Сійся-родися! В космічні безодні
Падай зорею, вертайся зерном.
Сійся-родися! В комори народні
Вливайся Дунаєм, вливайся Дніпром.

Сійся-родися на суходолі,
Падай на камінь,
щоб камінь воскрес,
Сійся-родися!
В батьківському полі
Колосом стань до високих небес.

Сійся-родися від роду й до роду,
Як повелось в хліборобськім роду,
Стань бодай краплею в морі народу —
Будеш в народів усіх на виду.

Сійся-родися нині і прісно,
Як нам судилось давно-предавно, —
Аби відродитись у слові і пісні,
В землю вростай, як безсмертне зерно!

У серпанках димів,
у розбитих обочинах
нам відкрились
великі дороги у світ,
коли в сорок п'ятому
земля кровоточила
і на траур
клав травень
п'янкий первоцвіт.

До блідих матерів
ми горнулись в знемозі,
перейнявшись чеканням
таким, як вони, —
тільки той до кінця порадів
Перемозі,
в кого батько додому вернувся
з війни.

Ой великі дороги,
в майбутнє простелені,
відкрились живим
у глибини віків.
А ми їх побачили
крізь прострелені
груди
своїх батьків.

Стою над урвищем у ночі на краю,
Завмерши в сутіні, не смію глянуть вниз.
Однак стою. Затятий, я стою,
Коли ступив на всесвіту карниз
І опинивсь у людства на краю.

Осмислить пробую мале своє життя,
Сьогодні менше від найменшої ракети,
І клекотять в душі передчуття,
Вбираючи всі клекоти планети,
Націлені в життя і в нежиття.

Невже кінець? Невже якийсь артист,
Знетямлений в потоках словоблуду,
Зі світом вчинить, наче терорист,
Світ сплутавши з манежем Голлівуду,
І, як Нерон, ославиться артист.

Стою над урвищем. Стоять мої сини.
І Мудрий Ярослав, і бойова дружина,
Стоять живі і мертві із останньої війни,
Стоїть весь Київ, як одна родина.
І в день новий задивлені сини.

Стою над урвищем за крок до небуття,
Сильніший від всесильної ракети,
І клекотять в душі передчуття,
Вбираючи всі клекоти планети,
Щоб не віддать майбутнє в небуття.

Передчуття майбутнього в мені
Не як химерія чи надлюдське прозріння,
Воно зануртувало в глибині,
Воно прокільчилось із давнього насіння,
Що в спадку із минулого — в мені.

Моє минуле — не глухий пустир,
Де лиш будяк пустити встиг коріння.
Я — гречкосій, у битвах — богатир,
Загинувши, спізнав я воскресіння
Із Жовтня в сад перетворив пустир.

Я вбив війну і дарував землі
Жадобу миру і людське братання,
Створив могуть на зорянім крилі
Не насупроть америк і британій,
А проти смерті людства на землі.

Крізь мене пролягають всі мости,
Які єднають береги нетлінні,
Я — вічне поле, по якому йти
Не втомляться ніколи покоління,
В майбутнє прокладаючи мости.

Стою над урвищем. Стоять мої сини.
І древньоруський князь, і бойова дружина.
Стоять живі і мертві із останньої війни.
Стоять народи, як одна родина,
І в день новий задивлені сини.

Аллі

Не набута, але й не втрачена,
Не розміняна на валюту.
Не розніжена і не зледащена,
Найтепліша у холод лютий.

Тракторами і танками зорана,
Всемогутня! Як мати, безсила.
Дорога моя, неповторна,
Колиска моя і могила.

Поплюндрована і відроджена,
Із безсмертного зліплена тіста.
Вздовж і впоперек ордами сходжена,
Молода, як невіста.

Не набута, але й не втрачена,
Мов душі неубутне світання.
Чорним потом і кров'ю оплачена,
Дорога, як дорога остання.

Шквалом куль очманілих освистана,
В радіації незнищима,
Над безоднями перевисла —
Любов моя — Батьківщино.

Тепла наша земля навіть серед зими.
Тепла наша земля. До землі пригорнись!
Тут солдати лежали, своїми грудьми
Рідну землю зігріли колись.

Ніжна наша земля, як жіноча щока.
Ніжна наша земля. В ній кохання вогонь.
Тут солдата з походу дружина чека,
Виглядає з безсмертя його.

Мужня наша земля, рубцювата від ран.
Чиста наша земля, як з роси і води.
Бо солдат-ветеран, що зборов ураган,
Повернувсь у травневі сади.

Тепла наша земля навіть серед зими.
Ніжна наша земля. До землі припади!
Де прикрили солдати цю землю грудьми,
Розквітають травневі сади.

(Фантазія, навіяна мотивами Ніколаса Гільєна)

1
Немов з кабаре «Тропікана»
Приходиш в буденний світ,
Троянда Райна-Марія —
Пам'яті дивний цвіт.
Тоді, як зоря світанкова
Росою тремтить в полях
І день ще такий безпорадний,
як немовля на руках, —
Троянда Райна-Марія,
Лукавих очей вогонь, —
На пелюстку твою гарячу
Я кладу безсоромну долонь.
Тоді, як спекотна днина
Прихиляє траву на згин,
Тоді, як призахідне сонце —
Мов розрізаний апельсин,
Тоді, як за стіл сідаю
І в хліб заганяю ніж,
І коли в опівнічній тиші
Скликаю думки з роздоріж,
Троянда Райна-Марія,
Ти пам'яті дивний цвіт,
Твої пелюстки золотисті
Осявають буденний мій світ,
Долонь ти мою не приймаєш,
Та я помічаю на мить:
Дивишся так,
ніби хочеш
Наскрізь мене прошить.
Любов'ю тропічно відвертою
Очі лукаві горять.
Лиш губи тремтять причаєно,
Як над морем вечірня зоря.

2
Була вона, як орбіта,
по якій пролітало тіло,
орбіта веселої талії,
в дівочий огорнута сміх.

Була вона сяйвом жасмину
з очима зелених просторів,
що з темного сорому ночі
висвічують в небі зірки.

Протяжно вона зітхнула —
і відстань лягла поміж нами,
грайливо над морем позначена
іменем Райна-Марія.

Ніби судома, блискавка
небо пересмикнула
і впала у безмір Атлантики
іменем Райна-Марія.

Вийшла із полум'я-танцю
і зникла в блакитному полум'ї,
і ліани в нічнім «Тропікана»
пригорнулись, як змії, до сейби.

Обійми ліанів тривкіші
за миттєві людські обійми.
І знов, як судома, блискавка
небо пересмикнула
і впала у безмір Атлантики
іменем Райна-Марія.

3
Пам'ять нічого не значить,
коли в ній кохання погасне.
Сто років я з вами не бачився
чи місяць, та знаю: давно.
Дзвони лунають за обрієм —
звістують про нашу зустріч,
грім прокотився по венах —
гроза розпочнеться в крові.
Яв чи уяви приступ? Рука
до руки торкнулась. Розряд
електричний — в серці
беззвучної радості крик.
Слова, ніби очі опущені,
слова, ніби птахи вогненні.
Невинні слова надії,
зухвалі слова пожадань.
Яв чи уяви приступ? Кличе
весни безодня. Кличе
тропічна пожежа,
запалена в джунглях сердець.
Любові жорстока логіка,
любові безглузда логіка.
Прощання нависло над нами,
прощання, як лайнер над морем,
прощання рятує любов.
Вириваюсь із шлей застою,
лечу навздогін прощанню,
весь ніби зітканий з ночі,
з поцілунків, безсонь і спазм.
Лечу навздогін прощанню,
ловлю в позахмар'ї матерію,
з якої складаються зорі,
з якої ми створим любов.

4
Яв чи уяви приступ?
Тропічним дощем оповита,
торкнулась мого обличчя
вона у «Хрещатім яру».

— Ти звідки взялась у Києві,
в цьому кафе затирлованім?
— Що ти? Хіба я в Києві?
Я на Гренаді, в рову.

Глянув я і вжахнувся.
На лиці грозові зірниці.
На скроні троянда червона.
— Та що це? Та як це так?!

— Я мертва — в рову — на Гренаді.
Мені захотілось побачити,
як аеропорт будують
і станцювать землякам.

Я придивився до неї. Очі
відкриті, зелені,
а з них фосфоричне світло
стікає у небуття.

Я закричав з переляку:
«Хто ти?» Вона посміхнулась.
— Любов твоя і свобода! —
Сказали німі вуста.

— І довічне твоє безсоння.
Зглянься, пронизує холод —
віддай чи позич мені серце —
і я в танці зігріюся знов...

Яв чи уяви приступ?
— О непорочно чиста!
Як мені жити далі?
Куди я подіну любов?

— Любов'ю живи! А троянду
в душу собі візьми,
червону троянду смерті,
що скроню мою обпекла.

5
Прощання нависло над нами,
Прощання, як лайнер над морем.
Мовчання лягло між нами,
Мовчання, як смерть, суворе.
Хтось поряд включив транзистор,
І з акцентом прошамкав транзистор
Про те, що немає свободи,
Де немає Сполучених Штатів,
Про те, що права людини
Відновлені на Гренаді.
І я розбиваю транзистор,
Щось вигукую несамовито
Про священне право любити,
Про життя як найбільше право.
І наспівую, як божевільний,
На власний мотив довільний:
«Немов з кабаре „Тропікана"
Приходиш в буденний світ,
Троянда Райна-Марія,—
Як пам'яті дивний цвіт».
Вириваюсь із шлей застою,
Лечу навздогін прощанню,
Ловлю в позахмар'ї матерію,
З якої складаються зорі,
З якої ми створим любов,
Коли переможемо ненависть.

6
Журавлик у небі чи в жмені «Фантом» —
Несполучні релікти романтики.
А лайнер спокійно плугуе крилом
Блакитні простори Атлантики.

Невтримні потоки небесних рік,
Та рух свій і напрямок виборю!
Тоді я людина, тоді чоловік,
Як маю свободу вибору.

Тоді я щасливий в короткім житті
Під холодним крилом небозводу,
Як ладен в загонах Фарабундо Марті
Віддати життя за свободу.

В урочу тишу після канонад
Вслухались зачаровані віки,
Коли, порвавши павутиння грат,
Неволю знищили більшовики.

Між війнами, у полум'ї зорі —
Як сяйво серед хижої пітьми! —
Країна ковалів і косарів
Сказала людству довгождане: — Мир!

І хоч косив життя вселенський смерч
І шаленіла братовбивча ненасить,
Над світом серп і молот, а не меч
Підняв народ в благословенну мить.

Гнуздають часу планетарний вир
Невтомні ковалі і косарі.
А слово «Мир» на всю всесвітню шир
Незмінно сяє в полум'ї зорі.

Через роки, що рівні вікам,
Нас гуртуєш плечем до плеча
І гартуєш супроти меча,
Вірна першим більшовикам,
Життєтворча снаго Ілліча!

Всі найвищі слова замалі,
Щоб твою возвеличити вись, —
Ти для мене — як вісь землі,
Як життя всенародна вісь.

Йшов би я по землі навмання
І без тебе упав на вітрах, —
Ти для мене — як світло дня,
Як осяяний сонцем шлях.

Прислухаюсь до серцебиття
Й переконуюсь знову і знов:
Ти для мене — основа життя
І основа усіх основ.

Не в освідченнях, звісно, суть —
Присягаєм ділами добі!
Та слова, що під серцем цвітуть,
Як і серце, належать тобі.

Через роки, що рівні вікам,
Йду в майбутнє з такими ж, як я,
Вірний першим більшовикам,
Вірний чесним робочим рукам,
Я — гаряча кровинка твоя.

Є сила в простому корені
Більша за грім у кроні.
Дерева будуть повторені,
Відродившись в земному лоні.

Є сила в житті людини,
Непідвладна законам смерті,
Допоки в народні глибини
Вглибають корені вперті.

У надрах віків не зморені,
Певні безсмертного роду,
Живлять могутні корені
Древо мого народу.

Листя у кроні, ми — тлінні,
Приречені на заміну,
Та відродимось у корінні
І побачимо знов Україну.

На арфі неба струни золоті
Ранкової пори і вечорової.
На гори й доли, на шляхи круті
Пускає сонце стріли зачаровані.

І в стрілах-струнах небокрай дзвенить,
І передзвони котяться дібровою,
І лине-плине музика-блакить,
Водою перехлюпує Дніпровою.

Земля моя красива, як дитя,
Що день вітає в сонячнім картузику,
Дала мені любов на все життя,
Сповила серце у Дніпрову музику.

Любов моя — життя небесна віть —
На цій землі із вірністю заручена,
Прийшла, як сонце, з глибини століть,
Щоб сяяти над серцем і над кручами.

І в струнах-стрілах небокрай дзвенить,
І передзвони котяться дібровою,
І лине-плине музика-блакить,
Водою перехлюпує Дніпровою.

На арфі неба струни золоті
Ранкової пори і вечорової.
Чим ранок нас порадує в житті,
Тим вечір потім тихо заачровує.

В описі майна Тараса Шевченка,
зробленому поліцейським чиновником,
в кімнаті при Академії мистецтв,
де жив і помер поет,
зафіксовано, зокрема, таке:
«...два кольца обручальных золотые».

Дві золоті обручки, два сяйва золотих,
Дві непоеднані, далекі долі
Сяйнули холодно в руках чужих,
Як смерть сказала: —
Мучитись доволі!

Поет і смерть в труні на самоті
Мовчать сумирно, злившись воєдино.
Жандарм обмацує обручки золоті
І робить вигляд,
ніби й він — людина.

Малюнки, аркуші, суконний кобеняк
Обмацані і вже у протоколі.
Жандарм долає професійний переляк
І жмуриться,
бо злато очі коле.

Солом'яний мужицький капелюх
І сорочки потерті полотняні.
Шал обшуку в жандармові не вщух —
В папери втупив
очі олов'яні.


Крамолу б віднайти — і під багнет!
Нема крамоли. Ліжко. Стіни голі.
В труні мовчить нахмурений поет,
Його майно
мовчить у протоколі.

