Поезія — молодість душі
"В чому загадка поетичної творчості, яке її
призначення, місце в житті? Розмірковуючи над цими питаннями, відомий український поет звертається до творчості О. Пушкіна і Т. Шевченка, С. Єсеніна і В. Сосюри, К. Симонова і К. Герасименка та інших.
Книгу складають роздуми поета про поезію на
конкретному матеріалі сучасного літературного
процесу".
призначення, місце в житті? Розмірковуючи над цими питаннями, відомий український поет звертається до творчості О. Пушкіна і Т. Шевченка, С. Єсеніна і В. Сосюри, К. Симонова і К. Герасименка та інших.
Книгу складають роздуми поета про поезію на
конкретному матеріалі сучасного літературного
процесу".
Київ, "Радянський письменник", 1989 (pdf)
І
Любов на все життя
Передмови нічого не додають до творів, що представлені в книжках. Традиційною ілюзією називав Ян Парандовський думку, ніби читач знайомиться з книжкою, починаючи з передмови. Це небезпідставне твердження, гадаю, стосується не в меншій мірі й авторського переднього слова, особливо в тих випадках, коли автор забуває, що він говорить про самого себе і, захопившись предметом оповіді, мимоволі перевтілюється в «найправдивішого» на світі чоловіка — барона Мюнхаузена. Тому я тут скажу насамперед про речі важливіші для мене, аніж власна персона,— щоб дати читачеві уявлення навіщо, в ім'я чого пишу.
В дивній ситуації, коли упродовж останніх років літературна періодика багато писала про занепад одних і небачені успіхи інших жанрів, не зайве почати з думки прозаїка про поезію.
Якось великий американський письменник-гуманіст Уільям Фолкнер на питання «Що ви думаєте про поезію як вираження людського серця?» відповів: «Поезія для мене завжди на першому місці. Я Поет-невдаха стає автором коротких оповідань. Невдатному автору коротких оповідань не залишається нічого, крім роману, і тому він стає романістом. Та поезія — на першому місці, вона найближча до того, щоб зосередити всю красу і пристрасть людського серця на маковім зернятку». Думка ця, очевидно, суб'єктивна, але й слушна.
Ні ракетний рев, ні клекіт потужних турбін, ні всеохопна мудрість електронно-обчислювальних машин не витіснили з життя поезію.
І тихо мовляться слова,
і шепче зірка вечорова.
І чуть, як засина трава
у колисковій рідній мові.
Неспроста написав так на двадцять п'ятому році офіцерської служби один з покоління «дітей війни», син загиблого на війні солдата, сам надійний солдат у поезії Анатолій Таран.
Без прямого зв'язку з тим, що і як написав я за двадцять років більш-менш систематичної літературної роботи (перша моя збірка «Революційний паспорт» побачила світ 1967 року в Одесі, п'ятнадцята, «Біла каравела», — торік у «Молоді»), заявляю цілком серйозно, що не мислю себе без поезії, вона — моя любов на все життя.
Поезія за своєю природою споконвік пов'язана із щоденними турботами, з трудовими буднями людини. Згадаймо одну з найстаріших українських народних пісень: «А ми просо сіяли, сіяли...» — про радість жити й працювати на землі. Згадаймо біль і гнів Тараса Шевченка, викликані протестом проти підневільної праці: «Там матір добрую мою, ще молодую, у могилу нужда та праця положила...» Саме слово п о е з і я в різний час витлумачувалося по-різному.
Сучасна енциклопедія витлумачує: «Поезія — в широкому значенні — словесна-творчість, літературне мистецтво, що відображає дійсність в художніх образах. Частіше вживається у вужчому значенні: на противагу прозі це твори, написані віршами, ритмічно організована мова».
Одинадцятитомний словник української мови, крім цього, зазначає: «Ще задовго до виникнення писемності східнослов'янські племена створили велику та різноманітну усну поезію, джерелом якої була праця». Тут же читаємо таке авторитетне літературознавче свідчення: «В радянській літературі перших років її розвитку взагалі переважає поезія над прозою, а в самій поезії — лірика над епосом».
Джерело виникнення поезії — праця, людська діяльність, ритми життя в усіх його виявах. Отже, маємо всі підстави вбачати в поезії насамперед дію, сконцентрований рух життя.
Поезія, якщо вона твориться сьогодні, незалежно від матеріалу — чи то він історичний, чи фантастичний, чи він наскрізь злободенний, — це завжди теперішній час, скажемо так, використавши назву новаторської і по-справжньому сучасної книжки віршів Володимира Затуливітра.
Що ж таке поезія? Я міг би запропонувати багато визначень цієї невичерпно прекрасної субстанції, адже поезія — сфера неоднозначна і неодновимірна. Поезія — не тільки особливий спосіб мислення і почування, не тільки форма світобачення і світовідчуття. Поезія — сконцентрований в особливих структурах слів світогляд, який завжди щось обстоює або заперечує, діючий «за законами краси» світогляд, який втручається, проникає в світ людських почувань і думок, щоб заполонити його своїм розумінням і баченням життя, поєднати його із вселюдським світом радості, тривог і надій. Зрештою, поезія — в найтоншому розумінні! — це тремка, ніби ранковий промінь, соломинка, за яку хапається людина, щоб не втонути в морі буденщини і практицизму, не загубити душу під натиском девальвації морально-етичних цінностей. Поезія, кажучи словами Поля Елюара, це мистецтво світла, що покликане
розвіювати масиви пітьми.
Поезія існує в нас і навколо нас — як унікальне явище природи і людського духу, незалежне від словесних маніпуляцій сучасних літературних шаманів. Інша справа, що в слові поезія розквітає всіма барвами або гине — в залежності від того, на чиє перо вона наштрикнулась.
Істинний герой сучасної поезії не зачаровується летючою миттю скороминущого дня, а живе в контексті історії — як ланка, як єднаюче начало між минулим і майбутнім. І, безумовно, він задихається, якщо день у день не хапає жадібними губами повітря сучасності в її загальнодержавному і планетарному вимірах.
Нікуди не дінешся — нехай коротко, доведеться сказати дещо і про себе, принаймні в межах біографічної довідки. Я народився 2 грудня 1937 року в селі Острівець на Івано-Франківщині. Опираючись на слова мого видатного земляка Дмитра Павличка, зазначу: «Я народився на землі від батька, що орав ту землю». В останні десятиліття, коли була жива моя добра, ніжна і многостраждальна мати, я все частіше, по кілька разів щороку, приїздив до свого села і все більше пересвідчувався, що «ніколи я не відокремлю себе від хлопської ріллі»,
від рідного мені і дорогого.
Добре пам'ятаю голодні й холодні повоєнні роки , чорною ямою на екрані пам'яті — 1948 рік, коли помер батько. «Бережи дітей!» — такі були його останні слова, звернені до дружини, якій він залишив трьох синів: старшому, Василеві, сповнилось тоді 16, мені, середульшому, 11, а найменшому, Іллі, щойно минуло 4 роки. Ще молода жінка, моя мати не вийшла вдруге заміж — берегла дітей! Усі троє виросли, позакінчували вищі школи, певно тому, що передостанніми в прощальному наказі батька були слова: «Най діти вчаться — аби з них люди не сміялися!»
В 1955 роді, після закінчення десятирічки, через те, що на мамині трудодні грошей не виплачували, я на даху вагона, «зайцем» приїхав до Одеси. Став студентом державного університету імені І. І. Мечникова. Через п'ять років, з дипломом учителя української мови й літератури, почав самостійне трудове життя в сільській школі на Одещині. По¬тім працював у районній газеті, в обкомі комсомолу, в ЦК ЛКСМ України. Був редактором художньої літератури у видавництвах «Маяк» (Одеса) і «Молодь». Понад три роки перебував на відповідальній партійній роботі в Києві. Ось уже понад п'ятнадцять років працюю в Спілці письменників України. Чим довше живу на світі, тим дорожче для мене і зрозуміліше все те, що спізнав у
дитинстві і в юності.
Інтерес до віршів, здається, збудила в мені шкільна художня самодіяльність. В ній брав я участь як читець-декламатор, починаючи з другого класу. Зринають у пам'яті скромні, зате щирі й задушевні шкільні вечори у рідному селі, наші учнівські концерти у березневі Шевченківські дні, наповнені віршами великого Тараса і піснями на його слова. Вони, як мені здається, першими заронили в душу відчуття поетичного слова.
Через багато років я побував у Шевченковому селі, стояв у задумі над могилою матері поета.
«Трепетно за туманами, ніби зоря золота, тихе обличчя мамине сяє в мої літа». Думав я і про свою матір, про те, що нас єднає навічно з рідною землею. Я неодноразово відвідував Канів, піднімався на священну Тарасову гору. Мені думається, що всі справжні письменники Радянської України, незалежно від їхнього місця і значення в літературі, — духовні спадкоємці вічного Кобзаря, і щасливий той, хто здатен сповна відповідати своєму читачеві любов'ю на любов.
1986— 1988 рр.
В дивній ситуації, коли упродовж останніх років літературна періодика багато писала про занепад одних і небачені успіхи інших жанрів, не зайве почати з думки прозаїка про поезію.
Якось великий американський письменник-гуманіст Уільям Фолкнер на питання «Що ви думаєте про поезію як вираження людського серця?» відповів: «Поезія для мене завжди на першому місці. Я Поет-невдаха стає автором коротких оповідань. Невдатному автору коротких оповідань не залишається нічого, крім роману, і тому він стає романістом. Та поезія — на першому місці, вона найближча до того, щоб зосередити всю красу і пристрасть людського серця на маковім зернятку». Думка ця, очевидно, суб'єктивна, але й слушна.
Ні ракетний рев, ні клекіт потужних турбін, ні всеохопна мудрість електронно-обчислювальних машин не витіснили з життя поезію.
І тихо мовляться слова,
і шепче зірка вечорова.
І чуть, як засина трава
у колисковій рідній мові.
Неспроста написав так на двадцять п'ятому році офіцерської служби один з покоління «дітей війни», син загиблого на війні солдата, сам надійний солдат у поезії Анатолій Таран.
Без прямого зв'язку з тим, що і як написав я за двадцять років більш-менш систематичної літературної роботи (перша моя збірка «Революційний паспорт» побачила світ 1967 року в Одесі, п'ятнадцята, «Біла каравела», — торік у «Молоді»), заявляю цілком серйозно, що не мислю себе без поезії, вона — моя любов на все життя.
Поезія за своєю природою споконвік пов'язана із щоденними турботами, з трудовими буднями людини. Згадаймо одну з найстаріших українських народних пісень: «А ми просо сіяли, сіяли...» — про радість жити й працювати на землі. Згадаймо біль і гнів Тараса Шевченка, викликані протестом проти підневільної праці: «Там матір добрую мою, ще молодую, у могилу нужда та праця положила...» Саме слово п о е з і я в різний час витлумачувалося по-різному.
Сучасна енциклопедія витлумачує: «Поезія — в широкому значенні — словесна-творчість, літературне мистецтво, що відображає дійсність в художніх образах. Частіше вживається у вужчому значенні: на противагу прозі це твори, написані віршами, ритмічно організована мова».
Одинадцятитомний словник української мови, крім цього, зазначає: «Ще задовго до виникнення писемності східнослов'янські племена створили велику та різноманітну усну поезію, джерелом якої була праця». Тут же читаємо таке авторитетне літературознавче свідчення: «В радянській літературі перших років її розвитку взагалі переважає поезія над прозою, а в самій поезії — лірика над епосом».
Джерело виникнення поезії — праця, людська діяльність, ритми життя в усіх його виявах. Отже, маємо всі підстави вбачати в поезії насамперед дію, сконцентрований рух життя.
Поезія, якщо вона твориться сьогодні, незалежно від матеріалу — чи то він історичний, чи фантастичний, чи він наскрізь злободенний, — це завжди теперішній час, скажемо так, використавши назву новаторської і по-справжньому сучасної книжки віршів Володимира Затуливітра.
Що ж таке поезія? Я міг би запропонувати багато визначень цієї невичерпно прекрасної субстанції, адже поезія — сфера неоднозначна і неодновимірна. Поезія — не тільки особливий спосіб мислення і почування, не тільки форма світобачення і світовідчуття. Поезія — сконцентрований в особливих структурах слів світогляд, який завжди щось обстоює або заперечує, діючий «за законами краси» світогляд, який втручається, проникає в світ людських почувань і думок, щоб заполонити його своїм розумінням і баченням життя, поєднати його із вселюдським світом радості, тривог і надій. Зрештою, поезія — в найтоншому розумінні! — це тремка, ніби ранковий промінь, соломинка, за яку хапається людина, щоб не втонути в морі буденщини і практицизму, не загубити душу під натиском девальвації морально-етичних цінностей. Поезія, кажучи словами Поля Елюара, це мистецтво світла, що покликане
розвіювати масиви пітьми.
Поезія існує в нас і навколо нас — як унікальне явище природи і людського духу, незалежне від словесних маніпуляцій сучасних літературних шаманів. Інша справа, що в слові поезія розквітає всіма барвами або гине — в залежності від того, на чиє перо вона наштрикнулась.
Істинний герой сучасної поезії не зачаровується летючою миттю скороминущого дня, а живе в контексті історії — як ланка, як єднаюче начало між минулим і майбутнім. І, безумовно, він задихається, якщо день у день не хапає жадібними губами повітря сучасності в її загальнодержавному і планетарному вимірах.
Нікуди не дінешся — нехай коротко, доведеться сказати дещо і про себе, принаймні в межах біографічної довідки. Я народився 2 грудня 1937 року в селі Острівець на Івано-Франківщині. Опираючись на слова мого видатного земляка Дмитра Павличка, зазначу: «Я народився на землі від батька, що орав ту землю». В останні десятиліття, коли була жива моя добра, ніжна і многостраждальна мати, я все частіше, по кілька разів щороку, приїздив до свого села і все більше пересвідчувався, що «ніколи я не відокремлю себе від хлопської ріллі»,
від рідного мені і дорогого.
Добре пам'ятаю голодні й холодні повоєнні роки , чорною ямою на екрані пам'яті — 1948 рік, коли помер батько. «Бережи дітей!» — такі були його останні слова, звернені до дружини, якій він залишив трьох синів: старшому, Василеві, сповнилось тоді 16, мені, середульшому, 11, а найменшому, Іллі, щойно минуло 4 роки. Ще молода жінка, моя мати не вийшла вдруге заміж — берегла дітей! Усі троє виросли, позакінчували вищі школи, певно тому, що передостанніми в прощальному наказі батька були слова: «Най діти вчаться — аби з них люди не сміялися!»
В 1955 роді, після закінчення десятирічки, через те, що на мамині трудодні грошей не виплачували, я на даху вагона, «зайцем» приїхав до Одеси. Став студентом державного університету імені І. І. Мечникова. Через п'ять років, з дипломом учителя української мови й літератури, почав самостійне трудове життя в сільській школі на Одещині. По¬тім працював у районній газеті, в обкомі комсомолу, в ЦК ЛКСМ України. Був редактором художньої літератури у видавництвах «Маяк» (Одеса) і «Молодь». Понад три роки перебував на відповідальній партійній роботі в Києві. Ось уже понад п'ятнадцять років працюю в Спілці письменників України. Чим довше живу на світі, тим дорожче для мене і зрозуміліше все те, що спізнав у
дитинстві і в юності.
Інтерес до віршів, здається, збудила в мені шкільна художня самодіяльність. В ній брав я участь як читець-декламатор, починаючи з другого класу. Зринають у пам'яті скромні, зате щирі й задушевні шкільні вечори у рідному селі, наші учнівські концерти у березневі Шевченківські дні, наповнені віршами великого Тараса і піснями на його слова. Вони, як мені здається, першими заронили в душу відчуття поетичного слова.
Через багато років я побував у Шевченковому селі, стояв у задумі над могилою матері поета.
«Трепетно за туманами, ніби зоря золота, тихе обличчя мамине сяє в мої літа». Думав я і про свою матір, про те, що нас єднає навічно з рідною землею. Я неодноразово відвідував Канів, піднімався на священну Тарасову гору. Мені думається, що всі справжні письменники Радянської України, незалежно від їхнього місця і значення в літературі, — духовні спадкоємці вічного Кобзаря, і щасливий той, хто здатен сповна відповідати своєму читачеві любов'ю на любов.
1986— 1988 рр.
Не біг на місці — рух вперед
Поезія сьогодні, як і вчора, — передній край літератури, оснащений радарами наших оголених нервів і відкритих перед людьми, світом і всесвітом, чутливих і безборонних наших сердець. В кращих своїх виявах поезія сьогодні — це позиція, чітко окреслена громадянська визначеність.
Погортаймо кілька книжок віршів: «Труди і дні» В. Базилевського, «З горобиної ночі» М. Карпенка, «Елегії осіннього саду» Людмили Скирди, «Хроніка фронтового дитинства» М. Сома, «Родина» Ю. Сердюка. Перечитаймо двотомник лірики й епіки наших славних фронтовиків, що побачив світ до 40-річчя Перемоги у «Дніпрі». Ще раз перегляньмо опубліковані в «Літературній Україні» добірки віршів Д. Павличка, Л. Талалая, В. Забаштанського. Повернімося до того враження, що справили на нас книжки В. Герасим'юка, Ст. Чернілевського, П. Гірника, І. Малковича, І. Римарука. Згадаймо про успіх історичної поеми Л. Горлача в музеї «Золоті ворота». Що не кажи, а «Поезія єсть!» — а в ній наше життя з його хатніми і планетарними тривогами, радощами і болями. «Воно болить поетові, болить, Душа горить, та не згора мов тріска. Вона щоранку, мов сльоза, висить На зірці фронтового обеліска» (А. Таран).
Великий досвід багатонаціональної радянської літератури показав, що творча праця увінчується успіхом лише тоді, коли митець черпає з джерел сучасності, переймається загальнонародними інтересами й турботами.
Прискорення науково-технічного прогресу і література. Здавалось би, що тут спільного?
Анатоль Франс писав: «Наука без літератури бездушна і груба; література ж без науки пуста, тому що сутність літератури є знання». Від знаменитої поеми Лукреція «Про природу речей», в якій античний поет на рівні тогочасної науки пояснив будову світотвору, явивши людству неперевершену єдність філософії і поезії, до «Фауста» Гете з його геніальним проникненням в таємниці природи і безодні душі людської, до науково-філософської поезії Буало, Ломоносова, Франка, Брюсова, Заболоцького — ось ті високочолі виднокола, на яких перехрещуються шляхи науки і літератури, відкриваючи сучасним поетам нові горизонти; а вченим нагадують, що без натхнення, без романтичної одержимості навряд чи можливі великі відкриття.
Маємо нині достатньо підстав говорити про успішні поетичні рейди видноколами науки, здійснені в творчості А. Вознесенського, І. Д рача, Л. Вишеславського. Поезія — як повітря, без якого погаснув би той прометеївський вогонь, що рухає техніку й індустрію. І вочевидь тому в сфери НТР, індустріальної праці, екології проникає слово таких хороших і різних поетів, як М. Вінграновський, П. Скунць, Н. Тихий, Є. Гуцало, Б. Мозолевський, Б. Степанюк, М. Шевченко, Ю. Буряк, С. Зінчук, О. Лупій, М. Луків, П. Перебииніс, А. Перерва, В. Осадчий, В. Моруга, В. Терен, І. Гонтар і, звичайно, багатьох інших. Не меншу, може, й більшу чутливість до збереження природи, до «екології культури» виявляють у своїй творчості жінки-поетеси Ліна Костенко, Любов Забашта, Ірина Жиленко, Ганна Чубач, Тамара Коломієць, Наталя Кащук, Світлана Иовенко, Любов Голота, Наталка Білоцерківець, Марія Матіос, Людмила Таран. На щастя, перелік неповний.
В кожному разі йдеться не про ключі до технічних і виробничих проблем, а про соціальну концепцію НТР, природи і людини, про ті імпульси науково-технічного прогресу, що осявають шляхи до розв'язання морально-етичних, духовних проблем в житті нашого сучасника. Це боріння поезії у пошуках ключів до гармонії.
В теперішніх умовах, коли, кажучи словами М. С. Горбачова, «виникла необхідність не просто руху вперед, а справжнього прориву по всьому фронту науково-технічного прогресу, корінного перелому в розвитку економіки», нас, письменників, в першу чергу цікавить на промисловому підприємстві вирішальний фактор усіх змін — людський фактор, більше привертає увагу трудовий колектив, людина праці в широкому соціальному, суспільному контексті. Це нам потрібно для відповідальної творчої переорієнтації, пошуку нових підходів до художнього освоєння теми праці, змалювання образу трудової, діяльної людини в усій складності її турбот, помислів і устремлінь. Врешті, це потрібно для того, щоб відмовитися від верхоглядства в розробці поетами (в даному разі мова лише про поетів!) так званої виробничої теми, переглянути досить поширену в творчій практиці парадну, поверхово-оспівувальну тональність віршів, присвячених головному героєві наших днів — людині праці. Іноді доходило до конфузів, гідних безпощадної «Гавриліади» у знаменитому романі Ільфа і Петрова.
Ось, наприклад, поетична книжка маститого автора починається так:
В обідній час схвильовано читаю
Поезії в цеху робітникам.
Слова мої пташатами злітають
Над спочивом верстата й молотка.
В такому ж бадьорому тоні, принагідно підхвалюючи себе за блискучу реалізацію власного призначення в момент безпосереднього, ледь не просвітительсько-місіонерського контакту з робітництвом, поет оповідає про «сяйво сонячних очей» (звичайно — як негайний наслідок дії поетичного слова!), про те, що «кожен звук», злітаючи з уст поета,
«В серця гарячі променем тече» і т. п.
Це ще півбіди. В тому ж таки році видавництво «Молодь» порадувало читачів новою книжкою того ж таки автора, в якій читаємо:
У тиші будній, не парадній,
Як ранку станула зоря,
Читаю вірші у нарядній
Олександрійським шахтарям.
Далі в такому ж тоні, як у вище розглянутому вірші. І хоч досвідчений автор запевняє, що йому на віддяку «сміються триста пар очей», чомусь думається: могло б посміятися й набагато більше розумних очей сучасних робітників і шахтарів, які в наш час добре розрізняють і в житті, і в мистецтві, де цінність істинна, а де підробка.
Поета Олексія Довгого, що зарекомендував себе як майстер мініатюри, певно, тут підвели поспішливість, непроконтрольоване вимогливістю марнослів'я в поетичних монологах на злобу дня. Це біда багатьох, в тому числі і моя.
Коли ми говоримо, що сучасність — це повітря, яким дихає наша поезія, без якого вона може задихнутися, то не передбачаємо, що злободенна тема у вірші гарантує автору успіх. Але ж і автор, який надмір зусиль віддає формотворчості, штучному конструюванню тексту і підтексту, не розкриває, а імітує внутрішній світ сучасника, також збивається, врешті, зі шляху, що повинен би привести до серця читача. Наприклад, талановитий поет Володимир Затуливітер, що кілька років тому блискуче реалізував свої можливості в книжці «Теперішній час», на мою думку, зробив крок назад (чи вбік?) у книжці «Пам'ять глини». Вірші перевантажені надуманими конструкціями, ускладненими метафорами, такими як «...полотняне мамине обличчя, густо-густо зіткане із зморщок, мов присолена січнем рілля, зазнімкована супутником» (ст. 26), або: «Присядеш на рубець ріллі — зімкнеться над тобою горбата вічність поля, мов загубивсь у стужавілій маминій ступні, ноги звільна випроставши у виямку великого пальця» (ст. 28) і т. п. Це форма чи антиформа? Структура чи деструкція вірша? Враження — як від поруйнованого землетрусом Мехіко: новомодні сучасні конструкції хмарочосів перемішалися з брилами звичайних перестінків і глиною злидарських халуп, але однаково розчавили все живе, в даному разі — реальний світ живих думок і почуттів, за спорудження якого — засобами модної в Париж і техніки — сміливо взявся Володимир Затуливітер, певно, розраховуючи вразити
аристократів у Вапнярці.
При всій пошані до раніше зробленого поетом, до новаторського пошуку читати такі вірші важко і нецікаво. Вони, здається, стоять десь на обочині поезії, як і прози. Мимоволі згадуєш слова істинного революціонера щодо ломки й перебудови засобів поетичної виразності Еміля Верхарна: «Поезію слід шукати не в сполученнях слів, а в атмосфері, яку створюють ці сполучення». На мою думку, надмірні маніпуляції в царині слова, до яких все більше вдаються деякі майстри філологічної піротехніки, — не що інше, як свідчення передчасного старіння думки або її відсутності. Новаторство в межах комбінації слів — це біг на місці, що може приголомшувати віртуозністю рухів, але в такій же мірі пригнічує марністю зусиль. Що тут ще скажеш? «Простота мови, — писав В. Бєлінський, — не може служити виключною й неоманливою ознакою поезії, однак вишуканість вислову завжди може служити вірною
ознакою відсутності поезії».
Пам'ятаючи про єдність форми і змісту, тимчасово повернемось до змісту, який також
не може бути самоціллю.
Наші чутливі до тематичних віянь, оперативні видавці за останні роки повидавали багато різних тематичних збірників, найчастіше — в жанрі поезії, під хорошими афористичними назвами: «Труд переростає у красу», «Шахтарська слава», «Хвала труду» і т. п. Мета видавців благородна: хочеться їм представити широким читачам вірші про сучасність, крім того, засвідчити напередодні тієї чи тієї знаменної дати, події в житті країни, що видавництво, як то кажуть, тримає руку на пульсі часу. А що насправді виходить?
Упорядники й редактори «виривають», виймають, виокремлюють із творчості одного, другого, десятого поета твір на якусь одну тему, беруть з доробку одну грань, підкреслюю, виокремлюють, щоб у збірнику систематизувати, а насправді створити ілюзію певної системи, зовні благополучної цілісності. А навіщо? Тільки заради видавничої мети, штучно узаконеної планом випуску літератури, в ім'я широкої пропаганди окремої теми, що ні в житті, ні в творчості поета окремо, без взаємозв'язку з іншими темами і проблемами, не існує і не може існувати.
Мало того, що в одній книжці збираються однакові твори різних авторів на одну й ту саму тему, скажімо, тему праці, вони ще й розділяються, сортуються за розділами вужчої чи ширшої спеціалізації, тобто: вірші про землеробську, сільськогосподарську працю, вірші про працю промислову, про художників, артистів, скульпторів, вірші про вірші. При такому підході до упорядкування тематичних збірників може згодом виникнути спокуса примножувати кількість розділів, присвячувати їх іншим популярним, гідним поваги професіям, — наприклад, вірші про працівників легкої промисловості (шевці, швеї, ткалі), вірші про слюсарів-сантехніків, вірші про працівників тепло-електроцентралі, вірші про меліораторів
(«Поливає поливалка — нам води тепер не жалко») і т. п.
Переглядаючи колективні тематичні збірники, та й авторські книжки, часто-густо натрапляємо на вірші-одноденки, вірші-присвяти трудівникам різних професій, в яких прозові епіграфи з викладом життєвого факту чи повідомленням про цікаву людину, її роботу по суті набагато яскравіші, аніж подальші рядки, що все це переказують у заримованій формі. Набули поширення віршовані тексти, в яких праця показана збоку, через сприйняття стороннього свідка, «соглядатая праздного». Продовжують продукуватися репортажі й замальовки, в яких людську працю показують як суцільне святкове дійство на рівні нині поширеного захоплення аеробікою. В такому разі праця видається за такий собі фестиваль веселих гарцювальників, запрограмованих щасливців, незалежно від нагоди і погоди. Трапляється протилежне. Щоб показати самовідданість людини, пишуть, як вона надривається (і радіє з того) від зорі до зорі чи мерзне на БАМівському морозі. Невміння поета проникнути в душу свого героя веде до ілюстративності, романтизованого прикрашательства. Отже, маємо тут дві крайності, однаково безплідні щодо ідейно-естетичних шукань і відкриттів.
В українській радянськії поезії з перших же пожовтневих років праця у сприйнятті людини постає як радість бути учасником революційного перетворення світу, користуватися правом будувати щастя для себе і для своїх співвітчизників. Ц е було визначальним у творчій практиці М. Рильського, А. Малишка, М. Бажана, В. Мисика, Л. Первомайського, М. Нагнибіди. Наша поезія закликала й закликає своїх читачів «І рости, і діяти... так, щоб аж гриміло з краю в край». А в таких творах, як, скажімо, «Дніпрельстан» В. Сосюри поезія не тільки возвеличила красу індустріальної праці, але й показала завдяки цій красі образ нової України. Цей масштабний напрямок розвитку української поезії проходить в наші дні через творчість Б. Олійника, І. Драча, Д. Павличка, В. Коротича, поетів усіх поколінь.
Проблеми сьогоднішнього дня можуть знайти і знаходять художнє втілення тільки в поезії проблемній, соціально загостреній. Умовно кажучи, «фестивальний», зовнішньо-оспівувальний методрозробки в поезії робітничої тематики, відображення тієї атмосфери, в якій живе і трудиться, думає і переборює труднощі сучасний трудовий колектив, звичайно, дасть мінімальний або й зовсім нульовий результат. До речі, П. Воронько, В. Швець, О. Підсуха, Р. Братунь, А. Кацнельсон, М. Братан, А. Бортняк, В. Корж, Р. Лубківський, Д. Онкович, П. Засенко, А. Кичинський, Д. Іванов, пишучи про простих трудівників, як правило, обходяться без рожевих барв. Письменники покликані малювати в своїх творах реальний світ, писати про сучасні духовні шукання і про суть сьогоденних суспільних процесів, громадянське призначення мистецтва. Змалювання своїх героїв в умовах, коли потрібна «сміливість у ломці віджилих норм, та й психологічних звичок» (М. С. Горбачов), отже, в умовах подолання ними об'єктивних і суб'єктивних труднощів — це правдиве змалювання тієї боротьби, яка рухає наш поступ, забезпечує формування світогляду, ідейних переконань.
Нам, письменникам, треба вчитися у нашої партії говорити людям правду.
* * *
Урок правди — один з важливих уроків нашого суспільного розвитку за останні десятиліття, зазначалося на XXVII з 'їзді КГІРС. В цьому аспекті було чітко сформульовано завдання, що стоять перед літературою і мистецтвом, причому особливо підкреслено, що правда — не загальне поняття, вона конкретна, вона — у звершеннях народу і суперечностях розвитку суспільства, в перемогах і невдачах, тобто в самому житті, в усьому його багатоманітті, в драматизмі і величі. Ось як ставиться питання! І нині треба відверто сказати, що нічого подібного в багатьох творах не було. Благодушність, як би це делікатніше висловитись, скоригований, як виробничий план, своєрідний внутрішній мир між болючими життєвими проблемами і тими» хто їх зобов'язаний був вирішувати. Оцього, щ о колись звалося точніше — лакуванням дійсності, та ще довільних фантазій і химерій, барвистих метафоричних фейєрверків, як у прозі, так у поезії, вистачало і в старших, і в молодших письменників, а конче потрібного суспільству, життєво необхідного — ой бракувало!
Звичайно, у нас творилася і твориться справжня література. Це не викликало сумнівів учора, не викликає сумнівів і сьогодні — правда, у тих, хто серйозно ставиться до художнього слова, а не поспішає, як на стадіоні, визначати місця і призи, до того ж — незалежно від взятої висоти чи подоланої дистанції. Отже, коли ми говоримо про боротьбу за якість в літературі, то мусимо чітко домовитися про критерії, якими ця якість визначається. Найлегше все звалити на критиків — мовляв, не тих вихваляють, а он тих недооцінюють, а ген-ген тих взагалі не помічають. Найлегше. Тільки критерії виробляються всією літературно-читацькою громадськістю, їх моральна основа — в тій атмосфері, в якій живе, яку створює письменницький колектив.
У нашій Спілці ведуться розмови про негаразди художнього розвитку на поетичній ниві. З цією ж мірою аргументації неважко поширити цю розмову на прозу, драматургію, дитячу літературу, але аж ніяк не в такій формі, щоб вона обернулася на безплідні балачки про переваги тих чи тих жанрів, власне — до їх протиставлення.
Поезія, в якій нині активно діють Платон Воронько і Борис Олійник, Ліна Костенко і Дмитро Павличко, Іван Д рач і Микола Вінграновський, а з ними Олександр Підсуха, Леонід Вишеславський, Володимир Базилевський і ще десятки май¬ стрів старшого і молодшого призову — великий масив культури, і говорити про нього годилось би серйозно, аналітично, з урахуванням усіх показників на шкалі художньо-соціальних цінностей,
а не на рівні довільної імпровізації.
Чому бракує правди життя, вторгнення в сучасні пекучі соціальні проблеми навіть у творах наших визначних майстрів? Щоб відповісти на це питання, треба розглядати його в контексті всього літературного процесу, у взаємозв'язках і взаємодії всіх літературних жанрів, здобутки і вади яких — породження єдиної суспільної і творчої атмосфери, морально-етичного клімату, що панує в нашому письменницькому середовищі. А поряд з тим — ідейно-творчі орієнтири і критерії критики, видавничі, редакційні вимоги і перестраховки, що межують із запрограмованістю на стереотип, уподібнення, одноманітність.
Ми чомусь незрідка сперечаємось про те, що давно з'ясоване нашими попередниками в літературі. Олександр Блок ще в 1921 році писав: «Поэзия и проза, как в древней России, так и в новой, образовали единый поток, который нес на своих волнах, очень беспокойных, но очень мощных, драгоценную ношу русской культуры. В новейшее время этот поток обнаруживает наклонность разбиваться на отдельные ручейки». На жаль, в наш час це штучне розмежування ще більше проявляється, особливо в підході до аналізу, простеженні провідних
тенденцій літературного розвитку.
Цікаво, що за останнє десятиліття, як свідчить дослідник цієї проблеми Людмила Скирда, в нашій літературі з 'явилося більше п'ятисот поем. Це серйозний виклик романістам, яким нерідко бракує епічного мислення. Мало хто з письменників сьогодні, як це зробив стосовно «Мертвих душ» М. Гоголь, наважиться свою багатосторінкову довжелезію в прозі назвати поемою. Хоч, з іншого боку, серед сучасних поем, здається, немає ні «Слова о полку Ігоревім», ні «Кавказу», ні «Мойсея». Поема, як і роман, — жанр універсальних можливостей, який, за окремими винятками, у нас не заявив про себе на повну силу й досі.
Чому б не розібратися в цьому?
В умовах прискорення нашого життя, в час, як висловився кінорежисер Сергій Герасимов, інтенсифікації духу, ми часто говоримо: комплексний підхід. Певно, настала пора такий комплексний підхід впровадити і в літературному господарстві. І тоді з 'являться аналітичні, всебічно обгрунтовані дослідження критиків, завдяки яким широкі кола шанувальників сучасної української літератури проникнуть в глибокі пласти прози й поезії, знайдуть ті спільні ідейно-естетичні джерела, що живлять творчість О. Гончара і Б. Олійника, П. Загребельного і В. Коротича, Є. Гуцала і В. Коломійця, О. Чорногуза і М. Карпенка, В. Дрозда і В. Моруги (творчі «пари» прозаїків і поетів, звісно, взяті довільно). Такі дослідження про взаємопроникнення прози й поезії дали б нам ширше уявлення про шляхи художнього освоєння дійсності, про характер тієї суспільної свідомості, професійної честі, що рухають пером письменника незалежно від його жанрової, цехової «прописки» в літературі.
Якість — вимога самого життя. XXVII з'їзд партії сміливо і рішуче загострив проблему боротьби за якісно новий стан суспільства. Ми покликані,, принаймні для початку, відверто заявити, що в нашому літературному гоподарстві є бракована продукція, більше того — вона заздалегідь планується і випускається саме як завідомо бракована. З окрема, в жанрі поезії з'явилося чимало книжок, що п можуть сміливо конкурувати із виробами київської взуттєвої фабрики як специфічний продукт конвейерного виробництва, на якого немає і не передбачається покупця. Називати ці книжки не можу з двох причин. По-перше, буде надто довгий перелік. По-друге, я сам, грішний, особисто причетний до цієї біди. Отож слово — за критикою, яка, кажуть, більше не хоче бути сферою обслуговування письменницьких амбіцій.
1987 р.
Погортаймо кілька книжок віршів: «Труди і дні» В. Базилевського, «З горобиної ночі» М. Карпенка, «Елегії осіннього саду» Людмили Скирди, «Хроніка фронтового дитинства» М. Сома, «Родина» Ю. Сердюка. Перечитаймо двотомник лірики й епіки наших славних фронтовиків, що побачив світ до 40-річчя Перемоги у «Дніпрі». Ще раз перегляньмо опубліковані в «Літературній Україні» добірки віршів Д. Павличка, Л. Талалая, В. Забаштанського. Повернімося до того враження, що справили на нас книжки В. Герасим'юка, Ст. Чернілевського, П. Гірника, І. Малковича, І. Римарука. Згадаймо про успіх історичної поеми Л. Горлача в музеї «Золоті ворота». Що не кажи, а «Поезія єсть!» — а в ній наше життя з його хатніми і планетарними тривогами, радощами і болями. «Воно болить поетові, болить, Душа горить, та не згора мов тріска. Вона щоранку, мов сльоза, висить На зірці фронтового обеліска» (А. Таран).
Великий досвід багатонаціональної радянської літератури показав, що творча праця увінчується успіхом лише тоді, коли митець черпає з джерел сучасності, переймається загальнонародними інтересами й турботами.
Прискорення науково-технічного прогресу і література. Здавалось би, що тут спільного?
Анатоль Франс писав: «Наука без літератури бездушна і груба; література ж без науки пуста, тому що сутність літератури є знання». Від знаменитої поеми Лукреція «Про природу речей», в якій античний поет на рівні тогочасної науки пояснив будову світотвору, явивши людству неперевершену єдність філософії і поезії, до «Фауста» Гете з його геніальним проникненням в таємниці природи і безодні душі людської, до науково-філософської поезії Буало, Ломоносова, Франка, Брюсова, Заболоцького — ось ті високочолі виднокола, на яких перехрещуються шляхи науки і літератури, відкриваючи сучасним поетам нові горизонти; а вченим нагадують, що без натхнення, без романтичної одержимості навряд чи можливі великі відкриття.
Маємо нині достатньо підстав говорити про успішні поетичні рейди видноколами науки, здійснені в творчості А. Вознесенського, І. Д рача, Л. Вишеславського. Поезія — як повітря, без якого погаснув би той прометеївський вогонь, що рухає техніку й індустрію. І вочевидь тому в сфери НТР, індустріальної праці, екології проникає слово таких хороших і різних поетів, як М. Вінграновський, П. Скунць, Н. Тихий, Є. Гуцало, Б. Мозолевський, Б. Степанюк, М. Шевченко, Ю. Буряк, С. Зінчук, О. Лупій, М. Луків, П. Перебииніс, А. Перерва, В. Осадчий, В. Моруга, В. Терен, І. Гонтар і, звичайно, багатьох інших. Не меншу, може, й більшу чутливість до збереження природи, до «екології культури» виявляють у своїй творчості жінки-поетеси Ліна Костенко, Любов Забашта, Ірина Жиленко, Ганна Чубач, Тамара Коломієць, Наталя Кащук, Світлана Иовенко, Любов Голота, Наталка Білоцерківець, Марія Матіос, Людмила Таран. На щастя, перелік неповний.
В кожному разі йдеться не про ключі до технічних і виробничих проблем, а про соціальну концепцію НТР, природи і людини, про ті імпульси науково-технічного прогресу, що осявають шляхи до розв'язання морально-етичних, духовних проблем в житті нашого сучасника. Це боріння поезії у пошуках ключів до гармонії.
В теперішніх умовах, коли, кажучи словами М. С. Горбачова, «виникла необхідність не просто руху вперед, а справжнього прориву по всьому фронту науково-технічного прогресу, корінного перелому в розвитку економіки», нас, письменників, в першу чергу цікавить на промисловому підприємстві вирішальний фактор усіх змін — людський фактор, більше привертає увагу трудовий колектив, людина праці в широкому соціальному, суспільному контексті. Це нам потрібно для відповідальної творчої переорієнтації, пошуку нових підходів до художнього освоєння теми праці, змалювання образу трудової, діяльної людини в усій складності її турбот, помислів і устремлінь. Врешті, це потрібно для того, щоб відмовитися від верхоглядства в розробці поетами (в даному разі мова лише про поетів!) так званої виробничої теми, переглянути досить поширену в творчій практиці парадну, поверхово-оспівувальну тональність віршів, присвячених головному героєві наших днів — людині праці. Іноді доходило до конфузів, гідних безпощадної «Гавриліади» у знаменитому романі Ільфа і Петрова.
Ось, наприклад, поетична книжка маститого автора починається так:
В обідній час схвильовано читаю
Поезії в цеху робітникам.
Слова мої пташатами злітають
Над спочивом верстата й молотка.
В такому ж бадьорому тоні, принагідно підхвалюючи себе за блискучу реалізацію власного призначення в момент безпосереднього, ледь не просвітительсько-місіонерського контакту з робітництвом, поет оповідає про «сяйво сонячних очей» (звичайно — як негайний наслідок дії поетичного слова!), про те, що «кожен звук», злітаючи з уст поета,
«В серця гарячі променем тече» і т. п.
Це ще півбіди. В тому ж таки році видавництво «Молодь» порадувало читачів новою книжкою того ж таки автора, в якій читаємо:
У тиші будній, не парадній,
Як ранку станула зоря,
Читаю вірші у нарядній
Олександрійським шахтарям.
Далі в такому ж тоні, як у вище розглянутому вірші. І хоч досвідчений автор запевняє, що йому на віддяку «сміються триста пар очей», чомусь думається: могло б посміятися й набагато більше розумних очей сучасних робітників і шахтарів, які в наш час добре розрізняють і в житті, і в мистецтві, де цінність істинна, а де підробка.
Поета Олексія Довгого, що зарекомендував себе як майстер мініатюри, певно, тут підвели поспішливість, непроконтрольоване вимогливістю марнослів'я в поетичних монологах на злобу дня. Це біда багатьох, в тому числі і моя.
Коли ми говоримо, що сучасність — це повітря, яким дихає наша поезія, без якого вона може задихнутися, то не передбачаємо, що злободенна тема у вірші гарантує автору успіх. Але ж і автор, який надмір зусиль віддає формотворчості, штучному конструюванню тексту і підтексту, не розкриває, а імітує внутрішній світ сучасника, також збивається, врешті, зі шляху, що повинен би привести до серця читача. Наприклад, талановитий поет Володимир Затуливітер, що кілька років тому блискуче реалізував свої можливості в книжці «Теперішній час», на мою думку, зробив крок назад (чи вбік?) у книжці «Пам'ять глини». Вірші перевантажені надуманими конструкціями, ускладненими метафорами, такими як «...полотняне мамине обличчя, густо-густо зіткане із зморщок, мов присолена січнем рілля, зазнімкована супутником» (ст. 26), або: «Присядеш на рубець ріллі — зімкнеться над тобою горбата вічність поля, мов загубивсь у стужавілій маминій ступні, ноги звільна випроставши у виямку великого пальця» (ст. 28) і т. п. Це форма чи антиформа? Структура чи деструкція вірша? Враження — як від поруйнованого землетрусом Мехіко: новомодні сучасні конструкції хмарочосів перемішалися з брилами звичайних перестінків і глиною злидарських халуп, але однаково розчавили все живе, в даному разі — реальний світ живих думок і почуттів, за спорудження якого — засобами модної в Париж і техніки — сміливо взявся Володимир Затуливітер, певно, розраховуючи вразити
аристократів у Вапнярці.
При всій пошані до раніше зробленого поетом, до новаторського пошуку читати такі вірші важко і нецікаво. Вони, здається, стоять десь на обочині поезії, як і прози. Мимоволі згадуєш слова істинного революціонера щодо ломки й перебудови засобів поетичної виразності Еміля Верхарна: «Поезію слід шукати не в сполученнях слів, а в атмосфері, яку створюють ці сполучення». На мою думку, надмірні маніпуляції в царині слова, до яких все більше вдаються деякі майстри філологічної піротехніки, — не що інше, як свідчення передчасного старіння думки або її відсутності. Новаторство в межах комбінації слів — це біг на місці, що може приголомшувати віртуозністю рухів, але в такій же мірі пригнічує марністю зусиль. Що тут ще скажеш? «Простота мови, — писав В. Бєлінський, — не може служити виключною й неоманливою ознакою поезії, однак вишуканість вислову завжди може служити вірною
ознакою відсутності поезії».
Пам'ятаючи про єдність форми і змісту, тимчасово повернемось до змісту, який також
не може бути самоціллю.
Наші чутливі до тематичних віянь, оперативні видавці за останні роки повидавали багато різних тематичних збірників, найчастіше — в жанрі поезії, під хорошими афористичними назвами: «Труд переростає у красу», «Шахтарська слава», «Хвала труду» і т. п. Мета видавців благородна: хочеться їм представити широким читачам вірші про сучасність, крім того, засвідчити напередодні тієї чи тієї знаменної дати, події в житті країни, що видавництво, як то кажуть, тримає руку на пульсі часу. А що насправді виходить?
Упорядники й редактори «виривають», виймають, виокремлюють із творчості одного, другого, десятого поета твір на якусь одну тему, беруть з доробку одну грань, підкреслюю, виокремлюють, щоб у збірнику систематизувати, а насправді створити ілюзію певної системи, зовні благополучної цілісності. А навіщо? Тільки заради видавничої мети, штучно узаконеної планом випуску літератури, в ім'я широкої пропаганди окремої теми, що ні в житті, ні в творчості поета окремо, без взаємозв'язку з іншими темами і проблемами, не існує і не може існувати.
Мало того, що в одній книжці збираються однакові твори різних авторів на одну й ту саму тему, скажімо, тему праці, вони ще й розділяються, сортуються за розділами вужчої чи ширшої спеціалізації, тобто: вірші про землеробську, сільськогосподарську працю, вірші про працю промислову, про художників, артистів, скульпторів, вірші про вірші. При такому підході до упорядкування тематичних збірників може згодом виникнути спокуса примножувати кількість розділів, присвячувати їх іншим популярним, гідним поваги професіям, — наприклад, вірші про працівників легкої промисловості (шевці, швеї, ткалі), вірші про слюсарів-сантехніків, вірші про працівників тепло-електроцентралі, вірші про меліораторів
(«Поливає поливалка — нам води тепер не жалко») і т. п.
Переглядаючи колективні тематичні збірники, та й авторські книжки, часто-густо натрапляємо на вірші-одноденки, вірші-присвяти трудівникам різних професій, в яких прозові епіграфи з викладом життєвого факту чи повідомленням про цікаву людину, її роботу по суті набагато яскравіші, аніж подальші рядки, що все це переказують у заримованій формі. Набули поширення віршовані тексти, в яких праця показана збоку, через сприйняття стороннього свідка, «соглядатая праздного». Продовжують продукуватися репортажі й замальовки, в яких людську працю показують як суцільне святкове дійство на рівні нині поширеного захоплення аеробікою. В такому разі праця видається за такий собі фестиваль веселих гарцювальників, запрограмованих щасливців, незалежно від нагоди і погоди. Трапляється протилежне. Щоб показати самовідданість людини, пишуть, як вона надривається (і радіє з того) від зорі до зорі чи мерзне на БАМівському морозі. Невміння поета проникнути в душу свого героя веде до ілюстративності, романтизованого прикрашательства. Отже, маємо тут дві крайності, однаково безплідні щодо ідейно-естетичних шукань і відкриттів.
В українській радянськії поезії з перших же пожовтневих років праця у сприйнятті людини постає як радість бути учасником революційного перетворення світу, користуватися правом будувати щастя для себе і для своїх співвітчизників. Ц е було визначальним у творчій практиці М. Рильського, А. Малишка, М. Бажана, В. Мисика, Л. Первомайського, М. Нагнибіди. Наша поезія закликала й закликає своїх читачів «І рости, і діяти... так, щоб аж гриміло з краю в край». А в таких творах, як, скажімо, «Дніпрельстан» В. Сосюри поезія не тільки возвеличила красу індустріальної праці, але й показала завдяки цій красі образ нової України. Цей масштабний напрямок розвитку української поезії проходить в наші дні через творчість Б. Олійника, І. Драча, Д. Павличка, В. Коротича, поетів усіх поколінь.
Проблеми сьогоднішнього дня можуть знайти і знаходять художнє втілення тільки в поезії проблемній, соціально загостреній. Умовно кажучи, «фестивальний», зовнішньо-оспівувальний методрозробки в поезії робітничої тематики, відображення тієї атмосфери, в якій живе і трудиться, думає і переборює труднощі сучасний трудовий колектив, звичайно, дасть мінімальний або й зовсім нульовий результат. До речі, П. Воронько, В. Швець, О. Підсуха, Р. Братунь, А. Кацнельсон, М. Братан, А. Бортняк, В. Корж, Р. Лубківський, Д. Онкович, П. Засенко, А. Кичинський, Д. Іванов, пишучи про простих трудівників, як правило, обходяться без рожевих барв. Письменники покликані малювати в своїх творах реальний світ, писати про сучасні духовні шукання і про суть сьогоденних суспільних процесів, громадянське призначення мистецтва. Змалювання своїх героїв в умовах, коли потрібна «сміливість у ломці віджилих норм, та й психологічних звичок» (М. С. Горбачов), отже, в умовах подолання ними об'єктивних і суб'єктивних труднощів — це правдиве змалювання тієї боротьби, яка рухає наш поступ, забезпечує формування світогляду, ідейних переконань.
Нам, письменникам, треба вчитися у нашої партії говорити людям правду.
* * *
Урок правди — один з важливих уроків нашого суспільного розвитку за останні десятиліття, зазначалося на XXVII з 'їзді КГІРС. В цьому аспекті було чітко сформульовано завдання, що стоять перед літературою і мистецтвом, причому особливо підкреслено, що правда — не загальне поняття, вона конкретна, вона — у звершеннях народу і суперечностях розвитку суспільства, в перемогах і невдачах, тобто в самому житті, в усьому його багатоманітті, в драматизмі і величі. Ось як ставиться питання! І нині треба відверто сказати, що нічого подібного в багатьох творах не було. Благодушність, як би це делікатніше висловитись, скоригований, як виробничий план, своєрідний внутрішній мир між болючими життєвими проблемами і тими» хто їх зобов'язаний був вирішувати. Оцього, щ о колись звалося точніше — лакуванням дійсності, та ще довільних фантазій і химерій, барвистих метафоричних фейєрверків, як у прозі, так у поезії, вистачало і в старших, і в молодших письменників, а конче потрібного суспільству, життєво необхідного — ой бракувало!
Звичайно, у нас творилася і твориться справжня література. Це не викликало сумнівів учора, не викликає сумнівів і сьогодні — правда, у тих, хто серйозно ставиться до художнього слова, а не поспішає, як на стадіоні, визначати місця і призи, до того ж — незалежно від взятої висоти чи подоланої дистанції. Отже, коли ми говоримо про боротьбу за якість в літературі, то мусимо чітко домовитися про критерії, якими ця якість визначається. Найлегше все звалити на критиків — мовляв, не тих вихваляють, а он тих недооцінюють, а ген-ген тих взагалі не помічають. Найлегше. Тільки критерії виробляються всією літературно-читацькою громадськістю, їх моральна основа — в тій атмосфері, в якій живе, яку створює письменницький колектив.
У нашій Спілці ведуться розмови про негаразди художнього розвитку на поетичній ниві. З цією ж мірою аргументації неважко поширити цю розмову на прозу, драматургію, дитячу літературу, але аж ніяк не в такій формі, щоб вона обернулася на безплідні балачки про переваги тих чи тих жанрів, власне — до їх протиставлення.
Поезія, в якій нині активно діють Платон Воронько і Борис Олійник, Ліна Костенко і Дмитро Павличко, Іван Д рач і Микола Вінграновський, а з ними Олександр Підсуха, Леонід Вишеславський, Володимир Базилевський і ще десятки май¬ стрів старшого і молодшого призову — великий масив культури, і говорити про нього годилось би серйозно, аналітично, з урахуванням усіх показників на шкалі художньо-соціальних цінностей,
а не на рівні довільної імпровізації.
Чому бракує правди життя, вторгнення в сучасні пекучі соціальні проблеми навіть у творах наших визначних майстрів? Щоб відповісти на це питання, треба розглядати його в контексті всього літературного процесу, у взаємозв'язках і взаємодії всіх літературних жанрів, здобутки і вади яких — породження єдиної суспільної і творчої атмосфери, морально-етичного клімату, що панує в нашому письменницькому середовищі. А поряд з тим — ідейно-творчі орієнтири і критерії критики, видавничі, редакційні вимоги і перестраховки, що межують із запрограмованістю на стереотип, уподібнення, одноманітність.
Ми чомусь незрідка сперечаємось про те, що давно з'ясоване нашими попередниками в літературі. Олександр Блок ще в 1921 році писав: «Поэзия и проза, как в древней России, так и в новой, образовали единый поток, который нес на своих волнах, очень беспокойных, но очень мощных, драгоценную ношу русской культуры. В новейшее время этот поток обнаруживает наклонность разбиваться на отдельные ручейки». На жаль, в наш час це штучне розмежування ще більше проявляється, особливо в підході до аналізу, простеженні провідних
тенденцій літературного розвитку.
Цікаво, що за останнє десятиліття, як свідчить дослідник цієї проблеми Людмила Скирда, в нашій літературі з 'явилося більше п'ятисот поем. Це серйозний виклик романістам, яким нерідко бракує епічного мислення. Мало хто з письменників сьогодні, як це зробив стосовно «Мертвих душ» М. Гоголь, наважиться свою багатосторінкову довжелезію в прозі назвати поемою. Хоч, з іншого боку, серед сучасних поем, здається, немає ні «Слова о полку Ігоревім», ні «Кавказу», ні «Мойсея». Поема, як і роман, — жанр універсальних можливостей, який, за окремими винятками, у нас не заявив про себе на повну силу й досі.
Чому б не розібратися в цьому?
В умовах прискорення нашого життя, в час, як висловився кінорежисер Сергій Герасимов, інтенсифікації духу, ми часто говоримо: комплексний підхід. Певно, настала пора такий комплексний підхід впровадити і в літературному господарстві. І тоді з 'являться аналітичні, всебічно обгрунтовані дослідження критиків, завдяки яким широкі кола шанувальників сучасної української літератури проникнуть в глибокі пласти прози й поезії, знайдуть ті спільні ідейно-естетичні джерела, що живлять творчість О. Гончара і Б. Олійника, П. Загребельного і В. Коротича, Є. Гуцала і В. Коломійця, О. Чорногуза і М. Карпенка, В. Дрозда і В. Моруги (творчі «пари» прозаїків і поетів, звісно, взяті довільно). Такі дослідження про взаємопроникнення прози й поезії дали б нам ширше уявлення про шляхи художнього освоєння дійсності, про характер тієї суспільної свідомості, професійної честі, що рухають пером письменника незалежно від його жанрової, цехової «прописки» в літературі.
Якість — вимога самого життя. XXVII з'їзд партії сміливо і рішуче загострив проблему боротьби за якісно новий стан суспільства. Ми покликані,, принаймні для початку, відверто заявити, що в нашому літературному гоподарстві є бракована продукція, більше того — вона заздалегідь планується і випускається саме як завідомо бракована. З окрема, в жанрі поезії з'явилося чимало книжок, що п можуть сміливо конкурувати із виробами київської взуттєвої фабрики як специфічний продукт конвейерного виробництва, на якого немає і не передбачається покупця. Називати ці книжки не можу з двох причин. По-перше, буде надто довгий перелік. По-друге, я сам, грішний, особисто причетний до цієї біди. Отож слово — за критикою, яка, кажуть, більше не хоче бути сферою обслуговування письменницьких амбіцій.
1987 р.
Виховувати громадянську безкорисливість таланту
(Інтерв'ю для газети
«Літературна Україна»)
— Петре Іллічу, у Вашій поезії вчуваються нотки полемічності, є вірші гостропроблемні, спрямовані, зокрема, проти міщанської психології і моралі. Чим це викликане?
— Викликане тим, що я давно і послідовно люблю В. Маяковського і Д. Павличка. Конкретніше— тим, що я бачу і відчуваю довкола людей, з якими хочеться посперечатися, наприклад, у такому ключі: що проповідуєш іншим, а що сам сповідуєш у житті? Так виникли вірші «Слово», «Тимчасовість» у недавній книжці «Пряма мова», власне, з цього я починав двадцять років тому в першій своїй збірці «Революційний паспорт» (вона побачила світ в Одесі, в рік 50-ліття Великого Жовтня), коли писав у вірші з посвятою С. Єсеніну: «Забрів я в нетрі непролазні з інтриг нікчемних і обманів, навколо мене — платні блазні, як у дешевім балагані».
Переконаний, що поезія сьогодні ще з більшою силою і відвертістю має виявляти свою, я б сказав,
атакуючу полемічність. Треба йти на таран проти чужих нашому духові, нашій комуністичній моралі
проявів, як це роблять у віршах Д. Павличко, Б. Олійник, Ліна Костенко, І. Драч, П. Окунць, наші московські побратими Ст. Куняєв, В Сорокін. На це є і конкретні, і ширші причини.
Література — безпосередня учасниця найскладнішого суспільного процесу, який повинен увінчатися
перебудовою свідомості. Складність цієї перебудови в тому, що вона, кажучи словами В. Викова,
впирається в прогресуючий егоїзм, який охоплює сучасну людину. Крім особистого блага і задоволення
таку людину нічого не цікавить. В умовах Спілки до цього не зайве додати: всезростаючий егоїзм літературних патриціїв і вимагательство оспілчанених графоманів. Біда! Соціологи з тривогою
констатують, що вже і в соціалістичних країнах набувають поширення гедоністичні концепції життя, за якими вищим благом і метою вважається насолода, задоволення особистих потреб.
Деформації в економічній сфері породили дефіцит під прилавками і в «боковушках» магазинів. Наслідком деформацій в моральній сфері стало поширене явище, яке, думаю, можна назвати дефіцитом совісті, дефіцитом сорому. Елементарно сформульована мета нашої літератури — служити своєму народові. Ого, скажуть, на що замахнувся! Елементарно нагадую формулювання з Політичної доповіді ЦК двадцять сьомому з 'їздові КПРС: «...заслуговують серйозної уваги пропозиції громадськості про підвищення вимогливості до творів, що висуваються на високі премії», і згадую про сучасні баталії деяких літераторів навколо премій і нагород, різних літфондівських благ і квартирно-побутових вигод. І стає сумно.
Мої маленькі спостереження і висновки зводяться до того, що у нас літературні премії значною
мірою перестали бути інструментом своєчасного виявлення і підтримки суспільно значимих талантів.
Неодноразово ставши наслідком суб'єктивно-вольових рішень, вони на наших очах перетворюються в
інструмент розпалювання безпідставних домагань, групових пристрастей. І не дивно, що премії одержують
насамперед ті, хто їх добивається, кого ведуть по самотканому полотну до саморобних лаврів
досвідчені літературні арбітри. Якби моя воля, то я припинив би дію більшості літературних премій
хоча б на п'ятирічку,— нехай би пригасли чвари, а справжні письменники скористалися нагодою спокійно
попрацювати за письмовими столами. Чого доброго, світ сколихнуть нові шедеври!
Будемо відверті, не кожен так розуміє своє письменницьке призначення, як Ліна Костенко, яка сказала під час вручення їй Державної премії Української РСР імені Т. Г. Шевченка примірно отакі слова: «Я приймаю цю премію не як аванс, не як нагороду, не як привілей, а як обов'язок працювати, щоб витримати погляд Шевченка, навіть кам'яний».
— Що ви вважаєте головним у роботі письменника?
— Не плентатися в хвості, а йти хоч на півкроку, на крок попереду. Бути не підспівувачем, а заспівувачем
свого часу. Служити істині, а не інстанції. Служити, а не прислужувати! 1960 року, будучи молодим вчителем на Одещині, я натрапив на збірку поезій Василя Бондаря «Маки на дроту», на все життя запам'ятав і полюбив у ній вірш, де є такі рядки:
Комуніст — Це значить кров'ю плюнуть
у вороже пещене лице,
це — співати пісню про комуну,
а тебе закопують живцем.
До речі, цей блискучий вірш, один з яскравих зразків громадянської лірики, чомусь не увійшов до
шостого тому Антології української поезії, який відкривається добіркою Василя Бондаря. Впадає
в око, що в умовах перебудови, яка насамперед носить яскраво виражений політичний характер, на
сторінках періодики поменшало віршів громадянського наповнення, відвертої політичної заангажо-
ваності. Одне діло — відмова від риторики, благодушних декларацій, зовсім інше— послаблення соціальних
мотивів, надмірне самозаглиблення, зосередженість на буттєвих реаліях не життя — існування.
Нові партійні документи, виступи М. С. Горбачова, сучасна публіцистика на сторінках всесоюзної
періодики за гостротою проблематики, глибиною проникнення в світ інтересів і вболівань нашого
сучасника, на мою думку, випереджають нині проблематику, суспільний зміст поезії. Дивно! — поезія
в усі часи відзначалася соціальною чутливістю і оперативністю розвідника нових думок і емоцій
в житті суспільства.
Значить, головне в нашій роботі — сказати правду суспільству саме в той момент його розвитку,
коли правда найбільше потрібна для розбудови, вдосконалення суспільства.
— Не так давно у видавництві «Молодь» вийшла ваша нова поетична книжка «Біла каравела». Як
би ви самі охарактеризували її?
— Мудріть і вимогливість заднім числом підказує, що з неї варто було б викинути п'ять відверто
тематичних віршів, що вносять дисонанс в її «білокаравельний» лад. А загалом це книжка лірики,
в якій автор намагається говорити перш за все про проблеми людського серця. Тільки одразу хочу з а стерегти шанувальників, так би мовити, чистої лірики: сучасний світ такий, що до проблем людського серця належить не саме тільки кохання, не одні інтимні переживання. Те, що діється навколо — і близько, і далеко! — отруєння води в річці через відомчу, цинічну запопадливість авторитарного бюрократа-безгосподарника, вбивство борців за свободу в Преторії, кривавий вибух у Бейруті, безневинно пролита кров дітей в Лівані й Нікарагуа — все це також проходить, мусить проходити нині крізь людське серце.
Однією з центральних тем моїх віршів є тема війни і миру, збереження життя на землі. Сподіваюся,
почуття любові до Батьківщини, матері, коханої виступають антиподами ідилічної зачудованості навколишнім, розкошування для себе, що межує у декого із злочинною байдужістю до людей
і потреб суспільства. Не мені, автору, судити, але маю надію, що передовсім у цьому суть «Білої каравели» — ліричної книжки про молодість, яка продовжується в коханні, в дітях, в добрих ділах, молодості, що, на моє глибоке переконання, є не ка лендарною величиною, а станом душі.
— Якщо мова зайшла про лірику, то скажіть, якою ви бачите лірику саме на переломному етапі
соціально-економічного і культурного розвитку нашого радянського суспільства?
— Лірика, звісно, не вичерпується віршами про кохання. Лірик — це той поет, який пише нині
про радощі, болі й тривоги своїх сучасників як про свою особисту, кровну справу. Струни його ліри однаково чутливі і до мотивів громадянських, і до мотивів інтимних. Крім кількох флагманів нашої
поезії, яких часто називаємо, такого роду лірику на Україні пишуть, наприклад, Леонід Талалай і Володимир
Базилевський. Інтимне й громадянське природно взаємодоповнюються в збірках Юрія Сердюка
«Родина», Людмили Скирди «Елегії вечірнього саду», Любові Голоти «Жінки і птиці».
Не сумніваюся, що книжка Л. Талалая «Наодинці зі світом» — найбільш помітне явище сучасної
лірики. Поет уміє говорити про те, що, здавалось би, перед очима кожного і що стосується всіх. Водночас
він мовить так, віднаходить такі слова, які будять очікувані (але несподівані!) відчуття, спонукають
думати про особисте, тільки тобі приналежне. І, вочевидь, за дивними законами гармонії,
що єднає часом і протилежні душі, це особисте виявляється неоціненною вартістю багатьох, набутком
загальнолюдським.
— А як ви оцінюєте сучасну ситуацію в поезії і як усвідомлюєте себе в цій ситуації?
— В літературних колах останніми роками багато сил і енергії витрачено на безплідні дискусії про
переваги начебто універсального жанру роману над іншими жанрами, про відставання поезії від прози.
Щось подібне читати в періодиці або чути з трибун різних письменницьких зібрань — смішно в ситуації,
коли на Україні нині працюють майстри першої руки М. Вінграновський, Д. Павличко, Ліна Костенко,
І. Драч, П. Мовчан, Б. Олійник, Р. Лубківський, Б. Нечерда, Л. Талалай, коли наросло і утвердилось
в поезії молоде поповнення такими імена, як В. Герасим'юк, Д. Кремінь, П. Гірник, І. Римарук, Наталка Білоцерківець, Марія Матіос, Г. Лютий, І. Малкович, Ю. Андрухович, С. Чернілевський — і за ними, за ними! Зрештою, у вірші «Вічне» Б. Олійник сказав не без полемічного підтексту:
Ти втис мене в формули, як в стремена,
А я доведу тобі днесь:
Поезія більше, ніж логіка зна,
Оскільки — Поезія есмь!
Поет лише тоді поет, якщо він відчуває себе невід'ємною часткою свого народу, його вразливим
нервом.
Слово поета — чутлива мембрана, і хочеться, щоб воно завжди вловлювало найтонші порухи і коливання
в суспільній атмосфері.
— Якість, прискорений розвиток, перебудова — вимоги часу. Якою мірою це проектується на поезію,
її цехові проблеми? Чи все зробили поети, щоб їхні книжки не залежувалися у книгарнях?
— Уявіть собі нині завод, який не прагне до удосконалення технології виробництва, не займається
впровадженням передових методів праці, не цікавиться реалізацією своєї продукції. Важко уявити.
Тоді чому ж ми, Спілка письменників, повинні миритися з ситуацією, яка характеризується так:
«...певно, в жодній іншій країні світу книга не проходить такий тривалий за часом шлях від письменника
до читача, як у нас» (Ф. Кузнецов). Було б добре, якби, за прикладом Москви, Спілка письменників
України розробила і реалізувала комплексну дослідницьку програму: «Письменник — видавництво
— книготорг — читач». Це потрібно для того, щоб з 'ясувати, чому так довго тягнеться процес
книговиробництва. Між іншим, на VIII з 'їзді письменників СРСР було сказано, що у Франції книга
видається чотири місяці, а коли п'ять — то це вже багато. А у нас?.. Нам потрібно розібратися
нарешті, як діє той загадковий механізм, наслідок якого — різкий спад тиражів наших книжок, особливо
поетичних. З'ясувати все це — і увійти в компетентні органи з відповідальними, конкретними
пропозиціями письменницької громадськості щодо поліпшення справи видання художньої літератури.
Інша річ художня повноцінність, читабельність — головна умова попиту на художню літературу. Але...
Восени минулого року мені випало взяти участь в роботі республіканської конференції профспілки
працівників культури. На цій конференції виступала завідуюча книгарнею в м. Полтаві, симпатична
молода жінка, і сказала зокрема про те, що, перш ніж видавати такі книжки, як Анатологія української
поезії, Історія Української РСР, треба вивчати попит, смаки читачів.
Цього року в телепередачі «Зелена лампа» якийсь однобокий книголюб із м. Донецька на всю республіку
заявив, що до книгарень їхнього міста недоцільно завозити українські книжки — мовляв, немає
попиту.
Що це таке? До чого ми дожились?
Звичайно, попит, смаки треба вивчати. Це аксіома. Але ж є смаки алкоголіків, є смаки наркоманів.
Пригадую, один літератор не без суму розповідав мені, як в місті Херсоні того літа, на місцевому
стадіоні, виступала рок-група під керівництвом Алли Пугачової. Протягом п'яти днів артисти ефектно
сполучали музику з елементами акробатики.
Один раз гітара полетіла в траву, але — спасибі фонограмі! — продовжувала грати. Молодь на трибунах
шаленіла від захоплення. Після кожного виступу хлопці й дівчата знімали з себе майки й
кидали їх модним артистам до ніг, щоб ті на майках залишали автографи. Деякі в кінці програми
протискались до своїх друзів, згиналися, підставляли по-рабськи спини, на яких рок-демони залишали
безцінні закарлюки «знаменитих» підписів.
Біля готелю, де гастролери займали цілий поверх, щодня до трьох ночі юрмився екзальтований
натовп з молодиків і молодок, великою життєвою метою яких було одне— автограф на майці або
хоча б на колготках.
Істинно так — попит, смаки треба вивчати. Але ж треба й виховувати, розвивати смаки! Чи не занадто
останнім часом захоплюємося проектами й прожектами щодо рентабельності в літературно-мистець-
кій сфері, наче на ідеології можна заробляти? Чи мусимо йти на поводу смаків, забувши про ідеологічні
цілі культури?
В цьому зв 'язку повернімося до проблеми поширення книги серед читачів. Всі знаємо, хто такий в нашій культурі Борис Грінченко. Цей великий подвижник слова, український Даль, не перевидавався
20 років, витіснений однотомниками і многотомниками наших метких сучасників, які, компонуючи
свої прозові довжелезії, звичайно ж, не обходяться без знаменитого 4-томного тлумачного
словника.
Видавництво «Дніпро» нарешті запланувало один том художніх творів Б. Грінченка, пам'ятаючи, що
цей письменник, крім усього іншого, вивчається в педінститутах і університетах, «Укркнига» визначила
тираж — 23 тисячі примірників. На якомусь етапі тодішній директор видавництва В. В. Біленко
вмовив керівників книготоргу збільшити тираж до 50 тисяч. Але в остаточно підписаному протоколі
цифра 50 виявилася перекресленою, відновлена цифра 23 тисячі, згодом, правда, додали ще 7 тисяч
примірників — більш ніж скромно для Б. Грінченка, великого скарбника мови нашого народу.
Така ж доля спіткала класиків української ра дянської поезії В. Сосюру і А. Малишка. Замість
запланованих 40 тисяч регламентатори з книготоргу, бібколектора, величезної в республіці мережі
державних і профспілкових бібліотек втискають наших улюблених поетів в прокрустову мірку— 12
тисяч примірників. І це на більш як 50 мільйонів населення України. Ось вам смаки, ось тиражна політика,— підкреслюю: політика.
Все частіше чуємо голоси про нерентабельність поезії. А скажіть, будь ласка, яка рентабельність
малотиражної, тонесенької збірочки «Чуття єдиної родини» П. Тичини, заголовний вірш якої став
знаменитою формулою нової інтернаціональної єдності людей, власне, формулою радянського способу
життя «в сім'ї вольній, новій».
Згадаймо, якими «нетоварними», тоненькими були збірочки «Партія веде» П. Тичини, «Голосіївська осінь» М. Рильського, книжки, які стали віховими подіями в історії радянської поезії.
— А як же бути з таким невід'ємним економічним показником, як рентабельність по відношенню до поетичної продукції?
— Визначення «рентабельність поезії» я сприймаю так само, як, скажімо, «рентабельність душі», «рентабельність неба», «рентабельність природи».
На щастя, таких визначень немає, принаймні поки що.
Немає, слава богу, ні бухгалтерів із системи книготоргу, ні спеціалістів із продуманої системи пропаганди
і оплати музичної культури, немає і не буде комп'ютерів, які б видали «на-гора» цифру про фінансові прибутки від пісні «Вставай, страна огромная». Результат всенародновідомий — 9 травня 1945 року, але він не вимірюється в грошах. Мені здається, що нині, в умовах боротьби за перебудову свідомості людини, одне з відповідальних завдань, що стоїть перед літераторами і митцями, — де рішуча протидія засиллю масової культури на естраді, телебаченні й радіо, в навчально-виховній системі сучасної школи, в культурно-освітній роботі серед студентської і робітничої молоді.
Нам треба розібратися, чому широко розгалужена система культурно-мистецьких закладів і загалом
справа виховання молоді втрачають коріння, народну основу, чому падає читацький інтерес до
серйозної літератури, до суспільно значимої книги.
І росте інтерес, особливо у молодих людей, до розважальних жанрів, до закордонної музики, до «неврастенічних» ансамблів.
За письменниками — якість книжок, якість літературно-пропагандистської роботи. Піднімати цю
якість — надзвичайно важливо. Але не все від цього буде залежати. Не в меншій мірі потрібно, щоб
той дух інтернаціоналізму, який ми постійно підтримуємо в письменницькому колективі, ширився
на всі колективи. Не тільки від Спілки письменників, а й від інших творчих спілок, від загального
рівня ідеологічної роботи в республіці залежатиме рівень інтернаціональної свідомості згаданих вище
завідуючої книгарнею в Полтаві і книголюба в Донецьку.
Космополітизм несумісний із священним «чуттям сдиної родини».
Істина полягає в тому, що сучасна битва за людські душі, за людські серця потребує фінансових
витрат, але заробляти на ідеології не можна і не варто!
— Як вам уявляється демократизація спілчанського життя?
— Перебудова — процес революційний і неминучий. А гласність, демократизація суспільства— г а рантія,
запорука перебудови. «Демократія, — сказав М. С. Горбачов, — нам потрібна як повітря». Задля демократизації нашого спілчанського життя в Київській письменницькій організації, крім раніше існуючих об'єднань поетів і прозаїків, створено нові творчі об'єднання — письменників, що пишуть для дітей та юнацтва, перекладачів та критиків. У кожного жанру — свій цех, своя майстерня. Об'єднання матимуть можливість під час обговорення творів, у відкритій полеміці формувати уявлення громадськості про літературний процес, давати оцінку його явищам і тенденціям, яка буде розглядатися як визначальна,
фахова думка творчого колективу. Цим робочим, постійно діючим письменницьким осередкам надаються
конкретні права в поєднанні з обов'язками по забезпеченню творчого розвитку, висування, відзначення
письменників, забезпечення умов їхньої праці, розподілу літфондівських благ, творчих відряджень
тощо. Важливо, що об'єднання безпосередньо займатимуться вихованням творчої зміни, даватимуть (чи не даватимуть) рекомендації молодим літераторам для розгляду справи в приймальній комісії. З числа досвідчених письменників, що обізнані з видавничою справою, представників творчих об'єднань і громадських організацій при секретаріаті правління створюється правова комісія, яка буде відстоювати авторські права письменників, розв'язувати конфлікти з видавництвами і друкованими органами.
Гласність і соціальна справедливість — явища взаємопов'язані. Тому треба так відрегулювати
і зі спілчанський механізм, щоб він спрацьовував за з а конами істини, реальних творчих заслуг і здобутків,
а не заміняв їх протекціонізмом в літературі, що розвинувся тут як в жодній іншій суспільно-виробничій
сфері. Свіжий приклад — шостий том. Антології, де немає таких творчо активних, самобутніх
поетів, як Анатолій Таран з Києва, Валерій Бойченко і Дмитро Кремінь з Миколаєва, Валентин Мороз
з Одеси, Василь Гей з Луцька, Неоніла Стефурак з Ів.-Франківська, зате є кілька віршописців-киян,
наділених від природи лише пробивною силою і вмінням знаходити впливових покровителів. Ще
приклад, скоріше — штучно створена протекціонізмом тенденція, йдеться про практику видання книжок
українських авторів, передовсім поетів, у Москві, практику, яка, можна сказати, давно існує поза
Спілкою, живе і процвітає завдяки таємничим особистим контактам на лінії: автор — видавець —
перекладач. А лінію цю регулюють невидимі закулісні сили, непідзвітні, звичайно, ні виборним органам
СП СРСР, ні СП України.
І ще один аспект. Поглиблення демократизації в будь-якому колективі немислиме без торжества
колективної (читай — об'єктивної) думки. Про що мова? В різні інстанції з року в рік поступають від
членів Спілки (іменні чи анонімні) необгрунтовані, а то й безпідставні, наклепницькі скарги, заяви на
інших членів Спілки чи її керівників, чи видавців, чи ледь не вся письменницька організація звинувачується
в тяжких смертних гріхах, як правило, ідеологічно скаламученого забарвлення. Чому жоден з таких «дописувачів» ніколи не був притягнутий до партійної чи громадської відповідальності?
Так само як досі не дано публічної оцінки кон'юнктурникам, хто в останні десятиліття з вульгарно-соціологічних позицій громив талановитих письменників, що випереджали свій час. Несправедливій
критиці, що перетворювалась на переслідування, цькування письменників, були піддані свого часу твори: «Собор» О. Гончара, «Катастрофа» В. Дрозда, «Мертва зона» і «Родинне вогнище» Є. Гуцала, твори В. Симоненка, Г. Тютюнника, В. Близнеця.
Список, на жаль, можна продовжувати і продовжувати. Нині дати принципову оцінку несправедливим
діям у минулому, назвати поіменно тих, хто гальмував розвиток української літератури—-значить
утвердити справедливість на шляху перебудови, очистить, забезпечити гарантії для торжества істини
і в майбутньому. Цим покликані займатися виборні органи Спілки, чий обов'язок — гуртувати, консолідувати письменницький колектив на спільній ідейно-творчій основі. Ради цього великого діла дещо робилося
раніше і тепер робиться. Але повної єдності, згуртованості, спільності (як це передбачає саме слово
Спілка ) не буде, якщо ми не будемо очищуватись від лицемірства, двоєдушності, усілякого морально-
етичного шлаку. Нейтралітет по відношенню до морально-етичних деформації сам переростає
в деформацію, в явище аморальне. Тим паче в умовах гласності! Хто сьогодні промовчав (чи
рядовий чи керівник), той не примножив свій громадянський капітал. Скоріше — навпаки. Хто промовчав,
той програв, якщо не сьогодні, то завтра напевне.
І в той же час нам треба вчитися жити в умовах демократії, яка передбачає різні точки зору, культуру
взаємовідносин, терпимість до критики і взаємоповагу. Нам треба і на сторінках «Літературної
України», і в творчих об'єднаннях вчитися полемізувати, вести дискусію в такій формі, щоб не ображати
іншу точку зору. Наші творчі суперечки мають сплоджувати не ворогів, а гуртувати людей
принципових позицій, навіть коли вони в чомусь відмінні, неподібні між собою.
В такій же мірі, як наклепників, інтриганів, провокаторів, варто (ой варто!) карати затискувачів критики,
тих «недоторканих», хто використовує критику для розпалювання групових пристрастей. Вчинки, які ганьблять звання радянського письменника, повинні одержувати своєчасну і сувору оцінку. Демократія — гармонія прав і обов'язків, а не розгул стихійних сил і цілеспрямованих приватних інтересів. Словом, у нас є всі можливості довести, що Спілка — це спільність громадянської мети, ідейно-творчих позицій, а не конгломерат людей, що їх звели докупи амбіції, пошуки вигоди, суспільних переваг, прогресуючий егоїзм в реалізації більших чи менших спроможностей власного «я».
— Повернімось до лірики. Які перспективи її розвитку?
— Поглиблення соціальних мотивів, вважаю, — найперспективніший шлях розвитку лірики. Досвід
П. Тичини і М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, Л. Первомайського, В. Мисика, І. Муратова —
неоціненний, і його треба засвоювати молодим, брати на озброєння.
Хочу звернутися до В. Маяковського, спертися на його могутнє плече. Ми звикли називати Маяковського
трибуном революції. Так, він трибун. Але вчитаймося не тільки в хрестоматійні, загальновідомі
його твори. Перечитаймо ранні вірші з їх безборонною відкритістю («Дай хоть последней нежностью
выстелить твой уходящий шаг»), перечитаймо поеми «Облако в штанах» і «Про это», щоб знову і знову відчути молодість як не календарну величину, а дивовижний, радісний, окрилений стан душі: «У меня в душе ни одного седого волоса, и старческой нежности нет в ней! Мир огромив мощью голоса, иду— красивый, двадцятидвухлетний».
їй-право, ніхто в нашій вітчизняній поезії з такою особистою безпосередністю, із щемливою довірою
не сказав про сокровенне, вистраждане почуття до... суспільного ідеалу, як де зробив Маяковський:
«...я ж с небес поэзии бросаюсь в коммунизм, потому что нет мне без него любви».
Тим часом за життя Маяковського сноби від естетики, які не перевелися й сьогодні, дорікали йому:
«А де ж душа? Так це ж — риторика! Де поезія? Сама публіцистика!» Поет на такі безпідставні закиди відповів творчістю, в якій клекочуть великі пристрасті, де болючі проблеми людського серця
втілені в слово на рівні найвищих зразків лірики XX століття.
Звичайно, Маяковському не байдуже було, що про нього думають саме як про поета. Однак він
і без похвальби знав собі ціну. Він дбав насамперед про суспільне призначення таланту. Недарма так часто про це нагадував: «Мне наплевать на бронзы многопудье, мне наплевать на мраморную слизь!..» Або, скажімо, слова на рівні самозречення: «Умри, мой стих, умри как рядовой, как безымянные на штурмах мерли наши». Хто так скаже сьогодні?
Думаючи над подібними місцями в творчій спадщині поета революції в рік 70-ліття Великого Жовтня,
я хотів би наголосити на такій дорогоцінній, особливо для нашого часу, якості Маяковського, як
громадянська безкорисливість таланту, любов до літератури, а не до себе в літературі. Це, власне, те,
чого нам не вистачає, що найбільше потрібне в час перебудови свідомості.
1987 р.
«Літературна Україна»)
— Петре Іллічу, у Вашій поезії вчуваються нотки полемічності, є вірші гостропроблемні, спрямовані, зокрема, проти міщанської психології і моралі. Чим це викликане?
— Викликане тим, що я давно і послідовно люблю В. Маяковського і Д. Павличка. Конкретніше— тим, що я бачу і відчуваю довкола людей, з якими хочеться посперечатися, наприклад, у такому ключі: що проповідуєш іншим, а що сам сповідуєш у житті? Так виникли вірші «Слово», «Тимчасовість» у недавній книжці «Пряма мова», власне, з цього я починав двадцять років тому в першій своїй збірці «Революційний паспорт» (вона побачила світ в Одесі, в рік 50-ліття Великого Жовтня), коли писав у вірші з посвятою С. Єсеніну: «Забрів я в нетрі непролазні з інтриг нікчемних і обманів, навколо мене — платні блазні, як у дешевім балагані».
Переконаний, що поезія сьогодні ще з більшою силою і відвертістю має виявляти свою, я б сказав,
атакуючу полемічність. Треба йти на таран проти чужих нашому духові, нашій комуністичній моралі
проявів, як це роблять у віршах Д. Павличко, Б. Олійник, Ліна Костенко, І. Драч, П. Окунць, наші московські побратими Ст. Куняєв, В Сорокін. На це є і конкретні, і ширші причини.
Література — безпосередня учасниця найскладнішого суспільного процесу, який повинен увінчатися
перебудовою свідомості. Складність цієї перебудови в тому, що вона, кажучи словами В. Викова,
впирається в прогресуючий егоїзм, який охоплює сучасну людину. Крім особистого блага і задоволення
таку людину нічого не цікавить. В умовах Спілки до цього не зайве додати: всезростаючий егоїзм літературних патриціїв і вимагательство оспілчанених графоманів. Біда! Соціологи з тривогою
констатують, що вже і в соціалістичних країнах набувають поширення гедоністичні концепції життя, за якими вищим благом і метою вважається насолода, задоволення особистих потреб.
Деформації в економічній сфері породили дефіцит під прилавками і в «боковушках» магазинів. Наслідком деформацій в моральній сфері стало поширене явище, яке, думаю, можна назвати дефіцитом совісті, дефіцитом сорому. Елементарно сформульована мета нашої літератури — служити своєму народові. Ого, скажуть, на що замахнувся! Елементарно нагадую формулювання з Політичної доповіді ЦК двадцять сьомому з 'їздові КПРС: «...заслуговують серйозної уваги пропозиції громадськості про підвищення вимогливості до творів, що висуваються на високі премії», і згадую про сучасні баталії деяких літераторів навколо премій і нагород, різних літфондівських благ і квартирно-побутових вигод. І стає сумно.
Мої маленькі спостереження і висновки зводяться до того, що у нас літературні премії значною
мірою перестали бути інструментом своєчасного виявлення і підтримки суспільно значимих талантів.
Неодноразово ставши наслідком суб'єктивно-вольових рішень, вони на наших очах перетворюються в
інструмент розпалювання безпідставних домагань, групових пристрастей. І не дивно, що премії одержують
насамперед ті, хто їх добивається, кого ведуть по самотканому полотну до саморобних лаврів
досвідчені літературні арбітри. Якби моя воля, то я припинив би дію більшості літературних премій
хоча б на п'ятирічку,— нехай би пригасли чвари, а справжні письменники скористалися нагодою спокійно
попрацювати за письмовими столами. Чого доброго, світ сколихнуть нові шедеври!
Будемо відверті, не кожен так розуміє своє письменницьке призначення, як Ліна Костенко, яка сказала під час вручення їй Державної премії Української РСР імені Т. Г. Шевченка примірно отакі слова: «Я приймаю цю премію не як аванс, не як нагороду, не як привілей, а як обов'язок працювати, щоб витримати погляд Шевченка, навіть кам'яний».
— Що ви вважаєте головним у роботі письменника?
— Не плентатися в хвості, а йти хоч на півкроку, на крок попереду. Бути не підспівувачем, а заспівувачем
свого часу. Служити істині, а не інстанції. Служити, а не прислужувати! 1960 року, будучи молодим вчителем на Одещині, я натрапив на збірку поезій Василя Бондаря «Маки на дроту», на все життя запам'ятав і полюбив у ній вірш, де є такі рядки:
Комуніст — Це значить кров'ю плюнуть
у вороже пещене лице,
це — співати пісню про комуну,
а тебе закопують живцем.
До речі, цей блискучий вірш, один з яскравих зразків громадянської лірики, чомусь не увійшов до
шостого тому Антології української поезії, який відкривається добіркою Василя Бондаря. Впадає
в око, що в умовах перебудови, яка насамперед носить яскраво виражений політичний характер, на
сторінках періодики поменшало віршів громадянського наповнення, відвертої політичної заангажо-
ваності. Одне діло — відмова від риторики, благодушних декларацій, зовсім інше— послаблення соціальних
мотивів, надмірне самозаглиблення, зосередженість на буттєвих реаліях не життя — існування.
Нові партійні документи, виступи М. С. Горбачова, сучасна публіцистика на сторінках всесоюзної
періодики за гостротою проблематики, глибиною проникнення в світ інтересів і вболівань нашого
сучасника, на мою думку, випереджають нині проблематику, суспільний зміст поезії. Дивно! — поезія
в усі часи відзначалася соціальною чутливістю і оперативністю розвідника нових думок і емоцій
в житті суспільства.
Значить, головне в нашій роботі — сказати правду суспільству саме в той момент його розвитку,
коли правда найбільше потрібна для розбудови, вдосконалення суспільства.
— Не так давно у видавництві «Молодь» вийшла ваша нова поетична книжка «Біла каравела». Як
би ви самі охарактеризували її?
— Мудріть і вимогливість заднім числом підказує, що з неї варто було б викинути п'ять відверто
тематичних віршів, що вносять дисонанс в її «білокаравельний» лад. А загалом це книжка лірики,
в якій автор намагається говорити перш за все про проблеми людського серця. Тільки одразу хочу з а стерегти шанувальників, так би мовити, чистої лірики: сучасний світ такий, що до проблем людського серця належить не саме тільки кохання, не одні інтимні переживання. Те, що діється навколо — і близько, і далеко! — отруєння води в річці через відомчу, цинічну запопадливість авторитарного бюрократа-безгосподарника, вбивство борців за свободу в Преторії, кривавий вибух у Бейруті, безневинно пролита кров дітей в Лівані й Нікарагуа — все це також проходить, мусить проходити нині крізь людське серце.
Однією з центральних тем моїх віршів є тема війни і миру, збереження життя на землі. Сподіваюся,
почуття любові до Батьківщини, матері, коханої виступають антиподами ідилічної зачудованості навколишнім, розкошування для себе, що межує у декого із злочинною байдужістю до людей
і потреб суспільства. Не мені, автору, судити, але маю надію, що передовсім у цьому суть «Білої каравели» — ліричної книжки про молодість, яка продовжується в коханні, в дітях, в добрих ділах, молодості, що, на моє глибоке переконання, є не ка лендарною величиною, а станом душі.
— Якщо мова зайшла про лірику, то скажіть, якою ви бачите лірику саме на переломному етапі
соціально-економічного і культурного розвитку нашого радянського суспільства?
— Лірика, звісно, не вичерпується віршами про кохання. Лірик — це той поет, який пише нині
про радощі, болі й тривоги своїх сучасників як про свою особисту, кровну справу. Струни його ліри однаково чутливі і до мотивів громадянських, і до мотивів інтимних. Крім кількох флагманів нашої
поезії, яких часто називаємо, такого роду лірику на Україні пишуть, наприклад, Леонід Талалай і Володимир
Базилевський. Інтимне й громадянське природно взаємодоповнюються в збірках Юрія Сердюка
«Родина», Людмили Скирди «Елегії вечірнього саду», Любові Голоти «Жінки і птиці».
Не сумніваюся, що книжка Л. Талалая «Наодинці зі світом» — найбільш помітне явище сучасної
лірики. Поет уміє говорити про те, що, здавалось би, перед очима кожного і що стосується всіх. Водночас
він мовить так, віднаходить такі слова, які будять очікувані (але несподівані!) відчуття, спонукають
думати про особисте, тільки тобі приналежне. І, вочевидь, за дивними законами гармонії,
що єднає часом і протилежні душі, це особисте виявляється неоціненною вартістю багатьох, набутком
загальнолюдським.
— А як ви оцінюєте сучасну ситуацію в поезії і як усвідомлюєте себе в цій ситуації?
— В літературних колах останніми роками багато сил і енергії витрачено на безплідні дискусії про
переваги начебто універсального жанру роману над іншими жанрами, про відставання поезії від прози.
Щось подібне читати в періодиці або чути з трибун різних письменницьких зібрань — смішно в ситуації,
коли на Україні нині працюють майстри першої руки М. Вінграновський, Д. Павличко, Ліна Костенко,
І. Драч, П. Мовчан, Б. Олійник, Р. Лубківський, Б. Нечерда, Л. Талалай, коли наросло і утвердилось
в поезії молоде поповнення такими імена, як В. Герасим'юк, Д. Кремінь, П. Гірник, І. Римарук, Наталка Білоцерківець, Марія Матіос, Г. Лютий, І. Малкович, Ю. Андрухович, С. Чернілевський — і за ними, за ними! Зрештою, у вірші «Вічне» Б. Олійник сказав не без полемічного підтексту:
Ти втис мене в формули, як в стремена,
А я доведу тобі днесь:
Поезія більше, ніж логіка зна,
Оскільки — Поезія есмь!
Поет лише тоді поет, якщо він відчуває себе невід'ємною часткою свого народу, його вразливим
нервом.
Слово поета — чутлива мембрана, і хочеться, щоб воно завжди вловлювало найтонші порухи і коливання
в суспільній атмосфері.
— Якість, прискорений розвиток, перебудова — вимоги часу. Якою мірою це проектується на поезію,
її цехові проблеми? Чи все зробили поети, щоб їхні книжки не залежувалися у книгарнях?
— Уявіть собі нині завод, який не прагне до удосконалення технології виробництва, не займається
впровадженням передових методів праці, не цікавиться реалізацією своєї продукції. Важко уявити.
Тоді чому ж ми, Спілка письменників, повинні миритися з ситуацією, яка характеризується так:
«...певно, в жодній іншій країні світу книга не проходить такий тривалий за часом шлях від письменника
до читача, як у нас» (Ф. Кузнецов). Було б добре, якби, за прикладом Москви, Спілка письменників
України розробила і реалізувала комплексну дослідницьку програму: «Письменник — видавництво
— книготорг — читач». Це потрібно для того, щоб з 'ясувати, чому так довго тягнеться процес
книговиробництва. Між іншим, на VIII з 'їзді письменників СРСР було сказано, що у Франції книга
видається чотири місяці, а коли п'ять — то це вже багато. А у нас?.. Нам потрібно розібратися
нарешті, як діє той загадковий механізм, наслідок якого — різкий спад тиражів наших книжок, особливо
поетичних. З'ясувати все це — і увійти в компетентні органи з відповідальними, конкретними
пропозиціями письменницької громадськості щодо поліпшення справи видання художньої літератури.
Інша річ художня повноцінність, читабельність — головна умова попиту на художню літературу. Але...
Восени минулого року мені випало взяти участь в роботі республіканської конференції профспілки
працівників культури. На цій конференції виступала завідуюча книгарнею в м. Полтаві, симпатична
молода жінка, і сказала зокрема про те, що, перш ніж видавати такі книжки, як Анатологія української
поезії, Історія Української РСР, треба вивчати попит, смаки читачів.
Цього року в телепередачі «Зелена лампа» якийсь однобокий книголюб із м. Донецька на всю республіку
заявив, що до книгарень їхнього міста недоцільно завозити українські книжки — мовляв, немає
попиту.
Що це таке? До чого ми дожились?
Звичайно, попит, смаки треба вивчати. Це аксіома. Але ж є смаки алкоголіків, є смаки наркоманів.
Пригадую, один літератор не без суму розповідав мені, як в місті Херсоні того літа, на місцевому
стадіоні, виступала рок-група під керівництвом Алли Пугачової. Протягом п'яти днів артисти ефектно
сполучали музику з елементами акробатики.
Один раз гітара полетіла в траву, але — спасибі фонограмі! — продовжувала грати. Молодь на трибунах
шаленіла від захоплення. Після кожного виступу хлопці й дівчата знімали з себе майки й
кидали їх модним артистам до ніг, щоб ті на майках залишали автографи. Деякі в кінці програми
протискались до своїх друзів, згиналися, підставляли по-рабськи спини, на яких рок-демони залишали
безцінні закарлюки «знаменитих» підписів.
Біля готелю, де гастролери займали цілий поверх, щодня до трьох ночі юрмився екзальтований
натовп з молодиків і молодок, великою життєвою метою яких було одне— автограф на майці або
хоча б на колготках.
Істинно так — попит, смаки треба вивчати. Але ж треба й виховувати, розвивати смаки! Чи не занадто
останнім часом захоплюємося проектами й прожектами щодо рентабельності в літературно-мистець-
кій сфері, наче на ідеології можна заробляти? Чи мусимо йти на поводу смаків, забувши про ідеологічні
цілі культури?
В цьому зв 'язку повернімося до проблеми поширення книги серед читачів. Всі знаємо, хто такий в нашій культурі Борис Грінченко. Цей великий подвижник слова, український Даль, не перевидавався
20 років, витіснений однотомниками і многотомниками наших метких сучасників, які, компонуючи
свої прозові довжелезії, звичайно ж, не обходяться без знаменитого 4-томного тлумачного
словника.
Видавництво «Дніпро» нарешті запланувало один том художніх творів Б. Грінченка, пам'ятаючи, що
цей письменник, крім усього іншого, вивчається в педінститутах і університетах, «Укркнига» визначила
тираж — 23 тисячі примірників. На якомусь етапі тодішній директор видавництва В. В. Біленко
вмовив керівників книготоргу збільшити тираж до 50 тисяч. Але в остаточно підписаному протоколі
цифра 50 виявилася перекресленою, відновлена цифра 23 тисячі, згодом, правда, додали ще 7 тисяч
примірників — більш ніж скромно для Б. Грінченка, великого скарбника мови нашого народу.
Така ж доля спіткала класиків української ра дянської поезії В. Сосюру і А. Малишка. Замість
запланованих 40 тисяч регламентатори з книготоргу, бібколектора, величезної в республіці мережі
державних і профспілкових бібліотек втискають наших улюблених поетів в прокрустову мірку— 12
тисяч примірників. І це на більш як 50 мільйонів населення України. Ось вам смаки, ось тиражна політика,— підкреслюю: політика.
Все частіше чуємо голоси про нерентабельність поезії. А скажіть, будь ласка, яка рентабельність
малотиражної, тонесенької збірочки «Чуття єдиної родини» П. Тичини, заголовний вірш якої став
знаменитою формулою нової інтернаціональної єдності людей, власне, формулою радянського способу
життя «в сім'ї вольній, новій».
Згадаймо, якими «нетоварними», тоненькими були збірочки «Партія веде» П. Тичини, «Голосіївська осінь» М. Рильського, книжки, які стали віховими подіями в історії радянської поезії.
— А як же бути з таким невід'ємним економічним показником, як рентабельність по відношенню до поетичної продукції?
— Визначення «рентабельність поезії» я сприймаю так само, як, скажімо, «рентабельність душі», «рентабельність неба», «рентабельність природи».
На щастя, таких визначень немає, принаймні поки що.
Немає, слава богу, ні бухгалтерів із системи книготоргу, ні спеціалістів із продуманої системи пропаганди
і оплати музичної культури, немає і не буде комп'ютерів, які б видали «на-гора» цифру про фінансові прибутки від пісні «Вставай, страна огромная». Результат всенародновідомий — 9 травня 1945 року, але він не вимірюється в грошах. Мені здається, що нині, в умовах боротьби за перебудову свідомості людини, одне з відповідальних завдань, що стоїть перед літераторами і митцями, — де рішуча протидія засиллю масової культури на естраді, телебаченні й радіо, в навчально-виховній системі сучасної школи, в культурно-освітній роботі серед студентської і робітничої молоді.
Нам треба розібратися, чому широко розгалужена система культурно-мистецьких закладів і загалом
справа виховання молоді втрачають коріння, народну основу, чому падає читацький інтерес до
серйозної літератури, до суспільно значимої книги.
І росте інтерес, особливо у молодих людей, до розважальних жанрів, до закордонної музики, до «неврастенічних» ансамблів.
За письменниками — якість книжок, якість літературно-пропагандистської роботи. Піднімати цю
якість — надзвичайно важливо. Але не все від цього буде залежати. Не в меншій мірі потрібно, щоб
той дух інтернаціоналізму, який ми постійно підтримуємо в письменницькому колективі, ширився
на всі колективи. Не тільки від Спілки письменників, а й від інших творчих спілок, від загального
рівня ідеологічної роботи в республіці залежатиме рівень інтернаціональної свідомості згаданих вище
завідуючої книгарнею в Полтаві і книголюба в Донецьку.
Космополітизм несумісний із священним «чуттям сдиної родини».
Істина полягає в тому, що сучасна битва за людські душі, за людські серця потребує фінансових
витрат, але заробляти на ідеології не можна і не варто!
— Як вам уявляється демократизація спілчанського життя?
— Перебудова — процес революційний і неминучий. А гласність, демократизація суспільства— г а рантія,
запорука перебудови. «Демократія, — сказав М. С. Горбачов, — нам потрібна як повітря». Задля демократизації нашого спілчанського життя в Київській письменницькій організації, крім раніше існуючих об'єднань поетів і прозаїків, створено нові творчі об'єднання — письменників, що пишуть для дітей та юнацтва, перекладачів та критиків. У кожного жанру — свій цех, своя майстерня. Об'єднання матимуть можливість під час обговорення творів, у відкритій полеміці формувати уявлення громадськості про літературний процес, давати оцінку його явищам і тенденціям, яка буде розглядатися як визначальна,
фахова думка творчого колективу. Цим робочим, постійно діючим письменницьким осередкам надаються
конкретні права в поєднанні з обов'язками по забезпеченню творчого розвитку, висування, відзначення
письменників, забезпечення умов їхньої праці, розподілу літфондівських благ, творчих відряджень
тощо. Важливо, що об'єднання безпосередньо займатимуться вихованням творчої зміни, даватимуть (чи не даватимуть) рекомендації молодим літераторам для розгляду справи в приймальній комісії. З числа досвідчених письменників, що обізнані з видавничою справою, представників творчих об'єднань і громадських організацій при секретаріаті правління створюється правова комісія, яка буде відстоювати авторські права письменників, розв'язувати конфлікти з видавництвами і друкованими органами.
Гласність і соціальна справедливість — явища взаємопов'язані. Тому треба так відрегулювати
і зі спілчанський механізм, щоб він спрацьовував за з а конами істини, реальних творчих заслуг і здобутків,
а не заміняв їх протекціонізмом в літературі, що розвинувся тут як в жодній іншій суспільно-виробничій
сфері. Свіжий приклад — шостий том. Антології, де немає таких творчо активних, самобутніх
поетів, як Анатолій Таран з Києва, Валерій Бойченко і Дмитро Кремінь з Миколаєва, Валентин Мороз
з Одеси, Василь Гей з Луцька, Неоніла Стефурак з Ів.-Франківська, зате є кілька віршописців-киян,
наділених від природи лише пробивною силою і вмінням знаходити впливових покровителів. Ще
приклад, скоріше — штучно створена протекціонізмом тенденція, йдеться про практику видання книжок
українських авторів, передовсім поетів, у Москві, практику, яка, можна сказати, давно існує поза
Спілкою, живе і процвітає завдяки таємничим особистим контактам на лінії: автор — видавець —
перекладач. А лінію цю регулюють невидимі закулісні сили, непідзвітні, звичайно, ні виборним органам
СП СРСР, ні СП України.
І ще один аспект. Поглиблення демократизації в будь-якому колективі немислиме без торжества
колективної (читай — об'єктивної) думки. Про що мова? В різні інстанції з року в рік поступають від
членів Спілки (іменні чи анонімні) необгрунтовані, а то й безпідставні, наклепницькі скарги, заяви на
інших членів Спілки чи її керівників, чи видавців, чи ледь не вся письменницька організація звинувачується
в тяжких смертних гріхах, як правило, ідеологічно скаламученого забарвлення. Чому жоден з таких «дописувачів» ніколи не був притягнутий до партійної чи громадської відповідальності?
