Мій світ, як храм, в якому тата й маму
В іконостасі бачу між богів
І пам'ятаю, що Господь із храму
Повиганяв цинічних крамарів.

На цвинтарі, серед сумних акацій,
Побачив я розквітлий кущ калини.
— Була то воля татова остання,
На погляд мій озвалась тихо мати.

І я згадав, як у далекі роки
Попід горожею навколо хати,
Замріяний, садив калину тато,
А люди посміхалися: «Дивак!».

І я згадав: маленька наша хата
За живоплотом пишної калини
Щоосені здавалася мені
Червонокрилим птахом край села.

Вузлуваті, землисті, зморені,
Ніби вирвані з грунту корені,
Ніби дві невигойні муки —
Дорогі материнські руки.

Ніби втомлена осінь під віями,
Ніби небо, обпалене війнами,
Тихі зорі з безмежної ночі —
Дорогі материнські очі.

Як про мамині очі згадаю —
Скрушно в душу собі заглядаю.
Як згадаю про руки мамині —
Хліба в світі легкого нема мені.

Від мами знаю, що мій дід
За плугом гарно вмів ходити.
А далі? Вглиб?.. Пропав і слід!
Не маю предків іменитих.
Не прогриміли прабатьки
Ні на турнірах, ні в походах.
Либонь, за пана — кріпаки,
При цісарях — сільська злидота.
Не те що дуки й шляхтичі,
Які в історію пролізли:
Хто край розп'яв чужий вночі,
Хто підданих своїх порізав.
А в предків клопоти прості:
Поменше спи, трудись багато,
То й буде хліб святий на стіл —
Таке не часте в хаті свято.
Дочасно в яму предок падав,
Лишивши дітям тільки злидні.
А я дістав зате у спадок
Всю нашу землю й небо рідне.
Мій рід живе, відколи світ,
І шмат чужий не цупив зроду.
Мій рід не перейти убрід,
Бо втопишся в ріці народу.

В селі, забутому і Богом, і людьми,
В туманами окутаній долині
Я зорі в небі розглядав з пітьми
І так їх бачив, як не бачу нині.

В ті дні, коли я був ще молодим,
Корабликів пустивши за водою,
Блукав я берегом між берегинь і див
І маму поряд бачив молодою.

Співав і очерет, і верболіз,
І небо переливисте весняне, —
На осокори до ворін я ліз
І слухав світ, який дзвенів піснями.

В ті дні, коли я був ще молодим,
І тілом був, і духом був сильніший,
Я понад річкою прудкішою ходив,
Вдивлявся в небо вище і синіше.

Ні радіо, ні голубий екран
Не вчили жити і пісень співати.
Співали жайвори і колосився лан,
Дзвеніли коси, як в росі блавати.

В ті дні, коли я був ще молодим,
На тихі хорі і на чисті води
Лиш починав лягати сизий дим,
Щоб милості не ждати від природи.

Ті ясени, що батько посадив,
А я зрубав — була зима холодна!
Ніхто мене тоді не осудив,
Тепер собі простити я не годен.

Ті ясени, як щогли восени,
Багряно кличуть під круті вітрила.
Постали стрімко з попелу вони,
Але мені торкнутись їх несила.

Ті ясени, що батько посадив,
Серед зими дали своє тепло мені,
Щоб я з роками душу остудив,
Ошпарив пам'ять на пекучім пломені.

Ті ясени, далекі ясени,
Вам наново крізь мене проростати.
Хай в кронах молодих знайдуть сини
Красу й любов, що батько не розтратив

Люблю, коли зовуть мене Петро Ілліч.
Не через те, що гонору багато.
Як так зовуть мене, то вся у тому річ,
Що я не сам тоді, а поряд з татом.
Люблю, коли до імені та додають Ілліч,
Тоді і певності, і сил у мене більше, —
До радості а чи біді навстріч
Рушаю разом з татом сміливіше.
Давно над татом виросла трава,
В квітки перетворились очі сині.
А на плечах у мене горда голова,
Бо татова це голова у сина.
Де я родився, батька вже немає,
Та є в житейськім морі Острівець.
Чим далі я від нього відпливаю,
Тим глибше й рятівніше відчуваю:
Поганий, безнадійний той плавець,
Хто берег рідний забуває.
Люблю, коли до імені та додають Ілліч,
За словом «батько» чую «Батьківщина», —
Яка складна це і звичайна річ —
Жить на землі і знати: я — людина!

Гойдаються крони зелені,
Як хвилі, — від гаю до гір,
І півнячі співи натхненні
Сягають удосвіта зір.

Не раз тут по вулицях тихих,
Що бачили стільки біди,
Проносивсь Історії вихор,
Лишивши криваві сліди.

Я нічого не просив у Бога,
навіть дні продовжити мені.
Врешті прошу:
коли є спромога,
хай оплатять мамі
трудодні,
той кривавий труд,
що на клозети
перейшов у Києві й Москві,
що здимів,
як зірвані ракети,
і завмер
в чорнобильській траві.

Земля,
в якій батько лежить,
що мав би ще довго жить, —
не глина, пісок і тля,
не просто масна рілля,
напоєна кров'ю земля,
просолена потом земля,
ти — моя древня плоть,
я — твоє древо і плід.
Кожна билинка й листок,
річка, маленький струмок,
корінь, зелене зело,
гайок і дрімучий ліс —
все це у мене вросло,
навік я в усе це вріс.
Земля, що спізнала вогонь,
земля, що сивіла від сліз,
тепла від теплих долонь,
світла від білих беріз,
моя кругойдуча й могуча,
квітуча моя і плодюча,
ніжна моя і незламна,
правдива, як ласка мамина.
Земля,
в якій батько лежить
і в мені відродився,
щоб жить,
напоена кров'ю земля,
просолена потом земля,
повітря моє і вода,
одвічна моя й молода,
ти - моя древня плоть,
я - твоє древо і плід.

Цвіте на цвинтарі калина,
Ростуть розлогі ясени, —
І в кожнім дереві людина,
Оживши, гине восени.

І знову пагони уперті
Весною з праху оживуть, —
Життя черпає сили в смерті,
Життя одвічно вище смерті,
І це його безсмертна суть.

У серпанках димів,
у розбитих обочинах
нам відкрились
великі дороги у світ,
коли в сорок п'ятому
земля кровоточила
і на траур
клав травень
п'янкий первоцвіт.

До блідих матерів
ми горнулись в знемозі,
перейнявшись чеканням
таким, як вони, —
тільки той до кінця порадів
Перемозі,
в кого батько
додому вернувся з війни.

Ой, великі дороги,
в майбутнє простелені,
відкрились живим
у глибини віків.
А ми їх побачили
крізь прострелені
груди
своїх батьків.

Ниви сплюндровані, голі,
Втоптано сонце в багно.
А з чорного горя, з недолі
Проростає зерно.
Хитаються діти голодні —
Про шкоринку забуто давно.
А крізь осколки холодні
Проростає зерно.
Кулі, посіяні в полі,
З'їла іржа все одно —
І на безсмертнім роздоллі
Проростає зерно.

Поле моє, зоране
Плугами пекучих слів,
Поле, засіяне зорями
Моїх золотих вечорів.

Поле в твердому грудді,
В осколках від мін і бомб,
У наших з тобою грудях
Навіки одна любов.

Поле благословенне,
Відкритість і таїна,
У наших з тобою венах
Кров на обох одна.

Випала доля така мені,
Поле моє кам'яне, —
Викохувать колос на камені,
Повіривши в щастя
Одним-одне.

Серед сосен правічних
та й на дерні шовковому,
заколисаний шумом зеленим,
я пірнув у перини чарівні,
все на світі лишивши людям,
як натомлені склепив повіки.
Тільки запах смоли соснової,
незабутньо-забутий,
мов ялинкове свято в дитинстві,
невблаганно-простий,
мов останнє прощання з татом,
тільки запах живиці
павутинкою срібною
забуття сполучав і життя.
Я пірнув у перини чарівні,
все на світі лишивши людям,
а запах смоли-живиці
наростав,
загусав
і тверднув.

Я спочатку відчув над лицем
запахущу соснову дошку,
а далі збагнув усім тілом —
звідусюди мене стискає
необорна холодна твердь.
Я з жахом розклепив повіки.
На деревах пташки щебетали
(а чому б їм не щебетати?!),
вічним курсом спішило сонце
(а чому б йому не спішити?!).
— Світе милий! —
Пташкам і деревам
я сказав
і пішов за сонцем,
піт холодний з чола зітерши.
Я вертався до справ буденних,
наче вперше ступав травою,
осягнувши велику гармонію
серед сосен правічних
та й на дерні шовковому.

Минає день, минає ніч
І рік за роком...
В клубках турбот і протиріч —
Мої уроки.

За обрієм я бачив світ,
Де вміють жити!..
Та як любов із юних літ —
Волошка в житі.

Органами в чужім краю
Чарують храми.
Та всі хорали віддаю
За голос мами.

На перехрещенні доріг —
Нові начала.
Та понад батьківський поріг
Нема причалів.

Минає день, минає ніч,
Світанок сяє...
Та щось є в світі споконвіч,
Що не минає.

Померкли трави голубі,
Як стали сіном.
Та щось довкола і в тобі
Живе постійно.

Твоя земля, твоя свята
У щасті й горі.
На все життя, на всі літа —
Високі зорі.

Я недарма й не без причин
Відкрив для себе
Закон постійних величин
Під рідним небом.

Я — українець. І все пихате
Розіб'ється о кротість мою.
Я — вишневий садок біля хати,
Що підсвічує людству в маю.

Варварі Осадчук,
моїй незабутній матері

Пам'ять стає гострішою,
Коли помирають батьки, —
Ті, що гніздились під стріхою,
Гніздяться в душі ластівки.

З ними я легковійно
В небо дитинства лечу
Через негоди і війни
До маминого плачу.
До мами лечу в руїни,
Знавіснілу зборовши грозу,
І мамі крилом ластів'їним
Витираю пекучу сльозу.

Трепетно за туманами,
Ніби зоря золота,
Тихе обличчя мамине
Сяє в мої літа.
Смутком лице пооране
Радістю світить мені.
А роки, як хижі ворони,
Чорніють удалині.
В ниву, розриту війнами,
Вкладала своє життя,
Политі слізьми вдовиними,
Ожили повоєнні жита,
Скарг не писала — не знать кому! —
Писала косою в полях.
Синів повз могилу батькову
На широкий виводила шлях.
Хижі зринають ворони
І, як роки, зникають в імлі.
Мамине серце наморене
Так само, як серце землі.
Немов небозводом прихилені
Плечі у присмерку літ.
Тільки в очах не вилиняв,
Мов ранкова зоря, небозвід.
Важко або не таланить мені —
До мами втечу від біди,
І здаються такими захланними
Проблеми мої і труди.
Здаються тоді маленькими
Смутки мої і жалі,
Коли розмовляю з ненькою,
Мов слухаю пульс землі.
Своєї встидаюсь кволості,
Наче стрункішим стаю,
Як мати очима совісті
Дивиться в душу мою.
Буде мені за туманами,
Ніби зоря золота,
Світити обличчя мамине,
Допоки мої літа.

Мати посіяла сльози
На стежці, протоптаній місяцем, —
Квіти чекання білі
На місячній стежці зійшли.

Мати стоїть між квітів,
Просвітлена срібним світлом,
Сама, наче квітка біла,
На місячній стежці стоїть.

Мати знову мене проводжає,
Як тополя, стоїть край села
Й ніби обрій за поли хапає,
Щоб дорога мене не взяла.

Я далеко, але оглядаюсь —
Так і легше, і важче йти.
Наче сам із собою прощаюсь,
Щоб до матері дорости.

— Що шукаєш над річкою, мати,
Чого плачеш у світлу днину?
— А кого мені ще шукати?
Я шукаю тебе, мій сину.

— Ти кого виглядаєш, мати,
Край села у таку хуртовину?
— А кого мені ще виглядати?
Я тебе виглядаю, сину.

Моя любове смутноока,
Моє ти світло і святилище,
В душі посіяне глибоко,
Ніхто не вийме і не вилущить.
Усе, що ти мені дала,
Твоє навіки в світі яснім.
Моє й твоє — як два крила,
Що неподільністю прекрасні.
Моє й твоє — я ним живу,
Воно й по смерті буде нашим.
Мене, як землю, як траву,
Ніхто не може перейнакшить.
Моя любове, ніби древо
На всі часи вічнозелене.
Діткнешся вуст — і слово древнє
На серці молодіє в мене.
У тому слові, як в росі,
Високе небо й синє море,
Народи всі й краї усі
Вбирає слово те прозоре.
Моя любове споконвічна,
Мою виповнюй тимчасовість,
Щодня дивись мені у вічі,
Аби і в сні не спала совість.

Коли я видихнув перше слово,
Тим словом було: мама.
Коли я видихну останнє слово,
Тим словом буде: Україна.
Рідна земле, засіяна стрілами
І свинцем бусурманів.
Рідна земле, переорана танками
І закута в бетон і граніт,
Ти, немов корабель,
Летиш до сонця —
До всесвітнього свята
Вільних народів.
Але мені не бракує ніжності
Говорити з тобою
Лагідною мовою моєї матері, -
Коли я видихнув перше слово,
Тим словом було: мама.
Коли я видихну останнє слово,
Тим словом буде: Україна.

