Останній рубіж оборони

"У збірці відчутно присутня наша сучасність в контексті складного і суперечливого історичного процесу. Неспроста тут філософські
мотиви в осмисленні набутого досвіду органічно переплітаються з вибуховими політичними інвективами, а громадянська лірика природно
переростає в політичну сатиру, що в свою чергу пом'якшується специфічним гумором".

Київ, "Альтепрес", 2007 (pdf)

Те, що вчора було, завтра його не буде,
Тим паче, що завтра без нас не настане.
В цьому світі облуди, де в блуд заганяють приблуди,
Те, що вчора світилось, до світанку розтане.
Те, що довго було, залягає в тунельному ВЧОРА
Й застигає у склепах непам'яті,
як віртуальна реальність.
Наша дійсність підхмарна —
примарна й смертельно хвора —
Програє у змаганні,
яким править непроминальність.
Все загинути може:
бізнесмени, банкіри і акції,
А героїв і псевдогероїв
увінчає гілка тернова.
Тільки зброя всесильна —
душа і майбутнє нації —
Вмерти не має права безправна і праведна мова.
В цьому світі брехні, марнослів'я і зради,
Який ще пошматують каральних громів блискавиці,
Перегорять на попіл всі знади і безпоради
І впадуть з п'єдесталів дурисвіти підступні й ниці.
Те, що вчора було, завтра його не буде,
Але мусить лишитись, хто вірить у силу любові.
В цьому світі облуди, де гроші примножують блуди,
Все, що діється нині — дикі танці на полі крові.
Та невже все намарне? І Берестечко, і Крути,
І жага Жовтих вод, і заграва під Конотопом?..
Пан Президент, що вирвавсь із ворожих обіймів
отрути,
Увійшов у ковчег державний, наче перед потопом.
А ми переборем потоп,
віщі знаки віднайдем
у зорянім плесі.
Перестворим історію, що підносить і судить
нещадно.
Але, як загубимо душу — мову Тараса й Лесі,
Ковчег наш ковтне безодня
і нас прокленуть нащадки.
Правічні пісні заридають і всохне калина в лузі,
Дніпро увійде складовою до всесвітньої каналізації.
Залишаться незворушними і всесущими
«любі друзі»
Разом з тими, хто із правіку вище народів і націй.
Те, що вчора було, завтра його не буде.
Час урочий гряде, хоч в історії він забарився.
Аби зникли облуди і той блуд, який множать
приблуди,
Віще Слово, повстань і за праведну правду борися!
Вічне Слово, живи! І не падай ніде на коліна,
Перемелюй на жорнах часу все нице й примарне!
Поки Слово живе і діє,
житиме Україна,
А все решта — ілюзія,
все решта — намарне.

ІСТОРИЧНЕ РОЗДОРІЖЖЯ

Наростає в природі напруга —
Замість сонця бушує хуга,
Ілюзорне блаженство нірвани
Розривають прудкі урагани.
Вже не бачу я сонця сьогодні —
НІБИ ЗГАСЛО В КОСМІЧНІЙ БЕЗОДНІ.
Від очей моїх до виднокруга
Сірий світ заливає туга.
Всі жадання й живі клітини
Відчуття переймає полинне,
І в судини, як судної днини,
Туга ллється й судомно плине
Через душу в космічні глибини.
Так насправді чи тільки здалося? —
Ще в зернині вмирає колосся,
Ніби все, що було, не збулося.
Так здалося чи зопалу сталось
Те, що буйно в житті розгулялось? —
Ще спочатку, як зірка рання,
Не розквітнувши, гине кохання,
Щойно зблисне промінчик світання —
Переходить в похмуре смеркання.
Ніби все, що цвіло і яріло,
В жнивнім полі неждано згоріло...
Ніби все, що було, не збулося,
То й померло в зернині колосся.
Від очей моїх до виднокруга
Сірий світ заливає туга.
Але сяє крізь тугу і хвищі
Зірка віри на попелищі.

Скупані в зорянім молоці,
Діти Чумацького Шляху,
Катастрофи своєї творці
Йдуть без сорому і без страху.
Звіздарі, краснобаї, митці,
Закопавши у землю таланти,
За крайнебо ідуть, як Атланти,
Щоб там вийти... на манівці.
Линуть вигуки істеричні,
Гаснуть відблиски зір на лиці.
Сум і сутінки історичні —
Знайомі давно манівці,
Де буйним чортополохом
Проросла не одна епоха.

Року старого зажурений крок
І року Нового бадьора хода...

А чорний крук часу зводить курок —
І в бокалі шампанське, як мертва вода.
Не знаю, коли, та, здається, в ту мить,
Як буде до щастя рукою подать,
Крук часу накаже за хмарами жить,
Щоб іншим віддати земну благодать.

В часи блукань і спохмурнілих днів
Терзають сумніви і наростає сум.
Терор брехні та обіцянок глум
Довбають голови зачумлених совків.

Гримлять потоки знавіснілих слів,
Щоб оселитись у бездум'ї дум,
Щоб відімкнувся зледащілий ум,
А дух жадоби геть осатанів.

Знайомим жестом в зал стримить рука,
А вождь новітній, як з броньовика,
Таке верзе з державної трибуни,

Що мимоволі намір виника
Мордатого відправить ватажка
Вчить досвід Соловецької «комуни».

Я знав лиш те, чого не знав.
Я бачив те, чого не бачив.
У світі блазнів і роззяв
Собі самому не пробачив.
По горло в темряві застряв,
Відклавши світло десь на завтра,
Там, де проходив диназавр,
Лишився слід від диназавра.

З азіатських лісів, з вулканічих планет
До Вкраїни лунає: — Комуністи, вперед!
Як трималися вчора, так тримайтеся й нині,
Комуністи і мафія завжди єдині!

Втікаючи від кари небес,
Біг пес через овес.
Вискочив із КПСС
І вскочив у «Мерседес».

— Спасіте Україну! — волає баберія,
За якою стоїть нам відома імперія.
А я вам скажу не на користь імперії:
— Україну рятуймо від тієї баберії!

Професійні брехуни
Звинувачують нас у брехні.
Але я не забув восени,
Хто брехав навесні.

