В степу і в лісі безліч див —
І в кожного свій голос!
Послухай, як у тиші нив
Сурмить пшеничний колос.
Послухай, як струмок дзвенить,
Як гомонить ліщина,
І як, злітаючи в блакить,
Виспівує пташина, —
То словом батька кожну мить
Говорить Батьківщина.

Білочка у лісі
Гралась на горісі.
А в сосонці вітер
Бігав поміж віти,
Він побачив білочку
І стрибнув на гілочку,
Де росли горішки,
Щоб погратись трішки
І підняти білочку
На високу гілочку.
Вітер, як ХЛОПЧИСЬКО,
Дзвінко-дзвінко свище,
Підступає близько
І штовхає вище.
Білочка-ягілочка
З гілочки на гілочку
Пострибала з вітром
Аж на верховіття
І вгорі принишкла,
Як пухнаста шишка.
Глянула на сонце
З верховіття сосни
І сказала: Сонечко!
Ось я твоя донечка.
Білочка-ягілочка,
Ніби сонця гілочка.

Дуби застигли, мов слони,
На тихій лісовій галяві.
Довкруг похитуються мляво
Ще не окріплі їх сини.
Вітрець, розм'яклий на осонні,
На мить шугнув у верховіть,
А потім ліг у хащі сонні
І смокче жолудя в траві.

Щойно дощ пролопотів
По дахах, стежках і листі.
В дзьобиках у горобців
Крапелинки золотисті.

Звичайнісінька сосна,
Що у річку задивилась,
Забриніла, як струна,
Сонячно зазолотилась.

Хата, сад і сірий кіт —
Все в перлинках-переливах.
Світ убравсь у злотоцвіт,
Як пройшла весняна злива.

Все співає і росте,
Як промчала громовиця.
Лугом сонце золоте
В кожній квіточці іскриться

Біло гречка зацвіла
Біля нашого села.
Білий лебідь сів на став —
Білим світ сьогодні став.

Пахне медом у садку,
Молоком у кухлику.
— Бо довкола, — каже дід, —
Білий і солодкий світ.

Впали з неба уночі
Незвичайні калачі,
Пишні-пишні, свіжі-свіжі,
Наче квіти білосніжні.

На дерева у дворі
Сіли вранці снігурі,
Поміж вітами стрибають,
Певно, їстоньки шукають.

А довкола пишні-пишні —
І на груші, і на вишні —
Калачі біліють свіжі,
Наче квіти білосніжні,

Калачі такі холодні,
Що пташки пищать голодні.
Дивовижні калачі
Впали з неба уночі.

Щебетали птахи в лісі
На крислатому горісі.
А як сонечко схололо —
птахи всі за видноколом
Позникали.

В лісі звірі танцювали —
Аж травичку потоптали.
А як змерзли вуха й ноги,
Звірі в нори і барлоги
Повтікали.

Поселився вітер в лісі
Серед ночі на горісі, —
на всіх деревах віти
Почали тоді тремтіти,
Бідолахи.

Вранці клени посмутніли,
А надвечір пожовтіли, —
злетіло в небо листя
Понад лісом золотистим,
Ніби птахи.

Прокидаюсь рано —
Миюся під краном.
Мию всіх своїх звірят,
Що стають за мною в ряд.
А звірята,
Як малята, —
Люблять хлюпатись звірята!

Поки я скупав лисичку,
Вимив зайцю ноги,
Утворили ми криничку
Посеред підлоги.
Поки я помив слона, —
Мокрі стеля і стіна.

Поки песика скупав, —
Ой-йой-йой, довкола — став!
Починаю другий раз
Всіх звірят купати.
— Досить з тебе, водолазе, —
Гнівається мати.

Вітрик тихо повіває
І фіранку колихає.
Доти буде колихати,
Поки хтось не схоче спати.
Вітрик тихо повіває,
А Романко позіхає.

В селі, що зветься Ставкове,
Білявий птах ставком пливе,
І запливає в небокрай,
Де янголи пантрують рай.
А серед ночі білий птах
Занадився до нас на дах.
Тоді я в рідному селі
Сплю тільки в птаха на крилі.

Дід Мороз не раз мені
Снився серед ночі:
Щоки в нього крижані,
Із льодинок очі.

Дід Мороз лише дихне —
Мерзне все довкола,
Тільки гляне і мене
Холодом проколе.

Але тато пояснив,
У смішку сховавши:
— Сняться тим холодні сни,
Хто розкритий завше...

А коли прийшло в наш дім
Новорічне свято,
Вийшов я у парк тоді
П9гуляти з татом.

