. А Ви?.. В залі запала тиша. А Микола спокійно, не зачіпаючи „слугу народу" Хрущова, відповідає професору. З гідністю твердить, що він син народу на відміну від деяких фальшивих слуг, що не є синами народу. Зал оживає, вибухає аплодисментами.
Перші враження від сприйняття поезії — на все життя. Ніколи не забуду як 1962 року в Тернополі купив книжку Миколи Вінграновського „Атомні прелюди". На той час я був добре зорієнтований в світі поезії, знав напам'ять десятка віршів Сергія Єсеніна. Читав з інтересом молодих московських поетів Євг. Євтушенка і Андрія Вознесенського, були мені близькі вірші одеситів В. Гетьмана, Є. Бандуренка, В. Домріна та І. Рядченка. Але „Атомні прелюди" перевернули уявлення про істинну поезію та її призначення, особливо „Прелюд №13" з його всеохопними рядками: „І, кинувши на небо власну тінь, Я встав з колін і небо взяв за зорі". В колі молодих тернопільських поетів, серед них Борис Демків, Георгій Петрук-Попик, Олександр Бугай, які також захоплювалися Вінграновським, космічна тема в його творчості сприймалася як талановито вражене захоплення перемогами космонавтів. І тоді, і в подальші роки, коли вийшли у Поета нові книжки, процитовані рядки я сприймав і сприймаю набагато ширше: як возвеличення Людини, людських можливостей.
У віршах першої ж книжки, таких, наприклад, як „Двадцятий прелюд", „Український прелюд", „Вогненна людина", „Прадід" мова не тільки і не стільки про сучасність.
Поет з перших кроків у літературі постає перед читачем не як „слуга, а син народу". Недарма третій розділ, найбільший за обсягом, називається „Чуєш, Дніпре мій!". Усе, що перетворював у Слово Микола Вінграновський, чи напряму чи в підтекстах, нюансах і відтінках, усе стосувалося України, було перейняте думою, переживанням, болем за долю українського народу, було складовою його плоті і крові. І не тільки в грандіозному україноцентричному вірші „Ніч Івана Богу-на", а й в ніжному, запечаленому, сповідальному „Цю жінку я люблю. Така моя печаль" Поет писав про найголовніше в його житті — про свою багатостраждальну Батьківщину, неповторно висвічував свою українську душу.
Сором'язливий, запечалений лірик Леонід Талалай в передмові до книги вибраних творів Миколи Вінграновського, що вийшла в серії „Бібліотека Шевченківського комітету", пише: „Переважна більшість пізніших віршів Вінграновського написана, за висловом Блока, як перед Богом, без оглядання на будь-які ідеологічні доктрини чи запити часу. Це не влаштовувало ні партійних ідеологів, що вимагали оспівування радянської дійсності, ні патріотично настроєної інтелігенції, що зачитувалась його ранніми поезіями і бачила поета лише на коні і з шаблюкою в руці". Це так і не зовсім так. Микола був людиною свого часу, а в тому часі, як постав україноцентричним поетом, таким і залишився упродовж усього творчого життя.
Інша справа, що він не повторювався, не використовував тих аксесуарів у віршотворенні, шо максимально використав в молодості.
Осмілюся зацитувати повністю невеликий вірш, написаний через 21 рік після виходу „Атомних прелюдів":
Може бути, що мене не буде,
Перебутній час я перебув.
Але будуть світанкові губи
Цілувати землю молоду.
І моєю літньою судьбою
На Поділля, Галич і на Степ
Карим оком, чорною бровою
Ти мене у серці понесеш.
Погойдаєш, вигойдаєш, вивчиш —
І на вік, і на єдину мить —
Біля себе, вічна і всевишня.
Знов научиш жити і любить.
Цей вірш не просто про любов до жінки. Микола тут „не на коні і з шаблюкою в руці", але той самий, що в „Українському прелюді", в багатьох інших віршах з „Атомних прелюдів". Він не міняється, як вічний „Дух, що тіло рве до бою..." Інша справа, що більше не робить прямих реверансів у бік компартійного агітпункту, як це було, скажімо, у вірші, що відкривав його книжку, видану у „Дніпрі" 1971 року:
На хвилях полощуться лози, як дим...
Прокинулись люди в хвилину пізню...
Підвівся козак за столом золотим,
Столом золотим комунізму.
Чому він так написав? Не лише тому, що так незрідка писали до нього П. Тичина, В. Сосюра, М. Рильський, налякані „розстріляним відродженням" української культури. Тут є світоглядний аспект: ідея і політика, ідеологічна практика не співпадають. Ідеологічні вожді в Союзі скомпрометували комуністичну ідею, починаючи від першого терориста Леніна-Ульянова, який сказав: „Чем больше расстрелов, тем лучше для революции", до супер-терориста Сталіна-Джугашвілі, за яким числиться кривавий голодомор-геноцид в Україні і 40 мільйонів людей, замордованих в ГУЛАГу. І до Брежнєва, Андропова, Черненка... при них, при їхній ідеологічній практиці ідея була доведена до маразму і згасла, і перестала світитися в літературі. Але все це нам не дає підстав зневажливо ставитися до письменників, які колись ще покладалися на ідею, вірили в неї, або використовували її як громовідвід чи бронежилет, щоб вижити і писати саме те, що їх найбільше хвилювало у житті. Так і в творчості Вінграновського склалося від початків, коли він бачив:
Останній міст проплив удалині,
Колеса змащено росою голубою —
І Київ на Богдановім коні
Пливе навстріч Дніпровою водою...
Бачив і відчував до останнього, в 2003 році:
Країно чорних брів й важких, повільних губ,
Темнавих губ, що їх не процілуєш.
Як тепло ти лежиш, як тепло ти німуєш,
І понад нами місяць-однолюб.
Його любов до життя, до природи, до риболовлі серед чарівної природи була невіддільною від любові до України.
Країно чорних брів й важких, повільних губ,
Темнавих губ, що їх не процілуєш.
Як тепло ти лежиш, як тепло ти німуєш,
І понад нами місяць-однолюб.
Його любов до життя, до природи, до риболовлі серед чарівної природи була невіддільною від любові до України.

Підсумкова книжка Михайла Ткача „Струна" (2002 р.), куди автор включив все найкраще з творчого набутку і, звичайно, тексти нами улюблених, широко відомих пісень, відкривається віршем, на який свого часу я не звернув особливої уваги:
Життя моє бринить мені струною
Між двох вершин — початком і кінцем,
І смерть моя народжена зі мною,
Як і життя — дарована Творцем.
Во плоті вселюдській неперебутна,
Як антисвіт основ мого єства,
Мов тінь, вона на доторк невідчутна,
Блаженствує по праву божества, —
так починався вірш, в якому поет відчував неминуче в своєму житті, заявляв про підсумки і звітував перед собою і людьми про сподіяне на земній дорозі й певною мірою давав оцінку зробленому:
Відміряне боронячи в двобої,
Життєву я наструнюю струну,
Щасливий з того, що в ім'я любові
Життю складаю золоту ціну.
Думаю, Михайло не тільки склав життю „золоту ціну", він сповна відчув неповторний смак життя. Ми дружили, часто зустрічалися упродовж десь біля сорока років. Я виступав у палаці культури „Україна" на багатолюдному вечорі-концерті з нагоди 50-річчя Михайла Ткача, так само — з нагоди його 60-річчя. В одній автомашині, де був за кермом Михайло, їздив я з дружиною Аллою, а поряд сиділа його жона — незабутня Люся, на 80-річчя батька поета Миколи, який, до речі, прожив 92 роки. Свято відбулося в селі Лукачани Чернівецької обл., на просторому селянському дворі — грандіозне застілля.
Море тостів призабув, а море пісень досі пам'ятаю. Пощастило також мені сидіти в залі палацу „Україна" на вечорі з нагоди 70-ліття... До чого я це називаю-перелічую? Нєсть числа нашим спільним учтам і розмовам. Життя Михайла Ткача цілком вписується у крилатий вислів: „Свято, що завжди з тобою".
Пам'ятай про смерть! — казали древні. А ще більше пам'ятай і подбай, ким ти будеш, що від тебе залишиться після смерті! — уточнюю при нагоді.
Запам'ятався один з найкращих в моєму життя, дзвінкоголосий липневий вечір в селі Тишківці Городенківського району на Івано-Франківщині, наповнений по вінця піснями Михайла Ткача. Це було десь на початку 90-х років минулого століття.
Щойно закінчилося велелюдне святкування 100-річчя постановки в цьому дивовижному селі дитячої опери М. Лисенка „Коза-дереза", відкрили музей знаменитої родини Шухевичів, що дала українському народові духовних пасторів і героїв національно-визвольного руху. Михайло Ткач і я брали участь в цих торжествах, виступили на багатотисячному мітингу і, певна річ, були запрошені на святкову вечерю. „Урочисте засідання" розпочалося за традиційним сценарієм: місцеве начальство проголошує тост за гостей з Києва, дякує їм за те, що приїхали, незважаючи на велику зайнятість; столичні гості небезпідставно величають господарів, піднімаючи на їх честь гостинно наповнені іскристі фужери. Все як належиться у порядних, вельми уважних людей вузького кола. Коли це Михайло каже мені, штовхаючи під бік шампуром:
— Чуєш, десь тут поряд співають? Гайда підемо до людей?
— А ми де?
— Ми з людьми, навіть з гарними! Але ходімо до тих, що співають.
Пішли. Виявляється, зовсім недалеко від „засідання" організаторів свята вечеряє кілька десятків його учасників, головним чином артисти-аматори з міста Городенка. Вони впізнали й прийняли нас у свою компанію. Заспівали „Марічку" — як своєрідне вітання й освідчення Михайлові Ткачу. Далі лунали
„Ясени", „Ой, висока та гора", „Прилетіла ластівка", „Сніг на зеленому листі". Михайло вставав з-за столу, зворушений, кланявся громаді, дякував. А розспіване товариство підхоплювало нову Михайлову пісню, далі ще одну, другу, третю, четверту...
Михайло вже довший час не присідав. Стояв і, певно, опинившись в емоційному вирі своїх пісень, мимоволі диригував, водночас продовжуючи співати разом з тим стихійно утвореним зведеним хором.
Я час від часу поглядав на розпашілого, збудженого Михайла і зауважив момент, коли у нього якось волого заблищали очі, далі скотилася щокою сльоза. Думаю, то була мить щастя, мить неповторної радості творця, який долею випадку опинився поміж незнайомих людей і, несподівано поєднаний з ними своїми піснями, підсвідомо збагнув, що його почуття переповнили їхні душі й повертаються до нього, збагачені, відроджені, ніби повертають поету давно пережите.
Виникає питання: в чому творча загадка поета? Чому пісні Михайла Ткача набули такої широкої популярності, а люди, співаючи на родинних святах, у колі друзів, під час відпочинку, незрідка гадають, що то народні пісні?
Не лишай так скоро
Мого двору, ластівко,
Ти, холодний вітре, не тривож села,
Дай упитись ласкою,
Дай нажитись казкою,
Та не дай зазнати літа без тепла.
Очевидно, секрет не тільки в тому, що талановиті композитори написали таку музику на вірші поета, яка органічно зливається з текстом, музично „прочитує" зміст поезії і вияскравлює художньо-виражальні засоби. Багато важить сама природа творчості Ткача, духом своїм близької до народного життя, а в деталях, емоційних акцентах зосередженої на його святощах: любові до батька й матері, до рідного краю; зосередженої на красі взаємин між хлопцем і дівчиною, чоловіком і жінкою. Людина знаходить у пісні те, що нею втрачено, або через пісню підсвідомо заклинає себе будь-що зберегти вогонь душі, не розтринькати свого кохання, аби не „зазнати літа без тепла". М. Ткач доказав своєю творчістю: все геніальне — просте, хоча не все просте — геніальне.
Колись поет сказав, звертаючись за благословенням до рідної землі: „Все, що прекрасне в тобі, наче небо погідне, Я берегтиму, як долю свойого життя". І видно, що зберіг, судячи з написаного, з яскравої творчості, де в тій чи тій формі Слово стоїть на сторожі народної моралі, неубутних цінностей і традицій, вироблених народом упродовж століть. Саме тому, на мій погляд, творчість М. Ткача міцно оперта на фольклорну, на народно-пісенну традицію, будучи цілком самодостатнім явищем української літератури.
Швидко промайнули дні і роки з того часу, як у присутності батька й матері, в колі композиторів і письменників ми вітали Михайла Ткача на родинних святах, під час ювілейних застіль співали його пісень, наче пили цілющу воду з криниці у рідному селі. Що поробиш? —
...За селом прокричали лелеки
І холодний, як лід,
Залишили на обрії слід.
Час минає, але все, що талановито закарбовано в слові, залишається з нами, а дещо, варто сподіватися, залишиться після нас. Залежно від того, з яких криниць ми пили воду в дитинстві.
Якось Михайло Ткач перебирав картоплю на кагатах у селі Новоселиця по сусідству з його рідним селом в Чернівецькій області.
—Ви, певно, приїжджий? — заговорив допитливий чоловік, кинувши в своє відро чергову пригорщу добірних картоплин.
— Так, я киянин, але родом з села Лукачани.
— А ким там у столиці працюєте? — ревниво спитав незнайомець.
— Учителем, — збрехав правдивий поет.
— Гай-гай, учителем у самому Києві! — роздумує вголос заздрісник. — І що там є у тих Лукачанах?... Чи вода якась особлива, чи повітря?.. Звідти ж вийшло багато лікарів, учителів, є кандидати наук, один журналіст, навіть один поет, чиї пісні співає уся Вкраїна!
Поет, перебираючи картоплю, яку закупив до Києва на зиму, скромно промовчав.
Справді, Михайлові пісні упродовж кількох десятиліть, як ним оспівані качки, летять над Україною. Хто не знає пісень Ткача? Хіба що глухий до поетичного слова (чи оглушений рок-металом), хіба не здатний піднятися на крилах пісні до неба або принаймні вище власної хати, щоб згори побачити нашу прекрасну землю, очистити душу у вільному пісенному польоті понад лісом, річкою дитинства і полем, яке орали з діда-прадіда твої кревні, захищали мечем і словом воїни і лицарі духу.
Хто читав баладу Михайла Ткача „Скрипка", той не міг забути її драматично-романтичного змісту. Гуцульський хлопчик, зачудований грою мандрівного музиканта, просить: „Тату, купіть мені скрипку, Пісню я дуже люблю". Батько не годен задовольнити синове заповітне бажання, бо то були важкі часи життя буковинських селян. Не маючи змоги купити синові скрипку, він її намалював.
Через багато років, коли гуцул збудував нову хату, а стару завалив, знайшлася почорніла дошка з намальованою скрипкою.
Намальована скрипка мовчала, Наче мрія чиясь нездійсненна. Страшно подумати. Скільки скалічених доль, скільки талантів не розкрилося, скільки митців поглинуло небуття „на нашій — не своїй землі..."
Михайло Ткач народився на Буковині, в тому самому краю, де не здійснилася мрія гуцульського хлопчика з балади „Скрипка".
Муза Михайла Ткача — його заповітна скрипка — не ілюзорна, не намальована, її струни бринять на повну силу, як за життя, так по смерті поета, з-під її легковійного крила розлетілися пісні по всій Україні і сягають за далекі небосхили, де також є добрі люди, що шанують і люблять наше слово, нашу пісню, яка „не вмре, не загине".
„Чуєш чи не чуєш, чарівна Марічко?" — пісні Михайла Ткача звучали і звучать в радіопередачах, в концертах професійних і самодіяльних колективів, виконуються видатними солістами й аматорами, їх співають у товариському колі, на сімейних торжествах, співають на вулиці... А це найвища оцінка — це народне визнання.
Немає сумніву, що такі пісні на вірші Михайла Ткача, як, скажімо, „Ой, висока та гора", „Ясени", „Прилетіла ластівка" та багато інших і за формою, і за дивовижною тональністю, і, головне, по духу близькі до народних пісень. Зрештою, здобувши велику популярність, вони вже стали народними і, сподіваємось, назавжди залишаться в народі. Використовуючи рядок із Ткачевої пісні, маємо підстави сказати: — Повторись у віках!
Поезія Михайла Ткача всім своїм ладом органічно зливається з музикою, яку натхненно творила до віршів талановитого поета ціла плеяда може найкращих композиторів-піснярів нової доби. Серед них насамперед Платон Майборода, Олександр Білаш, Ігор Шамо, Ігор Поклад...
Музичні крила підносять поезію Ткача до високих небес духовності нашого народу, який здатний за всіх історичних обставин народжувати і плекати таланти, який вміє любити й оберігати таланти, бо знає, що вони — його совість і безсмертя.
Михайло Ткач був людиною багатогранного обдарування: насамперед поет-лірик, автор книжок віршів „Йдемо на верховини", „На перевалі", „Житній вінок", „На смерекових вітрах", „Пристрасть", „Повернення", „Крок за обрій", „Небо твоїх очей"... В 2002 р., до 70-річчя поета, побачила світ солідна за обсягом книга його найкращих поетичних творів „Струна", куди також увійшли його знамениті пісні — від „Марічки" до „Сніг на зеленому листі" і „Ясени".
Перечитую давно вподобані поетичні тексти як самодостатні поетичні твори і звучить мені музика, оживає знайома і дорога серцю мелодія. Відбувається це тому, що в даному разі слово і звук — єдине ціле: пісні М. Ткача, як сказав видатний поет і також знаменитий пісняр Д. Павличко, є „зразком єдності індивідуального і народного начал".
Кінодраматург, автор численних сценаріїв, як художніх, так документально-публіцистичних фільмів, прозаїк. Але він передовсім творець кількох десятків пісень, які давно знають і люблять в народі. На вершині життя поет мав щастя переживати час повного розквіту свого таланту і всенародного визнання.
Він мав право сказати словами іншого великого поета: „Я дійшов свого зросту і сили, я побачив ясне в далині". Він ще міг багато написати, успадкувавши потужний генетичний запас свого батька-довгожителя. Але не судилося.
Незабутній Михайло увійшов в українську культуру і залишається в ній як задушевний лірик, що вмів писати про глибинні людські почуття. Поки деякі його колеги „поеми ткали", яких ніхто не читав, поки деякі віршарі-текстовики розслинювали замацаними і злинялими епітетами тему „кохання до світання", Ткач привертав нашу увагу до білого снігу на зеленому листі, нагадував, що батьківщина починається з батьківського порога, а мати — понад усе в житті.
Михайло як істинний поет наново відкривав для нас просте і вічне, вчив цінити і любити життя незалежно від пори року', безвідносно до того, яка політична погода за вікном батьківської хати.
Герой поезії Михайла Ткача — людина на всі часи, чиє коріння в минулому, а погляд звернений у майбутнє. Ця людина твердо стоїть на рідній землі і почувається невід'ємною часткою свого народу у красивому, вічному, як буковинські Карпати, світі, що сам себе захищає своєю невмирущою красою.
Найкращі його пісні — як новели із викінченим сюжетом, із емоційною, розмаїтою драматургією почуттів, із небуденною, часом загадково-романтичною людською долею, що уявляється чи розкривається в контексті історичного процесу, міжлюдських відносин у суспільстві, яке більше залежить від народних традицій, народної моралі, аніж від перемінної, скороминущої влади.
Любив і люблю Михайла Ткача за його щедру романтичну вдачу, що залишилася в піснях, за душу відкриту перед рідними й друзями, перед далекими і близькими людьми, перед Україною і цілим світом людських тривог і надій.
Немає сумніву: якщо пісня — душа народу, то вона не в меншій мірі —душа її творця, дзеркало духовності національної спільноти, що живе і буде жити з такою піснею.

Нічого випадкового немає ні в цьому білому світі, ні в тому, що талановито написано про цей світ. Не випадково також один з віршів давнього сумного циклу Василя Юхимовича „Коли не обізветься мати" і його славетну пісню поєднує, ніби сповиває, образ льону. „В зорі синім, як цвіт льонів, Скільки згасло добра й скорботи!" — з такою думкою поет востаннє побачив свою матір. „А льон цвіте синьо — синьо, А мати жде сина — сина..." — так на всю Україну заспівав поет про красу рідного краю. Життя і смерть постають на вічному тлі незнищенної краси Вітчизни, що, зрештою, заперечує смерть. Краса тут виступає втіленням
безсмертя роду і народу.
У Василя Юхимовича великий творчий доробок. Він давно й успішно виступає в багатьох іпостасях і жанрах. Його знають і шанують в Україні як поета — лірика, поета — пісняра, поета — гумориста і сатирика. Пісні на вірші В. Юхимовича вже кілька десятиліть звучать на милих серцю поета просторах України і за її межами, там, де живуть українці, і на крилах українських пісень вигойдують свої душі, повертаючись в уяві, а останніми роками все частіше і в реальності, до благословенного краю своїх батьків і предків.
До мелодійних віршів В. Юхимовича в різний час звертаються відомі композитори П. Майборода, О. Білаш, С. Козак, І. Шамо, І. Сльота, А. Пашкевич, Р. Скалецький, Я. Цегляр, А. Філіпенко, К. Мясков та інші. Його пісні бере у свій репертуар, записує на радіо й на грампластинки знаменитий хор імені Григорія Верьовки, охоче підхоплюють їх популярний Поліський ансамбль пісні і танцю „Льонок", хор українського телебачення і радіо. Перейнята духом народних традицій і чеснот, щедрою любов'ю до Батьківщини багатюща пісенна творчість талановитого подолянина привертає увагу народних артистів Діани Петриненко, Анатолія Мокренка й Раїси Кириченко, уславлений квартет „Явір", а за ними, за ними!.. І тріо бандуристок — народних і заслужених артистів Київської філармонії, численні самодіяльні художні колективи, солісти ансамблів, індивідуальні виконавці. Нєсть їм числа, тим професійним митцям і аматорам, що в озвученому слові Василя Юхимовича впізнали , відчули й полюбили народну душу і понесли її до різних верств населення, у народні глибини, звідки вона й постала. Пригадую, вкінці 70 — х років, під час Днів літератури на Рівненщині, перший секретар обкому партії, розповідаючи письменницькій делегації про надбання й особливості підвладного йому краю, говорив з гордістю, що у них ледь не всі співають „А льон цвіте", і це, мовляв, позитивно впливає на збільшення урожаїв льону. Висновок робився напряму: ось як треба писати, товариші списателі, щоб забезпечувати зв'язки літератури з життям народу.
Жарти жартами, а я тоді по-доброму позаздрив Василю Лукичу, якого знаю як поета ще із студентських років, з його першої книжечки „Матері", що побачила світ 1955 року.
Стихійне ліричне начало, сповідальна щирість і природність поетичного вислову виразно окреслились у В. Юхимовича на першому ж таки кроці в літературу, що був помічений, як дізнавсь я пізніше, визначними тогочасними письменниками Андрієм Малишком і Остапом Вишнею, тепер уже класиками нашої літератури.
До читання збірки В. Юхимовича „Матері" мене прилучив однокурсник на філфаці Одеського університету, нині відомий поет — Валентин Мороз, який сам тоді щодня гриз олівці над зошитами, що були помережані кривуляками завіршованих рядків, і мене всіляко підбадьорював до цього, як здавалось мені, безнадійного заняття. Валька з притаманною йому настирливістю припрошував послухати вірші із щойно купленої ним книжечки і, не чекаючи згоди , голосно декламував, вимахуючи в такт рукою „...я б зірвав динамітом Цю тишу гнітючу в кімнаті, Щоб вернути наш мир, Не затишшя, а дружбу вернуть..." І тут же коментував, не дочитавши до кінця: „Ти дивись, як здорово!" ...я б зірвав динамітом... „Уявляєш?" І далі читав, захлинаючись словами якогось Юхимовича: „...хоч носи на руках, як дитину, заплакану душу..." І знову вигукував: „Ти не уявляєш, Петре, як це здорово!" — „Не уявляю, бо у Єсеніна краще", — навмисне дражнив схвильованого Вальку, що бризкав на мене іскрами із-за незграбних окулярів.
Насправді вірші незнайомого автора мені сподобались і пройняли експресивністю і непідробним смутком. Чужий біль переливався в юну душу й спонукав задуматися над сенсом і цінністю життя. Вірші про матір, про нещасливе кохання, пронизані болем невідворотної розлуки, відкривали мені, літературному початківцю, таємничі можливості поетичного українського слова, виявляється, як, обожнюваного мною Єсеніна, спроможного впливати на стан душі, принаймні міняти настрій і налаштовувати на серйозні роздуми.
Через десятиліття, гортаючи книжки вибраних творів В. Юхимовича, що виходили у видавництві „Дніпро", я натрапляв у них на давні й нові поезії, так би мовити, родинного циклу, уважно перечитував,і, здавалося, ніби повертаюся в незабутий мною стан близького співпереживання, пізнаю власну селянську долю. В усякому разі такі вірші, як „Не добіг. Неживу застав", „Плаче краплями стріх весна", „Рідні стежки і стовпи провожаті", „Зринув спогад хмариною горя", „Батько" та інші — це, на мій погляд, морально — етичне начало, а може, духовна основа всієї творчості поета, що на всіх її етапах, фігурально кажучи, зігріта родинним вогнищем.
Та й недавня книжка „Без тебе з тобою", видана „Просвітою" 1997 р. і цілком присвячена пам'яті дружини, також підтверджує моє припущення щодо витоків і джерел поетичної енергетики цього прецікавого і цілісного за світовідчуттям і світобаченням письменника. Його сокровенні монологічно — сповідальні тексти завжди засвідчують очевидне: поезія хвилює тоді, коли йде від пережитого людиною і тримається правдивого, природно вираженого в слові почуття, все інше — справа літературної техніки і творчого досвіду.
Відомо, що в українських селах зазвичай колись не відзначали днів народження, тому раніше мало хто навіть з найближчих родичів знав дату народження сестри чи брата, а тим паче — батька чи матері. Була традиція святкувати за церковним календарем день ангела, в тій чи тій формі пошановуючи „іменинника" в зв'язку з церковним відзначенням великомученика, святого праведника або апостола, чиїм іменем тебе охрещено. Нічого дивного не було в тому , що про власне день народження забували або згадували вряди — годи... І ось вірш про матір, пов'язаний з цією традицією, де особливо вражають три строфи: „Ми в небі навчились літати, Вивчали й заморські краї, А в неї не встигли спитати, Коли ж іменини її? Ростила аж п 'ятеро мати і все пам'ятала одна, А нам і в п'ятьох не згадати, Коли ж народилась вона... Журилася нами й гордилась, Боліла дітьми і жила. А може, вона й не родилась, А зроду на світі була?!" Отож думка майже на рівні констатації очевидного розгортається дуже просто аж до останніх з процитованих двох рядків: „А може вона не родилась, А зроду на світі була?!" Простота, що перевершує складність погляду на життя в усій його розмаїтості й непередбачуваності. В цьому вірші, серед інших начебто й непримітному, образ матері постає в космічних вимірах, набуває божественних ознак тієї сили, на якій тримається (чи воістину тримався раніше) український світ, українська віра й мораль. Це, як мені уявляється, центральний образ поетичної системи Василя Юхимовича, навколо якого, мов навколо сонця, обертаються всі інші образи — планети. Саме звідси освітлюються й сюди тяжіють найбільші ліричні цикли В. Юхимовича „Нагадаю піснею" і „Весільний вінок" (попередня назва — „З весільних пісень"), вміщені у „Вибраному" 1984 р., і ближча до нас в часі, вже згадувана, пронизливо лірична, філософська книжка „Без тебе з тобою", і зовні досить заангажована збірка „Чорно — білі листівки", видана 1972 р. після перебування в США. Все це триєдине: мати — Україна — рідне слово. А звідси лірична пісня й усміхнений гумористичний погляд на деякі аспекти життя, що було й залишається джерелом поезії, але водночас у численних потворних проявах відкидає і нищить поезію. Недарма в доробку поета помітне місце займають дотепні, іронічні вірші, низка сатирико — гумористичних книжок. В циклі „Коли не обізветься мати" , що увійшов до книжки вибраних поезій „Подорожник" видавництво „Дніпро", 1974 р.), крім уже сказаного про вірші, так би мовити, родинної тематики, не можна не помітити одного важливого, та навіть універсального образу В. Юхимовича — образу материнської (отчої) хати, що має різне смислове й символічне навантаження залежно від контексту. В одному випадку „... усе село у столітню зійшлося хату", коли мова про місце довічного прощання, в іншому, коли мова про місце довічного спочинку, — „З золотої соснини — дно, З золотої соснини — вікно... Не загляне ніхто в вікно, В домовину глуху довіку". Є вірш, де, треба гадати, від імені сина говориться про „новий дім" матері та постіль у ньому, про те, як їх „убрати" і як їх „послати". Алегоричний образ розгортається у фольклорній традиції і вивершується, як і належить в такому разі: „Покладу ж вам на вічний строк Трав шовкових і м 'яти — рути, Щоб подушка, як наш садок, Пахла й там, де нема зірок, Як наляже земля на груди".
Сторінкою далі „отча хата" й „хата"-домовина опиняються поряд, витворюючи багатоплановий образ, який вміщає і любов до Батьківщини, і пам'ять роду, і всеосяжну селянську (читай — українську) філософію життя на землі, з її високоморальними принципами у відносинах батьків і дітей, неубутною турботою матері про дитину, шо постійно супроводжує (веде за руку!) дитину свою від народження до смерті, навіть тоді, коли мати говорить з нами, опинившись за вічною межею:
В'ється стежина до отчої хати,
Неню б мені про билинку спитати,
їй би признатись: тут рідко буваю,
Юності квіти, на жаль, забуваю.
— Мамо! — гукну, — і розквітне барвінок,
— Мамо! — і вийде вона з домовини,
Вийде, бо знає: хоч виросли діти, —
Треба їх, треба за руку водити.
Неспроста в останньому вірші збірки „Чорно — білі листівки", не такої вже одновимірної, як писав свого часу режимний критик, що знайшов у ній тільки „вміння поета бачити, сприймати, аналізувати капіталістичну дійсність з висоти нашого соціального досвіду", виникає і звучить могутнім заключним акордом образ отчої хати — як поклик і символ Батьківщини, містке вираження всього того дорогого серцю поета, без чого він, відколи себе усвідомив, не міг би ні жити, ні творити.
Бувайте. Газуйте і дихайте, Штати,
Одягнені в мармур, манаття і шати.
Все ваше — здобутки-висоти і вади...
Не я вас одкрив, не мені закривати.
Ще знімка придбаю за вашу монету —
Й додому, немовби на іншу планету!
Я ладен бігцем, як деркач, докульгати
Від Білого дому до білої хати.
Хто й досі наполягає на виключно антиамериканському пафосі „заморських" віршів В.Юхимовича, нехай задумається над розважливим і мудрим рядком у цьому вірші: „Не я вас одкрив, не мені закривати" . А хто запам'ятав множество раз обкурений фіміамом послужливих критиків рядок Б. Олійника „Від білої хати до Білого дому", то нехай зважить на те, що книжка В. Юхимовича „Чорно — білі листівки" вийшла у видавництві „Молодь" 1972 р., а Б. Олійник побував у США кількома роками пізніше, звідки й „привіз" талановито трансформований поетичний рядок, поставивши білу хату поперед Білого дому. Як щось вище над нижчим. А може, є ще третій автор цього вікопомного двоповерхового рядка? Чого не знаю, про те не пишу.
Окрім книжок, про які так чи інакше вже згадувалося в цій статті, з-під пера В. Юхимовича впродовж його довгого й плідного творчого життя вийшли такі примітні, не обділені увагою активної читацької громадськості й не завжди належно оцінені літературною критикою книжки, як „Не пройду стороннім", „Вікно у світ", „З клекоту літ", „Зоряна балада", „Юності цвіт", „Ровесники гроз", „Кличу перепілку". Це переважно лірики, інтимна і громадська, мелодійні „традиційні" вірші, витримані у відпрацьованих віками літературних і фольклорних формах української поезії. Певно, цей пласт доробку поета запримітила божественна співачка Діана Петриненко, коли казав про те, що Василь Юхимович „любить глибоко поетичну, щиру й неповторну мелодійну народну пісню й добре знає ціну образного й мудрого слова пісенного" . Власне, в цьому ж ряду стоять збірки його пісень „Щедрий вечір", „На Поділлі — весілля", „Нагадаю піснею" та „Серпанкова зоря". Без перебільшення можна сказати, що лірико — пісенний набуток одного Василя Юхимовича складає духовне багатство у кілька разів більше, ніж те, яке нині має за душею чортова дюжина новоспечених заслужених діячів мистецтва України. Не дивно! Як і раніше, наша державна влада, що вже восьмий рік прикидається українською, відзначає письменників і митців, та й представників інших сфер людської діяльності, часто-густо не за реальні заслуги перед Україною, а за заслуги перед чиновною челяддю, корпоративними кланами і регіональними „авторитетами", які стартували на хребті романтичної націонал — демократії і доскочили високих державних посад у Києві, щоб розподіляти і владарювати. Ні вчора, ні сьогодні не обласканий можновладцями, В. Юхимович не лізе їм в очі, але залишається на видноті у тієї частини українського суспільства, що ніколи не забула, хто ми такі, чиїх батьків ми діти. Гадаю, що життєву й творчу рівновагу допомагає йому утримувати добра усмішка, вроджене почуття гумору, яке помітив ше Остап Вишня. Це зафіксовано в передмові П. Моргаєнка до книжки „Подорожники", Київ, 1974. Відбувається нарада молодих літераторів республіки, авторів перших книжок. На одне з засідань прийшов Остап Вишня, щоб познайомитись з новою порослю, послухати гумористів і сатириків. Учасник наради Василь Юхимиович щойно дебютував збірочкою ліричних віршів... Довелося читати гуморески. Остап Вишня захоплено слухав. І те захоплення не було хвилинним, скороминущим. У статті „Молоді сатирики", опублікованій по тому в одній з молодіжних газет, він писав: „З якими оригінальними, карбованими, сміливими, дотепними і розумними віршами виступив Василь Юхимович. Цілком сформований поет, зі своїм, тільки йому притаманним почерком". Слід зазначити, що тодішній молодий „цілком сформований поет" в подальшому професійному розвитку не підвів свого великодушного „благасловителя" і по-вишневому усміхненого „хрещеного батька" в сфері сміхотерапії та голкожарто-вколювання. Неспростовне підтвердження цьому — видані в різні роки книжки гумористичних віршів „Який Яків — така й дяка", „Весілля з квитанцією", „Євангеліє від Лукича", „Виводок жартптиці", „Імена не дивина" та журавлині ключі публікацій сміховиробництва в періодиці.
Не все, що написано сьогодні, — сучасне. У Василя Юхимовича знаходжу вірші 30-40 — річної давності, ліричні чи гумористичні, читаю їх із задоволенням, і сприймаються вони так, наче написані в наші дні. Стикаємося з істиною, яку точно виразив поет в одному зі своїх „четвериків":
Про сучасність чути там і тут,
А того ще, мабуть, не збагнули,
Що вона в трикутнику — той кут,
Де з майбутнім сходиться минуле.
Прискіпливий літературний слідопит, натрапивши в книжках В. Юхимовича на тематичні, ідеологічно забарвлені вірші, вигукне саркастично: — Невже наш розхвалений поет в минулій системі не бив поклони ідолам? — Не в більшій мірі, аніж його побратими, хто жив у тому часі, — відповідаю і уточнюю: — Поклони бив, але лоба не розбив, зберіг талант і здатність переосмислити себе в новому часі. Зберіг свою серцевину, духовну суть.
Не зайве згадати, що красиву й гідну ходу В. Юхимовича на його творчій дорозі своєчасно помітили, крім згаданих вище класиків, і сказали добре слово про нього такі видатні письменники та їх сподвижники, як М. Стельмах, О. Гончар, П. Воронько, С. Олійник, давно небожителі нашої літератури, теперішня її окраса П. Загребельний, а також С. Козак, І. Немирович та ін. Всіх не перелічити, кому світили іскри вогню з творчого багаття В. Юхимовича, яке, слава Богу, не згасає протягом 44-х років, якщо за початок підрахунку умовно взяти рік виходу дебютної збірки поета. І нині сяйливо іскри з того живлющого вогню світять, хто знає, шанує і любить триєдиного Василя Юхимовича — поета-лірика, поета-пісняра, поета-гумориста і сатирика.
Журналіст з багаторічним стажем у минулому, В. Юхимович і нині не цурається суто газетних, публіцистичних жанрів. Про один з таких його виступів у 1980 р. відгукнувся Олесь Гончар, українець великої душі й духовний пастор нашої літератури в часи складні й унормовані „згори". Лист простенький, але суттєвий і повчальний. Сонячна частка великого чоловіка: „Дорогий Василю Лукичу! Я пережив „мить щастя", читаючи Ваше слово в „Радянській Україні". Ви підтримали таке важливе для нас мистецтво художнього читання і цю справжню Неонілу Крюкову, людину рідкісно обдаровану, що вражає красою і діапазоном своїх творчих можливостей.
Те, що Ви хотіли сказати, Ви сказали переконливо, кваліфіковано, з блиском. Мені приємно чути захоплені відгуки про це маленьке есе.
Тож — спасибі, вітаю від душі!
Ваш Олесь Гончар

Окремої статті заслуговує робота В. Юхимовича як майстра художнього перекладу, автора радіопередач про пісенні скарби нашого народу. Насамкінець спробую змалювати символічний портрет поета Василя Юхимовича, саме поета, використавши пару строф і кілька рядків з вірша „Верес" в його книжці „Кличу перепілку" (1995 р.). Перші два рядки стосуються портретованого лише наполовину: „Він наперед не п 'явсь ніколи — Не маків цвіт, не квіт — вогонь..." Другі два рядки стосуються повністю:
„Ми понад ним ішли до школи, А мов не бачили його". В наступних двох рядках — інформація до роздумів: „Ото його оселя скраю — Він обживає пустирі". Згадайте мої міркування навколо віршів про матір і співставте: „Вкрива, як матір, землю верес, Щоб їй не холодно було". І ще чотири рядки, які цілком „вмонтовуються" в мозаїчно-символічний портрет поета: „Чіпкий, добре чинить, Покривши піски-пустирі, Щоб краю отчого піщинок Не порозносили вітри".
Отже, прошу любити і величати!

