Все почалося з голки,
Що мати колись купила.
Голка потрібна була
Мені домоткану сорочку вишити.
Сорочка потрібна була
Прикрить мої плечі в дорозі.
Дорога потрібна була
Знайти своє щастя у світі.
А щастя потрібно було,
Щоб пісню веселу скласти.
А пісня потрібна була,
Щоб мати більше не плакала,
Коли палець вколола голкою.

Стою біля хати старої,
У якої було:
Більше нарікань на життя,
Як самого життя,
Більше диму від лучини,
Як світла,
Більше ротів,
Як ложок,
Більше горшків,
Як каші,
Більше цвіркунів,
Як крихт хліба,
Більше нездійснених снів,
Як сучків на колодах.
І, ніби Хома невіруючий,
Доторкаюсь до ран —
Кутків прогнилих
Зі слідами прикладів і куль,
До дверей, в які грюкали
Всі лихоліття,
До підсліпуватих очей шибок,
Скупих на сонце,
А на сутінь щедрих,—
І починаю сумніватися:
Невже ця хатина
Була колискою пісні?

Треба,
Хоча б раз на рік,
Пройтись босоніж борозною за плугом,
Аби обновити
Свій давній зв'язок з ріднею —
Землею, камінням, травою.

Треба,
Хоча б раз на рік,
Навідати магазин іграшок,
Аби пригадати,
Яким був колись ти сам,
І дарунок купити малому,
Бо хто зна:
Раптом за копійчану ракету твою
Він колись подарує людству
Галактику щастя.

Треба,
Хоча б раз на рік,
Навідати цвинтар,
Аби пересвідчитись,
Що ти не назавше приписаний
До цієї планети зеленої
Максим
Чи якоїсь посади.
Адже навіть ті,
Хто спочив під епітафіями на мармурі,
Під бронзою реквіємів,
У тріумфі вінків і промов,—
Якщо після себе
Не залишили доброї пам'яті,—
Були на землі
Лише перехожі.

Раніше присвячував я свої пісні
Подіям незначним,
Але які здавались мені
Дивнішими
За повернення птахів з вирію,
Важливішими
За дощ у посуху,
Потрібнішими
За хліб голодному,
Змістовнішими
За мозолі на руках,
Довговічнішими
За схід і захід сонця.

Тепер з гірким усміхом
Перечитую їх і перекреслюю.
Може, від усього залишиться
Тільки одна пісня —
Пісня про Батьківщину.

Натомившись, заснув на лужку скоморох,
Хоч думав на мить лишень прихилиться.
А ніч дзвеніла, вся в комарах,—
І перегризла ланцюг Ведмедиця.
І Шляхом Чумацьким чкурнула з села
У привільну даль заозерну,
Збиваючи роси холодні, пішла
Збирати
зірок
теплі зерна.
Спробуй
тепер її
поверни
З лігвиська волохатої ночі,
Де в млості принишклої тишини
Лапу свою вона смокче!
Але, як почує пісню смичка,
Танцює — аж небо згинається,
І над сонною річкою — в синь-перекат —
Густий зорепад осипається.

Либонь, жодна з коронованих династій
Не може похвалитись такою вічністю,
Як мій трудовий рід,
Трон якого був з простого лемеша,
Обіпертого на косу і серп,
На сокиру й гнойові вила.

Либонь, жодна історія коронованих династій
Не може змагатися зі славою
Мойого роду,
Записаною головешками
Спалених панських маєтків,
Помережаною хрестиками неписьменних,
Що стиснуті важкими, як гнів, кулаками.

І хоч не раз кати виривали
Цілі сторінки
Цієї історії роду мойого,
Перекреслювали канчуками, багнетами —
А ці сторінки, наче кров крізь бинти,
І нині проступають крізь борозни землі,
Крізь мої пісні.

Тихо-тихо на світанні
В твоїм саду, тихо-тихо.

Тільки-тільки доторкнешся
До галузок, тільки-тільки —

Листя, листя заговорить,
Зашепоче листя, листя;

Роси, роси передзвоном
Відгукнуться, роси, роси;

Зорі, зорі в бубни вікон
Гучно вдарять... зорі, зорі.

— Хто там, хто там? — Запитає
Твоя мати.— Хто там, хто там?..

Певно, певно, щоб зустрітись,
Треба ждати... певно, певно,

Грому, грому, блискавиці,
Шуму саду, грому, грому...

Століттями втрати лічила
Вітчизна моя, Вітчизна.
І як би не бідувала,
А пісню свою співала.

Навічно затямили люди:
Без пісні душі не буде.
Народ без пісні — не вміє,
Народ без пісні — німіє.

Без пісні свого народу
Німота огортає природу.
Ти любиш народ свій і край?
Пісню його співай!

Століттями рани лічила
Вітчизна моя, Вітчизна.
Змагалася, воювала,
А все ж таки пісню співала.

У першім домі і в квартирі першій,
У височеннім домі на проспекті
Заплакав хлопчик.
І прокинувсь дім.
Сховав дільничний під подушку голову:
«Таке відбув я тихе чергування,
І ось тобі — почавсь дитячий плач...»
Учений,— той не спав іще,— він думав,
Плач зупинив йому в польоті думку,
Він в тапочки ступив і закурив:
«Нема, нема гармонії в природі!»
І відставник-військовий пробудився:
«Належної в дітей немає дисципліни,
Режим — першооснова тиші у житті!..»
Вжахнулася бабуся одинока:
«Зайду погляну...
Ой, ці юні мами!
А хіба ж я такою не була?..»
...Прокинулись робітники, таксисти,
Учителі і поштарі, й канцеляристи,
І медики, і трубачі-горністи,
Прокинулося місто...
І понад ним у сутінках —
Загравою стояв дитячий плач.
І світ прокинувся.
І тіні розтавали.
Прокинулись в лісах пташки і звірі,
І над землею музика світала
Ранкового, довірливого сну.

Учуся
І в старих, і в молодих —
І мужності,
І мудрості,
І сили.

Учуся в хлопців
Незнайомих тих,
Що як брати лягли
В одні могили.

Іще не все на світі
Звідав я.
Але і зараз
Мушу вам признатись:

На всіх на нас
Тримається земля.
Якщо не так —
На чім же їй триматись?

Це ж бо сили основа —
Я кажу тобі, синку,—
Ясність думки і слова,
Ясність кожного вчинку.

А іще тобі, сину,
Зичу я, мій хороший:
Щоб і ноша — по силі,
Щоб і сила — по ноші.

Так діди заповіли,
Так батьки зажадали,—
Коли це зрозуміли,
Ми дорослими стали.

Невже на біду неминучу
Ніч віддає залюбки
Тіло своє співуче
До рук моїх шкарубких?

Невже ми ніколи не вернемось
У той непотьмарений час,
Коли ані зради, ні вірності
Не існувало для нас?

Не робімо з людей богів.
Хай людьми залишаються люди.
Ми ж їх потім суворо судим!
Ой, навіщо з людей — богів?

Не здіймаймо їх на п'єдестал,
На догоду підставивши спину.
Все одно їх колись та скинуть...
Ні до чого їм п'єдестал!

Очищайте серце своє
Від бездумності і боголюбства.
Славте волю і розум людства.
Як їх часто нам не стає!

Не творімо собі богів!

Я все блукаю. Важко так
Свою шукати стежку.
За всесвітом, немов дивак,
Я безнастанно стежу.

Було раніш — о, простота! —
Я брав усе на приступ.
Змінили світ прудкі літа
І вдачу норовисту.

Складнішим став мій добрий світ,
Пригасли сновидіння.
Я, вирушаючи в політ,
Готовий до падіння.

Раніш прекрасний в однині
І в єдності — великий,
Світ нині множиться мені,
Мов Янус многоликий.

З такого світу, що розливсь
На кров і порошини,
Новий світ зводить не колись,
А нині я повинен.

Я, може, й не поцілю в суть,
Та й не розслаблюсь мляво.
Я завтра мушу сам збагнуть,
Хто бог, а хто диявол.

Одне мене турбує страх:
Як син мій світ оцінить —
Чи він його розвіє в прах,
А чи йому повірить.

Івайло мій далекий, відомий і понині,
Коли в багні втонуло все, що тільки мав,
Так само, як в коритах твої втонули свині,
Порив зберігши інший, ти інший шлях обрав.

Я знаю, як то серце стискається від болю,
Коли, мов бідна хата, добро горить в тобі,—
Тоді готовий стати з татарами до бою,
Щоб покарати винних в підступності й злобі.

Але коли татарів давно уже розбито
Й на обрії не видно ніяких ворогів,
Тоді удвічі важче... І дивляться сердито
Сто тисяч тиш тривожних із-під похмурих брів.

Вертаєшся й повільно чвалаєш у хороми,
Серед своїх знаходиш себе в самотині,—
Ніщо тебе не спинить, окрім твоєї втоми,
Чужа ненависть й гроші тобі вже не страшні.

Свої тебе зустрінуть, немов царя, красиво,
І рай запропонують, і золотий вінець.
Так вийде. А тим часом — нехай це дивне диво! —
Повірить я не можу в такий сумний кінець.

Що ж, нас в кінці чекає Марія, як і личить,
І спокоєм заманює, багатством — замість мрій.
А ти не піддавайся. Удар її в обличчя,
Хоч би в житті твоєму це був останній бій.

* Івайло — пастух, який у XIII ст. очолив повстання селян проти феодального гніту, згодом — цар.

Молодість наша — динаміту присутність,
Ми все заперечуєм, в усе вірим без тями.
Щоб зберегти свою лисячу сутність,
Замітаєм сліди, як лисиці, хвостами.

Не варто казать, що зростаєм порожніми,
Просто наша вагітність довше триватиме.
Як серця вибухають, вони ворожі нам,
Мов живому життю — вибухаючі атоми.

Нехай зарізкі ми. Але ж неодмінно
В землю різко впиваються зонди голодні.
Врешті, крутять невтомно могутні турбіни
Не грузькі болота, а річки повноводні.

Розгойдана даль у пшеничному полі
Нас більш не вколише, як діток, достоту.
Казочками красивими жити доволі —
Інакше від жиру погрузнем в дрімоту.

Згадаймо, як в люту зимову хуртечу
Нас Ботєв ошпарив словом негарним.
Зневаживши нас, впав за всіх наш предтеча,
Але не загинув. Бо впав не марно!

Це легко.
Розправивши руки, напружую тіло,
Щоб, мереживо поля внизу мерехтіло.

Я навчивсь над землею злітати,
Над пшеницею в полисках маків кружляти,
Над озерцем у синього ранку димку,
Що, мов дуло блискуче в очеретянім сповитку.

Я навчився літати, а страх поселився в груди,
Боюсь, що людей забуду,
Боюсь, щоб ні шепіт, ні сміх не вщух,
Що так жадібно з уст долинає до вух.

І ще мені лячно, що раптом,
Забувши людські голоси,
Я в траву забуття потраплю
Й там зостанусь...
по пояс
у шроті
роси.

Неначе наречена, в квітчастім чорнім ситці
Над травами схилився й завмер від щастя космос.
Проміняться сузір'я, як в райдугах китиці,
Вечірній вітер травам шовкові пестить коси.

Вода булькоче й диха, купає стиха зорі,
У верболозах двоє — принишкли молодята.
Вони лежать у травах, і всесвіт — в кожнім зорі,
Вони мовчати люблять і люблять розмовляти.

Стоять копиці сіна пахучими горбами,
До велетнів подібні, що дивляться несміло
За кожним юним рухом, за плавними руками,
Коли, вогнем налите, немов співає тіло.

Кохання... О, якби то метеликом було воно,
Стояло б розрожевіле на трепетній билинці
І, наче балерина, чекало би здивовано,
Як музики чекають з душею наодинці.

Але короткі ночі, що схожі на дівчаток,
Які, проснувшись рано, йдуть гратись у пісочку.
І вгамувалось море, щоб тихо протікати,
Одівши тиху хвилю у голубу сорочку.

Дві теплі залишились у верболозах ями,
Закруглені помітно й раптово спорожнілі,—
Застигла мить у яблуці, позначенім зубами,
І в двох зелених пагонах, які сплелись у гіллі.

Куди вони діваються, оті дівчата ніжні,
Що з нами лічать зорі у теплі, сині ночі?
Ми дихаєм засапано — видіння білосніжні,
Вони зникають вранці, як лиш розплющим очі.

Чи нам вони наснилися, нічних видінь вістунки,
А всі слова сердечні були, як плід омани?
Це лячно, що, мов персики, солодкі поцілунки
Ні разу не торкнули лице давно кохане.

Яка жорстока сила, що сліпо наші мрії,
Як передзвони ранку, розвіює на вітрі!
Для нас, у сні одурених, лишається надія:
Хоча б у сні зустріти любов найкращу в світі.

Коли пристрасть погасне в знемозі,
Коли смутком повіє з дібров,
Мою пам'ять у вічності на порозі
Осяватиме слово «любов».

І візьму я в дорогу далеку
Рідні очі твої голубі.
Візьму вірші, що радісно й легко
Все життя дарував тобі.

Чорне море візьму з собою,
Що було, як обійми твої.
І тракійську дорогу, якою
Помандрую в блакитні гаї.

Білу чайку над виром синім.
І південну печальну зорю.
Тінь одну від сосни і ялини.
І криницю у ріднім краю.

Білий аркуш, як те світання,
Коли вперше складав я пісні.
Дві сльози, якщо ти на прощання
Їх подаруєш мені.

Відколи світ почув, як перший грім,
Твій голос, що збудив гірські вершини,
Піт на чолі не висихав твоїм,
Твоя десниця труд тяжкий вершила.

Лозу плекала, плавила руду
І утверждала віру в кожнім сині,
Що не один лиш меч в твоїм роду,
А й чесний труд беріг тебе донині.

Народи пропадали на очах,
Кипів огонь і пінивсь вир гарячий,
Однак лиш труд — за совість, не за страх! —
Вів по життю до сенсу і удачі.

Серед вогню і в зливі протидій
Ти збереглась — для нас і для грядущих.
Все те, що знищив підлий ворог твій,
Воскресло у руках твоїх цілющих.

Відроджена, ти в розповні краси,
Твій голос лине з роду і до роду,
Крилатою була в старі часи,
На крилах линеш до висот народу.

Огорнута у зелені парчу,
Дороги маєш вільні і природні!
Тобі високі гори — по плечу,
Як і твої діяння благородні.

Каналів жили і суцвіття рік,
Високий хліб, лісів зелені гриви,—
І очі, й серце втішені навік,
Бо це — наш труд, стосилий і щасливий.

Спрямований без остраху в майбуть
З нових вершин іде в нові простори.
Бо, крім труда, нема й не може буть
Міцнішої в грядущого опори.

Легка дорога — то важка біда,
То ложне світло, що в пітьмі загине.
Нема людині щастя без труда,
Немає без труда життя в людини.

Талановита, щедра споконвік
Земля моя не вмре, не постаріє,
Допоки чесний труд наш рік у рік
В пожежах творчих рідну землю гріє.

Вона — олтар і джерело краси,
Ясна зоря у дні смутні й веселі,—
Лише б створить, як у старі часи,
Шедевр на рівні книги Руставелі.

Тож возвелич свій невмирущий час,
Твори в огні, світи, немов зірниця,—
Хай пам'ятник залишиться по нас,
Як в день новий злітаюча десниця.

Під шквал аплодисментів, під «ваша»,
у напрямку незвіданих просторів,
кудись людина в небі поспіша,
летить серед численних метеорів.

І там лиш серце — нерозлучний друг
тривожні думи гріє про домівку...
Планети, ніби м'ячики, довкруг
літають, як літали споконвіку.

Він, як дитя, розгублено примовк,
для вічності шукає слів захмарних,
і, наче геній, вловлює зв'язок
земних речей і явищ планетарних.

Із тих висот на землю долина,
забарвлена у звуки чудодійні,
далеких дзвонів зоряна луна
у тій безмежній сутіні біблійній.

Я жилку часу уловив тривожну,
що б'ється на життєвій бистрині.
Чи можу я — звичайно, що не можу! —
в піснях забути про тривожні дні.

Ти ледарем мене не називай,
хоча й люблю злітать за небокраї.
Перо зламається, немов крило,— нехай,
я підкорюсь, як пісню плач здолає.

Одне я знаю: маю власну путь
і ластівок із власного розмаю.
Наш караван не зможу обмануть,
тому що з ним свій крок я вивіряю.

Я жилку часу уловив тривожну,
що б'ється на життєвій бистрині.
Чи можу я — звичайно, що не можу! —
в піснях забути про тривожні дні.

Закляк горбок, мов ящірка, в пустелі,
і, наче тінь від хмари, кущик незугарний.
Скрадається, як миша, мох по сірій скелі,
на пух подібний, кволий і безбарвний.

Тісний саамі чум. Горить у нім свіча,
як сонце, що очам розширює простори.
Я гість із Грузії, де небо до плеча
торкається, а в небо линуть гори.

Над тундрою — печаль. І сонце відійшло,
По колючках розсіявши проміння волоконця.
В травинці, ледь живій, кінчається тепло,
ось-ось трава умре, відлучена від сонця...

