Нерви мої переплелись
з паралелями і меридіанами,
я — все, що було вже колись,
я — все, що буде з землянами.
Спішу на дороги ранні,
любові
собі
не випрошую —
в серці, сумом століття поранені
квіти
для всіх
вирощую.
Бо я — хоч кажу не часто —
люблю свою землю
трепетно,
бо я — це народу частка
і частка твоя,
плането!
Нерви мої переплелись
з паралелями і меридіанами.

Дні лягають,
мов скошене жито,
дні не знають
без нас як жити.
Кожен день просто так не проходить —
він крізь серце чиєсь проходить,
він крізь думку іде, крізь душу —
піднімає когось чи придушує.
Кожен день — це змагання прекрасне
м'язів, мрії, розуму ясного.
День прожитий як має бути —
значить день цей — політ у майбутнє.
Свята, будні
давно забуті —
діти блудні
загублені.
Хай могили їх непомітні,
хай могили їх
позолочені,
вони — судді всесвітні,
вони — наші
найтяжчі
злочини.
Дурень, дурень —
хто вбив хвилину,
думай, думай —
бо ти людина!
Дні — як люди —
шикуються в стрій,
коли думка
спиняє час.
Там,
позаду, горять костри
з днів,
які
є частиною нас.

Чистої правди серце шукає.
А правда змішана з кров'ю.
А правда з вогнем. Водночас палає
І ненавистю, і любов'ю.
Правда страшна, на прокляттях настояна,
Правда німа на світанку повішених,
Правда зацькованих, загиблих достойно,
І жодної чистої,
всі — перемішані.
Серцю
робиться
неспокійно.
Серце ледь не стає з одчаю.
Коли дивиться — правда застільна
Над круглим столом витає.
Аж пашать її щоки рожеві —
Всіх жуючих бажання
вмістила,
Та душа її ледве жевріє,
Правди душа — істина.
Так затишно і так просторно
Біля тебе, правдо застільна,
Що серце, підпалене соромом,
Вибухає, як месницька міна.
Я не за правду багатолику,
Я проти безликої — за велику.

Перші ряди хоробрих.
Перемога жадана
скоро.
А таїться підступною коброю
ще недобитий ворог.
Близько!
Груди стискає,
серця удари — часті:
жити боєць бажає
дуже
за мить до щастя.
Дуже,
як спершу треба
пережити свинцеві смерчі —
о ні! То не доторк смерті,
просто гойднулось небо...
а темніє — бо хвилі туману
пригасили огонь-хуртовину...
Може, десь мав він кохану,
може, десь мав дружину.
Може, в біді і муці
вдома чекала мати.
Впав
рядовий революції —
марно його чекати.
Крові руді накрапи
брук, як рубіни, вкрили...
І рвучко розправив крила
гордий червоний прапор.
І люди зібрались на площі,
люди нового вже світу.
Світанку багряне полотнище
заіскрилося радістю світлою.
Хай очі чиїсь — в небокраї,
мов не бачили сходу ніколи,
і комусь тоді серце краяв
неба кривавий колір,
сонце росло над світом,
над віками росло і народами;
люди, дерева, квіти
початком були,
народженням.

Великі тягарі
піднімають
духом прекрасні.
Він не згорів —
Вічний вогонь не гасне!
Смерть переміг і знемогу,
Дорогу
знайшов,
хоч смеркло, —
Взяв на плечі
епоху —
і поніс у безсмертя.

— Хай будують... без мене.
Я тобі не коняка.
Все одно безіменним
Будеш конати.
Краще пиги коньяк.
— Он як!..
Обриваю розмови нитку,
Наступивши на фразу модну,
Так заїло, що ладен нитику
Дати в морду.
А в житті зі всіма на «ти»,
Все він знає, ніде не заблудить.
І згадав я: «Всі люди — брати»,
І подумав: «Не всі брати — люди».
...Врешті, цього й згадати бридко.
Час йому вже підписує вирок,
Але й досі нестерпно прикро,
Бо при спірці був інший, не виродок.
А мовчав, наче тому підтакував,
Позіхав, коли треба б — в атаку,
Помічав же усе, розтакйого,
А мовчав і стілець розкачував.
На вигляд — розумний і статний.
Такий може, ого, ким стати,
Та чому він нагадував статую
Й було в ньому щось від стандарту?...
А як поряд з тим
першим
поставити,
Проти кого слід швидше повстати?