1997 р.

Талановита книжка, що народилася за природними законами творчості, як і людина, що прийшла у цей світ, має своє обличчя, свою пропорційну статуру і свій пульс, співзвучний тому часові, в якому жили люди, що стали героями книжки. Такою можна беззастережно вважати повість-есе Олександра Бакуменка „Зодчий Слова", присвячену життю і творчості видатного українського письменника, лауреата Шевченківської премії Дмитра Білоуса.
Я особисто знав Дмитра Григоровича, був з ним у дружніх відносинах, читав його книжки, написані на різних етапах яскравої творчості цього невтомного довгожителя в літературі, тим не менше Олександр Бакуменко здивував мене і порадував новизною фактів і подій, творчих особливостей і секретів, особливо — їх освітленням, завдяки чому постать Дмитра Білоуса в моїй уяві стала ще величнішою і привабливішою.
Одне із ключових достоїнств повісті-есе „Зодчий Слова" в тому, що автор відтворює портрет свого головного персонажа в середовищі довоєнного покоління ровесників, таких, як Олесь Гончар, Григорій Тютюнник, Данило Бакуменко, Іван Чемерис, Михайло Пилипенко, інших тогочасних студентів, які пройшли тяжкі випробування в горнилі війни, сформувалися як українські патріоти і увійшли у велику літературу насамперед виразниками духу, морально-етичних цінностей і сподівань українського народу. Важливо підкреслити, що вчинки, поведінка і устремління Дмитра Білоуса та його сучасників подаються в книжці на тлі тогочасної дійсності в передвоєнну, воєнну і повоєнну пору, в складних обставинах унормованого радянською ідеологією життя, але все це подається так, що читач пересвідчується: попри соціальні ілюзії і самообмани, вони залишаються чесними і вірними синами свого народу, за всіх обставин залишаються самими собою, а людська душа у нормальної, духовно розвиненої людини не залежить ні від партійної приналежності, ні від політичної системи, в якій живе людина, що сповідує традиції свого народу, шанує заповіти батьків і предків. Неспроста у Дмитра Білоуса свого часу написалися рядки, процитовані в книжці, яку розглядаємо:
Як прислів'я чудове,
йде від роду до роду,
народ — зодчий мови,
мова — зодчий народу.
В книжці, де всі розділи до місця, взаємодіють, розвивають і доповнюють один одного, навряд чи варто окремо виділяти чи протиставляти у важливості той, або інший розділ.
І все-таки осмілюся це зробити, щоб зорієнтувати майбутніх читачів повісті-есе Олександра Бакуменка, якими їм дорогами йти, де слід зупинитися, подумати, оглянутися на своє життя, щоб зрозуміти, як формувався, зростав талант Дмитра Білоуса, чому і завдяки чому цей послідовний українець став таким, яким він став — визначним і неповторним. Саме з цією метою акцентую увагу на розділах: „Школа великої родини" (Про батьків і дітей Білоусів), „Старший брат" (Про брата Олексу), „Перші університети" (Літературна студія, викладачі, репресії), „Студбат" (Початок війни, добровольці, перший бій, поранення), „Вчитися літературі" (Київ: університет, початок літературної діяльності), „Ущипливе слово" (Сатира та гумор в творчості поета, перша книжка), „Мадарська вершина" (Родолюбіє, про успіхи в царині болгаристики), „Наставник „шістдесятників" (Про роботу з молоддю), „Побратими" (Білоус про Гончара, Бакуменка, Тютюнника та інших), „Безцінний скарб" (Класик і сучасність, проблеми дитячої літератури), „За Україну молюся" (Духовність. Церква, народні традиції, мова). Я умовно виділяю одинадцять складових книжки, тоді як їх аж двадцять п 'ять, тільки з однією метою: щоб читачі, зорієнтовані на основні віхи, ще з більшим інтересом в уяві пройшли сповнену випробувань і перемог довгу дорогу, позначену постійними пошуками і знахідками, яку пройшов усім перешкодам на зло Дмитро Білоус і піднявся на вершину, звідки добре видно незабутнє його життя, що триває після смерті, передовсім у поетичних книгах про мову і на захист української мови „Диво калинове", „Чари барвінкові" та „Безцінний скарб".
Олександр Бакуменко згадує про те, що він неодноразово чув від Дмитра Білоуса „про його найпершу школу — школу багатодітної родини, де старші діти доглядали менших, а щоденних побутових справ і роботи вистачало кожному члену сімейства на будь-яку пору дня і року". Автор повісті-есе приходить до висновку, що саме в родинному колі майбутній письменник навчився не цуратися ніякої чорнової роботи і саме тут пройшов школу людяності і збагнув, яке то щастя відчувати батьківське тепло. Цікаво, що його батько Григорій Миколайович залишив після себе історично осяжні записи про свій родовід у величезних зошитах, охопивши період, починаючи з 1790-х років, відтоді, коли заселялося Дике Поле.
Значить схильність до письменництва була ще у батька майбутнього „зодчого слова". Повністю ця родинна схильність проявилася у старшого брата Олексія, який писав вірші і друкувався в періодиці кінця 20-х — початку 30-х років минулого століття, був членом Харківського літературного об'єднання „Молодняк" та спілки літераторів „Плуг". Як зазначає Олександр Бакуменко, старший брат Олекса справляв найбільший вплив на виховання та формування світогляду Дмитра. Коли в 1937 році Митько показав свій вірш старшому братові, той, прочитавши, сказав, що можна друкувати.
При всьому при тому, що навчання у довоєнних вишах було наскрізь заполітизоване, перейняте вульгарним соціологізмом, на філологічному факультеті Харківського університету, студентом якого став Дмитро Білоус, зібралися добре підготовлені спеціалісти-мовознавці та літературознавці. Серед них — видатні вчені О.І. Білецький, Л.А. Булаховський, О.Г. Розенберг, М.М. Баженов. Були молоді талановиті викладачі-вчені, як, наприклад, Юрій Шевельов, лише на десять років старший за своїх студентів. Шевельов викладав історію української мови і вів на курсі практичні заняття. Студент Білоус із жадібністю поглинав нові знання, які через роки і десятиліття дуже знадобились йому в творчих заглибленнях у світ мовного багатства, написанні колоритних лінгво-віршів та підготовці знаменитих радіопередач на захист української мови.
На факультеті — дізнаємося із повісті-есе — повним ходом вирувало літературне життя. Заняття літстудії відбувалося у великій 95-ій аудиторії. Тут обговорювалися новели Білоусового однокурсника Олеся Гончара, якого вже тоді охоче друкували в періодиці. Обговорювали твори здібної студентської молоді: Данила Бакуменка, Євмена Доломана, Валентини Ткаченко, Івана Клименка, Олекси Веретенченка (того самого, що через багато років напише в діаспорі: „Давно би вже померла Україна, та їй поети вмерти не дають"). В такому вируючому колі сучасників опинився 1938 року Дмитро Білоус, аби, врешті, зробити свій життєвий вибір, визначити власну літературну дорогу.
Нагрянуло 22 червня 1941 року — і студенти-літстудійці, забомберені сталінською пропагандою, що обіцяла швидку перемогу над віроломним ворогом, якого вони ніби-то будуть бить на чужій території, ідуть добровільно „студіювати" передові рубежі оборони Києва. Після короткочасної абиякої військової підготовки за принципом: „вчитися воювати треба на полі бою" студентів кидають у бій. Читаємо в книжці: „Із харківських студентів для Південно-Західного фронту сформували два окремих студентських батальйони кількістю у 997 чоловік. Один студбат, до якого належали Олесь Гончар, Іван Чемерис, був піхотним. Другий, до якого потрапили Дмитро Білоус, Грицько Тютюнник, Данило Бакуменко, Михайло Пилипенко, був протитанковий, винищувальний". Тим студбатівцям „пощастило", хто у перші дні боїв був тяжко поранений і вивезений на лікування в тил. Це Олесь Гончар, Дмитро Білоус, Данило Бакуменко та деякі інші. Із 997 студентів живими після тих кривавих боїв під Києвом залишилися 37 бійців.
На рівні страшного детективу розгорталися події після тяжкого поранення Дмитра Білоуса. Його в числі інших тяжкопоранених з медсанбату перевезли на залізничну станціюв Золотоноші, помістили в пристанційному будиночку. Пораненихзвідси, зі збірного пункту, мали відправляти санітарнимпоїздом в різні госпіталі. Дмитро від втрати крові та перевтомилежав у будиночку, не міг поворухнутися. Стояла неймовірнаспека, нічим дихати було та ще й кусючі мухи дошкуляли. Не вистачало повітря. Тому сердобольна медсестра, побачивши, що пораненому бійцю дуже погано, допомогла санітарам винести його на свіже повітря, під вишняк. І тут, читаємо в повісті-есе, раптом розпочався наліт літаків. Німецькі літаки почали бомбити залізничну станцію... збірний пункт поранених на станції перетворився у криваве місиво... А Дмитрові, який нерухомо лежав... під деревом на відстані тридцяти метрів від будинку, знову пощастило залишитися живим.
Отака селяві!
Ціною величезних людських жертв сімдесят один день утримувалась оборона Києва. Автор, посилаючись на дослідження сучасних істориків війни, пише про бездарну військову стратегію Сталіна, що навіть Георгія Жукова не послухав,який радив віддати наказ залишити Київ і відвести війська за річку Псел. Твердолобий диктатор назвав цю пропозицію „абсолютною нісенітницею" і зняв Жукова з посади начальника генштабу. За цю військову тупість головнокомандуючого дорого заплатив народ — під час оборони Києва загинуло 616 тисяч чоловік. Це страшна цифра. У Дмитра Білоуса є вірш „Студентський батальйон", який наводиться в книжці:
Нам річку Рось ніколи не забути,
і сліз, і крові там було ущерть.
Це наші Фермопіли, наші Крути, —
студентський батальйон стояв на смерть.
І йшли, хоч рани і пекли, і нили,
під посвист куль і під гарматний грім,
і поки рідний Київ захистили,
із тисячі лишилось тридцять сім.
Хай знають молоді і сивоброві,
що пережить студбату довелось,
коли Славута багрянів від крові,
коли від крові багряніла Рось.
Важливо і повчально нині нашим сучасникам, особливо молоді, вчитатися в ті сторінки книжки „Зодчий Слова", на яких висвітлено повоєнний період творчого і громадського життя Дмитра Білоуса, розповідається про те, як колишні студбатівці на літературному фронті займали бойові позиції у відстоюванні духовних цінностей українського народу, незважаючи на ідеологічні приписи тоталітарної системи.
Все це було добре висвітлено в авторитетних виступах на презентації повісті-есе Олександра Бакуменка, що відбулася в київському Літературному музеї. Схвилювали і запам'яталися проникливі думки Героя України, поета Бориса Олійника: „Після книги Олександра Бакуменка, яку я одним залпом прочитав, я зовсім по-іншому ще раз поглянув на Дмитра Григоровича.
І заслуга автора цієї книги в тому, що він не перенаситив твір занудними деталями, банальною хронікою життя, а пішов вглиб генеалогічного древа, в його коріння й показав наскільки ж талановитим є наш український народ. Яскравим прикладом тому є постать батька Дмитра Білоуса — талановитого українця Григорія Миколайовича Білоуса, батька одинадцятьох дітей, який мав лише трьохкласну приходську освіту.
А, знаєте, колись говорили: „Він закінчив ЦКПШ — і це була справжня школа і самоосвіта. Як відомо, первинний талант, який не набуваєгься в аудиторіях і не означає білі манжети на рукавах чи там метелики й таке інше, то є щось генетичне від цивілізованості самої нації. Уявляєте, як Григорій Білоус сам писав п 'єси, був народним суддею, майже не маючи освіти.
Себто мав ту освіту, яку не можна здобути в аудиторіях. Дуже цікаво показав Олександр Бакуменко у своїй книзі довоєнний період, студентські роки Дмитра Білоуса. Виявляється, разом з ним вчилося й працювало чимало людей, яких ми бачили в різні часи у різних іпостасях і не умали, що вони разом училися.
Той же Олекса Коломієць, той же Григорій Тютюнник, а ще там можна багатьох студентів, майбутніх письменників назвати. Я. наприклад, знав, що Олекса Коломієць вчився з Олесем Гончаром, а що він вчився із Данилом Бакуменком та Дмитром Білоусом і в них були такі видатні викладачі, я дізнався з цієї книги. Одне слово, ця книжка варта особливої уваги, її треба, звичайно, перевидати.
Під особливим кутом зору розглянув і дав їй високу оцінку Герой України, поет Іван Драч. Одному з побратимів свого тата Олександр Бакуменко присвячує цю книжку. І книжку не пересічну, а зроблену на високому рівні, на високому професійному рівні. Який розділ із написаного не візьмеш, не прочитаєш — то це те, що треба, просто тільки можна мріяти, що колись хтось зможе написати таке про тебе.
Д. Білоус надзвичайно віртуозно володів поетичним мистецтвом, версифікаторським мистецтвом, яке ми чогось, певного мірою, не взяли настільки, наскільки можна було взяти від учителя.
На мою думку, той, хто буде входити в майстерню українського вірша, мусить справді таки звертатися до спадщини Дмитра Григоровича Білоуса, як великого Вчителя і навчителя. А делікатність його поводження з рукописами, з тим, як він приймав того чи іншого поета. Одні приходили до нього, так би мовити, гучно, інші приходили десь там поламані, побиті чимось. І йому доводилося в той чи інший спосіб якось представляти поета й надавати йому можливу підтримку, або через П.Г. Тичину, або через молодого критика Івана Дзюбу, чи шукати якісь інші шляхи. І все це він робив вміло, я к тактовний педагог і вчитель... Отож, ідучи за отим Вашим розділом, який мені надзвичайно подобається, „З базару" і „На базар", ідучи з базару і думаючи про те, що дав найбільше Дмитро Білоус, а також перебуваючи з Білоусом в Болгарії, а Микола Сингаївський чи Борис Олійник можуть пригадати, що коли ти з Білоусом в Болгарії, то тобі, взагалі нема чого там робити. Бо вся увага зосереджена на Білоусові, Білоус увесь, так би мовити, вдивовижу за хоплений Болгарією, а Болгарія в захопленні Білоусом. Це щось таке неймовірно цікаве і, коли відчуваєш таке, то чуєш якесь невміння так служити слову, дивовижному слову, як первооснові життя, як це робив у своєму житті Дмитро Григорович Білоус.
Від учителів Бородянського району на Київщині говорила Людмила Петрівна Кириленко, змалювавши широку картину співпраці Дмитра Білоуса з освітянами і шкільною молоддю: „Поети згорають, а світло, яке вони дали, ще довго продовжує мандрувати Всесвітами наших душ. Ці слова цілком можна віднести і до поета, який після відходу у вічність продовжує запалювати серця мільйонів юних читачів і вести їх за собою.
Особливо це захоплює тих дітей, яким пощастило бути на зустрічах з письменником.
Освітян і школярів Бородянського району зв'язувала з Дмитром Григоровичем Білоусом велика дружба, дружні й щирі стосунки. На 21 зустрічі в десяти школах Бородянського району побували понад тисячу школярів віком від 6 до 18 років. Такою ж різноманітною була і тематика зустрічей: про птахів, про тварин, про мову, про переклади, про пісню. Білоуса захоплено слухали, як першокласники, так і випускники та педагоги.
Ми мали за щастя знайомство із такою світлою, непересічною особистістю, такою доброю, щирою і разом з тим надзвичайно мудрою людиною, якою був Дмитро Григорович.
Щороку ми проводимо в школах тиждень пам'яті Дмитра Білоуса. Нам пощастило в тому, що ми встигли провести презентацію рукопису книги „Безцінний скарб" для освітян і школярів Бородянської першої та Немішаєвської першої шкіл за участю автора. Я вважаю дуже слушними слова Юрія Мушкетика, що: „Книжка Дмитра Білоуса веде нас до наших коренів, без яких ми на землі бур'ян, перекотиполе, люди без роду-племені..." Сонце, засвічене Дмитром Григоровичем, продовжує світити та обігрівати мільйони читачів і вести за собою молодих поетів і тих, хто знав його творчість. Логічним, на мою думку, є те, що саме у нас, у Бородянці, відбулася прем'єра книги Олександра Бакуменка „Зодчий Слова".
Власне, у виступах на презентації в Літературному музеї була дана всебічна характеристика цієї універсальної повісті-есе. Мені випало бути головуючим на тій пам'ятній культурологічній акції.
Якби мене записати, де можна було б перевидати цю книжку, то я сказав би: або у давно відомій нам серії „ЖЗЛ", або в серії „Життя славетних".
Книжка Олександра Бакуменка відкриває читачеві доброзичливу школу творчості Дмитра Білоуса. Взагалі, в цій книзі простежується кілька шкіл: і школа творчості, і школа мужності, і школа людського спілкування. І це дуже добре і влучно розкрито. Я був, навіть, якоюсь мірою, трошки вражений, коли дійшов до того місця у книзі, коли, „технар" за фахом, як у нас кажуть, пише про такі складні у літературознавчому розумінні речі, скажімо, як розвивався багатогранний талант Дмитра Білоуса — нашого видатного сучасника, класика дитячої літератури. Бакуменко виявив глибоке знання історичного літературного процесу XX—XXI століття, зробив висновки зі своїх цікавих спостережень. Я навіть думав, що багато чого знаю про життя і творчість Дмитра Білоуса, проте автор книги „Зодчий Слова" відкрив для мене якісь зовсім нові, маловідомі, цікаві сторінки, саме творчого становлення Білоуса, діалектику розвитку видатного письменника в опануванні слова, в тому, як він підійшов до високої майстерності від гумору, від літературного перекладу до тієї творчості, яку ми знаємо, перед якою ми схиляємося. Хочу наголосити на тому, що це книжка цікава не тільки для школярів, не тільки для вчителів, цю книжку мають читати й дорослі люди. Тому, що у книзі дуже точно й багатоаспектно віддзеркалена та епоха, в якій жив і творив поет. Дуже цікаво простежив автор те, як завдяки старшому братові Олексі, Дмитро Білоус почав успішно віршувати.
Він вийшов з народу і залишився в народі яскравим представником красного письменства. І недарма Дмитро Білоус вже у зрілому віці, на схилі свого життя так багато й активно працював для духовного відродження нації, для захисту української мови, впродовж багатьох років виступаючи по радіо з блискучими передачами про мову калинову.

Я знав, що мій друг, поет Анатолій Бортняк серйозно хворів, але десь на початку нового століття, після вдалої операції і тривалого лікування, він поправився і, здавалося, небезпека — позаду. Після того фізичного і психологічного випробування ми, як і раніше, спілкувалися листовно чи через міський телефон. Толя кілька разів, як і раніше, надсилав мені свої нові книжки, зокрема, і дві останні: „Вдих і видих" та „Поетична графологія" з добрими мені автографами. „Дорогому Петрові Осадчуку з великоднім побажанням щастя, добра, перемог — тобі, неповторній Аллі, всій твоїй родині, нашій Україні"; і „Поетична графологія", яку автор підписав так: „Дорогому Петрові Осадчуку — замість новорічно-різдвяної листівки з побажанням тобі й твоїй прекрасній родині успіхів і усміхів". Чому „і усміхів"? Тому що це була книжка вибраних пародій і епіграм. До речі, в цій збірці надруковано два гумористичні твори, присвячені мені, грішному. Наводжу один з них:
Еротична гречка
Петрові Осадчуку на вихід його збірки „ Сто спокус, або розсекречена невинність" (редактор-консультант Ю. Каплан).
З-під пера твого квітує гречка.
Як-не-як, а скочиш мимохіть.
Читачів-паломників вервечка
за „Стома спокусами" стоїть.
Ти довів, що лірика й така є.
Та чомусь (і це вже дивина)
замість чорта, що в ребро штрикає,
на підмогу взяв ти Каплана.
Десь, певно, за два-три тижні до фатального кінця я телефонував Анатолію по міжміському телефону. Він казав, що хворіє, що дуже схуд („Ти б не впізнав мене — так я змарнів"), але голос у нього був рівний, виразний. Я навіть пожартував: „У тебе голос гарний, здоровий. Я діагноз визначаю по голосу. Так що все має бути гаразд!" І тут незабаром поетеса Ніна Гнатюк, землячка Анатолія, повідомляє, що він помер. Я був приголомшений. Того ж дня написав вірш пам'яті друга, який далі зацитую.
Ми вчилися з Анатолієм Бортняком у 1955—1960 рр. На філологічному факультеті Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова. Із п 'ятдесяти студентів українського відділення філфаку у нас було сім хлопців, з них п 'ятеро писали вірші — Анатолій Бортняк, Валентин Мороз, Григорій Шендрик, Григорій Ярмульський і я, Петро Осадчук. Ми відвідували факультетську літстудію, де обговорювали написане, читали вірші, гуртувалися навколо університетської багатотиражної газети „За наукові кадри", яка, до речі, виходила тоді тільки українською мовою, виступали там із віршами, статтями та інформативними матеріалами про студентське життя.
Читали один одному свої твори на перервах, в студентському гуртожитку, сперечалися про поезію та її призначення.
Це спілкування сприяло не тільки глибшому розумінню, пізнанню секретів поетичної майстерності, а й самоусвідомленню, виробленню розуміння того, в чому полягає громадянське покликання поета. Пригадую, десь на другому курсі Анатолій читав нам, своїм товаришам, вірш, який починався так: „Я знаю російську мову, люблю я російську мову, і нею з людьми-братами не раз я в житті говорив..." А далі йшли рядки на захист української мови, протестні слова, спрямовані проти недругів нашої мови, на її захист. Наскільки я пригадую, цей вірш тоді не надрукувала доступна нам, молодим поетам, університетська багатотиражка, але в нашому колі поетів-початківців вірш побратима сприйнявся як вартий наслідування виклик, орієнтир в українському виборі.
На першому-другому курсі я захоплювався поезією Сергія Єсеніна, сказав якось на засіданні літстудії: „Хлопці, навіщо ви пишете свої слабенькі вірші, коли вже є такі сильні, як у Єсеніна?" І тоді, десь до четвертого курсу, я майже закинув віршописання. Зате Анатолій Бортняк час від часу докоряв мені за те, що не пишу, заохочував братися за перо.
Одного разу в присутності Анатолія Бортняка я прочитав свій вірш, написаний під час роботи студентів на збиранні кукурудзи в Іванівському районі на Одещині. Була тоді така щорічна осіння „трудиція" для всіх студентів — своєрідне трудове виховання. Вірш був невеликий, всього три строфи:
Дорога через долину.
Не губиться у гаях,
А веде на вершину.
На дорозі — людина,
То я
Іду невибагливий пішки,
У балках видніють села.
Не змучився я нітрішки —
У мене душа весела.
Холодний сердитий вітер
Жбурляє пилюку в очі.
Я втому усмішкою витер —
І далі пішов охоче.
Анатолій похвалив цей вірш і виголосив цілий монолог, що зводився до одного: — Ти можеш, ти повинен писати! Я не дуже поспішав примножувати свої здобутки, а мій друг нагадував, заохочував і навіть час від часу цитував два рядки з цього вірша: „Я втому усмішкою витер — І далі пішов охоче".
І напучував мене далі писати. Між іншим, ще наш однокурсник Валентин Мороз, нині відомий поет в Одесі, підхвалював мене і заохочував до творчості, показував на своєму прикладі, на інших прикладах, що писати вірші — то є добра, задушевна робота. Словом творче середовище, яке складалося з моїх однокурсників, а передовсім Анатолій Бортняк, звичайно, мали позитивний вплив на моє літературне самовизначення.
Не випадково ми з Анатолієм Бортняком у різних формах спілкувалися упродовж усього його творчого життя. В різний час, переважно з ювілейних нагод, я писав про творчість поета, їздив у Вінницю на святкування його 60-річчя, а потім — 65-річчя. Обставини завадили мені побувати на торжестві з нагоди 70-річчя, зате я привітав давнього друга статтею в газеті „Літературна Україна" , яку назвав „Довголіття поета і громадянина". Не думав-не гадав, що незабаром напишу сумний вірш на смерть поета:
Кепський жарт чи поганий знак?
Кажуть ніби помер Бортняк,
Однокурсник мій дорогий,
Що для мене завжди молодий.
Може, дійсно спалив свій вік
Справді сонячний чоловік,
Та ПОЕТ Анатолій Бортняк
Не помер і не вмре ніяк.
Дійсно, поет не помирає, то тільки людина помирає, тілесна оболонка, а справжнє життя письменника, як сказав один мудрий чоловік, починається після смерті, довго триває у тих творах, у які він вклав свою душу і розум.
Уже в студентські роки він жив Україною, її співучою мовою і культурою, вірив у громадянське, суспільне призначення літературної творчості. Попри всі заборони в минулій політичній системі, піднімаючись над соціальними ілюзіями, які прищеплювала молоді й нав'язувала в зрілі роки тогочасна система, Анатолій Бортняк відзначався внутрішньою свободою, завжди почував себе невід'ємною часткою українського народу. Не раз ми з ним говорили про речі, про які колись ні говорити, ні напряму писати не можна було. Толя добре розрізняв тексти і підтексти в поезії, був вільним у виборі теми для творчості, але його свобода була підпорядкована відданості Україні, любові до рідної землі.
Сучасна свобода творчості створила умови для письменників і митців, аби могли бути вільними у виборі теми і предмету художнього освоєння дійсності чи своїх незагнузданих фантазій і марень. Заодно вона звільнила частину з них від громадського обов'язку, від честі й совісті та навіть... від самої істинної творчості.
Справедливо відновлюється справжня історія, заповнюються її білі і криваві плями. Неспроста політичні спекулянти, апологети позавчорашнього дня верещать: „Нельзя переписывать историю!" І небезпідставно уже понад 20 років у незалежній Україні відбувається справедлива переоцінка літературно-мистецьких цінностей, піддається сумніву і художня вартість, і громадянська позиція тих авторів, хто більше дбав у минулому про своє офіційне реноме, своє суспільне становище, аніж про громадянську гідність і покликання, захист інтересів істинно народних, не кон 'юнктурних.
Що стосується поета Анатолія Бортняка, який, звісно, не міг бути вільним від епохи „довготривалих оплесків", то смію стверджувати: за всіх обставин він був насамперед талановитим українським письменником, в багатьох його віршах різних років чітко окреслюються протест проти двоєдушності й лицемірства, видно непідробну любов до рідного краю, віру в непроминущі морально-етичні цінності нашого народу, бо поет давно „повік заблукав у рідних подільських полях". Він не ховався від шквальних вітрів часу, не шукав тихого затінку в житті, але відчував і розумів:
В шаленому шумі епохи
Нам хочеться тиші хоч трохи.
Шукаєм її у степу, у діброві,
В привітному доброму слові.
Час не стер в пам'яті того, що характеризує поета і людину. Друга половина 50-х років. Початок Хрущовської відлиги. Перші прояви бродіння умів на філфаці Одеського держуніверситету, що проявлялося насамперед в колі початкуючих літераторів... Анатолій Бортняк виділявся з-поміж однокурсників.
І не тільки тим, що вмів неординарно висловити свою думку, розкуто тримався у спілкуванні з дівчатами, належав до гурту факультетських поетів. Він був дотепний і життєрадісний, часом, здавалося, легковажний, а писав систематично і серйозно, з наполегливістю, гідною наслідування. Він справедливо докоряв мені, що я цього не роблю, заохочував до творчості. Хто знає, чи не зупинився би я на своїх перших літературних спробах, якби не Толін надихаючий приклад і побратимське напучування. Можна було подумати, що Толя і пише, і говорить в стані неприхованого, постійного натхнення.
В молодості це трапляється з багатьма, але триває до певної вікової межі. Цей стан у Бортняка, на щастя, не проминув упродовж усього життя.
В періодиці А. Бортняк друкувався ще в студентські літа. Перша книжка поета „Мелодія" побачила світ у 1965 році. Потім одна за одною, як з чарівного лантуха, посипалися нові збірки „Немирівське шосе", „Добро", „Довголіття", „Серце дня", „Полустанок", „Право", „Внесок", „Русло"... Вже до кінця 70-х років А. Бортняк стає визнаним маститим поетом, автором понад десяти збірок віршів. Утверджується як поет громадянського обов'язку, лірик, сатирик і гуморист. Речник його думок і почуттів, так би мовити, головний герой, що об'єднує написане поетом в усіх книжках — людина українського роду, послідовна і непоступлива, сувора й ніжна, весела й ущиплива. Це виразно простежується в усіх книжках, незважаючи на неминучу присутність у них віршів, написаних в полоні соціальних ілюзій чи таких, що були загальноприйнятою даниною відомій ідеології — як форма самозахисту.
Я давно помітив: Анатолій Бортняк, творчо зростаючи "роками, відгранюючи свій талант у різних темах і жанрах, ні коли не зраджує обраній дорозі, що почалася з села Олександрівка на Вінниччині, продовжилась в Одесі й пролягла через усю Україну до Шевченкової гори, до відкритих чутливих сердець шанувальників української поезії. В кожній книжці, в кожній публікації син сільських учителів, виразник українського середовища, був і залишився сином української землі й сином свого часу. Поет, заряджений енергією українського слова, послідовно виступає як його енергоносій і не менш послідовно — як його затятий, енергійний захисник.
Дивно. Нібито ще вчора в моєму уявленні й сприйнятті молодий поет Анатолій Бортняк відзначає своє 70-річчя. І воднораз нічого надприродного. Переді мною на письмовому столі — десятки Бортнякових книжок тільки з моєї власної бібліотеки, серед них — „Довголіття", видана 1970 року в Одесі. Давно це було. Що ж відтоді змінилося? Книжку редагував талановитий молодий поет і перекладач Володя Зінченко. Через рік він помер. На час виходу цієї прецікавої книжки ще не народився був мій другий син Андрій, якому восени сьогоріч сповниться 40 років. Відтоді суттєво змінилася геополітична карта світу. Україна стала Незалежною державою.
А поезія Анатолія залишається молодою, її морально-етичний стрижень не змінюється, зате збагатилась художня палітра, розширилась суспільно-філософська панорама віддзеркалення світу і людини в світі.
Наші одеські літературні ровесники, українські поети Віталій Березінський і Валентин Мороз повідзначали свої 70-річні ювілеї, а Борис Нечерда давно ступив за вічну межу, так і не піднявшись на життєву вершину, залиту сяйвом благодаті й мудрості людського віку, звідки видно все життя, таке,як у книзі „Довголіття" передчував Анатолій Бортняк: „Я так у небо задивлявся, як ніби сам летів туди". І таки був політ, і політ тривав до останнього подиху. У своїй давній статті я писав про те, що упродовж усього творчого шляху поет намагався говорити про пережите й відчуте в цьому неодновимірному світі з позицій правди й честі.
Один із тих, кого прийнято називати дещо алогічним словосполученням „діти війни" , він послідовно сповідує принцип: „...Словом не бавитись, в щирість не грати... Ми ж і в дитинстві не знали забав". Таким я давно сприйняв Анатолія Бортняка. Так і зараз його сприймаю, так само думаю про нього й оцінюю його розмаїту творчу спадщину. Простота — зовнішня, глибина — внутрішня ознака поезії, яку підпирає довголіття молодого натхнення.
А. Бортняк завжди тяжів до афористичного вислову, філософських узагальнень. Любив копати глибоко, заглядаючи з дитячою цікавістю у невичерпні криниці антики й Біблії, і „викопував" звідти... сучасні, скупані в цілющих водах вічності, морально-етичні, загальнолюдські проблеми. Перечитуєм його „Апології з міфології" — і маємо нагоду переконатися, що філософські етюди на древньо-грецькі та біблійні теми А. Бортняка — то є робота майстра, окраса творчості поета. Сюди примикає блискуче зроблений переспів „Пісні над піснями", що посідає, на мій погляд, у доробку нашого поета поважне й самодостатнє місце.
Захоплюють жанрово-тематичні обшири поета. Він опублікував, принаймні за моїми підрахунками, більше тридцяти книжок. Домінує громадянська, філософська й інтимна лірика.
Значне місце в творчості посідають книжки в жанрі сатири й гумору. Окремими виданнями випустив свої бесіди про культуру мови „Ну що б, здавалося, слова..." Давно набули популярності й визнання елегантні й дошкульні епіграми й пародії А. Бортняка — вінницького віртуоза пера в кількох загальноукраїнських літературних цехах.
Акцентую на тому, що в жанрово-тематичному розмаїтті творчості Анатолія Бортняка ніколи не розчинялася, не зникала її серцевинна сутність — громадянське начало і суспільне призначення. Замолоду це було, хоча політична система не дуже сприяла. Це було наявне в зрілі роки, це яскраво проявилося в наші дні керованого хаосу.
В далекі радянські часи, здається, 1987 року побачила світ книжка Анатолія Бортняка „Адреса". Вірш, який дав назву цій збірці, на мій погляд, може правити ключем до художнього світу поета, його основоположної творчої концепції. Відштовхуючись від популярної на той час естрадної пісеньки щодо адреси проживання, автор вірша розгортає думку, яка „обростає" картинами-спогадами про батька на війні, його листи в рідне подільське село, написані між боями, і протистоїть асиміляторському, зовні безневинному твердженню пісеньки: „Мой адрес — не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз". „Безадресній" пісеньці протиставляється любов до реальної „білої хати" , конкретної вулиці, дорогих рідних людей. Як з цього вірша, так і з багатьох інших постають воєнне і повоєнне дитинство поета, люди, що його оточували, формували, впливали на нього, були й залишаються для нього і родом, і народом; виринають точні предметні образи, цілі картини природи, обстановки, в якій живе людина; спогади переплітаються з тим, що відбувається в час написання вірша у душі ліричного героя, перегукуються з його думками, переживаннями, сумнівами, радощами і прикрощами, хисткими надіями і незмінними переконаннями людини, певної свого призначення на своїй землі. Поезія відтворює долю окремої людини, цілого покоління, висвітлює внутрішній стан, біографію розтривоженої душі. Тут є Вітчизна в людині й людина у Вітчизні. В цьому зв'язку солідаризуюсь із давно висловленою думкою відомого літературознавця, нині професора, доктора філологічних наук Володимира Моренця: „Конкретні спостереження й події в поезії Бортняка набувають узагальненого смислу завдяки усуспільненню переживань, соціальній спрямованості думки... Його лірика за своєю природою гостро соціальна.
На схрещенні доброго і злого, корисного і шкідливого, високого і низького знаходить поет свої теми, в напрузі їх протистояння черпає енергію його художнє слово". Справді, оцінка справедлива. Переконаний, що шановний професор, якби довелось йому оцінювати написане Бортняком за останні десять-п'ятнадцять років, скажемо, книжок „Важке щастя" і „Янгол-охоронець" , не змінив би своєї думки, хіба що підняв би вище планку оцінки з огляду на помітно зрослу майстерність поета і громадянина.
Українська патріотична послідовність помітно переймає в тій чи тій мірі всю поезію Анатолія Бортняка, що добре видно в багатьох віршах, написаних у різний час, незалежно від суспільно-політичної системи, в якій довелося жити поетові.
Особливо виразно звучить ця висока нота в книжках „Адреса", „Одинадцята заповідь", в циклі поетичної публіцистики „Що ми?". Поет не тільки проголошує духовні цінності нашого народу, він їх утверджує, захищає точним, снайперським словом, поет не тільки розвінчує шовінюг-українофобів, він їх атакує, ставить на належне їм місце біля ганебного стовпа історії. Серед численних віршів високої проби, наповнених бунтарським Шевченківським духом, хвилює щемливою елегійністю твір „Заповіт своїм дітям", що сприймається як заповіт усім дітям в Україні, нині сущим і грядущим. У простих словах сконцентроване найголовніше, як сказано в другій строфі: „Це, по суті, спадщина єдина. Нею вам освячую вуста", а далі — наче заклинання: „...що страшніш, як кримінальний злочин — рідне слово знищити в роду". Отож, нічого не надбавши за життя матеріального, як сучасні скоробагатьки, батько заповідає дітям:
Перед тим, як з пекла, а чи з раю
долунає виклик: „Час приспів!" —
Сотні тисяч вам заповідаю
Неповторних українських слів.
Творчість нашого поета заслужено відзначена багатьма літературними преміями — імені М. Коцюбинського, імені В. Сосюри, імені С. Руданського, імені Є. Гуцала та ін., сміхотворчі успіхи достойно увінчані премією імені С. Олійника та трьох міжнародних премій за сатиру і гумор. Образно кажучи, специфічна Вінниця, а з нею і вся Україна, мають українське літературне ім'я в сузір'ї славетних імен на лаврових вінках.
Починаючи від багатьох ранніх і до пізніших творів, і до написаного у зрілі роки потужного циклу на захист національної гідності віршів, освячених епіграфом з Т.Г. Шевченка, недавніх збірок „Журавель у небі" та „Одинадцята заповідь", добре бачимо, що в них торжествують український дух, вірність традиціям в ім'я Вітчизни, що йде з глибини віків... І все це написано майстерним пером в чесній руці поета і громадянина. І написано в кращих традиціях заангажованої на суспільну потребу української літератури, невіддільної упродовж століть від помислів і сподівань, радощів і болю нашого народу.
Така творчість — співавтор національного державотворення, передумова і запорука українського майбутнього. Вона надовго переживе свого талановитого автора.