Осипався з верховіть
Сніг, як самоцвіти.
Бачу: Дід Мороз стоїть,
А круг нього діти.

Він бере за руки їх,
Щось розповідає —
І дзвінкий дитячий сміх
Між дерев лунає.

Діц, Мороз мені гукнув:
— Йди сюди, онуку! —
І до мене простягнув
Свою білу руку.

Я принишк. Але рука
Лагідна й гаряча!
І зрадів я, що людська
У Мороза вдача.

— Що тобі подарувати? —
Запитала в сина мати.
Чи сопілку, чи машину,
Чи штанці, чи сорочину?
— Ні, сказав Романко, ні!
Треба іншого мені.

— А який би ти від тата
Взяв даруночок на свята?
Чи крисаню, чи нагана?
Чи Івана-коливана?
— Ні, сказав Романко, ні!
Треба іншого мені.

— Що ж тобі подарувати? —
Розвела руками мати.

Ну, а син принишк, як мишка,
Потім каже: Хочу книжку!

І одержав син на свята
Гарну книжечку від тата.

В книжці все, що є на світі,
Завжди може Ромко стріти:
І сопілку, і машину,
І штанці, і сорочину,
І крисаню, і нагана,
Ще й Івана-коливана, —

В книжці все, що є на світі,
Кожен легко може стріти.

Я навчуся цього літа
Будувати слово з літер,
Так, як з кубиків складати
Вмію вежі і палати.

А тепер навчає мати
Слово з літер будувати,
Я навчуся цього літа,
Бо вже знаю кожну з літер.

Лелечко-малелечко моє,
Сонце на сопілці виграє.
Хлопчику Андрійчику,
Серце-обігрійчику,
Сонце в ліжко дивиться твоє.

Лелечко-малелечко моє,
Світлий день із ночі постає.
Зоряний метелику,
Хлопчику-ангелику,
Нам зозулька років накує!

Лелечко-малелечко моє,
Все, що є на світі, все твоє.
Хлопчику Андрійчику,
П ташку-соловійчику,
Вранці пташка на крило стає.

Лелечко-малелечко моє,
Сонце на сопілці виграє.
Ніч моя кінчається,
День твій починається,
Сонце в ліжко дивиться твоє.

Лелечко-малелечко моє,
Нам зозулька років накує!
Хлопчику Андрійчику,
Серце-обігрійчику,
Зоряний метелику,
Хлопчику-ангелику,
Любчику-любійчику,
П ташку-соловійчику,
Світлий день із ночі постає.

Вчора я ходив на став
І рибалив, звісно,
Трохи сонце не піймав, —
Та в сачок не влізло.

В лісі теж я побував —
Полював на вовка.
Наловив півторби rвав,
Бо стріляю ловко.

Бачу, в полі два бики
Тузяться рогами,
Я нам'яв би їм боки,
Та спішив до мами.

Я до річки взяв розбіг
І летів як вихор.
Переплигнути не зміг,
Бо чстном поїхав.

В зоопарк я завітав
З левами пограти.
Був би добре їх злякав,
Та між нами Брати.

Недопитливий народ —
Хлопці в нашім домі.
Кращі із моїх пригод
Їм ще не відомі.

На лужок примчали діти,
Наче бджілок рій,
І гайда щукати квіти
У траві густій.

Полонив шовкові трави
Заповзятий рух,
Вплівсь у волос кучерявий
Від кульбабок пух.

Поспитав у сонця вітер:
— Спробуй зрозумій,
Де тут діти, а де квіти
У траві густій.

Налякались в лісі птахи,
Бо прийшли до лісу страхи.

Галка вчора прокричала,
Бо на власні чула вуха,
Ніби річка затріщала
Надто болісно і глухо.
Рознесла сорока лісом
На хвості, як завше,
Що в смереки зранку трісла
Гілочка найдовша.

Налякались в лісі птахи,
Бо прийшли до лісу страхи.
Всюди чути "трісь!" та "трісь!" —
Треба щось чинити, звісно:
Чи в найглибші дупла лізь,
Чи пІfощайся з любим лісом.
А синички прилетіли
І сказали: "Цитьте-цить!
Нам сніжинки розповіли:
То не страх мороз тріщить!"

І зраділи в лісі птахи,
Бо втекли із лісу страхи.

А синички кажуть: "Пісню
Починай, яку хто зна,
Хай мороз геть — чисто трісне
І прийде скоріш весна!"

Все довкола побіліло.
Наша вулиця така,
Мовби хто на неї вилив
Цілу річку молока.
А каштани біля хати —
Чи зимою зацвіли,
Чи вночі свої халати
Лікарі їм віддали?!

