11 квітня 1943 року фашистами було дотла спалене село Раска Бородянського району на Київщині, а 600 його жителів, переважно дітей і старих, — фізично знищені.

У квітні
дерева і квіти,
осяяні сонячним німбом,
самі
випромінюють світло,
народившись удруге ніби.
У квітні
крислатіють віти,
новими напоєні соками,
і в сонці скупаний
вітер
вигойдує лагідно віти
під небесами високими.
У квітні
дзвенить повітря
любов'ю,
надією,
вірою,
і не можна
у щастя не вірити,
як лелеки вертають з вирію.

У квітні
всі люди привітні,
якщо вони люди, звісно,
і все,
що є доброго в світі,
здається,
не важко зустріти,
як не завтра,
то рано чи пізно.
У квітні
витупують діти
лункими стежками,
лугами,
і ловлять проміння діти
радісними руками,
як ловлять проміння квіти
вранішніми
пелюстками.
У квітні
земля й повітря
дихають завше любов'ю,
і важко у квітні
повірити
в сонце,
залите кров'ю.

Фронт хтозна-де —
як грім удалині.
А тут земля гуде.
А тут земля в огні.
Який до біса тил, —
жахається фашист, —
коли постійно ти
як на осиці — лист.
Чи зблизька, чи здаля,
а смерть заціпить рот.
Загарбана земля —
нескорений народ.
Який до біса тил?
Що ніч нова несе,
коли і кущ , і тин —
стріляє тут усе?!.
...За тінню тане тінь
зі страхом пополам.
Стоїть край лісу кінь,
але не сам, не сам!
Незрушно кінь стоїть,
у нього вершник вріс.
З яких вони століть —
та в партизанський ліс?
За тінню —
знову тінь...
І от сигнал дано!
Копитом вдарив кінь,
заграло стремено.
І вітру навздогін —
погоня із погонь!
І вже відкрив загін
по ворогу вогонь.
І падає в туман,
і корчиться в імлі
новітній бусурман
на здибленій землі.
Загін свинцем пропах,
по ворогу — свинець.
Але одну з папах
залив густий багрець.
Як вихор, зник загін
у лісу безгомінь.
А вслід — як болю тінь,
загону навздогін
іржав самотній кінь.
...Чи день минув, чи два,
а жінка в поле йшла,
ще вчора не вдова,
застигла край села.
Ще вчора молода...
Чола торкнулась тінь —
іде навстріч біда,
а не знайомий кінь.
Немов із-під землі...
Іде навстріч мана...
Бо мужа у сідлі
не впізнає жона.
«Поліг твій Мечислав, —
почула, як у сні, —
мене загін послав
коня віддать жоні.
У тебе всі права —
орати вже пора!..»
І молода вдова
за мить — як світ, стара:
«Зорана чорна рілля,
чорна рілля зорана...
Кулі — замість насіння,
замість насіння — кулі...»
І обняла вона,
як милого, коня.
«Ще буде борозна —
діждуся того дня!»
Сяйнули зорі сліз
у гриві золотій.
«Вертайтеся у ліс,
бо завтра — знову бій!»
Зелена безгомінь...
О, їм не все одно!
Копитом вдарив кінь,
заграло стремено.

Мешканці села
Кароліна і Броніслав Ковальські
одружилися
незадовго до страти.

— Я бачу продовження наше,
що зростає
од віку до віку.
Неба зоряна чаша
до наших нахилена вікон.
— Говориш, коханий, як мариш.
Пестиш,
а серцю тривожно.
Любитися біля погарищ —
чи маємо право? Чи можна?
— Не знаю. Звідкіль мені знати?
Єдине сказати можу я:
тебе в таку ніч кохати —
вірити в наше продовження.
...О ноче,
квітнева ноче,
сповнена чарів
і ласки!
Невже ти не відаєш,
ноче,
що готує світанок
для Раски?
Невже ти не скажеш,
ноче,
хоч тим,
хто побрався учора,
хай зночі втечуть
світ за очі,
бо днина їх
буде чорна?!
О ноче,
жорстока плахо!
Дітей півсела —
не менше.
Скажи,
хай візьмуть їх птахи
в ліси
до своїх помешкань.
Не чуєш,
проклята ноче,
сповнена чарів
і ласки.
А світанок
не промені в очі —
багнети
несе до Раски.