Осінній промінь вже у сутіні зника,
вже і життя вмерзає в царство супокою,—
коли нізвідкіля — як злива, як ріка,
в сумний пейзаж влітають олені ордою!

Оце так бідний край! На гребені життя —
твоя краса, надія і могуть невпинна!
Зникає супокій — і на межі буття —
як в горах наших, гуркотить лавина.

І роги оленів, як тисячі світил,
Гойднули небеса, злетіли над снігами.
Життям запломенів далекий небосхил,
Мох і трава наповнились живими голосами.

В очах саамі — радість незборима:
для них він радісний, цей невеселий край!
Тоді я подививсь на тундру їх очима:
довкруг була нужда, а я побачив — рай.

Як мало я зробив!
На серці змора.
Кажу відкрито, вільний від химер,—
те, що раніш мені здавалось морем,
в долонях поміщається тепер.

Живуть в поезії, як у химер в полоні,
тому я креслив за рядком рядок,
і навіть те, що є в моїй долоні,
як молодість,
тече,
тече
в пісок...

Моя країно,
ти пробач за все це.
Та ж мучить, як гріхи, мене давно
і те, чого не взяв глибоко в серце,
і те, що не пошпурив за вікно.

Я воював.
Не вславивсь у поході,
але ти твердо вірила мені,
і, якщо я у попелі сьогодні,
то через те, що був я у вогні.

Повір і зараз.
Я іду до тебе
свідомий того, що давно в боргах,
і якщо я прожив не так, як треба,
то смерть моя — іще в моїх руках.

Хто п'є вино, радіє до нестями,
А я хмільний од щастя — без вина,
Давно багатий тими почуттями,
Що множить в серці рідна сторона.

В час вечоровий
Я зачарований
Трепетом тіней, блиском зірок.
Світ дивовижний,
Добрий і ніжний
Кожен мій крок і повітря ковток.

В небі зірниця,
Як таємниця,
Роду й народу закони одні.
Розум не знає,
Серце вмліває,
А виступає супроти брехні.

Вічна потреба
Вірити в небо,
В силу над нами й мудрість Творця.
Зліва і справа
Даль величава —
Світобудова не знає кінця.

Ллється проміння
У безгоміння,—
Місяць над серцем, як серпик, навис.
Над виднокругом
Зірка без друга,
Тугу тамуючи, дивиться вниз.

Сили недремні
В небі таємні
Ніч не розкриє, не викаже день.
Линуть досвітні
Звуки всесвітні,
Вічну являючи Пісню Пісень.

Дихають квіти,
Шепчуться віти,
Річка змиває свої береги.
В листя тремтінні
Міняться тіні,
Барвами грають небесні луги.

В танцях природи
Небо і води,
Зорі і квіти не знають тривог.
Всі ми єдині,
В кожній людині
В першооснові царствує Бог.

Хто крила дав, щоб я злітав до неба,
І божество в собі відкрити міг?
Як у природи виникла потреба
В красі очистить первородний гріх?

Це ти, любове, мудро поєднала
Земне й небесне у людськім житті,
Звела в одне розрізнені начала,
Все освятивши на своїй путі.

Це ти, любове, завше безневинна,
Нікчемністю затоптана у гидь,
Ти в світі ницих, ніби мить тваринна,
Для мене — чиста і висока мить.

Це ти, талант, що з неба Богом даний,
Тобі замало щонайліпших слів.
Осяяний тобою й осіянний,
Творю для тебе свій натхненний спів.

Тобі, як лебідь — пісню лебедину,
Останню пісню я віддать готов.
Бальзам на рану у важку хвилину
І клич нащадків — ти, моя любов!

Тобі мій спів, чию красу Всевишній
Благословив, як ранішню зорю.
До тебе в сад я на світанку вийшов
Й серед троянд з тобою говорю.

Це ти — життя мойого квітування,
Велика мрія і солодкий сон.
Коронував я вірністю кохання
І честь возвів на непорушний трон.

В далекі дні свої чуття юначі
Я віддавав лише одній тобі.
Ніно, Тамар і Кетеван я бачив
Поєднаних в одній твоїй судьбі.

Уже старий, я до життя земного
І охолов, і в землю нахиливсь,
А відчуття мої, як в молодого,
Немов старим я був уже колись.

Хай інші п'ють!.. Мені вина не треба,
Я захмелів од щастя — без вина.
Через мою палку любов до тебе
В очах квітує рідна сторона.

Вгору і вгору ступав я повільно,
Тільки б на пагорбах дихати вільно.

Став біля прірви на камені стерті
Й подих життя я відчув, а не смерті.

Серце палало, в душі клекотіло,
Ніби окропом ошпарили тіло.

Серце, як ліра, бриніло струною,
Душу, здавалось, пробили стрілою.

Голос потужний, прийдешністю повен,
Праведно правдою хлинув, як повінь.

Небо й земля — це не дві половини,
Я їх єднаю всесиллям людини.

Тільки ж питання у мене, як рана:
— Де ти під сонцем, єдина, кохана?

Рабству підвладна, ти стала рабою,
Як нам звільнитись від рабства з тобою?

Стріла спокусу, пішла без помилки,
Гейби стріла, що влучила в поминки.

Краплю троянда роняє краплива,
Сяє у краплі фіалка й кропива.

Хто сам собою спроможеться бути,
Той не боїться чужої отрути.

Хто не боїться чужої печалі,
Ніж не встромляє в омріяні далі.

Вгору і вгору ступав я для щастя,
Хай би порвалось нещастя на часті.

Вгору і вгору ступав я навіщо,
Радше б рабом став у горах навічно?..

Гори задумались, горю на горе,
Гордо горюють в задумі простори.

Йшов я угору, спускаюсь додолу —
Тільки труна повертає додому.

Смерть і непам'ять знебавлять навіки,
Очі пробудженням світять на віки.

Що горіти неспроможне,
В темряві гниє поволі.
Тож спали мене, любове,
Освіти дорогу долі!

Навіть мить життя єдину
У яснім вінку проміння
Вище ставлю за століття
Темряви і безгоміння.

Правда, сніг, що впав на гори,
Віє стужею в долини.
Сніг на скронях проникає
Холодом в чуття людини.

Лиш туди, де, як огниво,
Дух людський горить все дужче,
Не проникне жоден холод,
Щоб згасити жар живлющий.

В серці вогнянім поета
Є чуття, що не загине.
Не підкорять його роки
І не вистудять сивини.

Вірю в святощі кохання
Так, як вірять люди в Бога.
Серце за вівтар слугує,
Щоб спалить життя за нього.

Хай офіра ця таємна
В таїні палає стиха,
Та в німотному стражданні
Часом є велика втіха.

В юності жадав любові,
Серце мліло від чекання.
Кращі роки промайнули,
Я лишився без кохання.

Старість зморшками покрила,
В тілі я відчув знемогу.
Тож чи явиться кохання,
Все одно мені, їй-богу.

Злидні бігали за мною
Від оселі до оселі,—
Все одно скарбів не хочу,
Маю статки невеселі.

Я шукав у світі дружби,
А мене спіткала туга.
Все одно мені сьогодні —
Маю чи не маю друга.

У житті спізнав я кпини
І розчарувань дорогу.
Хто з-за гір мені всміхнеться,
Все одно тепер, їй-богу.

Той, від кого ждав рятунку,
Не схотів води подати.
А помру, чи хто оплаче,
Це мені не конче знати.

Я вже сивий. Серце — рана,
На душі прокляття брила.
А життя таке байдуже,
Що й життя любить несила.

Отак десять років
зійшли крок за кроком,
промайнули в печалі й журбі.
На серці, як рана,
ятриться кохання,
береже таємницю тобі.

А серце тривожне
відкритися може,
тільки розум тримає язик.
То мука одвічна —
в коханні, мов свічка,
згорів би і в темряві зник.

Чи мила не знає,
чи мовчки страждає?..
Чи сама, як і я, палахтить...
О, Господи Боже,
то хто ж нам поможе?
Поєднай нас бодай на мить!

Я знаю: кохання —
солодке страждання,
мовчить і не відає слів.
На людях — усмішка —
відрада хоч трішки,
в самотності — сльози і гнів.

Не все розумію,
та маю надію
почуть хай би раз у житті:
«Коханий, не сердься,
ти — мій в моїм серці»,—
почуть би слова золоті!

Чуття потаємні
у душах взаємні,—
обом нам відомо давно.
А наше кохання —
при стрічах мовчання,—
рішучості нам не дано!

Роковані роки,
пекучі мороки
двох наших сердець мовчазних.
Нуртують бажання,
ростуть сподівання,
а слів нам бракує простих.

Задумалась гора Мтацмінда,
Вдивляючись за небосхили,—
В ранковім небі зірка мідна
Горить над спокоєм могили.

Пливе у тишину ранкову
Кура під вічною горою,
Немов співає колискову
В борні полеглому герою.

Мтацмінда, як дитину милу,
Єдину і найкращу в світі,
До серця горне ту могилу,
Що освятив Мамадавіті.

Поет, розчулений до краю,
Вдивляється в красу ранкову
Й складає пісню ріднокраю,
Веде з Вітчизною розмову:

«У тебе небо бірюзове,
Земля у зелені буяє.
Приймай мене, Вітчизно, знову,
Як лікар хворого приймає.

Не міг я витримать розлуки,
Криваві сльози лив без тебе.
Душі моєї давні муки
Вгамуються під рідним небом.

Мене зустріло в ріднім краї
Ласкаве сонце, ніби сина,
Мені зірок веселі зграї
Всміхалися у небі синім.

Пригасли всі мої печалі,
В душі зросла надії сила,—
Троянди юності зів'ялі
Ти знов для мене оживила.

У тебе небо бірюзове,
Земля у зелені буяє.
Я тут ожив і тут готовий
За тебе вмерти, рідний краю.

Не відречись, моя країно,
Від свого сина, поки світу.
Коли ж умру, то неодмінно
Прислухайся до заповіту:

— В ім'я синівської любові
Мені притулок дай останній
В краю, де небо бірюзове
Й земля в зеленому буянні».

Хто бачив той Едем квітучий,
Де тільки сон — солодкий рай,
Де волі докір невсипущий
В природі чує рабський край;
Сама природа сліпить очі,
Прояснює шляхи проблем,—
І хто ж народу напророчив
Згубить в Едемі свій Едем?

В тихому садочку, в затінку гілля
Наслухав я тишу, що пливла здаля,
І почув я ніжний солов'їний спів —
Соловей з кохання в пісні шаленів!
Довго, довго слухав віщий голос я —
Пісню божевільну, пісню солов'я,
І в душі від того, як весняний цвіт,
Неповторним садом квітнув цілий світ.
Я вдивлявсь у крони, в трави голубі,
Та намарне очі натрудив собі:
Соловей шалений свій пісенний грім
Слав у світ розкотисто в серці у моїм.

Споглядаю у сні
Твої обриси ніжні,—
Мармурово мені
Груди світяться білосніжні.
Відчуваю вогонь,
Ніби сонячне осіяння,—
голос серця
спляча жінка
То від серця твого
Лине лагідне хвилювання.
Твої щоки горять
У щемкім трепетанні.
Як вишнева зоря,
Палають вуста рум'яні.
Чисті у тебе сни,
Наче видіння неба,
Наче крильми з вишини
Торкається ангел до тебе.
Чиста, як небо, сама,
Ти в чистоті незрівнянна.
Щасливішого в світі нема,
Як той, кому ти — кохана.

Та квітка, якій всі бажання світлі,
Почуття і себе я віддать був готов,
Не квітне вже в цьому жахливому світі —
Поселилась на небі моя любов!
Чашу долі гірку я вже випив до дна
І, самотній, залишився в самотині.
Коли втрачено все, є розрада одна —
Чисті сльози зосталися тільки мені.

С... Ч...ій

Кохана! Я часто літаю
На крилах бентежних мрій,
І гордий твій стан обнімаю
У вільній уяві моїй.
«Вгамуйся, безумний,— ти мовиш,—
Лукавити не до лиця!
Якщо ти за стан мене ловиш,
З'єднаймо і наші серця!»
Хоча це лиш сон мій, кохана,
Та солодко в мареві мрій,—
Коханню вже краще омана,
Ніж дійсність без жодних надій.

Як бій замовк у надвечірній млі
І всі відклали втомлено приклади,
І крик атак розвіявсь по землі,
І відкотився гуркіт канонади;

Як відпочинку нагодився час
І оповила тиша нашу роту,
Враз подихом печалі і турботи
Повіяло на кожного із нас.

У тиші пошматованих полів
Полинув спів, сумний і величавий,
Либонь, в ту мить не був би кращим спів,
Якби всі флейти Грузії звучали.

Грузин співає, як іде на бій:
Життя він славить смертної хвилини,
Щоб хмари, що пливуть до батьківщини,
Несли той спів у край коханий мій.

І щоб дівчата в нашій стороні,
Де колисала нас грузинська мати,
І Іочувши пісню рідну вдалині,
Могли б за вбитим братом сумувати,—

За тим, хто тут відважно воював,
Хто не боявся горя і знемоги,
Хто вмер в бою, за крок до перемоги,
Хто в смертну мить Вітчизну оспівав!

Отак піснями повнимо поля,
Б'ємося навіть на краю могили,
Щоб Грузії священної земля
Цвіла вовік і набиралась сили.

Не дивина, коли той спів бійця,
Що пролунав на рубежі останнім,
Нас об'єднав у лави нездоланні
І переповнив мужністю серця.

1943

Скоріш бинти на рану,
під голову — кулак
я у траву багряну
упав з коня навзнак.

Хай кінь мій заридає,
як також кулю стрів,
а в мене сліз немає,
бо я не з плаксіїв.

Себе я не шкодую —
Шкодую вас лишень.
Мав рану не одну я
в житті, як та мішень!

Я мерз у хуртовину
і від жорстоких слів,
спізнав я не перину,
а ліжко із шипів.

Не забирайте збрую,
сідло і кобуру...
Таж навіть як умру я,
я все-таки не вмру!

О ні! Я не загину —
залишуся в строю:
хто впав за Батьківщину,
той смерть здолав свою.

Несіть у гори, друзі,
мене над верховіть,
ялинову галузу,
мов свічку, запаліть.

Мене на білім світі,
як згине ночі тінь,
згадає буйний вітер
і мій колхідський кінь.

А як життя озветься,
де битви відгули,—
між скель, з мойого серця,
гніздо зів'ють орли.

сонет манані

В печальну ніч пригасли голоси,
Що долинали в пам'ять крізь розпуку,
І я відчув твій погляд, теплу руку,
Уздрів лице осінньої краси.

Себе чеканню в жертву принеси,
Коли в оселі вичахають звуки,
Тримайсь міцніш фатальної науки,
Де творить диво — «Господи, спаси!»

Вдивляйся в небо! Там надій зоря,
Їй воскури від серця фіміаму.
І тільки ступиш в двері вівтаря,
Твою молитву прийме Бог до храму.

І зблисне усмішка, як сонця жар.
І згасне сум, і вляжеться тягар.

Карнавалом гримить його слава,
Поряд меркнуть достойники ниці.
В'їлись в плоть сатанинського слова
Сатурналії і блискавиці.

Чорна смерть прихиляла до ями,
Грала в імені марень лавина.
Бог прирік жити душу без тями,
Бо вона невимовно безвинна.

Був диявол кузеном у нього,
Тому з неба нагрянула кара,—
Змій гашишу здавив до знемоги
Кволе тіло земного Ікара.

Галактіонові Табідзе

На арфі розіп 'ятий змій —
Заручини місяця сонні.
Зірок неприборканий рій
І крила хреста безборонні.

В одежі небесних світил
Ідуть Гавриїл і Михайло.
Дзеркала країни святих
Святе випромінюють сяйво.

Весь обрій в алмазах тремтить,
Як блискавка з темені скресне,
І простір, мов брама, на мить
Розверзнеться в царство небесне.

На арфі розіп'ятий змій,
Спас арфи... І дзвін небозводу...
Згортається неба сувій,
Принадивши гарну погоду

В час, коли знову сутінь порозсіває зорі
І позгортає веселка свої семиколірні прапори,
Коли в світлячках, як в іскрах, ліси неозорі
Вдихатимуть пахощі,
Принесені вітром, що скотився з кругої гори;

В час, коли знову прижмуряться очі природи
І в сні вона глибше розкриє
Свій небесний, божественний дар,
Коли оповиє мовчання і зорі, і води,
І викотить сила невидима
Загублений місяць з-за хмар,—

Переді мною відкриються гори і доли,
Древні руїни вежі, виноградники і сади.
Кров'ю колись политі, нині квітучі, як доля,
Що з кривавим трудом селянським
Переплелись назавжди.
І через те ніколи — і в добрі часи, і в злі —
Не забудемо благословенний, чарівний запах землі.

(На мотив Шеллі)

Рушай! За тобою стежать засніжені чорні поля,
Тонуть у хмарах зорі, поглинаючи плинний час.
Рушай! Накликає вітер чорнокрилу пітьму здаля,
І в траурнім спокої неба останній промінь погас.

Не зволікай, скоріше! Настає вирішальна пора,
Змовч над сльозою друга і забудь про кохання жар.
Рятунку нема в стражданні, в любові не знайдеш
добра,
Коли ти обрав незнане, в самотність неси свій тягар.

