ШЛЯХ ЧЕРЕЗ РОКИ І ВІКИ

„Повій, вітре, на Вкраїну"
С. Руданський

І в годину ранкову, і серед білого дня,
І в годину вечірню, і в годину нічної негоди
Я триста років не злажу з коня —
Мчу і мчу до свободи, і не бачу свободи.
Ой, незмінні мої почуття і думки,
Я долаю тяжку історичну втому
І спішу через роки, через під'яремні віки
Не кудись навмання, а до Українського Дому.
Кам'янистий, складний, непроторений шлях,
Але ж лінію знаю правічну, незмінну.
До Тараса прямую, розвіваючи відчай у прах,
Аби в Україні віднайти Україну.
Чи то час проклятущий ступив за межу,
Чи то я поза часом у безвість лину,
Але разом з Руданським сьогодні тужу
І разом з Руданським надривно кажу:
„Повій, вітре, на Вкраїну!"
Є десь поряд вона, причаїлася доокруж,
Та хтось прикриває, вигублює сутнє.
Не знайду вже сьогодні, то подамся чимдуж
Туди, де воспряне вона, — в майбутнє.
Хай не видно поки що, та пульсує в мені,
Наче сонце у небі, громами роздерте,
Є вона у минулому, мусить буть вдалині,
Україна, як небо над нами, безсмертна.