Не конче римувати все підряд
І гнать слова, як хлопців на парад,
Що мусять строєм карбувати крок
В неволі, вільні від своїх думок.
Без рим, як без вуздечки бравий кінь,
Зринає слово в часу просторінь
І там ірже, мов кінь, зухвалий вірш,
Стихію смислу підкоряючи повніш.
Але якщо відмовитись від рим
І навпрошки піти у Рим крізь Крим,
Тоді слова поллються, ніби дощ,
Що йде не в степ, а горнеться до площ,
Тоді слова, мов дощові потоки,
Побігти ладні в сфери різнобокі,
А треба так поєднувать слова,
В яких могильний камінь ожива.
І все ж не в римі сила - в почуттях,
Які до серця прокладають шлях
Високим помислам і намірам людським,
А це - не конче у звучанні рим.
Хоча, хто вміє загнуздати риму,
Той опанує силу незбориму,
Що піднесе у небо вище Риму,
Щоб звідти всі незгоди замагати
І захищать садок вишневий коло хати.

Він з тобою вітається,
ніби ангел, що посміхається.
А з трибуни він промовляє,
ніби зорі у зал розсипає.
Він народ захищає завзято,
ніби сина люблячий тато.
Він завжди стоїть над народом,
ніби він із космосу родом.
Він народу не дасть пропасти,
поки буде у нього красти:
всі принижені і голодні
жменьку гречки дістануть сьогодні,
всі, хто вміє вірно служити,
будуть ситно у наймах жити.
Ну а з тими, хто з ним не згоден,
він зробить що завгодно годен:
він з незгодними вельми суворий!
Що не так — він на рішення скорий,
як той грім, що раптово з неба
блискавицю жбурляє на тебе.
Що не так — він великий мастак
безоглядно затоптувать в глину
неугодну йому людину.
Назагал — він обранець долі,
вільний вітер у вільному полі.
Він не може стояти скраю
по дорозі до власного раю.
Вільний вітер подавсь в демократи
і примножив народні втрати,
і створив перемінну погоду,
в якій квітне нова порода,
що диктує політичну моду,
таку ж перемінну, як та погода.
Тож на людях він усміхається,
ніби щойно зійшов з небес.
Що не так — він на вас накидається,
як натренований пес.

27 вересня 2007 р.

Помовчіть про священну віру
і подумайте в обраній вірі,
що властиво людині, що звіру, —
щоб зіставить, в якій же мірі
звірі добрі, а люди, як звірі.

Вовк на вовка не гострить зуби,
гад повзучий не душить гада,
в світі звірів ніколи до згуби
не призводить спокуслива влада.
В світі звірів відсутній долар,
там не знають про евро і гривні.
Вольна воля — звірина доля,
звіру звички людські супротивні.
Там не знають про підкуп і зраду,
там про пільги й посади не мріють;
дивно звірам, що в битві за владу
в світі нашому люди звіріють.
Звір не знає, де честь, де совість,
так живе, як навчила природа,
тим сумніша сучасна повість,
яку творить людська порода.
Наша віра — достоїнства міра,
повна чаша духовних щедрот.
Хто в людині пробуджує звіра,
той веде до вселенських незгод;
той зіштовхує правду з обманом,
чисту совість — із чистоганом.
Гинуть віра і правда. Натомість
чистоганом стає чиста совість.
І заради житейських принад,
без причини знайшовши причину,
душить людина, як гад,
створену Богом людину.

10 липня - 2006
м. Трускавець

Товарищ москаль,
на Украину зубы не скаль!
В. Маяковский

Українська земля — то з могил круговид,
вона кровоточить,
куди б ви
не ступили:
далися взнаки етноцид,
лінгвоцид,
геноцид,
на шляхах до свободи — суцільні могили.
Українська історія — море образ,
що їх за життя натерпілися тисячі й тьми,
хто ставав на дорогу,
якою Тарас
кликав братів
на свободу
з народів тюрми.
Було море принижень,
смертей
і тортур,
і застінки чекістів,
і сибірські окови.
Але не зламався шевченківський мур
у духовній фортеці правічної мови.
А нині нащадки Валуєва,
давні слуги царизму,
шовінізму диявольська імпер-раса,
нині кати натреновані в таборах більшовизму
брутально беруться
вигублювать
Слово Тараса.
Ви гляньте на ці перекошені морди,
на бездум'ям спотворені маси ці! —
по Україні безкарно розгулюють орди,
яких привели новоявлені
лінгво-власовці.
Підступають ординці до вічного Кобзаря,
нахабно розхитують пам'ятник,
як упирі:
— Ти чево нас не любіш, хахол?!.. А зря!
Наконец ти с намі
па-чєлавєчєскі гаварі! —
Вони певні,
що з праху
оживе їхня ера,
вони беруться із Азії творить Азіопу, —
хто не скаже по їхньому, той зветься Бандєра,
хто не хоче в Сибір,
тих не пустять в Європу.
Вони прагнуть зробити гранично просто,
як мислить тюремний дозорець звик:
єдиний військовий і єдиний тюремний
простір,
єдиний мовний і єдиний церковний
простір, —
тоді незалежній
соборній Україні —
гаплик!
А ще яничари сповзуться з кущів,
як змії,
а ще в Кагарлик
друг степів завітає —
калмик.
І збудеться сказане жоною чекіста —
псевдомесії:
— Там, гдє русскій язик,
там проходіт граніца Россії, —
отже, там де Росія,
там тільки АДІН ЯЗИК
Тому, брати-українці,
роздивіться довкола,
гляньте, що нині робиться
на рідній землі!
Зусібіч нашу душу
стискають
чужі виднокола,
аби врешті зійтися на горлі
у прикінцевій формі петлі.
Товариство безтямне,
пора нам прийти до
тями,
до Шевченка вернутись пора
чимскоріш,
бо зіпхнути свободу
до історичної ями
спішать лінгво-власовці з усіх роздоріж.
Після моря принижень,
смертей
і тортур
нам вдалось розірвати
столітні
сибірські окови.
Тож не даймо на волі зламати шевченківський мур
У духовній фортеці живої правічної мови.
А хто пхається вперто в квітучий чужий город
в час вселенських змагань і нових
перетворень,
той нацьковує
злісно
народ на народ
і рубає
слов'янську співдружність
під корінь.
— Незабутній товариш москаль!
Ти на Україну зуби
вставні
не скаль!
Пора вже частіш оглядатись на Сибір
і примарні Куріли,
аби не вкоротилась надмірна державна даль
і надмірні простори
під новим Чінгіз-Ханом не погоріли.