Рушай! До оселі вернися, яка заніміла вночі,
Пролий на погарищі сльози, де предки лишили сліди.
Тіні до тебе прилинуть — зі світу цього втікачі,
Й відчуєш довкола себе насолоди й скорботи сади.

На тебе пожовклим листям повіє з осінніх садів.
Пелюстками осінніх квітів вітри доторкнуться віч.
Та, може, душа й Вітчизна щезнуть в проваллях віків
Або ж ти знайдеш свій спокій, як візьме в обійми ніч.

У траурнім небі спочинуть тіні натомлених хмар,
Спочинуть вітри, і місяць засне у сріблястім гнізді.
Тоді погамує хвилі і замре океан-бунтар.
Страждання й боріння згаснуть у вічному сні тоді.

Свій спокій знайдеш в могилі, і розвіється помислів рій,
Вони заберуть з собою спогадання про сад і двір.
Відлунням твоєї сповіді, марень твоїх і надій
Залишиться музика голосу і світло далеких зір.

1. Пам'ять

Вечір пробуджує в тихій оселі
Зоряні сили.
Янгол приблудний Терентій Гран елі
Й демон могили.

В купелі сонця небес акварелі
Диво вчинили.
Янгол приблудний Терентій Ґранелі
Й демон могили.

Вдарили зорі в срібні тарелі —
Світ засліпили.
Янгол приблудний Терентій Ґранелі
Й демон могили.

2. Агонія

Тихо. Ні звуку.
Заплющені очі.
В могилі лежу серед ночі.
Дошку труни причавила зловісна
Володарка цвинтаря — ніч.
В холодній могилі скорботно і тісно,
Пильнує у чорному — ніч.
Благати пощади запізно,
Та, либонь, моя родичка грізна,
Мені співчуває — ніч.
Скоро світанок
Засяє над світом,
Жевріє обрій,
Як піч.
Там, за рікою, розгулює вітер,
В могилі ж темнюща ніч.

3. Самотність

Тут самотність, немов павук,
Гострим скальпелем ятрить душу.
Тут я вип'ю свою чашу мук
І останню надію задушу.

Тут чекання — кривавий кат.
Що здійняв наді мною сокиру.
Ніч, мов покруч, що зрадить стократ.
Як обплутає душу щиру.

Замордований часу плин.
День, вагітний важким мовчанням.
На розхристанім ложі хмарин
Сонце гріє душу чеканням.

Тут чекання, немов ешафот,
Зашморг днів, пересилений гордо.
Стогін вітру. Заціплений рот
І прокляття, що здушує горло.

Змій чекання отрути припас
І націлив огидне жало,
Тільки б зір твій скоріше погас
І тебе, й твоїх марень не стало.

Нам чекання готує капкан,
А поки що голубить душу.
Я — щасливий: здолавши обман,
Свою мрію останню задушу.

4. Жовтий будинок

Жовтий будинок, пекло, правлять тут лиходії,
Пащу фатально роззявив, ти очманів од лих.
З тебе виносили часто важкі домовини надії,
А ти вимагаєш люто жертв все нових і нових.

Ти є бруду гніздов'я хижого вельми люду,
Пастку готуєш праведним, зрадить готов усіх.
Тільки ж втекти не вдасться тобі від Страшного Суду,
Помста тебе спіткає, буде покараний гріх.

Знову готов сподіять нині нові злодіяння,
Тому своїм прокляттям шлю я тебе на заклання.

5. Безсонна ніч

В серці плекає старість власні закони
Так, як у зелен-гаї осінь зрадлива.
Дзвонять у присмерку дзвони. Боже мій, дзвони!
Тихне і чахне гола пшенична нива.

Я не дивлюсь на вчора, як на мороку.
Пам'ять минуле збудить, розум забуде.
Брати уроки ладен в старого року,
Ладен зректись огиди в світі огуди.

Радий, що зла гієна ятрить бажання,
Ніжно борей голубить душу ущемлену.
Сходить над видноколом синє світання
Й лине блакитним птахом понад ущелину.

Довго палав я мовчки без забаганок,
Знав я стару осмуту, давню тривогу.
Радий уздріти знову синій світанок,
Радий услід за сонцем вийти в дорогу.

Переборовши втому, рушив я далі.
Трепетно ніч розтала з повівом вітру.
Бачу, торкнула обрій у фіалковій далі
Місяца тінь, як відблиск тлінного світу.

6. Втеча

Ніч блукає, немов непокарана вбивця,
Чорні мури в'язниці ховають від кари.
Ти чекаєш світанку, що тихо іскриться,
Поки круки над трупом снують, як примари.

Кожну мить відчуваєш, мов лезо кинджала,
Що впирається в серце й пронизує душу.
Божевіллям здається реальність безжальна —
І клянеш свою долю, і ніч проклятущу.

Кроки смерті скрадаються десь в коридорі,
Ти в мішку кам'яному, позбавлений волі.
Душогуб відомститься твоїй непокорі —
Лиш відкриються двері, лежатимеш долі.

А як ні, то світанок підступний настане,
День, немов конвоїр, загримкоче замками —
І тебе поведуть, закувавши в кайдани,
Потім тіло жбурнуть до помийної ями.

Ти надії курок вивіряєш із жаху,
Ніч хрипить, як приречена до загину.
Темінь тисне на тебе, мов тяге на плаху,
Ворон в хижім чеканні ковтає вже слину.

Нумо, часу не гай, перелазь огорожу,
Скоро ранок розпатлає ночі волосся.
В яму більше не вір, в ворожбу зловорожу,
Вір в надію свою, що не зрадила досі.

Піднімайся з колін, не дивися ж так тупо,
Ніби всесвіт покинув тебе в круговерті.
Не зважай, як позаду почується тупіт,
Як тебе здоганять будуть посвисти смерті.

Все минає... Світанок звелить не вмирати.
Чорні мури в'язниці. Розірвані хмари.
Дивне диво, та вміють сміятися ґрати,
Які щойно були, ніби смерті примари.

7. Гобелен вітру

Вітер творить у кронах садів
Гобелени чудові.
Круки п'ють із гірських ручаїв
Яре полум'я крові.

Творчість травня триває в садах...
Я чекаю світанку.
В мокрих зорях трамвайний дах
Дзвонить безперестанку.

Вся обнова опісля зими —
Труна старосвітська,
Коли, щедро полита слізьми,
Гидка тілогрійка світиться.

8. Ранок круків

Кружляють довкола круки,
Чорнокрило затінюють світ.
Чую круків хрипкі перегуки,
Що сповільнюють часу хід.

Впазурилися кігтями в трупи,
Круки здобич смердючу рвуть,
Роздирають надій моїх струпи
І криваве застілля ведуть.

Тамада впився чарою крові.
Бенкетуючі каркають гімн,
Всіх живих розтерзати готові,
Розтрощить всенародний дім.

Вакханалія круків затьмарила час —
В шлунку темряви ранок погас.

9. Апокалітпичний жах

Сачком Люцифера звисали небеса
І стигло сонце, як важке чекання,
Торкнулась долі не одна сльоза,

Коли жадав я в сутіні світання
І споглядав далекий небокрай,
Щоб розбудить у слові сподівання.

Я думав: душу смутком не карай,
Думки про смерть — прислужниці надії,
Що з пекла хлинуть у прийдешній рай.

Пекли сонця, як люті суховії,
І шаленів безумний карнавал,
Де місяць розгубив похмурі вії.

Такі вітри, немов небес обвал,
В якому тоне хтивий труп планети.
І світом — полум'я дев'ятий вал.

Горить мій мозок. Гей, надіє, де ти?

10. Епітафія

Надходить вечір у чорнім серпанку —
Життя сприймаю, як забаганку.
В думках огненних я мчу до тебе,
Душа із тіла втікає в небо.

Мовчать безсилі рядки, як віти.
Мене згадає вечірній вітер.
В холодний всесвіт, в самотність люту
Разом з нектаром я взяв отруту.

Чужим був небу, землі немилий...
Голгофа бачить печаль могили.

11. Всевишній

сонет

Ти істину шукав у вирі дня,
І ось вінок над гробом — знак смеркання,—
Тут ліри звук страшніший за мовчання,
Тут вісті добрі морок зупиня.

Хто полем смутку ходить навмання,
В саду богів не осягне страждання,
Не донесе до Господа благання,
Нехай би кротким став, немов ягня.

Надії марні — знову прорости
Колоссям буйним до нової днини.
І янголи гукають з висоти,
Й глухі тамтами ввергнуть у глибини.

Ти, грішний, келих випив свій до дна,
Навік твоя жага — самотина.

Небо ґратами дивиться в нас,
Всіх прилякує, як примара.
Ой, заждався засмучений час,
Наплива безнадія, мов хмара,
І притумлена пам'ять образ
Заіскрилася, ніби чара.

В полум'ї прагнень глибоко
Вдихаєш вогонь бажань
І все ж приручаєш око
Сонцепрагнучих сподівань.

Днина, як доля жадана,
Прийде нарешті до нас,
Коли невигойне страждання
Проникне в зрадливий час.

Затято не клич своє завтра,
Підганять післязавтра не смій,
Але сумніватись не варто.
На своєму незмінно стій!

Прийде сама твоя днина
І сама осяйне твій світ,
Як згасне вогню ворожина
І народиться мудрості лід,

Як море бажань широке
Поглине безодню страждань.

Як, зрештою, темряву смерті
Зустрінеш зі світлом в душі
І вкоріняться марення вперті
В минулого спориші,—

Тоді ти не скоришся долі
І смерті зневажиш тавро,
Провісником вольної волі
Ти горе повернеш в добро.

Хвиля вийшла на берег, на мить стала біля обеліска на коліна
і прошепотіла: «Вони любили... вірили... жили... мріяли...»
— Прекрасно, але надто мало жили вони! — зажурено
гомонять, наче палаючі свічки, олеандри і скрушно
опускають голови.
— Чудово жили, любили мрії високі,— шепочуть пальми
і тягнуться до неба.
— Так рано загинули, так рано пішли від нас,— ридає синя
хвиля і ховається серед руїн Діоскурії.
— Пішли рано, але кожен подужав шлях тисячолітній.
На шляху цьому не знайти жодної плями, а якщо й
трапиться де-не-де, то лише червоні, червоні крапки —
краплі крові, пролитої ними,— шепочуть кипариси.

І

Мушлю в руці я тримаю, як жару суцвіття,
І мене переповнює звуків цвітіння шалене.
А на вітрі гарячому оживають тисячоліття.
Й серце тисячолітнє пульсує в руці у мене.

Села й міста, як у воду, пірнають у вічність,
І пливе Атлантида, хоч доля її невідома.
Гори втрачають здавна гордість свою й величність.
На їх чолах високих зморшки лишає втома.

В безнастанному русі земля і зірки колобродять,
Все міняють часи, часи владарюють над нами.
Покоління відходять, покоління нові приходять
З голосами своїми і своїми піснями.

Ми сьогодні, звичайно, вчорашніх повторення,
Але в нас неповторні серця і рамена.
Тому вабить дорога мене непроторена,
Щоб легенда лишилась також після мене.

ІІ

Коли ти любиш мамині пісні,
Коли тобі оця земля зрідні,
Що дихає, як мати,—
Самотності не будеш знати
Ніколи в світі.
Полита кров'ю і сльозами,
Земля оця зрослася з нами,
Корінчик кожен — зрозумій! —
То нерв землі, а значить — твій.
Коли ти любиш мамині пісні,
Коли тобі оця земля зрідні,
Що дихає, як мати,—
Самотності не будеш знати
Ніколи в світі.
Тут кожне дерево — живе,
Немов знамено бойове!

III

Біла завіса туману велично
Повисла між берегом і горою.
А скелі — як мужні обличчя,
Шепіт хвилі — як голос героїв.

Травень приходить до нас у гори,
Квітами — вашому усміху рівний.
І голос дзвенить ваш у пісні моря,
І сонце для вас — як вінок чарівний.

Вітер несе на найбільші вершини
Хвиль синьокрилих шурхіт щорана.
Тихо тумани пливуть з полонини,
Слізьми навантажені й ранами.

ІV

Наче хтось доторкнувся до мене —
То ваш подих торкнувся долі.
І співають вам пісню зелену,
Вашу пісню найкращу тополі.

Десь гроза прогриміла в полі,
А в міжгір'ї ваш голос — луною.
І шепочуть тополі, і співають тополі
Про людей, що злилися з весною.

Вам троянди співають у тузі —
Квіти радості і любові,
Нині білі — то сльози матусі,
А червоні — то краплі крові.

V

Вже піднялася завіса туманів,
І роси, як сльози, упали в трави.
Вже піднялася завіса туманів,
І вінок із проміння сплітає травень.
Ваша мета — над землею світло,
А мрії прекрасні — сади весняні.
Помисли ваші — крила в польоті,
Що розсікають вітри ураганні.
Ви, ніби чайки в безмежній сині,
Ви, як легенди з народження сиві.

Кожен, хто вмер, Батьківщино, за тебе,
Весь не зникає під вічним небом.

VІ

Біля обеліска білі чайки
Квилять жалібно, чорніючи щоднини.
Біля обеліска голуби печальні
Сльози скльовують, немов зернини.

Біля обеліска бліднуть зорі,
І приречений тут місяць посивіти,
Тихнуть кроки, м'якшають суворі,
Біля обеліска плаче вітер.

Біля обеліска білі чайки
Квилять жалібно, чорніючи щоднини.
Біля обеліска голуби печальні
Сльози скльовують, немов зернини.

VII

Дівчина, як вірність, білосніжна,
На лице — мов сонця наречена,
Підійшла з букетом квітів ніжних
І застигла, тиха і натхненна.

Мить священна — і любов безмежна
Повела дівочими руками:
Квіти доторкнулись обережно
Каменя вустами-пелюстками.

Давно це було,
Давно це було...
Пам'ятаю засмаглих босих циганок.
Як ішли вони. «Поворожу»,— кричали.
І своїми руками худими, як вітами,
Відчиняли ворота й до нас простували.
Наче тіні, сідали
На східцях старенької хати.
Чарівничими руками
На подолах спідниць розкинувши карти,
Мовчки й скорботно дивились
Матері в очі.
І словами російсько-грузинськими впереміш
Починали своє віщування:
«Йой, гарнуля ти...
Йой, гарнуля ти...
Лишень добре твоє серце
Роз'ятрене нині журбою
і печаллю.
І все це через те,
І все це через те,
Що тебе наврочено,
Що війна...»
А уздрівши, що дім без господаря,
долучали:
«А чоловік твій у далекій-далекій дорозі,
Якщо хочеш про нього всю правду почути,
Грошей дай, хліба дай — ми дуже
голодні...»
А у нас тоді зовсім не було грошей,
А у мами тоді зовсім не було хліба.
Та вона виносила циганкам шматочок
чурека,
І вони починали своє ворожіння
спочатку:
«Йой, гарнуля ти...
Лишень добре твоє серце
Роз'ятрене нині журбою
і печаллю.
І все це через те,
І все це через те,
Що тебе наврочено,
Що війна...
А чоловік твій у далекій-далекій
дорозі...
(Тут вони вмовкали, замислившись знову.)
Якщо хочеш про нього всю правду
почути,
Грошей, хліба дай — скажемо все,
не криючись...»
Як і всі жінки, мама була допитлива,
Як і всі жінки, мама
тужила від розлуки.
І гріш скупий, що про чорний день
приберігала,
Вона миттю виносила і давала ворожкам,
А вони починали своє віщування
спочатку.
Так немудре уміння
Циганки на хліб обертали.
За копійки віддавали його
Невідомістю враженим людям.
І далі собі прошкували
Босі, дорогою битою,
Полишивши надію,
Дорожчу за хліб і за гроші.