Так само як досі не дано публічної оцінки кон'юнктурникам, хто в останні десятиліття з вульгарно-соціологічних позицій громив талановитих письменників, що випереджали свій час. Несправедливій
критиці, що перетворювалась на переслідування, цькування письменників, були піддані свого часу твори: «Собор» О. Гончара, «Катастрофа» В. Дрозда, «Мертва зона» і «Родинне вогнище» Є. Гуцала, твори В. Симоненка, Г. Тютюнника, В. Близнеця.
Список, на жаль, можна продовжувати і продовжувати. Нині дати принципову оцінку несправедливим
діям у минулому, назвати поіменно тих, хто гальмував розвиток української літератури—-значить
утвердити справедливість на шляху перебудови, очистить, забезпечити гарантії для торжества істини
і в майбутньому. Цим покликані займатися виборні органи Спілки, чий обов'язок — гуртувати, консолідувати письменницький колектив на спільній ідейно-творчій основі. Ради цього великого діла дещо робилося
раніше і тепер робиться. Але повної єдності, згуртованості, спільності (як це передбачає саме слово
Спілка ) не буде, якщо ми не будемо очищуватись від лицемірства, двоєдушності, усілякого морально-
етичного шлаку. Нейтралітет по відношенню до морально-етичних деформації сам переростає
в деформацію, в явище аморальне. Тим паче в умовах гласності! Хто сьогодні промовчав (чи
рядовий чи керівник), той не примножив свій громадянський капітал. Скоріше — навпаки. Хто промовчав,
той програв, якщо не сьогодні, то завтра напевне.
І в той же час нам треба вчитися жити в умовах демократії, яка передбачає різні точки зору, культуру
взаємовідносин, терпимість до критики і взаємоповагу. Нам треба і на сторінках «Літературної
України», і в творчих об'єднаннях вчитися полемізувати, вести дискусію в такій формі, щоб не ображати
іншу точку зору. Наші творчі суперечки мають сплоджувати не ворогів, а гуртувати людей
принципових позицій, навіть коли вони в чомусь відмінні, неподібні між собою.
В такій же мірі, як наклепників, інтриганів, провокаторів, варто (ой варто!) карати затискувачів критики,
тих «недоторканих», хто використовує критику для розпалювання групових пристрастей. Вчинки, які ганьблять звання радянського письменника, повинні одержувати своєчасну і сувору оцінку. Демократія — гармонія прав і обов'язків, а не розгул стихійних сил і цілеспрямованих приватних інтересів. Словом, у нас є всі можливості довести, що Спілка — це спільність громадянської мети, ідейно-творчих позицій, а не конгломерат людей, що їх звели докупи амбіції, пошуки вигоди, суспільних переваг, прогресуючий егоїзм в реалізації більших чи менших спроможностей власного «я».
— Повернімось до лірики. Які перспективи її розвитку?
— Поглиблення соціальних мотивів, вважаю, — найперспективніший шлях розвитку лірики. Досвід
П. Тичини і М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, Л. Первомайського, В. Мисика, І. Муратова —
неоціненний, і його треба засвоювати молодим, брати на озброєння.
Хочу звернутися до В. Маяковського, спертися на його могутнє плече. Ми звикли називати Маяковського
трибуном революції. Так, він трибун. Але вчитаймося не тільки в хрестоматійні, загальновідомі
його твори. Перечитаймо ранні вірші з їх безборонною відкритістю («Дай хоть последней нежностью
выстелить твой уходящий шаг»), перечитаймо поеми «Облако в штанах» і «Про это», щоб знову і знову відчути молодість як не календарну величину, а дивовижний, радісний, окрилений стан душі: «У меня в душе ни одного седого волоса, и старческой нежности нет в ней! Мир огромив мощью голоса, иду— красивый, двадцятидвухлетний».
їй-право, ніхто в нашій вітчизняній поезії з такою особистою безпосередністю, із щемливою довірою
не сказав про сокровенне, вистраждане почуття до... суспільного ідеалу, як де зробив Маяковський:
«...я ж с небес поэзии бросаюсь в коммунизм, потому что нет мне без него любви».
Тим часом за життя Маяковського сноби від естетики, які не перевелися й сьогодні, дорікали йому:
«А де ж душа? Так це ж — риторика! Де поезія? Сама публіцистика!» Поет на такі безпідставні закиди відповів творчістю, в якій клекочуть великі пристрасті, де болючі проблеми людського серця
втілені в слово на рівні найвищих зразків лірики XX століття.
Звичайно, Маяковському не байдуже було, що про нього думають саме як про поета. Однак він
і без похвальби знав собі ціну. Він дбав насамперед про суспільне призначення таланту. Недарма так часто про це нагадував: «Мне наплевать на бронзы многопудье, мне наплевать на мраморную слизь!..» Або, скажімо, слова на рівні самозречення: «Умри, мой стих, умри как рядовой, как безымянные на штурмах мерли наши». Хто так скаже сьогодні?
Думаючи над подібними місцями в творчій спадщині поета революції в рік 70-ліття Великого Жовтня,
я хотів би наголосити на такій дорогоцінній, особливо для нашого часу, якості Маяковського, як
громадянська безкорисливість таланту, любов до літератури, а не до себе в літературі. Це, власне, те,
чого нам не вистачає, що найбільше потрібне в час перебудови свідомості.
1987 р.
Від задуму до його втілення
Авторські нотатки про те,
як була написана поема
«Раска — біль і любов»
Коли на пропозицію упорядника нашого піврічника «Поезія» написати про те, як народжувалася
моя поема «Раска — біль і любов», я взявся за перо, то швидко відчув, що писати поему мені
було набагато легше і цікавіше, аніж відтворювати шлях від збору і вивчення матеріалу про трагедію знищеного фашистами села, виникнення творчого задуму і до його реалізації. По-перше, трудно і нескромно займатися самоаналізом, відчиняти для всіх двері у власну душу, як у виставочний зал, та ще й виступати самому в ролі екскурсовода. По-друге, тепер, через десять років, нема і не може бути того вогню в душі, який мучив і окриляв мене в час роботи над поемою, тоді, як зримо уявляв реальних людей, що перед лицем смерті не впали на коліна, залишилися людьми на останній межі.
І Основа поеми — документальна. 11 квітня 1943 року фашистами було дотла спалене село Раска
Бородянського району на Київщині, а 600 його жителів, переважно людей похилого віку, жінок і дітей — по-звірячому вбиті. Трагічні колізії, пов'язані з конкретними людьми, — Кароліною і Броніславом Ковальськими, що одружилися напередодні страти; дідом Лисовським, що відмовився йти на розстріл, вибрав смерть у власному домі; дружиною партизана Марією, що народила дитину в палаючій хаті і зуміла порятуватися в лісі разом з немовлям, — ці колізії вилилися в стрижневі лінії твору, стали тими опорними точками, спираючись на які, автор мав підставу робити узагальнення, говорити стосовно всіх наших земляків, хто у ворожому
тилу, навіть за найстрахітливіших обставин, зберіг людську гідність, ціною власного життя утвердив безсмертя людського духу: «Герої всі, хто по останній подих ненавидів і бив фашистську гидь. І як ми кажем: всенародний подвиг, то добре знаєм, що за цим стоїть. Але і ті герої неодмінно, хто смерть край хати мирної зустрів, бо не схотів упасти на коліна і ласки попросить у ворогів».
Де я взяв тему? Як виник задум? Вперше я почув про село Раска влітку 1974 року.
Мій давній добрий товариш Яким Пальчик, за фа хом і родом занять журналіст, якось під час вечірньої прогулянки розповів мені про страшний факт фашистського вандалізму. Більше того, Яким Михайлович в деталях, в ситуаційних подробицях малював переді мною апокаліптичні картини чітко продуманої, холодно-безсердечної каральної акції фашистів, говорив про те, як себе поводили головорізи, як — їхні жертви, яку ганебну роль зіграли тут зрадники нашого народу, прихвосні окупантів.
— Звідки ти все це знаєш?
— Закінчую сценарій документально-публіцистичного фільму «Лети, лелеко, лети до Раски».
Завтра вранці знову їду в те село, щоб уточнити деякі моменти. Гайда зі мною!
Наступного дня я прокинувся засвіт. Дружина і двоє малих синів ще спали. Думаю, не буду їх будити — краще напишу дружині на листочку, аби не хвилювалася, побачивши, що нема чоловіка, якого не дочекалася перед сном, і досі невідомо де перебуває. Стан у мене був збуджений, певно, тому на письмовий стіл лягла записка:
В мій тихий сон
постукала війна —
і я поїхав
на її відлуння.
Слово в слово пам'ятаю ту записку, яка, звісно, дружині нічого не пояснила, а ще більше її розтривожила. Повернувшись пізно ввечері додому, я, здається, уголос пошкодував, що розпочав день у надто загадковому і витонченому стилі.
В село Раска я приїхав, по суті вже все знаючи про його чорний ранок, що осів мертвим попелом
на одній з кривавих сторінок минулої війни. І досі перед очима: бавляться діти коло воріт, жінка
з повним відром переходить дорогу і усміхається — на щастя! Милувався чепурними хатами серед пишної зелені дерев, вдивлявся у привітні, відкриті обличчя людей,— і не вкладалося в голові, що ходжу по землі, яка підпливала кров'ю, була обвуглена, пахла згарищем.
Знав я все і не знав нічого. Тож з більшим інтересом ходив відновленими вулицями, оглядав нові, красиві житла, двори, залиті різнобарвним полум'ям квітів, говорив з людьми, зустрічався і мав тривалі бесіди з деякими Свідками трагедії, що дивним чином, переважно долею випадку, порятувалися.
Побував на краю села, біля братської могили безневинних жертв фашизму, з прискіпливою небайдужістю вивчав те місце поряд із сільським кладовищем, на якому була вишикувана карателями, кажуть, на півтора кілометра жива людська черга за смертю. Намагався уявити обличчя, очі людей, які в тій черзі чули методичні постріли, крики і зойки, дитячий плач попереду, за пагорбом, з кожним кроком, гнані конвоєм, все виразніше бачили безглузде й жорстоке лице власної смерті.
Мене, тоді батька двох малих дітей, холодом пройняло над німим криком братської могили, тільки спало на думку, що в ній із шестиста продумано знищених душогубами людей майже половина — діти. Я з жахом не те що подумав, а відчув: якби таке повторилося, то могли б там лежати і мої діти. Певно, цей стан, що не покидав мене під час роботи над поемою, спричинив один із її лейтмотивів: «Вони мої, мої ж!» І не випадково, як видно, кульмінаційна главка «Видіння», в якій на кривавому піску серед убитих дітей болісно приковують увагу два білявих хлопчики, закінчується словами, що наповнені, на теперішній мій погляд, притамованим риданням і відвертими прокляттями: «Видіння, марево чи страх? Що пройняло до глибини? Та я тримав їх на руках! Я певен був: мої вони! Мої! Бо їм по п'ять, по сім. Бо їм по десять літ. Я батько кожному, усім! І поки бачу світ, катам кривавим на біду, я не зімкну очей. Та до останнього знайду! Та до ноги переведу убивць моїх дітей!»
Через кілька місяців після того, як навідав я живих і мертвих героїв своєї майбутньої поеми, на Українській студії хронікально-документальних фільмів відбувся перегляд кінострічки. Цей документально-публіцистичний фільм всього на дві частини справив на мене велике враження. Захотілося й мені сказати своє слово про Раску, але, очевидно, внутрішньо я ще не був готовий до тієї серйозної, на яку заслуговувала тема, роботи. Тоді я виступив на сторінках газети «Культура і життя» з першою і поки що останньою в своєму житті кінорецензією, за обсягом чималою, помітно насиченою елементами особистого розуміння і сприйняття життєвої першооснови кінострічки. Це видно, зокрема, з прикінцевих її рядків: «Кілька сотень
чоловік, схиливши голови, мовчки стоять над страшною могилою. На чорному тлі екрана виникають фотографії загиблих, про яких нам розповіли, виникають, наче спогад живих, що стоять над могилою...
Важко дивитися на знімки дітей, що ніби випливають з небуття і в небуття спливають. Ось четверо діток сидять на лавці й усміхаються. Найстаршій дівчинці близько восьми...
Миттєве затемнення. Зловісний музичний акорд— і на екрані фотографія людини в уніформі
з фашистськими регаліями. Обличчя звіряче, інакше не скажеш. Голос диктора: «Ось він, вбивця
Раски, ортскомендант Бородянки Оскар Валлізер. Напилися людської крові нелюди — і захлинулися».
Після цих слів фото зменшується до крапки і ніби провалюється в безвість». Отже, спочатку я написав кінорезенцію «Раска — біль мій». Кінчалося літо 1974 року. Трагедія Раски увійшла в мою душу, зав'язла, як пекуча заноза, в мозку, здавалося, сьогодні-завтра розпочну роботу і не перепиню її, поки не закінчу. Час минав, а я наче боявся письмового стола.
На разі трапилася поїздка в Бурятію. Край, ні з жодним, раніше баченим, незрівнянний. Безмежні
степові простори в багряній куряві ранньої осені, відкриті усім вітрам сопки, як споконвічні юрти, могутня ріка Селенга, одна з 360 річок, що впадають в священний Байкал, і, нарешті, сам Байкал, вихід на переобладнаному з військового сторожовика науково-дослідному судні у відкрите море-озеро. А ще сліди Миколи Бестужева в Селенгінську і понад Гусиним озером, яке він першим науково описав і дослідив його багатства, жива пам'ять про декабриста в народі, зафіксована з-поміж іншого в назві брички-двоколки, що й досі, запряжена кіньми, бентежить у степах сон «чудодійної» трави ая-ганга і ось уже півтора століття незмінно називається бестужевкою. (Все це лягло в основу поеми «Ая-ганга — трава безсмертя», але тільки через два роки). Заполонили нові враження, обсіли побутові й службові клопоти — і задум, що вже начебто викристалізувався, відійшов на другий план, насправді ж — заглибився в мені, причаївся на дні єства, щоб кров мою пити, обростати плоттю моєю.
Отож коли 2 січня 1975 року приїхав я на два тижні в Ірпінський будинок творчості письменників, поселився в першій кімнаті корпусу № 6, то ще не знав, за що візьмуся — чи писатиму цикл віршів на матеріалі бурятських вражень, чи насмілюся говорити від імені загиблих і про загиблих в селі Раска.
Протягом двох днів не торкався жодної з двох тем. Написав пару віршів, перечитав їх вранці третього дня, невдоволено відсунув помережані кульковою ручкою аркушики на край стола. Звернув увагу на елементарний рядок в одному з віршів: «Слово йде у трударі й солдати», особливо не задумаючись, написав:
Фронт хтозна-де,
як грім удалині.
А тут земля гуде,
а тут земля в огні.
Це був початок однієї з главок майбутньої поеми, яку я до кінця дня завершив. Вона зайняла три сторінки машинопису. Спочатку називалася «Нескорені», пізніше я перейменував її — в другому виданні поеми, що увійшла до книги вибраного «Іспит » (1977 р.) ця главка, думаю, названа точніше: «Балада про вершника».
Крига скресла. Мене, як весняна повінь, бурхливо розростаючись, відірвала поема від берега спокою. Щодоби працював по 10—12 годин, часом більше, поламав розпорядок дня, переплутав день з ніччю, майже ні з ким не спілкувався, цілковито ігнорував ірпінські посиденьки в своєму та в сусідніх корпусах, що деякі кімнати з письменницьких творчих майстерень перетворюють на загальнодоступні вечірні кафе.
За дванадцять днів поема була закінчена і передрукована.
Вийшло 44 цілком заповнених віршованим текстом машинописні сторінки. їх склали вісім окремих главок-картин, які поєднали в собі змалювання вражаючих епізодів трагедії із роздумами автора, що були продиктовані сучасною потребою подивитися на злочин фашистських загарбників з відстані часу, через призму істинно гуманістичних принципів радянської людини. Крім цього, три авторських відступи, композиційно зміцнивши взаємодію окремих главок, певною мірою зіграли роль антен, покликаних вловлювати тривожні хвилі нинішнього світу і ніби забезпечувати з ним двобічний зв'язок. До речі, назва третього відступу відверто про це говорить: «Монолог перед світом». Він починається словами: «Я знаю, де шукати їх, затятих зарізяк, що десь по Мюнхенах своїх гризуть зі зла кулак». А трохи далі в цьому монолозі є такі рядки: «Як не поміг колючий дріт, вогонь не з'їв людей, вони гайда топити світ в багні гнилих ідей.
Вони б мені — і в фронт, і в тил, щоб тільки більший куш. Від крематоріїв для тіл — до крематоріїв
для душ!.. Сичить убивців хижий стан. Підновлює свою сім'ю. Я в палестинських партизан нові адреси
узнаю». Отже, я не звернувся до сюжетно послідовного висвітлення подій, яких, звісно, сам не бачив — в такому разі не вдалося б виразити свого особистого ставлення до відтвореного дійства, пропав
би важливий для автора елемент співпереживання, що при остаточно вибраній художній структурі
супроводить його через весь твір.
Увечері 14 січня 1975 року я запросив до першої кімнати корпусу № 6 Віктора Близнеця, Віктора
Кочевського, Абрама Кацнельсона і одним махом прочитав їм свою нову роботу, на той час уперше
в моєму житті написану поему. Вони — спасибі їм! — дуже мене порадували тим, що сказали за
чашкою чаю в товариській розмові. Крім слів похвали, були також незначні зауваження й побажання, які я прийняв і врахував. Незабаром я давав читати поему ще кільком товаришам, серед них — Борисові Олійнику, Петрові Перебийносу.
Добра підтримка і добрі поради прислужилися мені при подальшому вдосконаленні тексту твору, але
принципових змін чи доповнень робити не довелося. — І все-таки як саме писалася поема «Раска —
біль і любов»?— запитає наполегливо допитливий читач.
— Дуже просто! Звичайним кустарним способом, — додам наостанку. — Брав я чистий папір, прикладав до нього руку, озброєну кульковою ручкою, і писав та креслив, писав та креслив, писав та
креслив. Все, що не зміг викреслити, згодом опублікував.
Недарма і в назві поеми залишилися слова: біль і любов.
1985 р.
як була написана поема
«Раска — біль і любов»
Коли на пропозицію упорядника нашого піврічника «Поезія» написати про те, як народжувалася
моя поема «Раска — біль і любов», я взявся за перо, то швидко відчув, що писати поему мені
було набагато легше і цікавіше, аніж відтворювати шлях від збору і вивчення матеріалу про трагедію знищеного фашистами села, виникнення творчого задуму і до його реалізації. По-перше, трудно і нескромно займатися самоаналізом, відчиняти для всіх двері у власну душу, як у виставочний зал, та ще й виступати самому в ролі екскурсовода. По-друге, тепер, через десять років, нема і не може бути того вогню в душі, який мучив і окриляв мене в час роботи над поемою, тоді, як зримо уявляв реальних людей, що перед лицем смерті не впали на коліна, залишилися людьми на останній межі.
І Основа поеми — документальна. 11 квітня 1943 року фашистами було дотла спалене село Раска
Бородянського району на Київщині, а 600 його жителів, переважно людей похилого віку, жінок і дітей — по-звірячому вбиті. Трагічні колізії, пов'язані з конкретними людьми, — Кароліною і Броніславом Ковальськими, що одружилися напередодні страти; дідом Лисовським, що відмовився йти на розстріл, вибрав смерть у власному домі; дружиною партизана Марією, що народила дитину в палаючій хаті і зуміла порятуватися в лісі разом з немовлям, — ці колізії вилилися в стрижневі лінії твору, стали тими опорними точками, спираючись на які, автор мав підставу робити узагальнення, говорити стосовно всіх наших земляків, хто у ворожому
тилу, навіть за найстрахітливіших обставин, зберіг людську гідність, ціною власного життя утвердив безсмертя людського духу: «Герої всі, хто по останній подих ненавидів і бив фашистську гидь. І як ми кажем: всенародний подвиг, то добре знаєм, що за цим стоїть. Але і ті герої неодмінно, хто смерть край хати мирної зустрів, бо не схотів упасти на коліна і ласки попросить у ворогів».
Де я взяв тему? Як виник задум? Вперше я почув про село Раска влітку 1974 року.
Мій давній добрий товариш Яким Пальчик, за фа хом і родом занять журналіст, якось під час вечірньої прогулянки розповів мені про страшний факт фашистського вандалізму. Більше того, Яким Михайлович в деталях, в ситуаційних подробицях малював переді мною апокаліптичні картини чітко продуманої, холодно-безсердечної каральної акції фашистів, говорив про те, як себе поводили головорізи, як — їхні жертви, яку ганебну роль зіграли тут зрадники нашого народу, прихвосні окупантів.
— Звідки ти все це знаєш?
— Закінчую сценарій документально-публіцистичного фільму «Лети, лелеко, лети до Раски».
Завтра вранці знову їду в те село, щоб уточнити деякі моменти. Гайда зі мною!
Наступного дня я прокинувся засвіт. Дружина і двоє малих синів ще спали. Думаю, не буду їх будити — краще напишу дружині на листочку, аби не хвилювалася, побачивши, що нема чоловіка, якого не дочекалася перед сном, і досі невідомо де перебуває. Стан у мене був збуджений, певно, тому на письмовий стіл лягла записка:
В мій тихий сон
постукала війна —
і я поїхав
на її відлуння.
Слово в слово пам'ятаю ту записку, яка, звісно, дружині нічого не пояснила, а ще більше її розтривожила. Повернувшись пізно ввечері додому, я, здається, уголос пошкодував, що розпочав день у надто загадковому і витонченому стилі.
В село Раска я приїхав, по суті вже все знаючи про його чорний ранок, що осів мертвим попелом
на одній з кривавих сторінок минулої війни. І досі перед очима: бавляться діти коло воріт, жінка
з повним відром переходить дорогу і усміхається — на щастя! Милувався чепурними хатами серед пишної зелені дерев, вдивлявся у привітні, відкриті обличчя людей,— і не вкладалося в голові, що ходжу по землі, яка підпливала кров'ю, була обвуглена, пахла згарищем.
Знав я все і не знав нічого. Тож з більшим інтересом ходив відновленими вулицями, оглядав нові, красиві житла, двори, залиті різнобарвним полум'ям квітів, говорив з людьми, зустрічався і мав тривалі бесіди з деякими Свідками трагедії, що дивним чином, переважно долею випадку, порятувалися.
Побував на краю села, біля братської могили безневинних жертв фашизму, з прискіпливою небайдужістю вивчав те місце поряд із сільським кладовищем, на якому була вишикувана карателями, кажуть, на півтора кілометра жива людська черга за смертю. Намагався уявити обличчя, очі людей, які в тій черзі чули методичні постріли, крики і зойки, дитячий плач попереду, за пагорбом, з кожним кроком, гнані конвоєм, все виразніше бачили безглузде й жорстоке лице власної смерті.
Мене, тоді батька двох малих дітей, холодом пройняло над німим криком братської могили, тільки спало на думку, що в ній із шестиста продумано знищених душогубами людей майже половина — діти. Я з жахом не те що подумав, а відчув: якби таке повторилося, то могли б там лежати і мої діти. Певно, цей стан, що не покидав мене під час роботи над поемою, спричинив один із її лейтмотивів: «Вони мої, мої ж!» І не випадково, як видно, кульмінаційна главка «Видіння», в якій на кривавому піску серед убитих дітей болісно приковують увагу два білявих хлопчики, закінчується словами, що наповнені, на теперішній мій погляд, притамованим риданням і відвертими прокляттями: «Видіння, марево чи страх? Що пройняло до глибини? Та я тримав їх на руках! Я певен був: мої вони! Мої! Бо їм по п'ять, по сім. Бо їм по десять літ. Я батько кожному, усім! І поки бачу світ, катам кривавим на біду, я не зімкну очей. Та до останнього знайду! Та до ноги переведу убивць моїх дітей!»
Через кілька місяців після того, як навідав я живих і мертвих героїв своєї майбутньої поеми, на Українській студії хронікально-документальних фільмів відбувся перегляд кінострічки. Цей документально-публіцистичний фільм всього на дві частини справив на мене велике враження. Захотілося й мені сказати своє слово про Раску, але, очевидно, внутрішньо я ще не був готовий до тієї серйозної, на яку заслуговувала тема, роботи. Тоді я виступив на сторінках газети «Культура і життя» з першою і поки що останньою в своєму житті кінорецензією, за обсягом чималою, помітно насиченою елементами особистого розуміння і сприйняття життєвої першооснови кінострічки. Це видно, зокрема, з прикінцевих її рядків: «Кілька сотень
чоловік, схиливши голови, мовчки стоять над страшною могилою. На чорному тлі екрана виникають фотографії загиблих, про яких нам розповіли, виникають, наче спогад живих, що стоять над могилою...
Важко дивитися на знімки дітей, що ніби випливають з небуття і в небуття спливають. Ось четверо діток сидять на лавці й усміхаються. Найстаршій дівчинці близько восьми...
Миттєве затемнення. Зловісний музичний акорд— і на екрані фотографія людини в уніформі
з фашистськими регаліями. Обличчя звіряче, інакше не скажеш. Голос диктора: «Ось він, вбивця
Раски, ортскомендант Бородянки Оскар Валлізер. Напилися людської крові нелюди — і захлинулися».
Після цих слів фото зменшується до крапки і ніби провалюється в безвість». Отже, спочатку я написав кінорезенцію «Раска — біль мій». Кінчалося літо 1974 року. Трагедія Раски увійшла в мою душу, зав'язла, як пекуча заноза, в мозку, здавалося, сьогодні-завтра розпочну роботу і не перепиню її, поки не закінчу. Час минав, а я наче боявся письмового стола.
На разі трапилася поїздка в Бурятію. Край, ні з жодним, раніше баченим, незрівнянний. Безмежні
степові простори в багряній куряві ранньої осені, відкриті усім вітрам сопки, як споконвічні юрти, могутня ріка Селенга, одна з 360 річок, що впадають в священний Байкал, і, нарешті, сам Байкал, вихід на переобладнаному з військового сторожовика науково-дослідному судні у відкрите море-озеро. А ще сліди Миколи Бестужева в Селенгінську і понад Гусиним озером, яке він першим науково описав і дослідив його багатства, жива пам'ять про декабриста в народі, зафіксована з-поміж іншого в назві брички-двоколки, що й досі, запряжена кіньми, бентежить у степах сон «чудодійної» трави ая-ганга і ось уже півтора століття незмінно називається бестужевкою. (Все це лягло в основу поеми «Ая-ганга — трава безсмертя», але тільки через два роки). Заполонили нові враження, обсіли побутові й службові клопоти — і задум, що вже начебто викристалізувався, відійшов на другий план, насправді ж — заглибився в мені, причаївся на дні єства, щоб кров мою пити, обростати плоттю моєю.
Отож коли 2 січня 1975 року приїхав я на два тижні в Ірпінський будинок творчості письменників, поселився в першій кімнаті корпусу № 6, то ще не знав, за що візьмуся — чи писатиму цикл віршів на матеріалі бурятських вражень, чи насмілюся говорити від імені загиблих і про загиблих в селі Раска.
Протягом двох днів не торкався жодної з двох тем. Написав пару віршів, перечитав їх вранці третього дня, невдоволено відсунув помережані кульковою ручкою аркушики на край стола. Звернув увагу на елементарний рядок в одному з віршів: «Слово йде у трударі й солдати», особливо не задумаючись, написав:
Фронт хтозна-де,
як грім удалині.
А тут земля гуде,
а тут земля в огні.
Це був початок однієї з главок майбутньої поеми, яку я до кінця дня завершив. Вона зайняла три сторінки машинопису. Спочатку називалася «Нескорені», пізніше я перейменував її — в другому виданні поеми, що увійшла до книги вибраного «Іспит » (1977 р.) ця главка, думаю, названа точніше: «Балада про вершника».
Крига скресла. Мене, як весняна повінь, бурхливо розростаючись, відірвала поема від берега спокою. Щодоби працював по 10—12 годин, часом більше, поламав розпорядок дня, переплутав день з ніччю, майже ні з ким не спілкувався, цілковито ігнорував ірпінські посиденьки в своєму та в сусідніх корпусах, що деякі кімнати з письменницьких творчих майстерень перетворюють на загальнодоступні вечірні кафе.
За дванадцять днів поема була закінчена і передрукована.
Вийшло 44 цілком заповнених віршованим текстом машинописні сторінки. їх склали вісім окремих главок-картин, які поєднали в собі змалювання вражаючих епізодів трагедії із роздумами автора, що були продиктовані сучасною потребою подивитися на злочин фашистських загарбників з відстані часу, через призму істинно гуманістичних принципів радянської людини. Крім цього, три авторських відступи, композиційно зміцнивши взаємодію окремих главок, певною мірою зіграли роль антен, покликаних вловлювати тривожні хвилі нинішнього світу і ніби забезпечувати з ним двобічний зв'язок. До речі, назва третього відступу відверто про це говорить: «Монолог перед світом». Він починається словами: «Я знаю, де шукати їх, затятих зарізяк, що десь по Мюнхенах своїх гризуть зі зла кулак». А трохи далі в цьому монолозі є такі рядки: «Як не поміг колючий дріт, вогонь не з'їв людей, вони гайда топити світ в багні гнилих ідей.
Вони б мені — і в фронт, і в тил, щоб тільки більший куш. Від крематоріїв для тіл — до крематоріїв
для душ!.. Сичить убивців хижий стан. Підновлює свою сім'ю. Я в палестинських партизан нові адреси
узнаю». Отже, я не звернувся до сюжетно послідовного висвітлення подій, яких, звісно, сам не бачив — в такому разі не вдалося б виразити свого особистого ставлення до відтвореного дійства, пропав
би важливий для автора елемент співпереживання, що при остаточно вибраній художній структурі
супроводить його через весь твір.
Увечері 14 січня 1975 року я запросив до першої кімнати корпусу № 6 Віктора Близнеця, Віктора
Кочевського, Абрама Кацнельсона і одним махом прочитав їм свою нову роботу, на той час уперше
в моєму житті написану поему. Вони — спасибі їм! — дуже мене порадували тим, що сказали за
чашкою чаю в товариській розмові. Крім слів похвали, були також незначні зауваження й побажання, які я прийняв і врахував. Незабаром я давав читати поему ще кільком товаришам, серед них — Борисові Олійнику, Петрові Перебийносу.
Добра підтримка і добрі поради прислужилися мені при подальшому вдосконаленні тексту твору, але
принципових змін чи доповнень робити не довелося. — І все-таки як саме писалася поема «Раска —
біль і любов»?— запитає наполегливо допитливий читач.
— Дуже просто! Звичайним кустарним способом, — додам наостанку. — Брав я чистий папір, прикладав до нього руку, озброєну кульковою ручкою, і писав та креслив, писав та креслив, писав та
креслив. Все, що не зміг викреслити, згодом опублікував.
Недарма і в назві поеми залишилися слова: біль і любов.
1985 р.
ІІ
Дума про Шевченка
Слова «Шевченко», «Україна», «батько» й «мати» стоять для мене в одному ряду, стоять так близько й щільно, що здаються не просто однорідними, а єдиним цілим.
Від маминого слова йшов до пізнання світу: це — верба, це — калина, це — небо!.. Від світу, пізнаного через мамине слово, ще в дитячі роки прийшов до Шевченка: «Встала й весна, чорну землю сонну розбудила, уквітчала її рястом, барвінком укрила? Побачив очима Шевченка весну, вербу й калину, відчув себе під його небом, на його землі. Мамине слово виявилося словом Шевченка, вмістило світ і всесвіт, поселило в собі мою душу і само стало душею.
Пригадую, в п'ятому класі я читав зі сцени великий уривок з поеми «Гайдамаки» перед принишклим, переповненим залом односельців у клубі. Сільська громада, а з нею наша школа святкували чергові Шевченкові роковини. В залі були мої ровесники і старші, були зовсім малі діти, були дорослі, батьки, діди й бабусі. Була й моя мати. Я стою посеред сцени і розповідаю землякам страшну історію Гонти в Умані. В місцях драматичних підвищую голос чи переходжу на шепіт, вимахую руками в такт словам, очевидно, де треба й де не треба, і самому страшно, коли підходжу до цього місця: «Аж ось ведуть гайдамаки ксьондза-єзуїта і двох хлопців...» Мимоволі роблю невеличку паузу. Продовжую читати. «Заріж і їх, бо виростуть, то тебе заріжуть...» Чую, в залі прохоплюється у людей: «йой!» Продовжую читати... «Попадали зарізані. «Тату!— белькотали.— Тату, тату, ми не ляхи! Ми...» — та й замовчали». Знову в залі: «Иой!» або: «йой! Це є щось страшне». Невеличким, переповненим залом сільського клубу — я це добре відчуваю зі сцени!— прокочується хвиля страху і співчуття, жалю і здивування. В залі зітхають. Малю¬ки тиснуться до батьків. Моя мати, як і багато інших жінок, витирає сльози.
Минули роки і десятиліття. Звичайно, тоді, в кінці 40-х — на початку 50-х років, я не займався ні аналізом, ні самоаналізом. Але вже тоді я відчував, що Шевченко — не просто образ дорогої всім людини в українських рушниках. Я починав усвідомлювати Шевченка як живу, реальну силу, що присутня серед людей, гуртує, облагороджує, примушує думати, радіти й плакати. Шевченко з дитинства явився мені як животворяще начало — в ньому оживала для мене далека минувшина, він спонукав мене розмовляти з історичними особами, як із своїми сучасниками, він, зрештою, розмовляв зі мною, школярем, як з рівним («Мені тринадцятий минало, Я пас ягнята за селом») і водночас вивищувався наді мною як найбільша справедливість, захисник ошуканої Катерини, знедолених кріпаків, як вищий суддя над царями і різними сатрапами. Він говорив від імені народу як сам народ. Він говорив від імені України як сама Україна.
Таким відкривався мені Шевченко з дитячих, отроцьких літ і наче вів мене за руку з прикарпатського села за далекі обрії, до Києва і Канева, до Чигирина і Косаралу, — розширював мій сільський виднокіл, приносив у свідомість уявлення про велику Батьківщину, до якої, виявилося, і я, малий, належу.
Моя земля, зігріта босими ногами,— найтепліша у світі земля. «Ця земля, де мій батько лежить, ця земля, де лежить моя мати, ця земля, що навчила на світі жить, допоки живу і коли загину я, була і залишиться Батьківщиною,— її неможливо нікому віддати... Треба лише всі незгоди здолати, щоб стати... землею, і право мати називатися нею, називатися Батьківщиною». Ще раз я в цьому переконався, побувавши 1982 року в Канаді, після розмов з людьми, чиї очі переповнювала туга за Батьківщиною. І відтоді ще з більшою щільністю слова «Шевченко», «Україна», «батько» й «мати» стоять для мене в одному ряду.
День народження і день смерті поета так неприродно зійшлися плечем до плеча. 9 березня народився, а 10 березня помер. Звичайно, це випадковий збіг обставин. Ніякої містики тут немає. І все-таки це загострює увагу на тому, що у Шевченка не вистачило часу для власного життя, особистого щастя, радості. Наче сама доля розпорядилася так, щоб його ім'я, його дух увійшли в нескінченне життя на рідній землі тільки після фізичної смерті великого мученика і борця за свободу свого народу.
Кілька років тому, переглядаючи книгу документів та матеріалів до біографії нашого Кобзаря, я звернув увагу на документ під номером 618. Він називається «Опис речей Т. Г. Шевченка, що залишилися після його смерті». В цьому описі, зробленому поліцейськими чиновниками, в кімнаті при Академії мистецтв, де жив і помер поет, зафіксовано, зокрема, таке: «...два кольца обручальных золотые». Я стрепенувся, відклав книжку. З гіркотою думав про те, що Тарас Григорович конкретно планував собі сімейне життя, але не вистачило ні сил, ні часу для себе, для свого щастя.
Мені доводилося бувати у Шевченковому селі, де кожного разу відвідував могилу матері великого співця України. Знаючи про доброту, лагідність і сердечність Катерини Якимівни, матері поета, схильний вважати, що її поетична душа переселилася в синову душу.
Зоря Кобзарева нам буде сіяти.
Допоки квітує земля.
Поетова мати, Тарасова мати
До нас промовляє здаля.
Нам дивиться в очі Тарасова мати,
Немовби говорить вона,—
Не можна нікому про те забувати:
Земля, як і мати, одна.
Щось мене завжди тягне до Канева, так само, як тягнуло до рідного села, коли там донедавна жила моя мати, куди, звісно, не забуваю дороги.
При кожній нагоді в шевченківських місцях, зокрема під час всесоюзного свята літератури і мистецтва «В сім'ї вольній, новій», я був свідком всенародної любові до великого поета і все більше переймався цією любов'ю.
* * *
День народження і день смерті Тараса Шевченка стоять поряд — 9-го і 10-го березня. Наче він і не жив: сьогодні народився, а завтра помер. Навіть уявити страшно, що так могло трапитися. На щастя, між цими двома березневими днями — 47 років життя, яке стало славою і гордістю нашого народу, тріумфальним початком і вершинним досягненням нової української літератури.
І все-таки день народження і день його смерті, фатально ставши поряд, обпікають душу невимовним болем, спонукають глибоко відчути: у мученицькому житті нашого Кобзаря, заповненому по вінця титанічною боротьбою за право кожної людини називатися людиною, за право кожного народу називатися народом, не було чи майже не було місця для життя в звичайному розумінні, для повного відчуття того людського щастя, про яке мріяв Тарас, коли виливав свою тугу в улюблену пісню: «Зоре моя вечірняя, Зійди над горою...» Маємо всі підстави сказати: зоря великого поета засяяла тільки після його смерті.
Слова Шевченка про те, що історія його життя складає частину історії його Батьківщини, наповнились упродовж років і десятиліть новим змістом. Вплив Шевченка на соціальний і національний розвиток українського народу став більшим, як за життя, і з кожним роком, з кожним десятиліттям збільшувався, а присутність Шевченка в громадському і духовному житті оновленої Радянської України — це жива, активно діюча присутність могутнього таланту й авторитету. Любов до Шевченка в нашому народі — неубутна, до нього і сьогодні звертаються як до реально присутнього серед нас, ніби до живого:
Як жаль, я парость інших літ,
Родивсь в далеку, іншу днину,
Не розділю твій чорний світ,
Собі узявши половину.
Це слова Андрія Малишка, одна із сотень і сотень схвильованих посвят безсмертному Кобзареві України, написаних сучасними поетами, кожен з яких почуває себе спадкоємцем Шевченка і в міру творчих можливостей продовжує його велику справу на благо рідного народу. Шевченко був і залишається володарем дум і сердець своїх співвітчизників, він впливав і впливає на розвиток українського художнього слова, та й не тільки українського.
Поет помер в час розквіту свого творчого генія, на високій хвилі піднесення його авторитету політичного борця, революціонера-демократа. Смерть народного речника, захисника «рабів німих», лютого ненависника самодержавної тиранії і всякого гноблення у великій скорботі поєднала серця передових людей тодішнього Петербурга, трудового люду тодішньої Росії.
Страшенним громом звістка тая
Тоді носилася над краєм.
Всіх гнула до землі вона! —
писав у Полтаві український письменник Панас Мирний.
Один з близьких петербурзьких товаришів Шевченка художник Лев Жемчужников згадував про те, як з бідної кімнатки покійного поширювалась страшна звістка по Академії, розливалась далі, далі, і пішла містом, відшукуючи друзів і братів, кожному ранячи серце.
На могилу поета в Петербурзі часто приходили друзі, всі, хто схилявся перед його талантом. Український вчений Михайло Максимович згадував у шостому числі журналу «Основа» за 1861 рік: «Могила Шевченко постоянно была в зелени и венках; из-за них не видно было ни земли, ни снегу, и она скорее напоминала весну, жизнь, чем смерть». В цьому номері журналу відзначалося, що творчість Шевченка перейнята «тем духом, какой виден, например, в поступках современного героя — Гарибальди». Відомо, що в сім'ї російського рево¬люціонера-демократа, філософа-матеріаліста і письменника Миколи Чернишевського, який також пройшов через самодержавні каземати, — в цій передовій сім'ї Шевченка ставили поряд з Гарібальді, чиє ім'я було в ореолі легендарної слави і сприймалося як символ майбутнього звільнення всіх пригноблених народів.
Петербурзькі друзі нашого Кобзаря виконали його заповіт: «Як умру, то поховайте мене на могилі серед степу широкого на Вкраїні милій...»
Незабаром після смерті Шевченко повернувся на Україну. Покрита червоною китайкою — заслугою козацькою, труна з прахом поета була перевезена до рідного краю. В Каневі, після відправи в Успенській церкві, труну поклали на козацький віз. Замість волів, свідчить художник Григорій Честахівський, впрягся люд хрещений, і повезли, як слід, діти свого батька. Спочатку віз тягли парубоцтво й чоловіки, згодом приєдналися жінки й дівчата. Не можна без хвилювання читати в спогадах Г. Честахівського такі слова: «Любі канівські дівчата везли батька України добрих верстов з вісім або й десять, бо треба було далеко, далеко кругом об'їжджати лісом, бо такі гори усе, що з великим трудом зійдеш пішки, а їхать нема і в помині... Котрі дівчата не мали де притулитися до Кобзаревого воза... давай ламати віти і устилати дорогу Кобзареві».
Через сто з лишком років Іван Драч, поет нової України, напише в поемі «Смерть Шевченка»:
Йшла вперше Україна по дорозі
У глибину епох і вічних зльотів —
Йшла за труною сина і пророка.
За нею по безсмертному шляху
Ішли хохли, русини, малороси,
Щоб зватись українцями віднині.
Прометеївське життя і творчість великого Кобзаря дали українському народові могутній імпульс на шляху національного самоусвідомлення і визначення форм боротьби за соціальне визволення. Мужицький син, вчорашній кріпак, безкопромісний борець проти самодержавної тиранії став основоположником нової української літератури, яка, за визначенням Миколи Чернишевського, маючи такого поета, як Шевченко, більше не потребувала нічиєї ласки.
У свого першого політичного поета, у Шевченка, ця література взяла приклад поєднання інтернаціональних ідей з завданнями боротьби за соціальне й національне визволення. І тому вийшла на світові обшири духовного розвитку. Вона взяла у свого основоположника жадобу громадського служіння своєму народові, перейнялася його революційним пафосом і оптимізмом. І тому вона обирає основним своїм героєм людину — носія народних прагнень.
Це послідовно виявляє себе, скажімо, в творах Марка Вовчка, Павла Грабовського, Панаса Мирного, Івана Карпенка-Карого, Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Коцюбинського та багатьох інших, які шевченківським словом утверджували: інтереси трудового народу — насамперед! Чи не найпотужніше ця демократична концепція втілена в творчості Івана Франка, що був видатним продовжувачем шевченківських традицій і першим грунтовним, класово визначеним шевченкознавцем у нашій класичній літературі.
Іван Франко у віршах, присвячених нашому Кобзарю, висміював його лицемірних шанувальників, галицьких «народовців», які, прикриваючись ім'ям великого поета, по суті діяли
на шкоду трудовому народові.
Гідна подиву й захоплення могутня постать в українській класичній літературі — Леся Українка, хвора жінка з крицевим характером, вогненним темпераментом і революційним світоглядом. Вихована на передових суспільних ідеях своєї доби, вона, можна сказати, безпосередньо у Шевченка підхопила естафету прометеїзму, богоборчої сміливості, що проявилося у її відвертих виступах проти сильних світу тодішнього, душителів свободи усіх мастей, гнобителів рідного народу, проти будь-яких форм приниження людини. Шевченкове полум'я палахкотить у Лесиних «Досвітніх вогнях», відгомін Шевченкового «вставайте, кайдани порвіте» чується в її заклику «Хай гине цар!», у вірші «Слово, чому ти не твердая криця», у поемі «В катакомбах» та, власне, в багатьох і багатьох творах нашої незламної Лесі.
Немає сумніву, що Тарас Шевченко — саме той великий поет минулого, який не перестає бути сучасником для нових і нових поколінь. І тому він зі своїм громадянським темпераментом, полум'яним патріотизмом, безмежною любов'ю до свого народу і глибокою повагою до інших народів є прямим попередником нашої новітньої, нашої української радянської літератури.
Павло Тичина ще в 1939 році, звертаючись до своїх побратимів, кинув клич:
«Нам треба голосу Тараса!»
Присутність Шевченка, як духовного наставника і майстра, добре відчувається у творчості й житті Максима Рильського. Написавши близько 90 літературно-критичних праць і статей про Шевченка, він зробив великий вклад у вивчення поетики Кобзаря.
Серед українських радянських поетів, очевидно, немає таких, а скоріше — важко собі уявити таких, хто б не вчився у Шевченка, не звертався до його незмінно надихаючого, закличного, безсмертного образу. Але, здається, найбільше вчився і розвивав його традиції, найчастіше звертався до образу Кобзаря у своїх віршах незабутній Андрій Малишко. Глибоким, плодотворним впливом Шевченка позначена вся його творчість, починаючи від раннього циклу «Зоре моя вечірняя» до передостанньої книги «Дорога під яворами», окрасою якої є цикл «Пісня Тараса Шевченка». Крім багатьох окремих віршів, написаних упродовж усього життя, Андрій Малишко присвятив Кобзарю ще книжку поезій «Віщий голос». Думаю, недарма на сповненій громадянської напруги творчості Малишка помітно сяє відсвіт Шевченкового прометеїзму. Характерно, що Малишко не просто виражав у віршах свою любов до Шевченка, захоплювався ним як геніальним поетом, мужнім борцем і мислителем, він не переставав воювати з ворогами Шевченка, наче уявляв собі їх нині живими, жбурляв у них своєю ненавистю. Ось характерний вірш такого плану з книги «Віщий голос»:
Оживити б царя, як мумію, і повести по Україні:
На високу дніпровську гору,
Де Кобзар чолом досягає хмари.
У київський сад зелений, де в бронзовім моноліті
Тарасові мудрі очі дивляться у віки.
Муміє в еполетах, з чадним смородом домовини,
Муміє спорохнявіла, приглядайся:
Не впізнаєш?
Ось ті руки, що носили твої кайдани,
Ось ті уста, що ти засипав пісками неволі,
Ось ті очі, що ти випікав заборонами, як залізом.
Муміє трупоголова, муміє в аксельбантах,
Почорніли твої корони, стали гноєм мундир і трон...
В часи Шевченка, коли говорили чи писали про народ, то мали на увазі насамперед простих людей, основна маса яких була безправна, ціною підневільної праці заробляла собі на прожиток. Думаю, що і Франко, коли писав: «Я син народа, що вгору йде, хоч був запертий в льох», під словом «народ»- мислив собі те середовище, з якого походив, — середовище пригноблених австрійським цісарем галицьких селян.
Революція поставила поза законом експлуатацію людини людиною. Трударі стали господарями власної долі. Нарешті слово «народ» набуває того значення, в якому його вжив наш поет Павло Тичина під час Великої Вітчизняної війни проти гітлерівських загарбників:
Я єсть народ, якого правди сила
Ніким звойована ще не була.
Народ, ради якого жив, карався, мучився і не каявся Тарас Шевченко, завдяки революції 1917 року здобув омріяну свободу. Але ні понад 70 років тому, ні в наш час не влаштовує ця свобода тих, кому більше до вподоби розпоряджатися свободою інших на свій розсуд, нав'язувати іншим свій спосіб життя.
Відомо, що в поемі «Юродивий» висловлені симпатії Шевченка до боротьби американського народу за незалежність на чолі з Дж. Вашінгтоном. На цій підставі фальсифікатори творчості нашого поета беруться твердити, що Шевченко нібито мріяв про такий лад на Україні, як на Заході, за зразком США. Який зухвалий парадокс! Із поета-революціонера, захисника знедолених, хочуть зробити трубадура американського способу життя,
апологета класової нерівності.
Але Шевченко належить трудовому люду в світі, він допомагає нам в будівництві нового життя, він, як і в дев'ятнадцятому столітті, як і після Жовтневої революції, так і в наші дні, впливає на формування свідомості, на духовний розвиток нашого народу.
Успадкувавши від Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, інших своїх славних попередників любов до Батьківщини, до рідної землі, сучасні українські радянські поети пишуть і про свій народ і від імені свого народу. Такі вірші характеризуються єдністю національного і соціального, гармонійним поєднанням патріотичного і загальнолюдського начал. Яскравий приклад — творчість Василя Симоненка, яку декому також хотілося б перетлумачити на свій копил, на користь ідеологічних інтересів, що були чужі Симоненку. Так, Василь пристрасно виражав у віршах свою любов до України, бо мав, кажучи його ж словами, «святе синівське право з матір'ю побуть на самоті». Так, Василь з болем писав про Україну, бо душу поета обпікало стражденне, трагічне минуле рідного краю. І водночас — в скількох віршах це відчувається!— душа співала, виповнювалась гордістю за рідний край, коли він думав про лицарів духу, революціонерів, борців за наш сьогоднішній і завтрашній день. Поет високої громадянської напруги, Василь Симоненко небезпідставно сказав в одному з віршів:
Щось у мене було
І від діда Тараса,
І від прадіда —
Сковороди.
В. Симоненку не треба було загравати з своїм народом, підлещуватися до нього. Як і П. Тичина, він міг би заявити: «Я єсть народ!» Власне, ця думка про невіддільність окремої особи від народу в нашому суспільстві, більше того — про здатність окремої особи увібрати, вмістити в собі всі найкращі устремління свого народу у Василя Симоненка виражена яскраво і переконливо:
Не шукаю до тебе
Ні стежки, ні броду.
Ти у грудях моїх,
У чолі і руках.
Упаду я зорею,
Мій вічний народе,
На трагічний і довгий,
Чумацький твій шлях.
Не можна не помітити, що в цих поетичних рядках йдеться про народ у філософсько-історичному аспекті, а ставлення до нього осмислюється тут на рівні морального принципу.
Спираючись на історичне підгрунтя, в іншому вірші В. Симоненко із шевченківським гнівом і пристрасною безкомпромісністю таврує ворогів нашого народу. На нашій землі від них і сліду не залишилося, а народ «росте, і множиться, і діє»:
Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.
Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.
Віриш Симоненкові, коли, звертаючись до України, він каже: «...з твоїм ім'ям вмираю і в твоєму імені живу». Віриш Симоненкові, коли він, розмірковуючи про різні дороги в житті, заявляє: «У мене хватить розуму і сили іти по тій, що Ленін заповів». Віриш Симоненкові, коли він у вірші «Ні, не вмерла Україна», проклинаючи націоналістів — прислужників гітлерівських загарбників, кидає їм грізно, по-шевченківськи: «Плювала кров'ю «ненька Україна» У морди вам і вашим хазяям».
Такий поет, як би там не тужились фальсифікатори, не може бути інакше потрактований, як поет радянський, як істинний патріот нашої багатонаціональної Вітчизни.
Тема Шевченка, шевченківське почуття Батьківщини як один з домінуючих мотивів притаманні творчості поетів Радянської України всіх поколінь. Цей мотив, зокрема, сильно зазвучав у циклі Бориса Олійника «До проблеми «Шевченко і народ», який свідчить про його неповторне вміння говорити про сучасність в контексті історичного досвіду своєї країни і всього людства, відстоювати наші суспільні принципи в нерозривному зв'язку з загальнолюдськими моральними цінностями. Хто ми є сьогодні, як шануємо національні святині, як ставимось до тих, кому потрібне хіба що ім'я Шевченка, а не глибоко соціальна, інтернаціональна суть його творчості,— про це недвозначно сказано, наприклад, в таких карбованих строфах Бориса Олійника:
З народом загравать не треба,
Він добре бачить з-під брови І що ви корчите із себе,
І хто єсте насправді ви. Народ не візьмеш на макуху:
Він зоддаля розрізнить чин
— І хто є син його по духу,
І хто по духу сучий син.
Важливо зазначити, що любов до рідного краю у віршах наших поетів про великого Кобзаря органічно переплітається із священним «чуттям єдиної родини», яке, без сумніву, проросло із шевченківської віри в «сім'ю вольну, нову», єднається з братерською шанобою до інших народів, планетарною причетністю до всіх проблем і болісних процесів у сучасному світі.
Мрія Тараса Шевченка про те, що настане час, коли «...врага не буде супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі», збулася у нас, на оновленій землі України, де люблять, шанують, знають і по-справжньому пропагують творчість великого поета. У високому небі нашої культури Кобзарева зоря а яскраво світить усім народам-братам, її немеркнуче проміння видно в усіх куточках планети.
1982— 1987 рр.
Від маминого слова йшов до пізнання світу: це — верба, це — калина, це — небо!.. Від світу, пізнаного через мамине слово, ще в дитячі роки прийшов до Шевченка: «Встала й весна, чорну землю сонну розбудила, уквітчала її рястом, барвінком укрила? Побачив очима Шевченка весну, вербу й калину, відчув себе під його небом, на його землі. Мамине слово виявилося словом Шевченка, вмістило світ і всесвіт, поселило в собі мою душу і само стало душею.
Пригадую, в п'ятому класі я читав зі сцени великий уривок з поеми «Гайдамаки» перед принишклим, переповненим залом односельців у клубі. Сільська громада, а з нею наша школа святкували чергові Шевченкові роковини. В залі були мої ровесники і старші, були зовсім малі діти, були дорослі, батьки, діди й бабусі. Була й моя мати. Я стою посеред сцени і розповідаю землякам страшну історію Гонти в Умані. В місцях драматичних підвищую голос чи переходжу на шепіт, вимахую руками в такт словам, очевидно, де треба й де не треба, і самому страшно, коли підходжу до цього місця: «Аж ось ведуть гайдамаки ксьондза-єзуїта і двох хлопців...» Мимоволі роблю невеличку паузу. Продовжую читати. «Заріж і їх, бо виростуть, то тебе заріжуть...» Чую, в залі прохоплюється у людей: «йой!» Продовжую читати... «Попадали зарізані. «Тату!— белькотали.— Тату, тату, ми не ляхи! Ми...» — та й замовчали». Знову в залі: «Иой!» або: «йой! Це є щось страшне». Невеличким, переповненим залом сільського клубу — я це добре відчуваю зі сцени!— прокочується хвиля страху і співчуття, жалю і здивування. В залі зітхають. Малю¬ки тиснуться до батьків. Моя мати, як і багато інших жінок, витирає сльози.
Минули роки і десятиліття. Звичайно, тоді, в кінці 40-х — на початку 50-х років, я не займався ні аналізом, ні самоаналізом. Але вже тоді я відчував, що Шевченко — не просто образ дорогої всім людини в українських рушниках. Я починав усвідомлювати Шевченка як живу, реальну силу, що присутня серед людей, гуртує, облагороджує, примушує думати, радіти й плакати. Шевченко з дитинства явився мені як животворяще начало — в ньому оживала для мене далека минувшина, він спонукав мене розмовляти з історичними особами, як із своїми сучасниками, він, зрештою, розмовляв зі мною, школярем, як з рівним («Мені тринадцятий минало, Я пас ягнята за селом») і водночас вивищувався наді мною як найбільша справедливість, захисник ошуканої Катерини, знедолених кріпаків, як вищий суддя над царями і різними сатрапами. Він говорив від імені народу як сам народ. Він говорив від імені України як сама Україна.
Таким відкривався мені Шевченко з дитячих, отроцьких літ і наче вів мене за руку з прикарпатського села за далекі обрії, до Києва і Канева, до Чигирина і Косаралу, — розширював мій сільський виднокіл, приносив у свідомість уявлення про велику Батьківщину, до якої, виявилося, і я, малий, належу.
Моя земля, зігріта босими ногами,— найтепліша у світі земля. «Ця земля, де мій батько лежить, ця земля, де лежить моя мати, ця земля, що навчила на світі жить, допоки живу і коли загину я, була і залишиться Батьківщиною,— її неможливо нікому віддати... Треба лише всі незгоди здолати, щоб стати... землею, і право мати називатися нею, називатися Батьківщиною». Ще раз я в цьому переконався, побувавши 1982 року в Канаді, після розмов з людьми, чиї очі переповнювала туга за Батьківщиною. І відтоді ще з більшою щільністю слова «Шевченко», «Україна», «батько» й «мати» стоять для мене в одному ряду.
День народження і день смерті поета так неприродно зійшлися плечем до плеча. 9 березня народився, а 10 березня помер. Звичайно, це випадковий збіг обставин. Ніякої містики тут немає. І все-таки це загострює увагу на тому, що у Шевченка не вистачило часу для власного життя, особистого щастя, радості. Наче сама доля розпорядилася так, щоб його ім'я, його дух увійшли в нескінченне життя на рідній землі тільки після фізичної смерті великого мученика і борця за свободу свого народу.
Кілька років тому, переглядаючи книгу документів та матеріалів до біографії нашого Кобзаря, я звернув увагу на документ під номером 618. Він називається «Опис речей Т. Г. Шевченка, що залишилися після його смерті». В цьому описі, зробленому поліцейськими чиновниками, в кімнаті при Академії мистецтв, де жив і помер поет, зафіксовано, зокрема, таке: «...два кольца обручальных золотые». Я стрепенувся, відклав книжку. З гіркотою думав про те, що Тарас Григорович конкретно планував собі сімейне життя, але не вистачило ні сил, ні часу для себе, для свого щастя.
Мені доводилося бувати у Шевченковому селі, де кожного разу відвідував могилу матері великого співця України. Знаючи про доброту, лагідність і сердечність Катерини Якимівни, матері поета, схильний вважати, що її поетична душа переселилася в синову душу.
Зоря Кобзарева нам буде сіяти.
Допоки квітує земля.
Поетова мати, Тарасова мати
До нас промовляє здаля.
Нам дивиться в очі Тарасова мати,
Немовби говорить вона,—
Не можна нікому про те забувати:
Земля, як і мати, одна.
Щось мене завжди тягне до Канева, так само, як тягнуло до рідного села, коли там донедавна жила моя мати, куди, звісно, не забуваю дороги.
При кожній нагоді в шевченківських місцях, зокрема під час всесоюзного свята літератури і мистецтва «В сім'ї вольній, новій», я був свідком всенародної любові до великого поета і все більше переймався цією любов'ю.
* * *
День народження і день смерті Тараса Шевченка стоять поряд — 9-го і 10-го березня. Наче він і не жив: сьогодні народився, а завтра помер. Навіть уявити страшно, що так могло трапитися. На щастя, між цими двома березневими днями — 47 років життя, яке стало славою і гордістю нашого народу, тріумфальним початком і вершинним досягненням нової української літератури.
І все-таки день народження і день його смерті, фатально ставши поряд, обпікають душу невимовним болем, спонукають глибоко відчути: у мученицькому житті нашого Кобзаря, заповненому по вінця титанічною боротьбою за право кожної людини називатися людиною, за право кожного народу називатися народом, не було чи майже не було місця для життя в звичайному розумінні, для повного відчуття того людського щастя, про яке мріяв Тарас, коли виливав свою тугу в улюблену пісню: «Зоре моя вечірняя, Зійди над горою...» Маємо всі підстави сказати: зоря великого поета засяяла тільки після його смерті.
Слова Шевченка про те, що історія його життя складає частину історії його Батьківщини, наповнились упродовж років і десятиліть новим змістом. Вплив Шевченка на соціальний і національний розвиток українського народу став більшим, як за життя, і з кожним роком, з кожним десятиліттям збільшувався, а присутність Шевченка в громадському і духовному житті оновленої Радянської України — це жива, активно діюча присутність могутнього таланту й авторитету. Любов до Шевченка в нашому народі — неубутна, до нього і сьогодні звертаються як до реально присутнього серед нас, ніби до живого:
Як жаль, я парость інших літ,
Родивсь в далеку, іншу днину,
Не розділю твій чорний світ,
Собі узявши половину.
Це слова Андрія Малишка, одна із сотень і сотень схвильованих посвят безсмертному Кобзареві України, написаних сучасними поетами, кожен з яких почуває себе спадкоємцем Шевченка і в міру творчих можливостей продовжує його велику справу на благо рідного народу. Шевченко був і залишається володарем дум і сердець своїх співвітчизників, він впливав і впливає на розвиток українського художнього слова, та й не тільки українського.
Поет помер в час розквіту свого творчого генія, на високій хвилі піднесення його авторитету політичного борця, революціонера-демократа. Смерть народного речника, захисника «рабів німих», лютого ненависника самодержавної тиранії і всякого гноблення у великій скорботі поєднала серця передових людей тодішнього Петербурга, трудового люду тодішньої Росії.
Страшенним громом звістка тая
Тоді носилася над краєм.
Всіх гнула до землі вона! —
писав у Полтаві український письменник Панас Мирний.
Один з близьких петербурзьких товаришів Шевченка художник Лев Жемчужников згадував про те, як з бідної кімнатки покійного поширювалась страшна звістка по Академії, розливалась далі, далі, і пішла містом, відшукуючи друзів і братів, кожному ранячи серце.
На могилу поета в Петербурзі часто приходили друзі, всі, хто схилявся перед його талантом. Український вчений Михайло Максимович згадував у шостому числі журналу «Основа» за 1861 рік: «Могила Шевченко постоянно была в зелени и венках; из-за них не видно было ни земли, ни снегу, и она скорее напоминала весну, жизнь, чем смерть». В цьому номері журналу відзначалося, що творчість Шевченка перейнята «тем духом, какой виден, например, в поступках современного героя — Гарибальди». Відомо, що в сім'ї російського рево¬люціонера-демократа, філософа-матеріаліста і письменника Миколи Чернишевського, який також пройшов через самодержавні каземати, — в цій передовій сім'ї Шевченка ставили поряд з Гарібальді, чиє ім'я було в ореолі легендарної слави і сприймалося як символ майбутнього звільнення всіх пригноблених народів.
Петербурзькі друзі нашого Кобзаря виконали його заповіт: «Як умру, то поховайте мене на могилі серед степу широкого на Вкраїні милій...»
Незабаром після смерті Шевченко повернувся на Україну. Покрита червоною китайкою — заслугою козацькою, труна з прахом поета була перевезена до рідного краю. В Каневі, після відправи в Успенській церкві, труну поклали на козацький віз. Замість волів, свідчить художник Григорій Честахівський, впрягся люд хрещений, і повезли, як слід, діти свого батька. Спочатку віз тягли парубоцтво й чоловіки, згодом приєдналися жінки й дівчата. Не можна без хвилювання читати в спогадах Г. Честахівського такі слова: «Любі канівські дівчата везли батька України добрих верстов з вісім або й десять, бо треба було далеко, далеко кругом об'їжджати лісом, бо такі гори усе, що з великим трудом зійдеш пішки, а їхать нема і в помині... Котрі дівчата не мали де притулитися до Кобзаревого воза... давай ламати віти і устилати дорогу Кобзареві».
Через сто з лишком років Іван Драч, поет нової України, напише в поемі «Смерть Шевченка»:
Йшла вперше Україна по дорозі
У глибину епох і вічних зльотів —
Йшла за труною сина і пророка.
За нею по безсмертному шляху
Ішли хохли, русини, малороси,
Щоб зватись українцями віднині.
Прометеївське життя і творчість великого Кобзаря дали українському народові могутній імпульс на шляху національного самоусвідомлення і визначення форм боротьби за соціальне визволення. Мужицький син, вчорашній кріпак, безкопромісний борець проти самодержавної тиранії став основоположником нової української літератури, яка, за визначенням Миколи Чернишевського, маючи такого поета, як Шевченко, більше не потребувала нічиєї ласки.
У свого першого політичного поета, у Шевченка, ця література взяла приклад поєднання інтернаціональних ідей з завданнями боротьби за соціальне й національне визволення. І тому вийшла на світові обшири духовного розвитку. Вона взяла у свого основоположника жадобу громадського служіння своєму народові, перейнялася його революційним пафосом і оптимізмом. І тому вона обирає основним своїм героєм людину — носія народних прагнень.
Це послідовно виявляє себе, скажімо, в творах Марка Вовчка, Павла Грабовського, Панаса Мирного, Івана Карпенка-Карого, Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Коцюбинського та багатьох інших, які шевченківським словом утверджували: інтереси трудового народу — насамперед! Чи не найпотужніше ця демократична концепція втілена в творчості Івана Франка, що був видатним продовжувачем шевченківських традицій і першим грунтовним, класово визначеним шевченкознавцем у нашій класичній літературі.
Іван Франко у віршах, присвячених нашому Кобзарю, висміював його лицемірних шанувальників, галицьких «народовців», які, прикриваючись ім'ям великого поета, по суті діяли
на шкоду трудовому народові.
Гідна подиву й захоплення могутня постать в українській класичній літературі — Леся Українка, хвора жінка з крицевим характером, вогненним темпераментом і революційним світоглядом. Вихована на передових суспільних ідеях своєї доби, вона, можна сказати, безпосередньо у Шевченка підхопила естафету прометеїзму, богоборчої сміливості, що проявилося у її відвертих виступах проти сильних світу тодішнього, душителів свободи усіх мастей, гнобителів рідного народу, проти будь-яких форм приниження людини. Шевченкове полум'я палахкотить у Лесиних «Досвітніх вогнях», відгомін Шевченкового «вставайте, кайдани порвіте» чується в її заклику «Хай гине цар!», у вірші «Слово, чому ти не твердая криця», у поемі «В катакомбах» та, власне, в багатьох і багатьох творах нашої незламної Лесі.
Немає сумніву, що Тарас Шевченко — саме той великий поет минулого, який не перестає бути сучасником для нових і нових поколінь. І тому він зі своїм громадянським темпераментом, полум'яним патріотизмом, безмежною любов'ю до свого народу і глибокою повагою до інших народів є прямим попередником нашої новітньої, нашої української радянської літератури.
Павло Тичина ще в 1939 році, звертаючись до своїх побратимів, кинув клич:
«Нам треба голосу Тараса!»
Присутність Шевченка, як духовного наставника і майстра, добре відчувається у творчості й житті Максима Рильського. Написавши близько 90 літературно-критичних праць і статей про Шевченка, він зробив великий вклад у вивчення поетики Кобзаря.
Серед українських радянських поетів, очевидно, немає таких, а скоріше — важко собі уявити таких, хто б не вчився у Шевченка, не звертався до його незмінно надихаючого, закличного, безсмертного образу. Але, здається, найбільше вчився і розвивав його традиції, найчастіше звертався до образу Кобзаря у своїх віршах незабутній Андрій Малишко. Глибоким, плодотворним впливом Шевченка позначена вся його творчість, починаючи від раннього циклу «Зоре моя вечірняя» до передостанньої книги «Дорога під яворами», окрасою якої є цикл «Пісня Тараса Шевченка». Крім багатьох окремих віршів, написаних упродовж усього життя, Андрій Малишко присвятив Кобзарю ще книжку поезій «Віщий голос». Думаю, недарма на сповненій громадянської напруги творчості Малишка помітно сяє відсвіт Шевченкового прометеїзму. Характерно, що Малишко не просто виражав у віршах свою любов до Шевченка, захоплювався ним як геніальним поетом, мужнім борцем і мислителем, він не переставав воювати з ворогами Шевченка, наче уявляв собі їх нині живими, жбурляв у них своєю ненавистю. Ось характерний вірш такого плану з книги «Віщий голос»:
Оживити б царя, як мумію, і повести по Україні:
На високу дніпровську гору,
Де Кобзар чолом досягає хмари.
У київський сад зелений, де в бронзовім моноліті
Тарасові мудрі очі дивляться у віки.
Муміє в еполетах, з чадним смородом домовини,
Муміє спорохнявіла, приглядайся:
Не впізнаєш?
Ось ті руки, що носили твої кайдани,
Ось ті уста, що ти засипав пісками неволі,
Ось ті очі, що ти випікав заборонами, як залізом.
Муміє трупоголова, муміє в аксельбантах,
Почорніли твої корони, стали гноєм мундир і трон...
В часи Шевченка, коли говорили чи писали про народ, то мали на увазі насамперед простих людей, основна маса яких була безправна, ціною підневільної праці заробляла собі на прожиток. Думаю, що і Франко, коли писав: «Я син народа, що вгору йде, хоч був запертий в льох», під словом «народ»- мислив собі те середовище, з якого походив, — середовище пригноблених австрійським цісарем галицьких селян.
Революція поставила поза законом експлуатацію людини людиною. Трударі стали господарями власної долі. Нарешті слово «народ» набуває того значення, в якому його вжив наш поет Павло Тичина під час Великої Вітчизняної війни проти гітлерівських загарбників:
Я єсть народ, якого правди сила
Ніким звойована ще не була.
Народ, ради якого жив, карався, мучився і не каявся Тарас Шевченко, завдяки революції 1917 року здобув омріяну свободу. Але ні понад 70 років тому, ні в наш час не влаштовує ця свобода тих, кому більше до вподоби розпоряджатися свободою інших на свій розсуд, нав'язувати іншим свій спосіб життя.
Відомо, що в поемі «Юродивий» висловлені симпатії Шевченка до боротьби американського народу за незалежність на чолі з Дж. Вашінгтоном. На цій підставі фальсифікатори творчості нашого поета беруться твердити, що Шевченко нібито мріяв про такий лад на Україні, як на Заході, за зразком США. Який зухвалий парадокс! Із поета-революціонера, захисника знедолених, хочуть зробити трубадура американського способу життя,
апологета класової нерівності.
Але Шевченко належить трудовому люду в світі, він допомагає нам в будівництві нового життя, він, як і в дев'ятнадцятому столітті, як і після Жовтневої революції, так і в наші дні, впливає на формування свідомості, на духовний розвиток нашого народу.
Успадкувавши від Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, інших своїх славних попередників любов до Батьківщини, до рідної землі, сучасні українські радянські поети пишуть і про свій народ і від імені свого народу. Такі вірші характеризуються єдністю національного і соціального, гармонійним поєднанням патріотичного і загальнолюдського начал. Яскравий приклад — творчість Василя Симоненка, яку декому також хотілося б перетлумачити на свій копил, на користь ідеологічних інтересів, що були чужі Симоненку. Так, Василь пристрасно виражав у віршах свою любов до України, бо мав, кажучи його ж словами, «святе синівське право з матір'ю побуть на самоті». Так, Василь з болем писав про Україну, бо душу поета обпікало стражденне, трагічне минуле рідного краю. І водночас — в скількох віршах це відчувається!— душа співала, виповнювалась гордістю за рідний край, коли він думав про лицарів духу, революціонерів, борців за наш сьогоднішній і завтрашній день. Поет високої громадянської напруги, Василь Симоненко небезпідставно сказав в одному з віршів:
Щось у мене було
І від діда Тараса,
І від прадіда —
Сковороди.
В. Симоненку не треба було загравати з своїм народом, підлещуватися до нього. Як і П. Тичина, він міг би заявити: «Я єсть народ!» Власне, ця думка про невіддільність окремої особи від народу в нашому суспільстві, більше того — про здатність окремої особи увібрати, вмістити в собі всі найкращі устремління свого народу у Василя Симоненка виражена яскраво і переконливо:
Не шукаю до тебе
Ні стежки, ні броду.
Ти у грудях моїх,
У чолі і руках.
Упаду я зорею,
Мій вічний народе,
На трагічний і довгий,
Чумацький твій шлях.
Не можна не помітити, що в цих поетичних рядках йдеться про народ у філософсько-історичному аспекті, а ставлення до нього осмислюється тут на рівні морального принципу.
Спираючись на історичне підгрунтя, в іншому вірші В. Симоненко із шевченківським гнівом і пристрасною безкомпромісністю таврує ворогів нашого народу. На нашій землі від них і сліду не залишилося, а народ «росте, і множиться, і діє»:
Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.
Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.
Віриш Симоненкові, коли, звертаючись до України, він каже: «...з твоїм ім'ям вмираю і в твоєму імені живу». Віриш Симоненкові, коли він, розмірковуючи про різні дороги в житті, заявляє: «У мене хватить розуму і сили іти по тій, що Ленін заповів». Віриш Симоненкові, коли він у вірші «Ні, не вмерла Україна», проклинаючи націоналістів — прислужників гітлерівських загарбників, кидає їм грізно, по-шевченківськи: «Плювала кров'ю «ненька Україна» У морди вам і вашим хазяям».
Такий поет, як би там не тужились фальсифікатори, не може бути інакше потрактований, як поет радянський, як істинний патріот нашої багатонаціональної Вітчизни.
Тема Шевченка, шевченківське почуття Батьківщини як один з домінуючих мотивів притаманні творчості поетів Радянської України всіх поколінь. Цей мотив, зокрема, сильно зазвучав у циклі Бориса Олійника «До проблеми «Шевченко і народ», який свідчить про його неповторне вміння говорити про сучасність в контексті історичного досвіду своєї країни і всього людства, відстоювати наші суспільні принципи в нерозривному зв'язку з загальнолюдськими моральними цінностями. Хто ми є сьогодні, як шануємо національні святині, як ставимось до тих, кому потрібне хіба що ім'я Шевченка, а не глибоко соціальна, інтернаціональна суть його творчості,— про це недвозначно сказано, наприклад, в таких карбованих строфах Бориса Олійника:
З народом загравать не треба,
Він добре бачить з-під брови І що ви корчите із себе,
І хто єсте насправді ви. Народ не візьмеш на макуху:
Він зоддаля розрізнить чин
— І хто є син його по духу,
І хто по духу сучий син.
Важливо зазначити, що любов до рідного краю у віршах наших поетів про великого Кобзаря органічно переплітається із священним «чуттям єдиної родини», яке, без сумніву, проросло із шевченківської віри в «сім'ю вольну, нову», єднається з братерською шанобою до інших народів, планетарною причетністю до всіх проблем і болісних процесів у сучасному світі.
Мрія Тараса Шевченка про те, що настане час, коли «...врага не буде супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі», збулася у нас, на оновленій землі України, де люблять, шанують, знають і по-справжньому пропагують творчість великого поета. У високому небі нашої культури Кобзарева зоря а яскраво світить усім народам-братам, її немеркнуче проміння видно в усіх куточках планети.
1982— 1987 рр.
Душа Вітчизни
Білий сніг над Чорною річкою став кривавим. Куля Дантеса підкосила Пушкіна. Смерть поета сколихнула всю мислячу Росію. Але тодішня преса мовчала, побоюючись розгнівати царя та його вірнопідданих посіпак. Тільки в одній газеті була надрукована одна невелика замітка, що містила, зокрема, такі теплі, сповнені глибокого хвилювання слова: «Солнце нашей поэзии закаталось! Пушкин скончался, скончался во цвете лет, в середине своего великого поприща... всякое русское сердце знает всю цену этой невозвратимой потери и всякое русское
сердце будет растерзано».
Наступного дня, після виходу газети, її редактор Андрій Олександрович Краєвський був запрошений у високу державну інстанцію, його викликав попечитель С. Петербурзького учбового округу, голова цензурного комітету князь М. А. Дундуков-Корсаков і прочитав сувору нотацію: «Я повинен вам передати, що міністр (Сергій Семенович Уваров) дуже й дуже незадоволений вами! До чого ця публікація про Пушкіна? Що це за чорна рамка довкола повідомлення про кончину людини не чиновної, яка не займала ніякого становища на державній службі? Ну, та це ще півбіди! Але ж що за вислови! «Сонце поезії»! Помилуйте, за віщо така честь? «Пушкін помер... посередині свого великого покликання»! Яке це таке покликання? Сергій Семенович саме зауважив: хіба Пушкін був полководець, воєначальник, міністр, державний муж? Нарешті, він помер, не доживши до сорока років! Писати віршики не означає ще, як висловився Сергій Семенович, здійснювати велике призначення! Міністр доручив мені зробити вам, Андрію Олександровичу, суворе зауваження і нагадати, що вам як чиновникові міністерства народної освіти особливо варто було б утриматись від таких публікацій». І все! Пушкін — не полководець, не міністр. Нічого побиватися, та ще й такими великими
сльозами терзати серця вірнопідданих!
Минуло 150 років. Вся наша багатонаціональна країна схиляється перед великим поетом.
10 лютого, день пам'яті Олександра Сергійовича Пушкіна, широко відзначається в Москві, Ленінграді, Києві, в усіх столицях союзних і автономних республік, в усіх місцях, пов'язаних з іменем поета, який був і залишається для нас «сонцем російської поезії». Пушкін, «Росії перша любов», як сказав Ф. Тютчев, став любов'ю всіх і кожного у великому світі братерства народів, в багатомовній країні, яку справді не уявити без Пушкіна, як не уявити неба без сонця.
Пушкін з дитинства входить в наше життя. «У Люкоморья дуб зеленый, златая цепь на дубе том»,— ледь не щодня повторював у чотири роки мій молодший син Андрій, який згодом добре зрозумів, що в його київській школі вчаться Руслан і Люд мила, близнята, названі так батьками не з примхи, а тому, що кращих імен для братика й сестрички немає ніде в світі, тим паче — в нашому славному місті, осяяному перебуванням тут російського генія.
Київ бентежив уяву Пушкіна з юних років. Не випадково його Руслан і Людмила на сторінках знаменитої поеми діють саме в цьому древньому місті. Творчим наслідком перебування поета в Києві стали й такі шедеври, як поема «Цолтава», «Пісня про віщого Олега». Безсмертні сторінки поета увібрали щедре сонце Кам'янки на Черкащині, вмиті морською хвилею привільні небокраї Одеси й Криму. «Багато на Україні слідів Пушкіна. Багато слідів України в творчості Пушкіна»,— писав Максим Рильський, котрий своїм творчим подвигом спонукав «Євгенія Онєгіна» збагатити українське слово — «заговорити» мовою Тараса Шевченка.
Найбільші сліди Пушкіна — в нашому житті, в наших душах, в яких не старіє поетичний світ великого співця свободи і вирує, оновлюється невичерпне, як життя, чарівне слово поета.
Мені випало щастя бути учасником XX Всесоюзного Пушкінського свята поезії в Михайловському на Псковщині, в рідному краї поета, що став місцем всесоюзного і, без перебільшення, всесвітнього паломництва.
Дивовижна людина, директор цього державного заповідника Семен Степанович Гейченко, як добрий дух, розкриває перед людьми «таємниці» свого Лукомор'я: «Більше сорока років я живу в Михайловському. Мимо вікон мого дому за ці роки пройшло мільйони людей з усього світу... Магічно діє ця земля, де ж ив і творив Пушкін! Тут кожен знаходить для себе своєрідні рецепти радості буття, повноти життя».
Вражаюче точно говорить Семен Степанович про обстановку в Пушкінському домі: «Речі — свідки минулого. Неодухотворених предметів немає. Є неодухотворені люди. Без всього того, що оточувало Олександра Сергійовича, без природи пушкінських місць не можна зрозуміти до кінця його життя і творчість...»
Я скажу більше. Вивчати і оберігати природу нашої країни — це вчитися розуміти і оберігати Пушкіна. Утверджувати духовність в суспільстві, в кожній людині — це боротися за Пушкіна, відстоювати чистоту і благородство у людських взаєминах.
У Криму, на Кавказі ловці екзотики натрапляють на скелі, пагорби і узгір'я, які за формою, зовнішнім контуром своїм в тій чи тій мірі нагадують профіль О. С. Пушкіна, його обличчя, словом, являють зображення великого поета.
Мені самому доводилось бачити такі «зображення».
Думаю, в цьому немає ні містифікації, ні «підтасовки» матеріалу. В природі все є! І при великому бажанні кожен з нас може знайти свій кам'яний портрет, якщо не в Гімалаях, то принаймні в Карпатах. Люди вміють побачити те, чого шукають, що їм дуже хочеться побачити.
І все-таки сама природа «змалю вала» і продовжує малювати портрети російського генія — в цьому сумніватися не доводиться. «Пушкін,— пише наш сучасник, московський поет Валентин Сорокін, — іде, рухається, заповнює велику і мудру душу землі. Пушкін в джерелі дзвінкому, в зливі, що переблискує над пагорбами. І неможливо на питання, що для мене Пушкін сьогодні, відповісти однозначним визначенням, однозначними почуттями».
Пригадую, кілька років тому в розмові про поезію один молодий культпрацівник з Бородянського району на Київщині сказав приблизно так: «Люб¬лю Пушкіна так само, як люблю річку, ліс і поле. У мене таке відчуття, що вірші й поеми Пушкіна не написані людиною, а що вони завжди були на землі — як річка, ліс і поле». Певно, неспроста мудрий і чутливий до найтонших коливань в суспільстві і природі Павло Тичина вигукнув свого часу: «Здоров був, Пушкін мій, землі орган великий!»
В останні роки і десятиліття ті, хто поспішає виділитися на фоні письменника примітного, незрідка — справді талановитого, полюбляють говорити і писати: відомий, видатний, лауреат таких-то премій, відобразив те, втілив те, відгукнувся на такі животрепетні потреби і проблеми. Але щось ми не чули і не читали: володар дум і почуттів, речник народний — простих і точних визначень таланту письменника і його місця в суспільстві, які часто й доречно звучали в часи Пушкіна і Шевченка, Льва Толстого і Франка.
Пушкін був володарем дум і почуттів. Більше того, він був з тих володарів дум і почуттів своїх сучасників, свого народу, які на всі часи і для всіх народів залишаються геніями національної культури, що примножують кожну національну культуру. «Пушкін,— пише Юрій Бондарев,— вражає і докоряє нам суворою досконалістю форми, слова, вишуканістю, багатомірністю фрази, невичерпною глибиною і блиском мислення; всі його творіння — як єдиний, сяючий вічною зорею шедевр, народжений божественною силою».
Ми не можемо говорити про творчість і особу Пушкіна тільки в минулому. Так, Олександр Сергійович був правий і прозірливий, коли написав: «Я памятник себе воздвиг нерукотворный, К нему не зарастет народная тропа». Але творчість Пушкіна — не пам'ятник, а живе втілення людського духу, постійно присутнє серед нас. Творчість Пушкіна сьогодні — еліксир молодості для старіючого XX століття, зціляюча надія на порятунок душі сучасної нам людини, над якою нависла чорна тінь цинічного практицизму, яку роз'їдає споживацька психологія. Пушкін з кожним роком все глибше входить в свій народ, повертається в природу, конденсує повітря, яким дихаємо в досить неодномірній суспільній атмосфері.
Пушкін продовжує очищаюче впливати на формотворчі процеси в сучасній поезії, остерігаючи від лукавих спокус до метафоричної піротехніки в царині слова, що ніколи не замінить класичної точності висловленої думки і живого людського почуття в поезії. Пушкін сміється над «мистикой придворного кривлянья», як великий син свого народу, будить істинно патріотичні почуття:
Пока свободою горим,
Пока сердца для чести живы,
Мой друг,
Отчизне посвятим
Души прекрасные порывы.
Пушкін — неперевершений взірець поета політичного, поета наскрізь соціального навіть у віршах пейзажних, у високих, як небо над весною, дзвінких, чистих і неповторних рядках про кохання. Тому що завжди в пушкінському слові присутня Вітчизна, присутня відкрита і загадкова, незглибима душа людини, що вміщує і небесне, і земне, проміниться всіма кращими рисами, високими ідеалами кращих людей Вітчизни.
Пушкін співзвучний кожному новому поколінню і залишається таким,
«доколь в подлунном мире жив будет хоть один пиит».
Пушкін весь націлений у майбутнє. Недарма тихий пророк Микола Васильович Гоголь ще за життя поета, в 1832 році сказав: «Пушкін — це явище надзвичайне і, можливо, єдине явище російського духу: це російська людина в її розвитку, в якому вона, можливо, з'явиться через двісті років».
Пушкін — це душа Вітчизни і водночас Вітчизна душі.
* * *
В травні 1986 року газета «Вечірній Київ» розповідала про те, що над Прип'яттю, в зоні аварії Чорнобильської АЕС, кружляли, як добрі демони, гідролітаки — упродовж кількох днів розганяли в небі дощові хмари. Це було конче потрібно для того, щоб не випали дощі на заражену землю і потоки води не понесли радіацію в наші ріки, поки спеціалісти не виконають необхідні очищувальні грунтово-захисні роботи.
Пригадую, як у кінці того тривожно травня їздив я в знамените Михайловське, на XX всесоюзне пушкінське свято поезії, то взяв з собою томик Пушкіна. По-новому сприйняті й осмислені в поїзді «Москва—Псков», мене вразили несподівано сучасним змістом давно знайомі рядки:
Есть упоение в бою,
И бездны мрачной на краю,
И в разъяренном океане,
Средь грозных волн и бурной тьмы,
И в аравийском урагане,
И в дуновении чумы.
Все, все, что гибелью грозит,
Для сердца смертного таит
Неизъяснимы наслажденья —
Бессмертья, может быть, залог!
И счастлив тот, кто средь волненья
Их обретать и ведать мог.
Відкрився мені новий аспект цих віршів, а через їх призму я побачив трагедію Чорнобиля, самопожертву Перших Наших Рятівників — пожежників, мужність тисяч і тисяч людей, хто став біля «бездны мрачной на краю», беззастережно кинувся в бій проти новітньої чуми.
Пушкін завжди з нами — у щасті і в горі, в дні випробувань, тривог і надій.
Коли думаю про Олександра Сергійовича Пушкіна, то, як не дивно, уявляю його у високому небі вітчизняної культури гігантським гідролітаком, який розганяє над нашим з вами життям чорні хмари бездуховності й морального здичавіння, рятує людські душі, очищує суспільну атмосферу.
Незбагненна сила і таємниця генія: Пушкін промовляє до нас з минулого, а сприймається як наш сучасник. Більше того — він поет, без якого немислимо увійти в майбутнє.
1986 р.
сердце будет растерзано».
Наступного дня, після виходу газети, її редактор Андрій Олександрович Краєвський був запрошений у високу державну інстанцію, його викликав попечитель С. Петербурзького учбового округу, голова цензурного комітету князь М. А. Дундуков-Корсаков і прочитав сувору нотацію: «Я повинен вам передати, що міністр (Сергій Семенович Уваров) дуже й дуже незадоволений вами! До чого ця публікація про Пушкіна? Що це за чорна рамка довкола повідомлення про кончину людини не чиновної, яка не займала ніякого становища на державній службі? Ну, та це ще півбіди! Але ж що за вислови! «Сонце поезії»! Помилуйте, за віщо така честь? «Пушкін помер... посередині свого великого покликання»! Яке це таке покликання? Сергій Семенович саме зауважив: хіба Пушкін був полководець, воєначальник, міністр, державний муж? Нарешті, він помер, не доживши до сорока років! Писати віршики не означає ще, як висловився Сергій Семенович, здійснювати велике призначення! Міністр доручив мені зробити вам, Андрію Олександровичу, суворе зауваження і нагадати, що вам як чиновникові міністерства народної освіти особливо варто було б утриматись від таких публікацій». І все! Пушкін — не полководець, не міністр. Нічого побиватися, та ще й такими великими
сльозами терзати серця вірнопідданих!
Минуло 150 років. Вся наша багатонаціональна країна схиляється перед великим поетом.
10 лютого, день пам'яті Олександра Сергійовича Пушкіна, широко відзначається в Москві, Ленінграді, Києві, в усіх столицях союзних і автономних республік, в усіх місцях, пов'язаних з іменем поета, який був і залишається для нас «сонцем російської поезії». Пушкін, «Росії перша любов», як сказав Ф. Тютчев, став любов'ю всіх і кожного у великому світі братерства народів, в багатомовній країні, яку справді не уявити без Пушкіна, як не уявити неба без сонця.
Пушкін з дитинства входить в наше життя. «У Люкоморья дуб зеленый, златая цепь на дубе том»,— ледь не щодня повторював у чотири роки мій молодший син Андрій, який згодом добре зрозумів, що в його київській школі вчаться Руслан і Люд мила, близнята, названі так батьками не з примхи, а тому, що кращих імен для братика й сестрички немає ніде в світі, тим паче — в нашому славному місті, осяяному перебуванням тут російського генія.
Київ бентежив уяву Пушкіна з юних років. Не випадково його Руслан і Людмила на сторінках знаменитої поеми діють саме в цьому древньому місті. Творчим наслідком перебування поета в Києві стали й такі шедеври, як поема «Цолтава», «Пісня про віщого Олега». Безсмертні сторінки поета увібрали щедре сонце Кам'янки на Черкащині, вмиті морською хвилею привільні небокраї Одеси й Криму. «Багато на Україні слідів Пушкіна. Багато слідів України в творчості Пушкіна»,— писав Максим Рильський, котрий своїм творчим подвигом спонукав «Євгенія Онєгіна» збагатити українське слово — «заговорити» мовою Тараса Шевченка.
Найбільші сліди Пушкіна — в нашому житті, в наших душах, в яких не старіє поетичний світ великого співця свободи і вирує, оновлюється невичерпне, як життя, чарівне слово поета.
Мені випало щастя бути учасником XX Всесоюзного Пушкінського свята поезії в Михайловському на Псковщині, в рідному краї поета, що став місцем всесоюзного і, без перебільшення, всесвітнього паломництва.
Дивовижна людина, директор цього державного заповідника Семен Степанович Гейченко, як добрий дух, розкриває перед людьми «таємниці» свого Лукомор'я: «Більше сорока років я живу в Михайловському. Мимо вікон мого дому за ці роки пройшло мільйони людей з усього світу... Магічно діє ця земля, де ж ив і творив Пушкін! Тут кожен знаходить для себе своєрідні рецепти радості буття, повноти життя».
Вражаюче точно говорить Семен Степанович про обстановку в Пушкінському домі: «Речі — свідки минулого. Неодухотворених предметів немає. Є неодухотворені люди. Без всього того, що оточувало Олександра Сергійовича, без природи пушкінських місць не можна зрозуміти до кінця його життя і творчість...»
Я скажу більше. Вивчати і оберігати природу нашої країни — це вчитися розуміти і оберігати Пушкіна. Утверджувати духовність в суспільстві, в кожній людині — це боротися за Пушкіна, відстоювати чистоту і благородство у людських взаєминах.
У Криму, на Кавказі ловці екзотики натрапляють на скелі, пагорби і узгір'я, які за формою, зовнішнім контуром своїм в тій чи тій мірі нагадують профіль О. С. Пушкіна, його обличчя, словом, являють зображення великого поета.
Мені самому доводилось бачити такі «зображення».
Думаю, в цьому немає ні містифікації, ні «підтасовки» матеріалу. В природі все є! І при великому бажанні кожен з нас може знайти свій кам'яний портрет, якщо не в Гімалаях, то принаймні в Карпатах. Люди вміють побачити те, чого шукають, що їм дуже хочеться побачити.
І все-таки сама природа «змалю вала» і продовжує малювати портрети російського генія — в цьому сумніватися не доводиться. «Пушкін,— пише наш сучасник, московський поет Валентин Сорокін, — іде, рухається, заповнює велику і мудру душу землі. Пушкін в джерелі дзвінкому, в зливі, що переблискує над пагорбами. І неможливо на питання, що для мене Пушкін сьогодні, відповісти однозначним визначенням, однозначними почуттями».
Пригадую, кілька років тому в розмові про поезію один молодий культпрацівник з Бородянського району на Київщині сказав приблизно так: «Люб¬лю Пушкіна так само, як люблю річку, ліс і поле. У мене таке відчуття, що вірші й поеми Пушкіна не написані людиною, а що вони завжди були на землі — як річка, ліс і поле». Певно, неспроста мудрий і чутливий до найтонших коливань в суспільстві і природі Павло Тичина вигукнув свого часу: «Здоров був, Пушкін мій, землі орган великий!»
В останні роки і десятиліття ті, хто поспішає виділитися на фоні письменника примітного, незрідка — справді талановитого, полюбляють говорити і писати: відомий, видатний, лауреат таких-то премій, відобразив те, втілив те, відгукнувся на такі животрепетні потреби і проблеми. Але щось ми не чули і не читали: володар дум і почуттів, речник народний — простих і точних визначень таланту письменника і його місця в суспільстві, які часто й доречно звучали в часи Пушкіна і Шевченка, Льва Толстого і Франка.
Пушкін був володарем дум і почуттів. Більше того, він був з тих володарів дум і почуттів своїх сучасників, свого народу, які на всі часи і для всіх народів залишаються геніями національної культури, що примножують кожну національну культуру. «Пушкін,— пише Юрій Бондарев,— вражає і докоряє нам суворою досконалістю форми, слова, вишуканістю, багатомірністю фрази, невичерпною глибиною і блиском мислення; всі його творіння — як єдиний, сяючий вічною зорею шедевр, народжений божественною силою».
Ми не можемо говорити про творчість і особу Пушкіна тільки в минулому. Так, Олександр Сергійович був правий і прозірливий, коли написав: «Я памятник себе воздвиг нерукотворный, К нему не зарастет народная тропа». Але творчість Пушкіна — не пам'ятник, а живе втілення людського духу, постійно присутнє серед нас. Творчість Пушкіна сьогодні — еліксир молодості для старіючого XX століття, зціляюча надія на порятунок душі сучасної нам людини, над якою нависла чорна тінь цинічного практицизму, яку роз'їдає споживацька психологія. Пушкін з кожним роком все глибше входить в свій народ, повертається в природу, конденсує повітря, яким дихаємо в досить неодномірній суспільній атмосфері.
Пушкін продовжує очищаюче впливати на формотворчі процеси в сучасній поезії, остерігаючи від лукавих спокус до метафоричної піротехніки в царині слова, що ніколи не замінить класичної точності висловленої думки і живого людського почуття в поезії. Пушкін сміється над «мистикой придворного кривлянья», як великий син свого народу, будить істинно патріотичні почуття:
Пока свободою горим,
Пока сердца для чести живы,
Мой друг,
Отчизне посвятим
Души прекрасные порывы.
Пушкін — неперевершений взірець поета політичного, поета наскрізь соціального навіть у віршах пейзажних, у високих, як небо над весною, дзвінких, чистих і неповторних рядках про кохання. Тому що завжди в пушкінському слові присутня Вітчизна, присутня відкрита і загадкова, незглибима душа людини, що вміщує і небесне, і земне, проміниться всіма кращими рисами, високими ідеалами кращих людей Вітчизни.
Пушкін співзвучний кожному новому поколінню і залишається таким,
«доколь в подлунном мире жив будет хоть один пиит».
Пушкін весь націлений у майбутнє. Недарма тихий пророк Микола Васильович Гоголь ще за життя поета, в 1832 році сказав: «Пушкін — це явище надзвичайне і, можливо, єдине явище російського духу: це російська людина в її розвитку, в якому вона, можливо, з'явиться через двісті років».
Пушкін — це душа Вітчизни і водночас Вітчизна душі.
* * *
В травні 1986 року газета «Вечірній Київ» розповідала про те, що над Прип'яттю, в зоні аварії Чорнобильської АЕС, кружляли, як добрі демони, гідролітаки — упродовж кількох днів розганяли в небі дощові хмари. Це було конче потрібно для того, щоб не випали дощі на заражену землю і потоки води не понесли радіацію в наші ріки, поки спеціалісти не виконають необхідні очищувальні грунтово-захисні роботи.
Пригадую, як у кінці того тривожно травня їздив я в знамените Михайловське, на XX всесоюзне пушкінське свято поезії, то взяв з собою томик Пушкіна. По-новому сприйняті й осмислені в поїзді «Москва—Псков», мене вразили несподівано сучасним змістом давно знайомі рядки:
Есть упоение в бою,
И бездны мрачной на краю,
И в разъяренном океане,
Средь грозных волн и бурной тьмы,
И в аравийском урагане,
И в дуновении чумы.
Все, все, что гибелью грозит,
Для сердца смертного таит
Неизъяснимы наслажденья —
Бессмертья, может быть, залог!
И счастлив тот, кто средь волненья
Их обретать и ведать мог.
Відкрився мені новий аспект цих віршів, а через їх призму я побачив трагедію Чорнобиля, самопожертву Перших Наших Рятівників — пожежників, мужність тисяч і тисяч людей, хто став біля «бездны мрачной на краю», беззастережно кинувся в бій проти новітньої чуми.
Пушкін завжди з нами — у щасті і в горі, в дні випробувань, тривог і надій.
Коли думаю про Олександра Сергійовича Пушкіна, то, як не дивно, уявляю його у високому небі вітчизняної культури гігантським гідролітаком, який розганяє над нашим з вами життям чорні хмари бездуховності й морального здичавіння, рятує людські душі, очищує суспільну атмосферу.
Незбагненна сила і таємниця генія: Пушкін промовляє до нас з минулого, а сприймається як наш сучасник. Більше того — він поет, без якого немислимо увійти в майбутнє.
1986 р.
Подиву гідне чуття
Ліричний щоденник воїна
Вірші Костянтина Симонова, в переважній більшості будучи ліричним щоденником воїна,
не втрачають значення для нас ні в естетичному плані, ні з погляду історичного — як художній документ
свого часу, що засвідчує стан душі людини під час великих випробувань на грані життя і смерті.
Заряд моральної чистоти і патріотизму, вкладений в поетичні рядки зірким очевидцем і безпосереднім
учасником вікопомних подій, спрацьовує і сьогодні, збагачує внутрішній світ нашого сучасника.
Відомо, що К. Симонов — письменник широкого творчого діапазону. З перших же днів війни ставши
військовим кореспондентом, він багато пише для газети, виступає як поет, прозаїк, драматург, веде
численні записи про побачене й пережите. Звертають на себе увагу думки письменника, висловлені
в статті 1944 року стосовно творчості поетів-фронтовиків, в яких, здається, присутній елемент самовираження, своєрідного розтлумачення і власного творчого, людського досвіду воєнних років: «У вір
шах, та й в прозі, коли вони пишуться на війні, можливо, від сили вражень чи від усвідомлення того, що
життя твоє може обірватися, проявляється дуже пряма безпосередність, своєрідна «щоденниковість».
Пишуть про те, як ходили в атаку, про те, як рядом помер товариш, про те, як відпочивають після бою,
про те, як від'їжджають, і про те, як повертаються на фронт. Пишуть дуже швидко, нерівно, і справді
гарне живе у віршах по сусідству з тим, що лише здавалось гарним в ту мить, коли написалося, а потім
було вже ніколи виправляти й переробляти, наринули нові справи і враження, хотілося знову г а ряче
і поспіхом писати нове» (К- Симонов, «Сегодня и завтра», 1976). Неважко помітити, що ск азане
й з тематичного, і з художньо-виражального боку стосується також фронтової лірики К- Симонова,
яка при цьому не перестає нас хвилювати саме завдяки «прямій безпосередності», зберігши для наступних
поколінь високий і трагічний, мужній і благородний стан душі захисника нашої соціалістичної
Батьківщини. Без сумніву, війна обумовила емоційно-громадянське піднесення Симонова-поета і стала
на багато років його творчим джерелом, війна все життя була основним предметом художнього дослідження Симонова-прозаїка, удостоєного в 1973 році Ленінської премії за монументальну трилогію
«Живі і мертві», відзначеного в 1974 році званням Героя Соціалістичної Праці.
Життєвий і творчий шлях К. Симонова припадає ,на віхові етапи розвитку радянської країни, його
біографія — невід'ємна частка біографії Вітчизни Жовтня. Народився в 1915 році. Після семирічки, як
багато підлітків першої-другої п'ятирічкок, вчиться в ФЗУ, працює токарем по металу. Тоді ж таки пробує
писати вірші. Поступає до вечірнього робітничого літературного університету імені Горького, навчаючись
в якому публікує низку поем, стає членом Спілки письменників. Закінчивши університет в 1938 році, поступає до аспірантури. Все йде по висхідній.
Але в повітрі гостро запахло порохом... 24-літній поет покидає в 1939 році аспірантуру і їде на
Халхін-Гол кореспондентом військової газети. Перше випробування вогнем у Монголії. Тільки взявся
знову за творчу роботу — монгольський цикл віршів, п'єса «Хлопець з нашого міста» — нове випробування
вогнем, на цей раз тривале і важке: К. Симонова 24 червня 1941 року призивають на війну. Військовим
кореспондентом «Красной Звезды» він об'їхав усі фронти Великої Вітчизняної, побував у Болгарії,
Югославії, Чехословаччині, Румунії, Польщі.
Йому випала доля спізнати довгі і смертельно небезпечні дні і ночі важкого відступу 1941-го, він був
щасливим свідком церемонії в Карлсхорсті під час підписання гітлерівської капітуляції 1945-го.
Велика Вітчизняна — головна тема К. Симонова протягом багатьох років. Підступом до неї і справжнім
початком поетичної творчості був вірш «Генерал (пам'яті Мате Залка)», навіяний подіями в Іспанії,
за ним цикл «Сусідам по юрті», «привезений» поетом з Халхін-Голу, в якому вже присутня війна на
відстані пострілу, що міг обірвати поетичний рядок про неї.
Характерно, що тема війни в творчості К. Симонова відразу розробляється поетом як тема боротьби
проти фашизму. Про це він сам говорить в одному з своїх інтерв'ю: «Адже покоління, якому в роки
приходу фашизму до влади в Німеччині було вісімнадцять літ,— ми вже десь з тридцять четвертого —
тридцять п'ятого року, по суті, жили з відчуттям війни, що насувалася. Це відчуття загострилося ще
й подіями на Далекому Сході, тому що з початку 30-х років, після того як Японія, окупувавши Маньчжурію,
вийшла на наші кордони, там, на пограниччі, у військах — ми це знали — була фактично готовність
номер два чи номер один; і прикордонники, і армія — все це перебувало в повній бойовій готовності
на випадок ворожого нападу... Так, головним було почуття, що фашисти будуть з нами воювати,
що рано чи пізно нам доведеться стати їм поперек дороги. І відчуття військової теми як головної теми
виникло у мене ще до війни. А вже війна зробила так, що це стало змістом майже всього, що я писав»
(збірник «Литература и современность», 1975).