7 липня 2007 р.

Ніби небо й земля, слова мати і мат,
Хоч у них за походженням спільний корінь.
Ніби в чомусь подібні людина й примат,
Та між ними — стовічний ланцюг перетворень.

Ми говорим, як дихаєм. Слово - це код.
Мова містить правічну моральну основу.
Свій характер і вдачу кожен народ
Споконвік переносить у ним творену мову.

Слово — звук, слово — подих. І радісний жест,
В слові — відгук грози і визвольної битви.
В слові — вроджена ніжність і бунтарський протест,
В слові — мука покути й тиха кротість молитви.

В кожнім слові — сакральне значення,
В кожнім слові — краса впізнавання.
Добрі люди кажуть: — До побачення!
Людоїди кажуть: — До с'єданія.

Нема вчорашнього села,
Але чи є воно сьогодні?
Велика справа Ремесла
Постала на краю безодні.
Шепочуть в полі колоски
Про те, що виросте з любові.
А в колосках його думки,
Живучі думи Ремеслові.
Ще лине пісня за селом
І сповиває рідне поле,
Аби почате Ремеслом
Не відбуло в житті ніколи.
Нема вчорашнього села,
Та є ще ниви чорноброві.
Велика справа Ремесла
У праці житиме й любові.
Хто замагає суще зло
І творить життєдайні зміни,
Той вирятовує село —
Правічну душу України.
Шепочуть в полі колоски
Про те, що виросте з любові,
А в колосках його думки,
Живучі думи Ремеслові.

І

Собі на радість чи скоріше на біду
збоченець пише про Сковороду.
Торкатись мудрості збоченцю без потреби —
про генія він пише, як про себе.

Збоченець дивиться у небо голубе
і бачить там коханого себе
на цій землі, блудливого і злого,
і, певна річ, безмежно голубого.

Піднялася в негідника рука
облить помиями Шевченка і Франка:
що не рядок — вчитайтесь! — що не думка,
то віддзеркалення самого недоумка.

Писать про генія — то справа не проста,
думок не множить голова пуста,
а от паскудити філософа й поета —
у вузьколобого спрацьовує кебета.

Намалював філософа портрет,
Аби принизити його авторитет.
Але ніяк до неба корифея
Не дотяглась брудна рука пігмея.

Так написав, що поганьбив свій рід
і в слові залишив огидний слід,
смердючий тип, заразний, як холера,
в статті явивсь дружок віце-прем'єра.

Запитую, як поціляю в лоб:
— Чом розпаношивсь українофоб?
— Либонь, тому, що люди в нас не горді
і не дають негідникам по морді.

І ще одна причина в наші дні:
Свобода нині — посестра брехні, —
хто платить, той розтоптує свободу,
аби жила брехня в свідомості народу.

Вчитайтеся у кожен ви рядок,
що настрочив сьогодні виродок,
аби наблизить українську драму
й закрити споконвічний шлях до храму.

Піднялася в негідника рука
облить помиями Шевченка і Франка:
що не рядок — вчитайтесь! — що не думка,
то віддзеркалення самого недоумка.

II

Гидкий наїзд на мудреця з Чорнух
в словах, що ріжуть благородний слух, —
самопародія і самовикриття,
ключ до розгадки підлого життя,
яке бацилою психушки вражене
і в сутності своїй продажне.

Таких ублюдків бачили ще де ви,
які винищують святині і шедеври?
Які за плату пруть, дурногологі,
чинити шабаші на полі крові?
Таких на шпальтах бачимо сьогодні,
яких оплачують збоченці новомодні.

Він речник темряви, він з тих,
які вишукують людей тупих,
розбещених і злих, і грошолюбних,
спесивих, схильних до захоплень згубних,
тих, хто сьогодні лиш назад веде,
веде у зад, під нагляд КДБ.

Для них мораль і совість —
то вчорашній день,
патріотизм — то вигадка аборигенів.
Як пам'ять роду у душі — анітелень,
а розум онімів, мов на узліссі пень,
лишається одне —
лиш ненависть до геніїв.

Вони з'ясовують, хто з ким? Коли і як?
І піднімають неіснуючу завісу,
щоб довести, як виріс він, ман'як,
у порівнянні з тим, хто родом з лісу
в далекий час, до нашої ще ери...
Самі ж, немовби вчора вийшли із печери.

Кретин завжди кретин, коли він сучий син,
не взяв нічого у духовний спадок.
Яких би в службі не сягнув вершин,
не може бути велетню нащадок.
Та як доносом пахне творів зміст,
то автор, певно, спадкоємний кадебіст.

Кого б не малював, відтворює себе,
він — покруч, він — ублюдок КДБ,
відтворений, потворний недоносок,
ушиблений під повновидим місяцем,
який назвав святиню «гиблим місцем».

З безкарності зростає слів полова,
яка працює під свободу слова.
Бульдозери брехні, вульгарні і безкарні,
займають легко сторінки бульварні,
минаючи ворота буцегарні,
дарують простакам дари бездарні.

Перед судом історії постане жовта преса,
що нині множить наклепи й брехню.
Лихе і добре неодмінно день при дню
фіксує твердь і далеч піднебесна,
і зафіксує між земних облич і тіл:
хто був дебіл, той залишається дебіл.

Спитаєте, при чому тут Григорій Савич?
При чому тут газетка в туалеті на гвіздку?
При тому, що розумний не тримається, як павич,
а життєлюб ніколи не висить на мотузку.
Але дебіл в газетці всім подав урок:
газетці посміхається гвіздок,
ну а дебіла порятує мотузок.