Не розтоптав мене хижий нападник,
Дух утверждався в суворій судьбі.
Ярослав Дорошенко

Кажуть, гординя, самолюбство спонукають людину до творчої праці щоб виділишся з-посеред інших, або й піднятися над ними. Що стосується поета Ярослава Дорошенка, який недавно відійшов за вічну межу, то упродовж тривалого знайомства і дружби з ним у мене не з'явилося жодних підстав і аргументів, щоб сказати, або подумати, ніби рушієм його літературної діяльності як творчої, так і громадської, виступав якийсь особистий інтерес, бажання прославитись і задомінувати в суспільстві чи перебороти на Івано-Франківщині амбіції колег-письменників. Він писав тому, що не міг не писати, любив поезію і засобами поезії прагнув виразити й захистити найдорожче для нього на рідній землі. Він за тринадцять років на посаді керівника обласної письменницької організації нічого собі не надбав, не випросив „нагорі", але послідовно й наполегливо оббивав пороги високих кабінетів обласних та міських начальників, аби там вирішити для своїх товаришів чи квартирно-побутові питання, чи домовитися про матеріальну допомогу, чи посприяти в забезпеченні святкування ювілею побратима, чи фінансово підтримати видання чиєїсь книжки... Він жив у літературі, але не з літератури, знаходив й плекав молоді таланти, постійно дбав, щоб письменницьке слово звучало на різних аудиторіях, а книжка доходила до читача.
У Ярослава був один невеликий „гонор" — він любив своє прізвище як шляхетний український символ. Багато разів у телефонній трубці доводилось мені чути: Добрий день? Вас вітає гетьман." На превеликий жаль, більше ніколи не почую. Зате голос Ярослава залишився в його поезії. Він зливається з голосом української історії, в контексті якої він жив і діяв, і з голосом прикарпатської природи, завдяки якій поет своїм чутливим, життєдайним словом створив у поезії „Дерев собори золоті".
Колись відомий критик Тарас Салига в рецензії на збірку Я. Дорошенка „Жага" точно і передбачливо сказав про прикметну особливість обдарування поета, який у пейзажній ліриці може відтворювати внутрішній світ людини, говорити про дивовижну спорідненість людської душі і душі природи: „Поет справді вміє радіти красі природи, вміє заглядати в її зіниці, вслухатися в її мову". І далі ці слушні міркування розгортаються так, що нині їх варто розцінювати як одну з ключових характеристик ліричного лейтмотиву всієї творчості поета: Збагнути, осягнути побачене в природі — це пізнати і самого себе, відчути рух, плин життя... Природа не просто захоплює поета. Вона його книга". Тепер, коли Ярослав став невід'ємною частиною цієї книги, ми, читачі, ще з більшою проникливістю вчитуємось в його лірику.
Репресований ще в юності сталінським режимом, Я. Дорошенко заплатив п'ятьма роками неволі й каторжної праці „у віддалених місцях" за любов до України і жертовне бажання здобути для неї свободу і державну незалежність, Після смерті великого тирана всіх часів і народів повернувся в рідний край.
Та не розкаявся, „не роззброївся" ідейно, а все подальше життя словом і ділом відстоював ту волю, за яку боролися і гинули його попередники і сучасники. „Прагну я поріднити в житті / Власну долю і долю Вкраїни", — це не поетична декларація, а програма серця й розуму поета, головний принцип, яким він керувався за всіх обставин і залишався вірним йому до кінця своїх днів. Після смерті поета якось інакше, органічніше і глибше сприймаються вірші, де він постає живою часткою свого народу, цілком природною часткою безсмертної природи.
Власне, ПОЕТ не помирає, він залишається в тому духовному світі, який створив, куди перелив свою кров і вдихнув живу енергію своєї душі. Тому знайомі раніше вірші сприймаються дещо інакше, інтимніше і більш філософічно, стають ближче до твого єства, і тобі уявляється, що поет поряд, що він розмовляє з тобою як живий. І ти входиш в його світ:
Цей світ захоплює, дивує,
Манить, проймає до глибин,
Травинка радо: „...ще живу я!"
А терен: „Чую хід журби?"
Отож, переглядаючи поетичні книжки Я. Дорошенка „Зоряниця" і „Живучість", „Жага" і „Весла часу" '„Сонце у сльозині" і „Дерев собори золоті" , я наче чую його голос — „Вас вітає гетьман!" , я ніби бачу його обличчя, веду з нимрозмову, і враження таке, що він, відійшовши за вічну межу,не віддаляється від мене, а наближається, скорочує відстань між нами, здається, що серце, яке зупинилося, все ще б'ється в його сокровенних рядках:
Тут не тужить, не сумувати.
Найменший звук — жива струна...
Тут мусить щем свій вгамувати
Душі живої глибина.
Я. Дорошенко за життя начебто нічим не виділявся серед літераторів — своїх ровесників і молодших за нього та й зовсім молодих, багато з яких нині охоче могли б заявити словами російського поета початку ХХ-го століття з граничною самовпевненістю: „Я — гений Игорь Северянин! Я год назад сказал — Я буду! — Год одгремел и вот я єсть!" У нього було інше призначення, інше розуміння ролі митця в суспільстві, інші творчі параметри. Людина лагідної вдачі, безпретензійна, доброзичлива і компанійська, Ярослав був не поступливий і безкомпромісний, коли йшлося про морально-етичні норми, про громадянську позицію і національні святині. Він тут був у перших рядах, безоглядно чесний і сміливий. Але він ніколи не випихався в перші „бойові" шеренги тих віршувальників і борзописців, хто постійно налаштований штурмувати Олімплітературної слави. Він любив життя, радів з того, що пише так, як хочеться йому, шанував літературні традиції і підтримував художні пошуки молодих літераторів, щоправда, сам не вишукував карколомних стильових, прийомів, а розвивався в руслі кращих надбань своїх попередників, тяжів до сонетної форми і добре нею володів. Природньо відчував радість життяв його безкінечності і вмів це точно виразити:
Нуртує сік, бринить зелений колір!
І серце оживає, як ніколи,
На толоці одвічних таємниць.
Осмислюючи прожите і пережите, часи особистих і всенародних страждань і випробувань, поет вірить в наш день грядущий, бо пам'ятає, що на крихті сухаря / Духовний світ тримався родовідно. Його віра тримається на усвідомленні непроминальності роду і народу. Відстояне, здобуте дорогою ціною мусить зберегтися і прирости в грядущих поколіннях:
На диво, відродивсь я сам в собі,
Озимим зерном по трудній сівбі,
Мов по розлуці — радість у сльозинах.
Творчі шукання Я. Дорошенка, стильові особливості його письма обумовлені тим життям, яке випало на його долю. У віршах він прагнув знайти прості, точні відповіді на питання, що виникали на кожному кроці, відповіді, які були б зрозумілими його читачам, і він переважно знаходив такі відповіді. Його стиль певною мірою, як мені здається, можна пояснити словами французького письменника і художника Жана Кокто: „Зазвичай думають, що стиль — це складний спосіб вираження простих речей; Насправді ж це простий спосіб вираження речей складних".
Я. Дорошенко і в житті, і в літературі, переборюючи складні обставини того часу, в якому жив, був простим, природнім і доступним.
Таким, як Карпатські гори й ліси, що поєднують в собі відкритість і таїну, складають у неподільне все минуще, як листя на деревах, і вічне, ж небо над Говерлою. Пейзаж його душі — у віршах, де картини природи віддзеркалюють духовний світ людини, а людина дивиться на світ очима природи. Кардіограма його серця — також у віршах, де пульсують любов до України іщемливі тривоги за долю і волю нашого народу.
Оголені нерви громадянських мотивів, високі патріотичні ноти в поезії Я. Дорошенка компенсуються і зрівноважуються звучанням ніжних ліричних струн на багатьох сторінках його книжок. А все разом — гармонія душі і розуму поета, якого фізично вже немає серед нас, але він залишається жити в своєрідній — своїй і рідній! — творчій спадщині.

Якось під час виступу перед молодими літераторами в Ірпінському будинку творчості письменників Іван Драч на питання: „Що таке сучасність в літературі?" відповів приблизно так:
— Сучасність — це те, що в художньому творі найближче стоїть до вічності.
Справді, недарма нині широко відомий в Україні і далеко за її межами поет ще на початку свого творчого шляху в одному з віршів заявив про свій намір говорити „на рівні вічних партитур". І з перших же кроків талановито реалізував цей намір,а далі, про що б не писав, він неодмінно висвітлює складні проблеми сучасного життя в контексті вітчизняної і світової історії, у взаємозв'язках нинішнього дня з давно минулим і грядущим днем.
Диво поезії І.Драча полягає в тому, що в його експресивному слові, освітленому неповторним баченням світу, кристалізується досвід минулого, незнищенне духовне життя наших попередників зливається з сучасним життям, його больовими точками, а в завжди молодій, свіжій своїми засобами поетиці, кажучи рядком із віршів „Київська легенда", кожне слово має сотні літ.
Герой першої поеми І.Драча „Ніж у сонці", якою він дебютував 16 липня 1961 р., вирушає в космос, щоб порятувати сонце, вийняти із сонця правди ніж віроломної брехні, підступності.
За цим героєм — моральна правота, що тримається на його нероздільності з народом, на великих чеснотах і доброчинностях, успадкованих від рідного народу. Нині, в новій поемі „Чорнобильська мадонна", надрукованій 1988 року в журналі „Вітчизна" №1, по суті цей-таки герой, типізований образ мислячого, чистого душею нашого співвітчизника, стає на прю з бездуховністю прагматиків у сфері науки і соціально-господарської діяльності. В цій поемі немає такої символіки, такого глобально-всепланетарного замаху, як у тій давній, дебютній, вона більш відкрита, публіцистична, але в ній присутня така сама кликочуча стурбованість за долю людини і людства, є в ній чітко окреслена пересторога теперішнім іродам і пілатам. І водночас поет, вірний давній концепції людського поступу, недвозначно каже: „Хоч засторогу я несу гірку, Не каменую Чесний Храм Науки...". Отож розвінчувальний пафос поеми „Чорнобильська мадонна", її публіцистична націленість у носіїв зла, сучасних іродів у науці і політиці, на мій погляд, переплітаються із філософією життєствердження прикінцевих років нашого шаленого двадцятого століття. Тим паче, що на міжнародному небосхилі останнім часом дещо розхмарюється.
І все-таки нова поема І. Драча — це насамперед продовження цього затяжного, затятого бою — засобами слова — проти бездуховності й національного нігілізму. Духовному виродженню, моральному здичавінню поет протиставляє високу людяність, моральність, що ніби зсередини освітлюють і людину, і природу. Світло духовності — єдине, що може розсіяти морок, який насувається на життя, шириться у світі, йдучи від голого практицизму новоявлених мефістофелів у Чесному Хамі Науки. Це послідовна лінія І. Драча, це його незгасна біла свічка, яку несе поет по життю — через бурі й хуртовини — ще з давнього вірша „Десь на дні моїх ночей", свічка, яку в тому вірші-символі ні вітер, ні віл, ні танк, ні літак „не погасили, не погасили", яка символізує не тільки безборонність тлінного людського життя, але й світлом не гаснучим своїм засвідчує мужність, непіддатність людини, засвічує в нас віру в незнищенність добра, правди, незламність людського духу.
Десь на дні моїх ночей
Горить свічка біла
Радісно мені
Нестерпно до оніміння
Свічка біла
Дуже чутливий до життя в усіх його проявах, залюблений у рідну землю, національну історію, І. Драч наділений великим даром вслухатися в свою епоху, жити її тривогами і надіями, блискавично вловлювати ознаки нового в своєму часі, розкривати сутність людини в усій складності її взаємовідносин з іншими людьми, з народом, з історією і власною совістю. Завжди ставлячи перед собою серйозні людинознавчі завдання і навіть надзавдання у філософському осмисленні суспільного буття, виживання й самоутвердження, розвитку роду й народу, І. Драч в кожному вірші, в поемі, в кожній новій книжці знаходить принципово нові, несподівані художні рішення, образно-стильові ходи. Він сьогодні вміє бути неподібним на себе вчорашнього , він як художник постійний у своїй змінності і в той же час манерою письма послідовний у вибуховій неочікуваності метафоричних засобів і мовно-виражальних прийомів. І, при всій оригінальності, він — безсумнівний спадкоємець великих традицій української культури, починаючі із фольклорних джерел до Гр. Сковороди і Т. Шевченка, від П. Тичини і М. Бажана до Л. Курбаса і І. Миколайчука. Коріння його таланту в селі Теліженці на Київщині, воно глибоко вросло в національний грунт, а крона древа його поезії сягає вселюдського неба, буйнозелено відсвічує на обширах світових.
І. Драч — поет потужного творчого діапазону. Він у літературі пройшов шлях, мовлячи його ж таки словами, від сивої печалі Козерога, через гливке болото рідного села, сягнувши планетарної причетності сьогочасних світових змагань і протиборств. Він увібрав і перелив у щорядкову сутність вірша історичну пам'ять Вітчизни. Підняв проблему українського чорнозему і похованих в цьому щедрому чорноземі тьму-тьмущу людських життів до рівня загальнолюдських цінностей.
Він, як бунтівливий поет початку шістдесятих років, зухвало відійшов від підрум'яненого гладкопису культівської і пост— культівської літератури, відкинув барабанну лжетрадицію пануючого тоді літературного лжеметоду, щоб відродити і утвердити лінію національної культури, яка була так животворно зануртувала в нашій поезії в ренесансний період 20—30-х років. Він почав у шістдесяті роки, поряд з Д. Павличком, Ліною Костенко,М Вінграновським, В. Симоненком, Б. Олійником, як поет проти течії, щоб у складному протиборстві восторжествувати як невідпорна течія. Знаю, про І. Драча дуже багато написано як про поета, що пройшов „по дну роси й по дну енциклопедій". Дещо я міг би процитувати, більшість навіть читати не варто. Але знамениту лірику, епіку, есеїстку, кінодраматургію І. Драча читати завжди цікаво й радісно, як припадати до „криниці для спраглих". Останнім я займаюся давно й послідовно. Що ж до „шкрабоп'юрків", як сказав би старий львівський інтелігент, то я до них ніколи не належав. Коли ж писав критику поезії, то хіба що про менших, „отих рабів німих", кого варт підтримати на стадії початківства, а про метрів писати уникав — мулько бути прислугою біля високості ім'ярек. І то я знову перечитав написане І. Драчем у багатьох жанрах, та ще й мудру книжку про нього відомого критика, доктора філологічних наук М. Ільницького, і нарешті відчув, що й мені не зайве висловитись, публічно порадіти видатним художнім здобуткам майстровитішого товариша по цеху поезії, їй-право, неповторного творця „вічних партитур" в царині українського слова. У віршах і поемах І. Драча простежуються глибокі істерико — культурологічні пласти. Якби критик-зануда взявся перелічувати, скільки тут Ейнштейнів, Ван Гогів, Сар'янів, а скільки наших кревних типу баби Корупчихи, чи баби Маройки, то, звичайно, місцевий, жартома кажучи, патріотичний ряд був би і списочно меншим, і з огляду на авторитети не таким солідним. Але кожен неупереджений читач легко помітить, що всесвітні величини в творчості І. Драча — тільки в ім'я піднесення авторитету людей земних, корінних, тих, з ким живе, ради кого живе і пише поет.
Перечитуючи І. Драча, переконуєшся, що голос поезії —це голос рідної землі, а не прочитаної книжки, що джерело і корені людського буття визначають особистість, національну означеність митця, без цих глибинних першопочатків немає ні потужної індивідуальності, ні суто національної творчості, яка в такому разі неминуче має загальнолюдське значення і, за назвою давнього вірша І. Драча, написаного у зв'язку з загибеллю трьох радянських космонавтів, переростає в „причетність планетарну".
Критики й літературознавці полюбляють говорити про народність, життєву й мистецьку співвідносність творів письменника. Це правомірно, особливо коли бачимо, що у І. Драча поезія, а з нею і правда, живуть і проявляються за вічними, а не кон'юнктурними, законами. Спираючись на правду життя, на його неперехідні цінності, поезія — навіть в умовах панування демагогічних уявлень про суще — незмінно дивилася в корінь, в єство незалежного від бюрократичних регламентів, безмежно великого в своїх проявах життя людини і природи.
В цьому зв'язку треба зауважити, що поезія І. Драча, свого часу розрекламована критиками й інтерв'юерами, як вишукана й елітарна, насправді,може, найбільш демократична і доступна мислячим людям, до того ж поряд із творами типу п'єси „В степах України" і кінофільму „Доля Марини", що в часи офіційного лицемірства широко пропагувалися, або, скажімо, заколисувально-ідилічними, фальшиво — благополучними піснями на зразок „Стеляться рядочками буряки листочками", які прикривали лжесоціалістичну „ідилію" важкого повоєнного життя на селі. І навіть в умовах девальвації суспільних цінностей приходить поет, щоб рано чи пізно восторжествували цінності вічні й сьогочасні, продовжились в реальному, а не декретованому житті народу:
Народ — це всі. Це місто і село,
Це люд, який мізкує й форму носить,
Голубить ноти й цифри плодоносить,
Хто няньчить слово й творить чересло.
І. Драч один із багатьох, хто добре вписується у власну формулу: „Чи був у нас хоч один літератор, який не ганяв би курей з городу?" Селюк за походженням, він став поетом сучасного міста, урбаністом, одним з найзапекліших диспутантів навколо проблеми, що може бути названа так: НТР — людина — природа — майбутнє людства; і залишається долучити сюди гамлетівське питання: „Бути чи не бути?" Цей диспут він почав з дебютної поеми „Ніж у сонці", продовжив через усю творчість і вивів його в контрапункт найсвіжішим творам — поемою „Чорнобильська мадонна", що детонує нині пекучі роздуми.
Нехай пуритани від красного письменства копилять губи, прочитавши цю поему, — ґвалт, публіцистика витісняє поезію, мовляв, на зміну елегантних структур Драчевих „екологічних" віршів, сильних саме художніми рішеннями, прийшли громохкі прокляття на адресу бездуховних циніків, домінує логіка прямого тексту, — нехай... Тим часом це — нова художність в смисловій концентрації, доцільний монтаж прозорих алегорій і символів на круто замішаному матеріалі оголеної правди.
І при всьому тому неважко простежить, що І. Драч у цій злободенній поемі залишився вірним своїм основоположним принципам. Історична пам'ять протистоїть безпам'ятству, понад усім домінує здорова народна мораль, рішуча відсіч духовному мародерству виходить на перший план. Як і раніше, тут публіцистика йде поряд з ліричністю, „підсвічується" і прояснюється нею, громохка монологічна патетика присмачується то іронією, то сарказмом. Стильові пласти переплітаються, взаємодіють, зрощуються в органічні сплави. Словом, як і в попередніх поемах, маємо синтез.
Талант поета продовжує розвиватися, залишається незмінно змінним, оновлюється. Справжній талант ніколи не зможе зупинитися в своєму розвитку, закостеніти. Поетичні книжки І. Драча, у яких відбилась калинова краса рідного краю, прометеївський дух українського народу і гуманізм нової епохи, перекладені в сусідніх республіках, вийшли іноземними мовами в багатьох зарубіжних країнах. Слава Івана Драча — це слава України.

1985 р.

Кажуть, людська душа, покидаючи тлінну оболонку тіла, вирушає до неба. Цілком можливо. А якщо душа входить в оболонку цупких бронзових обкладинок поважної книжки на 491 сторінку? Це також можливо, але ще менш вірогідно. У нашому випадку будемо схилятися до обох варіантів, більше покладаючись на другий.
Отже, перед нами книжка „Судьбу выбираешь сам" Бориса Дерев'янка, журналіста і письменника, що рік тому загинув від невблаганних куль найнятого вбивці. Книжка привертає увагу і зовнішньою ошатністю, і розмаїттям уміщених до неї прецікавих текстів. Вона засвідчує широкий діапазон інтересів і уподобань автора, який жив тривогами й надіями свого народу, неодновимірно бачив і знав його життя і — головне! — був не спостерігачем і коментатором, а діяльним заангажованим учасником цього життя. В книжці знаходимо сторінки, окремі рядки й поміж рядками, звідки видно: журналіст Б. Дерев'янко, особливо в останні роки, діяв проти кримінально — мафіозних сил в Одесі з викликом, атакував їх з відкритим забралом, більше дбаючи про справу, професійну честь, аніж про збереження своєї тілесної оболонки, в якій бунтувала, мучилась і страждала його невпокірна і непідкупна душа.
Знаючи здавна Бориса Дерев'янка, думаю, що книжка могла б стати предметом його самовтіхи й гордості, якби він був живий. Хоча він, як мені уявляється, уклав би книжку інакше, сміливіше використавши для її наповнення свій багатющий, неординарний і різнопотужний творчий доробок журналіста і письменника.
У книжці достатньо промовистого матеріалу, щоб збагнути, чому Борис Федорович 14 травня 1996 р., трохи більше як за рік до смерті, зробив у щоденнику такий запис: „Очень точное высказывание графа Акселя О.: Подвергаться смерти для того, чтобьі жить в истории, — зто заплатить жизнью за краплю чернил". Справді, свою долю він вибрав сам. Початок тернистої дороги закладений в шкільні роки, про що читаємо в книзі: „Зуд зтот — писать! — во мне все время жил, он особенно усилился, когда я после шестого класса прочитал „Мартина Идена". Первую свою заметку в районной газете под вьічурньїм псевдонимом Гарольдов / от Гарольд — вестник / опубликовал после седьмого класса.
Потом решил, что мелкими заметками внимание я на себя не обращу и перешел к „полотнам". Впадає в окно вислів „внимание я на себя не обращу" і, звичайно, гучний псевдонім Гаральдов, а не, скажімо, Гарольденко, що було б у його сільському статусі природніше, але приземлено, не гучно.
З останніх сторінок книжки, в якій представлені переважно журналістські роботи різного жанру та щоденникові записи, я повертаюся до її початку і перечитую: „Настоящее не то, что в настоящем, а то что еще будет, еще ждет тебя. Может быть, завтра". Зітхнув і подумав: Ой, ніколи не буде! Ой, не чекає ніде!.. І найбільша моя печаль — загублена мрія Бориса, коли він себе відчуває „сказочно свободным", коли не буде пустих балачок і невідкладних справ, коли буде стопка чистого паперу і тиха світла кімната, злегенька розколисані вітром штори, і багато сонця, і справна друкарська машинка, і твереза ясна голова, і музика в душі, і стіл, на якому нічого зайвого — машинка, папір, годинник, і ти нарешті будеш писати, не відмахуючись від насідаючих на тебе людей, не в гарячий номер газети, не відгукуючись на злобу дня... На превеликий жаль, так не буде, друже Борисе, ніколи цього не буде в твоєму житті, бо твого життя немає, його відняли у тебе підлі, аморальні люди, яким чуже навіть уявлення про спосіб жити, думати й діяти за законами професійної честі й громадянського сумління.
Нікуди не дінешся, у кожного своя дорога в житті.
Борис Дерев'янко, що з юності хотів стати письменником, вибрав не просто долю, він вибрав каторгу, на якій затято обслуговував суспільні потреби свого часу, протягом десятиліть відгукувався в газеті на злобу дня, і чим далі, то все більше викликав злобу і ненависть до себе у тих людей, майстрів за кулісних політичних ігор і протиборства, що у наші дні стали заплічних справ майстрами, користолюбцями й гендлярами під прикриттям свободи й демократії, грабіжниками з великої дороги, розкрадачами политого потом і кров 'ю майна українського народу на його важкому історичного шляху.
Щоденниковий запис 1 травня 1995 р. на 409—410 стор. книжки, на мій погляд, не тільки автобіографічна констатація, а й самохарактеристика, яку дає собі Б. Дерев'янко, розмірковуючи над прожитим і зробленим: „ ..До 6 июня 1973 года я работал в молодежной газете, 6 июня возглавил „Вечерку". Уже двадцать пять лет моя рабочая неделя — семь дней. За все эти годы в отпуске я провел не более двадцати дней, написал несколько тысяч очерков, эссе, публицистических статей, издал несколько книг, стал автором двух телефильмов, дал десятки интервью радио, телевиденью, выступал в московских, киевских и зарубежных изданиях... С 1973 г. депутат Одесского горсовета, в 1989 г. бьш избран народным депутатом СССР". Це, так би мовити, послужний список, зовнішнє в житті, а далі йдуть слова, в яких — внутрішній стан, потаємне, те, чого за життя Б. Дерев'янка не бачили, про що навряд чи й згадувались його читачі: „Казалось бы, бурная жизнь. Но радости мало. Ощущение такое, будто жизнь пролетела рядом. Или зто дыхание осени?"
Здається, справа не в осені, і це видно з подальших рядків, за якими ніби відкривається завіса у другий вимір життя, гордої і цілеспрямованої людини, але не завжди впевненої у своїх виняткових спроможностях: „Всю жизнь я пахал, сеял. Не всегда то, что надо было бы. Но всегда то, что мне казалось нужным, стоящим. Бьши возможности перебраться в Киев, в Москву, но каждый раз я отказывался. Не только потому, что люблю свой край, а потому, главньїм образом, что боялся потеряться в сто лицах. Боялся, что не смогу там делать то, что хочу".
Мені випало спілкування з Б. Дерев'янком ще в час навчання на філологічному факультеті Одеського держуніверситету наприкінці 50-х років, згодом ми ближче зійшлися, коли він робив початкові розгонисті кроки до журналістської кар'єри в обласній молодіжній газеті. Тоді Борис із своєю передмовкою в „Комсомольській іскрі" опублікував мої вірші під рубрикою: „Друкується вперше". У вузькому студентському колі, пригадую, він казав: „Умру, а стану письменником!" Судячи з автобіографічної сповідальної повісті „... Но єсть покой и воля" , яку я вже цитував, таку мету він переслідував ще з шкільних літ. Замолоду потрапивши до обласної газети, він не спішив ставати письменником, а затято працював на газетний конвеєр. Серйозний літературний вибір ніби-то відкладав на потім, коли, як сказано в посмертній книзі, „Просто будешь писать не торопсь, не опасаясь, что получится больше чем нужно, или меньше, чем требуется, что закончишь позже контрольного срока". Цілком можливо, що „відкладаючи натхнення на потім", він це робив з тієї самої причини, через яку відмовлявся від пропозицій працювати в Києві чи Москві.
Загубитися в столицях так само небезпечно, як і у великій літературі. Але хто сказав, що велика журналістика, в якій Б. Дерев'янко здобув свою вершину, осяяну примарним сонцем слави — це невелика творча і громадянська вершина?
У нас з Борисом начебто не було концептуальних розходжень, хоча й не було одностайності за формулою: „Коней зігнали в одній стайні — і стали коні одностайні". Ми не зрідка пішки поверталися додому з роботи в 60-ті роки „дорогою смерті й печалі" — від залізничного вокзалу, мимо кабельного заводу, через Червоний Хрест, весело читали на огорожі кладовища афішу фільму „Никто не хотел умирать", далі проходили поміж християнським кладовищем і тюрмою до третьої станції Чорноморської дороги... Обговорювали різні чутки про справи в керівних одеських „верхах", вели гарячі балачки на літературні й політичні теми. Пізніше, коли я приїздив з Києва, ми неодмінно зустрічалися на письменницько-журналістських збіганках, поводились як однодумці й змагалися в проголошені веселих тостів.
Тріщини у наших побратимських „горшках" з'явилися після того, я к у серпні 1991 р. „Вечерняя Одесса" на першій сторінці надрукувала дрібненькими буквами в низці заверстаних в колоночку буденних інформаційних матеріалів повідомлення про Акт проголошення державної незалежності України.
Тоді з трибуни Верховної Ради я критикував за це „Вечірку" поряд з тими газетами, що підтримали були ГКЧП. Борис образився, а я не бачив підстав, щоб вибачатися.
Через пару років під час зустрічі в Одесі, на квартирі нашого спільного друга, ми з Борисом відверто поговорили про пекучі проблеми на зламі суспільних формацій, про політичне лицедійство, що представляє собою умовно український парламент.Виявилось, що у нас більше спільного, аніж розбіжностей у розумінні складних і суперечливих процесів в економіці, культурі, суспільній сфері на перехідному етапі від неминучого розвалу Союзу до утвердження Української незалежної держави, що мусить рахуватися із впливовими сусідами, як на Сході, так на Заході. Я радий принагідно-зазначити, що у книзі, про яку мова, не воднораз натрапляв на державницькі підходи Бориса Дерев'янка щодо оцінки діяльності Чорноморського пароплавства /потім — „Бласко"/, його вболівання за те, чи буде Україна морською державою. Щоденникові записи останніх років показують, що Бориса дуже турбувала нестабільність українсько — російських відносин. Варто зацитувати повністю запис за 29 січня 1996 р. „Странный какой — то парень приходил из Южного научного центра. Вроде как опрос поручено им какой — то провести. Судя по вопросам , большинство из которых можно квалифицировать как некорректные, сочинялись эти вопросы с определенной целью и в определенном месте. Тем не менее, я на все вопросы ответил. Назвал Россию источником повышенной опасности для Украины. Пожалуй, не точно. Речь не столько о всей России, сколько о нынешнем российском руководстве. Впрочем, а какое бьшо лучшим? Царское? Большевитское? Горбачевское?" Ось так! А я, дивак, ображався на Бориса кілька років тому за якусь там одну — другу публікацію. Думаюча людина, здатна до розвитку й самовдосконалення, не така остаточна й однолінійна, як згарячу надрукована дрібненькими буквами інформація в газеті, нехай і про велику історичну подію.
Ті, хто працював з Б. Дерев'янком, знають про його самодисципліну і часом драконівську вимогливість до підлеглих, колег по роботі. Цього жадала справа його життя — газета, в якій він був Володарем і водночас Рабом, ним же запровадженого режиму роботи.
Запам'ятався мені класний шофер „Вечірки" Алік, що не раз возив мене на менші й більші відстані, коли я з Києва приїздив до Одеси. І от зворушлива „зустріч" з ним у книзі. Читаю щоденниковий запис Бориса за 25 квітня 1995 р.: „...Впервые на его день рождения я поехал на кладбище: 10 марта Алик умер. Не утримаюся, насамкінець зацитую ще одну щоденникову нотатку: „Вчера к нам в квартиру через открытое окно в моей комнате влетел голубь. Сверкающе белый, с роскошным хвостом и крыльями, складывающимися так, что в конце они образуют нечто вроде лопастей. Птица, безусловно, домашняя, породистая. Мы с трудом упросили ее оставить квартиру... В полете она еще прекраснее. Могучий размах крыльев, широко и вольно раскрытый хвост. Белая голубка прилетала к нам на подоконник до 23 августа 1996 года — ежедневно, за едой и питьем. Последние 8 месяцев — со стаей черных и сизых голубей. По зтой причине пришлось ее отвадить. Б.Ф. долго не мог смириться с моим решением. — А.Д./. Це нотатка за 10 жовтня 1995 р. з приміткою дружини, яка свідчить, що Борис Федорович довго не міг змиритися з тим, що до його вікна більше не прилітала біла голубка, нехай вона і приводила з собою зграю чорних і сизих голубів, так би мовити, з чисто меркантильною метою. Його вабила краса, тому він прощав голубці з її нахлібниками.
Варто задуматись над цим символом.