До літературного портрета Петра Осадчука

Пам 'ятаю далекий і нелегкий час — кінець 1966-го року, коли відійшла вже короткочасна хрущовська „відлига" і вступив у силу брежнєвський застій. Але ж, усупереч цій застійності, то був і прекрасний час, бо були ми, шістдесятники, що встигли ковтнути „ковток свободи", молоді
й усе-таки, хоч і наївно, але вірили в правду, справедливість і мали нерозтрачений запас любові до життя з усім його розмаїттям. Саме тоді, пригадую, прийшов до видавництва „Маяк", де я завідував редакцією художньої літератури, молодий Петро Осадчук з рукописом своєї першої збірки. Він приніс із собою рекомендацію від одеського обкому комсомолу. А книга звалася „Революційний паспорт". І ця обкомівська комсомольська рекомендація й відверто прорадянська назва збірки відразу викликали в мене гостру неприязнь до автора, що прагне ввійти в літературу через обкомівсько-комсомольські двері, експлуатуючи партійно-політичні мотиви в поезії. Все це було неприйнятним для мене. І все ж, пересилюючи свою
неприязнь, я став читати рукопис. І в кожному рядкові його вичитував таке, що гостро суперечило будь-якому пристосуванству, політичній спекулятивності і стверджувало право й обов'язок поета на внутрішню свободу, на творчість як священнодійство, а не прислужництво.
Я знаю: є час, є суспільство,
Є борги... Та вперто повторюю:
Параграф музу спотворює,
Творчість — священнодійство.
У поетів з людьми одна путь,
Та в самітності — музи цвітуть.
Так само програмним є, на мою думку, й вірш „Муза" — завершальний акорд збірки:
По гострих лезах заперечень —
На рані рана — вранці-рано
Йде муза, вічно поперечна
Псалмам, коронам і тиранам.
В оцій антитиранічній, свободолюбній спрямованості, — суть першої збірки Петра Осадчука, яка побачила світ 1967 року. Але якби не оця оманлива назва „Революційний паспорт", то, мабуть, вона б і не побачила світ. І свої щирі почуття автор висловив в автографі до книги: „Євгенові Прісовському, безпосередньо причетному до виходу цієї прокламації з побажанням кулеметних обіймів в зіткненні зі всяким сміттям і вдосконалення революційної зневаги до трухлявих монументів". В цьому автографі вже розкрилися риси, що визначають індивідуальний стиль Петра Осадчука як поета і характеризують його людську вдачу: органічне поєднання гострої публіцистичності, іронічності, навіть автоіронії і щиро задушевного ліризму. Це поєднання властиве всій творчості Петра Осадчука. Особливо ж воно виявилося в таких знакових його збірках, як „Біла каравела" (1986), „Лінія життя" (1987), „День відкритих дверей" (1991), „Галера" (1993) й, нарешті, в найновішій книзі „Чорні метаморфози" (2004). Після наступально бойових, відверто публіцистичних, хоч і з філософським підтекстом, ритмів, інтонацій „Революційного паспорта" особливо, за контрастом, вражають інтимно сповідальні мотиви „Білої каравели", чисті, прозорі, цнотливі й водночас відверто почуттєві образи цієї книги. „Сонце сяє в усмішці дівочій" — уже сама назва цього циклу визначає його щиро довірливу, людяну тональність.
Хоч зима відходить неохоче,
Та весна спішить з усіх доріг.
Споконвік весна — прекрасна жінка,
Жінка споконвік — сестра весні.
В цьому відчутті весняних змін у житті, торжества весни над зимою — не тільки інтимний мотив, але й соціальний. Це думка про перемогу людяності над нелюдяними началами минулого, але думка, висловлена інтимно, довірливо, сердечно. Й тому вона так гостро впливає на читача, сильніше, ніж будь-які політичні гасла, бо ж промовляє до серця. А у вірші „Коло човнів лежала в напівсні" зустрічаємося з повінню відвертої почуттєвості, але ж і з якою чистотою, цнотливістю, а водночас і прекрасною гріховністю почуття, як і у Франка, котрий, будучи цнотливцем із цнотливців, не боявся признатись у своєму бажанні зазнати з коханою „того дива золотого...
щастя молодого, бажаного, страшного того Гріха!" І Осадчук творить образ коханої у всій її чистоті й гріховності, тілесності й духовній цнотливості, коли пише про „двійко пружних ніг", що стулились човном; про „руки порозкидані — як весла", і вся вона, „як золота стріла, На берег пущена з-за хмар".
А як полемічно, загострено висловлює поет думку про животворну силу любові, втілену в жінці, яка сильніша від самого Бога:
Якби тебе на світі не було,
То з хаосу життя б не розцвіло,
І Бог навряд чи сотворив би світ.
А в збірці „Лінія життя" щиро ніжне слово про любов поєднується з філософською наснагою в розмові про непросту мудрість жити, яка „просто ходить поміж нами". Осадчук бачить велику красу складної простоти, що є такою природною й, отже, таки простою, бачить діалектичну єдність складності й простоти („Стікає золото зірок"). Лірична сповідальність і філософська глибина виливаються в його роздумах про велич людини, яка живе життям предків, вбираючи в себе й відважність Данила Галицького, й тугу та ніжність, вірність Ярославни, й могуть Тарасового слова:
Ти не вийшов з непам'яті. За тобою —
Історія,
Та сама, що підносить і судить нещадно!
Хто життя своїх предків на висотах нових
повторює,
Той достоїн найвищого права — називатись
нащадком.
Ритм вірша відтворює трудність народження вагомої думки, він і роздумливий, і тривожний, і наступально бойовий. Звукопис теж дає відчути процес визрівання, викристалізовування думки.
Від книжки до книжки наростає в Петра Осадчука гостро заявлене почуття патріотизму, щоб у „Дні відкритих дверей" вилитись у вигляді етичної й політичної формули-заклику, коли він каже про Україну й Бога як про вічні й найвищі цінності:
Я той, хто вірить в Україну,
Як вірять в царствіє твоє.
Найсвятіше почуття поета, і глибоко інтимне, і високо громадянське, — це саме любов до України, до народу, до сина свого, що є його продовженням.
Безсмертна смерть і мій заціпить рот,
Але душа залишиться нетлінна.
Бо син у мене є. Бо є народ.
Бо є на світі Україна.
І цікаво, що цей „Інтимний монолог", як свідчить автор, написаний в обкомі комсомолу. Як це суттю своєю протистоїть отому „обкомівству" й отому „комсомольству", які якраз витравляли з душі й інтимні почуття, примушуючи все підкоряти лише громадській справі, й любов до України. Яке показове оце протистояння поета офіціозові, оця перемога в ньому любові й до сина, й до народу та України над втовкмачуваними в голову комуністичними, антилюдяними, антинародними, антиукраїнськими догматами.
Принципи загальнолюдської моралі, заснованої, перш за все, на любові в широкому розумінні цього слова, активно утверджуються в книзі „Галера" та й у всій творчості Петра Осадчука. Вони протистоять ненависті, неволі, рабству. Любов — то найвище, творче, животворяще начало, яке руйнує й перемагає підлоту, брехню й приводить до торжества щиро людських взаємин, до торжества правди.
Бастилії ненависті впадуть,
Коли, явивши животворну суть,
Якогось вечора чи лагідного ранку
В людську обитель впустимо вигнанку
Із призабутим іменем Любов.
Тричі, як клятва, повторюються у вірші слова: „Прийде любов, немов верховний суд". Саме ритми й інтонації клятви, присяги, палкого освідчення в любові до світу, до життя, до людини притаманні цій поезії.
Почуття любові живе в поезії П. Осадчука в нерозривному зв'язку з почуттям болю (вірш „Біль і любов"), викликаного недосконалістю людини і світу, в якому вона живе. Поет, говорячи про сучасне, дивиться на нього суворим, тверезим поглядом, ніскільки не ідеалізуючи нинішній стан суспільства, бачачи страшну загрозу повернення до тоталітарного минулого. Він вдається до гостроасоціативного зіставлення:
Так орел, призвичаєний ласо
Жерти в клітці за будь здоров
Ради трупної пайки м'яса
Повернутись в неволю готов.
Тут відчутний відгомін Шевченкового болю за людей, які готові навіть матір продати „за шмат гнилої ковбаси".
Як звіт за десятиріччя творчої праці сприймається найновіша збірка поета „Чорні метаморфози" (2004).
Перший розділ її має промовисту і програмну назву — „Мій кожен день — останній день". Ця назва може сприйматися спочатку як фаталістична й песимістична. Але ж, читаючи збірку, відчуваєш: ні, це свідчення того, що кожен день поет хоче прожити з повною творчою й моральною напругою, самовіддачею, розуміючи вагу й ціну кожного дня життя. Справді, треба жити так, наче це твій останній день, а тому треба поспішати всього себе до останку встигнути віддати коханій, людям, Вітчизні, цілому білому світові.
У вірші „Під знаком страждань і тривог", що є заспівним, а отже, і програмним, у книзі — горде усвідомлення того, що „я себе сам створив". Так, ідея творення самого себе як особистості є центральною ідеєю творчості Петра Осадчука. „Усе, що моє, те моє: Небо, земля і плоть". Весь білий світ із його красою й розмаїттям належить людині, й у цьому володінні цілим світом — її щастя. А ще щастя — від усвідомлення незборимості власного ДУХУ. У відчутті внутрішньої свободи, у вічному потягові до щастя, в русі до нього. Думка поета висловлена в чітких ритмах, у гордих, окличних і роздумливих інтонаціях, у вигляді етичної формули, що виражає закон життя:
Весь вік я до щастя йду
І допоки іду — я щасливий.
Так, щастя — в невпинності руху, в невпинності цього бажання щастя й дії, яка його забезпечує. І це не рожевий оптимізм, а оптимізм людини, що знає „сум і біду", що живе „під знаком страждань і тривог", але замагає їх роботою, творчістю, роботою.
Петро Осадчук любить жанр вірша-монолога, звернення, що дає можливість і чітко висловити свою життєву програму, й безпосередньо, прямо, гранично щиро звернутись до свого адресата, як от у вірші „Поклик", у якому — те ж відчуття щастя жити, жити пам'яттю про все, що було в житті. І тоді життя для тебе — „як поклик ранку піднебесний".
Тема облагороджуючої пам'яті взагалі є наскрізним нервом Осадчукової поезії. У вірші „Кому — квітами, кому — тернами..." він поетизує пам'ять про юність, яка освітлює твій шлях і в зрілі, й у пізні літа. Це й пам'ять про край твоєї молодості, це конкретна згадка про миле з днів молодості Комінтернове.
А кінцівка вірша — афористична й витримана в дусі нашого сьогодення, коли ціняться не прапори й гасла, а щиролюдська сутність, щирість:
Але бути й лишитись людиною —
Вище гасел і прапорів.