Заздрість — підступний руйнач-мікроб —
Воднораз поціляє і в серце, і в лоб,
Прагне душу і розум в людині вбити,
Щоб ні жить не могла, ні творити.
А як виживе, буде несамохіть
Сусідів і друзів злим словом труїть,
Буде затято на службі і вдома
Гомоніть безугавно і невгомонно
Про те, що на світі немає удачі,
Що таланти природні від роду ледачі,
А всі нині визнані й новомодні —
Вчора гади причаєні підколодні.
Заздрісні в невідь летять стрімголов
І п'ють проти ночі ближнього кров,
Вражені заздрістю йдуть в кровопивці
Й не тямлять, що діють як самовбивці.
Самоїди, до славних людей невблаганні,
В славолюбстві безтямні і окаянні,
Щодня і щомиті, не знаючи страху,
Вони власний талант відправляють на плаху,
Укорочують довгі життєві дороги
І самі собі пишуть гучні некрологи.
Очманілі в гордині запальні славолюбці
Центр землі віднаходять у власному пупці..

Заздрість — підступний руйнач-мікроб —
Воднораз поціляв і в серце, і в лоб.

8 липня 2007 р.

Не здатна уява, не здатний на те ум,
що може всеможний психомонтеум.
Думки у суворих пророків,
ніби злі пси,
породжені силами всесвітньої
зловредини,
в людських черепах викликають
апокаліпсиси,
кусаючи сутність людську зсередини.
І в кого за розум заходить лукавий ум,
у тих спрага до марень росте
й виростають
ослячі вушка.
Так виникає в суспільстві
психомонтеум,
що множить пророцтва,
які реєструє
психушка.
Але не кожному випадає
однаковий жереб,
не кожен примножує глибини
зловредини,
хіба що унікум, що має
унікальний череп,
зовсім голий зверху
і голий зсередини.
Тоді найкраще за розум
заходить ум
і веде невідпорно
в самозванні пророки,
являючи світові
сучасний психомонтеум,
який творить затято
травмований
ум криво-бокий.

У наш самозгубний час
Народу потрібен Тарас
Як віра й життя окраса.
Тому користаю нагоду
І в тиху вечірню погоду
Тихо молюсь до Тараса
На перехресті епох,
У час українських знемог,
Які вельми засмучують нас.
Якщо край наш забуде Бог,
То нас порятує Тарас.

Перспектива дерева - колода.
В. Мороз

Напружитись добре пора
і зосередитись в ім'я добра, —
починається велика гра!
Падає з неба гора,
прилетівши з реальної дальності
в нашу пустелю реальності.
Пора всіх і себе запитати,
чому ж ми примножуєм втрати?
І невже нас несамохіть
пригинає тягар століть?
Пора вже нарешті, пора
з'ясувати в ім'я добра;
де ти нині? Що зміг? Що зумів?
До чиїх ти пливеш берегів?
З ким здобутків собі наживаєш?
Куди друзів своїх штовхаєш?
І кому перепродуєш друзів,
гігантів міняючи на карапузів?
Хто із мороку йде в мороку
у блокаді від блоку до блоку?
Хто звільняє від розуму — розум,
без ума йде в безумства загрозу?
Хто це в шахматній комбінації
творить націю в каналізації?
Захопивши всі телеканали,
хто торує шляхи в аннали,
нас загнавши під знаком біди
на вготований шлях в нікуди?!..
Ой, настала пора рокована,
межова, вирішальна пора,
коли думка, століттями скована,
розкувалась в ім'я добра.
Але в час історичних збурень
приневолює думку дурень
та ще й думкою багатіє.
Хто зна, звідки у нього думка є,
якщо дурень ні в чому не тумкає
і нічого робити не вміє.
Зате любить, гучні овації,
де немає в емоції рації,
як лунають до неба гасла,
коли сила реальна пригасла.
Зате дурень спішить до мети,
аби швидше за всіх прийти
і доскочить свого добра.
Тож настане ось-ось пора,
коли всі ми дійдем до мети:
одні підуть під три чорти,
тобто втраплять до чорта на роги,
інші там, де могила розрита,
храм збудують у формі корита.
Все залежить, яка буде гра,
що дарує не всім перемоги,
і на кого впаде гора,
прилетівши з реальної дальності
в нашу пустелю реальності.
Моїх сумнівів тихий співавтор
зажурився в чеканні вихору.
Я не знаю, що буде завтра,
та сьогодні шукаю виходу.

У далекі билинні часи
три богатирі стояли на сторожі
Вітчизни.
Тепер маємо три гілки влади,
але жодного богатиря не видно
ні поряд, ні вдалині.

* * *
На одній з трьох гілок влади,
що піднялися над зеленим лісом,
сидить замріяна ластівка,
тоді як на двох інших сидять
дракони
і кажуть, що то не ластівка,
а коршун.

* * *
Трьохсотлітнє дерево,
побите громами і розгойдане вітрами,
все-таки зберігало розкішну
зелену крону.
Потайсвіту лихі люди крону
обчухрали —
залишилося три гілки.

* * *
Поміж трьох гілок влади,
як поміж трьох алегоричних сосон,
заблукали сто самопроголошених
сотників
у пошуках пишної крони,
аби в ній заховатися
від людей чи від себе.

* * *
Стовбур дерева підгризають сусіди,
заповзяті і невідпорні,
підступні, як радіонукліди,
а три гілки стирчать в різні
боки,
певно, щоб легше було їх зрубати.

* * *
Колись казали: — Ліс рубають —
тріски летять! —
Тепер тріски не летять,
тому що вдень і вночі темні сили
підрубують коріння,
або ділі масиви лісу живцем
пожирають
ненажерливі людиноподібні
істоти.

* * *
Три гілки на дереві влади! —
певно, це не зовсім так.
Скоріше
то три гілки з різних дерев,
що представляють не відомо яку
і добре відомо, чию владу.

* * *
Три гілки влади. На кожній з них —
банки, вілли, прокурори, судді,
радники і зрадники.
Кожна гілка настільки перевантажена,
що стовбур дерева тріщить
і ось-ось зламається.

* * *
Довкола лемент, чвари, борюкання —
Український Дім здригається,
як під час землетрусу,
Туди заходять, кому не лінь,
і виносять, що заманеться.
А три гілки влади хитаються,
ніби кивають одна на одну.

* * *
Раптово зчиняється шалена буря —
три гілки влади з тріском падають
додолу.
Дерево виструнчується, як богатир,
що розправив плечі,
і відроджується буйнокрила крона,
і прикриває собою відновлений ліс.