Останній обшук. У папери знов,
Як в полум'я, жандарм встромляє руки.
А дві обручки сяють, як любов,
Присуджена
до вічної розлуки.

Горіла верба зелена,
Горіла край автостради.
Живцем її хвиля вогненна
Присудила до страти.

Вогонь гоготів підспудно,
Вгніздившись в дупло, як в горно,
Щоб крізь серце пройти підступно
І вербі впазуритися в горло.

А по дзеркалу автостради,
Об асфальт поліруючи шини,
Як веселі посланці зради,
Мчали мимо веселі машини.

В розпашілім дуплі вирувало,
Пожирало життя безборонне,
З вітром полум'я виринало
Вверх по стовбуру аж до крони.

Затремтіло зелене листя —
Скоро з димом його розвіє!
А вогонь плазувато вився
Й повз до крони зажерливим змієм.

Пломеніла верба зелена —
Як макет фантастичної вежі,
І мчали машини шалено
Мимо страшної пожежі.

І тоді над широким шляхом,
Що з правіку стелеться в полі,
Заговорили птахи,
Озвалися верби й тополі:

— Швидкоплинні, спиніться, люди,
М'якошинні, спиніться, машини!
В природі нема і не буде
Розумнішого від людини.

Розкошуйте собі, гараздуйте,
Як володарі простору й часу,
Та вербу із вогню порятуйте —
Живцем душу не спалюйте власну!

В бронзову дзвіницю небокраю
Сонця дзвін вкотився золотий —
Й над принишклим барвінковим краєм
Загойдались золоті світи.

Все заснуло. Не шелесне листя.
Тиша в барвінковому краю.
Прислухаюсь. В далені імлистій,
Нібито на сполох, дзвони б'ють.

Багатомільйонна армія безробітних
на Заході з роками все більше
поповнюється молодими людьми.

Страшно померти нагло,
ні з сього ні з того — зникнути,
сторчголовою впавши,
над урвищем ідучи,—
за мить на каміння холодне
розбризкати з теплим мозком
червоні, блакитні надії,
сподівань веселкове мереживо.
Але страшніше
жити і знати,
що житимеш завтра,
позавтра і позапозавтра,
що житимеш довго-предовго —
з юності і до старості —
так довго, як цілу вічність,
без жодної в серці надії,
без проблиску сподівання.

Людмилі Скирді

0 другій годині ночі
На аркуша білій долоні
Я вдивлявся у Ваші очі,
Що явились із штолень ночі
І горіли, як зорі, безсонні.

Стривайте-но! Очі — зорі, —
Банальщина, як на сьогодні.
Тільки ж очі світили, як зорі,
І вели у світи неозорі,
І вглибав я в космічні безодні.

Десь далеко-далеко, на краю світу,
На вершечку зеленого вітру,
Десь високо-високо, найвище в світі,
Де століття шумлять в верховітті,
Де зеленої хвої гойдаються хвилі,
Десь в Гімалаях чи, може, в Путивлі
Жив-поживав чоловік на горі,
Мав хату стареньку ледь нижче зорі.
У вікна співали пташки нічиї,
Попід вікна дзвеніли униз ручаї.
Вслухався в ті звуки дід, сивий, як світ,
Молодший від світу в свої лиш сто літ.
Він добре все бачив довкола згори,
Новини до нього носили вітри.
Читав письмена зачаклованих зір,
Його шанували і птаха, і звір.
Не мав перед небом і лісом провин, —
Жону переживши, лишився один.
Як сонце побачив крізь першу сльозу,
Відчув, що не зможе він жити внизу.
Співали у хащах його солов'ї,
У скелях дзвеніли його ручаї.
І там, де століття шумлять в верховітті,
Вчувавсь йому голос найкращий у світі,
В тім голосі любім було все життя —
Кохання його і його забуття,
Була невловима, як дике лоша,
Його невідквітна юнацька душа.
Почувши про першу пекучу сльозу,
Озвалась до діда громада внизу.
Ходили на гору старі і малі,
Приносили щедрі дарунки землі,
Приносили хліб, молоко, сірники
Навзамін за билиці й химерні казки,
За чорницю й малину, за місцини грибні,
За його самозвані пророцтва чудні:
— Я помітив, як бігла у лісі коза —
Завтра пуститься дощ, а можливо, й гроза...
— Сіять гречку пора вже для всього села —
Третя квітка на груші моїй зацвіла...
Так і жив-поживав чоловік на горі,
Обновлював хатку ледь нижче зорі.
Та навідавсь до нього Статечний Добряк
І сказав йому тихо: — Живете не так! —
І сказав, що планується рухать прогрес
І зникає в громади до гір інтерес,
Тож неперспективна тепер ця гора —
Перебратись донизу вам, діду, пора.
Задумався дід і спитав Добряка:
— Послухайте, що це? Чи птах, чи ріка?
— Не чую нічого.
— Хоч раз на віку
Ви слухали дзюркіт води в потічку?
— А й справді дзюрчить.
— То послухайте ще!
— Не чую.
— Ти бач! Тож дерева з дощем
Розмову нехитру у кронах ведуть...
— Гей, діду, доволі. Збирайтеся в путь!.. —
Дід око примружив. На хвилю притих.
— Внизу я не виживу серед глухих.
Не годні почути струмка, верховіть,
А вже замахнулись на мудрість століть!..
Живу на горі. Мій вузький інтерес.
Ви вгору без мене штовхайте прогрес.
Десь далеко-далеко, на краю світу,
На вершечку зеленого вітру,
Де зеленої хвої гойдаються хвилі,
Десь в Гімалаях чи, може, в Путилі
Жив собі дідо, сивий, як світ,
Молодший від світу в свої лиш сто літ.
Над горою, як вічність, хмара пливе,
Де він жив-поживав, певно, й досі живе.
Адже вгору і вгору прямує прогрес,
Щоб до гір дорости і сягнути небес.
Чом людині в цей час не сидіть на горі
Й не вдивлятись у юне обличчя зорі?!

Сільська вулиця проходить поміж будинки,
як поміж скелі,
і губиться в хащах сучасних хат,
наче гадюка в гірських ущелинах.
Давить кам'яниця на кам'яницю.
Ратними шеренгами вишикувались,
готові стояти на смерть, огорожі.
Огорожі залізобетонні,
просто залізні,
огорожі муровані,
як вирубані зі скель.
За каменем, цеглою і залізом
не видно дерев,
людей тим паче не видно.
Сільська вулиця горбиться
під тягарем каменю, цегли, заліза,
стає нижчою і тихшою від трави,
яка втікає за село, на левади і луки,
але не впізнає ні левад, ні луків.
Кам'яниця за кам'яницею
в залізних і шиферних шоломах дахів,
під якими сплять
пісні, хороводи, танці, музики
всіх відшумілих, як листя, століть.

Бути щасливим нелегко.
Догорають свічки беріз.
Осені пізній лелека
Крилом приторкнувся до сліз.

Небо затуманіло,
Закутавши в хмари блакить.
Землі перевтомлене тіло
В грудях щемить.

Ми судимо вчорашнє залюбки,
Але стаєм самі щодня минулим,
Щоб неминуче завтра як підсудні
Перед майбутнім стати.

Стою — мов скеля, непорушний.
Павло Тичина

Життя — і креше, і крушить
Наші долі, наші серця.
А ми стоїмо непорушно
І стоятимем до кінця.

То буря над нами свище,
То шепіт плазує зміїний, —
Навіть античні руїни
Від модерну сучасного — вище!

Життя — келих щастя з журбою,
Життя — трунок меду й отрути, —
Як не бути самим собою,
То інакше — навіщо бути?

Якби скелі мали крила,
то вони б ніколи в світі
у воді всякчас не мокли,
хто під пояс,
хто по груди,
хто до шиї.
Якби скелі мали крила,
полетіли б понад морем,
щоб на сонці розігріти
свої спини закоцюблі,
а на вітрі остудити
свої голови пекучі.
А вони у морі мокнуть
і про крила мріють,
скелі.

Прагнем. Шукаєм. Митарствуєм.
І доконче, здолавши вагання,
Підважуєм браму у царство,
Де живуть лише знаки питання.
Спочатку, такі запопадливі
І раді, мов ждали підмоги,
Питання юрмляться і падають
Уклінно тобі під ноги.
Спочатку, гостинності повні,
Не виказують спраги зловіщої.
Та ось у танок стрімголовний
Йдуть сотні «чому?» й «навіщо?».
В мозку на мить спалахує
Думка не вельми поважна:
«Певно, що дав я маху,
Як роковану браму підважив...»
І якщо ти не відступаєш,
Не жахаєшся спраги зловіщої
І світ, і себе пізнаєш,
Щоб, як муку, прийняти навічно
Сотні «чому?» і «навіщо?».

Хмари собі пропливають,
Як і мислі мої, спокійно...
Ду Фу

Людського духу чистота
Йде за вселюдською рікою.
І знов у мене під рукою
Китайські вірші неспроста.

Людей вивищує мета
І праці чесне поле бою.
А день над чорною стіною,
Він з ночі мудро пророста.

Вслухаюсь в голоси незвичні,
В думки влюбляюсь поетичні,
І сумнів мій іде на скін.

Хоч знаю добре: нині й прісно
Не буде абсолютних істин,
Та в розум вірю я, Пекін!

*
Нікому я не заважаю,
Лежу, очима — в стелю, —
Я тишу в тиші залишаю,
Всю землю тишею вистелюю.
Земля, натомлена від грому,
Від гуркоту, мене колише.
— Спасибі, — шепче, — і на тому,
Що ти в мені примножив тишу.

*
Я не вірю в щасливий кінець,
Але вірю в щасливе майбутнє, —
Тільки той поціляє в сутнє,
В чиїм серці — мільйони сердець.
Я не вірю в межу доброти,
Доброта, як і небо, безмежна, —
Хто на світі живе обережно,
Той не знає людської мети.

*
Світанок, за мене старший,
Питає здалека, чи страшно.
Нічого! Дзвенить в голові,
Ніби коники скачуть в траві.

Тобі — кивок, йому — «Привіт!»,
А їй лиш погляд мій примружений...
Чи не пора настала, друже мій,
Подумати про заповіт?..
Спізнавши жар життя і лід,
Взяв у землі я пульс напружений —
Шалений, молодий, натруджений
Клекоче в пульсі цілий світ.
Мій заповіт — жива земля,
Жива, не спалена війною.
За землю цю на поклик бою
Всіх мертвих вишикую я!
Жива земля — мій заповіт,
І хай пребуде вічно світ!

Опадаємо листям.
Переходимо в землю,
Доростаємо до коріння,
Щоб піднятись зеленим зелом
На радість новим поколінням.
Щоб до пояса — буйна трава,
Не зітерши слідів дощенту,
Терпкі, довгождані слова
Колихала в пташиних щебетах.
Опадаємо листям.
Ворони
Залишаються на гіллі,
Щоб в нові небосяжні крони
Повернуть кращі сили землі,
Опадаємо листям.

(Автопортрет з юності)

Дорога
через долину.
Не губиться у гаях,
а веде на вершину.
На дорозі — людина.
То я
іду, невибагливий, пішки,
а в балках видніються села.
Не змучився я нітрішки —
у мене душа весела.
Холодний, сердитий вітер
Жбурляє пилюку в очі.
Я втому усмішкою витер —
і далі пішов охоче.

Романку,
маленький мій друже
з далеких одеських причалів!
Глянь,
чайка сідає на воду
і душу бере на крило.
А ти на скелястому березі,
немов чаєня причаєне,
і в бризках солоних
веселкою
сяє твоє чоло.

Романку,
незчувсь я, мій друже, —
мов чайки,
літа прокричали
і зникли в безодні неба,
сонце черкнувши крилом.
Тільки маленький хлопчик
з далеких одеських причалів
сяє мені,
як веселка,
забризканим в морі чолом.

Обираю самотність. Мені лиш вона
Виколисує думку, як душу.
Щоб людей і себе осягнути сповна,
Я самотність спізнати мушу.

Повертає самотність до першопричин,
Повергає веселощі в смутку безодні.
Обираю самотність, гірку, як полин,
Аби відродити чуття первородні.

Утікаю в самотність з лабет суєти,
Обираю самотність як вищу міру,
Що гамує пожежі неправоти
І в зневір'я вдихає гартовану віру.

Обираю самотність гірських вершин,
Самотність безжурного птаха над степом,
І вітру могуття, і часу плин —
Крила самотності розпростерті.

Обираю самотність, що множить думки,
Самотність ріки, що розгойдує скелі.
Проклинаю самотність прокльоном тяжким —
Самотність сльози у самотній оселі.

Як на древню античну амфору
В намулі затертих слів,
Раптом на свіжу метафору
Я натрапить зумів.

Барвами-переливами
Озвалось життя призабуте...
Станем тоді щасливими,
Як повернемось у майбутнє.

Припливи і відпливи,
За днями — ночі.
— Куди це ви? Куди ви?..

Ранковий промінь — в очі,
І далі неминуче —
Припливи і відпливи.

Щоб знову викрик мучив,
Я к виклик і як диво.
— Куди це ви? Куди ви?

Срібний голос
звіддаля,
стиглий колос,
як маля,
гріє стомлена земля.

Срібні струни
срібних віт.
Перелуни
срібних літ,
ніби лайнера політ.

Срібна рибка
серед хмар
сипле швидко
срібний жар —
в серці сонце, як радар.

Срібна сутінь
срібних днів.
Сіє суттю
срібло слів
на осонні сивих снів.

Срібний профіль
кине тінь.
Ніби промінь —
срібний кінь
в срібнім сяйві мерехтінь.

Срібні кручі
сторчкома.
Срібні тучі
і зима —
срібло холодом пройма.

Срібні струни —
срібний звук.
Срібні вруна
любих рук
сіють сонце серед мук.

Срібні скроні —
срібна навіть.
Літ солодких
передзвоння.
У безсоння
краща пам'ять,
як в сновійного осоння.