В славетний час суворої розплати тріщать ненависні кайдани,
Безвір'я взявши на таран, гряде жадана перемога.
Яке ж це зрушення! Удар який залізний по знавіснілій тиранії,
Який потоп кривавий у хижім стані лютих ворогів,
Яка гора заслужено розтерзаних катюг
Перед очима нашими, що довго ждали помсти!
На полі ратному, Кавказе, ти велич власну відродив,—
В огні твоїх десниць завирувала могуть народу,
У помислах твоїх червоне сонце Перемоги запалало,
В гарячих жилах закипіла кров Повстання.
І ось твої оружні руки о порі вечірній рвонули до зорі
свободи,
Щоб роздобути в небі ворогів краплину світла
І життя хоч трохи,
Краплину мрії і хоч трохи щастя
Для месників твоїх і для знедолених братів твоїх, Кавказе.
Хвала тобі і слава твоїм звитяжним, гордим горам,
Твоїм гінким, чорноволосим, орлинооким хлопцям,
Що ніби з вічних вирубані скель і непоборні, наче скелі.
Відродження! Могутній вітру повів з твоїх лісів, Кавказе,
Вдихнув у лицарські серця геройську силу,—
Твої долини простелились їм до ніг зеленими дорогами Надії,
Твої вітри злились із їхніми губами, щоб Перемогу
просурмити.
В твоїх обіймах, у твоєму серці, під стягом твого сонця
Живе непереможний дух, безстрашна сила рідного народу,—
І тому, як твої вершини, чоло принижене в народу просвітліло,
І саме тут сяйнули найсправедливіші з мечів,
І саме тут народ свої права відстоює своїми кулаками,
І саме тут він не схитнувся, не упав і не заскиглив на колінах,
І саме тут він безпощадно удар ворожий розтрощив ударом,
І саме тут він, справедливості провісник,
Прийняв з відкритим, праведним чолом підступний виклик
західних країн.
Тут він гидливо шпуранув у вінценосця плювками
і прокляттями,
І тут нарешті беззаконня зазнало неминучої поразки.
І тут нарешті, воздвигнуті твоїх людей руками.
У сяйві слави обеліски з мармуру сягнуть небес.
Бий ворога, Кавказе! Зруйнована Вірменія
в сльозах на тебе зводить очі,
Твоїх ненатлих ворогів ненависть — ненависть ворогів її.
Коли вітри зловісні пилюкою її могил
твої дороги в траур сповили,
Коли її невинна кров пороги твого дому окропила —
пороги братні,
Коли її поранені, тремтячі руки в тебе просять допомоги,—
А ворог спільний наш озлоблено цькує на брата — брата,
Щоб знищить нас, щоб святкувать погибель нашого народу,—
Бий ворога, Кавказе, хоч я знаю: він не гідний ударів твоїх рук
Бий ворога нещадно, хоч я знаю: твій меч плямить не варт
Отруйною, лихою кров'ю підступних банд.
Бий, хоч герої мають битися лише з героями,
Бий, щоб розбить роковані закови і віроломство зла,
Бий, бо майбутнє дивиться на тебе і молиться з надією
на тебе.
Бий, бо Свободу й Сонце днів нових народять тільки іскри
із твоїх ударів,
Бий, щоб не вичахли в тобі нев'янучі ненависть і любов,
І знову бий, щоб небокраї посвітліли, щоб бризнули із них
сподівані світанки,
І знову бий, щоб грім твоїх ударів линув від Арарату до Тавросу
і до глибин Вітчизни.

1905, Женева

Ось факели душі моєї, що осявають щосекунди
Думки мої в годину скрути, коли їх морок поглинає...
Моя душа — відкрита рана, що увібрала біль народу,
Вона над урвищем заклякла у власнім попелі пекучім
Й оплакує в ланці закутих своїх сестер, що у вигнанні.
Моя душа — те видноколо, звідкіль зійшов кривавий місяць
Над чорним полем різанини у жертвах купою на купі.
Вона — той ліс, де вітер виє, звідкіль течуть потоки крові
катюгам підлим навперейми...
Моя душа — той край в руїнах, де розгулявся меч ворожий,
Звідкіль біжать з жахливим криком
Осиротілі, знавіснілі, чорноволосі діти...
Моя душа — похмуре небо, в якому згасли зорі Долі.
Вона — мов церква мармурова, в якій, упавши на коліна,
Життя пощади в смерті просить.
Моя душа — священна книга, яку гортають марно люди,
Давно надію загубивши, що їх помилує Всевишній.
В моїй душі світанки сині людською кров'ю багряніють
І хор гримить всуціль із криків, які волають порятунку.
Там є країна, наче бойня, в якій гніздяться тільки жахи,
Де від нащадків дії хочуть чи хоч би добрих слів надії,
А поки там одні герої пліч-о-пліч ходять з мертвяками...
Моя душа — це літня злива, що омиває кров на трупах,
Це погляд наскрізний, що бачить убитого у домовині.
Моя душа — це гроно гніву, це буря помсти, що потрощить
Всі полчища убивць жорстоких...
Тоді з могил загиблі встануть — і жах між ворогів посіють,
І спонукають трепетати сучасників своїх байдужих,
Хто залишився в світі жити,
Забувши мучеників гордих,
Що на зорі життя погасли...
Моя душа — пора осіння, що кутає смертоподібно
Світ білий в скорбний саван листя.
Але ж вона й Червоний Відчай, що ради світлої Надії,
Поправши смерть, летить крізь морок до берегів життя.

Різанина, різанина, різанина...
У містах, у передмістях і довкола
Варвари від крові сатаніють,
А над мертвими, над тими, хто конає,
Каркають ворони знавіснілі,
Кров клюють неситими дзьобами...
Недобитих душать суховії.
А жінок стареньких каравани
Оніміло покидають всі дороги...
Хвилі крові піднімаються щоночі,
Як дерева, що подібні на фонтани.
Блеють вівці, з жахом покидають
Поле у палаючім колоссі.
Бачу на шляху убитих сім'ї,
Бачу натовпи, що від різні тікають.
Шириться навкруг тропічна спека
Над згорілими прекрасними містами.
Никнуть під важким, як мармур, снігом
І страшні руїни, і загиблі...
Слухайте возів нестерпний стогін
Під вагою безлічі убитих,
І скорботне голосіння люду,
Що зійшовсь до братньої могили.
Слухайте вмираючих квиління,
Що зникає з вітром у деревах,
І — прошу вас! — не підходьте близько,
Не підходьте до могили моря,
Що гойдає кораблі з мерцями,
Що ховає у ласкавих хвилях
Черепи і кості незчисленні...
Слухайте, невже ж то вам не чути,
Як ридає буря в хвилях моря?
Різанина, різанина, різанина...
Слухайте, невже ж то вам не чути,
Як зловісно виють пси скажені,
По долинах виють і могилах?
О, тоді закрийте вікна й очі!
Різанина, різанина, різанина.

1898

Я на цілий світ одненька край вікна сиджу роками
Й на твою дивлюсь дорогу, мого серця половинка,
Й ще раз хочу в дальню далеч передать тобі, коханий,
Тоскний трепет мого тіла і душі чорнющу тугу.
Ти повинен пам'ятати сонце в день твого від'їзду —
Щедре, наче мої сльози, і пахке, як мій цілунок,
Добре, як твої намови, і швидке, як наша зустріч.
Не забув мої молитви й сонце в день твого від'їзду?
Я тоді водою з глека тінь твого коня скропила —
Щоб моря перед тобою розступалися у мандрах
І щоб квітла під ногами твердь земна, куди не ступиш...
Сонце в день твого від'їзду огорнула темінь ночі,
У чеканні мої сльози під пекучим градом років
Постікали по обличчю, наче зорі палахтючі
І безжально попалили щік моїх палкі троянди...
О, доволі, знемагаю, хочу вирвать власні коси,
Я без тебе, а ще п'яна від вина з твоєї чаші.
Мучусь спрагою кохання й ношу траур по коханню,
Як тебе згадаю, любий — плачу, вию, наче вітер,
І, поранивши коліна, на церковному порозі
Я шепчу палкі молитви, заклинаю ними Захід.
— Хай моря повисихають геть від краю і до краю,
І нехай за мить зіллються наші береги далекі.
Після цього я не схочу ані церкви, ані сонця —
Тільки б ти вернувсь додому і обняв мене, коханий!
Я без тебе — як пустеля, як мара у чорній сукні,
Повернися, мій солодкий, гейби плід в саду осіннім.
Моє серце — все! — з любові, моє тіло — все! — з любові,
Моє біле, чисте лоно ще не знало материнства,
Не могла я по весіллі злототканною фатою
Оповити, освятити первенця свого колиску.
Не співала, не співала заповітну колискову,
Піднебесно-чисту пісню матерів усіх вірменських.
Повернись! Я меж не знаю своїй тузі незрівнянній,
Коли чорна ніч на плечі накидає чорний саван,
Коли сови в нашім домі тужно виють серед ночі,
Коли ятрить груди стогін й сльози змішуються з кров'ю...
Я, покинута дружина, край вікна сиджу самотня
Й починаю, наче відьма, сипать власними руками
На свої нещасні коси землю власної могили.

1

Мрія моя білокрила завела мене в рідні долини,
Де я ступав обережно кроками білої лані,
Де бігав шалений від радості і п'яний від синього неба,
І в очах золотилась надія, і в душі божеством променилась.

2

Щедрого літа дерева з доброго нашого саду
Мені і землі дарували корзини, налиті плодами.
І гілку вербову я зрізав, і зробив чарівну сопілку,
Щоб у пісні перелити вроду прекрасного краю.

3

Озвались в піснях потоки і птахи — як голос Вітчизни,
І забриніли мелодії джерел піднебесно-прозорих,
І ранку зефір ворухнувся, як ласка сестри, цнотливий,—
Все це озвалось відлунням у моєму щасливому співі.

4

Взяв я тебе серед ночі, о моя люба сопілко,
І губи тебе пригадали, як поцілунок далекий,
Та защеміло серце і подих завмер від спогадів,
І крапля за краплею сльози замість пісень полилися.

1

В той вечір Чекання й Надія мою самоту розділили.
Я виважував долю Вітчизни на терезах Рятунку і Муки,
Коли це із мороку ночі хтось раптом у двері постукав.

2
Він був молодий і красивий. Його очі палали, як зорі,
А статурна постава вражала, як точений мармур вражає,
А високе чоло осявала вогниста людська справедливість.
І пронизував біль за людину його благородне обличчя.

З
Лицем до лиця ми розмову вели про страждання Вітчизни,
І думна його голова була, ніби сонце криваве у демона смутку,
І усмішки наші печальні з душі переходили в душу,
І очі вливалися в очі, проникаючи в долі глибини.

4

Ми часто мовчали. Сльозами від спогадів повнились очі...
А світло лампади стікало, мій стіл заливаючи кров'ю.
І зблід я, мов сон передсвітний, що з першим промінням
щезає.
Та він взяв рішуче за руку: «Вставай!» — наказав мені твердо.

5

— Сьогоднішній вечір, мій друже,— це вечір прощання і віри,
Осідланий кінь під дверима чекає, готовий до бою...
Мій праведний меч під рукою, нагострений спрагою жити,—
В цей вечір прощання і віри в чоло тебе, друже, цілую.

6

— Услав на папері, як сонце — і силу, і болі народу,
Щоб пам'ять про наші печалі нащадки взяли у майбутнє,
А поки — бувай! Я поїду розшукувать тих, кого втратив...
Лиш дай мені пісню на спомин, я з піснею хочу померти.

1

Ти був палацом. Крізь вікна квадрат
У небі, як в саду, цвіли сузір'я,—
При світлі зір у тихі надвечір'я
Я слухав, як внизу шумить Євфрат.

2

Не уявить твоїх широких стін,
Що брилами попадали на квіти,
Як в день різні, в той день несамовитий
Ти раптом став громадищем руїн.

3

Кімната голуба у попіл перейшла,
Ті стіни теплі в килимах зітліли,
Де ночі й дні мого дитинства пролетіли
Й душа торкнулася до обрію крила.

4

Розбилось дзеркало в оправі золотій,
Що знало сяйво незабутніх весен
І бачило, як юність мріє весело,
І пам'ятало вільний розум мій.

5

Чи у дворі ще є криничка дзвонкова?
А чи в моїм саду шовковиця вціліла?
А той струмок, що верби омивав несміло,
Скажи, він висох чи дзвенить, співа?

6

О спогади! Від вас на серці щем.
Куріпку сіру згадую частенько,
Що в клітці завжди рано-пораненько
Співала під трояндовим кущем.

7

Мій очий дім, повір, що в смертну мить
Душа моя, як горлиця-вигнанка,
Прощальну пісню на руїнах ганку
Для тебе проспівати прилетить.

8

Хто жменю попелу священного твого,
Хто принесе, скажи, у домовину? —
Аби співця, що славив Батьківщину,
Ще раз торкнувсь твій батьківський вогонь.

9

Хто ж попіл принесе, мій отчий дім,
З погарища твого, хоча б єдину жменю? —
Аби твій біль і плач прийшли до мене
Й навік розтали в серці у моїм.

І

Вертаючись із глибини віків,
Я знов іду по скорених полях
Й дивлюся, як горить далекий шлях,—
Піднявсь я знову з глибини віків!

Мене у домовину золоту
Поклали гунни в непроглядну ніч,
Зарили в землю без сторонніх віч,
Щоб не торкав ніхто мою плиту.

Забули про Аттилу й на біду
Глумилися над мріями царя.
Гадали, вмер... Живе моя зоря,
Воскреслий, знову я на вас іду!

І знову жовте полум'я пожеж
Обпалює довкола небозвід.
Вже не забуде про Аттилу світ,
Володаря жорстокого без меж

Я знов палю й руйную, незборим,
Пускаю з димом села і міста.
Нарешті збудеться моя мета —
В червону ніч я завоюю Рим.

Скуштуєте залізний мій кулак —
Я ваші храми розметаю в прах,
І знов царів пошле на мене страх,
І кожен з них мізерний, як хробак

Царів тих слабодухість підвела,
Коли раділи в цирку, навісні,
Що ніби Теодос уздрів у сні,
Як у Аттили тріснула стріла.

Вони перестарались, далебі,
Повіривши в раптову смерть мою,—
Забагли жити, начебто в раю,
Щоб спокій дати людям і собі.

Вони не знали, що не вмер я, ні,
Й земну ніколи не полишу твердь,
Бо я — Антихрист, я — Руїна й Смерть,
Бо я столикий,— вічно жить мені!

II

Розкосо бачу я в щілини віч,
Як під ногами в мого скакуна
Щезають ваші храми, як мана,
Летить кришталь за мною врізнобіч.

Гей, Схід чи Захід? Падайте до ніг!
Влаштую вам криваву круговерть,
Я — цар і бог, я — лихоманка й смерть,
Я — істини оголений батіг.

Хай знають всі володарі землі,
Востаннє хай на карб собі візьмуть,—
Я був і буду, я довічна суть,
Всесильний, не розтану я в імлі.

Хай в пам'яті племен і поколінь
Вкарбуються молитвою слова:
— Не виросте у тім краю трава,
Яку стоптав Аттили грізний кінь!..

Хай пам'ятають, що горить зоря,
Яку я вимріяв між згарищ і руїн,—
Таких не знають ні життя, ні скін,
Хто б міг здолати гуннського царя.

III

Коли ж якоїсь ночі я засну,
Втомивши мужнє тіло у боях,
Знов, як раніш, мене не візьме прах —
Спочить я ляжу в золоту труну.

Знов поховають уночі мене
Ті ж велети похмуро мовчазні,
І я принишкну в золотій труні,
А поряд грабарів земля ковтне.

Щоб не дізнавсь ніхто про мій кінець,
Щоб не топтавсь ні добрий, ані злий,
Де спатиме Аттила — той самий,
Що вашу славу витовк нанівець.

Але щоб знов, коли пекельний жар
Охопить землю і сягне зірок,
Щоб знову грізно у жаданий строк
Піднявсь Аттила, над царями — цар!

Копита, копита, кінські копита —
Здригається темрява несамовита.
Стогне земля від копит зусібіч —
Шлях невідомий, безмежна ніч.
Лиш коні і коні, лиш тупіт і тупіт —
Тиші немає, вона й не наступить.
Тупіт у скронях, копит круговерть —
Світ невблаганний — копита, як смерть.

Пісня твоя — журба,
Від ніг і до рук — земна,
Запеклась на її губах
Неба голубизна.

Дивиться в душу мою
Кожним рядком твоїм —
Весела, як трави в гаю,
Сумна, як останній грім.

Все в ній — твоє і моє —
Рідна замріяна даль —
І віра Роздану там є,
І є там Євфрату печаль.

В пісні наїрській — ти весь,
Пісня твоя — як ріка,
Що під обрій сягає небес,
Та всякчас по землі протіка.

Літа мої,
мої літа!..
Як час невтримно проліта!
Мої червоні і безсонні,
мої холодні і гарячі,
мої видющі і незрячі
летять
літа.

Куди поділись навесні
літа зачахлі й вогняні,
мої завзяті і крилаті,
мої безкрилі,
але милі,
літа, мов коні навісні,
що залишили ви мені?

Несли мене біді навстріч —
і кожна чорна, гейби ніч,
літа мої,
мої літа!
Шукаю слів без нарікань
і тих не знайдених кохань,
в яких лишились ви, літа!

Чи ви були,
чи не були?
Чи як у безвість загули,
літа мої,
мої літа,
що в небо мріяли літать?!
Літа, як зорі вдалині,—
лиш посох залишивсь мені.

Хоча б на день,
хоча б на мить
здолати часу ненасить!
І хай вертаються літа,
а сум у безвість відліта,—
мої червоні і безсонні,
мої холодні і гарячі,
мої видющі і незрячі,
мої прекрасні і незгасні
прожиті всі літа!..

Незвичайний довкола світ:
Чим не диво ущелина та —
Між дерев заблукали літа,
На верхів'ях — веселковий цвіт?!

Непомітно вершину гори
Проковтнула небес вишина,—
Ніби око, зірниця ясна
Під повіком у скелі горить.

Певно, в пащі печери зажох
Сірий морок минулих днів
Й тому тиша і морок — одні
Старий пережовують мох.

Диво дивне ущелина та!
В ній народжена в муках трава,
В ній матусі несмертні слова,
В ній правдивих думок нагота.

І нове, і прадавнє злились,—
О свята і шалена любов!
Що так може бентежити кров,
Як наїрська укохана вись?!

Навіть спогад чи добрий знак —
Все тут живить пісенний млин,
І як злине мій спів до вершин —
Цілий світ обнімаю, дивак.