Ця кінцівка полемічно загострена, як врешті полемічно загострена вся поезія Петра Осадчука. Оце звернення до світлої юності нагадує Франкове „Юних днів, днів весни не забудь, не забудь". І в Осадчука повторюється цей щемливий мотив: „Що жадібно й довго на світі жити — Це за юністю ніжно й тяжко тужити". І поняття юності асоціюється в нього з поняттям чесності „перед ликом Бога" („Я збагнув, проходячи останні кілометри...").
Часто звучать у поезії Петра Осадчука й трагедійні інтонації, бо ж ідеться в ній про трагічну історію України. Тим-то й лунають в „Апології пісні" ридаючі ритми лісні Б. Лепкого з її „Кру, кру!", але цей трагізм долається мотивом історичного оптимізму, віри в своє безсмертя, гарантоване тим, що Україна — завжди з тобою:
Я вірю, що ніколи, ніколи не вмру,
Допоки моя Україна, боронь Боже,
не стане мені чужиною.
Протяжний, непісенний, трудний ритм і розмір вірша дають відчути напругу дум кіт, її нелегке народження й формування.
Герої Осадчука — ті, кого нищили (як ця думка увиразнюється через фігуру градації: нагромадження епітетів із трагічним забарвленням), але в кого (тричі повторюється цей образ) „і руки навіки чисті" („Предтечі"). Поет любить полемічну афористичну кінцівку, що збудована на контрасті:
...мистецтво, що незмінне на віки,
Й про те, що влада змінна й тимчасова.
Від книжки до книжки поет усе чіткіше дає суворо реалістичну, тверезу оцінку сучасного стану України, яка й досі є, за виразом Шевченка, нашою, але не своєю землею.
Він висловлює гострі, що звучать як моральний ляпас, судження саме в дусі Шевченкового осуду рабства і юродства людей, які не вміють відрізняти істинне від фальшивого й поклоняються фальшивому. Оцінки морального, чи точніше аморального, стану суспільства даються у вигляді вироків-формул: „Хто не вторгує, той продасть...", „Хто будував, тепер руйнує! Хто вартував, тепер грабує!" І врешті йде кінцівка, що становить собою найсуворіший вирок анти-людяній сучасності, де немає місця ні тверезості, ні ясності, а, отже, й порядності:
Тверезість погляду і ясність
Готові рятувать сучасність,
Але не прагнеться сучасності
Ані тверезості, ні ясності.
Життєва програма автора, його моральне кредо, що полягає у ствердженні чесності та в осуді прислужництва, часто буває викладена в афористичній чотирирядковій строфі, в чому пізнаємо традиції Івана Франка, його „Строф" із „Мого Ізмарагду".
Я прямо йшов і вертикально жив,
Долав круті підйоми самотужки.
Ніде й нікому персонально не служив
И зневаги не ховав до холуя і служки.
Франкові інтонації гострого осуду й відвертого заклику відчутні й у вірші „Ложний імперії крах..." Це осуд рабства, „нового ярма", тюрми, яку одержує народ замість волі, панування зайд, чужих людей, це заклик до того, щоб цим зайдам, чужим людям було „служить не пора, не пора". Це прямий перегук із Франковим „не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить".
Петро Осадчук однаково гостро судить і часи сталінського культу насильства й терору, й сучасну облуду, війну, запеклу і страшну, „за безмір грошей, їдла і майна" — з культом безсовісного збагачення.
Поет розробляє Франкові традиції в циклі „Мініатюри по крупному", де в першій частині строфи йдуть гостро-асоціативні порівняння, а в другій — прямим текстом заявлена політична й моральна істина
Куди не ступиш — поле мінне,
Куди не глянь — вчорашній бруд і порох, —
Хто нині діє проти України,
Той мій найбільший особистий ворог.
* * *
Вам би хотілось, щоб жив я тут, як тубілець,
Щоб одне пам'ятав: де у коня, а де у вола хвіст.
А я відстоюю своє древнє ім'я — українець,
І цього достатньо, щоб ви мене звали націоналіст!
Відверта полемічність, вибуховість почуття, неприхована ненависть і така ж гостра, полум'яна любов притаманні строфам Петра Осадчука.
Поет протиставляє підлим і темним силам, що часто ще панують у нашім житті, вічну прекрасну силу мистецтва, що має верховну владу над людським духом. І знову ж думка висловлюється
найчастіше в афористичній формі вірша-строфи:
І слово о полку, й Тарасів клич
Промовляють до нас і лишаються з нами,
Тому що красу історичних облич
Нам вертає митець крізь небесні брами.
Петро Осадчук володіє даром поетичного поліфонізму. Він уміє бути не тільки гнівним, полемічно гострим публіцистом, але знає й ніжний ліризм, коли говорить про благотворне єднання людини з природою:
А пішов хлопчина лісом,
А пішов хлопчина лугом —
Розминувсь навіки з бісом,
Став траві і сонцю другом.
У „Чорних метаморфозах" відчутне й поглиблення філософського роздуму поета над суттю життя, яка пізнається часто через розуміння неповторної, вирішальної миті, тої миті, в яку „пролітає все життя крізь мене" („Ілюзія"). Ми відчуваємо тут типологічну спорідненість із Ігорем Муратовим, з його збіркою „Мить і вічність", де так само йдеться про пізнання цілої вічності через одну, але вагому, визначальну мить.
Ми постійно відчуваємо поліфонізм поетичного голосу Петра Осадчука, перепади настроїв, розмаїття емоцій і думок у його віршах. Від філософського роздуму він раптово переходить знову до пафосного осуду, свідомо добираючи грубу лексику, аби викрити суть того натовпу, який не є народом: „морди, пащеки й пики, І помітна обмаль облич" („Натовп").
Але в запереченні відчутне й ствердження, бо ж автор хоче бачити людські обличчя, хоче бачити не натовп, а свідомий свого громадянського й національного обов'язку народ. Він ненавидить все, що позбавляє людину особистісного начала, а тому такий нестримно емоційний, знову ж вибуховий у своєму запереченні більшовизму, який є для нього
політичним і моральним мерцем („Злютовані люто Серпом і Молотом").
Так само люто ненавидить поет позу і фразу. Ці поза і фраза — то „одна із форм самореклами і бізнес вельми прибутковий („Лицедійство"). Петро Осадчук уміє розкрити суть фальшивої поведінки через відверто публіцистичні й гостро контрастні, навіть оксюморонні образи: „мітингувать перед жоною, народ любити на трибуні, до бою кликать після бою... рвать розірвані окови...". Він вдається до відвертого осуду сучасної влади (писано ж у 2004 році) з її демагогічними, цинічними, а то й антинародними гаслами: „Маємо те, що маємо. — І не вірить у те, що не маєм нічого". „Українська ідея не спрацювала. Зате спрацювала ідея злодійська" („Приниження").
Петро Осадчук ненавидить позу, фальш і в мистецтві, а тому гостро не сприймає постмодерністське псевдомистецтво, антилюдяне, цинічне, яке демонструє „супермодерний шик", має маніакальну мету і врешті продукує „ПШИК " . Він вірний принципам народного, правдивого, гуманного мистецтва („Нове мистецтво"). І знову зустрічаємося в книзі з новим перепадом настроїв і емоцій. Яким ніжним, замисленим і замріяним уміє бути цей гнівний, вибуховий поет, коли вслухається в музику й прагне переповідати її словами. Які гостроасоціативні образи використовує він, аби передати єдність матеріального й духовного начал, незбагненну красу слова й музики; красу людської мислі: „ластівки слів"; „дроти оголених сокровенних думок". І нарешті — природний висновок: „Все залежить від почуттів і передчуттів" („Передчуття зустрічі"). Так, почуття людські, щирі й непідробні, як і передчуття щастя, радості, любові, важать більше, ніж усі політичні амбіції й гасла, ніж уся політична метушня.
Другий розділ книжки — „З'явилося світло в кінці панелі" — поліфонічний, багатоплановий. В ньому поруч ідуть і вірші відверто інтимного, навіть еротичного спрямування, й іронічні чи гостросаркастичні, знову ж спрямовані проти сучасних політиканів, прислужників і пристосованців.
Інтимно-еротичні вірші Петра Осадчука йдуть, врешті, від фольклорної традиції, бо ж народ наш, будучи цнотливим, водночас ніколи не був ханжею й не соромився відверто й дотепно говорити про нормальні, природні взаємини між чоловіком і жінкою, про неоднозначність цих взаємин, про гостру почуттєвість, яка часто не знає сковуючих людину суворих моральних догматів і знаходить вихід у досить вільних, але природних і пояснюваних порухами прекрасно і щасливо божевільного серця, а не правильного і заскорузло тверезого розуму, ситуаціях:
Ой, на Івана та й на Купала
Не в примарному сні — наяву
Галя з Іваном м'яко упала
У пишну пахучу траву.
Вранці пригасли високі зірниці,
Новим наполохані днем,
А Галя прокинулась в сіна копиці
В обнімку із Василем.
Петро Осадчук, будуючи вірш на відверто почуттєво забарвлених образах („Немає солодшої муки, аніж хіть, що сильніш за любов, Коли з 'єднані губи і руки Розганяють скажену кров"), ставить перед читачем вічне моральне запитання, на яке нелегко дати однозначну відповідь.
Розгортається випробування,
Успадковане з виру століть,
Коли важко збагнуть, де кохання,
А де невідпорна хіть.
Справді, „важко збагнуть", але зіставлення оцих понять „кохання", що є втіленням чистоти і краси, та „невідпорна хіть", що виражає-таки чисто зоологічне начало, дає можливість відчути, вичитати в підтексті ствердження вищість кохання над статевим потягом, за яким далеко не завжди стоїть істинне почуття. Поет, розуміючи, що любов часто не знає однозначних рішень, не хоче ставати в позу сухого, нудного мораліста й використовує мову іронії, посміхаючись над собою і своїм ліричним героєм, який роздумує: чи можна любити двох?
Чи можна любити двох? —
Кохана спитала мене.
Мовчу. Озиваюся: — Ох,
Питання твоє складне.
— Чи можна, обравши одну,
Любов пронести крізь літа
І безгрішно лягти у труну? —
Далі кохана пита
І дивиться в очі так,
Щоб наскрізь мене прошить, —
Чую, серце забилось не в такт,
Ще мить — і зупиниться мить!
— Можна, — кажу, — лягти,
Зборовши в собі сатану.
Та навіщо з цим ділом тягти?
Одруживсь — і лягай у труну!
Саркастичні вірші об'єднані в циклах „Постмодерн у пострадянському просторі" та „З'явилося світло в кінці панелі". На жаль, не всі твори цих циклів рівнозначні в художньому відношенні. Часом гострота осуду, полемічний запал перетворюються на елементарну непристойність і грубість, на відсутність моральних приписів, відгонять естетичним несмаком:
Чи ви Плеяди, чи ви Козероги,
Чи від роду освячені Гончими Псами,
Дівчата — признайтесь! — навіщо вам ноги,
Як справіку шукають у вас між ногами?!