Я думаю про батьківський поріг,
Про ті слова, що не сказала мати,
Як я летів на крилах всіх доріг,
Щоб ті слова із вуст німих читати.

Я думаю про вічний клич життя,
Що все на світі, все перемагає.
Нема життя по той бік небуття,
А мати й досі з сином розмовляє.

Все, що говорить, чув я і раніш,
А ті слова? Вслухаюся — ні звуку!
І знов лечу з далеких роздоріж,
В порожню хату входжу, як у муку.

Мовчить самотній батьківський поріг,
Завмерли стіни у смертельній тиші.
За те, що матері своєї не зберіг,
Я не почув слова найголовніші.

Мовлю нечутно
самими губами:
— Хочу додому,
хочу до мами! —
Мовлю безтямно,
немов заклинаю:
— Вибачте, мамо,
що я не встигаю. —
Слова мої пізні,
з безсоння намарені,
слова добровісні
й намарні,
намарні:
— Зоре моя споконвічна,
з ніччю
повінчана,
зоре моя незгасаюча,
помираюча
й воскресаюча,
над безоднями сяюча
і сама, як безодня, зяюча,
зоре моя заповітна,
мамо моя безотвітна!.. —

Мовлю щовечора,
мовлю щоночі,
а вона самозречено
дивиться в очі.

Через суди і пересуди
Піднімався на гори круті —
Як то кажуть, виходив у люди,
Добивався свого у житті.

А внизу, на батьківському полі,
На одвічних селянських вітрах,
Всі всесвітні печалі і болі
Наростали у мами в очах.

Приїздить — приїздив, не без того, —
Світ широкий, а мати одна!
Врешті, кличе остання дорога,
Вбрана в квіти холодна труна.

В рідну хату зайшов, як в нікуди,
І збагнув, наче вперше в житті:
Ради чого виходити в люди,
Коли матір лишать в самоті?!

Поки батько живий, поки мати жива,
Розквітають сади, зеленіє трава.
Що не ступиш — то радість,
Що не крок — то краса!
Над тобою дзвенять голубі небеса.
Поки батько живий, поки мати жива,
І в осінніх садах є весняні дива,
І веселий зимою в сніг закутаний світ,
І твій сон світанковий — до щастя політ.
Поки батько живий, поки мати жива,
Не болить на душі, не болить голова.
Наче повінь, вирує життя навкруги
І вирують джерела молодої снаги.
Поки батько живий, поки мати жива,
Як весною вода, час бурхливо сплива, —
Ти такий молодий, ти така молода,
А вода пригасає, спадає вода,
Поки батько живий, поки мати жива...
І неждано тебе, як потоком, змива.
Ти самотній стоїш, ти самотня стоїш —
І немає страшніших тоді роздоріж.
Поки батько живий, поки мати жива,
Хай душа не болить, не болить голова,
Хай здається життя безкінечним без меж.
Хочеш вірити в це? Хочу вірить! Авжеж!

Потрібно жити, що б там не було,
Наперекір вітрам і грозам лютим,
Щоб на шляху твоєму все цвіло —
Тобі на радість і порядним людям.
Потрібно жить, щоб небо голубе
Тобі світилось в будь-яку погоду
Щоб ти від усвідомлення себе
Ішов до усвідомлення народу.
Потрібно жити всім смертям на зло,
Хоч ти минущий на землі зі мною.
Потрібно жити, щоб житття цвіло,
Як накладеш за нього головою.

1969-1985 р.

Явилася сестра мені
У передсвітній тишині,
Як розтавала синя мла.
Сестра явилася мені,
Сказавши тихо: «Я прийшла,
Бо натомилась в темнині
Й чомусь запраглося на світ,
Коли минуло сорок літ».

Зарошене в ранкові роси,
На ній було вбрання доросле
Й сама струнка, гінка була,
Немов тополя край села.
Хіба що очі... тільки очі
Були у неї не дівочі —

Тремтів у барві голубій
Дитячий плач, дитячий біль.
Я, подивований спочатку,
Сказав: «Сестра моя дівчатком
Давно у землю перейшла.
А ти, красо, звідкіль прийшла?»
«Не віриш... Я - сестра, Ганнуся,
А ти зі мною розминувся,
Як народився через рік,
Коли заснула я навік.
Ти появився після мене
Й живеш, можливо, замість мене.
І от, либонь, прийшла пора
Тобі сказати: — Я — сестра!
І висловить не як образу,
А як мій подив: ані разу
Ти не згадав ніде про мене
За все життя благословенне».
Щось пройняло мене гаряче,
Здригнулися в сльозах повіки, —
Сестру, якої я не бачив,
За мить одну впізнав навіки.
Я руки простягнув до неба,
Хотів сказати...
«Ой, не треба, —
Заговорила знов Ганнуся, —
Не виправдовуйсь! Страх боюся,
Що слів твоїх я не збагну
І зникну в вільглу темнину,
І прошумлять твої слова
Понаді мною, як трава...»
«Не бійся, сестро, я тобі
Віддам найкращі, голубі,
Давно омріяні слова,
В яких вся правда ожива,
І ти залишишся в словах,
Окрилишся, як вільний птах,
І полетиш в сади, в гаї,
Де молодість і солов'ї...»
Сказав і похолов зі страху:
Сестри не бачу - бачу птаху
І чую голос іздаля:
«Була сестра, тепер земля,
Ти вбив мене... Навіщо ти
В ім'я своєї правоти
Такі слова сказав мені,
Що знову я у темнині?
Та я тобі прощаю, брате,
Ти звик красиво промовляти.
Колись, коли в ім'я краси
Життя до краплі віддаси,
Ми ще зустрінемось. Але,
Твоя сестра, дитя мале,
Прошу тебе, молю тебе:
Допоки ти на цій землі,
Не забувай мене в імлі,
Бо я все чую іздаля,
Твоя сестра, твоя земля,
І хай посвідчать небеса —
Навік тобі моя краса!»

Явилася сестра мені
У передсвітній тишині.
Зарошене в ранкові роси,
На ній було вбрання доросле
Й сама струнка, гінка була,
Немов тополя край села.
Явилась на єдину мить,
Щоб змусить серце затужить.

Я слід її шукать пішов —
І в тихий шурхіт підошов
Вплітається, ячить здаля:
«Це я — сестра твоя, земля».
І я торкаюсь обережно
Землі, яка щораз безмежно
І ніжно горнеться до мене
Байраком і гайком зеленим,
Кущем калини і горою,
Пшеничним ланом і травою,
Ставком, і річкою, і морем,
Своєю радістю і горем...
І щемко лине іздаля:
«Це я - сестра твоя, земля!»

Куди себе подіти —
Чи в сум, чи в біострум?
Ростуть круті орбіти
Непогамовних дум.

Глибокими ночами,
Коли цвіте печаль,
На душу — обручами
Думок холодна сталь.

Як атоми роздерті,
Як скош ена трава,
Летять назустріч смерті
Приречені слова.

Жбурляє амплітуда:
Ось — вічність, маєш — мить!
Як поїзд у нікуди,
Останній день гримить.

Куди себе подіти?
Куди? А нікуди!
Ідуть за нами діти —
Стать нами назавжди.

Сійся-родися! В космічні безодні
Падай зорею, вертайся зерном.
Сійся-родися! В комори народні
Вливайся Дунаєм, вливайся Дніпром.

Сійся-родися на суходолі,
Падай на камінь,
щоб камінь воскрес,
Сійся-родися!
В батьківському полі
Колосом стань до високих небес.

Сійся-родися від роду й до роду,
Як повелось в хліборобськім роду,
Стань бодай краплею в морі народу —
Будеш в народів усіх на виду.

Сійся-родися нині і прісно,
Як нам судилось давно-предавно,
Аби відродитись у слові і пісні,
В землю вростай, як безсмертне зерно!

Добре пам'ятаю голодні й холодні повоєнні роки. Чорною ямою на екрані пам'яті — грудень
1948 року, коли помер мій тато, якого звали в селі Ілько Андрія-Крайнього. На початку XX століття мій дід Андрій, як завів сім'ю, збудував хату окрай села, тому й прозивався Крайнім. А мій батько, як одружився проти волі своєї матері, то покинув родинний двір і зліпив собі глиняну хатку на одне вікно з іншого боку села, вона також була крайньою. Отож я знаю, чому так складається, що коли шукають в моєму оточенні крайнього, то знаходять мене.
«Бережи дітей!» — такі були останні слова мого тата, звернені до дружини, якій він залишив трьох синів: старшому, Василеві, сповнилось тоді 16, мені, середульшому — 11, а найменшому, Ільцуневі, щойно минуло було 4 роки. Ще молода жінка, моя мати не вийшла вдруге заміж —берегла дітей! Усі троє виросли. Позакінчували вищі школи, певно, тому, що передостанніми в прощальному наказі тата були слова: «Най діти вчаться — аби з них люди не сміялися!»
З повоєнних до початку 60-х років у селі Острівець панували злидні, а в школі гриміло: «Спасибі товаришу Сталіну за щасливе дитинство!»
Мати тяжко працювала біля землі, наймалася мазати глиною, білити вапном стіни в хатах заможніших селян, її часто запрошували на весілля плести нареченій вінок, «вбирати» молоду, готувати весільні страви, з яких і нам, дітям, дещо перепадало. Мати наймичкувала у місцевого священика (прала білизну, мила підлоги, білила покої) і завжди, пригадую, додому приносила за пазухою шматок хліба, щоб розділити між трьома синами, а їй діставалось лише те, що залишалося від нас, завжди голодних.

Скарг не писала не знать кому,
Писала косою в полях.
Синів повз могилу батькову
На широкий виводила шлях.

Ніколи мати не ходила до начальства просити допомоги чи скаржитись. У ті важкі часи вважалося, що всі люди при радянській владі живуть щасливо. Ніхто в цьому навіть сумніватися не мав права. А скаржитися на життя — означало вести антирадянську пропаганду й агітацію. Хоча селом ходив такий жарт: «Які ліпші совіти, перші чи другі? Перші ліпші. Бо, як прийшли
39-го року, то скоро втекли. А другі, як прийшли по войні, то й досі не вступаються».
Мати не була злопам'ятною, але ніколи не забувала, як після війни у школі розподіляли черевики поміж учнів-сиріт, а мені не дали, причому, коли зайшлося про мене, одна вчителька сказала: «Старцю черевики? Старцю — обухом по голові!» Моя горда мати не пішла тоді до школи з'ясовувати стосунки, а на людях про це мовчала.

Дерева завжди чекають,
А хмари пливуть без упину.
Дерева з такою довірою
Простягають руки до хмар.

Здається, немає прекрасніш,
Здається, трагічніш не бачено,
Як дерева окрай дороги,
Що силкуються хмари обнять.

Ти приходиш до мене, коли осмута
Доторкнеться чола ненароком.
Ти приходиш, щоб я вже не міг заснути —
Не на ніч, а на роки.
Ти приходиш до мене, заквітчана квітнем,
Коли вітер тремтить на багатті багряному.
Ти приходиш, щоб голі осінні віти
Шелестіли мені по-весняному.
Ти приходиш до мене в ранковій тиші,
Ти приходиш увечері й серед ночі.
Я чистішим стаю, як приходиш частіше
І очима Дніпровими дивишся в очі.
Ти приходиш жадана, бо ти кохана —
Я не знаю любові, що так підносить!
Відкривається зору широчінь океанна,
Як торкаю вустами пшеничні коси.
Ти приходиш сувора, бо ти непокора —
І тоді я не знаю судді понад тебе!
Твоє слово уроче під ясними зорями
В душу спраглу мою двічі сіять не треба.
Ти приходиш до мене в ранковій тиші,
Ти приходиш увечері й серед ночі.
Я чистішим стаю, як приходиш частіше
І очима Дніпровими дивишся в очі.

Живеш в мені, зникаючи щомить,
Як в небі птаха, що простує в даль.
Душа моя пережила печаль,
Лиш дивиться, як небо мерехтить.
Сідає сонце. Лагідна блакить
Нагадує все більше сіру сталь.
І ти, як птаха, що простує в даль.
Живеш в мені, зникаючи щомить.
Вже дивишся, неначе крізь вуаль,
Далеко так, що аж душа щемить.
Я ладен знову пережить печаль,
Але живи, зникаючи щомить,
Як в небі птаха, що простує в даль.

Просякнуте зорею надвечір'я
Стікає за буденний небосхил,
Коли, мов шерех таємничих крил,
Сад підступає до подвір'я.

Тінь ясена старого, ніби велет,
Корів звеличує за ворітьми.
Пливуть корови тінями з півтьми,
Немов червоні каравели.

Химерний танець кольорів і звуків,
У мерехтінні тіней тане тин.
В передчутті небесних сонатин
Взялись дерева у саду за руки.