Провалля ночей бездонні,
Затемнення і прозріння.
Ночі мої безсонні,
Злети — падіння.
Сутінь не знає міри —
Зриває з душі замки:
Кубляться змії зневіри,
Орлами шугають думки.
Неспокій, у спадок даний,
Тиша не заколише.
Світаночку довгожданий,
Настанеш коли ж ти?
Темні... рожеві стіни —
Позолочені обрію вії.
В кронах дерев переміни —
Світліють зелені змії.
Від радості чи з переляку
Дерева тремтять зі споду,
В кожну крислату гілляку
Вплітаються кучері сходу.
Стукає сонце у вікна,
Стукає серце у ребра.
Діти могутнього віку
Безборонні під вічним небом.
Темні... рожеві стіни —
Світанок жевріє.
В сутіні неспокійне
Серце рожевіє.

Іду вздовж берега ріки,
Де хвилі тануть, мов хвилини,
А в небесах пливуть хмарини,
Як думи, у нові віки.

Останній промінь до руки
Крилом торкнувся лебединим.
Ступаю з відчуттям провини,
Що день прожив свій залюбки

І він, як хвиля серед хвиль,
Віддаленів, розтав безслідно —
Я ж не доклав своїх зусиль,

Щоб день мій влився у потік,
Який пливе в грядуще гідно
І там новий народить вік.

Море — жива істота,
просякнута кров'ю і потом,
споконвік непідвладна смерті.
Море — одвічна робота,
що не відає слова «потім»,
що, як рана, щомиті
щемить.
Долаючи всі круговерті,
море не знає смерті,
а знає життя ненасить.
Море — символ роботи,
Море — символ безсмертя,
а скоріше — само безсмертя,
що обходить людину щомить.

Морем бути немислимо,
та хвилюємось не навмисне ми,
а щоб слід наш в житті не простиг.
Немає доріг простих!
Але якщо ти людина,
дорога твоя єдина —
робити свою роботу,
долаючи всі круговерті,
ціною крові і поту
протистояти смерті.

Поряд з морем, немов піщина,
над морем
стоїть людина!

Варварі Іванівні Осадчук,
моїй незабутній матері

1
Я думаю про батьківський поріг,
Про ті слова, що не сказала мати,
Як я летів на крилах всіх доріг,
Щоб ті слова із вуст німих читати.

2
Пам'ять стає гострішою,
Коли помирають батьки, —
Ті, що гніздились під стріхою,
Гніздяться в душі ластівки.
З ними я легковійно
В небо дитинства лечу
Через негоди і війни
До маминого плачу.
До мами лечу в руїни,
Знавіснілу зборовши грозу,
І мамі крилом ластів'їним
Витираю пекучу сльозу.

3
Моя любове смутноока,
Моє ти світло і святилище,
В душі посіяне глибоко
Ніхто не вийме і не вилущить.
Усе, що ти мені дала,
Твоє навіки в світі яснім.
Моє й твоє — як два крила,
Що неподільністю прекрасні.
Моя любове, ніби древо
На всі часи вічнозелене,
Діткнешся вуст — і слово древнє
На серці молодіє в мене.
У тому слові, як в росі,
Високе небо й синє море,
Народи всі й краї усі
Вбирає слово те прозоре.
Нема чуттям кінця ні краю,
Коли освітлюєш мене ти, —
І чи тебе я обнімаю,
Чи обнімаю всю планету!

4
Коли я видихнув перше слово,
Тим словом було: мама.
Коли я видихну останнє слово,
Тим словом буде: мама.
Рідна земле, засіяна стрілами
І свинцем бусурманів.
Рідна земле, переорана танками
І закута в бетон і граніт,
Ти, немов корабель,
Летиш до сонця —
До всесвітнього свята
Народів-братів.
Але мені не бракує ніжності
Говорити з тобою
Лагідною мовою моєї матері, —
Коли я видихнув перше слово,
Тим словом було: мама.
Коли я видихну останнє слово,
Тим словом буде: мама!

5
Ниви сплюндровані, голі,
Втоптано сонце в багно.
А з чорного горя, з недолі
Проростає зерно.
(Від зорі до зорі
На полях матері).
Хитаються діти голодні —
Про шкуринку забуто давно.
А крізь осколки холодні
Проростає зерно.
(Від зорі до зорі
На полях матері).

Кулі, посіяні в полі,
З'їла іржа все одно.
А на безсмертнім роздоллі
Проростає зерно.
(Від зорі до зорі
На полях матері).

6
Ледве пам'ять сягає в ті роки
(Далеко, далеко, далеко).
Каже батько: — Весна, нівроку!
Повернулись лелеки.
Поряд тихо зітхає мати
(Зітхає, зітхає, зітхає).
Каже батько: — Недовго чекати! —
Лобода підростає.

7
Лобода — це не просто бур'ян,
Це дитинства мойого святощі,
Хліб мій перший — мій перший обман —
Дав малим по війні замість ласощів.

Давно коло нашої хати
Не блукає смертельний туман.
Але син мій повинен знати:
Лобода — це не просто бур'ян.

8
Трепетно за туманами,
Ніби зоря золота,
Тихе обличчя мамине
Сяє в мої літа.
Смутком лице пооране
Радістю світить мені.
А роки, як хижі ворони,
Чорніють удалині.
В ниву, розриту війнами,
Вкладала своє життя,
Политі слізьми вдовиними,
Ожили повоєнні жита.
Скарг не писала — не знать кому! —
Писала косою в полях.
Синів повз могилу батькову
На широкий виводила шлях.
Хижі зринають ворони
І, як роки, зникають в імлі.
Мамине серце наморене
Так само, як серце землі.
Немов небозводом прихилені
Плечі у присмерку літ,
Тільки в очах не вилиняв,
Мов ранкова зоря, небозвід.
Важко або не таланить мені —
До мами втечу від біди,
І здаються такими захланними
Проблеми мої і труди.
Здаються тоді маленькими
Смутки мої і жалі,
Коли розмовляю з ненькою,
Мов слухаю пульс землі,
Своєї встидаюсь кволості,
Наче стрункішим стаю,
Як мати очима совісті
Дивиться в душу мою.
Буде мені за туманами,
Ніби зоря золота,
Світити обличчя мамине,
Допоки мої літа.

9
Поки батько живий, поки мати жива,
Розквітають сади, зеленіє трава,
Що не ступиш — то радість,
Що не крок — то краса!
Над тобою
Дзвенять
Голубі небеса.
Поки батько живий, поки мати жива,
Непродумані
легко
зринають слова,
І рожевий довкола, непродуманий світ,
I твій сон світанковий — до щастя політ.
Поки батько живий, поки мати жива,
Забуваєш обов'язки, пам'ятаєш права.
Ти сонцю самому летиш навздогін,
А все, окрім сонця,— минущина, тлін.
Поки батько живий, поки мати жива,
Ти такий молодий, ти така молода...

10
Мати знову мене проводжає,
Як тополя, стоїть край села,
Й ніби обрій за поли хапає,
Щоб дорога мене не взяла.

Я далеко, але оглядаюсь —
Так і легше, і важче йти.
Ніби сам із собою прощаюсь,
Щоб до матері дорости.

11
Земля,
в якій батько лежить,
що міг би й донині жить,—
не глина, пісок і тля,
не просто масна рілля,
напоєна кров'ю земля,
просолена потом земля,
ти — моя древня плоть,
я — твоє древо і плод.
Кожна билинка й листок,
річка, маленький струмок,
корінь, зелене зело,
гайок і дрімучий ліс —
все це у мене вросло,
навік я в усе це вріс.
Земля,
що спізнала вогонь,
земля,
що сивіла від сліз,
тепла від теплих долонь,
світла від білих беріз,
моя кругойдуча
й могуча,
квітуча моя
і плодюча,
ніжна моя
і незламна,
правдива,
як ласка мамина.
Земля,
в якій батько лежить,
що міг би й донині жить,
напоєна кров'ю земля,
просолена потом земля,
повітря моє і вода,
одвічна моя й молода,
ти — моя древня плоть,
я — твоє древо і плод.

12
Мовлю нечутно
самими губами:
— Хочу додому,
хочу до мами!..—
Мовлю безтямно,
немов заклинаю:
— Вибачте, мамо,
що я не встигаю!..—
Мовлю щовечора,
мовлю щоночі.
А вона самозречено
дивиться в очі.

13
— Що шукаєш над річкою, мати,
Чого плачеш у світлу днину?
— А кого мені ще шукати?
Я шукаю тебе, мій сину.

— Ти кого виглядаєш, мати,
Край села у таку хуртовину?
— А кого мені ще виглядати?
Я тебе виглядаю, сину.

14

Гойдаються крони зелені,
Як хвилі,— від гаю до гір,
І півнячі співи натхненні
Сягають удосвіта зір.

Не раз тут по вулицях тихих,
Що бачили стільки біди,
Проносивсь історії вихор,.
Лишивши криваві сліди.

Ні цісар, ні шляхта пихата
Не знищили мій родовід —
У вікнах маленької хати
Великий промінився Схід.

Звільнившись навік од наруги,
Село розцвіло наяву.
Ні зайшлі, ні власні катюги
Не вийняли душу живу.

Хай скажуть, що я хвальковитий,
А все-таки мій Острівець,
Морем садів залитий,
Для мене — природи вінець.

15

Поки батько живий, поки мати жива,
Не болить на душі, не болить голова.
Наче повінь, вирує життя навкруги
І вирують джерела молодої снаги,
Поки батько живий, поки мати жива...
Як весною вода, час бурхливо сплива.
Ти такий молодий, ти така молода,
А вода пригасає,
Спадає
Вода.

16
Мати посіяла сльози
На стежці, протоптаній місяцем, —
Квіти чекання білі
На місячній стежці зійшли.

Мати стоїть між квітів,
Просвітлена срібним світлом,
Сама, наче квітка біла,
На місячній стежці стоїть.

17
Ти приходиш до мене, коли осмута
Доторкнеться чола ненароком.
Ти приходиш, щоб я вже не міг заснути —
Не на ніч, а на роки.
Ти приходиш до мене, заквітчана квітнем,
Коли вітер тремтить на багатті багряному.
Ти приходиш, щоб голі осінні віти
Шелестіли мені по-весняному.
Ти приходиш до мене в ранковій тиші,
Ти приходиш увечері й серед ночі...
Я чистішим стаю, як приходиш частіше
І очима дніпровими дивишся в очі.
Ти приходиш жадана, бо ти кохана —
Я не знаю любові, що так підносить!
Відкривається зору широчінь океанна,
Як торкаю вустами пшеничні коси.
Ти приходиш сувора, бо ти непокора —
І тоді я не знаю судді понад тебе!
Твоє слово уроче під ясними зорями
В душу спраглу мою двічі сіять не треба.
Ти приходиш до мене в ранковій тиші,
Ти приходиш увечері й серед ночі...
Я чистішим стаю,
як приходиш частіше
І очима дніпровими дивишся в очі.

18
Дивишся на мене, наче мати, —
В погляді і ніжність, і вимога.
Не дозволю совісті проспати,
Як покличе вдосвіта дорога.

Поки іншим сниться перемога,
Я себе учусь перемагати, —
В погляді і ніжність, і вимога,
Наче дивиться на мене мати.

Що б не довелось мені спізнати,
Буде рівною моя дорога,
Лиш дивись на мене, наче мати, —
В погляді і ніжність, і вимога.

19
Поки батько живий, поки маги жива...
Як весною вода, час бурхливо сплива.
Вчора ще молодий, вчора ще молода...
А вода пригасає,
Спадає
Вода,
Поки батько живий, поки мати жива...
І неждано тебе, як потоком, змива.
Ти самотній стоїш, ти самотня стоїш —
І немає страшніших тоді роздоріж.

20
Слова мої пізні,
з безсоння намарені,
слова добровісні
й намарні,
намарні:
— Зоре моя споконвічна,
з ніччю
повінчана,
зоре моя незгасаюча,
помираюча
й воскресаюча,
над безоднями сяюча
і сама, як безодня, зяюча,
зоре моя заповітна,
мамо моя безотвітна!..

21
Потрібно жити, що б там не було,
Наперекір вітрам і грозам лютим.
Щоб на шляху твоєму все цвіло —
Тобі на радість і хорошим людям.
Потрібно жить, щоб небо голубе
Тобі світилось в будь-яку негоду.
Щоб ти від усвідомлення себе
Ішов до усвідомлення народу.
Потрібно жити всім смертям на зло,
Хоч ти минущий на землі зі мною.
Потрібно жити, щоб життя цвіло,
Як накладеш за нього головою.

22
Ця земля,
яку любимо,
ця земля,
на якій нас люблять,
ця земля,
в яку ляжемо,
щоб її ще більше любили
і діти, і внуки,
наші нащадки, —
чи завиють ракети,
чи застогнуть гармати...
Ця земля,
де мій батько лежить,
ця земля,
де лежить моя мати,
ця земля,
що навчила на світі жить,
допоки живу
і коли загину я,
була і залишиться Батьківщиною, —
її неможливо нікому віддати,
чи застогнуть ракети,
чи завиють гармати.
Треба лише всі незгоди здолати,
щоб стати землею
і право мати
називатися нею,
називатися Батьківщиною.

23
Я думаю про батьківський поріг,
Про ті слова, що не сказала мати,
Як я летів на крилах всіх доріг,
Щоб ті слова із вуст німих читати.

Я думаю про вічний клич життя,
Що все на світі, все перемагає.
Нема життя по той бік небуття,
А мати й досі з сином розмовляє.

Все, що говорить, чув я і раніш,
А ті слова? Вслухаюся — ні звуку!
І знов лечу з далеких роздоріж,
В порожню хату входжу, як у муку.

Мовчить самотній батьківський поріг,
Завмерли стіни у смертельній тиші, —
За те, що матері своєї не зберіг,
Я не почув слова пайголовніші.