Каральному загонові,
який під покровом ночі
вступив потайсвіту до Раски,
було наказано
не будити жителів села
до шести годин ранку.

Яка зворушлива точність —
не будити село до шести!
До крові людської охочі,
по дворах
причаїлись
кати.
При місячнім світлі
каски —
як панцири
черепах.
Поспішали фашисти
до Раски —
і зміїлося зло в черепах.
Поспішали,
а зараз — досить!
Відпочити пора.
За плечима —
Лідіце досвід.
За плечима —
Хатині досвід.
Їх чекає р о б о т и гора.
— Не будити село
до шести! —
наказав
ортскомендант.
І тому,
щоб спочили кати.
І тому,
що він був педант...
Але ж бо —
холодна
точність!
Ортскомендант чекає,
хоч нетерпіння
точить,
хоч бунтує
у ньому
Каїн, —
ортскомендант чекає!
В засідці
хижо стоїть —
ген спалена
ним же
вулиця.
Як скелети
примарних страхіть,
погарища
в сутіні щуляться.
«Не помогло, однак, —
не призналися,
де партизани.
Пофантазуєм ... так, так...
Фантастичний
світанок
настане!..»
Коли садист
не спішить,
значить —
погані жарти.
Обраній жертві —
не жить,
а тут
все село —
жертва.
Яка
зворушлива
точність!
Вийшов дядько у двір
до шести.
А йому
заглядають в очі,
посміхаються мило
кати.
Вийшов хлопчик
з сусідньої хати
також
до шести
у двір.
І грайливо
рукою ката
йому —
кепочку набакир.
Ось він,
найвищий хист!
Легендарна
арійська точність!
Свою жертву
голубить
садист,
перш ніж
крові людської
вточить.

— Навіщо знов
про кров
і про війну?
Про це писали,
стільки раз писали!
Навіщо про історію сумну?
Усі ж пережили
біду страшну.
Та ми
здолали
варварські навали,
і Перемогу
ми відсвяткували!..—
Проголосив мені
один мастак
давать оцінки всьому
без вагання.
Я промовчав.
А що?..
Воно-то так!..
Цілком можливе, зрештою,
питання...
І ось я думаю:
навіщо про війну?
навіщо
про історію сумну?..

Громи війни
давно відгуркотіли.
Дощі весняні
змили теплу кров.
Пом'яте танками
землі безсмертне тіло
позолотіло
у бинтах дібров.
Людська любов
загоїла всі рани
у селах спалених,
в розтерзаних
полях.
Як рук продовження,
др хмар
сягнули крани,
і зорі вікон
ожили в містах.
Славетні переможці
ніби знову
себе відчули
на передовій.
І весь народ
пішов
на відбудову
і в ній
завершив
переможний бій.
Людська
любов
загоїла всі рани
у селах спалених,
в розтерзаних
полях,
але ніхто
тих ліків
не дістане,
що гоять
вічні рани
на серцях!
Нема таких.
Напевно, і не треба,
щоб не забути
у щасливі дні:
мільйони нас
прийшли під чисте небо,
мільйони —
залишились на війні.
Вони воюють мужньо
і понині,
сини землі
не кинуть рідних піль.
А ми —
не у свинцевій хуртовині,
навколо нас —
вишнева заметіль.
Нам щастя випало.
І доля в нас завидна!
Вона — як чаша,
повна сонця вщерть.
Але в наш дім,
з якого всесвіт видно,
мільйоннооко
заглядала
смерть.
І поки пам'ять
входить в кожне слово,
пронизує думки,
серцебиття,
полеглих слава —
це і наша слава,
вона живе
і рухає життя.
Герої всі,
хто по останній подих
ненавидів
і бив фашистську гидь.
Коли ж ми кажем:
всенародний подвиг,
то добре знаєм,
що за цим стоїть.
Але і ті герої
неодмінно,
хто смерть
край хати мирної зустрів,
бо не схотів
упасти на коліна
і ласки попросить
у ворогів.