Крок необачний — пастка,
Бо з кулями жарти — жертви...
Залишається впасти
й лежати? —
Жарко!
Здається, в повітрі тісно,
Повітря — з суцільного болю,
І раптом пісня
На полі бою...
І вже вогню шаленому
Не вклоняються горді,
І хай багатьом із них
кленами
З долин підніматися згодом,
Вони — згодні:
До себе нещадні —
В розмаї літ —
Здобувають нащадкам
Новий світ...
«Ну й що тут істотного? —
Знавець скаже, —
Традиційна історійка,
Чували, аякже!..»
І в одвіт
я проходжу ті метри,
Де
для мене
мусив хтось вмерти,
Мовчки йду крізь криваві жита,
Де кувалась ціна життя.
І коли я живу не так.
Піддаюсь на спокуси куці,
Пісня — клич з тих далеких атак
Будить в серці вогонь революції.
Моїх прикрощів чорні ворони
Тоді комашнею здаються —
Переді мною
ворог,
І я — не здаюся,
Забобонів печерні нетрі
Перекреслюю люто —
Я і ворог — одні на планеті,
І мені — рятувати людство.

Щастя секрет у тому,
Що вдома йому затісно.
Рано виходимо з дому,
Повертаємось пізно.
Нашій дорозі кінця
Нема і не буде —
Вона іде крізь серця,
Крізь безкінечні будні,
її розмивають зливи,
А часом їдкі насмішки, —
Та чим більше на світі
щасливих,
Тим наше щастя повніше.
Трапляється, дурачок,
Глянувши, зуби гилить.
А мені комсомольський значок
Вручили на братській могилі.
Ми — це не тільки Сьогодні,
Ми — це не тільки Завтра,
З нами в однім поході
Гвардія юних завзята, —
Ті, що у жовтні знаменнім
На землі новий день засвітили,
Ті, що червоне знамено
Кров'ю в бою освятили.
...Долаєм важкі підйоми,
Та наша дорога — з піснями.
Щоб легше було незнайомим,
Тим, що підуть за нами.

Вітаю кар'єру,
Зроблену в кар'єрі, —
Хай славен той буде віками,
Хто в храм перетворював камінь.

Гортаю блокнот свій,
списаний дрібно,
сторонній, не знаю,
чи збагнув би що-небудь.
«На хуторі Нивки
знов бути потрібно...»
А нижче про очі —
як у блискавках небо.
І помітки, малюнки
різної форми,
і чіткі розрахунки —
достатку формули.
Закарлючки поспішні
погляд затримують:
йшов полем пішки —
зустрівся з римою...
Сторонній подумає: несумісно!
І нотатки, цифри, вірші — претензія!
Та, певно, ніщо так
не поєднано тісно,
як у нас в комсомолі, проза й поезія.

На жаль, я його не вигадав,
На жаль, з ним зустрівся не вчора.
Сьогодні, як буде вигідно,
Він скаже на біле — чорне.
Зовнішньо — наскрізь сучасний,
У кожному вчинку — безгрішний.
Ах, який же він своєчасний,
Як розвінчувать сніг торішній.
Тисне кожному руку, як другу.
Палко вірить в усе,
що треба.
Але так, як він вірить у флюгер,
Не вірить, либонь, і в себе.

Кажуть люди по-різному,
Одні — що час — найдорожче,
А інші, рано чи пізно,
Час називають: гроші!
Боїться один, що не встигне —
Бажання сягають неба.
А другому неба не треба —
Жага на здобутім застигла.
Нехай зачароване коло
Тримає когось на поверхні,
Пірнаю
у вічний голод
Руху і звершень.

В. Еллану-Блакитному

Цвіркуни хай радіють запічні,
Що вітри їм чужі зустрічні,
Хай у лігвах своїх лежебоки
Кволо мріють про тихі роки,
Поки ми і Планета, поки
Буде жити: «Ні слова про спокій!»,
Я ніколи не визнаю втоми,
Тиха гавань не звабить ніколи.
Вічний бій, вічний марш в невідоме —
Виправдання немає кволим.
Навіть там, де холодний, шквальний
Вітер смерті ошпарить щоки,
Голос мій не буде благальним,
Голос мій не буде прощальним,
Буде рівним: «Ні слова про спокій!»