Незвичайний довкола світ,
Весь — по вінця! — з жаги і добра.
В ньому — луни прийдешніх літ.
Незвичайний довкола світ.

До неба весна розбуялась, поглянь:
Цвітуть понад світом букетами хмари!
І сонце зійшло, як землі вічна дань,
І гори зійшли, як наземні стожари.

І сходить за ними червоний мак,
На ніжці-тонюні — сонцятко рум'яне.
А я з хвилюванням на нього, дивак,
Дивлюсь, як на щастя своє довгождане.

Натомлене сонце у горах засне,
Погасне у горах остання зірниця.
Сонцятко ж рум'яне покличе мене,
Покличе природи ясна таємниця.

Поглянь, пломеніє вже наново схід,
Не сходить чомусь лиш сонцятко рум'яне:
Зірвав замість квітки хтось дивний той цвіт —
І сонце маленьке, мов квіточка, в'яне.

Ти приходиш, немов ріка,
Що сильніша своїх берегів.
Ти, як блискавка, пломінка —
Струменіє вогонь з-під брів!..
Ти для мене — як літня жара,
Де весняна снага не згора,
Взявши в полум'ї силу й розгін.
Ну а я, у сльозах мандрівник,
Водоспадом падати звик
Тобі навздогін,
Тобі навздогін.

Посміхнулась до мене ти —
Почали абрикоси цвісти,
Немов у весни на крилі.
Твого усміху диво-птах,
Як вогонь, спалахнув у квітках,
Обпікаючи груди землі.
Сонце в душу мою тече —
То проміння твоїх очей,
Що по всьому світу сія.
Я землею із краю в край
Розсіваю твій усміх-розмай —
Хай квітує любов моя!

Для метелика
Вічність — один лише день,
Міра відстані —
В лісі полянка.
Для метелика
Сонце — ліхтарик один,
І за сонце своє
Він згорить, неборака.

Я міряю часу прудку круговерть
Єдиним своїм життям:
Беру я дві дати —
Народження й смерть,
Буття — небуття.

Я міряю відстань
Не кількістю років,
А слідами від зроблених кроків.
Я зі світла
Родинного вогнища йду
І дорогу до сонця веду.

Я думаю всюди,
На всіх вітрах,
З яким серцем пройшов я свій шлях,
Що лишив тобі,
поле моє,
Згорівши у сонячнім полум'ї.
Жменя попелу —
Вічність чи прах?

Тебе не збагнуло каміння,
Як стискало худі твої ребра...
Через скелі у час повесніння
Твій погляд сягнув до неба,—
І вростає твоя верховіть
Потихенько в ясну голубінь,
А коріння вростає сто літ
Потихенько в земну глибінь...
Тебе не бентежить камінь,
Коли світ обнімаєш руками,—
І небо в твоїх обіймах,
І в обіймах твоїх земля,
Щоб сто літ брунькуватись надіями,
Потихенько відчути здаля:
Єднаються куля земна
Й куля сонячна, вогняна,
Виростають з землі і води
Подібні до сонця плоди.
Ти одною рукою натхненно
Живиш всесвіт снагою землі,
А другою — силу вогненну
Добуваєш в космічній імлі.
У кроні твоїй — вишина,
У корінні твоїм — глибина.
А скеля, могутня колись,—
Заслабка,
Щоб піднятися ввись,
І пересвідчився світ —
Вбив її
Твій до неба політ!
А тепер поміркуй, розберись,
Чом тебе не збагнуло каміння
І душило до оніміння.

За вікном лютує хуга!
Хто ж, цікаво, там коцюбне?
Чи діймає стужа друга,
Чи тремтить життя приблудне?

— То заходь, ласкаво прошу! —
Двері відчинив, як душу.
Коли бачу крізь порошу —
Пес бродячий ледве дише.

Вітер завива трубою,
Ну а пес танцює, кволий...
Вмить заходять в дім обоє —
Пес-бродяга й вітер голий.

Перемерзли... Клята хуга!..
В мене вам не знать пороші,
Вас зігріє серце друга,
Друзі ви мої хороші!

На твоєму порозі —
Сліди мої знов,
Наче сльози пекучі:
Це, може, любов?..

Сумно глянувши в очі,
До нас ранок прийшов,
І знайоме обличчя:
Це, може, любов?..

В небі зорі поснули,
Сонце спить горілиць,
Вітер спить незворушно,
Сплять мечі блискавиць.

Цілий світ спочиває,
Сон мене поборов,
Хоч очей не змикаю:
Це, може, любов?

Назвавсь поетом —
Долю знай свою,
На сполох бий удзвони-рими,
Щоб світ почув серцебиття нестримне,
Щоб ти, як полководець у бою,
Дивився смерті в вічі,
Та в битві залишався вічній.
Не сподівайся на вінки лаврові,
Будь, як солдат, що не шкодує крові,
Але не ради нагороди;
У ясність вір за всякої погоди,
Нехай про тебе скажуть люди:
— О, він поет, він завжди — з нами буде!

В пам'яті моїй стежина
Вниз біжить поміж каміння,
Заблукавши, як дитина,
У зелене безгоміння.

Травами снується стрічка,
Никне в хащах під горою
І, звиваючись, як річка,
Вдаль бере мене з собою.

Я також, немов дитина,
Йду собі посеред гаю
І тебе, моя стежина,
В тихій пісні прославляю.

Повертаюся додому
І щемить в душі тривога,—
В даль прославшись невідому,
Кличе знов кудись дорога.

Я в житті не раз, не двічі
Так звивався, мов стежина,
І, як глянуть правді в вічі,
Знать не знав, чи я людина.

Через нетрища і звори
Повертаюся в дитинство,
Щоб мене впізнали гори
Й привітали голосисто.

— Ти — це ти! — бринить стежина
Серед маків, між каміння,
Вниз біжить, немов дитина,
У зелене безгоміння.

Вниз біжить вона шалено,
Травами снується стрічка
Повз дитинство і... повз мене,
Звивисто біжить, як річка.

І, прощаючись, стежина
Щось шепоче, ніби просить:
— Не забудь, що ти людина,
Не забудь — і цього досить!..

Не наповняться очі
І не наситяться,
Яким неосяжним би
Всесвіт не був.

Не наповниться серце
І не насититься,
Навіть спізнавши
Безмежну любов.

Вода неминуче зіллється з водою,
Води утворять бурхливі ріки,
Ріки потраплять у море велике,
Але не насититься море.

Море — як очі,
Море — як серце,
Море обняти хоче
Безмежні простори.

Дівчини очі прозорі
Гойдалися в Чорному морі,
Дівчина в морі пливла.
Золотисто гойдалися зорі
В голубому, в Чорному морі,
І промінням було волосся,
І русявка прозора була.
А рибка — прозора стріла
Біля дівчини сяйно пливла,
Наче сонце у неї влилося.

Хвиля прозора була,
Дівчина в хвилі цвіла,
Рибка прозора пливла,
Голублячи плечі дівочі.
Може, рибка її проводжала
І дивилась закохано в очі.

Може, в світі
Нема хвилювання
Понад хвилі морської стихії,
У якій розквітає кохання,
Що і рибка його розуміє.

Отара овець на крутій горі,
І хлоп'я на сопілочку грає...
Так весна посміхалась мені щорік,
Так життя починалось безкрає.

Гірське джерело, наче синій димок,
Ноги мої пеленає,
І пісня дзвенить, як гірський потічок
Хлоп'я на сопілочку грає!

Посміхнулась фіалка з гущавини,
Пахнуть маки і небо — дощами.
І, ніби ягнятко- в полоні весни,
Я тихо сиджу під кущами.

І пурхають птахи, як мрії мої —
Хлоп'я на сопілочку грає!
І в пісню ведуть всі гірські плаї,
А пісня, як сонце, над краєм.

Моєї землі добровісна любов,
Ти сонце, яке не згасає,
Тебе відчуваю, куди б не пішов,—
Хлоп'я на сопілочку грає!

Отара овець на крутій горі,
І хлоп'я на сопілочку грає.
Так весни минають мої щорік,
Так осінь моя наступає.

Мене у сні знадвору погукали
Товариші, що полягли в бою,—
Без друга на війні засумували,
І хату ось навідали мою.
Відкрив я двері. Сіли мої гості
Зі зброєю незмінною в руках,
Натомлено вмостилися на постіль,
Пригнувшись, як бувало в бліндажах.
Заговорили, мов живі, до мене
Про шлях, який через вогонь проліг,
Про битви, про врятовані знамена,
Про подвиги ровесників моїх.
Вони схотіли, так як і раніше,
Послухати мої нові пісні,
І я їм прочитав печальні вірші
Про них самих, убитих на війні.
Але мені відповідали гості:
«Про смерть не треба, досить, друже, мук,
Нехай в землі зітліли наші кості,
Нехай трава росте із наших рук,—
Ти оспівай життя! Воно стосиле,
Як дерево, що прагне в вишину.
А ми гілки, нас війни спопелили,
Спустошили у битві за весну».
Так у моєму домі розмовляли
Найкращі друзі, в них — душа моя,
Аж поки ранку квіти засіяли
На схилах гір, в навколишніх гаях.
Тоді, в руках свою стиснувши зброю,
Пішли вони, немов пішли до бою.

Коли чорні тучі з далеких країв
Зійшлись над священним краєм батьків,
А ти їх побачити не захотів,—
Не можна бути сліпим!

Коли над правічним отецьким двором
Волання вороже гримить, як погром,
А ти розкошуєш, зігрітий добром,—
Не можна бути глухим!

Коли твою душу витоптує тать,
Ще й гнобить чужинську молитву шептать,
А ти уникаєш пекучих проклять,—
Не можна бути німим!

І потім не варто шукати причин
І гнутись до старості навперегин,
І лаяти долю, гірку, як полин.
Не варто чманіти в безвір'я чаду,
А краще любов обернуть на біду,
Бідою роз'ятрить караючий біль
І ринуть за край свій у праведний бій,—
Воскреснуть і вмерти в жорстокім бою,
Але відживити вітчизну свою!

1964, Дамаск

Ой, рано, мамо, зів'яла твоя весна,
Любов твою смерть підкосила рано.
Лиш я залишилась у тебе одна —
Як відсвіт кохання, як давня рана.

Ти була молода, як зелена верба,
Коли гнулася біля колиски,—
Тож впліталася в радість твою журба
І всихало завчасу зелене листя.

Життя вирувало на бистрині,
Закоханих вабили сині світання.
А ти колискових співала мені,
Забувши про молодість і кохання.

І виросла я з молодих твоїх літ,
Щоб зло і добро у житті спізнати,
Та в серці вмістила той добрий світ,
Що від тебе взяла, моя добра мати.

Чи зможу віддячить тобі як слід,
Чи борг свій сплачу і якою ціною?..
Я нині для тебе — твій світ і твій слід,
Усі сподівання твої — зі мною.

Прославитись, мамо, не хочу я, ні,
Та була б я щаслива, якби зуміла
Гідно прожити всі роки, всі дні,
Щоб ти за життям своїм не пожаліла.

В моїх очах — всі обрії земні,
В моїй душі — манлива даль доріг.
Міста зі мною древні, чарівні,
Світи принадні світяться в мені,

Гукає серце горам і полям,
Що за вікном вагона пестять зір:
— Святі і ніжні, вічна дяка вам
За квітами покритий косогір,
За радість зустрічі в жадану мить,
Коли, мов квітка, серце затремтить.

О, якби я могла,
Ніби квітка, всміхаючись одцвітати
І не виказувать смутку:
Ніби щедре зерно — проростати з землі колоском
І гіркоти не знати;
Ніби ріка — залюбки поспішати до моря
І не тямити, що зникаю;
Ніби комета — небо осяявши, щезнуть в безоднях
І не боятися.
О, якби я могла,
Ніби природа — помирати щодня, щороку,
Але жити і жити.

Хай серце до болю щемить,
Болісно б'ється в тривогах,—
Від горя чужого — ячить,
Співає — від щастя чужого.

Я в серце візьму кожен день,
Щоб серцем любить і тужити,—
Як жити — то серцем лишень,
А не серцем — то нічого жити!

Чуєш, прийди, прийди,
Востаннє прийди до мене,
Злющим бодай, навіженим —
Тільки прийди, прийди.

Хай не таким, як завжди,
Хай іронічним, нелюбим,
Навіть дошкульним і грубим —
Тільки прийди, прийди.

Хай, наче вісник біди,
Ще більше роз'ятриш біль мій,
Хай із чужих обіймів —
Тільки прийди, прийди

Тільки жінка, ти в світ цей прийшла
Для кохання і самозречення,—
І в багатстві, вогнем обпечена,
Ти згоріла на попіл, дотла.

Був огонь, а тепер нема,
Розлетілися іскри крайнебом,
Жоден дім не зігрівся від тебе,
Ти згоріла, згоріла дарма.

Прийде вечір, за ним — самота,
Блимне місяць в вікно однооко,
Зринуть в пам'яті одиноко,
Наче попіл, прожиті літа

Як тебе доведеться зустріти,
Я очі прикрию віями,
Щоб тебе їм не бачить на світі.

Як озветься язик навіжений,
Прикусити язик свій зумію,
Щоб і шепіт не линув од мене.

Та як серце моє захоче
До тебе прийти на розмову,
Чим закрить мені серця очі,
Чим затримати серця слово?

Безтурботно життя своє прожила,
Немов королева і наче дитина,—
Либонь, через те, що слабкою була,
Де жінка всесильною бути повинна.

На віру приймала я слів ручаї,
Дурили мене — я мовчала затято
І ховала від кривдника очі свої,
Щоб не стрітися з поглядом винуватим.

Ніде не шукала обранців собі,
Знайшовши, не вміла їх шанувати.
Душа моя горда ніколи в журбі
Не лічила образи і втрати.

Дверей на замку не любила тримать,
Бранців своїх відпускала на волю.
Як мій дім покидали — я вміла мовчать,
Вміла сміятись — не оплакувать долю.

Либонь, через те, що слабкою була,
Де жінка всесильною бути повинна,
Безтурботно життя своє прожила,
Немов королева і наче дитина.

Підручники з анатомії, певна річ, не охоплюють
Усієї людської природи.
Ще з досвітніх часів первовіку,
Як людина назвалась людиною,—
У глибинах незграбного тіла
Із тими самими органами,
Що притаманні й звіру,
Із тим самим серцем,
Що створене гнати по жилах кров,
Із тими самими легенями,
Що живлять повітрям життя,—
Ще з досвітніх часів первовіку,
Коли блискавка небо розкраяла,
А людина міцніш пригорнула дитя,
До неба всесильного поглядом прикипівши,—
Ось із тієї незбагненної миті
У найглибших глибинах людського тіла
Зануртувала, заявила про себе
Сфера неназвана, сила нова й рятівна —
Віра...
Підручники з анатомії,
Зрештою, зовсім неточні:
Сфера людського серця, що пульсує в тисячоліттях,
Шліфувалась, мінялася — набувала свою досконалість.
Сфера людської віри
Шліфувалась, мінялася — проходила шлях вдосконалення.
Блискавка, буря і грім
До землі пригинали людину
І віра людська рятувалась у наскельних малюнках.
Віра людська простувала
Від бога Амона, від сонця —
До вогню у язичницьких вівтарях,
Від грецьких богів —
До жовтого Будди і до Ісуса.
Піднімаючись з віку у вік, як зі скелі на скелю,
Віра людська гартувалась
І сягала прекрасних духовних вершин,
У борні досконалячись...
Природа людська. Людина,
Що здатна померти раніше від власного серця,
Пошкодивши сферу віри.
Окрім їжі, повітря й води,
Людині потрібна віра.
Щоб людина себе почувала живою,
Мусить жити в людині віра!

Вірменія, вірменський край, вірменський світ,—
В твоїх обіймах тут живу багато літ,

Ти древніх веж міцніша востократ.
У вічних вежах Арагац і Арарат.

Тобою сильна, я люблю тебе без меж,
Готова голубом літать навколо веж.

Де б не літала я на радість і біду,
До тебе вернуся і крилоньки складу.

Коли ж помру, в тобі відроджу свій політ,
Вірменія, вірменський край, вірменський світ.

Розгойдано й важко гнеться пшениця додолу
І видзвонює сонячно кожним своїм колоском,
Отак череда повертає надвечір додому,
Щоб усеньке село напоїти парним молоком.

На гарячому вітрі колосся простоволосе
Горнеться до людини, здається, з усіх кінців,
Наче саме воно проситься під налаштовані коси
І саме завмирає біля ніг розпашілих женців.

О, скільки краси в умиранні, в мудрості колосків!

Говори, Вірменіє,
Порвавши тенета одвічної ночі,
Неба сягнувши з жорстоких руїн,
Промовляй своє слово уроче
До народів усіх і країн!

Глянь,
Сідає у сонячному промінні
Голуб миру на рідний, омріяний дах...
Дай мені право
Говорити від твого імені —
Хай на всіх нас почують материках!

Уявіть собі,
Друзі мої знайшли
В Кармір-Блурі жменю зерна —
Добута з віків невичерпного дна,
Золотиста пшениця сяйнула з імли,
Ще на скелях Урарту зазолотилась вона.