Дід майстром був.
Знавцем своєї справи.
Сокира, пилка у руках —
вогонь!
Ліс доокружний
за майстерню правив
і думи виколисував його.
Він добре знав,
чого живе на світі.
В дерев учився
на вітрах стоять.
Йому могли позаздрить
власні діти:
таку б живучість
всім —
за сімдесят!
Дітей любив.
І думалось,
що мало,
що недоснив
своїх солодких снів.
Дівчатка квітли,
як в осонні мальви.
І ліс шумів
у голосах синів.
Сини і доньки!
Десятеро в діда.
І внуки є —
полічать їх колись!
Він добре знав,
що не мине безслідно :
любов і праця
з вічністю сплелись.
І, ніби грім
серед ясної днини, —
війна!
Війна!..
З туману сивини
сказав синам:
— За волю Батьківщини,
за мене,
не вояку, —
йдіть, сини!—
Двигтить земля.
Стискає дід сокиру.
Хрестаті танки
прогули на схід.
Та вірить дід.
Не може втратить віру.
Він трьох синів
відправив у похід.
Аж трьох синів,
щоб рятували світ.
...Квітневі зорі
заглядають в хату —
хай дні
насняться уночі
ясні!
Дід посміхається
у сутінь волохату —
до нього молодість
вернулася у сні.
Немов видіння,
дивовижне майво:
явився вершник —
і подаленів.
Зосталися дівчатка,
наче мальви.
Остався ліс
у голосах синів.
Глухий удар.
Іще нові удари.
Упали двері
в передсвітну млу.
Що за мара?
Невже зі сну він марить
Він чує крики.
Чує лайку злу.
Дочка Марія
плаче.
Плачуть внуки.
Фашист
на діда кинувся,
як звір.
Не встиг отямитись —
взяли його за руки
і прямо з ліжка
вивели у двір.
Ще мить —
і хата полум'ям сповита.
Ще мить —
і Раска вся
як смолоскип.
Почув наказ:
— Усім іти на цвинтар! —
Не ворухнувсь.
Мов до землі прилип.
— Рушай, старий! —
Прикладом автомата
наказ по ребрах
тупо прогудів.
— Я буду тут
своїх синів чекати...
У рідній хаті
я чекатиму синів! —
У діда полум'я
відбилось на обличчі.
А вид катюги
раптом споночів.
І опустився автомат
незвично,
коли сяйнули очі —
як мечі.
Катам заціпило.
А дід
ступав
спокійно.
Пере-
ступив
палаючий поріг.
Останній крок —
і в небо
вогневійне —
вогненний крик:
«Я — переміг!»

Горять дерева.
Жахом оповита
оселя кожна —
полум'я і дим.
Подібно пострілам:
— Усім іти на цвинтар! —
Один наказ,
по всіх дворах один.
Людей — наліво!
В правий бік —
худобу!
І гвалт.
I рев.
І, як наруга, — сміх.
Та люди йшли,
не втративши подобу,
хоч дим душив
й душили сльози їх.
Сміявсь фашист,
на вигадку багатий.
І поліцай —
«хи-хи!» —
щоб догодить.
Ще б пак!
Бабуся
із підпаленої хати,
як факел,
вибігла в останню мить.
Без шапки дід,
а онуча без блузи.
Простоволоса мати
на виду
в села!
Ледь їжу дітям
прихопила в вузлик.
Ледь трьох малят
абияк одягла!..
Людей — наліво.
В правий бік —
худобу...
Людей
стоптать хотіли,
як сміття.
Та люди йшли,
не втративши подобу.
Йшли в небуття,
а вірили в життя.

Дружина партизана
Марія Юхимович народила
дитину в палаючій хаті

Свинцева синь.
Свинцевий град.
І зерна жита —
в землю !
За батьком —
син.
За братом —
брат.
Усі
лягають
ряд у ряд
у невмирущу землю.