Кажуть, є люди великі,
Кажуть, є люди маленькі.
Я читав про великих мислителів —
Бачив великих мрійників.
Були полководці великі —
І великі є футболісти.
Знав я маленьку дівчинку
Велику своєю дитинністю.
Я стрічав на віку багато
Різноманітних людей.
Та ні разу не бачив маленьких,
А завжди тільки великих:
Великих трудяг,
Дармоїдів великих,
Великих сміливців,
Боягузів великих,
Людей великого розуму,
А скільки — великих дурнів!
І ви всі, кого не зустрів я, —
Великі...

Тобі ой погано —
за тобою погоня:
в куряві
шляхом битим
втікаєш ганебно
від днів занедбаних,
втікаєш від днів убитих.
І вранці-рано,
і пізньої ночі
тобі ой погано —
за тобою погоня:
над тобою регоче
бистрінь ураганна,
й мов дивиться в очі
око нагана,
а в спину
невпинно —
отруйними стрілами —
дні розстріляні,
тобою розстріляні,
колись призначені
для бунту і мужності,
а потім розтрачені
твоєю байдужістю...
Ні в куряві шляхом битим,
ні літаком, ні експресом
не втечеш ти від днів убитих,
як в сумлінні вони воскресли.

Не спи, мій товаришу, —
Сонце давно не спить.
Під блакитним наметом неба
Розгулює Серпень засмаглий —
Юнак прудконогий,
Він полями й садами спішить.
Щоб спішили ми всі
Й позичали у нього наснаги.
У відкрите вікно
Чути кроки його стодзвонні —
Гул машин, скрип возів
І коней первозданне іржання.
Кроки Серпня прості,
Ви ключі до складних симфоній,
И чи не тому верба
На скирту подібна зрання.
Не спи, мій товаришу, —
Літаки і лелеки не сплять,
Тільки сови дрімають
У своїх зашкарублих дучах. (1)
Та невже ж то цикади
Так сьогодні дзвенять,
Як дзвеніли рік тому,
Як дзвенітимуть і в Будучині?!
Ген хмарини у небі,
Не хмарини — вітрила дня —
На променях сонячних
Ледве-ледве гойдаються.
Ворухнулись вітрила —
Синя даль може день віднять
У тебе, товаришу,—
Скоріш прокидайся!

1 Дуча (діал.) — діра, дупло.

Двадцять вісім — і будь здоров!
За Статутом
роз'єднують нас.
Та нестиму, як першу любов,
на серці тебе
повсякчас.
Ні, квиток комсомольський мій,
Ми з тобою не зважим на строки, —
Разом стрінем відкритий бій,
Разом стрінем підступні кроки.
А відчую себе байдужим
Або схильним дружити з журбою,
Я торкнуся тебе, мій друже,
Ледь помітно торкнусь рукою.
Нагадаєш, хто я і звідки,
Чом червоний у прапора колір, —
Днів великих маленьким свідком
Я не стану нізащо,
ніколи, —
Поведеш воювати з підлотою,
Воювати за велич ідей,
Воювати з дешевою модою
За красу, що з майбутнім гряде.
Не даси ні спіткнутись, ні впасти,
Буть поможеш
в усьому
поетом,
О мій революційний паспорт —
Квиток з дорогим силуетом!

Чого більше в тобі — печалі
Чи суворої мудрості руху,
Старий дерев'яний причале,
Од вітру і часу протрухлий?
Не примха моя, не омана —
Між твоїх зашкалубин і тріщин
Я читаю, що води лимана
За тебе старіші лиш трішки.
Не дні, так роки твої злічені,
Ти вже не з дощок — з тривоги,
Причал — мов крило скалічене,
Причал — мов обрубок дороги.
Одвіт невимовній тузі,
Переможності тліну оманній —
Хлопчики голопузі
Ловлять рибу в лимані.
Голісінькі-голі, замурзані,
Від мене за кілька кроків,
А, як їх попередники,— мудрі,
Як рибалки за тисячу років.
Одвіт невимовній тузі,
Спробі від часу тікати —
На синьому виднокрузі
Гукає мене катер.
Чого більше в тобі — печалі
Чи суворої мудрості руху,
Я не знаю, старий причале,
Од вітру і часу протрухлий,
Та знаю: хоч зараз відчалюю
і киваю тобі головою,
Ні з хлопчиками, ні з чайкою
Не прощаюсь — беру з собою.
Беру у свої тривоги
й тебе, причале, навічно,
Бо ти — не обрубок дороги,
Бо ти —не крило скалічене.
Не перший я, не останній —
Ти знав таких сотні тисяч.
В дорогах, трудом осіянних,
І їм, і тобі — зберегтися.
Тебе продовжити зможу я,
Перейнявши твою вдачу, —
Я бачу своє продовження,
За тисячу років бачу.