Досить подолати земне тяжіння —
закінчується багатство і зубожіння,
галантарейна галантність і ґречність,
нахабство і рабство —
починається міжгалактична безкінечність.
Зникають Макдональдс і Мадонна —
засмоктує прірва бездонна,
єднаючи той і цей світ,
все обернувши у вічний політ.
Не порятує жодне вміння,
коли настане судна година, —
не годна врятуватися людина
ні в стані незворушного каміння,
ні в незупинному міжгалактичному польоті,
що не знає ні межі, ні безмежності,
і зникає життя в невеличкому проміжку,
який творять видимі й невидимі протилежності,
єднаються порожнеча і твердь,
настає щось сильніше за смерть.

Я — поет, що продовжив свій рід,
Сусідами проклятий зроду.
Сьогодні мені стільки літ,
Як моєму народу.

Моє слово — життя основа,
Мого роду вічне коріння.
Сусідам на зло моя мова
Живе з покоління до покоління.

Життя моє — тільки мить,
Пік історичних уроків.
Саме тому не можна того убить,
Кому десять тисяч років.

Рух думки і рух почуття
Понад пози й модерні претензії —
То є сповідь без каяття,
То є суще життя в поезії.
Рух думки підживлює серцебиття,
Щоб розквітли на аркуші
слів візерунки...
Немає поезії без почуття,
Що живе і пульсує в обіймах думки

Я випив з Кочевським востаннє,
Коли заскрипіла скрижаль.
Але проти смерті повстання
Підняти не зміг, на жаль.

Я випив з Кочевським востаннє,
Коли він лежав у труні.
Але філософське мовчання
Він сам передав мені:

— Не треба спішити, мій друже,
Бо хто поспішить - насмішить.
А хто за мовчанням тужить,
Той буде у Слові жить.

Немає святіш за мовчання,
Що дзвенить від землі до небес.
Одне тільки духу повстання
Засвідчить, хто вмер, хто воскрес.

З0 квітня 2005 р.

* * *
Якби, не дай, Боже, птахи
людські перейняли страхи,
то відпала б у них потреба
злітати високо до неба,
а людей полишила б найбільша краса
зводити очі свої в небеса.

* * *
Бути чи не бути? — вічне питання,
незалежне від політичної погоди
і яка там за вікном погода.
А хто не доріс до свободи,
тому вона покарання,
а не сподівана нагорода.

* * *
Перші слова, як останні,
через роки вертаються
і, наче закохані на світанні,
до серця пригортаються
на прощання.

* * *
Від зневіри до віри дорога
веде понад прірви і каяття...
Врешті, кожен спізнає Бога,
хто чесно і чисто прожив життя.

* * *
Забуваю про збурення і колотнечі,
про суспільні ілюзії та злами,
Коли повертає мені Свят-вечір
дитинство і лагідне слово мами.

* * *
Якщо по землі ти пройшов Людиною
і життю говорив сокровенне: «Люблю!»,
готуйсь в кінці шляху стати зерниною
і впасти безстрашно в плодючу ріллю.

* * *
Ніби-то посланці від верстата і сохи,
ніби-то мають до щастя ключі,
сьогодні вони у народу — пастухи,
завтра, як буде спонука, — тюремні наглядачі.

* * *
Книги сакральні Нового Завіту —
першопочаток християнського Світу,
в них нашої віри духовні основи,
освітлені духом і словом Христовим.
А хто їх писав? То велика спокуса
дізнатись про творчі томління Ісуса:
дійшла до нас чутка, як міфу краплина,
що писав на піску він, боголюдина.

* * *
Кажуть, перейшов за вічну межу...
А я вам таке скажу,
осмисливши довге життя,
зазираючи правді у вічі:
не всі люди переходять у вічність,
більшість переходить у небуття.

* * *
Окремі шматки землі з горя
піднялись у небесні вершини,
тому є у нас позахмарні гори
і є споконвічні безхмарні долини,
і є люди, що досягають вершин,
коли іншим достатньо тихих низин.

* * *
Так від початків сталося:
демонструє природа найбільше з умінь,
тому немає ні смерті, ні старості,
є неминуча, мудра зміна поколінь.

* * *
Вічні книги вчать нас жити,
поки вабить небо голубе,
щоб могли ми пережити
в добрій пам'яті самих себе.

Оминувши тюремні мури,
Я жив у хисткій тимчасовості.
Збагнув, що найбільші тортури —
Невідчепні тортури совісті.

Пам'ятаю ночі безсонні
В той час напівдикий,
Коли відчував себе в зоні
Воднораз і в малій, і в великій.

Мої роки, як ріки, не на припоні,
Дні і ночі — на бистрині.
А я далі живу, як у зоні,
В себе вдома, як на чужині.

* * *
Не будь наївним, як мале дитя,
В ніч новорічну в далеч не дивись.
Годинник на руці і циферблат життя
Твій час показують інакше, ніж колись:
Ту далеч, що світилась на зорі
Давно поглинули старі календарі.

* * *
Все життя сподіваюсь
На диво омріяне.
Караюсь і каюсь
За несподіяне.

* * *
Не ставши сильним,
Бути не можна вільним.
А ми вільні чи ні
У ці схарапуджені дні?..
Важко вільним від волі
Замагать історичну втому
І шукати власної долі,
Йдучи по шляху чужому.

* * *
Коли хочеш себе пізнати,
Збороть лихоліть ураган,
Не поспішай у натовп,
Сам собі будь Майдан.
Не ставай в героїчну позу
Шоу-менів сучасних трибун...
Хоча сила люмпен-психозу
Легко збурює бунт.

* * *
Казав один мудрий поляк,
Долаючи історичний переляк:
— Бути чи не бути?
— Перебути!

Цілий світ ми обняти могли,
романтичну гамуючи спрагу,
довіряли вождям, що вели
до щастя... в бараки ГУЛАГу.
Ми жили в цім житті, як могли,
заповівши нащадкам могили...
Чужий фашизм все-таки перемогли,
а свій непобореним залишили.
Ніби пси, на руїнах імперії
нас терзають людинозвірі —
наступники Сталіна й Берії
ладні знов нас «зігріти» в Сибірі.