24
Поки батько живий, поки мати жива,
Розквітають сади, зеленіє трава,
І куди не підеш — не життя, а краса,
Над тобою дзвенять голубі небеса.
Поки батько живий, поки мати жива,
Хай душа не болить, не болить голова,
Хай здається життя безкінечним без меж!
Хочеш вірити в це? Хочу вірити теж.

Куди себе подіти —
Чи в сум, чи в біострум?
Ростуть круті орбіти
Непогамовних дум.

Глибокими ночами,
Коли цвіте печаль,
На душу — обручами
Думок холодна сталь.

Як атоми роздерті,
Як скошена трава,
Летять назустріч смерті
Приречені слова.

Жбурляє амплітуда:
Ось — вічність, маєш — мить...
Як поїзд у нікуди,
Останній день гримить.

Куди себе подіти?
Куди? А нікуди!
Ідуть за нами діти —
Стать нами назавжди.

Посеред штовханини й бігу
від інфаркту чи за інфарктом
ми діждались у січні снігу,
що став білосніжним фактом.
Світліший од всіх утіх,
що не завжди світлі, до речі,
нас робить чистими сніг,
подібними до малечі.
Ми до снігу втечем від біди,
очистимо душі в ньому.
А сніг замітає сліди
і по нас, і по всьому.
Останься зі мною, світлінь,
погаси мої рани!
А сніг відступає в тінь —
і,
як життя моє,
тане.

1
Я знав людей — що краще б їх не знать,
Я бачив очі — небеса над морем.
Не все в житті судилося спізнать,
Сповна спізнавсь я з радістю і горем.

Окину зором проминулу даль —
Не віриться, що шлях той за плечима.
Коротке щастя перейшло в печаль,
Стежки веселі — в зморшки під очима.

Далеких весен непогасні промені
Через літа далеко не безхмарні
Вливають в душу радісне тепло мені,
Яке щасливцю не відчуть і в маренні.

2
Я вмів радіти квітам і весні,
Спішив любити, як спішить людина.
Мій небокрай розхмарився мені —
І проминула віку половина.

Все, що спізнав, я буду пам'ятати,
Моє — мені належить до загину,
Але як довго, я не хочу знати,
Прожить судилось другу половину.

Я вмів любить до самозабуття,
Мов наражався на чарівний трунок,
Коли ж мені приснилося життя,
То це також великий подарунок.

Дзвони,
далекі дзвони
вриваються раптом
у скроні.
Тиші
м'які камертони
поглинають
заобрійні дзвони.

Никне мій світ
на долоні,
виростають світи безсонні.

Сотні рік
під крилом літака.
Сотні міст
і поселень тисячі.
Батьківщина у мене
така —
всю пройти,
то й життя не вистачить.

Кличе безсонно
зірниця,
вабить дорога безсонна.
Обрію таємниця —
криниця скарбів
бездонна.

Спішу
в далечінь невідому,
немов
повертаюсь додому.
Лечу
від Карпат до Алтаю —
і в обрій
душею вростаю.
Спішу
на Кубань,
на Волгу —
і до себе
знаходжу дорогу.

Кличуть
рівнини безмежні.
Кличуть
ліси і гори,
де ріки,
порвавши межі,
є д н а ю т ь
безмежні простори.
Де очі озер
неповторні,
а в них —
таїна не одна є!
Де стелиться
шлях рукотворний,
що долі людські
єднає.
Під крилом
то тайга,
то юга.
В горах,
в ріках
земля несходима.
Незнайома,
а дорога,
ще й не бачена,
а любима!

Дзвони,
далекі дзвони
вриваються раптом
у скроні.
Никне мій світ
на долоні,
виростають світи безсонні.

Я вийшов до моря. Безмежжя торкнулося серця:
З-за обрію хвилі — як лави ординських атак.
Здавалось, на скелі стара Генуезька фортеця
Здригнеться й відступить від моря
до міста Судак.

В серпанку вечірнім фортечна відновлена вежа
Грайливо про спротив мені нагадала на мить.
І подаленіла на березі тихім одежа,
А я безрозсудно вглибав у повсталу блакить.

Вода була чиста і тепла, як тіло дівоче,
Пручалась, кипіла, манила все далі на глиб.
Вода нападала, втікала, сміялася в очі
І хвилі котила, що вкрити навічно могли б.

Плисти було важко, хоч я почувався при силі,
Плисти було любо, вкушаючи ласки стихій.
Як тільки вдавалось дістатися гребеня хвилі,
То хвиля нова спонукала нерівний двобій.

Мене накривало не раз і не два з головою,
Вода проникала до рота, і носа, і вух.
Та берег далекий, як мудрий масив супокою,
Не кликав ні тіло, ні мій розтривожений дух.

Згадав я пораду когось із бувалих матросів —
Коли заштормить, то від берега в море тікай!
І ось я пливу серед хвиль,
як серед гігантських покосів
На правічному полі — з небокраю у небокрай.

Плисти стало легше, і хвилі морські не морили,
А лащились хвилі до мене,
немовби приручений звір.
І ліг я на спину, щоб так відновити сили,
І ліг я на спину між хвилі — очима до зір.

Плавба затягнулась, як ласка взаємно жадана,
І сталося диво, що й досі в душі живе,—
Бедром я відчув, що поряд, мов хвиля,
моя кохана,
І другим бедром відчув я,
що мати зі мною пливе.

Я стрепенувся, глянув. Що воно за химера?
Наче гігантські покоси, хвилі рядами йшли,
Рухались хвилі ритмічно гекзаметрами Гомера,
І все то не хвилі, а люди, і все то люди були.

Зорі затрепетали у моїм затуманенім зорі,
І я швидко поплив до берега
в переливах живих вогнів...
Хвилі, ми тільки хвилі у нескінченнім морі,
І, поки є час, поспішаймо на рідні вогні берегів.

Чи від моря, чи з хлібних нив,
Чи з гаїв, де чекав я на тебе,
Пливе незабутній мотив,
Вливається в душу, як небо.
Дивна музика — перша любов,
Закосичена в місячні шати,
В співі птахів і в шумі дібров
Цілий вік мені буде звучати.

Перша любов
права
Має на все життя.
Без любові найкращі слова
Покриває трава
Забуття.

Як по сходах, іду по роках —
Сивим холодом віє з вершини.
Всюди перша любов, наче птах,
В небі пам'яті трепетно лине.
Бачу сонце в краплині роси,
Бачу юність в осінній діброві.
Я не мислю життя без краси
Через те, що я родом з любові.

Перша любов — не слова,
Не придумані почуття.
Без любові найкращі слова
Покриває трава
Забуття.

Живем, допоки любимо. Нема
Й не може бути у житті нічого,
Що стало б вище, як любов сама, —
Вершина і вінець життя людського.

Любов'ю сильні у живім строю,
Ще за життя ми без любові помираєм.
Я Вас люблю, як молодість свою,
А молодість моя — за небокраєм.

Навідують часом здогади,
Від яких ошпарює сором.
Непросто тоді й нелегко
Тобі подивитися в очі.
Якщо мовчимо про кохання,
А тільки про вірність говорим,
То понад які безодні
Проходять взаємні ночі?

Навідують часом здогади
Важкі і похмурі, як хмари,
Що і сонце, і душу
Вганяють
У сірі, ненатлі сіті.
Якщо ти мені не приснилась,
Коли я тобою марив,
Тебе не було
І немає
В реально осяжному світі.

Тільки промінь останній погас
І зоря затремтіла з пітьми,
На старенькому домі Пегас
Ледь помітно змахнув крильми.

В провінційному витворі готики,
У фортечці, подібній на млин,
Знов затікали древпі ходики
І в минуле звернув часоплин.

Хтось немов розворотом плеча
Раптом двері відкрив для нас
Туди, де горіла свіча
На столі у вечірній час.

Туди, де в давно промайнулому
Хтось голівку схилив до плеча
І в чиємусь чужому минулому
Світить нам не чужа нам свіча.

— Не мовчи! Нашепчи мені, любий,
Що вночі я — найближча зоря,
— Та найближча! Горять мої губи,
Як свіча, що невпинно згоря.

— Говори! Поклич небо у свідки
І скажи щось земне-земне.
— Ти в моєму житті лебідка,
Моя пісня, що завтра мине.

У провінційному витворі готики,
У фортечці, подібній на млин,
Тихо тікають древні ходики
Й повертають назад часоплин.

Ти мого приторкнулась плеча
І сказала: — Отямся! — мені.
А я бачу — горить свіча,
Догорає свіча у вікні.

І подумав я в пізній цей час,
Як ми чули розмову ,з пітьми,
Що хтось слухав з майбутнього нас
І в минулім зосталися ми.

Це небезпечно, як тобі за сорок,
А в сни приходять всякі чудеса,
Які ще в юності розбурхували сором,
З землі жбурляли душу в небеса.

Ой небезпечно, коли сняться мавки
Чи відьми в безпощадній наготі...
Все, що спізнав або спізнати мав ти,
В свій час повинно збутись у житті.

Є межі вікові. Закони тіла
Готують і для духу перелом.
І все ж весна, що відпалахкотіла,
Тебе черкає голубим крилом.

Ти чуєш на світанку голос мавки —
Як відсвіт давніх зоряних надій,
І поряд губи, ніби дикі маки,
Вогненно квітнуть: — Мій, нарешті мій!

Як твій, то твій.
Мов спраглий воду з кружки,
Ти п'єш свій сон до самозабуття.
І мавка, що займає півподушки,
Бере у тебе легко півжиття.

Повергнутий, але молодший вдвічі,
Щоб душу врятувати від плачу,
Своєму щастю дивишся у вічі
Й питаєш: — Чим тобі я відплачу?

— Я з'їм тебе! — говорить сумно мавка.
— А чим зап'єш? — ти мовиш жартома.
— Зап'ю слізьми! — палають губи-маки. —
Зап'ю своїми, в тебе сліз — нема!

Це небезпечно, коли сняться мавки
Чи відьми в безпощадній наготі...
Все, що спізнав або спізнати мав ти,
В свій час повинно збутись у житті.

Нам бракує серця, а не хисту,
Щоб кохання вберегти від сліз.
Золоті кайдани падолисту
Вітер зняв з обласканих беріз.

Затремтіли голі плечі лісу
Перед першим подихом зими.
Ніч спливла і голубу завісу
Підняла між нами і людьми.

Що ж, пора, моя найкраща в світі,
Мить і вічність нам не повінчать.
Ти стоїш. Твоє обличчя світить
Світлом всіх беріз і всіх дівчат.

Ти стоїш печальна і врочиста,
Як весна, що в осінь забрела.
Золоті кайдани падолисту
Нам ця ніч на душі одягла.

Ти ще поряд, ти вже за роками,
В дальню даленієш далину.
І на пам'ять, як на серце камінь,
Ти кладеш мені сльозу одну.

Ту сльозу, мов квіточку, губами
Я голублю на щоці твоїй,—
Тільки те, що не сказать словами,
Мовчки на прощания зрозумій!

В надрах душі, у криниці,
Куди впали вночі небеса,
Причаїлася таємниця,
Як найглибша жіноча краса.

Поєдналися слабкість і сила,
Мудрий досвід з рожевістю мрій
І жінка себе відкрила,
Відчула, що всесвіт — у ній!

Немовби за ніч облетіла
Далекі галактики сміло
І земне своє смертне тіло
Відчула небесним тілом.

Високі нічні світила,
Всі зорі вечірні й ранкові
В єдиній душі вмістила
Таємниця любові.

Залетіла горлиця
До моєї горниці
І сказала, як дівчина, тужно:
— Я в пісні давно одружена,
Та мій милий пішов на війноньку
І забув про свою дівчиноньку.
Чуєте, я не горлиця,
Я дивлюся крізь сльози на світ —
До мене ніхто не горнеться
Сотні сирітських літ.
— Кохана моя, єдина,
В твоїм горі — моя провина,
Але як тебе маю любити,
Коли сам я давно убитий?!

Не вірить в слова мої горлиця —
Витирає сльози і горнеться.

Не знаю, чи любиш мене,
Чи любиш кого — не знаю,
Але тільки сонце засне,
Приходь — я тебе чекаю.

Соловейко в гаю здурів,
Витьохкує він чи я?
Приходь, як той спів на зорі,
Далека моя — нічия!

Поселився в душі вогонь —
І тіло горить, як стебло.
В прохолоду твоїх долотіь
Заховаю своє чоло.

Щось від зміїв і щось від ліан
Є у плавних дівочих статурах,
Коли плаття охоплює стан,
Як летюче колечко Сатурна.

Щось від кішок і щось від левиць
Є у дивній натурі дівочій,
Коли сіють вогні блискавиць
Щойно сяючі звабою очі.

Подивися-но, сонце скресає
В кожній краплі раптових сліз,
В твоїй дівчині та краса є,
До якої ти, хлопче, доріс.

Біля русла ріки
У ранковій росі,
Як русалка,
Дівча на піщаній косі
Проти сонця лежить,
Розметавши русяві коси,
Ніби ласки
У сонця просить.
Як русалка,
Лежить русявка
На піщаній косі,
Ніби сонячні промені,
Русі коси в росі.

Не те наруга,
Що в серці друга.
А те наруга,
Що друга туга.

Не те кохання,
Що квітне зрання.
А те кохання,
Що до смеркання.

День без тебе, як день непрожитий,
Як примара, як друг неістинний.
Треба вміти безмежно тужити,
Щоб відчути любов на відстані.

Що листи? Ланцюжки закарлючені,
На папері затіяне лицедійство.
Там незрідка сусідять чуття перемучені
Й розпадлючене лицемірство.

Що слова? Перевіяні й пересіяні,
На постелі паперу лежать, як невістн.
Та читаю листа — і він сяє мені
Чимось вищим за світло істини.

Стогін крові обпалений чуть
В фіолетовім, в кожнім слові мені.
Неціловані губи
печуть
Пекучіше, як націловані.

Із хвиль поставши, в голубінь одіта,
Ти в хвилях зникнеш, наче й не була.
Хто знатиме, що самозвана Афродіта
Колись із кимсь цим берегом пройшла!