Маленьке дівчатко
стояло на березі моря.
Променів теплі долоні
в золотому волоссі пірнали.
Маленьке дівчатко
з такими диво-очима,
що глянеш у них —
і море
здається маленьким.
Стояло без руху,
хоч кожною часткою дихало,
стояло без звуку,
хоч струною було на вітрі.
Маленьке дівчатко,
як сонячний зайчик,
легко
від берега проти хвилі
зробило звичайний рух,
торкнулось — вода холодна,
бо чого б тоді ногу приймати
і від крапель її витрушувати
так,
начебто від піску.
Та люди уже помітили,
і маленьке дівчатко помітило,
що думають, ніби злякалося,
що шкодує воно за теплом,
і ось уже хвиля розрізана —
море йому по коліна,
ї ось уже хвиля на шиї
блакитною шаллю гойднулась, —
маленьке дівчатко крикнуло,
о ні, воно заспівало:
«Море! ти потеплішало,
Невже я зігріла тебе?!»

В 1600 році інквізитори спалили на вогнищі
Джордано Бруно за наукове пояснення
будови всесвіту і життя на землі.
В 1927 році в США на електричному стільці
були спалені робітники-революціонери
Сакко і Ванцетті, незважаючи на те, що
невинність їх була повністю доведена.
(Загальновідомі факти)

Її побачили голою
Й засичали: «Не маєш права!»
Й охрестили в ту ж мить Крамолою,
Хоч звалась вона Правда.
З лицем богині, прекрасна
В натовп вона зиркнула.
І в очах спалахнула ясно
Радість презирства,
Її охрестили Крамолою,
Посміхнувшись погано,
Й почалася за Правдою голою
Крізь віки і краї погоня.
Вслід — заклик, відвертий безмежно:
«Почекай, схаменися, Крамоло,
Одягни продажну одежу
Чи признайся, що ти
не гола».
Нікчемність, підлота і тупість
Скандують цей заклик вічно,
І тільки глухий тупіт
Луною іде зловіщою, —
Погоня!..

«...И еще более ощутима стала ненужность
Кусикова с гитарой, Дункан с ее пляской...
ненужность всего, что окружало своеобразно
талантливого и законченно русского поэта».
(М. Горький, «Сергей Есенин»)

Забрів я в нетрі непролазні
З інтриг нікчемних і обманів,
Навколо мене — платні блазні,—
Як у дешевім балагані.
Один дудить, а другий скаче,
А той — кричить, як назаріз.
Облич за масками не бачу,
Та й очі в мене— повні сліз.
Взялись за руки. В хороводі
Кружать з безглуздими піснями,
І в кожного на штучній морді:
«Ти — наш, ти — наш, навічно — з нами».
Невже я виходу не мав би,
Коли б сказав їм:
«Протестую»?
Мене вітають гучно
мавпи,
Я їх вітаю й сам мавпую.
Оточення! Мене морозить
Від думки, що вростаю в тебе.
Заклекотіть,
весняні грози,
Мені
проснутись
конче треба.

Хто сказав, що нема вже літа,
Що жовтіють вже трави в полі,
Коли в школі повсюди квіти,
Коли радісний сміх у школі!
Хто сказав,
що сьогодні осінь
Завітала в усі оселі,
Коли діти —
дзвінкоголосі,
Коли діти —
такі веселі!
Старшокласники і малеча
На подвір'ї та в коридорі
Розмовляють, немов щебечуть.
Як пташки, що вернули з-за моря...
Може, й правда, що десь далеко
Журний клич у безмежжя лине —
В сірій мряці летять лелеки
Далі й далі від Батьківщини;
Може, й правда, що листя клена
Незабаром помре-зів'яне —
І настане пора студена,
І окутають обрій тумани...
Та сьогодні у небі чистім
Горде сонце горить-палає,
І в дитячих очах іскристих
Я початок весни читаю.