В такій обстановці поет, використовуючи історичний матеріал, пише поеми «Суворов», «Льодове побоїще
», в яких, особливо в останній, минуле пов'язується з сучасним і майбутнім, тривожною нотою
звучить мотив неминучої війни. Далі вірші про Іспанію, вірші монгольського циклу, передвоєнні п'єси
«Історія одного кохання» і «Хлопець з нашого міста» розвивають, уконкрєтнюють цей мотив, антифашистська тема збагачується інтернаціональною темою, справа боротьби з фашизмом розглядається
поетом як найголовніша справа всіх народів. Війна на початку виявилася не такою, якою уяв ляв
її поет напередодні, про яку, власне, писали фактично всі молоді поети кінця тридцятих років.
Один з найкращих віршів К. Симонова «Згадаймо, Альошо, дороги Смоленщини?..», перейнятий великою
любов'ю до Батьківщини і гіркотою втрат під час відступу, хвилює до сліз і нині своєю життєвою
правдою, точно і неповторно переданим болем поета, що сприймається як біль усього народу.
Чи ти пам'ятаєш село під Борисовим,
За мертвим — знетямлений зойкіт і плач,
Сивенька бабуся в салопчику плисовім,
На смерть приготовлений дід-бородач,
Ну, як їх потішити нам, опечаленим?
Та, в серці сховавши ридаючий щем,
Чи ти пам'ятаєш, бабуся сказала нам:
«Вертайтеся, рідні, ми вас підождем!»
(Переклад Д. Павличка)
Цей вірш живе і житиме як документ свого часу, маючи, крім безсумнівних художніх достоїнств, конкретну
життєву основу. В книзі К. Симонова «Різні дні війни» (щоденник письменника) знаходимо запис
6 липня 1941 року, що стосується перебування автора в Білорусії, десь під Бориеовим, по дорозі до
Смоленська. Йдеться про зустріч в селянській хаті під час відступу: «— ...Дочекаємося з старим, як будемо жити. Вона говорила, а старий мовчав. І мені здавалося, що йому було все одно. Що він дуже старий і як би він міг, то він умер би ось зараз, дивлячись на час, людей, вдягнених в червоноармійську форму, і не чекаючи, поки до його хати прийдуть німці. А що вони прийдуть сюди, мені по його обличчю здавалося, що він впевнений.
Він так мовчки сидів на лавці і все хитав своєю столітньою сивою головою, немовби твердив: «Так,
так, прийдуть, прийдуть». Було нам тоді дуже погано в цій хаті, хотілось плакати, тому що нічого не могли ми сказати цим старим, зовсім нічого втішного».
І ще одне місце трохи нижче в щоденнику, яке, без сумніву, також пов'язане з названим віршем:
«Нарешті ми заїхали в таку глушину, де навіть не було біженців. Путівцями йшли тільки мобілізовані.
В селах залишились жінки. Вони виходили на дорогу, зупиняли машину, виносили із погребів глечики
з холодним молоком, поїли нас, хрестили і раптом, якось відразу переставши встидатися того, що ми
військові і партійні, говорили нам: «Спаси вас господи. Хай вам бог поможе», — і довго дивились нам
услід. Прохання взяти гроші за молоко відхилялися без образи, але безповоротно.
...Я зрозумів, наскільки сильне в мені чуття Батькіщини, наскільки я відчуваю цю землю своєю і як
глибоко корінням увійшли в неї всі ці люди, які живуть на ній. Гіркоти перших двох тижнів війни переконали
мене в тому, що і сюди можуть прийти німці, та уявити собі цю землю німецькою було неможливо». Як бачимо, вірш «Згадаймо, Альошо, дороги Смоленщини» народився на конкретному матеріалі,
внаслідок душевних потрясінь, пережитих автором.
Так народилося чимало віршів К. Симонова, написаних під час війни, які стали яскравими взірцями
своєрідного жанру, умовно кажучи, «щоденникової» лірики.
До речі, в згаданому вище двотомнику «Різні дні війни» поряд з прозовим описом фронтових вражень,
подій і фактів нерідко натрапляємо на віршовані рядки, що органічно входять в тканину загального
тексту. Якщо в першій книзі знаходимо рядки нам невідомі («Да, война не такая, какой мы писали
ее,— это горькая штука» — кінцівка чималого поетичного шматка, яку К. Симонов «знайшов» в одному
з фронтових блокнотів через 20 років після війни), то в більшості такі поетичні вкраплення в проз
у— всім добре знані вірші, що входили в повоєнні популярні видання поета. Це, зокрема, вірш «Дощі»,
розпочатий автором на Керченському півострові в 1942 році, закінчений кількома роками пізніше
і надрукований лишб після війни. Це вірш «Смерть друга», написаний незабаром після трагічної загибелі
письменника Є. Петрова. Це вірш «Безіменне поле», що виник як животрепетний, болісний відгук
на відомий наказ Сталіна, котрий суворо провістив кожному воїнові: «Ні кроку назад!» Таких віршів
багато, і вони, включені до письменницького щоденника, дають нам підстави говорити про фронтову
поезію К. Симонова як про своєрідний жанр «щоденникової» лірики.
За різних обставин, в різних умовах писалися фронтові вірші К. Симонова. Той же твір «Безіменне
поле», як свідчить сам автор, виник так: «Хотілося писати не кореспонденції про те, що я бачив,
а щось інше, що було б виходом із того стану потрясіння, в якому я знаходився. Хотілося щось сказати
і самому собі й іншим про те, як бути далі. Що треба робити?
З цим почуттям я по дорозі в Москву в «емці» почав бурмотіти про себе перші, що прийшли на ум, рядки вірша «Безіменне поле». В ньому не було ні слова про липневий наказ Сталіна, та для мене самого воно було прямою і негайною відповіддю на те потрясіння, яке я спізнав, прочитавши цей наказ.
Вірніше, не відповіддю, а виходом з цього потрясіння:
Ми знову зазнали поразки,
Як це вже було не раз,
І сонце неслави криваве
Заходить за спинами в нас.
Ми мертвим очей не закрили,
Повинні ми вдовам сказать,
Що ми поспішали, не встигли
Останню їм шану віддать».
(Переклад В. Базилевського)
Цей мужній вірш, не опублікований в періодиці того часу, незабаром увійшов до книжки. Гірка
правда процитованих рядків робить ще більш переконливими прикінцеві слова вірша, сповнені оптимізму
й віри в перемогу над ворогом, слова, що виявились пророчими:
Хай поле оце безіменне,
Де випало нині стоять,
Тією твердинею стане,
Якої фашистам не взять.
Повертаючись з фронтових відряджень, військовий кореспондент К. Симонов, як кажуть журналісти,
«відписувався» за відрядження. Під час одного з таких перебувань в Москві, перед новою поїздкою
на фронт, він пише три нині широковідомі вірші «Жди мене», «Майор привіз хлопчину на лафеті»
і «Може, це на щастя вам». Це було під Москвою, в Передєлкіно, на дачі у Льва Кассіля... Ось як про
це сказано в письменницькому щоденнику: «Сидів цілий день на дачі сам і писав вірші. Довкруг були
високі сосни, багато суниць, зелена трава. Був спекотний день. І тиша. Так тихо, що я раптом відчув
утому. На кілька годин навіть захотілося забути, що на світі є війна...» Це запис воєнного часу. Нижче
приписка-коментар автора, зроблена через багато років, коли щоденник готувався до друку: «Так сказано
в щоденнику, але всі три вірші, написані в той день, свідчать, що, як би не хотілося забути про
війну навіть на кілька годин, все одно це було неможливо! Тільки, напевне, в той день більше, аніж
в інші, я думав не стільки про війну, скільки про свою власну долю на ній. Про вже пережите, та ще
більше про прийдешнє. ...Всі три написані в той день вірші, хоча й по-різному, по суті, продовжували один одного і були спробою впоратися з тією душевною тривогою, яка — хочеш чи не хочеш — давала про себе знати, перед новою і, як тоді думалось, довгою поїздкою на фронт». Це важливе авторське свідчення розкриває і психологію творчості поета воєнної пори, і дає уявлення про світобачення, світовідчуття людини тих суворих днів, і, зрештою, допомагає нам глибше проникнути в думки й почуття, якими досі живуть вірші, написані майже чотири десятиліття тому.
Вірші К. Симонова воєнної пори — ліричний щоденник воїна, в якому органічно переплітаються
біль і гнів, любов й ненависть, де з гіркоти втрат виростає мужність, віра в перемогу радянського народу
у двобої з ненависними силами фашизму. Під час війни ці вірші вчили перемагати й жити, через багато років по війні вони зберегли в собі відгомін героїчних літ, дихають живим людським теплом, в них продовжує пульсувати животрепетне почуття любові до рідної землі, до нашої соціалістичної Вітчизни. А вірші, що писалися поетом після війни, стали в нових умовах дальшим розвитком ідейних, морально-етичних мотивів його фронтової лірики, утвердженням відвойованого в боях на рубежах мирного творення, захисту миру на землі. Відомо, що К. Симонов з середини 50-х років майже повністю перейшов на прозу. Це аж ніяк не значить, що він вичерпався як поет, він просто звернувся до жанру, в якому найбільш повно можна
було виразити все те значуще, що хотілося і треба було сказати йому про минулу війну, і досяг значних
успіхів.
В листуванні К Симонова, яке опубліковане в жнизі «Сьогодні і давно», він висловлює такі міркування
про свою поетичну творчість: «Мені багато моїх віршів воєнних років зараз не подобається.
Я розумію, що в них є поза і хизування своїм чоловічим голосом, басом, що ламається. Але тоді все це
було абсолютно щиро. Коли людина відверто каже все, що вона думає і відчуває, каже до кінця, хоча,
може бути, обличчя самої людини і вимальовується при цьому з якимись неприємними і навіть смішними
рисочками,— те, що вона відверта, приносить віршам популярність.
Я тверезо ставлюся до своїх віршів тих років, та при цьому не відчуваю почуття ніяковості або сорому
за тодішню популярність». В чомусь тут К. Симонов правий, в чомусь не правий. Але не будемо
з ним полемізувати, скажемо, що його вірші, як і 20—35 років тому, мають своє широке коло читачів.
Надто суворою, максималістською здається нам і самохарактеристика К. Симонова в інтерв'ю, на
яке ми вже посилалися: «Я сам себе відчуваю зараз прозаїком. Все головне в моїй роботі багато років
уже пов'язане з прозою. Через те мені важко говорити, в яких традиціях написані вірші чи п'єи...
У мене, чесно кажучи, немає відчуття, що є поезія Симонова. Є деякі більш або менш популярні вірші.
І є вірші, які я сам люблю. І є кілька віршів, які поєднують те і друге...» Можливо, це й справді так
бачилося К. Симонову з висоти фундаментальних прозових творів, написаних К- Симоновим за останню
чверть століття, але ні сам автор за життя, ні його критика нічого остаточного не встигли і не могли
сказати, остаточний присуд художній творчості робить Час, який на сьогодні рахується з поезією
К. Симонова. Книжка поезій К Симонова у перекладі українською мовою, яка прийшла до читачів у рік 35-ліття перемоги, називається «Жди мене» і, на наш погляд, включає краще з ліричного доробку автора. Цікаво склалася доля вірша, що дав назву книжці. Вірш «Жди мене» був запропонований автором в 1942
році газеті «Красная Звезда», де він працював військовим кореспондентом, але газета відхилила його:
«...цей вірш, мабуть, не для військової газети, мовляв, нічого ятрити душу солдата,— розлука й так
гірка!» — сказав редактор, повертаючи автору вірш (К. Симонов, «Різні дні війни»). Зате цей вірш охоче взяв редактор газети «Правда» П. М. Поспелов і незабаром він був надрукований на третій полосі
«Правды», стйвши одним із найпопулярніших віршів і серед солдатів, і серед тих, хто чекав їхнього
повернення додому.
Знову є потреба надати слово самому К. Симонову, процитувавши чималий, але надзвичайно цікавий
запис в його «Різних днях війни»: «Після того, як «Жди мене» було надруковано, я читав його сотні
разів і під час і після війни. І нарешті через двадцять років після війни вирішив було ніколи більше
не читати цього вірша. Всі, хто міг повернутися, — повернулися, чекати більше нікого. А значить, і читати
пізно. Так я вирішив для себе. І більше року не читав, поки не потрапив на Далекий Схід до торгових
моряків, рибалок і підводників, що йшли з дому на багато місяців, а іноді й на більше.
Там під час першої ж зустрічі від мене зажадали, щоб я прочитав «Жди мене». Я спробував пояснити,
чому я вирішив не читати його, але моїх пояснень не прийняли. Вже по-іншому, аніж колись на війні,
вірш все ще продовжував відповідати душевній потребі людей, що мали на це свої причини. І я відступив
і знову взявся читати його, хоча для мене самого він, як і раніше, був пов'язаний тільки з тими днями війни, коли він був написаний, і в душі у мене, коли я, читаючи, дивився в зал, збереглося чуття якоїсь моєї вини перед тими, хто ждав і все-таки не дочекався.
За довгі роки я отримав багато сотень, якщо не тисяч листів, і від тих, до кого повернулися, і від
тих, до кого не повернулися. І один з них недавно ще раз підтвердив всю нерозв'язність цього протиріччя.
Не називаю імені і прізвища, тому що в даному випадку справа не в них: «...Безкінечні передачі на військові теми нестерпно ятрять душу, та й уже три тижні, як я не працюю — стала пенсіонеркою. Не знаю, чи знаєте Ви в повній мірі, чим для нас, молодих «солдаток» Вітчизняної війни, був Ваш вірш «Жди мене»? Адже
в бога ми не вірили, молитов не знали, молитися не вміли, а була така необхідність звертатися до когось:
«Убережи, не дай загинути». І ось з 'явилося Ваше «Жди мене». Його посилали з тилу на фронт
і з фронту в тил. Воно вселяло надію і в тих, хто вірив, що їх чекають, і в тих, хто чекав... В грудні
1943 року я отримала листа, написаного чоловіком 1 листопада о дванадцятій годині ночі, в якому він
писав: «Коли отримаєш мого листа, ми вже будемо по той бік Дніпра». Це був останній лист. Минули
грудень, січень і майже весь лютий. Я щоденно багато разів заглядала до поштової скриньки і шептала,
як молитву: «Жди мене, і я повернусь всім смертям на зло...» і додавала: «Так, рідний, я буду ждати, я вмію». 23 лютого я дізналася, що я, видно, не вміла ждати, «як ніхто інший», що мені не дано діждатися. Він був смертельно поранений 2 листопада о 10 годині ранку, через десять годин після того, як написав мені листа. Я не хотіла цьому вірити, не могла в це повірити навіть після зустрічі з друзями, що були присутні на похороні. Соромно про це писати, та я, надивившись фільмів і начитавшись книг про розвідників, почала фантазувати, що його заслали в розвідку, в тил ворога, а для більшої конспірації розіграли його похорон. Мені й зараз, на старості років, часто сниться, що він повернувся після тривалої розлуки.
...От я й хочу Вас попросити від імені всіх тих, хто «ждав, як ніхто інший», але... що поробиш, не дочекався.
Реабілітуйте нас. Напишіть щось на наше виправдання, а то ж останні вісім рядків Вашого вірша звучать для нас, хто не дочекався, як докір, звинувачення...» Але що я можу написати зараз у відповідь на цього
листа? І про які виправдання може бути мова?..» Цей уривок не потребує коментарів.
І все-таки, як би там не змагався Симонов-прозаїк з Симоновим-поетом, в сфері людського духу існує така поезія, що зветься поезією Костянтина имонова, вона увібрала в себе трагічне й героїчне
Великої Вітчизняної, вона випромінювала і випромінює сталь і ніжність душі людської, тому вона
живе і житиме.
1980 р.
не втрачають значення для нас ні в естетичному плані, ні з погляду історичного — як художній документ
свого часу, що засвідчує стан душі людини під час великих випробувань на грані життя і смерті.
Заряд моральної чистоти і патріотизму, вкладений в поетичні рядки зірким очевидцем і безпосереднім
учасником вікопомних подій, спрацьовує і сьогодні, збагачує внутрішній світ нашого сучасника.
Відомо, що К. Симонов — письменник широкого творчого діапазону. З перших же днів війни ставши
військовим кореспондентом, він багато пише для газети, виступає як поет, прозаїк, драматург, веде
численні записи про побачене й пережите. Звертають на себе увагу думки письменника, висловлені
в статті 1944 року стосовно творчості поетів-фронтовиків, в яких, здається, присутній елемент самовираження, своєрідного розтлумачення і власного творчого, людського досвіду воєнних років: «У вір
шах, та й в прозі, коли вони пишуться на війні, можливо, від сили вражень чи від усвідомлення того, що
життя твоє може обірватися, проявляється дуже пряма безпосередність, своєрідна «щоденниковість».
Пишуть про те, як ходили в атаку, про те, як рядом помер товариш, про те, як відпочивають після бою,
про те, як від'їжджають, і про те, як повертаються на фронт. Пишуть дуже швидко, нерівно, і справді
гарне живе у віршах по сусідству з тим, що лише здавалось гарним в ту мить, коли написалося, а потім
було вже ніколи виправляти й переробляти, наринули нові справи і враження, хотілося знову г а ряче
і поспіхом писати нове» (К- Симонов, «Сегодня и завтра», 1976). Неважко помітити, що ск азане
й з тематичного, і з художньо-виражального боку стосується також фронтової лірики К- Симонова,
яка при цьому не перестає нас хвилювати саме завдяки «прямій безпосередності», зберігши для наступних
поколінь високий і трагічний, мужній і благородний стан душі захисника нашої соціалістичної
Батьківщини. Без сумніву, війна обумовила емоційно-громадянське піднесення Симонова-поета і стала
на багато років його творчим джерелом, війна все життя була основним предметом художнього дослідження Симонова-прозаїка, удостоєного в 1973 році Ленінської премії за монументальну трилогію
«Живі і мертві», відзначеного в 1974 році званням Героя Соціалістичної Праці.
Життєвий і творчий шлях К. Симонова припадає ,на віхові етапи розвитку радянської країни, його
біографія — невід'ємна частка біографії Вітчизни Жовтня. Народився в 1915 році. Після семирічки, як
багато підлітків першої-другої п'ятирічкок, вчиться в ФЗУ, працює токарем по металу. Тоді ж таки пробує
писати вірші. Поступає до вечірнього робітничого літературного університету імені Горького, навчаючись
в якому публікує низку поем, стає членом Спілки письменників. Закінчивши університет в 1938 році, поступає до аспірантури. Все йде по висхідній.
Але в повітрі гостро запахло порохом... 24-літній поет покидає в 1939 році аспірантуру і їде на
Халхін-Гол кореспондентом військової газети. Перше випробування вогнем у Монголії. Тільки взявся
знову за творчу роботу — монгольський цикл віршів, п'єса «Хлопець з нашого міста» — нове випробування
вогнем, на цей раз тривале і важке: К. Симонова 24 червня 1941 року призивають на війну. Військовим
кореспондентом «Красной Звезды» він об'їхав усі фронти Великої Вітчизняної, побував у Болгарії,
Югославії, Чехословаччині, Румунії, Польщі.
Йому випала доля спізнати довгі і смертельно небезпечні дні і ночі важкого відступу 1941-го, він був
щасливим свідком церемонії в Карлсхорсті під час підписання гітлерівської капітуляції 1945-го.
Велика Вітчизняна — головна тема К. Симонова протягом багатьох років. Підступом до неї і справжнім
початком поетичної творчості був вірш «Генерал (пам'яті Мате Залка)», навіяний подіями в Іспанії,
за ним цикл «Сусідам по юрті», «привезений» поетом з Халхін-Голу, в якому вже присутня війна на
відстані пострілу, що міг обірвати поетичний рядок про неї.
Характерно, що тема війни в творчості К. Симонова відразу розробляється поетом як тема боротьби
проти фашизму. Про це він сам говорить в одному з своїх інтерв'ю: «Адже покоління, якому в роки
приходу фашизму до влади в Німеччині було вісімнадцять літ,— ми вже десь з тридцять четвертого —
тридцять п'ятого року, по суті, жили з відчуттям війни, що насувалася. Це відчуття загострилося ще
й подіями на Далекому Сході, тому що з початку 30-х років, після того як Японія, окупувавши Маньчжурію,
вийшла на наші кордони, там, на пограниччі, у військах — ми це знали — була фактично готовність
номер два чи номер один; і прикордонники, і армія — все це перебувало в повній бойовій готовності
на випадок ворожого нападу... Так, головним було почуття, що фашисти будуть з нами воювати,
що рано чи пізно нам доведеться стати їм поперек дороги. І відчуття військової теми як головної теми
виникло у мене ще до війни. А вже війна зробила так, що це стало змістом майже всього, що я писав»
(збірник «Литература и современность», 1975).
В такій обстановці поет, використовуючи історичний матеріал, пише поеми «Суворов», «Льодове побоїще
», в яких, особливо в останній, минуле пов'язується з сучасним і майбутнім, тривожною нотою
звучить мотив неминучої війни. Далі вірші про Іспанію, вірші монгольського циклу, передвоєнні п'єси
«Історія одного кохання» і «Хлопець з нашого міста» розвивають, уконкрєтнюють цей мотив, антифашистська тема збагачується інтернаціональною темою, справа боротьби з фашизмом розглядається
поетом як найголовніша справа всіх народів. Війна на початку виявилася не такою, якою уяв ляв
її поет напередодні, про яку, власне, писали фактично всі молоді поети кінця тридцятих років.
Один з найкращих віршів К. Симонова «Згадаймо, Альошо, дороги Смоленщини?..», перейнятий великою
любов'ю до Батьківщини і гіркотою втрат під час відступу, хвилює до сліз і нині своєю життєвою
правдою, точно і неповторно переданим болем поета, що сприймається як біль усього народу.
Чи ти пам'ятаєш село під Борисовим,
За мертвим — знетямлений зойкіт і плач,
Сивенька бабуся в салопчику плисовім,
На смерть приготовлений дід-бородач,
Ну, як їх потішити нам, опечаленим?
Та, в серці сховавши ридаючий щем,
Чи ти пам'ятаєш, бабуся сказала нам:
«Вертайтеся, рідні, ми вас підождем!»
(Переклад Д. Павличка)
Цей вірш живе і житиме як документ свого часу, маючи, крім безсумнівних художніх достоїнств, конкретну
життєву основу. В книзі К. Симонова «Різні дні війни» (щоденник письменника) знаходимо запис
6 липня 1941 року, що стосується перебування автора в Білорусії, десь під Бориеовим, по дорозі до
Смоленська. Йдеться про зустріч в селянській хаті під час відступу: «— ...Дочекаємося з старим, як будемо жити. Вона говорила, а старий мовчав. І мені здавалося, що йому було все одно. Що він дуже старий і як би він міг, то він умер би ось зараз, дивлячись на час, людей, вдягнених в червоноармійську форму, і не чекаючи, поки до його хати прийдуть німці. А що вони прийдуть сюди, мені по його обличчю здавалося, що він впевнений.
Він так мовчки сидів на лавці і все хитав своєю столітньою сивою головою, немовби твердив: «Так,
так, прийдуть, прийдуть». Було нам тоді дуже погано в цій хаті, хотілось плакати, тому що нічого не могли ми сказати цим старим, зовсім нічого втішного».
І ще одне місце трохи нижче в щоденнику, яке, без сумніву, також пов'язане з названим віршем:
«Нарешті ми заїхали в таку глушину, де навіть не було біженців. Путівцями йшли тільки мобілізовані.
В селах залишились жінки. Вони виходили на дорогу, зупиняли машину, виносили із погребів глечики
з холодним молоком, поїли нас, хрестили і раптом, якось відразу переставши встидатися того, що ми
військові і партійні, говорили нам: «Спаси вас господи. Хай вам бог поможе», — і довго дивились нам
услід. Прохання взяти гроші за молоко відхилялися без образи, але безповоротно.
...Я зрозумів, наскільки сильне в мені чуття Батькіщини, наскільки я відчуваю цю землю своєю і як
глибоко корінням увійшли в неї всі ці люди, які живуть на ній. Гіркоти перших двох тижнів війни переконали
мене в тому, що і сюди можуть прийти німці, та уявити собі цю землю німецькою було неможливо». Як бачимо, вірш «Згадаймо, Альошо, дороги Смоленщини» народився на конкретному матеріалі,
внаслідок душевних потрясінь, пережитих автором.
Так народилося чимало віршів К. Симонова, написаних під час війни, які стали яскравими взірцями
своєрідного жанру, умовно кажучи, «щоденникової» лірики.
До речі, в згаданому вище двотомнику «Різні дні війни» поряд з прозовим описом фронтових вражень,
подій і фактів нерідко натрапляємо на віршовані рядки, що органічно входять в тканину загального
тексту. Якщо в першій книзі знаходимо рядки нам невідомі («Да, война не такая, какой мы писали
ее,— это горькая штука» — кінцівка чималого поетичного шматка, яку К. Симонов «знайшов» в одному
з фронтових блокнотів через 20 років після війни), то в більшості такі поетичні вкраплення в проз
у— всім добре знані вірші, що входили в повоєнні популярні видання поета. Це, зокрема, вірш «Дощі»,
розпочатий автором на Керченському півострові в 1942 році, закінчений кількома роками пізніше
і надрукований лишб після війни. Це вірш «Смерть друга», написаний незабаром після трагічної загибелі
письменника Є. Петрова. Це вірш «Безіменне поле», що виник як животрепетний, болісний відгук
на відомий наказ Сталіна, котрий суворо провістив кожному воїнові: «Ні кроку назад!» Таких віршів
багато, і вони, включені до письменницького щоденника, дають нам підстави говорити про фронтову
поезію К. Симонова як про своєрідний жанр «щоденникової» лірики.
За різних обставин, в різних умовах писалися фронтові вірші К. Симонова. Той же твір «Безіменне
поле», як свідчить сам автор, виник так: «Хотілося писати не кореспонденції про те, що я бачив,
а щось інше, що було б виходом із того стану потрясіння, в якому я знаходився. Хотілося щось сказати
і самому собі й іншим про те, як бути далі. Що треба робити?
З цим почуттям я по дорозі в Москву в «емці» почав бурмотіти про себе перші, що прийшли на ум, рядки вірша «Безіменне поле». В ньому не було ні слова про липневий наказ Сталіна, та для мене самого воно було прямою і негайною відповіддю на те потрясіння, яке я спізнав, прочитавши цей наказ.
Вірніше, не відповіддю, а виходом з цього потрясіння:
Ми знову зазнали поразки,
Як це вже було не раз,
І сонце неслави криваве
Заходить за спинами в нас.
Ми мертвим очей не закрили,
Повинні ми вдовам сказать,
Що ми поспішали, не встигли
Останню їм шану віддать».
(Переклад В. Базилевського)
Цей мужній вірш, не опублікований в періодиці того часу, незабаром увійшов до книжки. Гірка
правда процитованих рядків робить ще більш переконливими прикінцеві слова вірша, сповнені оптимізму
й віри в перемогу над ворогом, слова, що виявились пророчими:
Хай поле оце безіменне,
Де випало нині стоять,
Тією твердинею стане,
Якої фашистам не взять.
Повертаючись з фронтових відряджень, військовий кореспондент К. Симонов, як кажуть журналісти,
«відписувався» за відрядження. Під час одного з таких перебувань в Москві, перед новою поїздкою
на фронт, він пише три нині широковідомі вірші «Жди мене», «Майор привіз хлопчину на лафеті»
і «Може, це на щастя вам». Це було під Москвою, в Передєлкіно, на дачі у Льва Кассіля... Ось як про
це сказано в письменницькому щоденнику: «Сидів цілий день на дачі сам і писав вірші. Довкруг були
високі сосни, багато суниць, зелена трава. Був спекотний день. І тиша. Так тихо, що я раптом відчув
утому. На кілька годин навіть захотілося забути, що на світі є війна...» Це запис воєнного часу. Нижче
приписка-коментар автора, зроблена через багато років, коли щоденник готувався до друку: «Так сказано
в щоденнику, але всі три вірші, написані в той день, свідчать, що, як би не хотілося забути про
війну навіть на кілька годин, все одно це було неможливо! Тільки, напевне, в той день більше, аніж
в інші, я думав не стільки про війну, скільки про свою власну долю на ній. Про вже пережите, та ще
більше про прийдешнє. ...Всі три написані в той день вірші, хоча й по-різному, по суті, продовжували один одного і були спробою впоратися з тією душевною тривогою, яка — хочеш чи не хочеш — давала про себе знати, перед новою і, як тоді думалось, довгою поїздкою на фронт». Це важливе авторське свідчення розкриває і психологію творчості поета воєнної пори, і дає уявлення про світобачення, світовідчуття людини тих суворих днів, і, зрештою, допомагає нам глибше проникнути в думки й почуття, якими досі живуть вірші, написані майже чотири десятиліття тому.
Вірші К. Симонова воєнної пори — ліричний щоденник воїна, в якому органічно переплітаються
біль і гнів, любов й ненависть, де з гіркоти втрат виростає мужність, віра в перемогу радянського народу
у двобої з ненависними силами фашизму. Під час війни ці вірші вчили перемагати й жити, через багато років по війні вони зберегли в собі відгомін героїчних літ, дихають живим людським теплом, в них продовжує пульсувати животрепетне почуття любові до рідної землі, до нашої соціалістичної Вітчизни. А вірші, що писалися поетом після війни, стали в нових умовах дальшим розвитком ідейних, морально-етичних мотивів його фронтової лірики, утвердженням відвойованого в боях на рубежах мирного творення, захисту миру на землі. Відомо, що К. Симонов з середини 50-х років майже повністю перейшов на прозу. Це аж ніяк не значить, що він вичерпався як поет, він просто звернувся до жанру, в якому найбільш повно можна
було виразити все те значуще, що хотілося і треба було сказати йому про минулу війну, і досяг значних
успіхів.
В листуванні К Симонова, яке опубліковане в жнизі «Сьогодні і давно», він висловлює такі міркування
про свою поетичну творчість: «Мені багато моїх віршів воєнних років зараз не подобається.
Я розумію, що в них є поза і хизування своїм чоловічим голосом, басом, що ламається. Але тоді все це
було абсолютно щиро. Коли людина відверто каже все, що вона думає і відчуває, каже до кінця, хоча,
може бути, обличчя самої людини і вимальовується при цьому з якимись неприємними і навіть смішними
рисочками,— те, що вона відверта, приносить віршам популярність.
Я тверезо ставлюся до своїх віршів тих років, та при цьому не відчуваю почуття ніяковості або сорому
за тодішню популярність». В чомусь тут К. Симонов правий, в чомусь не правий. Але не будемо
з ним полемізувати, скажемо, що його вірші, як і 20—35 років тому, мають своє широке коло читачів.
Надто суворою, максималістською здається нам і самохарактеристика К. Симонова в інтерв'ю, на
яке ми вже посилалися: «Я сам себе відчуваю зараз прозаїком. Все головне в моїй роботі багато років
уже пов'язане з прозою. Через те мені важко говорити, в яких традиціях написані вірші чи п'єи...
У мене, чесно кажучи, немає відчуття, що є поезія Симонова. Є деякі більш або менш популярні вірші.
І є вірші, які я сам люблю. І є кілька віршів, які поєднують те і друге...» Можливо, це й справді так
бачилося К. Симонову з висоти фундаментальних прозових творів, написаних К- Симоновим за останню
чверть століття, але ні сам автор за життя, ні його критика нічого остаточного не встигли і не могли
сказати, остаточний присуд художній творчості робить Час, який на сьогодні рахується з поезією
К. Симонова. Книжка поезій К Симонова у перекладі українською мовою, яка прийшла до читачів у рік 35-ліття перемоги, називається «Жди мене» і, на наш погляд, включає краще з ліричного доробку автора. Цікаво склалася доля вірша, що дав назву книжці. Вірш «Жди мене» був запропонований автором в 1942
році газеті «Красная Звезда», де він працював військовим кореспондентом, але газета відхилила його:
«...цей вірш, мабуть, не для військової газети, мовляв, нічого ятрити душу солдата,— розлука й так
гірка!» — сказав редактор, повертаючи автору вірш (К. Симонов, «Різні дні війни»). Зате цей вірш охоче взяв редактор газети «Правда» П. М. Поспелов і незабаром він був надрукований на третій полосі
«Правды», стйвши одним із найпопулярніших віршів і серед солдатів, і серед тих, хто чекав їхнього
повернення додому.
Знову є потреба надати слово самому К. Симонову, процитувавши чималий, але надзвичайно цікавий
запис в його «Різних днях війни»: «Після того, як «Жди мене» було надруковано, я читав його сотні
разів і під час і після війни. І нарешті через двадцять років після війни вирішив було ніколи більше
не читати цього вірша. Всі, хто міг повернутися, — повернулися, чекати більше нікого. А значить, і читати
пізно. Так я вирішив для себе. І більше року не читав, поки не потрапив на Далекий Схід до торгових
моряків, рибалок і підводників, що йшли з дому на багато місяців, а іноді й на більше.
Там під час першої ж зустрічі від мене зажадали, щоб я прочитав «Жди мене». Я спробував пояснити,
чому я вирішив не читати його, але моїх пояснень не прийняли. Вже по-іншому, аніж колись на війні,
вірш все ще продовжував відповідати душевній потребі людей, що мали на це свої причини. І я відступив
і знову взявся читати його, хоча для мене самого він, як і раніше, був пов'язаний тільки з тими днями війни, коли він був написаний, і в душі у мене, коли я, читаючи, дивився в зал, збереглося чуття якоїсь моєї вини перед тими, хто ждав і все-таки не дочекався.
За довгі роки я отримав багато сотень, якщо не тисяч листів, і від тих, до кого повернулися, і від
тих, до кого не повернулися. І один з них недавно ще раз підтвердив всю нерозв'язність цього протиріччя.
Не називаю імені і прізвища, тому що в даному випадку справа не в них: «...Безкінечні передачі на військові теми нестерпно ятрять душу, та й уже три тижні, як я не працюю — стала пенсіонеркою. Не знаю, чи знаєте Ви в повній мірі, чим для нас, молодих «солдаток» Вітчизняної війни, був Ваш вірш «Жди мене»? Адже
в бога ми не вірили, молитов не знали, молитися не вміли, а була така необхідність звертатися до когось:
«Убережи, не дай загинути». І ось з 'явилося Ваше «Жди мене». Його посилали з тилу на фронт
і з фронту в тил. Воно вселяло надію і в тих, хто вірив, що їх чекають, і в тих, хто чекав... В грудні
1943 року я отримала листа, написаного чоловіком 1 листопада о дванадцятій годині ночі, в якому він
писав: «Коли отримаєш мого листа, ми вже будемо по той бік Дніпра». Це був останній лист. Минули
грудень, січень і майже весь лютий. Я щоденно багато разів заглядала до поштової скриньки і шептала,
як молитву: «Жди мене, і я повернусь всім смертям на зло...» і додавала: «Так, рідний, я буду ждати, я вмію». 23 лютого я дізналася, що я, видно, не вміла ждати, «як ніхто інший», що мені не дано діждатися. Він був смертельно поранений 2 листопада о 10 годині ранку, через десять годин після того, як написав мені листа. Я не хотіла цьому вірити, не могла в це повірити навіть після зустрічі з друзями, що були присутні на похороні. Соромно про це писати, та я, надивившись фільмів і начитавшись книг про розвідників, почала фантазувати, що його заслали в розвідку, в тил ворога, а для більшої конспірації розіграли його похорон. Мені й зараз, на старості років, часто сниться, що він повернувся після тривалої розлуки.
...От я й хочу Вас попросити від імені всіх тих, хто «ждав, як ніхто інший», але... що поробиш, не дочекався.
Реабілітуйте нас. Напишіть щось на наше виправдання, а то ж останні вісім рядків Вашого вірша звучать для нас, хто не дочекався, як докір, звинувачення...» Але що я можу написати зараз у відповідь на цього
листа? І про які виправдання може бути мова?..» Цей уривок не потребує коментарів.
І все-таки, як би там не змагався Симонов-прозаїк з Симоновим-поетом, в сфері людського духу існує така поезія, що зветься поезією Костянтина имонова, вона увібрала в себе трагічне й героїчне
Великої Вітчизняної, вона випромінювала і випромінює сталь і ніжність душі людської, тому вона
живе і житиме.
1980 р.
ІІІ
Енергія поетичного слова
(Українська поезія в 60-ті роки)
Пульс поезії, написаної в наші дні,— це пульс наших днів. Дихаючи чистим повітрям XX з 'їзду партії, увібравши життєствердні ритми сьогодення, українська радянська поезія в надбаннях кращих її представників стала кардіограмою свого часу, вросла в його плоть і кров, щоб жити в думках і почуттях сучасників і здобутися на право увійти в життя нащадків. Спадкоємиця революційно-демократичних традицій Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, вона без вагань зайняла активну громадянську позицію в боротьбі за гуманістичні ідеали і несхибно йде ленінською дорогою разом з своїм народом — звитяжцем і будівничим. Отож і пульс її нині промовисто засвідчує духовне здоров'я, яким у наш вік може похвалитися не кожна поезія в світі, бо не кожна знає, кому та в ім'я чого служить.
Досвід таких видатних майстрів слова, як П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко переконливо стверджує, що тільки на магістральному напрямку історії найповніше виявляє себе справжній талант. Енергія поетичного слова наснажується енергією навколишнього буття. Перш ніж сказати: «Я єсть народ!», муза Павла Тичини кожним своїм нервом мала відчути незглибиму єдність з героїчною радянською добою в усіх моральних, філософських, політичних вимірах, наповнитися силою і вірою нашого народу в торжество «краси нового дня».
Видатні майстри залишили нам свій творчий досвід, як заповіт. Коли древо поезії вростає міцно своїм корінням у сьогоднішній день, воно неминуче живиться соками і вчорашнього дня, а кроною сягає майбутнього. Як тут не згадати геніальну мистецьку формулу В. Бєлінського. «Чим вище поет, — писав великий мислитель у статті про поезію М. Лєрмонтова,— тим більше належить він суспільству, серед якого народився, тим тісніше пов'язаний розвиток, напрямок і навіть характер його таланту з історичним розвитком суспільства». Хто тримався іншої концепції, також залишив нам свій заповіт, але він, скоріше, є засторогою. Відірвавшись від свого часу, зігнорувавши його потреби, талант вичахає, прирікає себе на забуття.
Найприкметніше в поезії 60-х років прямо чи опосередковано викликане віховими подіями в житті суспільства. Перший політ людини в космос, без сумніву, позначився на масштабності поетичного мислення. Цілком природно, що в цей час у поезії домінує громадянська проблематика, прагнення показати людину як творця історії і водночас неповторну індивідуальність з її складним і багатим внутрішнім світом. Відчувши потребу оновлення, лірика спочатку робить різкий ривок у напрямку збагачення виражальних засобів (тут, як відомо, не обійшлося й без перевитрат), а далі, десь в середині 60-х років, починає серйозніше задумуватися над суттю подій і явищ, надає перевагу ідейно-естетичному змістові всупереч недавньому захопленню декого з поетів словесною акробатикою і такою привабливою, як на дитяче око, піротехнікою метафор.. Сталося те, що мало статися за об'єктивним законом розвитку поезії: «...нове мистецтво ніколи не починається з нових форм, нове мистецтво завжди народжується разом з новою людиною» (І. Бехер).. Доли уявити собі спіраль, по якій розвивалася наша поезія упродовж 60-х років, то спочатку нас зацікавлять перші публікації і збірки М. Вінграновського,, Ліни Костенко, І. Драча, В. Коротича, а найближчий до нас відтинок приверне увагу насамперед новими творами М. Бажана («Чотири оповідання про надію», «Боги Греції»), Л. Первомайського («Уроки поезії», «Древо пізнання»), П. Воронька («Повінь»), Це, звичайно, умовний прийом, тому вибір поетів тут довільний, а розміщення їх на різних кінцях «спіралі» — аж ніяк не протиставлення. Скажімо, той ж е І. Д рач з огляду на його здобутки того ласу (наприклад, поетичні цикли «Крутосходи» й «Зелена брама») міг би зайняти в цьому ряду місце, протилежне авторові поеми «Ніж у сонці», тобто .«конкурувати» з самим собою. Але йдеться не про місця в пантеоні Слави, а про тенденцію. А тенденція розвитку нашої поезії — її рух по спіралі. Отже — поступ. І кровний зв'язок з своїм народом, літка соціальна окресленість — визначальне в цьому поступі.
Було б, звичайно, помилкою, ставлячи на перший план соціальність радянської поезії, витлумачувати це як самоцільну величину. Наша поезія суспільнозначима, тому що актуальна. Але для неї актуальність є не зовнішньою, а внутрішньою, художньою метою. Поет не коментує політичні явища і факти, а естетично засвоює їх. «Є різниця між поетом, який, захищаючи прекрасне і життєві права поезії, звертається до суспільного життя і проникає в га¬лузь політики, — писав І. Бехер в статті «Захист поезії»,— і тими, хто лише літературно коментує й ілюструє політику, обслуговує політику засобами мистецтва, думаючи цим змінити й спрямувати в певний бік життя людей». У кращих творах 60-х — початку 70-х років проявляється яскраво виражена художня концепція людини, яка бореться за суспільні, комуністичні ідеали і має їх за свої особисті. Успіх багатьох наших поетів криється в тому, що громадянська тема в їхній творчості, знайшовши мистецьке втілення, прозвучала як щось глибоко Індивідуальне, кровне, невід'ємне від власних життєвих уявлень і устремлінь.
Поет народжується, щоб говорити своїм голосом, але від імені багатьох людей, зазначав прекрасний вірменський радянський поет Паруйр Севак, ніби перегукуючись зі знаменитим тичинівським: «За всіх скажу, за всіх переболію...» Справді, як і тоді, в перші роки радянської влади, коли молодий П. Тичина наділив трепетним серцебиттям свої сповідальні рядки, так і зараз радянський поет покликаний сказати «за всіх», виразити дух епохи, рідного народу, проте — обов'язково! — з почуттям великої громадянської відповідальності за сказане слово. Наша поезія бойова, наступальна, безпощадна до всякої фальші і потворності, але, коли вона істинна, їй чужа бутафорна «сміливість» і блюзнірське комікування.
Творча практика В. Еллана-Блакитного і П. Тичини, В. Сосюри і М. Рильського, А. Малишка, М. Бажана, П. Воронька, Д. Павличка та багатьох інших показує, що безсумнівний успіх чекає митця там, де його муза на повні груди вдихає шквальний вітер часу, де поетове слово вбирає головні прикмети доби, найсоковитіші звуки й кольори нового дня. За творами, що виникли як наслідок таких перед¬ умов, можна відтворювати духовну біографію нашої соціалістичної Батьківщини. «Є імена поетів,— пише Л. Новиченко у вступі до книги «Поезія і революція»,— з якими в свідомості широкої читацької маси особливо міцно зв'язане уявлення про великі події і справи епохи, в яку ми живемо. До таких імен в українській радянській поезії чи не в першу чергу належить ім'я Павла Тичини. Поетичний образ нової, Радянської України, яка в дружній сім'ї соціалістичних республік іде до комунізму, — це, зрештою, головний, центральний образ всієї його творчості. Наше художнє уявлення про Жовтневу революцію і боротьбу за побудову соціалізму на Україні було б неповним без його кращих віршів».
Гуманізм радянського митця — класовий, комуністичний. Поклавши собі за мету утвердження життя на землі, він мусить відчуватися бійцем переднього рубежу. Недарма поет зізнається: «Кожен рядок, як: обойма. І слово, мов куля,— в ціль» (Б. Олійник). Але навіть коли наша поезія «стріляє», то, знову ж таки, робить це в ім'я добра, ради щастя людського..
Поезіє, тримай мене в бою,
Не задихнись в доби на крутосхилах
І серцю видай повногнівну силу,
Помножену на доброту мою.
(В. Кочевський)
Красномовним свідченням високого гуманізму радянської поезії є її неубутний інтерес до історико-революційної теми, безнастанне освоєння нею все нових і нових аспектів народного подвигу у Великій Вітчизняній війні, активна увага до сьогочасних турбот і борінь всього людства. В творчості П. Воронька, М. Нагнибіди, Д. Павличка, В. Коротича, Б. Олійника та багатьох інших поетів знаходимо грізне й героїчне відлуння В'єтнаму, відчуваємо органічну ненависть до расизму й неофашизму, де б він не проявлявся — чи на Близькому Сході, чи в далекій Африці. Немислимий сьогодні справжній поет, який би міг спокійно спати в ту саму мить, коли ллється дитяча кров у Індокитаї, поет, чия душа була б глухою до того брязкоту, гуркоту, ґвалту, що переповнює теперішній світ. Був і залишається для нас взірцем такого поета найбільший з митців новітньої української доби Павло Григорович Тичина, який завжди належав своєму часові й до кінця своїх днів клекотів творчою незаспокоєністю, жив великими турботами нашого буремного віку:
Якщо я десь не оспівав калину,
якщо у вірш не ввів вишневу цвіть,
мені не ставте, друзі, у провину,
ви, критики, в докорах не кипіть.
Не можу про калину я співати,
коли ще в світі — стільки чорноти,
коли поетів за чавунні грати
фашистські запроторюють кати.
Бо не в собі ж я, а увесь — на людях,
бо все моє — чи зблизька, чи здаля.
Тому земля кипить, як серце в грудях,
і серце стогне, як уся земля.
Нині поет не може та й не має права стояти осторонь життєвого герцю. Все його стосується, як далеко у світі не відбувалося б, коли йдеться про людську долю, боротьбу світла проти тьми, збереження миру на землі.
Я винний в тім, що світ не ліпший,
Не розумніший, ніж він є,
Хоч віддаю йому найглибше,
Найкраще почуття своє.
Я винний в тім, що правди слово Ще в світі схоже на брехню, Що може лиходій раптово Міста й поля піддать вогню. В цих проникливих рядках Л. Первомайського виразно проступає людина, мудре й суворе обличчя; нашого сучасника, присутні його високі громадянські, моральні начала. Тут ми впізнаємо людину, що дбає не тільки про свій, але й про інші народи, живе нині планетарними тривогами і внутрішньо, духовно готова, як це вже склалося в радянський час, простягнути руку допомоги братам по класу в будь-якому краї на землі.
Ліричний герой сучасної поезії — людина щедра душею і сильна духом, бо її віра в перемогу добра над злом грунтується на твердому сплаві ідейної переконаності і любові до рідної землі. Але мало любити цю землю, відстояну в боях, — треба бути в одвіті перед її сучасним і майбутнім. За її свободу дорого заплачено. Землю, яка перед усім світом продемонструвала торжество ленінської правди, треба відчувати, як власне серце.
Пригорщ землі, пригорщ землі,
Не вбита залізом у герці,
Яка ж невеличка ти на ріллі,
Яка ж ти велика на серці.
Міцно стоїть на своїй землі ліричний герой М. Нагнибіди, черпаючи в ній животворну силу, виповнюючись високими почуттями до всього сущого на ній.
Священність хліба, матері й землі,
І честь сестри, і незрадливість брата,
Могутність духу, що здолав жалі, —
Яка тепер, людино, ти багата!
Все тісно переплелось. Осягнувши значущість і велич рідної землі, зрозумієш, що хліб, вирощений на ній,— священний, як і матір-земля, духом піднімешся до усвідомлення «священності Леніна й полеглих у борні».
Священність правди, пісні і звитяг,
Щ о б'ють джерелами в історії народній.
І свій високий пурпуровий стяг,
Неси, людино, в завтрашнє сьогодні.
Поет-ілюстратор, поет-коментатор життєвих явищ має мало шансів на успіх у читача, який зараз надає перевагу поезії, що здатна відкривати нові грані життя, або, як писав В. Симоненко, відкривати в океані народу «духовні острови». Сутужніше стало поетам, що покладалися на зовнішнє новаторство, урізноманітнення тільки стильових прийомів. Виявилось, що навіть заселивши вірш реактивними літаками, фотонними ракетами, урановими рудниками і т. п., не можна тепер добитися сучасного звучання, як тільки цим обмежитись, навпаки, вірш здається старосвітськішим за пісню про кума й куму, які, до речі, проживши віки, не перестають бути молодими. Значить, справа насамперед в глибинному освоєнні раніш не торканих чи мало розроблених ідейно-тематичних шарів, у справжній, а не зімітованій, видимій майстерності.
Обравши собі гуманістичний ідеал за творчий орієнтир, поезія, звичайно, не може миритися з будья-кими проявами фальші, моральної потворності, духовного каліцтва і т. п. Через те вона часом різко реагує на негативне, несумісне з її ідейно-естетичною програмою, але, як правило, робить це з благородною метою — щоб розчистити дорогу до того прекрасного ідеалу, на який орієнтується. Такі міркування спричиняють твори, що належать перу багатьох поетів, як досвідчених, так і молодих.
Звільняйся, душе, наче сад від листу,
Від суєти і дріб'язку утіх,
Від одежин заразливих користі,
Від пелюшок похвал, тобі тісних!
Побудь собою, вслухайся в слова,
Що йдуть у ріст через прозріння тишу.
Є в тому своя висока логіка, що слова молодої поетеси Ганни Світличної перегукуються зі словами зрілого майстра Василя Мисика. Він, правда, чіткіше вивершує свою думку, тонким штрихом адресуючи минулому природу тих явищ, проти яких виступає.
А те, що в затишках росло,
Усе глухе й нечуле,
Летить, як висохле стебло.
З вітрами у минуле.
Характерно, що ідейна єдність поколінь — визначальна риса радянського суспільства — знайшла своє органічне втілення в сучасній українській поезії.
Батьки і діти! Діти і батьки!
Нерозділиме і одвічне коло,
Ми засіваємо житейське поле,
І не на день минущий, — на віки.
«Спільне поле», на якому «нічого ділить» батькам і дітям, поет Борис Олійник бачить в історичній ретроспекції. Тут і «традиційні верби, і калина», тут і «шабля незагублена Сіркова і Лисенкова дума неземна». Минуле й сучасне у Б. Олійника складають ту велику й необхідну людині цінність, щоб матися щетинною людиною, без якої ліричний герой не мислить собі увійти в завтрашній день. Плоть від плоті свого народу, він вболіває за це як син свого народу і як вірний син запевняє батьків: Я зрозумів тривогу ваших душ:
Чи діти спадок збережуть великий?
Але —повірте! — Краснодонський шурф
Вивчає і мене крізь лінзу крику.
І я по горло — в льодовий Сиваш.
І я за бруствер вириваюсь раптом,
Коли комбат жбурляє в небо прапор,
Так само — мій, як і по праву — ваш.
Сила й значимість вірша «Батьки і діти» Б. Олійника не тільки в тому, що він знайшовся на органічне поєднання ідейного й естетичного начал і експресивно виразив важливу громадянську позицію. Цього вірша могло б ніколи й не бути або вийшов би він фальшивим, якби автору зрадило почуття історичного процесу наших днів, якби йому не поталанило по-мистецьки сконденсувати прикмети свого часу, в якому озивається і новітня, і наша давня історія.
Як би там не паплюжили наші ідейні противники ленінський принцип партійності радянської літератури, скільки б не мріяли про її суспільне відчуження, нічого з того не виходить та й вийти не може. Українська література була й залишається партійною, а нерідко сама прямо й гордо заявляє про свою комуністичну приналежність.
Комуніст — це значить кров'ю плюнуть
У вороже пещене лице.
Це — співати пісню про комуну,
А тебе закопують живцем.
Полум'яні рядки Василя Бондаря. Поета, що пройшов крізь пекло фашистських концтаборів. Вони взяті з його книжки, яка вийшла десь на, початку 60-х років. Під ними підписався б кожен справжній поет. «Я — комуніст»,— так назвав Дмитро Павличко один з кращих своїх віршів, наснажених громадянською пристрастю і публіцистичною вибуховістю думки.
Нам випала доля ленінцями зрости
На сизому вітрі, на синьому хисті, —
читаємо в І. Драча, перу якого належить, зокрема, прекрасна лірико-філософська поезія «Дихаю Леніним». Прикладів можна наводити безліч. Вони промовляють самі за себе, але водночас є недвозначною відповіддю тим, хто «з того світу» намагається у викривленому світлі зобразити становище митця в радянському суспільстві, береться його «захищати», всіляко «співчуває» йому.
З новою силою заявляє про себе в ці роки «чуття єдиної родини», притаманне українській поезії на всіх етапах її розвитку за радянських часів. Йдеться не про одне розширення і поглиблення інтернаціональної тематики в творчій практиці поетів. Само собою, що мотиви братерства і дружби народів, започатковані й утверджені П. Тичиною, М. Р ильським, В. Сосюрою, А. Малишком, М. Бажаном, знаходять своє продовження, модифікуються і збагачуються. Досить назвати цикли віршів П. Воронька про Болгарію, Д. Павличка — про Кубу й Киргизію, М. Нагнибіди — про Білорусію, В. Коротич а — про Грузію та свої закордонні враження, В. Лучука — про Лужицю і т. д., не кажучи вже про постійне художньо-філософське осмислення інтернаціональної теми у віршах без певної «географічної» конкретності, які знаходимо в різних поетичних жанрах і у багатьох авторів усіх поколінь. Це, зрештою, цілком природно. Новим є справді небувале раніш розширення безпосередніх творчих контактів українських письменників зі своїми колегами в інших республіках, що, зокрема, знаходить свій вияв у часто практикованих декадах, тижнях, днях літератури і мистецтва, які проводяться і у нас, і в братніх республіках.
Єдність творчого процесу — те, що найперше характеризує нині розвиток нашої поезії, яка мала змогу за останнє десятиліття ще раз пересвідчитися в тому, що суто стильове, версифікаційне новаторство виправдовує себе тільки в поєднанні з новаторством ідейним. Заперечення традицій ніколи не давало плідних наслідків, хоч нерідко рядилося і в новаторські шати. Нове — це не просто те, чого ще не було. Це продовження вже досягнутого на шляху до незвіданих вершин.
Здавалося, вже близько ті хвилини —
І ми в долину маємо зійти,
Та відкривались з кожної вершини
Ще вищі і суворіші хребти.
(Л. Первомайський)
Добрий урок, зокрема молодим поетам, дав своїм прикладом такий зовні традиційний, а внутрішнім змістом кожного рядка несподіваний і пристрасний Василь Симоненко.
Любове грізна! Світла моя муко!
Комуністична радосте моя!
Бери мене у материнські руки,
Візьми моє маленьке гнівне Я.
Навіть найоголеніші й прямолінійні поетичні монологи В. Симоненка глибоко хвилюють, беруть за душу читача, бо містять той вогонь, яким опалюється слово лише в горнилі поетового серця, що живе радощами й болями свого часу. «Високе розуміння патріотичного обов'язку, щира внутрішня переконаність і віра в комуністичні ідеали,— пише Олесь Гончар про В. Симоненка в статті «Витязь молодої української поезії»,— саме це дає поетові моральне -право бути суворим, нещадно вимогливим до себе й до інших, бути тим, чиє слово може судити й висміювати, обурюватись і таврувати». Згадаємо тут Коротичеве «Я зневажаю слово «взагалі» й додамо: все найбільш повновартісне в нашій літературі закликає митця до конкретності соціального мислення в художньому творі.
Помиляється той, хто думає, що достатньо виголосити у вірші правильну ідею. Ні, до ідеї треба духовно піднятися, переконати читача невигаданими життєвими реаліями, що це твоя особиста, кровна справа.
Особливості теперішнього періоду розвитку нашої поезії, яка, на думку багатьох критиків, перебуває в стані пошуку нових якостей, чи не найповніше виявляють себе в ліриці з властивою їй різноманітністю форм і широким діапазоном естетичного засвоєння дійсності. У лірики, як відомо, багаті можливості. Її амплітуда сягає від найскладніших соціально-філософських проблем до найтонших душевних порухів людини, проникає, як модно зараз висловлюватися, і в макро-, і в мікросвіт. Між цими полюсами маємо безсумнівні здобутки, в тому числі і в царині тієї лірики, яку прийнято називати філософською.
Але біда в тому, що поряд з поглибленням художнього проникнення в реальний світ у ліриці помітний процес деякого відчуження від цього світу, зосередження на локальних явищах, вузько особистих переживаннях. Відчутно побільшало віршів, що претендують на філософічність, а насправді є дрібним філософствуванням, імітацією думок і проблем. «Тумани зійшлись на раду, гаптовані срібним обманом. Так мало, так мало райдуг, а мли на все літо стане», — манірно зітхає молода поетеса. їй з комедійним відчаєм вторить поет, що почерпнув у ту мить натхнення, певно, тільки з йому відомого джерела: «Заграй, безвихідь, в сурми страху, наклич на тьму рясні дощі»... Розплодилось чимало лжемедитативних, нібито багатозначно-мудрих поетичних творів, які на пробу виявляються пустопорожніми.
В таких випадках не рятує поезію навіть якнайкраща версифікаційна техніка автора. Більше того, було так здавна, підтвердилося це і в останнє десятиріччя, що аматори новацій, які будь-що шукають нових форм, ігноруючи живе життя, врешті збиваються на сіру балаканину. Хочуть вони того чи не хочуть, а стають згодом не тільки формалістами, а чистої води консерваторами навіть стосовно самої поетичної техніки, на яку ще вчора молилися, втрачають індивідуальність, яка їх цікавила насамперед. Поезія жорстоко мстить, коли її перетворюють на самоціль, роблять з неї персональну забавку. «Переважання внутрішнього (суб'єктивного) елемента в поетах звичайних, — читаємо у В. Бєлінського, — є ознакою обмеженості таланту. У них суб'єктивність означає вираження особистості, яка завжди обмежена, якщо відірвана від загального». Певна річ, поет завжди виражає себе, але ж треба мати що виразити, треба, як було показано вище, відчути себе часткою цілого і, ставши мембраною свого часу, озиватися на його поклик, говорити людям те, що їх найбільше хвилює. Важко утриматись, щоб при цьому не згадати прекрасних і мудрих слів А. Малишка про поезію, які ніби адресовані авторам такого ґатунку:
Її не купиш цвітом провесен,
Ані горлянкою, ні чином.
Поезія — це діло совісне,
Не грайся нею безпричинно.
Боротьба проти девальвації поетичного слова є боротьбою за піднесення рівня поезії, збагачення її змістовності, зміцнення громадянських позицій.
В кожному разі: пульс поезії, написаної в наші дні,—це пульс наших днів. Поезія перебуває в стані невтримного руху. А рух — це життєспроможність, гарантія того, що все випадкове, наносне, слабодухе не втримається на вітрі віку, залишиться позаду, кане в небуття. А поезія залишиться, щоб жити і утверджувати красу і правду в житті.
1972— 1988 рр.
Пульс поезії, написаної в наші дні,— це пульс наших днів. Дихаючи чистим повітрям XX з 'їзду партії, увібравши життєствердні ритми сьогодення, українська радянська поезія в надбаннях кращих її представників стала кардіограмою свого часу, вросла в його плоть і кров, щоб жити в думках і почуттях сучасників і здобутися на право увійти в життя нащадків. Спадкоємиця революційно-демократичних традицій Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, вона без вагань зайняла активну громадянську позицію в боротьбі за гуманістичні ідеали і несхибно йде ленінською дорогою разом з своїм народом — звитяжцем і будівничим. Отож і пульс її нині промовисто засвідчує духовне здоров'я, яким у наш вік може похвалитися не кожна поезія в світі, бо не кожна знає, кому та в ім'я чого служить.
Досвід таких видатних майстрів слова, як П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко переконливо стверджує, що тільки на магістральному напрямку історії найповніше виявляє себе справжній талант. Енергія поетичного слова наснажується енергією навколишнього буття. Перш ніж сказати: «Я єсть народ!», муза Павла Тичини кожним своїм нервом мала відчути незглибиму єдність з героїчною радянською добою в усіх моральних, філософських, політичних вимірах, наповнитися силою і вірою нашого народу в торжество «краси нового дня».
Видатні майстри залишили нам свій творчий досвід, як заповіт. Коли древо поезії вростає міцно своїм корінням у сьогоднішній день, воно неминуче живиться соками і вчорашнього дня, а кроною сягає майбутнього. Як тут не згадати геніальну мистецьку формулу В. Бєлінського. «Чим вище поет, — писав великий мислитель у статті про поезію М. Лєрмонтова,— тим більше належить він суспільству, серед якого народився, тим тісніше пов'язаний розвиток, напрямок і навіть характер його таланту з історичним розвитком суспільства». Хто тримався іншої концепції, також залишив нам свій заповіт, але він, скоріше, є засторогою. Відірвавшись від свого часу, зігнорувавши його потреби, талант вичахає, прирікає себе на забуття.
Найприкметніше в поезії 60-х років прямо чи опосередковано викликане віховими подіями в житті суспільства. Перший політ людини в космос, без сумніву, позначився на масштабності поетичного мислення. Цілком природно, що в цей час у поезії домінує громадянська проблематика, прагнення показати людину як творця історії і водночас неповторну індивідуальність з її складним і багатим внутрішнім світом. Відчувши потребу оновлення, лірика спочатку робить різкий ривок у напрямку збагачення виражальних засобів (тут, як відомо, не обійшлося й без перевитрат), а далі, десь в середині 60-х років, починає серйозніше задумуватися над суттю подій і явищ, надає перевагу ідейно-естетичному змістові всупереч недавньому захопленню декого з поетів словесною акробатикою і такою привабливою, як на дитяче око, піротехнікою метафор.. Сталося те, що мало статися за об'єктивним законом розвитку поезії: «...нове мистецтво ніколи не починається з нових форм, нове мистецтво завжди народжується разом з новою людиною» (І. Бехер).. Доли уявити собі спіраль, по якій розвивалася наша поезія упродовж 60-х років, то спочатку нас зацікавлять перші публікації і збірки М. Вінграновського,, Ліни Костенко, І. Драча, В. Коротича, а найближчий до нас відтинок приверне увагу насамперед новими творами М. Бажана («Чотири оповідання про надію», «Боги Греції»), Л. Первомайського («Уроки поезії», «Древо пізнання»), П. Воронька («Повінь»), Це, звичайно, умовний прийом, тому вибір поетів тут довільний, а розміщення їх на різних кінцях «спіралі» — аж ніяк не протиставлення. Скажімо, той ж е І. Д рач з огляду на його здобутки того ласу (наприклад, поетичні цикли «Крутосходи» й «Зелена брама») міг би зайняти в цьому ряду місце, протилежне авторові поеми «Ніж у сонці», тобто .«конкурувати» з самим собою. Але йдеться не про місця в пантеоні Слави, а про тенденцію. А тенденція розвитку нашої поезії — її рух по спіралі. Отже — поступ. І кровний зв'язок з своїм народом, літка соціальна окресленість — визначальне в цьому поступі.
Було б, звичайно, помилкою, ставлячи на перший план соціальність радянської поезії, витлумачувати це як самоцільну величину. Наша поезія суспільнозначима, тому що актуальна. Але для неї актуальність є не зовнішньою, а внутрішньою, художньою метою. Поет не коментує політичні явища і факти, а естетично засвоює їх. «Є різниця між поетом, який, захищаючи прекрасне і життєві права поезії, звертається до суспільного життя і проникає в га¬лузь політики, — писав І. Бехер в статті «Захист поезії»,— і тими, хто лише літературно коментує й ілюструє політику, обслуговує політику засобами мистецтва, думаючи цим змінити й спрямувати в певний бік життя людей». У кращих творах 60-х — початку 70-х років проявляється яскраво виражена художня концепція людини, яка бореться за суспільні, комуністичні ідеали і має їх за свої особисті. Успіх багатьох наших поетів криється в тому, що громадянська тема в їхній творчості, знайшовши мистецьке втілення, прозвучала як щось глибоко Індивідуальне, кровне, невід'ємне від власних життєвих уявлень і устремлінь.
Поет народжується, щоб говорити своїм голосом, але від імені багатьох людей, зазначав прекрасний вірменський радянський поет Паруйр Севак, ніби перегукуючись зі знаменитим тичинівським: «За всіх скажу, за всіх переболію...» Справді, як і тоді, в перші роки радянської влади, коли молодий П. Тичина наділив трепетним серцебиттям свої сповідальні рядки, так і зараз радянський поет покликаний сказати «за всіх», виразити дух епохи, рідного народу, проте — обов'язково! — з почуттям великої громадянської відповідальності за сказане слово. Наша поезія бойова, наступальна, безпощадна до всякої фальші і потворності, але, коли вона істинна, їй чужа бутафорна «сміливість» і блюзнірське комікування.
Творча практика В. Еллана-Блакитного і П. Тичини, В. Сосюри і М. Рильського, А. Малишка, М. Бажана, П. Воронька, Д. Павличка та багатьох інших показує, що безсумнівний успіх чекає митця там, де його муза на повні груди вдихає шквальний вітер часу, де поетове слово вбирає головні прикмети доби, найсоковитіші звуки й кольори нового дня. За творами, що виникли як наслідок таких перед¬ умов, можна відтворювати духовну біографію нашої соціалістичної Батьківщини. «Є імена поетів,— пише Л. Новиченко у вступі до книги «Поезія і революція»,— з якими в свідомості широкої читацької маси особливо міцно зв'язане уявлення про великі події і справи епохи, в яку ми живемо. До таких імен в українській радянській поезії чи не в першу чергу належить ім'я Павла Тичини. Поетичний образ нової, Радянської України, яка в дружній сім'ї соціалістичних республік іде до комунізму, — це, зрештою, головний, центральний образ всієї його творчості. Наше художнє уявлення про Жовтневу революцію і боротьбу за побудову соціалізму на Україні було б неповним без його кращих віршів».
Гуманізм радянського митця — класовий, комуністичний. Поклавши собі за мету утвердження життя на землі, він мусить відчуватися бійцем переднього рубежу. Недарма поет зізнається: «Кожен рядок, як: обойма. І слово, мов куля,— в ціль» (Б. Олійник). Але навіть коли наша поезія «стріляє», то, знову ж таки, робить це в ім'я добра, ради щастя людського..
Поезіє, тримай мене в бою,
Не задихнись в доби на крутосхилах
І серцю видай повногнівну силу,
Помножену на доброту мою.
(В. Кочевський)
Красномовним свідченням високого гуманізму радянської поезії є її неубутний інтерес до історико-революційної теми, безнастанне освоєння нею все нових і нових аспектів народного подвигу у Великій Вітчизняній війні, активна увага до сьогочасних турбот і борінь всього людства. В творчості П. Воронька, М. Нагнибіди, Д. Павличка, В. Коротича, Б. Олійника та багатьох інших поетів знаходимо грізне й героїчне відлуння В'єтнаму, відчуваємо органічну ненависть до расизму й неофашизму, де б він не проявлявся — чи на Близькому Сході, чи в далекій Африці. Немислимий сьогодні справжній поет, який би міг спокійно спати в ту саму мить, коли ллється дитяча кров у Індокитаї, поет, чия душа була б глухою до того брязкоту, гуркоту, ґвалту, що переповнює теперішній світ. Був і залишається для нас взірцем такого поета найбільший з митців новітньої української доби Павло Григорович Тичина, який завжди належав своєму часові й до кінця своїх днів клекотів творчою незаспокоєністю, жив великими турботами нашого буремного віку:
Якщо я десь не оспівав калину,
якщо у вірш не ввів вишневу цвіть,
мені не ставте, друзі, у провину,
ви, критики, в докорах не кипіть.
Не можу про калину я співати,
коли ще в світі — стільки чорноти,
коли поетів за чавунні грати
фашистські запроторюють кати.
Бо не в собі ж я, а увесь — на людях,
бо все моє — чи зблизька, чи здаля.
Тому земля кипить, як серце в грудях,
і серце стогне, як уся земля.
Нині поет не може та й не має права стояти осторонь життєвого герцю. Все його стосується, як далеко у світі не відбувалося б, коли йдеться про людську долю, боротьбу світла проти тьми, збереження миру на землі.
Я винний в тім, що світ не ліпший,
Не розумніший, ніж він є,
Хоч віддаю йому найглибше,
Найкраще почуття своє.
Я винний в тім, що правди слово Ще в світі схоже на брехню, Що може лиходій раптово Міста й поля піддать вогню. В цих проникливих рядках Л. Первомайського виразно проступає людина, мудре й суворе обличчя; нашого сучасника, присутні його високі громадянські, моральні начала. Тут ми впізнаємо людину, що дбає не тільки про свій, але й про інші народи, живе нині планетарними тривогами і внутрішньо, духовно готова, як це вже склалося в радянський час, простягнути руку допомоги братам по класу в будь-якому краї на землі.
Ліричний герой сучасної поезії — людина щедра душею і сильна духом, бо її віра в перемогу добра над злом грунтується на твердому сплаві ідейної переконаності і любові до рідної землі. Але мало любити цю землю, відстояну в боях, — треба бути в одвіті перед її сучасним і майбутнім. За її свободу дорого заплачено. Землю, яка перед усім світом продемонструвала торжество ленінської правди, треба відчувати, як власне серце.
Пригорщ землі, пригорщ землі,
Не вбита залізом у герці,
Яка ж невеличка ти на ріллі,
Яка ж ти велика на серці.
Міцно стоїть на своїй землі ліричний герой М. Нагнибіди, черпаючи в ній животворну силу, виповнюючись високими почуттями до всього сущого на ній.
Священність хліба, матері й землі,
І честь сестри, і незрадливість брата,
Могутність духу, що здолав жалі, —
Яка тепер, людино, ти багата!
Все тісно переплелось. Осягнувши значущість і велич рідної землі, зрозумієш, що хліб, вирощений на ній,— священний, як і матір-земля, духом піднімешся до усвідомлення «священності Леніна й полеглих у борні».
Священність правди, пісні і звитяг,
Щ о б'ють джерелами в історії народній.
І свій високий пурпуровий стяг,
Неси, людино, в завтрашнє сьогодні.
Поет-ілюстратор, поет-коментатор життєвих явищ має мало шансів на успіх у читача, який зараз надає перевагу поезії, що здатна відкривати нові грані життя, або, як писав В. Симоненко, відкривати в океані народу «духовні острови». Сутужніше стало поетам, що покладалися на зовнішнє новаторство, урізноманітнення тільки стильових прийомів. Виявилось, що навіть заселивши вірш реактивними літаками, фотонними ракетами, урановими рудниками і т. п., не можна тепер добитися сучасного звучання, як тільки цим обмежитись, навпаки, вірш здається старосвітськішим за пісню про кума й куму, які, до речі, проживши віки, не перестають бути молодими. Значить, справа насамперед в глибинному освоєнні раніш не торканих чи мало розроблених ідейно-тематичних шарів, у справжній, а не зімітованій, видимій майстерності.
Обравши собі гуманістичний ідеал за творчий орієнтир, поезія, звичайно, не може миритися з будья-кими проявами фальші, моральної потворності, духовного каліцтва і т. п. Через те вона часом різко реагує на негативне, несумісне з її ідейно-естетичною програмою, але, як правило, робить це з благородною метою — щоб розчистити дорогу до того прекрасного ідеалу, на який орієнтується. Такі міркування спричиняють твори, що належать перу багатьох поетів, як досвідчених, так і молодих.
Звільняйся, душе, наче сад від листу,
Від суєти і дріб'язку утіх,
Від одежин заразливих користі,
Від пелюшок похвал, тобі тісних!
Побудь собою, вслухайся в слова,
Що йдуть у ріст через прозріння тишу.
Є в тому своя висока логіка, що слова молодої поетеси Ганни Світличної перегукуються зі словами зрілого майстра Василя Мисика. Він, правда, чіткіше вивершує свою думку, тонким штрихом адресуючи минулому природу тих явищ, проти яких виступає.
А те, що в затишках росло,
Усе глухе й нечуле,
Летить, як висохле стебло.
З вітрами у минуле.
Характерно, що ідейна єдність поколінь — визначальна риса радянського суспільства — знайшла своє органічне втілення в сучасній українській поезії.
Батьки і діти! Діти і батьки!
Нерозділиме і одвічне коло,
Ми засіваємо житейське поле,
І не на день минущий, — на віки.
«Спільне поле», на якому «нічого ділить» батькам і дітям, поет Борис Олійник бачить в історичній ретроспекції. Тут і «традиційні верби, і калина», тут і «шабля незагублена Сіркова і Лисенкова дума неземна». Минуле й сучасне у Б. Олійника складають ту велику й необхідну людині цінність, щоб матися щетинною людиною, без якої ліричний герой не мислить собі увійти в завтрашній день. Плоть від плоті свого народу, він вболіває за це як син свого народу і як вірний син запевняє батьків: Я зрозумів тривогу ваших душ:
Чи діти спадок збережуть великий?
Але —повірте! — Краснодонський шурф
Вивчає і мене крізь лінзу крику.
І я по горло — в льодовий Сиваш.
І я за бруствер вириваюсь раптом,
Коли комбат жбурляє в небо прапор,
Так само — мій, як і по праву — ваш.
Сила й значимість вірша «Батьки і діти» Б. Олійника не тільки в тому, що він знайшовся на органічне поєднання ідейного й естетичного начал і експресивно виразив важливу громадянську позицію. Цього вірша могло б ніколи й не бути або вийшов би він фальшивим, якби автору зрадило почуття історичного процесу наших днів, якби йому не поталанило по-мистецьки сконденсувати прикмети свого часу, в якому озивається і новітня, і наша давня історія.
Як би там не паплюжили наші ідейні противники ленінський принцип партійності радянської літератури, скільки б не мріяли про її суспільне відчуження, нічого з того не виходить та й вийти не може. Українська література була й залишається партійною, а нерідко сама прямо й гордо заявляє про свою комуністичну приналежність.
Комуніст — це значить кров'ю плюнуть
У вороже пещене лице.
Це — співати пісню про комуну,
А тебе закопують живцем.
Полум'яні рядки Василя Бондаря. Поета, що пройшов крізь пекло фашистських концтаборів. Вони взяті з його книжки, яка вийшла десь на, початку 60-х років. Під ними підписався б кожен справжній поет. «Я — комуніст»,— так назвав Дмитро Павличко один з кращих своїх віршів, наснажених громадянською пристрастю і публіцистичною вибуховістю думки.
Нам випала доля ленінцями зрости
На сизому вітрі, на синьому хисті, —
читаємо в І. Драча, перу якого належить, зокрема, прекрасна лірико-філософська поезія «Дихаю Леніним». Прикладів можна наводити безліч. Вони промовляють самі за себе, але водночас є недвозначною відповіддю тим, хто «з того світу» намагається у викривленому світлі зобразити становище митця в радянському суспільстві, береться його «захищати», всіляко «співчуває» йому.
З новою силою заявляє про себе в ці роки «чуття єдиної родини», притаманне українській поезії на всіх етапах її розвитку за радянських часів. Йдеться не про одне розширення і поглиблення інтернаціональної тематики в творчій практиці поетів. Само собою, що мотиви братерства і дружби народів, започатковані й утверджені П. Тичиною, М. Р ильським, В. Сосюрою, А. Малишком, М. Бажаном, знаходять своє продовження, модифікуються і збагачуються. Досить назвати цикли віршів П. Воронька про Болгарію, Д. Павличка — про Кубу й Киргизію, М. Нагнибіди — про Білорусію, В. Коротич а — про Грузію та свої закордонні враження, В. Лучука — про Лужицю і т. д., не кажучи вже про постійне художньо-філософське осмислення інтернаціональної теми у віршах без певної «географічної» конкретності, які знаходимо в різних поетичних жанрах і у багатьох авторів усіх поколінь. Це, зрештою, цілком природно. Новим є справді небувале раніш розширення безпосередніх творчих контактів українських письменників зі своїми колегами в інших республіках, що, зокрема, знаходить свій вияв у часто практикованих декадах, тижнях, днях літератури і мистецтва, які проводяться і у нас, і в братніх республіках.
Єдність творчого процесу — те, що найперше характеризує нині розвиток нашої поезії, яка мала змогу за останнє десятиліття ще раз пересвідчитися в тому, що суто стильове, версифікаційне новаторство виправдовує себе тільки в поєднанні з новаторством ідейним. Заперечення традицій ніколи не давало плідних наслідків, хоч нерідко рядилося і в новаторські шати. Нове — це не просто те, чого ще не було. Це продовження вже досягнутого на шляху до незвіданих вершин.
Здавалося, вже близько ті хвилини —
І ми в долину маємо зійти,
Та відкривались з кожної вершини
Ще вищі і суворіші хребти.
(Л. Первомайський)
Добрий урок, зокрема молодим поетам, дав своїм прикладом такий зовні традиційний, а внутрішнім змістом кожного рядка несподіваний і пристрасний Василь Симоненко.
Любове грізна! Світла моя муко!
Комуністична радосте моя!
Бери мене у материнські руки,
Візьми моє маленьке гнівне Я.
Навіть найоголеніші й прямолінійні поетичні монологи В. Симоненка глибоко хвилюють, беруть за душу читача, бо містять той вогонь, яким опалюється слово лише в горнилі поетового серця, що живе радощами й болями свого часу. «Високе розуміння патріотичного обов'язку, щира внутрішня переконаність і віра в комуністичні ідеали,— пише Олесь Гончар про В. Симоненка в статті «Витязь молодої української поезії»,— саме це дає поетові моральне -право бути суворим, нещадно вимогливим до себе й до інших, бути тим, чиє слово може судити й висміювати, обурюватись і таврувати». Згадаємо тут Коротичеве «Я зневажаю слово «взагалі» й додамо: все найбільш повновартісне в нашій літературі закликає митця до конкретності соціального мислення в художньому творі.
Помиляється той, хто думає, що достатньо виголосити у вірші правильну ідею. Ні, до ідеї треба духовно піднятися, переконати читача невигаданими життєвими реаліями, що це твоя особиста, кровна справа.
Особливості теперішнього періоду розвитку нашої поезії, яка, на думку багатьох критиків, перебуває в стані пошуку нових якостей, чи не найповніше виявляють себе в ліриці з властивою їй різноманітністю форм і широким діапазоном естетичного засвоєння дійсності. У лірики, як відомо, багаті можливості. Її амплітуда сягає від найскладніших соціально-філософських проблем до найтонших душевних порухів людини, проникає, як модно зараз висловлюватися, і в макро-, і в мікросвіт. Між цими полюсами маємо безсумнівні здобутки, в тому числі і в царині тієї лірики, яку прийнято називати філософською.
Але біда в тому, що поряд з поглибленням художнього проникнення в реальний світ у ліриці помітний процес деякого відчуження від цього світу, зосередження на локальних явищах, вузько особистих переживаннях. Відчутно побільшало віршів, що претендують на філософічність, а насправді є дрібним філософствуванням, імітацією думок і проблем. «Тумани зійшлись на раду, гаптовані срібним обманом. Так мало, так мало райдуг, а мли на все літо стане», — манірно зітхає молода поетеса. їй з комедійним відчаєм вторить поет, що почерпнув у ту мить натхнення, певно, тільки з йому відомого джерела: «Заграй, безвихідь, в сурми страху, наклич на тьму рясні дощі»... Розплодилось чимало лжемедитативних, нібито багатозначно-мудрих поетичних творів, які на пробу виявляються пустопорожніми.
В таких випадках не рятує поезію навіть якнайкраща версифікаційна техніка автора. Більше того, було так здавна, підтвердилося це і в останнє десятиріччя, що аматори новацій, які будь-що шукають нових форм, ігноруючи живе життя, врешті збиваються на сіру балаканину. Хочуть вони того чи не хочуть, а стають згодом не тільки формалістами, а чистої води консерваторами навіть стосовно самої поетичної техніки, на яку ще вчора молилися, втрачають індивідуальність, яка їх цікавила насамперед. Поезія жорстоко мстить, коли її перетворюють на самоціль, роблять з неї персональну забавку. «Переважання внутрішнього (суб'єктивного) елемента в поетах звичайних, — читаємо у В. Бєлінського, — є ознакою обмеженості таланту. У них суб'єктивність означає вираження особистості, яка завжди обмежена, якщо відірвана від загального». Певна річ, поет завжди виражає себе, але ж треба мати що виразити, треба, як було показано вище, відчути себе часткою цілого і, ставши мембраною свого часу, озиватися на його поклик, говорити людям те, що їх найбільше хвилює. Важко утриматись, щоб при цьому не згадати прекрасних і мудрих слів А. Малишка про поезію, які ніби адресовані авторам такого ґатунку:
Її не купиш цвітом провесен,
Ані горлянкою, ні чином.
Поезія — це діло совісне,
Не грайся нею безпричинно.
Боротьба проти девальвації поетичного слова є боротьбою за піднесення рівня поезії, збагачення її змістовності, зміцнення громадянських позицій.
В кожному разі: пульс поезії, написаної в наші дні,—це пульс наших днів. Поезія перебуває в стані невтримного руху. А рух — це життєспроможність, гарантія того, що все випадкове, наносне, слабодухе не втримається на вітрі віку, залишиться позаду, кане в небуття. А поезія залишиться, щоб жити і утверджувати красу і правду в житті.
1972— 1988 рр.
Ланка єдиного процесу
Кожне нове покоління приходить в літературу, щоб сказати своє слово, виразити свій світ, проспівати свою неповторну пісню. Тільки і слово, і світ, і пісня — при всій новизні змісту і звучання!
— мусять бути продовженням, розвитком того, в ім'я чого жили, ради чого любили і страждали попередні покоління. В літературу не приходять, аби руйнувати мости над безоднями часу, а щоб налаштувати мости нові — мости між минулим і майбутнім.
Переконаний, що тільки претензійні, самозакохані, надто зосереджені на власному пупі люди, оголосивши себе новаторами, відмовляються від традицій. Звичайно, хату спорудити можна й на пустирі, але — за тими самими законами, які вже накопичені майстрами, що упродовж віків будували в обжитих місцях.
Увійти в літературу можна тільки тоді, коли ти увійшов у життя, в свій народ, пройнявся його ра дощами і болями, тривогами і надіями, відчув себе часткою великого цілого і сповнився відповідальністю за все велике ціле. Діти свого часу, поети новобранці 70-х мають право сказати своїм літературним батькам словами Бориса Олійника, новобранця 60-х років: «Нам нічого ділить на спільнім полі!»
Ідейна єдність поколінь — фундамент, на якому міцно стоїть храм сучасної української поезії, і головна передумова його довговічності. Поети останнього десятиріччя на сьогодні вже невід'ємна складова нашої літератури, її живого процесу, про який важко скласти уявлення без таких поетичних імен, як Наталка Білоцерківець, Василь Гей, Ніна Гнатюк, Любов Голота, Валентин Грабовський, Володимир Затуливітер, Дмитро Іванов, Світлана Иовенко, Анатолій Кичинський, Дмитро Кремінь, Микола Луків, Павло Мовчан, Василь Моруга, Наталка Нікуліна, Петро Перебийніс, Степан Пушик, Ляля Рубан, Тамара Севернюк, Людмила Скирда, Богдан Стельмах, Віктор Терен, Галина Турелик, Рауль Чілачава, Ганна Чубач, Михайло Шевченко. Я насмілився назвати 25 імен із 170 поетів, точніше —
людей, які пишуть вірші, прийнятих до Спілки письменників України в 1970—1981 роках. За багатьма з них — безсумнівні творчі досягнення. За багатьма — цікаві творчі пошуки, незрідка — знахідки, так само — і втрати.
Як ланка єдиного процесу, поети, що прийшли в Спілку упродовж останнього десятиріччя, можуть бути належно оцінені лише в контексті творчих надбань і прорахунків нині сущих на Україні поетів усіх поколінь, в контексті всесоюзного літературного процесу. Власне, саме так розглядалося це питання на VIII з'їзді письменників України в доповіді Павла Загребельного, який, назвавши понад два десятки імен молодих талановитих письменників, зазначив, що «найбільші досягнення літератури пов'язані не з новими іменами, а з новими книжками вже відомих авторів, що проявили себе по-новому, розкрилися часом несподівано». Важко з цим твердженням не погодитись, хоча, звичайно, знайдуться й нові імена серед призову 70-х, підкріплені книжками яскравими, в яких закумульовані потужні можливості сучасної української поезії, в даному разі — молодої. Це насамперед «Теперішній час» В. Затуливітра, який вміє пізнавати і глибини людської душі, і глибини Вітчизни. Це «Зерно і любов» Д. Іванова з його точними портретами людей міцного селянського кореня, закоханих в рідну землю трудівників, безстрашних
і самовідданих, красивих і в роботі, і на весіллі, високих духом як в щасті, так і в горі. Це «Світло трави» Анатолія Кичинського, чиї вірші переконують, що, поки людина здатна відчувати: «...жива і скошена тече в мені трава...», вона житиме вічно на своїй благословенній землі; його ж поема «Іспанська печаль», антифашистська, інтернаціональна за змістом і громадянським пафосом, розкриває кращі
традиції вітчизняної лірико-публіцистичної поезії.
В цьому ряду можна назвати книжки Михайла Шевченка, Петра Перебийноса, Любові Голоти. Але, здається, все це винятки, які лише підтверджують правило. Нових імен багато, а поетичних книжок, які б стали подіями, принципово новими явищами літературного процесу, щось негусто. В літературі всякі прямі аналогії ризиковані. Проте, скажіть, кого із літературних новобранців 70-х років ми, не вагаючись, поставимо поряд з нині на повну силу діючими представниками нової поетичної
хвилі 60-х років — наприклад, такими, як І. Драч, Б. Олійник, М. Вінграновський, В. Коротич, В. Корж, Р. Лубківський, П. Скунць? Не кожен зважиться назвати конкретні прізвища.
А може, ми надто прискіпливі, може, нами більше рухає сила інерції в оцінці материка поезії з його вершинами і низинами, аніж здатність переживати нові сильні враження, омиваючи душу новими поетичними хвилями? Хто зна!
Не все тут ясно і в оцінках найбільших наших літературних аторитетів. П. Загребельний в згаданій доповіді на з'їзді письменників акцентував: «...провідним жанром у всіх радянських літературах сімдесятих років став роман, власне, вся проза, і не тому, що поезія якоюсь мірою здала свої позиції, а завдяки новому якісному рівневі, на який піднялася вся проза, винісши на свою вершину роман — цей майже універсальний жанр...» Певна річ, на підтвердження цієї думки в багатонаціональній радянській літературі знайдуться десятки, а може, й сотні блискучих прозових книжок, а серед них — і широко популярні, сучасні за духом, насиченістю інформацією, сміливістю міркувань, оригінальністю художніх структур, розкованістю інтонацій романи П. Загребельного. Але ж... Великий розголос по всьому Союзу мають і поетичні книжки, наприклад, М. Бажана, Е. Межелайтіса, А. Вознесенського, Р. Гамзатова, Є. Євтушенка, Б. Олійника, Д. Павличка, І. Драча, К. Кулієва, Д. Кугультінова, М. Рубцова, А. Жигуліна, Максима Танка, С. Куняєва, Мустая Каріма. Називаю широко відомі імена. Називаю в тій послідовності, в якій вони приходять на пам'ять. Народ знає і любить своїх поетів. З тої ж таки трибуни того ж письменницького з'їзду Борис Олійник сказав: «...зважусь твердити,
що саме цей міжз'їздівський відтинок — один з найплідніших в історії української радянської поезії». Якщо вірити цьому твердженню, то наша поезія не тільки не відстає, а успішно розвивається, рухається вперед. Значить, і поезія молодих, принаймні в кращих своїх виявах, не пасе задніх і не стоїть на місці.
Спираючись на досвід вітчизняної і світової літератури, маємо більш ніж достатньо підстав вважати, що мистецтво слова — це не змагання жанрів, а змагання творчих спроможностей. Все частіше чуємо голоси про відставання української поезії, про її вади. Певно, голоси не випадкові. Все наполегливіше лунають голоси про те, що наша поезія постулається своїм рівнем нашій прозі. В такому разі, звісно, не завадить добре подумати, перш ніж ск а зати «так» або «ні». Очевидне те, що, коли порівнювати конкретно, то книжка в жанрі прози справді буває кращою за книжку в жанрі поезії. І навпаки: нерідко поетична книжка за своєю художньо-естетичною потугою переважає ту чи ту конкретну книжку прози. Часом достатньо прочитати чотири рядки, щоб втратити інтерес до збірки віршів:
Шпаків ранкові кастаньєти
Урвали хор захриплих жаб.
А бджоли, як малі планети,
Кружляють біля сонць кульбаб.
Незграбна підробка під поезію. Справді, після таких перлів ладен обсміяти того, хто винайшов цей
небезпечний для декого вид заняття — мережити папір римованими рядками. Відповідним чином, прочитавши, скажімо, від чотирьох абзаців до чотирьох сторінок прозової книжки,
легко переконуєшся, чи з художнім, чи з нехудожнім письмом маєш справу. Нехудожнього письма
в прозі також — рятуй господи! І не конче дочитувати книжку, щоб упевнитися в цьому, як не
конче з'їдати все яйце, аби зрозуміти, що воно тухле.
Поряд з прозовим у нас є прекрасний материк поезії, який належить поетам усіх поколінь — отже,
і тим, хто прийнятий до Спілки в 70-ті роки, і тим, хто лише на підході до Спілки. Про поезію не легше
говорити, ніж імітувати людським голосом клекіт морського прибою чи жестами рук спробувати
передати піднебесний спів Діани Петриненко. В поезію треба вчитуватись, осягати розумом її
сьогочасні філософські, планетарні проблеми, серцем вловлювати її часом ніжні і щемливо-музичні,
часом суворі й тривожні ритми. Хочеться читати й перечитувати «Нічні концерти» Миколи Бажана
і «Таємницю твого обличчя» Дмитра Павличка, «Неповторність » Ліни Костенко і «Заклинання вогню»
Бориса Олійника, «На срібному березі» Миколи Вінграновського, вірші Анатолія Жигуліна, Миколи
Рубцова, Ригора Барадуліна, Георге Воде, Анатола Кодру... Але ж вслухаймося! — глибокі сніги мели
і соняшники цвіли
і ми на землі жили
і ви на землі жили.
легка як перо земля
важка від зерна рілля
малесеньке журавля
над ріллями кружеля
і ми на землі жили
і ви на землі жили
і землю, в яку лягли
нікому не віддали.
Чий це такий чистий голос, пронизаний болем і вселюдською тривогою за долю Вітчизни, всієї
планети? Це голос Анатолія Кичинського з Херсона.
Я жити хочу так,
Щоб серце билось в такт
З гарячим серцем
рідного народу,
Щоб квітка й колосок,
Джерельної ковток
Були мені не в борг,
а в нагороду.
Чиє це життєво-поетичне кредо? Валентини Кузьменко з Черкас.
Життя і смерті спивши щедрий келих,
Усі літа спаливши на вогні,
Я, скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах,
І стугонять століття по мені.
Чиї тепер там кроки землю будять?
Яка зійшла над обрієм доба?
Я міцно сплю, тримаючи на грудях
Тяжінь високовольтного стовпа.
І хай сівач з блакитними очима
Ще тричі вищих обширів сягне, —
Це наша з вами спільна Батьківщина,
Бо як ви з неї вирвете мене?
Це строфа із чудового вірша київського археолог а Бориса Мозолевського в його книжці «Веретено».
Такі вірші також варті того, щоб їх люди читали й перечитували. Написані молодими авторами, може,
не кращі з того, на що здатні ці автори, вони несуть у собі великий патріотичний заряд, ваблять
природністю, щирістю почуттів любові до рідної землі, уболіванням за її день грядущий, турботою
про збереження і примноження дорогою ціною набутого нашими попередниками в новітні часи і в далекому минулому. Сподіваюся, не буде перебільшенням, коли скажу, що любов до життя, відданість Батьківщині — найпомітніші мотиви всієї нашої поезії — з граничною виразністю прозвучали в творчості літературного поповнення 70-х років.
Вслід за Симонецковим: «Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину», за І. Драчем, Б. Олійником, М. Вінграновським, Р. Лубківським, П. Скунцем, В. Коломійцем, Б. Нечердою, М. Братаном, В. Коржем долучають свої голоси у спільну пісню любові до нашої соціалістичної Вітчизни Володимир Базилевський, Людмила Скирда, Віктор Романюк, Анатолій Глущак, Дмитро Онкович, Валерій Гужва, Станіслав Зінчук, Антон Михайлевський. Всіх не перелічити.
Важливо, що любов до рідного краю органічно переплітається у молодих поетів із священним
«чуттям єдиної родини», братерською шанобою до інших народів, планетарною причетністю до всіх
проблем і болісних процесів у теперішньому світі. Поет шукає найвагоміше слово в сузір'ї прекрасних
слів свого народу. «Іскриться гроно гордих слів: Земля і Сонце, Серце і Природа, Любов і Мати Руки й Хліб». Поет відчуває, що в них пульсують «тривога людства і надії, минула слава й пісня майбуття». І все-таки для поета ці слова не включають, усієї наповненості життя, його багатовимірних граней.
Та є одне слово, «в якому — вічна дія, жага свободи, миру і життя».
В тому «золотому слові» поет знаходить все, бо в ньому злились воєдино:
І світла ніжність, і до бою клич.
Безсмертна сила правди і любові
В ласкавому, короткому —
Ілліч.
Живе, оновлюється Тичинина традиція. Вірш В. Гея «Слово» з його книжки «Крила Світязя» —
як свіжий, зелений пагін із знаменитого, тепер уже класичного рядка: «Всього лиш п'ять літер — а
скільки енергій!» Характерно, що Ленін у віршах молодих поетів виступає як співучасник нинішнього революційного процесу, як постійно діюча сила, що перетворює світ, як живий соратник наших сучасників у всіх їхніх справах і діяннях. Він чує нас. Він бачить нас. Він тут. На цій вершині з прапором червоним.
Торкається рукою — і цвітуть Столітні крони.
Несподіваність третього і четвертого рядків з процитованого вірша Неоніли Стефурак вмотивована
всім попереднім розвитком образної думки. Концепцію вірша — життя як діяння — поетеса уконкретнює прямим, але доречним для даного випадку текстом: «Я думаю: усі його пости — це праця».
Широка розробка, умовно кажучи, теми праці в сучасній українській літературі, в тому числі — в поезії, припадає на 70-ті роки, які нині називаємо періодом застою в суспільстві. Тоді в періодиці, далі в збірниках і книжках побільшало публікацій, насамперед в жанрах нарису, публіцистики і поезії, присвячених робітникам, колгоспникам, бригадирам, головам колгоспів і директорам радгоспів, з а водів
і фабрик. Появилися вірші-одноденки, вірші-присвяти Героям Соціалістичної Праці, в яких прозові
епіграфи з коротким викладом життєвого факту чи повідомленням про цікаву людину, її вчинок нерідко
були набагато яскравіші, аніж подальші рядки, що все це переказували в заримованій формі.
Епоха «бурхливих, тривалих оплесків» почала приглушувати живий голос поезії. Щоправда, поряд
з перевитратами азарту злободенності в багатьох віршах виразно проглядали художньо осмислені
праця і людина, точніше — людина в праці. Бачимо, як «труд переростає у красу», читаючи тогочасну
книжку Бориса Олійника «Стою на землі», масштабні поетичні цикли Івана Драча «Подих Донбасу», «Подих Єнісею», включені згодом до книжки «Корінь і крона». В середині 70-х років виходить книжка Дмитра Павличка «Сонети подільської осені», центральний образ якої — трудова, діяльна людина, що живе турботами своєї рідної землі і всієї планети.
Поети молодшого покоління, відгукнувшись на «поклик простору» (В. Базилевський), тимчасово міняють тепло обжитих квартир на перемерзлі, наскрізь продуті крижаними вітрами сибірські обшири. Бамівська, далекосхідна тема повноголосо звучить спочатку в прозі й публіцистиці, потім у віршах С. Тельнюка, О. Лупія, Л. Горлача, а згодом — у В. Забаштанського, Ганни Чубач, М. Братана, С. Зінчука та інших. Але й ті, що далеко не їдуть, — Л. Талалай, А. Бортняк, Ніна Гнатюк, С. Бурлаков, Світлана Йовенко, А. Логвиненко-Славута, В. Терен, П. Щегельський, майже всі їхні ровесники, вже не мислять своїх нових добірок, книжок без віршів про нашого сучасника. Поети немовби згадали, що саме слово «поезія» бере початок в грецькій мові від слова, що означало «робити», «виготовляти», отже, поезія — це насамперед дія, сконцентрований рух життя.
Інша справа, що дієздатність віршів на сучасну тему була й залишається різною. Однак важливо, що в творчості нового літературного покоління, в нових суспільних умовах відродилась і оновилася традиція поезії П. Тичини, В. Сосюри, М. Рильського, А. Малишка, Л. Первомайського, М. Бажана з її життєбудівничою програмою. Справді, поезія не тільки возвеличила красу індустріальної праці, а й
змалювала за законами краси образ нової України, радянської республіки, яку перебудувала «міцна робочого рука».
Цілком закономірно, що в кінці 70-х років найсвіжіше поповнення нашого поетичного цеху мало
на що спертися, щоб по-своєму застосовувати в творчості мудру франківську формулу «Пісня і праця — великі дві сили». Зосередженість поезії на житті й помислах людини-трудівника виявляє себе навіть в назвах деяких книжок. Перша книжка поета з Ворошиловграда Миколи Ночовного — «Робота», друга — «За веснами, за териконами». У його земляка Андрія Медведенка — «Уголь и вишни» та «Тюльпаны у терриконов». Звісно, справа не в назвах, які часом повторюються, а в життєвості, індивідуальній
неповторності поетичної книжки.
В основі кращих віршів Дмитра Іванова — знання життя, помислів і турбот простої, трудової люди-
ни. Якщо говорити про життєве кредо ліричного героя, то воно невіддільне від помислів змальованих
поетом самовідданих, відчайдушних людей, що своїми працьовитими руками творять свою долю. Авторське
«я» у віршах насичене долями уподобаних героїв і водночас ніби розчиняється в них. Певно, через це й віриш поезії Д. Іванова. Вона будить сумління, промовляє про громадянський обов'язок, зрідненість людей в одній спільноті, в одній справі, в одній меті. Реалістичне, забарвлене соковитими, точно підміченими в житті деталями письмо Д. Іванова найкраще «спрацьовує» в сюжетних віршах, я б сказав, своєрідних поетичних новелах, таких, як «Вредна баба», «Мужність», «Гримлять свайби», «Іванове поле» та ін. Поет знайшов цікаву форму вираження своїх задумів, тонко, делікатно поєднуючи ліричні, дещо комічні і трагедійні прийоми.
Сучасність — повітря, без якого задихнулась би поезія. Але коли про сучасність пишуть: «Я свой
костюм посыплю стружкой, Встречай! Йдет рабочий класс», тоді поезія просто гине. Поряд з справжнім
поетизуванням процесу праці, в якому розкриваються творчі можливості й фізична краса людини,
на жаль, прижилося в нас і суто ілюстративне, зовнішнє її зображення, що, власне, є відчуженням
праці від людини, підміною духовного виробничим, утилітарним. Такий шлях веде поета в тупик.
Навіть найпомітніші набутки сучасної поезії не завжди спроможні конкурувати з набутками поезії
класичної, де праця людини — часто-густо лише відправний момент до філософських узагальнень, глибоких
символів. Візьмемо «Каменярів» І. Франка.
Ніхто не буде твердити, що це вірш, присвячений праці каменярів, хоч, зрештою, процес важкого каменярського труда тут добре відтворений. Ми уявляємо скелю на «безмірній та пустій і дикій площині
», уявляємо тисячі каменярів, що лупають її, чуємо гук молотів, бачимо, як розлітаються врізнобіч
«штуки та відривки» скали. І, знову ж таки, нам і в голову не прийде подумати, що це твір «на тему
каменярського труда». Тут кожна строфа символічна. Вірш позначений масштабністю мислення, сміливістю
соціальних пророцтв і прозрінь. Поряд можна поставити ще один класичний твір — вірш
«Досвітні вогні» Лесі Українки, де головним героєм — люди робочі (хоч, правда, в праці їх не зображено).
Все тут побудовано також на символіці. І як наслідок — велике суспільне узагальнення, пророче
передчуття історичних перемін і в житті «людей робочих», і в житті ліричного героя. Подібні вірші
знаходимо у П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, є вони і в наших визначних сучасних поетів. Можливо,
це той досвід, який ще буйно заколоситься в творчості молодих завтра, післязавтра...
Ще в 1971 році, на VI з 'їзді письменників України, якраз на початку десятиріччя, про яке мова, Борис Олійник висловив слушну думку про те, що «...сила, міць і авторитет літератури, її місце в жит ті суспільства визначається не лише і не стільки здобутками окремих одиниць, а передовсім висотою загального рівня літератури». Це дійсно так. Але, щоб скласти собі уявлення про «висоту загального рівня», треба спочатку з 'ясувати, хто вони, «окремі одиниці».
Варто, думаю, говорити насамперед про ті «одиниці », про які або мало говорить наша критика, або
вони мало розпропаговані по масових каналах інформації.
На той час автор чотирьох збірок віршів, непомітний, скромний, Володимир Базилевський був прийнятий до Спілки в 1972 році. Відтоді він опублікував три поетичні книжки, а також дві документальні
повісті і книжку нарисів. Плідна й самобутня робота Володимира Базилевського в літературі вочевидь стверджує, що в наш час провінція — поняття не географічне. Поет з Кіровограда, демонструючи високу культуру вірша, сягаючи з кожною новою книжкою нових духовних обширів, може сміливо змагатися сьогодні з багатьма, умовно кажучи, столичними поетами, яким наша критика часом виявляє аж занадто уваги, звикнувши до того чи того імені, тим паче — коли це спілчанський керівник чи редактор, нерідко за інерцією акцентує на здобутках вельми ілюзорних. На мою думку, якісний ривок у творчості В. Базилевського, можливо, його друге народження як поета — збірка «Поклик простору», що побачила світ 1977 року в «Молоді».
Цей ривок забезпечують його рясні добірки в періодиці, даючи право поету проголосити: «Поезія —
совість епохи, Примружені очі доби». Нехай прийнятий до Спілки в 1968 р., Анатолій Таран став активним бійцем поезії таки в 70-ті роки.