* * *
Після краху цивілізації,
Коли Земля над безоднями
лежатиме горілиць,
Ангели знайдуть сліди нашої нації
У вигляді храмів, а не крамниць.

* * *
Перед нами провалля глибоке,
Куди поспішає приречений вік, —
Думки останні котяться в різні боки,
а дух непокори — тільки в один бік.

* * *
Від бездум'я людського рветься
терпець,
НТР повертає до палеоліту.
Кінець сподівань — то не світу
кінець,
То тільки початок нового світу.

* * *
Ми — зачаклований народ,
В котлі чужому переварений,
Зросійщений і отатарений,
Марою волі опримарений,
Народ задавнених скорбот,
Що сам іде на ешафот.

* * *
Осінні дерева із сонцем змагаються,
Ще вчора зелені, сьогодні —
вогнисті,
Листя скидають, немов роздягаються
Жінки у бажаннях і намірах
чисті.

* * *
Хмари над нами, як вівці,
небесні луги випасають.
Хмари гинуть за обрієм,
космічними вбиті мисливцями.
А закохані в небо поети
в зоряний світ відлітають,
Стежки на землі залишивши,
помережані чорнобривцями.

* * *
Здається, вже не буде сил...
Ні Пер-Лашез, ні парвеню...
І навіть з-під хвостів кобил
Нема ні диму, ні вогню.
Але з-за обрію, як тінь,
Що хмари обганя стокрот,
Мчить небом норовистий кінь,
Якого шпорить Дон-Кіхот.

* * *
Любий син починає хамить,
До нього внук підпрягається...
Навіщо й для чого жить,
Коли праоснова ламається?!..
Під настрій облиш розмову
І надалі добре затям:
Прийде час, щоб лягти в праоснову
І зміцнить її власним життям.

* * *
Світлою виросте наша зміна,
Як не буде затемнення в голові.
Ще не вмерла, живе Україна,
Поки ми у цім світі живі.

* * *
Грудна клітка,
в якій за ґратами ребер
пожиттєво арештоване серце
б'ється зі смертю за життя, —
найдосконаліша клітка
з усіх тюремних винаходів
людства.

* * *
Сніг обриває довге чекання,
сніг падає на голову,
як найсвітліше сподівання,
раптово і несподівано,
пробуджує приспані сили,
і, як пісня недоспівана,
переходить в тумани сиві,
і, як молодість, тане.

* * *
Все життя нас манить невідоме,
кличуть до бою заобрійні битви,
а тимчасом захована вдома
таємниця тунгуського метеорита,
та заобрійні битви кличуть до бою,
певно, найперш із самим собою.

* * *
Не вірю, що мій лелека
в часи недобрі
відлетів із дитинства далеко
і сховався за обрій,
коли і ввісні, і зранку
лелека в уяві кружляє
І розвіює злу забаганку,
ніби життя минає.

Бандюги ординської вдачі
На могилах возводить дачі,
Лиходії чужої породи
Запанували над нами.
А ти, мій фольклорний народе,
Сильний хіба що піснями.

В душі споконвічний повстанець,
На власній землі вигнанець,
Народе, свободою збурений,
Мусиш бути самим собою,
Коли навіть тричі одурений,
Ти ідеш до останнього бою.

Родом з козацької бурі,
Подолавши століття похмурі,
Ти лишавсь необорно красивим,
Як ішов лиходіям супроти...
Але ж покоління сиве —
Останні твої патріоти.

А може веління Боже
Поступ продовжити зможе.
А може десь поряд нащадки
Підпирають старі могили,
Аби чужакам безпощадним
Молоді протиставить сили.

Долі твоєї співавтор,
Я не знаю, що буде завтра.
Не знаю. Химерні прикмети
Роз'ятрюють тіло й душу,
Ніби всі катаклізми планети
Я сам переборювать мушу.

Я не знаю, що буде з тобою,
Ким ти вийдеш з останнього бою.
Та благаю, щоб нині й прісно —
Проти змови чужої породи! —
Був ти в світі, як вічна пісня,
Незнищенної волі пісня,
Мій безвольний, фольклорний народе!

20 серпня 2006 р.

Недоконаний вид,
який різними засобами —
дикими і напівдикими,
прогресивними і агресивними,
доступними і підступними,
на рівні братерської пропозиції
І в традиції
середньовічної інквізиції —
послідовно намагаються перетворити
в доконаний вид,
тобто остаточно доконати:
або розпорошити серед інших видів,
або стерти в порошок
і пустити за вітром,
щоб і сліду не залишилося
від цього виду
на благодатній землі.
Цей вид живучих створінь,
що увібрав досвід
сотень поколінь
і сповнений любов'ю до життя
по вінця,
називається українці.
Отакий він,
процвітаючий на вид,
поки що недоконаний вид.

В. Лісоволу

Нам завжди вистачало завзяття
Так співать, щоб здригалися хмари:
— Гей, наливаймо, браття,
У дзвінкі кришталеві чари!
Ми в піснях аж до неба злітали,
Про земну забуваючи муку.
Всюди в щасті і в горі співали,
Відклавши на потім шаблюку.
Ой, кували літа зозулі
Не тільки для нас, братове!
Все частіше влучали в нас кулі,
Били в серце співучої мови.
Йшли на смерть ми супроти навали,
Воскресали піснями над краєм.
Ми свою історію проспівали
І досі крізь сльози співаєм:
— Козаки не люблять тиші-супокою,
Козакам не треба срібла, ані злата,
Тільки б Україна не була Москвою
На Голгофі новій розіп'ята! —
Знов здіймаєм чари в пісні безупину,
Множим, браття, чвари на межі загину,
Сунуть чорні хмари в нашу Україну,
А нам яничари ціляться у спину.

Наснилися птахи вночі,
як літаючі мечі.

Наснився дрімучий ліс,
що до неба з грудей моїх ріс.

Україна наснилась мені
з мечем на прудкім скакуні.

Наснились мені генерали,
що в Москву з України втікали.

Кажуть, хороші сни
збуваються восени.

Хто знає завчасу? Хто зна?..
Буде осінь іще не одна.

Підтверджено реальність існування
Священного казана царя Аріанта,
як головного сакрального атрибуту
Екзампаю.