Смертями змучена земля
волає у блакить:
— Мене з'їдає
гниль і тля,
я хочу народить!..
— Маріє,
доленько моя!
Прости мене,
прости.
Та мушу
на посту стоять —
тривожні
в нас пости!
— Нічого, любий.
Ліс шумить.
Кругом —
густа пітьма.
Там хатка
край села стоїть,
піду в село
сама.
Та десь тут ходить
поліцай.
Та й тіні тут
не сплять.
Ти з болю
губи покусай.
Але не смій
кричать!
Не смій!
Сильніший болю — страх.
За страх — любов сильніш.
І в горлі жінки
крик застряг,
неначе в серці —
ніж.
Коли —
воно кричить,
дитя!
Аж тіні — сторчголов.
Без права голосу
в життя
прийшла твоя любов...
Все тіло ломить.
А маля
в ганчір'ї біля ніг.
Та що за лемент?
Звідкіля
й куди це хтось побіг?
А в хаті
диму теплий дух,
заграва —
на стіні.
Невже горить?
Вогонь навкруг,
вона з дитям —
в огні!
Не знає ще —
дочка чи син.
Чи зможе встать —
не зна.
І де взялось
у неї сил?!
Вона — коло вікна!
Вона пірнула
в дим густий.
І полем, полем —
в ліс.
В ганчір'ї
згорточок живий
до неї мов приріс.
Село горіло,
наче хмиз.
Вогонь під серцем
пік.
Вона хитнулась
між беріз —
торкнулась ніч
повік.
«Ой ходила журавочка
на пожар
та попекла білі ніжки,
стало мені жаль...
Ой ходила журавочка
слухать казку
та потрапила у пекло —
в нашу Раску.
Ой журавонько-жаринко,
ти пробач мені,
що знайшла тебе, дитинко,
у вогні...
Ой ну люлі, люлі...
Ти пробач мені,
що попекла білі ніжки
у вогні...»
Пашіла вся
і марила вона
в білоколоннім замку,
між беріз,
а щоб любов її
не відняла війна,
до неї згорточок живий
немов приріс.
За дві доби
знайшли їх партизани,
живих знайшли —
і матір,
і дитя,
Немов життя народу полум'яне,
вогнем гартоване
життя.

...Священні губи,
що губам
відкрились, як бутон,
коли горіли,
мов трава,
залізо та бетон.
Крізь кров,
і попіл,
і вогонь —
супроти всіх оков! —
розкуті пелюстки долонь
сплітаються в любов.
І в цьому подвиг,
в цьому суть —
любов серед смертей!
Несмертні зерна проростуть
в життя,
в нових людей!

Коли надходять
хмари грозові,
луг золотий
стає раптово чорним.
І затихають
коники в траві,
і коні вогняні
іржуть за косогором.
Коли війна
під небом голубим
людей жбурляє
в інквізиторські багаття, —
у небі сонце,
посіріле від ганьби,
на знак протесту
починає затухати.
Навряд чи є
закон випробувань,
що вивіряє
все на світі суще.
Та грань природи
і людини грань
переступає
тільки невмирущість.
Є невмирущість!
Як це їй не буть,
коли ж я нею
кожен крок свій міряю.
Коли мене
розстрілювать ведуть,
а я, людина,
в смерть свою
не вірю.
Є невмирущість!
Таж мені в лице
сто автоматів —
сто кривавих круків.
«Де партизани?
І життя
даруємо
за це!»
«Від ворогів
я не приймаю
подарунків!»
Є невмирущість!
І вона рушій,
що нашу гідність,
нашу совість
будить.
Вона, звичайно,
не у вічності душі —
у світу вічності,
який
лишаєм людям.
А якщо так,
то під життям моїм
ніхто
не в силі
підвести фатальну риску.
Я чую пострілів
невідворотний грім.
Стріляють в мене —
в невмирущу Раску.

Розтала,
зникла обрію межа.
Моє чоло
зросив
смертельний піт.
Не мною сіяне
безвинно я пожав:
мій світ
реальний —
нереальний світ.
Пече сльоза.
Стікає по щоці.
Я відчуваю:
не моя сльоза!
Коріння
ворухнулось на лиці —
росте трава
чи лащиться лоза?
Не плачу я —
оплакують мене.
Немає сліз
у висохлих очах.
І мовить Данте:
— Не забудь земне
і в пеклі,
у стігійських болотах!..