* * *
Початкуюча „зірка" із крові й плоті,
Зробивши в шоу-бізнес перший крок,
Чинила, як „бобік" на сільському болоті —
Включала передок. Начало у пана творче,
Він руку на пульсі тримає,
Але часто, мов курка, квокче
На яйцях, яких немає.
Поет досягає успіху в своїх саркастичних інвективах, коли з присмаком болю і навіть трагізму звертається до соціальних проблем сьогодення:
Ми в світі жили, як могли,
Заповівши нащадкам не тільки могили, —
Чужий фашизм все-таки перемогли,
А свій незбореним залишили.
Знову ж відчуваємо перегук із Шевченковим: „За шмат гнилої ковбаси У вас хоч матір попроси. То оддасте", коли читаємо завершальний вірш збірки: Згадаємо свободу, мов легенду,
Як здадуть Україну в оренду,
І одержим за безмір добра і краси
Класичний шмат гнилої ковбаси.
Саме Шевченкова традиція відчутна в оцьому синтезові публіцистичності, ліризму й іронії та сарказму.
Поєднання цих начал дається взнаки і в самій назві книжки. Справді, йдеться в ній про серйозні перетворення, метаморфози в житті людини й суспільства, що відбуваються в нашім сьогоденні. Але ці метаморфози таки часто страшні, чорні, трагічні або химерні суттю своєю. І цю чорноту сучасних соціально-моральиих метаморфоз досить психологічно точно, художньо переконливо відтворив у своїй багатоплановій книзі Петро Осадчук.

Євген ПРІСОВСЬКИЙ,
доктор філологічних наук (Одеса)