Я не боюсь на хвилю здичавіти,
Мене у мене шал не відбере,
І кваплюся на карнавал дерев,
І веселюся на весіллі вітру.

1969 р.

І збурення, і круговерті,
І заблукане в житті дитя...
Хмари, блакиттю роздерті,
Гойдаються вдень без пуття.

У ніч переходять хмари,
Сповиваючи смутком ніч.
Закодовані зорями чари
Женуть темні сили пріч.

Спадає із ночі завіса,
Ранок тремтить, як малюк,
І мавка втікає до лісу
Від тихих, облудних рук.

Промені сонця вперті
Протинають останній лід...
Триває життя після смерті,
Хоч зі смертю повінчаний світ.

Життя — споконвічна туга
За тим, що розтало в імлі.
Ні мужа, ні брата, ні друга —
Лише невичерпність землі.

Жона і заплакані діти,
І мати, і батько, і ми...
Довкола своєї орбіти
Втікає земля від пітьми.

І поки це дійство триває,
Знов буде все так, як є.
Земля на землі нас тримає,
Щоб лоно відкрити своє.

Щоб ми в споконвічному лоні,
В буянні полів і дібров,
Всесильні і безборонні
Множили тугу й любов.

І яблуневий вітер у саду,
І вітер з моря, юністю пропахлий,
І колосків пш еничних вічна пісня —
Це все твоє, як спадщина моя.
І голос мій у голосах синів,
І ясні зорі в нашій тихій мові,
І мирне небо на хребтах ракетних —
Це все твоє, як спадщина моя.
Не зникне світ, якщо любов не зникне,
Любов продовжить, порятує світ
І ясні зорі в нашій тихій мові.
На тебе гляну я очима квітів,
Щасливий, знов зі спокоєм зіллюся,
Бо світ щасливий - спадщина моя.

Нас мало, Боже мій, нас дуже мало,
Замало нас вже більше триста літ.
На чім тоді тримається мій світ
І що ж тоді предтеч моїх тримало?!

1995 р.

До 14 років я ходив з мамою в церкву, навіть після того, як вступив до комсомолу. Настав час, коли мати лагідно і твердо сказала: «Не ходи, синку, до церкви, бо це пошкодить тобі в школі,
і ти не зможеш вийти в люди!» Мати сама ходила до церкви, а я - тільки до школи. Вона контролювала моє навчання і поведінку, цікавилася моїми шкільними успіхами і прикрощами, любила шкільні концерти в сільському клубі, де я виступав як читець-декламатор,
а згодом грав цікаві ролі в самодіяльному театрі, яким негласно керував місцевий діяч ще довоєнної «Просвіти», що була заборонена при радянській владі як організація, певна річ, буржуазно-націоналістична.
Мати привчила мене молитися вранці й перед сном. А коли я робив яку-небудь шкоду, то спонукала промовляти три рази «Отче наш...» і три рази «Богородице Діво...». Коли вже я був студентом і полетіли в космос перші супутники, під час канікул мав необачність щось ляпнути язиком про те, що, мовляв, супутники не зустрічалися з Богом. Мати відповіла мені коротким реченням, якого я ніколи не забуду: «Я вже застара, щоб міняти свою віру». Я замовк і більше не зачіпав маминого, а, значить, і мого Бога.

Було тієї радості на довгому віку,
А з рідості росли і нуртували сили, —
Начистили картоплі, зварили в казанку,
Гуртом поїли, казанок помили.

На чорному, як поле, селянському віку
Було тієї радості, що б там не говорили, —
Начистили картоплі, зварили в казанку,
Гуртом поїли, казанок помили.

Було тієї радості на довгому віку,
В роботі веселились, що аж гуділи жили, —
Начистили картоплі, зварили в казанку,
Гуртом поїли, казанок помили.

На чорному, як поле, селянському віку
Було тієї радості, якій життям платили, —
Начистили картоплі, зварили в казанку,
Гуртом поїли, казанок помили.

Було тієї радості на довгому віку,
На всіх стачало від колиски до могили, —
Начистили картоплі, зварили в казанку,
Гуртом поїли, казанок помили.

На чорному, як поле, селянському віку
Було тієї радості,
Було тієї радості,
Було тієї радості...

Міра життя — це віра
В день непрожитий.
Жебрак той, у кого міра
Життя — пожитки.
Тільки вірою зміряти
Можна і працю, і мрію.
А ті, що не вміють вірити,
Ті нічого не вміють.

І дерево, і скеля, і людина —
Все сподівається на доброту твою.

І дерево, і скеля, і людина —
Їм не прожити без твоєї ласки.

І дерево, і скеля, і людина —
Потрібна мудрість кожному твоя.

І дерево, і скеля, і людина —
Все, як ніколи, поєднатись мусить.

Блажен, чия душа цвіла,
Коли в цвіту земля чманіла,
Хай молодість, немов стріла,
Весняним садом просвистіла.

Але блажен той востократ,
Кого взяло в обійми літо,
Щоб у душі весняний сад
Усе ще цвів несамовито.

Любов, що навесні цвіла,
Цвістиме, поки ми з тобою.
Хто влітку не спізнав тепла,
Той не знайде його зимою.

Забинтували рани саду
Пухкі бинти осіннього туману,
В багрянім серці листопаду
Втаївши музику рахманну.

Нависло небо над полями
Та й гріє груди в скирті посірілій,
І, ніби крику чорні плями,
Вросли ворони в сині ріллі.

Вітри мовчать на оболоні,
Соми німують у застиглім плесі, -
І прагне у земному лоні
Знайти прихисток
світ
і всесвіт.

Стежка в'ється над річкою
І, як річка, біжить до лісу
І ховається в хащах,
Як ховалися ми навесні,
Йду, схвильований, стежкою,
Впізнаю її звивистий танець:
Поворот і долинка —
Ніби плавного вальса виток.
Я шукаю слідів.
Прислухаюсь до шереху вітру.
Та сніги замели
І сліди, і ласкаву траву.
Лиш дерева знайомі —
Твої мовчазні однодумці
Розгортають привітно
Холодні обійми навстріч.
Замело, замело —
Не лишилось і сліду на стежці.
А сніжинки над лісом
Як мерзлі секунди, летять.
Снігом стежка вкривається,
Сніг потрапить ось-ось і на скроні,
Але душу не може,
Не зможе завіяти сніг.

Коли я не встигну зробити
свій останній крок,
то дорога до щастя
буде довша на один крок.
Коли я зникну
за відміряною мені межею,
то на один горбик
побільшає на землі.
Але,
якщо знайдеться добра душа,
і на тому горбку посадить квіти,
то на світі —
неждано-негадано! -
в один прекрасний день
буде більше квітів.

На подушці
з пуху лебединого
голова коханої
усміхнена.

Щастям світиться
дитинне личенько
на подушці
з пуху лебединого.

Випромінюють любов
кохані очі
на крилах
мертвих птахів.

Не звалюй на грішні плечі
Істину снігу торішнього!
Добре, що є Святвечір,
Єдиний для світу грішного.

Добре, що є іще люди,
Малувато, але іще є.
Значить, життя не убуде,
Як зникне буття твоє.

Небо звали на плечі
І живи, мов космічний протест,
Грішний, через Святвечір
Неси споконвічний хрест!

Без витоку нема ріки,
Як без коріння - крони.
В природі склались навіки
Свої закони.

На вітах визріває плід
Лиш після квіту —
Відколи цей існує світ
Й допоки світу,
Цвітуть під зорями сади
Не без причини,
Вогонь, торкаючись води,
Раптово гине.

Земля кружляє споконвік,
Забувши втому.
Мчать ріки в море рік у рік,
Немов додому.

Летять у вирій журавлі,
Як на обнову,
Аби горнутись до землі
Своєї знову.

Все даленіють береги
В чужій блакиті.
Вертатись на свої круги -
Спочатку жити.

У 1955 році, після закінчення середньої школи, я на даху вагона, «зайцем», приїхав до Одеси. «Зайцем» — тому що за мамині трудодні колгосп грошей не виплачував, хіба що півкілограма зерна, а насправді — висівок, на трудодень. До Одеси — тому що напередодні побував у відпустці моряк Чорноморського флоту мій старший брат Василь і сколихнув мою уяву. Подумалось: як не вступлю до університету, то піду в моряки.
Я став студентом Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова, на що, відверто кажучи, мало сподівався. З роками я зрозумів, що мені дуже пощастило в житті. Якби, не дай Господь, випало вчитися у Львові або Чернівцях, то я, скоріше за все, закінчив би своє навчання в Сибіру чи на Колимі. Одеса мене порятувала від прямолінійного вияву своїх життєвих кривд і патріотичних емоцій, відкрила світ людського конгломерату, в якому можна й треба поважати розумних, інтелігентних людей, можна жити на рівних і любити, незалежно від того, чи у дівчини пряме волосся, чи кучеряве.
Через п'ять років з університетським дипломом філолога, учителя української мови й літератури, я почав самостійне трудове життя на Одещині, в селі з колоритною назвою Стара Царичанка, хоча мав уже з другого курсу трудову книжку, в якій офіційною печаткою було скріплено запис: «Рабочий сцены Одесского тетра оперы и балета имени А.В. Луначарского». Був такий гріх. Зате перший у житті справжній костюм (пригадую, шевйотовий) я одягнув на третьому курсі, куплений за гроші власні, одержані «рабочим сцены».
В бессарабському селі молодий учитель спізнав велику «крадену» любов. Досі, як почую ім'я Зіна (нехай простить моя люба дружина Алла!), дзвенить мені кониками-стрибониками бессарабський вечір у степу біля старого вітряка над зоряною чашею села
(зоряною, бо вікна світилися внизу).

Вони кричать
чи кличуть,
чайки?
Кричать від болю
чи від захвату?
А якщо кличуть,
то кого?
Чи нас?
Чи тих,
яких уже немає?..
Чи тих,
що будуть після нас?..

Я до моря спішив,
як із вітром
поспішає до берега хвиля.
Мчу від моря
супроти вітру,
що прилинув з рідного краю.

На крутосхилах дальніх перевалів,
Які мені призначено пройти,
Колись мене, звичайно, втома звалить,
І я огляну шлях свій з висоти.

Початок шляху в рідній стороні,
Початок свій тоді уздріти схочу,
Щоб хлопчик усміхався вдалині,
А я від цього не ховав би очі.

Я підслухав розмову
моря і берега.
Вони говорили
віршами.
«Ні слова про спокій!» -
звучало рефреном
з Еллана-Блакитного
у тій дивовижній розмові.

Забрів я в нетрі непролазні
З інтриг нікчемних і обманів.
Навколо мене платні блазні,
Як у дешевім благані.
Один дудить, а другий скаче,
А той кричить, як на заріз.
Облич за масками не бачу,
Та й очі в мене — повні сліз.
Взялись за руки. В хороводі
Пливуть з безглуздими піснями.
І в кожного на штучній морді:
«Ти — наш, ти — наш , навічно — з нами!»
Невже я виходу не мав би,
Якби сказав їм: «Протестую»?
Мене вітають гучно мавпи,
Я їх вітаю й сам мавпую.
Оточення! Мене морозить
Від думки, що вростаю в тебе.
Заклекотіть, весняні грози,
Мені проснутись конче треба.

1965 р.
м. Одеса

Розбудили мене солов'ї на світанку,
Перші промені очі мені освітили.
Троє слів я виспівую безперестанку:
— Мене
солов'ї розбудили!

Я до моря прибіг. На піску золотому
Хвилі тіло гаряче моє остудили.
А думки витанцьовують на одному:
— Мене
солов'ї розбудили!

Ясний світе і земле моя пречудова,
Як ви гарно сьогодні зі мною вчинили,
Що для щастя достатньо простеньких три слова:
— Мене
солов'ї розбудили...

Хай лише задзвенять струмки —
Розпочнеться весняний наступ.
Хай лиш е задзвенять струмки —
Сурми пролісків ліс розбудять.

Добрим словом торкніться душі —
І вона неодмінно розквітне.
Добрим словом торкніться душі -
І на світі примножиться щастя.

Братові Василю

Над землею, сивіючи, стелиться дим,
Стелиться небом, стелиться наді мною...
Дим... Як був він колись молодим,
Був зелений... Був ясенем чи сосною.

Над землею, сивіючи, літо пливе,
Літо пливе навздогін за літами.
Літо... Допоки людина живе,
За літами, як птаха, повинна літати.

Над землею, сивіючи, стелиться дим
І окутує ліс голубою габою.
Дим... Як був я колись молодим,
Був зелений... і зайнятий надто собою.

Над землею, сивіючи, літо пливе,
Але я зачарований іншим дивом:
Над рікою
століттями
ліс живе,
І я мрію, що ліс не розтане з димом.

Звук наростає і спадає звук,
І розтає в небеснім океані.
Мотора стук і серця перестук
Живуть в єдиноборстві і єднанні.

Блищать хмарини, сонцем осіянні,
Немов сніги на берегах розлук.
Щемить душа у тихім завмиранні,
Здійнявшись вище радощів і мук.

Щомить світліші неба сині плеса —
Либонь внизу проміниться Одеса,
Моєї юності і мати, і сестра.