Важливо аналітично висловитись про книжку „Така пора", видану у „Молоді", яка не тільки не поступається попереднім — „Наодинці зі світом" і „Луна озвалась на ім'я", що були високо оцінені літературною громадськістю і критикою, однак „не помічені" державними „арбітрами", які, зрештою, наперед знають, кому присуджувати високі премії. Нова книжка поета продовжує і вивищує його попередню творчість, як дерево, що здатне рости, підноситься до неба, водночас корінням усе глибше в землі сягаючи життєдайних соків. Тут, у цих віршах, є час і людина в часі: від лірико — драматичної біографії повоєнного покоління до Чорнобильської трагедії сучасників. Тут є наша історія, що виборсується із забуття і проситься в сучасність, хоче бути учасницею очищення суспільства, оновлення життя за законами краси і совісті, тієї природності людського буття, яке ми значною мірою втратили. Тут є неповторна радість людини, що живе на землі, пам'ятаючи про свою скороминущість.
Л. Талалай навдивовижу цільний поет. Він все життя пише одну книжку, аж ніяк не повторюючи сьогодні того, що сказав учора. Тому не безпідставно і про книжку „Така пора", коли брати до уваги не її зміст, а його освітлення, ліричні самозаглиблення автора в осмисленні людини на тлі природи і природи в людині, можна говорити словами академіка Л. Новиченка із рецензії на книжку „Луна озвалась на ім'я", що торік була надрукована в нашій газеті. Відомий вчений і критик розглядає поезію Л. Талалая як „психологічно й філософськи багатовимірну поезію серця", наголошує на тому, що поезія „тривкого відчуття вічних питань і загадок людського існування, його початків і меж, його минущості в уплетеності у вічність". Принагідно варто додати: змагання людини з часом — один з основних мотивів творчості Л.Талалая. До цього ми ще повернемося, а поки що зазначимо, що трагедійний і життєтворчий мотив часу позначений навіть у назвах попередніх книжок поета, таких, наприклад, як „Не зупиняйся, мить!", „Допоки твій час", „Вода у пригорщі", нарешті, книжка, про яку мова — „Така пора". Час живе в кожній клітинці поетичної речовини цих книжок. Вже в першому вірші рецензованої книжки, пронизаної шумом високої води, добре видно і відчутно, що це не просто вода, стихія, яка розгулялася, це вічний потік життя. В ньому „Щось постійно прибуває, наближається, гряде". Так само зримо змальований дощ, який „І сам стояв суцільним лісом,і піднімав до неба ліс ", постає перед нами не як звичайний, а „історичний" дощ. Недарма „Цей дощ шумів, ридав, як натовп, Який на площі у сльозах Перемагати і вмирати Синів останніх проводжа". Недарма „Крізь дощ висвічувало сонце Калини крону золоту, І вся світилася калина, а перед нею грізний ліс, Готовий впасти на коліна і не приховувати сліз".
Недарма цей дощ „Ішов з Чернігова на Київ і через Київ на Путивль" і, врешті, „Кудись на південь рухав грози, як Ігор військо до Дінця". Цей „історичний" дощ, дощ-символ, так чи інак перехлюпує живою водою і на інших сторінках книжки, воскресає забуте і повертає нам історичну пам'ять, і ми, немов Батий у вірші „Після бою" (правда, він з жахом, а ми з радістю) придивляємося, „як зводиться тиха трава, Колінами князя прим'я та", віримо в незнищенність минулого, у відродження в житті нашого народу того, що було відсунуто на задній план, а то й потоптано, постріляно, але, виявляється, не вмерло і не мало права вмерти, канути в невідь. Час і простір взаємодіють, бентежать, тривожать, створюють особливу напругу почувань.
І все це не декларується, а знаходить свій вияв у метафоричних прозріннях поета, в мові символів, передається через психологічно обумовлені, „прочитані" душею картини, ескізи, фрагменти природи, буденні деталі повсякденного буття.
Лірика Л. Талалая гармонійно поєднує в собі життя людської душі в трьох вимірах — в сучасному, минулому і майбутньому, підкреслюю — саме в душі, тому що домінуюче начало віршів поета — почуття, переживання. При всій конкретиці поетичних образів Л.Талалая, при всій точності й прозорості розвитку думки в його віршованих монологах, пейзажних замальовках, історичних ретроспекціях ліричних мініатюрах головним персонажем віршів чи, скажемо так, діючою субстанцією є людська душа, трепетна, чутлива до всього, що нас оточує і шо живе в нас. Все, що було вчора, шо діється сьогодні на нашій землі, живе в цій душі, відкритій перед людьми і перед світом, стурбованій, не байдужій до того, що буде з нами завтра. І, як мені здається, любов до рідної землі, до України, отже, до всього світу — та постійно діюча сила, та енергія, яка виявляє себе в кожному найтоншому поруху цієї душі. Читаючи книжку „Така пора", ловиш себе час від часу на думці, що пером поета рухає жадоба краси, гармонії, невтолена спрага любові до життя.
Сміється дівча яснооке,
Сміється гірська далина,
Неначе в колодязь глибокий
Цебро опускає луна.
І сонячне коло іскриться,
Намотує вічний виток,—
І всім вистачає напиться,
І спраги не втолить ніхто.
Диво поезії, яким тонко володіє Л.Талалай, в тому, шо час у сприйнятті поета — неподільний, безкінечний: в ньому „Немає „учора", немає „сьогодні". Одна тільки вічність і простір без краю". І, певно, через те, що трапилось з нами, з нашим народом сотні років тому, бентежить, хвилює, кличе, ніби відбувається сьогодні. Через те наша історія належить нашій душі, формує характер і напрямок нашого мислення, спрямовує вчинки,підносить людську гідність.
Ні сліду на траві,
Ні руху на дорозі,
Стоїть Чумацькій Віз,
І ми при тому Возі,
Багаття підроста,
Чорніє грива диму,
І дивиться роса
Дитячими очима.
І це просто історична пам'ять, що світить і в очах, і душі. Це очищення пам'яттю, повернення в слові того, чого „ніхто не помічає", в духовний світ наших днів. Одна з недавніх книжок Леоніда Талалая звалася „Наодинці зі світом". В цій назві — точне визначення своєрідного психологічного стану людини, що присутній у багатьох віршах поета, як тих, що писалися раніше, так і у віршах останніх років.
Поет уміє жити в часі і просторі, як живуть в рідному домі, а відчувають радість і біль на протилежному боці планети. І саме тому все рідне для людини — дороге і неповторне: „сиву пам'ять Стиснули до пісні, Сиву пісню Стиснули до сліз. Добре, що у небі ще не тісно, що не заважа Чумацький Віз", — у слові поета живе історія як морально-етична цінність. Поет уміє говорити про те, що, здавалось би, перед очима кожного, що стосується всіх. Водночас він говорить так, такі слова, які будять неповторні відчуття, спонукають думати про особисте, тільки тобі приналежне. І вочевидь, за дивними законами гармонії, що єднає часом і протилежні душі, це особисте, коли ти „обживаєшся" в світі поета, побудеш на одинці з його світом, тут же таки виявиться неоціненною вартістю багатьох, набутком загальнолюдським. Мимоволі пригадується сказане про поезію Л. Талалая критиком А. Макаровим у рецензії, що була надрукована на сторінках „Літературної України": „Л. Талалай створив оригінальну концепцію вічності, яка по-своєму пояснює причетність людини до вічності". І далі, трохи нижче в цій же рецензії: „Отже, людина безсмертна тому, що те, що вона носить у собі, чим визначає свою неповторну духовну суть, повторюється в часі і просторі у тисячах подібних і дуже схожих один на одного варіантах".
Поезія Л.Талалая — не є продуктом довільних асоціацій, де легко вживається істинне і ложне, де від красивого до потворного — один крок. Його поезія — те, що існує в природі (але треба вміти побачити!), те, що живе в почуттях і думках людини як набутий досвід особистості і досвід народу, його історії (і все це людиною пережите і вистраждане!). Його поезія — те, що є складовою життя, незалежно від найспритніших комбінацій слів. Його поезія проста й природна, як „рух від бруньки до плоду".
У багатьох віршах Л. Талалая, таких, наприклад, як „Балада про вишневий садок", „Полин", „Пахнуть листям і землею", „Трава біля дороги", домінує пейзажний елемент. Але це не самоцільний пейзаж, а найчастіше — малюнок природи, що ніби пройшов через людську душу і доповнює внутрішній „портрет" людини, передає той духовний стан, що найбільше характеризує її як людину, пронизану тривогами і болями особистими і вселюдськими. Зокрема пейзажні елементи названих віршів ніби шлють трагедійні імпульси з минулого України — вони викликають біль, але й освітлюють дорогу, що виводить з історичних тупиків.
Я знаю віршотворців, як старших, так і молодших, які досягають неабиякого успіху (певна річ, зовнішнього!) за рахунок несподіваних комбінацій слів у рядку, конструювання ефективних метафор, котрі легко можна міняти місцями, і не тільки в межах одного вірша. Незрідка це справляє враження, видається за новий напрямок руху поезії, піднімається на щит як здобуток асоціативного мислення. У Л. Талалая — пульсує жива мисль, ятриться оголене почуття, тому що він не конструює собі поетичного світу, нехай і користується, бува, прийомами мистецького імпресіонізму, він живе в реальному і відтворює реальний світ з його безмежністю асоціацій, які щедро множаться у взаємопроникненні з природою, днем нинішнім і вчорашнім, світом і всесвітом. Він полюбляє символіку, засоби парадоксального мислення. І все-таки природність поетичного вислову, його простота, як вияв доцільності і складності буття — визначальні, як на мене, риси поетики Л. Талалая,завдяки якій він творить у Слові свій неповторний світ. Точність, елегантність вислову „просвітлює" його вірш навіть тоді, коли він „проростає" із смутку, з печалі.
І найчорнішими ночами
Вона зоріє крізь літа,
Одна хвилина біля мами,
Одна хвилина золота.
Ти не самотній між чужими,
На чужині — не сирота,
Бо між хвилинами твоїми
Одна хвилина золота.
„Печаль моя светла", — писав класик. Услід за ним має повне право повторити ці слова наш сучасний поет, який навіть у віршах з трагічним світовідчуттям утверджує красу і радість життя.
У час очищення суспільства, перебудови нашої свідомості, переосмислення нашої недавньої і далекої історії вірші Л. Талалая з їх „виходами" в минуле, з історичними ретроспекціями співзвучні процесам олюднення нашого життя.
Пам'ять... Пам'ять...
Де ж твоя луна?
Де сліди
Розвіяного праху?..
Тільки перебілена стіна,
У якій
Лиш дірочка від цв'яха.
У поезії Л.Талалая сучасність перебуває в близьких контактах з історією, більш того — з вічністю. Ліричне начало його поезії ґрунтується на соціальному чи переростає в соціальне, та ніколи не обмежує себе вузько інтимною оболонкою. Недарма, як на мене, його чисто інтимна лірика, також щедро представлена в книжці „Така пора", має загальнолюдське, суспільне значення. І саме тому ця книжка на терезах державних цінностей мала б важити багато. Зрештою, непідробного, щирого золота поезії — я переконаний! — у ній більше, аніж в деяких товстих томах недавніх „живих" і „напівживих" класиків — трубадурів нібито переможного поступу, весь пародійний пафос яких легко вмістити в такий, скажімо, двовірш „Вперед, кроти, До світлої мети!" Жарти-жартами, а символіка віршів Л. Талалая, людини глибоко не байдужої до суспільного життя, грунтується і на цьому житті, і на власній долі поета в літературі. Отож, закінчуючи, процитую одну із його промовистих мініатюр, що не має ніякого відношення до преміальної ситуації талановитого поета.
Наговорила,
Наспівала,
І обіцянками приспала...
А згодом била безневинну
Лише за те
Свою дитину,
Що та забути не могла
Того, що мати наспівала,
Наобіцяла
Й не дала...
Думаю, це вірш насамперед про трагедію людини в суспільстві, яке послідовно обіцяло людям щастя завтра, відмовляючи їм у щасті сьогодні. Це вірш про трагедію нашого повоєнного покоління, яке повірило у великі ідеали, потяглося до них, з радістю читало на всіх парканах, стінах і щитах: „Нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі".
Один з цього одуреного покоління поет Л. Талалай виявився вільним від ідеологічних забобонів і виріс у визначного поета історичного смутку і оптимізму. Адже любов до життя, віра в свій народ сьогодні — найбільший з усіх можливих оптимізмів.

Доля письменника Олекси Мусієнка, здається, закодовав деяких назвах його історико-документальних творів — наприклад, „Чорне сонце" і „Білий морок", поряд з романами „Золоті ворота", „Голубий берег" і „Багряна вежа", позначених як такі, що були написані у співавторстві з генералом Іваном Головченком, який у лихі часи відкривав Олексі Григоровичу доступ до закритих архівів. Тоді молодому письменникові в особі генерала пощастило зустріти порядну людину, впливового покровителя.
Чорне сонце нависло над майбутнім письменником в один із найтрагічніших періодів української історії, ще тоді, як у 1938 р. йому не виповнилося і трьох рочків: „мій родовід геть увесь був винищений під корінь — батько, мати, старша сестра, дід, чотири дядьки стали невинними жертвами сталінського терору, а я, беззахисний сиротина, опинився в спецпатронаті так званих „последьішей врагов народа", — написав Олекса Мусієнко в білому мороці соціально-економічної кризи на початку 90-х років минулого століття у заяві до відділу соціального захисту населення Радянської районної адміністрації міста Києва.
В тому сповненому болю і відчаю документі віддзеркалена трагедія українського селянства часів „боротьби" за соціалізм. Бачимо це на прикладі геноцидного винищення цілої родини „розкуркулених" більшовицькими „буксирами" потомственних українських козаків із села Павлівка Зіньківського району Полтавської області, нащадкові яких випало вижити і стати відомим письменником.
Влітку 1942 року, під час німецької окупації України, хлопцеві пощастило добратися до рідної Великої Павлівки. Там, аби не вмерти з голоду, він прилаштувався підпасичем громадської отари. Довелося тяжко трудитися на різних роботах. Починаючи з вересня 1943 року стає рівноправним колгоспником. І не лише в дні шкільних канікул, згадує Олекса Григорович, а й під час навчання, практично від зими до зими, постійно працює. Тодішні сільські діти — а серед них і він! — щоденно після уроків допомагали вдовам, калікам, старикам збирати викопану картоплю, зносили в бурти цукрові буряки, зрізували соняшники, збирали кукурудзяні качани... Чого тільки не робили! У воєнну пору, писав Олекса, я освоїв у колгоспі всі посильні для тодішнього мого віку хліборобські професії — погонича волів, боронувальника, пастуха, водоноса, сушарника сіна, полільника, їздового... Та й знаходив час і сили добре вчитися, неспроста ж закінчив середню школу з медаллю!
Він з дитячих літ запрягався у тяжку щоденну працю, паралельно дуже серйозно, я к то кажуть, гриз граніт науки, набирався знань із життя, і з книжок. Тільки з плином часу, пробуючи осягнути життєвий і творчий подвиг Олекси Мусієнка, я зрозумів, що у людини все було взаємопоєднано: для нього окремо не існувало стероризованого дитинства і вивчення в спецархівах документів про репресованих діячів української культури, окремо суспільно-політичних процесів і написання книжок. Все було взаємозалежним і все взаємодіяло. Він був красивий, з відкритим обличчям, посміхався, а в ньому постійно пульсував згусток болю, потужне магнітне поле його великої душі ніколи не виокремлювалося від тектонічних розламів трагічної української історії. Він писав історико-документальні романи про окупований Київ і сам жив у світі ідеологічної окупації, яку силою правдивого, задокументованого слова прагнув відправити в тартарари. І, треба гадати, його внутрішня свобода, затиснута ззовні, терзала його і пекла, непомітно знесилювала, підривала здоров'я. Він значну частину свого свідомого життя проводив в архівах, щоб знайти і обгрунтувати свою правду, а підлу, криваву брехню з потайсвіту вивести на світло, на людський осуд і суд історії. Саме тому він створив книжки „З порога смерті" та „Український етноцид" ще задовго до визнання в багатьох країнах світу голодомору 1932—1933 років як геноциду українського народу. Власне, назва книжки О. Мусієнка „Український етноцид" означає не що інше, як винищення за етнічною ознакою, тобто в суті своїй — геноцид народу, продумане вигублювання кращих його синів і дочок. Звертає на себе увагу в більшості випадків найхарактерніше звинувачення в чекістських застінках українських вчених, письменників і митців — приналежність до націоналістичної організації, що ніби-то займається анти-радянською діяльністю. Такі організації з різними назвами були вигадані енкаведистами, невигаданим було одне — національність. А якщо українець — значить націоналіст. Рішення особливої трійки — розстріляти, або — в табори, що незрідка було рівнозначним.
„Олекса Григорович з головою поринув у архіви, визбируючи по крупинці відомості про замордованих владою, — писав у прощальному слові про друга письменник Анатолій Михайленко, так народжувалась його сповідь за тих, хто вже нічого не міг сказати сам — замордованих царським, білим, більшовицьким, сталінським, брежнєвським режимами українських письменників, художників, композиторів, бандуристів, інших митців, діячів культури; так народжувався „Олтар скорботи"... А паралельно тягнув ще одного плуга — витягував із забуття імена і долі тих краян-українців, що загинули на війні в Афганістані, так з'явився афганський мартиролог України „Чорні тюльпани", автором-упорядником якого був Олекса Мусієнко".
„Безодня української печалі", — так назвав свого часу академік НАН України Микола Жулинський свою рецензію на рукопис мартиролога українського письменства „Олтар скорботи", підготовлений до друку Олексою Мусієнком. Ключова назва, за якою стоїть завдання здійснювати невичерпну роботу в справі відродження історичної пам'яті нашого народу, при цьому ніхто ззовні не має права корегувати цю пам 'ять чи заганяти назад в спецархіви, опечатавши заборонними кремлівськими печатями. Тим часом і в Україні, і за її межами чимало охочих до імперського реваншу.
Завдання, яке поставили перед собою і прагнуть реалізувати автори „Олтаря скорботи", пише М. Жулинський, надзвичайно грандіозне і складне, бо важко виробити універсальний критерій для визначення, кого ж вважати жертвою репресій і що розуміти під репресіями, — журиться академік і тут же не бариться уточнити:
— Століттями була під пресом українська мова, українська культура (перепрошую, додам від себе: — Тепер, в умовно незалежній Україні новоявлені янучари, як ніколи, намагаються це здійснити остаточно. П.О.), українська автокефальна православна церква, українська греко-католицька церква, науково-технічна інтелігенція... Хіба можливо всіх, хто творив у немилосердно важких умовах (наголошую: ці умови тривають! П.О.), хто служив у храмах, проповідував, дискутував... згадати, відновити їхні імена, ввести в мартиролог народної пам'яті?.. (П.О.) стосується універсального питання, кого ж вважати жертвою репресій у під'яремному житті української нації, то відповідь тут зрозуміла і безсумнівна: — Жертва репресій за всіх режимів упродовж століть — український народ, якого Сталін хотів після війни депортувати, але, як відомо, у кривавого ката не вистачило вагонів.
Певно, це дещо розширене тлумачення завдань мартиролога, заснованого О. Мусієнком, який ввів туди 300 тільки письменницьких імен. Наразі, хоча б з нагоди 75-річчя і зважаючи на те, що його життя невіддільне від процесу репресій супроти українського народу, в „Олтар скорботи" варто внести ім'я Олекси Мусієнка, великого подвижника, досі, на жаль, недооціненого письменника, в своїй творчості і громадянській позиції — неповторного.
Прощання
Олексі Мусієнку

Я стояв, Олексо, над тобою
І прощався, як з самим собою,
Думав про містичне і про суще,
Про давно минуле і грядуще,
Думав про незмінне й перемінне
І про вічне, у віках нетлінне,
Як душа, відкрита перед небом,
Те, що залишаєм після себе.
Знав, Олексо, що тебе немає,
А не вірив, що життя минає.
Ти для мене БУВ, ти нині СУЩИЙ,
Не минущий ти, а день грядущий,
Ти нам заповів з порога смерті
Побороть заслони й круговерті,
Так прожить від роду і до роду,
Аби стать продовженням народу.

Вперше Анатолій Погрібний справив на мене велике, незабутнє враження десь в середині вісімдесятих років минулого століття в київському будинку художників на вечорі, що був присвячений Борисові Грінченку. На трибуні стояв молодий, красивий, енергійний чоловік і випромінював через проголошувані ним слова дивовижну енергію осягнення життя і творчості переконаного борця за українську мову і культуру, за „права українського громадянства" утверджувати свою духовність, бути господарем на своїй землі. Доповідач незрідка відривався від тексту, часто цитував по пам'яті яскраві висловлювання Б. Грінченка, переконливо ув'язував їх із сучасними проблемами.
В подальших зустрічах з А. Погрібним на публічному рівні, у приватних щирих розмовах, в його знаменитих радіопередачах про стан і перспективи української мови я завжди бачив у ньому справжню Українську Людину, що проповідує і сповідує високі, благородні принципи національного відродження, діяльно прагне на практиці реалізувати все те, чим жив, ради чого самовіддано трудився Борис Грінченко, що заповіли нам, українцям, наші великі предтечі Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, всі ті наші попередники, хто був готовий в ім'я української національної ідеї віддати все, навіть своє життя.
Борис Грінченко як науковець, публіцист, письменник і етнограф, як активний громадський діяч чи не найбільше встиг зробити на благо України в 80—90 роках дев'ятнадцятого століття, коли було дуже мало можливостей для українського патріота реалізувати задумане, але він зробив по максимуму.
Погрібний же розкрив свій талант невтомного національного подвижника на гребені горбачовської перебудови та в роки проголошеної, але й нині, на двадцятому році державної незалежності,сповна не реалізованої української свободи. Уже в середині 90-х років Анатолій Григорович відчув, що наша дорога довга і терниста. Але не зійшов з цієї дороги, не опускав рук ні як депутат Київської міськради, ні як голова Київської письменницької організації, ні як невтомний радіоглашатай, що на першому каналі національного радіо відстоював українську мову і завжди давав гідну відсіч різного роду україно-ненависникам і відвертим україножерам.
А. Погрібний добре бачив і розумів складні процеси в сучасній політиці, де вчорашні націонал-патріоти перевтілюються в націонал-кар'єристів, а ті, хто ховався за маскою інтернаціоналізму, виявилися ІМПЕР — націоналістами. Останні безсоромно і цинічно вирулюють на шлях російського самодержавства і комуно-більшовицького „єдиного ОтеЧества", що може призвести до втрати державної незалежності України, перетворення її в Малоросію, цілком підпорядковану відновленій імперії. Це дуже турбувало Анатолія Григоровича. Пам'ятаю, як ми з ним восени 2006-го року в одній машині їздили в Чернігів на святкування 30-річчя з часу створення обласної письменницької організації. Він з тривогою говорив про ті нові небезпеки, що загрожують сучасній Україні, роздертій міжпартійними чварами, збуреній інформаційною війною, яку цілеспрямовано вела і веде проти нас сусідня держава, спираючись на підтримку „п'ятої колони" всередині нашої країни. Ми обурювались з того, що імпершовіністи обзивають українських патріотів націоналістами в сталінському значенні цього політичного ярлика. А якби пан Анатолій побачив, що нині виробляє україножер на посту міністра освіти і науки Д. Табачник, то, певно, написав би статтю „На безпросветном пути. Об украинской школе.", за назвою книги Б. Грінченка, що була опублікована в 1906-му році. Словом, знову „Вихри враждебные веют над нами..." Думаючи про це, пам'ятаючи про україноцентричну незламність Анатолія Погрібного, я присвячую йому свій новий вірш, навіяний гіркими роздумами про сучасність, яку нам, українським романтикам, ні в страшному сні побачити, ні в реальності уявити неможливо було в 1991 році, після проголошення державної незалежності України. Отже, вірш називається „Давня біда" і присвячується А. Погрібному.
Маю людям дещо розповісти,
Щоб побачили від і доти:
Де російські націоналісти,
А де українські патріоти.
Слід розрізняти ці дві категорії,
Не закликаючи до двобою, —
Українці на своїй території
Хочуть залишатися самими собою.
Могли б ми жити в порозумінні —
Лани обробляти, ліси плекати,
Але нашим сусідам бракує вміння
В нашому домі нас поважати.
Є люди пихаті у нашій хаті,
Назвавшись братами, лукавлять з нами.
Усе на свій лад повертають затяті,
Приблуди над нами хочуть бути панами.
Російські націоналісти на чужій землі
Силою нав'язують сплановане в Кремлі,
А українці від них захищаються
І тому патріотами називаються.
Заради імперії все може бути —
Чукчі зрадіють нам і якути,
Москва забере собі Крим залюбки,
А нам по-братерськи віддасть Соловки,
Щоб знову звучало від краю до краю:
„Широкая страна моя родная".

Важко писати спогади про людину, разом з якою практично робив тільки одну справу — грав у більярд, та й то не часто. Пригадую, було це в Ірпінському Будинку творчості письменників у минулому столітті десь на межі 70—80-х років. З кимось я переможно закінчив свій турнір, коли поряд опинився знаменитий перекладач Микола Лукаш. Зіграємо?" — спитав Микола Олексійович. А чому б і ні?" — відповів я запитанням на запитання.
Щойно переможець у змаганні з письменником, також перекладачем, але з числа тих, що перекладали доступних жінок з дивана на ліжко, а з ліжка на диван у відведеній для творчої роботи персональній кімнаті, — я відчув після перших прицільних ударів нового суперника: доведеться позвихатися! Справжній перекладач виявився і справжнім більярдистом. Ніби і без особливої напруги, він легко заганяв у лузу більярдну кулю — одну, другу. Я почав відставати за кількістю забитих і випереджати за кількістю пропущених. — „Куля одна у серці, куля земна", — пробую жартувати, цитуючи рядок з вірша тогочасного молодого поета. Мій суперник посміхається, але мовчить. Я зауважую, що більярдний кий він тримає і орудує ним тільки одною рукою. Думаю, чи то поранення з війни далося взнаки, чи то такий стиль гонорового майстра. Але, бачу, ніяких проявів гонору на обличчі не видно. Вираз обличчя спокійний, зосереджений, як має бути у ділової людини, що з певністю робить те, що вміє.
Мимо проходить і на якийсь момент затримується красива дівко-жінка, учасниця семінару молодих літераторів, яким я тоді опікувався в будинку творчості. Чи то знічев'я, чи на честь поетеси, щоб мені дошкулити, Микола Лукаш заганяє в лузу чергову більярдну кулю, майже не цілячись. „Клац!" —озвалася залізна облямівка лузи.
Коли відійшла від більярдного стола спокусниця, я, щоб зачепити суперника, сказав назвою балади Федеріко Гарсія Лорки в перекладі Миколи Лукаша:
— Чужа невірниця!
Суперник зробив вигляд, що не почув.
Тоді я використав рядки з цієї ж балади в перекладі російською мовою із книжки, що напередодні вийшла в Москві:
— То было ночью в Сант-Яго!.. А може все-таки це було в Ірпені?.. Після більярду, який я програв, у нас з Миколою Лукашем виникла невеличка розмова про таємниці його перекладацької майстерності:
— У баладі Лорки справді все відбувається вночі, в Сант-Яго. Але в російському перекладі дуже гарно зі смаком переказано сюжет, а я частково відмовився від переказу, я пішовшляхом змалювання події, використовуючи нашу фольклорну традицію і специфічну українську лексику. Тому у моєму перекладі, там, де у Гелескула йде рядок „То было ночью в Сант-Яго", у мене „Була нічка петрівчана". Я вважаю, що при перекладі мало відтворити зміст твору, треба засобами української мови змоделювати колорит, завдяки якому чужоземна поезія занурюється в українське середовище, в нашукультурну традицію.
Не гарантую, що дослівно переповідаю ту давню розмову, але її творчу концепцію, її дух я зберіг і намагаюся передати з відстані часу.
Читаючи переклади Миколи Лукаша, особливо поетичні, фізично відчуваю: у нього слово, як більярдна куля, послана майстерним ударом кия в лузу, непомильно і точно потрапляє саме в те місце смислового гнізда у тексті, куди націлював його перекладач. Але удару при цьому не чути, зусилля руки відсутнє. Тут спрацьовує інша сила, певно, така, як сила гравітації, взаємодії між небесними тілами, завдяки якій зірки і планети перебувають саме в тих місцях всесвіту, саме на тих орбітах, де вони опинилися.
Спогади про видатних людей часто зводяться до аспекту: „Я і класик", „він наливав, а я промовляв". А може бути так: зустрічався з ім'ярек кілька разів, поговорили-помовчали, ти піймав його лукавий чи іронічний, веселий чи зажурений погляд...
А потім, читаючи твори цього автора, врешті, за різних обставин згадуєш, робиш висновки, співставляєш своє життя і його, щоб краще зрозуміти себе у світі і світ у собі. Чесні, правдиві спогади, що несуть насичену інформацію про видатну людину, — це добре. Не менш важливі, а часом кращі — роздуми, осмислення зустрічей і розмов, висвітлення присутності людини в культурі, науці, суспільній думці того часу, в якому жила людина.
Не всі знають, що в радянські часи, коли видатного прозаїка, поета, історика, просвітителя Пантелеймона Куліша офіційні стовпи системи називали не інакше, як українським буржуазним націоналістом, то Микола Лукаш, хто змолоду глибоко вивчав творчість цього світоча українського духу, тримався протилежної думки. Предтеча ОГПУ-НКВД- КГБ, всюдипроникливе в царській Росії „третье отделение" в 1846 р. запроторило П. Куліша в Петропавловську фортецю „за чрезмерную любовь к родине", прискіпливо вивчивши його „Повесть об украинском народе". Під таким же кутом зору дивилося КГБ на Миколу Лукаша, який сповідував українську позицію великого попередника, у колі надійних друзів любив читати напам'ять вірш П. Куліша „Хмари". Починаючи від перших рядків „Знов захмарилось високе, І велике, і страшне", в цьому вірші мова про тиранію влади і безправ'я людини, тоді як „Правда, совість, розум сплять". Зовні сумирний і тихомирний, Микола Олексійович в „час довготривалих аплодисментів" гнівно карбував рядки класика:
Утомившись боротьбою
З натовпом тупим, сліпим,
Розквитались ми з судьбою,
Горді в самоті стоїм.
Хоч захмарилось високе,
Вище хмари злетимо...
Серце в світі одиноке!
Ми над громом стоїмо.
Не випадково, коли Івана Дзюбу на початку 70-х років арештували за книгу „Інтернаціоналізм чи русифікація", то Микола Лукаш звернувся до тодішньої влади з листом, в якому запропонував, щоб арештували його, а він відсидить замість слабкого здоров'ям Івана. Результат бунтарської заяви — виключення із Спілки письменників і заборона на багато років друкуватися, як у П. Куліша — „за чрезмерную любовь к родине". У мене при цьому виникає така аналогія, пов'язана з дитинствомпрофесора Одеського держуніверситету Григорія В'язовського: в 30-ті роки батька школяревого репресували, тому вчитель взявся виганяти Гришу з класу як сина „ворога народу", а той навідріз відмовився покидати клас. Тоді вчитель
наказав кільком хлопцям-однокласникам вивести неслуха з приміщення. Гриша міцно вп'явся руками за парту і не піддавався. І чим закінчилося це протистояння? Винесли впертюха разом з партою. Моя аналогія тут виникла цілком природньо: коли компартійно-кагебівська влада грізно притупнула на зухвальця-бунтаря Лукаша, а він не злякався і не покаявся, тоді було наказано „винести" його з письменницького середовища, тобто вигнати зі спілки силами своїх же колег, що вони слухняно і виконали. І все одно він не зламався.
Я не часто контактував з Миколою Лукашем — частіше з перекладеними ним книжками, як з ним самим. „Розмовляв" у своєму письменницькому кабінеті, скажімо, з Шіллєром, Лоркою, Аполінером, Гейне, Міцкевичем, Верленом, Рембо, Валері, Рільке, Тувімом... І не тільки тому, що вони завдяки Миколі Лукашу „говорять" з нами вишуканою українською мовою. Справа в тому, що перекладач із тих, які „народжуються, мабуть, раз на кілька століть" (Гр. Кочур), наново писав, перестворював тексти, зберігаючи їхню сутність і художню специфіку, перестворював таким чаклунським чином, що вони беззастережно входили в український світ, ставали невід'ємною частиною української культури.
Про мовне багатство Лукаша вже багато сказано. В цьому контексті мене не перестає вабити відомий епізод, який уявляю собі як живу картинку. Великий, тонкий знавець мови, майстер філігранної поетичної форми Максим Рильський читає в перекладі Миколи Олексійовича динамічну, зриму в образах і персонажах поему „Бал в опері" Юліана Тувіма (ще в рукописі!) і час від часу вигукує: „І де він стільки отих слів навикопував!" То це не заздрість старого неокласика, це радість і за талановитого перекладача, і за успіх усієї нашої літератури.
Зачарований досконалістю перекладних віршів М. Лукаша, створених на рівні шедеврів, здогадуючись як це непросто наново створити вірш уже написаний видатним поетом іншою, чужою мовою, я дивуюся, чому такий віртуоз форми не писав своїх, оригінальних поетичних творів. Думаю, зумів би написати, це для нього не складало б особливої проблеми, і тут він міг би піднятися над багатьма йому сучасними і теперішніми віршописцями. Але, певно, він бачив своє призначення в іншому, вищому вимірі, і він цього досягнув: далекі голоси поетів різних народів і епох злилися з неповторним голосом перекладача і утворили небувалу українську поетичну симфонію. Залишаючись набутком французької, італійської, німецької, англійської, іспанської, багатьох інших чужоземних літератур, вони завдяки мовній всеосяжності перекладача поєднували народи, епохи, акустичне багатоголосся мов у чутливому, багатострунному оркестрі української мови, в морі пульсуючому, живому, де кожна золота рибка залишається золотою і неповторною.
Микола Лукаш не тільки зробив складовою української культури найкращі зразки високорозвинених літератур цивілізованого світу. Своєю великою перекладацькою роботою, що стала його творчим і громадянським подвигом, він помітно збагатив духовну історію України.
Я рідко зустрічався з Миколою Лукашем, хоча за його присутності пропрацював п 'ятнадцять років в апараті Спілки письменників України. Але, побачивши його, перекинувшись словом із ним, складав собі уявлення про нього і його клопоти, розуміння складних речей, що залишалося зі мною, було потім зі мною під час читання світових творів у його трансформаціях; у стосунках з іншими літераторами він був еталоном.
М. Лукаш в противагу багатьом не сновигав коридорами письменницької спілки, не вривався в кабінети з різними претензіями і вимогами. Щось не пригадую його на трибунах письменницьких зібрань. Але відчувалася його присутність у життєвому просторі спілчанського товариства, у тій сфері українського духу, що була недосяжною ні для кагебівських нишпорок, ні для пильних партфункціонерів, ні для літературних пристосуванців, у яких злоба дня в ідеологічному вимірі цілком їх влаштовувала, узгоджувалась із власною злобою заздрісників, готових наліпити справжньому таланту ярлик націоналіста чи антирадянщика, аби лише самим висунутися, на чужому хребті піднятися до ілюзорної слави. Все це було чуже Лукашу, він жив у слові і во ім'я слова.
Бог створив цей світ недосконалим,
За шість днів подбав про основне,
Ате встиг вписать в свої аннали
Перше слово, мудре й чарівне.
Було першим дивовижне слово,
У якому Бог сказав: „Я — ваш!"
Світ чужий перестворив чудово
В тому слові чарівник Лукаш.
Слово Майстра всіх основ основа
І народу нашого зеніт.
Поки буде українська мова,
Лукашів не похитнеться світ.