Заговорили німі тротуари
Золотою мовою листя.
Кучеряві вчора бульвари
Сьогодні немовби лисі.
Кожне дерево тут— сирітка,
Хоч ген скільки рідні довкола.
Як почало небо сіріти.
То самітність посіяв цей колір.
Я стою під осінньою липою,
Такою ж сумною, як вечір.
Подих вітру — і дерево схлипує
Подих вітру — і сльози на плечі
На руки мої, на голову.
Золоті сльози падають.
Зустріне красуня голою
Ніч листопадову.
Я знаю: за літом — осінь...
Я знаю: листя не сльози...
Та мене у цей вечір морозить,
Бо дерева — простоволосі.

(Лист в Одесу)

Смутку вінок терновий
впивається в голову.
А над Тернополем
небо голе.
І нема ні хмарини,
і зірок нема,
і душа, як ринва,
глухоніма.
Чекаю листа від тебе,
як чекає світанку хворий.
Напиши про південне небо,
коли захід вмирає над морем.
Хай твій голос пройде крізь літа
і місто розбудить сонне,
щоб, вночі прочитавши листа,
я на небі побачив сонце.

1
Пам 'ять. Час її заколише,
Спогади стануть снами?..
Ні, не кане у безвість колишнє.
Воно залишається з нами.
«Час — лікар...» Слова це невдалі,
Не думки — їх красиві блиски.
І чим я від тебе далі,
Тим я до тебе ближчий.
Звичайно, життя — то зміни
(зміни, але не зради),
Іду його полем мінним,
Добираюсь до істин не зразу,
Йду мовчки. Без крику падаю.
І завжди знаходжу сили,
Щоб не бути в падінні падаллю,
Щоб рвонутись лицем до сині.
Та слухай, кохана, слухай,
Чи потрібно вчорашніх слів?—
То ж лише в телеграфних слупах (1)
Незмінно однаковий спів.

1 Телеграфні слупи (діал.) — телеграфні стовпи.

2
Коли в душу неждано-негадано
Потрапляють мікроби сумніву,
Я найкраще між нами згадую —
Відгороджуюсь ним від суму.
І ми знову на березі моря,
Слухаєм музику вічності.
І пірнаєм, як привиди в морок,
Одне одному в вічі,
І милуємось: яхта відчалює
І сріблиться потім на обрії,
Що й не знаєш — то паруса обрис
Чи то чайка в квилінні печальнім.
Так, в красиве безмежно вірю я
І в житті щось красиве звершу.
Бо всі вчинки тобою міряю,
Бо дивлюсь твоїм поглядом першим.
Ти зі мною чи ти промайнула?
Ти була вже чи маєш бути?..
Я не міг би прожить без минулого.
Хоч не мислю життя без майбутнього.

Все пройде, промине,
відцвітуть і жоржини,
й десь неждано мене
нова доля зустріне.
Я не знаю яка,
сподіваюсь — примхлива,
хочу я, щоб дзвінка,
як напровесні злива.
Хай довкола вітри
будуть дути осінні
й одяг саду згорить
в золотім голосінні,
я зітру нанівець
смутку сірі печаті
й не скажу я: «кінець»,
а скажу: «лиш початок!»

1
Ну й гора! Не візьмеш на «ура»,
Не візьмеш її словом красним,
Цей горбочок призначено брать
Тільки горбом власним.
Здається, ідеш до бога,
Здається, все ближче небо,
Та чим ближче до бога, ноги
Чорт віднімає у тебе.
Шкарубкими своїми руками,
Чим вище, тим цупкіше,
Притримує кожен камінь
Й немов промовляє: «Постій же!»
І ти щось на диво не гордий —
Скоряєшся лагідно, тихо:
Радий кожній нагоді,
Аби розігнутись, подихать.