Земля все ближче. І ревуть мотори,
Як грім весняний над шаленим морем, -
Мені радіть і плакати пора!

Лежу в траві. Злипаються повіки.
Так пахнуть квіти, так шумить трава,
Що мимоволі: — Це з якого віку
Защебетали птахи в головах?

Не стане листу восени на вітті.
Мене не стане. Все мине.
А те, що мучило і кликало мене,
Зостанеться на цій землі навіки.

Безсмертна смерть і мій заціпить рот,
Але душа залишиться нетлінна.
Бо син у мене є! Бо є народ.
Бо є на світі Україна.

1967 р.
Одеса

Посміхається син у сні —
Значить щось йому гарне сниться.
Певно, він у ясній вишині
Пролітає в цю мить, як птиця.

Стрепенулися знов уста,
Ніби сонячний промінь блиснув.
Певно, мій ясноокий птах
Пролетів біля сонця близько.

Посміхається син у сні —
Я, схилившись над ним, відчуваю,
Ніби й сам у ясній вишині
Понад світом ясним пролітаю.

Зачудуюся здвигом плеча —
Оглядаюся.
Посміхнеться грайливо дівча —
Задивляюся.
В елегійному мреві ночей
Празникують русалки.
Через душу зоря тече
У серпневі серпанки.
— Ой ти, весно моя, озовись
Із пташиного гаю!...
А синочок очима — блись:
— Почекай, підростаю.

Романку,
маленький мій друже
з далеких одеських причалів!
Глянь,
чайка сідає на воду
і душу бере на крило.
А ти на скелястому березі,
немов чаєня причаєне,
і в бризках солоних
веселкою
сяє твоє чоло.

Романку,
незчувсь я, мій друже, —
мов чайки,
літа прокричали
і зникли в безодні неба,
сонце черкнувши крилом.
Тільки маленький хлопчик
з далеких одеських причалів
сяє мені,
як веселка,
забризканим в морі чолом.

Я люблю і до кінця днів моїх любитиму тата й маму, які померли давно, але живуть в моїй пам'яті; люблю синів моїх, які виросли й зайняли належні місця в житті; люблю своїх онуків, які ростуть, ніби мої діти, що дивним чином замаліли і наново піднімаються вгору сходами життя... Все це моя Україна в мініатюрі й незламна моральна основа моєї любові до великої України, яка ще не вмерла і ніколи не вмре, тому що вміщає в собі, кажучи словами Тараса Шевченка, і мертвих, і живих, і ненарожденних..
Коли мій батько Ілько в 1943 році втік з німецької неволі, то сказав мені, переступивши поріг рідної хати: «Ще не вмерла Україна!». Тоді я, шестилітній, вперше побачив свого батька і вперше почув слова, шоб їх ніколи не забути, навіть тоді, впродовж складного тривалого часу, коли ці слова були поганьблені й затоптані в непам'ять.
Україна - це моя родина, мої однодумці, мої духовні брати й сестри, близькі й далекі, знайомі й незнайомі; це доли і гори, Дніпро і Чорне море, Київ, Одеса і Львів, село Острівець на Прикарпатті й село Ставкове на Одещині, всі міста і села на українській землі від Заходу і до Сходу, від Півдня до Півночі, золоті пшеничні поля і зелені луги, ліси й гаї, українська мова і українська пісня, трагічна історія і мало героїчна сучасність, все, що було, і все, що буде на землі Довбуша і Кармелюка, Шевченка і Франка, - це моя Батьківщина, моя рідна Вітчизна.
Вище України - тільки небо, але й небо понад Україною - також Україна.
Комусь може не менше подобаються наші доли й гори, «і лани широкополі, і Дніпро, і кручі», наші блакитні простори. Але якщо цей Хтось, цей Зайда, цей пан Ніхто любить лише краєвиди, лише небо, засіяне зорями, лише теплий хліб і тепле море, лише українську територію, де можна кращим чином облаштувати своє життя, то це не мій співвітчизник і не мій побратим у спільному духовному храмі, не моя духовна посестра. Таким я кажу словами російського поета: «Для тебя территория, а для меня - это Родина, сукин ты сын!»
Вище України - тільки небо...
Під вічним небом України народила мене українська мати, щоб я жив на рідній землі, захищав її, любив такою любов'ю, яка передається дітям і внукам, далеким нащадкам, щоб від роду до роду торжествувала на цій землі велика любов до матері-Вітчизни, до України, яка не раз помирала і воскресала, яка відродилася на межі тисячоліть і переживе тисячоліття, і ніколи-ніколи не вмре, бо вона зрослася з безсмертям своїх залюблених у неї синів і дочок, і мертвих, і нині сущих, і грядущих, бо вона в царстві людського духу житиме як невід'ємна частка людства, допоки навколо сонця обертається земля і допоки сонце світить над землею.
Мій батько Ілько на зорі мого життя привітав мене словами: «Ще не вмерла Україна!» Я всім своїм життям відповідаю йому: «І ніколи не вмре!»
Вище України - тільки небо, але й небо понад Україною - також Україна!

І

Чи з-за гаю, чи попід гаєм,
Чи долиною... долом... горами...
Звідкись музика долинає
(долинаючи знемагає)...
І стає мені поперек горла.

Долом... горами... верховіттями
Линуть... тануть... і тонуть звуки.
Тихо радість пливе над світом
(випромінює в сутіні світло).
Тихо туга ламає руки.

Чути скрипочку, бубон бухає,
І сопілка дзвенить, як пташка.
Розум хмуриться, серце слухає
(в світі білому сива скруха є),
І то легко мені, то тяжко.

Тільки музика... Тільки музика...
Все останнє!.. А що — останнє?..
Знову сходяться радість і мука
(жодна те не пояснить наука).
Знову ніч переходить в світання.

II

Скресає світанок молочний...
І мені подумати страшно,
Що батько за мене молодший,
Що я вже за батька старший.

Сонце несе тепло мені,
Майданів і вулиць клекіт, —
І в очах оживають промені
Світанків моїх далеких.

Дивлюся очима сина
На день вчорашній, —
І щемить відчуття, як провина,
Що я вже за батька старший.

Кожним вбираю порухом
Далеке і незабутнє.
...Повз могили, пропахлі порохом,
Котиться
Сонце
В майбутнє.

1981 р.

Там, де море шумить,
Днів шматуючи тіло,
Наша трепетна мить,
Як струна, продзвеніла.
Миті синє крило,
Наче хвиля у морі,
Небокраю сягло
Й потривожило зорі.
Море з небом злились,
Щоб довічно синіти, —
Там, де ми обнялись,
Наші граються діти.
День заднем пролетить,
Відпливе рік за роком,
І не спиниться мить
За рокованим строком.
Мить життя осяйна,
Ніби промінь між віттям, —
Й наших днів дивина
Вже належить століттям.

Все прожите не може минути,
Щось навіки лишається в нас.
Не під силу нікому вернути
Лиш вогонь молодий, що погас.
Поцілунки, як листя осіннє,
Вітер осінній за обрій відніс.
Та лишивсь у призахіднім мерехтінні
Роззолочений пам'яттю ліс.
Залиш ились зелені ялини,
Що зелені були і тоді,
Як у горах дикі малини
Ми збирали удвох, молоді.
Чи закоханий лось, чи вітер
Розметав на поляні сіна стіжки.
Що ж лишилося?.. Наші діти
Знаходять у травах наші стежки.

Любов приходить, як весняний вітер
І, як весняний вітер пролітає.
А після вітру квітом квітнуть віти,
А після квіту плід важкий звисає.
Любов приходить, як весняний вітер...
Коли мені не вірите — не вірте.
Якраз весна! І небо синє-синє.
Не вірите? Погляньте в очі сину.

Хіба початок у ночі буває?
Сонце за пругом повільно щезає.
А кінець хто помітив у ночі?
Сонце з-за пруга встає неохоче.

Тиха ніжність струмує з-під віч,
А попереду — ніжна ніч.
Щоки доторкнулась рука обережна,
А попереду — ніч безмежна.

Один — це завжди егоїст.
Хто особистість, то пробачте!
Та сенс життя, краса і зміст —
Себе серед людей побачити
І усвідомити. Сім'я —
Це не один, не два, не троє.
Сім'я в народі — це сім «я»,
Інакш, хоч тричі будь героєм,
Життя невтримна течія
Тебе знесилить і забуде.
Тому й живуть на світі люди,
Що хтось колись когось любив,
Від себе відмовлявсь в любові.
Сім'я — не тільки диво з див,
Не тільки таємниця крові.
Сім'я — для когось плач і сміх,
Для когось дійство величаве,
В якому ти — один для всіх,
А всі — підвалина держави.
Один — це завжди егоїст,
Сім'я — це у безсмертя міст
Щонайтривкіший у житті,
Прокладений поміж віками.
Відчуй на власному хребті
Те, що відчув колись губами!

Аллі

Здавалося б, немає змін —
Життя пливе так само наше...
Але балкон зацвів інакше:
Там сальвія і бальзамін.

Бере душа новий розгін,
А ми, немов і все спізнавши,
Чатуєм трепетно, як завше,
Простої квітки передзвін.

Тож недарма думки цвітуть,
Хоч літня днина чи осіння,
І в серці радість, наче ртуть,
Росте у пелюстках проміння.

Й зникає буднів каламуть,
Бо є причетність до цвітіння.

Тобі до лиця, їй-богу,
прим'ятий халат квітчастий,
Маленька моя господине,
лицарко гастрономних черг.
Я хочу з тобою побути у твоєму кухонному царстві,
Погомоніть після дощика,
що випав якраз у четвер.
— А де вони, наші демони? — Збуджені і веселі,
Хлопці за день не набігались —
ганяють в дворі м'яча.
— Можна, я сам дістану
з буфету виделки й тарелі?..
— Будь ласка, а я на хвильку
до твого прихилюся плеча...
Маленька моя господиня
поправляє халат квітчастий,
Щось каже, тихе, як вечір,
що постукав зорею в вікно.
Так мені гарно і легко
в твоєму кухонному царстві,
Ніби ніяких прикрощів не знав я в житті давно.
Морквина, що ти помила, картопля, яку ти чистиш,
Святковістю виділяються серед буденних речей.
До столу мене запрошуєш
якось лагідно і врочисто,
Тарілку мою втаємничивши
змовницьким блиском очей.
Ти гукаєш дітей. Розсаджуєш.
До столу сідаєш остання.
Хлопці тебе підхвалюють: — Мамочко, смакота!.. —
Я дивлюся на тебе і думаю:
очевидно, справжнє кохання —
Це не раптовий спалах, це красиво прожиті літа.
Я дивлюсь на синів і думаю,
що не мислю себе інакше:
Сини — моя суть оголена, ти і вони — це я!
Життя моє розгалузилось,
моє розрослося в наше,
І в цьому
найбільша радість і мука прекрасна моя.

Слово мамине — очі мої,
Слово татове — мужні руки.
Не лише у садах солов'ї,
Що оплакують слізні розлуки.
Рідне слово — наказ предтеч,
Рідне слово — нові заповіти,
Водночас і караючий меч,
І зоря, що у темряві світить.

Не побачиш очима незрячими,
Не напишеш руками тремтячими.
Рідне слово — то цілий світ,
Все життя моє і заповіт, —
Як загине
Чи в космос відхлине
І розтане в безмовній імлі,
Я залишуся без Батьківщини
На своїй споконвічній землі.
Народивсь я затятим і впертим,
Але й ніжним, як мамина мова.
Мені — краще першому вмерти,
Як дожити до смерті Слова.

Синам Романові і Андрію

Сонце котиться в небо високе,
Пил рожевий над полем здійма.
Світ у мене такий світлоокий,
Наче смерті на світі нема.
А на серці тривожно і щемко
В термоядерні роки ревучі,
Все ж такими, як бачив Шевченко,
Ще видно Дніпро і кручі.
Ще пісня, як чайка, лине,
У блакиті купаючи крила,
І зріють в душі України
Нерозтрачені ніжність і сила.
Нехай там у хвилях мазути
І залізні орли в піднебессі,
Та слово, із криці куте,
Дзвенить, як дзвеніло при Лесі.
Що вічне, не все за водою
Відпливає навіки у море,
І мусять за віку грядою
Відкритись грядущі простори.
О, їх не розгледіть в біноклі,
На комп'ютерах не розгадати, —
Тільки смерть, ніби меч Дамоклів,
Не повинна над ними звисати.
Не повинна ракетним зблиском
Обірватись вселюдська дорога!
Вік грядущий, ти зовсім близько,
Ти під серцем велика тривога.
Хочу довго-предовго жити,
Легко йти вздовж Дніпра берегами,
Лиш не хочу синів пережити,
Розминутись на кручі з синами.
І навіть подумати страшно,
Що обірветься нить родоводу, —
Тільки ставши за батька старшим,
Син зіллється з рікою народу.
І збагне, що на серці щемко,
Як відкриє шляхи кругойдучі,
І такими, як бачив Шевченко,
Знов побачить Дніпро і кручі.

1986 р.

Не набута, але й не втрачена,
Не розміняна на валюту.
Не розніжена і не зледащена,
Найтепліша у холод лютий.