Шанувальникам поезії добре відомі слова видатного російського поета Сергія Єсеніна, ніби мимохіть кинуті на прикінцеві рядки автобіографії: „Что касается остальных автобиографических сведений— они в моих стихах". Справді, істинний поет не роздвоюється: все важливе, визначальне, що було в його житті, так чи інакше знаходить відображення в творчості, а риси ліричного героя віршів переплітаються чи зливаються цілком з рисами автора. Щось подібне можна сказати про життя і творчість поета Миколи Карпенка, з чиїх віршів неважко з'ясувати, що народився він у селі Воронькові на Київщині (14 серпня 1924 р.), ще зовсім молодим став грудьми на захист Батьківщини і пройшов з боями кривавими дорогами Великої Вітчизняної війни — до дня довгожданої, дорогою ціною оплаченої Перемоги, продовжував службу в Р адянській Армії, потім майже чверть століття працював на Прикарпатті, пліч-о-пліч із земляками Івана Франка, беручи безпосередню участь в соціальних перетвореннях по війні у звільненому краї, і нарешті — пов ернення в край своїх батьків, життя в Києві. Все це — і біографія, і географія життя поета — легко простежується у віршах. Але, певна річ, не у віхових ознаках життя, не в зовнішніх, тематичних прикметах поезії справа, тим паче, що йдеться про поезію талановиту, розмаїту. Йдеться про лірика, сатирика й гумориста, що живе в своєму часі і постійно тримає руку на пульсі часу.
„Лірика Миколи Карпенка, — читаємо в статті Дмитра Павличка „Квітуча гілка з пахощами грому", — протікає, умовно кажучи, чотирма руслами... Тема війни, тема оновленого карпатського краю, тема кохання, тема громадянського покликання людини. Та в цих чотирьох річок одне джерело — „отче поле", і до свого одного моря вони впадають — до моря людської справедливості, що теплими хвилями омиває цілісність натури ліричного героя (в даному випадку треба говорити про цілісність натури поета, бо Микола Карпенко належить до художників, які просто не в силі розділити своє „Я" на літературну й житейську частини), виступає всюди, в усіх його тематичних колах та емоційних струсах, на всіх етапах життя його душі".
Отже, мова про цілісність як життєвий і творчий принцип, цілісність як вірність власним і назавжди обраним суспільним та ідейно-творчим орієнтирам і принципам.
Вірність ніколи не буває одновимірною чи одноплощинною, особливо в літературній творчості. В цьому ще й ще раз пересвідчуєшся, увійшовши в прекрасний і розмаїтий світ поезії Миколи Карпенка, в якому на покуті, на місці престольному все-таки один бог — священна пам'ять про війну.
Її безпосереднім учасником був сам автор, та ще й в ролі найголовнішій — бійцем на передовій. Певно, тому, про що б не писав поет, він дивиться на життя, оцінює його достоїнства і вади з позицій солдата, що відповідає за життя і знає йому ціну. Тому і в книжці „Блискавиці" (1984 р.) лейтмотивом і немовби заповітом для грядущих поколінь є священна пам'ять:
В серцях ветеранів — осколки війни.
Лиш пам'ять — від ран отих ліки:
Не їхня лиш пам'ять, а й ваша, сини,
І ваша, онуки,— навіки!
Нехай вона буде жива у живих
І нашу примножує силу,
І вічно живуть між балад фронтових
Балади гарячого тилу.
Від першої поетичної книжки Миколи Карпенка „Стежками юності" (1960 р.) до книжки „Блискавиці" пролягає творчий шлях довжиною майже чверть століття. На цьому шляху, пройденому чесно й мужньо, поет переконав своїх читачів, що істинне обдаровання людини — спроможність до невпинного розвитку, самовдосконалення, поступу. Вміння зростати, залишаючись вірним собі, окрім того, цілеспрямованість і наполеглива праця,— ось що, думаю, рухає Миколою Карпенком і допомогло йому посісти чільне, хоч досі нашою критикою належно не висвітлене, заслужено своє, неповторне місце в сучасному літературному процесі. Поважна книжка вибраного — красномовний творчий аргумент.
Сюди увійшло все краще з попередніх одинадцяти поетичних книжок. Поет-фронтовик, подвижник у громадському житті, вибрав із свого чималого доробку вірші, які, разом узяті, промовляють про гармонійне злиття людської і творчої натури, відзначаються чіткою окресленістю ідейно-творчих позицій.
Свого часу я уважно прочитав книжку М. Карпенка „З висоти поля". Мені здалося, що в ній виражено основні принципи поета. Знову переглянув доробок М. Карпенка — і зупинився на думці, що у кожного письменника мусить бути книжка, в якій сконцентровано головні, концептуальні ідеї його життя і творчості. Як мені здається, у М. Карпенка такою книжкою була і залишається „З висоти поля".
Те поле, що було наскрізь прошите ворожими кулями, те поле, де він стікав кров'ю у двобої з ненависними фашистськими загарбниками, те поле, де нині колосяться хліба в ім'я життя, стало для нього висотою, звідки найкраще видно наше героїчне минуле і сьогоднішній день, і той прекрасний день грядущий, ради якого вмирали на Лютізькому плацдармі його побратими, ради якого він, поет Микола Карпенко, тримає сьогодні перо в руках, почуваючи себе бійцем за утвердження правди життя.
Упродовж усього творчого шляху і на кожному новому щаблі творчого зростання поет з позицій сьогодення осмислює минулу війну, нашу новітню історію, розкриває небуденний світ свого ліричного героя — воїна, громадянина, людини сердечної і доброї, але непоступливої, твердої, коли йдеться про переконання. Активність громадянської позиції, моральна цільність, оптимістичне світосприйняття — навіть на межі втрат і трагедійних поворотів — найбільш притаманні риси ліричного героя Миколи Карпенка, нашого сучасника, який пишається славним минулим свого народу, безнастанно дбає про збереження, і примноження здобутого, вірить у завтра, передаючи свою бойову естафету нинішньому і прийдешнім поколінням.
Подвиг — повсякденний судця героя книжки. Самовідданість — його життєвий, духовний орієнтир, визначений на тому священному полі бою, де були відстояні Життя, Братерство і Любов. „Звідкіль вона, ота жива вода, що нам найглибші тамувала рани?" — запитує ліричний герой М. Карпенка.
І сам дає відповідь: „Спитайте їх — це знають ветерани: Звідкіль вона, ота жива вода". Є потреба на хвильку обірвати розгляд одного з п рограмних віршів поета і звернутися до згаданої вже статті Дмитра Павличка, в якій читаємо: „Микола Карпенко малює вражаючі картини війни. Вражають вони не натуралістичною жорстокістю, не перебільшеннями, характерними для деяких поетів, а спокійними і від того ще страшнішими деталями. Автор побачив і себе пораненого на піску, і „легіони соняхів підтятих" , що „на корені вмирали, як бійці" . Здавалося б, що нового може сказати „рядовий" поет про війну, коли „генерали" поезії явили в цій темі свої могутні таланти. Миколі Карпенкові, одначе, вдалося стати неповторним у найтруднішому — в солдатській і воєнній тематиці. Вдалося це тому, що він був рядовим солдатом, учасником боїв і важких походів, тому, що у своєму полку „числився штиком".
Мені судилось вижити від ран,
Маршрут війни проміряти до краю,
Впаде за мене ще москвич Степан,
І я його у Польщі поховаю.
Жодної зумисності чи робленості нема в почуваннях поета до своїх бойових побратимів, представників багатьох народів...
Повернімося до вірша про живу воду братерства, до джерел якої припадав поет і яку він заповідає нащадкам:
Спитайте їх, онуки і сини,
Звідкіль оті джерела пробивались
І як братерство наше гартувалось
В суворий час Великої війни.
В усій творчості Миколи Карпенка, особливо в його блискучих „воєнних" циклах „Семеро під веселкою" та „Рядки з плацдарму", ідеї дружби людей і народів виступають не як тематична ознака тих чи тих віршів, а передовсім як їх внутрішня суть і морально-естетична цінність. Саме цими думками й почуттями, таким настроєм переймаєшся, читаючи, скажімо, поезії „Слово до старої гвардії", „В польоті рейсом Київ — Ашхабад", „Ветерани у Бресті".
„...Дрібніє все зло Перед вічністю дат — І зітхає земля, Коли плаче солдат". Ні, Микола Карпенко не просто оплакує полеглих, але він одкрито й чесно говорить про людський біль, що не може загоїтись. Його ліричний герой всім своїм життям підготовлений, щоб органічно відчувати: „Одшумовують бурі воєнні, одшумовують грозяні битви,— та лишається скарбом на серці кожна мить історичного зламу". Душа цього справжнього героя — „як нива в щедрім цвіті", він бачить „зловісну тінь", від нього ніяк не замаскуються „новітні гітлери на дикім полігоні — на тлі „психологічної війни". Отже, цілком природний для нього і такий на сьогодні суспільно важливий висновок для всіх — як заклик, як кредо поета і громадянина: „Уточнювать позицію свою, Рубіж атаки І мету для вірша"...
Герої минулої війни живуть у поезіях Миколи Карпенка, і не тільки тих, що стосуються ратного подвигу, вони присутні й тоді, коли поет думає про потреби моменту, про місце людини в сучасному житті:
Уставайте ж, слова,
як за ротою рота:
Йде за щастя людське
нестихаючий бій!..
І в моєму житті
комісаром — Робота,
Комісаром — Життя
у роботі моїй.
Оглядаючи пройдене з висоти кров'ю политого, множеством життів відвойованого поля, поет має право суворо сказати — і собі, і кожному: „Прожитим дням ти чесно глянь у вічі...", і якраз через це від імені ветеранів він висловлює віру в спадкоємність, в „силу молодечу", у великий суспільний поступ.
Духовне багатство сучасної людини, що успадкувала й береже ідейні заповіти своїх славних попередників, Микола Карпенко вміє передати у віршах і про красу рідної землі, і красу природи, і красу людських взаємин. Бува, природа виступає як тло для зображення людини, відтворення її почуттів, а часом це тло ніби зникає, зливається з людиною, з її душею, щоб глибше передати внутрішній стан, розкрити його („Музика землі", „Як гарно соняхи цвітуть", „Предивно твориться зі мною" тощо).
Лірику поета представляють великої ніжності і чистоти поезії, присвячені темі кохання, особистого людського щастя, на заваді якому стала війна. До речі, ці твори, відображаючи трагедійні життєві колізії, передаючи тугу за втраченим, аж ніяк не віднесеш до розряду поезій запечалено-розпачливих — тут печаль світла, висока, а трагедійність говорить лише про неминучу жорстокість війни.
Головне, що в цих творах торжествує віра в людину, в красу людських взаємин („Це ж стільки літ ...", „Ну що, скажи, тобі адреса ця?", „Гора видінь" та ін.) Характерно, що сила ліричного струменя у віршах поета живиться громадянськими джерелами, він уміє особисте, інтимне піднести до рівня загального, суспільно значимого. Виваженість, простота і точність слова, притаманні в цілому творчій манері поета, в ліричному циклі виявляють себе чи ненайяскравіше, тим-то й відзначається він напругою думок, емоційною наповненістю.
Цілком слушно зазначала критика, що „Карпенко ніколи не прив'язував себе до певної ділянки поетичного поля, працював там, куди кликало натхнення" (Юрій Цеков). У жанрі сатири і гумору поет виступив з поемою „Особиста каланча Гаврила Квача" 1963 року, яка, до речі, швидко зникла з полиць книгарень. Окрилений безсумнівним успіхом, автор міг би „перепрописатися" з ліричного цеху поезії у „сміхотворчий цех". На щастя, він цього не зробив, продовживши роботу в двох літературних іпостасях паралельно, завдяки чому збагатилася, ставала пластичнішою, набувала все розмаїтіших емоційно-смислових відтінків його художня палітра, як в громадянській та інтимній ліриці, так і в творах сатирико — гумористичного плану.
Той самий герой Миколи Карпенка, та сама авторська позиція незримо присутні і на багатьох сатирико-гумористичних сторінках книжки,- тільки вже як сила, що протидіє всім тим, хто посягає на високі принципи життя, бореться з антиподами людської моралі. Отож сатира і гумор Миколи Карпенка, на мою думку, є органічним продовженням того ж таки поля бою, на якому діє ліричний герой його громадянської поезії, виявляючи свою суспільну активність,
моральну безкомпромісність, відзначаючись оптимістичним сприйняттям світу.
Поет так будує сатирико — гумористичні твори, щоб перед читачем постали комічні обставини, в яких діють його герої, виявляли себе звички, інтереси цих героїв, врешті, розкривалися їхні характери, що, наприклад, бачимо в таких неоднозначних, гостро викривальних і по-народному веселих речах, як „Особиста каланча Гаврила Квача", „Де згода в сімействі", „Скорочений Ціцерон (Хроніка з життя Саливона Дуги)". Поетові чужа манера деяких наших сміхотворців, які з перших же рядків твору прагнуть розсмішити читача, каламбурять, пересмикують поняття, роблять ставку на двозначність чи сумнівно комічні ефекти. Поет знаходить смішне в житті, змальовує його, завдяки чому не лише смішить, але й, так би мовити, здійснює громадський осуд негативного, апелює до суспільної совісті читача. Названі вище, та й не тільки названі, сатирико-гумористичні твори М. Карпенка дають поважні підстави говорити про своєрідну епічність „сміхотворчого" обдаровання поета, який утверджує себе в ліриці і, виявляється, не менш потужно може працювати на літературній ниві Степана Руданського і Степана Олійника.
Ущільненістю поетичного рядка, густотою письма, високою культурою вірша відзначаються твори з розділу „Поки спить Везувій", написані на античному матеріалі, який автор зумів по-сучасному прочитати й наповнити загальнолюдським змістом. Сміх таких, наприклад, блискучих за виконанням віршів, як „Притча про зерна ", „Золоті орли", „На колесі", „Сандалі Емпедокла", „Зевсова помста", „Полум'я Індіри", „Поки спить Везувій" та інших вабить своєю філософічністю, соціальною наповненістю. Це сміх не суцільного реготу безтурботних зубоскалів, його проймає то сарказм, то іронія, то легкий смуток, настояний на тисячолітній
гіркоті. Мені здається, що вірші цього розділу — нове слово в нашій гумористиці, в усякому разі вони стоять на кілька щаблів вище за віршовані гуморески про стандартних ледарів, п 'яниць, не кажучи про римовані анекдоти деяких спритних жартунів, пересипані жаргонними словечками і зворотами.
Є потреба знову послатися на критика Юрія Цекова, який в статті „Явне зло неважко осудить" („Літературна Україна", №16, 21 квітня 1983 р.), розглянувши сатирико-гумористичний доробок М. Карпенка, дійшов до такого цілком вмотивованого висновку: „Гумористів, які пишуть вірші, у нас чимало. Біда, що бракує серед них поетів за покликанням. Небагатьом підкоряється магія сатиричного вірша в оздобі оригінальних ритмічних малюнків, незаяложених рим і некострубатих дотепів. Карпенко належить до тих гумористів,
яким підвладні найпотаємнші секрети сміхотворення. Рідко хто так, як він, володіє майстерністю веселої оповіді: вона в нього легка, інтонаційно чиста, образно прозора, стилістично вишукана, щедро пересипана жартами, іронічними коментарями, дотепами".
Поезія Миколи Карпенка вигідно відрізняється від багатьох цілком благополучних, часом навіть досить яскравих зовні віршів, якимось дивовижним вмінням поета поєднувати два надзвичайно важливих начала — правду життя і правдивість (природність!) вислову. Секрет тут, очевидно, в тому, що Микола Карпенко не любить фальші, ігнорує будь-яку орнаментальність в поетиці. Він, здається, пише тільки про те, що сам відчув і вистраждав. Його біографія — частка біографії того часу, в якому він прожив — не як спостерігач, а як людина особисто причетна до діянь і помислів свого народу.

Важко згадувати про людину з великої відстані часу, якщо у тебе не збереглося жодних нотаток, нема під рукою відповідних документів, тогочасних публікацій, що стосувалися б тієї пори і предмету спогадів. На жаль, пішли прахом і конспекти лекцій Григорія Андрійовича В'язовського, які я, чемний першокурсник, вів акуратно, намагаючись покласти на папір якомога більше з незвичайних тоді для мене розповідей про літературу, теорію і практику художньої творчості. Із перших же лекцій „Вступ до літературознавства", який, читав нам Григорій Андрійович, викликав великий інтерес у мене і в моїх нових товаришів-однокурсників Валентина Мороза, Анатолія Бортняка, Григорія Шендрика — романтично налаштованих поетів, неофітів, що багато хотіли, а мало знали, зате вірили в обрану дорогу. Високий і високочолий, статечний, з виразним, проникливим поглядом з-за елегантних окулярів, наш кумир, здавалося, все знав, випромінював мудрість, розповідав, ніби запрошував до священнодійства у храмі людського духу. Ми на якомусь етапі були певні: коли те, що каже Григорій Андрійович, добре засвоїти, перейняти і виконати його поради-настанови, то колись можна буде, якщо не стати поряд з ним у таких же елегантних окулярах, то принаймні написати справжні віршіі, що їх надрукує сама „Чорноморська комуна", обласна газета, в якій ми вже встигли прочитати на той час знаменитих у нашому розумінні одеських поетів Володимира Гетьмана, Євгена Бандуренка, Володимира Івановича та ін.
Жаль, що багато забулося, добре, що живе в пам'яті таке, чого забуттю не під силу відібрати у людини. Григорій В'язовський був першим у моєму житті навчителем і наставником, що дав уявлення про художню літературу поза межами усталених стереотипів тогочасної, середини п'ятдесятих років, шкільної програми, наблизив до розуміння загадки таланту, природи важкої і прекрасної письменницької праці. Саме від Григорія Андрійовича я, випускник сільської десятирічки на Прикарпатті, вперше почув про солодкі муки творчості, про накопичення письменником життєвого матеріалу, здійснення записів у блокнотах і робочих зошитах в період підготовки до написання твору, визрівання задуму. „Немає більших мук, як муки творчості", — любив повторювати Григорій Андрійович, аргументуючи цю тезу цікавими спробами розкрити перед студентами творчу лабораторію митця. А я собі часом думав:
— То навіщо мучитись, як не складається так, як ти хочеш? Не годен — не берись!.. І задля чого вимучувати свої писання, як ото робить мій товариш, обгризаючи олівці разом з пальцями, коли вже створено стільки шедеврів?!.. Ось чудова лірика Сергія Єсеніна (яку я, до речі, відкрив для себе лише в Одесі, ставши студентом університету), вона проймає до глибини душі, хвилює всіх — і старших, і молодших, і закоханих, і тих, що мріють про велике кохання. Отож, якщо вже є лірика Єсеніна, то навіщо людям мої творчі муки? „Я тебя пока еще не знаю, но уже кружится голова", — страждала факультетська поетеса. Я авансом страждати не поспішав.
Терзаючись творчими сумнівами, не без впливу лекцій Григорія В'язовського, я покинув ще на першому курсі філфаку займатися віршуванням. Зате ще уважніше прислухався до того, що говорив студентам Григорій Андрійович, вивчив напам'ять майже всю лірику улюбленого поета, прочитав цікаві книжки, захопився відвідуванням студентських вечорів не тільки на своєму факультеті. Спочатку життя, а потім творчість як художнє відображення життя! Не випадково ж наставляє мудрий Григорій Андрійович глибоко вивчати людську душу, прислухатися до навколишньої природи. До віршування повернувся аж на четвертому курсі, але скоріше за все не тому, що переборов сумніви щодо необхідності мук творчості, а, певно, через те, що була по-особливому залита одеським сонцем весна, ніжно лащилась морська хвиля до берега і знову прийшло чи то кохання, чи ілюзія кохання. Зрештою, засіяні в свідомість Григорієм Андрійовичем поняття про серйозність письменницької праці й громадської відповідальності за своє
покликання, думаю, зіграти свою роль і в роки моєї юності, і пізніше, коли я зробив остаточний вибір, і література стала основним змістом мого життя.
Тим часом русалкова вода поезії, писання віршів ні про що були відхлинули. Натомість я здобув на три роки відносний спокій, ставши ніби збоку літературних змагань моїх ровесників і факультетських графоманів зі стажем. Я мав змогу більше думати, осмислювати, оцінювати, піднятися над вправами поспішливих віршників, що рвалися на літературний Олімп, мало дбаючи про те, що незрідка опинялися верхи не на Пегасі, а на свійському, натренованому козлі. Наука Григорія В'язовського, як мені нині уявляється, допомогла мені не виносити на люди, залишити за лаштунками тривалий період свого літературного учнівства. Хоча з ним особисто я не радився і про це не говорив. До речі, я ні в юності, ні пізніше не звертався безпосередньо за порадою чи підтримкою до літературних метрів. Шанував і навіть любив деяких на відстані, вчився у них також на відстані.
Схильний вважати, що ніколи не зайве застосовувати відому формулу С. Єсеніна: „Лицом к лицу — лица не увидать.
Большое видится на расстоянии". Тим паче в даному разі, коли йдеться про пошуки, сумніви і прозріння того часу, на тлі якого намагаюся зібрати докупи те найхарактерніше, що було, як мені мислиться, притаманне Григорію В'язовському, людині і літературознавцю.
Молодий викладач промовляв до нас, студентів-першокурсників, у 1955 році з університетської кафедри. Сприймався нами як любомудр з кола всезнаючих, ледь не небожителів, до яких нам, селюкам, молодому поколінню першого повоєнного десятиліття, було, як від неба до землі. Щоправда, вже через кілька років навчання ми думали трохи інакше. Нині слід зважити на те, що на той час Григорій Андрійович мав лише 36 років, проминуло небагато років, як він закінчив той же таки факультет, де ми починали вчитися. Щойно закінчив аспірантуру і став кандидатом філологічних наук. Його знання і мудрість цим не вичерпувалися: за плечима був досвід безпосереднього учасника страшної війни і важкі моральні випробування кінця 20-х, і ходіння по муках 30-х репресивних років. Він добре розумів, в якому суспільстві живе, що йому можна говорити студентам, а що ніяк не можна. Ми тоді у цьому майже не розбиралися. До того ж залишалося півроку до XX з 'їзду КПРС, справді таки історичного, після якого починалася хрущовська „відлига", спроба зламати поліцейську систему, оздоровити суспільні відносини в країні великої утопії і глобального, всеохопного контролю і терору.
Назрівало бродіння умів, вільнодумство і заодно виготовлення нових ідеологічних вуздечок проти свободи думки і слова, впокорення вільнодумців і соціальних бунтарів.
Григорій В'язовський не був ні вільнодумцем, ні соціальним бунтарем, але він мав природні задатки, мав горду вдачу, він умів думати, аналізувати і пробував навчити думати тих, хто проявляв здібності й охоту до такого небезпечного заняття, як на ту похмуру добу. Кількома десятиліттями пізніше мені стало зрозуміло, що за його думкою пильнували недремні дозорці режиму, на нього „капали" видимі й невидимі донощики з факультетського оточення „куда нада" . Робилося все для того, щоб думка розумного науковця постійно утримувалася в лещатах установлених нормативів. Інакше, що воно означало б, написане Григорієм Андрійовичем в 1956 р. Власноручно для відділу кадрів Оцеського держуніверситету в його автобіографії: „В 1930 году отец был раскулачен и осужден к трем гоцам заключения"? Не що інше, як примус, суворе нагадування про накладені шори, від яких звільнитися — і зась! Думаючу люцину режим „ставив на місце".
Мене глибоко схвилювало нацруковане 2 березня 1994 р. в багатотиражці „Одеський університет" інтерв'ю Г.А. В'язовського, взяте у нього Миколою Щербанем з нагоди 75-річчя професора. Крім вшценаведеного запису в автобіографії, знайшов я там вражаючі факти про цитинство Григорія Андрійовича і подальше його життя. Це спонукало мене по-новому бачити й трактувати все, що я знав і пам'ятаю про цю талановиту, цілеспрямовану в досягненні поставленої мети людину, надзвичайно працьовитого й чесного з собою університетського викладача і дослідника літератури. Принижений системою, ледь не розчавлений морально в дитинстві й отроцтві, він не зламався, як видно, обставини не дали йому сповна розкрити свій духовний і творчий потенціал.
Шляхетний і гордий, який запам'ятався ще з 1955 року, чи міг він забути страшне приниження в дитинстві, коли в 75 літ все пам'ятав до деталей? Пошлемося на його інтерв'ю:
— Мій батько ніколи не був куркулем, — сказав Григорій Андрійович і через якусь мить продовжував:
— Був роботягою, середняком. Але він категорично відмовився вступати в колгосп. І його було зроблено куркулем. Це неминуче так було не тільки з ним, але з багатьма селянами в ті часи. А мене батько хотів зробити хазяїном, і тому він привчав мене до роботи з 6-ти років. Словом, я працював дуже важко на полі, як справжній селянин, і, отже, був готовий до роботи в колгоспі, якому віддав десь, щоб не помилитися, 8 років. Роботі за „паличку", пам'ятаєте?!
Одначе в 1929 р. мене вигнали зі школи як сина куркуля. При чому дуже цікаво все було. Я не хотів виходити з класу, мої товариші-сусіди Грицько і Василь Рябухи разом з партою
підтягай мене до дверей класу, перевернули її і викинули в коридор. Більше я в школу не повернувся".
Опісля десятирічний Григорій подався до Одеси, де знайшов притулок у рідної тітки. Провчився в Одесі рік, згадує Григорій Андрійович, навчився красти сало, ковбасу — на Алексєєвському базарі, ввійшов у компанію, яка, щоб перевірити його, примусила одного переночувати в склепі на другому християнському кладовищі. Переночував, куди було дітися.
Страшно було, звичайно. Тепер я знову в уяві переношуся в другу половину п 'ятдесятих років. Володіючи невідомою тоді інформацією про скалічене дитинство людини, що сприймалася мною за університетською кафедрою як небожитель, майстер своєї справи; знаючи політичну атмосферу того часу, можу нині сказати: Григорію Андрійовичу і в студентській аудиторії було страшно, як у цвинтарному склепі, хоча він тримався достойно. Говорив рівно, впевнено і авторитетно.
Але ж, будучи збагаченим досвідом страдника і загартованим на війні, в житейських перипетіях сталінської доби, він викладав свій предмет у відрегламентованих межах дозволеного, хіба що голосом, інтонацією, паузами в мовних періодах, зрештою, поглядом і жестами компенсуючи якоюсь мірою те, чого прямо сказати не міг. Тоді, „на зорі туманної юності", це сприймалося, певно, підсвідомо, а зараз ніби наново бачу, переосмислюю сприйняте давно: щось було в погляді Григорія Андрійовича загадкове, втаємничене, багатообіцяюче. Начебто і відкритий погляд, звернений до студентської аудиторії, виразний, проникливий погляд і воднораз притуманений, далекий, спрямований часом більше всередину, аніж назовні.
Той дивовижний погляд бував і сумний, і відсторонений.
Він говорив з нами всіма і з окремими студентами, найбільш сприйнятливими, що їх в процесі спілкування мимовільно виділяв серед загалу в аудиторіях, підсвічуючи бесіду лукавими іскорками очей, говорив про серйозні речі, але часом здавалося, що він розповідає не все, дає тобі можливість додумати, так веде свою думку, ніби готує тебе до важливішої розмови, до слушного часу. Він умів будити молоді думки. Він тільки заронював зерна в свіжий грунт ранньої весни, правда, час від часу неначе оглядаючись назад, на люті зимові холоди своєї молодості. Ілюструючи проголошені теоретичні міркування, звертався більше за прикладами з класичної літератури, як з відстані часу розумію, не спішив заглиблюватись в сучасність, помітно уникав відверто ідеологічного забарвлення в розкритті тенденцій і явищ літературного процесу.
А може він зовсім і не обходився без неминучих тогочасних кліше і формулювань у розмові про літературу. Було б дивно, якби він геть чисто звільнився від цього в час, коли принципи партійності й народності були обов'язковими, а метод соціалістичного реалізму — універсальним. Однак якось так будував свої дефініції, що у нього перший план займали художня література, письменницьке покликання, секрети творчої майстерності, композиція твору, образно-виражальні засоби.
Все інше — як поширені в ту епоху реверанси у бік партійної церкви — проходило, певно, мимо моїх вух. Крім того, у лекціях Григорія Андрійовича значну роль відігравали такі компоненти, як інтонація, логічні наголоси, сам темпоритм його мовлення. Все це давало студентові можливість брати в пам'ять чи в підсвідомість найважливіше, серцевинне, саме те, що він хотів заронити в розум і душу молодого покоління, яке мало б вийти на нові, ширші обрії естетичного і соціального мислення, освоєння життя.
Залежно від освітлення аудиторії — чи то сонячно, чи хмарно за вікном, залежно від мого настрою і уяви, що то розгоралася, то пригасала на лекції Григорія Андрійовича, він подеколи нагадував священика Мелимуку в моєму селі Острівець під час окупації і в перші повоєнні роки, — високий, якийсь підкреслено святковий, урочистий і в голосі, і в поставі, і в своїх плавних, красномовних жестах і рухах. Бракувало свічок обабіч кафедри і в глибині аудиторії, на стіні за постаттю лектора — і була б повна ілюзія перебування не в університетській аудиторії, а в нашій сільській церкві, куди я ходив змалку з матір'ю, ходив до чотирнадцятирічного віку, навіть якийсь час це тривало в моєму новому дивному статусі члена ВЛКСМ, що хрестився перед іконами. Я вслухався в мелодійний, глибокий і ритмічно організований, добре інтонований
потік незвичайних слів Григорія Андрійовича, іноді заплющував очі — в уяві поставала церква, горіли свічки, на червоно-золотистих язичках тих свічок погойдувалися, потім злітали, як райські птахи, до високого склепіння сокровенні, божественні слова. Я відкривав очі — церква зникла, але звучала та сама мелодія мови, стояв за кафедрою, але не на амвоні і не в „райських воротах" божого храму світський чоловік, вбраний по-міському, так само недоступний для мене, як священик у церкві.
Григорій Андрійович, як пам'ятаю його 36-річним, з відстані понад сорока літ, ходив, говорив, жестикулював не як усі інші „правильні" викладачі, за винятком хіба завжди святкового, делікатного аж до написаної на обличчі вибачливості нашого доброго і уважного до студентських клопотів і проблем декана Костя Юхимовича Данилка. У моєму сприйнятті Григорій В'язовський тримався як духовна особа, в бесідах з нами ніби уникав буденного, приземленого, уречевленого світу, говорив про високе, те, що в уяві моїй жило понад нами, витало в небесах: таємниці творчості, таємниці життя. На відміну від своїх колег із числа строкатої викладацької братії, що кроку не могли ступити без цитатки з чергової промови М.С. Хрущова, тим паче — класичних, канонізованих теоретиків і вождів світового пролетаріату, він більше схилявся до, умовно кажучи, технології літературної справи, привчав студентів заглиблюватися в пошук художніх достоїнств твору, естетичних цінностей мистецтва. Він не спішив з висновками в остаточній оцінці сучасних літературних тенденцій і явищ, тепер я розумію чому. Сам несучи хрест несправедливого присуду системи, не замахувався робити „принципові", партійні присуди іншим. Очевидно, про найголовніше, що його цікавило в житті й літературі, не спішив висловлюватись прямою мовою. Переважно мовчав. Але, як пізніше я збагнув, він так мовчав на людях і між рядками своїх статей і книжок, що розумному не важко було здогадатися, про що він мовчить.
Григорій Андрійович і досі промовляє до мене своїм красномовним мовчанням і сповіщає більше, аніж ті його колеги, що полюбляли говорити, як гучномовці політичної системи, багато і голосно.
Мої роздуми й міркування, певна річ, суб'єктивні. Але я переконаний, що пам'ятаю і згадую людину, гідну доброго слова, талановитого університетського викладача і науковця, який тяжко і багато працював на ниві літературознавства, як хазяйновитий селянський син на своєму полі. Він міг зробити більше й краще, якби не політичні приписи і утиски, ідеологічні забобони, що все життя переслідували йото і те зацьковане покоління, до якого він належав. Честь і слава Григорію Андрійовичу В'язовському за те, що попри все залишався самим собою, був добрим сином свого батька і рідної землі.

Що ми знаємо про своїх учителів? Принаймні тоді, коли вони, старші за нас, стоять перед шкільним класом чи університетською аудиторією, передають нам свої знання, діляться життєвим досвідом і теплом щедрої душі. Практично нічого не знаємо,вдовольняючись зовнішніми спостереженнями, виразом обличчя, поглядом очей, сумних чи з веселою іскринкою, тембром голосу, новизною або формою викладу навчального матеріалу. Хто на яке сприйняття налаштований, те і засвоює.
Кость Юхимович Данилко в золотистому чесучевому костюмі, що ніби сконцентрував у собі все одеське сонце, лагідний і привітний до студентів, високочолий і толерантний, він уже самою манерою триматися на людях і говорити з ними здавався мені небожителем. Не міг ні подумати, ні уявити, що він, як і я, селянського роду, що за його плечима — страдницьке минуле українського села, розтоптаного і приниженого сталінськими опричниками та доморощеними яничарами. Не міг я, студент-першокурсник, навіть припустити, що доцент Кость Юхимович, наш декан, у чомусь там сумнівається або чогось не знає в народнопісенній творчості, яку нам викладав, і тому наполегливо вивчає новий матеріал, багато працює, перш ніж приступити до читання лекції, хвилюється, коли постає перед нами, студентами, бо зацікавлений, щоб подати невідоме нам, виразити свої думки й почуття у нерозривному зв'язку з науковими, історико-літературними даними, відкрити перед юними філологами чарівний світ українського Слова І УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ, повести нас до живлющих фольклорних джерел, першовитоків душі народної... Нічого подібного мені і в голову не приходило тоді. Небожитель знаходився десь наді мною, він мусив усе знати і все бачити.
Тільки через багато років, коли давно скінчив свої філологічні студії в Одеському держуніверситеті, після передчасної смерті цієї доброї і чуйної людини, я неминуче зіставив свої юнацькі враження і спостереження з новими, раніше мені невідомими відомостями про свого першого декана і все наново переосмислив. Обурила й засмутила мене стаття „Словникові холодини" в одеській газеті „Комсомольське плем'я", з якою розминувся 14 жовтня 1956 р., а прочитав через 40 років у ксерокопії з рук добрих людей, що пам'ятають і шанують донині тоді спаплюженого чесного і самовідданого викладача й науковця. Що не кажи, у нас уміли й уміють нищити своїх, аби розчистити собі шлях до кар'єри. Це мене навіть більше вразило, ніж мені невідомий за життя Костя Юхимовича трагічний епізод його абсолютно безпідставного арешту і ув'язнення в репресивно ескалаційному 30-му році, коли сталінщина перейшла в терористичний наступ проти всього українського.
Перше враження не відійшло, не розвіялося. Воно наповнилося новим баченням на основі нового знання і розуміння, переплелося із болісним співчуттям і співпереживанням.
Кость Юхимович залишився в мені таким, яким сприйнявся на першому курсі, і трохи іншим постав, окреслився повнокровнішим і заземленішим, природнішим, зануреним у напружене повсякдення розумової праці й складних людських відносин у просякнутому партійно-адебівським контролем середовищі інтелігентів першого покоління, переважно псевдонауковців у суспільній сфері, що сприймала швидше аргументи політичні, ніж аргументи наукові й логіку здорового глузду. І я з відчаєм відчув, як ця ніжна й делікатна людина, прийнявши правила гри ворожого їй середовища, не могла цих правил гри дотримуватися, надривала серце і обвуглювала власні нерви, мимоволі наближаючи свій передчасний, фатальний кінець. Зате в цій людині викристалізовувалися честь і людська гідність, світилася душа назустріч людям, що розуміли її, прагнули разом з нею творити добро на землі...
Життєві випробування і душевні муки, страждання і сумніви супроводжували К.Ю. Данилка з ранньої юності, не розминулися вони з ним ні на війні, ні в воєнні роки і в той зовні благополучний час, коли він уже „вибився в люди", був деканом, викладачем університету.
Ні за що, ні про що у 17 років хлопця заарештовують енкаведисти і кидають до районної тюрми. Це було десь у 1930-у році. Його молодший брат пише з цього приводу в одному з листів: — Нині, на відстані понад 60 років, туманно пригадую, як я, відправляючись за 12 км. від нашого села Любара (на р. Случ), у райцентр, носив йому передачі до тюрми: якісь коржики (це ще було до голодомору 32/33 рр.), білизну чисту, з домашнього грубого полотна у кошику, сплетеному з рогози; а там була така з рогози ж окантовка і туди ми вкладали записки... Назад заарештовані передавали зміну білизни додому, щоб випрали, і також записки-відповіді. А за що був мій брат заарештований, нині точно стверджувати не берусь. Це ж тоді саме готувався процес над нашою найвищою інтелігенцією — СВУ, вигадана була (чи мо' й існувала) Спілка української молоді чи Спілка молоді України. То ж дійшла ця хвиля арештів і до села. Чи не в цьому звинуватили й брата? Якось тоді — ще хлопчина — я не дуже розумів і не розпитував, а йому пощастило, що якийсь розумний і порядний слідчий побачив: юнак цей не заслуговує на суворе покарання — і звільнив чи сприяв звільненню. Якось ми, вже будучи дорослими, після війни, не повертались до цих болючих питань, та й у післявоєнний час скрізь панувала така атмосфера страху і страхіть сталінської епохи, що навіть у думках і розмовах з найріднішими і найближчими, не чіпали тих болючих ран...
Переді мною фотографія, зроблена в квітні 1965 р. Не треба особливо придивлятися, щоб упізнати особливі обличчя моїх університетських учителів, які в другій половині 50-х років на філфаці Одеського держуніверситету із мене, неотесаного селюка, силою слова і знань витесували майбутнього вчителя сільської школи, журналіста, видавничого редактора, письменника і народного депутата незалежної України. Звичайно, напряму нічого такого не говорилося, але „дух, що тіло рве до бою" в більшій чи меншій мірі був присутній у тому вишколі, обачно огорнутому в димові завіси офіційної риторики. Українське слово, точно й своєчасно сказане, несло в собі енергетику національної свідомості й історичної пам'яті, закладало в душу щось таке, що не могло загубитися й вивітритися навіть у тодішній зросійщеній Одесі. Тут не останню роль грали лекції з фольклору доцента К.Ю. Данилка... Вдивляюсь у давнє фото.Тоді кандидати наук і доценти, згодом — професори Михайло Левченко, Андрій Недзвідський, Григорій В'язовський, Іван Дузь — у першому ряду, а третій справа у другому ряду — Кость Данилко. Нікого з них нині немає серед нас. Упродовж кількох не так давно проминулих років один за одним відійшли за вічну межу. Найпершим серед моїх філологічних навчителів і духовних наставників покинув цей світ Кость Юхимович Данилко, не доживши двох місяців до 55-ти років. Кажуть, добили його інтриги й цькування, такі, як згадана пасквільна стаття в обласній газеті „Комсомольське плем'я": „Козака несуть і коня ведуть, кінь голову клонить..." Серце вкінці тернистого шляху не витримало, обірвавши передчасно життєву дорогу людини відкритої і ранимої, лагідної і безборонної у вировищі закулісних професорсько-викладацьких чвар та інтриг, що постійно стимулювалися компартійно-кадебівським наглядом в україністиці — чи то в університетському, чи в літературно — мистецькому середовищах.
У вересні 1998 р. чимало ровесників К.Ю. Данилка відзначили своє 85-річчя. Цілком доступний життєвий рубіж для багатьох, але не для таких, як він, нелукавих і щирих, та й ще з важким, в суті своїй трагічним, досвідом, набутим замолоду в голодоморні й репресивні 30-ті роки та на кривавих полях другої світової війни, звідки повернувся з бойовими медалями на грудях і невидимими, невигойними ранами в душі.
Стоїть він на фотографії, як і в житті, в другому ряду. Хоча в багатьох вимірах, як за колом наукових інтересів, так за морально-етичними параметрами, міг би бути в першому ряду і в житті, і на фотографії. Та ніколи не випихався з-посеред інших, не вмів і не хотів працювати ліктями. Стоїть зосереджений, засмучений, ніби знає, що через три роки помре, не реалізувавши багатьох своїх творчих і наукових задумів. Адже те, що він зробив і встиг завершити на ниві вивчення поетики усної народної творчості, спадщини Т.Г. Шевченка, І.Я. Франка, літератури білоруської та грузинської, навряд чи вичерпувало плани й можливості і, скоріше за все, не задовольняло чесного й сумлінного науковця, якому випало торувати свою дорогу до світла знань і народної правди у винятково похмурі часи нашої історії. Над ним тяжіли ідеологічні догми, стискали думку і душу лещата компартійних нормативів,пам'ять ятрив страх, що загніздився в неї ще з часу важких випробувань у 30-ті роки. Зокрема це помітно в грунтовій праці К.Ю. Данилка „Революційні пісні на Україні", виданій 1962 р. в Одесі. Гріх так зміщувати поняття, але мимоволі подумалось, що наведені тут слова відомої пісні стосуються самого Костя Юхимовича: „В неволі скатований люто, Ти смерть за свободу прийняв" . їй — богу, уявлявся мій перший декан з високим чолом, глибокими, приязно відкритими очима, що раптом погасли, коли я далі читав у його книжці пісню із зовсім іншої епохи, яка тривала довго і хоче будь що, за будь-яку ціну знову повторитися: „Наш ворог од тебе далеко, Круг тебе стояли свої, Самі ж ми з журбою закрили Орлині очі твої..."
Дивно влаштований цей світ. Кость Данилко писав про революційні пісні, а знаменитій „Марсельєзі" присвятив окреме дослідження, до речі, опубліковане в журналі „Народна творчість та етнографія" (№1, 1968), у рік його передчасної смерті. Тим часом сам ні за складом характеру, ні за громадською діяльністю не був революціонером, навіть соціальним бунтарем університетського масштабу не був. Я запам'ятав його як лагідну й тиху людину, дуже уважну до студентів, передовсім, певно, до вихідців із села. Пригадую, тільки-но я, студент — першокурсник, надрукував у багатотиражці „За наукові кадри" свій перший вірш (він звався „Осіннє захмарене небо"), як мене Кость Юхимович розшукав десь у студентському гурті під час перерви між лекціями, тепло привітав з дебютом. Власне, від нього я почув слово поет, вперше звернене до мене. В подальшому спілкуванні так називав мене він ще кілька разів, чим заторкав потаємні струни юнацького серця, що солодко бриніли, притамовуючи природне чуття ніяковості й збентеженості від його, як мені здавалося, завищеної оцінки. Але, хто знає, якби не своєчасна похвала Костя Юхимовича, то чи не пригас би у 18-річного юнака інтерес до поетичної творчості, чи не зародилось би в душі зневіра у свої сили? Усе-таки, добре слово, як зерно, посіяне вчасно, проростає і дає плоди. Інше питання — кому вони смакують, і чи гіркі вони, чи солодкі?
Доброта і довірливість, як мені здається, вирізняли Костя Юхимовича з-поміж його колег на факультеті. У цьому я ще раз пересвідчився через багато років, коли одержав з м. Вінниці листа від свого однокурсника і друга, знаного поета Анатолія Бортняка. Напередодні я повідомив йому, що збираюся написати про нашого першого декана і попросив згадати цікавий епізод, в якому засвітилась би якась характерна риса, притаманна Костю Данилку. Анатолій, попри велику зайнятість, не забарився з листом: „Мушу тобі негайно відповісти,бо йдеться ж про Костя Юхимовича Данилка, якого я справді дуже любив і шанував як насамперед сердечну, делікатну на рідкість людину. Особливо добре я це відчув у контексті його наступника Івана Михайловича Дузя — владного, рішучого, громоголосого і, земля йому пером (хоча de mortuis aut bene aut nihil), грубуватого. Але це загальні фрази. А от конкретне... Маю у пам'яті один епізод. Він радше — на моїй совісті як довічна студентсько-невинна, а все ж провина перед Костем Юхимовичем. Це сталося, либонь, на найпершому університетському екзамені — після першого семестру — з фольклору, який приймав Данилко. Питання у мене було таке: „Чумацькі пісні..." (з якимось там уточненням — характеристикою).
Обдумуючи, загальну відповідь я швидко окреслив. Але до одного із тверджень, що здавалось мені особливо „виграшним", як не напружувався, а не міг згадати жодної строфи (чи куплета). Тоді я взяв і придумав сам, стилізуючи під народно — пісенну творчість.
Костеві Юхимовичеві ця строфа страшенно сподобалася, він був настільки вражений її пісенністю і двома — трьома образними висловами, що, не вислухавши моєї відповіді на друге питання, поставив у заліковку „відмінно". Переписав ту цитату і попросив мене найближчим часом знайти той фольклорно — етнографічний збірник, звідки я взяв її, і принести йому. Звісно, цього зробити я не міг, тому надалі довго уникав зустрічі з ним. Тепер я віком значно старший за нього. Але мені й досі соромно за те юнацьке зухвальство над його довірливістю. Колись, може, на тому світі я розшукаю його і попрошу пробачення. А тим часом, на цьому світі, я радий, що час від часу підтримую листовні зв 'язки з його рідним братом Панасом Юхимовичем Данилком, також інтелігентним чоловіком, сумлінним і глибоким ученим — філологом, пристрасним пропагандистом рідної мови, викладачем того ж філологічного факультету Одеського університету, на якому в далекому 1955 році Кость Юхимович був моїм першим деканом". Ось такий несподіваний штрих до портрета нашого незабутнього університетського викладача, який відкрив нам двері до вічного храму українського Слова і української Пісні, і щедро прилучав до найголовнішої в житті гуманітарія науки — сонячної, як його погляд, науки доброти і людяності. З висоти вже свого життєвого досвіду і набутих знань про людину стверджую: без глибокого засвоєння такої науки ніхто на цій землі нічого путнього ніколи не зробив і не зробить. Тому так важливо своєчасно, в юності, потрапити під благородний вплив такої людини, як Кость Юхимович Данилко, причаститися його добротою і людяністю.