2
Вмить забуто, що м'язи горять,
Що прилипла сорочка до спини, —
Підім'ята під тебе гора,
Ти зробив
п'єдестал
з вершини!
Ти вже дивишся з висоти,
Дивишся так поважно,
Ніби всі під тобою світи,
Ніби й справді досяг недосяжного.
Ти вже богом природи — Паном
Ладен себе наректи,
Та окутану сизим туманом
Гору вищу побачив ти.
Далі другу, третю, четверту!..
Називатися Паном рано —
Простяглася на кілометри
Могутня гірська панорама.

3
За грядою нова гряда
В скам'янілому морі гряде,
Кличе горда розбурхана даль —
В грудях серце гуде!
В даль дивлюся. Нехай напоїть
Спрагою штурму душу.
Щоб сягнуть висоти нової,
Все спочатку почати мушу.
Не мудрую. Палицю в руку —
Й знову плаєм, що круто в'ється.
Хай гармонія вічного руху
З ударами пульсу зіллється.
Не мудрую. І геть права
Спочивать коло кожної брили,
Мудрість вища — вершина нова,
Перемога — найбільш дає сили.

У цієї смерічки
стрункі сестрички,
ще й, здається, ростуть кокетками:
як погляну на них, заворожений,
прикидаються хутко ракетами
й ніби небу погрожують.
А цю ще зернятком біда спіткала —
Росте смерічка з-під каменя.
До землі нахилилася низько,
рученята зелені простерла —
немов польова берізка,
для неба народжене дерево!
Над смерічкою камінь грізний
навис, як сокира древня,
готовий ось-ось зрізати
маленьке зелене диво.
Намарне — смерічка сильніша,
намарне — смерічка права.
Хай камінь страшний і більший,
він — мертвий, вона — жива.

Луснув гори хребет,
як суха гілка.
На прощання обняти тебе
не встиг я — у роті згіркло.
Змішані з грунтом, камінням,
шматуючи даль чорним ревом,
в небо летять вверх корінням
карпатського лісу дерева.
Спотворив обличчя неба
жовто-гарячий жах,
і луною пішло: «Не тре-е-ба!»
по сусідніх світах.

Що ті скелі, підйоми круті,
Коли манить за хмари тебе!
Все — позаду.
Лежу на хребті
І хребтом
відчуваю
Чорногірський хребет.
Десь далеко внизу
чемодан мій з доробком,
Звідси глянь —
і пусте місце,
Та й будинки —
немов сірникові коробки
у моєму великому місті.
Десь далеко внизу,
хоч і голі, та важні,
Курортної
гідності повні,
Мов піщинки, лежать на одеському пляжі
Колеги мої шановні.
Десь далеко внизу...
Та мій зір не на тім,
Я в небо дивлюсь голубе.
Я піднявсь ради вищого.
І лежу на хребті,
І хребтом
відчуваю
Чорногірський хребет.

Впала півневі в очко
Курочка зозуляста,
І ось бути квочкою
Час настав.
Покинула свій куток —
В клуню подибала,
І врочисто сказала «квок»
Замість «ко-ко» набридлого.
Від щастя вона затерпла,
Коли на сіні в гніздечку
Черевом своїм теплим
Відчула круглі яєчка.
Тривало лиш хвильку щастя
Прибігла хазяйка весела:
— Матері твоїй трясця,
В курнику — перенаселення!..
Зв'язала щасливу квочку,
Дала їй під воло ногою
І кинула в бочку
З водою гнилою.
Та квочка з бочки вилазила
І бігла до клуні, хоч квола.
І знову її зв 'язували,
і знову давали під воло.
Заздрила квочка воронам,
Сорокам заздрила квочка,
Але — нехай бог бороне —
Переживала це мовчки.
Мовчала — собі не належала,
Боялась — з подвір'я ні кроку.
Бо від жмені крупи залежала
Вона уже тисячі років.