Тракторами і танками зорана,
Всемогутня! Як мати, безсила.
Дорога моя, неповторна,
Колиска моя і могила.

Поплюндрована і відроджена,
Із безсмертного зліплена тіста.
Вздовж і впоперек ордами сходжена,
Молода, як невіста.

Не набута, але й не втрачена,
Мов душі неубутне світання.
Чорним потом і кров'ю оплачена,
Дорога, як дорога остання.

Шквалом куль очманілих освистана,
В радіації незнищима,
Над безоднями перевисла —
Любов моя — Батьківщина.

На вустах розквітає слово —
і любистково,
і барвінково,
червоніє маком чарівним
тепле слово —
пульсуючий сховок
недоспіваних мрій Чураївни.

В надрах слова,
як в надрах землі —
і залізо,
і вугіль,
і камінь.
В сховку слова —
і радощі,
і жалі,
нашаровані
мудро
віками.

Небо зоряне в серпні виблискує,
Ніби мова моя материнська.
Слово сяє, і зірка сяє,
І високо летить понад краєм,
І в останнім польоті згорає.

Зоре моя заповітна,
Мово моя материнська,
Ніч довкола така непривітна
Над безоднями лячно виблискує,
Коли зірка летить над краєм
І в останнім польоті згорає.

Зірка падає не без причини,
А ти, мово, як та причинна,
Упосліджена і безневинна,
Що йти з хати у ніч повинна...
Небо зоряне в серпні виблискує,
Ніби мова моя материнська,
Українська моя латина,
Як під тином забута свитина.

Романові

Коли б не ударив той грім,
Що вдарити всіх поспіша,
Україна — мій рідний дім
І безсмертна моя душа.
Коли б не сказав я: — Прощай!
Зникаючи в тиші дібров,
Буде жити вишневий мій край
І житиме в Слові любов.
Не настане диявольський час,
Як Говерла впаде на Хрещатик,
І не вмре уже вдруге Тарас,
Щоб змусили Слово вмирати.
І коли на останній межі,
Пропонуючи срібло-злато,
Заявляться люди чужі,
Я їх тут же вижену з хати.
Бути сильним себе примушу
Іменем рідного дому
І не продам свою душу
Ніколи й нікому.

Мені чужа естетика аскета,
Чужа також естетика кастета.
Я, многогрішний в слові і житті,
Не знаю втіхи в тихім забутті,
І не рятуюся лише в молитві,
Не бачу сенсу і в жорстокій битві.
В спасеннім слові віднаходжу суть,
Де всі померлі в мене оживуть,
Де небуття нікого не зжере,
І, поки Слово, Україна не помре,
І, поки Україна в цьому світі,
Я не потраплю у лукаві сіті,
Що розставляє навкруги Москва,
Аби ловити душі і слова,
Аби мене, блаженного, впіймать
Й на виховання у Сибір послать.
— О, ні! — кажу, — і сотні тисяч: «Ні!»,
У ріднім слові затишно мені, —
Допоки дихаю і падаю в траву,
Я в ріднім слові полюблю й Москву.
Допоки Слово і мій добрий рід,
Любити буду сущий,
Милий і проклятущий,
Білий і чорно-білий світ.

Дід сорок років копав канаву,
Копав від сніданку і до горожі, —
Потрудивсь козарлюга на славу
І нині шукає зароблені гроші.
Тут смерть підоспіла. Відняла мову,
Перекривила судомою рот,
Немов нагадала родині знову:
Втративши мову, вмирає народ.

В слові, як в краплині,
Небо, ліс і річка.
В слові, як в росині,
Сяє сонце вічно.

В слові болі й радощі,
В слові щастя й горе,
І веселі райдуги,
Що упали в море.

Відцвіте краплина,
А роса розтане.
В слові
Батьківщина
Жить не перестане.

Я не зайчик-побігайчик,
Що стрибає з поля в гай —
Вдома звуть мене Кайкайчик,
Бо як був малий, мов пальчик,
Вперше я сказав: «Кай-кай!»

На мої рум'яні личка
Впали сонця промінці;
Я синочок — не синичка,
Бо на мені не спідничка,
А, як бачите, штанці.

— Гур-гур-гур! —
то голубочки
За вікном пішли в танок.
Дід мене цілує в очка
І до внука, як синочка,
Каже лагідно: «Синок!»

Скаче сонце, ніби зайчик,
В нашій хаті по стіні.
Дід бурмоче: «Ой, Кайкайчик,
Ти мій сонячний окрайчик,
Присвіти в осінні дні!»

Андрійкові-другому

Свіжим повівом вітру принесені,
Що торкнувсь на світанку щоки,
Білі-білі, немов безтілесні,
Сіли лебеді біля ріки.
Може, ангели піднебесні,
Може, юні далека роки,
Білі лебеді, синім окреслені,
В синє плесо вернулись-таки!

В білих крилах біліє світання,
Грають промені молоді.
І хлюпоче, бринить у воді
Світла музика повертання
На одвічно свої береги.

Білі-білі, немов безтілесні,
Облетівши біблійні круги,
Білі лебеді піднебесні,
Наче весни далекі воскреслі,
В синє плесо вернулись-таки!
Свіжим повівом вітру принесене,
Біле марево біля ріки.

На арфі неба струни золоті
Ранкової пори і вечорової.
На гори й доли, на шляхи круті
Пускає сонце стріли зачаровані.

І в стрілах-струнах небокрай дзвенить,
І передзвони котяться дібровою,
І лине-плине музика-блакить,
Водою перехлюпує Дніпровою.

Земля моя красива, як дитя,
Що день вітає в сонячнім картузику,
Дала мені любов на все життя,
Сповила серце у Дніпрову музику.

Любов моя — життя небесна віть —
На цій землі із вірністю заручена,
Прийшла, як сонце, з глибини століть,
Щоб сяяти над серцем і над кручами.

І в струнах-стрілах небокрай дзвенить,
І передзвони котяться дібровою,
І лине-плине музика-блакить,
Водою перехлюпує Дніпровою.

На арфі неба струни золоті
Ранкової пори і вечорової.
Чим ранок нас порадує в житті,
Тим вечір потім тихо зачаровує.

Андрію

Розгулялись холодні вітри,
Та не гасне в душі теплота.
Лю бий сину, тобі тридцять три,
Ти сягнув уже віку Христа.
Ти сягнув перевалу в житті,
За яким треба добре знать —
Чи тебе розіпнуть на хресті,
Чи ти мусиш когось розпинать.
Невблаганна життя течія —
Може статись і так, і сяк.
Хай мине тебе чаша сія
В світі блазнів і зарізяк.
Хай відкриється третій шлях
Як єднання низин і вершин,
Де в жару й на холодних вітрах
Будеш, сину, мій гідний син.

20 листопада 2004

Отче великий, безсмертний,
Що над нами справіку єси,
Не дай Україні померти,
Врятуй світ добра і краси.

Хай щезнуть за обрієм хмари,
Що збурюють розбрат і чвари.
Хай поряд не кубляться гади
Із бандо-інтер-бригади!

Хай згинуть у чорній землі
Істоти зажерливі й злі,
Які розпинають наш край,
Щоб тут сотворить собі рай!

Боже великий, безсмертний,
Укріплюй святі заповіти, —
Як даси Україні померти,
То зникне Земля з орбіти.

Молюся твоїм небесам,
Пропоную, мій Отче, заміну, —
Якщо треба, помру я сам,
Аби врятувать Україну.

Аллі

Життя - то на гору сходження,
То руху фізична потреба.
Ми від кожного дня народження
Скорочуєм відстань до неба.

Життя — то є іспит для тіла
І духовних змагань многотрудність
Та душа, як би там не хотіла,
Не вертається тілом у юність.

Життя з кожним роком замало,
Час, як снайпер, за нами стежить.
Але все, що спізнали ми, Алло,
Тільки нам у цім світі належить.

Кому світ — наче гра пілігрима,
Кому — битви, кому — молитви.
Але світ — не конверт з грошима,
Який легко самому відкрити.

Ми змагаєм життя круговерті
І щодня поспішаєм за обрій,
Щоб здобуть у нащадках безсмертя
На землі всеплодющій і добрій.

Люблю тебе, як берег у тумані,
Що віддаляється від корабля,
Люблю тебе в Андрієві й Романі —
В них моє небо і моя земля.

Слова не сказані і несказанні
Вливаються у душу іздаля.
Люблю тебе, як берег у тумані,
Що віддаляється від корабля.

Нехай, мов обвал у горах,
Горе нагряне чорне, —
Уяви, як ми вранці вставали
І як світло було в кімнаті.

Навіть коли безнадія
Тебе приведе до прірви, —
Буде останній мій погляд
За рятівну соломинку.

Нехай огрубівши в буднях,
Каменем кинеш в минуле, —
Слова мої тихі, як зорі,
Засяють в криниці пам'яті.

Навіть коли забудеш
Губи мої і обійми, —
Тебе приголубить обрій
Так само голубоокий.

Так само, як піду, я вернусь неодмінно, —
Як листя повертається весною,
Як повертається щодня світанок,
Щоб засвітить в очах нову надію.
Не зможу я до тебе не вернутись,
Бо ти — це я, моя душа і тіло,
Бо ти — життя, наповнене до краю
Моєю радістю, моїм вогнем і шалом.
В очах людей, що будуть посміхатись,
В очах зірок, що будуть сумувати,
Ти не знайдеш мене — в собі знайдеш,
В собі знайдеш — і тілом, і душею...
За всі літа давно тобою ставши,
Моя любове, житиму в тобі.

Життя — це смертельна хвороба,
що передається статевим шляхом.
(Хтось із мудрих, мудріший за мене).

Навіть подумати страшно,
що камінь, за мене старший
на тисячі й тисячі літ,
забувши про ясний світ,
в якому живу я нині,
переживе й перебуде
дні і роки мої швидкоплинні,
переживе й перебуде,
коли навіть букв тих не буде,
що про мене на камені
напише чиясь рука мені:
жив-був на землі чоловік
і в землю пішов навік.
Прийшов без причини
і пішов без причини,
але не розчинився в імлі —
став часткою своєї землі,
став часткою БАТЬКІВЩИНИ.
І я з цього буду радіти,
допоки земля не зійде з орбіти.

Кому — квітами, кому — тернами
простелились шляхи в життя.
Віднайшов я тебе, Комінтернове,
у глибокій траві забуття.

Віднайшов ті сади, де я блукав,
легковірний селянський син,
де пахтіли спокусливі яблука
в пишних кронах дівочих кофтин.

Оминув мене змій спокуси
чи земний не судився рай, —
юні роки, як дикі гуси,
відлетіли за небокрай.

Відлетіли, але не розтали,
не згубилися вдалині.
Юні роки, як вічні кристали,
сяють з вічності в душу мені.

Виглядає з рожевих туманів
час великих тривог і надій,
де в полоні ілюзій, обманів
я ступав по дорозі крутій.

Без вини я караюсь провиною,
що не все до пори розумів.
Але бути й лиш итись людиною —
вище гасел і прапорів.

1995 р.
Київ-Одеса
Поїзд "Чорноморець"

Братові Іллі

Чайка внизу пролітає далеко,
Немов пропливає у плесі блакитнім.
І кожен камінчик побачити легко
На дні, оксамитом залитім.

Сонце над морем могутньо палає —
Розчісує хвилі розпечений гребінь.
Проміння в глибинах з камінням грає,
Ніби там народилося, а не в небі.

Здатні лише урочисто мовчати,
Ми стоїмо за два кроки від прірви.
Ми прикипіли очима до чайки
І, здається, власним очам не вірим.

Чайка внизу пролітає глибоко —
Водночас висоту й глибину підкорила.
Не море і небо — краси потоки
В чайки під крилами і на крилах.

Тобі дарую, сину мій, — візьми
І тишу, і причаєні громи,
І цих тополь засмучені ряди,
І цю зорю, немов з роси й води,
І сонний луг, і жваву сіножать,
І «Арсеналу» вікопомну стать.

Тобі дарую, сину мій, — візьми
Безсмертний край з пробитими грудьми,
І дивні Симиренкові сади,
І повоєнний присмак лободи,
І незбагненні Змієві вали,
І Лаври величаві куполи.

Тобі дарую, сину мій, — бери
Гінкі понад шляхами явори,
І в клекоті машин пісні з полів,
І плач приречених перепелів,
І хвилі невпокірного Дніпра,
Якого пожаліть давно пора.

Тобі дарую, сину мій, — бери
Із рук моїх священні прапори,
І синє небо — все у голубах! —
І слово, ніби голуб, на губах,
І ранок, що без мене розцвіте,
І твого щастя сонце золоте.
Але за все це, сину мій, — затям:
Тобі платити випаде життям!

Пам'яті брата Іллі

Вслід Іллі на святого Іллі
Відлетіли мої журавлі
І розтанули в небі прощальнім.
Відпливли всі мої кораблі
Вслід Іллі на святого Іллі
й опустіли осінні причали
І сховались в тумани печальні.
...Може статись, що й ми відійдем,
але не в земний Едем
і не в омріяний рай...
Залізне кільце проблем
несподівано розірвем
і відійдем
у темінь, у тем...
у темінню сповнений край,
де губиться в тінях тінь
й не росте ні будяк, ні курай,
де навіть не чути: — Амінь!