Володимир Петрук,
«Екзампай - Сакральний
центр Великої Скіфії».

І

Наш край споконвічний і наш пранарод
Давно описав древній грек Геродот,
Але згодом нащадки загубили сліди,
Які прямували незмінно туди,
Звідки почався наш родовід,
Аби дивувати й засмучувать світ...
А ти призадумавсь: — Не може так буть,
Щоб люди навпомацки йшли у майбуть,
Не знаючи звідки походим і хто ми,
Ніби родом з нізвідки, з історичної втоми, —
Коли іншим належать всі минулі віки,
То ми родом з узбіччя? Чи ми — байстрюки?!
Ой, ти призадумавсь і спохмурнів,
І звернувся до древніх, як до богів,
Поцікавивсь, що думає Геродот
Про те, звідки взявся наш дивний народ,
Чому він всевічно в тяжкій боротьбі
Приречений жити в журбі і ганьбі?..

II

Все глибоко вивчив, а далі зумів
Розшукать з Геродотом правдивих богів,
Відкинув припущень чужинські тенета,
В яких знемагає і досі планета,
І при світлі весняних грімких блискавиць
Занурився в царство людських таємниць,
До якого без волі богів споконвік
Не годен зайти будь-який чоловік.
Зачарована скіфська богиня Табіті
Таємниці священні відкрила тобі ті,
Які за туманом легенд і сказань
Давно втаємничив сакральний Казан
У містичному місці прародичів скіфів
За німою стіною правічних міфів,
Там, де в землі причаївсь Екзампай,
Щоб назовні продовжив його ріднокрай,
Щоб нині відчули ми ті глибини,
З яких починалась краса Батьківщини,
Коли світ наш варивсь в Казані Аріанта,
Аби пращур продовжував скіфа і анта.

III

Казан загадковий, потужний, мов кратер,
Куди поміщались звитяги і втрати,
Куди поміщалися сотні амфор,
Красивіших за сотні сучасних метафор.
Казан, що постав з наконечників стріл,
А в них Аріант своїх воїв зустрів,
Побачив по стрілах доблесний муж,
Скільки ж у нього людей доокруж,
Збагнув, скільки воїв збере Екзампай,
Коли боронить доведеться свій край.
Наш край - запевняю! - і наш пранарод,
Який описав древній грек Геродот.
А ВЧЕНИЙ ДОВІВ: Україна стоїть
На могутнім підмурку далеких століть,
Щоб ми осягнули оті глибини,
З яких починалась краса Батьківщини.
Під гуркіт копит й передзвони підків
Ми чуємо нині послання віків,
Щоб знати, звідкіль розпочавсь родовід,
Аби дивувати й оновлювать світ.
Нам збагнути поміг Петруків «Екзампай»,
Що безкрайній у часі наш ріднокрай,
Що живем споконвіку на рідній землі,
Що бороли й поборемо сили злі.

31 травня - 1 червня 2007 р.

Чоловік народивсь і — нічого не сталось.
Лось біг лісом і чомусь-то не став лось.
Річка бігла згори донизу, оминаючи зелен-сад,
І не стала чомусь, не забагла вернутись назад.
Жив, як хотів чоловік — так уже довелося,
Лісом вольготно ішов — ловко підстрелив лося.
Русло ріки змінив, аби не змінить свою владу,
І річки не стало чомусь, і не стало того зелен-саду.
Раптом помер чоловік у похмурі часи, невеселі,
І поховали його у новій рукотворній пустелі.
Чому народився? Чому він пішов із життя?
Після нього буття знову вертається з небуття.

В кузні життя торжествує наука,
Що ставить брехню на ковадло,
Аби з'ясувати, чим слово падлюка
Відмінне від слова падло.

Ковадло і молот — тверда співдружність —
Відроджує правду з мукою.
І в світі свободи потрібна мужність,
Щоб падлюку назвати падлюкою.

Правдиві нащадки чесного роду
Брехню шлють до чорта на роги.
А чорт запевняє ім'ям народу,
Що в рай прокладає дороги.

А чорт шаленіє у світі свободи
І нечисть заводить до хати,
Аби спритні істоти його породи
В нашій хаті могли панувати.

Та в кузні життя переможе наука,
Що ставить брехню на ковадло,
І встановить нарешті, чом слово падлюка
Стоїть близько до слова падло.

23 квітня 2007 р.

Ти знаєш, що ти - людина,
Ти знаєш про це чи ні?
Василь Симоненко

Ти стоїш в героїчній позі,
Пломінь слова осяяв лице...
І не скаже простак: — Мафіозі! —
Й не подумає навіть про це.

Ти, як праведний проповідник,
Що до раю отару веде...
І не бовкне ніхто: — Негідник! —
Таке в голову й не збреде.

Ти говориш про методи зцілень,
Коли мозок роз'ятрює блуд...
І не знає твоїх перевтілень
Спраглий правди довірливий люд.

Ой, на людях ти любиш все людство,
За народ ти в публічній борні,
Але того розтоптуєш люто,
Хто тобі заявляє: — Ні!

Ти на службу ідеш, як на свято,
Повний віри, що кожен рад
У конторі твоїй заповзято
Керівний твій лизати зад.

Хто не схоче, той сам пожаліє —
Загримить неодмінно вниз...
Перший приз твій здобути зуміє
Тільки перший з усіх дуполиз.

Ти стоїш в героїчній позі,
Призабувши про встид і страм,
В сяйві усмішки мафіозі
Зовні — душка, всередині — хам.

Ой, не знають прості, пересічні,
Що твоїх не сягнули узвиш, —
Ти говориш про істини вічні,
А шукаєш конкретний бариш.

Ти говориш про вольність милу
І що владу формує зброд,
А насправді заходиш з тилу,
Щоб зручніш грабувати народ.

Чи ти знаєш, що ти — не людина
І ніякий не корифей?
Ти зажерлива хижа тварина,
Що полює на чесних людей.

Ти гадаєш, що все для тебе —
Шум дібров і дзвінкі ручаї,
Що покликане навіть небо
Вдовольнять забаганки твої.

Ти поклався на силу слова,
Ловко ним спекулюєш давно,
Ніби наша співуча мова —
Лиш твоє особисте майно.