Але навряд чи все так буде просто.
Щось позове, щось тихо защемить.
На берег вийду і окину простір,
В якому перехлюпує блакить.

Заграє хвиля тихого відпливу,
Забувши вщент під берегом прибій, —
Тебе, як небо, чисту і щасливу,
Побачу знов на хвилі голубій.

Припливи і відпливи. Що за штучки?
Звідкіль цей точний, невгомонний сприт,
Що всіх щасливців'обертає в мученики
Й серця жбурляє у вселенський ритм?!

В небі місяць молоденький,
Наче бравий козаченько,
Чумакує понад гаєм
І до всіх зірок моргає.

В небі місяць молоденький,
Наче легінь удаленький,
В лоні ночі-молодиці
Тихо пестить зір косиці.

Одвічна любові потреба —
За хмари злітати і падати ниць,
На радість і подив заблуканих птиць
Вустами торкатися неба.

Одвічна любові заслуга —
Підносить людину в зеніт,
Щоб сонцем залитий побачити світ,
З якого пощезли наруга і туга.

Одвічна покара любові,
Яку ще ніхто не зборов, —
На землю вертатися стрімголов
І розбиватись до крові.

Хто там про раціо й емоціо торочить,
Нові шляхи моральності пророчить?
Кому чужі сьогодні почуття,
Що живлять мисль про завтрашнє дитя?

Сприймаю мисль як радість ночування,
Як сфер космічних дивне коливання,
Що душу навертає в далину,
Вдихнувши в неї силу осяйну.

Хто там хизується свободою в коханні?
Кому чужа сльоза при розставанні?
Боюсь, що серця підсвідомий труд
В безмисліє впадає, як у блуд.

Не варт нічого почуттів агонії,
Коли вони цураються гармонії,
Що робить з чорта ангелом мене
И небесне перетворює в земне.

Сприймаю мисль як почуття взаємне,
Що робить спільним вічно потаємне,
Поєднує життя людських сердець,
Привівши їх під мудрості вінець.

Немає ні сил, ні потреби
Поміж пристрастей і згасань
Повертать до села Концеби
Крізь пригаслу, мов сором, Саврань.

Та неждано-негадано, зрана,
Світла і тиха, як рань,
Стає на порозі Світлана,
Щоб сказать мені: — В очі глянь!

В очі, будь ласка, в очі —
Губи давно не ті...—
Відступають літа неохоче,
Відступає все краще в житті —

І стоїть на порозі Світлана,
Заливаючи світлом світ...
— Ти пробач, що прийшла так рано
І пройшла через стільки літ...

Перших променів сонячні струни
Затремтіли і тріснули вмить.
— Ти бачиш, я досі юна
І досі не знаю, як жить...

Піднімаю притомлені очі,
І так важко вдивлятись мені —
На Світлані косичка тріпоче,
Наче поряд і вдалині.

Все прожите не може минути,
Щось навіки лишається в нас.
Не під силу нікому вернути
Лиш вогонь молодий, що погас.
Поцілунки, як листя осіннє,
Вітер осінній за обрій відніс.
Та лишивсь у призахіднім мерехтінні
Роззолочений пам'яттю ліс.
Залишились зелені ялини,
Що зелені були і тоді,
Як у горах дикі малини
Ми збирали удвох, молоді.
Чи закоханий лось, чи вітер
Розметав на поляні сіна стіжки.
Що ж лишилося?.. Наші діти
Знаходять у травах наші стежки.

Один — це завжди егоїст.
Хто особистість, то пробачте!
Та сенс життя, краса і зміст —
Себе серед людей побачити
І усвідомити. Сім'я —
Це не один, не два, не троє.
Сім'я в народі — це сім «я»,
Інакш, хоч тричі будь героєм,
Життя невтримна течія
Тебе знесилить і забуде.
Тому й живуть на світі люди,
Що хтось колись когось любив,
Від себе відмовлявсь в любові.
Сім'я — не тільки диво з див,
Не тільки таємниця крові,
Сім'я — для когось плач і сміх,
Для когось — дійство величаве,
В якому ти — один для всіх,
А всі — підвалина держави.
Один — це завжди егоїст,
Сім'я — це у безсмертя міст
Щонайтривкіший у житті,
Прокладений поміж віками.
Відчуй на власному хребті
Те, що відчув колись губами.

В день осінній, полинний
я відчую, що винен
Перед тим, що наснилось, що було наяву,
Відімкнеш мою пам'ять ключем журавлиним —
Лиш тебе я покличу, лиш ім'я назову.

Голос твій колихнеться, мов хустка шовкова,
Моїх вуст приторкнеться, що промовлять:
— Явись!..—
Я почую тебе
всю,
до кожного слова,
Та не зможу обняти тебе, як колись.

Я спитаю тебе: — Ти озвалась навіщо,
Як лишилась далеко в далекій судьбі?
— Те, що з нами було, нам належить навічно,
Хоч самі не належимо
навіть
собі...

Голос твій колихнеться, мов хустка шовкова,
І розвіється спомин по осінній землі.
Тільки відзвук
твого
найніжнішого слова
В журавлинім ключі затремтить па крилі.

Переливсь, як день у вечір,
Цвіт каштановий у плід.
Лопотить біля воріт
Хвиля карої картечі.

Б'ються болісно каштани
В твердь асфальту неживу.
Закотившись у траву,
Карий зойк раптово тане.

Там, де впали стрімголов
Карі кульки, як голівки,
Розлилися болю цівки
В шурхіт листя й підошов.

День не має тої сили,
І не має сили ніч —
Відновити сяйво свіч,
Що у час весняних стріч
На каштанах нам світили

1

Ліс покинули друзі щирі —
Відлетіли пташки у вирій.
Як слова, що мені не збулися,
Полетіло за птахами листя.
Лиш багаття, що палахкотіло,
На поляні згасать не схотіло —
Як віддяка за всі провини,
Тліють в попелі дві жарини.
Що лишилось в осінній діброві,
То останні жарини любові.

2

Над річкою два явори навислі
Чомусь мені усе частіш на мислі,
Либонь, тому схилились над водою,
Щоб там побачить, чи лишилися собою.
Змінились і човни. Якісь вони не ті,
Хоч сонце ще дарує їм весла золоті.
Усе таке прощально тимчасове!
Човни вертають у свої закови.
З-під сяйва легковійного зорі
Човни вертають на іржаві якорі.
Як пси, носами впершись в береги,
Човни під осінь йдуть на ланцюги.

3
Горнулось до хвилі весло,
Ти горнулась до мене в човні...
Невже це насправді було
Чи тільки наснилось мені?

Веселий пташиний спів
В гаях прибережних замовк.
Відкручені крила човнів,
Хтось весла сховав під замок.

Нічиєї нема в тім вини,
Що осінь ячить навкруги,
І принишкли в піску човни,
Прив'язані на ланцюги.

Здається, ось-ось з далини
Долинуть дзвінкі голоси.
Ні звуку. Мовчать і човни,
Прив'язані, наче пси.

А вітер човни торка —
Ледь чутно дзвенять ланцюги,
І ще тихше пливе ріка,
Затиснута в береги.

Неповних сімнадцять років —
і немає двадцятого віку,
Неповних сімнадцять років —
і закінчиться тисячоліття.
Учені вже провіщають, —
що з раком буде покінчено,
Що запчастини органів —
перспектива цілком реальна.
Французький часопис «Проблема»
обіцяє,
що в 70 років
Людина так виглядатиме, як зараз у 35,
Що столітні діди і бабусі
будуть так само красиві,
Як нині передінфартники у квітучих своїх 50.
Кажуть, медикаменти винайдуть проти астми,
І проти нервових депресій,
і проти приступів совісті...
Чудесні які перспективи!
Неповних сімнадцять років —
І в новому тисячолітті реанімують молодість,
Хто розминувся з нею
або зрадив їй
в роки тривог,
Коли погибали в Лівані,
І в Афганістані гинули,
І в Сальвадорі гинули,
І гинули в Нікарагуа,
Коли, як відкриті рани,
вогненні точки планети
Пульсували, сочилися кров'ю,
А ми ще були молоді.
Неповних сімнадцять років —
І такі перспективи щастя!
А я відмовляюсь від щастя
з допомогою реанімації,
чи пересадки органів,
чи капсульних суперліків, —
Я хочу з тобою зустрітись
таким,
яким зможу вижити,
Я хочу тебе побачити
такою,
яка вже будеш.
І щоб сонце блищало в росах,
І за звалищем металобрухту,
точніше — ракетобрухту,
Захлинались в садах солов'ї.
І щоб ти у Москві чи в Парижі,
в Лондоні чи в Гавані,
в Києві чи Нью-Йорку,
в Селенгінську чи Кам'янці,
в Одесі чи в Ірпені
Сказала мені, засмучена,
Сказала в травневім цвітінні:
— Знову весна буяє,
Знову весна прекрасна,
як в минулому тисячолітті,
як ти вперше мене цілував.
...Неповних сімнадцять років —
і немає двадцятого віку...

Було. Згуло. Відлопотіло.
Мов сон досвітній, відпливло.
Гінке, як вітер, біле тіло
В саду весняному цвіло.

На вітах квіти облітали,
А ніч пливла в обійми дню.
А вуст гарячі красноталн
Цвіли, як пелюстки вогню.

Було. Згуло. Відлопотіло.
Слова сховалися в траву.
У сон сповило снігу тіло
Все, що буяло наяву.

Зітхну, дихну — і сніг розтане,
І сніг сяйне, як в оці сміх,—
Я знов люблю, як в ніч останню,
І хай цвіте на скронях сніг.

Навесні, як сади розвивалися,
Світ у шати зелені рядивсь,
Вони мовчки за руки побралися,
В ніч пішли, аби день народивсь.

Восени, як вітри надривалися,
Лист жовтів і додолу хиливсь,
Вони мовчки порозліталися,
Ніби птахи, за небовись.

Навесні вони знов поєдналися,
Восени вони знов розійшлись —
Аж вітри у сльозах захлиналися
І в садах трепетало: — Вернись!

Все життя вони оглядалися,
Наче кликали юність: — Явись! —
Все життя із собою прощалися
І в далекім захмар'ї злились.

І ніч мине, і день мине,
і роки проминуть.
Забудь мене,
згадай мене
для того,
щоб забуть.

Минущі,
нетямущі ми,
а тіло мить трива!..
Та веснами грядущими
ще пройдем неминуче ми,
якщо не вмруть слова.
Смутні слова,
в яких сія
одна-єдина мить,
прості слова,
де ти і я
лиш поряд будем жить.

Усоте листя опаде
і зацвітуть сади,
і хтось, закоханий, прийде
до нашої біди.
Торкнеться
слів моїх про те,
що з нами не було,
і запульсує золоте
твоїх очей тепло.

Твою любов,
мою журбу
пелюстками долонь
хтось зачерпне
в свою судьбу,
як вічності вогонь.
Той хтось збагне,
що варто жить,
хоч зайдеться плачем,
ну й люди,
вміли так любить,
що крізь віки пече!

Чи тому, що під грім канонади
Я зростав у розтерзанім світі,
Бачу невидимі барикади,
Чую: порохом пахне в повітрі.

Люди, гнані свободи спрагою,
Йдуть на смерть, йдуть, як рідні одвіку нам.
На Гренаді стріляють чи в Нікарагуа —
Стріляють у нас під вікнами.

Чи тому, що люблю безмежно
Землю цю, переорану танками,
Сни мої, оповиті пожежами,
Захлинаються контратаками.

Я, затятий в роботі, як у коханні,
Незмінно живу на залізному вітрі.
Кожен день мій, як день останній
Вселюдської битви
за щастя вселюдське
в світі.

Зустрів я Прометея у підгір'ї
В обагренім набедренім ганчір'ї,
У струп'ї рваних допотопних ран.
Сидів на камені і спочивав титан,
Замислений, вдивлявся грізно в гори
З лицем людини, що спізнала горе.
— Вертаюся, щоб одягнуть кайдани,
Щоб знов орел старі роз'ятрив рани.
— Ти, вільний, знов вертаєшся до скель,
Полишивши тепло людських осель?
— Вертаюся, хай в рідні ланцюги
Заковують вселюдські вороги.
— Навіщо? Залишайсь поміж людей!
— В теплі й достатку я — не Прометей,
До того ж почалися нарікання,
Що я забув про істинне страждання.
Прощай! Мені до скелі повертати час,
Щоб мій вогонь у людях не погас.

Правда вічно підносить, і мучить,
І веде крізь вогонь навмання.
Але падає неминуче
У космічні безодні брехня.

Кануть в Лету, як листя осіннє,
Всі неправедні прапори.
Самозвані пророки й месії
Загуркочуть в тартарари.

Зір сягнувши, новий Прометей
Обніматиме Анди й Карпати.
Але кров палестинських дітей
Приходить у сни кричати.

Пийте малими ковтками
Хмільнющий напій життя
І не торкайте руками
Світанку рожеве дитя, —
Слабші ви або дужчі,
Із контори чи з міністерства,
Геть із власної шкаралущі —
На космічні орбіти братерства!

Запорошені снігом гаї
пахнуть димом
далекого бою.
Причаїлись в снігах солов'ї —
спурхнуть
пролісками
весною.
Небо висне
і тисне і
на гай —
аж пригнулись
дерева голі.
Ледь здригається
небокрай —
бомби рвуться
в Анголі.
Тихо гасне
призахідний
диск
під сніжинками легковійними.
День мій
ще один
відтрудивсь,
збалансувавши
між війнами.
Пахне димом
усе ненависне,
пахне сонцем
все любе мені.
Чи здається,
чи справді висне
шмаття всесвіту
в тумані?
Лист у вічність
шле сніг
без підпису.
Гай
давно
свій відправив лист.
Світ на грані
Апокаліпсису
до серця
сніжинку притис.

Поема-настрій

І зойкнув плач,
І в друзки — сміх...