Спитай себе як жив для України

Як можна стисло охарактеризувати відомого українського письменника і громадського діяча Петра Осадчука? Він є універсальним, у ньому зійшлися риси-грані, притаманні зазвичай окремим митцям. Осадчук є водночас патріотичним ліриком, політичним сатириком, публіцистом, афористом-філософом, його твори густо просочені українським національним гумором.
На чому грунтується своєрідний морально-етичний кодекс Петра Осадчука? Можливо, ось ключ: „Стверджую, виходячи з тієї безвиході, в яку заганяє життя: політика — це правда про те, що обіцяють, але чого ніколи не було й не буде; а поезія — це правда про те, що було або могло бути, але, як і загублений рай, відійшло, відбуло або відвернулося від нас, щоб ми не торкалися його, не обмацували похітливими пальцями, не могли його обміняти чи продати; поезія — це добрий зцілющий погляд божества, невидимого і всюдисущого, допоки земля і люди на землі; поезія — це загадка душі, а не розуму, тим паче блудливого і лукавого розуму, яким живиться політика, особливо в наш час великого лицедійства з постійним перевдяганням та заміною декорацій і масок (Із книжки „Віддзеркалення безодні", 2006 р.).
— Петре Іллічу, Ви маєте той вік, досвід і статус, які спонукають відтинати другорядне і зосереджуватися на головному, суттєвому. Розкажіть про ваші пріоритети..
— Насамперед зазначу, що я живу під своєрідним девізом: „Мій кожен день — останній день. Мій кожен подих — перший подих". ІІТодня я щось читаю, пишу, нотую. У мене є грубезний зошит (двадцять п'ятий за ліком; перший я роз почав десь двадцять років тому), куди я занотовую свої враження від почутого, прочитаного, побаченого (зокрема й на телевізії). Часто ці нотатки сумні, критичні. У День Незалежності я вітав багатьох своїх знайомих із двадцятиріччям державної незалежності умовно незалежної України. Згадую про те, як все починалося, коли я був депутатом першого і другого скликань Верховної Ради України.
Ми були великими політичними романтиками, думали: якщо проголосили незалежність України, то починається новий відлік історії. Проголосити теж було важко, але в кількасот разів легше, ніж створити незалежну Україну. За 20 років сталося дуже багато всіляких подій, уряд змінювався більше десяти разів. Маємо четвертого президента, але таке враження, що ми нібито дистанціюємося від того відліку часу, який здавався початком нової історії.
Пам'ятаю патріотично налаштованих моїх виборців. Я щомісяця приїздив на роботу в округ, говорив з людьми, відповідав на запитання. Мені говорили: „Ми проголосували за незалежність України, а ви там, у Верховній Раді, вже так зробіть, щоб усе було гаразд". Один чоловік навіть казав: „Чого ви там багато балакаєте і приймаєте без ліку різні закони? Треба ухвалити один закон, за яким все має бути добре". Я, як міг, роз'яснював, залежно від рівня освіти, культури, інтелекту співбесідників. Але передовсім тлумачив, що державу не будують зверху. Держава — складний комплекс, її треба будувати одночасно і зверху, і знизу. Якщо будувати тільки зверху, можна зробити прекрасний — навіть позолочений — дах, але все завалиться без міцного фундаменту і стін. Тож, будь ласка, підключайтеся. Згодом, коли йшов на вибори до Верховної Ради другого скликання, в моєму виборчому окрузі були й ті, що пред'явили мені претензії щодо мого перебування в лавах КПРС, за колишнє членство в ній мені страшно дорікали.
Я казав, що у нас не було іншої системи, замало було таких партійців, як я. Зрештою, колись були щирі українські комуністи, та їх у тридцяті роки майже всіх репресували, відстріляли. Так, я був членом КПРС, але ж став одним із ініціаторів створення Народного руху України, співавтором програми, писав те, що думав, що було результатом аналізу, і не тільки мого, а багатьох інтелектуалів, які гуртувалися навколо ініціативної групи.
Я не припиняв своєї роботи як літератор, як журналіст, дуже багато писав статей до „Літературної України", інших видань, порушуючи різні складні питання того часу.
Пам'ятаю, як у середині дев'яностих років на мене знову напосілися мої славні виборці. Згадуючи скасування кріпосного права в 1861 році, я написав статтю про те, що було багато кріпаків, котрі плакали-шкодували за своїми панами, хотіли з ними бути, на них працювати, їм служити. У мене виникла паралель, що серед нас є багато сучасних радянських кріпаків, які не знають, що робити в цьому житті, тому озираються назад і звинувачують тих, що нагорі.
Коли ми часто посилаємося на Конституцію України і на тезу „Народ є джерело влади", слухаємо, що народ каже про владу, я запитую: „А хто її обирав?"
Якщо народ — джерело влади,
А при владі наруга і зло,
Значить, має серйозні вади
Замулене джерело.
Зміна формацій має йти паралельно зі зміною свідомості. А зміна свідомості — надзвичайно повільний процес, особливо, коли людина стикається з такими проблемами, як у нас (безробіття, корупція, малі зарплати і пенсії). Тоді лунають звинувачення на адресу влади. Вона завжди погана, коли немає нормального прожиткового мінімуму. Якщо ми запізнилися на понад 350 років з державотворенням, то як за мить історії прогаяне здобути? Це не можливо.
Державотворення дуже складний процес: економічний, соціальний, психологічний, філософський.
У нас рівень свідомості низький. Лідери різних партій висловлюються дуже різко, претензії загалом справедливі, і говорять начебто однаково про сучасні проблеми: безробіття, низькі зарплати і високі ціни, невдалі реформи... Але дорікають ніби з різних боків барикади, нетерпимо і категорично.
— Чому вони представляють різні партії, чому цих партій так багато? Чому вони не об'єднаються в одну силу?
— Ото ж бо! А тому, що кожен, відчувши запах владних дивідендів, почуває себе вождем чи вожчиком, прагне фігурувати, очолювати і не хоче підкорятися.
Мені здається, що свобода втрачає найбільше тоді, коли її забагато. Зрозумійте мене правильно. Мають бути якісь гальма, регулятор, особливо в морально-етичному плані. Я не хочу, скажімо, дивитися на голих дівок, які представляють якусь феміністичну асоціацію, роздягаються біля парламенту, Кабміну чи прокуратури на знак протесту. Що це таке? Демонстрація цицьок, вибачте на слові? Форма боротьби? Епатаж? Мені цей „голякізм" не подобається. Звичайно, молоді люди, які наросли за двадцять років незалежності, можуть мені пред'явити претензії, що я мислю старими категоріями.
Але що значить — старими категоріями? Є вічні цінності.
Є морально-етичні вартості нашого народу. Ми повинні їх пам'ятати і сповідувати. А маємо цілковитий аморальний бедлам, який ні до чого конструктивного не доведе.
Я був недавно у рідному селі. Вразила бур'ян-трава там, де ніколи її не було. Заходжу у вулицю, наче в якийсь сектор лісу. Де дорога, де хатки, де двори? Все заросло. А люди спиваються. Пройшов місцями, де були раніше ферми. Все зруйновано і розкрадено.
— Якою є ситуація з літературою?
— З нею у нас начебто все гаразд. Виходить багато книжок за кількістю назв. Але наклади — мізерні. Чому так? Через так званий ринок. Прирівняли книжку до ковбаси і капусти.
— І навіть до горілки?
— Нижче горілки поставили. Мовляв, ринок все відрегулює.
Нічого він не відрегулює в гуманітарній сфері. Мають бути корпоративні державні регулятори. Але погоня за прибутком, за грошима на дурняк породжують хаос.
Привозних книжок — левова частка, гадаю, відсотків вісімдесят везуть з Росії. Я за те, щоб ми інтегрувалися, взаємозбагачувались. Однак не можна ж так захоплювати книжковий ринок! Завозять без усілякого мита, контрабандно. Це називається дружбою народів. Яка ж це дружба? Книжкова агресія. Державна й громадська інертність є вбивчою. Наведу такий приклад. На моїх очах видавництво „Радянський письменник" переназвалося в „Український письменник". Я (Петро Осадчук 18 років працював у Спілці письменників України відповідальним секретарем Київської письменницької організації, потім — заступником голови НСПУ. — В. К.) був проти такої назви, казав: „Назвіть видавництво скромніше, скажімо, „Кобзар" чи „Відкритий простір" , не треба так прямолінійно називати". До чого я веду? У видавництві „Радянський письменник" виходили українські книжки солідними накладами.
Я знаю, які там обмеження були, сам часто видавався, особливо у поетичних збірках вимагали реверанси в бік „партійної церкви" , тобто перші три-чотири сторінки мали бути на тему партії і Леніна. Та в глибині, всередині книжок, були нормальні філософські, навіть патріотичні вірші. Отже, виходила українська література під псевдонімом „радянська" . А тепер при НСПУ є „Український письменник", де із важезним рипом зрідка виходять українські книжки, — треба знайти спонсора, заплатити гроші і отримати невеличкий наклад.
Вибачте, за що ми боролися?
Робимо не так і не те. Сукупність причин і чинників дають негативні наслідки. Я давно відчував, що не туди йдемо. Це виливав у чотирирядкові вірші. Нині збираю книжку, можливо, на три тисячі таких віршів — сатиричних, гумористичних, філософських. На початку дев'яностих років я написав:
Наша воля сягнула безмежності,
Призабувши реальні спроможності,
Ой, боюсь, що Майдан Незалежності
Перезвуть на Майдан Незаможності.
Нині ці прояви набувають гротескності. Тож треба таки офіційно переназвати Майдан Незалежності на Майдан Незалежності від України? — Знаючи здавна вашу творчість, я Вас сприймав здебільшого як патріотично налаштованого лірика. З роками сарказм, сатира, політизованість заповнили ваше поетичне річище.
— Бо таке життя. Мене дуже турбує те, що відбувається в суспільстві. Я вже обмовився, що готую книжку чотирирядкових мініатюр, яка називатиметься „Пень-клуб". Вона починатиметься так:
Малі сини великого народу
Ведуть в майбутнє через пень-колоду,
Змагаючись затято день удень,
Хто з них найкращий і найбільший пень.
Політика мене затягує, суспільні коливання переймають.
— Тож поет міркує як державотворець.
— Певно, так.
І те не так, і се не так,
І дні не дні — ночей одміни.
Не гоноруйсь, що ти козак,
Скажи, як жив для України.
Звичайно, винні нагорі —
Від можновладців лиш напасті.
А ти прокинувсь на зорі
Й пішов на спільне поле красти.
Стріляють там, стріляють сям,
А в нас — не бомбові руїни.
Спитай себе, зборовши страм:
Ти що зробив для України?
Йшли вгору, вийшли під укіс,
Над прірвою тріщить попруга.
Щось мало тих, що тягнуть віз,
Охочих мало перти плуга.
Не вміє той, не хоче та,
А той і та чекають тужно.
Ще трохи — і століть мета
Впаде під ноги безоружно.
Клястись на вірність у піснях —
Немає нам в світах заміни.
А хто всерйоз обрав свій шлях,
Готуйся вмерти для Вкраїни! Ось про що ключове писав і пишу. І лірика виплескується, бо душа ще жива. П 'ять років тому вийшла книжка „Відкрите море душі" у видавництві Вадима Карпенка.
— Що Вас і засмучує, коли Ви дивитеся на нову літературну поросль?
— Тішить те, що багато молодих талановитих людей з 'явилося, і вони цікаво розвиваються. Засмучує те, що чимало молодих, уміючи тримати перо в руках, навчилися комбінувати, маніпулювати словами, компілювати. Якось я написав нігілістичний вірш щодо деяких псевдоталантів. Він закінчується так:
Метафори, як пси з трущоб,
Вигавкують щось агресивне.
Писати вірші ні про що
Заняття вельми продуктивне.
Таких теж дуже багато. Се неминуче в умовах, коли все дозволено. Дозволено навіть безмежно любити Україну, що раніше не зовсім дозволяли, звинувачуючи поетів у буржуазному націоналізмі. А нині є такі, що люблять свою вітчизну через призму „пупоцентризму", тобто насамперед себе, а вже потім народ. Незрідка літературний слон відрізняється від літературного зайця своїм вагомим місцем у творчому процесі, великою масою, тим, що займає більше простору у світі живих, аніж його малопримітна паралельна творча реальність. Вага в літературі кожного з них з'ясовується після зникнення тіла зовні оманливої персональної присутності.
Сучасна українська поезія — то ціла велика планета зі своїми материками, архіпелагами, островами й острівними державами, зі своїми лісами й перелісками, дрімучою тайгою і джунглями, де всякий звір проживає і полює один на одного, де й люди, трапляється, полюють одне на одного. Все тут є! І окремі високі дерева, і лісові масиви, і чагарники, і корякуваті яблуньки та груші, в тому числі груші на вербі, і гордовиті дуби, і сріблясті ялини. Все є! Немає, на щастя, поки що людоїдства. — Чи не закидають Вам, що Ви надто політизований поет?
— Поезія й політика — різні явища, але вони існують в одному світі. Коренева основа сучасної української поезії при всіх її формотворчих перевантаженнях переважно здорова, глибоко народна, а в кронах цього пошарпаного змінними вітрами і громами-блискавками загадкового дерева гуляє зцілюючий вітер свободи. Хай що б там казали про заангажованість літератури чи навпаки, як би нарікали естети на шкідливість патріотичних освідчень, у кращих зразках віршів натрапляємо на чутливі струни серця, що нагадують про важливу функцію поезії, висловлену одним із митців діаспори:
Давно би вже померла Україна,
Та їй поети вмерти не дають.
Кожен поет, незалежно від тембру і висоти громадянського голосу, є речником свого народу. Кожен поет поєднує в слові земне й небесне. Кожен поет є універсальною мембраною свого часу, що вловлює найтонші коливання атмосфери під небом Вітчизни і загадкові, незрідка тривожні сигнали з-за обрію, з далеких світів і країв. „Хто не чує голосу поетів, — казав Гете, — той лише варвар, хоч ким би він був".
Думаю, поезія — це завжди політика. Яскравий приклад у минулому — вірш В. Сосюри „Любіть Україну". Якби його розумно використати нині й спрямувати у сферу винятково чуттєву, то згодом в Україні міг би статися демографічний вибух, щоб любов'ю порятувати Україну від вимирання.