Він як поет, очевидно, знову народився в збірці «Квіти вогню» (1978 р.) і доказав це красномовно
вагомою книжкою лірики «Невтрачена мить», розширивши і поглибивши в ній військово-патріотичні
мотиви своєї творчості проникненням у внутрішній світ людини, поетично, по-філософськи довівши, що
скороминуще життя окремої особи — складова вічності природи і вічності народу.
Звертаючись до теми війни і миру, захоплюючись подвигом батьків у минулій війні, А. Таран, як і в
попередніх віршах, втілює в своїх творах духовне здоров'я, ідейну переконаність спадкоємців великої
Перемоги, готових усе віддати, щоб зберегти, відстояти прекрасну спадщину — наші овіяні полум'ям
високі знамена, нашу священну радянську землю. «Ми б'ємось на головному напрямку, на найближчих
рубежах добра»,— так розуміє поет своє призначення, так він собі мислить основну функцію р а дянського
воїна сьогодні, захисника миру і життя на землі.
Поет з Чернівців Віталій Колодій був прийнятий до Спілки в 1969 році, але вперше був помічений
і оцінений в 1971 році, на VI з 'їзді письменників України, де відзначалася його «увага до слова», на
відміну від тих, на той час молодих авторів, хто «важить передовсім на зміст, забуваючи, що поезія
— це «вогонь в одежі слова».
Опублікувавши в сімдесяті роки такі самобутні, високої художньої проби книжки, як «Серпень і птиці
» (цикл ліричних віршів і драматична поема «Диспут»), «Південний вирій», Віталій Колодій постав
перед читачем сформованим художником, що з позицій сучасності спроможний глибоко осмислити
складний історичний матеріал, створити колоритні людські образи, відтворити в слові подаленілу у віках
дійсність, сповнену боротьби і пристрастей.
Тут «увага до слова» прислужилася розкриттю характерів і справжній змістовності драматичних творів
поета, написаних добротними віршами.
Навряд чи кожен, навіть в наших літературних колах, знає, що на Хмельниччині живе талановитий поет Микола Мачківський, автор збірок «В житах» і «Червоний рушник». Поет добре володіє віршем,
вміє розкрити внутрішню суть слова. Пульсуючий соціальний нерв поезії Миколи Мачківського пронизує
всю його творчість, навіть вірші, на перший погляд, суто пейзажні. У відгранених циклах «Червоногвардійці» та «Зеленолист весняний дружби», написаних із властивим для цього автора лаконізмом, поетичною сконцентрованістю думки, живим життям дихають великі ідеї єдності поколінь, братерства
народів у нашому соціалістичному суспільстві.
Все-таки існує таке дивовижне явище, як друге народження поета. Ірину Жиленко пройняли до
Спілки в 1967 році із збіркою лірики «Соло на сольфі» та двома книжечками віршів для дітей. Поетичні
книжки «Автопортрет у червоному», «Вікно у сад», «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна»,
солідні публікації (переважно поем) в літературній періодиці,ь— все те, за що ми високо цінуємо Ірину
Жиленко, побачили світ в 70-ті роки. Суперечливості доби чи таємниця в розвитку поезії? Період суспільного «застою» став для поетеси періодом творчого зростання, громадянського змужніння.
Вважаю, що поворотною в творчій біографії Ірини Жиленко стала книжка «Вікно у сад». Вміщеною
в цій книжці поемою «Цар-колос», що присвячена Катерині Білокур, поетеса заявила про себе як майстер
епічного жанру. Багатство мовно-стилістичних засобів, зображення персонажів у дії, в розвитку,
вільні переходи від піднесено-патетичної до елегійно-роздумливої тональності, вдале застосування
діалогів, змалювання побутових сценок — це очевидні достоїнства поем Ірини Жиленко, багатопланових,
поліфонічних за звучанням, можна сказати, елегантних завдяки своїй пластичній образності.
В книжці «Концерт...» епічністю позначені й цикли віршів. Сильний ліричний струмінь, властивий
поезії Ірини Жиленко, в цій книжці, можна сказати, рухається виразно окресленими потоками цілісних
за своєю ідейно-тематичною спрямованістю і художньою формою циклів «Чаша літнього дня», «Осіння
данина меланхолії», «Сьоме небо дитинства», «Сніг іде». Вміщені поряд з кількома поемами, ці вірші,
часто дуже особисті, перейняті суб'єктивними переживаннями, нерідко відверто оголеними, напруженими
почуттями, грунтуючись на життєвій конкретиці, включають, як правило, загально важливе, соціально
окреслене і, певно, тому вони, ці вірші, несуть в собі помітний заряд епічного. Все це принципово
нові якості в творчості І. Жиленко, які розвинулись і утвердилися в 70-ті роки.
1981 року у видавництві «Молодь» вийшла поетична книжка Євгена Гуцала «Письмо землі». Відомий
прозаїк колись починав з віршів, але як поет надовго замовк. Кілька років тому в літературних часописах побачили світ великі добірки його віршів.
І ось окрема поетична книжка, солідна за обсягом, потужна — художнім зарядом. Поет у майстерно
скомпонованих віршах предметний і узагальнюючий, філософічний і земний, але не настільки «заземлений
», щоб загубитися в створеному ним світі, втаємниченому загадковими одмінами природи. З а вітавши
в озвучений, барвистий, промовляючий кожною билинкою, квіткою, пташкою небуденний і такий
реальний світ поета, ніби наповнюєшся фізичним відчуттям, що «Цей ліс і луг, це поле — предковічні», не маєш сумніву, що, як заявлено в заспівному вірші, «Древо пое з ії—-дерево рідного краю... Древо співає в віках, древо не замовкає...» Високий очищаючий смуток осені, туга за весною, за молодістю, болісне відчуття природи, яка, чим далі, все більше потребує захисту людини (і від людини!) — ці та інші мотиви лірики Є. Гуцала органічно переплітаються з мотивами прямої соціальної адресації, за пейзажним віршем доречно йде, скажімо, вірш фольклорного забарвлення. Це складає цілісну картину світу, яка розгортається в багатьох віршах, що відзначаються високою професійною майстерністю та ідейно-тематичним розмаїттям. Ось вам ще один, зовсім новий поет, книжка якого, на моє переконання,— довгождана подія в нашій літературі.
Цікаве явище 70-х років — поет Петро Перебийте. Першу книжечку «Червоний акорд» він опублікував
в 1971 році, після другої — «Високі райдуги »— прийнятий до Спілки в 1973 р. В період з 1975 р. до 1980 р. видав ще шість поетичних книжок, в тому числі «Гроно вогню», відзначену Республіканською комсомольською преміею імені М. Островського, і книжку вибраних поезій. Крім цього — численні добірки майже в усіх періодичних виданнях республіки, в яких друкують вірші. Розпочавши пізно, може, поет й трохи поспішає, іноді — на шкоду якості. Але такого буквально вертикального творчого злету Перебийноса не могла не помітити критика. Про нього багато говорили й писали, наголошуючи насамперед на його здобутках в жанрі поеми. Зокрема, в літературному потоці була виділена і високо оцінена поема «Майдан революції» з її художніми осягненнями провідних ідей нашої доби.
Коли мова про «окремі одиниці» в поезії 70-х, про тих, хто складає її загальний рівень, то годилось би
зупинитися, крім уже згаданих вище, також на поетичних книжках «Діалог» і «Бузок у січні» Світлани
Йовенко, «Сходи» і «Крила» Людмили Скирди, «Живиця» і «Чиста злива» Марії Влад, «Витоки»
і «Крила Світязя» В. Гея, «Злітне поле» і «Сонячний вітер» А. Глущака, «Ожинові береги» і «Срібна
грань» Ганни Чубач, «Признание» і «Открытый океан» В. Качуріна, «Мій добрий світ» і «Долоні континентів» Софії Майданської, «Україні мого серця» Наталки Білоцерківець, «Лінія часу» В. Терена, «Весняне рівнодення» Любові Голоти, «Теперішній час» В. Затуливітра, «Світло трави» А. Кичинського, «Біла вишня» Лялі Рубан, «Колискова для матері » Валентини Кузьменко, «В отчому краю» М. Шевченка, «На ранковій землі» Тамари Севернюк, «Відкриваю себе» С. Бабія, «Ніжність» Алли Тютюнник. Це хороші і різні книжки, реєстр яких можна і збільшити, можна і зменшити. Про деяких авторів цих книжок, таких талановитих поетів, як Людмила Скирда, Володимир Затуливітер, Любов Голота, Михайло Шевченко, Світлана Йовенко, немало
писала літературна критика, належно оцінивши їхні творчі здобутки. Більшість названих і не названих ще чекають на своїх поцінувачів і дослідників, частина з них, певно, чекатиме... все життя.
На тлі безсумнівних, яскравих здобутків поезії впадає в око досить-таки поширений легкопис в риму і без рими, захаращеність віршованих книжок вторинністю думки і голосу. Сказати: «Над нашим двадцятим віком Ери космічний зліт» — тільки повторити загальновідоме, газетне. «Пишуть ямбом.
Пишуть хореєм, І анапестом, І ще чимось», — читаємо в молодої поетеси. Справді, «І ще чимось», коли
бракує віршам оголеного нерва життя, болючих проблем віку, живих, не зімітованих пристрастей.
До речі, якась розслабленість, самозамилування, колупання в дрібних емоціях, ложна багатозначність,
я к і на початку 70-х, знову даються взнаки. Дехто з поетів починає, кажучи словами Павла Тичини,
«нехтувати знанням акустики свого часу», забуває про те, як писав той же Тичина, що «відсутність
темпераменту для поета означає бути старим».
Як і на початку останнього десятиріччя, обдаровану молодь не завжди своєчасно помічають і, отже,
не кожен одержує тоді, коли це потрібно, необхідну для ідейно-творчого становлення допомогу.
Але ж і помічені, обдаровані, поспішаючи друкуватися, відкривають через відому кватирку давно відкриту
Америку: «Космічний вік вивищують ракети, Летять увись гагарінські орли». Тисячу разів правий
Є. Євтушенко в статті «Гражданственность — высшая форма самовыражения», коли з гіркотою з а я в ляє:
«Молодой писатель без хотя бы намерения сказать что-то никем до него не сказанное — явление
противоестественное». На жаль, трапляються и такі.
Незрідка ми (Спілка й друковані органи) дуже поспішаємо видавати аванси, йдемо назустріч молодим (і немолодим) людям, що прагнуть будь-що надрукуватися, будь-що вступити до Спілки, добиваються
цього, саме добиваються, щоб далі друкуватися, друкуватися, незалежно від своїх творчих
можливостей. Як правило, люди скромні, справді обдаровані менше добиваються... Талант має здатність
поважати себе і не принижуватися до рівня прохача. Будьмо відверті: у віршованій продукції як деяких
молодих, так деяких старших авторів ще багато пустих словес, надуманих сентенцій, просто римованої або неримованої балаканини, що так чи інакше кидає тінь на всю поезію.
Я знаю —
це марево —
бачити тебе такою,
якою ввижалась
мені ти у снах,
якою викохав тебе
співучою уявою,
калиновою надією душі...
О гармоніє мого болю,
біла квітка у мареві! —
Так пише Володимир Семенко в першій збірці «Світлотінь», що побачила світ 1981 р. у видавництві
«Радянський письменник». Публікується вигадка, імітація почуттів, закамуфльована в шати зовні
вільного вірша, насправді — вільного від живої думки і емоції. Поспіх, невибагливість — небезпечна хвороба, що загрожує поетам, які спершу пишуть, а потім думають, спершу публікують свої писання, а потім переживають радість від содіяного.
Вірш обережно, ніби лісовик,
Ступив осінньо й тихо на сторінку.
Вірш був уже в руках, і раптом — зник,
Як в кулаці затиснута сніжинка.
Це із збірки Д. Кулиняка «Біля вогнища». Цікаво придумано, але щось не віриться, що «вірш був уже
в руках», коли на багатьох сторінках книжки так важко його зустріти. Зате повно претензійних розумувань, таких, що часто не в злагоді ні з елементарною логікою, ні з законами художнього мислення, творення словесного образу. Наприклад: «Поезія, як електричний струм, Є наслідок різниць потенціалів». Глянем далі, який він, той «наслідок різниць».
«Слова живуть між нами й поза нами, Та світ їх недосяжний для руки»? А чого, спитаємо, він має
бути «досяжним для руки»? Далі: «Ми будемо вертатися у сни, А може, перетворимось в прокляття».
Голосно, але не страшно, бо ні про що. Далі: «Вогнище — найперша пам'ятка культури. А культура —
вогнище творчості людей». Додамо від себе, як пише газета: «Сільський клуб — вогнище культури». Далі.
«Протиріччя: рослина юна, А планеті — мільйони літ». І так далі, і так далі. Навіть дивно, звідки
в одній збірці такого, чого, як кажуть, навмисне не придумаєш.
Розумію, що не можна виривати з живої тканини вірша окремих рядків і на них будувати аналіз, по
них оцінювати вірші. Не можна, коли є... жива тк а нина. Здається, нашій поезії знову загрожує марнослів
'я і холодне розумування. «Земле, візьми мою доньку в науку, може, з неї щось путнє вийде» — звертається мати до землі в програмному вірші нової книжки, що належить цікавій поетесі, яку добре підтримали на перших кроках в літературу. І, певно, підтримали заслужено. «Земле, візьми мою доньку...» Якось аж моторошно. Розумію, що це умовність.
Роблю скидку на буйну фантазію. Але є ще значення слів, є ще усталені народні поняття! Жодна
мати, навіть жартома, не скаже: «Земле, візьми мою доньку...», бо із смертю не жартують.
Незбагненно, навіщо поетесі придумувати для своєї ліричної героїні стан самоізоляції, самоприниження:
Я забуваю тебе.
Так, покинутий в лісі,
дичавіє пес
і тікає
від людського духу.
Тільки вибіжу часом
вночі на узлісся
і, голову повернувши
в бік твоєї далекої ласки,
тихо завию.
Здається, тут, як і в інших місцях книжки «Похвала землі», Софію Майданську підвела надуманість. Від цього її, винахідницю яскравої метафоричності, аргументовано застерігала Наталка Білоцерківець в рецензії на збірку «Долоні континентів» (ж. «Вітчизна», № 2, 1981 р.): «...С. Майданська іноді втрачає почуття необхідності того чи іншого образу (нехай і цікавого в структурі певного твору). Іноді створюється враження маніпуляції образами, їх легко можна поміняти місцями в межах одного вірша...» Мені здається, що це більше проявилося в третій збірці., Що ж, як писав поет, «мудрості не вивчитись чужої — треба помилятися самим». Добре, коли помилки збагачують досвід, допомагають у змужнінні таланту. Біда, коли поет, автор багатьох книжок, дозволяє собі такі римовані конструкції:
Складаю дяку вам, поля,
За хліб, який несу до столу.
Бо знає навіть немовля —
Без хліба в хаті сумно й голо.
Як так далі діло піде, то всезнаюче немовля із збірки В. Крищенка «Ясен день», вирісши, зажадає, щоб в ім'я поезії не дозволялося такі вірші ані писати, ані друкувати.
Загальний рівень нашої поезії високий. Але не від рівня моря залежить його чистота, коли танкери, потерпівши аварію, заливають море нафтою. Дбати про чистоту поезії —- це відверто говорити про книжки, які принижують її рівень, хто б ці книжки не писав.
Завтрашній день української радянської поезії — молоде поповнення, талановите, свідоме свого громадянського покликання, але... не дуже молоде.
Середній вік поетів, прийнятих до Спілки в 70-ті,— 39—40 років. Справді молодими прийшли в Спілку одиниці, чомусь тільки дівчата: Галина Турелик — в 22, Ніна Гнатюк — в 24, Наталка Віргуш — в 24, Наталка Білоцерківець — в 23, Ірина Євса — в 23 роки. А де молоді хлопці?
Вишикувались в довгу чергу до видавничих планів обдаровані поети. Коли вони дочекаються своїх книжечок — невідомо! Поки буде багаторічна черга, талановиті поети ніколи своєчасно не проб'ються до видавничих планів. Тим паче — скромні хлопці. Як сказав один московський поет: «Талантам надо помогать — бездарности пробьются сами». Тому хай живе видавничий резерв для найталановитіших!
Видавництво «Молодь» уже не раз довело, що це можливо.
— мусять бути продовженням, розвитком того, в ім'я чого жили, ради чого любили і страждали попередні покоління. В літературу не приходять, аби руйнувати мости над безоднями часу, а щоб налаштувати мости нові — мости між минулим і майбутнім.
Переконаний, що тільки претензійні, самозакохані, надто зосереджені на власному пупі люди, оголосивши себе новаторами, відмовляються від традицій. Звичайно, хату спорудити можна й на пустирі, але — за тими самими законами, які вже накопичені майстрами, що упродовж віків будували в обжитих місцях.
Увійти в літературу можна тільки тоді, коли ти увійшов у життя, в свій народ, пройнявся його ра дощами і болями, тривогами і надіями, відчув себе часткою великого цілого і сповнився відповідальністю за все велике ціле. Діти свого часу, поети новобранці 70-х мають право сказати своїм літературним батькам словами Бориса Олійника, новобранця 60-х років: «Нам нічого ділить на спільнім полі!»
Ідейна єдність поколінь — фундамент, на якому міцно стоїть храм сучасної української поезії, і головна передумова його довговічності. Поети останнього десятиріччя на сьогодні вже невід'ємна складова нашої літератури, її живого процесу, про який важко скласти уявлення без таких поетичних імен, як Наталка Білоцерківець, Василь Гей, Ніна Гнатюк, Любов Голота, Валентин Грабовський, Володимир Затуливітер, Дмитро Іванов, Світлана Иовенко, Анатолій Кичинський, Дмитро Кремінь, Микола Луків, Павло Мовчан, Василь Моруга, Наталка Нікуліна, Петро Перебийніс, Степан Пушик, Ляля Рубан, Тамара Севернюк, Людмила Скирда, Богдан Стельмах, Віктор Терен, Галина Турелик, Рауль Чілачава, Ганна Чубач, Михайло Шевченко. Я насмілився назвати 25 імен із 170 поетів, точніше —
людей, які пишуть вірші, прийнятих до Спілки письменників України в 1970—1981 роках. За багатьма з них — безсумнівні творчі досягнення. За багатьма — цікаві творчі пошуки, незрідка — знахідки, так само — і втрати.
Як ланка єдиного процесу, поети, що прийшли в Спілку упродовж останнього десятиріччя, можуть бути належно оцінені лише в контексті творчих надбань і прорахунків нині сущих на Україні поетів усіх поколінь, в контексті всесоюзного літературного процесу. Власне, саме так розглядалося це питання на VIII з'їзді письменників України в доповіді Павла Загребельного, який, назвавши понад два десятки імен молодих талановитих письменників, зазначив, що «найбільші досягнення літератури пов'язані не з новими іменами, а з новими книжками вже відомих авторів, що проявили себе по-новому, розкрилися часом несподівано». Важко з цим твердженням не погодитись, хоча, звичайно, знайдуться й нові імена серед призову 70-х, підкріплені книжками яскравими, в яких закумульовані потужні можливості сучасної української поезії, в даному разі — молодої. Це насамперед «Теперішній час» В. Затуливітра, який вміє пізнавати і глибини людської душі, і глибини Вітчизни. Це «Зерно і любов» Д. Іванова з його точними портретами людей міцного селянського кореня, закоханих в рідну землю трудівників, безстрашних
і самовідданих, красивих і в роботі, і на весіллі, високих духом як в щасті, так і в горі. Це «Світло трави» Анатолія Кичинського, чиї вірші переконують, що, поки людина здатна відчувати: «...жива і скошена тече в мені трава...», вона житиме вічно на своїй благословенній землі; його ж поема «Іспанська печаль», антифашистська, інтернаціональна за змістом і громадянським пафосом, розкриває кращі
традиції вітчизняної лірико-публіцистичної поезії.
В цьому ряду можна назвати книжки Михайла Шевченка, Петра Перебийноса, Любові Голоти. Але, здається, все це винятки, які лише підтверджують правило. Нових імен багато, а поетичних книжок, які б стали подіями, принципово новими явищами літературного процесу, щось негусто. В літературі всякі прямі аналогії ризиковані. Проте, скажіть, кого із літературних новобранців 70-х років ми, не вагаючись, поставимо поряд з нині на повну силу діючими представниками нової поетичної
хвилі 60-х років — наприклад, такими, як І. Драч, Б. Олійник, М. Вінграновський, В. Коротич, В. Корж, Р. Лубківський, П. Скунць? Не кожен зважиться назвати конкретні прізвища.
А може, ми надто прискіпливі, може, нами більше рухає сила інерції в оцінці материка поезії з його вершинами і низинами, аніж здатність переживати нові сильні враження, омиваючи душу новими поетичними хвилями? Хто зна!
Не все тут ясно і в оцінках найбільших наших літературних аторитетів. П. Загребельний в згаданій доповіді на з'їзді письменників акцентував: «...провідним жанром у всіх радянських літературах сімдесятих років став роман, власне, вся проза, і не тому, що поезія якоюсь мірою здала свої позиції, а завдяки новому якісному рівневі, на який піднялася вся проза, винісши на свою вершину роман — цей майже універсальний жанр...» Певна річ, на підтвердження цієї думки в багатонаціональній радянській літературі знайдуться десятки, а може, й сотні блискучих прозових книжок, а серед них — і широко популярні, сучасні за духом, насиченістю інформацією, сміливістю міркувань, оригінальністю художніх структур, розкованістю інтонацій романи П. Загребельного. Але ж... Великий розголос по всьому Союзу мають і поетичні книжки, наприклад, М. Бажана, Е. Межелайтіса, А. Вознесенського, Р. Гамзатова, Є. Євтушенка, Б. Олійника, Д. Павличка, І. Драча, К. Кулієва, Д. Кугультінова, М. Рубцова, А. Жигуліна, Максима Танка, С. Куняєва, Мустая Каріма. Називаю широко відомі імена. Називаю в тій послідовності, в якій вони приходять на пам'ять. Народ знає і любить своїх поетів. З тої ж таки трибуни того ж письменницького з'їзду Борис Олійник сказав: «...зважусь твердити,
що саме цей міжз'їздівський відтинок — один з найплідніших в історії української радянської поезії». Якщо вірити цьому твердженню, то наша поезія не тільки не відстає, а успішно розвивається, рухається вперед. Значить, і поезія молодих, принаймні в кращих своїх виявах, не пасе задніх і не стоїть на місці.
Спираючись на досвід вітчизняної і світової літератури, маємо більш ніж достатньо підстав вважати, що мистецтво слова — це не змагання жанрів, а змагання творчих спроможностей. Все частіше чуємо голоси про відставання української поезії, про її вади. Певно, голоси не випадкові. Все наполегливіше лунають голоси про те, що наша поезія постулається своїм рівнем нашій прозі. В такому разі, звісно, не завадить добре подумати, перш ніж ск а зати «так» або «ні». Очевидне те, що, коли порівнювати конкретно, то книжка в жанрі прози справді буває кращою за книжку в жанрі поезії. І навпаки: нерідко поетична книжка за своєю художньо-естетичною потугою переважає ту чи ту конкретну книжку прози. Часом достатньо прочитати чотири рядки, щоб втратити інтерес до збірки віршів:
Шпаків ранкові кастаньєти
Урвали хор захриплих жаб.
А бджоли, як малі планети,
Кружляють біля сонць кульбаб.
Незграбна підробка під поезію. Справді, після таких перлів ладен обсміяти того, хто винайшов цей
небезпечний для декого вид заняття — мережити папір римованими рядками. Відповідним чином, прочитавши, скажімо, від чотирьох абзаців до чотирьох сторінок прозової книжки,
легко переконуєшся, чи з художнім, чи з нехудожнім письмом маєш справу. Нехудожнього письма
в прозі також — рятуй господи! І не конче дочитувати книжку, щоб упевнитися в цьому, як не
конче з'їдати все яйце, аби зрозуміти, що воно тухле.
Поряд з прозовим у нас є прекрасний материк поезії, який належить поетам усіх поколінь — отже,
і тим, хто прийнятий до Спілки в 70-ті роки, і тим, хто лише на підході до Спілки. Про поезію не легше
говорити, ніж імітувати людським голосом клекіт морського прибою чи жестами рук спробувати
передати піднебесний спів Діани Петриненко. В поезію треба вчитуватись, осягати розумом її
сьогочасні філософські, планетарні проблеми, серцем вловлювати її часом ніжні і щемливо-музичні,
часом суворі й тривожні ритми. Хочеться читати й перечитувати «Нічні концерти» Миколи Бажана
і «Таємницю твого обличчя» Дмитра Павличка, «Неповторність » Ліни Костенко і «Заклинання вогню»
Бориса Олійника, «На срібному березі» Миколи Вінграновського, вірші Анатолія Жигуліна, Миколи
Рубцова, Ригора Барадуліна, Георге Воде, Анатола Кодру... Але ж вслухаймося! — глибокі сніги мели
і соняшники цвіли
і ми на землі жили
і ви на землі жили.
легка як перо земля
важка від зерна рілля
малесеньке журавля
над ріллями кружеля
і ми на землі жили
і ви на землі жили
і землю, в яку лягли
нікому не віддали.
Чий це такий чистий голос, пронизаний болем і вселюдською тривогою за долю Вітчизни, всієї
планети? Це голос Анатолія Кичинського з Херсона.
Я жити хочу так,
Щоб серце билось в такт
З гарячим серцем
рідного народу,
Щоб квітка й колосок,
Джерельної ковток
Були мені не в борг,
а в нагороду.
Чиє це життєво-поетичне кредо? Валентини Кузьменко з Черкас.
Життя і смерті спивши щедрий келих,
Усі літа спаливши на вогні,
Я, скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах,
І стугонять століття по мені.
Чиї тепер там кроки землю будять?
Яка зійшла над обрієм доба?
Я міцно сплю, тримаючи на грудях
Тяжінь високовольтного стовпа.
І хай сівач з блакитними очима
Ще тричі вищих обширів сягне, —
Це наша з вами спільна Батьківщина,
Бо як ви з неї вирвете мене?
Це строфа із чудового вірша київського археолог а Бориса Мозолевського в його книжці «Веретено».
Такі вірші також варті того, щоб їх люди читали й перечитували. Написані молодими авторами, може,
не кращі з того, на що здатні ці автори, вони несуть у собі великий патріотичний заряд, ваблять
природністю, щирістю почуттів любові до рідної землі, уболіванням за її день грядущий, турботою
про збереження і примноження дорогою ціною набутого нашими попередниками в новітні часи і в далекому минулому. Сподіваюся, не буде перебільшенням, коли скажу, що любов до життя, відданість Батьківщині — найпомітніші мотиви всієї нашої поезії — з граничною виразністю прозвучали в творчості літературного поповнення 70-х років.
Вслід за Симонецковим: «Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину», за І. Драчем, Б. Олійником, М. Вінграновським, Р. Лубківським, П. Скунцем, В. Коломійцем, Б. Нечердою, М. Братаном, В. Коржем долучають свої голоси у спільну пісню любові до нашої соціалістичної Вітчизни Володимир Базилевський, Людмила Скирда, Віктор Романюк, Анатолій Глущак, Дмитро Онкович, Валерій Гужва, Станіслав Зінчук, Антон Михайлевський. Всіх не перелічити.
Важливо, що любов до рідного краю органічно переплітається у молодих поетів із священним
«чуттям єдиної родини», братерською шанобою до інших народів, планетарною причетністю до всіх
проблем і болісних процесів у теперішньому світі. Поет шукає найвагоміше слово в сузір'ї прекрасних
слів свого народу. «Іскриться гроно гордих слів: Земля і Сонце, Серце і Природа, Любов і Мати Руки й Хліб». Поет відчуває, що в них пульсують «тривога людства і надії, минула слава й пісня майбуття». І все-таки для поета ці слова не включають, усієї наповненості життя, його багатовимірних граней.
Та є одне слово, «в якому — вічна дія, жага свободи, миру і життя».
В тому «золотому слові» поет знаходить все, бо в ньому злились воєдино:
І світла ніжність, і до бою клич.
Безсмертна сила правди і любові
В ласкавому, короткому —
Ілліч.
Живе, оновлюється Тичинина традиція. Вірш В. Гея «Слово» з його книжки «Крила Світязя» —
як свіжий, зелений пагін із знаменитого, тепер уже класичного рядка: «Всього лиш п'ять літер — а
скільки енергій!» Характерно, що Ленін у віршах молодих поетів виступає як співучасник нинішнього революційного процесу, як постійно діюча сила, що перетворює світ, як живий соратник наших сучасників у всіх їхніх справах і діяннях. Він чує нас. Він бачить нас. Він тут. На цій вершині з прапором червоним.
Торкається рукою — і цвітуть Столітні крони.
Несподіваність третього і четвертого рядків з процитованого вірша Неоніли Стефурак вмотивована
всім попереднім розвитком образної думки. Концепцію вірша — життя як діяння — поетеса уконкретнює прямим, але доречним для даного випадку текстом: «Я думаю: усі його пости — це праця».
Широка розробка, умовно кажучи, теми праці в сучасній українській літературі, в тому числі — в поезії, припадає на 70-ті роки, які нині називаємо періодом застою в суспільстві. Тоді в періодиці, далі в збірниках і книжках побільшало публікацій, насамперед в жанрах нарису, публіцистики і поезії, присвячених робітникам, колгоспникам, бригадирам, головам колгоспів і директорам радгоспів, з а водів
і фабрик. Появилися вірші-одноденки, вірші-присвяти Героям Соціалістичної Праці, в яких прозові
епіграфи з коротким викладом життєвого факту чи повідомленням про цікаву людину, її вчинок нерідко
були набагато яскравіші, аніж подальші рядки, що все це переказували в заримованій формі.
Епоха «бурхливих, тривалих оплесків» почала приглушувати живий голос поезії. Щоправда, поряд
з перевитратами азарту злободенності в багатьох віршах виразно проглядали художньо осмислені
праця і людина, точніше — людина в праці. Бачимо, як «труд переростає у красу», читаючи тогочасну
книжку Бориса Олійника «Стою на землі», масштабні поетичні цикли Івана Драча «Подих Донбасу», «Подих Єнісею», включені згодом до книжки «Корінь і крона». В середині 70-х років виходить книжка Дмитра Павличка «Сонети подільської осені», центральний образ якої — трудова, діяльна людина, що живе турботами своєї рідної землі і всієї планети.
Поети молодшого покоління, відгукнувшись на «поклик простору» (В. Базилевський), тимчасово міняють тепло обжитих квартир на перемерзлі, наскрізь продуті крижаними вітрами сибірські обшири. Бамівська, далекосхідна тема повноголосо звучить спочатку в прозі й публіцистиці, потім у віршах С. Тельнюка, О. Лупія, Л. Горлача, а згодом — у В. Забаштанського, Ганни Чубач, М. Братана, С. Зінчука та інших. Але й ті, що далеко не їдуть, — Л. Талалай, А. Бортняк, Ніна Гнатюк, С. Бурлаков, Світлана Йовенко, А. Логвиненко-Славута, В. Терен, П. Щегельський, майже всі їхні ровесники, вже не мислять своїх нових добірок, книжок без віршів про нашого сучасника. Поети немовби згадали, що саме слово «поезія» бере початок в грецькій мові від слова, що означало «робити», «виготовляти», отже, поезія — це насамперед дія, сконцентрований рух життя.
Інша справа, що дієздатність віршів на сучасну тему була й залишається різною. Однак важливо, що в творчості нового літературного покоління, в нових суспільних умовах відродилась і оновилася традиція поезії П. Тичини, В. Сосюри, М. Рильського, А. Малишка, Л. Первомайського, М. Бажана з її життєбудівничою програмою. Справді, поезія не тільки возвеличила красу індустріальної праці, а й
змалювала за законами краси образ нової України, радянської республіки, яку перебудувала «міцна робочого рука».
Цілком закономірно, що в кінці 70-х років найсвіжіше поповнення нашого поетичного цеху мало
на що спертися, щоб по-своєму застосовувати в творчості мудру франківську формулу «Пісня і праця — великі дві сили». Зосередженість поезії на житті й помислах людини-трудівника виявляє себе навіть в назвах деяких книжок. Перша книжка поета з Ворошиловграда Миколи Ночовного — «Робота», друга — «За веснами, за териконами». У його земляка Андрія Медведенка — «Уголь и вишни» та «Тюльпаны у терриконов». Звісно, справа не в назвах, які часом повторюються, а в життєвості, індивідуальній
неповторності поетичної книжки.
В основі кращих віршів Дмитра Іванова — знання життя, помислів і турбот простої, трудової люди-
ни. Якщо говорити про життєве кредо ліричного героя, то воно невіддільне від помислів змальованих
поетом самовідданих, відчайдушних людей, що своїми працьовитими руками творять свою долю. Авторське
«я» у віршах насичене долями уподобаних героїв і водночас ніби розчиняється в них. Певно, через це й віриш поезії Д. Іванова. Вона будить сумління, промовляє про громадянський обов'язок, зрідненість людей в одній спільноті, в одній справі, в одній меті. Реалістичне, забарвлене соковитими, точно підміченими в житті деталями письмо Д. Іванова найкраще «спрацьовує» в сюжетних віршах, я б сказав, своєрідних поетичних новелах, таких, як «Вредна баба», «Мужність», «Гримлять свайби», «Іванове поле» та ін. Поет знайшов цікаву форму вираження своїх задумів, тонко, делікатно поєднуючи ліричні, дещо комічні і трагедійні прийоми.
Сучасність — повітря, без якого задихнулась би поезія. Але коли про сучасність пишуть: «Я свой
костюм посыплю стружкой, Встречай! Йдет рабочий класс», тоді поезія просто гине. Поряд з справжнім
поетизуванням процесу праці, в якому розкриваються творчі можливості й фізична краса людини,
на жаль, прижилося в нас і суто ілюстративне, зовнішнє її зображення, що, власне, є відчуженням
праці від людини, підміною духовного виробничим, утилітарним. Такий шлях веде поета в тупик.
Навіть найпомітніші набутки сучасної поезії не завжди спроможні конкурувати з набутками поезії
класичної, де праця людини — часто-густо лише відправний момент до філософських узагальнень, глибоких
символів. Візьмемо «Каменярів» І. Франка.
Ніхто не буде твердити, що це вірш, присвячений праці каменярів, хоч, зрештою, процес важкого каменярського труда тут добре відтворений. Ми уявляємо скелю на «безмірній та пустій і дикій площині
», уявляємо тисячі каменярів, що лупають її, чуємо гук молотів, бачимо, як розлітаються врізнобіч
«штуки та відривки» скали. І, знову ж таки, нам і в голову не прийде подумати, що це твір «на тему
каменярського труда». Тут кожна строфа символічна. Вірш позначений масштабністю мислення, сміливістю
соціальних пророцтв і прозрінь. Поряд можна поставити ще один класичний твір — вірш
«Досвітні вогні» Лесі Українки, де головним героєм — люди робочі (хоч, правда, в праці їх не зображено).
Все тут побудовано також на символіці. І як наслідок — велике суспільне узагальнення, пророче
передчуття історичних перемін і в житті «людей робочих», і в житті ліричного героя. Подібні вірші
знаходимо у П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, є вони і в наших визначних сучасних поетів. Можливо,
це той досвід, який ще буйно заколоситься в творчості молодих завтра, післязавтра...
Ще в 1971 році, на VI з 'їзді письменників України, якраз на початку десятиріччя, про яке мова, Борис Олійник висловив слушну думку про те, що «...сила, міць і авторитет літератури, її місце в жит ті суспільства визначається не лише і не стільки здобутками окремих одиниць, а передовсім висотою загального рівня літератури». Це дійсно так. Але, щоб скласти собі уявлення про «висоту загального рівня», треба спочатку з 'ясувати, хто вони, «окремі одиниці».
Варто, думаю, говорити насамперед про ті «одиниці », про які або мало говорить наша критика, або
вони мало розпропаговані по масових каналах інформації.
На той час автор чотирьох збірок віршів, непомітний, скромний, Володимир Базилевський був прийнятий до Спілки в 1972 році. Відтоді він опублікував три поетичні книжки, а також дві документальні
повісті і книжку нарисів. Плідна й самобутня робота Володимира Базилевського в літературі вочевидь стверджує, що в наш час провінція — поняття не географічне. Поет з Кіровограда, демонструючи високу культуру вірша, сягаючи з кожною новою книжкою нових духовних обширів, може сміливо змагатися сьогодні з багатьма, умовно кажучи, столичними поетами, яким наша критика часом виявляє аж занадто уваги, звикнувши до того чи того імені, тим паче — коли це спілчанський керівник чи редактор, нерідко за інерцією акцентує на здобутках вельми ілюзорних. На мою думку, якісний ривок у творчості В. Базилевського, можливо, його друге народження як поета — збірка «Поклик простору», що побачила світ 1977 року в «Молоді».
Цей ривок забезпечують його рясні добірки в періодиці, даючи право поету проголосити: «Поезія —
совість епохи, Примружені очі доби». Нехай прийнятий до Спілки в 1968 р., Анатолій Таран став активним бійцем поезії таки в 70-ті роки.
Він як поет, очевидно, знову народився в збірці «Квіти вогню» (1978 р.) і доказав це красномовно
вагомою книжкою лірики «Невтрачена мить», розширивши і поглибивши в ній військово-патріотичні
мотиви своєї творчості проникненням у внутрішній світ людини, поетично, по-філософськи довівши, що
скороминуще життя окремої особи — складова вічності природи і вічності народу.
Звертаючись до теми війни і миру, захоплюючись подвигом батьків у минулій війні, А. Таран, як і в
попередніх віршах, втілює в своїх творах духовне здоров'я, ідейну переконаність спадкоємців великої
Перемоги, готових усе віддати, щоб зберегти, відстояти прекрасну спадщину — наші овіяні полум'ям
високі знамена, нашу священну радянську землю. «Ми б'ємось на головному напрямку, на найближчих
рубежах добра»,— так розуміє поет своє призначення, так він собі мислить основну функцію р а дянського
воїна сьогодні, захисника миру і життя на землі.
Поет з Чернівців Віталій Колодій був прийнятий до Спілки в 1969 році, але вперше був помічений
і оцінений в 1971 році, на VI з 'їзді письменників України, де відзначалася його «увага до слова», на
відміну від тих, на той час молодих авторів, хто «важить передовсім на зміст, забуваючи, що поезія
— це «вогонь в одежі слова».
Опублікувавши в сімдесяті роки такі самобутні, високої художньої проби книжки, як «Серпень і птиці
» (цикл ліричних віршів і драматична поема «Диспут»), «Південний вирій», Віталій Колодій постав
перед читачем сформованим художником, що з позицій сучасності спроможний глибоко осмислити
складний історичний матеріал, створити колоритні людські образи, відтворити в слові подаленілу у віках
дійсність, сповнену боротьби і пристрастей.
Тут «увага до слова» прислужилася розкриттю характерів і справжній змістовності драматичних творів
поета, написаних добротними віршами.
Навряд чи кожен, навіть в наших літературних колах, знає, що на Хмельниччині живе талановитий поет Микола Мачківський, автор збірок «В житах» і «Червоний рушник». Поет добре володіє віршем,
вміє розкрити внутрішню суть слова. Пульсуючий соціальний нерв поезії Миколи Мачківського пронизує
всю його творчість, навіть вірші, на перший погляд, суто пейзажні. У відгранених циклах «Червоногвардійці» та «Зеленолист весняний дружби», написаних із властивим для цього автора лаконізмом, поетичною сконцентрованістю думки, живим життям дихають великі ідеї єдності поколінь, братерства
народів у нашому соціалістичному суспільстві.
Все-таки існує таке дивовижне явище, як друге народження поета. Ірину Жиленко пройняли до
Спілки в 1967 році із збіркою лірики «Соло на сольфі» та двома книжечками віршів для дітей. Поетичні
книжки «Автопортрет у червоному», «Вікно у сад», «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна»,
солідні публікації (переважно поем) в літературній періодиці,ь— все те, за що ми високо цінуємо Ірину
Жиленко, побачили світ в 70-ті роки. Суперечливості доби чи таємниця в розвитку поезії? Період суспільного «застою» став для поетеси періодом творчого зростання, громадянського змужніння.
Вважаю, що поворотною в творчій біографії Ірини Жиленко стала книжка «Вікно у сад». Вміщеною
в цій книжці поемою «Цар-колос», що присвячена Катерині Білокур, поетеса заявила про себе як майстер
епічного жанру. Багатство мовно-стилістичних засобів, зображення персонажів у дії, в розвитку,
вільні переходи від піднесено-патетичної до елегійно-роздумливої тональності, вдале застосування
діалогів, змалювання побутових сценок — це очевидні достоїнства поем Ірини Жиленко, багатопланових,
поліфонічних за звучанням, можна сказати, елегантних завдяки своїй пластичній образності.
В книжці «Концерт...» епічністю позначені й цикли віршів. Сильний ліричний струмінь, властивий
поезії Ірини Жиленко, в цій книжці, можна сказати, рухається виразно окресленими потоками цілісних
за своєю ідейно-тематичною спрямованістю і художньою формою циклів «Чаша літнього дня», «Осіння
данина меланхолії», «Сьоме небо дитинства», «Сніг іде». Вміщені поряд з кількома поемами, ці вірші,
часто дуже особисті, перейняті суб'єктивними переживаннями, нерідко відверто оголеними, напруженими
почуттями, грунтуючись на життєвій конкретиці, включають, як правило, загально важливе, соціально
окреслене і, певно, тому вони, ці вірші, несуть в собі помітний заряд епічного. Все це принципово
нові якості в творчості І. Жиленко, які розвинулись і утвердилися в 70-ті роки.
1981 року у видавництві «Молодь» вийшла поетична книжка Євгена Гуцала «Письмо землі». Відомий
прозаїк колись починав з віршів, але як поет надовго замовк. Кілька років тому в літературних часописах побачили світ великі добірки його віршів.
І ось окрема поетична книжка, солідна за обсягом, потужна — художнім зарядом. Поет у майстерно
скомпонованих віршах предметний і узагальнюючий, філософічний і земний, але не настільки «заземлений
», щоб загубитися в створеному ним світі, втаємниченому загадковими одмінами природи. З а вітавши
в озвучений, барвистий, промовляючий кожною билинкою, квіткою, пташкою небуденний і такий
реальний світ поета, ніби наповнюєшся фізичним відчуттям, що «Цей ліс і луг, це поле — предковічні», не маєш сумніву, що, як заявлено в заспівному вірші, «Древо пое з ії—-дерево рідного краю... Древо співає в віках, древо не замовкає...» Високий очищаючий смуток осені, туга за весною, за молодістю, болісне відчуття природи, яка, чим далі, все більше потребує захисту людини (і від людини!) — ці та інші мотиви лірики Є. Гуцала органічно переплітаються з мотивами прямої соціальної адресації, за пейзажним віршем доречно йде, скажімо, вірш фольклорного забарвлення. Це складає цілісну картину світу, яка розгортається в багатьох віршах, що відзначаються високою професійною майстерністю та ідейно-тематичним розмаїттям. Ось вам ще один, зовсім новий поет, книжка якого, на моє переконання,— довгождана подія в нашій літературі.
Цікаве явище 70-х років — поет Петро Перебийте. Першу книжечку «Червоний акорд» він опублікував
в 1971 році, після другої — «Високі райдуги »— прийнятий до Спілки в 1973 р. В період з 1975 р. до 1980 р. видав ще шість поетичних книжок, в тому числі «Гроно вогню», відзначену Республіканською комсомольською преміею імені М. Островського, і книжку вибраних поезій. Крім цього — численні добірки майже в усіх періодичних виданнях республіки, в яких друкують вірші. Розпочавши пізно, може, поет й трохи поспішає, іноді — на шкоду якості. Але такого буквально вертикального творчого злету Перебийноса не могла не помітити критика. Про нього багато говорили й писали, наголошуючи насамперед на його здобутках в жанрі поеми. Зокрема, в літературному потоці була виділена і високо оцінена поема «Майдан революції» з її художніми осягненнями провідних ідей нашої доби.
Коли мова про «окремі одиниці» в поезії 70-х, про тих, хто складає її загальний рівень, то годилось би
зупинитися, крім уже згаданих вище, також на поетичних книжках «Діалог» і «Бузок у січні» Світлани
Йовенко, «Сходи» і «Крила» Людмили Скирди, «Живиця» і «Чиста злива» Марії Влад, «Витоки»
і «Крила Світязя» В. Гея, «Злітне поле» і «Сонячний вітер» А. Глущака, «Ожинові береги» і «Срібна
грань» Ганни Чубач, «Признание» і «Открытый океан» В. Качуріна, «Мій добрий світ» і «Долоні континентів» Софії Майданської, «Україні мого серця» Наталки Білоцерківець, «Лінія часу» В. Терена, «Весняне рівнодення» Любові Голоти, «Теперішній час» В. Затуливітра, «Світло трави» А. Кичинського, «Біла вишня» Лялі Рубан, «Колискова для матері » Валентини Кузьменко, «В отчому краю» М. Шевченка, «На ранковій землі» Тамари Севернюк, «Відкриваю себе» С. Бабія, «Ніжність» Алли Тютюнник. Це хороші і різні книжки, реєстр яких можна і збільшити, можна і зменшити. Про деяких авторів цих книжок, таких талановитих поетів, як Людмила Скирда, Володимир Затуливітер, Любов Голота, Михайло Шевченко, Світлана Йовенко, немало
писала літературна критика, належно оцінивши їхні творчі здобутки. Більшість названих і не названих ще чекають на своїх поцінувачів і дослідників, частина з них, певно, чекатиме... все життя.
На тлі безсумнівних, яскравих здобутків поезії впадає в око досить-таки поширений легкопис в риму і без рими, захаращеність віршованих книжок вторинністю думки і голосу. Сказати: «Над нашим двадцятим віком Ери космічний зліт» — тільки повторити загальновідоме, газетне. «Пишуть ямбом.
Пишуть хореєм, І анапестом, І ще чимось», — читаємо в молодої поетеси. Справді, «І ще чимось», коли
бракує віршам оголеного нерва життя, болючих проблем віку, живих, не зімітованих пристрастей.
До речі, якась розслабленість, самозамилування, колупання в дрібних емоціях, ложна багатозначність,
я к і на початку 70-х, знову даються взнаки. Дехто з поетів починає, кажучи словами Павла Тичини,
«нехтувати знанням акустики свого часу», забуває про те, як писав той же Тичина, що «відсутність
темпераменту для поета означає бути старим».
Як і на початку останнього десятиріччя, обдаровану молодь не завжди своєчасно помічають і, отже,
не кожен одержує тоді, коли це потрібно, необхідну для ідейно-творчого становлення допомогу.
Але ж і помічені, обдаровані, поспішаючи друкуватися, відкривають через відому кватирку давно відкриту
Америку: «Космічний вік вивищують ракети, Летять увись гагарінські орли». Тисячу разів правий
Є. Євтушенко в статті «Гражданственность — высшая форма самовыражения», коли з гіркотою з а я в ляє:
«Молодой писатель без хотя бы намерения сказать что-то никем до него не сказанное — явление
противоестественное». На жаль, трапляються и такі.
Незрідка ми (Спілка й друковані органи) дуже поспішаємо видавати аванси, йдемо назустріч молодим (і немолодим) людям, що прагнуть будь-що надрукуватися, будь-що вступити до Спілки, добиваються
цього, саме добиваються, щоб далі друкуватися, друкуватися, незалежно від своїх творчих
можливостей. Як правило, люди скромні, справді обдаровані менше добиваються... Талант має здатність
поважати себе і не принижуватися до рівня прохача. Будьмо відверті: у віршованій продукції як деяких
молодих, так деяких старших авторів ще багато пустих словес, надуманих сентенцій, просто римованої або неримованої балаканини, що так чи інакше кидає тінь на всю поезію.
Я знаю —
це марево —
бачити тебе такою,
якою ввижалась
мені ти у снах,
якою викохав тебе
співучою уявою,
калиновою надією душі...
О гармоніє мого болю,
біла квітка у мареві! —
Так пише Володимир Семенко в першій збірці «Світлотінь», що побачила світ 1981 р. у видавництві
«Радянський письменник». Публікується вигадка, імітація почуттів, закамуфльована в шати зовні
вільного вірша, насправді — вільного від живої думки і емоції. Поспіх, невибагливість — небезпечна хвороба, що загрожує поетам, які спершу пишуть, а потім думають, спершу публікують свої писання, а потім переживають радість від содіяного.
Вірш обережно, ніби лісовик,
Ступив осінньо й тихо на сторінку.
Вірш був уже в руках, і раптом — зник,
Як в кулаці затиснута сніжинка.
Це із збірки Д. Кулиняка «Біля вогнища». Цікаво придумано, але щось не віриться, що «вірш був уже
в руках», коли на багатьох сторінках книжки так важко його зустріти. Зате повно претензійних розумувань, таких, що часто не в злагоді ні з елементарною логікою, ні з законами художнього мислення, творення словесного образу. Наприклад: «Поезія, як електричний струм, Є наслідок різниць потенціалів». Глянем далі, який він, той «наслідок різниць».
«Слова живуть між нами й поза нами, Та світ їх недосяжний для руки»? А чого, спитаємо, він має
бути «досяжним для руки»? Далі: «Ми будемо вертатися у сни, А може, перетворимось в прокляття».
Голосно, але не страшно, бо ні про що. Далі: «Вогнище — найперша пам'ятка культури. А культура —
вогнище творчості людей». Додамо від себе, як пише газета: «Сільський клуб — вогнище культури». Далі.
«Протиріччя: рослина юна, А планеті — мільйони літ». І так далі, і так далі. Навіть дивно, звідки
в одній збірці такого, чого, як кажуть, навмисне не придумаєш.
Розумію, що не можна виривати з живої тканини вірша окремих рядків і на них будувати аналіз, по
них оцінювати вірші. Не можна, коли є... жива тк а нина. Здається, нашій поезії знову загрожує марнослів
'я і холодне розумування. «Земле, візьми мою доньку в науку, може, з неї щось путнє вийде» — звертається мати до землі в програмному вірші нової книжки, що належить цікавій поетесі, яку добре підтримали на перших кроках в літературу. І, певно, підтримали заслужено. «Земле, візьми мою доньку...» Якось аж моторошно. Розумію, що це умовність.
Роблю скидку на буйну фантазію. Але є ще значення слів, є ще усталені народні поняття! Жодна
мати, навіть жартома, не скаже: «Земле, візьми мою доньку...», бо із смертю не жартують.
Незбагненно, навіщо поетесі придумувати для своєї ліричної героїні стан самоізоляції, самоприниження:
Я забуваю тебе.
Так, покинутий в лісі,
дичавіє пес
і тікає
від людського духу.
Тільки вибіжу часом
вночі на узлісся
і, голову повернувши
в бік твоєї далекої ласки,
тихо завию.
Здається, тут, як і в інших місцях книжки «Похвала землі», Софію Майданську підвела надуманість. Від цього її, винахідницю яскравої метафоричності, аргументовано застерігала Наталка Білоцерківець в рецензії на збірку «Долоні континентів» (ж. «Вітчизна», № 2, 1981 р.): «...С. Майданська іноді втрачає почуття необхідності того чи іншого образу (нехай і цікавого в структурі певного твору). Іноді створюється враження маніпуляції образами, їх легко можна поміняти місцями в межах одного вірша...» Мені здається, що це більше проявилося в третій збірці., Що ж, як писав поет, «мудрості не вивчитись чужої — треба помилятися самим». Добре, коли помилки збагачують досвід, допомагають у змужнінні таланту. Біда, коли поет, автор багатьох книжок, дозволяє собі такі римовані конструкції:
Складаю дяку вам, поля,
За хліб, який несу до столу.
Бо знає навіть немовля —
Без хліба в хаті сумно й голо.
Як так далі діло піде, то всезнаюче немовля із збірки В. Крищенка «Ясен день», вирісши, зажадає, щоб в ім'я поезії не дозволялося такі вірші ані писати, ані друкувати.
Загальний рівень нашої поезії високий. Але не від рівня моря залежить його чистота, коли танкери, потерпівши аварію, заливають море нафтою. Дбати про чистоту поезії —- це відверто говорити про книжки, які принижують її рівень, хто б ці книжки не писав.
Завтрашній день української радянської поезії — молоде поповнення, талановите, свідоме свого громадянського покликання, але... не дуже молоде.
Середній вік поетів, прийнятих до Спілки в 70-ті,— 39—40 років. Справді молодими прийшли в Спілку одиниці, чомусь тільки дівчата: Галина Турелик — в 22, Ніна Гнатюк — в 24, Наталка Віргуш — в 24, Наталка Білоцерківець — в 23, Ірина Євса — в 23 роки. А де молоді хлопці?
Вишикувались в довгу чергу до видавничих планів обдаровані поети. Коли вони дочекаються своїх книжечок — невідомо! Поки буде багаторічна черга, талановиті поети ніколи своєчасно не проб'ються до видавничих планів. Тим паче — скромні хлопці. Як сказав один московський поет: «Талантам надо помогать — бездарности пробьются сами». Тому хай живе видавничий резерв для найталановитіших!
Видавництво «Молодь» уже не раз довело, що це можливо.
До якого ж загального висновку ми прийшли? Відстає чи не відстає наша поезія?
Важко сказати. Краще зробимо маленький екскурс в минуле. В статті «В чем же, наконец, существо русской поэзии и в чем ее особенность» М. В. Гоголь, зокрема, писав: «Со смертью Пушкина остановилось движение поэзии нашей вперед». Далі, відзначивши притаманні Лермонтову «признаки таланта первостепенного», едвозначно констатував щодо цього таланту: «Ни одно стихотворение не выносилось в нем, не взлелеялось чадолюбно и заботливо, не устоялось и не сосредоточилось в самом себе; самый стих не получил еще своей собственной личности и бледно напоминает то стих Жуковского, то стих Пушкина; повсюду излишество и многоречие». Ви бачите, «не выносилось», «не взлелеялось», «не устоялось», «бледно напоминает» — скільки звинувачень «бідному», на той час уже мертвому, Лермонтову. Великий Гоголь помилявся, був несправедливим до Лермонтова, а ми сподіваємося, що суворий критик за життя увінчає сучасного поета лавровим вінком. Все визначає час. Добре, що ми певні: українська радянська поезія
в особі М. Бажана, Д. Павличка, Ліни Костенко, Бориса Олійника, І. Драча, багатьох старших і молодших поетів, а з ними — непоодиноких поетів призову 70-х років вміє проникати в глибину людської душі, поєднувати часи, епохи, не втрачаючи відчуття історичних ритмів нашого поступу. Сучасна поезія, не боронячи цього прозі, вміє в компактних, доцільних словесних структурах і формах пристрасно і художньо переконливо говорити про найхарактерніше для наших днів, говорити про людину в історії та історію в людині, відтворювати світовідчуття, спосіб мислення людини у філософських взаємозв'язках часів.
А якщо поезія і відстає, то не від себе вчорашньої, а від себе завтрашньої.
1982— 1988 рр.
Важко сказати. Краще зробимо маленький екскурс в минуле. В статті «В чем же, наконец, существо русской поэзии и в чем ее особенность» М. В. Гоголь, зокрема, писав: «Со смертью Пушкина остановилось движение поэзии нашей вперед». Далі, відзначивши притаманні Лермонтову «признаки таланта первостепенного», едвозначно констатував щодо цього таланту: «Ни одно стихотворение не выносилось в нем, не взлелеялось чадолюбно и заботливо, не устоялось и не сосредоточилось в самом себе; самый стих не получил еще своей собственной личности и бледно напоминает то стих Жуковского, то стих Пушкина; повсюду излишество и многоречие». Ви бачите, «не выносилось», «не взлелеялось», «не устоялось», «бледно напоминает» — скільки звинувачень «бідному», на той час уже мертвому, Лермонтову. Великий Гоголь помилявся, був несправедливим до Лермонтова, а ми сподіваємося, що суворий критик за життя увінчає сучасного поета лавровим вінком. Все визначає час. Добре, що ми певні: українська радянська поезія
в особі М. Бажана, Д. Павличка, Ліни Костенко, Бориса Олійника, І. Драча, багатьох старших і молодших поетів, а з ними — непоодиноких поетів призову 70-х років вміє проникати в глибину людської душі, поєднувати часи, епохи, не втрачаючи відчуття історичних ритмів нашого поступу. Сучасна поезія, не боронячи цього прозі, вміє в компактних, доцільних словесних структурах і формах пристрасно і художньо переконливо говорити про найхарактерніше для наших днів, говорити про людину в історії та історію в людині, відтворювати світовідчуття, спосіб мислення людини у філософських взаємозв'язках часів.
А якщо поезія і відстає, то не від себе вчорашньої, а від себе завтрашньої.
1982— 1988 рр.
Комсомоле, ти моє начало...
Комсомол і поезія — якщо не слова-синоніми, то принаймні — слова, як «близнюки-браття». Історія комсомолу й історія радянської літер атури багатьма і багатьма сторінками своїми, як листя в кроні одного дерева, перемовляються, перешіптуються, вишумовують — і на вітрі, і в тиші, і в сліпучому сяйві громових блискавиць під високим небом Часу. Починаючи від карбованих, як ритми військової колони, рядків Едуарда Багрицького: «Нас водила молодість в шабельний похід, нас жбурляла молодість на кронштадський лід»,—
і до зовні спокійних, але сповнених крицевою незламністю, силою духовної єдності поколінь заклинань Бориса Олійника: «Комсомоле, доле моя, брате мій, Нам на спокій права не дано».
Поезія увійшла в комсомол, який завжди, кажучи словами Миколи Островського, кликав юних «тільки вперед, тільки на лінію вогню». Комсомол увійшов у Поезію, тому що він був і залишається невичерпним джерелом молодості, революційної романтики, покликом до дії в ім'я торжества благородних
ідеалів нашого суспільства.
І справа не тільки в тому, що майже всі наші поети були замолоду в лавах ВЛКСМ , зростали там як громадяни і гартувалися, і складали перші екзамени на політичну зрілість своєму вірному товаришу — Ленінському комсомолові. Справа, очевидно, і в тому, що комсомол, як наймасовіша організація радянської молоді, як впливова громадська сила, завжди підтримував і плекав юні літературно-мистецькі таланти, не забував ніколи про своїх вихованців і сурмачів, коли вони виходили на велику, самостійну дорогу творчості.
Загляньмо в «Історію Ленінської комуністичної Спілки молоді України» (вид-во «Молодь», 1979 р.). Не випадково в третьому розділі, що охоплює 1921— 1925 роки, автори цієї книги, ведучи мову про період відбудови народного господарства, значну увагу приділяють зародженню і розвитку нової культури. Йдеться тут, зокрема, й про тодішню літературну парость, яка згодом стала окрасою красного письменства оновленої України: «Виявом творчої самодіяльності молоді був її нестримний потяг до літературної
творчості. В цей час в літературу приходять Микола Бажан, Олекса Близько, Остап Вишня, Андрій Головко, Іван Дніпровський, Олесь Досвітній, Мирослав Ірчан, Яків Качура, Іван Кириленко, Микола Куліш, Іван Ле, Іван Микитенко, Семен Скляренко, Володимир Сосюра, Павло Усенко, багато іншої здібної молоді.
Радянська дійсність була невичерпним джерелом їхньої творчості. Молоді поети, прозаїки, драматурги утверджували велич соціалістичної революції, відображали героїзм народу, його творчі сили, що відкривалися в боротьбі за нове життя».
Як згодом напише Максим Рильський: «Нове життя нового прагне слова». Молоде, вируюче соціальними і творчими силами суспільство не могло не народити своїх речників, таку яскраву плеяду талановитих митців, які — майже всі! — через кілька десятиріч стали класиками новітньої літератури нашого народу.
Час першовідкривачів і романтиків, будівничих нового життя породив своїх співців, які почували себе невід'ємною часткою великого цілого, єдиного суспільно-перетворюючого процесу, що проходить —
вони були переконані! — в усього світу на виду, має всесвітнє значення.
Наш прапор над світами!
Могутня в нас хода!
Будуйте разом з нами
Республіку труда! —
в цих патетичних рядках Олександра Безименського — романтична реальність тогочасних буднів, що
були тоді для комсомольців і молоді святами праці, передумовою близького торжества устремлінь,
надій, ідеалів, за які боролися і вмирали лицарі свободи всіх часів і народів. І тут не було ні фальші, ні риторичного перебільшення. Була віра в своє революційне призначення, було чистосердечие, самовіддане служіння суспільному ідеалові. Бурхливий початок нової літератури явився продовженням революції в Слові. Комсомольська поезія сконцентрувала в собі поезію бойових походів за владу Рад. І це закономірно і природно — як суспільне явище і як художня система. Знову загляньмо в історію комсомолу! У формі поетичної клятви було написане гасло в тому приміщенні, де в червні 1919 року відбувся І з'їзд комсомолу України:
В нашім серці натягнуто струни —
Виклик кинемо нашій судьбі.
Доб'ємося для всіх ми комуни
Або з честю вмремо в бортьбі.
То був час не просто мрійників, любителів красного слівця задля риторичного ефекту (хоча, звісно, й такі траплялися). То був час людей дії, здатних на самопожертву заради торжества «царства справедливості», але не здатних змінити свою громадянську позицію, відступитися від ідеї. І в цьому — пояснення як на теперішні мірки підвищеного пафосу, патетичних сплесків комсомольської, та й усієї,
поезії перших пореволюційних десятиліть.
Наблизитися нам до тих людей, зрозуміти їх допомагають література і мистецтво, створені в ті дні.
Здається, ради такого порозуміння варто процитувати розмову командира-героя з молодими бійцями,
описану Олександром Довженком в кіноповісті «Щорс»: «Історія заворожила нас, хлопці... От я теж часто думаю: прошумлять роки, завершиться революція, і заживуть люди-брати на землі. Скільки ж казок про нас перекажуть, скільки пісень проспівають про нас!.. І воскреснемо ми. І повстанемо з сивизни століть, і пройдемо перед ними могутнім строєм, повним урочистого ритму і краси, тверезі, хоробрі, без лайки, без підлабузництва і зрадництва. Пройдемо за Леніним такими достойними, простими товаришами... То будуть народні пісні».
Перечитуючи героїчні сторінки перших співців революції, ми не тільки збагачуємося знаннями історії літератури і пізнаємо літопис комсомольської слави. Ми припадаємо до джерел моральної чистоти, безкомпромісності. Ми беремо уроки тієї громадянськості, якій чужа й ворожа двоєдушність, з якою несумісні лицемірство, підлабузництво — аж до кар'єризму і чиношанування.
Коли ми говоримо «комсомол і поезія», то найчастіше маємо на увазі або творчість поетів насамперед комсомольсько-молодіжної теми, або тих, кого виховав Ленінський комсомол і хто тему своєї літературної молодості провів, розвиваючи і модифікуючи її, через усю свою творчість, втілив у багатьох поетичних книжках. Йдеться, наприклад, про таких поетів, як в російській літературі О. Безименський, О. Жаров, в українській — П. Усенко, І. Шевенко (в 20—30-ті роки) та інші. I в той же час, умовно кажучи, в рубрику «Комсомол і поезія» добре вписуються видатні поети, якими захоплюється молодь ось уже кількох поколінь, такі, як В. Маяковський, В. Сосюра, А. Малишко, Д. Павличко і, звичайно, багато інших. Тим паче, що у них є чимало віршів, звернених безпосередньо до молоді.
Саме тому, гортаючи Історію комсомолу України, неодноразово натрапляємо на приклади з творчості
В. Сосюри. Скажімо, в ілюстрованому виданні «Комсомольська слава України» з підзаголовком «Живий літопис у двох книгах» читаємо: «20-річним юнаком почав свій шлях бійця революції талановитий поет Володимир Сосюра. У поемі «Червона зима», баладі «Комсомолець» він яскраво оспівав безсмертні
подвиги комсомольців і молоді.
Вкраїну з краю в край проходили з боями...
Червоно танув сніг в пожеж ах барикад...
І громом молодим котилося над нами,
Лунало по ланах: «Вперед, за владу Рад!»
І де ми не пройшли, нас радо зустрічали,
І навіть вітер нам доріг не замітав.
Дівчата нам стрічки червоні пришивали,
І хлопці радо йшли озброєні до лав».
Ім 'я В. Сосюри знову виникає на сторінках Історії комсомолу, коли йде мова про героїку юних на будівництві Дніпрельстану. Тут не обійтися без слів поета, які зафіксували трудовий подвиг цілого покоління:
Ідуть полки, нема їм краю,
од них у даль прослалась тінь.
А Дніпрельстан горить і грає,
він творить рай зелений з краю
для нас і наших поколінь.
Минули роки. В. Сосюра став класиком нашої літератури, його творчість давно вивчалася в школі, а він не відійшов від теми своєї молодості. До 40- річчя Ленінського комсомолу з-під його пера виходить
вірш, де є такі рядки:
Наш комсомол! Усе, усе — для тебе.
Тебе в путі не спинять грози злі.
Твої сини, озброєні, як треба,
Вартують мир у небі й на землі.
Наш комсомол, ясна твоя дорога,
Наш комсомол, ясна твоя мета.
Ти партії надійна допомога
І Батьківщини гордість золота!
Протягом усього творчого шляху великий поет знову і знову повертається до комсомольської теми.
Коли я думаю про Володимира Сосюру, улюбленого поета молоді, то в пам 'яті виринають слова Андрія Малишка, може, найточніші з усього, що сказано про становлення і суспільний сенс творчості поета: «Він прийшов у нашу поезію — дитина робітничого світу, юнак із задумливими вишневокарими очима, приніс пісні і поеми, такі ж вродливі і гарячі, як світанки революції...» Дозволю собі тут обірвати цитування, щоб виділити визначальне, найприкметніше у Малишкових словах про юнака «із задумливими вишнево-карими очима», його долю, яку порятувала революція: «...муза його була вихована і вигодувана з кінця шаблі і прикрита щитами великого визвольного походу».
Тематичні, ідейні і емоційно-почуттєві витоки поезії Володимира Сосюри починаються з революції,
але історична неповторність і сила його слова не тільки в концепції, а й у несподіваній — як на ті
часи, приголомшливо несподіваній — формі вираження, в природній, задушевній інтонації, яку взяв поет, розповідаючи людям про події епохальні, врешті, ніколи ніде раніше не бувалі. Про часи трагічні і криваві, пов'язані із корінним поворотом у розвитку нашої країни і всього людства, поет взявся говорити задушевним голосом, мовою лірики. Масштабне, що вимагало великих художніх полотен, високих регістрів, знайшло своє втілення в ліричних рядках: «Зима. На фронт, на фронт!.. А на пероні люди... Біля вагонів ми співаєм «Чумака»...» Складне, про що інші писали аж надто голосно й абстрактно, вмістилося в образно точному слові, в тихому зітханні: «Мій брате вересню з блакитними очима,
під усміхом твоїм жевріє серця бій...»
Володимир Сосюра прийшов у літературу як ніжний лірик, співець любові й революції, і ліриком залишився упродовж сорока років свого натхненного творчого шляху, навіть у численних поемах, різних за осягненням соціальних явищ, але в більшості своїй знаменних і сильних ліричним струменем, правдою високих почуттів.
Думаю, подібними якостями близький і зрозумілий молоді Володимир Маяковський, хоча на перший погляд цей поет — протилежність Володимиру Сосюрі. Ні, у них багато спільного. Нехай у їхніх віршах різна тональність, різна строфічна структура, різні регістри, потрібні для голосового відтворення віршів,— вони близькі оголеністю почуттів, відкритістю душі. Обидва часто апелювали до молоді, вміли пристрасно говорити людям про соціальне, всім наболіле як про своє особисте.
Повернімось до історії комсомолу України, насиченої, як уже відзначалося, багатьма прикладами з літератури. В останньому її розділі згадується про зліт творчої молоді республіки, присвячений 60-річчю Ленінського комсомолу. На цьому зльоті виступив наш видатний письменник Олесь Гончар, адресуючи творчій зміні такі слова: «Погляди, звернуті сьогодні до вас,— це погляди заохочення і надії. Ви
молода, творча сила народу, вам розвивати, новими цінностями збагачувати нашу літературу і всі види
мистецтва, вам — у невтомній праці, в напруженні, пошуках — продовжувати почесну і багатогранну
працю нашої художньої інтелігенції». На цьому зльоті виступив поет Микола Луків, художник Андрій Чебикін, композитор Іван Карабиць, артистка Ольга Матешко. «Зліт продемонстрував вірність творчої молоді принципам соціалістичного реалізму, вірність революційному прапору Жовтня, славним традиціям Ленінського комсомолу»,— так засвідчує історія, в якій тісно переплетені лінія комсомолу і лінія літератури.
А тепер кинемо погляд на основні віхи розвитку української радянської поезії в тому тематичному
ключі, що з самого початку статті цікавить нас, і перед нами постануть віхи комсомольської історії
в поетичній трансформації. І ми побачимо, наскільки наша поезія була і залишається чутливою до
того, чим жив і живе комсомол.
Молодечий дух революційного перетворення світу, почуття історичного оптимізму, ідейна переконаність — невід'ємні риси комсомолу і літератури про комсомол. Так було з першопочатків героїчної історії Ленінської спілки молоді, так воно є і буде завжди.
Місто, заводи і села,
Юних вітайте — ідуть!
Л ави ідуть КаеСеМові,
Дальня вгинається путь.
Знамениті рядки сурмача комсомольської юні
Павла Усенка, ставши для нас заспівними, орієнтують наших сучасників у бурхливому і прекрасному
морі поезії, що вихлюпує за береги обкладинок і дає відчуття легендарних просторів, на яких, народжений новим світом, комсомол самовіддано утверджув ав і утверджує цей новий світ.
Горді слова, присвячені комсомолу або адресовані славній радянській молоді, належать перу перших майстрів — Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Андрія Малишка, Леоніда Первомайського, Миколи Бажана та інших. Такі твори, будучи художніми документами свого часу, не тільки можуть скласти на сьогодні талановиту, тематично визначену антологію,— вони є своєрідним поетичним літописом Комуністичної Спілки Молоді, яка з виру громадянської до Вітчизняної війни, від новобудов перших п'ятирічок до сучасного БАМу високо несе ленінський прапор революції.
Наче з юності своїх батьків і дідів, що грудьми стали на захист завоювань Жовтня — проти жовтоблакитних запроданців, зустрічаємося нині з баладою Володимира Сосюри «Комсомолець», яка давно вже увійшла в золотий фонд української радянської поезії. І безсмертним уроком вірності революції, взірцем самопожертви і несхитності комсомольського серця в боротьбі з ворогами незмінно звучатимуть нержавіючі, оголені, як меч, слова поета:
Вийшов один... І сказав курінному:
— Я — комсомолець... Стріляй!
Карбовані рядки Бажанової «Пісні про бійця» відтворюють для нас грозову атмосферу громадянської війни. В уяві постають молоді лицарі ленінського гарту, люди залізної волі, які на полі брані, вмираючи, не відступають ні на йоту від своїх переконань.
Ось один нахилився. Я знаю: ти мариш
Про дітей і про ж інку якусь.
Полюби ж, полюби, товаришу,
В барабані сім мідних куль!
Все, чим жила й за що боролася наша країна, а в її перших лавах — комсомольці і молодь, найпримітніші ознаки своєї доби увібрала комсомольська поезія. Трудові ритми нового часу, живий подих юності двадцятих років овіває нас, коли перечитуємо славнозвісну, колись популярну
«Пісню» Івана Шевченка:
Виступає нас немало,
Аж дванадцять косарів.
Косим клевер, косим трави
На комунівській землі.
Новий індустріальний пейзаж, перший колективний сніп, перший трактор у полі — до всього причетна невгамовна комсомолія, і не дивно, що це знаходить поетичну трансформацію в літературі. Микола
Терещенко поетизує працю полтавських дівчат, які «стахановками стали» в шахтарському краї. Михайло Доленго вводить у вірш «обрис заводу над тихим Дніпром». Олекса Близько пише про радісних селюків, які вийшли, «наче на свято», щоб трактор побачити.
Вражає масштабність мислення, широта почуттів, з якою промовляють комсомольські поети про вій час, освідчуються йому в любові. Вони легко й переконливо виражаю ть свою причетність до життя, в якому виступають творцями і самі в ньому формуються як люди нової епохи. «У небі країни моєї Мої самольоти летять»,— читаємо у вірші загиблого на війні Петра Артеменка,— «В садах Батьківщини моєї Співають мої солов'ї». Так міг написати лише поет, вихований в умовах кардинально нових суспільних взаємин між людьми, громадянинпатріот, що усвідомлював себе органічною часткою своєї нової соціалістичної Вітчизни.
Народилося незнане раніше в літературі явище — комсомольська поезія — буйноквітий, невідцвітаючий світ розкутих дітей найбільшої в історії революції, від імені яких так схвильовано і чисто звучить і по сьогодні голос Леоніда Первомайського:
Весела молодість моя,
Ти рвалась напролом!
Весела молодість моя,
Лети, дзвени крилом!
Молодість нашої зоречолої Батьківщини, молодість дорогих нам людей, що не просто взяли в руки
лопати й кайла перших новобудов, а сміливо підставили свої плечі під найважчі тягарі епохи,— давно відшуміле героїчне життя залишило своє гаряче дихання, свій трепетний пульс у нев'янучій, завжди
молодій комсомольській поезії.
Гідне продовження цієї молодості знаходимо в творчості наступних комсомольських поколінь, у
поетів Костя Герасименка, Володимира Булаєнка, Леоніда Левицького, Миколи Шпака, Євгена Фоміна, Федора Мицика, які у битві з фашизмом власного кров'ю розписалися у вірності Жовтневому прапорові. В цьому ряду по праву — Олександр Стовба, поет, що загинув в Афганістані. Безперервність великої революційної естафети увібрали вірші Андрія Малишка, Платона Воронька, Леоніда Вишеславського, Івана Гончаренка, Бориса Палійчука, Василя Швеця, Борислава Стегіанюка, Бориса Котлярова, Івана Рядченка, Віктора Кочевського, Абрама Кацнельсона, Миколи Рибалка, Семена Гордеева, Миколи Упеника та
інших — усіх поетів, хто повернувся з війни переможцем і збагатив нашу поезію новими яскравими сторінками про ратну славу комсомольців і молоді, про безприкладний всенародний подвиг.
Комсомольський квиток нині нагадує фронтовикові Миколі Карпенку бойову юність, до нього приходять «хлоп'ята живі — ті, що впали колись на зеленій траві». Поет розмірковує про високий громадянський обов'язок у наш час, коли «гарячим боям ще не видно кінця», і безпретензійно, але самобутньо й афористично закінчує вірш поетичним висновком про ідейну спадкоємність поколінь
в теперішньому суспільстві:
Я думки переплавлюю в крицю дзвінку
І шикую слова, мов набої, в рядку,
Щоб єдналися так із рядочком рядок,
Як з партійним квитком —
комсомольський квиток.
Розрослася, змужніла комсомольська поезія, стала примітним відгалуженням у величавій кроні могутнього дерева багатонаціональної радянської літератури. Чуємо тут неубутно молодий перешум, живий перегук багатьох поколінь нашої новітньої пожовтневої історії. «Дівчино секретарю, як тебе любили ми»,— безборонно-щире освідчення Павла Усенка, в якому злились інтимне і громадянське начала. Цей камертон комсомольської лірики озивається у віршах поетів, що заявили про себе в останні роки і десятиліття. Скажімо, його відлуння звучить у вірші Віктора Коржа «Скажіть, юначе Павле», що є прямим зверненням до сивого співця комсомоли, який до кінця залишався в душі юнаком.
Зв'язок часів зафіксовано у вірші П етра Перебийноса про «хлопчаків вихрястих», котрі завжди йшли
в борні «за більшовиками», а нині йдуть «на комуністів поклик бойовий».
Вірш Віталія Коротича, названий «Покоління», сприймається як сповідальний публіцистичний монолог, позначений спробою осягнути всю велич радянської історії.
В ньому слушно ставиться питання про те, чи гідне сучасне покоління своїх славних попередників, на що автор устами людей «з далеких двадцятих років» відповідає: «Ви такі, як ми думали. Чуєте — саме такі!..»
Порушивши таке ж полемічне питання, Валентин Бичко дає недвозначну відповідь тим, хто часом киває у бік юної зміни — мовляв, не та тепер молодь пішла, не той комсомол.— «Той! Як Бойченко і Корчагін».
Далі — публіцистичне узагальнення:
Сміху сиплеться срібна злива...
Під печаль, під зажуру — тол.
Інша молодість неможлива,
Лиш одна вона — Комсомол!
З великою емоційною силою і внутрішньо вмотивованим пафосом, не соромлячись «бронзи декларацій», Борис Олійник у вірші «Комсомолові» заявляє про кровну причетність молодого покоління радянських людей до революційного процесу наших днів і в масштабі країни, і в планетарному масштабі, утверджує безкомпромісність ідейної позиції молодого сучасника:
Ми з тобою не були, а будемо.
Ми з тобою завше — тільки єсть.
Разом з молодим, як цвіт, Нерудою,
З Президентом, що не зрадив честь.
З усіма, хто не хитнувсь у вірності
П ід вітрищами земних широт.
Хто грудьми іде супроти підлості,
Як Матросов — на останній дзот.
Пристрасна громадянська позиція, полемічний запал характеризують кращі зразки комсомольської
лірики, особливо в тих випадках, коли автори порушують животрепетні, гострі проблеми сьогочасної
доби. Комсомольський вогонь, невідквітна молодість попередніх героїчних поколінь живим нервом
пульсують у багатьох поетичних творах Дмитра Павличка, Івана Драча, Володимира Забаштанського, Романа Лубківського, Володимира Коломійця, Леоніда Талалая, Олеся Лупія, Анатолія Бортняка, Миколи Братана, Володимира Базилевського, Миколи Сингаївського, Анатолія Тарана, Леоніда Татаренка, Василя Моруги, Михайла Шевченка, Ігоря Римарука, Василя Герасим'юка, Анатолія Кичинського, Анатолія Перерви, Володимира Гоцуленка, Миколи Луківа, жінок-поетес Тамари Коломієць, Ганни Світличної, Наталки Кащук, Людмили Скирди, Ірини Жиленко, Ганни Чубач, Світлани Йовенко, Любові Голоти, Ніни Гнатюк — неможливо назвати всіх. Головне, що поети всіх поколінь залишаються вірними незупинній естафеті
молодих революціонерів-ленінців.
Ми з лав твоїх не вибули за віком,
І нам подовжать комсомольський стаж
Пісні, що владарюють юним світом,
На похваті солдатський патронташ.
Так влучно висловився одеський поет Анатолій Глущак, який не один хороший вірш присвятив уславленню гордого імені — Комсомол. Лінія розвитку поезії і лінія розвитку комсомолу настільки переплелись, що злилися в єдину лінію життя для тих, хто як поет народився в комсомолі і через роки і десятиліття залишився молодим, тому що не розлучався з комсомольською темою в своїй творчості. До їх числа належить і автор цієї статті:
Комсомоле, як було нас мало
В час, коли займалося на світ.
Та було твердіше за граніт
Слово, що в походи піднімало.
Комсомоле, ти моє начало.
Ти мій невідквітний первоцвіт.
Я іду за сонцем у зеніт,
А в душі світання не зів'яло.
Комсомоле, у тривожнім світі
Нам стояти на крутій межі
Іменем великих заповітів.
Комсомоле, вічний ескадроне,
За тобою — перші рубежі,
Юності залізної заслони!
і до зовні спокійних, але сповнених крицевою незламністю, силою духовної єдності поколінь заклинань Бориса Олійника: «Комсомоле, доле моя, брате мій, Нам на спокій права не дано».
Поезія увійшла в комсомол, який завжди, кажучи словами Миколи Островського, кликав юних «тільки вперед, тільки на лінію вогню». Комсомол увійшов у Поезію, тому що він був і залишається невичерпним джерелом молодості, революційної романтики, покликом до дії в ім'я торжества благородних
ідеалів нашого суспільства.
І справа не тільки в тому, що майже всі наші поети були замолоду в лавах ВЛКСМ , зростали там як громадяни і гартувалися, і складали перші екзамени на політичну зрілість своєму вірному товаришу — Ленінському комсомолові. Справа, очевидно, і в тому, що комсомол, як наймасовіша організація радянської молоді, як впливова громадська сила, завжди підтримував і плекав юні літературно-мистецькі таланти, не забував ніколи про своїх вихованців і сурмачів, коли вони виходили на велику, самостійну дорогу творчості.
Загляньмо в «Історію Ленінської комуністичної Спілки молоді України» (вид-во «Молодь», 1979 р.). Не випадково в третьому розділі, що охоплює 1921— 1925 роки, автори цієї книги, ведучи мову про період відбудови народного господарства, значну увагу приділяють зародженню і розвитку нової культури. Йдеться тут, зокрема, й про тодішню літературну парость, яка згодом стала окрасою красного письменства оновленої України: «Виявом творчої самодіяльності молоді був її нестримний потяг до літературної
творчості. В цей час в літературу приходять Микола Бажан, Олекса Близько, Остап Вишня, Андрій Головко, Іван Дніпровський, Олесь Досвітній, Мирослав Ірчан, Яків Качура, Іван Кириленко, Микола Куліш, Іван Ле, Іван Микитенко, Семен Скляренко, Володимир Сосюра, Павло Усенко, багато іншої здібної молоді.
Радянська дійсність була невичерпним джерелом їхньої творчості. Молоді поети, прозаїки, драматурги утверджували велич соціалістичної революції, відображали героїзм народу, його творчі сили, що відкривалися в боротьбі за нове життя».
Як згодом напише Максим Рильський: «Нове життя нового прагне слова». Молоде, вируюче соціальними і творчими силами суспільство не могло не народити своїх речників, таку яскраву плеяду талановитих митців, які — майже всі! — через кілька десятиріч стали класиками новітньої літератури нашого народу.
Час першовідкривачів і романтиків, будівничих нового життя породив своїх співців, які почували себе невід'ємною часткою великого цілого, єдиного суспільно-перетворюючого процесу, що проходить —
вони були переконані! — в усього світу на виду, має всесвітнє значення.
Наш прапор над світами!
Могутня в нас хода!
Будуйте разом з нами
Республіку труда! —
в цих патетичних рядках Олександра Безименського — романтична реальність тогочасних буднів, що
були тоді для комсомольців і молоді святами праці, передумовою близького торжества устремлінь,
надій, ідеалів, за які боролися і вмирали лицарі свободи всіх часів і народів. І тут не було ні фальші, ні риторичного перебільшення. Була віра в своє революційне призначення, було чистосердечие, самовіддане служіння суспільному ідеалові. Бурхливий початок нової літератури явився продовженням революції в Слові. Комсомольська поезія сконцентрувала в собі поезію бойових походів за владу Рад. І це закономірно і природно — як суспільне явище і як художня система. Знову загляньмо в історію комсомолу! У формі поетичної клятви було написане гасло в тому приміщенні, де в червні 1919 року відбувся І з'їзд комсомолу України:
В нашім серці натягнуто струни —
Виклик кинемо нашій судьбі.
Доб'ємося для всіх ми комуни
Або з честю вмремо в бортьбі.
То був час не просто мрійників, любителів красного слівця задля риторичного ефекту (хоча, звісно, й такі траплялися). То був час людей дії, здатних на самопожертву заради торжества «царства справедливості», але не здатних змінити свою громадянську позицію, відступитися від ідеї. І в цьому — пояснення як на теперішні мірки підвищеного пафосу, патетичних сплесків комсомольської, та й усієї,
поезії перших пореволюційних десятиліть.
Наблизитися нам до тих людей, зрозуміти їх допомагають література і мистецтво, створені в ті дні.
Здається, ради такого порозуміння варто процитувати розмову командира-героя з молодими бійцями,
описану Олександром Довженком в кіноповісті «Щорс»: «Історія заворожила нас, хлопці... От я теж часто думаю: прошумлять роки, завершиться революція, і заживуть люди-брати на землі. Скільки ж казок про нас перекажуть, скільки пісень проспівають про нас!.. І воскреснемо ми. І повстанемо з сивизни століть, і пройдемо перед ними могутнім строєм, повним урочистого ритму і краси, тверезі, хоробрі, без лайки, без підлабузництва і зрадництва. Пройдемо за Леніним такими достойними, простими товаришами... То будуть народні пісні».
Перечитуючи героїчні сторінки перших співців революції, ми не тільки збагачуємося знаннями історії літератури і пізнаємо літопис комсомольської слави. Ми припадаємо до джерел моральної чистоти, безкомпромісності. Ми беремо уроки тієї громадянськості, якій чужа й ворожа двоєдушність, з якою несумісні лицемірство, підлабузництво — аж до кар'єризму і чиношанування.
Коли ми говоримо «комсомол і поезія», то найчастіше маємо на увазі або творчість поетів насамперед комсомольсько-молодіжної теми, або тих, кого виховав Ленінський комсомол і хто тему своєї літературної молодості провів, розвиваючи і модифікуючи її, через усю свою творчість, втілив у багатьох поетичних книжках. Йдеться, наприклад, про таких поетів, як в російській літературі О. Безименський, О. Жаров, в українській — П. Усенко, І. Шевенко (в 20—30-ті роки) та інші. I в той же час, умовно кажучи, в рубрику «Комсомол і поезія» добре вписуються видатні поети, якими захоплюється молодь ось уже кількох поколінь, такі, як В. Маяковський, В. Сосюра, А. Малишко, Д. Павличко і, звичайно, багато інших. Тим паче, що у них є чимало віршів, звернених безпосередньо до молоді.
Саме тому, гортаючи Історію комсомолу України, неодноразово натрапляємо на приклади з творчості
В. Сосюри. Скажімо, в ілюстрованому виданні «Комсомольська слава України» з підзаголовком «Живий літопис у двох книгах» читаємо: «20-річним юнаком почав свій шлях бійця революції талановитий поет Володимир Сосюра. У поемі «Червона зима», баладі «Комсомолець» він яскраво оспівав безсмертні
подвиги комсомольців і молоді.
Вкраїну з краю в край проходили з боями...
Червоно танув сніг в пожеж ах барикад...
І громом молодим котилося над нами,
Лунало по ланах: «Вперед, за владу Рад!»
І де ми не пройшли, нас радо зустрічали,
І навіть вітер нам доріг не замітав.
Дівчата нам стрічки червоні пришивали,
І хлопці радо йшли озброєні до лав».
Ім 'я В. Сосюри знову виникає на сторінках Історії комсомолу, коли йде мова про героїку юних на будівництві Дніпрельстану. Тут не обійтися без слів поета, які зафіксували трудовий подвиг цілого покоління:
Ідуть полки, нема їм краю,
од них у даль прослалась тінь.
А Дніпрельстан горить і грає,
він творить рай зелений з краю
для нас і наших поколінь.
Минули роки. В. Сосюра став класиком нашої літератури, його творчість давно вивчалася в школі, а він не відійшов від теми своєї молодості. До 40- річчя Ленінського комсомолу з-під його пера виходить
вірш, де є такі рядки:
Наш комсомол! Усе, усе — для тебе.
Тебе в путі не спинять грози злі.
Твої сини, озброєні, як треба,
Вартують мир у небі й на землі.
Наш комсомол, ясна твоя дорога,
Наш комсомол, ясна твоя мета.
Ти партії надійна допомога
І Батьківщини гордість золота!
Протягом усього творчого шляху великий поет знову і знову повертається до комсомольської теми.
Коли я думаю про Володимира Сосюру, улюбленого поета молоді, то в пам 'яті виринають слова Андрія Малишка, може, найточніші з усього, що сказано про становлення і суспільний сенс творчості поета: «Він прийшов у нашу поезію — дитина робітничого світу, юнак із задумливими вишневокарими очима, приніс пісні і поеми, такі ж вродливі і гарячі, як світанки революції...» Дозволю собі тут обірвати цитування, щоб виділити визначальне, найприкметніше у Малишкових словах про юнака «із задумливими вишнево-карими очима», його долю, яку порятувала революція: «...муза його була вихована і вигодувана з кінця шаблі і прикрита щитами великого визвольного походу».
Тематичні, ідейні і емоційно-почуттєві витоки поезії Володимира Сосюри починаються з революції,
але історична неповторність і сила його слова не тільки в концепції, а й у несподіваній — як на ті
часи, приголомшливо несподіваній — формі вираження, в природній, задушевній інтонації, яку взяв поет, розповідаючи людям про події епохальні, врешті, ніколи ніде раніше не бувалі. Про часи трагічні і криваві, пов'язані із корінним поворотом у розвитку нашої країни і всього людства, поет взявся говорити задушевним голосом, мовою лірики. Масштабне, що вимагало великих художніх полотен, високих регістрів, знайшло своє втілення в ліричних рядках: «Зима. На фронт, на фронт!.. А на пероні люди... Біля вагонів ми співаєм «Чумака»...» Складне, про що інші писали аж надто голосно й абстрактно, вмістилося в образно точному слові, в тихому зітханні: «Мій брате вересню з блакитними очима,
під усміхом твоїм жевріє серця бій...»
Володимир Сосюра прийшов у літературу як ніжний лірик, співець любові й революції, і ліриком залишився упродовж сорока років свого натхненного творчого шляху, навіть у численних поемах, різних за осягненням соціальних явищ, але в більшості своїй знаменних і сильних ліричним струменем, правдою високих почуттів.
Думаю, подібними якостями близький і зрозумілий молоді Володимир Маяковський, хоча на перший погляд цей поет — протилежність Володимиру Сосюрі. Ні, у них багато спільного. Нехай у їхніх віршах різна тональність, різна строфічна структура, різні регістри, потрібні для голосового відтворення віршів,— вони близькі оголеністю почуттів, відкритістю душі. Обидва часто апелювали до молоді, вміли пристрасно говорити людям про соціальне, всім наболіле як про своє особисте.
Повернімось до історії комсомолу України, насиченої, як уже відзначалося, багатьма прикладами з літератури. В останньому її розділі згадується про зліт творчої молоді республіки, присвячений 60-річчю Ленінського комсомолу. На цьому зльоті виступив наш видатний письменник Олесь Гончар, адресуючи творчій зміні такі слова: «Погляди, звернуті сьогодні до вас,— це погляди заохочення і надії. Ви
молода, творча сила народу, вам розвивати, новими цінностями збагачувати нашу літературу і всі види
мистецтва, вам — у невтомній праці, в напруженні, пошуках — продовжувати почесну і багатогранну
працю нашої художньої інтелігенції». На цьому зльоті виступив поет Микола Луків, художник Андрій Чебикін, композитор Іван Карабиць, артистка Ольга Матешко. «Зліт продемонстрував вірність творчої молоді принципам соціалістичного реалізму, вірність революційному прапору Жовтня, славним традиціям Ленінського комсомолу»,— так засвідчує історія, в якій тісно переплетені лінія комсомолу і лінія літератури.
А тепер кинемо погляд на основні віхи розвитку української радянської поезії в тому тематичному
ключі, що з самого початку статті цікавить нас, і перед нами постануть віхи комсомольської історії
в поетичній трансформації. І ми побачимо, наскільки наша поезія була і залишається чутливою до
того, чим жив і живе комсомол.
Молодечий дух революційного перетворення світу, почуття історичного оптимізму, ідейна переконаність — невід'ємні риси комсомолу і літератури про комсомол. Так було з першопочатків героїчної історії Ленінської спілки молоді, так воно є і буде завжди.
Місто, заводи і села,
Юних вітайте — ідуть!
Л ави ідуть КаеСеМові,
Дальня вгинається путь.
Знамениті рядки сурмача комсомольської юні
Павла Усенка, ставши для нас заспівними, орієнтують наших сучасників у бурхливому і прекрасному
морі поезії, що вихлюпує за береги обкладинок і дає відчуття легендарних просторів, на яких, народжений новим світом, комсомол самовіддано утверджув ав і утверджує цей новий світ.
Горді слова, присвячені комсомолу або адресовані славній радянській молоді, належать перу перших майстрів — Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Андрія Малишка, Леоніда Первомайського, Миколи Бажана та інших. Такі твори, будучи художніми документами свого часу, не тільки можуть скласти на сьогодні талановиту, тематично визначену антологію,— вони є своєрідним поетичним літописом Комуністичної Спілки Молоді, яка з виру громадянської до Вітчизняної війни, від новобудов перших п'ятирічок до сучасного БАМу високо несе ленінський прапор революції.
Наче з юності своїх батьків і дідів, що грудьми стали на захист завоювань Жовтня — проти жовтоблакитних запроданців, зустрічаємося нині з баладою Володимира Сосюри «Комсомолець», яка давно вже увійшла в золотий фонд української радянської поезії. І безсмертним уроком вірності революції, взірцем самопожертви і несхитності комсомольського серця в боротьбі з ворогами незмінно звучатимуть нержавіючі, оголені, як меч, слова поета:
Вийшов один... І сказав курінному:
— Я — комсомолець... Стріляй!
Карбовані рядки Бажанової «Пісні про бійця» відтворюють для нас грозову атмосферу громадянської війни. В уяві постають молоді лицарі ленінського гарту, люди залізної волі, які на полі брані, вмираючи, не відступають ні на йоту від своїх переконань.
Ось один нахилився. Я знаю: ти мариш
Про дітей і про ж інку якусь.
Полюби ж, полюби, товаришу,
В барабані сім мідних куль!
Все, чим жила й за що боролася наша країна, а в її перших лавах — комсомольці і молодь, найпримітніші ознаки своєї доби увібрала комсомольська поезія. Трудові ритми нового часу, живий подих юності двадцятих років овіває нас, коли перечитуємо славнозвісну, колись популярну
«Пісню» Івана Шевченка:
Виступає нас немало,
Аж дванадцять косарів.
Косим клевер, косим трави
На комунівській землі.
Новий індустріальний пейзаж, перший колективний сніп, перший трактор у полі — до всього причетна невгамовна комсомолія, і не дивно, що це знаходить поетичну трансформацію в літературі. Микола
Терещенко поетизує працю полтавських дівчат, які «стахановками стали» в шахтарському краї. Михайло Доленго вводить у вірш «обрис заводу над тихим Дніпром». Олекса Близько пише про радісних селюків, які вийшли, «наче на свято», щоб трактор побачити.
Вражає масштабність мислення, широта почуттів, з якою промовляють комсомольські поети про вій час, освідчуються йому в любові. Вони легко й переконливо виражаю ть свою причетність до життя, в якому виступають творцями і самі в ньому формуються як люди нової епохи. «У небі країни моєї Мої самольоти летять»,— читаємо у вірші загиблого на війні Петра Артеменка,— «В садах Батьківщини моєї Співають мої солов'ї». Так міг написати лише поет, вихований в умовах кардинально нових суспільних взаємин між людьми, громадянинпатріот, що усвідомлював себе органічною часткою своєї нової соціалістичної Вітчизни.
Народилося незнане раніше в літературі явище — комсомольська поезія — буйноквітий, невідцвітаючий світ розкутих дітей найбільшої в історії революції, від імені яких так схвильовано і чисто звучить і по сьогодні голос Леоніда Первомайського:
Весела молодість моя,
Ти рвалась напролом!
Весела молодість моя,
Лети, дзвени крилом!
Молодість нашої зоречолої Батьківщини, молодість дорогих нам людей, що не просто взяли в руки
лопати й кайла перших новобудов, а сміливо підставили свої плечі під найважчі тягарі епохи,— давно відшуміле героїчне життя залишило своє гаряче дихання, свій трепетний пульс у нев'янучій, завжди
молодій комсомольській поезії.
Гідне продовження цієї молодості знаходимо в творчості наступних комсомольських поколінь, у
поетів Костя Герасименка, Володимира Булаєнка, Леоніда Левицького, Миколи Шпака, Євгена Фоміна, Федора Мицика, які у битві з фашизмом власного кров'ю розписалися у вірності Жовтневому прапорові. В цьому ряду по праву — Олександр Стовба, поет, що загинув в Афганістані. Безперервність великої революційної естафети увібрали вірші Андрія Малишка, Платона Воронька, Леоніда Вишеславського, Івана Гончаренка, Бориса Палійчука, Василя Швеця, Борислава Стегіанюка, Бориса Котлярова, Івана Рядченка, Віктора Кочевського, Абрама Кацнельсона, Миколи Рибалка, Семена Гордеева, Миколи Упеника та
інших — усіх поетів, хто повернувся з війни переможцем і збагатив нашу поезію новими яскравими сторінками про ратну славу комсомольців і молоді, про безприкладний всенародний подвиг.
Комсомольський квиток нині нагадує фронтовикові Миколі Карпенку бойову юність, до нього приходять «хлоп'ята живі — ті, що впали колись на зеленій траві». Поет розмірковує про високий громадянський обов'язок у наш час, коли «гарячим боям ще не видно кінця», і безпретензійно, але самобутньо й афористично закінчує вірш поетичним висновком про ідейну спадкоємність поколінь
в теперішньому суспільстві:
Я думки переплавлюю в крицю дзвінку
І шикую слова, мов набої, в рядку,
Щоб єдналися так із рядочком рядок,
Як з партійним квитком —
комсомольський квиток.
Розрослася, змужніла комсомольська поезія, стала примітним відгалуженням у величавій кроні могутнього дерева багатонаціональної радянської літератури. Чуємо тут неубутно молодий перешум, живий перегук багатьох поколінь нашої новітньої пожовтневої історії. «Дівчино секретарю, як тебе любили ми»,— безборонно-щире освідчення Павла Усенка, в якому злились інтимне і громадянське начала. Цей камертон комсомольської лірики озивається у віршах поетів, що заявили про себе в останні роки і десятиліття. Скажімо, його відлуння звучить у вірші Віктора Коржа «Скажіть, юначе Павле», що є прямим зверненням до сивого співця комсомоли, який до кінця залишався в душі юнаком.
Зв'язок часів зафіксовано у вірші П етра Перебийноса про «хлопчаків вихрястих», котрі завжди йшли
в борні «за більшовиками», а нині йдуть «на комуністів поклик бойовий».
Вірш Віталія Коротича, названий «Покоління», сприймається як сповідальний публіцистичний монолог, позначений спробою осягнути всю велич радянської історії.
В ньому слушно ставиться питання про те, чи гідне сучасне покоління своїх славних попередників, на що автор устами людей «з далеких двадцятих років» відповідає: «Ви такі, як ми думали. Чуєте — саме такі!..»
Порушивши таке ж полемічне питання, Валентин Бичко дає недвозначну відповідь тим, хто часом киває у бік юної зміни — мовляв, не та тепер молодь пішла, не той комсомол.— «Той! Як Бойченко і Корчагін».
Далі — публіцистичне узагальнення:
Сміху сиплеться срібна злива...
Під печаль, під зажуру — тол.
Інша молодість неможлива,
Лиш одна вона — Комсомол!
З великою емоційною силою і внутрішньо вмотивованим пафосом, не соромлячись «бронзи декларацій», Борис Олійник у вірші «Комсомолові» заявляє про кровну причетність молодого покоління радянських людей до революційного процесу наших днів і в масштабі країни, і в планетарному масштабі, утверджує безкомпромісність ідейної позиції молодого сучасника:
Ми з тобою не були, а будемо.
Ми з тобою завше — тільки єсть.
Разом з молодим, як цвіт, Нерудою,
З Президентом, що не зрадив честь.
З усіма, хто не хитнувсь у вірності
П ід вітрищами земних широт.
Хто грудьми іде супроти підлості,
Як Матросов — на останній дзот.
Пристрасна громадянська позиція, полемічний запал характеризують кращі зразки комсомольської
лірики, особливо в тих випадках, коли автори порушують животрепетні, гострі проблеми сьогочасної
доби. Комсомольський вогонь, невідквітна молодість попередніх героїчних поколінь живим нервом
пульсують у багатьох поетичних творах Дмитра Павличка, Івана Драча, Володимира Забаштанського, Романа Лубківського, Володимира Коломійця, Леоніда Талалая, Олеся Лупія, Анатолія Бортняка, Миколи Братана, Володимира Базилевського, Миколи Сингаївського, Анатолія Тарана, Леоніда Татаренка, Василя Моруги, Михайла Шевченка, Ігоря Римарука, Василя Герасим'юка, Анатолія Кичинського, Анатолія Перерви, Володимира Гоцуленка, Миколи Луківа, жінок-поетес Тамари Коломієць, Ганни Світличної, Наталки Кащук, Людмили Скирди, Ірини Жиленко, Ганни Чубач, Світлани Йовенко, Любові Голоти, Ніни Гнатюк — неможливо назвати всіх. Головне, що поети всіх поколінь залишаються вірними незупинній естафеті
молодих революціонерів-ленінців.
Ми з лав твоїх не вибули за віком,
І нам подовжать комсомольський стаж
Пісні, що владарюють юним світом,
На похваті солдатський патронташ.
Так влучно висловився одеський поет Анатолій Глущак, який не один хороший вірш присвятив уславленню гордого імені — Комсомол. Лінія розвитку поезії і лінія розвитку комсомолу настільки переплелись, що злилися в єдину лінію життя для тих, хто як поет народився в комсомолі і через роки і десятиліття залишився молодим, тому що не розлучався з комсомольською темою в своїй творчості. До їх числа належить і автор цієї статті:
Комсомоле, як було нас мало
В час, коли займалося на світ.
Та було твердіше за граніт
Слово, що в походи піднімало.
Комсомоле, ти моє начало.
Ти мій невідквітний первоцвіт.
Я іду за сонцем у зеніт,
А в душі світання не зів'яло.
Комсомоле, у тривожнім світі
Нам стояти на крутій межі
Іменем великих заповітів.
Комсомоле, вічний ескадроне,
За тобою — перші рубежі,
Юності залізної заслони!