Сонце повзе в зеніт,
Як золотий павук,
А промені ловить дід
І сонячний зайчик-онук,

Промінь струною дзвенить
І виривається з рук.
Що дід не встигає зловить,
Ловить меткий онук.

Тихо співає дід,
Підхоплює дзвінко онук.
А сонце повзе в зеніт,
Як золотий павук.

Вистрілює обрію лук
Птахами в небозвід.
А поки щебече онук,
Сяє від радості дід.

Крила гойдають світ —
В небі пташиний базар.
Онука тримається дід,
Аби не злетіти до хмар.

Сонце обходить зеніт,
3а обрій повзе, мов павук.
І тоді притихає дід,
Та дзвінко щебече онук.

Я не зайчик-побігайчик,
Що стрибає з поля в гай:
Вдома звуть мене Кайкайчик,
Бо як був малий, мов пальчик,
Вперше я сказав: "Кай-кай!"

На моє рум'яне личко
Впали сонця промінці;
Я синочок не синичка,
Бо у мене не спідничка,
А, як бачите, штанці.
"Гур- гур-гур!" —
то голубочки
3а вікном пішли в танок.
Дід мене цілує в очка
І до внука, як синочка,
Каже лагідно: "Синок!"

Скаче сонце, ніби зайчик,
В нашій хаті по стіні.
Дід бурмоче: "Ой, Кайкайчик,
Ти мій сонячний окрайчик,
Присвіти в осінні дні!"

У зеленому гайочку
Знайшов Ромко сопілочку.
Сопілочка гарно грає —
Всіх пташок у гай скликає.

Ти Іванко,
Я Романко,
Гарні ми хлоп'ята.
Заховаймось під крисаню
3а вухом у тата.

Славні хлопці з-під крисані,
Порадуєм тата:
Защебечем на світанні,
Наче солов'ята .

Є веселі слова,
Як зелена трава.
А є злючі-презлючі,
Як мухи кусючі.
У слові Андрюша
Похрюкує хрюша.
А в слові Андрійчик —
Дзвенить соловійчик .

На березі річки
Я лічу камінчики.

Раз, два, три, чотири —
І вже добру ямку вирив.

П'ять, шість ... вісім ... десять
Помилився трохи десь я.

Починаю все спочатку —
Знову лічу до десятка.

А як решта камінців,
Що лишилися в руці?

І оці,
І оці
Всі довкола камінці?!

Білі, сірі, пурпурові,
Чорні, різнокольорові

Мерехтять камінчики
На березі річки.

Мерехтять камінчики —
Чарівні промінчики!

Всіх я хочу полічити,
Але що мені робити,

Коли тут цих камінців,
Як у сонця промінців?!

Над рікою у саду,
Грає одуд на дуду.
Я до нього підійду —
Таємницю віднайду:
Звідки в того одуда
Чарівна така дуда.

Зайчику-стрибайчику,
Чом я не збагну,
Як ти, побігайчику,
Виліз на стіну?

Як це ти, маленький,
Подолавши страх,
Крізь вікно швиденько
Вискочив на дах?

Ген сміється в небі
Сонце золоте,
В нього, як і в тебе,
У смішка цвіте.

Зайчику-промінчику,
Чом ти враз притих?
Затремтіли кінчики
Вушок золотих!

Суне за віконцем
Хмара-бегемот,
Роззявля на сонце
Свій чорнющий рот.

Зайчику-гуляйчику,
Не тремти дарма!
Ид и мені під маєчку —
Хмари там нема.

Навесні із старшим братом
В ліс пішов я погуляти.
Каже брат: О, як завзято
Молодняк росте крислатий!

Я занадився у ліс
До дубків і до беріз.
Я за літо так підріс,
Бо занадився у ліс.

Біг я стежкою до хати —
Дощ хапав мене за п'яти.

Біг я стежкою щодуху —
Дощ дзвенів мені над вухом:

"Я заллю тебе водою,
Як зрівняюся з тобою,

Під ногами в тебе, хлопче,
Скоро річка захлюпоче!"

Але стежка молодчина! —
Прудко бігати навчила.

Я домчав-таки до хати —
Дощ не зміг мене піймати.

І тому зі злості в шибку
Барабанив швидко-швидко.

І тому в супрязі з вітром
Нагинав додолу віти.

Але згодом до: кімнати
Сонце впурхнуло крилате.

І побачив я, що злива
Стежку геть усю залила,

І вона тремтить, неначе
Під водою тихо плаче...

Жаль, що я не зміг сховати
Свою стежечку до хати.

Не козак ти, не козак,
Як тебе щипає рак.
От мене хотів щипати —
Не подужав наздогнати!