Дрімучий ліс —
в одних казках такі!
Хоч я знесилений,
а виходу шукаю.
Коли вслухаюсь:
голоси людські
прорвалися
між голоси шакалів.
Я кожне слово
чую крізь траву.
А плач дитячий
мертвого підніме.
Та я живий!
І поки я живу,
спішу на поміч.
Мушу бути з н и м и!

І через хащі
я беру розгін.
Реальний кущ.
Цілком реальна каска.
І чим влучніш
стріляє карабін,
тим ближче
Раска.
Через пости,
колючий дріт,
не знаючи поразки,
сто раз проливши
кров і піт,
я увірвавсь
до Раски.
А там — нікого.
Ліс шумить.
Чи, може, плачуть
діти?
І я вже чую:
«Жити! Жить!» —
пливе над чорним світом.
...Окрай села
червоний глей,
відбитки
сотень підошов.
Я там людей,
малих дітей
в піску кривавому
знайшов.
Дівчатко,—
лялька у руці,
не бант —
зів'ялий мак.
Хлоп'ятко, —
подив на лиці:
«Чому це так?
Та як це так?»
О, скільки їх,
таких малих,
лягло в пісок,
на мокрий мох!..
Я всіх підняв би,
якби міг.
Та я візьму
спочатку двох.
Біляві хлопчики,
невже
я бачив вас раніш?
А здогад — в серце,
як ножем:
вони мої, мої ж!
В піску холодному
лежать
з піском у кулачках,
і в кожного
страшна печать
застигла на вустах...
Ви кликали мене.
Я чув —
«Рятуйте!» —
крізь траву.
Я знов
на крилах полечу
у безвість
грозову,
через застави
і пости,
через колючий дріт.
Собі
не міг би я простить,
щоб вам —
та чорний світ!..
Я божеволію.
Як так?
Ну чим я завинив?
Таж після пекла
всіх атак
прийшли в життя
сини.
Прийшли
у тиші світовій
під небо голубе.
У сяйві їхньому
з-під вій
я очищав себе...
Біляві хлопчики
мовчать.
Волає
крові жах.
Свинцем вкарбована
печать
на зціплених устах.

...Окрай села
червоний глей,
відбитки
сотень підошов.
Я не своїх —
чужих дітей
в піску кривавому
знайшов.
Видіння,
марево чи страх?
Що пройняло
до глибини?
Та я
тримав їх на руках!
Я певен був:
мої вони!
Мої!
Бо їм по п'ять, по сім.
Бо їм по десять літ.
Я батько кожному,
усім!
І поки бачу світ,
катам кривавим
на біду,
я не зімкну очей.
Та до останнього
знайду!
Та до ноги переведу
убивць
м о ї х дітей!

Я знаю,
де шукати їх,
затятих зарізяк,
що десь
по Мюнхенах своїх
гризуть зі зла
кулак.
Я знаю,
де шукати вбивць,
весь той
гадючий рід,
що смокче
смоком
кровопивць
Сантьяго і Мадрід.
Я знаю
їх падлючий стиль,
щоб не своїми —
жар.
А потім,
плюнувши на стид:
— Нам жертву бідну — жаль
Як не поміг
колючий дріт,
вогонь не з'їв людей, —
вони гайда топити світ
в багні
гнилих ідей.
Вони б мені —
і в фронт, і в тил,
щоб тільки більший куш.
Від крематоріїв для тіл —
до крематоріїв для душ!..
Сичить
убивців хижий стан.
Підновлює
свою сім'ю.
Я в палестинських партизан
нові адреси
узнаю.
І я стою
на повен зріст.
І вірю
в зоряний свій час.
Бо я — не сам!
Я — комуніст!
У світі
легіони нас.
І тому,
поки бачу світ,
катам кривавим на біду,
я не зімкну очей.
І до останнього
знайду.
І до ноги переведу
убивць
м о ї х дітей.

Житель Раски
Павло Мар'янович Заблоцький,
потрапивши на фронт,
відзначився у боях
з фашистськими загарбниками.
Брав участь
у параді Перемоги.