Я думав: хоч рядок. І ні рядка!
Півдня минало — як на глум, на сміх.
Пливла собі під кригою ріка,
Плив за вікном, як біле мрево, сніг.
А в мене зупинилася рука.
Ну хоч би там рядок! Так ні рядка.

Я думав: починаються дива —
Потрапив сам до себе під арешт!
Коли забув найкращі всі слова,
То й дихати забуду врешті-решт.
І — обертом у мене голова! —
Дожився. Починаються дива.

Я одягнувсь і вийшов за поріг,
Вдихнув па повні груди край воріт.
Як в кадрі заповільненому, сніг
Плив над землею через цілий світ.
І шлях мій через цілий світ проліг,
Бо ж недарма я вийшов за поріг.

Я бачив: з небом з 'єднана земля,
Між ними сяє білосніжний міст,
Де переходить небо у поля,
А в небо тихо переходить ліс.
І я торкнувся висоти здаля,
Тому що з небом з'єднана земля.

Я заблукав між буків і беріз,
Ковтав з повітрям прохолодний пух.
Я втому й сумнів лісові приніс,
А він, незрушний, обернув це в рух.
І я збагнув, що дух мій там підріс,
Коли блукав між буків і беріз.

Я пригадав: якісь рядки були,
Та зрештою при чому тут рядки,
Коли ще так зимою не цвіли
Мої дерева і мої думки.
Байдужий до хули і до хвали,
Я пригадав: якісь рядки були, —

І зойкнув плач,
І в друзки — сміх.
Блакитний плащ,
Сліпучий сніг.
Сльоза тремтить
В промінні вій.
Була блакить
І — сніговій.
Пливла ріка
В зелений світ.
Була рука
І раптом — лід.
Взяли сніги
Твоє лице,
Як вороги,
В туге кільце.
Але з-під вій —
Блакитна даль.
І, наче змій,
Сповзає шаль.
І, наче птах
В летючу мить, —
В простих словах
Душа щемить.
І знову — сміх,
І в друзки — плач.
У квітах сніг,
У зорях плащ.

Я думав: починаються дива —
Потрапив сам до себе під арешт!
Коли забув найкращі всі слова,
То й дихати забуду врешті-решт.
І — обертом у мене голова!
Дожився. Починаються дива.

В домі тихо. В домі пусто.
Заглядає сутінь в люстро.
А надворі, а надворі —
Ліхтарі тремтять, як зорі.
Через шибку завірюха
Щось нашіптує на вухо.
Через марева і втому
Голос дальній кличе з дому —
Й від тепла тікають люди
В сніговицю, в холод лютий.
Бо, як музика, — на вухо —
Завірюха,
Завірюха!
Бо, як диво магнетичне, —
Голос кличе,
Голос кличе!

Як в кадрі заповільненому, сніг
Плив над землею через цілий світ.
І шлях мій через цілий світ проліг,
Бо ж недарма я вийшов за поріг.

Холодні вітри тривоги
Груди наповнили вщерть.
Вокзали, пивні, остроги —
Все пішло шкереберть.
Єдине лице світле
Над скаламученим світом —
Сонце,
І те над полями
Розтеклося
Бурими плямами.
— Де ти, небо,
О земле, де ти?!
Здається в хвилини ці мені,
Що всі глобальні ракети
В серце моє націлені.

І я відчув,
як обрій іздаля
На серце ліг,
мов білосніжний джгут,
І міцно з серцем з'єднана земля:
В мені кричать Сантьяго і Бейрут,
Червоний сніг покрив мої поля
І не моїх нема на світі скрут.

І я зрозумів, що світ —
Людини
Великий
Слід.
І все, що у світ приходить,
Врешті себе знаходить,
І житиме вічно слід,
Як ми порятуємо
Світ,—
Після зернини — зернина,
Після людини — людина,
Після дощу — трава,
Після безсоння — слова.

Вітер західний виє зловісно,
Котить хмари з-за небокраю.
Сонце миру прикриєм залізно
Ми — люди переднього краю.

Не страшні комуністам чужі голоси,
Не страшні нам ракети ворожі.
Комуністи звели світ добра і краси —
Ми в добра і краси на сторожі.

Спадкоємці великої справи,
На шляху до мети уперті,
Ми живемо не ради слави —
Ми рятуєм життя від смерті.

Осявають Жовтневі знамена
Нашу совість і наші дії.
Нам лягли на невтомні рамена
Вселюдські турботи й надії.

Не страшні комуністам чужі голоси,
Не страшні нам ракети ворожі.
Комуністи звели світ добра і краси —
Ми в добра і краси на сторожі!

Як у вулкановій безодні...
(Слова з «Інтернаціоналу»)

— Де істина? — жахався Чоловік.
— Де шлях до волі? —
линуло від роду і до роду.
І, як в вулкані лава, споконвік
Грядущий Жовтень ріс в душі народу.

У котрий раз над безвістю буття
Схилялись чола в зморшках,
ніби в ранах.
А обіч шляху буйно цвів будяк
І реготали сови на курганах.

Життя і смерть — дві істини всього,
Коли майбутнє витравлено з істин.
Як людям Прометей приніс вогонь,
Так віру в день прийдешній — комуністи.

Вогонь Жовтневий землю освітив —
Чолом сягнула до небес людина.
Майбутнє — в нас, майбутнє — я і ти,
Коли трудом клекоче кожна днина.

Відчув себе людиною з людей,
Хто розкайданився душею і руками,
І вільний, як розкутий Прометей,
Піднявся над принишклими віками:

— Я — комуніст. Я — через прірву міст!
Від берега до берега — століття.
І суть моя, і мій високий зміст —
Порятувати берег лихоліття.

Моє призначення лише у тім,
Щоб обезлюднів берег лихоліття,
Щоб по моєму дужому хребті
Всі люди вийшли в сонячні століття.

— Де істина? — жахався Чоловік.
— Де шлях до волі? —
бурхало з низин до верховини.
Розрубує, як меч, комуністичний вік
Вузли тяжких питань в ім'я людини.

1

Слово, посічене стрілами,
Убожеством сильних покреслене,
Множество раз розстріляне,
Знову і знову воскресле,—
Безсмертне, як мати-природа,
Слово «с в о б о д а».

Слово, увінчане гратами,
Слово, розвінчане танками,
Оспіване сурмами ратними,
Залите, мов кров'ю, світанками,—
Ніби коханої врода,
Слово «с в о б о д а».

Красивого слова не досить мені,
По слові зробіть і добро ви!
Золотими листками осені
Оплачуть мене діброви.
Але вічно хай сяє народам
Слово «с в о б о д а».

2

Слова, наче бою луни,
Як шторму розкотистий шквал,—
Вселюдська пісня комуни
«Інтернаціонал».
Сонце над світом встає,
Майорить, ніби стяг, угорі,
Коли пісню Ежена Потьє
Співають пролетарі.

Слова, як повстань заграви,
Як волі єдиної сплав:
«Чуєш: сурми заграли? —
Час розплати настав!»
Слова, як пароль свободи,
Як світло, націлене в ніч,
Ведуть за собою народи
Вселюдському щастю навстріч.

Сонце над світом встає,
Майорить, ніби стяг, угорі,
Коли пісню Ежена Потьє
Співають пролетарі.
Гнівом клекочуть безодні,
Здригається світ глитаїв,
Почувши, як гнані й голодні
Підхоплюють грізний спів.

(За мотивами побаченого і прочитаного)

1
Щойно вечір зірки розтикав
в плесі неба, немов ятері, —
тіло твоє, як риба,
оминаючи ятерні пастки,
у відкрите вікно впливає
і дурманить запахом сельви,
омиваючи сутінь кімнатну
золотом світла живлющого,
переливами світла грайливого
під плавниками бедер.
Твій голос зливається з голосом тиші,
овальним, жагучим і чистим,
що просить, зітхає
і заклинає ласкаво.
Волосся стікає потоками таємничими,
виходить на талію, як орбіту,
І зникає під плавниками бедер,
тільки ранок зірки прибере,
немов ятері в плесі неба.

2
Красива і владна,
вся тьмяно-рожево-гаряча,
осяяна золотом власної шкіри,
недоступна, напівреальна,
в серпанку солодких снів,
губи, як рана,
широка, пульсуюча,
мов після удару мечем,
вся роззолочена,
ніби в призахіднім сонці тополя,
поставою бездоганна,
ніби сама Гавана,
натомлена,
ніби щойно з поля,
із скіфського кургана,
красива і владна, як цариця, —
пронизані зорями очі,
пронизане сонцем тіло.

3
Появилась раптово — раптово зникла,
тільки серце, як дзвін сполоханий,
десь під куполом сподівання
тихо дзінькае, щімко тінькае.
Появилась, як вітер, і зникла, як вітер,
тільки голосу павутинка
піднебесно-блакитно-тоненька,
манюня-тонюня,
готова щомить порватися,
лоскітливо тремтить біля вуха,
ніжно лащиться до щоки;
тільки пальці, як пелюстки,
що рожево обличчя торкались
і слід на обличчі лишили рожевий,
тонко пахнуть десь зовсім близько,
певно, досить одного поруху,
щоб той доторк вернути.
— Агов! Озовися, куди запропала?.. —
Безмовна, глибока тиша.
Хіба що долине, як дише
океан перед штормом
чи здригнеться зоря за вікном,
як гарячі вуста розтулені —
перший солодкий привал опівночі
на шляху до небесного злету,
на шляху до вершини кохання.

4
Правий Ніколас Гільєн, —
часом хочеться бути банальним,
щоб сказати прямою мовою:
— Я люблю вас на все життя!.. —
І сказати ще більші дурниці,
що варті стояти вище
за деякі домашні істини.
Часом хочеться стати дитиною,
пригорнутися до коханої, як до матері,
і плакати, плакати,
плакати лицем до її грудей;
а іноді хочеться померти,
стати землею,
щоб відчути, як із твого серця
квіточка проросла,
і сказати коханій:
— Візьміть! Це я,
набагато кращий, аніж був за життя.

5
Глянуть на тебе —
очима торкнутися божества —
померти й воскреснути,
лічити хвилини, години, дні, роки,
збитися з ліку,
життя загубити,
щоб знову побачити тіло, як сон,
голос почути, як запах шторму
над Мексиканською затокою,
рожеву пелюстку долоні впізнати вустами,
не сказати нічого,
мовчки очі підняти до райдуги над океаном,
не здивуватися, що вона —
відблиск твоєї усмішки.
Померти й воскреснути.

6
Телефонні дроти дощу,
що гудуть за вікном,
і дзвенять,
і хлюпочуть, —
чому голос твій не передають?
Голубі екрани світанків,
кольорові екрани призахідного неба,
забризкані передсмертною кров'ю днів, —
чому твої очі,
і губи,
і ліани рук,
і мармур ніг,
і стан твій у танці-полум'ї,
немов у кільці Сатурна, —
чому? чому?
чому не передають?
Якби я почув твій голос,
якби спалахнуло між хмар обличчя твоє,
певно, осінній дощ зняв би
сіру запону з обрію,
за якою ти стоїш
на березі Мексіканської затоки
і — райдуга за райдугою —
посилаєш через океан свої усмішки.
Стоїш поряд з вершником,
що осідлав бурю (1)
і розвернув коня
хвостом до Сполучених Штатів.
Стоїш в голубім ореолі
солоних океанських крапель,
сама — ніби крапля
розбурханого океану.

Жагуче ім'я твоє пам'ятаю,
розкотисто милозвучне,
двоповерхове,
іспанського штибу,
а з відстані називаю —
Гавана.
Чуєш, Гавана?!
І вгинається даль океанна.

1. Пам'ятник національному герою Куби генералу Масео в Гавані над Мексиканською затокою:
на величному постаменті вершник загнуздав коня — хвостом до території США.
Пам'ятник-символ.

Вслухаюся ночами в дощ,
В громів гортанні перегуки.
Волання вулиць, сплески площ
Вивершують всесвітні звуки.
Зірок чи крапель передзвін?
Як мушлі, вуха звуків повні?
Немов дохлюпуе до стін
В кімнаті — чужедальня повінь.

Безсонням зморений ущент,
Жену химери, ніби хмари,
І наслухаю, чи Ташкент
Підземні не спізнав удари.
Серед стежок і автострад,
Серед лісів, кущів жаливи,
У тім'я — спека, в очі — град,
За комір — невблаганні зливи!..

Ти звик до слів і величань,
Змалівши в затінку погорди,
І з тихим словом: «Вибачай!»
Горнутись мусиш до природи.
Ти проповідуєш добро,
Воюєш доблесно з олжею,
Але, проникнувши в ядро,

Скажи, що далі, за м е ж е ю?
Ти будівничий — молодець! —
Возводиш і ламаєш грізно,
Та є початок і кінець,
Як є іржа після заліза.
Ти врешті на собі відчув
Земні й космічні переходи...

Стоп! Без дидактики! Мовчу,
Уроки взявши у природи.

Вслухаюся ночами в дощ,
В громів гортанні перегуки.
Волання вулиць, сплески площ
Вивершують всесвітні звуки.
І кожен, танучи в імлі,
Крізь нас пройти спочатку мусив.
Як ти людина на землі —
Ти в центрі бур і землетрусів!

Останнім передсмертним бажанням
великого письменника було,
щоб його тіло
поховали в рідному Києві.
Микола Бажан

В тісняві кам'яного світу,
Серед бетону і граніту,
Серед вогнів, страшніших мороку,
Коли життя, як свічка, гасло,
В чужому, чорному Нью-Йорку
Він бачить світлий Переяслав.

Зборовши передсмертні болі,
Він бачить стежку в тихім полі
Під небом грандіозно синім,
Де, як раніш, пшеничним ланом
Пройде землі своєї сином
Й не лишиться за океаном.

В тісняві кам'яного світу,
Серед бетону і граніту,
В тенетах жовтого диявола
Його журбу вселенську гріє,
Йому пече, йому сія вона —
Про рідний край священна мрія.