Внучкові Северину

Ти малий, а світ великий,
Перед Богом всі малі.
Линуть співи і музики —
Йде Великдень по землі.

Северине, Северинку,
Сядем разом на хмаринку,
Скажемо: — Христос Воскрес! —
Й попливем за край небес.

Побуваєм на край світу,
Там, де добре і без нас,
І повернем проти вітру
На Вкраїну в добрий час.

29 квітня 2003 р.

Українець найбільше може
Тільки те, що під силу Ікару:
В час астральний покликання Боже
Обернути на Божу кару.

Серед бідних найбільший багач,
Я сміхом поборюю плач,
Приречений вічно ловить
Свою усміхнену мить.

У тиші принишклих нив
Колос про корінь забуде.
А чутку про те, що я жив,
Поширили заздрісні люди.

Там, де гори, де ліси і пущі,
Де дзвенять ручаї невсипущі,
Тільки далеко від цивілізації
Зберігаються скарби нації.

Недоконаний вид,
який різними засобами —
дикими і напівдикими,
прогресивними і агресивними,
доступними і підступними,
на рівні братерської пропозиції
і в традиції
середньовічної інквізиції —
послідовно намагаються перетворити
в доконаний вид,
тобто остаточно доконати:
або розпорошити серед інших видів,
або стерти в порошок
і пустити за вітром,
щоб і сліду не залишалося
від цього виду
на благодатній землі.
Цей вид живучих створінь,
що увібрав досвід
сотень поколінь
і сповнений любов'ю до життя
по вінця,
називається українці.

Я — мить одна, і ціла вічність — ми,
Хто жив на цій землі, хто нині сущий.
Ми в світ прийшли утвердитись людьми,
Щоб, як до нас, був світ непроминущий.

Стріляли в нас, стинали до трави,
Вганяли в землю, в далеч небокраю,
Сто раз казали: — Ви давно — не ви,
В краю своєму ваше місце скраю!

А ми жили під куль і шабель свист —
То й шаблі дзвін лунав у дзвоні пісні.
Життя летюче, як осінній лист,
Перелітало в співи добровісні.

Вбивали нас, палили на вогні,
Щоб цим прославити життя вельможне,
А ми, оживши в буйнім стремені,
Сікли катюг — од можа і до можа.

А ми жили, принижені сто раз,
Жили, пронизані сибірськими вітрами.
За нас, німих, котив громи Тарас
На каземати і на царські брами.

А ми жили, як слово, як зерно,
Поправши забобони й заборони,
До зір підносячи священне знамено,
Розхитуючи трони і корони.

Оратаї, поети, бунтарі,
Ми вийшли на свободи виднокруги,
Аби в нового світу на зорі
Спалити світ насильства і наруги.

Ми потрощили мури кам'яні,
Потяли грати гордими шаблями.
І опинились в ямах Биківні,
В Дем'янів Лаз упали штабелями.

Лукаві лицарі, апостоли брехні,
Ви нас манили до земного раю,
Щоб ми, віддавши душу сатані,
В краю своєму животіли скраю.

Фальшиві друзі, на один копил
Живих і мертвих міряти охочі,
Задумайтесь! Ми постаєм з могил,
Щоб наш народ дивився правді в очі.

1986—90рр.

Хто сказав, що немає вільної України?
Відколи її такою уявив собі Шевченко,
Відколи її такою заповів нам Шевченко,
Вільна Україна існує не тільки в минулому,
Вільна Україна кличе з майбутнього,
Вільна Україна восторжествує
На нашій - не своїй землі.

1990 р.

Пригадую батькову розповідь про війну з фашистами. Певно, оглушений і контужений під час кривавого бою, він нарешті прийшов до тями. Глянув ліворуч, глянув праворуч — усі його бойові побратими вбиті, лежать пошматовані й розчавлені. Напівзавалений шанець, де він опинився, позначений свіжими слідами танкових гусениць. В його руках карабін, і перше відчуття —смертельна туга — покликало застрелитись, лягти поряд з побратимами. Але він помітив, що неподалік над деревами кружеляє і каркає вороняччя. Тоді подумав: «Чорний ворон кряче!.. Ага, то він потім клюватиме мої мертві очі?!» І вистрілив із карабіна в зграю вороняччя. І всі набої розрядив у бік дерев, над якими кружляли ворони. І тоді захотілося жити. Чуєш, тату? Я все життя пам'ятаю про це. Уявляю, як ти стріляєш по воронах, що ладні поклювати твої (тобто мої) очі. Я також стріляю. З невидимого карабіна. Стріляю з тієї самої причини. Стріляю все своє життя, відколи тебе пам'ятаю, тату, відколи знаю, хто я, чий син, частка якого народу. А що ж таке поезія, що таке творчість? Те саме, що сталося з моїм татом під час війни з фашистами
(не будемо уточнювати географію!). Емоційний стан і осмислена мета. Я знаю, вірю і поклоняюся тому, що є вищим за моє персоніфіковане життя: «Ця земля, де мій батько лежить, ця земля, де лежить моя мати, ця земля, що навчила на світі жить, допоки живу і коли загину я, була і залишиться Батьківщиною... Її неможливо нікому віддати... Треба лише всі незгоди здолати, щоб стати... землею і право мати називатися нею, називатися Батьківщиною». Так я написав давно.
І, про що б не писав - про кохання, Чорне море і Карпатські гори, — я пишу про одне.
Я СТРІЛЯЮ по воронах, що хочуть поклювати батькові, тобто мої, очі.

Витікає кров
із прапорів,
витікає наша кров
із прапорів.
І стають вони синіми,
як наше тіло,
коли нас катували
в ОГПУ, в НКВД, в КГБ.
Витікає кров
із прапорів,
витікає наша кров
із прапорів.
І стають вони жовтими,
як наші обличчя,
коли нас кидали
в чорні ями ГУЛАГу,
Биківні,
Дем'янового Лазу...
Витікає кров
із червоних прапорів,
витікає наша кров
із червоних прапорів.
І стають вони синьо-жовтими.

Кольори страждань і смерті
переборюють море крові,
стають кольорами надії
і воскресіння.

1990 р.

Серед лісів, у заповітнім плесі,
Де чистоту плекають небеса,
Бринить-плюскоче вічний голос Лесі,
Нуртує краю сила і краса.

На цій землі, рокованій від роду,
Де кожен крок — пролог і заповіт,
Себе знаходим в імені народу,
Ступивши в Лесин богорівний слід.

На цій землі, яку терзали битви,
В яку неволя в'їлась до основ,
Приречені свій рідний край любити,
В єдину зброю віримо — в любов.

На цій землі нам жити й помирати
І жить по смерті, як не є.
Життя людського варіанти
Вінчає царствіє твоє.

Нічого більше і нікого
Я не боюсь. І все здолаю сам.
Хто в землю вірить, як у Бога,
Не зрадить отчим небесам.

Життя спішить життю на зміну,
Мій смертний птах літа кує.
Я той, хто вірить в Україну,
Як вірять в царствіє твоє.

1990 р.

Незалежна Україна в світі розміщена
Там, де утворилась історична тріщина,
І тому відчуття, що свобода не вічна,
Збурює душу, мов зона сейсмічна.

Час жаданий, омріяний час,
Ніби сонце, залив подвір'я.
А на покутті хмуриться Спас,
В ранок дивиться з надвечір'я.
Добрий дух вчора з хати втік,
Довго шастав у нетрищах ринку
І вернувся під Новий рік,
І в кутку засвітив ялинку.

Час минущий, в якому живем,
Час рокований і проклятущий
Уявлявся батькам, як Едем,
Як сподіваний рай грядущий.

Нам затято ламали хребти,
Катували, гноїли в темниці,
А ми бачили шлях до мети,
Нам крізь грати світили зірниці
Того часу, в якому живем,
За який так боролись запекло, —
Невідступно ми йшли в Едем,
А потрапили ніби в пекло.

Як це сталось, коли споконвік
Люди вірили в свій Новий рік,
В свою волю, в нові береги,
За якими — лиш рай навкруги?!
Таж віками тікали з пітьми,
Задивлялись в ясні небозводи,
І втекли! Нині, діти тюрми,
Ми не стали дітьми свободи.
Мов прокляття, над нами висить
Голос плоті, ротів ненасить.
«За шмат гнилої ковбаси
І Україну продаси...»
Голос плоті веде до безодні.

Час жаданий, омріяний час,
Ранок року, немов надвечір'я, —
Віру лицарів вибили з нас,
А вживили жебрацьке безвір'я.

Смертю встелений шлях до мети
Подолати змогли не найдужчі.
То біда, як ламають хребти,
А страш ніш, як ламають душі.

Новий рік, новий вік, новий час,
На ялинці хвоїнки, як перла.
І, здається, на покутті Спас
Промовляє: — Ще віра не вмерла!

1993 р.

— Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала, —
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала, —
Радію, що Франкові
Слова в мені живі.
Ячать у кожнім слові
Всі рани вікові.
дух, що рве до бою,
І споконвічний рух, —
У слові чує волю,
Хто серцем не оглух.
Ти, брате, любиш Русь,
Як на столі ковбаси,
А я до бою рвусь
Під вічні тулумбаси.
Мелодія і звук
Розмови і діброви!
Нема страшніших мук,
Як умирання мови.
Ти, брате, любиш Русь,
А хтось за неї гине.
Я і вві сні малюсь
До неба України.

Молюсь за тепле слово,
Єдине у житті,
Що проросло раптово
На вічній мерзлоті.
Молюся несказанно,
Коли в урочу мить
Те слово окаянне,
Як прапор, палахтить.

1989 р.

Купались в сонці куполи,
Тягнулись в небо вище неба,
Немов небесніші були,
Всевишній, навіть і за тебе.

Купальські квіти куполів
Вели уяву в глиб просторів
На крилах первозданних слів,
Що линуть птахами з соборів.

Купались в небі куполи,
Вглибали в космосу глибини,
Сурмили в хмарах і пливли
У позахмарні холодини.

У купелі небесних бань
Купались бані щирозлоті,
Щоб люди прагли здивувань,
Перебуваючи в болоті.

1996 р.

Зійшли з дзвіниць ідейних дзвонарі
І подалися хутко в крамарі.
Корчагінці рвонули в корчмарі,
А тренери духовні — в трунарі,
І ось над нами возсідають крамарі.
Керманичі і владці — крамарі,
Провісники й меткі проводирі,
Пророки і вожді — всі! — крамарі,
Душить нас ласі, духом, як тхорі.
Гребли колись граблями грабарі
На спільнім полі зранку до зорі,
Тепер гребуть під себе грабарі,
Всі зорі обернувши в ліхтарі
Біля шинків. Бо всюди — крамарі.
Куди не глянь, довкола все — товар,
Сусід — крамар і весь квартал — крамар.
До фені їм поети-звіздарі,
Які будили людство на зорі.
Сьогодні у пошані крамарі,
Що пруть у провід, у проводирі.
І всяк, хто зиском дармовим просяк,
Той п'є із чаші щастя на дурняк,
За дармівіщину він завжди готов
Продати Батьківщину і любов,
Бо, врешті, Батьківщина теж товар
і від любові може буть навар.
Тому-то від зорі і до зорі
Гендлюють крамарі і корчмарі,
А трунарі готові кожну мить
Живе — угробить, мертве — оживить,
Бо всі вони, колишні дзвонарі,
В шахрайських таїнствах — богатирі!

Я знаю цих людей вже сотні й сотні літ:
вони вважають, що лиш їм належить світ.
Від виднокруга і до виднокруга —
вони господарі, а ми — прислуга.
Я часом думаю, чи варто жити,
аби із фарисеями дружити,
які навчилися приймати пози
верховних вседержителів
і видавать себе за небожителів,
по вуха утопаючи в багні.
Навчилися творить прогнози, як погрози,
щоб ми корилися й тремтіли день при дні.
Щоб ми зреклись духовних верховин
й повірили в облудний Третій Рим.
У них одне на мислі за усіх пригод —
вони над нами обраний народ,
ми —
другорядні. І настане час,
як скажуть нам: — Нема й не буде вас!
Ви зватися народом замалі,
не треба вам ні мови, ні землі,
ні солов'їв, ні сонця в високості,
бо нам належить тут життєвий простір,
від виднокруга і до виднокруга
лиш ми — господарі, а ви прислуга...
Та постривайте! Вічні крадії,
вертайтеся туди, де вас нема,
де віковічна завалилася тюрма,
де вже китаєць вріс, мов самосій,
і почувається в тайзі як свій,
вертайтеся у свій барложний дім,
інакше вразить вас Господній грім
і ви покотитесь до часу, до пори,
немов каміння із високої гори,
в тартарари.

Хто ми нині? І де ми? Де ми?
Варті чого? І варті чи?
Чом так швидко й куди ідемо?
Оглядаємось чом, ідучи?