Борис Нечерда дебютував в українській поезії збіркою віршів „Материк", що побачила світ в одеському видавництві „Маяк". Було це 1963 року, на спаді „хрущовської відлиги", коли розв'язані язики вже почали втомлюватися від нових стереотипів, „гайки" закручуватися, а краще життя в умовах нібито поліпшеної соціалістичної демократії не поспішало йти до „дітей двадцятого з'їзду". Тоді вони самі рвонули вперед, навперейми часові, щоб здобути свої ефемерні материки, або, кажучи словами Василя Симоненка, „в океані рідного народу відкривать духовні острови". В літературі, насамперед у поезії, починалася епоха „шістдесятників" з її глобальним світовідчуттям і „космізмом" поетичного мислення.
Талановитий поет, як і широко відомий тоді дебютант Микола Вінграновський, прагнув довести, що він „встав з колін і небо взяв за зорі".
На той час шанувальники українського поетичного слова захоплювалися „Атомними прилюдами" М. Вінграновського, „Соняшником" І. Драча, „Мандрівками серця" Л. Костенко, „Тишею і громом" В. Симоненка. Голос Бориса Нечерди на перших же своїх нотах був почутий не лише в літературній Одесі. Голос його не приглушили ні хор барабанщиків нової епохи, ні сольні партії провідних трубадурів тієї поезії, що на початку 60-х заявила про себе як нове відродження українського духу й наступала на нудотну закостенілість усе ще живучої в усіх порах суспільного. Нове відродження постало „на цвинтарі розстріляних ілюзій" і зажадало для себе чільного місця під сонцем нового дня, свідомо чи підсвідомо претендуючи заступити „розстріляне відродження" 30-х років Романтичні, добрі наміри водили пером молодого Бориса Нечерди:
Сто держав під одним небом.
Сто принад
у себе ввібрав.
Обираю ж цілу планету
Справедливості і Добра!
І по ній
між дерев і будинків,
з багажем сподівань і дум,
під ранкові сонати будильників
молодими ногами йду.
Про цей світ великих сподівань і надій, створений насамперед в уяві молодих поетів, точно й розлого сказав Михайло Слабошпицький у Грунтовній передмові до замашної книжки Бориса Нечерди „Вибране" (1991), наголосивши на краху ілюзій після „ковтка свободи" (вислів Б. Окуджави). Згодом Б. Нечерді та його сучасникам „довелося зануритись у затхлу, гнітючу атмосферу довгого періоду стагнації та ідеологічного маразму". По-різному склалася доля творчих ровесників Б. Нечерди: „одні з них пішли в андеграунд"; другим сувора рука виписувала „творчі відрядження" в непозначені на карті,здебільшого тайгові, місця зі специфічним контингентом,загнаним за колючий дріт; треті якось починали пристосовуватися до ситуації, намагаючись вижити в літературі ціною неймовірних втрат". Б. Нечерда не пристосовувався, але змушений був маневрувати, „залягати на дно ", вдаватися до Езопової мови тощо. Певно, не раз мав підстави зізнатися собі у своїй гордій самотності словами С. Єсеніна: „Язык сограждан стал мне как чужой. В своей стране я — словно иностранец". І знову доводиться вдаватися до цитування літературних текстів, придатних для характеристики життєвих колізій Б. Нечерди, про чиї подальші творчі змагання з часом можна було б сказати, використовуючи афористичні рядки одеського поета молодшої генерації Тараса Федюка:
Коронування юністю пройшло,
Четвертування зрілістю настало.
І це стосується настрою, думок і перевтілень поета в його основних прижиттєвих книжках.
Свою „Останню книгу", видану в Одесі 1998 року, Борис Нечерда не встиг побачити. Добре, що встиг її написати в „недобрі часи для тверезих умів, недобрі для жменьки людей із окриленим духом..." Він був окрилений духом і приречений водночас. Знав, що незабаром помре, і писав, складаючи вірші в папку, з написом: ОСТАННЯ КНИГА. Настрій, самопочуття і світосприйняття поета в ті трагічні для нього дні й місця важко сповна вітдвороити. Єдине, що цілком доступне, — здогадуючись про свою особисту перспективу, уявити себе на його місці й уважно, вдумливо читати передсмертні вірші, в яких зафіксовано найголовніше, що бентежить розум і ятрить душу на прощальному з життям рубежі.
Я це зробив і стверджую: Борис Нечерда залишив нам не стенограму своїх рефлексій і лементувань, а духовний заповіт людини мужньої і безкомпромісної, наділеної від Бога великим талантом Поета. Любов до життя і ціна життя, повна внутрішня незалежність від зовнішнього світу і навіть друзів, горда самотність і відчуття безконечності сущого над чорною безоднею смерті — основні мотиви книжки, як і всієї творчості цього унікального поета, втілені тут у присмеркових барвах тієї справжності, що не зникає і тоді, коли присмерк перетворюється на при смерть, а костомаха з косою робить завершальний рішучий помах. Все одно суще в поезії не тільки залишається, а й виходить на передній план і самостверджується, відкриваючи поетові нове життя, довге й прекрасне, нікому не підвладне — життя у слові. Життя, позначене вічністю.
Якщо книжка відкривається рядками: „Для багатьох друзів я вже помер, щойно був, а допіру немає", які, здавалось би, передбачають подальші нарікання на долю, то на прикінцевих її сторінках читаємо: „...і прощу громаду: до титла долюбити мою вітчизну, як звідти я сам не могтиму". Поміж цими нібито полюсами — неповторний світ поета з його особистими і суспільними болями й тривогами, „технологією ущасливлень", травами дитинства, тихими водами і ясними зорями України, любасками і дурисвітами — великий досвід і надбання людини й поета, що в юності ремствував: „Удосвіта, любове, удосвіта є сто думок, але немає досвіду". Все пізнано, осмислено й переосмислено. Що збулося, що не збулося — залишається, щоб помирати й воскресати у віршах, у нових людях.
Існує легенда, що знаменитий академік Павлов, помираючи, доручив своїм асистентам вести за ним наукове спостереження — фіксувати приладами „поведінку" організму в передсмертні хвилини, усі вияви розуму, психіки і т.п., аби залишити для науки й подальшого розвитку медицини важливі лабораторно-аналітичні дані, так би мовити, з перших рук від великого вченого. Один одеський поет понад ЗО років тому написав про це вірш, у якому секретар ученого на прохання відвідувача, що просився на прийом, відповідає": „Павлов занят — Павлов умирает".
Не знаю, наскільки це правда. Зате історія написання „Останньої книги" Бориса Нечерди нагадує щось подібне, хіба що з суттєвою різницею: у випадку з академіком передсмертний стан і самопочуття фіксували його помічники, а у випадку з Борисом Нечердою — він сам це робив. І, судячи з віршів, процес був інтенсивним, тривалим і болісним. То був творчий і морально-естетичний подвиг поета. Коли розглядати „Останню книгу" як своєрідну кардіограму, то на ній виразно зафіксовано духовне здоров'я, філософсько-стоїчний скепсис і мудре самобичування з глобальною іронією стосовно історичних, суспільних і політичних сфер та явиш. У текстах і підтекстах книжки „розлита" життєствердна, всепоглинаюча „речовина поезії", здатна ламати чорні рамки й перемагати календарний час, готова подвигнути співвітчизників на те, щоб розрубували „намертво вив'язаний євразійський вузол Гордіїв". Вочевидь у чорні прикінцеві дні національний поет думав про те, що терзало його ще в юності, коли писав на початку 60-х років:
О коронована Росія! —
Батіг і пряних у руці...
Та по шляхах сокири сіють
нею осліплені сліпці.
Неспроста і вірш „Довільний коментар до „Слова о полку Ігоревім", звідки я взяв рядок про „вузол Гордіїв", закінчується багатозначним каламбуром: „Бо все решта — то коза ностра і кляузний Нострадамус". Судячи з багатьох віршів, у драматичні моменти свого згасаючого, але не скореного хворобою життя Нечерда залишався справжнім поетом, думав не тільки і не стільки про себе. Як і впродовж усієї творчості, починаючи з самобутньої збірки „Материк" (1963), через новаторські книжки „Лада" (1965), „Барельєфи" (1967), „Літак у краплі бурштину" (1972), „Вежа" (1980) до найбільш повного прижиттєвого видання „Вибране" (1991), Борис Нечерда в „Останній книзі" постає перед читачами поетом і громадянином в органічному поєднанні. Вражає також його предметна ліричність, так скульптурно й привабливо виражена на фатальній межі:
Стегновидного стовбура згин —
Щось жіноче у контурі клена.
Щось жагуче віщують сніги...
Формотворчі, образно-виражальні здобутки Б. Нечерди, які знаємо з його попередніх книжок, сповна заявили про себе в „Останній книзі", що відзначається жанровим і стильовим розмаїттям. Тут верлібр, вільний розкутий вірш, уживається поряд з класичним сонетом, а прозаїзований текст, в якому скупими, відстороненими, але точними, почасти доречно присмаченими вульгаризмами, фразами, мирно сусідить з відграненим, ефектно заримованим традиційним віршем. І все це не випадковість, не забаганка автора. У кожному разі це зумовлено життєвим матеріалом, творчим задумом і естетичною доцільністю. Це так само неминуче в книжці талановитого поета, я к є неминучим різне освітлення будинків, дерев і трав уранці, в обідню пору і ввечері. Сонце визначає довжину проміння і кут його падіння на землю залежно від того, на якій проходить висоті. Від кута зору поета на довколишній світ чи його самозаглиблення залежить ритм і довжина поетичного рядка, структура і температура вірша. Один з найяскравіших поетів другої половини, власне прикінцевих десятиліть двадцятого віку, Борис Нечерда ці принципи добре розумів і майстерно їх втілював у своїй творчій практиці. Він володів віршем вільно, як молодий дужий плавець — своїм тілом, плаваючи у відкритому морі.
Журнал „Київ" (№№9,10, 1999) подав добірку віршів Б. Нечерди з „Останньої книги", яку супроводжує ніжна і змістовна післямова Петра Засенка, інкрустована гумором і серйозними думками про поезію і тернисту творчу дорогу видатного, за життя недооціненого поета. Це добре й переконливо сприймається в контексті спогадів про зустрічі й літературні розмови Б. Нечерди, Григора Тютюнника і П. Засенка. Там є таке місце: „Важко усвідомлювати, що автор свою останню збірку так і назве „Остання книга". На ній він уже ніколи не
поставить автографа ні мені, ні комусь іншому. Моторошно йти слідами його розколошканих думок і разом з поетом наближатися до грані його ж таки останнього дня. У козака не лише радощі й перемоги — душу його може освітити світова печаль, а думки про смерть не завжди приходять від слабодухості". Це так! Але скажу словами класика: „Печаль моя світла", коли цій, унікальній у своєму роді, мудрій і талановитій книзі присуджена Національна премія України імені Тараса Шевченка.
Борис Нечерда відбув на землі, відійшов фізично за вічну межу. Але в слові залишився переможцем свого часу і своїх життєвих обставин. Його слово, вщерть наповнене життєвою енергією і любов'ю до життя, залишається по цей бік межі, з людьми, з Вітчизною, щоб жити, допоки сонця-світу в українській поезії. Стосовно поета Бориса Нечерди торжествує давня велика істина: справжнє життя творця починається лише після смерті.
Возрадуйся цій печальній і повчальній, прекрасній і вічній, як небо над нами, істині.

Гетьман Іван Мазепа програв Полтавську битву, але виграв почесне місце в українській історії, залишився для українців символом боротьби за державну незалежність і національну ідентичність українського народу. В поемі Леоніда Горлача „Мазепа" є рядки, що стосуються і політика, і поета:
Якщо ж узявсь державний хрест нести,
То будеш лиш тоді з добром у згоді,
Коли в тобі народ — не ти в народі
Коли не він тобі — для нього ти.
В цій афористичній формулі закладено визначальний принцип покликання людини-громадянина, близький у суті своїй до сказаного Антуаном Екзюпері: „Бути людиною — це почувати відповідальність". І така налаштованість поета відчувалася вже в перших збірках віршів Леоніда Горлача (тоді ще Коваленка) „Сонце в зіницях" (1965 р.) і „Лебеді" (1967 р.).
Невіддільність від рідної землі, любов до своєї Вітчизни, до життя в широкому сенсі слова відчувалась у творчості молодого поета вже з перших кроків на творчому шляху.
Видавши в другій половині 60-х і в 70-ті роки XX століття сім збірок віршів, які мали підтримку і добрий розголос у пресі, Леонід Никифорович певно відчув, що йому в межах короткого сповідального вірша затісно для того, щоб охопити своєю любов'ю не тільки теперішній час, а й прожите й пережите нашими попередниками в минулому; захотілось поету зануритись в минуле, щоб видобути там і повчальні, і гіркі уроки загальнолюдського і національного досвіду. Після збірки „Світовид" (1980 р.), де автор пробує дати читачам розширене лірико-філософське уявлення про світ, у якому живемо, Леонід Горлач публікує історичну поему „Ніч у Вишгороді" (1982 р.), а через чотири роки дивує прихильників свого ліричного обдарування історичним романом у віршах „Слов'янський острів". І в першому, і в другому випадках поет успішно реалізовує свій задум у складній ліро-епічній формі, відправляється в історичну мандрівку, не пориваючи зв 'язків із часом, в якому живе. Не нав'язуючи напряму читачеві думку про те, що минуле ніколи зовсім не минає, поет дає йому відчуття, що без історичної пам'яті немає повноцінного громадянина, усвідомленого будівничого свого майбутнього, де людина має почуватися і гідним спадкоємцем попередників, і господарем на своїй рідній землі. Оригінальне художнє освоєння історичної тематики спостерігаємо у творах „Чисте поле", „Перст Аскольда", але чи найпотужніше проявив себе Леонід Горлач як майстер ліро-епічної поезії у своїх історичних романах „Мазепа" (перше видання „Руїна") і „Мамай". І це не втеча сучасного письменника в історію, це скоріш звернення до вітчизняної історії задля того, щоб допомогти своїй Вітчизні у вирішенні сучасних проблем, ставка на реанімацію національної самосвідомості і духовне очищення зазомбованого чужими цінностями народу в підневільні часи, що надто довго тривали, до того ж, видно по всьому, як активізуються нині внутрішні й зовнішні політичні сили, аби знову Україну перетворити в Руїну. Ті, хто вчора на всіх перехрестях заявляв про себе як про інтернаціоналістів, поводяться стосовно нашої Вітчизни як ІМПЕР-націоналісти.
Читаючи романи у віршах Леоніда Горлача, далекий від прямих паралелей і співставлень, я мимоволі згадую лист О. Пушкіна: „Теперь я пишу не роман, а роман в стихах — дьявольская разница" (цитую по пам'яті). Думаю, як це непросто автору, дотримуючись вимог розповідного жанру, вести нитку сюжету, малювати картини природи, поведінку персонажів у їхніх складних взаємовідносинах, і заодно не втрачати специфіки віршування, творення художніх образів засобами, що властиві виключно мистецтву поезії. Певно, треба дуже любити, знати і відчувати форму віршованого роману, його епічну архітектуру, щоб добре справлятися з такою формою, як це вміє робити талановитий поет Леонід Горлач. Автор багатьох книжок добротної лірики і шістьох книжок поетичної епіки, Леонід Никифорович зустрічає своє весняне 70-річчя в розповні сил і таланту. Замість традиційного в такому разі: — 3 роси і води! — хочеться вигукнути античне: — Через терни — до зірок! Чому до зірок? Тому що у наш час знецінених цінностей, зорі роздають не по заслугах.

Плекати сад — це висока поезія, а плекати Слово, що вбирає і випромінює красу саду, — не тільки поезія. Це одухотворене життя, сповнене високого призначення.
Не знаю, чи усвідомлює своє призначення в такому двоєдиному вимірі Валентин Негода, професор-садівник, продовжувач справи вчених-садівничих Симиренків, автор наукових праць і підручників у галузі садівництва. Бачу плоди його праці на папері і думаю про те, що яблуко, яке в Слово перейшло, без сумніву, довговічніше за найкраще яблуко з осіннього саду.
Прочитав поезії Валентина Негоди — „і теплим вітерцем подуло з моря", як пише він в одному з віршів, де кримський пейзаж в українському мелодійному слові сприймається мною, читачем, як щось рідне, невіддільне від Батьківщини, від моєї історичної пам'яті.
Поезія любить предметний світ, точність і простоту, що непомітно переростають в узагальнюючий образ. Такий світ витворюєВ. Негода, йдучи від констатації, скажімо, прикметних ознак ранку чи дня, мальовничого ландшафту, і піднімаючись до несподіваного узвишшя, звідки видно все, що хоче показати поет своєму читачеві. Так у вірші „Кримський ранок" спочатку бачимо, як „ясне сонечко встає". Далі змальовано окремими штрихами: „Проснулись гори мовчазні", „...морська безодня... у мареві заблискала, заграла". Змалювавши ранковий пейзаж у його характерних обрисах і барвах, поет закінчує вірш вражаючими рядками: „Барвисте море, осяйне — Вдяглося в козацьку вишиванку". І все це витворено не силуваними силогізмами, а силою художніх засобів, що функціонують в контексті географічному та історичному.
Вірші В. Негоди володіють тим магнетизмом живого слова, який мимоволі затягує туди, звідки те слово мовиться. І справді, „У степ чумацький тягнеться душа", коли читаєш вірші поета „Мій Крим", „Без тебе жодна квітка не зійшла б ", „Великдони". Читаєш його поеми, присвячені вченим-садівничим Симиренку і Каблучку — і ніби опиняєшся у вічному саду нашого талановитого, невтомного у трудах праведних, наділеного від Бога щедрою, пісенно-поетичною душею, нашого стократно розп'ятого і воскреслого українського народу.
Думаю, що вірш „Райське яблуко", який дав назву поетичній книжці, можна розглядати як своєрідний ключ до розкриття смислу й загадки життя поета і садівника В. Негоди.
Гріх треба спокутувати, а красу творити власними руками, де б ти не був, де б ти не жив на цій багатостраждальній і прекрасній, грішній і праведній землі. Земне і космічне поєднує в собі людська праця, вона фундамент краси і єднання людей. Якби політики відчували світ, в якому живемо так, як поети, то вони швидше привели б до соціальної і духовної гармонії людей, що живуть у різних краях української землі, давно поєднані світобаченням, історичною долею, тим праслов'янським корінням, яке сягає набагато глибше у віки, аніж історія створення Чорноморського флоту. І нам, читачам, і таким політикам, усім, хто живе під одним сонцем Нового Дня, не зайве було б затямити:
Не плюй на сонце, великдоне,
Бо скам'янієш на віки.
Уродженець донецьких степів, давно долею споріднений з кримським степом, В. Негода це добре усвідомлює в житті і творчості. Людина благородної, поетичної професії, він сповідує
в житті й проповідує в поезії істину свого славного роду:
Прапрадід — із козацького коша,
І прадід їздив степом в Крим — за сіллю.
Поїдемо і ми, читачу, у світ поезії В. Негоди — не пошкодуємо, відчувши на смак сіль правдивого слова і сіль щастя жити в красивому, неповторному краю.
Хай буде так, як того хоче поезія, народжена у Вічному саду українського народу.

Біографічна довідка про Івана Яцканина в довіднику „Письменники України", що виданий у Києві 2006 року, вміщена на передостанній сторінці. Завинив у цьому алфавіт, а саме — буква Я. Якби довідник укладався не за алфавітом, а у відповідності з творчим внеском в літературу, суспільно-громадським значенням письменників, то місце Івана Юрійовича опинилося би ближче до початкових сторінок цього поважного довідника.
Автор багатьох збірок оповідань, серед яких найбільш вагомі„Усе залишиш", „Тіні й шрами", „Втеча", „Дерев'яний смуток", „...як збиті пси", „Вернісаж", „В усьому винні чоловіки", Іван Яцканин успішно перекладає на українську мову твори словацьких, чеських та польських письменників. Добрий знавець кількох слов'янських літератур, Іван Яцканин як майстер художнього перекладу, можна сказати, будує художні мости між спорідненими народами в цьому тривожному світі, що потерпає від стихійних лих, від тероризму, економічної кризи та імперських претензій на пострадянському просторі. А ще цей невтомний, талановитий чоловік знаходить час і не шкодує своїх сил і енергії для подвижницької роботи на посту голови Спілки українських письменників Словаччини та головного редактора літературно-мистецького та публіцистичного журналу „Дукля", що вже більше півстоліття видається в Пряшеві. Його творча і подвижницька робота достойно, але, здається, ще не сповна оцінена в Україні і Словаччині. Іван Яцканин — лауреат премій імені І. Франка (Словаччина), імені Гр. Сковороди, імені Д. Нитченка, імені Олени Пчілки.
Сподіваємось, що в майбутньому на цього всебічно обдарованого чоловіка чекають нові, ще більші премії і нагороди, бо він того вартує. Зрештою, як то кажуть гонорові люди, нагороди створені для подвигів, але подвиг здійснюється не заради нагород.
І ось перед нами нова книжка оповідань Івана Яцканина. Він її назвав „Втеча без вороття". Гарна, інтригуючи назва. Але в нових оповіданнях письменника домінує не ідея втечі, а ідея повернення. Повернення до самого себе, до своєї сутності, до власного родового коріння.
Мені випало написати передмову до цієї яскраво сучасної книжки, заселеної сучасними людьми, з добре виписаними характерами, психологічно вмотивованими вчинками.
Кажуть, що передмови нічого не додають до того, що створив автор. Але ж екскурсовод також нічого не додає до того, чим приваблюють Пряшів чи Братислава, Ужгород чи Київ. Екскурсовод тільки ширше відкриває очі мандрівникам на незнайомих вулицях і майданах, в музеях і картинних галереях.
Книжка І. Яцканина не музей, скоріше картинна галерея, в якій зібрано модерні картини, намальовані талановитими художниками, що знають і люблять життя, навколишню природу, люблять і розуміють людей в цьому житті, яке стрімко міняється, але залишається прекрасним, якщо в ньому зберігаються морально-етичні, неповторні етнічні цінності попередників.
Можливо, що у І. Яцканина втеча від фальші є поверненням у справжнє, природне, повернення у красу вчорашню, знецінену сьогодні, повернення у честь і совість, як це спостерігається в його блискучих творах „Мандри у совість", „Втрата пам'яті", „Мандри за втраченим замком" та інших, де автор не просто оповідає, розвиває і тягне нитку сюжету, зводить і розводить людей, а заглиблюється у людські взаємовідносини, в психологію персонажів, намагається не так пояснити читачеві, як разом з читачем проникнути у світ, у діяння і вчинки своїх персонажів. На цьому шляху письменник представляє в новій книжці нове бачення життя в нових теперішніх обставинах, які незрідка приводять до знецінення, втрати, а не збереження духовного світу, що перейшов нам у спадок від попередників. Саме тому І. Яцканин влаштував читачам
картинну галерею, в якій відтворено мандри у совість і честь, втечу від фальшивого і повернення до справжнього, яке поки що не зникло в цьому збаламученому, глобалізованому світі, а живе в родовому корінні, в національній пам'яті. Тим часом це коріння потребує захисту в ім'я людини сьогодні та заради збереження і розвитку гуманного, людяного людства в майбутньому.
Художник Огюст Ренуар писав: „Якби можна було описати й пояснити картину, живопис не був би мистецтвом".
Окрім названих оповідань, в своєрідному ряду словесних картин письменника можна поставити „Сухе гілля", „Брати", „Втеча"... Письменницьке перо вміє малювати.
За літературознавчим визначенням, до цієї книги автор включив твори, сюжет яких складають епізоди з життя одного або кількох персонажів, чиї характери постають перед нами переважно в уже сформованому вигляді, а проявляються у певних вчинках, висловлюваннях. Це оповідання стислі, лаконічні, позбавлені довгих описів, оснащені яскравими художніми деталями, вони цікаві психологічними мотиваціями поведінки і вчинків. Як уже було сказано, автор не оповідає, а змальовує. Але в таких творах, як „Крісло-гойдалка в осінній мряці" та „Не лякайте лелек", здається, переважає оповідний, описовий стиль, вони тяжіють до жанру повісті і, порівняно з творами, де переважає зображення, сприймаються з певним читацьким зусиллям, але не вони визначають обличчя прози в цій неординарній книжці сформованого майстра слова.
Риси характеру, уподобання, звички і темперамент персонажів оповідань, представлених у цій книжці, помітно проявляються в розмовах, в суперечках, словом, в діалогах, які
добре вміє описувати автор. Тому цілком доречно поряд з прозовими творами тут натрапляємо на радіоп'єсу „Остання сигарета", що сприймається як цікава новела в діалогах. До речі, цей твір був відзначений в Києві на конкурсі радіоп'єс.
У такому жанрі важко сфальшивити, вкласти в уста персонажа якусь фразу, що „випадає" з плину осмисленої, емоційної розмови.
Ще одна приємна, я сказав би, поетична якість цієї книжки — присутність природи, що виникає в творі там, де це потрібно, — наприклад: „Вони блукали по навколишніх лісах, ніби хотіли зростися з природою, доказуючи, що вони є її часткою. Шукаючи в природі себе, губились самі — і ліс озивався їхнім криком". Або: „Осиф розповідає, а очі повні сліз. Бабуся, дружина Кулика, знову появилась на подвір'ї і слухає, слухає і плаче, як дощ"... В прозі І. Яцканина домінує природна людина і олюднена природа.
У творчому середовищі побутує така іронічна думка: за геніями безпосередньо слідують саме ті люди, хто пише про геніїв. Ніколи не було й немає у мене таких честолюбивих намірів. А в даному випадку, коли пишу про І. Яцканина, то не сумніваюся в його таланті, але не збираюся, як чужого коня, осідлати його, щоб надурняк проскочити на вище місце літературного Олімпу. Я пишу про достойного чоловіка, якого знаю і шаную майже чверть століття, спостерігаю за очевидним творчим розвитком цього літератора від книжки до книжки. І, чим далі, він все більше демонструє своє художнє новаторство і творчий рівень, який радує. Завдяки цьому мистецтво українського слова все більше наближає українську літературу, за омріяним бажанням Миколи Хвильового, до психологічної Європи. Поки держава Україна все ще інтегрується в Європу, то пряшівський українець І. Яцканин завдяки мудрій внутрішній і зовнішній політиці Словацької Держави уже в Європі. Він живе і трудиться задля української культури, в ім'я духовного зближення України і Словаччини.

Спогади про письменників, особливо про видатних, незрідка пишуться так, що в них більше присутній той, хто спогадує, аніж той, що мав би бути в центрі уваги читача. Звичайно, цікаво дізнатися, яким був письменник побутовому рівні, як тримався на лоні природи, коли рибу ловив, як він закохувався, зберігаючи вірність своїй дружині чи сусідці... Мені здається, що більш доцільно писати про те, як і чому свого часу людина взялася за перо, що послужило збудником, творчим поштовхом, завдяки чому появилися на світ прекрасні поезії чи прозові твори, в яких продовжується життя письменників. Поет Володимир Забаштанський залишається з нами, перевтілений духом і розумом у неповторне, вистраждане слово.
Після успішного дебюту В. Забаштанського збіркою віршів „Наказ каменярів" (1967 р.), а далі виходу книжок „Віра в людину" (1971 р.), „Моя вузькоколійка" (1973 р.) в ті далекі радянські часи розкручувалась легенда нібито про нового Павку Корчагіна, який внаслідок нещасного випадку втратив зір і руки, переборов темряву і став поетом, аби утверджувати світлі ідеали і бути прикладом для молодих будівників комунізму.
Спочатку я в це також майже повірив. Пригадую наші приватні розмови, наші часті телефонні контакти, під час яких Володя читав мені свої нові вірші, і звільняю уявлення про талановитого поета від ідеологічних нашарувань. Давно прийшов до висновку, що не особиста трагедія, не обставини зробили В. Забаштанського поетом, він народився поетом з розвиненим почуттям ритму і музики поетичного рядка, з глибинною здатністю бачити (саме бачити!) красу життя і вірити в людей, любити свою Батьківщину.
Перечитую вірші В. Забаштанського „Все-таки легше", „Слухаючи музику", „Свічка" і багато інших текстів, дивним чином поєднаних карбованими ритмами і гостротою несподіваних задумок, і таке відчуття, ніби чую знайомий голос автора, вгадую його розтривожене серцебиття, здається, слухаю поліфонічну музику життя і „Десь над нічною Україною // Мою печаль розносять солов'ї".
У вірші „Пісня" з епіграфом „Кругом мене чари сиплять, // А я ся не бою" передано осмислений настрій людини, що сприймає пісню зі знайомим відчуттям, таким „як пахощі квітки", від чого „Душа пройнялася жагою любові". Ліричний роздум несподівано завершується так:
Ти справді палаєш, признайсь моя душе,
А пісня все лине і знаджує дужче.
Як треба пожертвувать буде собою,
Чи скажеш так легко: а я ся не бою?
Поет пише про волів. Тема нібито далека від суспільної проблематики. Воли у нього на артільному дворі „жом жують", „Зігнувши шиї, вичовгані ярмами", а тим волам у репродукторі розказують „Про виплавки і прирости продукції, / /Про міжнародні і внутрішні відносини", і в снах у волів „шиї гнуть під ярмами" і котиться „У них з очей сльоза, скупа і безрадісна". Як на той час, коли писався цей вірш, перед нами метафора з узагальнюючим підтекстом, далеким від корчагінської вузькоколійки.
Привертає увагу „Балада пригоди", уже перші її рядки натякають на ненормальний стан у суспільстві:
Жив чоловік і кохав трибуну,
Дужче кохав,
ніж дітей і жону,
тільки і думав про неї одну,
Денно і нощно
про неї, юну.
Натрапляєш у багатьох віршах В. Забаштанського, зокрема, в книжці „Браїлівські балади", на тонкий суспільний аналіз перенасиченого проблемами життя, бачиш присутність різних, переважно важких, часто трагічних людських доль, впадає в око переконлива психологічна мотивація різних життєвих колізій і вчинків. Забуваєш, читаючи, що все це писав сліпий чоловік. Враження таке, що поет бачив і підмічав більше, аніж деякі видющі, цілком здорові літератори.
Обмірковуючи своє нове прочитання поезії В Забаштанського, я вирішив поговорити на цю тему з деякими письменниками, які добре знали Володю і спілкувалися з ним упродовж багатьох років, так би мовити, взяв у них своєрідні міні-інтерв'ю.
Письменник Петро Перебийніс сказав: „Забаштанський — поет, явлений природою, а не з волі якогось випадку. Це поет найважчих тем. Слово Забаштанського виростало з болю і муки, з любові і вогню. Це той вогонь, що душу очищає.
Поет не тільки життям, а й творчим подвигом виборов найвище право сказати: „Заплатив я сонцем за пісні". Принагідно П. Перебийніс висловився ще й так про життя Володі: „Дні невидимого сонця".
Поет і перекладач Дмитро Чередниченко, добрий друг В. Забаштанського ще з тих часів, коли вони, початкуючі літератори, відвідували літстудію при видавництві „Молодь", якою керував тоді незабутній Дмитро Білоус, згадує: „Мене завжди вражало, коли Володя, розповідаючи про будь-яку цікаву подію чи річ, починав так: „Я бачив..." наприклад: „Я бачив, що це гарна жінка...", „Я бачив, що тоді була прекрасна погода...". Це мене постійно зворушувало, бо незрячий чоловік говорив: „Я бачив...".
Так, додам від себе: В. Забаштанський все бачив своїм внутрішнім зором і, певно, завдяки глибокому, всебічному знанню української мови, тонкому відчуттю Слова Володя дивився на світ через магічну лінзу рідного Слова. Врешті, неспроста, у Святому письмі сказано: „Першим було Слово і Слово було з Богом, і слово було Богом".
Поет, багаторічний працівник літературно-художнього журналу „Дніпро" Володимир Чуйко переконаний: „Ніколи не скажеш, що це був незрячий поет. Пригадую, під час підготовки його віршів до публікації в нашому журналі він відстоював кожне слово. Вмотивовано відстоював! Знав свої тексти напам'ять... Поет з такою долею і такого рівня поетичної майстерності — феномен світової поезії".
І ще одне. В. Забаштанський був дуже цікавим у спілкуванні.
Гарно співав, знав багато народних пісень. Пригадую два пишних застілля, на яких мені випало бути поряд з ним: одне — з нагоди ювілею письменника Олександра Підсухи, друге — у зв'язку з виходом першої збірки Василя Степаненка. І там, і там В. Забаштанський був у центрі уваги. Час від часу робив доречні і дотепні репліки, коментував застільний процес. Проявляв себе як здібний співак, який вмів співати і любив українську пісню...
Що іще варто сказати про В. Забаштанського? Він був гордою людиною, принциповою і послідовною у своїх чеснотах. Пригадую, десь на межі століть зателефонував мені додому, як завжди ввечері. По голосу і агресивних інтонаціях я зрозумів, що він був після доброї чарки. Лаяв мене без певного обгрунтування. Єдине, що звучало виразно, то це було множество раз повторюване слово: — Сука! Сука! Сука! — Я терпляче вислухав темпераментного оратора, але не виставив йому жодних контраргументів. Коли він вичерпався, я подякував йому за вечірній дзвінок і побажав спокійної ночі.
Наступного дня, зранку дзвонить телефон. Знімаю трубку. На зв'язку — Володя. Дуже й дуже вибачається, перепрошує за вчорашнє. Я прийняв його вибачення і сказав на прощання:
— Забудь, все буде добре!.. Поклав трубку і подумав: вчора у нього був хтось із моїх опонентів, наговорив йому чорт зна що і за чаркою підбурив зателефонувати мені. А вранці, на тверезу голову, певно, Володя комусь подзвонив, з'ясував що до чого і вирішив невідкладно вибачитися. В подальших взаєминах ні я, ні він не поверталися до цього навіяного збурення.
Очевидно, в житті кожної людини є таємниці і загадки. Судячи з вірша „Балада страму" в книжці В. Забаштанського „Браїлівські балади" (2000 р.), є така загадка і в нашого героя, непомітна, в історичному календарі революційних звитяг далека від корчагінської вузькоколійки. Раніше я не звертав уваги на цей вірш, а під час підготовки даного спогаду вчитався в нього і дещо прояснилося мені, а, може, не варто спішити з висновками, прийнявши художній твір за документальне свідчення?
Цей вірш перейнятий важкою тугою і незбагненним каяттям, яке більш-менш прояснюється в останніх двох строфах. Але я процитую його ширше, бо це вельми цікавий, знаковий твір. Поет апелює до молодості, до юності. Уже в п 'ятій строфі говорить напряму:
Буйночуба, що ж ти натворила?!
Від ганьби тікати нам куди?
Крила склавши, зі скали на брили?
Тільки ж ти на те не підеш, не крути.
Далі, трохи нижче, про наслідки того, що скоїла буйночуба молодість:
Верби відверталися від мене,
З остраху чуріло небо в тумані.
І дівота, плем'я те відьменне,
Знадами стріляла вже не по мені.
І двома строфами нижче — відверті слова каяття, щирі, сповідальні рядки:
Не сховатися ніде й ніколи,
Ні за кого й ні за що навкруги.
Ні за літ високі частоколи,
Ні за спину скелі, ні за глиб туги.
Зглумлений ганьбою до нестями,
Взяв я динаміту шашку золоту.
Повело сомів глушить на ями,
А насправді —
заглушити самоту.
Заглушив ненавидь і глумоту,
Та не заглушив юначого страму,
Не сховавсь від нього і за тьмоту,
Не сховаюсь,
видно,
і за смерть саму...
„Балада страму" аж ніяк не принижує життєвого і творчого подвигу В. Забаштанського, навпаки, її трагедійна насиченість і сповідальна потуга ще більш увиразнює мужню і чесну лірику поета, сповідальну в основі й суті своїй, підносить її на вищий ступінь сповідальності, що є справжнім достоїнством громадянської лірики талановитого поета.