Розмову вів Володимир КОСКІН (Київ)

Дума про Шевченка

Слова Шевченко, Україна, батько й мати стоять для мене в одному ряду, стоять так близько й щільно, що здаються не просто однорідними, а єдиним цілим. Від маминого слова йшов до пізнання світу: це — верба, це — калина, це — небо!.. Від світу, пізнаного через мамине слово, ще в дитячі роки прийшов до Шевченка: „Встала й весна, чорну землю сонну розбудила, уквітчала її рястом, барвінком укрила". Побачив очима Шевченка весну, вербу й калиму, відчув себе під його небом, на його землі. Мамине слово виявилося словом Шевченка, вмістило світ і всесвіт, поселило в собі мою душу і само стало душею.
Пригадую, в п'ятому класі я читав зі сцени великий уривок з поеми „Гайдамаки" перед принишклим, переповненим залом односельців у клубі. Сільська громада, а з нею наша школа святкували чергові Шевченкові роковини. В залі були мої ровесники і старші, були зовсім малі діти, були дорослі, батьки, діди й бабусі. Була й моя мати. Я стою посеред сцени і розповідаю землякам страшну історію Ґонти в Умані. В місцях драматичних підвищую голос чи переходжу на шепіт, вимахую руками в такт словам, очевидно, де треба й де не треба, і самому страшно, коли підходжу до цього місця: „Аж ось ведуть гайдамаки ксьондза-єзуїта і двох хлопців..." Мимоволі роблю невеличку паузу. Продовжую читати. „Заріж і їх, бо виростуть,
то тебе заріжуть..." Чую, в залі прохоплюється у людей: „Йой!" Продовжую читати... „Попадали зарізані. „Тату! — белькотали.
— Тату, тату, ми не ляхи! Ми..." — та й замовчали". Знову в залі: „Йой!" або: „Йой! Це є щось страшне" . Невеличким, переповненим залом сільського клубу — я це добре відчуваю зі сцени! — прокочується хвиля страху і співчуття, жалю і здивування. В залі зітхають. Малюки тиснуться до батьків. Моя мати, як і багато інших жінок, витирає сльози. Минули роки і десятиліття. Звичайно, тоді, в кінці 40-х — на початку 50-х років, я не займався ні аналізом, ні самоаналізом.
Але вже тоді я відчував, що Шевченко — не просто образ дорогої всім людини в українських рушниках. Я починав усвідомлювати Шевченка як живу, реальну силу, що присутня серед людей, гуртує, облагороджує, примушує думати, радіти й плакати.
Шевченко з дитинства явився мені як животворяще начало — в ньому оживала для мене далека минувшина, він спонукав мене розмовляти з історичними особами, як із своїми сучасниками, він, зрештою, розмовляв зі мною, школярем, як з рівним („Мені тринадцятий минало, Я пас ягнята за селом") і водночас вивищувався наді мною як найбільша справедливість, захисник ошуканої Катерини, знедолених кріпаків, як вищий суддя над царями і різними сатрапами. Він говорив від імені народу як сам народ. Він говорив від імені України як сама Україна.
Таким відкривався мені Шевченко з дитячих, отроцькихліт і наче вів мене за руку з прикарпатського села за далекі обрії, до Києва і Канева, до Чигирина і Косаралу, — розширював мій сільський виднокіл, приносив у свідомість уявлення про велику Батьківщину, до якої, виявилося, і я, малий, належу.
Моя земля, зігріта босими ногами, — найтепліша у світі земля. „Ця земля, де мій батько лежить, ця земля, де лежить моя мати, ця земля, що навчила на світі жить, допоки живу і коли загину я, була і залишиться Батьківщиною, — її неможливо нікому віддати..., Треба лише всі незгоди здолати, щоб стати... землею, і право мати називатися нею, називатися Батьківщиною". Ще раз я в цьому переконався, побувавши 1982 року в Канаді, після розмов з людьми, чиї очі переповнювала туга за Батьківщиною. І відтоді ще з більшою щільністю слова Шевченко, Україна, батько й мати стоять для мене в одному ряду.
День народження і день смерті поета так неприродно зійшлися плечем до плеча, 9 березня народився, а 10 березня помер.
Звичайно, це випадковий збіг обставин. Ніякої містики тут немає. Все-таки це загострює увагу на тому, що у Шевченка не вистачило часу для власного життя, особистого щастя, радості. Наче сама доля розпорядилася так, щоб його ім'я, його дух увійшли в нескінченне життя на рідній землі тільки після фізичної смерті великого мученика і борця за свободу свого народу.
Кілька років тому, переглядаючи книгу документів та матеріалів до біографії нашого Кобзаря, я звернув увагу на документ під номером 618. Він називається „Опис речей Т.Г. Шевченки, що залишилися після його смерті". В цьому описі, зробленому поліцейськими чиновниками, в кімнаті при Академії мистецтв, де жив і помер поет, зафіксовано, зокрема, таке: „...два кольца ...обручальних золотые". Я стрепенувся, відклав книжку. З гіркотою думав про те, що Тарас Григорович конкретно планував собі сімейне життя, але не вистачило ні сил, ні часу для себе, для свого щастя.
Мені доводилося бувати у Шевченковому селі, де кожного разу відвідував могилу матері великого співця України. Знаючи про доброту, лагідність і сердечність Катерини Якимівни, матері поета, схильний вважати, що її поетична душа переселилася в синову душу.
Зоря Кобзарева нам буде сіяти.
Допоки квітує земля.
Поетова мати, Тарасова мати
До нас промовляє здаля.
Нам дивиться в очі Тарасова мати,
Немовби говорить вона, —
Не можна нікому про те забувати:
Земля, як і мати, одна.
Щось мене завжди тягне до Канева, так само, як тягнуло до рідного села, коли там жила моя мати, куди, звісно, не забуваю дороги.
При кожній нагоді в шевченківських місцях, зокрема під час свята літератури і мистецтва „В сім'ї вольній, новій", я був свідком всенародної любові до великого поета і все більше переймався цією любов'ю.
Зоре моя вечірняя, зійди над горою...
Маємо всі підстави сказати: зоря великого поета засяяла по його смерті. Слова Шевченка про те, що історія його життя складає частину історії його батьківщини, наповнились за всі наступні роки новим змістом. Вплив Шевченка на соціальний і національний розвиток українського народу став більшим, як за життя, і з кожним роком, з кожним десятиліттям збільшувався, а присутність Шевченка в громадському і духовному житті оновленої України — це і жива, активно діюча присутність могутнього таланту й авторитету. Любов до Шевченка в нашому народі — неубутна, до нього і сьогодні звертаються як до реально присутнього серед нас, ніби до живого:
Як жаль, я парость інших літ.
Родивсь в далеку, іншу днину,
Не розділю твій чорний світ,
Собі узявши половину.
Це слова Андрія Малишка, одна із сотень і сотень схвильованих посвят безсмертному Кобзареві України, написаних сучасними поетами, кожен з яких почуває себе спадкоємцем Шевченка і в міру творчих можливостей продовжує його велику справу на благо рідного народу. Шевченко був і залишається володарем дум і сердець своїх співвітчизників, він впливав і впливає на розвиток українського художнього слова, та й не тільки українського.
Поет помер в час розквіту свого творчого генія, на високій хвилі піднесення його авторитету політичного борця.
На могилу поета в Петербурзі часто приходили друзі, всі, хто схилявся перед його талантом. Український вчений Михайло Максимович згадував у шостому числі журналу „Основа" за 1861 рік: „Могила Шевченко постоянно бьша в зелени и венках; из-за них не видно бьіло ни земли, ни снега, и она скорее напоминала весну, жизнь, чем смерть". В цьому номері журналу відзначалося, що творчість Шевченка перейнята „тем духом, какой виден, например, в поступках современного героя — Гарибальди". Відомо, що в сім'ї Миколи Чернишевського, який також пройшов крізь самодержавні каземати, — в цій передовій сім'ї Шевченка ставили поряд з Гарібальді, чиє ім'я було в ореолі легендарної слави і приймалося як символ майбутнього визволення всіх ригноблених народів. Петербурзькі друзі нашого Кобзаря виконали його заповіт:
„Як умру, то поховайте мене на могилі серед степу широкого на Вкраїні милій..." Незабаром після смерті Шевченко повернувся в Україну.
Покрита червоною китайкою — заслугою козацькою, труна з прахом поета була перевезена до рідного краю.
Через сто з лишком років Іван Драч, поет нової України, яка добре пам'ятає і всенародно шанує свого великого співця, напише в поемі „Смерть Шевченка":
Йшла вперше Україна по дорозі
У глибину епох і вічних зльотів —
Йшла за труною сина і пророка.
За нею по безсмертному шляху
Ішли хохли, русини, малороси,
Щоб зватись українцями віднині.
Прометеївське життя і творчість великого Кобзаря дали українському народові могутній імпульс на шляху боротьби за визволення. Мужицький син, вчорашній кріпак, безкомпромісний борець проти самодержавної тиранії став основоположником нової української літератури, яка, за визначенням Миколи Чернишевського, маючи такого поета, як Шевченко, більше не потребувала нічиєї ласки.
У свого першого політичного поета, у Шевченка, ця література
взяла приклад поєднання загальнолюдських ідей із завданнями боротьби за соціальне й національне визволення. І тому вийшла на світові обшири духовного розвитку. Вона взяла у свого основоположника невитлумну жадобу громадянського служіння своєму народові, перейнялася його революційним пафосом і оптимізмом. І тому вона обирає основним своїм героєм людину — носія народних прагнень і устремлінь. Це послідовно виявляє себе, скажімо, в творах Марка Вовчка, Павла Грабовського, Панаса Мирного, Івана Карпенка-Карого, Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника та багатьох інших, які шевченківським словом утверджували: інтереси трудового народу — насамперед! Чи не найпотужніше ця демократична концепція втілена в творчості Івана Франка, що був видатним продовжувачем шевченківських традицій і першим грунтовним, визначним шевченкознавцем у нашій літературі. Іван Франко у віршах, присвячених нашому Кобзарю, висміював його лицемірних шанувальників, галицьких „народовців", які, прикриваючись ім'ям великого поета, по суті, діяли на шкоду трудовому народові.
Немає сумніву, що Тарас Шевченко — саме той великий поет минулого, який не перестає бути сучасником для нових і нових поколінь. І тому він із своїм громадянським темпераментом, полум'яним патріотизмом, безмежною любов'ю до свого народу і глибокою повагою до інших народів є прямим попередником нашої новітньої української літератури.
На сьогодні вже класик української літератури нової доби, Павло Тичина ще в 1939 році, звертаючись до своїх побратимів, кинув клич: „Нам треба голосу Тараса!" Присутність Шевченка як духовного наставника і майстра добре відчувається у творчості й подвижницькому житті Максима Рильського, нашого видатного поета, нині також класика української літератури нової доби. Написавши близько 90 літературно-критичних праць і статей про Шевченка, він зробив великий вклад у вивчення поетики Кобзаря.
Серед українських поетів, очевидно, немає таких, а скоріше — важко собі уявити таких, хто б не вчився у Шевченка, не звертався до його незмінно надихаючого, закличного, безсмертного образу.
Про нашого Кобзаря писали зачинателі української поезії нової доби Павло Тичина, Василь Чумак, Василь Блакитний; писали Володимир Сосюра, Микола Бажан, Леонід Первомайський, Платон Воронько, Олександр Підсуха, писали і поети наступного покоління Дмитро Павличко, Борис Олійник, Іван Драч, Микола Вінграновський, Михайло Ткач, Петро Скунць, Роман Лубківський, Борис Нечерда та багато інших.
Але, здається, найбільше вчився і розвивав його традиції, найчастіше звертався до образу Кобзаря у своїх віршах наш прекрасний поет з високорозвиненим соціальним чуттям і органічною лірично-музичною стихією незабутній Андрій Малишко.
Глибоким, плодотворним впливом Шевченка позначена вся творчість Малишка, починаючи від раннього циклу „Зоре моя вечірняя" до передостанньої його книги „Дорога під яворами", окрасою якої є цикл „Пісня Тараса Шевченка".
Крім того, Андрій Малишко присвятив Кобзареві ще книжку поезій „Віщий голос", цілком заповнену духом і образом Шевченка. Думаю, що недарма на сповненій громадської напруги творчості Малишка помітно сяє відсвіт Шевченкового прометеїзму. Характерно, що Малишко не просто виражав у віршах свою любов до Шевченка, захоплювався ним як геніальним поетом, мужнім борцем і мислителем, але й не переставав воювати з ворогами великого Кобзаря, наче уявляв собі їх нині живими, жбурляв у них своєю ненавистю („Оживити б царя, як мумію, і повести по Україні...").
У часи Шевченка, коли говорили чи писали про народ, то мали на увазі насамперед простих людей, основна маса яких була безправна, ціною підневільної праці заробляла собі на прожиток. Думаю, що і Франко, коли писав: „Я син народа, що вгору йде, хоч був запертий в льох" , то мислив собі те середовище., з якого сам походив, — середовище пригноблених австрійським цісарем галицьких селян. Через багато років слово „народ" у вірші Павла Тичини набуває нового забарвлення:
Я єсть народ, якого правди сила
Ніким звойована ще не була.
Думається, що тут мова не тільки про перемогу над гітлерівцями.
За словами „Ніким звойована" — історична доля українського народу.
Козаччина і епоха Шевченка, його світ непокори і бунту, голодомори і репресії сталінської пори і, звичайно, страшні випробування під час Другої світової війни. Народ, ради якого жив, карався, мучився і не каявся Тарас Шевченко, у важких суспільно-політичних трансформаціях, ніби наново народжується, здобуває омріяну свободу. Та, як бачимо нині, ця свобода не влаштовує тих, кому більше до вподоби розпоряджатися свободою інших на свій розсуд, нав'язувати українському народові свою волю, узалежнювати його від іншої державної волі. Успадкувавши від Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, інших їх славних попередників любов до Батьківщини, до рідної землі, українські поети пишуть і про свій народ, і від імені свого народу. Такі їхні вірші характеризуються єдністю національного і соціального, гармонійним поєднанням патріотичного і загальнолюдського начал.
Яскравий прилад — творчість Василя Симоненка, поета-бунтаря, ніжного лірика і речника сокровенних українських устремлінь. Поет високої громадянської напруги, він небезпідставно сказав в одному з віршів.
Щось у мене було
І від діда Тараса,
І від прадіда —
Сковороди.
На жаль, в наш час не так в літературі, як в політиці стало модним не тільки загравати, а й обманювати народ. Різні політичні партії і блоки, страшно далекі від інтересів українського народу, вдаються до різних пропагандистських технологій, особливо перед виборами, тільки з однією метою — аби прорватися на верхотуру влади і сісти народові на шию.
Здається, сьогодні, як ніколи раніше, нам потрібен Т. Шевченко, його віще слово, його націотворчий і державотворчий дух. Якщо в основній своїй масі цього не усвідомимо, Україні загрожує небезпека повернутися на манівці історії.
Чи збулася мрія Т. Шевченка про те, що настане час, коли „... врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі"? ЗБУВАЄТЬСЯ! Але повільно, в тяжких муках. Цьому є внутрішні і зовнішні причини. Основна причина — в нашій український травмованій свідомості, а також в складних, різновекторних силах історичного процесу.
І без жодних сумнівів стверджую: у високому небі української культури яскрава зоря Т. Шевченка осяває нам дорогу в майбутнє, гідне всіх людей незалежно від національної приналежності, хто живе на благословенній землі Кобзаря і Каменяра.