Знайшли мої друзі
Живлющий злак,
А поряд іржавий спис.
Значить, мій предок —
Це вірний знак! —
Захищав свій посів колись.

Відтоді спливли
За віками віки,
Не знає сьогодні мій край,
Який був тоді урожай,—
В Кармір-Блурі* лишилася жменя зерна.
Однак та пшениця
Не зникне ніколи,
Кожна зернина її — як поле,
А сівач-вірменин — пружина,
Життя невичерпна воля.
Спливли за віками віки —
Не спинити нам часу ріки...
Скільки вірменів було, хто зна,
Лишилася жменя одна...

Тільки жменя зерна
І народу жменя
Складають життя основу.
І все, що колись загубили вірмени,
Набуватимуть знову!

* Кармір-Блур — древня урартська фортеця біля Єревана

Знайди в собі, мамо, сили,
Щоб її, як мене, полюбити,
Цю сатану красиву,
Богиню несамовиту.

Вміє вона довести
Коханням до болю й печалі.
Але ти їй, мамо, прости,
Так само, як я прощаю.

А якщо в лиховісну мить
Вона зрадить мене, не дай, Боже,
Ти, мамо, її зненавидь
І за мене, бо я — не зможу.

Весна несе і квіти, й вірші,
Світ переймає дивний щем.
Закинь книжки, кохана,— ліпше
Удвох побродим під дощем.

Моя ти ніжна, серед квітів
Твої вуста, як пелюстки.
В цей вечір ти всесильна в світі —
Любов сильніша за книжки!..

Коли ж назавтра забіліє
Там, де бродили ми, сніжок,
Ми ще вернутися зумієм
До надокучливих книжок

Тепер весна, і квіти, й вірші,
Світ переймає дивний щем.
Закинь книжки, кохана,— ліпше
Удвох побродим під дощем.

Кохання, як море безкрає,
Підвладне — душею крилатим.
Якщо в тебе, любко, крилець немає,
То навіщо було кохати?

Морю кохання — орлиця мила,
Спроможна над штормом ширяти.
Якщо в тебе, любко, вдача безкрила,
То навіщо було прилітати?

Пригадай-но, у вечір погожий
Ти прийшла, безпорадна, до мене...
На той берег дістатися зможеш
Чи ковтне тебе море шалене?..

Не згортай своїх крил серед неба,
Спробуй в пісні моєї повчиться!
А впадеш, дорікати не треба —
Ти ж знаєш, що ти не орлиця.

Тепер залишилось мені єдине —
Повірить в життєву дорогу людини,
Серце шалене своє загнуздати
Й забути про шлях до твоєї кімнати...

Як згадаю тебе — «джан»* я більш не промовлю,
Як зустріну тебе — розминуся з любов'ю.
А коли затужу — в сні тебе не побачу,
А наснишся мені — я, проснувшись, зазначу,
Що на світі, крім тебе, жінки є ще інші,
Та мені не назвать їх ім'ям наймилішим...

І як знову згадаю про наше кохання —
Не повториться в віршах воно на прощання.

* Джан (вірм.) — мила, кохана

Моя байдужість тут виною,
За неї ти пробач мені,—
Тебе, як жив лише тобою,
Не помічав я день при дні.

Тепер, коли тебе немає,
Як розійшлись у нас путі,
Мені тебе не вистачає,
Немов повітря у житті,—
Навряд чи ти мені пробачиш,
Хоч каюсь, радосте моя:
Як ти була, тебе не бачив,
Без тебе — задихаюсь я.

Я рад, що нині ти прийшла,—
Коли на сході сонце сяє,
І сік в плодах солодкий грає,
І в даль дорога пролягла.

Я рад, що нині ти прийшла,—
Коли, хоч і весна одквітла,
Нуртує жар у барвах літа
І зелень землю обняла.

Я рад, що нині ти прийшла,—
Коли я, хоч пройшов долину,
Ще не піднявся на вершину,
Яку вкриває сива мла...

Я рад, що нині ти прийшла.

Це стара історія.
Гейне

Вона його так віддано кохала,
Що відчайдушно біля прірви стала,
Розбитись ладна ради нього в прах.

А він, до іншої упавши в ноги,
Лив на каміння сльози до знемоги,
Щоб вимолить хоч усміх на вустах.

Робив я все, що міг,
Щоб ти, мій сину,
Ступив на землю сиву
З моїх колін
Й своїми ніжками побіг;
Опісля — рученятами дитячими
Взяв м'ячик,
Опісля — книгу й зошит;
Опісля — в ріст пішов би
За всіх дітей не згірш
І — думалося просто! —
Щоб до дірявої кишені батька
Ти дотягнувся ростом,
Де був єдиний гріш,
Але для тебе, моє сонце,
Була там тисяча гостинців...
Опісля виріс би до мого серця
Й життям пішов
Зі мною
Спізнати горе й радість,
Ненависть і любов.
Опісля — до очей моїх,
Що бачили в житті багато,
Опісля — до думок моїх,
Що вміють і незриме осягати.
Опісля — думалося просто! —
Щоб став за мене вищий ростом
І те побачив на землі,
До чого предки йшли в імлі,
Чого побачить не змогли
Ті люди, що до нас жили...

...Ти справді виріс, сину
(Подібний наче на людину),
Тягнувся в ріст завзято,
Дістався до кишені тата —
І далі не дотяг,
Там і застряг...

Поет не носить на очах полуди —
Його очима сонце бачать люди.

Мовчать в імлі поет не має права,
Він — рідної землі висока правда.

Якщо поет закриє власні вуха,
В його краю історія оглухне.

Якщо він своєчасно не загине,
То й не воскресне в серці Батьківщини.

Його не тьмарить сум скороминущий —
Поет ступає твердо в день грядущий.

Не гнеться він під тягарем додолу,
На плечі взявши свого віку долю.

Отак живе поет у ріднім краї
І так, якщо потрібно, помирає.

Якби ж оця дорога ніде кінця не мала,
Немов Чумацький Шлях!
Щоб вечір не зістарівсь, щоб ніч не наставала...
І губи на губах...

Над нами — безкінечність, за нами — всі начала,
Ми — в шепоті дібров,
Якби ж оця дорога ніде кінця не мала,
Як і твоя любов.

Ми б не лічили часу, якого завжди мало,
Було б життя — як світ!
Якби ж оця дорога ніде кінця не мала,
Ні відстаней, ні літ.

І щоб любов, як вічність, безодні осявала,
А в ній — лише весна.
Якби ж оця дорога ніде кінця не мала...
Як щастя таїна!..

Я в серці не плекаю йому невірних слів,
Коли душа співає, і в слові лине спів.
Ви поспитайте в серця, воно, немов дитя,
Без мене вам розкриє усе моє життя.

Ти відчинила двері, прийшла до мене знов,
Як сонце догорало у тополинім листі.
Наш вечір непомітно на тиху ніч зійшов
І пристрасно сяйнули зірки полум'янисті.

Мене життя чарує, коли зі мною ти,—
Безсмертна таємниця, краса переживання!
Хай зорі відпалають... Та розпочне цвісти
Світанок нашого безсонного кохання.

Ти розгнівано з дому пішла,
Невідомо за що ображена...
Я застиг край пустого стола,
А душа трепетала, вражена.
Навіть слова сказати не встиг,
Взять тебе за прекрасну руку,
Залишилось зі мною «прости!»,
Щоб поглибити в серці муку.
Не сказав я — хоч сядь та й плач! —
Ми не вміли плекати щастя.
Не сказав: якщо я — руйнач,
Важко камінь на камінь класти.
Похилилась моя голова,
Я спинивсь мовчазний на порозі.
Твої кроки й гіркі слова
Віддали моє серце тривозі.
Повернись!.. Я прощаю... простив...
Все, що схочеш, усе приємлю,
Хай ніколи б твій шал не простиг,
Хай в огні я згорів би твоєму...

— Звідки, гуцуле, маєш пісні,
Мовби гартовані у вогні?

— Переді мною — Карпатська гряда,
За мною — пасуться туманів стада.
Далеко-далеко — Баната поля,
Мов туга, що спалює серце здаля,
І серцю про ніжну весну промовля,
Мов туга, що має обличчя ясне,
І кличе закохано, кличе мене...
Тому я зі скелі дивлюсь в далину
І в горах не знаю спочину, ні сну.
Поки не прийшов я в жаданий Банат,
Вогнем пломенію на кручах Карпат
І тугу свою виливаю в пісні,
Що горам високим і небу зрідні.

— Гордий гуцуле, не знаєш, либонь,
Що в серці моєму такий же вогонь;
Покинувши славну Карпатську гряду,
Я вниз крізь туман, понад урвища йду,
Спускаюсь в долину, де мріє Банат,
І поле співає, і дихає сад,
Де ранок, як любих очей дивогляд.
Але нагорі залишилось ім'я,
Мов серце моє, що поранив там я,
Ім'я, наче пломінь, як туга моя...
На ваших висотах спізнав я вогонь,
Покинув на ваших вершинах себе,
Щоб небо там завжди було голубе,
А зима лиш моїх доторкалася скронь,
Щоб дзвінко дзюрчали співучі струмки
І весна у Карпатах буяла віки.

В моїм тлумаченні громи весняні —
Поезії небесний первоцвіт.
Далекий сум, навіяний піснями,—
Близький мені реальний світ.

Мої пісні — не вигадки пропащі:
Земля — мій спів, земля — натхнення грунт!
Сам Бог у мене — чоловік трудящий,
Що проти Бога зважився на бунт.

Я запевняю: безтурботний наспів —
Пустих сердець розніжене дитя.
Я славлю бурі невблаганний наступ
Й супроти бур націлене життя.

Я вам перекладу оце світання,
Що ніби друг вертає з далини,
І квітів сонцеграйне проростання,
Як пульс поезії серед весни.

Майбутнього перекладу зірниці,
Ключі від них — поезії мета.
А вам лишу я сонця таємниці,
Щоб світла всіх єднала висота.

Люди для мене — як гори малі!
А щоб це не здавалося ілюзорним,
Я щоразу шукаю на нашій землі,
Що ріднить вас, малі і великі гори,

Зацікавився я порівнянням таким:
Люди старі і старі вершини,
Їх вінчають подібні в усі віки
Ті самі величаві й суворі сивини.

Я гадаю, що гори — то зрілі мужі,
Я гадаю, що люди — то мудрі гори,
І мрію про людство на тім рубежі,
Коли горе усяке в житті ми підкорим.

Ворогу разом давати відпір
Під сонцем одним Батьківщина навчила,—
І люди живуть за плечима гір,
А гори живуть за людськими плечима.

Твориться разом споконвіків
Легенда у гір і людей прекрасна.
Люди — сторожа гірських хребтів,
Гори — сторожа людей повсякчасна.

На вулиці собі я не належу,—
Нехай проходять люди випадкові,
А хтось на мене зиркне обережно,
А хтось очима вихлюпне любові.
В моїх очах кудись простують люди,
В очах людей блукаю сам охоче.
І очі в мене, як життя повсюди,
І все життя навколо мене — очі.
Від посмішки моєї світла радість
Для когось, може, ніби промінь блисне.
Печаль моя в хвилини безпорадні
Раптово серце безборонне стисне.
Ну а коли на вулиці я мрію,
Торкається замрія й перехожих.
Я всіх ласкавим усміхом зігрію,
Щоб день похмурий був для всіх погожим.
Я в множестві очей — беззвучна пісня,
Я — гість щоденний вулиці довіку.
О, будьте, мої кроки, добровісні —
З людських очей не киньте на бруківку!

Трапляється часто, коли без причини
Посміхнешся в безрадісну мить
І, хто зна чому, напливають хвилини,
Що солодко серце в журбі защемить.
Немов опинився в казковому світі —
Турботи й гризоти рівняєш до гри.
А роки і цифри, як порох на вітрі,
Тебе не бентежать цієї пори.
Неждано поривом підхоплений рвійним,
Прямуєш вперед на крутій бистрині —
Ти став незбагненно крилатим і вільним,
Як птах, що високому небу зрідні.
Ти злився з величним, ти — друг високості,
Найперше для тебе сьогодні — політ.
Але ти й не відаєш, як це не просто —
Відкривати величний поезії світ.

Нам очі зачаровують твої дива, Творець,
Ми власні сили щедро вертаємо тобі.
За мить осяяння — твоїх дерзань вінець,
За щастя, що постало з твоїх священних мук,
За струмені життя у ріках мудрих рук.

Без мармуру рука — беззахисне дитя,
Суха і безпорадна, як трави без дощу.
Як блудниця оголена, без мармуру рука,
Як жертва безіменна, як вітер небуття,
Немов висить над прірвою без мармуру рука.

Ти житимеш у камені, розтанувши, як тінь,
І стане мука творенням, і в мармурі крізь тлінь
Прокинеться Флоренція, пройде через віки.
Нас, голих, Мікеланджело, ти в камінь уклади,
Наш пліт на води вічності пусти із-під руки.

Життя — повернення в майбутнє,—
гойдаючись,
дерева знають сутнє,
коли зі мною розмовляють без кінця,
коли щомиті сонце, ніби муха,
все липне золотисто до лиця.

Я вірю: древній світ
живе в повітрі і воді,
коли корови трави молоді
жують в зелених росяних полях,
а потім тихо в трави переходять
і в буйних травах оживає прах.

Я кожен день спостерігаю птаха,
який у небі синьому пливе,
а небо його пестить, як живе,
купає крила у воді небесній,
освячує політ
в прийдешні весни.

Життя — повернення в майбутнє!

Тут життя твоє наново твориться,
Ліс вдихає блакить гілками,
Вітер, як легінь, до крони горнеться
Голубими руками,
Вітер приходить з минулого,
Повертає життя промайнуле.

Мов крило вітряного млина,
Обертаються дні
без кінця і краю,
І над лісом дзвенить вишина,
Що дерева з душею єднає.

Тут усе зрозуміле без слів,
В кожнім кроці живе надія,
Віднаходиться
в листі загублений спів,
І життя, як світанок, зоріє.

Росла калина з широким листям
В гаю зеленім над плесом чистим,
Пила дощинки, росу вбирала,
В травневім сонці листя купала.
Червоні буси вплітало літо,
Неначе в коси, у пишні віти.
В зелених шатах плекала вроду
І, як в люстерко, дивилась в воду.
Чесав їй вітер дівочі коси,
Вмивали очі ранкові роси.
Над плесом чистим, біля калини,
Сопілки Ясик робив з вербини,
Вони бриніли в гаю журбою,
Біля калини, понад водою,
Лунало довго: «Ой, дана, дана!» —
І голос в росах тремтів щорана.
Калина сукню зелену мала
І, як дівчина, в гаю чекала.
Під чорний хрестик в осінню днину
Поклали Яся у домовину.
Калина, певно, його кохала —
Зелену сукню свою порвала,
Живе намисто упало в воду,—
Калина з туги згубила вроду.

Котить хвилі Вісла крізь горби й долини,
Де дрімають тихо згорблені хатини,
Де стоїть над виром дуб корячкуватий
І перуть дівчата крам свій небагатий.
На галяві бузько нипає поволі,
Коники цвіркочуть у вівсянім полі.
В хащах смерекових золотиться глиця,
А навкруг повітря пахне, як живиця.
Сонячним промінням лагідно прошиті,
Мов біляве руно, хмари у блакиті.
Пропливає вранці своїм синім шляхом
Човен в хвилях Вісли, ніби сіра птаха,
А за ним неквапно баржі з вантажами,—
Лине плюскіт весел, лине сміх лугами.
Дівчина зриває верес на поляні
І співає пісню про вуста кохані,—
Споконвічна туга висне над рікою,
Чути спів дівочий в лісі, за горою,
Чути спів над стадом, над селянським плугом,
Повнить туга Віслу, сум пливе над Бугом,
Тане в срібній хвилі, виринає гаєм,
Наче спільну душу край коханий має.
Земле моя люба! Мазовецький краю!
Я краси на світі більшої не знаю,
Як твої смереки, як дівчата в тебе,
І високі люди, і високе небо.
Де ж мені ще пісня так до серця близько?
Де ще зарегоче так мені дівчисько?
Де ж таку побачу вбогу я хатину,
Ліс таким дрімучий, в зелені долину?
І коли спізнаю птаства вільний гамір,
Що дзвенить на Віслі, стелеться лугами?
Серцем чую поклик з лісового краю,—
Як мені без Вісли жити, я не знаю.
Куликові заздрю і тобі, лелеко,—
Понад хвилі Вісли вам літати легко!
Мазур між чужинців, серце моє гине,
Бо немає гірше — жить без Батьківщини.
До людей ішов я, цілий день дощило,
Лиш під вечір в очі глянуло світило,
Ой, розчервоніле, глянуло, як мати,
Що в дорогу сина вийшла проводжати.
Вітер гнув колосся на пшеничнім полі,
Падали, як зорі, чисті краплі долі,
В темній хащі лісу нагинались буки,
Каркали у кронах наді мною круки.
Душу сиротини відчуття стискало,
Мовби в чорнім лісі все довкруг ридало.
Глянув перед себе — ні душі немає,
Лиш смерека низько віти нагинає,
Роздивився ще раз — турбувавсь даремно,
Лиш у небі зірка блимала недремно,
Та й вона ховалась в непроглядні далі,
Не було нікого — прямував я далі,
Далі все і далі у світи безкраї —
Залишайсь здоровий, мазовецький краю.
Люди, наші люди, сором спать на ниві.
Чому ж це, мазури, ви такі ліниві?
Встаньте. Підійміться! — Марно нарікати.
Стоптане колосся неспроможне встати.
Люди полягали в землю вал за валом
Й поламались коси, що вони кували.
Я на них дивлюся, плачучи з розпуки,
І до скрипки мовчки простягаю руки.
Гей, діброво наша, лісе мазовецький,
Та невже минувся вік наш молодецький?
Горда наша слава зринула над світом —
І в снігах розтала, і пішла за вітром.
Край же наш великий — Господи, мій Боже! —
А чому насильства скинути не може?
Нащо і для кого виростали квіти,
Коли їх стоптали чужоземні діти?
Нащо котить Вісла хвилі безборонні,
Коли в ній московські розкошують коні?
Нащо виростали в цім краю дівчата,
Коли їхня врода — втіха супостата?
Ой, мазури, кривда в нашім домі діє —
Батьківську худобу розтягли злодії.
Хто полічить зорі чи піщини Вісли?
Скільки вбитих, стільки в небі зір повисло.
Сльози безневинні — то піску зернини:
Не злічить нікому зорі і піщини!
Скрипки, струни серця, голосніше грайте,
Ну а ви, мазури, добре наслухайте!
Все лишив я людям, взяв собі єдине —
Гордість нездоланну й сором Батьківщини,
І отак блукаю, і живу в печалі,
Мовчки сльози витру і простую далі.
Так зима спливає і надходить літо,—
Хоч за дозвіл жити Господа хваліте!
Скрипки, струни серця, грайте невблаганно,
Може, обізветься вдалині кохана,
Може, сльози-перли зблиснуть в серці брата,
За життя й за пісню — то велика плата.
Озовись, Вітчизно, ти — моя кохана,
В смутку і скорботі — ой, дана! ой, дана!