У мене ниньки вирвали язик,
Солона спрага губи попелить, —
Все, що було, усе, до чого звик,
За ворітьми лишилось і мовчить.
Прекрасне горе враз мене спіткало —
Я онімів,
я лиш дивлюсь і слухаю,
Бо я статист в казковому спектаклі,
І серце в мене глухо бухає.
В барвистім гамі дорго не стоїться —
До гончарів проштовхуюсь вусатих,
Й здається, що розштовхую століття,
Аби з безсмертям предків привітати.
В киптариках вишиваних і стрічках —
Рука в руці — у бік весільних вбрань
Пройшли повз мене Йванко і Марічка,
І в них я визнав їх без коливань.
Сопілки звук — чи збоку, чи вгорі —
Я коло дзбанків зупинивсь розписаних:
Дзвінка сопілка й гама кольорів
Злились — і стали чарівною піснею.
Шкатулки, глеки, кахлі, топірці.
Я глек беру — немов боюсь пролити.
Написано у вуйка на лиці:
«Богам таких горшків не обсмалити...»
До хору прислухаюсь стоголосого,
Ловлю окремі викрики в рядах,
І думаю, що на базарі в Косові
Тих більше, хто прийшов, аби продать
А може, и не продати. Звідусюди
Прийшли майстри,
з долин і верховин,
Щоб разом з ними осягнули люди
Красу,
яку
не осягнеш один.
Дарують радість! Довго не стоїться,
Ген різьбярі — і треба поспішати,
Й здається, що розштовхую століття,
Аби з безсмертям предків привітати.

В осіннім небі розіп'ятий птах.
Самітній птах над простором заснулим.
О, то не птах, то на семи вітрах
Мій сум піднявся над моїм минулим.
Там, в далині, в бездонній глибині.
Куди ні долетіть, ні докричати,
Горять незгасно голубі вогні —
Сумні стоять і дивляться дівчата.
— Це я, Ассоль! — до мене промовляє
І руки простягає найясніша,
Слова — луною над правічним гаєм,
Літа летять — луна все голосніша.
— Це я, Ассоль! Не вірю, що скорила
Стихія чорнокрила, навіжена
Твої червоні молоді вітрила,
Що стрітися не доведеться вже нам...
— Це я, Ассоль...— і треба так мені
Їй відповісти, слово хоч сказати,
Але вона — в безкраїй далині,
Куди ні долетіть, ні докричати.

Ви не вірте мені,
понурому,
У папери зануреному,
Ви, не вірте собі, уздрівши,
Що сиджу
за столом
зосереджений.
Слава богу, я не здурів ще,
Але вас попереджую:
Я — це не я, їй-богу,
За столом — моя тінь убога...
За туманами, за оманами,
Зцілений сльозами маминими,
Я сиджу
над гірською річкою
З голубою, як річка, Марічкою.
Я гуляю допізна Карпатами,
Я лягаю в плаї шовкові,
Я цілую Марічку кирпату
Ніжно в очі ясні, волошкові.
За туманами, за оманами,
Зігрітий словами маминими,
Я в хурделицю злу, голосисту
Йду до лісу, юний, розхристаний,
Йду у і тихо собі насвистую
Та сніжинками граюсь іскристими.
В мене моцні гуцульські в'язи —
Не боюсь я великої в'язки,
Пів'ялиці я не боюся
На плечі взяти,
Бо не звикла моя бабуся
На печі замерзати.
Плотогон, вітрогон, музика,
Людям тільки доброго зичу
І не знаю, що стану
понурим,
У папери зануреним,
І, сумний, сам себе з майбутнього
Назову тінню предка забутого.

Коли втома й гора стрімка
Проти мене творили спілку,
Чув тоді я дзвінку сопілку
Гірського струмка.
На звуки спішив добровісні,
Де серед скель, по колодах
Несла рятівна прохолода
Силу і пісню.
Я на коліна падав,
Я торкатись не смів руками,
А ловив на льоту губами
Пісню дзвінку водоспада...
Потоків гірських голубі обійми
На душі б відчувати всюди,
Як чорна безвихідь пекти мене буде,
Як мій шлях оголосить бій мені.

— В мені — твій простір,
Твій рух і спів.
Та як непросто
Шукати слів
У ці невтримні,
Титанні дні,
Боюсь, що рими
Мої —
дрібні.
— Шукай же пісню,
Куди б не йшов,
Щоб добровісно
Нести любов
Таку —
як небо
В травневу синь.
— Увесь — для тебе,
На все — твій син.
Прийми звичайні
Слова мої.
— А в їх звучанні
Є дні-бої?
— Дай серце строге,
Як правди річ.
— Спіши в дорогу —
Вітрам навстріч.