З кожним кроком нові питання.
Той спіткнувся, а той озвірів.
Ой, не так свого духу повстання
Ми замислили на зорі.

Заборон, і принижень, і страму,
Ой, спізнали в тотальну добу!
Нині мало нам спільного храму —
Стане місця у спільнім гробу.

Нам здавалось, що ми єдині,
Злиті в лаву з усіх епох,
І, відроджений в Україні,
Нас освятить єдиний Бог.

Нам здавалось, що ми всесильні —
Лиш свобода прорве небокрай,
Крила випрямим сонячно-сині —
І потрапим в омріяний рай.

Боже, вчора такі веселі,
Ви співали: «...Вкраїну храни!»,
А сьогодні в боях за портфелі
Позчігілялися, як барани.

Чудеса! Коли вперше на площі
Вийшли ми, я не бачив тих,
Хто сьогодні язик полоще
В мертвих водах потоків брудних.

Боже милий, сто днів майнуло,
Як сурмили в грудневий ріг,
А сусід вже скулить в минуле,
Оглядається в затхлий барліг.

Я дивуюся: звідки, звідки
Хижі очі, примружені зло?
Так орел, що позбувся клітки,
Неспроможен розправить крило.

Так орел, призвичаєний ласо
Жерти в клітці за будь здоров,
Ради трупної пайки м'яса
Повернутись в неволю готов.

1992 р., березень,
сто днів Незалежності

Наступають хвилини осяяння,
Коли радий чи надто журюсь.
Я звертаюсь тоді до Єсеніна,
Щоб, як русич, вернутися в Русь.
«Ой ты, Русь, моя родина кроткая,
Лишь к тебе я любовь берегу...»
А любов, ніби постріл, коротка,
Відлітає луною в тайгу,
Відлітає в югу і безмежність,
Де дзюрчать ручаї нічиї,
Де вмирає моя незалежність,
У чужі запірнувши краї.
Де вмирають свобода і слово,
Корінь роду іде в недорід,
Де чорніє пустир чорноброво
І в червоне малюється Схід.
Де в червоне, в смертельно криваве
День гарує в галерній ганьбі,
Де зі слави ідуть до неслави
І дубіють на дибі в добі.
«Ой ты, Русь, моя...» Всеперемінно
Переназви крадуть давнину
І колишуть тебе, Україно,
Щоб з колиски зробити труну.
«Київ — мати...» Не батько! Де взяти
Трохи встиду, зберігшії глузд?
Будем батьком Москву називати —
Попростуєм до глузду взадгузь.
А відчуєм свої первокорені —
Рід підкаже, хто Русь, а хто рись.
Богом створені й чортом скорені,
М и згадаємо, звідки взялись.
Порятуй і братів моїх, Боже,
Від непам'яті, як від чуми.
Вольна воля усім допоможе
Не шукати нової тюрми.
«Ой ты, Русь, моя...» Як з епідемії,
Повертаюся в Київську Русь.
Всіх люблю. Але в Нечорноземії
Сад вишневий садить не берусь.

1994-95 рр.

Нас поєднали не віки,
А ланцюги нас поєднали.
Нас поєднали Соловки,
Брудні кутузки і централи.
Нас поєднали канчуки
І спільні на душі кайдани.
Ми не сіамські близнюки,
Яким страждання Богом дане.
Так, поряд ми пройшли віки,
Незрідка — в ногу, під конвоєм.
Ми в спільні входили полки,
Імперським зайняті розбоєм.
Але, пробачте, ми — це ми,
А ви — це ви. Ну й слава Богу!
Ми діти спільної тюрми,
Що вийшли на свою дорогу.
Ми розійшлися врізнобіч,
Кому — на Схід, кому — на Захід, —
Порвавши пута протиріч,
Звільняємось від давніх страхів,
Ні сліз не треба, ні проклять,
Коли, як Божа благодать,
Нас відродило розставання.
«Лицом к лицу — лица не увидать,
Большое видится на расстояньи».
Як люди добрі, а не злі.
Ми знаєм, кожен в рідній хаті:
Любити краще звіддалі,
Ніж мордуватись в інтернаті.
А хто лаштується в месії
І правду плутає з олжею,
В Росії не знайшов Росії
І в світі розминеться з нею.
Нас поєднали не віки
Й не матюки — ваш скарб найбільший.
Ми не сіамські близнюки,
Яких з'єднав на глум Всевишній.

Росіє-матінко! Ти праведно вчинила,
Що несподівано мене осиротила,
Прийнавши вікопомний документ
Про свій суверенітет.
Але чому, скажи мені, навіщо
Не хочеш закріпить цього навічно,
А все шукаєш підходящу мить,
Щоб знов мене усиновить?!
Росіє-матінко! Я помолюсь за тебе,
Щоб ти зростала від землі до неба,
Щоб рум'янів твій пишний коровай...
Але прошу: Без мене процвітай!

Заповзялись грабіжники й шахраї
Захопити привольні квітучі краї.
Спадкоємні ординці із віку в вік
Приневолюють русла споріднених рік,
Щоб Рось і Росава, і Роська — всі ріки
Свої імена віддати їм навіки,
Щоб води Дністрові і води Дніпрові
Лиш їм присяглись в незглибимій любові.
Вони наступають на діброви і гори,
Щоб сповна зохопить благодатні простори,
Де в хлібах знемагають рівнини й долини
І, як храми, у небо ростуть верховини.
Але їх зупиняють незбагненні невдачі,
І не тільки тому, що вони ледачі,
А тому, що до часу не знали вміння
Проникати углиб до живого коріння.
Щоб там із ординською спритністю щирою
Потрудитися добре меткою сокирою
І своє нав'язати насильницьке право,
Розрубавши живе споконвічне правило:
Де зберігаються сильні корені,
Там дерева і люди живуть нескорені.
Тож, чим далі, грабіжники і шахраї
Все успішніш займають квітучі краї,
Бо вони корінне, що не хоче підкорення,
Вигублюють спритно до найглибшого кореня.
Наступають навально грабіжники і шахраї
На споконвік благодатні краї,
І в сонячну днину, і в нічку темну
Вони вперто руйнують кореневу систему,
Аби в ній замінити все докорінно
І в краю перекроєнім панувати незмінно,
І в храмах казати, що ми — навіжені,
А вони первородні, вони — блаженні,
Що тут перші не ми, а вони, окаянні,
А ми другорядні, а ми — останні,
Чужі в себе вдома, покірністю скорені,
Приблуди, що власні згубили корені,
І скажуть, що Слово, яке було Богом,
Належить лиш їм, а не нам, убогим,
Скажуть, що ми не з тієї глини
І мусим за вітром шукать Батьківщини.

Зустрів я Прометея у підгір'ї
В обагренім набедренім ганчір'ї,
У струп'ї рваних допотопних ран.
Сидів на камені і спочивав титан,
Замислений, вдивлявся грізно в гори
З лицем людини, що спізнала горе.
— Вертаюся, щоб одягнуть кайдани,
Щоб знов орел старі роз'ятрив рани.
— Ти , вільний, знов вертаєшся до скель,
Полишивши тепло людських осель?
— Вертаюся, хай в люті ланцюги
Заковують вселюдські вороги.
— Навіщо? Залишайсь поміж людей!
— В теплі й достатку я — не Прометей,
До того ж почалися нарікання,
Що я забув про істинне страждання.
Прощай! Мені до скелі повертати час,
Щоб мій вогонь у людях не погас.

1983 р.

— Що воно за прудкі й агресивні істоти
Вже не вперше, не вдруге й не всоте
Рвуться вгору до найвищої площадки,
Туди, де був прикований Прометей?..
Внизу зруйнувавши усталені порядки,
Давно встановлені природою людей,
Все рвуться і рвуться вгору і вгору,
І товпу вихваляють як надійну опору.

— То, кажуть, Прометеєві нащадки,
Що легко відмовились від його ідей,
Але є в них одна нав'язлива ідея —
Привселюдно зватись нащадками Прометея.
Тому й гору штурмують, нахабні й веселі,
Щоб стать гонорово біля віщої скелі,
Щоб дружно внизу нетямущі пігмеї
Волали від щастя: — Це ж нові Прометеї!

— Ну й що тут такого? Славолюбні без тями,
Хай стають біля скелі самозванні нащадки
І ніколи не сходять із крутої площадки,
Нехай домінують вгорі понад нами,
Як до них причепилась гонорова ідея —
Вперто зватись нащадками Прометея.
Але, щоб нащадки, нахабні й веселі,
Правдиво стояли біля віщої скелі,
їх треба до скелі прикувать ланцюгами.

24 квітня 2007 р.

Соціалісти-утопісти
З безневинним лицем
Демократію їсти
Люблять живцем.
Вчорашні малюючи зорі,
Вони очікують мить,
Аби Україну в морі
Біля Криму втопить.

1995 р.

Немає правди і не буде
На розшматованій землі,
Допоки юди і приблуди
Плекають в людях сили злі.
Розлуки ждуть нас і розпуки,
Примари й нари Соловків,
Допоки домінують шлунки
Й ведуть пророки без голів.
Страшні історії уроки
З безодні в безвість відійшли
По колах Дантових... Допоки
Ми не вкраїнці, а хохли.

1996 р.

Вороги України і шахраї
Викрадають у тебе скарби твої,
Виживають із рідної хати
І женуть у чужі краї
На шмат хліба собі заробляти,
А ти, як зелені Карпати,
Як вражена громом вода,
Як пісня прадавня і молода,
Відкидаєш журбу і втрати,
Відкидаєш зневіри трутизну, —
Моя всеплодюшая мати,
Віковічна моя Вітчизна!
Під високою аркою райдуги
Я стою, мов карпатська ялина,
І велика музика радості
Понад гори до серця лине.
Я радий, що ти зі мною,
А з тобою — мій плач і спів.
Лиш гукни — я впаду грозою
На твоїх яничарів і шахраїв.

Не шукайте свого коріння по київських
скверах, одеських бульварах і в донецьких териконах,
не шукайте свого коріння в довколачорнобильських лісах,
на Канарах і в м'яких кріслах велебних кабінетів на Печерських
пагорбах. Шукайте своє коріння в скелях Довбуша, на конспіративних
квартирах Романа Шухевича, в катакомбах Аджимушкою і біля Берестечка,
в козацьких могилах, там, де «триста, як скло, товариства лягло».
Правічне кам'яне коріння — це сила, на яку можна покладатися, відколи нас
прагнуть вирвати з корінням ось уже понад триста літ.
(Фрагмент з монолога у колі друзів)

І
Поки ще сплять треті півні,
Поспішаймо до Криворівні!
Поки цілі правічні корені,
Ми до кінця не скорені,
Ми, як гори, для волі створені,
Зберігаєм тверду породу,
Сильну духом бунтарського роду.
Воднораз і криві, і рівні,
Всі ми родом із Криворівні.
На питання: «Буть чи не буть?» —
Наша відповідь — натиск і бунт!
Ну а поки, ну а поки
Ми, немов гірські потоки.
Поки є у нас Карпати,
Волю не дамо приспати.
Поки є в нас Коломия,
Під хомут не піде шия.
Поки є у нас Говерла,
Україна ще не вмерла!

II
Є сила в простому корені,
Більша за грім у кроні.
Дерева будуть повторені,
Відродившись в земному лоні.
Є сила в житті людини,
Непідвладна законам смерті,
Допоки в народні глибини
Вглибають корені вперті.
В надрах віків не зморені,
Певні безсмертного роду,
Живлять могутні корені
Древо мого народу.
Листя у кроні, ми — тлінні,
Приречені на заміну,
Та відродимось у корінні
І побачимо знов Україну.

І те не так, і се не так,
І дні не дні — ночей одміни.
Не гоноруйсь, шо ти козак,
Скажи, як жив для України.

З нестатків вибратись — дарма! —
Засіли «партократи» всюди.
А віл звільнився від ярма
І заволав: — Ми також люди!

Чи то пригас у слові жар,
Чи гонорар затисли ціни?
Забудь про свій небесний дар,
Зроби що-небудь для Вкраїни!

Звичайно, винні «нагорі» —
Від можновладців лиш напасті.
А ти прокинувсь на зорі
Й пішов на спільне поле красти.

Стріляють там, стріляють сям,
А в нас — не бомбові руїни.
Спитай себе, зборовши страм:
— Ти що зробив для України?

Йшли вгору, вийшли під укіс,
Над прірвою тріщить попруга.
Щось мало тих, що тягнуть віз,
Охочих мало перти плуга.

Паркет встелили килими
Так само пишно, як і стіни.
Згадай копальні Колими
Й трудись, як в шахті, для Вкраїни!

Не вміє той, не хоче та,
А той і та чекають тужно.
Ще трохи — і століть мета
Впаде під ноги безоружно.

Клястись на вірність у піснях —
Немає нам в світах заміни.
А хто всерйоз обрав свій шлях,
Готуйся вмерти для Вкраїни!

1992 р., вересень

Сини дивовижної нації
Не спішать своїх лав єднати,
А шукають консолідації
За п'ятнадцять хвилин до страти.