Важке повернення з пекла

Багато написано журналістами й письменниками про апокаліптичний більшовицький терор проти власного народу. Знаємо історичні розвідки, документальні повісті, оповідання, романи, поеми, книги віршів, окремі поетичні цикли, в яких осмислюється й переосмислюється страшний час ленінсько-сталінського деспотизму, дикунські в своїй жорстокості, анти-людські методи боротьби всесоюзної політичної інквізиції за „світле майбутнє", що керувалася аморальним принципом „вождя світового пролетаріату": Чем больше расстрелов, тем лучше для революции". Хто хотів і цікавився, давно прочитав таку літературу і зробив свої висновки. Хто не хотів і не цікавився, досі, як зазомбований, покладає квіти до пам'ятників Леніну — Бланку — Ульянову, або й виходить на демонстрації з портретом Джугашвілі — Коби — Сталіна, чи не найбільшого злочинця всіх часів і народів, якому можуть позаздрити і кривавий інквізитор Торквемада, і всесвітньо відомий людиноненависник, параноїк Адольф Шікельгрубер — Гітлер.
Книга вибраних віршів Дмитра Радькова, на мій погляд, повинна зайняти особливе, найпримітніше місце в сучасній українській поезії соціального наповнення, тому що вона є породженням великого болю, талановитим втіленням в художньому слові особисто пережитого, вистражданого людиною, що з дитячих років разом з „розкуркуленими" батьками опинилася в завалених снігами лісах Архангельської губернії, в холодних і голодних бараках для приконвойованих поселенців, батьків і дітей, які там страждали і виживали, мучилися і гинули сотнями і сотнями, тисячами й тисячами. Пам'ять ятрить душу поета, відновлює в уяві страхітливі картини людських поневірянь, знущання над невинними поселенцями, являє життя на межі смерті, матеріалізує прагнення порятуватися, навіть загинути, аби тільки не мучитися.
При чому все це не реєстр епізодів, різних екстремальних випадків чи репортажний калейдоскоп подій і вражень, ні, це відтворення побаченого, пережитого і вистражданого, предметне вираження у найбільш доцільній художній формі того, що діялося, як у пеклі, і не може забутися. Не має права на забуття, бо стало складовою свідомості, роз'ятреної душі поета, в якій ніяк не може пригаснути, заспокоїтися, а через поетичне слово виривається назовні, щоб, незважаючи на часову відстань, люди все це побачили, відчули і зрозуміли, наново пережили жахливі події, що стали посутньою частиною нашої трагічної історії, яка мусить послужити уроком і застереженням для сучасників і прийдешніх поколінь.
Автор, як правило, не розтлумачує те, про що розповідає, він відтворює, малює свої видіння, що самі за себе промовляють, у нього оживає середовище навколо нещасних, упосліджених людей, воно говорить більше, аніж його персонажі, сама природа у поета, ніби персоніфікована, наділена такими властивостями, що в них через роки віддзеркалюються явища і події давно минулих днів: „Тайга збентежена гуділа: — Звідкіль тут люди узялись і що у них за кляте діло, що так гримлять сокири скрізь?" Здається, природа бунтує, протестує проти насильства, але вона, нетямуща, карає невинних людей: „Тайга не знала, що ті люди з-за грат і кручених дротів, тому обурено і люто на них обрушила свій гнів". Далі конкретизується акт кари, що ніби-то йде від природи, але читачеві зрозуміло, чия тут вина: „Здіймали рев свій хуртовини, усе тріщало навкруги.
І люди, ніби ті ялини, безсилі падали в сніги". Варто було б конкретніше повести мову про прикметні ознаки й достоїнства книжки віршів Дмитра Радькова, поета з міста Єнакієве Донецької області. Важливіше, як на мене, наводити побільше промовистих рядків із цієї в своєму роді унікальної книжки. Тим унікальної, що в ній знайшла художнє втілення трагічна доля самого автора, його найближчої рід ні і незчисленних українських родин, вирваних свого часу з корінням із рідної землі та й запроторених до білих ведмедів у чужедальні краї на погибель, на поступове вимирання чи, коли пощастить вижити, — на денаціоналізацію, повну асиміляцію і зросійщення.
Печора, Чукотка, Хібіни,
мороз на вустах, ніби гать.
Чи є де краї, Україно,
де діти твої не лежать?!
У містких, часто вибухово-афористичних віршах-монологах, віршах-замальовках, віршах — публіцистичних інвективах постає колоритний образ ліричного героя, спочатку дитини, далі юнака, дорослої, обтяженої літами і досвідом людини, що все пам'ятає і нічого не прощає своїм кривдникам і катам: „Я зрадив би Вас, коли б, мамо, ненавидіть їх перестав". Минули десятиліття, а нічого не забулося, нічому немає виправдання.
Як, мамо, давно Вас немає,
загублено в нетрях Ваш слід.
Ви там, де пурга замітає
замерзлі провалля боліт.
Душа здригається і плаче, тільки задумаєшся над людською долею, що постає на сторінках цієї книжки, в якій тіні минулого переплелися з життям нині сущих. І тих, що страждають, відчуваючи давні рани на серці, і тих, що продовжують нахабно
брехати про минуле з його комуно-фашистськими методами управління державою і насильницького підпорядкування людини. Над тими і тими, втілена в поетичному слові, піднімається страшна поетова правда — як суд совісті й суд історії над суспільними (скоріше — антисуспільними) силами, що прагнуть і нині нашу страшну історію зробити страшною реальністю. Цьому переконливо протистоїть поетична книжка Дмитра Радькова.
Чорне небо, без зірок,
ніч вляглась в глибінь високу. Де бугор, а де ярок —
й на землі не видно оку...
Бачу все, що в біль ввійшло:
псів, хуртечі, залізниці,
в голод вимерзле село,
і в'язниці, і в'язниці.
Ближче до серця сприйняти вірші Дмитра Радькова, зриміше уявити собі той жах, який пережив автор в 30-ті роки минулого століття читачам допоможуть деякі вражаючі факти, які я почерпнув у ґрунтовній статті історика Рудольфа Ханталіна „Невольники и бонзы", що була написана на основі секретних архівних матеріалів і надрукована в газеті „Правда Севера" в чотирьох її номерах у серпні 1996 року.
В 1929 році Політбюро ЦК ВКП (б) прийняло рішення про створення Північного краю, який включив у себе рхангельську, Вологодську губернії та Комі автономну область. Крайовий комітет партії очолив Сергій Адамович Бергавінов. Ще в кінці XIX століття і в Архангельську, і в Москві розроблялись проекти колонізації Півночі й освоєння її величезних багатств, але не було на це коштів і робочої сили. Радянська влада вирішила цю проблему розв'язати одним махом: треба силовим шляхом забезпечити переміщення в Північний край найбільш працездатної частини селянства — куркулів із густонаселених районів країни. В січні 1930 р. ЦК приймає постанову „О темпах колективизации и мерах помощи государства колхозному строительству". А вже в лютому буде прибувати в Архангельськ щодня по 5 ешелонів „розкулачених", тобто 5—7 тисяч чоловік, а всього мають привезти 300 тисяч.
С. Бергавінов пише в Москву, що необхідно подбати про те, як розселити людей, треба негайно будувати бараки, чого відповідна Комісія в Центрі не врахувала. Потім з Москви спускають нереальний план негайно будувати 800 бараків, на що не знайшлося 7,2 мільйона крб. Тому на місці взялися будувати бараки „шалашного" типу в Котласі, Вологді, Коноші, на кожен район — місткістю до 5—10 тисяч чоловік, а в Архангельську — до 15 тис. На 27 лютого — серед лютої зими! — в Північний край прибуло вісім ешелонів, в кожному з яких знаходилось більше тисячі осіб. їх розмістили в бараках „шалашного типу", в церковних приміщеннях Архангельська, що, певна річ, не опалювались, в холодних ангарах за військовими казармами, в дебаркадерах, поставлених на зимовий відстій... С. Бергавінов, господар краю, мріяв про розвиток продуктивних сил Півночі, а тут — розчарування: ешелони прибували часто, але в них надто мало працездатних, зате величезна кількість стариків, калік (в тому числі інвалідів громадянської війни на боці „совєтов") і грудних дітей. Чимало вдів з трьома-п'ятьма малолітніми дітьми. А в одному з ешелонів серед 1942 чоловік тільки 211 працездатних. Господар Північного краю у відчаї. До того ж в бараках „шалашного типу" страшний холод, грязюка. Що ж стосується забезпечення продовольством і медикаментами, то Москву це не обходить. Стурбований С. Бергавінов надсилає з цього приводу шифровку на ім'я Сталіна і Молотова. Озивається тільки Молотов: „Сергей Адамович, не следует паниковать. Классового врага надо изьять из своей среды. А тех, кто остался, весьма полезно устрашить". Отака людоїдська логіка! При цьому мимоволі виникають у пам'яті точні, ударні рядки поета:
Є злі слова, а є хороші.
Коли ж хто-небудь каже: „клас",
мені щось чується вороже
в тім слові — мовби вовче „клац".
Доповідні записки, шифрограми в Кремль про стан справ у „зоні" спонукають Центр направити в Північний край комісію на чолі з тодішнім наркомом внутрішніх справ В.Н. Толмачовим. Ось окремі місця з його детального опису побаченого і почутого: „...в Северньїй край доставлено 45000 кулацких семей, т.е. около 158 тысяч человек. Из них трудоспособных 36 тысяч... остальные, т.е. 122 тысячи человек, женщины, дети и другие нетрудоспособные..." ; „...среди выселенных насчитьівается от 25 до 30% неправильно вьгселенньїх (середняки, бедняки и т.п.)" ; „Самым коренньтм и острьім является жилищный вопрос. Люди размещены в 750 бараках, наскоро состряпанных из жердей. Теснота невероятная — єсть места, где на человека приходится 1/10 кв. метра при постройке нар в несколько зтажей (кубатура меньше гробовой)".
Запам'ятаймо це уточнення в дужках! В зоні нещасних поселенців за всіма параметрами життєзабезпечення була „кубатура меньше гробовой". Неспроста, я к зазначено в інформативному звіті наркома В. Толмачова написано: „По г. Архангельську за март и 10 дней апреля из 8 тьісяч детей заболело 6007 (скарлатина, корь, грип, воспаление легких, дифтерит) умерло — 587". Діти гинули не просто і не спроста від хвороб — їх вбивала людиноненависницька Система.
В тому ж щойно процитованому документі абзацом вище, сказано про нестерпні умови, в які загнала людей Система, що завинили перед нею тільки в одному: вони хотіли жити і своєю чесною працею заробляти на життя: „С наступлением полной весны (вторая половина апреля, май) земля в бараках растает (многие стоят на болотистой почве), сверху потечет, и все население их слипнется в грязньїй заживо гниющий комок". В цих численних таборах відбувалося те саме, що зафіксував нарком Толмачов, пізніше розстріляний як „ворог народу" (певне, щоб не був такий співчутливий!). Ось його свідчення: „Например, на окраине Котлоса єсть селение Макариха. Там лагерь. В нем скопилось более десятка тысяч человек. За полтора месяца — 1600 трупов. Люди мрут как мухи.
Хоронят без гробов — нет досок, нет гвоздей". Отже, ні харчування, ні медичне обслуговування, якби це життєзабезпечення було організовано хоча б на елементарному рівні, людей би не порятувало, вони були приречені — і працездатні, і непрацездатні, і діти, і жінки, і старики, і безсилі інваліди, що вкалічіли в бойні громадянської війни, після якої кремлівські параноїки розв'язали довготривалу, найстрашнішу з усіх воєн — війну із народом, що вирвався із самодержавної неволі і потрапив у неволю, якої світ раніше не знав. Хто вижив у цій диявольській війні, той наново народився, як нині сущий талановитий поет на Донеччині Дмитро Радьков. І те, що він тепер пише, хвилює до глибини душі кожного, кому не байдуже, що виробляли з нашим народом більшовицькі кати в минулому і що нас може спіткати в майбутньому. Мусимо пам'ятати! Мусимо робити серйозні, далекосяжні висновки.
Це конче потрібно для відродження історичної пам'яті нашого народу, для очищення суспільної свідомості, яка допоможе всім нам з гідністю увійти в день грядущий, в світ істинної свободи.
Історія сім'ї Д. Радькова — одна із сотень і тисяч жахливих історій.
Хлопчикові було шість років, коли разом з батьками 1930-го опинився в телячому вагоні ешелону, що мчав українських селян, донедавна господарів на своїй землі, в люті морози, в землянки й ведмежі барлоги серед лісів Архангельської губернії. „Летить ешелон в сніговій, аж рвуться гудка перегуди. Везуть мов товар на забій, мов зовсім в вагонах не люди. Усе відняли до ряднин і — в край, де морозища скрегіт. Собаку, що біг навздогін, й того порішили під регіт" , Хлопчик, ставши дорослим і доживши до сивин, все пережите й вистраждане зберіг і переосмислив, витлумачив і переніс у свій поетичний світ, як у зал найвищого праведного суду. Таким чином перед судом пам'яті, як неспростовні свідки постали вражаючі подробиці з життя засланців — ув'язнених поселенців, епізоди, побутові деталі, що складають картини приниження і страждань упосліджених диктаторським режимом українських селян, що упосліджені й нині, яким теперішні необільшовики обіцяють повернути „світле" минуле й навіки прив'язати до хомута оновленої імперії в євроазійській спільноті „збратаних" обманом народів. То хай прислухаються до правдивих і болючих поетових слів: „Тут лиш ми та в нашу честь поселились рядом змії", хай роздивляться змальоване в книзі житло засланців, що скоріше нагадує могилу": „Раз землянка — все земля: стіни, стеля і полички. Для родини куркуля не належить мати й свічки". Читаєш ці вірші — і проймає могильним холодом, і мимоволі думаєш: — Було б не зайве, якби в черговій передвиборній боротьбі страшну правду цих віршів поета з Донеччини знали, усвідомлювали та робили з неї неминучі висновки все ширші кола наших співвітчизників, особливо дезінформованих на Сході й Півдні України. І той, хто в місті чи в селі, наслухавшись популістів-демагогів, схильний плекати ледачу мрію про поліпшення життя вже сьогодні за формулою Шарікова; „У всех все отнять и поровну разделить". Заглиблюєшся в ці вірші — і чуєш, як стогне ліс, уявляєш, як „люди, ніби ті ялини, безсилі падали на сніг". Услід
за автором придивляєшся до лісу — і гілки ялини здаються колючим дротом, а біля дерева „прогляда з-під хуртовини... не колода — лісоруб... Труп". І все це було. І все це може повторитися, коли до влади в Україні, не дай, Боже, знову прийде соціальна утопія, зорієнтована на відтворення „імперії зла". І від цього застерігає поетична книжка Дмитра Радькова, насамперед його вірші, що малюють „загартоване дитинство" автора, пронизливі, вистраждані вірші про розтоптане, сплюндроване дитинство, при чому не однієї людини, а тисяч, тисяч і тисяч людей. Дитинство, від якого залишилися, як пише поет, „Лиш дріт колючий і могили..."
Поетична книжка Дмитра Радькова, без сумніву, художній документ маніакальної епохи, що винищила мільйони громадян великої держави в ім'я маніакальної ідеї, тим самим скомпрометувавши ідею і підірвавши державу. Водночас було поставлено під удар майбутнє українського народу, який постраждав у минулому і, внаслідок, дуже важко рухається нині на шляху до нормального життя в умовах проголошеної, але сповна не реалізованої державної незалежності і людської свободи. Адже Система занапастила душі багатьох, отруїла суспільну свідомість в такій мірі, ще й досі важкі наслідки цієї історичної трагедії даються взнаки в усіх сферах громадського й соціально-економічного життя. Варто, незалежно від національної і партійної приналежності, вдуматися в прості й точні рядки поета, що нагадують і застерігають:
Клас — кров з червоного знамена,
до стінки ставити наказ...
Така реакція у мене,
коли почую слово "клас".
Унікальність віршів Дмитра Радькова ще й в тому, що вони написані українською мовою, тоді як перші його збірки віршів — осійськомовні. Це означає, що поет у розповні творчих сил в незалежній Україні повернувся до рідної мови, до безцінного скарбу душі людської, що був силоміць віднятий у нього в дитинстві, тоді, коли разом з батьками його вкинули в телячий вагон ешелону, що повіз українських селян, до того господарів на своїй землі, в люті морози, в землянки й ведмежі барлоги „братньої" Архангельської губернії на вимирання і втрату свого національного обличчя.
Поет, варто зазначити, написав про перший акт голодомору, продумано, підло спланований кремлівськими архітекторами будівництва комунізму на кістках безневинних людей. Це неповторні в своєму роді вірші про дев'яте коло пекла і важке повернення з диявольського вогню, отруйні випари якого досі кружляють над Україною. Тому спробую пояснити поведінку депутатів-комуністів у Верховній Раді України, які в 2007 році не проголосували за визнання голодомору 1932—1933 років як геноциду українського народу, такими моїми рядками:
Народолюбні вони на вид,
вірять в дорогу свою кривобоку, —
не визнавши, що голодомор — геноцид,
розтоптали трагедію тридцять третього року.
Я вивчив цю більшовицьку породу
і облудність лукавих слів, —
видають себе за оборонців народу
правонаступники його катів.