О, як далеко, як далеко!..
Душа його, немов лелека.
Додому повертала з вирію
Через кордони і погроми.
Душа його в безсмертя вірила,
Освячене батьківським домом.

Порив останній нездоланний —
Лиш рідний край — обітований,
Все решта — торжища й істерики,
Примарне щастя пілігрима.
Він з хвальковитої Америки
Додому прагне незборимо.

У безпросвітнім сірім смерку
Він легко розминувсь зі смертю,
Хоч вік важкий всі сили виїв,
Він, час і відстані здолавши,
Як і хотів, вернувся в Київ
І з нами залишивсь назавше!

Мурахи повзають врізнобіч письмовим столом,
то віддаляючись,
то наближаючись до листка паперу,
наче букви, що не схотіли лежати незрушно
на папері,
пов'язані в ланцюжки рядків,
і порозбігалися, щоб існувати осібно,
зруйнувавши ущент усі слова.
Я дивлюся на чистий аркуш паперу,
який маю помережати буквами,
словами,
рядками,
що повтікали від мене,
розбіглися врізнобіч, як мурахи, —
і переймаюся моторошним відчуттям:
мурахи повзають не письмовим столом,
а у мене по спині повзають мурахи.

1

Думка, запліднена злобою,
На ній, як тавро,— приреченість,
По профілю вузьколобому
Видає свою недоречність.

Злободенна, однак непутяща,
Думка з розкотистим риком
Роззявляє горласту пащу —
І глухне сама від крику.

2

Є злоба дня. Є просто злоба.
Формат проблем. Формат людини.
У крутизні людського лоба
Живуть вершини і низини.

Є злоба дня. Є просто злоба.
Ой не одна у них дорога!
У крутизні людського лоба
Людська спромога й неспромога.

Всемогутні царі і цариці,
І шахрай, і останній злодюга
Зберігали свої таємниці,
Як було у них слово за друга.

Хто над віршем штани не протер ще,
Хто протер і пером їх латає,
Вірять в слово, яке було першим,
Було богом, якого немає.

Світ не знав би ні чорта, ні біса,
День мовчав би, як ніч, темноброво.
Від усіх таємниць завіса —
Всім доступне, маленьке слово.

Бовкнув слово — не видно і сліду,
Та беруть його в судді і в свідки.
Щось шепнула двірничка сусіду —
І вже око підбите в сусідки.

Слово сказане не по суті?
Ну то й що! Головне, аби в точку.
І вже вчиться балбес в інституті,
І вже в Крим прилаштовують дочку.

Ваш начальник говорить громово,
Ображає підлеглих премного?
Ну то й що! Якнайперш було слово.
І було, як ви знаєте, богом.

Слово мовлене в іншому разі,
Та від імені, ще й статечно —
І, як танк, вже товчеться на базі
Мирних днів завойовниця — теща.

Йде по вулиці хлопець-рубаха —
Розступіться, осмута і скруха!
Сканує слово — як вдарить з розмаху
І в зустрічного в'януть вуха.

Слово мовлене, слово писане,
Іменне воно чи без підпису...
Я не все тут згадав зумисне,
Щоб сказать своє слово в підсумку.

Поміркуймо, придуманий боже,
Над природою слова знову.
Таж ніхто те зробити не може,
Що підвладне єдиному слову.

Я прошу тебе, владче колишній,—
Хай завершиться цим розмова! —
Низношли на тих кару всевишню,
Хто взискує гріховно зі слова.

А як хто не боїться кари,
Словом блудить, в народу цупить,
Низпошли йому грім із-за хмари,
Хай навіки йому заціпить!

Нелегко вам, бронзовочолі класики,
Коли до вас приходять у господу,
Промацують то зверху, то зі споду,
Не полишивши ні тепла, ні ласки.

В меморіальній тиші ходять маски,
Сховавши порожнечу за погорду.
Всміхаючись у будь-яку погоду,
Канцеляристи пнуться в лоно казки.

Незмінно патетичні дилетанти
І від цитат розпухлі дисертанти
Довкола вас, як мухи, — рівні всі.

Нехай!.. А ви, філософи й поети,
Своєї певні вічної осі,
В польоті, неосяжні, як планети.

Подонок нині на сторожі —
А раптом хтось його розкусить?!
І він в слова ясновельможні
Вдягать своє подонство мусить.

Обов'язок, громада, совість...
В слова вкладаючи всі сили,
Свою нікчемну тимчасовість
Освячує високим штилем.

Він, як природжений оратор,
Завчасу й жести добирає,
Бо грає роль, яку зіграти
Вдається тим, хто добре грає.

Він до шофера, як до брата,
Звертається на «ти» щоразу
І в скорбній позі демократа
З контори пішки йде на базу.

Він, анекдотчик-веселитель,
Сміятись здатний до ікоти,
Тримається як небожитель
В розмовах про земні турботи.

Вже в зморшках, трохи лисуватий
І, строго кажучи між нами,
Прожити може без зарплати —
По горло ситий хабарами.

Він в тресті десь чи в гастрономі
Сидить, як з каменем на серці,
Бо журиться: не все у домі
На рівні справжньої фортеці.

Він любить, як на скрипці грати,
Ласкати секретарку юну.
Йому давно пора за грати,
А він вилазить на трибуну.

Обов'язок, громада, совість...
Та я промовця обриваю —
Печальна це і довга повість,
Кінець якої уявляю.

Прийшли поважні люди. Сказали:
— Сад постарів. Викорчуйте,
а ми посадимо новий...—
Яблуні, абрикоси, вишні,
що цвіли з року в рік —
аж небо над ними рожевим вогнем палало,
лежать при дорозі корінням до неба,
лежать під дощем осіннім,
лежать під пухнастим снігом,
лежать під весняним сонцем.
І якось весняного ранку,
як з року в рік повелося,
над повергнутим садом
небо рожевим вогнем запалало —
зацвіли, як ніколи, буйно
яблуні, абрикоси, вишні,
на землю живцем повалені.
Збіглося все село подивитись на чудо
і з жахом розбіглося
(хто у сусідні села, а хто у міста).
Примчали і автори чуда,
щось замірюють, фотографують,
самі фотографуються
(певно, для наукової преси).
Ходять довкола розквітлих дерев,
пригинаються — нюхають буйноцвіт,
красота — не треба тягнутися вгору,
коли квіти лежать під ногами.
Хто ці люди?
Прекраснодушні краснобаї,
які по-справжньому вміють у житті одне —
кидати слова на вітер
(і народні гроші!).
Кажуть, вони розробляють новий проект —
пересадки саду в межах саду,
по-вченому це звучить так:
трансплантація квітки в пелюстку.

В крамниці капелюхів,
розрахованій на всі об'єми, фасони і смаки,
новоявлені франти
ефектно доточують собі голови
чорними, коричневими, зеленими,
сірими капелюхами,
щоб виділитись
і загубитися у вируючій людьми ріці
Хрещатика.
І нудьга, ніби вірний собака,
невідчепно прошкує за ними.
В магазині «Поезія»,
розпинаючи себе між Асадовим і Євтушенком,
шанувальниці поетичного слова —
за форматом власного серця —
добирають книжечки молодих поетес,
керуючись принципом:
чим більше вітру в голові,
тим швидше допливе до мети
заповітний вітрильник удачі.
І нудьга, ніби вірний собака,
невідчепно прошкує за ними.
Біля шашличної в Гідропарку,
на відкритому повітрі поміж дерев,
ніби кільця Сатурна, рядами на столиках,
в переблисках сонячних зайчиків
лежать саморобні німби.
Охочі стати героями чи святими
приміряють, немов капелюхи,
німби в грайливому сяйві.
І лагідна траурна музика
Радісно кличе в безсмертя.

Юнак утяв любовний вірш,
Той вірш сподобала Маруся.
Юнак сказав: — Пишу незгірш,
Тому негайно оженюся.

— Тобі ще вчитись треба, крошка,
А ти женитись — на біду!..
— Любов, татусю, не картошка —
Я в дім невістку приведу.

Спочатку батько хмурив лоб,
Та як узнав, що буде дідом,
Розпорядився швидко, щоб
Сказали друзям і сусідам:

— Відбудеться у нас весілля —
Душі щасливе новосілля.
Нехай від роду і до роду
Тече свята ріка народу!..

За руки взявшись, молодята
Прилюдно цілували тата,
А він з осяяним чолом
Звернувсь до сина за столом:

— Живем, вростаючи в віки,
Хоча й живемо насупроти.
На світі будуть вітряки,
Допоки будуть Дон-Кіхоти.

В життя споряджений віками,
Самопожертви доброхот,
Нехай не тільки з вітряками
Воює славний Дон-Кіхот!..

Банкет завершивсь, як і слід,
Син, як і слід, гризе науку.
А молодий красивий дід
Колише день у день онуку.

Дід думає і сяк, і так,
Дід крутиться навколо внука.
Дід крутиться, немов вітряк.
Його любов — його ж і мука.

Збагнуть не може дід ніяк,
Хоч це збагнуть йому охота,—
Чому щодня він, як вітряк,
Чекає вдома Дон-Кіхота.

Йому було не все одно,
Як жить у світі грішнім, —
Горілку лаяв і вино
І посміхавсь невтішно.

З роботи інколи зникав —
Спішив на іменини,
А вранці вперто уникав
Ясних очей дружини.

— Чомусь ти, милий, затужив
Чи заболіли груди?
— Пробач, учора надужив,
Та більше так не буде!

Минуло день, а може, два,
Прокинувсь він пізненько, —
Немов макітра, голова
Тріщить, о люба ненько!

Йому було не все одно —
Знов ліг у постіль з грілкою, —
Дурне це діло: пить вино —
І запивать горілкою.

Покаявсь тяжко, поговів,
А якось трохи згодом
Його додому кум привів,
Сказав, що сам не годен.

А сам геройськи так стоїть,
Немов вернувся з бою.
— Нащадкам, — каже, — запишіть
Душевне слово болю:
Опісля застіль і гулянок
Я плачу сльозами убитих пісень, —
Втрачений вечір —
Це втрачений ранок,
А втрачений ранок —
Це втрачений день!..

І що? За день або за два
Прокинувсь він пізненько, —
Немов макітра, голова
Тріщить, о люба ненько!

Епілог:
Він діяв швидко, до пуття,
Він діяв думкою й руками.
«Він швидкісно любив життя», —
Мажорно свідчить чорний камінь.

(Монолог)

Серед літа —
від простуди —
«вмазав» півлітра
й вийшов на люди.
Йду, посміхаюсь,
всі оглядаються.
Я не хитаюсь,
люди — хитаються!
Галстук англійський,
бельгійський кльош, —
тримаюсь по-свійськи,
бо я хорош.
Мужчин не бачу,
дивлюсь на дам, —
кому не пробачу,
я тому дам!
Я всіх уважаю,
а що не так,
тоді... наїжджаю,
бо я — мов танк.
Дивлюся, міліція
підходить уже, —
«Моя міліція
мене береже!»
Я посміхаюсь,
і вони посміхаються, —
я не хитаюсь,
вони — хитаються!
Обох обнімаю,
щасливий без меж,
як друзів, питаю:
— Вмазали теж?..—
Галстук англійський,
бельгійський кльош,—
тримаюсь по-свійськи,
бо я хорош!..
— За руки?.. А дзузьки!..
Я вас не боюсь!..—
Та звернулись по-людськи
— Хорош гусь! —
Запросили в машину
та й помчали чимдуж,
як солідну людину,
завезли прямо в душ.
Проявили турботу.
Ночував я, де слід.
І про все на роботу
прислали звіт.
Словом, півлітра...
Виходжу на люди...
Якщо п'ю серед літа,
то лише від простуди...
Йду, посміхаюсь,
всі оглядаються.
Я не хитаюсь,
люди хитаються.
Ой, знову міліція
підходить уже!..
Справді, міліція
мене береже.

(Майже дитячий мотив)

Гей, у лісі на поляні
Два вовки лежали п'яні.
Між пляшками і пеньками
Гірко дригали ногами.
Перший вовчик з перебору
Різав дуба серед бору.
Другий вовчик з перегику
Бив хвостищем об осику.
Гей, у лісі на поляні
Танцювали зайки й лані, —
Витяг довгі ноги в глиці
Перший вовчик із столиці,
З ним догикався до скону
Другий вовчик із району.
Гей, у лісі при березі
Дві комісії тверезі
Написали в протоколи:
— Не було цього ніколи!

— Відгадай! — мені сказала
Чорна ніч, немов погибель.
— Що я маю відгадати
І нащо мені цей гендель?

— Відгадай, як хочеш знати,
Що тебе в житті чекав,
У якій руці я зірку,
А в якій світляк тримаю.

— Кумо-любцю, мудра панно! —
Я почав високим штилем, —
Ви іще, скажіть, будь ласка,
Пішки к чорту не ходили?..

Хто зна, як вона сприйняла
Мою раду непогану,
А я нині хочу здибать
Ту роковану циганку.

В узбецькім халаті з ванни
Виходиш розслаблена, ніби
Відпливаєш в буддійські нірвани
І під люстрою сяєш, як в німбі.

Захід сонця у шторах, мов рана.
Шторми дня в павутинні смеркання.
В Аеліту вселилася панна
Й одомашнила космос кохання.

Оті налиті, невагомі,
Оті комусь давно відомі,
Оті — як древньогрецький тест,
Оті — як заклик і протест,
Оті солодкі, многогрішні
І чисті, наче сніг торішній,
Оті густі, як дикий мед,
Оті, як — над падінням — злет,
Оті віддалені і ближні,
Оті одвічно дивовижні,
Оті липкі вуста брехні,
Що пахнуть медом уві сні,
Оті безвинні і ворожі,
Оті обкрадені й вельможні,
Оті, звабливі і чудні,
Мені давно страшні,
Такі віддалені і ближні,
Такі одвічно дивовижні,
Мені вуста страшні.
Але не тому, що липкі, —
Вони такі пахкі й пухкі,
Солодкі —
Пресолодкі
І через те мені страшні,
Оті — як в горах ручаї,
Оті — мої і нічиї,
Оті, звабливі і чудні,
Оті, що медом — уві сні,
Липкі вуста брехні.