Відколи люди на землі,
а їм земля як мати,
були великі і малі,
були святкові дати.
Були в людини і в людей,
в сім'ї, в народу і в народів...
А скільки дат нових гряде.
Ой, скільки свят життя народить!
Але відколи небозвід
тримають на плечах Атланти,
не знав такої дати світ
і певно, що не буде знати.
Це ж тільки нині уявить,
як від Карпат і до Камчатки
шапки й пілотки у блакить,
як птахи,
почали злітати.
А вслід «ура!» — на всенький світ,
а вслід салют — з усіх калібрів.
Пишався вперше небозвід,
що землю в наречені вибрав.
Нарешті, земле, не гориш,
і нам у попелі не вмерти, —
раділи Лондон і Париж,
усі краї і континенти.
Відчуло людство, що весна
розвіяла страшні тривоги, —
нарешті знищена війна
травневим громом Перемоги!
Дев'яте Травня — свято свят! —
вітрило на вітрах свободи!
Червонозоряний солдат
порятував усі народи.
Не знав такої дати світ,
і вистачить цієї дати,
допоки синій небозвід
тримають на плечах Атланти.
...Парад в Москві.
Те вікопомне літо.
Ідуть славетні хлопці —
ряд у ряд!
Немов проходять
перед цілим світом ...
Сама історія
приймає цей парад.
У кожнім кроці:
«Наше діло праве!»
У кожнім кроці:
«Знайте, сили злі!
Ганьбити прапор
ленінської правди
ми не дамо нікому на землі!»
Парад в Москві.
Зірками сяють каски.
І зір кремлівських відблиски —
в очах.
А в лавах переможців —
воїн з Раски
карбує крок —
відлуню є в віках.
За рідний дім,
фашистами розп'ятий,
за односельців, знищених дотла,
він кров'ю власною
наблизив час розплати.
На Красній площі —
торжество села!
Парад в Москві.
Ненависні штандарти
летять народу нашому
до ніг,
а дід Лисовський
із палаючої хати
гукає світові:
«Я — переміг!»
«А ми
хіба належимо поразці? —
Озвались голоси із-під трави.
Шість сотень куль
ми зупинили в Расці.
Шість сотень куль
не долетіли до Москви!..»
...Парад в Москві.
Те вікопомне літо.
Ідуть солдати й партизани —
ряд у ряд!
І ніби свідчить
перед цілим світом,
перед нащадками парад:
герої всі,
хто по останній подих
ненавидів
і бив фашистську гидь.
Коли ж ми кажем:
всенародний подвиг,
то добре знаєм,
що за цим стоїть.
Але і ті герої —
неодмінно! —
хто смерть
край хати мирної зустрів,
бо не схотів упасти на коліна
і ласки попросить у ворогів.

Раска відродилася з попелу.

На тому місці, де була хата діда Лисовського, нині стоїть точнісінько така сама хата.

Сини вернулися
з далекого походу.
Вернулись вершники
з прокурених доріг.
На древній поклик
і землі, і роду —
переступити батьківський поріг.
Вернулись в Раску
партизанська мати
і в полум'ї народжене дитя.
На вічний поклик
батьківської хати —
у краї рідному
продовжити життя.
— Живому — жити!—
Кличе Перемога.—
Живим нести полеглих знамено!..—
Сини прийшли до отчого порога
а той поріг став попелом давно.
Пекучий попіл,
хоч ущент схололий.
Пекучий біль, хоч рани зажили.
Сини схилили у зажурі голови,
а там сокиру батькову знайшли...
Такий же зруб ...
Такі ж — до сонця — вікна...
І мальви — попід вікна,
мов колись.
— Ми тут жили
і житимем довіку!
«Спасибі, діти,
я не помиливсь».
— Спасибі, тату,
що навчив любити
і землю нашу, й небо,
й шум дібров.
Нам помагала
у кривавій битві
тобою подарована любов.
...Сини посивіли.
А з хати в день погідний
онуки
правнуків виводять за поріг.
Лисовський знав,
що не мине безслідно.
Не помиливсь.
І помилитися не міг!