IV
Пісня в солдатській шинелі
Де дзвінко ступали танки —
Там виросла вільна м'ята,
Де кінь бистроногий мчався —
Там встала любов-трава.
Вставайте ж , прості герої!
Вставай, романтико сонця!
Уже набухають соком
Дівочі стани беріз,
Уже над великим світом
Встають пісні перемоги,
Я стверджую
Це безсмертя!
Я стверджую:
Я живу!
Так закінчується широковідомий вірш «Ствердження» Костя Герасименка, в якому поет прозірливо передбачив нескінченне життя свого слова за рокованою межею власного життя. Силою слова Кость Герасименко долає роки й відстані, стає, нині поряд з нами і промовляє:
«Я стверджую: Я живу!» Так продовжується життя у безсмерті» в незнищенному світі Поезії.
Варто зазначити, що цей вірш був написаний до війни. Його не міг не знати П. Тичина, який тільки в 1943 році писав:
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
На той час К. Герасименко загинув на війні.
Кость Герасименко народився 11 травня 1907 року в селі Прихідьки Пирятинського повіту на Полтавщині. Закінчив школу, педагогічний технікум. Був учителем в школі сільської молоді на Донбасі, служив у лавах Червоної Армії. Після військової служби співпрацює в газетах Донецька, Артемівська, Луганська, в журналі «Літературний Донбас». Бере активну участь в роботі літгуртків, сам пробує свої творчі сили. Обдарованого поета підтримує М. Рильський. В 1934 році він уже виступає з творчим звітом на скликаній ЦК ЛК.СМУ нараді поетів-комсомольців.
Переїхавши до Києва в 1935 році, К. Герасименко працює на кінофабриці, творчо заявляє про себе як поет і драматург, перекладач і критик.
Важлива віха громадянського гарту молодого поета — його участь — разом з іншими письменниками — у визвольному поході Червоної Армії, який приніс давно
омріяну свободу Західній Україні.
Перша прижиттєва книжка К. Герасименка побачила світ в 1933 році, остання— 1942 року.
Тільки дев'ять років активного творчого життя в літературі, які, правда, увінчалися рясними плодами. До читачів прийшли збірки віршів «Зріст», «Вересень», «Пам'ять», «Дорога», «Портрет», «На южном фронте». Були написані драматичні поеми «При битій дорозі»
(за мотивами Т. Г. Шевченка), «Легенда про матір». Поет опублікував у періодиці багато віршів, нарисів, оповідань, літературно-критичних статей і рецензій; перекладав поетичні твори
А. Міцкевича, В. Маяковського, П. Безпощадного та інших. Війна перервала цю бурхливу, талановиту, багатогранну творчість.
Кость Герасименко іде в кривавому 41-му на фронт; як оперативний кореспондент газети «Знамя Родины» 18-ї армії постійно перебуває на передових позиціях, бере участь у боях. Згодом він кореспондент газети 12-ї армії «Звезда Советов», де так само працює багато і напружено: «Завантаж еність тут у мене зараз настільки велика, що, окрім поїздок на фронт і, стін редакції, я нічого не бачу»,— пише поет у листі до М. Рильського.
Найважчі випробування випали на його долю на Північному Кавказі, де він і загинув у вересні 1942 року, проживши на світі тільки 35 років.
«Це був поет, поет у справжньому розумінні слова, природжений поет»,— так сказав
про К. Герасименка наш видатний Максим Тадейович Рильський, особливо наголосивши ось на чому: «...він був не тільки поет, не тільки воїн, а й людина величезної щирості і трохи сором'язливої любові до людей. І я гордий, що мав право називати його своїм другом».
Ще за життя К. Герасименка, в 1933 році Степан Крижанівський, розглядаючи деякі вірші, що увійшли до збірки «Зріст», писав про нього як про поета «з великими творчими можливостями». Один з авторів восьмитомної «Історії української літератури», тепер академік АН УРСР, Леонід Миколайович Новиченко назвав К. Герасименка «Поетом значного ліричного обдаровання».
В передмові до книжки К. Герасименка, яку випустило видавництво «Радянський письменник» у серії «Бібліотека поета», сучасний літературознавець і поет з Чернівців Богдан Мельничук зазначає: «...книжку «Пам'ять» критика зараховувала «до сильніших поетичних збірок, які вийшли в 1938 році». Згадаймо, тоді ж побачили світ такі першорядні поетичні видання, як «Чуття єдиної родини» П. Тичини, «Україна» М. Рильського, «Батьки й сини» М. Бажана». Додамо від себе: це було серйозне прижиттєве визнання таланту.
У тривожній атмосфері довоєнного передгроззя К- Герасименко сам чітко визначає своє місце в строю: «Я твій солдат, бери мене, епохо!» А під час війни у листі до дружини, в інтимному листі, скаже: «...Мені випала честь бути на війні...», скаже не про фатальну необхідність, не про громадянський обов'язок, а саме про честь — як про довір'я і надію Батьківщини, що він виправдав до кінця, власною кров'ю написавши останній рядок біографії:
«Загинув за Батьківщину».
Його життя і смерть, його прекрасні твори, що витримали випробування часу, і понині в бойовому строю,— яскравий приклад для наслідування.
Кость Герасименко належить до того покоління, яке грудьми зустріло людиноненависницьку навалу німецько-фашистських загарбників. Молоді хлопці, вони відчували, наперед знали, що їх чекає. Недарма вже у першій збірці поета, ще в 1933 році, сказано:
Заходить війна
у рядки мої знов
По праву центральної теми.
Ой недарма в 1938 році, за три роки до війни, поет писав:
Залита весняним сонцем,
в простій бойовій шинелі,
з підсумком і протигазом
по вулиці пісня йшла.
Але мусимо пам'ятати й радіти з того, що Кость Герасименко — не лише поет воєнного передгроззя, не лише поет народного подвигу на війні. Це поет широкого творчого діапазону і глибокого, вільного дихання. Поет з розвиненим відчуттям і прикмет нового часу, і великої духовної спадкоємності у вітчизняній і світовій літературі. В контексті проблем тогочасної революційної доби звучать по-сучасному вірші «Горький», «Беатріче», «Жерміналь», присвяти Шевченку і Лермонтову.
В своєрідних віршах-портретах він створив колоритні образи своїх сучасників — садівника Корнія, колгоспної кухарки Степаниди, учительки Анастасії Іванівни. Він змалював зворушливий, неповторний портрет своєї рідної матері. Його герої — трудящі люди, що живуть не для себе, а для інших. Люди, які залишають після себе «невмирущі, великі, хороші діла».
Чомусь мені думається, що вірш «Смерть Степаниди Степанівни» в умовах нашого з вами життя вплинув на Василя Симоненка, здетонував у поетові післявоєнної пори задум і реалізацію вірша «Дід умер». Зверніть увагу,— у К. Герасименка:
От і все. Тільки сохнуть
вода і тюльпани.
Скоро друга година
впаде небувалим снопом.
У В. Симоненка:
От і все.
Поховали старезного діда,
закопали навіки у землю святу.
Тільки справа не в подібності взятої інтонації і ритмічного малюнка вірша.
Зверніть увагу,— у К. Герасименка:
І вона не умре,
і не зможе вона догоріть...
У В. Симоненка:
Я не вірю,
що дід із могили воскресне,
але вірю,
що ні —
він увесь не умре.
Справа не в зовнішній подібності, а в духовній спільності, в однаковій прихильності двох поетів до одного народного першокореня, в їх вірі у невмирущість добротворчої енергії людини, що переходить від покоління до покоління, знову і знов творить «невмирущі, великі, хороші діла».
В кожну книжку К. Герасименка входили вірші інтимного характеру. Критика небезпідставно твердить, що поет зробив помітний внесок в любовну лірику 30-х — початку 40-х років, особливо виділяючи задушевні вірші, присвячені нареченій.
Добре бачимо з творчості, віримо М. Рильському, який писав: «І трепетно, все життя любив він Тараса Шевченка. Герасименко не тільки присвятив його пам'яті проникливі поезії —
«На могилі поета», «З фронтового блокнота», де зв'язав риси Тарасової біографії з живою нашою сучасністю, але й написав за сюжетом «Катерини» п'єсу «При битій дорозі», а також текст для опери М. Вериківського «Наймичка». Характерне звертання Герасименка саме до цих образів Шевченка,— Катерини й Наймички, — до образів матерів-страдниць, таких близьких, як я вже сказав, здатному на найвищу любов і найгострішу ненависть поетові». Отож К. Герасименко неодноразово припадав до джерел Великого Кобзаря і своїм гарячим словом підвищував температуру в розробці Шевченківської теми. Смію висловити припущення в цьому зв'язку,
що А. Малишко у ряді темпераментних віршів про Т. Г. Шевченка, коли прислухатися до його інтонацій, придивитися до словесної палітри, в чомусь не забував К. Герасименка, якого не міг не любити. Зрештою, згадаймо сповнений ніжності й теплоти братерський вірш А. Малишка «Вулиця Костя Герасименка» («Костю мій, Костю, синьоокий бродяго,
Он весна викреслює шлях по птицях»).
В листі до дружини 1 березня 1942 року поет писав: «Я повинен написати велике щось, хороше. На це будуть потрібні не місяці, а роки». На превеликий жаль, після цього листа у нього залишалося лише кілька місяців життя.
Коли я в 1987 р. займався підготовкою вечора, присвяченого пам'яті поета, збирав необхідний матеріал, говорив з майбутніми промовцями, то був приємно подивований: і Микола Сом, і Леонід Талалай, і Володимир Базилевський, інші поети, тепер уже середнього покоління, у відповідь на пропозицію виступити читали напам'ять вірші К. Герасименка.
Борис Олійник, коли я до нього звернувся, тут же заговорив віршами:
Н ад синіми, над териконами,
Пливуть і пливуть журавлі...
Ой, били, ой, били коні,
Ой, стукали по землі.
І повністю прочитав знаменитий вірш «Коні», смакуючи соковиті рядки, виділяючи притаманним йому тихим густим голосом особливо колоритні слова: «Щоб кращою, ніж у Ворошилова,
Папаха моя була».
Пісня «в простій бойовій шинелі», недоспівана пісня Костя Герасименка ходить вулицями нашого життя, її підхоплюють нові голоси нових людей. Поряд з нами, здається, виринає поет, певний сили своєї, певний права на життя, він звертається до нас:
І я зрозумів, що піснею
я буду навіки сповнений,
що тут вона, близько, поруч
гаряче дихання слів.
Дуже багато не встиг написати талановитий поет. Але створене ним — явище помітне і неповторне, більше того, голос К. Герасименка відлунює в творчості нових поколінь,
впливає на живий процес літературного розвитку.
1987 р.
Там виросла вільна м'ята,
Де кінь бистроногий мчався —
Там встала любов-трава.
Вставайте ж , прості герої!
Вставай, романтико сонця!
Уже набухають соком
Дівочі стани беріз,
Уже над великим світом
Встають пісні перемоги,
Я стверджую
Це безсмертя!
Я стверджую:
Я живу!
Так закінчується широковідомий вірш «Ствердження» Костя Герасименка, в якому поет прозірливо передбачив нескінченне життя свого слова за рокованою межею власного життя. Силою слова Кость Герасименко долає роки й відстані, стає, нині поряд з нами і промовляє:
«Я стверджую: Я живу!» Так продовжується життя у безсмерті» в незнищенному світі Поезії.
Варто зазначити, що цей вірш був написаний до війни. Його не міг не знати П. Тичина, який тільки в 1943 році писав:
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
На той час К. Герасименко загинув на війні.
Кость Герасименко народився 11 травня 1907 року в селі Прихідьки Пирятинського повіту на Полтавщині. Закінчив школу, педагогічний технікум. Був учителем в школі сільської молоді на Донбасі, служив у лавах Червоної Армії. Після військової служби співпрацює в газетах Донецька, Артемівська, Луганська, в журналі «Літературний Донбас». Бере активну участь в роботі літгуртків, сам пробує свої творчі сили. Обдарованого поета підтримує М. Рильський. В 1934 році він уже виступає з творчим звітом на скликаній ЦК ЛК.СМУ нараді поетів-комсомольців.
Переїхавши до Києва в 1935 році, К. Герасименко працює на кінофабриці, творчо заявляє про себе як поет і драматург, перекладач і критик.
Важлива віха громадянського гарту молодого поета — його участь — разом з іншими письменниками — у визвольному поході Червоної Армії, який приніс давно
омріяну свободу Західній Україні.
Перша прижиттєва книжка К. Герасименка побачила світ в 1933 році, остання— 1942 року.
Тільки дев'ять років активного творчого життя в літературі, які, правда, увінчалися рясними плодами. До читачів прийшли збірки віршів «Зріст», «Вересень», «Пам'ять», «Дорога», «Портрет», «На южном фронте». Були написані драматичні поеми «При битій дорозі»
(за мотивами Т. Г. Шевченка), «Легенда про матір». Поет опублікував у періодиці багато віршів, нарисів, оповідань, літературно-критичних статей і рецензій; перекладав поетичні твори
А. Міцкевича, В. Маяковського, П. Безпощадного та інших. Війна перервала цю бурхливу, талановиту, багатогранну творчість.
Кость Герасименко іде в кривавому 41-му на фронт; як оперативний кореспондент газети «Знамя Родины» 18-ї армії постійно перебуває на передових позиціях, бере участь у боях. Згодом він кореспондент газети 12-ї армії «Звезда Советов», де так само працює багато і напружено: «Завантаж еність тут у мене зараз настільки велика, що, окрім поїздок на фронт і, стін редакції, я нічого не бачу»,— пише поет у листі до М. Рильського.
Найважчі випробування випали на його долю на Північному Кавказі, де він і загинув у вересні 1942 року, проживши на світі тільки 35 років.
«Це був поет, поет у справжньому розумінні слова, природжений поет»,— так сказав
про К. Герасименка наш видатний Максим Тадейович Рильський, особливо наголосивши ось на чому: «...він був не тільки поет, не тільки воїн, а й людина величезної щирості і трохи сором'язливої любові до людей. І я гордий, що мав право називати його своїм другом».
Ще за життя К. Герасименка, в 1933 році Степан Крижанівський, розглядаючи деякі вірші, що увійшли до збірки «Зріст», писав про нього як про поета «з великими творчими можливостями». Один з авторів восьмитомної «Історії української літератури», тепер академік АН УРСР, Леонід Миколайович Новиченко назвав К. Герасименка «Поетом значного ліричного обдаровання».
В передмові до книжки К. Герасименка, яку випустило видавництво «Радянський письменник» у серії «Бібліотека поета», сучасний літературознавець і поет з Чернівців Богдан Мельничук зазначає: «...книжку «Пам'ять» критика зараховувала «до сильніших поетичних збірок, які вийшли в 1938 році». Згадаймо, тоді ж побачили світ такі першорядні поетичні видання, як «Чуття єдиної родини» П. Тичини, «Україна» М. Рильського, «Батьки й сини» М. Бажана». Додамо від себе: це було серйозне прижиттєве визнання таланту.
У тривожній атмосфері довоєнного передгроззя К- Герасименко сам чітко визначає своє місце в строю: «Я твій солдат, бери мене, епохо!» А під час війни у листі до дружини, в інтимному листі, скаже: «...Мені випала честь бути на війні...», скаже не про фатальну необхідність, не про громадянський обов'язок, а саме про честь — як про довір'я і надію Батьківщини, що він виправдав до кінця, власною кров'ю написавши останній рядок біографії:
«Загинув за Батьківщину».
Його життя і смерть, його прекрасні твори, що витримали випробування часу, і понині в бойовому строю,— яскравий приклад для наслідування.
Кость Герасименко належить до того покоління, яке грудьми зустріло людиноненависницьку навалу німецько-фашистських загарбників. Молоді хлопці, вони відчували, наперед знали, що їх чекає. Недарма вже у першій збірці поета, ще в 1933 році, сказано:
Заходить війна
у рядки мої знов
По праву центральної теми.
Ой недарма в 1938 році, за три роки до війни, поет писав:
Залита весняним сонцем,
в простій бойовій шинелі,
з підсумком і протигазом
по вулиці пісня йшла.
Але мусимо пам'ятати й радіти з того, що Кость Герасименко — не лише поет воєнного передгроззя, не лише поет народного подвигу на війні. Це поет широкого творчого діапазону і глибокого, вільного дихання. Поет з розвиненим відчуттям і прикмет нового часу, і великої духовної спадкоємності у вітчизняній і світовій літературі. В контексті проблем тогочасної революційної доби звучать по-сучасному вірші «Горький», «Беатріче», «Жерміналь», присвяти Шевченку і Лермонтову.
В своєрідних віршах-портретах він створив колоритні образи своїх сучасників — садівника Корнія, колгоспної кухарки Степаниди, учительки Анастасії Іванівни. Він змалював зворушливий, неповторний портрет своєї рідної матері. Його герої — трудящі люди, що живуть не для себе, а для інших. Люди, які залишають після себе «невмирущі, великі, хороші діла».
Чомусь мені думається, що вірш «Смерть Степаниди Степанівни» в умовах нашого з вами життя вплинув на Василя Симоненка, здетонував у поетові післявоєнної пори задум і реалізацію вірша «Дід умер». Зверніть увагу,— у К. Герасименка:
От і все. Тільки сохнуть
вода і тюльпани.
Скоро друга година
впаде небувалим снопом.
У В. Симоненка:
От і все.
Поховали старезного діда,
закопали навіки у землю святу.
Тільки справа не в подібності взятої інтонації і ритмічного малюнка вірша.
Зверніть увагу,— у К. Герасименка:
І вона не умре,
і не зможе вона догоріть...
У В. Симоненка:
Я не вірю,
що дід із могили воскресне,
але вірю,
що ні —
він увесь не умре.
Справа не в зовнішній подібності, а в духовній спільності, в однаковій прихильності двох поетів до одного народного першокореня, в їх вірі у невмирущість добротворчої енергії людини, що переходить від покоління до покоління, знову і знов творить «невмирущі, великі, хороші діла».
В кожну книжку К. Герасименка входили вірші інтимного характеру. Критика небезпідставно твердить, що поет зробив помітний внесок в любовну лірику 30-х — початку 40-х років, особливо виділяючи задушевні вірші, присвячені нареченій.
Добре бачимо з творчості, віримо М. Рильському, який писав: «І трепетно, все життя любив він Тараса Шевченка. Герасименко не тільки присвятив його пам'яті проникливі поезії —
«На могилі поета», «З фронтового блокнота», де зв'язав риси Тарасової біографії з живою нашою сучасністю, але й написав за сюжетом «Катерини» п'єсу «При битій дорозі», а також текст для опери М. Вериківського «Наймичка». Характерне звертання Герасименка саме до цих образів Шевченка,— Катерини й Наймички, — до образів матерів-страдниць, таких близьких, як я вже сказав, здатному на найвищу любов і найгострішу ненависть поетові». Отож К. Герасименко неодноразово припадав до джерел Великого Кобзаря і своїм гарячим словом підвищував температуру в розробці Шевченківської теми. Смію висловити припущення в цьому зв'язку,
що А. Малишко у ряді темпераментних віршів про Т. Г. Шевченка, коли прислухатися до його інтонацій, придивитися до словесної палітри, в чомусь не забував К. Герасименка, якого не міг не любити. Зрештою, згадаймо сповнений ніжності й теплоти братерський вірш А. Малишка «Вулиця Костя Герасименка» («Костю мій, Костю, синьоокий бродяго,
Он весна викреслює шлях по птицях»).
В листі до дружини 1 березня 1942 року поет писав: «Я повинен написати велике щось, хороше. На це будуть потрібні не місяці, а роки». На превеликий жаль, після цього листа у нього залишалося лише кілька місяців життя.
Коли я в 1987 р. займався підготовкою вечора, присвяченого пам'яті поета, збирав необхідний матеріал, говорив з майбутніми промовцями, то був приємно подивований: і Микола Сом, і Леонід Талалай, і Володимир Базилевський, інші поети, тепер уже середнього покоління, у відповідь на пропозицію виступити читали напам'ять вірші К. Герасименка.
Борис Олійник, коли я до нього звернувся, тут же заговорив віршами:
Н ад синіми, над териконами,
Пливуть і пливуть журавлі...
Ой, били, ой, били коні,
Ой, стукали по землі.
І повністю прочитав знаменитий вірш «Коні», смакуючи соковиті рядки, виділяючи притаманним йому тихим густим голосом особливо колоритні слова: «Щоб кращою, ніж у Ворошилова,
Папаха моя була».
Пісня «в простій бойовій шинелі», недоспівана пісня Костя Герасименка ходить вулицями нашого життя, її підхоплюють нові голоси нових людей. Поряд з нами, здається, виринає поет, певний сили своєї, певний права на життя, він звертається до нас:
І я зрозумів, що піснею
я буду навіки сповнений,
що тут вона, близько, поруч
гаряче дихання слів.
Дуже багато не встиг написати талановитий поет. Але створене ним — явище помітне і неповторне, більше того, голос К. Герасименка відлунює в творчості нових поколінь,
впливає на живий процес літературного розвитку.
1987 р.
Ой вірю я, що вигребу до сонця
То був час, коли, загартований в революційних битвах, Василь Еллан-Блакитний писав:
«Ні слова про спокій, Ні слова про втому! Вмремо — а здобудем ключі від життя». Коли Павло Тичина, залишаючись переконаним співцем революції, мужньо ступав назустріч конфліктам, суперечностям і контрастам тогочасного життя, і все-таки був сповнений віри в поступ, в рух,
в оновлення світу:
Хай буде рух! Душі! Знаття!
Нехай і боротьба, одміна!
Лиш так оновиться людина
І вся матерія життя.
В той дивовижний, ренесансний час Володимир Сосюра, осягаючи діалектичну складність і суперечливість шляхів революційного перетворення світу, усвідомлював себе як поета і громадянина переходової доби, знаючи, що в ній продовжиться боротьба нового із старим,
але навряд чи тоді й уявити собі міг, які нещастя, які трагедії обрушаться трохи згодом на відроджену українську культуру, що всім серцем сприйняла ідеали соціалізму і боролася за
їх реалізацію. Поки що відкривалися нові обрії, передчувалося нове творче піднесення:
Люблю тебе, доба переходова,
За смутний вид, за злами, за огні —
За рух юрби і за огненне слово,
За владне «так» і непокірне «ні».
І якраз у цей час яскраво заявив про себе зовсім молодий Олекса Влизько, спалахнувши
в небі українського слова як блискавка, прокотившись видноколами мови як свіже відлуння революційних подій, а в деяких інтонаціях та образах — і як відлуння щойно сказаного його талановитими старшими сучасниками:
Нам треба пісні — бурі, грому,
Нам треба — бомбами слова!
Ні слова — хто там? — про утому,
У кого скніє голова!
Нам треба кожного солдатом
На наші будні і фронти!
Недарма ж перша збірка тоді 19-річного Олекси Влизька, що побачила світ 1927 року, називалася «За всіх скажу», назвою своєю перегукуючись із знаменитим віршем
Павла Тичини «За всіх скажу, за всіх переболію», написаним 1922 року.
Дослідники літератури називають поезію О. Влизька революційно-романтичною. Очевидно,
це так, тим паче що ця ознака — революційна романтика — була чи найголовнішою ознакою молодої української поезії нової доби, переповненої радісним світовідчуттям, історичним оптимізмом, непідробною відданістю ідеям соціалістичного будівництва, з яким бурхливо розвивалась культура, наступало національне й соціальне відродження України у рівноправній сім'ї добровільно об'єднаних народів.
Я іду ясний дорогами,
Серце вимивши вогнем...—
з таким настроєм прийшов у молоду соціалістичну культуру молодий Олекса Влизько, не знаючи, не відаючи, не здогадуючись про те, що його і творчий, і життєвий шлях незабаром трагічно обірветься.
Чи доля, чи мудра природа ніби передбачили це, тому й наділили поета великою творчою інтенсивністю, працездатністю, талантом швидко вловлювати свіжі прикмети буття,
дивовижною спроможністю в енергійних, бойових, ритмічно пружних рядках закарбовувати побачене й пережите, набуте в культурі минулого й переосмислене в нових умовах.
Як результат вродженого таланту, творчої волі й динамізму натури Олекси Влизька — за невеликий період творчості (від першої книжки до останньої — всього лишень чотири роки!) окремими виданнями вийшли збірки творів: «Поезії», «Живу, працюю», «Книга балад», «Рейс», «Вибрані вірші», «Моє ударне», «Мій друг Дон-Жуан». Після більш як 32-річної перерви побачила світ в 1963 році книжка «Вибрані поезії».
Варто згадати й про те, що перша книжка О. Влизька «За всіх скажу» одержала премію Народного комісаріату освіти УРСР на конкурсі до 10-річчя Жовтня і вона до 1930 року видавалася чотири рази. Навіть на ті часи це явище унікальне.
Сучасники згадують про велике життєлюбство О. Влизька, його безпосередність, душевну відкритість. «Завдяки своїй виключній товариськості і талантові легко спілкуватися з
оточенням,— пише літературознавець й прозаїк Анатоль Костенко,— Влизька знало багато людей особисто, і всі вони могли б сказати, що він таким був і в житті, як і в поезії: енергійний, прямий, гострий, рішучий, непідкупний і безкорисливий».
З болем думаємо про те, що Олекса Влизько не дожив до тієї вікової межі, коли б з повним правом міг сказати словами із дорогого йому вірша П. Тичини: «Я Дійшов свого зросту і сили, я побачив ясне в далині». Якого там зросту? Якої сили? Поетові було 26 років, коли він безневинно загинув, був знищений жорстокою рукою в часи криваві й апокаліптичні,
що після XX з'їзду КПРС чомусь називаємо їх майже з церковною лагідністю: «період культу особи Сталіна». Коли глянути на той час через покалічені долі, через величезні втрати на ниві культури, то виявиться, що справа не в «культі особи», а в культі жорстокості й несправедливості.
Великий життєлюб і оптиміст, відданий сурмач нового, соціалістичного життя писав:
Нема журби... Нема в мені печалі,
Бо серце в мене — золотий дудар,
Бо серце в мене — човник на причалі,
А сміх — пісні, а океан — вода.
І сил моїх не зложиш на долоньці,
І повен човен мій гарячих дум,—
Ой вірю я, що вигребу до сонця
І з ним піду бадьорий на тріумф.
Писав: «Нема журби... Нема в мені печалі». А у мене є і журба і печаль, коли думаю про долю Олекси Влизька, навічно 26-літнього, якому 17 лютого 1988 року виповнилося б 80 років.
Він міг би ще жити.
Сьогодні мусимо говорити про трагічне в минулому, щоб його унеможливити в майбутньому,
щоб «вигребти до сонця», в ім'я тріумфу перебудови, очищення й оздоровлення соціалізму.
1988 р.
«Ні слова про спокій, Ні слова про втому! Вмремо — а здобудем ключі від життя». Коли Павло Тичина, залишаючись переконаним співцем революції, мужньо ступав назустріч конфліктам, суперечностям і контрастам тогочасного життя, і все-таки був сповнений віри в поступ, в рух,
в оновлення світу:
Хай буде рух! Душі! Знаття!
Нехай і боротьба, одміна!
Лиш так оновиться людина
І вся матерія життя.
В той дивовижний, ренесансний час Володимир Сосюра, осягаючи діалектичну складність і суперечливість шляхів революційного перетворення світу, усвідомлював себе як поета і громадянина переходової доби, знаючи, що в ній продовжиться боротьба нового із старим,
але навряд чи тоді й уявити собі міг, які нещастя, які трагедії обрушаться трохи згодом на відроджену українську культуру, що всім серцем сприйняла ідеали соціалізму і боролася за
їх реалізацію. Поки що відкривалися нові обрії, передчувалося нове творче піднесення:
Люблю тебе, доба переходова,
За смутний вид, за злами, за огні —
За рух юрби і за огненне слово,
За владне «так» і непокірне «ні».
І якраз у цей час яскраво заявив про себе зовсім молодий Олекса Влизько, спалахнувши
в небі українського слова як блискавка, прокотившись видноколами мови як свіже відлуння революційних подій, а в деяких інтонаціях та образах — і як відлуння щойно сказаного його талановитими старшими сучасниками:
Нам треба пісні — бурі, грому,
Нам треба — бомбами слова!
Ні слова — хто там? — про утому,
У кого скніє голова!
Нам треба кожного солдатом
На наші будні і фронти!
Недарма ж перша збірка тоді 19-річного Олекси Влизька, що побачила світ 1927 року, називалася «За всіх скажу», назвою своєю перегукуючись із знаменитим віршем
Павла Тичини «За всіх скажу, за всіх переболію», написаним 1922 року.
Дослідники літератури називають поезію О. Влизька революційно-романтичною. Очевидно,
це так, тим паче що ця ознака — революційна романтика — була чи найголовнішою ознакою молодої української поезії нової доби, переповненої радісним світовідчуттям, історичним оптимізмом, непідробною відданістю ідеям соціалістичного будівництва, з яким бурхливо розвивалась культура, наступало національне й соціальне відродження України у рівноправній сім'ї добровільно об'єднаних народів.
Я іду ясний дорогами,
Серце вимивши вогнем...—
з таким настроєм прийшов у молоду соціалістичну культуру молодий Олекса Влизько, не знаючи, не відаючи, не здогадуючись про те, що його і творчий, і життєвий шлях незабаром трагічно обірветься.
Чи доля, чи мудра природа ніби передбачили це, тому й наділили поета великою творчою інтенсивністю, працездатністю, талантом швидко вловлювати свіжі прикмети буття,
дивовижною спроможністю в енергійних, бойових, ритмічно пружних рядках закарбовувати побачене й пережите, набуте в культурі минулого й переосмислене в нових умовах.
Як результат вродженого таланту, творчої волі й динамізму натури Олекси Влизька — за невеликий період творчості (від першої книжки до останньої — всього лишень чотири роки!) окремими виданнями вийшли збірки творів: «Поезії», «Живу, працюю», «Книга балад», «Рейс», «Вибрані вірші», «Моє ударне», «Мій друг Дон-Жуан». Після більш як 32-річної перерви побачила світ в 1963 році книжка «Вибрані поезії».
Варто згадати й про те, що перша книжка О. Влизька «За всіх скажу» одержала премію Народного комісаріату освіти УРСР на конкурсі до 10-річчя Жовтня і вона до 1930 року видавалася чотири рази. Навіть на ті часи це явище унікальне.
Сучасники згадують про велике життєлюбство О. Влизька, його безпосередність, душевну відкритість. «Завдяки своїй виключній товариськості і талантові легко спілкуватися з
оточенням,— пише літературознавець й прозаїк Анатоль Костенко,— Влизька знало багато людей особисто, і всі вони могли б сказати, що він таким був і в житті, як і в поезії: енергійний, прямий, гострий, рішучий, непідкупний і безкорисливий».
З болем думаємо про те, що Олекса Влизько не дожив до тієї вікової межі, коли б з повним правом міг сказати словами із дорогого йому вірша П. Тичини: «Я Дійшов свого зросту і сили, я побачив ясне в далині». Якого там зросту? Якої сили? Поетові було 26 років, коли він безневинно загинув, був знищений жорстокою рукою в часи криваві й апокаліптичні,
що після XX з'їзду КПРС чомусь називаємо їх майже з церковною лагідністю: «період культу особи Сталіна». Коли глянути на той час через покалічені долі, через величезні втрати на ниві культури, то виявиться, що справа не в «культі особи», а в культі жорстокості й несправедливості.
Великий життєлюб і оптиміст, відданий сурмач нового, соціалістичного життя писав:
Нема журби... Нема в мені печалі,
Бо серце в мене — золотий дудар,
Бо серце в мене — човник на причалі,
А сміх — пісні, а океан — вода.
І сил моїх не зложиш на долоньці,
І повен човен мій гарячих дум,—
Ой вірю я, що вигребу до сонця
І з ним піду бадьорий на тріумф.
Писав: «Нема журби... Нема в мені печалі». А у мене є і журба і печаль, коли думаю про долю Олекси Влизька, навічно 26-літнього, якому 17 лютого 1988 року виповнилося б 80 років.
Він міг би ще жити.
Сьогодні мусимо говорити про трагічне в минулому, щоб його унеможливити в майбутньому,
щоб «вигребти до сонця», в ім'я тріумфу перебудови, очищення й оздоровлення соціалізму.
1988 р.
Відчуття орбіти слов
Перша книжка Абрама Кацнельсона «Краплі сонця» побачила світ в 1935 році, а напередодні 70-ліття поета, в 1983 році, до шанувальників його таланту прийшла нова книжка «Відчуття орбіти». Майже за півстоліття невтомної творчої праці поет опублікував близько трьох десятків книг. Про те, відколи і наскільки успішно трудиться в літературі А. Кацнельсон, може служити, зокрема, свідчення академіка АН УРСР Бориса Бабія: «Давно, ще з студентських років, люблю твори цього поета, який в своїх віршах талановито, натхненно промовляє від імені мого покоління — покоління 30-х років, що знало й труд перших п'ятирічок, і воєнну грозу, і важкі роки повоєнної відбудови, а нині вчить молодь, торує шляхи новому. Мене завжди приваблювало в творах А. Кацнельсона його вміння розкривати ідейно-духовний світ свого радянського ровесника, його змужніння, зростання» («Літ. Україна» від 9 січня 1979 р.). Певна річ, якщо нині сущий академік згадує, як він ще в студентські роки любив твори поета, то це означає, що ім'я цього поета давно вже утвердилось в літературі і має 1 стабільну добру репутацію в очах читачів.
Абрам ісакович Кацнельсон народився на Чернігівщині, на тій благословенній землі, що подарувала українській культурі Михайла Коцюбинського, Степана Васильченка, Павла Тичину, Василя Еллана-Блакитного, Олександра Довженка, Олексу Десняка. Ця земля була колискою революціонера і вченого-самородка, провісника космонавтики Миколи Кибальчича, видатних борців за Радянську владу, близьких соратників Володимира Ілліча Леніна — Миколи Подвойського, Антонова-Овсєєнка, Віталія Примакова, Миколи Щорса. Йдеться не просто про знаменитих земляків. Мова про людей, чиє життя і діяльність — як запалюючий приклад — в тій чи тій мірі впливали на формування поета і громадянина, входили в його творчість. Мова про поетове коріння, ту атмосферу, якою він дихав, ті обставини, що живили його душу, відкривали очі на світ. «Звичайно, місце народження не вибирають, — згадує Абрам Ісакович, — та я горджуся тим, що народився в Городні... на кордоні Росії, України, Білорусії...
Батько мій — учитель математики... Учителі часто збирались в нашій хаті і прекрасно декламували Шевченка, Лесю Українку, Франка, Тичину, Рильського. З педагогів був організований невеликий І хор, який співав українські народні пісні. У мене І збереглось фото моєї матері — ще молодої — в українському національному уборі, — вона співала і в цьому хорі. Я вже в ранньому дитинстві слухав І у хорошому виконанні українські вірші й пісні. І це, І очевидно, вплинуло на моє подальше естетичне формування».
Без жодних натяжок і перебільшення можна сказати, що і місце народження, і середовище, в якому зростав поет, помітно позначались на його творчості. Саме джерела дитинства і юності пульсують у віршах А. Кацнельсона, перейнятих «чуттям єдиної родини», думками про ідейну єдність поколінь в нашому соціалістичному суспільстві.
У вірші «Купіль», що увійшов до книжки «Відчуття орбіти», пригадуючи своє дитинство, власне малолітство, той час, «як мати в дворі у літеплі купала... у ночвах», автор, не нав'язуючи читачеві прямих соціологічних висновків, говорить про почуття інтернаціоналізму, притаманне радянській людині:
Там бігав малий по росі я
(болотяно там і грузько) —
й не знав, що той гай — Росія,
а зліва — земля білоруська.
Образ лісів поліських, які потім вкрила «гучна партизанська слава», і пам'ять про те, «як пахла у ночвах вода сосною», органічно переплітаються у ліриці поета, і тому так правдиво і хвилююче звучать його зовні прості рядки:
Можливо, тому і зріс я
такий однолюб непідкупний,
що змалку в твоїй,
Полісся, прозорій воді я купаний.
Йдучи від художнього відкриття П. Тичини про «арко-дужне перевисання до народів», А. Кацнельсон в збірці «Пісня єдності» піднесено, в урочистих інтонаціях пише про чернігівський красень-міст на Десні, що так гарно вписався у верби й сині луки, висловлює поетичне припущення, що, очевидно, «цього моста мережно-арко-дужний обрис в співця і народив у озоріння мить земної єдності небесногордий образ» (вірш «Міст»), На подальших сторінках збірки поетів міст братерства сягає від Києва до Ташкента, а далі і до В'єтнаму і Анголи, де на бойових дорогах стояли фігури дітей відомої латиської скульпторки. На повен голос Кацнельсонова пісня єдності звучить у вірші «Бугульма», в якому через інтимний спогад, конкретні факти, що стосуються часів Вітчизняної війни, поет піднімається до високих політичних узагальнень; дружба народів постає тут в дії, в переплетінні людських доль, за якими — спільні інтереси нашої спільної Батьківщини.
Глибоко хвилює вірш «От син стоїть і дивиться в вікно», на перший погляд нібито інтимний, надто особистий, а насправді перейнятий турботою про загальне, всенародне. Син дивиться у вікно, на новий будинок, а старого батька непокоїть думка, чи знає син, «як вклякли на морозі дівчаток-мулярів тендітні пальці»,— щоб люди там жили в теплі, чи син «уміє бачити зв'язок між тим, що під вікном цвіте бузок і запальною в світі боротьбою, щоб зни¬щити навіки чорну зброю». Однак, здається, іноді в подібних віршах «радіо» домінує над «емоціо», дещо порушуються допустимі пропорції між рядом зображальним і рядом описово-розмірковувального характеру в структурі твору.
Вміння поета від конкретної деталі, життєвої карі тинки чи пейзажу йти до вагомих суспільно-філософських узагальнень виразно проглядає в його нових віршах, таких, як «Печені яблука», «Пізнання», «Хвала пам'яті». Завдяки цьому вмінню у багатьох поезіях особисте, навіть інтимне, переплітається з колективним, громадським.
Після знайомства з новим у доробку А. Кацнельсона мимоволі перечитуєш його вірші різних років. Цікаво простежувати, як особистий досвід людини наповнюється історичним досвідом народу. Щире захоплення оновленим світом в роки перших п'ятирічок, героїзм радянських людей під час Вітчизняної війни, трудові будні країни в повоєнний період — все це в книжці перемежовано з власними переживаннями, філософськими роздумами. Поет не виділяє, як це водиться, в певні цикли чи розділи окремо поезій «громадянських», окремо «інтимних», І адже і в житті такого «розподілу» практично немає, і тим переконливіші його поетичні сторінки, вони взаємодіють у книжці, художньо доповнюють одна одну .
Коли, наприклад, в збірці «Атоми душі» біля вірш а «Перед наступом», в якому відтворено передчуття бою, стоїть вірш — побутова картинка, де змальовано селянку, що розвела в німецькій касці крейду і побілила хату,— то це не принижує загал ь ¬ ного пафосу визвольного походу, а ширше розкриває фронтову обстановку, робить її зримішою і ніби «підсвічує» попередній твір, деякі загальні місця стають для читача конкретнішими, сприймаються об'ємніше. Так само у збірці «Струм» виглядають поставлені поряд, скажімо, вірші «Двадцятий рік...» і «Випадок на КП». В першому йдеться про виступ В. І. Леніна, звернений до революційних бійців перед їх відправкою на фронт («— Не забувайте, що йдете як визволителі...»): ленінські слова як великий гуманістичний заповіт супроводжували радянського солдата на всіх дорогах Вітчизняної війни, особливо, як він «входив у румунський чи болгарський дім»; в другому — мова про плач радистки, яка втратила в бою коханого, навіть не встигши йому освідчитись, і той плач відлунює досі в роз'ятренім серці поета. Здавалось би, у цих віршах різновимірна проблематика, а вони таки доречно стали один коло одного, їх об'єднує, нехай і в різних площинах, спільна ознака — людяність.
А. Кацнельсон часто звертається до теми всенародного подвигу у Великій Вітчизняній війні. Гортаємо книгу «Атоми душі». Тут і своєрідні поетичні новели, створені під час війни,— «Гобелен» та «Він лежав непорушно», де точними й трагічними мазками, з великою любов'ю до людини, наче документальні портрети, змальовано образи убитої дівчини, що лежала на квітчастому гобелені, нею ж вишитім, і мужнього солдата в госпіталі, який, умираючи^ «ніжно дививсь» в очі медсестрі. Тут і сповнений інтернаціонального звучання вірш «Переправа», в якому бачимо казахського юнака, що йде визволяти українську землю. І, врешті, світлий вияв радості автора і його бойових побратимів — вірш «9 Травня 1945 року», що зберіг для нашої уяви щасливих воїнів-переможців, які в той довгожданий, вікопомний день — за звістку про Перемогу — «цілували маленьку радистку, неначе усе це зробила вона» — салютували в небо,
«неначе свої розряджали серця».
Вірші поета про війну наближають до нас той героїчний час на відстань серця. У таких проникливо ліричних творах, як «Два вірші про берези», «Дружинам загиблих на війні друзів»
та інших у збірці «Струм» поет через особисте, навіть інтимне, переконливо веде читача до благородного узагальнюючого висновку: пам'ять про тих, хто захистив життя на війні, не має права вичахати, вона очищає нас сьогодні, підносить в життєвих устремліннях.
Задушевна поетична розповідь про зустріч з чернігівськими медиками в березовому лісі, що нагадала автору про дорогу людину — закохану медсестру, яку «забрала війна», змінюється розгорнутим монологом про «оборонців прекрасного» — тих, які воювали у Голосіївському лісі, на тому місці, де стоїть нині Літературно-меморіальний музей М. Т. Рильського. За невигойним болем втрати — осмислення сенсу великої битви, її життєтворчих, одухотворених цілей: «Ні — скажу — це не просто собі випадковість, що отут, де круте бойовище було, оселилося в домі сердечне тепло, оселилися пісня, поезія, совість...» І знову ціна перемоги, ціна життя — у вірші «Солдатська пам'ять», що на перший погляд здається ледь не пейзажним малюнком. Але ж, пильніше вдивляючись в цей малюнок, йдемо за ходом думки ліричного героя, який любить приходити на берег моря, де «був колись плацдарм військовий наш», слухає, як «хвиля шепоче» і спостерігає панораму порту, що «вогнями кранів салютує». Ми відчуваємо ритм життя портовиків, бачимо, як «колихаються на хвилях судна», уявляється нам і безлюдне місце, де зупинився ліричний герой, який, «сипучий розсуваючи пісок, на перевернутий сідає човен». І от він, випадково помітивши закоханих «в хмільному поцілунку», іде собі, щоб не потривожити їх, до незабутньої висотки, і — «згори здаються схожими човни на вихлюпнуті хвилями пілотки». Ці рядки — як несподіваний спалах, що осяває всю картину, примушує побачити її наново і наново її «прочитати». Так само як тонко, делікатно повівся ліричний герой, так же тонко, ненав'язливо проведена у вірші думка про ту дорогу ціну, якою заплачено народом
за нинішнє щастя сучасників.
Шукаючи відповіді на питання, в чому секрет емоційного впливу, звідки береться ота незбагненна внутрішня сила таких віршів А. Кацнельсона, як щойно розглянутий, думаєш насамперед про природність вірша як необхідну передумову його життєвості, життєспроможності. Ця природність, гадаю, передбачає і вміння точно фіксувати, добирати реальні враження (наприклад, в основі віршів «Оборонці прекрасного», «Київ. Печерськ, 9 Травня», «Шкільна стінгазета» та ін. безсумнівні факти з життя), і вміння майстерно трансформувати їх поетичними засобами. Але цього замало! Треба ще І обов'язково поєднати пережите особисто і набуте в суспільному розвитку, адже навіть найбільш сконцентрований вираз особистих переживань не може замінити в поезії відсутності загального, суспільного. І водночас, судячи з таких віршів у збірці «Струм», як, скажімо, «Дружинам загиблих воїнів»,
«Знов про діжку», «Життя гірко-солодкий трунок», це аж ніяк не виключає для поета можливості говорити і тихим голосом, виражаючи свою причетність до епохи, ділитися з читачем особистими клопотами — і передавати у віршах найтонші порухи власної душі,
співзвучні багатьом людям.
В книжці «Струм» А. Кацнельсона, як і в його «Атомах душі», присутній «поліський рідний край» поета, так багато і гарно ним оспіваний раніше- Передовсім це філігранно виписаний, тонко інтонований вірш «Наш льон». Він не просто нагадує нам, що тема любові до рідної Городні, до Чернігівщини — наскрізна в поетовій творчості, а возвеличує звитяжну працю земляків, говорить про їхню гордість — льон, відомий і в Парижі, і на Цейлоні. Тема ріднокраю у
А. Кацнельсона — це не безкінечне, в багатьох авторів набридливе освідчення в любові
до своєї землі чи розчулені спогади про босоноге дитинство, це в кожному разі художня розповідь про нові прикмети часу, добровісні зміни в краю, де народився і ріс. От, приміром, такий наче зовні емоційно-описовий вірш «Ах, ви вулиці чернігівські» (книга «Атоми душі»)
все-таки передає не лише захоплення любимими з юності вулицями,— тут є і поетична інформація про «обнови» в місті («горять неоном вивіски, підсвічують сади»), тут і незримо присутні земляки поета, що ходили тими вулицями — Віталій Примаков, Павло Тичина,
чиї кроки , й зараз «почути зможеш ти» (знову ж автор не хоче
( говорити про особисте без його переплетіння з загальним!).
Справжня поезія неповторна, індивідуальна. Отже, поет, якщо він поет, завжди залишається самим собою, яку б він тему не розробляв. Недарма навіть у «сумних» віршах А. Кацнельсона, де він розмірковує про «красу старості» (збірка «Струм»), чи про «життєлюбства ненасить» (збірка «Атоми душі»), чи розмовляє з собою про хворобу (збірка «Відчуття орбіти»), ми зрештою бачимо в першу чергу любов до життя, віру в його незнищенність, насолоджуємося карбованими, внутрішньо зчепленими рядками поета, який і в формі виразу думок та почуттів про старість залишається вірним собі як майстер (а майстри не старіють!), як людська особистість.
Той рух, той плин я здавна ще люблю,
І так не хочеться й собі застигнути —
І все спішу, щоб тільки більше встигнути,
Немов ковтки у спеку, дні ловлю...
І тому поет має право твердити, що «найдивніше І диво — це життя». І якщо він сумує, то тільки через те, що «Ніяк вже очі не надивляться, І руки не наробляться ніяк!» Ось мудрості «вищий знак» — сумувати за красою, за працею, яку, чого доброго, не і устигнеш зробити.
Місткість поетичної мови або ж її лапідарність (за однойменним віршем з «Атомів душі») — прикметна ознака творчої манери А. Кацнельсона, що вміє знайти точну деталь, афористичний вислів, написати поетичну мініатюру, часом вартіснішу за і одну-дві віршованих сторінки. Це знову підтверджує цикл мініатюр в новій книжці «Відчуття орбіти». Недарма в передмові до книги поета «Баллада о струнах», що вийшла 1983 року в московському видавництві «Художественная литература», Борис Олійник зазначив: «Без перебільшення можна сказати, що мініатюри Абрама Кацнельсона вільно конкурують з кращими всесоюзними зразками цієї форми». Щоправда, окремі мініатюри, тримаючись на якомусь розміркуванні чи голому зіставленні думок, виходять дещо холоднуватими або, так би мовити, надто залогізованими, раціоналістськими. Іноді автору доводиться вірити на слово (вірші «Готель зі скла» — в «Атомах душі», «Прибило на берег»— в «Струмі», «Дискотека»— у «Відчутті орбіти»), оскільки у нього зустрічаються художньо необгрунтовані твердження. Трапляються у А. Кацнельсона й загалом добротні вірші, в яких йому не пощастило поставити крапку,— наприклад, у віршах «Дружинам загиблих на війні друзів», «Випадок на КП», «Онуки і діди», думаю, зайві дидактичні кінцівки?
А. Кацнельсон належить до тих вдумливих, серйозних поетів, що не розмінюються на дрібниці і не ганяються за модними темами. У таких поетів свої вузлові напрямки творчих пошуків, а в кожному разі вони шукають не зверху, а на глибині. Людина ї її соціалістична Батьківщина, ратний і трудовий подвиг радянського народу, життя як діяння, як безперервна творчість — ось, на мій погляд, те коло, в якому, звичайно, не замикаються, але в якому окреслюються проблемно-тематичні обрії А. Кацнельсона — поета з чітко вираженими професіональними ознаками майстра, що володіє всіма поетичними засобами і використовує їх лише заради поставленої ідейно-естетичної мети. Він не з тих поетів, у кого така мета невиразна і, отже, тому їхня професійна техніка на ділі стає піротехнікою,— щоб ошелешити, оглушити й засліпити читача. Тим часом чистота мети завжди спонукає до чистого, незатуманеного слова.
1983 р.
Абрам ісакович Кацнельсон народився на Чернігівщині, на тій благословенній землі, що подарувала українській культурі Михайла Коцюбинського, Степана Васильченка, Павла Тичину, Василя Еллана-Блакитного, Олександра Довженка, Олексу Десняка. Ця земля була колискою революціонера і вченого-самородка, провісника космонавтики Миколи Кибальчича, видатних борців за Радянську владу, близьких соратників Володимира Ілліча Леніна — Миколи Подвойського, Антонова-Овсєєнка, Віталія Примакова, Миколи Щорса. Йдеться не просто про знаменитих земляків. Мова про людей, чиє життя і діяльність — як запалюючий приклад — в тій чи тій мірі впливали на формування поета і громадянина, входили в його творчість. Мова про поетове коріння, ту атмосферу, якою він дихав, ті обставини, що живили його душу, відкривали очі на світ. «Звичайно, місце народження не вибирають, — згадує Абрам Ісакович, — та я горджуся тим, що народився в Городні... на кордоні Росії, України, Білорусії...
Батько мій — учитель математики... Учителі часто збирались в нашій хаті і прекрасно декламували Шевченка, Лесю Українку, Франка, Тичину, Рильського. З педагогів був організований невеликий І хор, який співав українські народні пісні. У мене І збереглось фото моєї матері — ще молодої — в українському національному уборі, — вона співала і в цьому хорі. Я вже в ранньому дитинстві слухав І у хорошому виконанні українські вірші й пісні. І це, І очевидно, вплинуло на моє подальше естетичне формування».
Без жодних натяжок і перебільшення можна сказати, що і місце народження, і середовище, в якому зростав поет, помітно позначались на його творчості. Саме джерела дитинства і юності пульсують у віршах А. Кацнельсона, перейнятих «чуттям єдиної родини», думками про ідейну єдність поколінь в нашому соціалістичному суспільстві.
У вірші «Купіль», що увійшов до книжки «Відчуття орбіти», пригадуючи своє дитинство, власне малолітство, той час, «як мати в дворі у літеплі купала... у ночвах», автор, не нав'язуючи читачеві прямих соціологічних висновків, говорить про почуття інтернаціоналізму, притаманне радянській людині:
Там бігав малий по росі я
(болотяно там і грузько) —
й не знав, що той гай — Росія,
а зліва — земля білоруська.
Образ лісів поліських, які потім вкрила «гучна партизанська слава», і пам'ять про те, «як пахла у ночвах вода сосною», органічно переплітаються у ліриці поета, і тому так правдиво і хвилююче звучать його зовні прості рядки:
Можливо, тому і зріс я
такий однолюб непідкупний,
що змалку в твоїй,
Полісся, прозорій воді я купаний.
Йдучи від художнього відкриття П. Тичини про «арко-дужне перевисання до народів», А. Кацнельсон в збірці «Пісня єдності» піднесено, в урочистих інтонаціях пише про чернігівський красень-міст на Десні, що так гарно вписався у верби й сині луки, висловлює поетичне припущення, що, очевидно, «цього моста мережно-арко-дужний обрис в співця і народив у озоріння мить земної єдності небесногордий образ» (вірш «Міст»), На подальших сторінках збірки поетів міст братерства сягає від Києва до Ташкента, а далі і до В'єтнаму і Анголи, де на бойових дорогах стояли фігури дітей відомої латиської скульпторки. На повен голос Кацнельсонова пісня єдності звучить у вірші «Бугульма», в якому через інтимний спогад, конкретні факти, що стосуються часів Вітчизняної війни, поет піднімається до високих політичних узагальнень; дружба народів постає тут в дії, в переплетінні людських доль, за якими — спільні інтереси нашої спільної Батьківщини.
Глибоко хвилює вірш «От син стоїть і дивиться в вікно», на перший погляд нібито інтимний, надто особистий, а насправді перейнятий турботою про загальне, всенародне. Син дивиться у вікно, на новий будинок, а старого батька непокоїть думка, чи знає син, «як вклякли на морозі дівчаток-мулярів тендітні пальці»,— щоб люди там жили в теплі, чи син «уміє бачити зв'язок між тим, що під вікном цвіте бузок і запальною в світі боротьбою, щоб зни¬щити навіки чорну зброю». Однак, здається, іноді в подібних віршах «радіо» домінує над «емоціо», дещо порушуються допустимі пропорції між рядом зображальним і рядом описово-розмірковувального характеру в структурі твору.
Вміння поета від конкретної деталі, життєвої карі тинки чи пейзажу йти до вагомих суспільно-філософських узагальнень виразно проглядає в його нових віршах, таких, як «Печені яблука», «Пізнання», «Хвала пам'яті». Завдяки цьому вмінню у багатьох поезіях особисте, навіть інтимне, переплітається з колективним, громадським.
Після знайомства з новим у доробку А. Кацнельсона мимоволі перечитуєш його вірші різних років. Цікаво простежувати, як особистий досвід людини наповнюється історичним досвідом народу. Щире захоплення оновленим світом в роки перших п'ятирічок, героїзм радянських людей під час Вітчизняної війни, трудові будні країни в повоєнний період — все це в книжці перемежовано з власними переживаннями, філософськими роздумами. Поет не виділяє, як це водиться, в певні цикли чи розділи окремо поезій «громадянських», окремо «інтимних», І адже і в житті такого «розподілу» практично немає, і тим переконливіші його поетичні сторінки, вони взаємодіють у книжці, художньо доповнюють одна одну .
Коли, наприклад, в збірці «Атоми душі» біля вірш а «Перед наступом», в якому відтворено передчуття бою, стоїть вірш — побутова картинка, де змальовано селянку, що розвела в німецькій касці крейду і побілила хату,— то це не принижує загал ь ¬ ного пафосу визвольного походу, а ширше розкриває фронтову обстановку, робить її зримішою і ніби «підсвічує» попередній твір, деякі загальні місця стають для читача конкретнішими, сприймаються об'ємніше. Так само у збірці «Струм» виглядають поставлені поряд, скажімо, вірші «Двадцятий рік...» і «Випадок на КП». В першому йдеться про виступ В. І. Леніна, звернений до революційних бійців перед їх відправкою на фронт («— Не забувайте, що йдете як визволителі...»): ленінські слова як великий гуманістичний заповіт супроводжували радянського солдата на всіх дорогах Вітчизняної війни, особливо, як він «входив у румунський чи болгарський дім»; в другому — мова про плач радистки, яка втратила в бою коханого, навіть не встигши йому освідчитись, і той плач відлунює досі в роз'ятренім серці поета. Здавалось би, у цих віршах різновимірна проблематика, а вони таки доречно стали один коло одного, їх об'єднує, нехай і в різних площинах, спільна ознака — людяність.
А. Кацнельсон часто звертається до теми всенародного подвигу у Великій Вітчизняній війні. Гортаємо книгу «Атоми душі». Тут і своєрідні поетичні новели, створені під час війни,— «Гобелен» та «Він лежав непорушно», де точними й трагічними мазками, з великою любов'ю до людини, наче документальні портрети, змальовано образи убитої дівчини, що лежала на квітчастому гобелені, нею ж вишитім, і мужнього солдата в госпіталі, який, умираючи^ «ніжно дививсь» в очі медсестрі. Тут і сповнений інтернаціонального звучання вірш «Переправа», в якому бачимо казахського юнака, що йде визволяти українську землю. І, врешті, світлий вияв радості автора і його бойових побратимів — вірш «9 Травня 1945 року», що зберіг для нашої уяви щасливих воїнів-переможців, які в той довгожданий, вікопомний день — за звістку про Перемогу — «цілували маленьку радистку, неначе усе це зробила вона» — салютували в небо,
«неначе свої розряджали серця».
Вірші поета про війну наближають до нас той героїчний час на відстань серця. У таких проникливо ліричних творах, як «Два вірші про берези», «Дружинам загиблих на війні друзів»
та інших у збірці «Струм» поет через особисте, навіть інтимне, переконливо веде читача до благородного узагальнюючого висновку: пам'ять про тих, хто захистив життя на війні, не має права вичахати, вона очищає нас сьогодні, підносить в життєвих устремліннях.
Задушевна поетична розповідь про зустріч з чернігівськими медиками в березовому лісі, що нагадала автору про дорогу людину — закохану медсестру, яку «забрала війна», змінюється розгорнутим монологом про «оборонців прекрасного» — тих, які воювали у Голосіївському лісі, на тому місці, де стоїть нині Літературно-меморіальний музей М. Т. Рильського. За невигойним болем втрати — осмислення сенсу великої битви, її життєтворчих, одухотворених цілей: «Ні — скажу — це не просто собі випадковість, що отут, де круте бойовище було, оселилося в домі сердечне тепло, оселилися пісня, поезія, совість...» І знову ціна перемоги, ціна життя — у вірші «Солдатська пам'ять», що на перший погляд здається ледь не пейзажним малюнком. Але ж, пильніше вдивляючись в цей малюнок, йдемо за ходом думки ліричного героя, який любить приходити на берег моря, де «був колись плацдарм військовий наш», слухає, як «хвиля шепоче» і спостерігає панораму порту, що «вогнями кранів салютує». Ми відчуваємо ритм життя портовиків, бачимо, як «колихаються на хвилях судна», уявляється нам і безлюдне місце, де зупинився ліричний герой, який, «сипучий розсуваючи пісок, на перевернутий сідає човен». І от він, випадково помітивши закоханих «в хмільному поцілунку», іде собі, щоб не потривожити їх, до незабутньої висотки, і — «згори здаються схожими човни на вихлюпнуті хвилями пілотки». Ці рядки — як несподіваний спалах, що осяває всю картину, примушує побачити її наново і наново її «прочитати». Так само як тонко, делікатно повівся ліричний герой, так же тонко, ненав'язливо проведена у вірші думка про ту дорогу ціну, якою заплачено народом
за нинішнє щастя сучасників.
Шукаючи відповіді на питання, в чому секрет емоційного впливу, звідки береться ота незбагненна внутрішня сила таких віршів А. Кацнельсона, як щойно розглянутий, думаєш насамперед про природність вірша як необхідну передумову його життєвості, життєспроможності. Ця природність, гадаю, передбачає і вміння точно фіксувати, добирати реальні враження (наприклад, в основі віршів «Оборонці прекрасного», «Київ. Печерськ, 9 Травня», «Шкільна стінгазета» та ін. безсумнівні факти з життя), і вміння майстерно трансформувати їх поетичними засобами. Але цього замало! Треба ще І обов'язково поєднати пережите особисто і набуте в суспільному розвитку, адже навіть найбільш сконцентрований вираз особистих переживань не може замінити в поезії відсутності загального, суспільного. І водночас, судячи з таких віршів у збірці «Струм», як, скажімо, «Дружинам загиблих воїнів»,
«Знов про діжку», «Життя гірко-солодкий трунок», це аж ніяк не виключає для поета можливості говорити і тихим голосом, виражаючи свою причетність до епохи, ділитися з читачем особистими клопотами — і передавати у віршах найтонші порухи власної душі,
співзвучні багатьом людям.
В книжці «Струм» А. Кацнельсона, як і в його «Атомах душі», присутній «поліський рідний край» поета, так багато і гарно ним оспіваний раніше- Передовсім це філігранно виписаний, тонко інтонований вірш «Наш льон». Він не просто нагадує нам, що тема любові до рідної Городні, до Чернігівщини — наскрізна в поетовій творчості, а возвеличує звитяжну працю земляків, говорить про їхню гордість — льон, відомий і в Парижі, і на Цейлоні. Тема ріднокраю у
А. Кацнельсона — це не безкінечне, в багатьох авторів набридливе освідчення в любові
до своєї землі чи розчулені спогади про босоноге дитинство, це в кожному разі художня розповідь про нові прикмети часу, добровісні зміни в краю, де народився і ріс. От, приміром, такий наче зовні емоційно-описовий вірш «Ах, ви вулиці чернігівські» (книга «Атоми душі»)
все-таки передає не лише захоплення любимими з юності вулицями,— тут є і поетична інформація про «обнови» в місті («горять неоном вивіски, підсвічують сади»), тут і незримо присутні земляки поета, що ходили тими вулицями — Віталій Примаков, Павло Тичина,
чиї кроки , й зараз «почути зможеш ти» (знову ж автор не хоче
( говорити про особисте без його переплетіння з загальним!).
Справжня поезія неповторна, індивідуальна. Отже, поет, якщо він поет, завжди залишається самим собою, яку б він тему не розробляв. Недарма навіть у «сумних» віршах А. Кацнельсона, де він розмірковує про «красу старості» (збірка «Струм»), чи про «життєлюбства ненасить» (збірка «Атоми душі»), чи розмовляє з собою про хворобу (збірка «Відчуття орбіти»), ми зрештою бачимо в першу чергу любов до життя, віру в його незнищенність, насолоджуємося карбованими, внутрішньо зчепленими рядками поета, який і в формі виразу думок та почуттів про старість залишається вірним собі як майстер (а майстри не старіють!), як людська особистість.
Той рух, той плин я здавна ще люблю,
І так не хочеться й собі застигнути —
І все спішу, щоб тільки більше встигнути,
Немов ковтки у спеку, дні ловлю...
І тому поет має право твердити, що «найдивніше І диво — це життя». І якщо він сумує, то тільки через те, що «Ніяк вже очі не надивляться, І руки не наробляться ніяк!» Ось мудрості «вищий знак» — сумувати за красою, за працею, яку, чого доброго, не і устигнеш зробити.
Місткість поетичної мови або ж її лапідарність (за однойменним віршем з «Атомів душі») — прикметна ознака творчої манери А. Кацнельсона, що вміє знайти точну деталь, афористичний вислів, написати поетичну мініатюру, часом вартіснішу за і одну-дві віршованих сторінки. Це знову підтверджує цикл мініатюр в новій книжці «Відчуття орбіти». Недарма в передмові до книги поета «Баллада о струнах», що вийшла 1983 року в московському видавництві «Художественная литература», Борис Олійник зазначив: «Без перебільшення можна сказати, що мініатюри Абрама Кацнельсона вільно конкурують з кращими всесоюзними зразками цієї форми». Щоправда, окремі мініатюри, тримаючись на якомусь розміркуванні чи голому зіставленні думок, виходять дещо холоднуватими або, так би мовити, надто залогізованими, раціоналістськими. Іноді автору доводиться вірити на слово (вірші «Готель зі скла» — в «Атомах душі», «Прибило на берег»— в «Струмі», «Дискотека»— у «Відчутті орбіти»), оскільки у нього зустрічаються художньо необгрунтовані твердження. Трапляються у А. Кацнельсона й загалом добротні вірші, в яких йому не пощастило поставити крапку,— наприклад, у віршах «Дружинам загиблих на війні друзів», «Випадок на КП», «Онуки і діди», думаю, зайві дидактичні кінцівки?
А. Кацнельсон належить до тих вдумливих, серйозних поетів, що не розмінюються на дрібниці і не ганяються за модними темами. У таких поетів свої вузлові напрямки творчих пошуків, а в кожному разі вони шукають не зверху, а на глибині. Людина ї її соціалістична Батьківщина, ратний і трудовий подвиг радянського народу, життя як діяння, як безперервна творчість — ось, на мій погляд, те коло, в якому, звичайно, не замикаються, але в якому окреслюються проблемно-тематичні обрії А. Кацнельсона — поета з чітко вираженими професіональними ознаками майстра, що володіє всіма поетичними засобами і використовує їх лише заради поставленої ідейно-естетичної мети. Він не з тих поетів, у кого така мета невиразна і, отже, тому їхня професійна техніка на ділі стає піротехнікою,— щоб ошелешити, оглушити й засліпити читача. Тим часом чистота мети завжди спонукає до чистого, незатуманеного слова.
1983 р.
Висота, відстояна в бою
Шанувальникам поезії добре відомі слова видатного російського поета Сергія Єсеніна, ніби мимохідь кинуті на прикінцеві рядки автобіографії: «Что касается остальных автобиографических сведений — они в моих стихах». Справді, істинний поет не роздвоюється: все важливе, визначальне, що було в його житті, так чи інакше знаходить відображення в творчості, а риси ліричного героя віршів переплітаються чи зливаються цілком з рисами автора. Щось подібне можна сказати про життя і творчість поета Миколи Карпенка, з чиїх віршів неважко з 'ясувати, що народився він у селі Воронькові на Київщині (14 серпня 1924 р.), ще зовсім молодим став грудьми на захист Батьківщини і пройшов з боями кривавими дорогами Великої Вітчизняної війни — до дня довгожданої, дорогою ціною оплаченої Перемоги, продовжував службу в Радянській Армії, потім майже чверть століття працював на Прикарпатті, пліч-о-пліч із земляками Івана Франка, беручи безпосередню участь в соціалістичних перетвореннях у звільненому краї, і нарешті — повернення в край своїх батьків, життя в Києві. Все це — і біографія, і географія життя поета — легко простежується у віршах. Але, певна річ,
не у віхових ознаках життя, не в зовнішніх, тематичних прикметах поезії справа, тим паче що йдеться про поезію талановиту, розмаїту. Йдеться про лірика, сатирика й гумориста, що живе в своєму часі і постійно тримає руку на пульсі часу.
«Лірика Миколи Карпенка,— читаємо в статті Дмитра Павличка «Квітуча гілка з пахощами грому»,— протікає, умовно кажучи, чотирма руслами... Тема війни, тема оновленого карпатського краю, тема кохання, тема громадянського покликання людини. Та в цих чотирьох річок одне джерело — «отче поле», і до свого одного моря вони впадають — до моря ленінської справедливості, що теплими хвилями омиває сьогодні всі материки нашого світу. Цілісність натури ліричного героя (в даному випадку треба говорити про цілісність натури поета, бо Микола Карпенко належить до художників, які просто не в силі розділити своє «Я» на літературну й житейську частини) виступає всюди, в усіх його тематичних колах та емоційних струсах, на всіх етапах життя його душі».
Отже, мова про цілісність як життєвий і творчий принцип, цілісність як вірність власним і назавжди обраним суспільним та ідейно-творчим орієнтирам і принципам.
Вірність ніколи не буває одновимірною чи одноплощинною, особливо в літературній творчості.
В цьому ще й ще раз пересвідчуєшся, увійшовши в прекрасний і розмаїтий світ поезії Миколи Карленка, в якому на покуті, на місці престольному все-таки один бог — священна пам'ять про війну. Її безпосереднім учасником був сам автор, та ще й в ролі найголовнішій — бійцем на передовій. Певно тому, про що б не писав поет, він дивиться на життя, оцінює його достоїнства і вади з позицій солдата, що відповідає за життя і знає йому ціну. Тому і в книжці «Блискавиці» (1984 р.) лейтмотивом і немовби заповітом для грядущих поколінь є священна пам'ять:
В серцях ветеранів — осколки війни.
Лиш пам'ять — від ран отих ліки:
Не їхня лиш пам'ять, а й ваша, сини,
І ваша, онуки,— навіки!
Нехай вона буде жива у живих
І нашу примножує силу,
І вічно живуть між балад фронтових
Балади гарячого тилу.
Від першої поетичної книжки Миколи Карпенка «Стежками юності» (1960 р.) до книжки «Блискавиці» пролягає творчий шлях довжиною майже чверть століття. На цьому шляху, пройденому чесно й мужньо, поет переконав своїх читачів, що істинне обдаровання людини — спроможність до невпинного розвитку, самовдосконалення, поступу. Вміння зростати, залишаючись вірним собі, окрім того, цілеспрямованість і наполеглива праця,— ось що, думаю, рухає Миколою Карпенком і допомогло йому посісти чільне, хоч досі нашою критикою належно не висвітлене, заслужено своє, неповторне місце в сучасному літературному процесі. Поважна книжка вибраного — красномовний творчий аргумент. Сюди увійшло все краще з попередніх одинадцяти поетичних книжок. Поет-фронтовик, подвижник у громадському житті, вибрав із свого чималого доробку вірші, які, разом узяті, промовляють про гармонійне злиття людської і творчої натури, відзначаються чіткою окресленістю ідейно-творчих позицій.
Свого часу я уважно прочитав книжку М. Карпенка «З висоти поля». Мені здалося, що в ній виражено основні принципи поета. Знову переглянув доробок М. Карпенка — і зупинився на думці, що у кожного письменника мусить бути книжка, в якій сконцентровано головні, концептуальні ідеї його життя і творчості. Як мені здається, у М. Карпенка такою книжкою
була і залишається «З висоти поля».
Те поле, що було наскрізь прошите ворожими кулями, те поле, де він стікав кров'ю у двобої з ненависними фашистськими загарбниками, те поле, де нині колосяться хліба в ім'я життя, стало для нього висотою, звідки найкраще видно наше героїчне минуле, звитяжний сьогоднішній день і той прекрасний день грядущий, ради якого вмирали на Лютізькому плацдармі його побратими, ради якого він, поет Микола Карпенко, тримає сьогодні перо в руках, почуваючи себе бійцем за утвердження ленінської правди, високих комуністичних ідеалів братерства і дружби народів.
Упродовж усього творчого шляху і на кожному новому щаблі творчого зростання поет з позицій сьогодення осмислює минулу війну, нашу новітню історію, розкриває небуденний світ свого ліричного героя — воїна, громадянина, людини сердечної і доброї, але непоступливої, твердої, коли йдеться про переконання. Активність громадянської позиції, моральна цільність, оптимістичне світосприйняття — навіть на межі втрат і трагедійних поворотів — найбільш притаманні риси ліричного героя Миколи Карпенка, нашого сучасника, який пишається славним минулим свого народу, безнастанно дбає про збереження і примноження здобутого, вірить у світле завтра, передаючи свою революційну, бойову
естафету нинішньому і прийдешнім поколінням.
Подвиг — повсякденний суддя героя книжки. Самовідданість — його життєвий, духовний орієнтир, визначений на тому священному полі бою, де були відстояні Життя, Братерство і Любов. «Звідкіль вона, ота жива вода, що нам найглибші тамувала рани?» — запитує ліричний герой М. Карпенка. І сам дає відповідь: «Спитайте їх — це знають ветерани:
Звідкіль вона, ота жива вода».
Є потреба на хвильку обірвати розгляд одного з програмних віршів поета і звернутися до згаданої вже статті Дмитра Павличка, в якій читаємо: «Микола Карпенко малює вражаючі картини війни. Вражають вони не натуралістичною жорстокістю, не перебільшеннями, характерними для деяких поетів, а спокійними і від того ще страшнішими деталями. Автор побачив і себе пораненого на піску, і «легіони соняхів підтятих», що «на корені вмирали, як бійці». Здавалося б, що нового може сказати «рядовий» поет про війну, коли «генерали» поезії явили в цій темі свої могутні таланти. Миколі Карпенкові, одначе, вдалося стати неповторним
у найтруднішому — в солдатській і воєнній тематиці. Вдалося це тому, що він був рядовим солдатом, учасником боїв і важких походів, тому, що у своєму полку «числився штиком».
Мені судилось вижити від ран,
Маршрут війни проміряти до краю,
Впаде за мене ще москвич Степан,
І я його у Польщі поховаю.
Жодної зумисності чи робленості нема в почуваннях поета до своїх бойових побратимів, представників багатьох народів Радянського Союзу. Власне, мотив дружби народів, що так переконливо звучить у рядках цієї книжки, з'являється в них як бойовий факт солдатського життя і труду, як щось природне і звичайне, цілком позбавлене урочистої піднесеності. Тому-то дружба народів — це дорогоцінне почуття — з поезії Миколи Карпенка входить в душу, як саме життя, а не його обдуманий літературний варіант». Повернімося до вірша про живу воду братерства, до джерел якої припадав поет і яку він заповідає нащадкам:
Спитайте їх, онуки і сини,
Звідкіль оті джерела пробивались
І як братерство наше гартувалось
В суворий час Великої війни.
Джерела ті в живих серцях своїх
Бійці відкрили, збратані метою,
І стягом ленінським,
і дружбою святою,—
Спитайте їх.
В усій творчості Миколи Карпенка, особливо в його блискучих «воєнних» циклах «Семеро під веселкою» та «Рядки з плацдарму», ідеї дружби народів, інтернаціональне світовідчуття людини виступають не як тематична ознака тих чи тих віршів, а передовсім як їх внутрішня суть і морально-естетична цінність. Саме цими думками й почуттями, таким настроєм переймаєшся, читаючи, скажімо, поезії «Слово до старої гвардії», «В польоті рейсом Київ—Ашхабад», «Ветерани у Бресті».
«...Дрібніє все зло Перед вічністю дат — І зітхає земля, Коли плаче солдат». Ні, Микола Карпенко не просто оплакує полеглих, але він одкрито й чесно говорить про людський біль, що не може загоїтись, його ліричний герой всім своїм життям підготовлений, щоб органічно відчувати: «Одшумовують бурі воєнні, одшумовують грозяні битви,— та лишається карбом на серці кожна мить історичного зламу». Душа цього справжнього героя — «як нива в щедрім цвіті», він бачить «зловісну тінь», від нього ніяк не замаскуються «новітні гітлери на дикім полігоні — на тлі «психологічної війни». Отже, цілком природний для нього і такий на сьогодні суспільно важливий висновок для всіх — як заклик, як кредо поета і громадянина: «Уточнювать позицію свою, Рубіж атаки І мету для вірша»... Комісари минулої війни живуть у поезіях Миколи Карпенка, і не тільки тих, що стосуються ратного подвигу, вони присутні й тоді, коли поет думає про потреби моменту, про місце людини в сучасному житті:
Уставайте ж, слова,
як за ротою рота:
Йде за щастя людське
нестихаючий бій!..
І в моєму житті
комісаром — Робота,
Комісаром — Життя у роботі моїй.
Оглядаючи пройдене з висоти кров'ю политого, множеством життів відвойованого поля, поет має право суворо сказати — і собі, і кожному: «Прожитим дням ти чесно глянь у вічі...», і якраз через це від імені ветеранів він висловлює віру в спадкоємність, в «силу молодечу», в той великий суспільний поступ, який забезпечує «ленінська дорога на землі».
Духовне багатство сучасної людини, що успадкувала й береже ідейні заповіти своїх славних попередників, Микола Карпенко вміє передати у віршах і красу рідної землі, і красу природи, і красу людських взаємин. Бува, природа виступає як тло для зображення людини, відтворення її почуттів, а часом це тло ніби зникає, зливається з людиною, з її душею, щоб глибше передати внутрішній стан розкрити його («Музика землі», «Як гарно соняхи цвітуть»,
«Предивно твориться зі мною» тощо).
Лірику поета представляють великої ніжності і чистоти поезії, присвячені темі кохання, особистого людського щастя, на заваді якому стала війна. До речі, ці твори, відображаючи трагедійні життєві колізії, передаючи тугу за втраченим, аж ніяк не віднесеш до розряду поезій запечалено-розпачливих — тут печаль світла, висока, а трагедійність говорить лише про неминучу жорстокість війни. Головне, що в цих творах торжествує віра в людину, красу людських взаємин («Це ж стільки літ...», «Ну що, скажи, тобі адреса ця?», «Гора видінь» та ін.) Характерно, що сила ліричного струменя у віршах поета живиться громадянськими джерелами, він уміє особисте, інтимне піднести до рівня загального, суспільно значимого. Виваженість, простота і точність слова, притаманні в цілому творчій манері поета, в ліричному циклі виявляють себе чи не найяскравіше, тим-то й відзначається він напругою
думок, емоційною наповненістю.
Цілком слушно зазначала критика, що «Карпенко ніколи не прив'язував себе до певної ділянки поетичного поля, працював там, куди кликало натхнення» (Юрій Цеков). У жанрі сатири і гумору поет виступив з поемою «Особиста каланча Гаврила Квача» 1963 року, яка, до речі, швидко зникла з полиць книгарень. Окрилений безсумнівним успіхом. автор міг би «перепрописатися» з ліричного цеху поезії у «сміхотворчий цех». На щастя, він цього не зробив, продовживши роботу в двох літературних іпостасях паралельно, завдяки чому збагатилася, ставала пластичнішою, набувала все розмаїтіших емоційно-смислових відтінків його художня палітра, як в громадянській та інтимній ліриці, так і в творах сатирико-гумористичного плану.
Той самий герой Миколи Карпенка, та сама авторська позиція незримо присутні і на багатьох сатирико-гумористичних сторінках книжки, тільки вже як сила, що протидіє всім тим, хто посягає на високі принципи радянського способу життя, бореться з антиподами комуністичної моралі. Отож сатира і гумор Миколи Карпенка, на мою думку, є органічним продовженням того
ж таки поля бою, на якому діє ліричний герой його громадянської поезії, виявляючи свою суспільну активність, моральну безкомпромісність,
відзначаючись оптимістичним сприйняттям світу.
Поет так будує сатирико-гумористичні твори, щоб перед читачем постали комічні обставини, в яких діють його герої, виявляли себе звички, інтереси цих героїв, врешті, розкривалися їхні характери, що, наприклад, бачимо в таких неоднозначних, гостро викривальних і по-народному веселих речах, як «Особиста каланча Гаврила Квача», «Де згода в сімействі», «Скорочений Ціцерон (Хроніка з життя Саливона Дуги)». Поетові чужа манера деяких наших сміхотворців, які з перших же рядків твору прагнуть розсмішити читача, каламбурять, пересмикують поняття, роблять ставку на двозначність чи сумнівно комічні ефекти. Поет знаходить смішне в житті, змальовує його, завдяки чому не лише смішить, але й, так би мовити, здійснює громадський осуд негативного, апелює до суспільної совісті чи¬тача. Названі вище, та й не тільки названі, сатирико-гумористичні твори М. Карпенка дають поважні підстави говорити про своєрідну епічність «сміхотворчого» обдаровання поета, який утверджує себе в ліриці і, виявляється, не менш потужно може працювати на літературній ниві Степана Руданського і Степана Олійника.
Ущільненістю поетичного рядка, густотою письма, високою культурою вірша відзначаються твори з розділу «Поки спить Везувій», написані на античному матеріалі, який автор зумів по-сучасному прочитати й наповнити загальнолюдським змістом. Сміх таких, наприклад, блискучих за виконанням віршів, як «Притча про зерна», «Золоті орли», «На колесі», «Сандалі Емпедокла», «Зевсова помста», «Полум'я Індіри», «Поки спить Везувій» та інших вабить своєю філософічністю, соціальною наповненістю. Це сміх не суцільного реготу безтурботних зубоскалів, його проймає то сарказм, то іронія, то легкий смуток, настояний на тисячолітній гіркоті. Мені здається, що вірші цього розділу — нове слово в нашій гумористиці, в усякому разі вони стоять на кілька щаблів вище за віршовані гуморески про стандартних ледарів, п'яниць, не кажучи про римовані анекдоти деяких спритних жартунів, пересипані жаргонними словечками і зворотами.
Є потреба знову послатися на критика Юрія Цекова, який в статті «Явне зло неважко осудить» («Літературна Україна», № 16, 21 квітня 1983 р.), розглянувши сатирико-гумористичний доробок М. Карпенка, дійшов до такого цілком вмотивованого висновку: «Гумористів, які пишуть вірші, у нас чимало. Біда, що бракує серед них поетів за покликанням. Небагатьом підкоряється магія сатиричного вірша в оздобі оригінальних ритмічних малюнків, незаяложених рим і некострубатих дотепів. Карпен- ко належить до тих гумористів, яким підвладні найпотаємнші секрети сміхотворення. Рідко хто так, як він, володіє майстерністю веселої оповіді: вона в нього легка, інтонаційно чиста, образно прозора, стилістично вишукана, щедро пересипана жартами, іронічними коментарями, дотепами».
Поезія Миколи Карпенка вигідно відрізняється від багатьох цілком благополучних, часом навіть досить яскравих зовні віршів, якимось дивовижним вмінням поета поєднувати два надзвичайно важливих начала — правду життя і правдивість (природність!) вислову. Секрет тут, очевидно, в тому, що Микола Карпенко не любить фальші, ігнорує будь-яку орнаментальність в поетиці. Він, здається, пише тільки про те, що сам відчув і вистраждав. Його біографія — частка біографії того часу, в якому він прожив і живе — не як спостерігач, а як людина особисто причетна до діянь і помислів свого народу.
1984 р.
не у віхових ознаках життя, не в зовнішніх, тематичних прикметах поезії справа, тим паче що йдеться про поезію талановиту, розмаїту. Йдеться про лірика, сатирика й гумориста, що живе в своєму часі і постійно тримає руку на пульсі часу.
«Лірика Миколи Карпенка,— читаємо в статті Дмитра Павличка «Квітуча гілка з пахощами грому»,— протікає, умовно кажучи, чотирма руслами... Тема війни, тема оновленого карпатського краю, тема кохання, тема громадянського покликання людини. Та в цих чотирьох річок одне джерело — «отче поле», і до свого одного моря вони впадають — до моря ленінської справедливості, що теплими хвилями омиває сьогодні всі материки нашого світу. Цілісність натури ліричного героя (в даному випадку треба говорити про цілісність натури поета, бо Микола Карпенко належить до художників, які просто не в силі розділити своє «Я» на літературну й житейську частини) виступає всюди, в усіх його тематичних колах та емоційних струсах, на всіх етапах життя його душі».
Отже, мова про цілісність як життєвий і творчий принцип, цілісність як вірність власним і назавжди обраним суспільним та ідейно-творчим орієнтирам і принципам.
Вірність ніколи не буває одновимірною чи одноплощинною, особливо в літературній творчості.
В цьому ще й ще раз пересвідчуєшся, увійшовши в прекрасний і розмаїтий світ поезії Миколи Карленка, в якому на покуті, на місці престольному все-таки один бог — священна пам'ять про війну. Її безпосереднім учасником був сам автор, та ще й в ролі найголовнішій — бійцем на передовій. Певно тому, про що б не писав поет, він дивиться на життя, оцінює його достоїнства і вади з позицій солдата, що відповідає за життя і знає йому ціну. Тому і в книжці «Блискавиці» (1984 р.) лейтмотивом і немовби заповітом для грядущих поколінь є священна пам'ять:
В серцях ветеранів — осколки війни.
Лиш пам'ять — від ран отих ліки:
Не їхня лиш пам'ять, а й ваша, сини,
І ваша, онуки,— навіки!
Нехай вона буде жива у живих
І нашу примножує силу,
І вічно живуть між балад фронтових
Балади гарячого тилу.
Від першої поетичної книжки Миколи Карпенка «Стежками юності» (1960 р.) до книжки «Блискавиці» пролягає творчий шлях довжиною майже чверть століття. На цьому шляху, пройденому чесно й мужньо, поет переконав своїх читачів, що істинне обдаровання людини — спроможність до невпинного розвитку, самовдосконалення, поступу. Вміння зростати, залишаючись вірним собі, окрім того, цілеспрямованість і наполеглива праця,— ось що, думаю, рухає Миколою Карпенком і допомогло йому посісти чільне, хоч досі нашою критикою належно не висвітлене, заслужено своє, неповторне місце в сучасному літературному процесі. Поважна книжка вибраного — красномовний творчий аргумент. Сюди увійшло все краще з попередніх одинадцяти поетичних книжок. Поет-фронтовик, подвижник у громадському житті, вибрав із свого чималого доробку вірші, які, разом узяті, промовляють про гармонійне злиття людської і творчої натури, відзначаються чіткою окресленістю ідейно-творчих позицій.
Свого часу я уважно прочитав книжку М. Карпенка «З висоти поля». Мені здалося, що в ній виражено основні принципи поета. Знову переглянув доробок М. Карпенка — і зупинився на думці, що у кожного письменника мусить бути книжка, в якій сконцентровано головні, концептуальні ідеї його життя і творчості. Як мені здається, у М. Карпенка такою книжкою
була і залишається «З висоти поля».
Те поле, що було наскрізь прошите ворожими кулями, те поле, де він стікав кров'ю у двобої з ненависними фашистськими загарбниками, те поле, де нині колосяться хліба в ім'я життя, стало для нього висотою, звідки найкраще видно наше героїчне минуле, звитяжний сьогоднішній день і той прекрасний день грядущий, ради якого вмирали на Лютізькому плацдармі його побратими, ради якого він, поет Микола Карпенко, тримає сьогодні перо в руках, почуваючи себе бійцем за утвердження ленінської правди, високих комуністичних ідеалів братерства і дружби народів.
Упродовж усього творчого шляху і на кожному новому щаблі творчого зростання поет з позицій сьогодення осмислює минулу війну, нашу новітню історію, розкриває небуденний світ свого ліричного героя — воїна, громадянина, людини сердечної і доброї, але непоступливої, твердої, коли йдеться про переконання. Активність громадянської позиції, моральна цільність, оптимістичне світосприйняття — навіть на межі втрат і трагедійних поворотів — найбільш притаманні риси ліричного героя Миколи Карпенка, нашого сучасника, який пишається славним минулим свого народу, безнастанно дбає про збереження і примноження здобутого, вірить у світле завтра, передаючи свою революційну, бойову
естафету нинішньому і прийдешнім поколінням.
Подвиг — повсякденний суддя героя книжки. Самовідданість — його життєвий, духовний орієнтир, визначений на тому священному полі бою, де були відстояні Життя, Братерство і Любов. «Звідкіль вона, ота жива вода, що нам найглибші тамувала рани?» — запитує ліричний герой М. Карпенка. І сам дає відповідь: «Спитайте їх — це знають ветерани:
Звідкіль вона, ота жива вода».
Є потреба на хвильку обірвати розгляд одного з програмних віршів поета і звернутися до згаданої вже статті Дмитра Павличка, в якій читаємо: «Микола Карпенко малює вражаючі картини війни. Вражають вони не натуралістичною жорстокістю, не перебільшеннями, характерними для деяких поетів, а спокійними і від того ще страшнішими деталями. Автор побачив і себе пораненого на піску, і «легіони соняхів підтятих», що «на корені вмирали, як бійці». Здавалося б, що нового може сказати «рядовий» поет про війну, коли «генерали» поезії явили в цій темі свої могутні таланти. Миколі Карпенкові, одначе, вдалося стати неповторним
у найтруднішому — в солдатській і воєнній тематиці. Вдалося це тому, що він був рядовим солдатом, учасником боїв і важких походів, тому, що у своєму полку «числився штиком».
Мені судилось вижити від ран,
Маршрут війни проміряти до краю,
Впаде за мене ще москвич Степан,
І я його у Польщі поховаю.
Жодної зумисності чи робленості нема в почуваннях поета до своїх бойових побратимів, представників багатьох народів Радянського Союзу. Власне, мотив дружби народів, що так переконливо звучить у рядках цієї книжки, з'являється в них як бойовий факт солдатського життя і труду, як щось природне і звичайне, цілком позбавлене урочистої піднесеності. Тому-то дружба народів — це дорогоцінне почуття — з поезії Миколи Карпенка входить в душу, як саме життя, а не його обдуманий літературний варіант». Повернімося до вірша про живу воду братерства, до джерел якої припадав поет і яку він заповідає нащадкам:
Спитайте їх, онуки і сини,
Звідкіль оті джерела пробивались
І як братерство наше гартувалось
В суворий час Великої війни.
Джерела ті в живих серцях своїх
Бійці відкрили, збратані метою,
І стягом ленінським,
і дружбою святою,—
Спитайте їх.
В усій творчості Миколи Карпенка, особливо в його блискучих «воєнних» циклах «Семеро під веселкою» та «Рядки з плацдарму», ідеї дружби народів, інтернаціональне світовідчуття людини виступають не як тематична ознака тих чи тих віршів, а передовсім як їх внутрішня суть і морально-естетична цінність. Саме цими думками й почуттями, таким настроєм переймаєшся, читаючи, скажімо, поезії «Слово до старої гвардії», «В польоті рейсом Київ—Ашхабад», «Ветерани у Бресті».
«...Дрібніє все зло Перед вічністю дат — І зітхає земля, Коли плаче солдат». Ні, Микола Карпенко не просто оплакує полеглих, але він одкрито й чесно говорить про людський біль, що не може загоїтись, його ліричний герой всім своїм життям підготовлений, щоб органічно відчувати: «Одшумовують бурі воєнні, одшумовують грозяні битви,— та лишається карбом на серці кожна мить історичного зламу». Душа цього справжнього героя — «як нива в щедрім цвіті», він бачить «зловісну тінь», від нього ніяк не замаскуються «новітні гітлери на дикім полігоні — на тлі «психологічної війни». Отже, цілком природний для нього і такий на сьогодні суспільно важливий висновок для всіх — як заклик, як кредо поета і громадянина: «Уточнювать позицію свою, Рубіж атаки І мету для вірша»... Комісари минулої війни живуть у поезіях Миколи Карпенка, і не тільки тих, що стосуються ратного подвигу, вони присутні й тоді, коли поет думає про потреби моменту, про місце людини в сучасному житті:
Уставайте ж, слова,
як за ротою рота:
Йде за щастя людське
нестихаючий бій!..
І в моєму житті
комісаром — Робота,
Комісаром — Життя у роботі моїй.
Оглядаючи пройдене з висоти кров'ю политого, множеством життів відвойованого поля, поет має право суворо сказати — і собі, і кожному: «Прожитим дням ти чесно глянь у вічі...», і якраз через це від імені ветеранів він висловлює віру в спадкоємність, в «силу молодечу», в той великий суспільний поступ, який забезпечує «ленінська дорога на землі».
Духовне багатство сучасної людини, що успадкувала й береже ідейні заповіти своїх славних попередників, Микола Карпенко вміє передати у віршах і красу рідної землі, і красу природи, і красу людських взаємин. Бува, природа виступає як тло для зображення людини, відтворення її почуттів, а часом це тло ніби зникає, зливається з людиною, з її душею, щоб глибше передати внутрішній стан розкрити його («Музика землі», «Як гарно соняхи цвітуть»,
«Предивно твориться зі мною» тощо).
Лірику поета представляють великої ніжності і чистоти поезії, присвячені темі кохання, особистого людського щастя, на заваді якому стала війна. До речі, ці твори, відображаючи трагедійні життєві колізії, передаючи тугу за втраченим, аж ніяк не віднесеш до розряду поезій запечалено-розпачливих — тут печаль світла, висока, а трагедійність говорить лише про неминучу жорстокість війни. Головне, що в цих творах торжествує віра в людину, красу людських взаємин («Це ж стільки літ...», «Ну що, скажи, тобі адреса ця?», «Гора видінь» та ін.) Характерно, що сила ліричного струменя у віршах поета живиться громадянськими джерелами, він уміє особисте, інтимне піднести до рівня загального, суспільно значимого. Виваженість, простота і точність слова, притаманні в цілому творчій манері поета, в ліричному циклі виявляють себе чи не найяскравіше, тим-то й відзначається він напругою
думок, емоційною наповненістю.
Цілком слушно зазначала критика, що «Карпенко ніколи не прив'язував себе до певної ділянки поетичного поля, працював там, куди кликало натхнення» (Юрій Цеков). У жанрі сатири і гумору поет виступив з поемою «Особиста каланча Гаврила Квача» 1963 року, яка, до речі, швидко зникла з полиць книгарень. Окрилений безсумнівним успіхом. автор міг би «перепрописатися» з ліричного цеху поезії у «сміхотворчий цех». На щастя, він цього не зробив, продовживши роботу в двох літературних іпостасях паралельно, завдяки чому збагатилася, ставала пластичнішою, набувала все розмаїтіших емоційно-смислових відтінків його художня палітра, як в громадянській та інтимній ліриці, так і в творах сатирико-гумористичного плану.
Той самий герой Миколи Карпенка, та сама авторська позиція незримо присутні і на багатьох сатирико-гумористичних сторінках книжки, тільки вже як сила, що протидіє всім тим, хто посягає на високі принципи радянського способу життя, бореться з антиподами комуністичної моралі. Отож сатира і гумор Миколи Карпенка, на мою думку, є органічним продовженням того
ж таки поля бою, на якому діє ліричний герой його громадянської поезії, виявляючи свою суспільну активність, моральну безкомпромісність,
відзначаючись оптимістичним сприйняттям світу.
Поет так будує сатирико-гумористичні твори, щоб перед читачем постали комічні обставини, в яких діють його герої, виявляли себе звички, інтереси цих героїв, врешті, розкривалися їхні характери, що, наприклад, бачимо в таких неоднозначних, гостро викривальних і по-народному веселих речах, як «Особиста каланча Гаврила Квача», «Де згода в сімействі», «Скорочений Ціцерон (Хроніка з життя Саливона Дуги)». Поетові чужа манера деяких наших сміхотворців, які з перших же рядків твору прагнуть розсмішити читача, каламбурять, пересмикують поняття, роблять ставку на двозначність чи сумнівно комічні ефекти. Поет знаходить смішне в житті, змальовує його, завдяки чому не лише смішить, але й, так би мовити, здійснює громадський осуд негативного, апелює до суспільної совісті чи¬тача. Названі вище, та й не тільки названі, сатирико-гумористичні твори М. Карпенка дають поважні підстави говорити про своєрідну епічність «сміхотворчого» обдаровання поета, який утверджує себе в ліриці і, виявляється, не менш потужно може працювати на літературній ниві Степана Руданського і Степана Олійника.
Ущільненістю поетичного рядка, густотою письма, високою культурою вірша відзначаються твори з розділу «Поки спить Везувій», написані на античному матеріалі, який автор зумів по-сучасному прочитати й наповнити загальнолюдським змістом. Сміх таких, наприклад, блискучих за виконанням віршів, як «Притча про зерна», «Золоті орли», «На колесі», «Сандалі Емпедокла», «Зевсова помста», «Полум'я Індіри», «Поки спить Везувій» та інших вабить своєю філософічністю, соціальною наповненістю. Це сміх не суцільного реготу безтурботних зубоскалів, його проймає то сарказм, то іронія, то легкий смуток, настояний на тисячолітній гіркоті. Мені здається, що вірші цього розділу — нове слово в нашій гумористиці, в усякому разі вони стоять на кілька щаблів вище за віршовані гуморески про стандартних ледарів, п'яниць, не кажучи про римовані анекдоти деяких спритних жартунів, пересипані жаргонними словечками і зворотами.
Є потреба знову послатися на критика Юрія Цекова, який в статті «Явне зло неважко осудить» («Літературна Україна», № 16, 21 квітня 1983 р.), розглянувши сатирико-гумористичний доробок М. Карпенка, дійшов до такого цілком вмотивованого висновку: «Гумористів, які пишуть вірші, у нас чимало. Біда, що бракує серед них поетів за покликанням. Небагатьом підкоряється магія сатиричного вірша в оздобі оригінальних ритмічних малюнків, незаяложених рим і некострубатих дотепів. Карпен- ко належить до тих гумористів, яким підвладні найпотаємнші секрети сміхотворення. Рідко хто так, як він, володіє майстерністю веселої оповіді: вона в нього легка, інтонаційно чиста, образно прозора, стилістично вишукана, щедро пересипана жартами, іронічними коментарями, дотепами».
Поезія Миколи Карпенка вигідно відрізняється від багатьох цілком благополучних, часом навіть досить яскравих зовні віршів, якимось дивовижним вмінням поета поєднувати два надзвичайно важливих начала — правду життя і правдивість (природність!) вислову. Секрет тут, очевидно, в тому, що Микола Карпенко не любить фальші, ігнорує будь-яку орнаментальність в поетиці. Він, здається, пише тільки про те, що сам відчув і вистраждав. Його біографія — частка біографії того часу, в якому він прожив і живе — не як спостерігач, а як людина особисто причетна до діянь і помислів свого народу.
1984 р.
Непогасна біла свічка
Якось під час виступу перед молодими літераторами в Ірпінському будинку творчості письменників Іван Драч на питання: «Що таке сучасність в літературі?» відповів приблизно так:
— Сучасність — це те, що в художньому творі найближче стоїть до вічності.
Справді, недарма нині широко відомий на Україні і далеко за її межами поет ще на початку свого творчого шляху в одному з віршів заявив про свій намір говорити «на рівні вічних партитур». І з перших же кроків талановито реалізував цей намір, а далі, про що б не писав, він неодмінно висвітлює складні проблеми сучасного життя в контексті вітчизняної і світової історії, у взаємозв'язках нинішнього дня з давно минулим і грядущим днем.
Диво поезії І. Драча полягає в тому, що в його експресивному слові, освітленому неповторним баченням світу, кристалізується досвід минулого, незнищенне духовне життя наших попередників зливається з сучасним життям, його больовими точками, а в завжди молодій, свіжій своїми засобами поетиці, кажучи рядком із віршів «Київська легенда»,
кожне слово має сотні літ.
Герой першої поеми І. Драча «Ніж у сонці», якою він дебютував 16 липня 1961 р., вирушає в космос, щоб порятувати сонце, вийняти із сонця правди ніж віроломної брехні, підступності. За цим героєм — моральна правота, що тримається на його нероздільності з народом, на високих чеснотах і доброчинностях, успадкованих від рідного народу. Нині, в новій поемі «Чорнобильська мадонна», надрукованій 1988 року в журналі «Вітчизна» №1, по суті цей-таки герой, типізований образ мислячого, чистого душею нашого співвітчизника, стає на прю з бездуховністю прагматиків у сфері науки і соціально-господарської діяльності. В цій поемі немає такої символіки, такого глобально-всепланетарного замаху, як у тій давній, дебютній, вона більш відкрита, публіцистична, але в ній присутня така сама клекочуча стурбованість за долю людини і людства, е в ній чітко окреслена пересторога теперішнім іродам і пілатам. І водночас поет, вірний давній концепції людського поступу, недвозначно каже: «Хоч засторогу я несу гірку, Не каменую Чесний Храм Науки...» Отож розвінчувальний пафос поеми «Чорнобильська мадонна», її публіцистична націленість у носіїв зла, сучасних іродів у науці і в політиці, на мій погляд, переплітаються із філософією життєствердження прикінцевих років нашого шаленого двадцятого століття. Тим паче, що на міжнародному небосхилі
останнім часом дещо розхмарюється.
І все-таки нова поема І. Драча — це насамперед продовження його затяжного, затятого бою — засобами слова — проти бездуховності й національного нігілізму. Духовному виродженню, моральному здичавінню поет протиставляє високу людяність, моральність, що ніби зсередини освітлюють і людину, і природу. Світло духовності — єдине, що може розсіяти морок, який насувається на життя, шириться у світі, йдучи від голого практицизму новоявлених мефістофелів у Чесному Храмі Науки. Це послідовна лінія Драча, це його незгасна біла свічка, яку несе поет по життю — через бурі й хуртовини — ще з давнього вірша «Десь на дні моїх очей», свічка, яку в тому вірші-символі ні вітер, ні віл, ні танк, ні літак «не погасили, не погасили», і яка символізує не тільки безборонність тлінного людського життя, але й світлом негаснучим своїм засвідчує мужність, непіддатність людини, засвічує в нас віру в незнищенність добра,
правди, незламність людського духу.
Десь на дні моїх ночей
Горить свічка біла
Радісно мені
Болісно мені
Нестерпно до оніміння
Свічка біла
Дуже чутливий до життя в усіх його проявах, залюблений у рідну землю, в національну історію,
І. Драч наділений великим даром вслухатися в свою епоху, жити її тривогами і надіями, блискавично вловлювати ознаки нового в своєму часі, розкривати сутність людини в усій складності її взаємовідносин з іншими людьми, з народом, з історією і власною совістю. Завжди ставлячи перед собою серйозні людинознавчі завдання і навіть надзавдання у філософському осмисленні суспільного буття, виживання й самоутвердження, розвитку роду й народу, І. Драч в кожному вірші, в поемі, в кожній новій книжці знаходить принципово нові, несподівані художні рішення, образно-стильові ходи. Він сьогодні вміє бути неподібним на себе вчорашнього, він як художник постійний у своїй змінності і в той ж е час манерою письма послідовний у вибуховій неочікуваності метафоричних засобів і мовно-виражальних прийомів. І, при всій оригінальності, він— безсумнівний спадкоємець великих традицій української культури, починаючи із фольклорних джерел до Гр. Сковороди і Т. Шевченка, від П. Тичини і М. Бажана до Л. Курбаса ії. Миколайчука. Коріння його таланту в селі Теліжинці на Київщині, воно глибоко вросло в національний грунт, а крона древа його поезії сягає вселюдського неба,
буйнозелено відсвічує на обширах світових.
І. Драч — поет потужного творчого діапазону. Він у літературі пройшов шлях, мовлячи його ж таки словами, від сивої печалі Козерога, через гливке болото рідного села, сягнувши планетарної причетності сьогочасних світових змагань і протиборств. Він увібрав і перелив у щорядкову сутність вірша історичну пам'ять Вітчизни, підняв проблему українського чорнозему і похованих у цьому щедрому чорноземі тьму-тьмущу людських життів до рівня загальнолюдських цінностей. Він, як бунтівливий поет початку шістдесятих років, зухвало відійшов від підрум'яненого гладкопису культівської і посткультівської літератури, відкинув барабанну лжетрадицію пануючого тоді літературного лжеметоду, щоб відродити і утвердити лінію національної соціалістичної культури, яка була так животворно зануртувала в нашій культурі в ренесансний період 20—30-х років. Він почав у шістдесяті роки, поряд з Д. Павличком, Ліною Костенко, М. Вінграновським, В. Симоненком, Б. Олійником, як поет проти течії, щоб у складному протиборстві восторжествувати як невідпорна течія.