Місто моє родинне, над берегами Вісли
Рибальським твоїм хатинам відкрилась блакить широка,
Мовби здивовані діти глянути з берега вийшли,
Як поспішає в далеч Вісла голубоока.
Замок твій височіє за предковічним гаєм,
Вікна його для мене — відкриті батькові очі,
Дзвонів твоїх гучання хвилями неба сягає;
Я не забуду ніколи твої надвіслянські ночі
І голоси далекі, гомони плотогонів,
Що долинають від Сазької, і плюскоти весел,
Як вітер краплі на хвилях розбризкує весело,
І сяють вони, мов зорі, в срібному передзвоні.
Скільки ж разів лишав я марні в палатах розмови
І споглядав зачаровано плесо твоє чудове,
Як на твоїм просторі, Вісло, єдина в світі,
То пломеніють багаття, то мріють рибальські сіті,
Як мокнуть довгі колоди плавучого плоту,
Що має халупку солом'яну, в присмерк одіту,
А там повлягались долі невибагливі діти,
Тільки б за ніч спізнати короткого сну щедроту;
Раптом скрипаль заграє — аж сколихнуться зорі,
З першим промінням ранку дим починає сіріти,
За обрієм десь принишкли в задумі дуби суворі,
А тут прапорці на баржах уже розвіває вітер,
Вже крилами крають хвилю зграї риб невсипущих.
Гей, ви, ліси й діброви, моя Ніпоренська пуще,
Скільки разів, сиротина, я милувався вами,
Що навіть чари Італії для мене — не чари,
Ваш аромат солодкий п'янить мене до безтями,
Наче я знову юний і злітає душа за хмари.
Хоч і опав мій волос за роки блукань і зажури,
Хоч густо чоло порили зморшки глибокі,
Хоч вихором долі шугає грудень похмурий,
Душу мою ще ніколи не ятрив такий неспокій.

Вітаю тебе здалека, місто моє родинне,
Зичу, старенька матусю, років тобі без ліку,
Хай тобі ангели білі співають щоднини,
Котрі в костьолі над Віслою живуть споконвіку.
Хай на твій ранок лине слово моє крізь негоду
І в добрі серця потрапляє, множить людей бадьорих,
Людина бадьора — завжди чорної думки ворог.
Варшаво! Моя матусю, матусю мого народу,
Нестримна моя, так само, як синє віслянське ложе,
Вітаю тебе здалека:
— Дай матінці щастя, Боже!

Вербо моя люба, бережеш ти зроду,
Як священний спадок, звичаї народу,
До весни чутлива, перша біля тину
Листям зеленієш на погідну днину.
Дерево буденне, я тебе вітаю,
Ти пісків окраса в мазовецькім краю.
Я до тебе лину серцем і думками,
Наче йду з тобою нашими пісками,
Наче зустрічаю твої буйні шати
В полі, над водою, край сільської хати.

Не злетить на тебе невсипуща бджілка,
Хрущ хіба зачепить неспокійні віти.
В пам'ять уплелася кожна твоя гілка,
Щоб для мене тільки листям шелестіти.
Деревино бідна, то сумуєш гірко,
Як біля могили хилиш віти долі,
То бриниш від болю піснею сопілки,
Як пастух до тебе підійде у полі,
То полощеш коси там, де берегині,
В моїй річці славній пінять чисті хвилі,
То, забута лісом, в гордій самотині
Проклинаєш вітру пестощі немилі.
Ой, вербо зелена, ти міцного роду,
Дерево із пісні рідного народу.
Ранньою весною, скільки раз, вербичко,
Доки вівці пастись ще не йшли на луки,
Доки пробивалась з-під землі травичка,
Простягав до тебе я сирітські руки.
Я лише на пісню сподівався вперто,
Хай би, як і Марсій, звідав помсту Феба,
Хай було б жорстоко з мене шкіру здерто,—
За краплину пісні, за шматочок неба
Я би опинився аж на верховітті,
Страху не спізнавши в тім зеленім світі,
І не ради слави став би на вершині...
Ой, вербо зелена у сільській свитині,
Ти моя подружко край сільського тину,
Коли знов до тебе у житті прилину?..

В'ються з твого листя спогади вінками,
Що мене вінчали ще з дитячих років:
Йде святий Микола на різдво дворами,
Стукає у шибку нашу ненароком,
А в руці — ледачим різки невблаганні;
Та мене минали прутики вербові,
А були натомість калачі рум'яні...
Ой, ви найдорожчі спогади чудові!
Пальмо мазовецька, при святому ділі
Ти несла нам свято в Пальмові Неділі,
Коли польські діти, взявшись за лозину,
Про батьків співали і про Батьківщину.

На широкім полі ти, вербо убога,
Де в зимову пору виє хуртовина,
Вказуєш, єдина, до села дорогу
Шукачам притулку, дітям селянина.
Селянин сокиру вигострить на тебе,
Свиткою твоєю навантажить воза,
Ти ж мовчиш на вітрі, мерзнеш просто неба,
Вигнана на вигін, ще й простоволоса.

Під зорею смутку, на плечах убогих,
Під вбранням із листя, повним вітровіння,
Ти гніздо гойдаєш горобця-небоги,
А внизу круг тебе — світла мерехтіння.
Хай же в щирій пісні вславлю твої вруна,
В пісні, що не має, як і ти, визнання,—
Вдарю я по струнах, вдарю, гей, по струнах:
В дерева мойого — радісне вінчання
Із водою річки у сріблястих гривах,
З хвилею, що в берег розбиває груди,
Із осіннім вихром на просторих нивах,
Та й не з тим, що є вже, але з тим, що буде.

Гей! У танок, дівчата,
Вдармо об землю журбою!
Доволі, музико, мовчати
І з кутка визирать совою.
Гей, достобіса, мазури,
Сидіти набридло тихо!

Забагато в очах зажури,
Хоч нас і пригнуло лихо...
Жалко, що Франек сьогодні
Чомусь усміхатись не годний,
А хлопці й дівчата наші —
Як не свої, як зайшлі.

Тільки хай Мацик захоче,
В людей посвітлішають очі,
Дід Ян за столом заволає:
«Грай, грайку!» І смутку — немає!


Юзеф на смичок налягає —
Стриму не знають руки.
Мацик в танок пірнає —
Крешуть вогнем закаблуки!
«Гей, та дана, ой, дана,
Жвавіше, моя кохана!»

Чом же мені не радіти,
Як щастя не маю де діти:
Воли розпростерлись долі —
Не буде роботи в полі,
В корчмі собі п'ю, гуляю
І пісню веселу співаю:
«Ой, та дана, ой, дана,
Жвавіше, моя кохана!»

Чом же мені не гуляти,
Як згоріло все коло хати,—
Не буде про збіжжя турботи,
Забуду про обмолоти,
Колосся громи побили,
Потяли і змолотили.
«Гей, та дана, ой, дана,
Жвавіше, моя кохана!»

Ого! Я веселий без тями:
Мій заробіток — дві ями,
В них Зося — люба дружина
І маленька моя дитина.
«Ой, та дана, ой, дана,
Жвавіше, моя кохана!»
Чом, діду, насупивсь, як хмара,
Ми нині — два чоботи пара,

Сьогодні — мені гуляти,
А завтра — наймитувати.
«Ой! та дана, ой, дана,
Жвавіше, моя кохана!»

Як Мацик лишень захоче,
То в грайка мокріють очі,
Сочаться по вусах краплі,
А далі на струни потраплять —
Чи сльози, чи піт — хто знає?
Він кидає скрипку під ноги,
Лице сіряком витирає
І щось шепотить до знемоги.
А дівчата ридма ридають,
Що порвані струни не грають.

«Будьте, старі, здорові,
Тримайтесь на Божому слові
Так само і молодь — Яник,
Юзик, Франик, Стефаник,
І Ваврина, і Єва...»
І знову — як з доброго дива:
«Ой! та дана, ой, дана,
Жвавіше, моя кохана!»

«Моя за музику плата,
Як буде оселя багата,
Якби ж то, але хто знає!»
Усі задивились на нього —
В руці два гриби він тримає,
Така його плата убога.

Про голод наспівує пісню,
Опустилися голови низько,
В господі від смутку тісно
І в кожного сльози близько.
Сніг понад світом гуляє,
Кури співають з-під стріхи;
Вже за вікном світає,
Немає гіркішої втіхи.

Запрошую всіх святкувати
До сільської нашої хати.
Калачів ані хліба немає,
Хай панство нам вибачає.

Вівці росли на славу,
Ґелґали гуси над ставом,
Дзижчали у вулику бджоли,
Колосилось пшеницею поле.

Сивий коник у свята віз
На молебень окований віз.
Все пропало, спливло за водою,
Залишились нужда з бідою.

Запрошую панство до хати —
Водою й вогнем частувати:
Вода хлюпає на городі
І одні головешки в господі.

Зірваний з отчого дерева листе,
Вітаю тебе в цій пустині,
Листе коханий з калини,
Колись твоя тінь урочиста
Вінчала в будиночку стіни,
Де вікували мої єдині.
Колись твої пишні шати
Пркрашали сестру молодую;
Свою долю не зміг я вгадати
І без Польщі сумую...
За межами рідного краю,
Як судилось мені від роду,
Іду я життям у негоду,
Поміж тіней далеких блукаю.

Одній тобі віддам усе, що маю,
Всю душу без вагань — тобі одній.
Я сущий в світі, поки пам'ятаю,
Що з первовіку і довіку — твій.

Одній тобі на подвиг і на подив —
І грім з небес, і шепіт на вустах,
Мій перший подих, і останній подих,
І кров моя — на твій священний шлях.

Любить до самозречення! Й піти
На поклик твій в огненну круговерть!
Каміння гризти, як накажеш ти,
І, мов дарунок твій, прийняти смерть.

Заплющить очі тихо і покірно,
Навік заснути в тебе біля ніг.
І вірити до скону благовірно,
Що лиш за тебе я померти міг.

На холодному видноколі
Заповзято і безперестанку
Я згрібаю у відра долі
Нерозвіяний попіл світанку.

Прокидається поле ранкове,
Я його зігріваю золою,
І спадають туману окови,
Напуваючи землю росою.

До полудня лишаюся в полі,
Щоб розбурхати безгоміння,—
Попіл сіючи на видноколі,
Бачу буйне весняне цвітіння.

Як мисливець на схилі років,
Прислухаюсь до власних кроків
І пильную, щоб перші сходи
Не згубили своєї вроди.

Придивляюсь. Коли зникає
З мого поля хоча б травина,
Чую: сумно земля зітхає
Й тихо плаче, немов дитина.

Важко рідну землю покидати,
До якої змалечку приріс.
Важко білим світом мандрувати,
Не спізнавши ностальгічних сліз.

Все побачить власними очима
Хочеться. Але ж, куди не глянь,
І позаду, в тебе за плечима,
І за горизонтом — світ страждань.

Але вірю: перебуду муки,
І насильство кане в небуття.
Друзів не терзатимуть розлуки,
Люди зроблять людяним життя.

Людям ненависні заборони
І насильство їм не до лиця.
Вірю, що відкриються кордони,
Як відкрились у людей серця.

Пасовиськом я можу стати
Для стада овець твоїх і корів,
А схочеш мене пастухом найняти,
Стану кращим із пастухів.

Не забуду, як мати вміла
Турбуватись про кожне дитя,
Як над кожним вона тремтіла
І плекала любов'ю життя.

Зігрівала у ночі холодні,
Посміхалася навіть сумна.
А щоб діти були не голодні,
Часто-густо не їла сама.

Я готов саме так випасати
Твоє стадо, лише погукай,—
Ні корови, ані ягняти
Не торкнеться пастуший нагай.

Я на старості літ не оглух,
Біль чужий чую близько-близько!
А якщо не потрібен пастух,
Можу стати тобі пасовиськом.

Я думаю про вдачу блискавиць,
Що в світло обертають згаслу тлінь.
Протята пломенем, лягає спека ниць,
Та невпокірна сила поколінь
І досвід літ, які прожить я зміг
В страшні часи під гуркоти громів,
Я всі удари долі переміг
І світло в серці зберегти зумів.
Запалюю погаслу лампу дня
І в літню ніч милуюся вогнем.
Хай чорні хмари сунуть навмання,
Мій досвід з ночі освятиться днем.
І хай шугають змії блискавиць,
Хто йде вперед, той не лягає ниць.

Не проси ніколи допомоги в моря,
Хвилям знавіснілим вірити дарма.
В плаванні морському не уникне горя,
Хто в руках не вміє втримати керма.
Корабель у бурю вийти не повинен,
Як не той керманич взявся за руля.
Вельми небезпечно збурювать глибини,
Як в тумани сиві схована земля.

Просто недоречно в голубім просторі,
Курсу недоп'явши, докладать зусиль,
Щоб вести кораблик на далекі зорі
Й завести в безодню поміж буйних хвиль.
Краще своєчасно сором подолати
І сказати чесно: «Я не рульовий!»
І кермо достойно тому передати,
Хто долає в морі вітер штормовий.

На світлім серця циферблаті
Зупинилися стрілки чомусь
І стало так лячно в хаті,
Немовби пропав мій пульс.
Я подумав: щасливі хвилини
Об'єднать би в єдину мить,
Щоб не знати похмурої днини —
Лиш під сонцем ласкавим жить
І всі мрії, як сонця краплини,
Зберегти і в життя перелить.

Циферблат я звільняю від скельця,
Стрілки знов запущу в колобіг —
Хай пульсують в годиннику серця
Світлі кола життєвих доріг!
І розхмариться небо похмуре,
І настануть пресвітлі дні,
І ніколи хвилини зажури
Циферблат мого серця мені
Не покаже — о, ні!

Гойдається човен на хвилях ріки,
Нікого в човні немає.
Лиш квітка розкішна свої пелюстки
Розкрила, немов промовляє:
— Не знаю більшого болю,
Як виглядати долю
З човна, де нікого немає!..—
Дивується квітка в човні,
Чому ж такі зорі сумні,
Чому ж у цей мент довгожданий
До неї не йде коханий,
Лиш зорі тремтять ввишині.

Невже відцвіте краса,
Квітка загубить вроду
І пелюстки, як роса,
Пообсипаються в воду?!.
Човен пливе без весел,
Самотній на хвилях ріки,
А квітці весною не весело,
Від болю тремтять пелюстки,
І все ж таки прагне кохання,
В якому нема відцвітання.

Моє серце щемить від болю
За всіх винних в житті без вини,—
Люди терплять наругу й недолю,
Хрест несуть. Тому й винні вони.
Моє серце розпука стискає
І тривога сягає в зеніт,
Коли бачу: з дерев облітає,
Пропадає весняний цвіт.
Вітер віє, розгойдує небо,
А верхів'я дерев лопотять:
— Нам, деревам, триматися треба,
На своєму незрушно стоять!
— Коли вітер розгойдує віти,
Ми, дерева, тримаймось землі.
Наше листя — то наші діти,
Не дамо їм загинуть в імлі.
До дерев я при кожній нагоді
Прислухаюсь і поряд стаю,—
Насупроть знавіснілій негоді
Я вростаю у землю свою.
Корінь є — буде вічне цвітіння,
Корінь є — бурі нам не страшні.
То й почують нові покоління
Голос мій у дзвінкій тишині!