Благословенна мить,
яка
Приходить, наче озаріння, —
Людина у своїх руках
Враз відкриває дивне вміння.
Стає слухняним
неслухняний
Фуганок, пензель, а чи циркуль,
І сповнить серце чимсь нестямним,
І хоч скачи, як блазень в цирку.
Від радості тобі аж душно —
Чи є подібного дивніше? —
Бо кажеш ти, про піт забувши:
Я ж міг зробити так раніше...
Ще мить — і сумнів: міг чи ні?
І постає шеренга друж на
Ночей посліплих, чорних днів —
Дорога до мети натужна.

Приснилось мені, що я плакав:
Сльози — як фокуси лінз.
О ні, я не плакав, а плавав
У морі пекучих сліз.
Десь поряд кружляла жар-птиця,
А я дотягнутись не міг.
А в морі тремтіла зірниця,
Над морем — дзвінкий сміх...
Вранці, коли задивилось
Сонце в моє вікно,
Сумно мені зробилось,
Що я вже не плакав давно.

На забутих пристанях
Каравани днів.
Віти обезлистені
У моїм вікні.
Небо запорошене
Зграями хмарок.
Туга незапрошена
В хаосі думок...
Тільки ж проливається
Синь через хмарки!
Тільки ж проривається
Серце у рядки!

Я здибав недавно Прокруста.
Велетень рожевощокий
Стис мені руку до хрусту,
Так по-дружньому стис, що ти!
— Римуєш, кажуть, чи як там? —
Спитав і всміхнувся, як брат.
А далі з прокрустівським тактом
Дав мені кілька порад.
— Навідайся! — мовить гостинно, —
Щиро чекаю тебе...
І тут я відчув, як стине
Навіть не кров, а хребет.
Я адресу спитав для годиться,
А він — ну розцвів на очах!
— У мене тепер гостиниця,
Одне ліжко — не той розмах...
А живу я на річці Кефіс 1, —

1 Кефіс — річка біля якої, як розповідає
старогрецький міф, Тесей убив Прокруста.

І додав, подолавши злість:
— Хто доріс, а хто не доріс
Збагнуть мого замка зміст...
Я, здається, збагнув усе,
І не страх мене душить, а сміх:
Як же міг стільки вірити в міф,
Що Прокруста убив Тесей.

Писати просто так —
годі!
Потрібна простота
горда.
Потрібна така —
щоб ахнули:
чи моя рука,
чи птахова?!..
Від найскладнішого
сальто-мортале
не заяснішають
захмарені далі,
коли людям не скажеш ти —
не багато, не мало —
на рівні високої простоти,
з якою вперше вимовив: "Мамо".
Писати просто так —
ніскільки!
Я — за складність, з якою простак
до губ припасовує денце сопілки.

Поетам — ліси і озера,
В самітності — музи цвітуть.
Розгублених істин зерна
Поети в містах не знайдуть.
Хай скажуть: слова позера,
Красива, мовляв, каламуть,
Ай-яй, коли атомна ера
Напинає вітрила в майбуть...
Я знаю: є час, є суспільство,
Є борги... Та я вперто повторюю:
Параграф музу спотворює.
Творчість —священнодійство.
У поетів з людьми — одна путь,
Та в самітності — музи цвітуть.

1
Волохаті тіні вухаті
Коло хати і в хаті
Чатують недремно, чаклують —
В закам арках ночують.
Я чеканю себе на чеканні,
Я черпаю в чеканні співи,
Та не знаю: канни чи каїни
На рані смеркання поспіли?
А приречені речення з гонором,
Як горном, ідуть горлом, —
За грати рядків умирати
Поспішають дегенерати.

2
Ми пишемо всі про одне,
Вірячи в слів магічність, —
Про радісне і сумне,
Про тимчасовість і вічність.
Про життя, переповнене вщерть
Добром і надіями спраглими,
Пишемо і про смерть,
Бо весни безкінечної прагнемо.
Ми пишемо всі про одне,
І здаємось собі крилатими,
І невдача того не мине,
Хто так, як і всі, писатиме.

Вона не вміє воду в ступі
Товкти і гратися в приреченість.
Очей ніколи не потупить,
Бо перед нею — безкінечність.
По гострих лезах заперечень —
На рані рана — вранці-рано
Йде муза, вічно поперечна
Псалмам, коранам і тиранам.