Знаю, про І. Драча дуже багато написано як про поета, що пройшов «по дну роси й по дну енциклопедій». Дещо я міг би процитувати, більшість навіть читати не варто. Але знамениту лірику, епіку, есеїстику, кінодраматургію І. Драча читати завжди цікаво й радісно, як припадати до «криниці для спраглих». Останнім я займаюся давно й послідовно. Що ж до «шкрабоп'юрків», як сказав би старий львівський інтелігент, то я до них ніколи не належав. Коли ж писав критику поезії, то хіба що про менших, «отих рабів німих», кого варт підтримати на стадії початківства, а про метрів писати уникав — мулько бути прислугою біля високості ім'ярек. І от я знову перечитав написане І. Драчем у багатьох жанрах, та ще й мудру книжку про нього відомого критика, доктора філологічних наук М. Ільницького, і нарешті відчув, що й мені не зайве висловитись, публічно порадіти видатним художнім здобуткам майстровитішого товариша по цеху поезії, їй-право, неповторного творця «вічних партитур» в царині українського слова.
У віршах і поемах І. Драча простежуються глибокі історико-культурологічні пласти. Якби критик-зануда взявся перелічувати, скільки тут Ейнштейнів, Ван Гогів, С ар 'янів, а скільки наших кревних типу баби Корупчихи, чи баби Маройки, то, звичайно, місцевий, жартома кажучи, патріотичний ряд був би і списочно меншим, і з огляду на авторитети не таким солідним. Але кожен неупередже- ний читач легко помітить, що всесвітні величини в творчості І. Драча — тільки в ім'я піднесення авторитету людей земних, корінних, тих, з ким живе,
ради кого живе і пише поет.
Перечитуючи І. Драча, переконуешся, що голос поезії—це голос рідної землі, а не прочитаної книжки, що джерело і корені людського буття визначають особистість, національну означеність митця, без цих глибинних першопочатків немає ні потужної індивідуальності, ні суто національної творчості, яка в такому разі неминуче має інтернаціональне зн ачення і, за назвою давнього вірша І. Драча, написаного у зв'язку з загибеллю трьох радянських космонавтів, переростає в «причетність планетарну».
Критики й літературознавці полюбляють говорити про народність, життєву й мистецьку співвідносність творів письменника. Це правомірно, особливо коли бачимо, що у І. Драча поезія, а з нею і правда, живуть і проявляються за вічними, а не кон'юнктурними, законами. Спираючись на правду життя, на його неперехідні цінності, поезія — навіть в умовах панування демагогічних уявлень про суще — незмінно дивилася в корінь, в єство незалежного від бюрократичних регламентацій, безмежно великого в своїх проявах життя людини і природи. В цьому зв 'язку треба зауважити, що поезія І. Драча, свого часу розрекламована критиками й інтерв'юерами, як вишукана й елітарна, насправді, може, найбільш демократична і доступна мислячим людям, до того ж поряд із творами типу п'єси «В степах У кр аїни» і кінофільму «Доля Марини», що в часи офіційного лицемірства широко пропагувалися, або, скажімо, заколисувально-ідилічними, фальшиво-благополучними піснями на зразок: «Стеляться рядочками буряки листочками», які прикривали лжесоціалістичну «ідилію» важкого повоєнного життя на селі. І навіть в умовах девальвації суспільних цінностей приходить поет, щоб рано чи пізно восторжествували цінності вічні й сьогочасні, продовжились в реальному, а не декретованому житті народу:
Народ — це всі. Це місто і село,
Це люд, який мізкує й форму носить,
Голубить ноти й цифри плодоносить,
Хто няньчить слово й творить чересло.
І. Драч один із багатьох, хто добре вписується у власну формулу: «Чи був у нас хоч один літератор, який не ганяв би курей з городу?» Селюк за походженням, він став поетом сучасного міста, урбаністом, одним із найзапекліших дискутантів навколо проблеми, що може бути названа так: НТР — людина — природа — майбутнє людства; і залишається долучити сюди гамлетівське питання: «Бути чи не бути?» Цей диспут він почав з дебютної поеми «Ніж у сонці», продовжив через усю творчість і вивів його в контрапункт найсвіжішим твором — поемою «Чорнобильська мадонна», що детонує нині пекучі роздуми.
Нехай пуритани від красного письменства копилять губи, прочитавши цю поему,— гвалт, публіцистика витісняє поезію, мовляв, на зміну елегантних структур Драчевих «екологічних» віршів, сильних саме художніми рішеннями, прийшли громохкі прокляття на адресу бездуховних циніків, домінує логіка прямого тексту,— нехай... Тим часом це — нова художність в смисловій концентрації, доцільний монтаж прозорих алегорій і символів на круто замішаному матеріалі оголеної правди.
І при всьому тому неважко простежити, що І. Драч у цій злободенній поемі залишився вірним своїм основоположним принципам. Історична пам'ять протистоїть безпам'ятству, понад усім домінує здорова народна мораль, рішуча відсіч духовному мародерству виходить на перший план. Як і раніше, тут публіцистика йде поряд з ліричністю, «підсвічується» і прояснюється нею, громохка монологічна патетика присмачується то іронією, то сарказмом. Стильові пласти переплітаються, взаємодіють, зрощуються в органічні сплави. Словом, як і в попередніх поемах, маємо синтез.
Талант поета продовжує розвиватися, залишається незмінно змінним, оновлюється. Справжній талант ніколи не зможе зупинитися в своєму розвитку, закостеніти. Поетичні книжки І. Драча, у яких відбилась калинова краса рідного краю, прометеївський дух українського народу і гуманізм соціалістичної епохи, перекладені в братніх республіках, вийшли іноземними мовами в багатьох зарубіжних країнах. Слава Івана Драча — це слава України.
1988 р.
— Сучасність — це те, що в художньому творі найближче стоїть до вічності.
Справді, недарма нині широко відомий на Україні і далеко за її межами поет ще на початку свого творчого шляху в одному з віршів заявив про свій намір говорити «на рівні вічних партитур». І з перших же кроків талановито реалізував цей намір, а далі, про що б не писав, він неодмінно висвітлює складні проблеми сучасного життя в контексті вітчизняної і світової історії, у взаємозв'язках нинішнього дня з давно минулим і грядущим днем.
Диво поезії І. Драча полягає в тому, що в його експресивному слові, освітленому неповторним баченням світу, кристалізується досвід минулого, незнищенне духовне життя наших попередників зливається з сучасним життям, його больовими точками, а в завжди молодій, свіжій своїми засобами поетиці, кажучи рядком із віршів «Київська легенда»,
кожне слово має сотні літ.
Герой першої поеми І. Драча «Ніж у сонці», якою він дебютував 16 липня 1961 р., вирушає в космос, щоб порятувати сонце, вийняти із сонця правди ніж віроломної брехні, підступності. За цим героєм — моральна правота, що тримається на його нероздільності з народом, на високих чеснотах і доброчинностях, успадкованих від рідного народу. Нині, в новій поемі «Чорнобильська мадонна», надрукованій 1988 року в журналі «Вітчизна» №1, по суті цей-таки герой, типізований образ мислячого, чистого душею нашого співвітчизника, стає на прю з бездуховністю прагматиків у сфері науки і соціально-господарської діяльності. В цій поемі немає такої символіки, такого глобально-всепланетарного замаху, як у тій давній, дебютній, вона більш відкрита, публіцистична, але в ній присутня така сама клекочуча стурбованість за долю людини і людства, е в ній чітко окреслена пересторога теперішнім іродам і пілатам. І водночас поет, вірний давній концепції людського поступу, недвозначно каже: «Хоч засторогу я несу гірку, Не каменую Чесний Храм Науки...» Отож розвінчувальний пафос поеми «Чорнобильська мадонна», її публіцистична націленість у носіїв зла, сучасних іродів у науці і в політиці, на мій погляд, переплітаються із філософією життєствердження прикінцевих років нашого шаленого двадцятого століття. Тим паче, що на міжнародному небосхилі
останнім часом дещо розхмарюється.
І все-таки нова поема І. Драча — це насамперед продовження його затяжного, затятого бою — засобами слова — проти бездуховності й національного нігілізму. Духовному виродженню, моральному здичавінню поет протиставляє високу людяність, моральність, що ніби зсередини освітлюють і людину, і природу. Світло духовності — єдине, що може розсіяти морок, який насувається на життя, шириться у світі, йдучи від голого практицизму новоявлених мефістофелів у Чесному Храмі Науки. Це послідовна лінія Драча, це його незгасна біла свічка, яку несе поет по життю — через бурі й хуртовини — ще з давнього вірша «Десь на дні моїх очей», свічка, яку в тому вірші-символі ні вітер, ні віл, ні танк, ні літак «не погасили, не погасили», і яка символізує не тільки безборонність тлінного людського життя, але й світлом негаснучим своїм засвідчує мужність, непіддатність людини, засвічує в нас віру в незнищенність добра,
правди, незламність людського духу.
Десь на дні моїх ночей
Горить свічка біла
Радісно мені
Болісно мені
Нестерпно до оніміння
Свічка біла
Дуже чутливий до життя в усіх його проявах, залюблений у рідну землю, в національну історію,
І. Драч наділений великим даром вслухатися в свою епоху, жити її тривогами і надіями, блискавично вловлювати ознаки нового в своєму часі, розкривати сутність людини в усій складності її взаємовідносин з іншими людьми, з народом, з історією і власною совістю. Завжди ставлячи перед собою серйозні людинознавчі завдання і навіть надзавдання у філософському осмисленні суспільного буття, виживання й самоутвердження, розвитку роду й народу, І. Драч в кожному вірші, в поемі, в кожній новій книжці знаходить принципово нові, несподівані художні рішення, образно-стильові ходи. Він сьогодні вміє бути неподібним на себе вчорашнього, він як художник постійний у своїй змінності і в той ж е час манерою письма послідовний у вибуховій неочікуваності метафоричних засобів і мовно-виражальних прийомів. І, при всій оригінальності, він— безсумнівний спадкоємець великих традицій української культури, починаючи із фольклорних джерел до Гр. Сковороди і Т. Шевченка, від П. Тичини і М. Бажана до Л. Курбаса ії. Миколайчука. Коріння його таланту в селі Теліжинці на Київщині, воно глибоко вросло в національний грунт, а крона древа його поезії сягає вселюдського неба,
буйнозелено відсвічує на обширах світових.
І. Драч — поет потужного творчого діапазону. Він у літературі пройшов шлях, мовлячи його ж таки словами, від сивої печалі Козерога, через гливке болото рідного села, сягнувши планетарної причетності сьогочасних світових змагань і протиборств. Він увібрав і перелив у щорядкову сутність вірша історичну пам'ять Вітчизни, підняв проблему українського чорнозему і похованих у цьому щедрому чорноземі тьму-тьмущу людських життів до рівня загальнолюдських цінностей. Він, як бунтівливий поет початку шістдесятих років, зухвало відійшов від підрум'яненого гладкопису культівської і посткультівської літератури, відкинув барабанну лжетрадицію пануючого тоді літературного лжеметоду, щоб відродити і утвердити лінію національної соціалістичної культури, яка була так животворно зануртувала в нашій культурі в ренесансний період 20—30-х років. Він почав у шістдесяті роки, поряд з Д. Павличком, Ліною Костенко, М. Вінграновським, В. Симоненком, Б. Олійником, як поет проти течії, щоб у складному протиборстві восторжествувати як невідпорна течія.
Знаю, про І. Драча дуже багато написано як про поета, що пройшов «по дну роси й по дну енциклопедій». Дещо я міг би процитувати, більшість навіть читати не варто. Але знамениту лірику, епіку, есеїстику, кінодраматургію І. Драча читати завжди цікаво й радісно, як припадати до «криниці для спраглих». Останнім я займаюся давно й послідовно. Що ж до «шкрабоп'юрків», як сказав би старий львівський інтелігент, то я до них ніколи не належав. Коли ж писав критику поезії, то хіба що про менших, «отих рабів німих», кого варт підтримати на стадії початківства, а про метрів писати уникав — мулько бути прислугою біля високості ім'ярек. І от я знову перечитав написане І. Драчем у багатьох жанрах, та ще й мудру книжку про нього відомого критика, доктора філологічних наук М. Ільницького, і нарешті відчув, що й мені не зайве висловитись, публічно порадіти видатним художнім здобуткам майстровитішого товариша по цеху поезії, їй-право, неповторного творця «вічних партитур» в царині українського слова.
У віршах і поемах І. Драча простежуються глибокі історико-культурологічні пласти. Якби критик-зануда взявся перелічувати, скільки тут Ейнштейнів, Ван Гогів, С ар 'янів, а скільки наших кревних типу баби Корупчихи, чи баби Маройки, то, звичайно, місцевий, жартома кажучи, патріотичний ряд був би і списочно меншим, і з огляду на авторитети не таким солідним. Але кожен неупередже- ний читач легко помітить, що всесвітні величини в творчості І. Драча — тільки в ім'я піднесення авторитету людей земних, корінних, тих, з ким живе,
ради кого живе і пише поет.
Перечитуючи І. Драча, переконуешся, що голос поезії—це голос рідної землі, а не прочитаної книжки, що джерело і корені людського буття визначають особистість, національну означеність митця, без цих глибинних першопочатків немає ні потужної індивідуальності, ні суто національної творчості, яка в такому разі неминуче має інтернаціональне зн ачення і, за назвою давнього вірша І. Драча, написаного у зв'язку з загибеллю трьох радянських космонавтів, переростає в «причетність планетарну».
Критики й літературознавці полюбляють говорити про народність, життєву й мистецьку співвідносність творів письменника. Це правомірно, особливо коли бачимо, що у І. Драча поезія, а з нею і правда, живуть і проявляються за вічними, а не кон'юнктурними, законами. Спираючись на правду життя, на його неперехідні цінності, поезія — навіть в умовах панування демагогічних уявлень про суще — незмінно дивилася в корінь, в єство незалежного від бюрократичних регламентацій, безмежно великого в своїх проявах життя людини і природи. В цьому зв 'язку треба зауважити, що поезія І. Драча, свого часу розрекламована критиками й інтерв'юерами, як вишукана й елітарна, насправді, може, найбільш демократична і доступна мислячим людям, до того ж поряд із творами типу п'єси «В степах У кр аїни» і кінофільму «Доля Марини», що в часи офіційного лицемірства широко пропагувалися, або, скажімо, заколисувально-ідилічними, фальшиво-благополучними піснями на зразок: «Стеляться рядочками буряки листочками», які прикривали лжесоціалістичну «ідилію» важкого повоєнного життя на селі. І навіть в умовах девальвації суспільних цінностей приходить поет, щоб рано чи пізно восторжествували цінності вічні й сьогочасні, продовжились в реальному, а не декретованому житті народу:
Народ — це всі. Це місто і село,
Це люд, який мізкує й форму носить,
Голубить ноти й цифри плодоносить,
Хто няньчить слово й творить чересло.
І. Драч один із багатьох, хто добре вписується у власну формулу: «Чи був у нас хоч один літератор, який не ганяв би курей з городу?» Селюк за походженням, він став поетом сучасного міста, урбаністом, одним із найзапекліших дискутантів навколо проблеми, що може бути названа так: НТР — людина — природа — майбутнє людства; і залишається долучити сюди гамлетівське питання: «Бути чи не бути?» Цей диспут він почав з дебютної поеми «Ніж у сонці», продовжив через усю творчість і вивів його в контрапункт найсвіжішим твором — поемою «Чорнобильська мадонна», що детонує нині пекучі роздуми.
Нехай пуритани від красного письменства копилять губи, прочитавши цю поему,— гвалт, публіцистика витісняє поезію, мовляв, на зміну елегантних структур Драчевих «екологічних» віршів, сильних саме художніми рішеннями, прийшли громохкі прокляття на адресу бездуховних циніків, домінує логіка прямого тексту,— нехай... Тим часом це — нова художність в смисловій концентрації, доцільний монтаж прозорих алегорій і символів на круто замішаному матеріалі оголеної правди.
І при всьому тому неважко простежити, що І. Драч у цій злободенній поемі залишився вірним своїм основоположним принципам. Історична пам'ять протистоїть безпам'ятству, понад усім домінує здорова народна мораль, рішуча відсіч духовному мародерству виходить на перший план. Як і раніше, тут публіцистика йде поряд з ліричністю, «підсвічується» і прояснюється нею, громохка монологічна патетика присмачується то іронією, то сарказмом. Стильові пласти переплітаються, взаємодіють, зрощуються в органічні сплави. Словом, як і в попередніх поемах, маємо синтез.
Талант поета продовжує розвиватися, залишається незмінно змінним, оновлюється. Справжній талант ніколи не зможе зупинитися в своєму розвитку, закостеніти. Поетичні книжки І. Драча, у яких відбилась калинова краса рідного краю, прометеївський дух українського народу і гуманізм соціалістичної епохи, перекладені в братніх республіках, вийшли іноземними мовами в багатьох зарубіжних країнах. Слава Івана Драча — це слава України.
1988 р.
Вірність високому покликанню
Перша книжка Дмитра Павличка «Любов і ненависть» побачила світ 1953 р. Вогнисте слово молодого поета, його активну громадянську позицію помітили читачі й літературна громадськість. Вже тоді було видно, що в нашу поезію прийшов талант, самобутність і перспектива розвитку якого не викликають сумнівів.
Автор близько двох десятків поетичних книжок, багатьох літературно-критичних, публіцистичних
творів, кількох кіносценаріїв, блискучий перекладач вітчизняної і світової поезії Дмитро Павличко
належить до тих величин української радянської літератури, які характеризують її провідні ідейнохудожні тенденції, визначають основні здобутки.
Майбутній поет народився 28 вересня 1929 року в селі Стопчатові Косівського району Івано-Франківської області. Земля його батьків знаходилася в той час під гнітом пансько-шляхетської Польщі. В статті «Тріумфальна арка вересня» Д. Павличка, опублікованій газетою «Радянська Україна» напередодні 40-річчя возз'єднання західноукраїнських земель в єдиній Радянській державі, так сказано
про світ, в якому поет починав життя: «З мого села за все XIX століття і за весь час до 1939 року вийшов тільки один чоловік, якому пощастило здобути вищу освіту. Він був архітектором, але панська влада не дала йому виявити свій дар. Очевидно, йому треба було переписатися в католики, змінити свою національну приналежність, а тоді вже чекати замовлень на проекти будинків та інших споруд». Така ж доля могла спіткати і селянського сина Дмитра Павличка, якби не вітер свободи, що повіяв на П рикарпаття зі Сходу і приніс довгождане Возз'єднання.
Дмитро Павличко закінчив Львівський державний університет ім. І. Ф ранка і аспірантуру. Рік закінчення університету збігся з роком виходу першої книжки. То був нелегкий час становлення колгоспного життя в прикарпатському селі, зміцнення основ нового в тому краї радянського ладу і боротьби з
буржуазно-націоналістичними недобитками, які, до речі, погрожували юному поетові за більшовицьку, антиклерикальну спрямованість його творчості. Недарма поет гнівно заявив у вірші «Відповідь батькам»:
На наш народ кати в тризубах точать
На смітниках Європи гострий ніж,
А ви мені: «Сховайся у куточок
І не спіши із тихих роздоріж...»
О тату мій, моя старенька матиі
Якби ви тільки знали, як я рад,
Що я живу, що йду перемагати,
Що я у армії Життя солдат.
Мужнім солдатом починав свій шлях в літературі Дмитро Павличко. У статті, на яку ми вже посилалися, читаємо: «Мій батько знав, що за такі вірші можна було поплатитися життям. А коли стопчатівський священик дозволив собі з амвона назвати мене богохульником, батько написав мені до Львова стривоженого листа, в якому просив не н ар ажатися на небезпеку. Можна зрозуміти його занепокоєння—вбивство Ярослава Галана зморозило не одну галицьку душу. Та я не послухався, написав вірш «Відповідь батькам» і знаю, що на моєму місці батько вчинив би так само. Зрештою, ми з ним ніколи не були на протилежних ідеологічних позиціях, а тільки на різних емоційних площинах. Для нього смерть Ярослава Галана була пересторогою, а для мене — «повісткою до війська», мобілізаційним знаком мого життя в українській поезії. Моїм першим віршам найвищу оцінку, власне, дав той піп, що кивав у церкві пальцем в сторону моєї матері,— мовляв, кого це ви народили й виховали? Таке визнання моєї творчості втішало мене. Я не збирався відступати, та й нині не збираюся цього робити, хоч до мене не раз долітає роздратоване й погрозливе слово з амвонів темного заокеанського буржуазно-націоналістичного капища».
Дмитро Павличко упродовж усього творчого шляху залишається солдатом переднього краю нашої
літератури, що взяла на себе відповідальну місію утверджувати в житті ленінські ідеали.
Перечитавши основні збірки поезій Дмитра Павличка, думаю про те, що назва його першої книжки, з якою поет впевнено зайняв своє місце в літературі,— «Любов і ненависть»— чи не найбільше пасує, щоб послужити своєрідним епіграфом розмови.
Отже, що любить і що ненавидить, за що і проти чого воює його темпераментне, вогнисте слово?
Насамперед треба сказати про неоднозначність, поліфонічне звучання пристрасно громадянських
поезій Д. Павличка, що увібрали найприкметніші ознаки свого часу, його болі і радощі.
Поет звертається до сьогоднішнього дня, але не забуває і про пережите, пройдене — в ім'я майбутнього. В збірці «Сонети подільської осені» він «розмовляє» з матір'ю і рідною землею, з Москвою і братньою Киргизією, з видатними людьми XX віку і робітниками Чілі, з канадськими дорогами і космосом, з молодістю і коханою; і завжди його вірш — як живий пульсуючий організм в переплетінні з усіма складнощами реального світу, в безнастанному протиборстві червоного і чорного — добра і зла. Будучи глибоким ліриком, Д. Павличко все багатоманіття підміченого в житті і викликані цим асоціації переплавляє в горнилі власного серця, і тому кожен образ чи інтонація набувають неповторного індивідуального забарвлення; поет в усіх випадках говорить «від самого себе, не замінюючи себе іншим» (Арістотель), завдяки чому його поетичні дефініції наскрізно просвічуються рентгеном повної відвертості, але він так говорить, що особисте сприймається як загальнолюдське, соціально значуще. Оспівана поетом любов у збірці «Таємниця твого
обличчя» розсовує межі інтимних почуттів, живе «в світі, що гуде й гримить», спонукає читача замислитись про місце ідеалу в житті людини, знов і знов пошукати своїх відповідей на питання, що таке краса, що таке щастя в широкому суспільноетичному розумінні.
Вірш «Я — комуніст», хоч він і стоїть другим у книжці «Сонети подільської осені», судячи з ідейно-естетичного заряду всієї збірки, можна з повним правом розглядати як програмний. Маємо тут художнє осягнення джерел комуністичності, що починаються в боротьбі славних попередників, відчуваємо проникнення в духовну сутність сучасника, бачимо, поряд з гострим тавруванням людиноненависницького світу буржуазних жерців «сліпої волі», велику віру автора в торжество ленінських ідеалів «в родині світовій». Це вірш спресованої публіцистичної думки, вірш полемічний, атакуючий як багнет, кожне слово горить ненавистю до наших ворогів і «стріляє» по них. Це вірш, наснажений високою гідністю людини, що «в ленінському слові, як у світлі» очистила й відкрила себе і щаслива нести горде звання комуніста, бути на передньому краї безкомпромісної боротьби:
Я — комуніст. Хай квилить пан і блазень!
Душі моєї не збагнути їм.
Я в сонячній неволі зобов'язань
Вчарований покликанням своїм.
Це вірш, я б сказав, широкоформатний, багатопроблемний, ціла низка порушених у ньому питань
знаходить свій розвиток, художньо уконкретнюється в подальших творах поетичної збірки. Наступний вірш «Збруч», можна сказати, ніби «виростає» з вірша «Я — комуніст», зокрема з такої його строфи:
Мене не знищить туга ані зрада,
Ненависна межа не вб'є мене.
Мого народу чесна автострада
Племен стежину босу не зітне.
Яскраво втілена в цих рядках благородна інтернаціональна ідея, влившись у «Збруч», спочатку локалізується темою Возз'єднання, далі розширюється публіцистичною пересторогою про пильність
(«Десь в Європі тихо, як змія, Спить, скрутившись, ця межа проклята»), після чого ще більш переконливо звучить мотив дружби радянських народів:
Ствердила наш дух нова доба
Силою великої родини.
Заключні рядки перегукуються з кінцівкою вірша «Я — комуніст», але, знову ж таки, тут вони
відіграють більш конкретну художньо-смислову функцію:
Мій народе! Не загинеш в тлі.
Не діткнуть тебе вогні ворожі,
Доки біля нашої землі
Ленінове слово на сторожі.
Оптимістичні слова «А день озветься грізною трубою, Де кривда зачинилася стара» з вірша, який розглядаємо як програмний, приходять на пам'ять і зблискують новою гранню, коли читаєш поезію «Ятряні вогні», викликану трагічними подіями в Судані. Хоч, правда, якщо в цьому невеликому творі
в одній строфі знаходимо: «Ще вдарять стяги пурпурові — Блакить заблисне, наче мідь» і нижче в іншій, заключній — «І комуніст, мій брат по мислі, Повстане для добра і мсти»,— то такі прекрасні поетичні рядки-плакати, поставлені у вірші майже поряд, здається, дещо знецінюють один одного.
Сильний сам по собі за художньо-публіцистичним вирішенням вірш «До робітників Чілі», міцно збитий з м'язистих, афористичних рядків типу розвінчувально-вбивчого: «Силу танків, а не конституцій Вибирають завжди глитаї», основним поворотом думки виходить також в облюбовану поетом знайому площину:
Всіх живих і мертвих, як з легенди,
З мідних руд покличе океан,
І воскресне Сальвадор Альенде,
І Неруда вийде на майдан.
Наш сучасник, людина, сповнена гідності, постає на повен зріст у «закордонних» віршах Д. Павличка «Антисвіт», «Швейцари», «Канадські дороги», «Біля будинку Полін Джонсон», «Повітря НьюЙорка», в яких поет відверто, з властивою йому політичною пристрастю і загостреністю вступає в двобій
з облудним світом брехні і визиску.
Ліричні вірші книжки «Сонети подільської осені» — «Моя душа чекає дива», «Лелеки», невеличкий цикл «Зимовий день», особливо ж — щемливопросвітлене «Віконце» вражають чистотою, глибиною почуттів і думок, якимось внутрішнім осяянням, і в цьому вони перегукуються з лірикою збірки «Таємниця твого обличчя», яку хочеться назвати величальною людському щастю на землі.
Певно, один з основних уроків «Таємниці...» вмістився б у твердженні, що любов очищає. І недарма перший же вірш малює життя ліричного героя в образі гірського потоку, що на спокій не має ні хвилини. Зате в ньому постійно живе «невигасна і воскресна» чистота кохання, вона «прояснює» істинність — «Все, що в моїй душі моє, Джерельне і цілюще». Такий заспів до книжки, джерельнопрозорий і пронизливо дзвінкий.
І тут же виникає сумнів — незмінний супутник шукача істини: «Моя любове... У безлічі земних тривог Згубилося ім'я твоє». Але сумнів, якщ о він висловлений, сам розвіюється, з нього прокільчується віра, і хай заклик « З 'явись, благослови, зігрій, Я кщо ти є, якщо ти є!» в прямому прочитанні звучить мінорно, це той світлий мінор, який породжує душа сильної особистості в пориванні до чогось вищого, досконалішого, чистішого. Чи не тому тоді на новій сторінці у «ясний день, як немовля», вона, любов, «озивається» — здаля ніби чути ридання. Та це тільки здається... Справжнє — і далеко, і поряд, у вірші «Де ж дав я тебе, як свята», в якому любов дзвенить у кожній інтонації, де голос поета наче увібрав усі звуки і пахощі навколишнього світу, його почуття переплелися з «почуттями» птахів, дерев, звірят, а серце «вознеслося в сліпучі верхів'я
небес...». Вірші «Таємниці...»— це заперечення горя, старості, смерті («Це неправда, що ми помрем!»), віра в незнищенність людського духу.
Ми небес глибину збагнем,
Вище зір піднесем колоски.
Ми пшениці незгасним вогнем
Пролітатимем крізь віки.
Поезії «Я бачив тебе сьогодні», «Ти спиш, і на твоїм обличчі», «Коли мені не допоможуть вірші», «Ще днів моїх багато за горою» та низка інших варті того, щоб беззастережно бути зарахованими до шедеврів сучасної лірики. Вони дихають благовісним теплом любові, очаруванням краси людської душі, випромінюють доброту і мудрість життя. Вірш «Ти спиш...» — дивовижний емоційно-соціальний портрет коханої на тлі історичних перипетій життя, в якому неждано виникають то страшні видива минулої війни, то спалахує ненависть поета до ворогів, котрих він називає тут «чумні бандерівські бандити». В усіх цих творах відчувається тривожний
ритм поетового пульсу, все його єство, передане в слові, незчисленними нервами й капілярами поєднане з пульсом сучасного світу. Колись А. В. Луначарський називав митця «організатором людського щастя».Лірика неминуче утверджує щастя в житті. Вона прекрасна в своїй суворій і ніжній гармонії. Любов у такій ліриці не має нічого спільного з розслиненим освідченням і лицемірними закликаннями
деяких сентиментальних віршів.
Думаючи про торжество гармонії в слові, хочеться знову повернутися до «Сонетів подільської осені», саме до сонетів, які в збірці займають чільне місце. Д. Павличко давно закоханий в цю класичну ковану форму, що, за словами О. Димшица про Иоганнеса Бехера, відповідає «прагненню поета до сконденсованого і сконцентрованого, до «спресованого» вираження своїх філософсько-політичних думок», і він давно досягнув у цій формі неабияких успіхів.
В сонетах Д. Павличка, як правило, перехрещується багато ліній життя, макро- і мікросвіту, вони неоднозначні, як і більшість його віршів. Ось хоча б сонет «Хліб» — він і про хліб, і не тільки про хліб. Передовсім у ньому — краса вільної праці, велич людини — нашого сучасника, чий труд підносить
«в слова чи в сталь закуту силу грому», людини, якій мало, щоб виросла «пшениця, як Дунай», їй
треба, щоб «І мисль горіла в небі за плечима». Такі широкі суспільно-філософські роздуми спричинив
у поета «Цей хліб, що світить на моїм столі».
Береза «Край стежечки в полях озимини» в іншому сонеті переростає в образ матері, що прийшла на Україну навідати могилу загиблого сина, може, «з-під Москви чи Пскова». Мотив пошани до полеглих на війні переходить в мотив братерства:
Благословенна будь, жоно Росії!
Я, син калини, в сніговій завії
Тобі, як рідній, небо прихилю.
Священна дружба народів-братів, її треба і берегти, і захищати — до такого висновку підводить читача сонет «Москва», спрямований проти ворогів миру і дружби. «Як добре, що на світі є Москва, Моя земля, столиця і надія!» — стверджує поет, «Зачувши сик транзисторного змія», і в кінці торжествуюче проголошує:
Москва! Всі упирі — на кладовище!
До голосу її ступивши ближче,
Брат брату руку на плече кладе.
Сонети Д. Павличка ваблять несподіваними поворотами думки, її вибуховістю, щасливим відчуттям поєднаності людини з природою, «олюдненості» природи, мудрої, доброї і безсмертної. От сонет «Яблуня». Здавалось би, що тут такого? Поет малює яблуню, у якої «Навкруги ті яблука, неначе злота гори», щасливу яблуню, переобтяжену плодами, «що аж галуззя рветься», тому й скидає «плоди, мов ланцюги». Яблуня гине... від плодороддя, і вона вже не яблуня, а «мати і робітниця стражденна»,— так за законами сонетної форми у першому терцеті стався драматичний вибух думки, в якому й зародилося велике гуманістичне у загальнення другого терцету:
Якби дерева й нас також навчили
Ламаться лиш від безуму добра,
Від щедрості, що понад людські сили!..
Сюди примикають, наприклад, і сонети «Нива» та «Земля», які поєднуються у філософському трактуванні проблем молодості, вічності життя, в поетичному проникненні в нерозривність зв 'язків людини з природою, з рідною землею («Все в одностї землі моєї й крові»).
В передмові до сонетів М. Рильського Д. Павлнчко писав: «У своїх сонетах Рильський часто «висловлював пейзажем те, для чого слів нема людських...» Його пейзажний малюнок має завжди сенс людський...» Ці слова цілком доречно переадресувати самому Д. Павличку, який виявився талановитим послідовником великого «гранослова». За такої нагоди не можу не назвати філігранно викінчені сонети Д. Павличка, скажімо, «Прозорість», «Пісня», «Вечір», «Зорі», «Долина», «Пейзаж», «Осінь», «Сонце», «Світло», в яких людське блискуче висловлюється через пейзаж.
Книга містить низку сонетів, в яких поет змалював портрети видатних людей XX віку. Окрім, на мій погляд, інформативно-констатаційного, та й з боку форми трохи недошліфованого сонета «Олександр Гаврилюк», решта — про Джаліля, Фучика, Лорку, Екзюпері, Гагаріна, Че Гевару — яскраві зразки сонетної форми, пронизані чіткою мелодією думки, з майстерно вибудуваними заради її гармонії прозорими, внутрішньо зчепленими, артистичними конструкціями катренів і терцетів. Класична форма не завадила поетові
по-новаторськи висловити революційні думки і дійти серйозних у загальнень, пов'язаних з життям і діяльністю згаданих видатних людей. Найбільше вражає з цього погляду могутній сонетний диптих «Ернесто Че Гевара» — суворе звинувачення імперіалізму і віра в революцію. Правомірно, що поряд з сонетами про видатних людей стоїть сонет «Батько», в якому масштабно змальований образ
хлібороба — самовідданого сучасного трудівника. В сонетній формі багатьох переслідує очевидна
інертність, одноманітність, закладена самою формою, але вона виявляє себе лише тоді, як стає над
думкою, над почуттям поета; коли ж, судячи з сонетів Д. Павличка, поет виповнює сонетну форму
новизною підміченого в житті, відчутого, передуманого і повідомленого, тоді форма «оживає» і «рухається», пульсує разом з живою плоттю мистецтва, власне, вона стає невіддільною від цієї плоті.
Отже, не форма тисне на істинного поета, а поет тисне на форму, часом «розтискаючи» її, як це робить
Д. Павличко, надаючи їй своїх неповторних рис, розвиваючи, оновлюючи традиційно усталене.
Народження нових цінностей приходить через умирання старої інертності. Отож у сонеті Д. Павличка ядро змісту живиться соками радощів і мук, пошуками істини ще не відкритої або захованої.
Не ставлю собі за мету розглянути більшість хоча б найхарактерніших з сонетів Д. П авличка, тим часом про кожен з них можна було б писати цілі сторінки, стільки там мудрих див, переливів думки, світла, повчальних узагальнень. Окремої розмови заслуговують рубаї, які, прижившись у Д. Павличка на українському мовному грунті, стали в його творчості органічними.
Прискіпливий пуританин міг би закинути поету деяку холоднуватість окремих віршів, сухість тих чи тих його канонічних побудов, проте — на вірну пробу!— ця холоднуватість, ця суворість письма скоріше нагадує воронований полиск зброї, стиснутої в суворих руках солдата, але аж ніяк не байдужий холод безлюдних ка м 'янистих вершин. Більше того, різні поетичні жанри збірки «Сонети подільської осені» перебувають у взаємодії і взаємовпливах, а кована строчність сонетів, ота внутрішня організованість структур улюбленого жанру Петрарки і Рильського, наче поширюють свій вплив на всі сторінки книжки, що, однак, не веде їх до
зоднаковіння, а, навпаки, рознуртовує мисль в гармонійних словесних побудовах.
Маємо достатньо підстав вважати, що всім своїм ідейно-естетичним зарядом і гуманістичною наповненістю твори Д. Павличка націлені на збагачення духовного світу нашого сучасника. Такі твори — суспільно значиме, видатне явище не тільки в українській, а й у всій багатонаціональній радянській літературі.
1976-1980 рр.
Автор близько двох десятків поетичних книжок, багатьох літературно-критичних, публіцистичних
творів, кількох кіносценаріїв, блискучий перекладач вітчизняної і світової поезії Дмитро Павличко
належить до тих величин української радянської літератури, які характеризують її провідні ідейнохудожні тенденції, визначають основні здобутки.
Майбутній поет народився 28 вересня 1929 року в селі Стопчатові Косівського району Івано-Франківської області. Земля його батьків знаходилася в той час під гнітом пансько-шляхетської Польщі. В статті «Тріумфальна арка вересня» Д. Павличка, опублікованій газетою «Радянська Україна» напередодні 40-річчя возз'єднання західноукраїнських земель в єдиній Радянській державі, так сказано
про світ, в якому поет починав життя: «З мого села за все XIX століття і за весь час до 1939 року вийшов тільки один чоловік, якому пощастило здобути вищу освіту. Він був архітектором, але панська влада не дала йому виявити свій дар. Очевидно, йому треба було переписатися в католики, змінити свою національну приналежність, а тоді вже чекати замовлень на проекти будинків та інших споруд». Така ж доля могла спіткати і селянського сина Дмитра Павличка, якби не вітер свободи, що повіяв на П рикарпаття зі Сходу і приніс довгождане Возз'єднання.
Дмитро Павличко закінчив Львівський державний університет ім. І. Ф ранка і аспірантуру. Рік закінчення університету збігся з роком виходу першої книжки. То був нелегкий час становлення колгоспного життя в прикарпатському селі, зміцнення основ нового в тому краї радянського ладу і боротьби з
буржуазно-націоналістичними недобитками, які, до речі, погрожували юному поетові за більшовицьку, антиклерикальну спрямованість його творчості. Недарма поет гнівно заявив у вірші «Відповідь батькам»:
На наш народ кати в тризубах точать
На смітниках Європи гострий ніж,
А ви мені: «Сховайся у куточок
І не спіши із тихих роздоріж...»
О тату мій, моя старенька матиі
Якби ви тільки знали, як я рад,
Що я живу, що йду перемагати,
Що я у армії Життя солдат.
Мужнім солдатом починав свій шлях в літературі Дмитро Павличко. У статті, на яку ми вже посилалися, читаємо: «Мій батько знав, що за такі вірші можна було поплатитися життям. А коли стопчатівський священик дозволив собі з амвона назвати мене богохульником, батько написав мені до Львова стривоженого листа, в якому просив не н ар ажатися на небезпеку. Можна зрозуміти його занепокоєння—вбивство Ярослава Галана зморозило не одну галицьку душу. Та я не послухався, написав вірш «Відповідь батькам» і знаю, що на моєму місці батько вчинив би так само. Зрештою, ми з ним ніколи не були на протилежних ідеологічних позиціях, а тільки на різних емоційних площинах. Для нього смерть Ярослава Галана була пересторогою, а для мене — «повісткою до війська», мобілізаційним знаком мого життя в українській поезії. Моїм першим віршам найвищу оцінку, власне, дав той піп, що кивав у церкві пальцем в сторону моєї матері,— мовляв, кого це ви народили й виховали? Таке визнання моєї творчості втішало мене. Я не збирався відступати, та й нині не збираюся цього робити, хоч до мене не раз долітає роздратоване й погрозливе слово з амвонів темного заокеанського буржуазно-націоналістичного капища».
Дмитро Павличко упродовж усього творчого шляху залишається солдатом переднього краю нашої
літератури, що взяла на себе відповідальну місію утверджувати в житті ленінські ідеали.
Перечитавши основні збірки поезій Дмитра Павличка, думаю про те, що назва його першої книжки, з якою поет впевнено зайняв своє місце в літературі,— «Любов і ненависть»— чи не найбільше пасує, щоб послужити своєрідним епіграфом розмови.
Отже, що любить і що ненавидить, за що і проти чого воює його темпераментне, вогнисте слово?
Насамперед треба сказати про неоднозначність, поліфонічне звучання пристрасно громадянських
поезій Д. Павличка, що увібрали найприкметніші ознаки свого часу, його болі і радощі.
Поет звертається до сьогоднішнього дня, але не забуває і про пережите, пройдене — в ім'я майбутнього. В збірці «Сонети подільської осені» він «розмовляє» з матір'ю і рідною землею, з Москвою і братньою Киргизією, з видатними людьми XX віку і робітниками Чілі, з канадськими дорогами і космосом, з молодістю і коханою; і завжди його вірш — як живий пульсуючий організм в переплетінні з усіма складнощами реального світу, в безнастанному протиборстві червоного і чорного — добра і зла. Будучи глибоким ліриком, Д. Павличко все багатоманіття підміченого в житті і викликані цим асоціації переплавляє в горнилі власного серця, і тому кожен образ чи інтонація набувають неповторного індивідуального забарвлення; поет в усіх випадках говорить «від самого себе, не замінюючи себе іншим» (Арістотель), завдяки чому його поетичні дефініції наскрізно просвічуються рентгеном повної відвертості, але він так говорить, що особисте сприймається як загальнолюдське, соціально значуще. Оспівана поетом любов у збірці «Таємниця твого
обличчя» розсовує межі інтимних почуттів, живе «в світі, що гуде й гримить», спонукає читача замислитись про місце ідеалу в житті людини, знов і знов пошукати своїх відповідей на питання, що таке краса, що таке щастя в широкому суспільноетичному розумінні.
Вірш «Я — комуніст», хоч він і стоїть другим у книжці «Сонети подільської осені», судячи з ідейно-естетичного заряду всієї збірки, можна з повним правом розглядати як програмний. Маємо тут художнє осягнення джерел комуністичності, що починаються в боротьбі славних попередників, відчуваємо проникнення в духовну сутність сучасника, бачимо, поряд з гострим тавруванням людиноненависницького світу буржуазних жерців «сліпої волі», велику віру автора в торжество ленінських ідеалів «в родині світовій». Це вірш спресованої публіцистичної думки, вірш полемічний, атакуючий як багнет, кожне слово горить ненавистю до наших ворогів і «стріляє» по них. Це вірш, наснажений високою гідністю людини, що «в ленінському слові, як у світлі» очистила й відкрила себе і щаслива нести горде звання комуніста, бути на передньому краї безкомпромісної боротьби:
Я — комуніст. Хай квилить пан і блазень!
Душі моєї не збагнути їм.
Я в сонячній неволі зобов'язань
Вчарований покликанням своїм.
Це вірш, я б сказав, широкоформатний, багатопроблемний, ціла низка порушених у ньому питань
знаходить свій розвиток, художньо уконкретнюється в подальших творах поетичної збірки. Наступний вірш «Збруч», можна сказати, ніби «виростає» з вірша «Я — комуніст», зокрема з такої його строфи:
Мене не знищить туга ані зрада,
Ненависна межа не вб'є мене.
Мого народу чесна автострада
Племен стежину босу не зітне.
Яскраво втілена в цих рядках благородна інтернаціональна ідея, влившись у «Збруч», спочатку локалізується темою Возз'єднання, далі розширюється публіцистичною пересторогою про пильність
(«Десь в Європі тихо, як змія, Спить, скрутившись, ця межа проклята»), після чого ще більш переконливо звучить мотив дружби радянських народів:
Ствердила наш дух нова доба
Силою великої родини.
Заключні рядки перегукуються з кінцівкою вірша «Я — комуніст», але, знову ж таки, тут вони
відіграють більш конкретну художньо-смислову функцію:
Мій народе! Не загинеш в тлі.
Не діткнуть тебе вогні ворожі,
Доки біля нашої землі
Ленінове слово на сторожі.
Оптимістичні слова «А день озветься грізною трубою, Де кривда зачинилася стара» з вірша, який розглядаємо як програмний, приходять на пам'ять і зблискують новою гранню, коли читаєш поезію «Ятряні вогні», викликану трагічними подіями в Судані. Хоч, правда, якщо в цьому невеликому творі
в одній строфі знаходимо: «Ще вдарять стяги пурпурові — Блакить заблисне, наче мідь» і нижче в іншій, заключній — «І комуніст, мій брат по мислі, Повстане для добра і мсти»,— то такі прекрасні поетичні рядки-плакати, поставлені у вірші майже поряд, здається, дещо знецінюють один одного.
Сильний сам по собі за художньо-публіцистичним вирішенням вірш «До робітників Чілі», міцно збитий з м'язистих, афористичних рядків типу розвінчувально-вбивчого: «Силу танків, а не конституцій Вибирають завжди глитаї», основним поворотом думки виходить також в облюбовану поетом знайому площину:
Всіх живих і мертвих, як з легенди,
З мідних руд покличе океан,
І воскресне Сальвадор Альенде,
І Неруда вийде на майдан.
Наш сучасник, людина, сповнена гідності, постає на повен зріст у «закордонних» віршах Д. Павличка «Антисвіт», «Швейцари», «Канадські дороги», «Біля будинку Полін Джонсон», «Повітря НьюЙорка», в яких поет відверто, з властивою йому політичною пристрастю і загостреністю вступає в двобій
з облудним світом брехні і визиску.
Ліричні вірші книжки «Сонети подільської осені» — «Моя душа чекає дива», «Лелеки», невеличкий цикл «Зимовий день», особливо ж — щемливопросвітлене «Віконце» вражають чистотою, глибиною почуттів і думок, якимось внутрішнім осяянням, і в цьому вони перегукуються з лірикою збірки «Таємниця твого обличчя», яку хочеться назвати величальною людському щастю на землі.
Певно, один з основних уроків «Таємниці...» вмістився б у твердженні, що любов очищає. І недарма перший же вірш малює життя ліричного героя в образі гірського потоку, що на спокій не має ні хвилини. Зате в ньому постійно живе «невигасна і воскресна» чистота кохання, вона «прояснює» істинність — «Все, що в моїй душі моє, Джерельне і цілюще». Такий заспів до книжки, джерельнопрозорий і пронизливо дзвінкий.
І тут же виникає сумнів — незмінний супутник шукача істини: «Моя любове... У безлічі земних тривог Згубилося ім'я твоє». Але сумнів, якщ о він висловлений, сам розвіюється, з нього прокільчується віра, і хай заклик « З 'явись, благослови, зігрій, Я кщо ти є, якщо ти є!» в прямому прочитанні звучить мінорно, це той світлий мінор, який породжує душа сильної особистості в пориванні до чогось вищого, досконалішого, чистішого. Чи не тому тоді на новій сторінці у «ясний день, як немовля», вона, любов, «озивається» — здаля ніби чути ридання. Та це тільки здається... Справжнє — і далеко, і поряд, у вірші «Де ж дав я тебе, як свята», в якому любов дзвенить у кожній інтонації, де голос поета наче увібрав усі звуки і пахощі навколишнього світу, його почуття переплелися з «почуттями» птахів, дерев, звірят, а серце «вознеслося в сліпучі верхів'я
небес...». Вірші «Таємниці...»— це заперечення горя, старості, смерті («Це неправда, що ми помрем!»), віра в незнищенність людського духу.
Ми небес глибину збагнем,
Вище зір піднесем колоски.
Ми пшениці незгасним вогнем
Пролітатимем крізь віки.
Поезії «Я бачив тебе сьогодні», «Ти спиш, і на твоїм обличчі», «Коли мені не допоможуть вірші», «Ще днів моїх багато за горою» та низка інших варті того, щоб беззастережно бути зарахованими до шедеврів сучасної лірики. Вони дихають благовісним теплом любові, очаруванням краси людської душі, випромінюють доброту і мудрість життя. Вірш «Ти спиш...» — дивовижний емоційно-соціальний портрет коханої на тлі історичних перипетій життя, в якому неждано виникають то страшні видива минулої війни, то спалахує ненависть поета до ворогів, котрих він називає тут «чумні бандерівські бандити». В усіх цих творах відчувається тривожний
ритм поетового пульсу, все його єство, передане в слові, незчисленними нервами й капілярами поєднане з пульсом сучасного світу. Колись А. В. Луначарський називав митця «організатором людського щастя».Лірика неминуче утверджує щастя в житті. Вона прекрасна в своїй суворій і ніжній гармонії. Любов у такій ліриці не має нічого спільного з розслиненим освідченням і лицемірними закликаннями
деяких сентиментальних віршів.
Думаючи про торжество гармонії в слові, хочеться знову повернутися до «Сонетів подільської осені», саме до сонетів, які в збірці займають чільне місце. Д. Павличко давно закоханий в цю класичну ковану форму, що, за словами О. Димшица про Иоганнеса Бехера, відповідає «прагненню поета до сконденсованого і сконцентрованого, до «спресованого» вираження своїх філософсько-політичних думок», і він давно досягнув у цій формі неабияких успіхів.
В сонетах Д. Павличка, як правило, перехрещується багато ліній життя, макро- і мікросвіту, вони неоднозначні, як і більшість його віршів. Ось хоча б сонет «Хліб» — він і про хліб, і не тільки про хліб. Передовсім у ньому — краса вільної праці, велич людини — нашого сучасника, чий труд підносить
«в слова чи в сталь закуту силу грому», людини, якій мало, щоб виросла «пшениця, як Дунай», їй
треба, щоб «І мисль горіла в небі за плечима». Такі широкі суспільно-філософські роздуми спричинив
у поета «Цей хліб, що світить на моїм столі».
Береза «Край стежечки в полях озимини» в іншому сонеті переростає в образ матері, що прийшла на Україну навідати могилу загиблого сина, може, «з-під Москви чи Пскова». Мотив пошани до полеглих на війні переходить в мотив братерства:
Благословенна будь, жоно Росії!
Я, син калини, в сніговій завії
Тобі, як рідній, небо прихилю.
Священна дружба народів-братів, її треба і берегти, і захищати — до такого висновку підводить читача сонет «Москва», спрямований проти ворогів миру і дружби. «Як добре, що на світі є Москва, Моя земля, столиця і надія!» — стверджує поет, «Зачувши сик транзисторного змія», і в кінці торжествуюче проголошує:
Москва! Всі упирі — на кладовище!
До голосу її ступивши ближче,
Брат брату руку на плече кладе.
Сонети Д. Павличка ваблять несподіваними поворотами думки, її вибуховістю, щасливим відчуттям поєднаності людини з природою, «олюдненості» природи, мудрої, доброї і безсмертної. От сонет «Яблуня». Здавалось би, що тут такого? Поет малює яблуню, у якої «Навкруги ті яблука, неначе злота гори», щасливу яблуню, переобтяжену плодами, «що аж галуззя рветься», тому й скидає «плоди, мов ланцюги». Яблуня гине... від плодороддя, і вона вже не яблуня, а «мати і робітниця стражденна»,— так за законами сонетної форми у першому терцеті стався драматичний вибух думки, в якому й зародилося велике гуманістичне у загальнення другого терцету:
Якби дерева й нас також навчили
Ламаться лиш від безуму добра,
Від щедрості, що понад людські сили!..
Сюди примикають, наприклад, і сонети «Нива» та «Земля», які поєднуються у філософському трактуванні проблем молодості, вічності життя, в поетичному проникненні в нерозривність зв 'язків людини з природою, з рідною землею («Все в одностї землі моєї й крові»).
В передмові до сонетів М. Рильського Д. Павлнчко писав: «У своїх сонетах Рильський часто «висловлював пейзажем те, для чого слів нема людських...» Його пейзажний малюнок має завжди сенс людський...» Ці слова цілком доречно переадресувати самому Д. Павличку, який виявився талановитим послідовником великого «гранослова». За такої нагоди не можу не назвати філігранно викінчені сонети Д. Павличка, скажімо, «Прозорість», «Пісня», «Вечір», «Зорі», «Долина», «Пейзаж», «Осінь», «Сонце», «Світло», в яких людське блискуче висловлюється через пейзаж.
Книга містить низку сонетів, в яких поет змалював портрети видатних людей XX віку. Окрім, на мій погляд, інформативно-констатаційного, та й з боку форми трохи недошліфованого сонета «Олександр Гаврилюк», решта — про Джаліля, Фучика, Лорку, Екзюпері, Гагаріна, Че Гевару — яскраві зразки сонетної форми, пронизані чіткою мелодією думки, з майстерно вибудуваними заради її гармонії прозорими, внутрішньо зчепленими, артистичними конструкціями катренів і терцетів. Класична форма не завадила поетові
по-новаторськи висловити революційні думки і дійти серйозних у загальнень, пов'язаних з життям і діяльністю згаданих видатних людей. Найбільше вражає з цього погляду могутній сонетний диптих «Ернесто Че Гевара» — суворе звинувачення імперіалізму і віра в революцію. Правомірно, що поряд з сонетами про видатних людей стоїть сонет «Батько», в якому масштабно змальований образ
хлібороба — самовідданого сучасного трудівника. В сонетній формі багатьох переслідує очевидна
інертність, одноманітність, закладена самою формою, але вона виявляє себе лише тоді, як стає над
думкою, над почуттям поета; коли ж, судячи з сонетів Д. Павличка, поет виповнює сонетну форму
новизною підміченого в житті, відчутого, передуманого і повідомленого, тоді форма «оживає» і «рухається», пульсує разом з живою плоттю мистецтва, власне, вона стає невіддільною від цієї плоті.
Отже, не форма тисне на істинного поета, а поет тисне на форму, часом «розтискаючи» її, як це робить
Д. Павличко, надаючи їй своїх неповторних рис, розвиваючи, оновлюючи традиційно усталене.
Народження нових цінностей приходить через умирання старої інертності. Отож у сонеті Д. Павличка ядро змісту живиться соками радощів і мук, пошуками істини ще не відкритої або захованої.
Не ставлю собі за мету розглянути більшість хоча б найхарактерніших з сонетів Д. П авличка, тим часом про кожен з них можна було б писати цілі сторінки, стільки там мудрих див, переливів думки, світла, повчальних узагальнень. Окремої розмови заслуговують рубаї, які, прижившись у Д. Павличка на українському мовному грунті, стали в його творчості органічними.
Прискіпливий пуританин міг би закинути поету деяку холоднуватість окремих віршів, сухість тих чи тих його канонічних побудов, проте — на вірну пробу!— ця холоднуватість, ця суворість письма скоріше нагадує воронований полиск зброї, стиснутої в суворих руках солдата, але аж ніяк не байдужий холод безлюдних ка м 'янистих вершин. Більше того, різні поетичні жанри збірки «Сонети подільської осені» перебувають у взаємодії і взаємовпливах, а кована строчність сонетів, ота внутрішня організованість структур улюбленого жанру Петрарки і Рильського, наче поширюють свій вплив на всі сторінки книжки, що, однак, не веде їх до
зоднаковіння, а, навпаки, рознуртовує мисль в гармонійних словесних побудовах.
Маємо достатньо підстав вважати, що всім своїм ідейно-естетичним зарядом і гуманістичною наповненістю твори Д. Павличка націлені на збагачення духовного світу нашого сучасника. Такі твори — суспільно значиме, видатне явище не тільки в українській, а й у всій багатонаціональній радянській літературі.
1976-1980 рр.
Труди і дні поета
Побутує думка, ніби в нашій країні забагато поетів, кажуть, що кількість їх невтримно збільшується і через те девальвується, знецінюється поетичне слово, спадає до нього читацький інтерес. Справді, на полицях книгарень і бібліотек залягає мертвим капіталом, припадає пилюкою чимало віршованої продукції. Але ж віршована продукція і поезія — це як небо і земля. Єдине, чим вони подібні між собою, то хіба що написанням слів «у стовпчик», графічно однаковими малюнками римованих чи неримованих рядків і строф. Тим часом істинна поезія сьогодні, як і вчора, — рідкість.
Не обійтися тут без цитування: «Якесь колективне гарячковите хапання тільки за авторитет засліплює критичний зір. Так можна й проморгати цікаве явище. Намагаюся не пропускати публікацій Л. Талалая. Переконаний — щось обов'язково ляже на душу. Незахищеність серця, просвітленість точних у деталях пейзажів, вибагливий смак поєднуються в цього поета з широтою інтересів і розуміння». (В. Базилевський, «Про лицарський кодекс честі, верлібр і складність простоти». «ЛУ», № З, 16.1 — 86 р.). Ці справедливі міркування такою ж
мірою можна віднести і до їх автора, незважаючи на те, що В. Базилевський і Л. Талалай — поети різної тональності, різного емоційно-смислового насиченння. Однак їх єднає, делікатно кажучи, дещо віддалена «дислокація» від вершини сучасного літературного Олімпу, яка формувалася в часи застійні і застільні, а тому населена не тільки «небожителями», хоча вони трапляються і нижче по крутосхилу, і в розкиданих боковинами славетної гори ущелинах гордих самітників, де скелі губляться в пересічному лісі, а місцями ліс бокує від оголених, зовні неприступних скель.
Творчість Володимира Базилевського будить у нас «чуття землі небесне» і, як потужний зелений
масив лісу, видихає в небо нашої сучасності чисте повітря духовності, облагороджує душу читача.
«Поезія — совість епохи, Примружені очі доби»,— проголошує В. Базилевський в одному з віршів і всім ідейно-художнім ладом написаного майже за чверть століття підтверджує право на таке проголошення. Це красномовно підтверджує і книжка «Вибраного» 1987 року — не така вже велика за обсягом, але значна своєю поетичною потужністю книжка, яка включає все без сумніву краще з доробку талановитого поета.
У В. Базилевського багато книжок віршів, він широко виступає в періодиці не лише як поет, а як
літературний критик, вдумливий аналітик, прискіпливий дослідник сучасної поезії. На мій погляд, він як поет розкрився по-справжньому в книжці «Поклик простору» (1977), згодом його очевидне творче зростання переконливо проявило себе в книжках «Чуття землі небесне»,«Допоки музика звучить», «Труди і дні». Молодість і глибина думки, щедра словесна палітра супроводжують поета в зрілому віці.
Працюючи в руслі кращих традицій вітчизняної поезії, Володимир Базилевський збагачує класичні форми вірша свіжістю світовідчуття, новим поглядом сучасної людини на проблеми вічні й скороминущі. В кожному разі, поет іде аж ніяк не проторении, але чітко визначеним для себе шляхом, — він шукає і знаходить нове не в хитросплетіннях поетичних тропів, а в самому змісті життєвих явищ, в новому погляді на такий, здавалось би, звичний і такий динамічний світ. Гортаючи сторінку за сторінкою доробок поета, читач перейметься дивовижним відчуттям, що «Світ повен звуків, повен звуків світ».
Незагнузданість людських емоцій перед дивом вічного й скороминущого світу, осмислена правда минулого й сучасного, зіркий погляд у майбутнє — це те, якщо говорити узагальнююче, що є пружиною, внутрішньою силою, завдяки чому з глибин єства видобуваються, «вистрілюються» єдино можливі слова точного поетичного прицілу. Отож таким очевидним є вміння поета, незалежно від теми, говорити з читачем на вільному диханні, природно, експресивно, яскраво втілювати в слові те, що його хвилює,— все одно, чи це урочисто-суворі
вірші «Мамаїв курган», «Списки полеглих», «У катакомбах», чи карбовані строфи грузинського циклу «З вершини Мтацмінди», чи гнівна інвектива «Корозія душі», націлена в сучасне міщанство, чи піднесено-патетичні, розлогі строфічні сплети вірша «Нестор», в якому істинно сучасний автор силою слова спрямовує світло минулого до осяйного завтрашнього дня.
Життя людини непомітно входить в її творчість лише тоді, коли сама творчість стає невід'ємною
складовою життя. Смію твердити, що це стосується Володимира Базилевського, в чиїх віршах закарбувався і його особистий досвід, і досвід того трагічного і живучого покління, чиє дитинство було обпалене минулою війною.
Майбутній поет народився 1937 року в селянській родині на Кіровоградщині. Після Онуфріївської середньої школи закінчив у 1962 році філологічний факультет Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова. Тривалий час працював в газетах Одеси й Кіровограда, був редактором обласного управління по пресі, редактором зонального ви
давництва «Промінь». Один час, навчаючись в університеті, коли перейшов із стаціонару на заочне відділення, працював на будові. Ш лях поета в житті й творчості починався з важкої праці. Самовідданою, важкою працею позначений і весь його подальший шлях. Переконаний, що не для красного слівця в книжці «Труди і дні» поет сказав: «Солона ропа, що дарує нам хліб. Солоного моря глуха глибина. І Фауст в трудах невсипущих осліп:
За сіль розуміння — висока ціна».
Володимир Базилевський понад двадцять років жив і працював у Кіровограді, в краю, що прославився у минулому великими літературними іменами, культурними надбаннями, які стали гордістю всієї України, але в останні десятиліття там не було навіть письменницької організації.
І саме в цей час в літературі появилося ім'я В. Базилевського, з року в рік набуваючи все більшого розголосу. Його плідна і самобутня робота в поезії проілюструвала відому істину про те, що в наш час провінція — поняття не географічне. Поет нині живе в селищі під Києвом. Демонструючи високу культуру вірша, сягаючи з кожною новою книжкою нових духовних обширів, він сміливо змагається з багатьма, умовно кажучи, столичними поетами, до
яких наша ретельна критика часом виявляє аж надто уваги, звикнувши до того чи того штучно підволоченого імені, нерідко за інерцією акцентує на здобутках вельми ілюзорних.
Сучасний літературний процес спонукає думати, що є поети, про талант яких говорять критики, і є поети, чий талант сам говорить про себе в книжках, в нових творах на сторінках преси. Давно знаю, що Володимир Базилевський належить до других, але своїми реальними творчими можливостями й здобутками успішно змагається з першими, все частіше випереджаючи їх результатами праці, а не кількістю похвал на свою адресу.
До книжки вибраного, що вінчає півстолітній віковий рубіж Володимира Базилевського, вибагливий автор включив тільки найприкметніше з попередніх поетичних збірок.
Заради того, щоб дати читачам уявлення про поступальний розвиток, про рух поета по висхідній, зупинюся на розділі «Допоки музика звучить». Сюди увійшло найбільш характерне, написане в молоді роки. Цей розділ — шлях від літературного учнівства до роботи майстра, від молодості до зрілості. Саме в цих віршах поет доказав, що володіє щедрим даром відчуття сучасності, а складність буття, його вічні проблеми трактує з чітких позицій суспільної людини, громадянина нашого суспільства. А ще у цих його віршах — війна і священна пам'ять про полеглих, любов і туга за молодістю. Про що б не писав поет, він немовби оцінює все
«з погляду вічності», для нього визначальним завжди залишається те, що «життя — небесна крона саду — до сонця тягнеться». Навіть неприхована печаль у віршах про відшумілу молодість чи подаленіле на гонах років кохання не затінює того чистого, вабливо-теплого світла, яким вони наповнені зсередини. «Цей сонях — безнадійний оптиміст»,— хочеться часом вигукнути над віршами В. Базилевського його ж, точно знайденими, запечалено-усміхненими словами.
У циклах «Чуття землі небесне» й «Світлом єдиним» на видноті насамперед вірші, що виражають
проблеми нашого віку й вікові проблеми людини на землі, вірші, навіяні роздумами про діячів культури — як наслідок складних шляхів реалізації таланту у невпинній, іноді трагічній взаємодіїз суспільним життям; вірші про перемінну погоду в небі кохання, небезпричинно перейняті очищаючим смутком, тугою за далекими веснами... Всі ці мотиви: пронизує і об'єднує наскрізний мотив — роздуми, про сутність і призначення людини в цьому прекрасному і шаленому світі. Поета цікавлять філософські аспекти багатьох згаданих мотивів, «глибокі
води душі людської», він шукає відповіді на, здавалось би, прості, але такі важливі, принципові
питання: — Хто ти такий? — Хто ми? — Як я продовжую своїх попередників? — Чи не зраджуємо
в зрілості свою молодість, її благородні устремління? і т. п. В цьому ж ряду — болюче з 'ясування
взаємозв'язків між життям і смертю, намагання знайти свої розгадки вічних таємниць і безсмертя, і забуття. Видно, що автор не тільки проповідує, а й сповідує як митець настанову, виголошену в одній з його добротних мініатюр: «Вивчайте сучасників лиця — замислені, добрі і злі, допоки життя колісниця гримить на дорогах землі».
В. Базилевський, як уже зазначалося, активно виступає в жанрі літературної критики. Не випадково його блискуча стаття «Про лицарський кодекс честі...» була відзначена редколегією «Літературної України» як краща стаття року. Його новаторську роботу в «гарячому цеху» літератури відзначив і публічно підтримав академік Л. М. Новиченко.
У В. Базилевського є кілька книжок документальної прози, нарисів. Словом, жанровий діапазон широкий. Йдеться про письменника в хорошому розумінні багатоверстатника. Але він в кожному жанрі поет. Насамперед — поет, яскравий, самобутній, непогамований. Тоді, коли воно так, то нічого сумувати, оглядаючись з осені в далеку весну. Бо поет не знає свого віку,
поет — це молодість назавжди.
1988 р.
Не обійтися тут без цитування: «Якесь колективне гарячковите хапання тільки за авторитет засліплює критичний зір. Так можна й проморгати цікаве явище. Намагаюся не пропускати публікацій Л. Талалая. Переконаний — щось обов'язково ляже на душу. Незахищеність серця, просвітленість точних у деталях пейзажів, вибагливий смак поєднуються в цього поета з широтою інтересів і розуміння». (В. Базилевський, «Про лицарський кодекс честі, верлібр і складність простоти». «ЛУ», № З, 16.1 — 86 р.). Ці справедливі міркування такою ж
мірою можна віднести і до їх автора, незважаючи на те, що В. Базилевський і Л. Талалай — поети різної тональності, різного емоційно-смислового насиченння. Однак їх єднає, делікатно кажучи, дещо віддалена «дислокація» від вершини сучасного літературного Олімпу, яка формувалася в часи застійні і застільні, а тому населена не тільки «небожителями», хоча вони трапляються і нижче по крутосхилу, і в розкиданих боковинами славетної гори ущелинах гордих самітників, де скелі губляться в пересічному лісі, а місцями ліс бокує від оголених, зовні неприступних скель.
Творчість Володимира Базилевського будить у нас «чуття землі небесне» і, як потужний зелений
масив лісу, видихає в небо нашої сучасності чисте повітря духовності, облагороджує душу читача.
«Поезія — совість епохи, Примружені очі доби»,— проголошує В. Базилевський в одному з віршів і всім ідейно-художнім ладом написаного майже за чверть століття підтверджує право на таке проголошення. Це красномовно підтверджує і книжка «Вибраного» 1987 року — не така вже велика за обсягом, але значна своєю поетичною потужністю книжка, яка включає все без сумніву краще з доробку талановитого поета.
У В. Базилевського багато книжок віршів, він широко виступає в періодиці не лише як поет, а як
літературний критик, вдумливий аналітик, прискіпливий дослідник сучасної поезії. На мій погляд, він як поет розкрився по-справжньому в книжці «Поклик простору» (1977), згодом його очевидне творче зростання переконливо проявило себе в книжках «Чуття землі небесне»,«Допоки музика звучить», «Труди і дні». Молодість і глибина думки, щедра словесна палітра супроводжують поета в зрілому віці.
Працюючи в руслі кращих традицій вітчизняної поезії, Володимир Базилевський збагачує класичні форми вірша свіжістю світовідчуття, новим поглядом сучасної людини на проблеми вічні й скороминущі. В кожному разі, поет іде аж ніяк не проторении, але чітко визначеним для себе шляхом, — він шукає і знаходить нове не в хитросплетіннях поетичних тропів, а в самому змісті життєвих явищ, в новому погляді на такий, здавалось би, звичний і такий динамічний світ. Гортаючи сторінку за сторінкою доробок поета, читач перейметься дивовижним відчуттям, що «Світ повен звуків, повен звуків світ».
Незагнузданість людських емоцій перед дивом вічного й скороминущого світу, осмислена правда минулого й сучасного, зіркий погляд у майбутнє — це те, якщо говорити узагальнююче, що є пружиною, внутрішньою силою, завдяки чому з глибин єства видобуваються, «вистрілюються» єдино можливі слова точного поетичного прицілу. Отож таким очевидним є вміння поета, незалежно від теми, говорити з читачем на вільному диханні, природно, експресивно, яскраво втілювати в слові те, що його хвилює,— все одно, чи це урочисто-суворі
вірші «Мамаїв курган», «Списки полеглих», «У катакомбах», чи карбовані строфи грузинського циклу «З вершини Мтацмінди», чи гнівна інвектива «Корозія душі», націлена в сучасне міщанство, чи піднесено-патетичні, розлогі строфічні сплети вірша «Нестор», в якому істинно сучасний автор силою слова спрямовує світло минулого до осяйного завтрашнього дня.
Життя людини непомітно входить в її творчість лише тоді, коли сама творчість стає невід'ємною
складовою життя. Смію твердити, що це стосується Володимира Базилевського, в чиїх віршах закарбувався і його особистий досвід, і досвід того трагічного і живучого покління, чиє дитинство було обпалене минулою війною.
Майбутній поет народився 1937 року в селянській родині на Кіровоградщині. Після Онуфріївської середньої школи закінчив у 1962 році філологічний факультет Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова. Тривалий час працював в газетах Одеси й Кіровограда, був редактором обласного управління по пресі, редактором зонального ви
давництва «Промінь». Один час, навчаючись в університеті, коли перейшов із стаціонару на заочне відділення, працював на будові. Ш лях поета в житті й творчості починався з важкої праці. Самовідданою, важкою працею позначений і весь його подальший шлях. Переконаний, що не для красного слівця в книжці «Труди і дні» поет сказав: «Солона ропа, що дарує нам хліб. Солоного моря глуха глибина. І Фауст в трудах невсипущих осліп:
За сіль розуміння — висока ціна».
Володимир Базилевський понад двадцять років жив і працював у Кіровограді, в краю, що прославився у минулому великими літературними іменами, культурними надбаннями, які стали гордістю всієї України, але в останні десятиліття там не було навіть письменницької організації.
І саме в цей час в літературі появилося ім'я В. Базилевського, з року в рік набуваючи все більшого розголосу. Його плідна і самобутня робота в поезії проілюструвала відому істину про те, що в наш час провінція — поняття не географічне. Поет нині живе в селищі під Києвом. Демонструючи високу культуру вірша, сягаючи з кожною новою книжкою нових духовних обширів, він сміливо змагається з багатьма, умовно кажучи, столичними поетами, до
яких наша ретельна критика часом виявляє аж надто уваги, звикнувши до того чи того штучно підволоченого імені, нерідко за інерцією акцентує на здобутках вельми ілюзорних.
Сучасний літературний процес спонукає думати, що є поети, про талант яких говорять критики, і є поети, чий талант сам говорить про себе в книжках, в нових творах на сторінках преси. Давно знаю, що Володимир Базилевський належить до других, але своїми реальними творчими можливостями й здобутками успішно змагається з першими, все частіше випереджаючи їх результатами праці, а не кількістю похвал на свою адресу.
До книжки вибраного, що вінчає півстолітній віковий рубіж Володимира Базилевського, вибагливий автор включив тільки найприкметніше з попередніх поетичних збірок.
Заради того, щоб дати читачам уявлення про поступальний розвиток, про рух поета по висхідній, зупинюся на розділі «Допоки музика звучить». Сюди увійшло найбільш характерне, написане в молоді роки. Цей розділ — шлях від літературного учнівства до роботи майстра, від молодості до зрілості. Саме в цих віршах поет доказав, що володіє щедрим даром відчуття сучасності, а складність буття, його вічні проблеми трактує з чітких позицій суспільної людини, громадянина нашого суспільства. А ще у цих його віршах — війна і священна пам'ять про полеглих, любов і туга за молодістю. Про що б не писав поет, він немовби оцінює все
«з погляду вічності», для нього визначальним завжди залишається те, що «життя — небесна крона саду — до сонця тягнеться». Навіть неприхована печаль у віршах про відшумілу молодість чи подаленіле на гонах років кохання не затінює того чистого, вабливо-теплого світла, яким вони наповнені зсередини. «Цей сонях — безнадійний оптиміст»,— хочеться часом вигукнути над віршами В. Базилевського його ж, точно знайденими, запечалено-усміхненими словами.
У циклах «Чуття землі небесне» й «Світлом єдиним» на видноті насамперед вірші, що виражають
проблеми нашого віку й вікові проблеми людини на землі, вірші, навіяні роздумами про діячів культури — як наслідок складних шляхів реалізації таланту у невпинній, іноді трагічній взаємодіїз суспільним життям; вірші про перемінну погоду в небі кохання, небезпричинно перейняті очищаючим смутком, тугою за далекими веснами... Всі ці мотиви: пронизує і об'єднує наскрізний мотив — роздуми, про сутність і призначення людини в цьому прекрасному і шаленому світі. Поета цікавлять філософські аспекти багатьох згаданих мотивів, «глибокі
води душі людської», він шукає відповіді на, здавалось би, прості, але такі важливі, принципові
питання: — Хто ти такий? — Хто ми? — Як я продовжую своїх попередників? — Чи не зраджуємо
в зрілості свою молодість, її благородні устремління? і т. п. В цьому ж ряду — болюче з 'ясування
взаємозв'язків між життям і смертю, намагання знайти свої розгадки вічних таємниць і безсмертя, і забуття. Видно, що автор не тільки проповідує, а й сповідує як митець настанову, виголошену в одній з його добротних мініатюр: «Вивчайте сучасників лиця — замислені, добрі і злі, допоки життя колісниця гримить на дорогах землі».
В. Базилевський, як уже зазначалося, активно виступає в жанрі літературної критики. Не випадково його блискуча стаття «Про лицарський кодекс честі...» була відзначена редколегією «Літературної України» як краща стаття року. Його новаторську роботу в «гарячому цеху» літератури відзначив і публічно підтримав академік Л. М. Новиченко.
У В. Базилевського є кілька книжок документальної прози, нарисів. Словом, жанровий діапазон широкий. Йдеться про письменника в хорошому розумінні багатоверстатника. Але він в кожному жанрі поет. Насамперед — поет, яскравий, самобутній, непогамований. Тоді, коли воно так, то нічого сумувати, оглядаючись з осені в далеку весну. Бо поет не знає свого віку,
поет — це молодість назавжди.
1988 р.
Неповторність Леоніда Талалая
У книжці Леоніда Талалая «Наодинці зі світом» є рядки, які я осмілюся потрактувати двома
словами: неповторність очевидного.
Минає день... І дня немає...
І вже новий палає схід.
Але іде і не минає
За родом рід, за родом рід.
Поет уміє говорити про те, що, здавалось би, перед очима кожного, що стосується всіх. Водночас він говорить так, знаходить такі слова, які будять неповторні відчуття, спонукають думати про особисте, тільки тобі приналежне. І вочевидь, за дивними законами гармонії, що єднає часом і протилежні душі, це особисте, коли ти «обживаєшся» в світі поета, побудеш наодинці з його душею, тут же таки виявиться неоціненною вартістю багатьох, набутком
загальнолюдським. Здається мені, перечитавши вірші Леоніда Талалая, небезпідставно згадати сказане свого часу про поезію великим французом Полем Елюаром:
«...від горизонту одного — до горизонту всіх».
Я знаю віршотворців, як старших, так і молодших, що досягають неабиякого успіху (певна річ,
зовнішнього!) за рахунок несподіваних комбінацій слів у рядку, конструювання ефектних метафор, котрі легко можна міняти місцями, і не тільки в межах одного вірша. Незрідка це справляє враження, видається за новий напрямок руху поезії, піднімається на щит як здобуток асоціативного мислення.
Поезія Леоніда Талалая—не є продуктом довільних асоціацій, де легко вживаються істинне і ложне, де від красивого до потворного — один крок, його поезія — те, що існує в природі (але треба вміти побачити!), те, що живе в почуттях і думках лю дини (але як пережите і вистраждане!), те, що є складовою життя, незалежно від найспритніших комбінацій слів. Вона проста й природна, як «рух від бруньки до плоду».
У нових віршах (як і в книжці «Наодинці зі світом») поет іде не шляхом «оспівування», поетизування життя, досягає мети не за рахунок розширення поля дослідження, його шлях — в глибину, до першооснови, до суті. Пригадую характерний для Л. Талалая вірш «Сестра». В центрі твору сердечна, добра людина, медсестра, що допомагає хворим, вміє відгукнутися на чужу біду, вміє співпереживати. В уяві читача постає лікарняна палата. І раптом наприкінці вірша виникає несподівана асоціація — не люди в палаті, а все людство хворе, потребує допомоги перевантажена смертоносною зброєю наша планета, яка, здається, як і лікарняна палата,
ось-ось заволає, покличе на допомогу: «Сестра! Сестра!»
Так само «від горизонту одного — до горизонту всіх» орієнтує читача вірш «Протистояння», в якому людина наодинці з навколишньою природою і далеким космосом самоусвідомлює себе як частку чогось великого і вічного. Неповторність очевидного знаходимо і у вірші «Після дощу». Справді, треба володіти неабиякою силою слова, щоб твій маленький пейзажний малюнок промовляв передовсім про людину, про втрачену любов, яка продовжує зігрівати душу. «Стоять дерева у сльозах і не соромляться плачу»,— і щемить серце, сприймаючи
природу як живу людину.
Лірика Талалая — це біографія людської душі в контексті часу. Вірші позначені драматичними,
навіть трагічними нотами, коли йдеться про життя і смерть, скороминуще й вічне, неповторну красу життя, в якому «Немає «учора», немає «сьогодні»,
Одна тільки Вічність і простір без краю. Над нами — безодня, Під нами — безодня, Безодня безодню в собі відбиває». Це філософська лірика, світ тієї гармонії, де на рівних почувають себе людина і дерево, птах і річка. В цьому світі бачимо природну людину і олюднену природу. Наприклад, вірш «Брат мій соняшник» з книжки «Наодинці зі світом». В ньому домінує пейзажний елемент. Але, як і в інших таких поезіях, це не самоцільний пейзаж,
а малюнок природи, що ніби пройшов через людську душу і доповнює портрет людини, передає той стан, що найбільше характеризує її як людину, пронизану болями особистими планетарними. Поряд з названими віршами, певно, найбільше пасувало б стояти віршу
«Біля осіннього багаття» — своєрідному відлунню війни, де бринить печаль конкретної
людини і печаль всенародна.
І все-таки завжди, за всіх обставин, що б не пережила людина, над якими безоднями не пройшов би народ, неминуче торжествує життя, допоки «іде і не минає за родом рід, за родом рід». Так було і нехай так буде вічно під зорями — як виклик безумним натхненникам
«зоряних війн», усім людиноненависникам — на зло.
Такий світанок росяний стоїть,
І так прозоро світяться глибини,
Неначе вже на протязі століть
Не потрясали краю мого війни.
Здається, що не рухається час,
Але тремтить калина біля ріні,
Неначе до іржавого меча
Раптово доторкнулася корінням.
У поезії Леоніда Талалая сучасність перебуває у близьких контактах з вічністю, чи грунтується на соціальному, чи переростає в соціальне, та ніколи не обмежує себе вузько інтимною оболонкою. Не маю жодного сумніву в тому, що саме такою сучасністю пронизана творчість талановитого поета Леоніда Талалая. Шкода тільки, що ми не завжди вміємо своєчасно
помічати й належно оцінювати справжні таланти.
1986 р.
словами: неповторність очевидного.
Минає день... І дня немає...
І вже новий палає схід.
Але іде і не минає
За родом рід, за родом рід.
Поет уміє говорити про те, що, здавалось би, перед очима кожного, що стосується всіх. Водночас він говорить так, знаходить такі слова, які будять неповторні відчуття, спонукають думати про особисте, тільки тобі приналежне. І вочевидь, за дивними законами гармонії, що єднає часом і протилежні душі, це особисте, коли ти «обживаєшся» в світі поета, побудеш наодинці з його душею, тут же таки виявиться неоціненною вартістю багатьох, набутком
загальнолюдським. Здається мені, перечитавши вірші Леоніда Талалая, небезпідставно згадати сказане свого часу про поезію великим французом Полем Елюаром:
«...від горизонту одного — до горизонту всіх».
Я знаю віршотворців, як старших, так і молодших, що досягають неабиякого успіху (певна річ,
зовнішнього!) за рахунок несподіваних комбінацій слів у рядку, конструювання ефектних метафор, котрі легко можна міняти місцями, і не тільки в межах одного вірша. Незрідка це справляє враження, видається за новий напрямок руху поезії, піднімається на щит як здобуток асоціативного мислення.
Поезія Леоніда Талалая—не є продуктом довільних асоціацій, де легко вживаються істинне і ложне, де від красивого до потворного — один крок, його поезія — те, що існує в природі (але треба вміти побачити!), те, що живе в почуттях і думках лю дини (але як пережите і вистраждане!), те, що є складовою життя, незалежно від найспритніших комбінацій слів. Вона проста й природна, як «рух від бруньки до плоду».
У нових віршах (як і в книжці «Наодинці зі світом») поет іде не шляхом «оспівування», поетизування життя, досягає мети не за рахунок розширення поля дослідження, його шлях — в глибину, до першооснови, до суті. Пригадую характерний для Л. Талалая вірш «Сестра». В центрі твору сердечна, добра людина, медсестра, що допомагає хворим, вміє відгукнутися на чужу біду, вміє співпереживати. В уяві читача постає лікарняна палата. І раптом наприкінці вірша виникає несподівана асоціація — не люди в палаті, а все людство хворе, потребує допомоги перевантажена смертоносною зброєю наша планета, яка, здається, як і лікарняна палата,
ось-ось заволає, покличе на допомогу: «Сестра! Сестра!»
Так само «від горизонту одного — до горизонту всіх» орієнтує читача вірш «Протистояння», в якому людина наодинці з навколишньою природою і далеким космосом самоусвідомлює себе як частку чогось великого і вічного. Неповторність очевидного знаходимо і у вірші «Після дощу». Справді, треба володіти неабиякою силою слова, щоб твій маленький пейзажний малюнок промовляв передовсім про людину, про втрачену любов, яка продовжує зігрівати душу. «Стоять дерева у сльозах і не соромляться плачу»,— і щемить серце, сприймаючи
природу як живу людину.
Лірика Талалая — це біографія людської душі в контексті часу. Вірші позначені драматичними,
навіть трагічними нотами, коли йдеться про життя і смерть, скороминуще й вічне, неповторну красу життя, в якому «Немає «учора», немає «сьогодні»,
Одна тільки Вічність і простір без краю. Над нами — безодня, Під нами — безодня, Безодня безодню в собі відбиває». Це філософська лірика, світ тієї гармонії, де на рівних почувають себе людина і дерево, птах і річка. В цьому світі бачимо природну людину і олюднену природу. Наприклад, вірш «Брат мій соняшник» з книжки «Наодинці зі світом». В ньому домінує пейзажний елемент. Але, як і в інших таких поезіях, це не самоцільний пейзаж,
а малюнок природи, що ніби пройшов через людську душу і доповнює портрет людини, передає той стан, що найбільше характеризує її як людину, пронизану болями особистими планетарними. Поряд з названими віршами, певно, найбільше пасувало б стояти віршу
«Біля осіннього багаття» — своєрідному відлунню війни, де бринить печаль конкретної
людини і печаль всенародна.
І все-таки завжди, за всіх обставин, що б не пережила людина, над якими безоднями не пройшов би народ, неминуче торжествує життя, допоки «іде і не минає за родом рід, за родом рід». Так було і нехай так буде вічно під зорями — як виклик безумним натхненникам
«зоряних війн», усім людиноненависникам — на зло.
Такий світанок росяний стоїть,
І так прозоро світяться глибини,
Неначе вже на протязі століть
Не потрясали краю мого війни.
Здається, що не рухається час,
Але тремтить калина біля ріні,
Неначе до іржавого меча
Раптово доторкнулася корінням.
У поезії Леоніда Талалая сучасність перебуває у близьких контактах з вічністю, чи грунтується на соціальному, чи переростає в соціальне, та ніколи не обмежує себе вузько інтимною оболонкою. Не маю жодного сумніву в тому, що саме такою сучасністю пронизана творчість талановитого поета Леоніда Талалая. Шкода тільки, що ми не завжди вміємо своєчасно
помічати й належно оцінювати справжні таланти.
1986 р.
Диво людського життя
Перейнята весняним настроєм поетеса починає розмову з зізнання: «Я сьогодні вірю в чудо
і в химерії розкішні». Справді, довкола світ манливий і чудесний: до поетеси підходить вишня і про щось їй шелестить, зошит робиться садом, троянди мерехтять — «тільки запах, тільки віддих», то й недарма «душа завмерла в позі розпростертого крилечка». Красивий, «новесенький» світ спонукає дивитися на нього «новенькими очима», знаходити для його відтворення «Інші барви, інші ноти, і слова, либонь, мудріші».
Розпочавши з читачем розмову на барвистій хвилі весняного настрою, не випадково, гадаю, при цьому обмовившись: «Осипалось білосніжно з мене віршів пустоцвіття», Ірина Жиленко у вірші «Похід», тобто вже в другому вірші книжки «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна», бере високу і мужню ноту, говорить про красу життя, що торжествує в боротьбі, в утвердженні
ідеалів нашого часу:
Осінь. Вмирали дерева.
Мені говорили древні:
«Коли ми йшли, долаючи
війни, пошесті, зло,—
тебе з нами не було!»
Не вірю...
Захоплення «дивом існування усього живого» (Людмила Скирда) було з самого початку творчого шляху Ірини Ж иленко і понині залишилося в її віршах. Інша справа, що до цього захоплення додалося громадянської пристрасті й соціальної заклопотаності. Додалося і мудрої печалі, а з нею — відчуття минущості окремого життя. І саме завдяки цьому поглибилося філософське осягнення світу, відкрилося велике відчуття безперервності усього життя, краси його спадкоємної сили. І тому знайшлися у поетеси «інші ноти, і слова, либонь, мудріші».
Через вірш «Похід» проходить пристрасна думка: «Я все пам'ятаю», яка тут поєднує минуле, сучасне і майбутнє, емоційно акцентує такі провідні істини радянського способу життя, як ідейна спорідненість поколінь у суспільстві, як громадянська відповідальність радянської людини перед народом, перед своєю епохою.
Я все пам'ятаю. І те, як мовчала,
мовчала, мовчала, кати аж сичали.
Моя Батьківщино, тебе не зреклася
тоненька дівчина з десятого класу.
Лиш мамі моїй не кажи, пожалій...
Минають роки. Я живу. Я розкута.
Та не заростають на шкірі моїй
спливаючі кров'ю зірки п'ятикутні.
Вічно пульсуючий струмінь життя переходить із вірша у вірш Ірини Жиленко, грає різними барвами, вихлюпує музичними сплесками—думка, колір, звук зливаються воєдино, являють гармонійну єдність в ім'я краси, в ім'я торжества життя «під сонцем миру і надії».
В цьому світі нема «раніше».
В цьому світі немає «потім».
В цьому світі горить розкішно
Тільки миті висока нота.
В цьому світі стою на вежі.
І чотири вітри довкола.
І душою розмито межі
Межи мною і світлим полем.
І те, що було раніше, і те, що буде потім, як нерозривне переплетіння всіх часів, може проходити
через окреме, обмежене в часі людське життя, якщо воно справжнє, одухотворене, якщо людина усвідомлю є себе невід'ємною часткою свого народу, свого рідного краю. І тоді «душею розмито межі межи мною і світлим полем».
В книжці Ірини Жиленко «Вікно в сад» є блискучий вірш «Червоні черепиці». В двох словах — це
туга за молодістю, плач за життям, що минає і, для людського індивідуума, неминуче промине зовсім. Але ще в більшій мірі — це радість від усвідомлення безкінечності життя, його невичерпності й краси — від покоління до покоління. Цей мотив, певна річ, на іншому матеріалі, в інших художніх рішеннях знаходимо в багатьох віршах книжки «Концерт для скрипки...». Напрацьований за довгий вік селянин з епічного фрагмента «Проводи старої хати», людина, що в чесній праці, у дітях і внуках знайшла своє продовження, не випадково каже своїй старенькій дружині: «Рай наш, подружко, на полі турбот. В полі помремо і полем воскреснем. Все на
землі — і диявол, і бог. Все на землі — і земне, і небесне». І нехай «все ближче день до вечора», цей мудрий чоловік, як уособлення безсмертя народу, з повним правом заявляє: «Люди як промені, що не згасають, о н і! — лиш повертаються в сонце...»
У чудовому циклі «Чаша літнього дня», ніби на переклик з цим афористичним висловом селянина, натрапляємо на дуже характерні для домінуючого настрою всієї книжки слова так званої ліричної героїні, точніше — самої поетеси: «Люблю я жить!
І клопіт свій люблю. Злочинний вечір той, що без утоми». Отже, насамперед праця, насамперед добротворче діяння. В цьому і найвищий смисл, і нев'януча краса людського життя на землі.
Вічне диво життя, його неповторність і водночас нескінченність — все це на різні лади варіюється в багатьох віршах «Концерту...» — книжки, по вінця наповненої сонцем, вірою в добрі людські начала, зігрітої незгасаючою любов'ю до людини як найвищої цінності в житті. Поетеса наче з різних точок дивиться на людину, на себе і на довколишній світ, тому стрижнева думка книжки виявляє себе не в монотонних ритмах і барвах, сприймається не однозначно, а в різних, найчастіше несподіваних ракурсах і аспектах висвітлює велике диво життя, гідного людини.
Чільне місце в книжці займають епічні твори «Збережи сонце для світанку», «Дуже тиха поема»,
«Городок у табакерці». Цілком вивершену з епічного погляду річ «Проводи старої хати», представлену як уривок з «Поеми саду», на мою думку, можна і треба розглядати як окрему поему, до того ж дуже цікаву і несподівану за своїм змістом.
В епічному жанрі, починаючи з поеми «Цар-колос» (збірка «Вікно в сад»), присвяченої Катерині
Білокур, заявила Ірина Жиленко про себе як про майстра високої проби. Багатство мовностилістичних засобів, зображення персонажів у дії, в розвитку, вміння психологічно точно розкривати внутрішній стан своїх героїв, вільні переходи від піднесенопатетичної до елегійно-роздумливої тональності, вдале застосування діалогів, змалювання побутових сценок — це очевидні достоїнства поем Ірини Жиленко, багатопланових, поліфонічних за звучанням, можна сказати, елегантних завдяки своїй пластичній структурі. Все це притаманне і «Дуже тихій
поемі», в якій овіяні серпанком смутку спогади про повоєнне дитинство допомагають рельєфніше уявити світ дорослих, де «...несміло родинні багаття диміли. Несміло горіли шибки, невміло сміялись жінки. Іще не навчилися жити без мертвих». Де священна пам 'ять про полеглих виступила як життєтворча сила, що протистояла міщанському розумінню задоволення життєвих потреб, сприяла утвердженню духовного здоров'я, громадянської моці в покоління, яке починало розправляти плечі під обелісками.
При всьому багатстві мотивів, ідейно-естетичній розмаїтості творів, представлених у книжці, поетеса постійно пам'ятає про лейтмотив свого «Концерту...» — знову і знову заглиблюється у внутрішній світ сучасника, возвеличує призначення людини на землі, гнівно таврує сили зла. Не буде перебільшенням, коли сказати, що художницькі можливості поетеси, її соціально заряджені емоції з усією потужністю і сконцентрованістю вилились у поемі «Збережи сонце для світанку». Найбільш художньо переконливо і сильно основні достоїнства книги втілює, на мою думку, ця антифашистська поема, присвячена художнику Анрі Матіссу, про якого Луї Арагон писав:
«Серед темної ночі окупації 1940— 1944 рр. Матісс створив свої найсвітліші образи...
Він зберіг тоді сонце для нашої молоді».
Поетеса, яку донедавна критика вважала камерною, в антифашистській поемі піднялася до трибунних, розвінчувально-саркастичних інтонацій.
Де? В яких підвалах? Під яким верстатом?
Де вас штампували, фюрера зольдати?
Не каж іть про гами, клякси і щенят.
Не каж іть про маму.
Все брехня!
Якби була доконечна потреба вдатися до детальнішого розгляду поеми, то можна було б в розгорнутій аргументації солідаризуватися з думкою Людмили Скирди, яка в статті «В затінку чуда, в світлі надії» (ж. «Жовтень», № 3, 1980 р.) робить автору поеми один слушний критичний закид. Йдеться про «певний етичний перебір» в обстоюванні поетесою позиції Матісса, який як митець під час окупації начебто був покликаний робити лише одне — «хистом своїм творити зеленому світові гімн». Але ж, додамо з свого боку, в таких умовах хтось, м'яко кажучи, повинен і стріляти, хтось повинен творити і мистецтво прямої агітаційної адресації, яке б кликало на бій, мобілізувало звитяжців. І все-таки це тільки нюанс, головне ідейне навантаження твору
опирається не на нюанс, а на всю його художню «територію», тому важливіше наголосити на таких міркуваннях автора статті: «Поема «Збережи сонце для світанку» — про сонце мистецтва, про світло духу людського. Водночас це викривальний антифашистський твір, в якому поетеса досягає величезної громадянської пристрасності». Хочеться приєднатися і до таких висновків, небезпідставно сформульованих у названій статті: «Треба гадати, що поема певною мірою — програмний твір, як і вірш «Похід», вірш-декларація, пристрасний і глибокий.
У творчості Ірини Жиленко громадянська тема, сказати б, здобуває нові виміри. Це перш за все завжди індивідуальний аспект погляду на проблему». Під цим серйозним висновком одної
жінки про талановиту творчість іншої жінки цілком серйозно ставлю свій чоловічий підпис, певний того, що мова йде не просто про цікаву книжку, а про одне з найпримітніших явищ
української радянської поезії.
1980 р.
і в химерії розкішні». Справді, довкола світ манливий і чудесний: до поетеси підходить вишня і про щось їй шелестить, зошит робиться садом, троянди мерехтять — «тільки запах, тільки віддих», то й недарма «душа завмерла в позі розпростертого крилечка». Красивий, «новесенький» світ спонукає дивитися на нього «новенькими очима», знаходити для його відтворення «Інші барви, інші ноти, і слова, либонь, мудріші».
Розпочавши з читачем розмову на барвистій хвилі весняного настрою, не випадково, гадаю, при цьому обмовившись: «Осипалось білосніжно з мене віршів пустоцвіття», Ірина Жиленко у вірші «Похід», тобто вже в другому вірші книжки «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна», бере високу і мужню ноту, говорить про красу життя, що торжествує в боротьбі, в утвердженні
ідеалів нашого часу:
Осінь. Вмирали дерева.
Мені говорили древні:
«Коли ми йшли, долаючи
війни, пошесті, зло,—
тебе з нами не було!»
Не вірю...
Захоплення «дивом існування усього живого» (Людмила Скирда) було з самого початку творчого шляху Ірини Ж иленко і понині залишилося в її віршах. Інша справа, що до цього захоплення додалося громадянської пристрасті й соціальної заклопотаності. Додалося і мудрої печалі, а з нею — відчуття минущості окремого життя. І саме завдяки цьому поглибилося філософське осягнення світу, відкрилося велике відчуття безперервності усього життя, краси його спадкоємної сили. І тому знайшлися у поетеси «інші ноти, і слова, либонь, мудріші».
Через вірш «Похід» проходить пристрасна думка: «Я все пам'ятаю», яка тут поєднує минуле, сучасне і майбутнє, емоційно акцентує такі провідні істини радянського способу життя, як ідейна спорідненість поколінь у суспільстві, як громадянська відповідальність радянської людини перед народом, перед своєю епохою.
Я все пам'ятаю. І те, як мовчала,
мовчала, мовчала, кати аж сичали.
Моя Батьківщино, тебе не зреклася
тоненька дівчина з десятого класу.
Лиш мамі моїй не кажи, пожалій...
Минають роки. Я живу. Я розкута.
Та не заростають на шкірі моїй
спливаючі кров'ю зірки п'ятикутні.
Вічно пульсуючий струмінь життя переходить із вірша у вірш Ірини Жиленко, грає різними барвами, вихлюпує музичними сплесками—думка, колір, звук зливаються воєдино, являють гармонійну єдність в ім'я краси, в ім'я торжества життя «під сонцем миру і надії».
В цьому світі нема «раніше».
В цьому світі немає «потім».
В цьому світі горить розкішно
Тільки миті висока нота.
В цьому світі стою на вежі.
І чотири вітри довкола.
І душою розмито межі
Межи мною і світлим полем.
І те, що було раніше, і те, що буде потім, як нерозривне переплетіння всіх часів, може проходити
через окреме, обмежене в часі людське життя, якщо воно справжнє, одухотворене, якщо людина усвідомлю є себе невід'ємною часткою свого народу, свого рідного краю. І тоді «душею розмито межі межи мною і світлим полем».
В книжці Ірини Жиленко «Вікно в сад» є блискучий вірш «Червоні черепиці». В двох словах — це
туга за молодістю, плач за життям, що минає і, для людського індивідуума, неминуче промине зовсім. Але ще в більшій мірі — це радість від усвідомлення безкінечності життя, його невичерпності й краси — від покоління до покоління. Цей мотив, певна річ, на іншому матеріалі, в інших художніх рішеннях знаходимо в багатьох віршах книжки «Концерт для скрипки...». Напрацьований за довгий вік селянин з епічного фрагмента «Проводи старої хати», людина, що в чесній праці, у дітях і внуках знайшла своє продовження, не випадково каже своїй старенькій дружині: «Рай наш, подружко, на полі турбот. В полі помремо і полем воскреснем. Все на
землі — і диявол, і бог. Все на землі — і земне, і небесне». І нехай «все ближче день до вечора», цей мудрий чоловік, як уособлення безсмертя народу, з повним правом заявляє: «Люди як промені, що не згасають, о н і! — лиш повертаються в сонце...»
У чудовому циклі «Чаша літнього дня», ніби на переклик з цим афористичним висловом селянина, натрапляємо на дуже характерні для домінуючого настрою всієї книжки слова так званої ліричної героїні, точніше — самої поетеси: «Люблю я жить!
І клопіт свій люблю. Злочинний вечір той, що без утоми». Отже, насамперед праця, насамперед добротворче діяння. В цьому і найвищий смисл, і нев'януча краса людського життя на землі.
Вічне диво життя, його неповторність і водночас нескінченність — все це на різні лади варіюється в багатьох віршах «Концерту...» — книжки, по вінця наповненої сонцем, вірою в добрі людські начала, зігрітої незгасаючою любов'ю до людини як найвищої цінності в житті. Поетеса наче з різних точок дивиться на людину, на себе і на довколишній світ, тому стрижнева думка книжки виявляє себе не в монотонних ритмах і барвах, сприймається не однозначно, а в різних, найчастіше несподіваних ракурсах і аспектах висвітлює велике диво життя, гідного людини.
Чільне місце в книжці займають епічні твори «Збережи сонце для світанку», «Дуже тиха поема»,
«Городок у табакерці». Цілком вивершену з епічного погляду річ «Проводи старої хати», представлену як уривок з «Поеми саду», на мою думку, можна і треба розглядати як окрему поему, до того ж дуже цікаву і несподівану за своїм змістом.
В епічному жанрі, починаючи з поеми «Цар-колос» (збірка «Вікно в сад»), присвяченої Катерині
Білокур, заявила Ірина Жиленко про себе як про майстра високої проби. Багатство мовностилістичних засобів, зображення персонажів у дії, в розвитку, вміння психологічно точно розкривати внутрішній стан своїх героїв, вільні переходи від піднесенопатетичної до елегійно-роздумливої тональності, вдале застосування діалогів, змалювання побутових сценок — це очевидні достоїнства поем Ірини Жиленко, багатопланових, поліфонічних за звучанням, можна сказати, елегантних завдяки своїй пластичній структурі. Все це притаманне і «Дуже тихій
поемі», в якій овіяні серпанком смутку спогади про повоєнне дитинство допомагають рельєфніше уявити світ дорослих, де «...несміло родинні багаття диміли. Несміло горіли шибки, невміло сміялись жінки. Іще не навчилися жити без мертвих». Де священна пам 'ять про полеглих виступила як життєтворча сила, що протистояла міщанському розумінню задоволення життєвих потреб, сприяла утвердженню духовного здоров'я, громадянської моці в покоління, яке починало розправляти плечі під обелісками.
При всьому багатстві мотивів, ідейно-естетичній розмаїтості творів, представлених у книжці, поетеса постійно пам'ятає про лейтмотив свого «Концерту...» — знову і знову заглиблюється у внутрішній світ сучасника, возвеличує призначення людини на землі, гнівно таврує сили зла. Не буде перебільшенням, коли сказати, що художницькі можливості поетеси, її соціально заряджені емоції з усією потужністю і сконцентрованістю вилились у поемі «Збережи сонце для світанку». Найбільш художньо переконливо і сильно основні достоїнства книги втілює, на мою думку, ця антифашистська поема, присвячена художнику Анрі Матіссу, про якого Луї Арагон писав:
«Серед темної ночі окупації 1940— 1944 рр. Матісс створив свої найсвітліші образи...
Він зберіг тоді сонце для нашої молоді».
Поетеса, яку донедавна критика вважала камерною, в антифашистській поемі піднялася до трибунних, розвінчувально-саркастичних інтонацій.
Де? В яких підвалах? Під яким верстатом?
Де вас штампували, фюрера зольдати?
Не каж іть про гами, клякси і щенят.
Не каж іть про маму.
Все брехня!