Визріває в бездум'ї біда,
Бовваніє крутий поворот...
І нахлине орда, як вода,
І накриє край глуму й гризот.

Уявляю себе під стіною,
Добре бачу того, хто вбив.
Але ПОТІМ я буду з тобою,
Тому що тебе любив,
Мій народе! Що буде завтра,
Я не знаю, а вірю в те,
Що безсмертя твого співавтор
У майбутнім твоїм проросте.

Уявляю себе під стіною,
А тебе уявити не можу,
Мій народе! Твоєю судьбою
Я свій біль і свій сум переможу.

1994 р.

Пам'яті
Ярослава Дорошенка

Чи в горах блукаю, чи плаваю в морі я,
Чи з дому іду, чи вертаюсь додому,
Всюди зі мною українська історія,
Яку, як відомо, не читають без брому.
Коли і чому таке сталося з нами,
Вольними з давніх давен козаками? —
Землею Тараса грузькими шляхами
Наша лицарська доля пішла з торбами.
А ми один одного вперто лаємо,
Взиваємо всує у храмах до Бога,
Щоб вірити: — Маємо те, що маємо, —
І не вірить у те, що не маєм нічого.
Немов прокотилась ординська навала
І тривають удари ворожого війська, —
Українська ідея не спрацювала,
Зате спрацювала ідея злодійська.

Та коли благородна українська ідея
Дійде до кожного мудрого іудея,
Тоді славетне місто Тель-Авів
Раз на рік буде зватися Львів.

Якби мені запропонували одним реченням виразити смисл мого життя, мету і спрямованість багатьох моїх римованих і неримованих писань, то я сказав би: «Вище України — тільки небо, але й небо понад Україною — також Україна».
Я переконаний, що поет лише тоді поет, коли він почуває себе невід'ємною часткою свого народу, його вразливим нервом, окрім природного дару, все інше залежить від набутої майстерності та працездатності.
Поезія існує в нас і навколо нас — як унікальне явище людського духу, незалежно від словесних маніпуляцій літературних шаманів і еквілібристів. Істинний герой поезії не зачаровується летючою миттю скороминущого дня, а живе в контексті історії — як єднальна ланка між минулим і майбутнім. Тарас Шевченко і Адам Міцкевич, Сергій Єсенін і Євген Маланюк стоять ближче до мене в часі й просторі — за моїми вимірами, — аніж деякі сучасники, що називають себе письменниками.
Слово поета — чутлива мембрана. Хочеться, щоб воно завжди вловлювало найтонші порухи й коливання в суспільній атмосфері та й, у свою чергу, очищало її, як грозовий розряд очищає спекотну літню днину.
Поет, при якій би він політичній системі не жив, перебуває в складних стосунках із суспільством і державою. Так чи інакше, а в поезії визріває бунт, протест проти недосконалості людини і суспільства.
Немає поета без ідеалів. Одні з них розтають, як березневий сніг, інші трансформуються або гинуть, як зерно, щоб дати новий плід. Справжній ідеал супроводжує поета все життя.
Нещасний той поет, хто переоцінює свої можливості, претендує на більше, аніж може. Приречений зникнути, загинути разом з учорашнім днем поет, який хапається за відмираючий ідеал, той, що на пробу часу злиняв, змалів або виявився не ідеалом, а самообманом, красивим фантомом, ілюзією, що затьмарювала свідомість.
Думаю, що з усіх найбільших ідеалів, які вистраждали і відстояли в слові горді поети всіх часів і народів, є ідеал свободи. Тільки вільна людина може сповна реалізувати себе — але тоді, коли вона не буде вільна від сумління, від пам'яті, від громадянського обов'язку перед своїм народом.

Піднімавсь до вершинної суті,
тільки б неба торкнутись, як стелі.
Пересвідчивсь, що скелі,
із вічності куті,
промовляють: — А ми лише скелі!
Опускавсь у підземну сутінь,
щоб збагнути
шахтарську вахту.
Древні сили,
в глибинах припнуті,
навертали у Слово,
як в шахту.
І ступив на дорогу додому,
І пішов, і прийшов, як до тями.
Батьків ясен пригнувся
додолу.
І, долаючи втому,
веде мовчки розмову з громами,
Я питаю: — Скажи мені, ясене,
де проходить дорога до суті? —
І в мовчанні його без пояснень
виринають чітко і ясно
дні і роки мої призабуті.
Чорнороби,
філософи,
ентузіасти —
мої роки, як ріки, не в ладу з берегами,
вони рвуть перепони
й голосом Еклезіяста
промовляють: — Вертайся до мами!
Щоб піднятись до вічної суті,
Щоб твій ранок засяяв
за літами-лугами,
ти ступай невідпорно
у сліди призабуті,
йди своїми кругами,
йди своїми кругами!

Романові

Летять журавлі наді мною, все «Кру!» і «Кру!»,
Як тоді, коли пісня журлива народилась у Лепкого.
А я собі думаю, що ніколи в цім світі не вмру,
Поки пісня у небі пливе з того часу далеко,
Коли було втрачено все. І підступний людинозвір
Розтоптав Україну, назвавшись лукаво товаришем.
Залишилася пісня й вознеслась від землі до зір,
Щоб з небес пантрувати священні могили
й погарища.
Тільки пісня лишилась і жменька дозволених слів,
Аби в клятвах нових пригиналися ми уклінно.
Але навіть тоді, як зґвалтований розум дурів,
У затьмаренім тексті світилось: «Живи, Україно!..».
Вітер часу ламає дерева й високі людські життя,
Перегортає в історії то чорну, то білу сторінку.
Стало мужем державним на диво живуче дитя,
Скупане на погарищі у несмертнім могильнім барвінку.
В епіцентрі брехні, в мерехтінні поганьблених зір,
В говорильні безмежній, що не знає ні страму, ні тями,
Бовваніє над нами розпанош ений людинозвір,
Прихистившись завбачливо історичними прапорами.
Вітер часу кружляє, як підмітив ще Еклезіяст,
Журавлі відлітають, щоб додому вернутися в повесінні.
Поки пісня у небі, поки топчем провічний ряст,
Людинозвірі приречені, як диназаври, вимерти в Україні.
Летять журавлі й мою душу кривавлять
тим «Кру!» і «Кру!»,
Диктатура журби журавлиної концентрується
наді мною.
Але ж я не плачу! Я вірю, що ніколи-ніколи не вмру,
Допоки моя Україна, боронь, Боже, не стане мені
чужиною.

Відвага не мріє про винагороду,
Любов для любові на світі живе.
Не штука назватися сином народу,
А хай тебе сином народ назове.

В кузні життя торжествує наука,
Що ставить брехню на ковадло,
Аби з'ясувати, чим слово падлюка
Відмінне від слова падло.

Ковадло і молот — тверда співдружність
Відроджує правду з мукою.
І в світі свободи потрібна мужність,
Щоб падлюку назвати падлюкою.

Правдиві нащадки чесного роду
Брехню шлють до чорта на роги.
А чорт запевняє ім'ям народу,
Що в рай прокладає дороги.

А чорт шаленіє у світі свободи
І нечисть заводить до хати,
Аби спритні істоти його породи
В нашій хаті могли панувати.

Та в кузні життя переможе наука,
Що ставить брехню на ковадло,
І встановить нарешті, чом слово падлюка
Стоїть близько до слова падло.

23 квітня 2007 р.

(Штрихи до портрета)

Дволикий Янус поміж нами
Живе і здравствує сьогодні,
Прикривши пишними словами
Свої діла неблагородні.

Він сам у себе на сторожі:
А раптом хтось його розкусить?!
Тому в слова ясновельможні
Вдягать свою підступність мусить.

Обов'язок, громада, совість!..
В слова вкладаючи всі сили,
Свою хапучу тимчасовість
Освячує високим штилем.

Він, як природжений оратор,
Завчасу й жести добирає.
Бо грає роль, яку зіграти
Вдається тим, хто добре грає.

Він знає суть, а мовить всує:
Словами з меду і отрути
Товпі натхненно пропонує
Лиш те, що хочеться їй чути.

Вже в зморшках, трохи лисуватий,
Жінок пасе очима ласо...
Прожити може й без зарплати,
Закоханий у чорну касу.

Говорить легко на всі теми,
Слова пульсують, як фонтани.
Дволикий любить вчити темних,
Допоки дурень мудрим стане.

Ні логіку, ні математику
Ти не покличеш на підмогу,
Коли він ніжно каже: — Братику! —
І тут же підставляє ногу.

Він твердить: — Тільки для Вкраїни
Слова й діла мої щоденні! —
А творить радикальні зміни
В ОДНІЙ ВІТЧИЗНІ — У КИШЕНІ.

Про це давно сказати мав би,
Але й без мене мудрий знає:
— Самозакоханий, як мавпа,
Що до люстерка заглядає.

Його душа страждать не вміє,
І честь, і встид — в жадань облозі.
За нього кращі всі повії
На битій Окружній дорозі.

Чужі йому народні втрати —
Він дбає про свою фортуну.
Як злодій гордо йде за грати,
Так він виходить на трибуну.

Обов'язок, громада, совість...
А далі, що за цим, я знаю!
Печальна це і довга повість,
Якій немає кінця-краю.

Домовина і туману димовина,
а я крізь туман пробиватись повинен
у простір, де світло дими розвіває,
і відчуть, чому світло в душі пригасає,
і збагнуть, що за нами і що перед нами,
і чому все довкола оповите димами,
коли ти ішов цілий вік до світла,
а тепер не в гармонії з білим світом,
білим і світлим, здається, ще вчора,
а тепер виглядає він чорним-пречорним.
Домовина батькова — давно за плечима,
Димовина на шляху сподівань — перед очима.
Мій шлях пролягає між домовиною і димовиною,
а я перейнявся гіркою провиною
за все, що було, що робить довелося,
що збулося і що не збулося.
Та шлях свій достойно пройти я повинен
з відчуттям непоборним своєї провини
за все, що було, що робить довелося,
що збулося і що не збулося,
за те, що пройшов крізь спокуси й обмани,
та розвіять не зміг понад світом тумани.

22 квітня 2007 р.

Я прямо йшов і вертикально жив,
Долав круті підйоми самотужки,
Нікому персонально не служив,
Не опускавсь до холуя і служки.

До слави я широким фронтом
Не йшов, наївний, як дитя.
Життя моє було експромтом
Та й сам я був — експромт життя.

Я збагнув, проходячи останні кілометри,
Коли можна будь-де і будь-коли вмерти,
Що жадібно й довго на світі жити —
Це за юністю ніжно й тяжко тужити,
Особливо, проходячи останні кілометри,
Коли можна і варто раптово вмерти,
Я відчуваю, що повнокровно і довго жити —
Це за юністю ніжно і щемко тужити.
І не врятують ні доля, ні милість Бога,
Коли мусить скінчитись твоя дорога.
Але й на останній, фатальній межі згасання
Світить в душу вічна зоря повертання,
Що розвіває печаль твою і похмурість,
І на прощання тебе повертає в юність,

Це буває тоді, коли пройдена чесно дорога,
І ти, як юнак, постаєш перед ликом Бога.

Я — поет, що продовжив свій рід,
Сусідами проклятий зроду.
Сьогодні мені стільки літ,
Як моєму народу.

Моє слово — життя основа,
Мого роду вічне коріння.
Сусідам на зло моя мова
Живе з покоління до покоління.

Життя моє — тільки мить,
Пік історичних уроків.
Саме тому не можна того убить,
Кому десять тисяч років.

Скільки світла в цьому світі!
Навіть серед ночі
На моїм папері світлім
Світло палахкоче.

Скільки мудрості в живому!
Навіть після смерті
Ні дощу, ні бурелому
Слід людський не стерти.

Я тут.
Я серед вас.
Я зникнути не міг.
На мить спинився час
І, як раніш, побіг.
Заговорив струмок
І грім озвавсь між нив,
І син мій, як дзвінок,
Мій голос повторив.

Волошки в житі просто неба,
Дитячий подив: — Ой, волошки! —
Нічого більш мені не треба
В нових століттях.
Анітрошки!

Віддам усі набутки долі,
Продам чортам соснові дошки —
Хай тільки квітне в ріднім полі
В нових століттях:
— Ой, волошки!

Перш ніж піти
За вітрами,
Треба прийти
До тями.
Завали старі розгребти,
Спалити торішній хлам
І на чистому місці звести
Душі піднебесний храм.
Перш ніж піти,
Звідки нема вороття,
Треба прокласти мости
В неубутне життя,
Де твої оживуть солов'ї,
Де твої зашумлять гаї
І весною нащадки твої
Задзвенять, як прудкі ручаї,
Щоб дзвеніти у рідному слові
Під вічним небом любові.

Праправнук у світі химер
Заговорив зі мною
Мовою чужою —
І я вдруге помер.

Праправнук озвався знову
Із глибини небес.
Я упізнав рідну мову —
І воскрес.

Гніздо на дереві самотнє,
а гілка тихо поколисує.

Гніздо на дереві порожнє,
а гілка тихо поколисує.

Проходять люди —
не вертають.

Пташки за обрієм
зникають.

А гілка тихо поколисує.