Чуєш, тату?

Напередодні VІІ-ої річниці державної незалежності України я знайшов у своїх паперах, де перемішалися вірші з депутатськими виступами і політичними статтями, дві сторінки машинопису, датовані 1991 роком, озаглавлені так, як і подаю зараз. Мені здалося, що цей текст, прозовий етюд, міг би сприйнятися як людський документ, своєрідний штрих до портрета мого загубленого і відродженого покоління.
Автор

Людська пам'ять — як дзеркало, в яке заглядаєш, впізнаєш чи не впізнаєш себе, радієш чи засмучуєшся, побачивши своє відображення. Відстань у часі не завжди сприяє „впізнаванню",
але є такі випадки, такі події в житті людини, які не стираються в пам'яті. З роками не тьмяніють, навіть окреслюються чіткіше, набувають більше ваги і значення.
Не про все ми згадуємо пам'ятаючи. Бува, не поспішаємо розповісти про давно минуле ні людям, ні собі. Така доля спіткала мою першу в житті зустріч із рідним батьком, власне, першу в тому смислі, що я був у віці, коли побачене й відчуте не тільки не забувається, а стає твоїм набутком, увіходить у свідомість і підсоння як частина твого єства, щоб у майбутньому вплинути на спосіб думання і світосприйняття, прислужитися у формуванні світогляду.
Подальше моє життя так складалося, в суспільстві домінували такі принципи, ритми й кольори, що упродовж десятиліть я „не пам'ятав", як уперше побачив свого батька.
Певно, мені йшов шостий рік. Десь в кінці літа — на початку осені 1943 року я сидів на дерев'яній постелі біля вікна, спиною опершись на подушки, і гортав якусь книжку, скоріше за все підручник, що належав старшому на п'ять років братові Василю, тоді вже ретельному школяреві, який навчався у нашій сільській школі ще з довоєнної пори. Сидіти за столом чи в якому іншому зручному місці я не міг — стола в родинній хаті не було, як не було другого вікна. Ширина кімнати збігалася з довжиною саморобного дерев'яного ліжка, пом'якшеного житньою соломою і застеленого грубим домотканим рядном — веретою. Під чільною стіною, навпроти дверей, ліжко вінчали три пишні подушки, начинені пір'ям курей і півнів, котрі ще торік порпалися на подвір'ї та в городі, сокотіли в сінях, плуталися в хаті під нашими ногами поміж ліжком і піччю, на невеличкому прямокутнику земляної долівки, що в довжину складала два-три кроки, а в ширину в межах півтора. Чільну стіну знизу підпирала дерев'яна лавка, на якій одночасно навряд чи вмістилось би четверо дорослих людей.
Над лавкою, ледь вище центру свіжо вибіленої вапном глиняної стіни, височів у дерев'яній рамі, за чистим, часто протертим склом, образ божий — Ісус Христос, найвищий суддя в домі і вседержитель всього сущого на небі й на землі.
Я вже про це добре знав у свої шість років. Не знаючи отця рідного, щоранку і щовечора після сну і перед сном звертався до Всевишнього: „Отче наш..." Словом, на п'ятий рік після того, як мати в 1939 ропі провела
батька на службу до польського війська (наш край тоді входив до складу Польської держави), я сидів на селянському ліжку біля єдиного в хаті вікна, гортав книжку, наслухаючи, як під ліжком шкребеться миша, а через сінця, в недобудованій батьком другій половині хати ремигає корова, сидів безтурботно і незчувся, коли двері до кімнати несподівано з рипом відчинилися і — о, жах! — на поріг ступив незнайомий кругловидий вуйко, зарослий щетиною, як розбійник. Я відсахнувся з перелякуі, спираючись ніжками об жорстку верету, попхався взадгузь на подушки, ніби сподівався убгатися разом з ними в стіну, яку — я знав! — надійно оберігає Ісус Христос. — Ще не вмерла Україна! — сказав страшний незнайомець, підморгнувши мені, заливаючи мене синім сяйвом своїх очей.
Він рвучко наближався до мене. Я з жахом вдивлявся в його їжакувате обличчя, а через мить-другу, очевидно, зігрітий його добрими синіми очима, я розм'як, розслабився, перестав опиратися ніжками в цупку верету й мимоволі зрікся наміру заховатися разом з подушками у білій стіні, що належала Отцю-Вседержителю і оберігала моє маленьке життя.
Усе це, наскільки тепер уявляю, тривало кілька секунд. На подвір'ї зчинився лемент, грюкнули вхідні двері, глухо зойкнула глиняна долівка в сінях під прудкими ногами. І до хати не увійшла і не вбігла, а влетіла моя мати:
— Ільцуньо! Тато вернувся! — вигукнула мати і кинулася в обійми незнайомцю.
— Тату! — радісно верескнув я і простягнув рученята до свого батька, незнаного, але давно очікуваного. Я чув від матері і від брата Василя, що батька давно забрали на війну, що німці Польщу розбили, а татко потрапив у полон і десь на чужині поневіряється.
І ось він, мій татко, переді мною. Це я визнав і зрозумів, як тільки побачив, що мати кинулась в обійми до несподіваного пришельця, і перестав його боятися, і потягнувся до нього, рідного і давно очікуваного.
— Ще не вмерла Україна! — вдруге сказав мій тато дивні слова, на цей раз, звісно, вже звернені до дружини, слова, що сприйнялися тоді мною так само, як: „Слава Ісусу Христу!" чи як пізніше — привітання: „Добрий день!"
Від свого батька я вперше почув найголовніші слова в моєму житті, аби потім, коли був студентом в Одесі, працював у школі, райгазеті, обкомі комсомолу, консультантом відділу культури ЦК КПУ, — усвідомлено „забути" ці поганьблені суспільством небезпечні слова, глибоко заховавши їх у найпотаємніші закамарки душі.
Минуло більше півстоліття. Найголовніші слова в моєму житті, вперше почуті від батька, що так рано ступив по той бік ріки життя, як своєчасно кинуті в благодатну землю зерна, проросли, все-таки проросли і засвітилися під сонцем Свободи.
Чуєш, тату, на тому березі, куди всі ми рано чи пізно ступимо? Куди ніколи не ступить Україна, як би там цього не добивалися її „воріженьки", що досі не згинули, „як роса на сонці"! Чуєш? Ще не вмерла Україна! Не можеш не чути, коли це чує нині й сама Україна, коли це чує і знає нині цілий світ. Ще не вмерла Україна і ніколи не вмре!