Якби була доконечна потреба вдатися до детальнішого розгляду поеми, то можна було б в розгорнутій аргументації солідаризуватися з думкою Людмили Скирди, яка в статті «В затінку чуда, в світлі надії» (ж. «Жовтень», № 3, 1980 р.) робить автору поеми один слушний критичний закид. Йдеться про «певний етичний перебір» в обстоюванні поетесою позиції Матісса, який як митець під час окупації начебто був покликаний робити лише одне — «хистом своїм творити зеленому світові гімн». Але ж, додамо з свого боку, в таких умовах хтось, м'яко кажучи, повинен і стріляти, хтось повинен творити і мистецтво прямої агітаційної адресації, яке б кликало на бій, мобілізувало звитяжців. І все-таки це тільки нюанс, головне ідейне навантаження твору
опирається не на нюанс, а на всю його художню «територію», тому важливіше наголосити на таких міркуваннях автора статті: «Поема «Збережи сонце для світанку» — про сонце мистецтва, про світло духу людського. Водночас це викривальний антифашистський твір, в якому поетеса досягає величезної громадянської пристрасності». Хочеться приєднатися і до таких висновків, небезпідставно сформульованих у названій статті: «Треба гадати, що поема певною мірою — програмний твір, як і вірш «Похід», вірш-декларація, пристрасний і глибокий.
У творчості Ірини Жиленко громадянська тема, сказати б, здобуває нові виміри. Це перш за все завжди індивідуальний аспект погляду на проблему». Під цим серйозним висновком одної
жінки про талановиту творчість іншої жінки цілком серйозно ставлю свій чоловічий підпис, певний того, що мова йде не просто про цікаву книжку, а про одне з найпримітніших явищ
української радянської поезії.
1980 р.
Гармонія думок і почуттів
«Музика для двох» Людмили Скирди — це книжка лірики, про що говорить і сама назва.
Але світ емоцій і переживань, виповнюючи цю книжку, не замикається на двох, традиційних ліричних героях, яких прийнято називати Він і Вона.
Одна з прикметних ознак таланту поетеси Людмили Скирди — вміння говорити про суспільне як про особисте, інтимне, а почуття окремої, конкретної людини виражати так, що вони сприймаються як загальнозначимі і стосуються багатьох, отже, здатні хвилювати людей різних уподобань, різних поколінь.
В книжці «Музика для двох», за тональністю і формою вираження наскрізь ліричній, відчутно
присутній своєрідний перегук поколінь, особливо воєнного і повоєнного, батьків, що воювали, і «дітей війни», спадкоємців Перемоги. В цьому перегуку— ціна врятованого життя і наша відповідальність за життя.
А пластинка крутиться й хрипить,
А вони то плачуть, то танцюють.
Три вдови. Але потрібно жить.
Перемога! І вони святкують.
Зупинився раптом патефон,
І зависла, як свинцева, тиша.
Пригадали сьомий батальйон,
Той, що із оточення не вийшов.
Поетеса вслухається в повоєнну тишу, чує відлуння важких боїв, осмислює втрати і ціну всенародної Перемоги, оплачену кров'ю полеглих, яких не можуть, не повинні забути і нині сущі, і грядущі покоління. В мирній тиші на папір лягають негучні, зате точні, проникливі слова. Віриш поетесі, коли у вірші про фанерну зірку на горбку не просто прочитуєш,
а ніби фізично торкаєшся рядків:
Я відчуваю, як трава
Горить, пече мені.
Усвідомлення Перемоги як святині, як могутнього життєтворчого світла, що залишається в народі, освітлює його життя сьогодні й завтра, це усвідомлення наростає від вірша до вірша.
Ховали друга партизани
Напровесні, в сирій землі.
Вітри гуділи над ярами,
Мов зловорожі кулі злі.
І пролунав наказ: «До бою!» —
Як грім, а може, заповіт.
Зі мною це було, з тобою
І з кожним, хто прийде у світ.
Оці точні, місткі два заключні рядки «Зі мною це було, з тобою І з кожним, хто прийде у світ» варті багатьох віршів на військово-патріотичну тему. Нехай ті вірші й передають ритм солдатських кроків, але ж часто не вловлюють (і не передають!), як ці рядки, ритму самого життя, ритму часу, що доходить з минулого до нових поколінь, врятованих Перемогою ще до їх народження, до того, як вони прийшли у світ.
Вірші Людмили Скирди ваблять місткістю думки на невеликій площі тексту, тією
емоційно-смисловою наповненістю, якою живе вірш без зовнішньо видимих метафор.
Тому що тут вірш — суцільна метафора завдяки взятому аспекту, особливому
освітленню факту, події, життєвого плину.
Світліша в нашім домі,
Така коротка ніч.
Хтось добрий, невідомий
Тут запалив сто свіч.
До світла свіч додати
Нам треба світло дня,
Щоб остаточно знати,
Що світиться земля.
В «Музиці для двох», як і в попередній книжці Людмили Скирди «Елегії осіннього саду», вірші поетеси відзначаються яскраво вираженим громадянським началом, чіткістю соціальних орієнтирів. Водночас про що б не писала Людмила М ихайлівна, вона насамперед лірик.
Три імені, мов три камеї,—
Леліт, Лаура, Лорелея.
Саме в ліричній книжці можуть бути так доречно закомпонованими, складаючи цілісність, і твори, народжені відлунням війни, і твори лірико-елегійного, інтимного плану. Не перечать один одному в книжці, а в чомусь внутрішньо взаємодіють і вірш, де виникає батько на бойовому коні («Сон страшний, наче бій нескінченний»), і, скажімо, вірш про вечір ласкавий і тиху розмову, коли «Кожна душа, Мов пташка на долоні».
Перечитуєш книжку «Музика д ля двох» і переймаєшся відчуттям радості жити на землі, прагненням до самовдосконалення, до збереження краси —і довколишньої (як у віршах пейзажних ), і тієї, не менш вартісної, що в душі людини (як у віршах про
кохання). Любов у поезії Людмили Скирди — це насамперед віра в людину, в її здатність зберегти скарби власної молодості, власної душі, не погрязнути в суєті, в дрібницях повсякдення. Це справді музика для двох, що оповиває гори і доли, землю і небо, звучить з глибини віків, лине з весни до осені і не кінчається, бо вона — любов.
1987 р.
Але світ емоцій і переживань, виповнюючи цю книжку, не замикається на двох, традиційних ліричних героях, яких прийнято називати Він і Вона.
Одна з прикметних ознак таланту поетеси Людмили Скирди — вміння говорити про суспільне як про особисте, інтимне, а почуття окремої, конкретної людини виражати так, що вони сприймаються як загальнозначимі і стосуються багатьох, отже, здатні хвилювати людей різних уподобань, різних поколінь.
В книжці «Музика для двох», за тональністю і формою вираження наскрізь ліричній, відчутно
присутній своєрідний перегук поколінь, особливо воєнного і повоєнного, батьків, що воювали, і «дітей війни», спадкоємців Перемоги. В цьому перегуку— ціна врятованого життя і наша відповідальність за життя.
А пластинка крутиться й хрипить,
А вони то плачуть, то танцюють.
Три вдови. Але потрібно жить.
Перемога! І вони святкують.
Зупинився раптом патефон,
І зависла, як свинцева, тиша.
Пригадали сьомий батальйон,
Той, що із оточення не вийшов.
Поетеса вслухається в повоєнну тишу, чує відлуння важких боїв, осмислює втрати і ціну всенародної Перемоги, оплачену кров'ю полеглих, яких не можуть, не повинні забути і нині сущі, і грядущі покоління. В мирній тиші на папір лягають негучні, зате точні, проникливі слова. Віриш поетесі, коли у вірші про фанерну зірку на горбку не просто прочитуєш,
а ніби фізично торкаєшся рядків:
Я відчуваю, як трава
Горить, пече мені.
Усвідомлення Перемоги як святині, як могутнього життєтворчого світла, що залишається в народі, освітлює його життя сьогодні й завтра, це усвідомлення наростає від вірша до вірша.
Ховали друга партизани
Напровесні, в сирій землі.
Вітри гуділи над ярами,
Мов зловорожі кулі злі.
І пролунав наказ: «До бою!» —
Як грім, а може, заповіт.
Зі мною це було, з тобою
І з кожним, хто прийде у світ.
Оці точні, місткі два заключні рядки «Зі мною це було, з тобою І з кожним, хто прийде у світ» варті багатьох віршів на військово-патріотичну тему. Нехай ті вірші й передають ритм солдатських кроків, але ж часто не вловлюють (і не передають!), як ці рядки, ритму самого життя, ритму часу, що доходить з минулого до нових поколінь, врятованих Перемогою ще до їх народження, до того, як вони прийшли у світ.
Вірші Людмили Скирди ваблять місткістю думки на невеликій площі тексту, тією
емоційно-смисловою наповненістю, якою живе вірш без зовнішньо видимих метафор.
Тому що тут вірш — суцільна метафора завдяки взятому аспекту, особливому
освітленню факту, події, життєвого плину.
Світліша в нашім домі,
Така коротка ніч.
Хтось добрий, невідомий
Тут запалив сто свіч.
До світла свіч додати
Нам треба світло дня,
Щоб остаточно знати,
Що світиться земля.
В «Музиці для двох», як і в попередній книжці Людмили Скирди «Елегії осіннього саду», вірші поетеси відзначаються яскраво вираженим громадянським началом, чіткістю соціальних орієнтирів. Водночас про що б не писала Людмила М ихайлівна, вона насамперед лірик.
Три імені, мов три камеї,—
Леліт, Лаура, Лорелея.
Саме в ліричній книжці можуть бути так доречно закомпонованими, складаючи цілісність, і твори, народжені відлунням війни, і твори лірико-елегійного, інтимного плану. Не перечать один одному в книжці, а в чомусь внутрішньо взаємодіють і вірш, де виникає батько на бойовому коні («Сон страшний, наче бій нескінченний»), і, скажімо, вірш про вечір ласкавий і тиху розмову, коли «Кожна душа, Мов пташка на долоні».
Перечитуєш книжку «Музика д ля двох» і переймаєшся відчуттям радості жити на землі, прагненням до самовдосконалення, до збереження краси —і довколишньої (як у віршах пейзажних ), і тієї, не менш вартісної, що в душі людини (як у віршах про
кохання). Любов у поезії Людмили Скирди — це насамперед віра в людину, в її здатність зберегти скарби власної молодості, власної душі, не погрязнути в суєті, в дрібницях повсякдення. Це справді музика для двох, що оповиває гори і доли, землю і небо, звучить з глибини віків, лине з весни до осені і не кінчається, бо вона — любов.
1987 р.
Солдатське поле поета
Добре пам'ятаю сонячний літній день 1962 року. Проходячи вулицями Львова, куди вперше приїхав, щоб ознайомитися з древнім містом, про яке стільки читав і наслухався, я опинився біля
оперного театру. Поряд з п ам 'ятником Леніну. Ч ималий гурт людей, до якого підходять все нові й нові люди. Став і я скраєчку, сподіваючись побачити якесь несподіване дійство.
Виявилось, львівські поети вшановують річницю Ярослава Галана читанням власних віршів. В невідь канули обличчя, що юрмилися довкола. Не пригадаю більшості поетів, що на фоні театру, вигукуючи в риму, приймали відповідні пози. Десь на дні пам'яті більш-менш виразно вимальовуються тільки три силуети. Старенький, в чорних окулярах, що не ховали, а підкреслювали сліпоту, Андрій Волощак, замість якого, коли було названо це прізвище, до мікрофону підійшла кругловида жінка, дружина поета, і з знанням справи виразно прочитала один вірш. Далі худий, здавалось, надто худий, не по роках запечалено-зосереджений Василь
Симоненко, чиє ім'я тоді вже було мені небайдужим, виділеним мною як заінтересованим читачем поезії з-посеред десятків нових імен, що спалахували на той час як фейерверки на літературних небосхилах. Він прочитав сильний вірш «Вихвалять, і славити, й кричати...», до того друкований і мені відомий, прочитав з дивними як на ювілейно-урочисту обстановку нотками виклику. І геть не до місця, подумав я, прозвучала прекрасна кінцівка вірша: «Генії! Безсмертні! На коліна Станьте перед смертними людьми!» І нарешті — третій силует, що в пам 'яті відбився чи не найчіткіше,— молодий, зовсім юний, красень в погонах курсанта військового училища. Ведучий оголосив: «Слово має поет Анатолій Таран». Красень в парадній військовій формі
підійшов до мікрофону. «А це що за географічні новини?»— подумки процитував я на свій лад слова великого поета і нашорошив вуха, з інтересом і не без упередження зайняв позицію слухача, ревного цінителя поезії, що загубився в натовпі. «Неспокій серця не вкласти в єлейну арію. Окрик, мов блискавка, розрізає мої уста. Я солдатом Червоної Армії на сторожі синього неба став!» Ти диви, міркую, римує, як Євтушенко: арію — Армії. «Я суворий і гнівний, я не вмію плакати — мої сльози мати вип лакала в час війни». Слухаю і вдивляюся. Голос розливається, рветься, розскандовується на виразно інтонованих, розмовно-вільних віршованих рядках.
Голос м'який і водночас рішучий (наче голос все знає?!). Ліва рука, з читанням в такт, безжалісно,
надто швидко розрубує повітря. Слухаю вже без запрограмованої іронії. «...Я рию в землі учбові
окопи. В тій землі, де серце батька закопане. Я тими полями біжу в учбові атаки, де в слідах батька незабудки засиніли ранні, де важкі і червоні маки— мов землі незаліковані рани...». Розумію, що це не без патетики, притаманної тодішній новій поетичній хвилі, впізнаю деякі ремінісценсії, але переймаюся щирістю відчутого і пережитого. Вірш «Треба», прочитани А. Тараном сонячної літньої днини 1962 року на львівському майдані перед оперним театром,
відкрив для мене поета, простими і дещо романтизованими, піднесеними словами якого заговорила особиста доля і доля цілого покоління людей, що були дітьми під час Великої Вітчизняної війни і розправили плечі на страшних повоєнних руїнах, під суворими обелісками, спорудженими на честь їхніх полеглих батьків. І коли згодом побачила світ перша збірка
А. Тарана «Я — мільярдер», з інтересом прочитав її, знайшов там почутий у Львові вірш,
помітив у ньому деякі словесні перевитрати, та першого враження не втратив. Говорити про головне, говорити з пристрастю — так починався поет, так він продовжувався, поглиблюючи і розширюючи в наступних книжках свою активну небайдужість до життя,
за яке дорого заплачено.
В грудні 1982 року на пленумі правління Київської письменницької організації, на якому з доповіддю про сучасну українську поезію в контексті братніх літератур виступав Іван Драч, під час обговорення взяв слово Анатолій Таран, тоді підполковник Радянської Армії, що продовжував нести свою нелегку військову службу і наполегливо працював у літературі. Він, зокрема, сказав: «Днями в книгарні «Сяйво» я був свідком розмови двох
друзів-поетів. Вони давно працюють разом в літературі, а з розмови видно було, що знають одне одного, тобто творчість кожного, погано. І хіба ж це явище виняткове? Тож перш ніж розглядати всю нашу поезію українську в контексті братніх літератур, треба розглянути творчість кожного з нас у контексті творчості кожного. І взагалі: як ми оцінюємо весь наш поетичний загал і огром? Хто і як може назвати когось з нас поетом, а іншого відомим чи
напіввідомим? Хто вони, генерали і сержанти, лейтенанти і прапорщики нашої поезії? Хто оцінить? Чи ми самі поміж собою, поети? Може, читачі — саме які і як саме вони це зроблять? Критики чи доповідачі?.. Де вони, оті евееми і перфокарти, щоб зробити цю честолюбиву роботу?! Рецептів не знаю. Знаю , що це — проблема. І ще — робота, велика,
наполеглива, копітка, чесна...»
Не будемо надто прискіпливими до ходу думки промовця. Він насамперед людина, а людині властиво помилятися, тим паче, коли йдеться про таку гонорову справу як література, в якій поет роками працює, наче й бачить плоди своєї праці, кількісно чималі плоди, і роками по суті не чує ні злого, ні доброго слова про працю, що закорінилася в самій душі, стала частиною життя.
Краще спробуймо спокійно перечитати книжки Анатолія Тарана, наблизитись до того, чим і ради
чого він живе, в ім'я чого пише ось уж е понад 20 років, опублікувавши після багатообіцяючого дебюту поетичні книжки «Реальність», «Ранкова шибка», «Аеродром», «Квіти вогню», «Невтрачена мить» і, нарешті, підсумкову книжку «Солдатське поле», куди увійшло все найхарактерніше з багатолітнього творчого доробку.
Якби я вмів і якби випало мені малювати живописний портрет Анатолія Тарана, орієнтуючись на
«натуру», на розмаїття барв, тонів і напівтонів, що містять його вірші, то я розгубився б і, певно, відклав би пензель. Намалювати його словесний портрет як поета і людини — справа також далеко не проста. Доведеться спершу обійтися штрихами, ескізами, використовуючи «натуру», ті різні, часом невловимі варіанти «автопортретів», що так чи інак зафіксовані самим автором у віршах. Ось, наприклад, для початку чи не найбільш характерний варіант: «Немовби поле, ніби ліс, від слова і до слова поет незнаменито ріс на краєвидах мови». Незнаменито ріс — це правда, зате — на краєвидах мови, на тих вічних і неохопних краєвидах, які спричинили
відчуття і розуміння рідного слова, усвідомлення самого себе як неповторної частки життя на землі. Частки навколишньої природи, частки часу, в якому живемо. («В далеку далеч мудро подивись: час і людина ув одне злились»). Військово-патріотичні мотиви у віршах Анатолія Тарана не затінюються, а підсилюються, чіткіше увиразнюються його ліричними екскурсами в світ особистих переживань, вмінням говорити про ці переживання у тонкому взаємозв'язку із поетовим, інтимним сприйняттям світу природи: «Як хочеться ласки поміж кам'яниць, як
хочеться ніжності біля металу. Зігріти диханням листочки суниць і руки покласти
на землю відталу»...
Упродовж багатьох років перевантажуючи вірші учбовими атаками, танками, яких бачив і які придумав, аеродромами і кордонами, ракетами і літаками, обелісками і землянками, поет, зрештою, піднявся над суєтним перебігом повсякдення і наче збоку глянув на себе, «прочитав» себе у незмінно прекрасному контексті природи і всього великого життя: «Під цією високою пташкою і під шумом ясних верховіть радий я, що стою над ромашкою — не вона наді мною стоїть». Просто і точно. Це та простота і точність поетичного вислову, в якій зафіксовано людину, як з погляду вічності, так за узвичаєною життєвою міркою. Вбачаємо тут людину, наділену небуденним даром шанувати кожен скороминущий день як свято, наділену добротворчою
енергією душі, що спонукає стелитися радістю назустріч іншій людині, назустріч звіру і птаху, дереву і травинці — всьому живому. Перед нами не індивідуаліст і не загальнолюдська абстракція, а суспільна людина. Вона не оплакує скороминущий день, а сприймає як безцінний дарунок долі. Вона вітає всі одміни життя, щоб не вичерпуватись у сприйнятті його краси, вміти повсякчас бачити світ, наче вперше, тому й вірить у день грядущий: «На землю сніг упав —
і чисто, і барвисто. Так чисто на землі, як майбуття прийшло».
В останні роки, не полишаючи розробки давно облюбованої, провідної в його творчості теми війни і миру, Анатолій Таран все частіше відправляє свого ліричного героя на берег річки, в ліс, залишає його серед поля, на обійсті батьківської хати, показує людину наодинці з собою, ставить її лицем до природи,— завдяки цьому поет зосереджує свій зіркий погляд на красі навколишнього світу, яка наче віддзеркалю є душу людини, і тим з більшою переконливістю дає мені, читачеві, відчути, яке то щастя жити на мирній землі, якою дорогою ціною заплачено за це щастя. Ліричний герой поета гордий з того, що «на землі батьків залишився... самим
собою». Через те, що його руки, розум і душа на цій землі наче злилися з деревами і житами, він
у найширших масштабах бачить своє призначення: «...ідеш сьогодні на маленький труд, а бачиш горизонти споконвічні». Поет-воїн навчився розмовляти з полем, лісом, річкою, як з живими істотами, як з рідними, дорогими людьми, без яких не прожити на світі. І в цьому немає споглядального зам илування, навпаки — це шлях до суті, першооснови. Пам'ятаючи, що його рідне поле перерите війнами, поет у вірші «Добрий ранок тобі, наше поле...» закінчує
свій дещо патетичний монолог, звернений до поля, словами: «Я іду до ракети, отуди, за хлібами, на чати, там, де твій, рідне поле, тріпотить на вітрах небокрай».
Справді, поет все пильніше вдивляється в «горизонти споконвічні». Він досягає мети не шляхом
конструювання несподіваних метафор, не за допомогою піротехніки ефективних порівнянь та інших «модерних» засобів і прийомів, як це незрідка трапляється у віршотворців, що розраховують новизною форми, до того ж зовнішньою, позірною, компенсувати відсутність новизни поетичного змісту, підкреслюю — не просто змісту, а поетичного змісту. Осмілюся твердити, що поетичний зміст багатьох віршів Анатолія Тарана перебував в прямій залежності від місця дії і того душевного стану, в якому поет «фіксує» свого ліричного героя, передає в слові його самоусвідомлення і відчуття навколишнього світу. Таким місцем може бути, наприклад, ліс: «Моя домівка — літній ліс. Спішу туди, немов до хати. І зуі-стріча верба, як мати, в оточенні струнких беріз». Подальше розгортання думок і почуттів у цьому вірші відбувається у рівноправній взаємодії людини і лісу, немов однаково живих, рівноправних істот. Сприймаємо, як цілком природне, що людина розмовляє з лісом і — «Дерева слухають старі. Їм хмара голови покрила. Тріпоче віття, як вітрила. Скрипить коріння — якорі». Отож недарма мені, читачу,
неважко повірити, що невитлумна пам'ять про полеглих бійців наздоганяє ліричного героя саме в тиші лісу. Громом перестороги вривається в наше життя страшне відлуння війни: «Так, немовби відкрили завісу — все знайоме і рідне до сліз... Грандіозність соснового лісу... Грандіозність гаїв і беріз... Золотава сосон канонада, мов душа обізвалась з боїв. Ніби всі обізвалися душі в солов'їному поклику жить! І колони стоять незворушно, і грудьми на них небо лежить, і стоять, прислухаються люди, і вогонь пломенить на лиці — світить сонце, мов рана крізь груди, ніби серце загиблих бійців». Невеликий вірш процитовано повністю, щоб якоюсь мірою підтвердити небезпідставність щойно висловлених міркувань, а більше — показати, як у пейзажному малюнку, навіть не названа, може бути присутньою лю дина.
І ще одне. Тут процитовано вірш, дуже х ар актерний для творчості Анатолія Тарана останніх років тим, що в його окремих рядках, строфах наче й не проглядають яскраві поетичні тропи,
а вірш, взятий в цілому,— яскрава, розгорнута метафора.
Якраз підійшла нагода зазначити, що стрижнева, домінуюча ідея творчості Анатолія Тарана присутня навіть у віршах, що за матеріалом зображення, за своєю фактурою начебто й не мають прямого відношення до творів, які прийнято називати творами військово-патріотичної тематики. Тільки в тому й сила поезії, що вона не вміє бути очікуваною, вона несподівано, вибухово спрацьовує, заполонює душу сплеском емоційної хвилі, раптово будить пульсуючу думку на точках зіткнення явищ і понять, які,, здавалось би, не «монтуються», не поєднуються за
законами елементарної, «протокольної» логіки. Щось подібне ми вже бачили у вірші, про який була мова вище. В цьому знову пересвідчимось на прикладі вірша, який варто розглянути детальніше, простежити, як ненав'язливо сполучаються у Анатолія Тарана елементи осмисленого пейзажу з елементами публіцистичного монологу. Це цікаве явище тим паче, що зустрічається у такому природному сплаві не так уже й часто.
Задиміли сніги. Сизим димом під вікнами хати
Так вони задиміли, що аж душу відчуєш саму.
І кому ж то отак захотілось дими роздувати,
Що немовби війна...
І поетові уявляється, що в диму потонула вся планета, що «тліє земля і сивіють від диму
дерева — там бікфордовий шнур»... І поет стурбований тим, що «перевернеться хата, а за нею — дерева. І світ». Це — настрій. Але настрій вмотивований і образним ладом, інтонацією вірша, і підготовлений попередніми віршами книжки, які містять в собі суспільну історичну мотивацію такого настрою. І коли нарешті в цьому вірші, який, до речі, називається «Пейзаж тривоги», поет заявляє: «Всі тривоги воєнні задиміли в душі, в глибині» — не тільки віриш стану його душі, сам переймаєшся такою самою тривогою, сповнюєшся жадобою до дії, ладен зробити все ради торжества миру на землі. «І приходять слова мітингові, всесвітньо крилаті»,— читаємо наприкінці вірша, і цього цілком достатньо поетові, щоб з'ясувати позицію, передати своє громадянське ставлення до гостро сучасної, злободенної теми. Підкреслюю, емоційно-смислове навантаження цього вірша тим сильніше, що Анатолій Таран знайшовся на поетичний прийом і майстерно реалізував його в словесно-образному матеріалі (сніг — дим — війна), який сам по собі начебто й не передбачає прямих аналогій.
Колись Василь Мисик, поклавши на папір кілька прикметних штрихів пейзажу рідного краю, здається, дещо іронічно вигукнув: «А де ж вона, сучасність?», і тут же спокійно, всерйоз відповів, певна річ, не тільки собі самому: «Вона в найголовнішому — в тобі». Подумалось про це, коли натрапив у Анатолія на такі спокійно-роздумливі рядки: «Одні над нами — вічні небеса. І сонце з місяцем — одні над нами. І споконвіку випада роса, і зорі розгоряються вогнями». Далі в цьому нехитрому, безпретензійному вірші всього на три традиційно заримовані строфи зустрічаємо давно знайомі з інших віршів «Сто доріг», які людина має пройти в житті, навіть не пройти, а «пробігти», «промчати» задля того, щоб колись зупинитися і подумати, відчути «тихе шепотіння листя». Нічого особливого.
І раптом кінцівка, що все переакцентовує, дає принципово нове освітлення віршу, зовні розважливі рядки стають напруженими, спокійний тон переростає у тривожний: «...й щасливим будеш, що Земля — жива, з єдиними над ними небесами». Ти ніби опинився на всесвітньому протягу, проникся турботою всього людства, — аби тільки не загинула Земля! Колись, у минулі часи, поети писали про загибель героїв, армій, зрештою, держав. Нині людство опинилося перед небезпекою загибелі всієї цивілізації, і сучасна людина, милуючись споконвічним пейзажем, щаслива від усвідомлення, «що Земля — жива». Це зумів добре передати у слові Анатолій
Таран, який слідом за Василем Мисиком шукає і знаходить сучасність в людській душі, який добре малює «пейзажі тривоги», бо, як, і Василь Симоненко, у тиші наслухає грім.
Вірність творчим уподобанням, що супроводжуються використанням однакових життєвих реалій і художніх прийомів, поетичних ритмів, інтонацій, може спричинити стильову одноманітність в роботі поета, зробити його вірші подібними на школярів, що носять стандартну форму і дотримуються стрижок певного фасону, як це колись було. Може, в школі, щоб ніхто не виділявся, зростав колективізм, на якомусь етапі пошуків зміцнення дисципліни це мало значення. В поезії, думаю, такий дисциплінарний підхід до розміщення слова у шеренгах
рядків не грає тієї ролі, що збагачує мистецьку палітру. Часте звертання у віршах Анатолія Тарана до військової тематики, використання «військових» слів, врешті-решт, надає деяким його віршам тільки зовнішніх ознак тієї важливої проблематики, яку автор називає, але не завжди розкриває, не завжди висвітлює зсередини як нове життєве і художнє явище. Наприклад, на відміну від сильного антиімперіалістичного вірша «Божевільний танк», де з граничною художньою достовірністю реальність переплітається з умовно-фантастичним елементом,
вірш «На рубежах добра» вочевидь програє, незважаючи на благородні наміри автора, саме тому, що являє собою констатацію абстрактних сентенцій, які нічим не оперті на розвиток дії і думки, а тримаються абияк на зримованих комбінаціях високопарних словес. Від невиразної банальності: «Для Добра людина на світ явилася — між (?) людей, морів, степів, дібров» до приблизної красивості «Тільки бій! Душа палає ватрою, в серці вибухи і мовчазне «ура» і кінчаючи афоризмом: «Ми б'ємось на головному напрямку, на найближчих рубежах Добра!» —
цей вірш не містить ні новизни поетичного змісту, ні формотворчої новизни. Хіба що середня його строфа: «Живемо між (?) віковою злобою, відчуваємо щоденну лють, що своїми чорними утробами (!) вороги на наш світанок ллють (?)»,— вона викликає щось середнє між подивом і сум'яттям перед «сміливістю» автора, який на одну площину, нехай мимовільно, ставить явища фізіологічні й ідеологічні. Це, звичайно, естетичне непорозуміння, що іноді, правда, не в такому вигляді, зустрічаємо і в деяких інших віршах Анатолія, коли він надто довіряється безконтрольній стихії вільної імпровізації.
Послуговуючись переважно формою однотипного римованого вірша (строфа абаб), поет часом збивається на віршовану патетику, що нагадує довгий тост, в якому говориться про все потроху, говориться урочисто (згадаймо Станіслава Єжі Лєца: «Дурниці можна говорити — тільки не урочистим тоном»), однак без достатньої мотивації і життєвого конкрету у підгрунті зовні замашних образно-словесних пасажів. «Тим — товстопузим — на злість і подив я — найбагатший, я — найсильніший! Я —рух! Я — юність! Я — вітру подих! Я—розхвильованість великих рішень!
Я — лану пшениці безмежна повість! Я — серйозність і розум студентських сесій!» — так
під настрій визначення всеохопного «я» можна продовжувати до безкінечності, чим далі, то більше втрачаючи реальний грунт під ногами. Це давня хвороба віршів Анатолія Тарана, що бере свій початок з того часу, коли він, тоді літературний новобранець, не засвідчивши до пуття своєї віртуозності в контактах з балалайкою, обіцяв зіграти «на клавішах квітів». З роками він її, цю хворобу, долає, щоправда, з перемінним успіхом. І тому, скажімо, у вірші «З полів далеких мати йде до хати» по суті прекрасна думка ледве проривається крізь хащі приблизних словес, що рухаються річищем вірша, як під час повені крижини — різної величини і маси — клекочуть, налітаючи одна на одну, збурюють піну, б'ються, кришаться... Треба набратися терпіння, щоб вірш дочитати, який, до речі, своєю кінцівкою зробив би честь деяким передчасно забронзовілим віршотворцям: «Ніякий світ вже вище не підніме, як мати, що на руки підняла».
Кожен поет, якщо він певний свого призначення і чесно виконує свій обов'язок, все життя йде однією дорогою, відкриваючи нові горизонти, незважаючи ні на що все-таки йде однією дорогою, утверджує найдорожче, найголовніше для себе (і для свого народу, бо немає поета поза народом). Словом, справжній поет упродовж усього творчого шляху пише одну книгу — книгу свого життя, котра, звісно, в такому разі завжди невіддільна від часу, в якому живе поет, від помислів своїх співвітчизників, чиї інтереси неминуче він виражає.
Таку книгу з успіхом пише Анатолій Таран.
Отож, закінчуючи, за добрим старим звичаєм спробуємо зробити щось схоже на висновок. Насамперед: поет має своє обличчя, сподіваюся, не тоді, коли демонструє професійне вміння (професія і совість — не завж ди тотожні поняття), і не тоді, коли може писати і сяк, і так... Його мож на побачити насамперед тоді, коли його художньо реалізовані мотиви об'єднуються домінуючою суспільною ) думкою, лейтмотивом, що пульсує в усіх творах (і довершених, і недовершених) так само природно і неминуче, як пульсує кровообіг в живому організмі. На цьому можна було б закінчити, завваживши, що поезія Анатолія Тарана живе в межах єдиного
організму, єдиного кровообігу.
Тим часом ніяк не утримаюсь від школярської занудливості, що згідно унормованого плану твору передбачає в кінці квінтесенцію, яка в кількох рядрах сконцентровує (але не замінює!) все сказане на попередніх сторінках.
Основна тема поета-військовослужбовця, сучасного солдата, сина солдата, що загинув
на війні, — військово-патріотична, та вона не обмежується ратним подвигом народу, його кращих синів і дочок. Ця тема у віршах талановитого поета має цілий ряд, так би мовити, своїх підтем і мотивів, які, постаючи в єдності, дають цілісні картини життя, відтворюють складні почуття і думки людини, що продовжує собою попередні покоління, відстоює добро на землі, бореться проти зла у всіх його проявах. Тема війни у віршах Анатолія Тарана переростає в тему миру, захоплення подвигом батьків у минулій війні йде поряд з утвердженням морального здоров'я спадкоємців великої перемоги у нашому повсякденному житті (зокрема, вірші
«До батькового сліду», «Лист на Смоленщину»).
Одну з своїх кращих книжок Анатолій Таран назвав досить абстрактно і водночас конкретно —
«Житло душі». Ракети серед хлібів, аеродроми поряд з сінокосами — ці давно облюбовані Анатолієм контрасти, не маючи прямих аналогій у віршах цієї книжки, у делікатній, менш помітній, як і раніше, ненав'язливій формі все-таки там присутні. Ліричний герой поета, залишаючись воїном, продовжує розмову з полем, лісом, річкою, деревом, квіткою —
з природою як з живою істотою, з рідною, дорогою людиною, без якої не прожити на світі. Опублікований «Літературною Україною» його вірш «А хутір звався наш Березів Яр» — я переконаний! — варто ще раз передрукувати заради моєї останньої дефініції.
А хутір звався наш Березів Яр.
Та не було там жодної берези.
Чи, може, їх пережував пожар,
А чи зрубали, може, на протези.
Бо за війною перейшла війна,
Брела через людей, як через жито,
І все спалила, знищила вона,
І тільки назву не могла спалити.
Ніяких в тім нема чаклунських чар:
Все виростим, збагнем чуттям тверезим —
Бо зветься хутір наш Березів Яр,
Бо світлі люди там, немов берези.
Все просто, безпретензійно, точно. Викінчено відповідно до поставленого автором ідейно-естетичного завдання. В нових віршах, як тут, так і в багатьох інших творах, поет демонструє вміння проникати в світ вічних загальнолюдських проблем, малювати (одухотворені картини природи. Наче повертаючись в молодість, він оспівує на трепетно-чистих нотах постійно перемінні (і, певно, тому вічні) почуття кохання. Невтрачена мить життя на солдатському
полі поета саме тому не втрачена, що він, як і на перших кроках в поезії, органічно
відчуває: «Життя — велике здивування».
Відкладаю умовний пензель. Краще за мене «малює» свій портрет сам Анатолій, який не перестає в скороминущому бачити безкінечне: «Я не знаю, що зі мною сталось. Припаду губами до колін, Упаду грудьми на власну малість І чолом — до всіх холодних стін. Покладу долоню я на небо, Покладу, як на твоє плече. І сльозою кожною до тебе Притулюсь— аж небо обпече». Надто інтимно? Так! Тихим голосом? Так! Зате коли я вірю словам «аж небо обпече» — значить, мова не тільки про вузько особисте, а про те, що стосується неба над кожним з нас. Тим паче, що йдеться про сказане поетом, який здатний звертатися до людини, поля, лісу, річки, дерева і квітки навіть через «слова мітингові, всесвітньо крилаті».
1983 р.
оперного театру. Поряд з п ам 'ятником Леніну. Ч ималий гурт людей, до якого підходять все нові й нові люди. Став і я скраєчку, сподіваючись побачити якесь несподіване дійство.
Виявилось, львівські поети вшановують річницю Ярослава Галана читанням власних віршів. В невідь канули обличчя, що юрмилися довкола. Не пригадаю більшості поетів, що на фоні театру, вигукуючи в риму, приймали відповідні пози. Десь на дні пам'яті більш-менш виразно вимальовуються тільки три силуети. Старенький, в чорних окулярах, що не ховали, а підкреслювали сліпоту, Андрій Волощак, замість якого, коли було названо це прізвище, до мікрофону підійшла кругловида жінка, дружина поета, і з знанням справи виразно прочитала один вірш. Далі худий, здавалось, надто худий, не по роках запечалено-зосереджений Василь
Симоненко, чиє ім'я тоді вже було мені небайдужим, виділеним мною як заінтересованим читачем поезії з-посеред десятків нових імен, що спалахували на той час як фейерверки на літературних небосхилах. Він прочитав сильний вірш «Вихвалять, і славити, й кричати...», до того друкований і мені відомий, прочитав з дивними як на ювілейно-урочисту обстановку нотками виклику. І геть не до місця, подумав я, прозвучала прекрасна кінцівка вірша: «Генії! Безсмертні! На коліна Станьте перед смертними людьми!» І нарешті — третій силует, що в пам 'яті відбився чи не найчіткіше,— молодий, зовсім юний, красень в погонах курсанта військового училища. Ведучий оголосив: «Слово має поет Анатолій Таран». Красень в парадній військовій формі
підійшов до мікрофону. «А це що за географічні новини?»— подумки процитував я на свій лад слова великого поета і нашорошив вуха, з інтересом і не без упередження зайняв позицію слухача, ревного цінителя поезії, що загубився в натовпі. «Неспокій серця не вкласти в єлейну арію. Окрик, мов блискавка, розрізає мої уста. Я солдатом Червоної Армії на сторожі синього неба став!» Ти диви, міркую, римує, як Євтушенко: арію — Армії. «Я суворий і гнівний, я не вмію плакати — мої сльози мати вип лакала в час війни». Слухаю і вдивляюся. Голос розливається, рветься, розскандовується на виразно інтонованих, розмовно-вільних віршованих рядках.
Голос м'який і водночас рішучий (наче голос все знає?!). Ліва рука, з читанням в такт, безжалісно,
надто швидко розрубує повітря. Слухаю вже без запрограмованої іронії. «...Я рию в землі учбові
окопи. В тій землі, де серце батька закопане. Я тими полями біжу в учбові атаки, де в слідах батька незабудки засиніли ранні, де важкі і червоні маки— мов землі незаліковані рани...». Розумію, що це не без патетики, притаманної тодішній новій поетичній хвилі, впізнаю деякі ремінісценсії, але переймаюся щирістю відчутого і пережитого. Вірш «Треба», прочитани А. Тараном сонячної літньої днини 1962 року на львівському майдані перед оперним театром,
відкрив для мене поета, простими і дещо романтизованими, піднесеними словами якого заговорила особиста доля і доля цілого покоління людей, що були дітьми під час Великої Вітчизняної війни і розправили плечі на страшних повоєнних руїнах, під суворими обелісками, спорудженими на честь їхніх полеглих батьків. І коли згодом побачила світ перша збірка
А. Тарана «Я — мільярдер», з інтересом прочитав її, знайшов там почутий у Львові вірш,
помітив у ньому деякі словесні перевитрати, та першого враження не втратив. Говорити про головне, говорити з пристрастю — так починався поет, так він продовжувався, поглиблюючи і розширюючи в наступних книжках свою активну небайдужість до життя,
за яке дорого заплачено.
В грудні 1982 року на пленумі правління Київської письменницької організації, на якому з доповіддю про сучасну українську поезію в контексті братніх літератур виступав Іван Драч, під час обговорення взяв слово Анатолій Таран, тоді підполковник Радянської Армії, що продовжував нести свою нелегку військову службу і наполегливо працював у літературі. Він, зокрема, сказав: «Днями в книгарні «Сяйво» я був свідком розмови двох
друзів-поетів. Вони давно працюють разом в літературі, а з розмови видно було, що знають одне одного, тобто творчість кожного, погано. І хіба ж це явище виняткове? Тож перш ніж розглядати всю нашу поезію українську в контексті братніх літератур, треба розглянути творчість кожного з нас у контексті творчості кожного. І взагалі: як ми оцінюємо весь наш поетичний загал і огром? Хто і як може назвати когось з нас поетом, а іншого відомим чи
напіввідомим? Хто вони, генерали і сержанти, лейтенанти і прапорщики нашої поезії? Хто оцінить? Чи ми самі поміж собою, поети? Може, читачі — саме які і як саме вони це зроблять? Критики чи доповідачі?.. Де вони, оті евееми і перфокарти, щоб зробити цю честолюбиву роботу?! Рецептів не знаю. Знаю , що це — проблема. І ще — робота, велика,
наполеглива, копітка, чесна...»
Не будемо надто прискіпливими до ходу думки промовця. Він насамперед людина, а людині властиво помилятися, тим паче, коли йдеться про таку гонорову справу як література, в якій поет роками працює, наче й бачить плоди своєї праці, кількісно чималі плоди, і роками по суті не чує ні злого, ні доброго слова про працю, що закорінилася в самій душі, стала частиною життя.
Краще спробуймо спокійно перечитати книжки Анатолія Тарана, наблизитись до того, чим і ради
чого він живе, в ім'я чого пише ось уж е понад 20 років, опублікувавши після багатообіцяючого дебюту поетичні книжки «Реальність», «Ранкова шибка», «Аеродром», «Квіти вогню», «Невтрачена мить» і, нарешті, підсумкову книжку «Солдатське поле», куди увійшло все найхарактерніше з багатолітнього творчого доробку.
Якби я вмів і якби випало мені малювати живописний портрет Анатолія Тарана, орієнтуючись на
«натуру», на розмаїття барв, тонів і напівтонів, що містять його вірші, то я розгубився б і, певно, відклав би пензель. Намалювати його словесний портрет як поета і людини — справа також далеко не проста. Доведеться спершу обійтися штрихами, ескізами, використовуючи «натуру», ті різні, часом невловимі варіанти «автопортретів», що так чи інак зафіксовані самим автором у віршах. Ось, наприклад, для початку чи не найбільш характерний варіант: «Немовби поле, ніби ліс, від слова і до слова поет незнаменито ріс на краєвидах мови». Незнаменито ріс — це правда, зате — на краєвидах мови, на тих вічних і неохопних краєвидах, які спричинили
відчуття і розуміння рідного слова, усвідомлення самого себе як неповторної частки життя на землі. Частки навколишньої природи, частки часу, в якому живемо. («В далеку далеч мудро подивись: час і людина ув одне злились»). Військово-патріотичні мотиви у віршах Анатолія Тарана не затінюються, а підсилюються, чіткіше увиразнюються його ліричними екскурсами в світ особистих переживань, вмінням говорити про ці переживання у тонкому взаємозв'язку із поетовим, інтимним сприйняттям світу природи: «Як хочеться ласки поміж кам'яниць, як
хочеться ніжності біля металу. Зігріти диханням листочки суниць і руки покласти
на землю відталу»...
Упродовж багатьох років перевантажуючи вірші учбовими атаками, танками, яких бачив і які придумав, аеродромами і кордонами, ракетами і літаками, обелісками і землянками, поет, зрештою, піднявся над суєтним перебігом повсякдення і наче збоку глянув на себе, «прочитав» себе у незмінно прекрасному контексті природи і всього великого життя: «Під цією високою пташкою і під шумом ясних верховіть радий я, що стою над ромашкою — не вона наді мною стоїть». Просто і точно. Це та простота і точність поетичного вислову, в якій зафіксовано людину, як з погляду вічності, так за узвичаєною життєвою міркою. Вбачаємо тут людину, наділену небуденним даром шанувати кожен скороминущий день як свято, наділену добротворчою
енергією душі, що спонукає стелитися радістю назустріч іншій людині, назустріч звіру і птаху, дереву і травинці — всьому живому. Перед нами не індивідуаліст і не загальнолюдська абстракція, а суспільна людина. Вона не оплакує скороминущий день, а сприймає як безцінний дарунок долі. Вона вітає всі одміни життя, щоб не вичерпуватись у сприйнятті його краси, вміти повсякчас бачити світ, наче вперше, тому й вірить у день грядущий: «На землю сніг упав —
і чисто, і барвисто. Так чисто на землі, як майбуття прийшло».
В останні роки, не полишаючи розробки давно облюбованої, провідної в його творчості теми війни і миру, Анатолій Таран все частіше відправляє свого ліричного героя на берег річки, в ліс, залишає його серед поля, на обійсті батьківської хати, показує людину наодинці з собою, ставить її лицем до природи,— завдяки цьому поет зосереджує свій зіркий погляд на красі навколишнього світу, яка наче віддзеркалю є душу людини, і тим з більшою переконливістю дає мені, читачеві, відчути, яке то щастя жити на мирній землі, якою дорогою ціною заплачено за це щастя. Ліричний герой поета гордий з того, що «на землі батьків залишився... самим
собою». Через те, що його руки, розум і душа на цій землі наче злилися з деревами і житами, він
у найширших масштабах бачить своє призначення: «...ідеш сьогодні на маленький труд, а бачиш горизонти споконвічні». Поет-воїн навчився розмовляти з полем, лісом, річкою, як з живими істотами, як з рідними, дорогими людьми, без яких не прожити на світі. І в цьому немає споглядального зам илування, навпаки — це шлях до суті, першооснови. Пам'ятаючи, що його рідне поле перерите війнами, поет у вірші «Добрий ранок тобі, наше поле...» закінчує
свій дещо патетичний монолог, звернений до поля, словами: «Я іду до ракети, отуди, за хлібами, на чати, там, де твій, рідне поле, тріпотить на вітрах небокрай».
Справді, поет все пильніше вдивляється в «горизонти споконвічні». Він досягає мети не шляхом
конструювання несподіваних метафор, не за допомогою піротехніки ефективних порівнянь та інших «модерних» засобів і прийомів, як це незрідка трапляється у віршотворців, що розраховують новизною форми, до того ж зовнішньою, позірною, компенсувати відсутність новизни поетичного змісту, підкреслюю — не просто змісту, а поетичного змісту. Осмілюся твердити, що поетичний зміст багатьох віршів Анатолія Тарана перебував в прямій залежності від місця дії і того душевного стану, в якому поет «фіксує» свого ліричного героя, передає в слові його самоусвідомлення і відчуття навколишнього світу. Таким місцем може бути, наприклад, ліс: «Моя домівка — літній ліс. Спішу туди, немов до хати. І зуі-стріча верба, як мати, в оточенні струнких беріз». Подальше розгортання думок і почуттів у цьому вірші відбувається у рівноправній взаємодії людини і лісу, немов однаково живих, рівноправних істот. Сприймаємо, як цілком природне, що людина розмовляє з лісом і — «Дерева слухають старі. Їм хмара голови покрила. Тріпоче віття, як вітрила. Скрипить коріння — якорі». Отож недарма мені, читачу,
неважко повірити, що невитлумна пам'ять про полеглих бійців наздоганяє ліричного героя саме в тиші лісу. Громом перестороги вривається в наше життя страшне відлуння війни: «Так, немовби відкрили завісу — все знайоме і рідне до сліз... Грандіозність соснового лісу... Грандіозність гаїв і беріз... Золотава сосон канонада, мов душа обізвалась з боїв. Ніби всі обізвалися душі в солов'їному поклику жить! І колони стоять незворушно, і грудьми на них небо лежить, і стоять, прислухаються люди, і вогонь пломенить на лиці — світить сонце, мов рана крізь груди, ніби серце загиблих бійців». Невеликий вірш процитовано повністю, щоб якоюсь мірою підтвердити небезпідставність щойно висловлених міркувань, а більше — показати, як у пейзажному малюнку, навіть не названа, може бути присутньою лю дина.
І ще одне. Тут процитовано вірш, дуже х ар актерний для творчості Анатолія Тарана останніх років тим, що в його окремих рядках, строфах наче й не проглядають яскраві поетичні тропи,
а вірш, взятий в цілому,— яскрава, розгорнута метафора.
Якраз підійшла нагода зазначити, що стрижнева, домінуюча ідея творчості Анатолія Тарана присутня навіть у віршах, що за матеріалом зображення, за своєю фактурою начебто й не мають прямого відношення до творів, які прийнято називати творами військово-патріотичної тематики. Тільки в тому й сила поезії, що вона не вміє бути очікуваною, вона несподівано, вибухово спрацьовує, заполонює душу сплеском емоційної хвилі, раптово будить пульсуючу думку на точках зіткнення явищ і понять, які,, здавалось би, не «монтуються», не поєднуються за
законами елементарної, «протокольної» логіки. Щось подібне ми вже бачили у вірші, про який була мова вище. В цьому знову пересвідчимось на прикладі вірша, який варто розглянути детальніше, простежити, як ненав'язливо сполучаються у Анатолія Тарана елементи осмисленого пейзажу з елементами публіцистичного монологу. Це цікаве явище тим паче, що зустрічається у такому природному сплаві не так уже й часто.
Задиміли сніги. Сизим димом під вікнами хати
Так вони задиміли, що аж душу відчуєш саму.
І кому ж то отак захотілось дими роздувати,
Що немовби війна...
І поетові уявляється, що в диму потонула вся планета, що «тліє земля і сивіють від диму
дерева — там бікфордовий шнур»... І поет стурбований тим, що «перевернеться хата, а за нею — дерева. І світ». Це — настрій. Але настрій вмотивований і образним ладом, інтонацією вірша, і підготовлений попередніми віршами книжки, які містять в собі суспільну історичну мотивацію такого настрою. І коли нарешті в цьому вірші, який, до речі, називається «Пейзаж тривоги», поет заявляє: «Всі тривоги воєнні задиміли в душі, в глибині» — не тільки віриш стану його душі, сам переймаєшся такою самою тривогою, сповнюєшся жадобою до дії, ладен зробити все ради торжества миру на землі. «І приходять слова мітингові, всесвітньо крилаті»,— читаємо наприкінці вірша, і цього цілком достатньо поетові, щоб з'ясувати позицію, передати своє громадянське ставлення до гостро сучасної, злободенної теми. Підкреслюю, емоційно-смислове навантаження цього вірша тим сильніше, що Анатолій Таран знайшовся на поетичний прийом і майстерно реалізував його в словесно-образному матеріалі (сніг — дим — війна), який сам по собі начебто й не передбачає прямих аналогій.
Колись Василь Мисик, поклавши на папір кілька прикметних штрихів пейзажу рідного краю, здається, дещо іронічно вигукнув: «А де ж вона, сучасність?», і тут же спокійно, всерйоз відповів, певна річ, не тільки собі самому: «Вона в найголовнішому — в тобі». Подумалось про це, коли натрапив у Анатолія на такі спокійно-роздумливі рядки: «Одні над нами — вічні небеса. І сонце з місяцем — одні над нами. І споконвіку випада роса, і зорі розгоряються вогнями». Далі в цьому нехитрому, безпретензійному вірші всього на три традиційно заримовані строфи зустрічаємо давно знайомі з інших віршів «Сто доріг», які людина має пройти в житті, навіть не пройти, а «пробігти», «промчати» задля того, щоб колись зупинитися і подумати, відчути «тихе шепотіння листя». Нічого особливого.
І раптом кінцівка, що все переакцентовує, дає принципово нове освітлення віршу, зовні розважливі рядки стають напруженими, спокійний тон переростає у тривожний: «...й щасливим будеш, що Земля — жива, з єдиними над ними небесами». Ти ніби опинився на всесвітньому протягу, проникся турботою всього людства, — аби тільки не загинула Земля! Колись, у минулі часи, поети писали про загибель героїв, армій, зрештою, держав. Нині людство опинилося перед небезпекою загибелі всієї цивілізації, і сучасна людина, милуючись споконвічним пейзажем, щаслива від усвідомлення, «що Земля — жива». Це зумів добре передати у слові Анатолій
Таран, який слідом за Василем Мисиком шукає і знаходить сучасність в людській душі, який добре малює «пейзажі тривоги», бо, як, і Василь Симоненко, у тиші наслухає грім.
Вірність творчим уподобанням, що супроводжуються використанням однакових життєвих реалій і художніх прийомів, поетичних ритмів, інтонацій, може спричинити стильову одноманітність в роботі поета, зробити його вірші подібними на школярів, що носять стандартну форму і дотримуються стрижок певного фасону, як це колись було. Може, в школі, щоб ніхто не виділявся, зростав колективізм, на якомусь етапі пошуків зміцнення дисципліни це мало значення. В поезії, думаю, такий дисциплінарний підхід до розміщення слова у шеренгах
рядків не грає тієї ролі, що збагачує мистецьку палітру. Часте звертання у віршах Анатолія Тарана до військової тематики, використання «військових» слів, врешті-решт, надає деяким його віршам тільки зовнішніх ознак тієї важливої проблематики, яку автор називає, але не завжди розкриває, не завжди висвітлює зсередини як нове життєве і художнє явище. Наприклад, на відміну від сильного антиімперіалістичного вірша «Божевільний танк», де з граничною художньою достовірністю реальність переплітається з умовно-фантастичним елементом,
вірш «На рубежах добра» вочевидь програє, незважаючи на благородні наміри автора, саме тому, що являє собою констатацію абстрактних сентенцій, які нічим не оперті на розвиток дії і думки, а тримаються абияк на зримованих комбінаціях високопарних словес. Від невиразної банальності: «Для Добра людина на світ явилася — між (?) людей, морів, степів, дібров» до приблизної красивості «Тільки бій! Душа палає ватрою, в серці вибухи і мовчазне «ура» і кінчаючи афоризмом: «Ми б'ємось на головному напрямку, на найближчих рубежах Добра!» —
цей вірш не містить ні новизни поетичного змісту, ні формотворчої новизни. Хіба що середня його строфа: «Живемо між (?) віковою злобою, відчуваємо щоденну лють, що своїми чорними утробами (!) вороги на наш світанок ллють (?)»,— вона викликає щось середнє між подивом і сум'яттям перед «сміливістю» автора, який на одну площину, нехай мимовільно, ставить явища фізіологічні й ідеологічні. Це, звичайно, естетичне непорозуміння, що іноді, правда, не в такому вигляді, зустрічаємо і в деяких інших віршах Анатолія, коли він надто довіряється безконтрольній стихії вільної імпровізації.
Послуговуючись переважно формою однотипного римованого вірша (строфа абаб), поет часом збивається на віршовану патетику, що нагадує довгий тост, в якому говориться про все потроху, говориться урочисто (згадаймо Станіслава Єжі Лєца: «Дурниці можна говорити — тільки не урочистим тоном»), однак без достатньої мотивації і життєвого конкрету у підгрунті зовні замашних образно-словесних пасажів. «Тим — товстопузим — на злість і подив я — найбагатший, я — найсильніший! Я —рух! Я — юність! Я — вітру подих! Я—розхвильованість великих рішень!
Я — лану пшениці безмежна повість! Я — серйозність і розум студентських сесій!» — так
під настрій визначення всеохопного «я» можна продовжувати до безкінечності, чим далі, то більше втрачаючи реальний грунт під ногами. Це давня хвороба віршів Анатолія Тарана, що бере свій початок з того часу, коли він, тоді літературний новобранець, не засвідчивши до пуття своєї віртуозності в контактах з балалайкою, обіцяв зіграти «на клавішах квітів». З роками він її, цю хворобу, долає, щоправда, з перемінним успіхом. І тому, скажімо, у вірші «З полів далеких мати йде до хати» по суті прекрасна думка ледве проривається крізь хащі приблизних словес, що рухаються річищем вірша, як під час повені крижини — різної величини і маси — клекочуть, налітаючи одна на одну, збурюють піну, б'ються, кришаться... Треба набратися терпіння, щоб вірш дочитати, який, до речі, своєю кінцівкою зробив би честь деяким передчасно забронзовілим віршотворцям: «Ніякий світ вже вище не підніме, як мати, що на руки підняла».
Кожен поет, якщо він певний свого призначення і чесно виконує свій обов'язок, все життя йде однією дорогою, відкриваючи нові горизонти, незважаючи ні на що все-таки йде однією дорогою, утверджує найдорожче, найголовніше для себе (і для свого народу, бо немає поета поза народом). Словом, справжній поет упродовж усього творчого шляху пише одну книгу — книгу свого життя, котра, звісно, в такому разі завжди невіддільна від часу, в якому живе поет, від помислів своїх співвітчизників, чиї інтереси неминуче він виражає.
Таку книгу з успіхом пише Анатолій Таран.
Отож, закінчуючи, за добрим старим звичаєм спробуємо зробити щось схоже на висновок. Насамперед: поет має своє обличчя, сподіваюся, не тоді, коли демонструє професійне вміння (професія і совість — не завж ди тотожні поняття), і не тоді, коли може писати і сяк, і так... Його мож на побачити насамперед тоді, коли його художньо реалізовані мотиви об'єднуються домінуючою суспільною ) думкою, лейтмотивом, що пульсує в усіх творах (і довершених, і недовершених) так само природно і неминуче, як пульсує кровообіг в живому організмі. На цьому можна було б закінчити, завваживши, що поезія Анатолія Тарана живе в межах єдиного
організму, єдиного кровообігу.
Тим часом ніяк не утримаюсь від школярської занудливості, що згідно унормованого плану твору передбачає в кінці квінтесенцію, яка в кількох рядрах сконцентровує (але не замінює!) все сказане на попередніх сторінках.
Основна тема поета-військовослужбовця, сучасного солдата, сина солдата, що загинув
на війні, — військово-патріотична, та вона не обмежується ратним подвигом народу, його кращих синів і дочок. Ця тема у віршах талановитого поета має цілий ряд, так би мовити, своїх підтем і мотивів, які, постаючи в єдності, дають цілісні картини життя, відтворюють складні почуття і думки людини, що продовжує собою попередні покоління, відстоює добро на землі, бореться проти зла у всіх його проявах. Тема війни у віршах Анатолія Тарана переростає в тему миру, захоплення подвигом батьків у минулій війні йде поряд з утвердженням морального здоров'я спадкоємців великої перемоги у нашому повсякденному житті (зокрема, вірші
«До батькового сліду», «Лист на Смоленщину»).
Одну з своїх кращих книжок Анатолій Таран назвав досить абстрактно і водночас конкретно —
«Житло душі». Ракети серед хлібів, аеродроми поряд з сінокосами — ці давно облюбовані Анатолієм контрасти, не маючи прямих аналогій у віршах цієї книжки, у делікатній, менш помітній, як і раніше, ненав'язливій формі все-таки там присутні. Ліричний герой поета, залишаючись воїном, продовжує розмову з полем, лісом, річкою, деревом, квіткою —
з природою як з живою істотою, з рідною, дорогою людиною, без якої не прожити на світі. Опублікований «Літературною Україною» його вірш «А хутір звався наш Березів Яр» — я переконаний! — варто ще раз передрукувати заради моєї останньої дефініції.
А хутір звався наш Березів Яр.
Та не було там жодної берези.
Чи, може, їх пережував пожар,
А чи зрубали, може, на протези.
Бо за війною перейшла війна,
Брела через людей, як через жито,
І все спалила, знищила вона,
І тільки назву не могла спалити.
Ніяких в тім нема чаклунських чар:
Все виростим, збагнем чуттям тверезим —
Бо зветься хутір наш Березів Яр,
Бо світлі люди там, немов берези.
Все просто, безпретензійно, точно. Викінчено відповідно до поставленого автором ідейно-естетичного завдання. В нових віршах, як тут, так і в багатьох інших творах, поет демонструє вміння проникати в світ вічних загальнолюдських проблем, малювати (одухотворені картини природи. Наче повертаючись в молодість, він оспівує на трепетно-чистих нотах постійно перемінні (і, певно, тому вічні) почуття кохання. Невтрачена мить життя на солдатському
полі поета саме тому не втрачена, що він, як і на перших кроках в поезії, органічно
відчуває: «Життя — велике здивування».
Відкладаю умовний пензель. Краще за мене «малює» свій портрет сам Анатолій, який не перестає в скороминущому бачити безкінечне: «Я не знаю, що зі мною сталось. Припаду губами до колін, Упаду грудьми на власну малість І чолом — до всіх холодних стін. Покладу долоню я на небо, Покладу, як на твоє плече. І сльозою кожною до тебе Притулюсь— аж небо обпече». Надто інтимно? Так! Тихим голосом? Так! Зате коли я вірю словам «аж небо обпече» — значить, мова не тільки про вузько особисте, а про те, що стосується неба над кожним з нас. Тим паче, що йдеться про сказане поетом, який здатний звертатися до людини, поля, лісу, річки, дерева і квітки навіть через «слова мітингові, всесвітньо крилаті».
1983 р.
Слово на обрії молодості
Перегортаю поетичні книжки Валентина Мороза, одесита із понад тридцятилітнім стажем, коли зважити на постійне місце проживання, сільського філософа і романтика, коли взяти до уваги основні мотиви його глибоко «заземленої» творчості, зануритись в поетичний світ його уявлень і відчуттів. «Земле моя — доле моя» — дуже точно назвав цей дивний поет одну із своїх книжок, ніби означив свою внутрішню лінію життя, свою кровну спорідненість з Вітчизною, її людьми, що жили на землі до нього, живуть нині і житимуть вічно. Щось роковане і неминуче є в тому, що поет із специфічного міста над морем упродовж десятиліть, власне,
усе життя пише про степові простори, хліборобів, припадає до фольклорних джерел, щедро інкрустує свої книжки варіаціями на теми українських народних пісень, яких, звичайно, не чує на всесвітньо прославленій вулиці Дерибасівській. В цьому уявляється мені щось від фатального досвіду відчайдуха, який хтозна-коли в нашому народі знайшов неубутну формулу людського буття на грані: «Хватається, як потопаючий за соломинку». І саме тому живе, не тоне, навіть не вміючи плавати.
Наскільки мені відомо, Валентин Мороз, мій однокурсник по Одеському університету, не вміє, принаймні в студентські роки вперто не вмів плавати. Однак це свого часу не завадило йому написати блискучу «Баладу про плавання під водою» — через умовний прийом створити образ затятого дивака, що прагне глибини, будь-що хоче розгадати таємницю того зовні недоступного, зачаклованого дна. «Вода була зеленою, як ліс. А ліс гудів прозоро і тривожно. І сотні сонць несла краплинка кожна. І схрещувались промені навкіс», а дивак «плив повільно», заглиблювався, жахався від думки, що навряд чи осягне дно його «мозок одержимий», допливав до звихреного потривоженого піску, щоб і там не заспокоїтись:
О мудросте уперта глибини!
Я знову й знову б'юся кулаками
У чорному браму з сімома замками:
Як ти існуєш справді — відчини!
Отакий він, Валентин Мороз, в житті і в поезії. Перегортаю його книжки. Бачу, не шукав і не шукає він легких шляхів до успіху. Борсається в мерехтливих водоростях підводного світу зовні відомих істин, ударяється головою у невидиме підводне каміння, часом заносить його підводними течіями у вировиння і викидає на мілину, але він знову повертається туди, де щойно спіткала невдача, щоб пережити недосяжне і сказати:
«І глибини тугі і дужі пута Я розривав, мов одчиняв вікно».
Перегортаю... Вірші-монологи, балади, думи, імпровізації, варіації, сонети... Поет розуміє і утверджує творчою практикою, що багатство форм навколишнього світу, відчуттів і думок неминуче призводить до багатства, жанрового розмаїття поетичних форм.
Валентин Леонідович Мороз дебютував 1962 року збіркою віршів «Говоріть, колоски, говоріть». Цю книжечку, що побачила світ у видавництві «Радянський письменник», рекомендував до видання Андрій Малишко. Згодом скромний доробок молодого поета помітив Павло Тичина, відзначивши його вірш
«Відлітають у космос важкі кораблі» як такий, що в ньому вдало відтворено образ людини XX віку.
В наступні роки поет опублікував книжки «Ми — земля», «Дерево на обрії», «Білий-білий світ», «Тінь дощу», «Крило трави». Кращі вірші з цих видань склали згадану вже книжку «Земле моя — доле моя», яка прийшла до читачів 1984 року через державне видавництво «Дніпро». При всій романтичній піднесеності, вигадливості, іноді надуманості віршів В. Мороза у них, як правило, є реальна життєва основа, відчувається переболіле і пережите. І так було з самого початку шляху, незважаючи на суворий в своїй поспішливості закид одного столичного критика: «Обережно — псевдоромантизм!», що пролунав в кінці 60-х років
на сторінках журналу «Вітчизна».
Валентин Мороз був у числі перших студентів Одеського університету, які в середині 50-х років їздили освоювати цілину в Казахстані. Звідти він приніс запашний, романтично-піднесений цикл віршів, що друкувалися тоді в одеських газетах, а згодом увійшли до першої книжки поета. Один з них — мініатюра, що була тоді на вустах багатьох моїх однокурсників і яку досі знаю напам'ять:
Чорт його знає, чим пахне солома:
Полем, чи вітром з далекого дому,
Чи українським п'янким чебрецем...
Ляжеш , зариєшся в неї лицем,
Тіло розправиш — і зникне утома...
Чорт його знає, чим пахне солома.
Це справжня поезія, безпретензійна, точна, соковита. Час не обезкровив її, не позбавив тієї свіжості, що взята від самої землі, зігрітої працьовитим» руками, людським диханням. В. Мороз як поет почався і утвердився, на мою думку, з «цілинної» тематики. Н едарма в його віршах знаходимо відчуття простору (в прямому і переносному смислі), масштабів людської праці, спроможність нашого сучасника і почувати, і бачити крупномасштабно.
«Нам час і простір вигострили очі»,— сказав на початку шляху поет і відтоді постійно звертається до «сільської» теми, розмовляє у віршах з просторим полем, пшеничним ланом, колоском, спромагаючись на нове слово про людину хліборобської праці, і по-філософськи заглиблюючись у вічні проблеми взаємозв'язків людини з рідною землею, з навколишньою природою.
В одному з віршів, відтворюючи тиху переджнивну пору в степу, В. Мороз пише:
І чується тоді крізь тишу гул,
Неначе в кожнім колосочку — бджоли,
Здаля його не вловлюєш ніколи,
А треба тільки підійти
впритул.
Зімітувати таке емоційно-смислове «поле» неможливо, треба знати й відчувати, що таке хліборобська праця, якою ціною твориться хліб, щоб почути «крізь тишу гул, Неначе в кожнім колосочку -— бджоли», і тоді справді — «решта все — нікчемне і мізерне, Коли ось-ось, ще трохи — і жнива». В ряду таких творів прекрасна «Дума про смерть хлібороба», оперта на реальний життєвий матеріал.
Тривоги нашого часу, що сягають від землі до космосу, від минулої війни до небезпеки «зоряних війн», від фольклорних мотивів до мітингових антиімперіалістичних інтонацій, переймають добротні вірші «Пабло Неруда», «Балада про 1945 рік», «Дощ іде». Точністю взятого ракурсу, оригінальними художніми рішеннями приваблюють вірші про О. Пушкіна, Т. Шевченка, Лесю Українку, М. Рильського, О. Кобилянську,
Є. Бандуренка. Сучасний рівень художнього мислення простежується у віршах, що об'єднані в цикли, названі поетом варіаціями (чи імпровізаціями) на теми українських народних пісень та на теми грузинського фольклору. Хоч, правда, в деяких варіаціях на фольклорні теми автору зраджує чуття міри, він мимоволі переступає ту межу, за якою фантазія втрачає внутрішні зв 'язки, переходить в каскад красивих словес, не організованих ні виразною думкою, ні стрижневим художнім прийомом. Але це скоріше від розхристаної вдачі поета, аніж від браку майстерності, яка в більшості випадків не зраджує його, навпаки — зростає від книжки до книжки.
Зрештою, переступивши 50-літній рубіж, досвідчений поет має дбати не стільки про майстерність, скільки про збереження золотих запасів молодості, без яких в поезії немислимі ні плавання під водою,
ні осягнення краси степових просторів.
Живе в Одесі український поет, проходить всесвітньо уславленою Дерибасівською і наслухає — крізь роки і десятиліття! — відгомін народної пісні, як писав Леонід Кисельов,
«на ласковом, полузабытом, на украинском языке».
1988 р.
усе життя пише про степові простори, хліборобів, припадає до фольклорних джерел, щедро інкрустує свої книжки варіаціями на теми українських народних пісень, яких, звичайно, не чує на всесвітньо прославленій вулиці Дерибасівській. В цьому уявляється мені щось від фатального досвіду відчайдуха, який хтозна-коли в нашому народі знайшов неубутну формулу людського буття на грані: «Хватається, як потопаючий за соломинку». І саме тому живе, не тоне, навіть не вміючи плавати.
Наскільки мені відомо, Валентин Мороз, мій однокурсник по Одеському університету, не вміє, принаймні в студентські роки вперто не вмів плавати. Однак це свого часу не завадило йому написати блискучу «Баладу про плавання під водою» — через умовний прийом створити образ затятого дивака, що прагне глибини, будь-що хоче розгадати таємницю того зовні недоступного, зачаклованого дна. «Вода була зеленою, як ліс. А ліс гудів прозоро і тривожно. І сотні сонць несла краплинка кожна. І схрещувались промені навкіс», а дивак «плив повільно», заглиблювався, жахався від думки, що навряд чи осягне дно його «мозок одержимий», допливав до звихреного потривоженого піску, щоб і там не заспокоїтись:
О мудросте уперта глибини!
Я знову й знову б'юся кулаками
У чорному браму з сімома замками:
Як ти існуєш справді — відчини!
Отакий він, Валентин Мороз, в житті і в поезії. Перегортаю його книжки. Бачу, не шукав і не шукає він легких шляхів до успіху. Борсається в мерехтливих водоростях підводного світу зовні відомих істин, ударяється головою у невидиме підводне каміння, часом заносить його підводними течіями у вировиння і викидає на мілину, але він знову повертається туди, де щойно спіткала невдача, щоб пережити недосяжне і сказати:
«І глибини тугі і дужі пута Я розривав, мов одчиняв вікно».
Перегортаю... Вірші-монологи, балади, думи, імпровізації, варіації, сонети... Поет розуміє і утверджує творчою практикою, що багатство форм навколишнього світу, відчуттів і думок неминуче призводить до багатства, жанрового розмаїття поетичних форм.
Валентин Леонідович Мороз дебютував 1962 року збіркою віршів «Говоріть, колоски, говоріть». Цю книжечку, що побачила світ у видавництві «Радянський письменник», рекомендував до видання Андрій Малишко. Згодом скромний доробок молодого поета помітив Павло Тичина, відзначивши його вірш
«Відлітають у космос важкі кораблі» як такий, що в ньому вдало відтворено образ людини XX віку.
В наступні роки поет опублікував книжки «Ми — земля», «Дерево на обрії», «Білий-білий світ», «Тінь дощу», «Крило трави». Кращі вірші з цих видань склали згадану вже книжку «Земле моя — доле моя», яка прийшла до читачів 1984 року через державне видавництво «Дніпро». При всій романтичній піднесеності, вигадливості, іноді надуманості віршів В. Мороза у них, як правило, є реальна життєва основа, відчувається переболіле і пережите. І так було з самого початку шляху, незважаючи на суворий в своїй поспішливості закид одного столичного критика: «Обережно — псевдоромантизм!», що пролунав в кінці 60-х років
на сторінках журналу «Вітчизна».
Валентин Мороз був у числі перших студентів Одеського університету, які в середині 50-х років їздили освоювати цілину в Казахстані. Звідти він приніс запашний, романтично-піднесений цикл віршів, що друкувалися тоді в одеських газетах, а згодом увійшли до першої книжки поета. Один з них — мініатюра, що була тоді на вустах багатьох моїх однокурсників і яку досі знаю напам'ять:
Чорт його знає, чим пахне солома:
Полем, чи вітром з далекого дому,
Чи українським п'янким чебрецем...
Ляжеш , зариєшся в неї лицем,
Тіло розправиш — і зникне утома...
Чорт його знає, чим пахне солома.
Це справжня поезія, безпретензійна, точна, соковита. Час не обезкровив її, не позбавив тієї свіжості, що взята від самої землі, зігрітої працьовитим» руками, людським диханням. В. Мороз як поет почався і утвердився, на мою думку, з «цілинної» тематики. Н едарма в його віршах знаходимо відчуття простору (в прямому і переносному смислі), масштабів людської праці, спроможність нашого сучасника і почувати, і бачити крупномасштабно.
«Нам час і простір вигострили очі»,— сказав на початку шляху поет і відтоді постійно звертається до «сільської» теми, розмовляє у віршах з просторим полем, пшеничним ланом, колоском, спромагаючись на нове слово про людину хліборобської праці, і по-філософськи заглиблюючись у вічні проблеми взаємозв'язків людини з рідною землею, з навколишньою природою.
В одному з віршів, відтворюючи тиху переджнивну пору в степу, В. Мороз пише:
І чується тоді крізь тишу гул,
Неначе в кожнім колосочку — бджоли,
Здаля його не вловлюєш ніколи,
А треба тільки підійти
впритул.
Зімітувати таке емоційно-смислове «поле» неможливо, треба знати й відчувати, що таке хліборобська праця, якою ціною твориться хліб, щоб почути «крізь тишу гул, Неначе в кожнім колосочку -— бджоли», і тоді справді — «решта все — нікчемне і мізерне, Коли ось-ось, ще трохи — і жнива». В ряду таких творів прекрасна «Дума про смерть хлібороба», оперта на реальний життєвий матеріал.
Тривоги нашого часу, що сягають від землі до космосу, від минулої війни до небезпеки «зоряних війн», від фольклорних мотивів до мітингових антиімперіалістичних інтонацій, переймають добротні вірші «Пабло Неруда», «Балада про 1945 рік», «Дощ іде». Точністю взятого ракурсу, оригінальними художніми рішеннями приваблюють вірші про О. Пушкіна, Т. Шевченка, Лесю Українку, М. Рильського, О. Кобилянську,
Є. Бандуренка. Сучасний рівень художнього мислення простежується у віршах, що об'єднані в цикли, названі поетом варіаціями (чи імпровізаціями) на теми українських народних пісень та на теми грузинського фольклору. Хоч, правда, в деяких варіаціях на фольклорні теми автору зраджує чуття міри, він мимоволі переступає ту межу, за якою фантазія втрачає внутрішні зв 'язки, переходить в каскад красивих словес, не організованих ні виразною думкою, ні стрижневим художнім прийомом. Але це скоріше від розхристаної вдачі поета, аніж від браку майстерності, яка в більшості випадків не зраджує його, навпаки — зростає від книжки до книжки.
Зрештою, переступивши 50-літній рубіж, досвідчений поет має дбати не стільки про майстерність, скільки про збереження золотих запасів молодості, без яких в поезії немислимі ні плавання під водою,
ні осягнення краси степових просторів.
Живе в Одесі український поет, проходить всесвітньо уславленою Дерибасівською і наслухає — крізь роки і десятиліття! — відгомін народної пісні, як писав Леонід Кисельов,
«на ласковом, полузабытом, на украинском языке».
1988 р.
Постійна адреса натхнення
Давно знаю і шаную Анатолія Бортняка, талановитого поета, славну, відкриту людину, сина
сільських вчителів з Вінниччини, який, починаючи з першої книжки «Мелодія» (1965 р.), через книжки «Немирівське шосе», «Добро», «Довголіття», «Голос обов'язку», «Внесок», «Батькове вогнище» і ще з десяток збірок громадянської, інтимної лірики, сатири і гумору, постає перед шанувальниками українського поетичного слова як людина послідовна і непоступлива, сувора і ніжна, весела й ущиплива. Найцінніше в ньому те, що поет, розвиваючись, творчо зростаючи, був і залишається самим собою, сином рідної землі і сином свого часу.
Завжди радію творчим успіхам А. Бортняка ще відтоді, як ми з ним були студентами Одеського університету в кінці 50-х років, як він працював журналістом в м. Тульчині та на обласному радіо, очолював багато років Вінницьку письменницьку організацію і незмінно багато й плідно трудився як поет. Зрадів недавно за побратима, коли дізнався, що він став лауреатом премії
ім. О. Копиленка журналу «Барвінок», не менше, ніж тоді, коли йому була присуджена літературна премія ім. В. Сосюри. І чомусь ніяк не випадало висловитись у пресі про одного з примітних поетів-ровесників, якого давно і послідовно чомусь не помічає поточна критика.
Так сталося, що вибране Анатолія Бортняка, яке побачило світ у видавництві «Дніпро», я взяв з собою в місто Ульяновськ, куди їздив у складі делегації Української РСР на святкування Днів інтернаціональной дружби, приурочених до 118-ї річниці В. І. Леніна. Перечитуючи в літаку кращі вірші поета, знайомі давно з попередніх книжок, чим далі, тим більше переконувався, що він і десять, і п'ятн адцять, і двадцять років тому, зрештою, упродовж усього творчого шляху намагався говорити про пережите й відчуте в цьому неоднозначному світі з позицій правди й честі. Один із тих, кого прийнято називати дещо алогічним словосполученням «діти
війни», поет послідовно сповідує принцип: «...Словом не бавитись, в щирість не грати...
Ми ж і в дитинстві не знали забав».
Нині, в час переоцінки вироблених застійним періодом цінностей, небезпідставно піддаються сумніву і художня вартість творів, і громадянська позиція тих авторів, хто більше дбав про своє офіційне реноме, своє суспільне становище, аніж про суспільне покликання, захист інтересів істинно народних, а не кон'юнктурних. Тимчасом у Анатолія Бортняка, який, звісно, не міг бути повністю вільним від епохи «довгих, тривалих оплесків», в багатьох віршах чітко окреслюється протест проти двоєдушності і лицемірства. Нехай прямим текстом, зате з гідною пошани громадянською мужністю, наприклад, у вірші «Ходаки», що написаний ще у 1967 році, поет не просто відстоює істинні ленінські принципи в сфері людських взаємовідносин, він гнівно
дає откоша відступникам, демагогам, хто іменем Леніна намагається прикрити «свою тупість пихату». Зрештою, вірність правді життя, чистота народної моралі, самопожертва в ім'я Вітчизни, добра і справедливості торжествують у віршах різних років («Картопля», «Триптих при незгасному вогнищі», «Урок»), багатьох ранніх і пізніших творах, написаних майстерним пером у чесній руці поета і громадянина.
Сповідуючи в поезії простоту, а не спрощеність, спираючись на реальність побаченого й відчутого, А. Бортняк облюбовує відгранені строфічні структури, предметні образи, скріплені живою думкою, що пульсує, розвивається від рядка до рядка, виростає до узагальнення. Він проникає в дійсність, а не розмальовує її. Навіть тоді, коли поет констатує життєві факти і явища, він добирає найсуттєвіше, найхарактерніше, що або говорить само за себе, як у вірші «Урок» про вчительку-партизанку, яка своєю мертю дає учням урок відданості Вітчизні, або розгортається в епічну картину, як у вірші «Садок вишневий коло хати», що викликає об'ємне уявлення про трагедію не тільки однієї сім'ї в умовах війни. Рядок-ремінісценція з Т. Шевченка, слугуючи
контрастом, підсилює відчуття всенародної трагедії.
Кожного разу авторська позиція і в цих, і в інших віршах, як про війну, так і про зіткнення добра
і зла в буднях мирного часу, зорієнтована на моральний максималізм людини, що не уявляє собі
достойного життя поза дією істинно людських цінностей, які включають насамперед любов до рідної землі і безкомпромісне служіння високим суспільним ідеалам. Якраз тим ідеалам, що в «застійні» часи на словах часто проповідувались, а на ділі не сповідувались. Ще тоді це добре розумів А. Бортняк. Недаремно ж, уявляючи себе серед ходаків до Леніна, він категорично,
з викликом твердив:
Ми тоді ходаки,
коли дзоти — собою,
коли, ніби полки,—
наші мужні роки.
А коли втечемо ми
хоч раз з поля бою,
то які ми до нього
тоді ходаки?
Правда цих рядків, їх бойова націленість, як подумалось мені в Ульяновську, і сьогодні на часі,
може, навіть більше, аніж учора.
Здається, книжка «Адреса», що торік побачила світ у видавництві
«Радянський письменник», — найкраща книжка А. Бортняка. Вірш, який дав назву цій збірці, на мій погляд, може служити ключем до художнього світу поета, його головної творчої концепції. Відштовхуючись від естрадної пісеньки щодо адреси проживання, автор розгортає думку, яка
«обростає» картинами-спогадами про батька на війні, його листи в рідне подільське село, написані між боями, і протистоїть бездумному твердженню пісеньки: «Моя адреса — не дім і не вулиця». «Безадресній пісні» протиставляється любов до реальної «білої хати», конкретної вулиці, дорогих рідних людей. Як з цього вірша, так і з багатьох інших постають воєнне і повоєнне дитинство поета, люди, що його оточували, формували, впливали на нього, були й залишаються для нього і родом, і народом; виринають точні, предметні образи, цілі картини
природи, обстановки, в якій живе людина; спогади переплітаються з тим, що нині відбувається з ліричним героєм, його думками, переживаннями, сумніі вами, радощами і прикрощами, хисткими надіями і незмінними переконаннями. Бачимо долю окремої людини, цілого покоління, простежуємо внутрішній стан, біографію душі. Тут є Вітчизна в людині й людина у Вітчизні.
Цілком солідаризуюсь з грунтовною, аналітичною передмовою В. Моренця до вибраного А. Бортняка, де справедливо й доказово говориться: «Конкретні спостереження й події в поезії Бортняка набувають узагальненого смислу завдяки усуспільненню переживань, соціальній спрямованості думки. І вибір явищ, що відображаються, і поетичні ідеї параметровані потребам практично-духовного розвитку суспільства, животрепетним проблемам доби, його лірика за природою своєю — гостросоціальна. На схрещенні доброго і злого, корисного і шкідливого,
високого і низького знаходить поет свої теми, в напрузі їх протистояння черпає енергію його художнє слово».
Така справедлива й довгож дана оцінка творчості талановитого поета дана авторитетною критикою, здається, вперше. Залишається порадіти, що А. Бортняк — у розповні духовних і фізичних сил, тож він ще порадує не раз своїх друзів, шанувальників поезії новими успіхами, відкриваючи в океані рідного народу, як писав В. Симоненко, нові духовні острови.
1988 р.
сільських вчителів з Вінниччини, який, починаючи з першої книжки «Мелодія» (1965 р.), через книжки «Немирівське шосе», «Добро», «Довголіття», «Голос обов'язку», «Внесок», «Батькове вогнище» і ще з десяток збірок громадянської, інтимної лірики, сатири і гумору, постає перед шанувальниками українського поетичного слова як людина послідовна і непоступлива, сувора і ніжна, весела й ущиплива. Найцінніше в ньому те, що поет, розвиваючись, творчо зростаючи, був і залишається самим собою, сином рідної землі і сином свого часу.
Завжди радію творчим успіхам А. Бортняка ще відтоді, як ми з ним були студентами Одеського університету в кінці 50-х років, як він працював журналістом в м. Тульчині та на обласному радіо, очолював багато років Вінницьку письменницьку організацію і незмінно багато й плідно трудився як поет. Зрадів недавно за побратима, коли дізнався, що він став лауреатом премії
ім. О. Копиленка журналу «Барвінок», не менше, ніж тоді, коли йому була присуджена літературна премія ім. В. Сосюри. І чомусь ніяк не випадало висловитись у пресі про одного з примітних поетів-ровесників, якого давно і послідовно чомусь не помічає поточна критика.
Так сталося, що вибране Анатолія Бортняка, яке побачило світ у видавництві «Дніпро», я взяв з собою в місто Ульяновськ, куди їздив у складі делегації Української РСР на святкування Днів інтернаціональной дружби, приурочених до 118-ї річниці В. І. Леніна. Перечитуючи в літаку кращі вірші поета, знайомі давно з попередніх книжок, чим далі, тим більше переконувався, що він і десять, і п'ятн адцять, і двадцять років тому, зрештою, упродовж усього творчого шляху намагався говорити про пережите й відчуте в цьому неоднозначному світі з позицій правди й честі. Один із тих, кого прийнято називати дещо алогічним словосполученням «діти
війни», поет послідовно сповідує принцип: «...Словом не бавитись, в щирість не грати...
Ми ж і в дитинстві не знали забав».
Нині, в час переоцінки вироблених застійним періодом цінностей, небезпідставно піддаються сумніву і художня вартість творів, і громадянська позиція тих авторів, хто більше дбав про своє офіційне реноме, своє суспільне становище, аніж про суспільне покликання, захист інтересів істинно народних, а не кон'юнктурних. Тимчасом у Анатолія Бортняка, який, звісно, не міг бути повністю вільним від епохи «довгих, тривалих оплесків», в багатьох віршах чітко окреслюється протест проти двоєдушності і лицемірства. Нехай прямим текстом, зате з гідною пошани громадянською мужністю, наприклад, у вірші «Ходаки», що написаний ще у 1967 році, поет не просто відстоює істинні ленінські принципи в сфері людських взаємовідносин, він гнівно
дає откоша відступникам, демагогам, хто іменем Леніна намагається прикрити «свою тупість пихату». Зрештою, вірність правді життя, чистота народної моралі, самопожертва в ім'я Вітчизни, добра і справедливості торжествують у віршах різних років («Картопля», «Триптих при незгасному вогнищі», «Урок»), багатьох ранніх і пізніших творах, написаних майстерним пером у чесній руці поета і громадянина.
Сповідуючи в поезії простоту, а не спрощеність, спираючись на реальність побаченого й відчутого, А. Бортняк облюбовує відгранені строфічні структури, предметні образи, скріплені живою думкою, що пульсує, розвивається від рядка до рядка, виростає до узагальнення. Він проникає в дійсність, а не розмальовує її. Навіть тоді, коли поет констатує життєві факти і явища, він добирає найсуттєвіше, найхарактерніше, що або говорить само за себе, як у вірші «Урок» про вчительку-партизанку, яка своєю мертю дає учням урок відданості Вітчизні, або розгортається в епічну картину, як у вірші «Садок вишневий коло хати», що викликає об'ємне уявлення про трагедію не тільки однієї сім'ї в умовах війни. Рядок-ремінісценція з Т. Шевченка, слугуючи
контрастом, підсилює відчуття всенародної трагедії.
Кожного разу авторська позиція і в цих, і в інших віршах, як про війну, так і про зіткнення добра
і зла в буднях мирного часу, зорієнтована на моральний максималізм людини, що не уявляє собі
достойного життя поза дією істинно людських цінностей, які включають насамперед любов до рідної землі і безкомпромісне служіння високим суспільним ідеалам. Якраз тим ідеалам, що в «застійні» часи на словах часто проповідувались, а на ділі не сповідувались. Ще тоді це добре розумів А. Бортняк. Недаремно ж, уявляючи себе серед ходаків до Леніна, він категорично,
з викликом твердив:
Ми тоді ходаки,
коли дзоти — собою,
коли, ніби полки,—
наші мужні роки.
А коли втечемо ми
хоч раз з поля бою,
то які ми до нього
тоді ходаки?
Правда цих рядків, їх бойова націленість, як подумалось мені в Ульяновську, і сьогодні на часі,
може, навіть більше, аніж учора.
Здається, книжка «Адреса», що торік побачила світ у видавництві
«Радянський письменник», — найкраща книжка А. Бортняка. Вірш, який дав назву цій збірці, на мій погляд, може служити ключем до художнього світу поета, його головної творчої концепції. Відштовхуючись від естрадної пісеньки щодо адреси проживання, автор розгортає думку, яка
«обростає» картинами-спогадами про батька на війні, його листи в рідне подільське село, написані між боями, і протистоїть бездумному твердженню пісеньки: «Моя адреса — не дім і не вулиця». «Безадресній пісні» протиставляється любов до реальної «білої хати», конкретної вулиці, дорогих рідних людей. Як з цього вірша, так і з багатьох інших постають воєнне і повоєнне дитинство поета, люди, що його оточували, формували, впливали на нього, були й залишаються для нього і родом, і народом; виринають точні, предметні образи, цілі картини
природи, обстановки, в якій живе людина; спогади переплітаються з тим, що нині відбувається з ліричним героєм, його думками, переживаннями, сумніі вами, радощами і прикрощами, хисткими надіями і незмінними переконаннями. Бачимо долю окремої людини, цілого покоління, простежуємо внутрішній стан, біографію душі. Тут є Вітчизна в людині й людина у Вітчизні.
Цілком солідаризуюсь з грунтовною, аналітичною передмовою В. Моренця до вибраного А. Бортняка, де справедливо й доказово говориться: «Конкретні спостереження й події в поезії Бортняка набувають узагальненого смислу завдяки усуспільненню переживань, соціальній спрямованості думки. І вибір явищ, що відображаються, і поетичні ідеї параметровані потребам практично-духовного розвитку суспільства, животрепетним проблемам доби, його лірика за природою своєю — гостросоціальна. На схрещенні доброго і злого, корисного і шкідливого,
високого і низького знаходить поет свої теми, в напрузі їх протистояння черпає енергію його художнє слово».
Така справедлива й довгож дана оцінка творчості талановитого поета дана авторитетною критикою, здається, вперше. Залишається порадіти, що А. Бортняк — у розповні духовних і фізичних сил, тож він ще порадує не раз своїх друзів, шанувальників поезії новими успіхами, відкриваючи в океані рідного народу, як писав В. Симоненко, нові духовні острови.
1988 р.
Пізні зірниці радості
Коротке слово про товариша хочеться почати роздумливими рядками з його першої поетичної книжечки: «Безсонний, неначе совість, спливає в минуле час. Не вміщається віддаль і в конверти авіапошти». Здається, недавно ми з Іваном Чернецьким зустрічалися в Старокозачому, тодішньому райцентрі на Одещині, що вабив нас, молодих учителів із сусідніх сіл, як осередок культури і молодіжних інтересів (самодіяльність, святкові вечори в Будинку культури, спортивні змагання тощо ). Ми багато говорили про літературу, читали разом сенсаційну «Параболу»
А. Вознесенського — сперечалися, читали один одному свої вірші — продовжували сперечатися. Іван тоді вже потроху виступав з поезіями, я ж — не тільки не мав жодних публікацій, але й не збирався нікуди слати свої писання. Мій новий побратим на ниві народної освіти, що підкупав відкритістю суджень і сердечною увагою, наполегливо заохочував мене до систематичної літературної праці, а я, відверто кажучи, пручався, не уявляючи собі, що література може стати для нас професійним заняттям. Здається, недавно, а насправді було це, кажучи словами
О. Твардовського, «жизнь тому назад»— і трохи старший за мене Іван, увінчаний срібним німбом ранньої сивини, переступив за поріг свого півстоліття.
Отож з перших кроків, як то кажуть, від джерел, я міг би прокреслити висхідну лінію цікавої і самобутньої творчості поета Івана Івановича Чернецького, автора книжок «Заручини», «Двоколос», «Зірниці», збірки віршів для дітей «Зелені хатинки», який, крім того, понад 28 років виступає з віршами в періодичних виданнях і збірниках.
Творча доля І. Чернецького складалася нелегко, хоча друкуватися він почав ще в студентські роки. Після закінчення в 1959 р. Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки вчителював на Одещині і на Волині, був науковим працівником краєзнавчого музею, завідував дитячою кімнатою міліції в м. Луцьку, тривалий час працює в обласному товаристві книголюбів. Літературний дебютант 1957 року першу збірку видав у 1970 році, а потім ще 10 літ чекав, поки видавництво «Каменяр» ласкаво благословило у світ другу збірочку. Думаю, небезпідставно кажуть, що багаторічна черга в деяких зональних видавництвах — ледь не узвичаєна «норма» для таких, як Іван Чернецький, непробивних авторів.
Тим часом Іван з тих людей, що не мислять себе без літератури, вірно й послідовно їй служ ать усе життя, незважаючи на фах чи рід заняття. Він виступав у пресі ще студентом, все частіше приходив до читача упродовж багатьох років педагогічної роботи, творчо зростаючи, відгранюючи майстерність. Вірші Івана Чернецького — то його життя, його переконання і устремління, те, чим дихає, за що бореться. «Хрипли громи і ламалися блискавиці, вітер викручував чортову круговерть. Ховались у сховах сліпі, боягузи і ниці, до смерті наляканих, їх обминала смерть. А сміливі йшли...»,— так заявив поет 16 років тому в першій збірці «Заручини», і так жив, як писав: ішов «крізь громи й вогнеграї». Ішов, щоб знайти себе. В книжці «Двоколос», що стала якісно новим кроком у творчій біографії, ідейні позиції автора з його твердим переконанням: «вростаю вірою навічно в комуністичний час» художньо уконкретнились і поглибились, в багатьох віршах він виявив неабияке вміння знаходити для втілення серйозних задумів адекватні художні засоби і прийоми («Упав солдат», «Материнське чекання», «Колодяжненське літо» та ін.). Вірші про пережиті в дитинстві важкі повоєнні роки, про героїчних своїх земляків, людей праці — це найкраще в доробку поета. В новій книжці «Зірниці», як і в попередній, такі вірші сприймаються як живі, пульсуючі шматки біографії самого автора, який виявляє зірку здатність зосереджуватися на прикметному в житті, малювати побачене не як спостерігач, а безпосередній учасник, людина кровно заінтересована в торжестві добра, справедливості і краси на благословенній землі свого народу.
Поет навчився говорити про людину в історії і про історію в людині, не забуваючи потреб сучасності, дошукуючись тієї гармонії, що живить духовну взаємодію між батьками й дітьми, єднає покоління в нашому соціалістичному суспільстві. Такі вірші І. Чернецького з нової книжки, як «Володимир-Волинський», «Дядько Лев», «Поліський ліс», «Все більше в небі літаків», «Суха береза» могли б зробити честь відомому майстрові. Поки що вони не помічені й не оцінені.
І, гадаю, навряд чи будуть помічені, допоки в нашій критиці домінує шкала цінностей, розрахована передовсім на літературу імен (нехай і заслужено славетних!), а не літературу конкретних творів незалежно від того, хто їх написав.
Іван Чернецький як художник краще виявляє себе в тих віршах, де особисте переростає в соціальне, а пережите однією людиною чи кількома людьми стає часткою загальнонародного («Біляївка на Херсонщині», «Балада про батька», «Зустріч», «Олекса» — з книжки «Двоколос»).
Ці поезії більще, аніж любовні чи пейзажні, містять життєвої конкретики, в них угадуються реальні люди з їхніми рисами, звичками, радощами і незлагодами.
В доробку І. Чернецького, певна річ, не всі вірші рівноцінні. Часом форма, зокрема сонетна, тяжіє
над змістом, а риси ліричного героя в інтимній ліриці виглядають дещо розмитими завдяки зужитим, загальнодоступним прийомам, якими послуговується автор. Запримітивши це, не забуваймо, що творчий ріст «обласного» поета значною мірою залежить від середовища, від його повсякденних клопотів, від обставин, які його формують, зрештою, не в останню чергу —
від шансів своєчасно вийти на люди з тим, що він пише роками.
І все-таки, перечитуючи вірші зрілого поета, впізнаю в них його молодість, його відкриту душу.
І вірю в подальшу творчу перспективу поета, тому що «...проситься в уста святкове слово,
й лягають на чоло ясні думки».
Хай буде тільки так!
1985 р.
А. Вознесенського — сперечалися, читали один одному свої вірші — продовжували сперечатися. Іван тоді вже потроху виступав з поезіями, я ж — не тільки не мав жодних публікацій, але й не збирався нікуди слати свої писання. Мій новий побратим на ниві народної освіти, що підкупав відкритістю суджень і сердечною увагою, наполегливо заохочував мене до систематичної літературної праці, а я, відверто кажучи, пручався, не уявляючи собі, що література може стати для нас професійним заняттям. Здається, недавно, а насправді було це, кажучи словами
О. Твардовського, «жизнь тому назад»— і трохи старший за мене Іван, увінчаний срібним німбом ранньої сивини, переступив за поріг свого півстоліття.
Отож з перших кроків, як то кажуть, від джерел, я міг би прокреслити висхідну лінію цікавої і самобутньої творчості поета Івана Івановича Чернецького, автора книжок «Заручини», «Двоколос», «Зірниці», збірки віршів для дітей «Зелені хатинки», який, крім того, понад 28 років виступає з віршами в періодичних виданнях і збірниках.
Творча доля І. Чернецького складалася нелегко, хоча друкуватися він почав ще в студентські роки. Після закінчення в 1959 р. Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки вчителював на Одещині і на Волині, був науковим працівником краєзнавчого музею, завідував дитячою кімнатою міліції в м. Луцьку, тривалий час працює в обласному товаристві книголюбів. Літературний дебютант 1957 року першу збірку видав у 1970 році, а потім ще 10 літ чекав, поки видавництво «Каменяр» ласкаво благословило у світ другу збірочку. Думаю, небезпідставно кажуть, що багаторічна черга в деяких зональних видавництвах — ледь не узвичаєна «норма» для таких, як Іван Чернецький, непробивних авторів.
Тим часом Іван з тих людей, що не мислять себе без літератури, вірно й послідовно їй служ ать усе життя, незважаючи на фах чи рід заняття. Він виступав у пресі ще студентом, все частіше приходив до читача упродовж багатьох років педагогічної роботи, творчо зростаючи, відгранюючи майстерність. Вірші Івана Чернецького — то його життя, його переконання і устремління, те, чим дихає, за що бореться. «Хрипли громи і ламалися блискавиці, вітер викручував чортову круговерть. Ховались у сховах сліпі, боягузи і ниці, до смерті наляканих, їх обминала смерть. А сміливі йшли...»,— так заявив поет 16 років тому в першій збірці «Заручини», і так жив, як писав: ішов «крізь громи й вогнеграї». Ішов, щоб знайти себе. В книжці «Двоколос», що стала якісно новим кроком у творчій біографії, ідейні позиції автора з його твердим переконанням: «вростаю вірою навічно в комуністичний час» художньо уконкретнились і поглибились, в багатьох віршах він виявив неабияке вміння знаходити для втілення серйозних задумів адекватні художні засоби і прийоми («Упав солдат», «Материнське чекання», «Колодяжненське літо» та ін.). Вірші про пережиті в дитинстві важкі повоєнні роки, про героїчних своїх земляків, людей праці — це найкраще в доробку поета. В новій книжці «Зірниці», як і в попередній, такі вірші сприймаються як живі, пульсуючі шматки біографії самого автора, який виявляє зірку здатність зосереджуватися на прикметному в житті, малювати побачене не як спостерігач, а безпосередній учасник, людина кровно заінтересована в торжестві добра, справедливості і краси на благословенній землі свого народу.
Поет навчився говорити про людину в історії і про історію в людині, не забуваючи потреб сучасності, дошукуючись тієї гармонії, що живить духовну взаємодію між батьками й дітьми, єднає покоління в нашому соціалістичному суспільстві. Такі вірші І. Чернецького з нової книжки, як «Володимир-Волинський», «Дядько Лев», «Поліський ліс», «Все більше в небі літаків», «Суха береза» могли б зробити честь відомому майстрові. Поки що вони не помічені й не оцінені.
І, гадаю, навряд чи будуть помічені, допоки в нашій критиці домінує шкала цінностей, розрахована передовсім на літературу імен (нехай і заслужено славетних!), а не літературу конкретних творів незалежно від того, хто їх написав.
Іван Чернецький як художник краще виявляє себе в тих віршах, де особисте переростає в соціальне, а пережите однією людиною чи кількома людьми стає часткою загальнонародного («Біляївка на Херсонщині», «Балада про батька», «Зустріч», «Олекса» — з книжки «Двоколос»).
Ці поезії більще, аніж любовні чи пейзажні, містять життєвої конкретики, в них угадуються реальні люди з їхніми рисами, звичками, радощами і незлагодами.
В доробку І. Чернецького, певна річ, не всі вірші рівноцінні. Часом форма, зокрема сонетна, тяжіє
над змістом, а риси ліричного героя в інтимній ліриці виглядають дещо розмитими завдяки зужитим, загальнодоступним прийомам, якими послуговується автор. Запримітивши це, не забуваймо, що творчий ріст «обласного» поета значною мірою залежить від середовища, від його повсякденних клопотів, від обставин, які його формують, зрештою, не в останню чергу —
від шансів своєчасно вийти на люди з тим, що він пише роками.
І все-таки, перечитуючи вірші зрілого поета, впізнаю в них його молодість, його відкриту душу.
І вірю в подальшу творчу перспективу поета, тому що «...проситься в уста святкове слово,
й лягають на чоло ясні думки».
Хай буде тільки так!
1985 р.
На хвилях братерства
Одна з примітних книжок віршів Дмитра Чередниченка називається «Межиріч» —
так само, як те колоритне село поміж річками Россю і Росавою, де 30 листопада 1935 року
народився майбутній поет.
І в згаданій книжці, і в усій творчості нині зн аного поета й перекладача відчувається присутність історичної землі славетної Канівщини, його рідного села, в якому 1859 року побував Т. Г. Шевченко, на території якого і в навколишніх лісах під час Вітчизняної війни діяв партизанський загін імені великого Кобзаря України. Недарма у віршах Дмитра Чередниченка відлунює живий перегук між минулим і сучасним, а почуття й думки його ліричного
героя переплітаються з почуттями й думками земляків-хліборобів, солдатів і партизанів, народних майстрів і талановитих аматорів, усіх людей, залюблених у красу рідного краю, готових на труд і на подвиг, щоб зберегти, відстояти і примножити цю красу.
І таки недарма його поезія, оперта на земне, н ародне підгрунтя, перехлюпує фольклорними джерелами, а в кращих віршах переблискує слово, ніби вмите водночас у хвилях голубих
річок його дитинства.
Щось від народно-пісенної, фольклорної традиції вгадується у віршах Д. Чередниченка, збагачених досвідом сучасного верлібра і водночас гранично простих (не спрощених, а саме простих): «Гей, осокори, Осокори... П озліталися Соколи Та й питають: — Чом ви не літаєте? — Коли б ми літали, По чому б ви знали, Де рідна земля, Що вам крила дала».
Справді, крила поету дала рідна земля. В цьому пересвідчуємось знову і знову, гортаючи його книжки такі, як «Отава», «Щедринець», «Чебрики», «Білий чаїч», «Золоті струни», «Сад», «Рось» та інші, як оригінальні, так і перекладні. Свідомо назвавши в одному ряду видання творів для дорослих і творів для дітей, хочу цим підкреслити, що для обдаровання поета однаково рівносилі ці два крила. В кожному разі, слово Дмитрове відзначається м'якістю ліричної інтонації і щедрістю барв. Його «дитячі» вірші, цілком доречно подані поряд з «дорослими»
віршами у книжці вибраного «Рось», відзначаються своєрідністю тональності і колориту, вони соковиті мовно-виражальними засобами, тому здатні хвилювати, будити думку, бентежити уяву і у малят, і у їхніх батьків.