В зоопарку
звірам жарко.
Жарко
людям в зоопарку.
Лев відсунувсь від левиці —
прихилився до водиці.
Вовк без дозволу вовчиці
воду п'є незгірш п'яниці.
Лис, забувши про лисицю,
дудлить рятівну водицю.
Пуму розлюбила пума —
про водичку ніжно дума.
Павіан від павіана
суне, як істота п'яна.
Без мандрила мандрилиха
попиває воду стиха.
Навіть та козлиха зла,
що кохає лиш козла,
мчить, шалена, до водички,
як від мужа молодичка.
Незалежно від породи,
чи компекції, чи вроди
звірина у зоопарку,
коли спечно, коли жарко,
від любові, як біди,
утікає до води.
Тільки Ваня і Маруся:
— Ой, до тебе пригорнуся!.. —
І прицмокує горила:
— Дівка хлопця обкрутила!

— Чи можна любити двох? —
Кохана спитала мене.
Мовчу. Озиваюся: — Ох,
Питання твоє складне.

— Чи можна, обравши одну,
Любов пронести крізь літа
І безгрішно лягти в труну? —
Далі кохана пита.

І дивиться в очі так,
Щоб наскрізь мене прошить,—
Чую, серце забилось не в такт,
Бачу, може спинитися мить.

— Можна, — кажу, — лягти,
Зборовши в собі сатану.
Та навіщо з цим ділом тягти?
Одруживсь — і лягай в труну!

Немає солідарності в жінок,
Хоч кожна спілкуватися охоча.
Напевне, суть жінок — антижіноча
Чи втаємничена, як суть зірок.

Немає і не буде двох думок,
Яка б там голова не заморочена:
Лиш та з жінок свята і непорочна,
Що вже стоїть до урвища за крок.

Жінки, жінки, в усьому несподівані,
Поетами і слідчими оспівані,
У кожній з вас — підводна течія.

Як береги ріки, що знизу розтривожені,
А зверху квітами і птаством заворожені, —
Тому й звивається ріка, немов змія.

Коли ми любимо, тоді
Ми любимо — не більше.
Любові хочуть молоді,
А не любовних віршів.

Хто власну пристрасть поборов
Не знать чому й навіщо,
Той, як згадає про любов,
Себе втішає віршем.

Хто під осінній плач дібров
Про хворощі не трубить,
Той, замість віршів про любов,
Як в молодості, любить.

Коли ми любимо, тоді
Ми любимо — не більше,
А вже в літа немолоді
Любовні пишем вірші.

Один святенник
солов'їв
Не визнавав і не терпів.
Казав, що всіх би солов'їв,
Як тих курчат, усмак поїв.
Казав, що солов'їні трелі
Удосвіта женуть з постелі,
Що він не можети спати вдень
Під враженням від тих пісень,
Що ввечері ті співаки
Вкорочують йому думки,
Що співи ті — падіння віхи
В безпутній долі солов'їхи,
Що зводять солов'ї на гріх
Не тільки сірих солов'їх.

І, врешті, ворог солов'їв
До діла перейшов од слів.

Побачить у кущах пташину —
Жбурляє камінь чи цеглину.
А на каштані, край вікна,
Звідкіль цвіла йому весна,
Він поламав усі гілки,
Щоб не співали там пташки.

Ходила чутка, що аскету
Пора перебиратись в Лету,
Бо він людина вже в літах,
А, головне, не при гріхах,
І він повік в святім краю
Святенність збереже свою.
Та якось вранці — сміх і гріх! —
Ридання в стані солов'їх.
Народ зібравсь з усіх сторін —
Тужливо закалатав дзвін:
Святенник на вершині втіхи
Усоп в обіймах солов'їхи.
І в путь останню, як умів,
Його пташиний хор провів.

Чоловіки
поводяться з морем, як з жінкою,
достатньо до пояса в хвилі поринути.
Далі, плавцями прикинувшись,
обнімають його і мнуть
так хапливо й ретельно,
що, їй-богу, не варто заздрити.
Жінки
тримаються в морі, як в спальні:
на блакитних простирадлах хвиль
знемагають і ніжаться,
ніби грандеси
в будуарах фамільних.
А потім лежать на піску,
чоловіки й жінки,
лежать нерухомо й велично,
і нема їм діла до моря,
що десь біля ніг ридає.
У них якнайбільша турбота —
щоб не твердо було лежати!
І лежать нерухомо й велично,
ніби чудовиська,
розгніваним морем викинуті.

Котеня на курортному пляжі,
маленьке, як рукавичка,
то перекинеться в пісочку,
то біля когось приляже
чи підкотиться до теплої литочки.

Живий сіренький клубочок
сонній дівчині щось муркоче,
і від купальника голубого,
пісенькою «Мур-мур!» забавляючи рот,
котиться під здоровенні ноги,
кожна з яких — бегемот.

Прикотилося котеня
(краще б до каменя чи до пня!).
У відповідь на «Мур-мур!»
озвалась істота Мурло,
і так істотно ворухнулися
її здоровенні ноги,
що котеня, відлетівши чорту на роги,
від погибелі ледве втекло...

Серед білого, золотого, щасливого дня
сновигає на курортному пляжі
маленьке, як рукавичка, котеня.
То біля когось потреться,
то біля когось приляже...

Але надходить вечір
і наступає нічка.
Всіма скривджене, і обласкане,
і одностайно забуте
живе котеня — з пляжу, а не з казки, ні! —
мусить десь ніч перебути.

І — чути в пізню годину! —
на пляжі кричить котеня те,
ніби хтось там покинув дитину,
щоб гулять всеньку ніч без дитяти.

І сам собі не ворог,
І не ворог своїх читачів,
Він любив говорить: — Є ще порох! —
Вдома, в кума, і вдень, і вночі.
— Є ще порох! — колегам в науку
Він під вечір сказав зі зла
І витер рукою пилюку —
Єдину прикмету стола,
Де колись він писав про щось,
Де задумане не збулось.

Зарізали мале гуся.
— Го-го-го! — сказав гусак,
Гонорово приховавши переляк.

Зарізали більше гуся.
— Ге-ге-ге! — сказав гусак,
А сам аж привкляк.

Зарізали найбільше гуся.
— Ого-го-го! — сказав гусак
І впав навзнак.

Зарізали гусиню —
Гусак посинів.
Однак
Гонорово сказав: — Так-так!

Зарізали гусака.
— Х ау ду ю ду? (1) —
Ніхто не спитав у роду.

І ніхто не оплакав його.
— Ге-ге-ге!
— Ого-го!

1. Хау ду ю ду? — Як твої справи? (Англ.)

Жив чоловік, подібний до скали,
Тримався неодмінно монолітом.
Гніздились в голові лише думки-орли,
А зналась голова з одним зенітом.

Але — буває ж! — грянув землетрус,
Такий собі, середнього калібру,—
І чоловік-скала по шию в землю вгруз
Й перетворилися думки-орли в думки-колібрі.

— Все минає...—
Без найменшого смутку в голосі
сказав дід Оникій,
споглядаючи з призьби,
як прошкували гуси
на грядку сусіда,
проминувши
його зелену,
його кучеряву,
його улюблену грядку.

Ой, ким же ти так подовбана,
Знаменита печеро Довбуша,
Подряпана вся, пописана,
Намазюкана фарбами різними, —
Невже ж то ти древніми списами
Й кам'яними ножами порізана?
Пащека печери пощерблена
Каже: — Людьми печерними! —
А як же то їхні руки
Так по-креслярськи прекрасно
Виводили нинішні букви
І писали назви сучасні?
Щось не вірю тобі,
подовбана
Знаменита печеро Довбуша.
(Ой лелечко! Літня вже дама
Виводить: «Привіт від Люди»),
Печеро — в легенду брамо —
Скажи мені, що то за люди?
І пащека печери пощерблена
Повторює: — Люди — печерні!

Вхопити славу, як жар-птицю,
За хвіст — вогненну блискавицю,
Зізнаймось, кожному кортить,
Хай слава й мимо пролетить.
Але чи варто, як дівицю,
Хапати славу за спідницю
І в славі, як у спальні, жить?!

Було у нього на чолі написано,
Що має череп, створений для лисини.
А декотрі юрмилися довкола
І йойкали: «Який високочолий!»

Шпак у ворона учився
Шити туфельки шпачисі.

А шпачатам — черевички
З каблуками, ніби шпички.

Починав кумедно шпак:
Що не зробить, все не так.

Туфлю викроїв хорошу,
А зробив якусь калошу.

Черевичок розпочав,
А закінчив — пароплав.

Довго бідний шпак трудився —
Врешті добре наловчився!

І тепер працює шпак,
Що й сам ворон каже: «Так!»

Всі говорять птахи нині
Про досягнення шпачині.

А сороки, ті лукаво
Кажуть на шпачиху: «Пава!»

Навіть тихі ластів'ята
Теж позаздрили шпачатам:

Хочуть мати черевички
З каблучками, ніби шпички.

Кожен хоче стати вище,
Тож і каркає чи свище.

А шпачиха й шпаченята
Витанцьовують завзято.

А шпачок — лиш «чок!» та «чок!» —
Стука шевський молоток.

Ну а ворон більш не шевче —
Тільки сам до себе шепче:

— Ой шпачище, ой мастак!..
Ворона... подужав шпак,

Бач, йому схотілось вище —
Він у мене ще засвище!

(Перевтілення)

В білому, як молоко, тумані
меморіальним подвір'ям
ходить білий, як молоко, чоловік
і висіває меморіальні слова.
В білому, як молоко, тумані
меморіальні кури
клюють, як зерно, слова
і тут же несуть меморіальні яйця.
В білому, як молоко, тумані
меморіальним подвір'ям
кружляє білий, як молоко, чоловік
і складає за білу пазуху
білі, як молоко, яйця.
І щомиті з-за білої пазухи
випурхують білі, як молоко,
меморіальні птахи
і зливаються з білими хмарами
в меморіальному небі.

(Шарж)

Цілий вечір не знаходив собі
місця.
Цілий вечір
ходив по кімнаті —
сумніви міряв
вздовж-упоперек,
поки не спіткнувся об трюмо.
Побачивши в дзеркалі
власне відображення,
випростався,
присів,
знову випростався
і плюнув
самому собі
в лице.
І заспокоївся.

Хто — кого? Протиріччя на протиріччі:
Він — жону чи жона — його...
Різав правду всім стрічним у вічі,
Шал агоній жбурляв у вогонь.

Проклинаючи в небі хмари,
На землі викорчовував зло,
І незримі його удари
В безвість падали, як НЛО.

Він музу свою, як мортиру,
Націляв на суспільні теми.
Та ось отримав квартиру
І вичерпав всі проблеми.

Мов камінь, щойно вийнятий з води,
Лице осяяне, сповите у перлини,
Де в гніздах тріщинок води живі краплини,
Немов життя чужого трепетні сліди.

Лице мерзотника в серпанку моховини,
Лице вологе, схолодніле назавжди,—
Надгробний камінь в чорній рамі бороди,
Що грубо прикидається лицем людини.

Був авторський вечір. Сам автор
Сивочубо сіяв на сцені
І читав про щасливе завтра,
За яке він згорає в натхненні.

Він висміював безпощадно
Лжепророків і славив героїв —
Аж здригався зі страху нащадок
Десь далеко, за часу горою.

А як вірші про перше побачення
Він читав, і зітхав, і так далі,
Пенсіонерка союзного значення
Гірко заплакала в залі.

Б. Комару

Чудернацький нині вечір —
Комарино-солов'їний —
Переплів кумедні речі
У вінок єдиний.

Не вгавають комарі,
І співають солов'ї,
Ніби солов'їний спів —
В оркестровці комарів.

Двоєдина онде тінь
Ворухнулась на алеї —
Хтось завів на весь Ірпінь
Ради дівчини своєї:

«Від зорі до зорі,
Кров пускати звичні,
Не з'їдять нас комарі,
Бо вони музичні».

Чудернацький нині вечір —
Комарино-солов'їний —
І мене узяв за плечі
Та й повів, де пісня лине:

«Від зорі до зорі —
Солов'ї і комарі...»

(Жартома, але всерйоз)

Хто працює заповзято
В час, як плачуть солов'ї,
З того, певно, вийде тато
Многодітної сім'ї.

Хто працює в гастрономі,
Наче золотошукач,
Того люди всім відомі
Заберуть, хоть плач, хоть скач.

Хто замріявся на базі —
Власну б «Волгу» завести! —
Того візьмуть в кожнім разі,
Щоб безплатно повезти.

Хто, терплячої породи,
Букви малювать мастак,
Того критик при нагоді
Розмалює сяк і так.

Хто працює, як верблюди,
Здобуває все трудом,
Той нарешті вийде в люди,
Нагороджений горбом.

Кажуть, з причин НТР
Місцевий талант номер.
Але чому ж Гомер
Ще далеко до НТР
Так само помер?

Ширяться в час НТР
Аритмії і алгоритми.
Але чому ж тепер
Кожен любить
по-го-во-ри-ти?

На шляху до ясної мети,
У скреготі грізних заліз,
Все живе може в прірву змести
Глобальний балакунізм.

Кажуть, що у четвер
(Кума повідомила жінці)
Прилетять із космічних сфер
Тубільці в своїй тарілці.

Все вже можливе тепер,
Як пророк в підворітні пророче...
Ой же ота НТР —
Робить, що хоче!

Ми гуляємо разом, обнявшись,
розмовляємо тільки на мигах.
Нам немає чого критись,
нам немає з чим критись.
Ми нерозлучно поєднані
і взаємно відчужені.
Та гуляємо разом, обнявшись,
я і моя тінь —
молодість.

Долаючи сон і втому,
Натщесерце жувнувши горішки,
Літаки з аеродрому
Повертались додому
Пішки.