Третього січня таки випав сніг, очевидно, виправдавши в деяких святкових листівках, написаних в кінці груд ня 2003 року, мої слова: „...білосніжно й ніжно вітаю Вас з Новим Роком і Різдвом Христовим..." В одній з таких листівок, надісланих до Тернополя, було сказано про те, що мої найкращі слова розтануть, як сніжинки, якщо я у першій декаді січня не напишу до книжки спогадів про поета Бориса Демківа свій давно обіцяний спомин.
Нарешті святковий випадок підказав мені, як почати мемуарні нотатки.
Полюбувавшись крізь вікно своєї квартири на дев'ятому поверсі в будинку по вулиці Олеся Гончара засніженими краєвидами Києва, я згодом вийшов на вулицю, аби вдихнути білосніжне повітря третього новорічного, а в суті своїй — першого дня зими. Вулицею Олеся Гончара піднявся вгору до Ярославового валу, звернув наліво, у бік Львівської площі і, поряд із Словацьким посольством, зустрів давнього тернопільського приятеля. На радощах і з нагоди свята зайшли в першу-ліпшу забігайлівку, випили за новий рік, за зустріч, за щасливе майбутнє України.
— Більше пить не будемо, — сказав я.
— І менше також! — відповів давній приятель.
— Тоді не більше, як ще по одній, — зовні суворим тоном я прийняв натиск приятеля і якось розслаблено, ніжно продовжив:
— За нашу тернопільську молодість!
— Сувора ніжність! — оцінив мою капітуляцію приятель і двозначно посміхнувся.
— О, ти говориш назвами книжок...
— Я знаю. „Сувора ніжність" — так називалася перша збірка поета Бориса Демківа, друга нашої молодості, що бурхливо проходила в м. Тернополі на початку 60-років минулого століття.
— І вже минуло тисячоліття, — уточнив я, ніби підкресливши цим, як то давно було.
— Отже, вип'ємо за Бориса! — сказав мій приятель.
— І він був би не проти... Із великим задоволенням підтримую, — відгукнувсь я і перенісся в думках своїх за межу тисячоліть, в той час, коли в дружбі з Борисом Демківим, Олександром Федоруком, Іваном Горбатим, Олександром Бугаєм, Георгієм Петруком-Попиком починалась моя літературна біографія.
І коли енергетичним та організуючим центром цього неформального літературного товариства молодих був набагато старший за нас незабутній Микола Костенко, тодішній головний редактор обласної газети „Вільне життя". До речі, цей добрий, закоханий в українське слово чоловік, член обкому Компартії України, який часто друкував нас, початківців, а найбільше — тоді вже сформованого поета Бориса Демківа, якось на диво спокійно зреагував на мій зухвалий жарт, висловлений у нашому колі: — Пропоную в обласній партійній
газеті відкрити гумористичну рубрику „Вільне життя за ґратами". Згадую про цей, на перший погляд, дріб'язковий епізод, як про показник взаємної довіри і духовної спорідненості в творчому середовищі, яке формувало не тільки любов до української літератури, а певною мірою і вільнодумство в наших умах, закладало в світогляді основи конче потрібної для самоствердження жадоби внутрішньої свободи. „Крізь серце квіти проростали", — писав Борис Демків в одному з віршів про загиблого на війні солдата, підсвідомо в своїх поетичних образах піднімаючись вище тематики. Недарма в той час крізь наші серця проростали квіти нових думок, незалежних від політичної системи, глибоко закорінених в рідній землі, поєднаних з гіркою долею нашого народу.
Так склалося, що в травні 1962 року на запрошення мого однокурсника по Одеському університету Віктора Мороза я приїхав до Тернополя, покинувши роботу в райгазеті на Одещині, а вже через пару днів був зарахований інструктором обкому комсомолу: мене вразило й приємно здивувало, що в обкомі (!) всі говорили українською мовою, не те, що в одеських установах, і я погодився з ними працювати. А далі, початкуючий літератор, я дуже швидко зійшовся з місцевими поетами, насамперед з Борисом Демківим, який і увів мене в коло своїх друзів.
Сонячної літньої днини відбулося „виїзне" засідання літстудії у відкритому павільйончику над озером, яке чомусь називалося „Тернопільське море". Вів зібрання поетів-„почарківців" Б. Демків. Мені довелося прочитати кілька своїх віршів, після чого їх обговорювали, а під завісу відбулося голосування через підняття рук. Прийнятий одноголосно в літературне товариство, я взяв пляшку-другу, щоб урочисто „замочити" своє „посвячення" в тернопільського поета. У подальшому ми незрідка збиралися, читали один одному нові вірші, говорили про літературні надбання, переважно у формі тостів, дзвін свіжих рим зливався з передзвоном чарок — тривало важливе у період становлення молодих талантів спілкування, в якому вироблялися естетичні смаки, творчі критерії. В центрі уваги був Борис Демків, іноді до центру проривався з новим цікавим віршем Іван Горбатий, щоб незабаром знову опинитися за спиною у свого друга Бориса. Ми вчилися один в одного, творили школу підвищення літературної кваліфікації, аби згодом кожен, хто складе іспит на літературну зрілість, сам став школою для інших, як Борис Демків, який уже в другій половині 60-х і протягом 70-х років переконливо заявив про себе в українській поезії своїми книжками, публікаціями в
республіканській періодиці, а паралельно — піснями, квітами ромена, що назавжди залишаться „на хрещатій дорозі" здобутків української пісенної культури.
Борис Демків часто згадував про поета Степана Будного, який помер молодим, розповідав про його мужність і затяту відданість поезії: найкращі свої вірші Степан написав у лікарні на межі життя і смерті. Вірші ті цитувалися, ми говорили про феномен С. Будного, і в тих розмовах виникав привабливий і трагічний образ поета, на якого нам хотілося бути схожими.
Певно, ця обставина спричинилася до того, що Борис написав був вірш „Поети помирають молодими".
Часто згадувалася в наших розмовах молода поетеса Оксана Сенатович, донедавна душа цього товариства, що вийшла заміж за поета Володимира Лучука і переїхала до Львова. Мені імпонувало поважне ставлення Бориса і його літературних друзів до тих, хто раніше був з ними й залишив світлий слід у пам'яті. Водночас жваво і з захопленням говорили ми про поезію М. Вінграновського, В. Симоненка, Ліни Костенко, що світили в наші душі недосяжними зорями. З відстані часу думаю тепер про те, що всі ці розмови відклалися в свідомості й підсвідомості, як перші уроки поезії, що формували моє ставлення до української літератури як єдиного, безперервного процесу, частиною якого захотілося стати й мені. Це стимулювало мої творчі амбіції, пришвидшувало моє входження в літературу, чого могло б і не статися, якби в житті я розминувся з Борисом Демковим, його друзями й приятелями, що швидко визнали мене як свого в колі молодих людей однієї мети — служіння українському слову.
Поки що триває літо 1962 року, єдине літо мого життя, повністю прожите в Тернополі. Триває спілкування молодих поетів. Борис Демків живе повнокровним життям визнаного в своєму колі поета і під час чергового обміну думками про написане товаришем висловлюється з граничною точністю: „Лайно!", або: „Геніально!" Все залежить передовсім від якості написаного, а трапляється — і від настрою, від того, з якої ноги ступив уранці молодий „метр", торуючи дорогу до „сантиметрів", що чекають надвечір десь над озером чи в міському парку.
Одного разу Борис Демків зник на 15 днів. Виявилось, що внаслідок непорозуміння з міліціонером на залізничному вокзалі, після того, як життєрадісний поет-вільнодумець провів свого друга до львівського поїзда, його запроторили в Камеру Попереднього Ув'язнення (КПЗ). Була така в радянські часи форма приборкування веселих від природи людей.
Але як все це щасливо закінчилося! Бориса випустили в той самий день, коли вийшов із грецької тюрми на волю знаменитий в повоєнні роки борець-антифашист Маноліс Глезос. Цього ми, друзі безневинно покараного поета-порушника тиші на вокзалі, не могли не помітити. Прикупили квітів, пляшок (чого було більше, не пригадую) і зібралися вечором у „репресованого" в його скромному помешканні. Поет читав, не приймаючи пози. Його постава, гострий профіль в обрамленні постриженої, як у рекрута, голови і без
пози виглядали героїчно. Він представляв з особливою гідністю сердобольним друзям свої нові вірші з циклу „Тюремне сонце". В метафоричному образі „тюремного сонця" поставала електролампочка, обсотана дротяним абажуром, на стелі в коридорі похмурого КаПеЗе. Контрастне відображення сірих тіней і незнищенного світла, що йшли від обмотаної дротом лампочки, гармонувало з сірими тінями наглядачів і рвалось на свободу, до істинного сонця, від якого було відгороджено ліричного героя, людину широкої душі і вільної, розкутої думки. Рваний ритм віршів перегукувався з рішучими кроками тюремщика, що поспішав остаточно розправитися з своєю жертвою.
— Геніально! — під кінець вигукнув один із нас, наслідуючи манеру Бориса під час обміну думками про нові твори побратимів.
— Таке на вольній волі не напишеш, — озвався другий, — це підтвердив би й Маноліс Глезос.
— Цикл „Тюремне сонце" прикрасив би в обласній партійній газеті рубрику „Вільне життя за ґратами", якби такабула, — підключився я до високих оцінок віршів Бориса, написаних в КаПеЗе.
Жартували. Раділи. Проголошували веселі тости. То, певно, був найцікавіший вечір того тернопільського літа, коли япознайомився і здружився з поетом Борисом Демківим.
В травні 1963 року я повернувся до Одеси. Ми побачилися з Борисом майже через три роки, влітку 1965 р. Здавалося, що минуло багато часу, то й зустріч була, як і належить „через роки, через відстані". Завітали в редакцію обласної газети „Вільне життя" , де з радістю нас прийняв той же невсипущий редактор Микола Костенко.
Наступного дня поїхали в місто Ланівці, де в районному Будинку культури відбувся великий літературний вечір, організований М. Костенком при активній підтримці районної влади.
У вестибюлі продавалися книжки, серед них — щойно видана перша поетична збірка „Сувора ніжність" Б. Демківа. Ще до початку виступів Борис охоче й гонорово давав читачам автографи.
Я не без доброї заздрості споглядав за ним, святковим і щасливим. Подумав, що далі зволікати не варто — пора випускати в люди свою книжечку. Давній друг виступав тут у ролі творчого стимула. Що й спрацювало: моя перша збірка побачила світ в одеському видавництві „Маяк" 1967 року.
Зал Будинку культури був переповнений. Публіка приймала нас добре. Бориса Демківа зустріли аплодисментами і провели з трибуни бурхливими оплесками, як і Романа Андріяшика і Василя Фольварочного, з якими на тому вечорі я вперше зустрівся і познайомився. Я сидів поряд із Борисом у президії серед інших літераторів та місцевого начальства. Збурений атмосферою загального схвалення, коли оголосив мене головуючий М. Костенко, я піднявся на трибуну і на високих нотах прочитав кілька своїх віршів. Борис потім сказав мені, коли я повернувся на своє місце:
— Не треба кричати на людей!
Я стрепенувся, ніби мене батогом ляснули. Подумав і стало мені незручно. Борис таки правий. Читаючи свої твори перед публікою, маєш бути якомога природнішим, розкованим. Не проголошувати патетично свій текст, а читати його так, ніби ти безпосередньо, довірливо розмовляєш з людьми. Фразу Бориса „Не треба кричати на людей!", яка мене спершу ледь не образила, я запам'ятав, як тоді неминучу оцінку й добру дружню пораду, якою досі керуюся, виходячи на трибуну.
Незабутнім залишився в пам'яті ювілейний вечір до 50-річчя Б. Демківа в 1986 р., що відбувся в Тернопільському обласному музично-драматичному театрі ім. Т.Г. Шевченка. В залі було людей, як у бочці оселедців. А Борис, головний рибалка тих оселедців, на сцені у кріслі сидів, немов живий пам'ятник самому собі, спереду і з боків щільно обкладений корзинами й букетами квітів. Промовці мінялися один за одним, — обласне начальство, представники районів, окремі солідні персони, творчі колективи, декламатори, співаки.
Здавалося, кінця-краю не буде святково зодягненим людям і вервечкам людей, що піднімалися на сцену, квітчали й обдаровували ювіляра, заливали його веселковими водограями пишних слів. На тій високій хвилі визнання і слави було оголошено, що Бориса Демківа нагороджено Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. А він сидів, монументальний і незворушний, як Будда. Заусміхався хіба що тоді, коли поет Петро Засенко привітав ювіляра від журналу „Київ" і, вручаючи йому свіжий номер часопису з добіркою його віршів, сказав примірно таке:
— Поряд з добіркою ми вмістили фото ще молодого, красивого Бориса Демківа. Тепер нам кожен день телефонують дівчата і просять дати їм домашню адресу, або хоча б номер телефону цього славетного поета.
На другий день група письменників, що взяла участь у святкуванні 50-річчя Поета, — Галина Гордасевич, Петро Засенко, Іван Сварник і я, — виступали в кількох трудових колективах і організаціях м. Тернополя. Мені випало виступати перед учасниками обласного семінару працівників новоствореного Товариства тверезості. Оглянувши людей за столиками, я сказав: — Вперше бачу зібрану в одному місці таку велику кількість непитущих людей. — Вони зареготали так, як, певно, іржуть закохані коні.
Про цей епізод я незабаром розповів Борису Демківу. Він Довго і життєрадісно сміявся.

Він жив би ще довго, якби так самовіддано не любив свою роботу і не палив свої нерви, не рвав серце в круговій обороні, відстоюючи „Літературну Україну" і власну гідність. Не думав — не гадав, що мені доведеться писати спогади про Василя Плюща. Він був молодшим за мене на вісім років, повний енергії, оптимізму, як мені здавалося, був здоровіший за всіх здорових і живіший за всіх живих.
У Василеві Васильовичу гармонійно поєднувались добре розвинене природне вміння відчувати, чого варта людина, на що вона здатна, і довірливість та критичний розум. Він легко знаходив спільну мову з різними людьми — певно, тому вмів добувати фінансову підтримку „Літературній Україні", коли газета опинялася на грані краху. Його серйозному ставленню до улюбленої редакторської роботи, глибокому аналітичному мисленню аж ніяк не заважали хлоп'яцька відкритість у спілкуванні, самоіронія і несподіване гумористичне забарвлення окремих фраз у поважній розмові. Під час знайомства з яким-небудь високим начальником чи політиком він дозволяв собі сказати: — Я — Плющ, але не Іван Степанович, я — Василь Васильович, але не Дурдинець".
Редактора „Літературної України" знали й шанували ледь не на всіх щаблях суспільної драбини — від Печерської райдержадміністрації до Київської виконавчої влади, від Верховної Ради до Адміністрації Президента України, де, як не дивно, також добрі люди трапляються. У нашій письменницькій спілці Василя Плюща поважали, з ним рахувалися, його любили письменники, незважаючи на тих, хто, крім себе, нікого не любить. Варто при цьому згадати Василеву багаторічну дружбу з Євгеном Гуцалом, письменником найвищої проби, дружбу, що може правити за чутливий камертон в оцінці чисто людських, морально-етичних і творчих якостей Василя Плюща, людини талановитої в усіх вимірах.Мені доводилося не раз бувати в товаристві цих вірних друзів, об'єднаних любов'ю до українського слова, духовною спорідненістю.
І не тільки! Вони вміли розрізняти письменника як людину і те, що ним написане. Конкретизую. Був час, коли Євген Гуцало усно й письмово дискутував з Володимиром Дроздом, суперечки виходили за межі оцінки суто літературно-художніх цінностей. При цьому Василь Плющ більше схилявся до позиції Євгена Гуцала саме в тій частині полеміки, що вже мало стосувалася предмету художньої літератури. Але ж з якою душевною проникливістю і пошаною до В. Дрозда написав Василь Васильович свій спогад про видатного письменника!..Перечитаймо цю перлину в „Літературній Україні" за ЗО жовтня 2003 р. під рубрикою „Пам'яті Володимира Дрозда", в тому самому номері газети, де надруковано на першій сторінці портрети їх обох із болючими, траурними повідомленнями про дві невблаганні смерті. Певна річ, коли головний редактор газети писав свій зворушливий етюд, то він потім і в страшному сні не міг уявити собі, що незабаром, зовсім скоро написане ним буде стосуватися і його самого: „...У ці гіркі хвилини прощання з Майстром я виразно бачу, як він, молодий і рвійний, іде межею нашого городу — і соняшники зобабіч стежки кланяються йому золотавими головами услід..."
Василь Плющ був майстром насамперед в іпостасі редактора — і коли тривалий час у спілчанському видавництві редагував книжки своїх колег, удосконалюючи композицію, мовно-стилістичну структуру творів, іноді, непомітно для них стаючи майже співавтором; і тоді, коли став редактором письменницької газети, часто вирулював на вільні простори цей нестійкий паперовий кораблик поміж рифів і підводних скель у розбурханому ринковому морі.
Творча доля склалася так, що Василь Плющ опублікував лише низку оповідань і кілька повістей, виступав у періодиці з публіцистичними та критичними статтями, а більшу частину коштовних кристалів свого яскравого таланту розсипав, я к зорі в темну ніч, по чужих книжках і, особливо, на сторінках газети „Літературна Україна", без якої не уявляв свого життя. Він був природженим редактором, майстром-стилістом, що відчував чужий текст, як риба — воду, добре вмів, коли виникала потреба, поліпшити й удосконалити написане, як молодими, так і досвідченими письменниками.
Для мене залишається загадкою, чому Василь, успішно виступаючи з поезіями ще юнкором на сторінках чернігівської молодіжної газети, пізніше закинув віршування. Щоправда, редактор іноді дозволяв собі виступити в своїй газеті із влучними, дошкульними епіграмами. Значить і в зрілі роки він звертався до віршованої форми. Може в архіві письменника збереглися заповітні зшитки, з яких варто було б укласти й видати поетичну збірку?!
У вище згаданому номері літературки, якого вже не побачив Редактор, під рубрикою „Актуальний коментар", надруковано статтю В. Плюща „Вузли навколо Тузли, або міна під „рамкову угоду". Як і попередні численні матеріали під цією рубрикою, стаття відзначається глибиною політичного аналізу, толерантністю викладу й аргументації і, що не менш важливо, чіткістю української державницької позиції автора.
Василь багато років успішно вів свою бойову рубрику. Всі ці статті складають форматний портрет тривожного й непевного часу, в якому живемо. Думаю, невідкладно треба зібрати
їх докупи й видати окремою книжкою — буде значущий документ історичної епохи, яка ще невідомо, чим закінчиться. „А втім, поживемо — побачимо. — Написав В. Плющ в своєму останньому актуальному коментарі. — Конфлікт іще не вичерпано, проте багатьом — ой, багатьом! — розвиднилося, особливо на предмет того, що може стояти за братськими обіймами"
... Таку книжку мусимо видати — вона буде доброю пам'яттю про мудрого чоловіка, а для нас, живих, наших дітей і внуків — пересторогою, підручником життя і національно-державницької самооборони.
„Поживемо — побачимо"... Отже, Василь навіть не запідозрював, що стоїть на фатальній межі, до якої його підштовхнулоне тільки зрадливе здоров'я, а й катастрофічна фінансова нестабільність „Літературної Україні" , непорозуміння, з яким він стикався і в рідній творчій спілці, і в різних структурах, що обіцяли підтримку газеті й порушували свої обіцянки.
Вранці 29 жовтня 2003 р. у мене на квартирі задзвонив телефон. Спокійно знімаю трубку. „Помер Василь Плющ" , — сказав, ридаючи в трубку, Юрій Чикирисов, багаторічний працівник літературки. Якби він сказав, що на Спілку письменників упала бомба, мене також це дуже схвилювало б і засмутило. Але звістка про смерть Василя Васильовича була такою неприродною і безглуздою, що я ніколи не повірив би, якби в трубці не почув ридання і не впізнав знайомий голос.
Труна з тілом небіжчика була виставлена для прощання не в Спілці письменників, а в Спілці художників України. Кажуть, так захотіла родина і найближчі Василеві друзі. Я стояв за кілька кроків від труни, час від часу поглядав на мертвого і ніяк не міг повірити, не хотів погодитися з Тим, що він мертвий. Я онімів. Навіть не підійшов до родини покійного, щоб висловити своє співчуття, як це робили десятки інших людей. Я не міг говорити.
Пам'ятаю море квітів і численних незнайомих людей, які плакали. Я вперше за багато років плакав і плачу досі.

Не сподіваюсь, що моя стаття стане путівником чи картосхемою для читача, аби він не загубився в лабіринтах творчості письменника, та ще й творчості складної і ускладненої, як у Емми Андієвської. Досить того, аби вона була принаймні кишеньковим ліхтариком, який застосовується лише тоді, коли зовсім темно для проходження лабіринтом.
А в який бік іти, куди повертати, на чому зосереджуватися, мимо чого проходити, не обтяжуючи зору, то залежить від мандрівника-читача, кому, правда, не зайве знати про основні віхи творчості письменника і про те, як вони, ті віхи, свого часу були висвітлені серйозними дослідниками. Світло залишається в слові, якщо вже воно колись засвітилося й увібрало в себе енергію письменника. Слово, отже, підсвітить саме.
Навряд чи доцільно все розкладати на полички жанрових ознак творів. Якщо письменник має свій творчий метод /чи синтезує різні методи/, має свої вироблені й утверджені образно-виражальні особливості, то вони присутні, метод і особливості, в усіх представлених в творчому доробку жанрах — „почерк", стиль Емми Андієвської впізнаванний однаковою мірою в поезії і прозі, в казках і сновійних етюдах і мареннях...
Гадаю, що замало обмежуватися однією статтею про Е. Андієвську, аби в такий спосіб представити її творчість, скажімо, в багатотомнику. Більш доцільно було б, якби кожен том відкривати іншою статтею чи й кількома, або в першому томі помістити, окрім анотаційно-супровідного тексту, своєрідного проспекту на шляху до унікальної поезії і прози, низку найхарактерніших висловлювань про творчість письменниці задля того, як пише в журналі „Кур'єр Кривбасу" за січень 2004 р., №170 Марко Робер Стах, — щоб знайомитися з найхарактернішими та найвпливовішими відгуками про її творчість, які не тільки формували думку читачів про Емму Андієвську я к явище української культури, а й, більшою чи меншою мірою, впливали на особисту долю автора. Це буде нагода, — за допомогою „часово-згущеної" моделі, — цілісно простежити еволюцію творчості Андієвської та її взаємин з критиками й читачами, себто бути свідком процесу проникнення цієї творчості в український літературний процес, побут та „колективну мітологію". Щодо „проникнення", то я не став би наполягати, що таке явище існує, тому що кожна творча особистість, як і зірка в небі, залишається сама по собі, займає своє місце серед інших, неповторних, але не проникає в них, хіба що в уяві й свідомості читача відбуваються „проникнення", взаємодія засвоєних літературно-художніх цінностей.
Цілком солідаризуючись із Марком Робером Стахом в проведенні аналогій оціночно-аналітичного характеру, також пошлюся, як і він, на Володимира Державіна, який в середині минулого століття дуже високо оцінив дебют Емми Андієвської, „такий блискучий, що порівняти його можна хіба що з дебютом Павла Тичини, з його „Сонячними клярнетами", або ж на Заході з дебютом Артюра Рембо: щось цілковито свіже, не передбачене сучасниками, бо нелегка для їхнього більш-менш автоматизованого сприймання „звичайної" поезії"... Симптоматично, що невеличка перша збірка „Поезії", написана Еммою Андієвською в неповні двадцять років, у час, коли вона з важкою недугою лежала в лікарні, здобула багато дуже позитивних рецензій, з якими виступили найавторитетніші тогочасні критики та літературознавці в українській діаспорі.
У відгуку Ігоря Костецького / "Обрії", жовтень 1951 р., Нью -Йорк/ стосовно молодої поетеси було вжито слово „геній", яке збурило численних її противників, і названо було тоді Емму Андієвську поряд з такими визначними жінками в „чистій поезії останніх століть", як Елізабет Баррет Бравнінг, Емілі Дікінсон, Една Сент-Вінцент Міллей та Марина Цвєтаєва, хоча ці поетеси дуже різняться між собою і за життєвою філософією, і за стильовими ознаками. Згаданий уже критик В. Державін у статті „Поезія Емми Андієвської" /"Україна і світ", 1953 р., Ганновер/ відзначав, що „поезія Емми Андієвської вперше започаткувала і, власне, єдина проводить далі в українському письменстві загальновідомий в сучасній європейській літературі сюрреалістичний стиль". Ця думка в статті виникає неодноразово, обгрунтовується, вар'юється і саме під цим кутом зору розглядається поетика дебютантки, її багата і скрізь дуже виразна образність, хоча робиться обмовка, що ця образність не завше по-мистецьки влучна, що авторка „засадниче не прагне ясності". Критик простежує в поезії Андієвської впливи Б. Пастернака, Р.-М. Рільке, Б.І. Антонича, застерігає поетку від захоплення формальними пошуками, від "надуживання поодиноких „гіпермодних" формально-технічних поетикальних засобів". Акцентується увага на тому, що „найважливішим у цілій її поезії лишається
все ж таки сама поетична образність — такі свіжі й своєрідні зіставлення абстрактного з конкретним"..., відзначаються у книжці яскраві „розгорнені метафори". Естетичний аналіз В.Державіна дає йому право дійти висновку: „Поряд із цими правдивими зразками сюрреалістичної образності, натрапляємо, звичайно ж, на чимало чого занадто туманного або й недоробленого. Емма Андієвська взяла на себе завдання почесне й вельми відповідальне — стати першим в історії українського письменства поетом-сюрреалістом. Вона має щодо цього надзвичайно серйозні, ба навіть блискучі можливості.
Вже не кажучи про її формально-мистецьку обдарованість і велику здатність артистично використовувати поетичні осяги своїх попередників". Точні, справедливі слова, опубліковані понад півстоліття тому, повністю, підтвердилися подальшою творчістю Емми Андієвської, що сміливо обрала в літературі дорогу, яку тріумфально пройшла і тільки вона могла пройти цю дорогу, тільки вона так впевнено й елегантно йде нею сьогодні, а точніше, як висловлюється сама поетка, „ходжу все життя крізь стіни", а ще точніше і більш виклично — „їжджу все життя на блискавиці". Добре зорієнтований в тогочасних модерних течіях, мудрий
і щедрий на похвалу критик „прописав" тоді зовсім молоду поетесу Емму Андієвську з її одненькою книжечкою до цеху сюрреалістів, залучивши до своїх висновків більш ніж достатньо аргументів з естетичного аналізу текстів. Але це аж ніяк не означає, що поетці судилося назавжди залишатися в початковій школі сюрреалізму. Вона прийшла в українську літературу не для того, щоб належати до якоїсь однієї школи. Вона поза школами і вище будь-якого модерного цеху, в чому не важко пересвідчитись, читаючи наступні книжки Андієвської відтоді й до наших днів. Зрештою, у видатного митця не може бути одним-єдиного творчого методу впродовж усього творчого життя. І тут доречно провести паралель між українкою Еммою Андієвською і французом Рене Шаром, про якого кількома роками після дебюту нашої землячки писав Альбер Камю: „Новизна Шара справді приголомшує. Він, звичайно пройшов через сюрреалізм, але затримався на ньому рівно настільки, щоб усвідомити: його хода набагато впевненіша, коли він ступає одинцем. В кожному випадку, коли він опублікував „Лише ті залишаються"..., то дрібки віршів виявилось досить, щоб над нашою поезією повіяв вільний і свіжий вітер". Те саме сталося, коли вийшла перша невеличка збірка Емми Андієвської „Поезії", — виявилось достатньо „дрібки віршів", щоб розпочався новий етап в історії українського літератури.
На жаль, він на багато років залишився у віртуальній реальності діаспори, тому що тоді материкова Україна була відділена від зовнішнього світу „залізною завісою". Емма Андієвська не збиралася завести українську літературу в сюрреалізм, щоб тільки там її вберегти від ідеологічних догматів тоталітарної системи, що нищила живу душу українського слова, — через сюрреалізм вона зробила рішучий крок від примітивного розслиненого романтизму і псевдонародництва у бік справжньої свободи творчості, рішучого оновлення образно-виражальних засобів з виходом за межі узвичаєного буття, відчутного часу і зримого простору, створення інтелектуальної поезії потужної естетичної енергетики. І все це в різних варіантах і на різних рівнях художнього втілення було майстерно зреалізовано в наступних книжках „Народження ідола" /1958/, „Риба і розмір"/1961/, „Первні" /1964/, „Базар" /1967/, „Пісні без тексту" /1968/, „Наука про землю" /1975/, „Каварня" /1983/, „Спокуса святого Антонія" /1983/, „Вігілії" /1987/, „Архітектурні ансамблі" /1989/, „Знаки. Тарок" /1995/, „Межиріччя" /1998/, „Хвилі" /2002/. Як не дивно, деякі оціночні визначення із уже цитованої передмови Альберта Камю до поетичної збірки Рене Шара можуть бути небезпідставно спроектовані на
творчість Емми Андієвської, яка також родом із сюрреалізму: „Одночасно прадавня й нова, ця поезія поєднала вишуканість і простоту. Вона несе у своєму запалі світло й морок. В краю яскравого світа, де Шар народився, люди знають, що сонце інколи буває темним. О другій годині пополудні, коли земля знемагає від спеки, її покриває чорний серпанок. Так само, коли поезія Шара видається затемненою, це відбувається від несамовитого стиснення образу, від згущення світла, що позбавляє його безтілесної прозорості, яку ми обожнюємо лише за те, що вона не вимагає жодного зусилля від нас самих". Сказано, наче про Емму Андієвську, яка вже в першій збірці своїми розгорнутими метафорами творила і несамовите „стиснення
образу", і являла „згущення світла", що спершу могло затемнити зір недосвідченого читача, а далі помагало проникати в глибини підсвідомого, повертатися „іншим обличчям в потойбіч" , щоб побачити безмір світобудови і людської душі в „паралельних світах". Якраз ізвідси, із чарів відкритого поетесою творчого методу звичайне гроно порічок постає в уяві, „наче сонМ плЯнет" і застигає в незворушному танці так, що в цьому гроні бачимо „закам'янілий пірует // На вічному світанку". Якраз ізвідси той, хто колись „в камені згубив своє обличчя", в тому ж таки камені оживає, пожинає плоди свого обличчя, тобто власної неповторності, свого непроминущого буття: „А ніч до себе кличе — // На жнива". Звичайно, переказувати вірші, тлумачити їх — це тимчасово руйнувати живу плоть поезії, але, в той же час, красуня не зникає з небезпричинної забаганки кавалера щось там про неї сказати. Так само справжня поезія залишається в своїй гармонійній недоторканності й доцільних пропорціях, як би там не тлумачив чи кривотлумачив її літературний критик. Розмова про поезію, професійна чи не зовсім, не видозмінює поезію, як це трапляється з оранжуванням у музиці, коли нові звукові нашарування міняють забарвлення мелодії, а часом трансформують її невпізнанно. Розмова про поезію — це продовження поезії у процесі її сприйняття.
В ранньому вірші Емми Андієвської, що опинився поза збірками, а був надрукований на сторінках „Української літературної газети" /1956 р., Мюнхен/, знаходимо багатовимірний творчий автопортрет поетки, який і нині підсвічує нам всю її творчість, як поетичну, так прозову, своєрідну і споріднену з поезією. Цей вірш можна, на мою думку, взяти епіграфом до всього життя і творчості письменниці, що в юності заявила про себе як неповторна творча особистість, обрала свій, ні на чий не подібний шлях, і ніде не збочила, залишилася вірною своїм новаторським принципам і глобальним естетичним орієнтиром. Ось його початок:
Сидять, відводячи від себе, крила
Метеликів і посланців небесних,
Століття перед ним ще не відкрились
Прийняти в засіки його світів обози.
Він їм віщує сни
З таких грунтів міфічних,
Що навіть світло атома безсиле перетяти
Ту грань, де він лежить, як самородок...
Самородок залишається самородком в усіх проявах обраної діяльності, в усіх способах самовираження. Як немає потреби брати кров на аналіз з усіх п'яти пальців людини, так не конче аналізувати всі книжки письменника, аби з 'ясувати: геній він чи просто обдарована людина, що вміє писати книжки. Іноді досить одного викінченого твору, щоб встановити літературний діагноз, як було достатньо вченим-медикам кількох волосин з чуприни Наполеона Бонапарта, щоб через багато років встановити, від чого він помер, якою отрутою вбили його підступні вороги.
Доречно тут навести кілька рядків з вірша Василя Симоненка:
Прославлять і славити, й кричати,
Роздувати фіміамів дим.
Геніїв між нами не багато,
Так чому б не поклонятись їм?..
Навряд чи мені вдасться змалювати образ Емми Андієвської.
Це не той випадок. Ні мені, ні комусь іншому, здається, це не під силу. Письменник, митець у багатовимірному значенні слова сам творить свій образ тим, що пише, малює, виліплює з глини,
передає в музичних звуках... І цей образ є не тільки авторитетом, він є світом і всесвітом в одній особі, в єдиній сконцентрованості систем і підсистем, залитих сонцем чи осяяних зорями великих просторів з вершинами й низинами, скелястими, мало кому доступними горами, з темними ущелинами, що покриті пеленою туманів, підступними урвищами, які підстерігають свою жертву в несподіваних місцях земної і небесної дороги, байдуже де — чи на підйомі, чи на спуску, чи на крутогорах, чи у „вовчих ямах", повітряних і безповітряних маршрутів, куди піднімаються не тільки літаками, а частіше в польоті уяви, фантазії, марення, наваждіння — коли що спіткає у великому, незапрограмованому й необтяженому логікою та причинно-наслідковими зв 'язками творчому процесі. Портрет митця, такого як Емма Андієвська, світиться у різних аспектах і гранях її творчості, здається, незрівнянної ні з чиєю іншою, принаймні мало підцатною до аналогів і паралелей, жанрово-стильової, метафорично-виражальної індифікації, що полюбляють літературознавці й мистецтвознавці, різного роду аналітики в галузі літератури і мистецтва, які блискуче володіють різного роду термінологічним інструментарієм, але рідко здатні зазирнути по той бік видимого й зображеного митцем, відкрити й висвітлити таємницю творчої мети, її духовну наповненість, той глибоко захований в творчому масиві, саме в масиві, а не в одному чи кількох творах, радше, в усьому, створеному людиною-творцем, той нерозгаданий, неповторний і потаємний сенс, ради якого письменник/маляр, скульптор, композитор.../ прийшов у цей світ, аби не тільки його пізнати, виразити в ньому себе, а скоріше — перестворити, наново створити світ, принаймні в його паралельній, містично-метафоричній реальності.
Духовний бунт і незагнуздана енергія перестворення усталених форм буття й творчості супроводжують Емму Андієвську упродовж всього життя, певно, тому, що вона ніколи не скоряється обставинам, а повстає проти них, прагне змінити їх своєю духовною силою, будучи переконаною, що „Кожен є творцем власного життя" , ніколи не сподівалася на манну небесну, завжди багато працювала і невтомно працює, тому що „провидіння не любить ледачих" ... Вона насамперед поет в усіх жанрах літератури і доступних їй видах мистецтва, її творча і суспільна поведінка, ті виклики життя, які вона з гідністю приймає, поразки обертаючи в перемоги, свідчать, підтверджують і утверджують одне: перед нами в усій повноті й яскравості образ лицаря духу, що постав наперекір усім родинним, суспільно-політичним, глобально-історичним передумовам, причинам і наслідкам. Ні зрусифіковане середовище Донбасу, де народилася Емма Андієвська 19 березня 1931 року, ні „атмосфера поліцейського виховання дітей" /Ю. Лавриненко/, ні поневіряння за кордоном в повоєнні роки, де вона опинилася з матір"ю у дванадцятилітньому віці, — ніщо не стало на заваді: Емма Андієвська створила себе як універсальну Людину і ні з ким незрівнянного митця — всім заборонам і протидіям на зло.
І, що немаловажно, вона стала українським — в усіх вимірах! — яскравим митцем, чого могло б і не статися, якби не її вдача, затятий характер людини, що за природою своєю не здатна в ріці життя плисти за течією, а тільки супроти течії.
„Що мене українізувало? — питає письменниця в розмові з поетесою і критиком Людмилою Таран в 1995 р., щоб тут же відповісти: „Зневага до всього українського. Отож, я поклала собі, що буду українкою, навіть якщо існуватиму одна-єдина на всю планету. Щось на подобу обітниці Ганнібала. Воювати проти всього світу? Будь ласка. Що на це інші скажуть? Нехай собі кажуть, що їм заманеться, — я знаю, чого хочу. — Так, це ходити крізь стіни? — Я й ходжу все життя крізь стіни — улюблене моє заняття. Я вірю в силу духу. Перед „бацилою" духу нема перепон. І тільки вона обертає граніт на розквітлий сад. Україна нічого немає? Для мене найкраща спонука починати з нуля. Менше оглядатися на інших — чи нянька-людожерка дозволить, — робити своє".
„Я вірю в силу духу", — повторюю слідом за Е.Андієвською, читаючи її книжки, поезію і прозу. Знайомлячись із малярськими роботами, поміж якими важко провести чітко окреслену жанрову чи „цехову" межу, бо всюди домінує поезія.
Справжня художня література, в контексті якої розглядаємо зроблене Еммою Андієвською на відміну від образотворчого мистецтва, малярства і скульптури, не буває ні суто реалістичною, ні суто модерністською, імпресіоністичною, сюрреалістичною, постмодерністською і т.п. Вона включає всі доцільні для реалізації задуму автора образно-виражальні засоби — і модерні, і реалістичні, й імпресіоністичні, і сюрреалістичні, в ній правда реальних подій може йти поряд з міфологічною версією життя, а видиме чи невидиме в тексті
авторське „я" має право, якщо це диктують ритм письма і рух дійства, в одній главі твору твердо ступати по землі, а на інших сторінках — ходити на голові чи залюбки перестрибувати з даху на дах багатоповерхівок у сучасному місті, або вільно, як весняним лугом, перелітати з хмари на хмару в погоні за всесвітнім злом.
Людина за останні пару тисяч літ майже не змінилася в людській природі своїй, то про неї вже не варто писати так, як писали Достоєвський, Бальзак, Хемінгуей та інші старомодні письменники, володарі дум і душ людських, яким нєсть числа і які сьогодні вже нечеб-то не цікавлять читачів, що естетично й духовно переросли нещасних класиків.
Навіть тоді, коли ми давно зупинилися, а в кращому разі рухаємося по колу, тупцяємо на місці, як той олімпієць, який все ще тренується, знаючи, що віковий рубіж перейдено і йому заказаний шлях на олімпійські ігри, навіть тупцяючи на місці, під кінець земної дороги, ми віримо в рух, в свій подальший поступ, у те, що не сьогодні, то завтра звершимо щось важливе, значуще в цьому прекрасному і зрадливому світі, — і поки на це сподіваємось, не втрачаємо надії не так на краще, як на кращу самореалізацію, ми живемо нормальним життям, відчуваємо силу свого внутрішнього світу, того духовного наповнення, яке нарощувалось упродовж усіх прожитках років. Однак такий стан душі й розуму можливий за одної умови — якщо пройдений шлях був пройдений достойно, був освітлений тими високими зорями віри й надії, що супроводжують людину на земній дорозі в її праці, діях і устремлінні до благородної мети, визначеної і наснаженої ідеалами молодості, нехай примарними й мало здійснимими. Ідеали молодості, як правило, визначають подальший рух людини, або ж прирікають її на нескінченне блукання манівцями в тому разі, коли ідеали виявляються фальшивими чи непосильними для реального втілення. Але тільки той, хто замолоду визначився, як Емма Андієвська, ради чого житиме на землі, хто оберігає свою мету, примножує енергію для її здійснення, тільки той дивиться на світ молодими очима, тому що в його очах не гаснуть зорі, засвічені ідеали молодості.
Деякі критики й літературознавці, розглядаючи твори модерністів і постмодерністів, схильні ототожнювати нову яскраву форму, що втілює задум поета, з його ірраціональним баченням і сприйняттям світу. При цьому такі дослідники й цінителі нового мистецтва, певно, вважають хорошим тоном відхрещуватися від реалізму, беруть на кпини так звану заангажовану літературу, яка ніби-то обслуговує утилітарні потреби суспільства, внаслідок чого ігнорує фундаментальною категорією мистецтва — красою. Здається, такої спокуси не уникнув Петро Сорока в рецензії на збірку Емми Андієвської „Вілли над морем" /газета „Літературна Україна" за 24 січня 2002 р ./, в якій пише про своєрідність сонетів пані Емми: „Не зустрінемо в неї і точного римування, і того, що І.Франко називав відповідністю форми та змісту". Справді, „вражає незвичність графіки сонетів" /В.Коптілов/, але справа не в римуванні, бо, як висловився інший поет, душа поезії — не рима. Істинна поезія — поза жанрами і віршованими формами. Речовина поезії розлита на сторінках всіх найкращих творів різних родів і видів словесного мистецтва. Це стосується — знову наголошую! — рівною мірою кращих творів Емми Андієвської, як віршів і прози, так і казок, легенд, включаючи казковий світ її малярських робіт. А от щодо невідповідності форми та змісту в книжці „Вілли над морем", то варто тут дещо уточнити. Де немає форми, там немає змісту. Адже зміст, як видно із розбитої амфори, зникав в нікуди, не маючи форми, що утримує, акумулює зміст. Якраз у Емми Андієвської яскрава метафорична форма в кожному разі наповнена глибоким змістом, незрідка пов'язаним з суспільними, морально-етичними проблемами реального життя, як, наприклад, у книжці „Атракціони з орбітами й без" /зокрема, це стосується віршів „Ретельна кербудиха", „Чоловік з зеленою шевелюрою", „Розмова на кухні" та ін./. Ретельна кербудиха в одноіменному вірші постаєперед нами у вигляді чоловікоподібної баби, „Яка цілу ніч підмітає подвір"я, //Шкрябаючи цемент — віником з бляхи!", ця, як видно, знедолена жінка „тягне за собою // Свій мікроклімат, // Випалюючи діри в природі" . Сюжет про кербудиху, змальовану гіпертрофованим чудовиськом, що „випалює діри в природі" й через те „меншає озону на планеті", вивершується ледь не риторичним зверненням до нас, читачів: „Поки не пізно, // Подаруйте і їй // Хоч рісочку любови". Так яскрава модерна форма набуває реального соціально-психологічного наповнення, а вірш сприймається яскравим фрагментом з філософії життя. І тому важко не погодитися з Віктором Коптіловим, який в статті „Космічна енергія вірша" /журнал „Соборність" №1, 2001 р. /зазначив, що пані Емма „не оспівує виникнення й перебудову світу, а відображає збентежену душу людини нашого часу з його кричущими протиріччями".
Збентежена душа людини присутня на багатьох сторінках фантастично мальовничих книжок Емми Андієвської. Особливо це проявилося в збірках „Атракціони"... та „Іш ВіШ", а передовсім у таких віршах, що можуть бути названі барвистими композиціями особливого колориту, як „Поет на червоному світлі", „Поліцай з яблуком, що літає навколо нього", „Дама в ванні на 5-ій авеню", „Мистецтво дарувати", „Маляр, що малює вулиці", „В галереї модерного мистецтва", зрештою подібного роду елегантних композицій намальованих Словом не один десяток, природніх і соковитих, як спілі грона винограду пізньої плодоносної осені. Це малярство словом „Має свої канали комунікації, // Що не улягають параграфам" ... Це дивовижне малярство „Виймає серце й креслить // їстівні закарлючки, // що служить дітям // за ковзани й оповідки, // Які визначають / Щоразу нову // Форму світу". Принагідно заакцентую: у пані Емми щоразу нова форма світу спонукає мене, читача, краще бачити старі й новочасні проблеми людського буття, і таке опановує мене відчуття, ніби з кожного наступного тексту „Пташка випурхнула, // Обернувшися на друковані літери", і воднораз „всі сумують, бо все повертається // До узвичаєного розфарбування, // На якому тримаються // Елементарні людські взаємини і забобони". Це відчуття посилюється в книжці „Іт ВіїсГ, до якої увійшло 26 кольорових композицій поетеси й художниці, що добре вміє і словом, і барвами сірий наш світ перестворювати в яскравий і різнокольоровий, зрівноважуючи в ньому радість і смуток, біль і любов.
Цілком слушно зазначено в анотації до книжки „Атракціони": „Нова збірка відомої письменниці й малярки, як і попередні 16 збірок віршів, репрезентує експериментально-інтелектуальний напрям сучасної української поезії". Але це далеко не повне окреслення художньо-філософських параметрів талановитої творчості, в якій, на мій погляд, експеримент в узвичаєному значенні слова не домінує. Те, що називається експериментом, у пані Емми вже викристалізувалось як новий напрямок художнього дослідження і моделювання дійсності.
Це яскраве, сконцентроване вираження побаченого в житті під несподіваним кутом зору. Варто врахувати й те, що всебічно обдарована авторка пише казки, і, коли проникливо вчитатися в її казки і порівняти казкові гіперболічні прийоми з тими несподіваними мистецькими засобами, які використовуються в поетичних і малярських композиціях, то не складає проблеми помітити: у яких є одне велике спільне — казковість, гіперболічне переосмислення породжених життям явищ, думок і почуттів. Має слушність П. Сорока, коли зазначає: „В окремих творах метафорична фантастика сягає свого апогею, і тоді авторка перетворюється в творця-медіума, свідомого своєї високої місії та духовної гідності". Так, це стосується ледь не всіх її книжок в усіх жанрах. Мисткиня в своїх композиціях, чи то віршованих, чи прозово-казкових, тримається, як атлет за шинквасом з одноіменного вірша, який вміє „добре гуторити // Не лише про політику чи інтригана-сусіду"..., він говорить і „про Бермудські трикутники" . І далі „Атлетові не випадає// Повзати на колінах // По калюжах сперми і сечі,//Навіть як він напідпитку. // Атлет не хитається// І тоді, як світ//Котиться геть з-під ніг". В наш час, коли „світ котиться геть з-під ніг", Емма Андієвська ніби піднімається над світом, щоб його побачити й відобразити так, як хлопчик з вірша „В галереї модерного мистецтва", коли він каже:
— Мамо, купи цю картину, —
Аж схлипнув восьмирічний
Хлопчик-маляр,
Коли ця картина
В нас висітиме,
Батько повернеться,
Ти ніколи не плакатимеш,
І весь світ перетвориться
На одне суцільне свято.
Такий світ створила пані Емма і дарує його читачам як поетка, прозаїк, казкар, мисткиня, піднімаючи своїх читачів і глядачів на орбіти нового сприйняття і осмислення світу і самих себе в сучасному світі. Пані Емма довела, що вона вміє одухотворювати життя навіть там, де воно, здається, закостеніло.
Художня інтуїція авторки, що передається читачеві, дає змогу прочитати життя в його антологічних глибинах, а найінтимніше сприйняти як всезагальну цінність. Незважаючи на іноді зумисну парадоксальність художніх прийомів, деяку за туманеність текстів, що спостерігається, наприклад, в „Атракціонах"..., кожен істинний шанувальник поезії, хто розгадає творчий код поетеси, здобудеться на велику естетичну насолоду під час читання, перейметься енергетикою поетичного космосу, який розковано й елегантно творить Емма Андієвська, велика фантазерка і розвідник життєдайного світла в туманностях і лабіринтах замацаної буденщини. Вона — „Поет на червоному світлі", який прагне „Прочистити повітря // Від словоблудства, фекалій і браку любови // До себе і ближнього". Вона — як той поет, що „Вигукує, балансуючи // На дротах високої напруги: // Світ — чудовий, і мені щойно // Минуло п'ять років". Вона — диво негіроминуще. Вся її творчість — диво непроминуще, що переходить у нас, наснажує, додає енергії, щоб нарешті цей замацаний світ перестворити за законами поезії. Якщо не весь, довколишній, то принаймні
внутрішній, світ у собі.