Світ поезії Д. Чередниченка — світ реальний, многозвукий, наповнений добротворчим началом.
В багатьох віршах він ніби підсвічений радісним поглядом схвильованої, зачудованої життям людини, що безмірно закохана в неповторність побаченого і відчутого: «Золоті струмки розлилися червоного золота повні. Із ланів біжать, Із ярів гомонять, Із гір течуть...
Течуть по землі золоті струмки І впадають в сонце».
Нічого не скажеш — краса народжена з краси!
В одному з віршів поет звертається до старезного дерева, як до живої істоти, до людини:
«— Доброго вечора, прадіду! Як ваше здоров'ячко?» І запитує, чи не болять у дерева рани з минулих війн — із шведської, турецької, німецької. І от дерево відповідає: «— Та все нівроку, Тільки ожеледь Ломить суглоби. Але й це мине..— Потягнулось дерево, розправило плечі— Рипнули м'язи. І в зелену траву посипалась крига».
Людина і природа — один з провідних, по-своєму втілених в слові мотивів поезії Д. Чередниченка.. З одного боку — олюднення природи, з другого — наближення до природи людини, яка є невід'ємноючасткою всього сущого на землі. Посідаючи помітне місце в творчості, цей мотив розвивається, удосконалюється і поглиблюється у різних формах і ступенях художньої реалізації від вірша до вірша. Успіх чекає на автора завжди тоді, коли доцільність шукань випливає з доцільності замислу. Пов'язано це також з тим, що значна частина його віршів написана у манері вільній, розкованій, як правило, без рим, часом навіть без чітко організованогов звуковому та інтонаційно-смисловому відношеннях ритму. У випадках, що наводилися вище, як і на основній площі творчого доробку, така манера обумовлена,
дає помітні художні наслідки.
Окремо і багато можна було б говорити про плідну й широку перекладацьку практику Д. Чередниченка, про те, як шанують за це поета, наприклад, в Литві й Білорусії. Найсвіжіша велика його робота в цьому плані — антологія литовської радянської поезії у видавництві «Дніпро», де він виступив як упорядник і основний перекладач. Варто зазначити,, що перекладацтво позитивно відбивається на оригінальній творчості поета, збагачує і урізноманітнює його тропіку, особливо впливає на розвиток інтернаціональних мотивів. А вони, ці мотиви, хвилям» братерства між народами, хвилями людського побратимства переливаються з книжки в книжку і роблять повноводнішим отой материнський, батьківський мотив, дзвінкий початок якого — в Шевченковому краю, в рідному селі Межиріч, у неповторному світі дитинства, в голубому колі його сестер, що звучить так розпрозорено дзвінко і по-сестринськи
споріднено — Рось і Росава.
так само, як те колоритне село поміж річками Россю і Росавою, де 30 листопада 1935 року
народився майбутній поет.
І в згаданій книжці, і в усій творчості нині зн аного поета й перекладача відчувається присутність історичної землі славетної Канівщини, його рідного села, в якому 1859 року побував Т. Г. Шевченко, на території якого і в навколишніх лісах під час Вітчизняної війни діяв партизанський загін імені великого Кобзаря України. Недарма у віршах Дмитра Чередниченка відлунює живий перегук між минулим і сучасним, а почуття й думки його ліричного
героя переплітаються з почуттями й думками земляків-хліборобів, солдатів і партизанів, народних майстрів і талановитих аматорів, усіх людей, залюблених у красу рідного краю, готових на труд і на подвиг, щоб зберегти, відстояти і примножити цю красу.
І таки недарма його поезія, оперта на земне, н ародне підгрунтя, перехлюпує фольклорними джерелами, а в кращих віршах переблискує слово, ніби вмите водночас у хвилях голубих
річок його дитинства.
Щось від народно-пісенної, фольклорної традиції вгадується у віршах Д. Чередниченка, збагачених досвідом сучасного верлібра і водночас гранично простих (не спрощених, а саме простих): «Гей, осокори, Осокори... П озліталися Соколи Та й питають: — Чом ви не літаєте? — Коли б ми літали, По чому б ви знали, Де рідна земля, Що вам крила дала».
Справді, крила поету дала рідна земля. В цьому пересвідчуємось знову і знову, гортаючи його книжки такі, як «Отава», «Щедринець», «Чебрики», «Білий чаїч», «Золоті струни», «Сад», «Рось» та інші, як оригінальні, так і перекладні. Свідомо назвавши в одному ряду видання творів для дорослих і творів для дітей, хочу цим підкреслити, що для обдаровання поета однаково рівносилі ці два крила. В кожному разі, слово Дмитрове відзначається м'якістю ліричної інтонації і щедрістю барв. Його «дитячі» вірші, цілком доречно подані поряд з «дорослими»
віршами у книжці вибраного «Рось», відзначаються своєрідністю тональності і колориту, вони соковиті мовно-виражальними засобами, тому здатні хвилювати, будити думку, бентежити уяву і у малят, і у їхніх батьків.
Світ поезії Д. Чередниченка — світ реальний, многозвукий, наповнений добротворчим началом.
В багатьох віршах він ніби підсвічений радісним поглядом схвильованої, зачудованої життям людини, що безмірно закохана в неповторність побаченого і відчутого: «Золоті струмки розлилися червоного золота повні. Із ланів біжать, Із ярів гомонять, Із гір течуть...
Течуть по землі золоті струмки І впадають в сонце».
Нічого не скажеш — краса народжена з краси!
В одному з віршів поет звертається до старезного дерева, як до живої істоти, до людини:
«— Доброго вечора, прадіду! Як ваше здоров'ячко?» І запитує, чи не болять у дерева рани з минулих війн — із шведської, турецької, німецької. І от дерево відповідає: «— Та все нівроку, Тільки ожеледь Ломить суглоби. Але й це мине..— Потягнулось дерево, розправило плечі— Рипнули м'язи. І в зелену траву посипалась крига».
Людина і природа — один з провідних, по-своєму втілених в слові мотивів поезії Д. Чередниченка.. З одного боку — олюднення природи, з другого — наближення до природи людини, яка є невід'ємноючасткою всього сущого на землі. Посідаючи помітне місце в творчості, цей мотив розвивається, удосконалюється і поглиблюється у різних формах і ступенях художньої реалізації від вірша до вірша. Успіх чекає на автора завжди тоді, коли доцільність шукань випливає з доцільності замислу. Пов'язано це також з тим, що значна частина його віршів написана у манері вільній, розкованій, як правило, без рим, часом навіть без чітко організованогов звуковому та інтонаційно-смисловому відношеннях ритму. У випадках, що наводилися вище, як і на основній площі творчого доробку, така манера обумовлена,
дає помітні художні наслідки.
Окремо і багато можна було б говорити про плідну й широку перекладацьку практику Д. Чередниченка, про те, як шанують за це поета, наприклад, в Литві й Білорусії. Найсвіжіша велика його робота в цьому плані — антологія литовської радянської поезії у видавництві «Дніпро», де він виступив як упорядник і основний перекладач. Варто зазначити,, що перекладацтво позитивно відбивається на оригінальній творчості поета, збагачує і урізноманітнює його тропіку, особливо впливає на розвиток інтернаціональних мотивів. А вони, ці мотиви, хвилям» братерства між народами, хвилями людського побратимства переливаються з книжки в книжку і роблять повноводнішим отой материнський, батьківський мотив, дзвінкий початок якого — в Шевченковому краю, в рідному селі Межиріч, у неповторному світі дитинства, в голубому колі його сестер, що звучить так розпрозорено дзвінко і по-сестринськи
споріднено — Рось і Росава.
Щаслива дорога
Одна з книжок Станіслава Зінчука «Закон вірності», куди увійшло все краще з творчого
доробку поета за більш як двадцять років літературної роботи, відкривається віршем:
Щаслива пташка вірністю крила,
Планета — точним розчерком орбіти.
Я ж долею щасливий: привела
Мене у світ радіти і скорбіти.
Думаю, що радість і скорбота, взаємно переплетені, наповнені душевним трепетом небайдужої до життя, розтривоженої, закоханої в рідний край людини,— той постійний стан душі, що присутній в творчості Станіслава Зінчука, одного з тієї яскравої плеяди, що зветься
в літературі дітьми війни.
Закони на землі відкрито різні,
Та цей із них поставив над усі ти,
Бо вірністю і квітці, і Вітчизні
Людина визначається у світі.
Справді, цим визначається людське життя, і саме цим визначаються книжки поета «Мозаїка», «Слово», «Маятник сосни», «Сузір'я квітів», «Райдуга снопа», «Аджімушкай», «Компасна стрілка» і, звичайно, згадана на початку, підсумкова книжка «Закон вірності».
Творча доля Станіслава Зінчука, можна сказати, склалася щасливо. Перша його добірка віршів побачила світ 1962 року в колективній книжці «Щ асливої дороги», до якої написав передмову тоді вже патріарх нашої літератури, як то мовиться, живий класик Максим Рильський. В своєму благородному напутньому слові поет-академік виділив з-посеред інших ім'я Станіслава, зокрема його вірш, присвячений пам'яті подвижника радянської науки — Ігоря Васильовича Курчатова.
Поет не був обійдений увагою класиків і в наступні роки, коли, починаючи з 1969 року, почали виходити його окремі книжки. У 1972 році, після виходу збірки «Слово», Олесь Гончар написав до автора цієї самобутньої книжки (крім усього іншого, цікавої майстерною інтерпретацією знаменитої «Пісні пісень») такі слова: «Дякую Вам за книжку. Прочитав «Пісню пісень» та деякі інші речі, вони сподобались мені, особливо своєю мовною палітрою, свіжістю слова». В іншому листі, з приводу книжки «Маятник сосни», Олесь Гончар писав поету: «Як на моє сприйняття,
є тут чимало міцних поезій. І мова міцна. Вітаю. І нових Вам творчих здобутків».
Цілком поділяючи думку класиків, наберемося сміливості розширити її, конкретизувати, маючи під рукою вісім книжок поета, що вийшли з-під його пера за майже чвертьвіковий період напруженої, натхненної творчої праці, яку він після закінчення в 1962 році Київського університету успішно поєднував то з роботою вчителя, то з журналістською і видавничою роботою.
Станіслав Зінчук — поет вдумливий, уважний до слова, мужньо балансуючи на межі здобутків і | втрат, зростає від книжки до книжки, утверджує право на неповторність голосу, шукає і знаходить несподівані ракурси дійсності, світовідчуття, які втілює у віршах своїми, тільки йому притаманними художньо-виражальними засобами. Належачи до того покоління, на чиє дитинство припала війна й важкі повоєнні роки, поет часто звертався до теми народного подвигу у війні. Коли він пише про ціну і великої Перемоги, як правило, вкладає у такі поетичні рядки правдиву людську пристрасть та громадянську незаспокоєність. Вірш Станіслава Зінчука «Дівчата-вдови», наче оголений нерв, що сконцентрував біль мільйонів, запам'ятався мені як
найкращий твір героїко-гіатріотичної лірики останніх років.
В нових книжках, плідно розвиваючи попередні мотиви, поет задумується над вічними цінностями життя, оспівує рідну землю і матір, з любов'ю пише про людей праці (хліборобів і ш ахтарів), виявляє стурбованість про збереження природи тощо.
Небо на сході світа,
Пітьма стає мілкіша...
Земле, безмежно свята,
Ти мені наймиліша
Саме в пробудження мить...
Відлуння минулої війни підсилює поетову стурбованість про долю життя на землі («Хатинь», «Саласпілс», «Підривне поле»). Тому, наприклад, рядки з вірша «Хатинь»: «...Із пекла лютого — вогню, Вже бронзовий, Камінський Йосип Найвищу ношу день по дню — Онука правнукам виносить», на мою думку, перебувають не просто в смисловому, а в кровному зв'язку з тим болем, що пронизує поему «Підривне поле», особливо в її заключних рядках:
Вставайте, однолітки згорені,
Шикуйтесь — плече до плеча:
Засиплемо вирви, і зоремо,
І геть розкорчуєм печаль.
Героїка поеми «Аджімушкай» — розвиток цих мотивів на документальному матеріалі, на якісно
новому рівні. І тут не просто пам'ять про полеглих, а протест проти смерті, гнівне таврування фашизму, його людиноненависницької філософії, а з другого боку — возвеличення подвигу як утвердження життя на землі.
Людська краса в труді, людське безсмертя в подвигу на бранному полі — головні напрямки художнього дослідження Ст. Зінчука. Якраз за це його книжка «Райдуга снопа» відзначена другою премією на республіканському конкурсі творів про людину праці.
Ст. Зінчук полюбляє традиційний, ритмічно добре організований, міцно збитий римами вірш, та ще й опертий на предметний образ, нерідко — на тверде підгрунтя реального факту, чи події, чи людської долі. Він домагається, щоб думка у вірші міцно перепліталася з почуттям, одухотворювалась устремлінням до ідеалу, високих людських чеснот. Такими бачу вірші «Хатинь», «Люба», «Дими», «Величальна матері», «Цукровий калач», «Скарга сікача», «Ворота». Перелік можна продовжити.
Скільки вже написано про матір! І ось «Величальна матері» Ст. Зінчука, де все просто і все
по-новому, зворушливо до сліз. Тут віриш кожному слову, не бачиш жодного зайвого слова, як це, на жаль, ще трапляється в деяких віршах сучасних авторів.
...Тобі дари щодень приносить мати.
І потайки, сердешна, потерпа,
Щоб ти не тільки ложку вмів тримати,
Але так само — молота й серпа.
Вона тобі стелитиме блавати,
Щоб ти груддя в житті не помічав,
Та першою вкладе в долоню мати
На ворога безжального меча.
Все наче і відомо, але ж виражено кращим чином, точно, з граничною доцільністю, у відповідності до стрижневого задуму і композиції вірша.
У поезіях Ст. Зінчука з 'явилася нова цікава якість: він успішно взявся говорити про серйозне
з лукавою усмішкою. Так, вірш про важке повоєнне дитинство «Козопас» несподівано (і доречно, на користь загальному настрою твору!) закінчується так:
Мабуть, в сузір'ї Козерога
Пасеться десь моя коза...
Вона земну забула пашу
І пастушка, що в тумані... .
Козо, старому козопасу,
На ліру ріжки дай мені!
Нова збірка «Компасна стрілка» — нова грань таланту. І водночас вірність обраному шляху, вірність дорогій серцю темі війни і важкого повоєнного дитинства.
Це помітили і читачі, і літературна громадськість.
Думаю, для кожного письменника найдорожча оцінка — це оцінка шанувальників слова. Тому не можу тут не згадати листа, одержаного поетом з м. Ровно від ветерана війни Миколи Григоровича Качанова: «З великою увагою читав Ваші вірші і рішив написати листа, щоб подякувати за радість зустрічі з теплим, розумним та світлим поетичним словом. Я —інвалід минулої війни 1-ї групи, прикутий до ліжка, тому зустріч з Вашою поезією — це для мене додатковий заряд бадьорості та оптимізму в боротьбі з недугами. Хоча я й так по натурі оптиміст і не звик скиглити. Велике Вам спасибі і низький уклін, дорогий друже».
Це щастя, коли читач називає автора дорогим другом. І заслуга тут належить поезії, що йде від
серця до серця, передається від людини до людини як життєва енергія, як вічна антеївська сила рідної землі.
1987 р.
доробку поета за більш як двадцять років літературної роботи, відкривається віршем:
Щаслива пташка вірністю крила,
Планета — точним розчерком орбіти.
Я ж долею щасливий: привела
Мене у світ радіти і скорбіти.
Думаю, що радість і скорбота, взаємно переплетені, наповнені душевним трепетом небайдужої до життя, розтривоженої, закоханої в рідний край людини,— той постійний стан душі, що присутній в творчості Станіслава Зінчука, одного з тієї яскравої плеяди, що зветься
в літературі дітьми війни.
Закони на землі відкрито різні,
Та цей із них поставив над усі ти,
Бо вірністю і квітці, і Вітчизні
Людина визначається у світі.
Справді, цим визначається людське життя, і саме цим визначаються книжки поета «Мозаїка», «Слово», «Маятник сосни», «Сузір'я квітів», «Райдуга снопа», «Аджімушкай», «Компасна стрілка» і, звичайно, згадана на початку, підсумкова книжка «Закон вірності».
Творча доля Станіслава Зінчука, можна сказати, склалася щасливо. Перша його добірка віршів побачила світ 1962 року в колективній книжці «Щ асливої дороги», до якої написав передмову тоді вже патріарх нашої літератури, як то мовиться, живий класик Максим Рильський. В своєму благородному напутньому слові поет-академік виділив з-посеред інших ім'я Станіслава, зокрема його вірш, присвячений пам'яті подвижника радянської науки — Ігоря Васильовича Курчатова.
Поет не був обійдений увагою класиків і в наступні роки, коли, починаючи з 1969 року, почали виходити його окремі книжки. У 1972 році, після виходу збірки «Слово», Олесь Гончар написав до автора цієї самобутньої книжки (крім усього іншого, цікавої майстерною інтерпретацією знаменитої «Пісні пісень») такі слова: «Дякую Вам за книжку. Прочитав «Пісню пісень» та деякі інші речі, вони сподобались мені, особливо своєю мовною палітрою, свіжістю слова». В іншому листі, з приводу книжки «Маятник сосни», Олесь Гончар писав поету: «Як на моє сприйняття,
є тут чимало міцних поезій. І мова міцна. Вітаю. І нових Вам творчих здобутків».
Цілком поділяючи думку класиків, наберемося сміливості розширити її, конкретизувати, маючи під рукою вісім книжок поета, що вийшли з-під його пера за майже чвертьвіковий період напруженої, натхненної творчої праці, яку він після закінчення в 1962 році Київського університету успішно поєднував то з роботою вчителя, то з журналістською і видавничою роботою.
Станіслав Зінчук — поет вдумливий, уважний до слова, мужньо балансуючи на межі здобутків і | втрат, зростає від книжки до книжки, утверджує право на неповторність голосу, шукає і знаходить несподівані ракурси дійсності, світовідчуття, які втілює у віршах своїми, тільки йому притаманними художньо-виражальними засобами. Належачи до того покоління, на чиє дитинство припала війна й важкі повоєнні роки, поет часто звертався до теми народного подвигу у війні. Коли він пише про ціну і великої Перемоги, як правило, вкладає у такі поетичні рядки правдиву людську пристрасть та громадянську незаспокоєність. Вірш Станіслава Зінчука «Дівчата-вдови», наче оголений нерв, що сконцентрував біль мільйонів, запам'ятався мені як
найкращий твір героїко-гіатріотичної лірики останніх років.
В нових книжках, плідно розвиваючи попередні мотиви, поет задумується над вічними цінностями життя, оспівує рідну землю і матір, з любов'ю пише про людей праці (хліборобів і ш ахтарів), виявляє стурбованість про збереження природи тощо.
Небо на сході світа,
Пітьма стає мілкіша...
Земле, безмежно свята,
Ти мені наймиліша
Саме в пробудження мить...
Відлуння минулої війни підсилює поетову стурбованість про долю життя на землі («Хатинь», «Саласпілс», «Підривне поле»). Тому, наприклад, рядки з вірша «Хатинь»: «...Із пекла лютого — вогню, Вже бронзовий, Камінський Йосип Найвищу ношу день по дню — Онука правнукам виносить», на мою думку, перебувають не просто в смисловому, а в кровному зв'язку з тим болем, що пронизує поему «Підривне поле», особливо в її заключних рядках:
Вставайте, однолітки згорені,
Шикуйтесь — плече до плеча:
Засиплемо вирви, і зоремо,
І геть розкорчуєм печаль.
Героїка поеми «Аджімушкай» — розвиток цих мотивів на документальному матеріалі, на якісно
новому рівні. І тут не просто пам'ять про полеглих, а протест проти смерті, гнівне таврування фашизму, його людиноненависницької філософії, а з другого боку — возвеличення подвигу як утвердження життя на землі.
Людська краса в труді, людське безсмертя в подвигу на бранному полі — головні напрямки художнього дослідження Ст. Зінчука. Якраз за це його книжка «Райдуга снопа» відзначена другою премією на республіканському конкурсі творів про людину праці.
Ст. Зінчук полюбляє традиційний, ритмічно добре організований, міцно збитий римами вірш, та ще й опертий на предметний образ, нерідко — на тверде підгрунтя реального факту, чи події, чи людської долі. Він домагається, щоб думка у вірші міцно перепліталася з почуттям, одухотворювалась устремлінням до ідеалу, високих людських чеснот. Такими бачу вірші «Хатинь», «Люба», «Дими», «Величальна матері», «Цукровий калач», «Скарга сікача», «Ворота». Перелік можна продовжити.
Скільки вже написано про матір! І ось «Величальна матері» Ст. Зінчука, де все просто і все
по-новому, зворушливо до сліз. Тут віриш кожному слову, не бачиш жодного зайвого слова, як це, на жаль, ще трапляється в деяких віршах сучасних авторів.
...Тобі дари щодень приносить мати.
І потайки, сердешна, потерпа,
Щоб ти не тільки ложку вмів тримати,
Але так само — молота й серпа.
Вона тобі стелитиме блавати,
Щоб ти груддя в житті не помічав,
Та першою вкладе в долоню мати
На ворога безжального меча.
Все наче і відомо, але ж виражено кращим чином, точно, з граничною доцільністю, у відповідності до стрижневого задуму і композиції вірша.
У поезіях Ст. Зінчука з 'явилася нова цікава якість: він успішно взявся говорити про серйозне
з лукавою усмішкою. Так, вірш про важке повоєнне дитинство «Козопас» несподівано (і доречно, на користь загальному настрою твору!) закінчується так:
Мабуть, в сузір'ї Козерога
Пасеться десь моя коза...
Вона земну забула пашу
І пастушка, що в тумані... .
Козо, старому козопасу,
На ліру ріжки дай мені!
Нова збірка «Компасна стрілка» — нова грань таланту. І водночас вірність обраному шляху, вірність дорогій серцю темі війни і важкого повоєнного дитинства.
Це помітили і читачі, і літературна громадськість.
Думаю, для кожного письменника найдорожча оцінка — це оцінка шанувальників слова. Тому не можу тут не згадати листа, одержаного поетом з м. Ровно від ветерана війни Миколи Григоровича Качанова: «З великою увагою читав Ваші вірші і рішив написати листа, щоб подякувати за радість зустрічі з теплим, розумним та світлим поетичним словом. Я —інвалід минулої війни 1-ї групи, прикутий до ліжка, тому зустріч з Вашою поезією — це для мене додатковий заряд бадьорості та оптимізму в боротьбі з недугами. Хоча я й так по натурі оптиміст і не звик скиглити. Велике Вам спасибі і низький уклін, дорогий друже».
Це щастя, коли читач називає автора дорогим другом. І заслуга тут належить поезії, що йде від
серця до серця, передається від людини до людини як життєва енергія, як вічна антеївська сила рідної землі.
1987 р.
Молодість світовідчуття
Поезія — це відкриття світу... Поезія — це свято душі... Перейнявшись весняною напругою,
джерельною свіжістю віршів Лялі Рубан, до численних визначень одного з найдревніших мистецтв хочеться додати: поезія — це молодість світовідчуття.
Ляля Рубан першою ж публікацією своїх віршів у газеті «Літературна Україна» привернула до себе увагу як людина яскравого поетичного обдаровання. Згодом, на республіканській нараді молодих літераторів у квітні 1974 року, вірші цієї поетеси одержали високу оцінку — і під час обговорення на семінарському занятті, і на заключному пленарному засіданні. І знову, коли в Спілці письменників України звітувало Черкаське літоб'єднання, чи не найбільше похвальних слів на свою адресу почула Ляля Рубан.
Що ж найбільш характерне для творчості молодої поетеси? В чому її секрети? На мій погляд, вірші Лялі Рубан відзначаються насамперед повнотою почуттів і природністю їх вираження.
К раса і чистота кохання, щастя материнства, усвідомлення тих численних зв 'язків, що єднають людину з рідною землею, з часом, в якому вона живе, громадянське почуття відповідальності за свої вчинки, за долю дітей — про все це Ляля Рубан уміє сказати з властивою їй поетичною інтонацією, сказати експресивно, відкрито, але не переступаючи межу делікатності, цнотливості. її любов забарвлена у весняні світлі кольори, її ненависть освячена вогнем, що спалює
во ім'я торжества любові, добра на землі, во ім'я чистоти в людській душі.
Мені здається, що ідейно-естетичним ключем до розуміння поезії Лялі Рубан може послужити вірш «Балада про маму», який являє собою зразок гармонійного поєднання у поетичному творі окремого і спільного, інтимного, аж ніби приватного, і всезагального, громадянського.
Білі руки за обрій злетіли, і впали...
знала,
Що кричатиме, тиші ламаючи браму:
«Ма-мо!»
А вуста вже сп'яніли від крові,
від болю, від зойку,
Обпікало катів, ніби полум'я:
«Я — комсомолка!»
Рідну землю востаннє затисла у жмені:
«Неню!»
І земля лоскотала маленькі долоні:
«Доню!..»
Інструментовка «Балади про маму», її поліфонічність не тільки образно-понятійна, смислова, але
й звукова, можна сказати, музична — ці прикметні ознаки вірша, що вибудовують його структурну цільність, засвідчують і небуденність світовідчуття поетеси, і її неабияку професійну, суто літературну майстерність.
Є у Лялі Рубан вірш «їллічева ГЕС» — також, як мені здається, дуже характерний для творчої манери поетеси. Пишучи з захопленням про першу радянську гідроелектростанцію, вона легко і природно поєднує такі речі, які, здавалось би, не поєднуються.
Сурмить в майбутнє їллічева ГЕС,
В оркестрі сонць заспівує турбінно,
І живить струм її усю країну,
Й мою любов, й моє натхнення — теж.
Не осягнути велич цю одразу,
По венах часу труд, мов кров, тече.
Саме життя у невтолимій спразі
П'є світло дніпрельстанівських очей.
Виділені рядки — якраз ті, в яких поетеса зуміла поетично поєднати речі, які нібито і не поєднуються: струм Дніпрогесу живить не тільки країну, але й любов і натхнення, а труд, виявляється, може текти по венах часу, мов кров. Це прекрасні рядки, які, так би мовити, підсвічують, оживляють дещо холоднуваті поетичні декларації попередніх строф, і вірш
вирівнюється, стає природнішим, правдивішим, він надійно тримається на тому, що, як уже було сказано, є характерним для Л ялі Рубан — органічне поєднання особистого і загального.
У віршах Лялі Рубан багато душевного тепла, багато світла, вони перейняті
радісним, життєутверджувальним настроєм.
Сміються руки у легкім півколі,
Все сонце оселилось на столі.
Так радісно і світло, як ніколи,
Як може бути тільки на землі.
Маємо всі підстави говорити про експресивність, емоційну вибуховість віршів Лялі Рубан, причому про ту силу емоції, яка не руйнує, не затримує смислового начала вірша, а навпаки — більш його вияскравлює. Це стосується передовсім віршів, в яких авторка виявляє свою любов до життя, оспівує кохання, обстоює право на первородство, на красу. Важливо, що такі вірші не однозначні, вони, як правило, в філософсько-естетичному вимірі сягають ширше свого тематичного діапазону («До музики», «Ця жінка я...», «Весталками приходять дні минулі» та інші).
Ляля Рубан відкриває перед читачем щедрий світ, запрошує на свято закоханої у життя душі.
Як не радіти таким запросинам!
1977 р.
джерельною свіжістю віршів Лялі Рубан, до численних визначень одного з найдревніших мистецтв хочеться додати: поезія — це молодість світовідчуття.
Ляля Рубан першою ж публікацією своїх віршів у газеті «Літературна Україна» привернула до себе увагу як людина яскравого поетичного обдаровання. Згодом, на республіканській нараді молодих літераторів у квітні 1974 року, вірші цієї поетеси одержали високу оцінку — і під час обговорення на семінарському занятті, і на заключному пленарному засіданні. І знову, коли в Спілці письменників України звітувало Черкаське літоб'єднання, чи не найбільше похвальних слів на свою адресу почула Ляля Рубан.
Що ж найбільш характерне для творчості молодої поетеси? В чому її секрети? На мій погляд, вірші Лялі Рубан відзначаються насамперед повнотою почуттів і природністю їх вираження.
К раса і чистота кохання, щастя материнства, усвідомлення тих численних зв 'язків, що єднають людину з рідною землею, з часом, в якому вона живе, громадянське почуття відповідальності за свої вчинки, за долю дітей — про все це Ляля Рубан уміє сказати з властивою їй поетичною інтонацією, сказати експресивно, відкрито, але не переступаючи межу делікатності, цнотливості. її любов забарвлена у весняні світлі кольори, її ненависть освячена вогнем, що спалює
во ім'я торжества любові, добра на землі, во ім'я чистоти в людській душі.
Мені здається, що ідейно-естетичним ключем до розуміння поезії Лялі Рубан може послужити вірш «Балада про маму», який являє собою зразок гармонійного поєднання у поетичному творі окремого і спільного, інтимного, аж ніби приватного, і всезагального, громадянського.
Білі руки за обрій злетіли, і впали...
знала,
Що кричатиме, тиші ламаючи браму:
«Ма-мо!»
А вуста вже сп'яніли від крові,
від болю, від зойку,
Обпікало катів, ніби полум'я:
«Я — комсомолка!»
Рідну землю востаннє затисла у жмені:
«Неню!»
І земля лоскотала маленькі долоні:
«Доню!..»
Інструментовка «Балади про маму», її поліфонічність не тільки образно-понятійна, смислова, але
й звукова, можна сказати, музична — ці прикметні ознаки вірша, що вибудовують його структурну цільність, засвідчують і небуденність світовідчуття поетеси, і її неабияку професійну, суто літературну майстерність.
Є у Лялі Рубан вірш «їллічева ГЕС» — також, як мені здається, дуже характерний для творчої манери поетеси. Пишучи з захопленням про першу радянську гідроелектростанцію, вона легко і природно поєднує такі речі, які, здавалось би, не поєднуються.
Сурмить в майбутнє їллічева ГЕС,
В оркестрі сонць заспівує турбінно,
І живить струм її усю країну,
Й мою любов, й моє натхнення — теж.
Не осягнути велич цю одразу,
По венах часу труд, мов кров, тече.
Саме життя у невтолимій спразі
П'є світло дніпрельстанівських очей.
Виділені рядки — якраз ті, в яких поетеса зуміла поетично поєднати речі, які нібито і не поєднуються: струм Дніпрогесу живить не тільки країну, але й любов і натхнення, а труд, виявляється, може текти по венах часу, мов кров. Це прекрасні рядки, які, так би мовити, підсвічують, оживляють дещо холоднуваті поетичні декларації попередніх строф, і вірш
вирівнюється, стає природнішим, правдивішим, він надійно тримається на тому, що, як уже було сказано, є характерним для Л ялі Рубан — органічне поєднання особистого і загального.
У віршах Лялі Рубан багато душевного тепла, багато світла, вони перейняті
радісним, життєутверджувальним настроєм.
Сміються руки у легкім півколі,
Все сонце оселилось на столі.
Так радісно і світло, як ніколи,
Як може бути тільки на землі.
Маємо всі підстави говорити про експресивність, емоційну вибуховість віршів Лялі Рубан, причому про ту силу емоції, яка не руйнує, не затримує смислового начала вірша, а навпаки — більш його вияскравлює. Це стосується передовсім віршів, в яких авторка виявляє свою любов до життя, оспівує кохання, обстоює право на первородство, на красу. Важливо, що такі вірші не однозначні, вони, як правило, в філософсько-естетичному вимірі сягають ширше свого тематичного діапазону («До музики», «Ця жінка я...», «Весталками приходять дні минулі» та інші).
Ляля Рубан відкриває перед читачем щедрий світ, запрошує на свято закоханої у життя душі.
Як не радіти таким запросинам!
1977 р.
Пісні з пісень
Найбільш ненадійна наука, що полюбляє хизуватися своєю точністю, статистика засвідчує,
що в Спілці письменників України виражають наш! з вами думки й почуття, а також самовиражаються, 157 жінок-письменниць. Переважна більшість з них — поетеси.
Незважаючи на те, що в наш вік бурхливої емансипації багато жінок зовні подібні на чоловіків
(одяг, цигарки, часом дух перегару), жінка залишається жінкою, а краща частина колись слабкої половини людства пам'ятає, що людство починалося з колиски і маминої, тобто жіночої, колискової пісні. І, певно, тому на Україні спостерігається розквіт дівочо-жіночої поезії. І, певно, тому в своїй книжці з промовистою назвою «Жінки і птиці» Любов Голота, на повен голос співаючи вічно молоду жіночу пісню, особливо акцентує: «В моїй руці — солодкий виноград,
і сік його пульсує в моїх венах».
Народна основа поезії Любові Голоти, її історичний контекст, відчуття коренів роду і
народ— переконливе свідчення того, що наша сучасниця — духовна спадкоємиця і легендарної Марусі Чурай, і Олександри Псьол, і Христі Алчевської, і тих безіменних геніальних співачок з глибини віків, які над колискою і свою радість, і «свою нудьгу переливали в свою дитину».
Сьогодні, коли, бува, співаємо «Ой летіла зозуля через нашу хату», не думаємо, хто перший проспівав, наче видихнув, ці безсмертні слова. Але коли згадаємо, хто ще годен згадати, пісні «Ой мужу мій, мужу, не бий мене дуже» або «Завів мене мій миленький на чужую сторононьку», то не задумуючись скажемо: ці пісні чи то складені, чи то виплакані жінкою.
Смію висловити припущення, що не тільки пісні— нарікання на жіночу долю, не тільки колискові, а переважна більшість ліричних шедеврів, у яких закарбувалась історія душі нашого українського народу, належить славному жіноцтву. Чоловікам було
ніколи — вони свою історію писали шаблями. Якби в ті далекі часи чоловіки були схильні до словесної творчості, то за три століття існування Запорозької Січі залишили б хоч якісь
писані пам 'ятки чи документи.
Передзвін шабель розвіяли вітри Дикого Поля.
Первозданний, гарячий шепіт майських вечорів, радість і горе кохання, щастя і журба материнства перелилися в народні пісні, над якими, як вічні птахи, витають безсмертні тіні безіменних поетес минулого.
Такі думки й емоції виникають у мене, коли читаю вірші Любові Голоти, яка, особливо у книжці «Жінки і птиці», творить дивовижний образ безсмертної жінки, що живе повнокровним життям сьогодні і водночас живе в минулому, і з вірою в незнищенність великих духовних цінностей народу прозирає в будучину.
Жінка не лише джерело творчості, не лише натхнення для творця. Вона сама великий творець.
Згадаймо Олександру Псьол, її вірш «Свячена вода», яким захоплювався Т. Г. Шевченко: «А щоб
ви знали, що труд ваш не мимо іде... то от вам «Свячена вода»: написана панночкою, та ще й хорошою, тільки не скажу якою, бо вона ще молода, боязлива... А переверніть пудові журнали та пошукайте, чи нема там чого-небудь такого, як «Свячена вода»,— і не турбуйтесь, бо, єй-богу, не знайдете». А коли відбував заслання в Орській фортеці, Тарас Григорович у листі до сестри поетеси просив: «Пришлите, ежели имеете, «Свячену воду», она оросит мое увядающее сердце».
Далекий від будь-яких паралелей, після безіменних поетес згадую ім'я Олександри Псьол, від якої, власне, починаючи з XIX століття, ряснішає і ряснішає жіночими іменами в українській літературі. Свячена вода є і в поезії Любові Голоти.
Булані, чалі, білі, вороні —
Чи сталлю ковані,
Чи пишним сріблом-златом...
О кавалькади сивих поетес,
Які у вас ще коники крилаті!
Не тільки невеликий цикл «Пісні з пісень», кожен з чотирьох віршів якого підсвічений рядками-епіграфами з українських народних пісень,— усі вірші Любові Голоти — як продовження
пісні з глибини віків.
1987 р.
що в Спілці письменників України виражають наш! з вами думки й почуття, а також самовиражаються, 157 жінок-письменниць. Переважна більшість з них — поетеси.
Незважаючи на те, що в наш вік бурхливої емансипації багато жінок зовні подібні на чоловіків
(одяг, цигарки, часом дух перегару), жінка залишається жінкою, а краща частина колись слабкої половини людства пам'ятає, що людство починалося з колиски і маминої, тобто жіночої, колискової пісні. І, певно, тому на Україні спостерігається розквіт дівочо-жіночої поезії. І, певно, тому в своїй книжці з промовистою назвою «Жінки і птиці» Любов Голота, на повен голос співаючи вічно молоду жіночу пісню, особливо акцентує: «В моїй руці — солодкий виноград,
і сік його пульсує в моїх венах».
Народна основа поезії Любові Голоти, її історичний контекст, відчуття коренів роду і
народ— переконливе свідчення того, що наша сучасниця — духовна спадкоємиця і легендарної Марусі Чурай, і Олександри Псьол, і Христі Алчевської, і тих безіменних геніальних співачок з глибини віків, які над колискою і свою радість, і «свою нудьгу переливали в свою дитину».
Сьогодні, коли, бува, співаємо «Ой летіла зозуля через нашу хату», не думаємо, хто перший проспівав, наче видихнув, ці безсмертні слова. Але коли згадаємо, хто ще годен згадати, пісні «Ой мужу мій, мужу, не бий мене дуже» або «Завів мене мій миленький на чужую сторононьку», то не задумуючись скажемо: ці пісні чи то складені, чи то виплакані жінкою.
Смію висловити припущення, що не тільки пісні— нарікання на жіночу долю, не тільки колискові, а переважна більшість ліричних шедеврів, у яких закарбувалась історія душі нашого українського народу, належить славному жіноцтву. Чоловікам було
ніколи — вони свою історію писали шаблями. Якби в ті далекі часи чоловіки були схильні до словесної творчості, то за три століття існування Запорозької Січі залишили б хоч якісь
писані пам 'ятки чи документи.
Передзвін шабель розвіяли вітри Дикого Поля.
Первозданний, гарячий шепіт майських вечорів, радість і горе кохання, щастя і журба материнства перелилися в народні пісні, над якими, як вічні птахи, витають безсмертні тіні безіменних поетес минулого.
Такі думки й емоції виникають у мене, коли читаю вірші Любові Голоти, яка, особливо у книжці «Жінки і птиці», творить дивовижний образ безсмертної жінки, що живе повнокровним життям сьогодні і водночас живе в минулому, і з вірою в незнищенність великих духовних цінностей народу прозирає в будучину.
Жінка не лише джерело творчості, не лише натхнення для творця. Вона сама великий творець.
Згадаймо Олександру Псьол, її вірш «Свячена вода», яким захоплювався Т. Г. Шевченко: «А щоб
ви знали, що труд ваш не мимо іде... то от вам «Свячена вода»: написана панночкою, та ще й хорошою, тільки не скажу якою, бо вона ще молода, боязлива... А переверніть пудові журнали та пошукайте, чи нема там чого-небудь такого, як «Свячена вода»,— і не турбуйтесь, бо, єй-богу, не знайдете». А коли відбував заслання в Орській фортеці, Тарас Григорович у листі до сестри поетеси просив: «Пришлите, ежели имеете, «Свячену воду», она оросит мое увядающее сердце».
Далекий від будь-яких паралелей, після безіменних поетес згадую ім'я Олександри Псьол, від якої, власне, починаючи з XIX століття, ряснішає і ряснішає жіночими іменами в українській літературі. Свячена вода є і в поезії Любові Голоти.
Булані, чалі, білі, вороні —
Чи сталлю ковані,
Чи пишним сріблом-златом...
О кавалькади сивих поетес,
Які у вас ще коники крилаті!
Не тільки невеликий цикл «Пісні з пісень», кожен з чотирьох віршів якого підсвічений рядками-епіграфами з українських народних пісень,— усі вірші Любові Голоти — як продовження
пісні з глибини віків.
1987 р.
І хліб, і квіти
Поряд з молодими поетами, що прийшли в останні роки через різні спілчанські семінари й
наради, формувалися і мужніли на наших очах, такими, як Дмитро Кремінь, Василь Герасим'юк, Тарас Федюк, Микола Луговик, Петро Куценко, Анатолій Мойсієнко, Юрій Олійник та іншими, можна поставити і Марію Матіос.
Молода буковинська поетеса Марія Матіос ще в зовсім юному віці почала виступати в пресі з віршами, які були помічені літературною громадськістю Чернівців. Згодом її вірші друкувалися в колективних збірниках «Калиновий спів», «Молодий день», «Ранковий клич» (видавництво «Карпати»), дальманасі «Вітрила-80», в журналах «Прапор», «Радянська жінка», «Ранок».
Творчість Марії Матіос одержала добру оцінку на республіканській зональній нараді молодих авторів в Ужгороді восени 1981 року, якою керували авторитетні київські письменники.
Учасниця Республіканського зльоту творчої молоді (1978 р.), республіканських нарад молодих авторів у Києві (1979, 1981 р р .), поетеса Марія Матіос зростає від публікації до публікації, її віршам притаманне органічне відчуття колориту рідного буковинського краю, вміння по-своєму сказати про минуле і сучасне народу, передати стан душі людської, закоханої в красу і неповторність навколишнього світу. Вловлюючи своїм образним словом революційний, історичний процес наших днів у світі, вона афористично заявляє: «Ще карти у географів старі,
а вже нові держави на планеті», вміє про соціально важливе сказати притишеним, довірливим голосом,, тому що «слово відчуває, як дитя».
Кращі вірші поетеси тримаються на міцній основі народної мови, перейняті фольклорними мотивами,, що просто й непомітно вливаються в її оригінальні художні структури. «Я продовження, за мною — великі попередники, моє минуле — джерело і суддя»,— говорить авторка віршем «На обійсті Федьковича». Так можна усвідомлювати себе, коли переконаний: «...Бо й на мені історія лежить, Планетні болі серце моє тиснуть».
Усвідомленням громадянської відповідальності за своє покликання продиктовані проникливі рядки: «Терпіть слова. Терпіть мої, за мене й за тих, що не навчились говорить».
У багатьох, на перший погляд, пейзажних віршах є щось більше, аніж живописання природи —
в них «олюднення» природи і усвідомлення людини як частки природи, що відповідає і за неї, і за себе. Душа людини перебуває в безперервній взаємодії з «душею» природи. Недарма «зашкарублий плід нагадує господаря обличчя». Недарма «Із розуму дійшла калина: скаче на вітрі і морозі стигле віття. А ти прости її, необачну,— затулись вітром і затули вітер».
Вірші Марії Матіос, як правило, мають внутрішній сюжет, в них проглядають епічні елементи. Очевидно, тому такі цільні, хоч і невеликі, цикли, як «Доля», «Вдова», «В медові трави падала зоря», «Трав'яна гойдалка», скидаються на маленькі поеми, оперті на розвиток
стрижневих образів і вагомої думки.
Прагнення висловлюватись містко, сконденсовано реалізується через предметність поетичної мови, життєвий конкрет, а не шляхом моделювання ефектних метафор, що легко «виймаються» з тканини вірша, можуть мінятися місцями чи бути замінені ще вигадливішими словесними трюками, як це незрідка спостерігаємо в інших молодих поетів. Точність побаченого і точність висловленого уМ арії Матіос породжують образне, узагальнююче відображення
характерного в дійсності:
Від воріт до воріт — ні сліду.
Дівич-сніг зберігає форму.
Ліньки крикнути через пліт: — Сусідо! —
Розмовляємо по телефону.
Простота поетичного вислову не така вже й проста, як здається, за нею вгадується напружений душевний стан, зірке око, робота серця і розуму:
Цвіте,
гойдається наш сад
у яблуках червоних.
Підстерігає листопад
не лиш сади,
а й скроні.
Дещо парадоксально, але за законом саме художньої парадоксальності саморозкривається поетеса, прояснюючи перед читачем своє творче кредо, яке варто тільки вітати:
Чи є мудріше в світі і святіше,
Як злет над суєтою торгашів,
Коли і вірші — вже не просто вірші,
А рецидиви власної душі?!
Співаний-переспіваний поетами грім, в який вслухалася Марія Матіос, наче омолодився, з дивною свіжістю прозвучав у вірші «З ночі блискавка з громом любилася», що закінчується
так гарно і несподівано:
Я не знаю : то громові діти родилися
Чи то блискавка голосила.
Марія Матіос — насамперед лірик, про що б вона не писала.
Останню ніч перебувало літо,
Цвіркун, втомивш ись, під рукам и спав.
...Отак би і собі когось зустріти
Біленьким деревієм серед трав.
Тільки безмежно закохана в свій край душа годна видихнути таке своє почування:
«Гори світяться — як великодня писанка, Хоч кричи букам і смерекам «гірко!» Що й казати...
У звичайних, буденних речах знаходить Марія Матіос високу поезію, коли, наприклад, підмічає, як «грибочок під очима скрикнув», і каже, що «жаль у кошик той талант нести».
Краса — талант, красу треба оберігати, як і талант.
В доробку поетеси багато дуже гарних віршів про кохання, які, насмілюся твердити, за своїм морально-етичним потенціалом несуть і соціальне навантаження.
В них «звичайна жінка з маленьким сантиментом у душі» піднімається до жінки, що є «найсуспільніша з усіх людей».
Певно, що ніхто з сучасних молодих поетес не спромігся так сильно і нелукаво сказати про жінку, її жертовність і відданість, як це зробила в одному з віршів Марія Матіос:
В одній руці тримаю квіти,
У другій — хліб йому несу.
Такою уявляється мені муза Марії Матіос — з квітами й хлібом у руках. В поєднанні красивого і
життєво необхідного, простого і складного, скороминущого і вічного знаходить поетеса гармонію, в якій найповніше проявляється людське в людині — пульсує, грає всіма барвами життя, яке не можна не любити.
Поезія для Марії Матіос — її доля. Вірю в творчу перспективу цієї небуденної долі.
1983 р.
наради, формувалися і мужніли на наших очах, такими, як Дмитро Кремінь, Василь Герасим'юк, Тарас Федюк, Микола Луговик, Петро Куценко, Анатолій Мойсієнко, Юрій Олійник та іншими, можна поставити і Марію Матіос.
Молода буковинська поетеса Марія Матіос ще в зовсім юному віці почала виступати в пресі з віршами, які були помічені літературною громадськістю Чернівців. Згодом її вірші друкувалися в колективних збірниках «Калиновий спів», «Молодий день», «Ранковий клич» (видавництво «Карпати»), дальманасі «Вітрила-80», в журналах «Прапор», «Радянська жінка», «Ранок».
Творчість Марії Матіос одержала добру оцінку на республіканській зональній нараді молодих авторів в Ужгороді восени 1981 року, якою керували авторитетні київські письменники.
Учасниця Республіканського зльоту творчої молоді (1978 р.), республіканських нарад молодих авторів у Києві (1979, 1981 р р .), поетеса Марія Матіос зростає від публікації до публікації, її віршам притаманне органічне відчуття колориту рідного буковинського краю, вміння по-своєму сказати про минуле і сучасне народу, передати стан душі людської, закоханої в красу і неповторність навколишнього світу. Вловлюючи своїм образним словом революційний, історичний процес наших днів у світі, вона афористично заявляє: «Ще карти у географів старі,
а вже нові держави на планеті», вміє про соціально важливе сказати притишеним, довірливим голосом,, тому що «слово відчуває, як дитя».
Кращі вірші поетеси тримаються на міцній основі народної мови, перейняті фольклорними мотивами,, що просто й непомітно вливаються в її оригінальні художні структури. «Я продовження, за мною — великі попередники, моє минуле — джерело і суддя»,— говорить авторка віршем «На обійсті Федьковича». Так можна усвідомлювати себе, коли переконаний: «...Бо й на мені історія лежить, Планетні болі серце моє тиснуть».
Усвідомленням громадянської відповідальності за своє покликання продиктовані проникливі рядки: «Терпіть слова. Терпіть мої, за мене й за тих, що не навчились говорить».
У багатьох, на перший погляд, пейзажних віршах є щось більше, аніж живописання природи —
в них «олюднення» природи і усвідомлення людини як частки природи, що відповідає і за неї, і за себе. Душа людини перебуває в безперервній взаємодії з «душею» природи. Недарма «зашкарублий плід нагадує господаря обличчя». Недарма «Із розуму дійшла калина: скаче на вітрі і морозі стигле віття. А ти прости її, необачну,— затулись вітром і затули вітер».
Вірші Марії Матіос, як правило, мають внутрішній сюжет, в них проглядають епічні елементи. Очевидно, тому такі цільні, хоч і невеликі, цикли, як «Доля», «Вдова», «В медові трави падала зоря», «Трав'яна гойдалка», скидаються на маленькі поеми, оперті на розвиток
стрижневих образів і вагомої думки.
Прагнення висловлюватись містко, сконденсовано реалізується через предметність поетичної мови, життєвий конкрет, а не шляхом моделювання ефектних метафор, що легко «виймаються» з тканини вірша, можуть мінятися місцями чи бути замінені ще вигадливішими словесними трюками, як це незрідка спостерігаємо в інших молодих поетів. Точність побаченого і точність висловленого уМ арії Матіос породжують образне, узагальнююче відображення
характерного в дійсності:
Від воріт до воріт — ні сліду.
Дівич-сніг зберігає форму.
Ліньки крикнути через пліт: — Сусідо! —
Розмовляємо по телефону.
Простота поетичного вислову не така вже й проста, як здається, за нею вгадується напружений душевний стан, зірке око, робота серця і розуму:
Цвіте,
гойдається наш сад
у яблуках червоних.
Підстерігає листопад
не лиш сади,
а й скроні.
Дещо парадоксально, але за законом саме художньої парадоксальності саморозкривається поетеса, прояснюючи перед читачем своє творче кредо, яке варто тільки вітати:
Чи є мудріше в світі і святіше,
Як злет над суєтою торгашів,
Коли і вірші — вже не просто вірші,
А рецидиви власної душі?!
Співаний-переспіваний поетами грім, в який вслухалася Марія Матіос, наче омолодився, з дивною свіжістю прозвучав у вірші «З ночі блискавка з громом любилася», що закінчується
так гарно і несподівано:
Я не знаю : то громові діти родилися
Чи то блискавка голосила.
Марія Матіос — насамперед лірик, про що б вона не писала.
Останню ніч перебувало літо,
Цвіркун, втомивш ись, під рукам и спав.
...Отак би і собі когось зустріти
Біленьким деревієм серед трав.
Тільки безмежно закохана в свій край душа годна видихнути таке своє почування:
«Гори світяться — як великодня писанка, Хоч кричи букам і смерекам «гірко!» Що й казати...
У звичайних, буденних речах знаходить Марія Матіос високу поезію, коли, наприклад, підмічає, як «грибочок під очима скрикнув», і каже, що «жаль у кошик той талант нести».
Краса — талант, красу треба оберігати, як і талант.
В доробку поетеси багато дуже гарних віршів про кохання, які, насмілюся твердити, за своїм морально-етичним потенціалом несуть і соціальне навантаження.
В них «звичайна жінка з маленьким сантиментом у душі» піднімається до жінки, що є «найсуспільніша з усіх людей».
Певно, що ніхто з сучасних молодих поетес не спромігся так сильно і нелукаво сказати про жінку, її жертовність і відданість, як це зробила в одному з віршів Марія Матіос:
В одній руці тримаю квіти,
У другій — хліб йому несу.
Такою уявляється мені муза Марії Матіос — з квітами й хлібом у руках. В поєднанні красивого і
життєво необхідного, простого і складного, скороминущого і вічного знаходить поетеса гармонію, в якій найповніше проявляється людське в людині — пульсує, грає всіма барвами життя, яке не можна не любити.
Поезія для Марії Матіос — її доля. Вірю в творчу перспективу цієї небуденної долі.
1983 р.
Наближення до джерел
Насмілюся твердити, що людина сповна розкривається, виявляє свої розумові, духовні сили,
знаходить місце в житті лише тоді, коли відчує себе часткою свого народу, живою ланкою в історичному процесі розвитку суспільства, продовженням діянь, помислів і устремлінь минулих поколінь, що виконали своє призначення і тому для нас, нащадків, не зникли безслідно. Часу людині відпущено надто мало на цій землі, щоб утішатися неповторним сьогоднішнім днем, як би ми не любили і не вдосконалювали його летючу, скороминущу, як сонячний промінь, мить у потоці вічності. І тому людина заглиблюєтся в історію, проникає у відшумілі літа і століття, живе життям Гомера і Пушкіна, Ш евченка і Гоголя, проходить дорогами Сірка і Хмельницького,
Щорса і Примакова — і завдяки історії розширює свої виднокола, окреслені нинішнім сонцем,
подовжує власну мисль, розбудовує духовний світ у глибину віків — отже, виборює собі таким чином довше, багатше життя на цій землі, краще служить сьогоднішньому дню і, без сумніву, краще бачить день грядущий. Насамперед такими думками, таким настроєм переймаєшся, прочитавши другу поетичну книжку Павла Гірника, і я переконаний, що на початку життєвої дороги, в молодості, надзвичайно важливо кожному саме так усвідомити себе, визначитись як нащадок і продовження славних діянь, високих помислів і устремлінь минулих поколінь.
Тим і цінна поезія П авла Гірника, що вона, ж и влячись історичними джерелами, не повертає нас, читачів, у минуле, а наближає історію до наших днів; великий, очищаючий вогонь наших предтеч прилучається до вогню наших сердець,— щоб людина сьогодні краще виконувала своє громадянське призначення.
І Трахтомирів, і Заруб, і ти, ковила,
Броде Татарський і кості, підмиті водою,
Благословіть на дорогу, яка б не була —
Чорною, сивою чи від пилюки рудою.
Поет звертається до трагічних сторінок в історії українського народу, зокрема в поемі «Дума про
пам'ять», аж ніяк не для того, щоб зачудовуватися подвигами лицарів козацьких часів чи лити сльози на давно схололі кості. Минуле цікавить поета як підвалина майбутнього: «Море гатим, в космосі живем, Об іржаві гільзи рвемо коси — Все єдине в часі. Може, досить Галасливих схвалень і поем, Сліз гарячих на ослизлих мурах Про славетні подвиги, про час... Рятувати треба не минуле. Нас потрібно рятувати, нас, Душі наші!» Тільки так! Інакше не може сучасний поет, що живе і діє в умовах духовного оздоровлення, очищення суспільної атмосфери після революційного XXVII з 'їзду КПРС, справж ній громадянин, який вірить в духовні сили народу,
проглядає в його майбутнє, але не забуває, що на теперішній землі «Півлюдства — солдати», добре бачить, як «Космічна епоха Стоїть у шинелі на дідових милицях».
Василь Симоненко писав:
Щось у мене було
І від діда Тараса,
І від прадіда —
Сковороди.
Так само про себе міг би сказати наш молодий сучасник Павло Гірник ще в 1983 році, тоді, коли
побачила світ його перша збірка «Спрага», а в ній— поема «Спадщина», як на мене — один з найпримітніших в сучасній українській радянській поезії творів, присвячених Т. Г. Шевченку. Тему великого Кобзаря, співця «сім'ї вольної, нової», молодий поет з притаманною йому гостротою і точністю поетичного вислову розробляє у своїй новій книжці:
Не возлюби себе. Не розгуби
Ні голосу, ні стогону, ні слуху.
Шевченко йде дорогами доби
Ї завжди обирає кручі духу.
Іде і йтиме у тривожний час,
І вже його не зупинить нікому.
Ви чуєте?
Минаючи Парнас,
Шевченко повертається додому.
Важливо зазначити, що трагічні інтонації ряду віршів П. Гірника, в яких виникає образ України,
промовляє пам 'ять землі, пам 'ять роду і народу, мотивуються передовсім їх історичним підгрунтям. Це викликано, на мою думку, також тим, що поет веде мову про рідний край, про свій народ у філософсько-історичному аспекті, а сприйняття цих суспільних величин може і повинно вимірюватися на своєрідних вагах морально-етичних принципів, духовних цінностей. Думаю, немає жодних підстав історичні протиборства, що проходять через поему «Дума про пам'ять», інші твори, «прочитувати» в контексті проблем сучасного суспільного розвитку. Аналізувати інакше — означало б вдатися до зміщення принципів естетичного підходу до оцінки поезії, підміни їх принципами вульгарно-соціологічними. Хоча, звісно, іноді автору кортить закинути
в надмірному акцентуванні на тих самих аспектах,, в захопленні патетичними нотами
на межі самоповторів.
Поезія Павла Гірника виникла не на порожньому місці. Вона — продовження безкінечного. Крім літературних джерел, тут угадуються джерела фольклорні. Є щось у поета від баладних козацьких, від історичних пісень. З огляду на останнє варто згадати М. Гоголя, який застерігав від прямолінійного розуміння історизму народної пісні. В даному разі пошлемося на М. Гоголя, застерігаючи від прямолінійного розуміння щойно згаданих історико-поетичних мотивів у цій книжці: «Історик не повинен шукати в них вказання дня і числа битви або точного пояснення місця, вірної реляції, в цьому відношенні небагато пісень допоможуть йому. Але коли він захоче... випитати дух минулого віку, загальний характер всього цілого і окремо кожного частково, тоді він буде задоволений цілком; історія народу розкриється перед ним в ясній величі».
Певна річ, поетична книжка не може розкрити всієї історії народу. Безсумнівно одне: в ній є яскравий промінь від тієї «ясної величі», про яку говорив М. Гоголь стосовно історичних пісень.
І ще одне. Зовнішня безпретензійність, зовнішній традиціоналізм віршів П. Гірника — оманливі! Не маю сумніву, що перед нами поезія високої проби, свіжої, точно висловленої думки, тієї невідпорної думки, що будить і примножує благородні почуття.
І хто сказав — пора прощання?
Ще не сльота, не самота,
Але і князя, і кохання
Весільна скрипка напита.
Торкаємося до поетового Слова — воно озивається, як скрипка.
1987 р.
знаходить місце в житті лише тоді, коли відчує себе часткою свого народу, живою ланкою в історичному процесі розвитку суспільства, продовженням діянь, помислів і устремлінь минулих поколінь, що виконали своє призначення і тому для нас, нащадків, не зникли безслідно. Часу людині відпущено надто мало на цій землі, щоб утішатися неповторним сьогоднішнім днем, як би ми не любили і не вдосконалювали його летючу, скороминущу, як сонячний промінь, мить у потоці вічності. І тому людина заглиблюєтся в історію, проникає у відшумілі літа і століття, живе життям Гомера і Пушкіна, Ш евченка і Гоголя, проходить дорогами Сірка і Хмельницького,
Щорса і Примакова — і завдяки історії розширює свої виднокола, окреслені нинішнім сонцем,
подовжує власну мисль, розбудовує духовний світ у глибину віків — отже, виборює собі таким чином довше, багатше життя на цій землі, краще служить сьогоднішньому дню і, без сумніву, краще бачить день грядущий. Насамперед такими думками, таким настроєм переймаєшся, прочитавши другу поетичну книжку Павла Гірника, і я переконаний, що на початку життєвої дороги, в молодості, надзвичайно важливо кожному саме так усвідомити себе, визначитись як нащадок і продовження славних діянь, високих помислів і устремлінь минулих поколінь.
Тим і цінна поезія П авла Гірника, що вона, ж и влячись історичними джерелами, не повертає нас, читачів, у минуле, а наближає історію до наших днів; великий, очищаючий вогонь наших предтеч прилучається до вогню наших сердець,— щоб людина сьогодні краще виконувала своє громадянське призначення.
І Трахтомирів, і Заруб, і ти, ковила,
Броде Татарський і кості, підмиті водою,
Благословіть на дорогу, яка б не була —
Чорною, сивою чи від пилюки рудою.
Поет звертається до трагічних сторінок в історії українського народу, зокрема в поемі «Дума про
пам'ять», аж ніяк не для того, щоб зачудовуватися подвигами лицарів козацьких часів чи лити сльози на давно схололі кості. Минуле цікавить поета як підвалина майбутнього: «Море гатим, в космосі живем, Об іржаві гільзи рвемо коси — Все єдине в часі. Може, досить Галасливих схвалень і поем, Сліз гарячих на ослизлих мурах Про славетні подвиги, про час... Рятувати треба не минуле. Нас потрібно рятувати, нас, Душі наші!» Тільки так! Інакше не може сучасний поет, що живе і діє в умовах духовного оздоровлення, очищення суспільної атмосфери після революційного XXVII з 'їзду КПРС, справж ній громадянин, який вірить в духовні сили народу,
проглядає в його майбутнє, але не забуває, що на теперішній землі «Півлюдства — солдати», добре бачить, як «Космічна епоха Стоїть у шинелі на дідових милицях».
Василь Симоненко писав:
Щось у мене було
І від діда Тараса,
І від прадіда —
Сковороди.
Так само про себе міг би сказати наш молодий сучасник Павло Гірник ще в 1983 році, тоді, коли
побачила світ його перша збірка «Спрага», а в ній— поема «Спадщина», як на мене — один з найпримітніших в сучасній українській радянській поезії творів, присвячених Т. Г. Шевченку. Тему великого Кобзаря, співця «сім'ї вольної, нової», молодий поет з притаманною йому гостротою і точністю поетичного вислову розробляє у своїй новій книжці:
Не возлюби себе. Не розгуби
Ні голосу, ні стогону, ні слуху.
Шевченко йде дорогами доби
Ї завжди обирає кручі духу.
Іде і йтиме у тривожний час,
І вже його не зупинить нікому.
Ви чуєте?
Минаючи Парнас,
Шевченко повертається додому.
Важливо зазначити, що трагічні інтонації ряду віршів П. Гірника, в яких виникає образ України,
промовляє пам 'ять землі, пам 'ять роду і народу, мотивуються передовсім їх історичним підгрунтям. Це викликано, на мою думку, також тим, що поет веде мову про рідний край, про свій народ у філософсько-історичному аспекті, а сприйняття цих суспільних величин може і повинно вимірюватися на своєрідних вагах морально-етичних принципів, духовних цінностей. Думаю, немає жодних підстав історичні протиборства, що проходять через поему «Дума про пам'ять», інші твори, «прочитувати» в контексті проблем сучасного суспільного розвитку. Аналізувати інакше — означало б вдатися до зміщення принципів естетичного підходу до оцінки поезії, підміни їх принципами вульгарно-соціологічними. Хоча, звісно, іноді автору кортить закинути
в надмірному акцентуванні на тих самих аспектах,, в захопленні патетичними нотами
на межі самоповторів.
Поезія Павла Гірника виникла не на порожньому місці. Вона — продовження безкінечного. Крім літературних джерел, тут угадуються джерела фольклорні. Є щось у поета від баладних козацьких, від історичних пісень. З огляду на останнє варто згадати М. Гоголя, який застерігав від прямолінійного розуміння історизму народної пісні. В даному разі пошлемося на М. Гоголя, застерігаючи від прямолінійного розуміння щойно згаданих історико-поетичних мотивів у цій книжці: «Історик не повинен шукати в них вказання дня і числа битви або точного пояснення місця, вірної реляції, в цьому відношенні небагато пісень допоможуть йому. Але коли він захоче... випитати дух минулого віку, загальний характер всього цілого і окремо кожного частково, тоді він буде задоволений цілком; історія народу розкриється перед ним в ясній величі».
Певна річ, поетична книжка не може розкрити всієї історії народу. Безсумнівно одне: в ній є яскравий промінь від тієї «ясної величі», про яку говорив М. Гоголь стосовно історичних пісень.
І ще одне. Зовнішня безпретензійність, зовнішній традиціоналізм віршів П. Гірника — оманливі! Не маю сумніву, що перед нами поезія високої проби, свіжої, точно висловленої думки, тієї невідпорної думки, що будить і примножує благородні почуття.
І хто сказав — пора прощання?
Ще не сльота, не самота,
Але і князя, і кохання
Весільна скрипка напита.
Торкаємося до поетового Слова — воно озивається, як скрипка.
1987 р.
Потоки життєдайного світла
У вірші Василя Герасим'юка «Світло», що надрукований у його першій книжці «Смереки»,
є дивовижний образ світла. Звичайна гіллячка, бучок, як висловлюється поет, «своєю неймовірною зеленою головою виривається на високі смереки і світить над лісом, зелено засвічує праліс і Карпати всі...». Далі йде рядок: «ваш тато світить нам — аж у моє дитинство». І ще далі, в тому ж таки вірші: «Ви пахнете мені, жінко, дорога тето Анно, від вас
моє зелене світло...»
Мимоволі виринають у пам 'яті слова французького поета-комуніста Поля Елюара, який казав, що поезія — це мистецтво світла, покликане розсіювати масиви пітьми.
Природа і людина у віршах В. Герасим'юка постають в одній площині і випромінюють світло.
Поет Василь Герасим'юк належить до того літературного покоління, яке творчо зростало, проходило громадянський гарт в останнє десятиліття, після прийняття постанови ЦК КПРС
про роботу з твердою молоддю.
Ще будучи учнем Коломийської середньої школи на Івано-Франківщині, Василь брав участь в республіканських семінарах творчо обдарованих школярів, які скликало Міністерство освіти разом з ЦК комсомолу і Спілкою письменників України. Згодом, ставши студентом Шевченкового університету в Києві, він в числі перспективних молодих літераторів — неодноразовий учасник семінарів і нарад, які влаштовує наша спілчанська комісія по роботі
з молодими авторами.
Багато дала Василю Герасим'юку літературна студія «Кобза» при журналі «Дніпро», яку давно
очолює мужній і мудрий наставник молодих талантів поет Володимир Забаштанський, нині лауреат Державної премії Української РСР ім. Т. Г. Шевченка.
Василь Герасим'юк з 16-літнього віку публікує вірші на сторінках республіканських газет і
журналів. І з року в рік засвідчує творче зростання та громадянське змужніння. Це поет з розвиненим відчуттям коріння роду і народу, краси природи і лю дської душі, поет яскраво метафоричної, стилістично самобутньої манери.
На сьогодні в доробку Василя дві поетичні книжки: «Смереки» і «Потоки». Кілька років тому його
прийнято до Спілки письменників. Про творчість поета багато пише наша літературно-художня критика як про явище яскраве і—в багатьох проявах— неповторне.
Одною з перших солідних публікацій Василя Герасим'юка була велика добірка віршів у ж урналі
«Вітчизна» 1978 року, яку супроводжувала статтякоментар Дмитра Павличка. Майстер, сам уродженець карпатського краю, писав тоді про підмайстра, свого юного земляка: «...В. Герасим'юк показує душу Гуцульщини сучасної, по-давньому мистецької й гордої, та по-новому доброї й органічно приналежної до соціалістичної Вітчизни, по-давньому жадібної до краси, та по-новому натхненної тим, що по горах, які були колись горами страждання, «Ленін ступає».
Безмежна закоханість у Гуцульщину, в свою колиску, в свою «малу» батьківщину, відчувається
в кожному вірші В. Герасим'юка». Справедливі слова! Вони стосуються й віршів, написаних талановитим поетом і в наступні роки, і в ці дні.
Минув час. З того, що написав Василь, бачимо — не помилився Дмитро Павличко у своєму висновку після його перших кроків на творчому шляху:
«В особі В. Герасим'юка в нашу поезію прийшов поет значний,
творець бентежний та багатообіцяючий».
Вірші Василя «Наші крики вітер посплітав», «Прийшов, привітав...», «Бути має надія...» та інші
дихають свіжістю і справжністю. В них відсвічується та осяйна чистота любові до життя на землі,
до коханої як найсвітлішого прояву цього життя, що, наприклад, органічно була втілена ще в циклі «Незрима тінь» з першої збірки поета.
Змальовуючи неповторну карпатську природу, поет очима природи дивиться на людину, висвічує в людині зовні не завжди помітну красу внутрішнього світу. Творчі начала природи і творчі сили людини непомітно зливаються в слові, являють ту гармонію, в якій найбільше проявляє себе краса людини, що була і залишається вінцем природи. А звідси — сподівання, віра в день грядущий: «Бути має надія. Хай тобі ще не світало...»
Деякі вірші Василя Герасим'юка можуть здатися ускладненими, навіть — для невтаємничених! — недоступними. Але, коли уважно їх прочитати чи вдумливо послухати, перейнятися їх музикою, їх живим внутрішнім пульсом, то неважко зрозуміти: такі вірші так само живорожденні, як густозелені хащі в глибинах карпатського лісу. Щ ільна непролазність, взаємопереплетеність кущів, стовбурів і галуззя — від природності вільного проростання, від буйного весняного примноження пагонів, від молодого цвітіння, від недоторканості.
Ти заходь і дивися —
крізь юне, крізь букове листя...
Ти вночі, в корметурі,
як листя, про це шепотів...
До високих дощів
ти вночі не як бучок тулився —
як потік...
В золотому маєтку високих дощів
прокидайся —
отак розвивається букове листя...
Тільки ж не поодинокою складністю метафор і поетичних Прийомів виділяються з-посеред інших вірші Василя Герасим'юка. В них бурхають потоки життєдайного світла, молодечої енергії. В них домінують соціальний оптимізм, радість світовідчуття. В них любов до Батьківщини, до народного мистецтва, до рідної землі, яку маємо берегти, до коханої, до травинки біля ніг і листочка на дереві переростає у велику силу, що тримає наше життя на цій благословенній, перевантаженій смертоносною зброєю і тому ще більше дорогій нам,
неповторній і прекрасній землі.
Води шумлять,
безкінечні,
легкі — вдалині.
Іноді відсвіти
крадьки до них припадають...
Руки,
які обнімають, як води,
минають.
Води,
які обнімають, як радощі,—
ні!..
Ці вірші випромінюють світло, що овіює, очищає людську душу.
1987 р.
є дивовижний образ світла. Звичайна гіллячка, бучок, як висловлюється поет, «своєю неймовірною зеленою головою виривається на високі смереки і світить над лісом, зелено засвічує праліс і Карпати всі...». Далі йде рядок: «ваш тато світить нам — аж у моє дитинство». І ще далі, в тому ж таки вірші: «Ви пахнете мені, жінко, дорога тето Анно, від вас
моє зелене світло...»
Мимоволі виринають у пам 'яті слова французького поета-комуніста Поля Елюара, який казав, що поезія — це мистецтво світла, покликане розсіювати масиви пітьми.
Природа і людина у віршах В. Герасим'юка постають в одній площині і випромінюють світло.
Поет Василь Герасим'юк належить до того літературного покоління, яке творчо зростало, проходило громадянський гарт в останнє десятиліття, після прийняття постанови ЦК КПРС
про роботу з твердою молоддю.
Ще будучи учнем Коломийської середньої школи на Івано-Франківщині, Василь брав участь в республіканських семінарах творчо обдарованих школярів, які скликало Міністерство освіти разом з ЦК комсомолу і Спілкою письменників України. Згодом, ставши студентом Шевченкового університету в Києві, він в числі перспективних молодих літераторів — неодноразовий учасник семінарів і нарад, які влаштовує наша спілчанська комісія по роботі
з молодими авторами.
Багато дала Василю Герасим'юку літературна студія «Кобза» при журналі «Дніпро», яку давно
очолює мужній і мудрий наставник молодих талантів поет Володимир Забаштанський, нині лауреат Державної премії Української РСР ім. Т. Г. Шевченка.
Василь Герасим'юк з 16-літнього віку публікує вірші на сторінках республіканських газет і
журналів. І з року в рік засвідчує творче зростання та громадянське змужніння. Це поет з розвиненим відчуттям коріння роду і народу, краси природи і лю дської душі, поет яскраво метафоричної, стилістично самобутньої манери.
На сьогодні в доробку Василя дві поетичні книжки: «Смереки» і «Потоки». Кілька років тому його
прийнято до Спілки письменників. Про творчість поета багато пише наша літературно-художня критика як про явище яскраве і—в багатьох проявах— неповторне.
Одною з перших солідних публікацій Василя Герасим'юка була велика добірка віршів у ж урналі
«Вітчизна» 1978 року, яку супроводжувала статтякоментар Дмитра Павличка. Майстер, сам уродженець карпатського краю, писав тоді про підмайстра, свого юного земляка: «...В. Герасим'юк показує душу Гуцульщини сучасної, по-давньому мистецької й гордої, та по-новому доброї й органічно приналежної до соціалістичної Вітчизни, по-давньому жадібної до краси, та по-новому натхненної тим, що по горах, які були колись горами страждання, «Ленін ступає».
Безмежна закоханість у Гуцульщину, в свою колиску, в свою «малу» батьківщину, відчувається
в кожному вірші В. Герасим'юка». Справедливі слова! Вони стосуються й віршів, написаних талановитим поетом і в наступні роки, і в ці дні.
Минув час. З того, що написав Василь, бачимо — не помилився Дмитро Павличко у своєму висновку після його перших кроків на творчому шляху:
«В особі В. Герасим'юка в нашу поезію прийшов поет значний,
творець бентежний та багатообіцяючий».
Вірші Василя «Наші крики вітер посплітав», «Прийшов, привітав...», «Бути має надія...» та інші
дихають свіжістю і справжністю. В них відсвічується та осяйна чистота любові до життя на землі,
до коханої як найсвітлішого прояву цього життя, що, наприклад, органічно була втілена ще в циклі «Незрима тінь» з першої збірки поета.
Змальовуючи неповторну карпатську природу, поет очима природи дивиться на людину, висвічує в людині зовні не завжди помітну красу внутрішнього світу. Творчі начала природи і творчі сили людини непомітно зливаються в слові, являють ту гармонію, в якій найбільше проявляє себе краса людини, що була і залишається вінцем природи. А звідси — сподівання, віра в день грядущий: «Бути має надія. Хай тобі ще не світало...»
Деякі вірші Василя Герасим'юка можуть здатися ускладненими, навіть — для невтаємничених! — недоступними. Але, коли уважно їх прочитати чи вдумливо послухати, перейнятися їх музикою, їх живим внутрішнім пульсом, то неважко зрозуміти: такі вірші так само живорожденні, як густозелені хащі в глибинах карпатського лісу. Щ ільна непролазність, взаємопереплетеність кущів, стовбурів і галуззя — від природності вільного проростання, від буйного весняного примноження пагонів, від молодого цвітіння, від недоторканості.
Ти заходь і дивися —
крізь юне, крізь букове листя...
Ти вночі, в корметурі,
як листя, про це шепотів...
До високих дощів
ти вночі не як бучок тулився —
як потік...
В золотому маєтку високих дощів
прокидайся —
отак розвивається букове листя...
Тільки ж не поодинокою складністю метафор і поетичних Прийомів виділяються з-посеред інших вірші Василя Герасим'юка. В них бурхають потоки життєдайного світла, молодечої енергії. В них домінують соціальний оптимізм, радість світовідчуття. В них любов до Батьківщини, до народного мистецтва, до рідної землі, яку маємо берегти, до коханої, до травинки біля ніг і листочка на дереві переростає у велику силу, що тримає наше життя на цій благословенній, перевантаженій смертоносною зброєю і тому ще більше дорогій нам,
неповторній і прекрасній землі.
Води шумлять,
безкінечні,
легкі — вдалині.
Іноді відсвіти
крадьки до них припадають...
Руки,
які обнімають, як води,
минають.
Води,
які обнімають, як радощі,—
ні!..
Ці вірші випромінюють світло, що овіює, очищає людську душу.
1987 р.
Світ людяної людини
Грішним ділом і поети, і цілеспрямовані особи, що залюбки мережать папір римованими й
неримованими рядками, легко імітують ситуацію з розлуками і зустрічами, зрадами і каяттями, романтизують незнайомок, нерозділене (чи розділене) кохання в момент «осяяння» під курортним сонцем над морем, або десь біля річки, на узліссі і т. д. Григорій Лютий з безборонною точністю пише про найпростіше, але те, на чому тримається світ: «Не тіло гріти. Просто розуміть, що в хаті тепло, діти — у сухому». Бачимо родинне вогнище у час затяжних дощів, бачимо найдорожчих для ліричного героя людей. Це дружина, це діти. І здригаємось
від призабутої ніжності — через те, що поет зворушливо «переплутав», нехай і в суті своїй споріднені, але різні слова: «Воно й не холодно, а затопила мати, Чи, пак, дружина». Далі наче
й нічого не відбувається. Герої вірша переважно відмовчуються. Бо вони розмовляють в інший спосіб, також призабутий тими, в чиєму розпорядженні одні слона, зливи слів. Нема потреби говорити, коли мовчки розмолвяють серця: «Подовгу мовчимо. Півслова. Слово. Очима поцілуємось — і знов...» Скільки душевної спільності в героїв вірша, якщо вони здатні
на таке: «Очима поцілуємось...» Вірш закінчується строфою:
Не віриться, що прилетять завії.
(До шибки руку — тут фортеця літа).
Під шум дощу, під спогади і мрії
Дітей ми гріли й душі, що як діти...
Зумисне я дещо переказав, а дещо прокоментував вірш «Дома», може, й не найсильніший, та зробив це, щоб акцентувати: важливо не тільки як ми пишемо, а й для чого пишемо, який морально-етичний заряд вкладаємо в свої писання. Переконаний: цінність віршів Григорія Лютого насамперед в тому, що вони, породження глибокої душевності, володіють енергією,
яка гріє мені, читачеві, душу.
Людина не сама по собі, людина — продовження й доповнення людини, що поряд, усіх, хто живе довкола. «Мені згадалась гра дитяча: — Ця квітка— я.— Ця квітка — ти.
Не рвати, чур, а то заплачу...
— І ми лишали їх цвісти». Тонко й точно застосований умовний прийом, завдяки якому герої вірша перевтілюються в квіти, ототожнюються між собою, щоб оберігати одне одного, ще більше любити життя на землі. Тут, як і в багатьох інших віршах, природа і людина ставляться на одну площину, де людина очищається, морально збагачується завдяки природі. І недарма, звертаючись до природи, поет в одному з віршів далеко не риторично запитує:
О мати-природо, як мовить до тебе? —
Чи словом, чи плугом, аби ти почула?
Чи, може, в крові оте слово заснуло,
Д ароване предками, спите із неба?
В даному вірші це питання, так би мовити, «зависає». Але до нього поет повертається знову і знову. Здається, відповідь на нього дещо прояснює вірш «Автобус котився додому» — колоритна поетична новела, «історія сентиментальна», як обмовився наприкінці автор. Ця «історія» концентрує не стільки співпереживання людини, що поривається рятувати голуба від хижака-сокола, скільки самоусвідомлення людиною себе як частки природи, поклик рятувати в людині людське. Стрижневу думку вірша добре вивершує його кінцівка: «Не голуба там, на узгір'ї,— Я щось у собі рятував».
Життя і смерть —- одвічні полюси, що взаємодіють, протилежності, серед яких висвічується чи затемнюється душа людини. Поет по-філософськи підноситься до сприйняття смерті як співавтора життя: «Смерть підгортає могилки, як мати картоплі в городах». Мова про природу і природність смерті як неминучості, що спонукає задуматися над своїм місцем у житті, над сенсом свого існування, аби достойно пройти належний тобі шлях. Є щось у цьому від народної філософії, від українського фольклору, коли смерть тільки увиразнює правду життя,
розпалює на чорному тлі любов до білого світу. Так само добре засвоєний фольклорний мотив угадується у вірші «Лежать в копицях ядра гарбузів». В пейзажному малюнку оживають пам'ять і досвід народу. Осіннє поле асоціюється з історичним полем під Бородіно. Засоби начебто елементарні, зате їх точність і доцільність робить на перший погляд зумисну асоціацію переконливою і художньо виправданою.
Можливо, Григорію Лютому загрожує однотипність поетичних структур та інтонацій, часом
надто прозаїчна невишуканість фрази. Прагнучи до парадоксального вислову, щоб у такий спосіб яскравіше передати реальні думки й почуття, поет іноді вдається до надуманих схем: «Я так тебе кохав, що зовсім переміг твою любов», або: «Дзвонячи в дзвони, я перемагаю тишу».
Але я вірний своїй дорозі,
Бо всі розчарування — за спиною.
І лише там, попереду — я.
Все-таки саме так почуватися поет має більше підстав. Справжня поезія, вирвавшись із розслаблених лещат логізованих конструкцій, прояснює сутнє в житті, оцінює життя і самооцінюється. Поет відмовляється від себе вчорашнього в ім'я себе майбутнього. Власне кажучи, від себе він не від мовляється — в минулому залишаються невдачі і тимчасове
невезіння в реалізації неабияких творчих можливостей. Попереду — широка дорога,
своя дорога в поезії.
1983 р.
неримованими рядками, легко імітують ситуацію з розлуками і зустрічами, зрадами і каяттями, романтизують незнайомок, нерозділене (чи розділене) кохання в момент «осяяння» під курортним сонцем над морем, або десь біля річки, на узліссі і т. д. Григорій Лютий з безборонною точністю пише про найпростіше, але те, на чому тримається світ: «Не тіло гріти. Просто розуміть, що в хаті тепло, діти — у сухому». Бачимо родинне вогнище у час затяжних дощів, бачимо найдорожчих для ліричного героя людей. Це дружина, це діти. І здригаємось
від призабутої ніжності — через те, що поет зворушливо «переплутав», нехай і в суті своїй споріднені, але різні слова: «Воно й не холодно, а затопила мати, Чи, пак, дружина». Далі наче
й нічого не відбувається. Герої вірша переважно відмовчуються. Бо вони розмовляють в інший спосіб, також призабутий тими, в чиєму розпорядженні одні слона, зливи слів. Нема потреби говорити, коли мовчки розмолвяють серця: «Подовгу мовчимо. Півслова. Слово. Очима поцілуємось — і знов...» Скільки душевної спільності в героїв вірша, якщо вони здатні
на таке: «Очима поцілуємось...» Вірш закінчується строфою:
Не віриться, що прилетять завії.
(До шибки руку — тут фортеця літа).
Під шум дощу, під спогади і мрії
Дітей ми гріли й душі, що як діти...
Зумисне я дещо переказав, а дещо прокоментував вірш «Дома», може, й не найсильніший, та зробив це, щоб акцентувати: важливо не тільки як ми пишемо, а й для чого пишемо, який морально-етичний заряд вкладаємо в свої писання. Переконаний: цінність віршів Григорія Лютого насамперед в тому, що вони, породження глибокої душевності, володіють енергією,
яка гріє мені, читачеві, душу.
Людина не сама по собі, людина — продовження й доповнення людини, що поряд, усіх, хто живе довкола. «Мені згадалась гра дитяча: — Ця квітка— я.— Ця квітка — ти.
Не рвати, чур, а то заплачу...
— І ми лишали їх цвісти». Тонко й точно застосований умовний прийом, завдяки якому герої вірша перевтілюються в квіти, ототожнюються між собою, щоб оберігати одне одного, ще більше любити життя на землі. Тут, як і в багатьох інших віршах, природа і людина ставляться на одну площину, де людина очищається, морально збагачується завдяки природі. І недарма, звертаючись до природи, поет в одному з віршів далеко не риторично запитує:
О мати-природо, як мовить до тебе? —
Чи словом, чи плугом, аби ти почула?
Чи, може, в крові оте слово заснуло,
Д ароване предками, спите із неба?
В даному вірші це питання, так би мовити, «зависає». Але до нього поет повертається знову і знову. Здається, відповідь на нього дещо прояснює вірш «Автобус котився додому» — колоритна поетична новела, «історія сентиментальна», як обмовився наприкінці автор. Ця «історія» концентрує не стільки співпереживання людини, що поривається рятувати голуба від хижака-сокола, скільки самоусвідомлення людиною себе як частки природи, поклик рятувати в людині людське. Стрижневу думку вірша добре вивершує його кінцівка: «Не голуба там, на узгір'ї,— Я щось у собі рятував».
Життя і смерть —- одвічні полюси, що взаємодіють, протилежності, серед яких висвічується чи затемнюється душа людини. Поет по-філософськи підноситься до сприйняття смерті як співавтора життя: «Смерть підгортає могилки, як мати картоплі в городах». Мова про природу і природність смерті як неминучості, що спонукає задуматися над своїм місцем у житті, над сенсом свого існування, аби достойно пройти належний тобі шлях. Є щось у цьому від народної філософії, від українського фольклору, коли смерть тільки увиразнює правду життя,
розпалює на чорному тлі любов до білого світу. Так само добре засвоєний фольклорний мотив угадується у вірші «Лежать в копицях ядра гарбузів». В пейзажному малюнку оживають пам'ять і досвід народу. Осіннє поле асоціюється з історичним полем під Бородіно. Засоби начебто елементарні, зате їх точність і доцільність робить на перший погляд зумисну асоціацію переконливою і художньо виправданою.
Можливо, Григорію Лютому загрожує однотипність поетичних структур та інтонацій, часом
надто прозаїчна невишуканість фрази. Прагнучи до парадоксального вислову, щоб у такий спосіб яскравіше передати реальні думки й почуття, поет іноді вдається до надуманих схем: «Я так тебе кохав, що зовсім переміг твою любов», або: «Дзвонячи в дзвони, я перемагаю тишу».
Але я вірний своїй дорозі,
Бо всі розчарування — за спиною.
І лише там, попереду — я.
Все-таки саме так почуватися поет має більше підстав. Справжня поезія, вирвавшись із розслаблених лещат логізованих конструкцій, прояснює сутнє в житті, оцінює життя і самооцінюється. Поет відмовляється від себе вчорашнього в ім'я себе майбутнього. Власне кажучи, від себе він не від мовляється — в минулому залишаються невдачі і тимчасове
невезіння в реалізації неабияких творчих можливостей. Попереду — широка дорога,
своя дорога в поезії.
1983 р.
Міра відповідальності
В передньому слові Дмитра Павличка до поетичної книжки Григорія Булаха є такі рядки:
«Світанкова зоря» — перша його книжка. В життя автора вона, можливо, прийшла з деяким спізненням, але, здається мені, неможливо запізнитися в літературу, якщо ти несеш туди неповторне слово». Григорій Булах, актор за фахом, давно пише вірші, неодноразово публікував їх в республіканській періодиці. Його основна професія тісно пов'язана з літературою: майстер художнього читання, він звертається до своїх багаточисельних аудиторій мовою сучасної, багатої і розмаїтої, української й усієї радянської поезії. Саме завдяки, умовно кажучи, «поетичному освоєнню» сцени Григорію кілька років тому присвоєно звання Заслуженого артиста Української РСР. Отож наш дебютант, пов'язавши свою долю з художнім словом, не випадково давно ішов і прийшов до власної літературної творчості.
І все-таки перша книжка — це відповідальний крок, за яким, поряд з почуттям радості, переймає
автора неминуче почуття остраху: мовляв, а що скажуть люди, до яких звертаюся з найсокровеннішим? а чи справді моє слово увібрало оте найсокровенніше?..
Вчитуємося у прозорі, щирі слова поета:
Чистого неба спливає блакить,
Вибігши кленом на батьківське поле.
Чую, як колос на вітрі шумить,
Вусом лоскочучи сонце ранкове.
Ми не помічаємо приблизної рими «поле — ранкове», нас вабить, нам запам'ятовується колос, що вранці вусом лоскоче сонце. Ми з інтересом читаємо далі:
Пахне чорнозем окопом і хлібом...
Пам'ять тривожать вщухлі бої:
Колос, збережений батьком і дідом,
Проситься трепетно в руки мої.
Не тільки краса ранкового поля, але й пам 'ять землі, відгомін минулої війни, священне прагнення продовжити те, ради чого жили батьки і діди — ось як багато надумав умістити і таки вмістив Григорій Булах в невеликому пейзажному малюнку, в якому, для ширшого розкриття ідейно-естетичної концепції автора, варто ще виокремити оці прості і точні слова: «Нам сіяти жито випала доля: «зерно до зернини»,— то мудрість народу». Зерно до зернини... Слово до слова... Н енав'язливо, спокійно (правда, зовнішній спокій аж ніяк не виключає внутрішньої
схвильованості автора!) Григорій Булах вибудовує більш досконалі і менш досконалі віршовані структури, передовсім — характерні й привабливі тим, що вони зігріті теплом душі, живим подихом дійсності, в якій поет вміє помітити і прикмети нашого часу, і зосередити увагу читача на тих морально-етичних, суспільних цінностях, на які спирається наше життя.
Простота, безпосередність, не маючи нічого спільного з напускною мудрістю чи незграбною прямолінійністю, засвідчують і зберігають у кращих віршах
Григорія Булаха попередню напружену роботу розуму й серця, правдиво й переконливо говорять читачеві про життя в розмаїтті його проявів. Недарма у вірші «Жоржиновий потяг», від'їжджаючи на БАМ, син так по-людськи сердечно, але не без внутрішньої гордості, яку він, зрештою, не приховує, каж е матері: «Віджени, мамо, сум і зажуру з очей... Починаю себе з нелегкої роботи». Недарма у цьому ж вірші жінка на станції Бахмач, яка щойно вигукувала перед ешелоном: «Курортники, купуйте жоржини...», тут-таки «...запнулась на півслові, дізнвшись, що хлопцям дорога — в тайгу! Корзину вогню понесу вздовж вагонів, даруючи жар той уже
на бігу...». Вдало знайдений художній аспект, взята вірогідна інтонація і — звичайний
життєвий факт чи епізод стає предметом поезії, втілений у слові, стає художньо
зафіксованою прикметою часу.
Григорій Булах по-дитячому наївно проголошує:
«І як важко збагнуть, звідки стільки тепла помістилось у чорнім скупому окрайці». Це цілком виправдано, бо це рядки про дитинство і наче від імені дитини. І тут же, ніби зробивши стрибок крізь десятиліття, ліричний герой автора, вустами вже зрілої людини, розкриває, розширює і узагальнює поетичну думку, закладену в щойно процитовані рядки, якоюсь мірою надає їй всеземного, планетарного значення: «Зігріває той хліб людям стерплі долоні, зігріває планети обмерзлі кряжі». При цьому маємо нагоду сказати про майстерний прийом автора, одну
з ознак зрілості його художнього мислення.
Неабияку здатність бачити в малому велике, робити цікаві поетичні узагальнення на конкретному, навіть узвичаєному, буденному матеріалі виявив
Григорій Булах у коротких віршах, пейзажних замальовках чи ліричних мініатюрах, в яких, як правило, більше для автора важить другий, емоційносмисловий план, аніж те, що він змальовує. З цього погляду чи не найбільш колоритний вірш «Жолуді». Давши на початку зриму й об'ємну поетичну констатацію: «Жолуді стиглі — На землю, мов дзвони, впали слідом за серпневим дощем», автор вдається до риторичного, але, на мою думку, тут цілком виправданого прийому: «Та невже ж ви колись, одягнувшися в крони, Десь підіпрете небо плечем?» За цими запрограмовано наївними словами йде розважливе, але не зайве для дальшого розвитку вірша
дидактичне розміркування: «Вічне дерево. І вічна задума. Я вслухаюся в гул висоти: Стиглі жолуді падають з дуба, Щоб гаями у світ прорости». Остання строфа, підготовлена всім попереднім рухом поетичної думки, звучить несподівано, яскраво узагальнююче: «Ну й вродило на дубі одному! Цілий скарб на гілляччі повис... Я босоніж вертаюсь додому, І шумить в моїх пригорщах ліс». Таким шляхом поетичного освоєння взаєм озв'язків людини з навколишнім світом пішов Григорій Булах також у віршах «Трикутник подвір'я», «Кишинів», «Я не скажу, що дід», «Нічний вітер», «Малюнок на шибці», «Взаємність» тощо. І такий шлях здається перспективним для творчого поступу обдарованого автора. В усякому разі,
тут закладена передумова його зростання.
«Просто,— читаємо в згаданому спочатку передньому слові,— іноді здається, надто просто пише
Григорій Булах, надаючи своїм віршам такої відкритості, яка начебто не потребує від читача розумового напруження — все ясно з першого погляду». Делікатний автор передмови далі не розвиває цієї дещо пікантної думки, не підкріплює її відповідним ілюстративним матеріалом, відбувшись трохи нижче дипломатичною фразою: «Не все в цій книжці рівноцінне, не все витримає натиск часу...» Тимчасом з поваги до поезії і ради нових, більших успіхів Григорія Булаха треба сказати й про помітні вади книжки, ті прорахунки автора, що знижують без
сумнівні ідейно-художні достоїнства його цікавого дебюту.
Гарно замислений, в основі своїй до ладу скомпонований, перший в книжці вірш закінчується так: «Вибухом серця у тиші Спокій земний стережу!» Красиво, але печально! Таке враження, ніби «інфаркт думки» в кінці твору призвів до «смерті» всього твору, тим більше, що він ратує за мир, за щастя жити на землі. У вірші «Литовські сосни»,, ведучи мову про загиблих на війні і взявши на початку цілком доречний тон, автор дозволяє собі вживати такі безбарвні, безликі словесні побудови, як: «Пролітають літа Сонцебризною ранню» чи «...журно сосни стоять, Мов чиїсь наречені». В іншому місці доводиться розводити руками, як це: «...з висот Горобиною млостю (?) Покотилися зорі в траву», як це: «...гарячого шалу плавба переходить в елегію пісні» і т. д. Словом, наш дебютант ще збивається на банальність, послуговується відпрацьованими прийомами, іноді в прагненні будь-що досягти «поетичного» ефекту потрапляє в полон безпредметної красивості, творить рядки і строфи, в яких слово звучить неприродно, поетичні тропи межують з естетичним непорозумінням. К аж у відверто і рішуче про ці прикрі речі, тому що в книжці більше достоїнств, аніж вад і прорахунків, тому що відчуваю: Григорій Булах здатен на більше, і він досягне більшого в поезії, переборовши зайвини і недоладності періоду становлення, які нині заважають йому на повну силу розкрити свої можливості.
«Світанкова зоря» — перша його книжка. В життя автора вона, можливо, прийшла з деяким спізненням, але, здається мені, неможливо запізнитися в літературу, якщо ти несеш туди неповторне слово». Григорій Булах, актор за фахом, давно пише вірші, неодноразово публікував їх в республіканській періодиці. Його основна професія тісно пов'язана з літературою: майстер художнього читання, він звертається до своїх багаточисельних аудиторій мовою сучасної, багатої і розмаїтої, української й усієї радянської поезії. Саме завдяки, умовно кажучи, «поетичному освоєнню» сцени Григорію кілька років тому присвоєно звання Заслуженого артиста Української РСР. Отож наш дебютант, пов'язавши свою долю з художнім словом, не випадково давно ішов і прийшов до власної літературної творчості.
І все-таки перша книжка — це відповідальний крок, за яким, поряд з почуттям радості, переймає
автора неминуче почуття остраху: мовляв, а що скажуть люди, до яких звертаюся з найсокровеннішим? а чи справді моє слово увібрало оте найсокровенніше?..
Вчитуємося у прозорі, щирі слова поета:
Чистого неба спливає блакить,
Вибігши кленом на батьківське поле.
Чую, як колос на вітрі шумить,
Вусом лоскочучи сонце ранкове.
Ми не помічаємо приблизної рими «поле — ранкове», нас вабить, нам запам'ятовується колос, що вранці вусом лоскоче сонце. Ми з інтересом читаємо далі:
Пахне чорнозем окопом і хлібом...
Пам'ять тривожать вщухлі бої:
Колос, збережений батьком і дідом,
Проситься трепетно в руки мої.
Не тільки краса ранкового поля, але й пам 'ять землі, відгомін минулої війни, священне прагнення продовжити те, ради чого жили батьки і діди — ось як багато надумав умістити і таки вмістив Григорій Булах в невеликому пейзажному малюнку, в якому, для ширшого розкриття ідейно-естетичної концепції автора, варто ще виокремити оці прості і точні слова: «Нам сіяти жито випала доля: «зерно до зернини»,— то мудрість народу». Зерно до зернини... Слово до слова... Н енав'язливо, спокійно (правда, зовнішній спокій аж ніяк не виключає внутрішньої
схвильованості автора!) Григорій Булах вибудовує більш досконалі і менш досконалі віршовані структури, передовсім — характерні й привабливі тим, що вони зігріті теплом душі, живим подихом дійсності, в якій поет вміє помітити і прикмети нашого часу, і зосередити увагу читача на тих морально-етичних, суспільних цінностях, на які спирається наше життя.
Простота, безпосередність, не маючи нічого спільного з напускною мудрістю чи незграбною прямолінійністю, засвідчують і зберігають у кращих віршах
Григорія Булаха попередню напружену роботу розуму й серця, правдиво й переконливо говорять читачеві про життя в розмаїтті його проявів. Недарма у вірші «Жоржиновий потяг», від'їжджаючи на БАМ, син так по-людськи сердечно, але не без внутрішньої гордості, яку він, зрештою, не приховує, каж е матері: «Віджени, мамо, сум і зажуру з очей... Починаю себе з нелегкої роботи». Недарма у цьому ж вірші жінка на станції Бахмач, яка щойно вигукувала перед ешелоном: «Курортники, купуйте жоржини...», тут-таки «...запнулась на півслові, дізнвшись, що хлопцям дорога — в тайгу! Корзину вогню понесу вздовж вагонів, даруючи жар той уже
на бігу...». Вдало знайдений художній аспект, взята вірогідна інтонація і — звичайний
життєвий факт чи епізод стає предметом поезії, втілений у слові, стає художньо
зафіксованою прикметою часу.
Григорій Булах по-дитячому наївно проголошує:
«І як важко збагнуть, звідки стільки тепла помістилось у чорнім скупому окрайці». Це цілком виправдано, бо це рядки про дитинство і наче від імені дитини. І тут же, ніби зробивши стрибок крізь десятиліття, ліричний герой автора, вустами вже зрілої людини, розкриває, розширює і узагальнює поетичну думку, закладену в щойно процитовані рядки, якоюсь мірою надає їй всеземного, планетарного значення: «Зігріває той хліб людям стерплі долоні, зігріває планети обмерзлі кряжі». При цьому маємо нагоду сказати про майстерний прийом автора, одну
з ознак зрілості його художнього мислення.
Неабияку здатність бачити в малому велике, робити цікаві поетичні узагальнення на конкретному, навіть узвичаєному, буденному матеріалі виявив
Григорій Булах у коротких віршах, пейзажних замальовках чи ліричних мініатюрах, в яких, як правило, більше для автора важить другий, емоційносмисловий план, аніж те, що він змальовує. З цього погляду чи не найбільш колоритний вірш «Жолуді». Давши на початку зриму й об'ємну поетичну констатацію: «Жолуді стиглі — На землю, мов дзвони, впали слідом за серпневим дощем», автор вдається до риторичного, але, на мою думку, тут цілком виправданого прийому: «Та невже ж ви колись, одягнувшися в крони, Десь підіпрете небо плечем?» За цими запрограмовано наївними словами йде розважливе, але не зайве для дальшого розвитку вірша
дидактичне розміркування: «Вічне дерево. І вічна задума. Я вслухаюся в гул висоти: Стиглі жолуді падають з дуба, Щоб гаями у світ прорости». Остання строфа, підготовлена всім попереднім рухом поетичної думки, звучить несподівано, яскраво узагальнююче: «Ну й вродило на дубі одному! Цілий скарб на гілляччі повис... Я босоніж вертаюсь додому, І шумить в моїх пригорщах ліс». Таким шляхом поетичного освоєння взаєм озв'язків людини з навколишнім світом пішов Григорій Булах також у віршах «Трикутник подвір'я», «Кишинів», «Я не скажу, що дід», «Нічний вітер», «Малюнок на шибці», «Взаємність» тощо. І такий шлях здається перспективним для творчого поступу обдарованого автора. В усякому разі,
тут закладена передумова його зростання.
«Просто,— читаємо в згаданому спочатку передньому слові,— іноді здається, надто просто пише
Григорій Булах, надаючи своїм віршам такої відкритості, яка начебто не потребує від читача розумового напруження — все ясно з першого погляду». Делікатний автор передмови далі не розвиває цієї дещо пікантної думки, не підкріплює її відповідним ілюстративним матеріалом, відбувшись трохи нижче дипломатичною фразою: «Не все в цій книжці рівноцінне, не все витримає натиск часу...» Тимчасом з поваги до поезії і ради нових, більших успіхів Григорія Булаха треба сказати й про помітні вади книжки, ті прорахунки автора, що знижують без
сумнівні ідейно-художні достоїнства його цікавого дебюту.
Гарно замислений, в основі своїй до ладу скомпонований, перший в книжці вірш закінчується так: «Вибухом серця у тиші Спокій земний стережу!» Красиво, але печально! Таке враження, ніби «інфаркт думки» в кінці твору призвів до «смерті» всього твору, тим більше, що він ратує за мир, за щастя жити на землі. У вірші «Литовські сосни»,, ведучи мову про загиблих на війні і взявши на початку цілком доречний тон, автор дозволяє собі вживати такі безбарвні, безликі словесні побудови, як: «Пролітають літа Сонцебризною ранню» чи «...журно сосни стоять, Мов чиїсь наречені». В іншому місці доводиться розводити руками, як це: «...з висот Горобиною млостю (?) Покотилися зорі в траву», як це: «...гарячого шалу плавба переходить в елегію пісні» і т. д. Словом, наш дебютант ще збивається на банальність, послуговується відпрацьованими прийомами, іноді в прагненні будь-що досягти «поетичного» ефекту потрапляє в полон безпредметної красивості, творить рядки і строфи, в яких слово звучить неприродно, поетичні тропи межують з естетичним непорозумінням. К аж у відверто і рішуче про ці прикрі речі, тому що в книжці більше достоїнств, аніж вад і прорахунків, тому що відчуваю: Григорій Булах здатен на більше, і він досягне більшого в поезії, переборовши зайвини і недоладності періоду становлення, які нині заважають йому на повну силу розкрити свої можливості.