Вітер далеко відніс
Зірваний з дерева лист.
Позаду лишився ліс
І рідний пташиний свист.
Піду я йому навздогін,
Розшукаю той лист в імлі,
Нехай зеленіє він
На тому самому гіллі.
Нехай не сумує лист,
Що вітер його відніс,—
Знов чує пташиний свист,
Знов має свій рідний ліс.
зірваний листок
Як губить листок гілля,
Втрачає зелений дім,—
Той лист поверни здаля
Й оживе він на древі своїм.

До великих доріг пролягають маленькі стежки,
Без яких неможливо в житті обійтись.
Щоб вийти колись на широку дорогу,
Спершу йти необхідно малим путівцем.
Пам'ятаю понині юнацький свій шлях,
Вимощений сірим камінням.
Він завів мене в світ прекрасний
Лиш тоді, як пройшов я багато стежок.
Я не раз на шляху обминав
Каміння, поросле мохом,
Що мені закривало світанки.
Тож іди, як і я, мій друже,
Не смій зупинятись ніде,
Де знічев'я ти не зачепився б,
Адже наше життя — це дорога далека,
До якої зигзаги стежинок ведуть,
Але завжди виводять до великого світу Чудес.

В одному серці два світи
Людина творить. До мети
Веде твій світ. І світ для інших,
Розумних, може, чи дурніших.
А зверху посмішка приємна —
Як спадок пекла й сатани,—
Мовляв, я всіх і вся приємлю,
Але хай думають вони,—
Не варт стоять бездумно скраю,
Коли неправда чинить суд!
Примчить, як вершник, ангел з раю
Й скарає весь злочинний люд.
Програють на дурничку ласі,
Втече грабоване добро,
Пекельну усмішку погасить
Той ангел, що прозрів нутро
Негідника. Потуги марні
У брехуна здобутись мрій
В пекельнім полум'ї покарані.
Суть попіл. Фальш оту розвій!

Наточую вперто руками
Вістря ножа об камінь.
Робиться лезо гостріше,
Коли притискаю міцніше.
Справно роблю своє діло,
Розпікаю камінне тіло.
Притискаю ще дужче руками,
Лезо ножа все гостріше.
А тупість вбирає камінь.

Чом ти зириш на мене очиськом лютим
І ступаєш за мною підступно, як тать?
Ти б хотів мою гідність в дугу зігнути,
А серце моє у грязюку втоптать.
На кожному кроці мені дошкуляти
Давно призвичаївсь. Тож чому тепер
Берешся напоказ мене захищати?
Для честі і правди давно ти помер.
Я сам переможу облуду і тлінь,
Не ступай лиш за мною, як чорна тінь.

Не варт на когось нарікати,
Потрапивши в біду страшну.
Навчись із себе починати,
З'ясуй найперш свою вину.
Чому мовчав ти спереляку,
В собі найкраще притаїв,
Як на добро пішли в атаку
Злі сили підлих холуїв?
Ти ж, як і я, ні на хвилину
Не сумнівавсь у правоті
Вождів, що зрадили людину
Й людське вбивали у житті.
Ти ж вірив, що кремлівський зодчий
Для всіх будує світлий храм,—
Полуду начепив на очі
І жив, як той сексот і хам.
Таємні нишпорки затято
Ступали в кожен чесний слід,
Щоб деспот звавсь народів тато,
Щоб ката славив цілий світ.
Брехня правдивому від роду
Брутально затискала рот,—
Ще трохи — й ворогом народу
Мав стать розтерзаний народ.
А ти, як віруючий, ревно
Моливсь, мов Богові, йому,—
Явивши рабську вдачу древню,
Свободою ти звав тюрму.
— Вождеві — слава! Батьку — браво! —
Кричав холуй на всі лади;
Кругом людське топтали право,
А ти мовчав — боявсь біди.
Хто винен? Ти чи деспот хижий,
Що посміхавсь, як тать, з Кремля?..
Дивуюсь, як народ наш вижив,
З орбіти не зійшла земля.

Дарував би я світу на всі часи
Невідквітне весняне цвітіння,—
Щоб людство жило у полоні краси,
Не знаючи смерті і тління.
Я світ обсадив би з кінця в кінець
Садами братерства й любові,—
Щоб чисті пориви людських сердець
Проростали, мов квіти чудові.
Квітували б постійно поля і ліси,
Одягнуті в шати зелені,
А я наслухав би пташок голоси
Й переймав їх пісні натхненні.

Задума Джоконди із вічності світить,
Усміхнені очі — життя джерело.
Мені й серед ночі в тривожному світі
Сіяє, як сонце, мадонни чоло.
Ті квіти цвітуть, не зів'яли й понині,
У барвах митця зберегли свою суть,
Хай канули в Лету літа швидкоплинні,
А квіти, як весни далекі, цвітуть.
Коли наодинці я з квітами тими,
Я майстрові очі на собі ловлю,
Ті квіти вдихаю незмінно п'янкими —
І безмір життя тоді більше люблю.
Коли восени знов гаї пожовтіли,
Знов птахи летять в голубінь далини,
Я бачу в уяві: граки прилетіли,
Далекі посланці моєї весни.
Коли відійду за межу, як до мене
Ішли покоління, та й потім підуть,
Обличчя Джоконди, красою натхненне,
Сіятиме людям, як вічності суть.
Незмінно цвістимуть троянди і айстри,
Що майстер лишив для людей на холсті.
Весняні граки, порятовані майстром,
Зігріють серця ще не раз ужитті.
Якби ж не всміхнулась Джоконда живою,
Якби ж не леліяв хтось квіти свої,
Якби ж ті граки не летіли весною
Розхмареним небом у рідні краї,—
Навряд чи змогли би майстри імениті
Явити свій дар і збороть небуття.
За посмішки вічні, за птахів, за квіти
В житті — я люблю ще палкіше життя.

Відколи я збагнула, що живу,
Бездумно не топчу життя траву,
Я звикла вірить у красу мети,
На світло глузду невідпорно йти.
Пригадую, так думала не раз,
Але не так, як в свій вечірній час,
Коли усе збагнула допуття
І врешті відшукала сенс життя.
Вінець життя — не кинуть власну тінь
На довгий шлях терпінь і потрясінь.
О, я терпляча, бо живуть в мені
Дороги мами вперті і сумні.
Мене рятує в мій вечірній час
Терпіння мами дорогий запас.
І тому я у ночі на краю
Терплячу вдачу щедро роздаю.
Моє терпіння тринькати пора,
Бо маю надто я того добра.
Це наше «надто» з болів і утрат,
Його у спадок залишать на варт.
Нехай це «надто» у моїм роду
Не спричиняє смуток і біду.

Життя пізнавши, я не заперечу
Глибинній правді, що гартує нас.
Я знаю: квіти в'януть в холоднечу,
Живуть зернини і в зимовий час.
Здавалось би: зросли, змужніли квіти,
їм легше вижить лютої пори,
Ніж насінинам, кволим, незігрітим,
Що бережуть тих квітів кольори.
і
Дора ХАЙКІНА
Землі на подив квітка розквітає,
Але мороз, страшніший від коси,
Красу осінню раптом убиває —
І квітне іній в крапельці роси.
Ранковий іній, наче пух в повітрі,
В траві іскриться, сяє на землі,
Він гасить квітку, як свічу на вітрі —
Веселка гине в сніговій імлі.
Шкода мені, що рано в'януть квіти,
Як жаль за згаслим виблиском роси.
Тоді життя не можу зрозуміти,
Коли вбиває спалахи краси.
Але, життя, як сил твоїх замало,
Щоб нас на вічні обрії вести,
Я славлю мудрі у тобі начала,
З яких усім на цій землі цвісти!

Прожиті літа мерехтять вдалині,
Як віти в осіннім саду.
Літа молоді, вірні першій весні,
Стоять гам у першім ряду.
Стоять на сторожі моєї весни
Деревця тонкі, мов колись,
Між років-дерев, як проміння вони,
Гінкі і націлені ввись.
Літа молоді у ранковій росі,
Деревця в небес на виду,
Ступаю до них, розступаються всі —
Я вільно проходжу в саду.
Вона важливіша від хліба, мабуть,
Повернення мить золота,
Коли в тім саду мені стелеться путь
В далекі прожиті літа.
І сніг, і дощинки, забуті давно,
Злітають із віт до повік,—
Мені в тім саду знов спізнати дано,
Що ніби минуло навік.
Вертаєшся знов у роботу важку' —
Не спинять ні втома, ні страх.
Доконче потрібно хоч раз на віку
Верстати вже пройдений шлях.
Дерева-літа все ростуть і ростуть —
Ховають повернень стежки.
І час настає, що між них не пройдуть
Назад ні чуття, ні ду'мки.
І тільки деревця у першім ряду,
Тоненькі, як юні літа,
Стоять і чекають в моєму саду,
Коли їх торкне у небес на виду
Повернення мить золота.

Проміниться світло далеко в пітьму,
Під лампою ж темно — не знаю, чому.
Розводжу руками — не можу збагнуть,
У чому загадки звичайної суть.
Проміниться лампа, як думка, у ніч,
Де скільки таїться в житті протиріч!
Кому не відомо, як часто циклон
Вергає каміння, ламає бетон,
Жбурляє у воду сталеві мости
І може людину, як тріску, нести.
У вічну безодню, у ніч небуття
Силач цей кидає жагуче життя.
А вчені неждано відкрили закон —
У центрі самому безсилий циклон,
Руйнівна стихія не входить туди —
У центрі самому немає біди.
В осердя не входить ні тиша, ні грім,
Тому там не гинуть людина і дім.
..А я не обрала собі за мету
Знайти середину в житті золоту.

Ніч безсонна. В зорях небозвід.
Світять в пам'ять зорі-переблиски.
Повертаю в свій дитячий світ,
Суп сьорбаю з глиняної миски.
За родинним тим самим столом
Знов сиджу я на дощатій лаві.
І гуляю в лісі за селом,
І зриваю квіти на галяві.
Ніч безсонна. Диво-дивина:
Я з дитинства в юність поспішаю,
Де цвіте-проміниться весна,
Та, що зветься молодість без краю.
Молодість не знає берегів,
Даль безкрая кличе далі й далі.
Кожен крок мій — то веселий спів,
Правда, часом з нотками печалі.
І нарешті довгождана мить:
Очі сина — щастя переблиски.
Серце в мене радістю щемить —
День і ніч сиджу біля колиски.
Знов росте надія молода,
Вірю в радість, що приносять діти.
Травень схлинув, як в лугах вода,
Та в лугах замерехтіли квіти.
Чую мрії молодої спів,
Слухаю весни своєї голос.
Юність оживає в чарах слів —
Старітись не смію ні на волос!
Ніч безсонна завдала мороки,
Але ж відновила почуття.
Дні мої, і місяці, і роки
Всі звела в щасливу мить життя.

Одержує кожен безплатно навіки,
Як прийде в життя, незчисленні скарби,—
І землю, і нёбо, і гори, і ріки,
Солодку й гірку неповторність судьби.
Ми входимо в світ, де живуть колисанки,
Дитячі забави й казок таїна,
Де колос налитий у росяні ранки
В пшеничному морі бринить, як струна.
Належить нам світ, у якому кохання
Окрилює душі, вершить чудеса,—
Сім стрічок веселки росте із світання
І сяє для всіх ця небесна краса.
Належить нам світ, що вміщає тривогу,
І дружбу, і заздрість в глухому кутку,—
Нам треба, спочатку обравши дорогу,
Не схибити з неї на довгім віку.
Одержує кожен немеркнучі зорі,
Що дивляться з неба в притьмарений світ,
І співи пташині в пісенному морі,
І в морі цвітіння очей первоцвіт.
І поту краплини, і сліз діаманти —
Все світ увібрав, як в перлину одну.
...А скільки він коштує, знає лиш мати,
Давно цьому скарбу я знаю ціну.

Щасливці забули початки доріг,
А я в пережитім усе пам'ятаю,
Минуле своє у душі зберігаю,
Воно переходить у плач мій і сміх.
Для когось минуле давно відгуло,
Вляглося, розтало, як ранні тумани.
А я пам'ятаю тривоги й обмани,
Усе зберігаю в душі, що було.
Коли ж я забуду відбуте буття,
Яке з небугтя мені дивиться в очі,
Затьмарить непам'ять ті дні і ті ночі,
Що склали моє неповторне життя.
Себе обікрала б тоді назавжди,
Якби свою пам'ять стриножила в пута,—
Не владна душа, як пустеля забута,
В безслідних пісках зберігати сліди.
Відколи цей світ на всесвітніх вітрах,
Бентежить людей невідомість імлиста.
Всім хочеться щастя — не тільки невістам,
І я, мов невіста, торую свій шлях.
Турботи, скорботи, а щастя одне,
Його і спочатку, і потім замало,
Якби моє щастя нарешті настало,
Далекі скорботи не кинуть мене.
Верстала свій шлях через гори круті,
Ні в чому не каюсь, ніщо не картаю,
Я в смутки й печалі свої повертаю,
Радію, що все я спізнала в житті.
Щасливі забули початки доріг,
А я до таких не належу, їй-богу,
Я все пам'ятаю. І вірю в дорогу,
Яка переходить у плач мій і сміх.

Сон мене катував безпробудний,
Мучив біль, що до ранку не змовк:
У закинутім світі безлюднім,
Чую, клацнув за мною замок
В голові не вкладалось та й годі,
Звідки зло невблаганне взялось,—
Хай замка відшукати не годна,
Хоч намацать би двері вдалось!
Якби двері могла відчинити,
Я б збагнула, у чому там річ,
Світ за очі втекла б від гонитви,
Розчахнула б стривожену ніч.
Як це так — ні зайти, ані вийти?
Жарти надто зі мною страшні.
Та всі виходи в пустку сповиті,
Чорна пустка лишилась мені.
Тьма сповзала верхів'ями ночі,
І коли вже здавалось: «Гаплик!»,
Мені сонце розплющило очі —
— З добрим ранком! — І сон отой зник.
Сонце барви нові до кімнати
Голубі і рожеві внесло —
І помешкання більш не впізнати,
Й сну страшного — немов не було!
Значить сон відступає зловісний,
Лиш надійде пробудження мить —
І синичка наспівує пісню
Про одвічне бажання жить.
Так життя всім дає зрозуміти
Кожним звуком — без зайвих слів:
Ясний світ нам ясніше світить,
Як вертаємось вранці зі снів.

Білі свічі полум'яні принесла весна,
Та й з дороги зимової принесла вона,
Щедро, гарно, привселюдно, в світу на виду
Почепила на каштанах полум'я в саду.
Свічі буйно запалали, кожен бачив їх,
Погасити буйний вітер пломінь той не зміг,
Хай і дмухав невідпорно із усіх країв,
Тільки віти розгойдати вітер той зумів.
Світло ніжне, непоборне лилось золоте,
Дмухав вітер невідпорний, чув — трава росте.
Потім дощ кропив краплисто, падав у ріллю,
Мов землі казав імлистій: «Я тебе люблю!»
А свічки його дражнили полум'ям своїм.
Тихо крапав дощ тужливий, озивався грім.
Дощ старався, затинався, а ніяк не міг
Погасить свічки каштанів, буйний пломінь їх.
Дощ сильніш розгойдав віти і принишк в траві,
Та від сну прокинувсь вітер в мокрій мураві.
Дощ і вітер що є сили вранці, вдень, вночі,
Розгулявшись, не згасили жодної свічі.
Свічі ті, як дивогляди, сяяли щомить,
Поки випало природі пломінь той згасить.
Відійшли квітки жагучі, відцвіли-таки,
Обернувшись на зелені кульки-колючки,
У яких гладкі, смагляві, круглі, ніби світ,
Пружні ядра дзвінко впасти ладні з пружних віт,
Чи в траву, а чи в долоні упадуть-таки
Ще учора непоборні осяйні свічки.
І впадуть парашутисти до чужих долонь,
Білі пелюстки віддавши за зелену бронь.
Вітер дмухав невідпорно із усіх країв,
Поки віти розгойдати вітер не зумів.
Свічі ті, як самоцвіти, сяяли щомить,
Поки випало природі пломінь той згасить.

Либонь, той останній сигнал недалеко,
Що має життю сповістити відбій.
А поки очима п'ю радісно й легко
Земних кольорів дивовижний напій.
Не знаю, як довго сіятимуть зорі,
Що, може, подовжать притомлені дні,
Та згадую часто ті роки суворі,
Сигнали тривоги в минулій війні.
Не знаю сигналу свойого відбою,
А певна, що прийде хвилина така —
І він прогримить, той сигнал, наді мною
Чи німо дихне, як з-під криги ріка.
В дорозі бродяга, він зизить на мене,
Відбою сигнал знає вічні права.
А поки в саду грає віття зелене,
То й душу леліють сяйливі слова.
Допоки сигнал, як провісник відбою,
Віднайде мене, я не зраджу собі,
Втішатися буду своєю весною
І осінь вбирати в стрічки голубі.
Коли ж той сигнал вже до серця прилине
І я цілий світ загублю в однині,
Я сонцю скажу, щоб світило над сином
Множинно-промінно, не гірш, як мені.