У кожної людини мусить бути якесь захоплення, тобто хобі, яке в різний час міняється, модифікується, відмирає, залежно від того, скільки тобі років і в якому середовищі живеш. Наприклад, в дитячі роки і трохи в отроцтві я любив щук ловити руками у потоці Рутка, що протікає в моєму рідному селі Острівець на Прикарпатті, привчився стріляти горобців з рогатки, вилазити на високі дерева, щоб з воронячих гнізд збирати яйця чи пташенят. Це моїм ближнім і мені, тоді десятирічному, допомагало виживати голодного 1947 року. Рано навчився читати і захоплювався декламацією віршів у сільському клубі. Вперше з якоїсь нагоди у шість років читав вірш із сцени, за що сільський голова (війт) нагородив мене кількома марками (це був 1943 рік). У шкільні роки декламував на різних торжествах, передовсім під час святкування шевченківських роковин у березні. Пригадую, читав главу з поеми „Гайдамаки" . В клубному залі були мої ровесники і старші, були зовсім малі діти, були дорослі, батьки, діди й бабусі. Була й моя мати.
Я, тоді п'ятикласник, віршами Тараса Шевченка розповідаю страшну історію Гонти в Умані. В місцях драматичних підвищую голос чи переходжу на шепіт, вимахую руками в такт ритмам і словам, очевидно, де треба й де не треба, і самому страшно, коли підходжу до цього місця: „Аж ось ведуть гайдамаки ксьондза-єзуїта і двох хлопців..." Десь уже починаючи з 10-го класу, я захопився участю в роботі сільського драмгуртка, грав провідні ролі у п 'єсах І. Карпенка-Карого і О. Корнійчука. Певно, читання віршів удома і зі сцени, драмгурток — якраз те раннє хобі, що навернуло мене до написання власних віршів. А коли я був народним депутатом перших демократичних скликань Верховної Ради України (1990—1998 рр.), я назвав це політичне дійство відомим визначенням — театр перед мікрофоном, і проявився в новому захопленні — швидкому реагуванні у формі сатиричного експромту на ті виступи колег, які мене смішили чи обурювали. Як це відбувалося? Скажімо, я щойно зійшов з трибуни, а після мене виступає язиката Хвеська і меле таке, що в жодні ворота не лізе. Я за регламентом вдруге з того самого приводу виступити не маю права — тоді реагую експромтом, який записую в зошит, що завжди переді мною на робочому місці:
Низів роботящих позірний друг,
Верхам керівним належачи,
Доктор міжрайонних лісосмуг
Здобула дисертацію лежачи.
Або голова парламенту Іван Плющ під завісу чергового сесійного засідання каже: — На цьому оголошую наше засідання закритим, а наступне відбудеться завтра утром о десятій годині ранку. Я тут же на це реагую експромтом:
Хто всмалить з горя шпагатівки шклянку,
Хто на закуску вгробить півкнура,
Коли почує Україна зранку,
Що Плющ відкрив засідання зутра.
Бачу, в другому скликанні хорохориться новий спікер парламенту Олександр Мороз, обраний на високий пост завдяки лівим популістам, веде лінію, внаслідок якої ВРУ приймає закони напівринкові, напівсоціалістичні, які деформують правове поле, як виявилося згодом, створюють умови, що гальмують розвиток. Отож у мене виникає експромт:
Павлик Морозов і Саша Мороз —
Хлопці з одного загону.
Далі хай мчить собі їх паровоз,
А ми помахаєм з перону.
Не запросив мене на свій ювілей —
Не піду до нього на поминки!
Я звернув увагу, судячи з численних галицьких анекдотів, в яких висміюють кепських віршарів, що в моєму краї давно не в пошані абиякі борзописці:
Поет занедужав і звернувся до лікаря.
— Вам треба більше відпочивати, на певний час Покинути розумову працю.
— Але як мені бути? Я ж поет!
— Вірші й далі можете писати.
Таке враження, що старий галицький анекдот скомпонований в наші дні великого перевиробництва римованої продукції:
В редакції поетові сказали:
— Вашим віршам бракує вогню!
— І що Ви мені порадите? — запитав спантеличений віршописець.
Хіба Ви не почули моєї поради? Киньте свої писання вогонь!
Згодом таких миттєво народжених мініатюр у мене набралося багато. Так побачили світ сатиричні книжечки „Театр перед мікрофоном", „Літаюча тарілка", „Реєстр українського лайдацтва", які починалися з хобі. Тепер готую книжку, де буде більше двох тисяч сатирико-гумористичних мініатюр під назвою „Пень-клуб", яку відкрию чотиривіршем:
Малі сини великого народу
Ведуть в майбутнє через пень-колоду,
Змагаючись затято день у день,
Хто з них найкращий і... найбільший пень.

II.
В різний час знав анекдотів багато. Трапляється, хоче хтось мене здивувати, розповідає, а я слухаю, не признаюся, що знаю той анекдот, аби людина раділа, що ніби вперше веде мене в кімнату сміху.
Коли я вчився в Одеському університеті в кінці 50-х років побутував, зокрема, такий жарт:
— Скільки в Одесі євреїв?
— П 'ятдесят відсотків.
— А решта?
— Решта єврейки!
Останнім часом дуже сподобався мені такий оптимістичний сюжет: Вони любили одне одного і померли в один день. Звісно, праведники потрапляють в рай. При вході святий Петро видає їм ордер на окреме помешкання. Вірне подружжя йде райським садом. Довкола витьохкують чарівні пташки, в божественному осіянні — зусібіч розкішні котеджі. Нарешті підходять до двоповерхового, під золотою покрівлею, свого будинку. А Він каже їй: — Якби не твоя дурацька вівсяна каша, то ми тут поселились би ще 10 років тому.
Люблю старі галицькі анекдоти, які не збавили свого гумористичного заряду і понині, скажімо: Після тривалої хвороби французький письменник Мольєр вийшов з дому і зустрів на вулиці давнього знайомого.
— Ви ще живий, пане Мольєр? — запитує приятель, — а я думав, що Ви давно померли!..
— То що Ви за приятель у мене, якщо навіть на похорони не прийшли.
Певно, під впливом цього анекдота, а скоріше на віддяку за неблаговидні діла одного пихатого і не чистого на руку нашого сучасника я недавно „видав на гора" таку мініатюру:
Самопроголошений корифей
Припустився прикрої помилки:

III.
До чотирнадцяти років, навіть тоді, коли мене „записали в комсомол", я ходив з мамою в церкву. Найбільше мені подобались богослужіння, пов'язані з Різдвом Христовим і Великоднем.
Тоді для мене ніби поєднувалися небо й земля, а я опинявся в казковому світі Миколи Гоголя: в п'ятому класі я вже прочитав „Вечори на хуторі біля Диканьки" і „Вій". В моєму світосприйнятті перепліталися сільська реальність і релігійна міфотворчість.
То був час, коли в селі Острівець півночі співали, а півночі стріляли. Мама, траплялося, будила мене вночі, переводила з печі спати на долівку, аби, чого доброго, нагорі не зачепила дитину яка дурна куля. Словом, дитинство сприяло тому, що в мою свідомість і підсвідомість входили різні пересуди і перестрахи, народні звичаї, чесноти і забобони, що з роками, навіть під тиском атеїстичного виховання в радянській школі, не могли цілком вивітритися і відійти в небуття.
До речі, років 35 тому один нині здравствующий письменник зателефонував мені і каже: Я упорядковую атеїстичну книжку в жанрі сатири і гумору. Подай, якщо вже в тебе є, чи напиши для цієї збірки щось дошкульне і веселеньке. Я пообіцяв, але не написав.
Коли на столі перед сніданком, обідом чи вечерею мама розставляла миски, ложки і ведельці, то як побачить перехрещені ложку з виделкою, чи ложку з ложкою, вона негайно їх розводить, аби не було на столі хреста. Як тільки уздрить щось перехрещене, то вигукує: „Йой! Хтось умре!", тому розводить тут же.
Минули з того часу десятиліття, ціле життя минуло, а я роблю так само, як мама робила. „Хліб святий!" — казала мама, — хлібом не можна гратися, кидатися, щось витирати, бо то є великий гріх". „У криницю не можна плювати, бо то гріх". І багато інших побутових заборон, яких я дотримуюсь. Так само щодо ластівок, буськів (чорногузів) — їх не можна вбивати, бо то гріх.
Мама вчила не принижуватись, не підлещуватись, не просити у чужих людей. Коли я, крім віршів, заповзявся писати рецензії, як закриті, для видавництв, так для газет і журналів, то вибирав книжки і рукописи молодих авторів, тих, кого треба підтримати. За поодинокими винятками, не писав про маститих, „вищеньких" , як казав В. Дрозд, аби, чого доброго, не подумали, що я підлещуюсь чи чогось від них хочу. Такий був у мене літературний „забобон".
В селі Острівець в перші повоєнні роки не було медпункту, і за традицією, що вела свій початок з найдавніших часів, хворі звертались до знахарів і знахарок доморощених чи з сусідніх сіл, що встигли прославитись завдяки своїм таємничим обрядовим нашіптуванням та різним настоянкам з нібито магічними властивостями. Лікарські властивості „цілющих" трав обростали легендами.
Я пам'ятаю розмови про силу народного слова, віру у його цілющість, і думаю собі: якщо шептуни „знахарською молитвою", загадковим словом і святим хрестом примудрялися виганяти різні хвороби „в очерети, в болота, де у дзвони не дзвонять, де люди не ходять, де звірі не бродять, де голосів не чутно, де півні не піють, де сонце не світить", і це часто-густо допомагало, то Поет може і повинен бути сам собі чарівником-шептуном чи бабою-шептухою. Треба тільки в це повірити!
Міра життя — це віра
в день непрожитий.
Жебрак той, у кого міра
Життя — пожитки.
Тільки вірою зміряти
можна і працю, і мрію,
а ті, що не вміють вірити,
ті нічого не вміють.
Думаю собі: якщо поет вкладає у твір виболену душу, вистраждане почуття, переносить їх на папір, а потім все це читає чи відтворює в пам'яті, то до нього разом з текстом, разом зі словами, добутими з глибини душі, із світлих засіків розуму, повертається зцілююча енергетика, ті біоструми, що відновлюють сили, лікують тіло і душу. Поет — сам собі „баба-шептуха". Це я збагнув у 60 років, тому досі живий у 74 роки.

Кожен поет — окрема планета, окремий втаємничений материк навіть тоді, коли йдеться про поетів, які пит ій це стосується поетів, що пишуть різними мовами і живуть у віддалених країнах, як зорі в різних галактиках. Країни і народи, як відомо, відрізняються звичаями, традиціями, історичним досвідом, міфами й легендами, духовними цінностями і, певна річ, ландшафтами, кліматом, флорою й фауною.
Словом, кожен поет формується і живе у своєму специфічному середовищі, сповідує суспільно-політичні погляди, залежить від обставин і випробувань, що випали тільки на його долю. Здавалось би, що спільного між білорусом Анатолієм Грачаніковим і болгарином Іванам Голевим, грузином Акакієм Церетелі і вірменином Єгіше Чаренцом, поляком Теофілем Ленартовичем і росіянином Олександром Твардовським. І що спільного в поезії єврея Йосипа Бухбіндера і німця Гельмута Ріхтера, молдованина Олексія Матеєвича і угорця Аттили Йожефа? Це поети різних часів і народів, різні люди, неповторні творчі особистості. І воднораз це поети, чию творчість пронизує безмежна любов до своєї Вітчизни, щемливо чисте почуття кохання, філософське осмислення людського призначення в цьому шаленому, в усі віки розшматованому світі, болісні роздуми про скороминуще і вічне.
Поет, незалежно від тембру і висоти громадянського голосу, є речником рідного народу. Поет поєднує у своєму слові земне і небесне. У творчості справжнього поета неминуче присутні як національні, так і загальнолюдські цінності. Це означає, що шляхи поетів можуть іти паралельно, можуть пеуть однією мовою. Не в меншій мірі, а, може, в більретинатися, якщо не на землі, то в Богом освяченому піднебесному храмі людського духу.
Людина живе своїм життям, іде своєю дорогою, радіє і страждає, не завжди усвідомлюючи, що десь поряд чи за сотні-тисячі кілометрів хтось інший іде подібною дорогою, переймається спорідненими думками й переживаннями. Я назвав би це явище паралельною реальністю людської присутності на безумному святі життя, прекрасного й жорстокого, швидкоплинного й неубутного, якщо взяти до уваги, що незгасна свічка душі людської переходить від роду до роду. Дороги, що стеляться для звичайних людей в одному напрямку, не завжди перетинаються, зате в поетів, що творять свої окремі, неповторні світи і заодно живуть у паралельній реальності, неминуче перетинаються — не конче на землі, а в царстві духу, в небесах — неодмінно!
Це явище себе проявляє у сфері художнього перекладу, що дає можливість на „житлоплощі" однієї книжки, під спільним „дахом" антології „поселити" поетів різних часів і народів.
Авторську антологію поезії складають мої поетичні інтерпретації творів з білоруської, болгарської, грузинської, вірменської, польської, російської, молдовської, угорської та інших літератур. Багатоголосся поезії різних народів, представлене в цій книжці, передано художньо-виражальними засобами української мови, в яких стильові особливості оригінальних текстів поєднуються з наново створеними українськими відповідниками. Тут у багатьох випадках, як на мене, міг спрацювати важливий принцип перекладацької майстерності: щоб наблизитись до оригіналу, треба від нього віддалитися, тобто написати вірш у стихії рідної мови, зберігши зміст, дух і філософсько-естетичне забарвлення первинного тексту.
Антологію назвав авторською не тільки завдяки добору творів, перекладених мною, і запропонованій композиції книжки, а й тому, що перекладач ніби став співавтором, творцем віршів у новому мовному перевтіленні різномовних оригіналів.
Разом з тим я не назвав би ці вірші вільними перекладами. Щоправда, в азарті перекладацької роботи у мене виникав порив до творчого змагання, я переймався таким відчуттям, ніби пишу свій твір, коли, захоплений реалізацією задуму, добирав слова, знаходив виражальні засоби, що, певно, визрівали в мені раніше, однак ще вчора я не міг перенести їх на папір. Доречно було б при цій нагоді згадати славного одесита Степана Ковганюка, великого практика і глибокого теоретика художнього перекладу, який писав: „Якщо хочеш гармонійно поєднати форму і зміст, то бери зміст оригіналу, але надавай йому форми, властивої твоїй рідній мові". Протягом більш як тридцяти років свого перекладацтва я завжди намагався щось подібне робити. І якщо мені це якоюсь мірою вдавалося, то безсумнівно одне: моє перекладацтво і оригінальна поетична творчість перебували в постійній взаємодії, відточуючи моє перо. Це також паралельна реальність, що допомогла мені створити Піднебесні Паралелі.
Перекладати чужі вірші на рідну мову — процес набагато складніший, аніж перекладати прозу, наукову літературу чи публіцистику. У кожної мови є своя мелодика, звукові особливості, точніше кажучи — характерне тільки для неї звучання, є не лише пряме значення слів, а й переносне значення. Слова мають своє смислове й звукове забарвлення, відтінки, нюанси.
Виходячи з власного досвіду, враховуючи надбання української перекладацької школи, яку найяскравіше представляють М. Лукаш, Г. Кочур, Д. Білоус, Д. Павличко, М. Москаленко, тут серед інших прийомів поетичної майстерності неминуче доводиться вдаватися до прийому перевтілення: перекладач мусить уявити себе авторам оригіналу, увійти в його художній світ, в його суспільно-історичний час, перейнятися його почуттями й думками, тривогою й радістю, болями й сподіваннями. Як актор на сцені вживається в роль персонажа вистави, так і поет-перекладач має увійти у внутрішній світ переживань поета, твір якого задумав відтворити рідною мовою. Має перевтілитись, а значить — на час творчого процесу в тій чи тій мірі ідентифікувати себе з автором оригіналу і його ліричним героєм. Без цього в перекладі не оживе, не запульсує серце першотвору, не забринить натягнутою струною пружна, сконцентрована думка, що виповнює текст оригіналу. Якщо цього не буде, то твір — переклад вийде безликим, аморфним, нічиїм — ні автора первинного тексту, із якого зникає творець з притаманним йому персоніфікованим світовідчуттям і стилем, ні автора перекладу, який, не перевтілившись, не зумів відтворити першотвір специфічними засобами своєї мови. І водночас, підкреслюю, стати близько до оригіналу — аж ніяк не означає повторити його стилістичну самодостатність. Недарма ще В. Бєлінський писав: „Близькість до оригіналу полягає в передачі не букви, а духу твору". Інакше, без творчого перевтілення перекладача і його проникнення у внутрішній світ автора оригіналу, перепрошую за каламбур, нічого оригінального у перекладацькій майстерні не народиться.
Я намагався йти цим шляхом у своїй роботі, а також не шкодував ділитися власними поетичними знахідками — поводився, як на станції переливання крові: мусиш, фігурально кажучи, влити і своєї крові в текст, щоб організм вірша повнокровно запульсував. Цей процес певною мірою схожий із зачаттям, виношуванням плоду і народженням нового життя.
І насамкінець мушу дещо пояснити стосовно перекладів з грузинських і вірменських поетів. У цій справі мені велику допомогу надали поети Рауль Чілачава і Віктор Кочевський. Вони робили для мене дослівні переклади (підрядники) і транскрипцію, розтлумачували структуру грузинських і вірменських віршів. Велике їм спасибі за це!
Що стосується знаменитого француза Артюра Рембо, то мені допоміг його „прочитати" мій старший син Роман, який, крім української, німецької, англійської, дуже добре володіє французькою мовою, сам успішно займається художнім перекладом з цієї мови. Йому також — щира подяка. Відомо, що М. Рильський художній переклад охрестив „актом найвищої дружби між письменниками". Я осмілюся додати: художній переклад — це міст, що веде до порозуміння і злагоди між націями, які живуть в нашій Україні.

Мов на древню античну амфору
В намулі замацаних слів
Раптом на свіжу метафору
Я натрапить зумів:

Барвами — переливами
Озвалось життя призабуте.
Станем тоді щасливими
Як повернемось у майбутнє.

Цей мій вірш середини 80-х років, коли поет Володимир Затуливітер в своїх книжках „Теорія крила", „Теперішній час", „Тектонічна зона", „Пам'ять глини" переконливо творчою практикою довів: без оригінальної метафори як основи художньо-виражальних засобів у поезії немає художніх відкриттів.
А в слові пам'ять закарбовується лише тоді, коли входить в предметний, матеріальний образ.
Є просто пам'ять. Є пам'ять рук.
Є пам'ять у серці людини.
І є, як горняти розбитого звук,
Закодована пам'ять глини.
Так довелось мені написати після прочитання знаменитої книжки В.Затуливітра „Пам'ять глини". Незабутній мій старший літературний товариш в Одесі 60-х років Євген Бандуренко жартував: Цеглина — це глина.
З цеглин природніх, матеріальних метафор збудований храм поезії В.Затуливітра, на таких цеглинах він тримається. В передмові до посмертної книжки Володимира „Чаша жертовна" поет-лауреат Шевченківської премії Василь Герасим'юк пише, що В. Затуливітер ще в 70-х роках минулого століття відзначився „як визнаний майстер самобутньої метафори", далі особливо підкреслює:
„А звідси і метафора набирає незнаного досі розмаху і напруги, стає строфою-метафорою, віршем-метафорою, книгою-метафорою, метафорою самого сучасного поета." Цілком слушно!
Перечитавши книжку В.Затуливітра „Чаша жертовна", я прокинувся вночі між чистим четвергом і великою святою п 'ятницею — та й занотував на листочку:
Птахи розгойдують віти
Чи віти злітають до птахів.
Злився з природою Затуливітер
І в сад Гефсиманський потрафив.
Метафора (від грецького теїарНога — перенесення) — один із основних тропів поетичного мислення. В метафорі певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю („пакіл неба цвіте глечиками" — В. Голобородько). Або:
Вечір крапчастий в деревах моркву гризе.
Під засушеною квіткою хата сторінку чита.
В клубок білих ниток заховався кіт.
(М. Воробйов)
Метафора на семантичному полі може у В. Затуливітра викликати найвідцаленіші асоціації. Тим часом поети, які прагнуть будь що виділятися з-посеред інших, бути винятково оригінальними, полюбляють вдаватися до „конструювання" метафор, створювати на папері найвідцаленіші асоціації... Так виникають вірші — ребуси, вірші — загадки, навіть головоломки.
Тоді вірші на штучно створених метафорах не сприймаються читачами, навіть тими, хто любить поезію, знає досвід класиків і сучасні яскраві зразки модерної поезії, як у В. Затуливітра.
За штучною конструкцією не видно життєвої реальності, або її там взагалі немає. Класичний приклад метафори у М. Коцюбинського, за яким міг піти В.Зутуливітер: „Там море дере свою синю одежу об гострі скелі на білі клапті і закидає ними весь берег". В цій метафорі різні асоціації тримаються на одному зримому, природному началі — розбурханій поверхні моря, на побачених митцем хвилях, синій одежі моря, яку шторм рве на білі клапті, коли хвилі накочуються на гострі скелі. Це те, що можна побачити, що домальовує уява письменника. „Особливо важливо бути майстерним у метафорах, — писав Арістотель, який, як відомо, не був ні модерністом, ні постмодерністом, — бо тільки цього не можна навчитися в інших... Адже створюватихороші метафори — значить підмічати подібність". А сучасний пошукувач метафор не покладається на побачене і відчуте, як це робив В. Затуливітер, він моделює, конструює, пише не для увиразнення предмету зображення, а для максимально оригінального вираження того, що задумав, але, на жаль, не того, що побачив.
У відомому „Позтическом словаре" Олександра Квятковського зазначено: „Наша бытовая речь пестрит метафорами:идет дождь, он потерял голову, кружится голова, торговая сеть, горячее солнце, убит горем, встает солнце, пришла весна, железная воля, у нее кровь с молоком, горящие глаза, тонкий голос, тяжельїй характер..." Отже, навіть на побутовому рівні людського спілкування, відображення в мові того, що є в реальній дійсності, виникають метафори, у яких уподібнення, перенесення значення одного предмета, явища, дії на інші предмети, явища, дії грунтуються на очевидній реальності, а не на вигаданих уявленнях чи смислових конструкціях.
Метафора в творчому процесі як один із основних тропів художнього вираження дійсності, відчутого і пережитого виникає у В.Затуливітра тоді, коли треба (чи хочеться?) підмітити подібність предметів, ознак, явищ в природі і суспільстві, в явищах природи і людській поведінці. Підмітити і виразити, а не придумати. Метафоричним слово чи вислів, зазначив блискучий знавець поетичної лексики і термінології Олександр Квятковський, стає тоді, коли воно вживається не в прямому, антологічному, а в переносному значенні. Тут уточнена і розвинута думка Арістотеля, у визначенні якого „є перенесення імені чи з роду на вид, чи з виду на рід, чи з виду на вид, чи за аналогією..." В усякому разі, як і в часи Арістотеля, „складати гарні метафори — означає підмічати подібність", а не влаштовувати феєрверки з метафор, за якими не стоїть ні реальність природи, ні життєва реальність. В. Затуливітер не влаштовував у своїх книжках феєрверки з метафор, він використовував метафору як природню для нього, яскраву форму художнього вираження. І в цьому він був і залишається неповторним.