Прикидався борцем за правду,
Палко клявсь для свободи жить,
А обрав прибуткову справу —
Все хапать, що погано лежить.

Вірно любиш себе одного,
Хто не любить тебе — не свої.
«Несвоїх» ти женеш з порога,
Не придатних у холуї.

Чи ти знаєш, що ти негідник?
Ти свій стан усвідомив чи ні?
Сам із храму зробив заповідник
Словоблудія і брехні.

Видно, нині усе для тебе —
Повна чара й срібная креш.
Але красти щокроку не треба,
Бо знічев'я й себе украдеш.

Ти говориш про методи зцілень,
Коли мозок роз'ятрює блуд...
І не знає твоїх перевтілень
Спраглий правди довірливий люд

* * *
Те, що є в мені,
належить одному мені
і тільки від мене залежить;
те, що є в мені,
живе в однині,
воно наяву і в сні
належить лише мені,
недоступне воно множині
і від мене одного залежить;
те, що від роду в мені,
і сховалося в серця на дні,
належить лише мені.

* * *
Живу, як в стані невагомості,
скарби вагомі — не в коморі,
але в душі, в моїй свідомості —
горять світів далеких зорі.

9 липня - 2006
м. Трускавець

Кар'єру у кар'єрі
Будує каменяр.
Порвати всі бар'єри —
Розкутий божий дар.
Ти ж не махай повіками,
Як махаон крильми.
Не всі жінки повіями
Стають серед зими.
Але й весна не кожну
Веде на манівці.
Я це відчуть не зможу,
Як блискавку в руці.
Мороз тріщить, як ліжко
В тенетах заборон.
Від браги мліє діжка,
Зачавши самогон.

* * *
Пам'яті В. Висоцького

Мистецтво меча вимагає ран,
Прямо нанесених чи обманом.
Митцем видатним стає наркоман
Чи митець видатний стає наркоманом?
Хто з них переміг? Наркоман чи митець?
ПИТАННЯ ВІДКРИТЕ. Розгадки немає.
Людському життю настає кінець,
А високе мистецтво смерть замагає!

* * *
Не усамітнюйсь надто,
поки серце б'є в ребра.
Але й не вростай у натовп,
як рветься душа де неба.
Не самозаглиблюйсь надто —
пошкодиш внутрішні органи.
Але й не бундючся, як НАТО,
коли битву за душу програно.

* * *
Землю і небо Дідик Василь
Поєднує пензлем без жодних
зусиль.
Землю і небо художник єднає
І в засвітах світ новий відкриває.
Коли традиційні прийоми й міри
Модерн заганяє у чорні діри,
Бог дарує художнику вміння
Чорне виводити до просвітління
І в світлі знаходити воскресіння.

* * *
Думок раптова хмара,
Як розуму покара,
Як циклопічний буревій —
Затуляє небо моїх надій,
Але спонукає до осмислених дій.

Найбільші злети навесні
Здобувають поети у сні,
І тільки пізно восени,
Зборовши вітриська злі,
Прозрівають на грішній землі
І в реальні польоти злітають вони,
Аби наздогнати весняні сни.
І те, що дарує сад,
І те, що дарує мати,
Рано чи пізно назад
Мусить земля забирати,
Інакше земля не зможе
Сповнять повеління Боже —
Квітувати від роду до роду
В ім'я процвітання й безсмертя
народу.

Історично лихої години
Всупереч законам дарвінізму
Мавпа утворилася з людини
На шляху до комунізму.

Але я уточнити повинен
Цю думку загальновизнану:
Мавпа піднялася вище людини
В період зрілого кучмізму.

— Якщо складається так,
Що розвиваємось навспак,
Тоді бути де нам завтра?
— Як програємо духу повстання
І настане всесвітнє смеркання,
Будемо в обіймах диназавра,
Що підніме кривавий стяг
Над державою ГУЛАГ.

Замагали вогонь і пекельну дорогу,
Йшли за останню межу.
І все — за чужу перемогу,
За ідею безмежно чужу.

Потім ледве ступали ноги
Додому чи скорше додолу...
Хто творить чужі перемоги,
Повертається важко додому.

І все-таки мова про подвиг,
Що звершився на бранному полі,
Коли світові всьому на подив
Мертві стали призвідцями волі.

7 травня 2005 р.

* * *
Нащадки тих, хто укріпив свою віру
На кинжальних вітрах у снігах Сибіру,
Ведуть чесну політику й невідпорну,
Щоб зберегти Україну вільну й соборну.
А хто множить міжнаціональні перестрахи,
Кому не милий український світ,
Ті ділять Україну на Схід і Захід,
Щоб загнать Україну на Схід.

* * *
Прагнуть панувати в українській хаті
Давні сусіди, від роду пихаті,
А попи Московського патріархату
Ладні окупувать українську хату,
Заявляючи: — Ви, хохли, не канонічні.
Значить ви наші раби довічні!

* * *
Він знов од Москви до Карпат
Був би в танку провітритись рад,
Щоб вернути підлеглість окраїн,
І каже, що він мені брат,
І не бреше, бо він таки брат
З неповторним іменем Каїн.

* * *
Як то не є,
а в коморах думок завізно.
Тільки все те згниє
рано чи пізно,
коли занехаємо волю
і заповіти предтеч
і не будем стискать до болю
в руках обронний меч.

Були невідпорно впертими,
Проекти майбутнього креслили.
Надвечір прикинулись мертвими,
А на ранок явились воскреслими.
І знову сказали: — На завтра
Жити будуть в раю ледацюги.
І знов у слідах динозавра
Захрясли нові виднокруги.

Іванові Головченку

Відцвів бузок і липа відцвіла,
Серпневі зорі падають у душу.
Весну і літо, ніби два крила,
Під небом серпня поєднати мушу.
Минає літо, як мої літа,
Хоча гаї — в пташок різноголоссі.
Заходить сонце. Далеч золота
Нагадує мені, що скоро осінь.
Відцвів бузок і липа відцвіла,
Але не віриться у світу тимчасовість,
Торкнувшись журавлиного крила,
Над нами небо, чисте, ніби совість.
Минає літо, як мої літа,
Зате не все минає в цьому світі:
Добро в душі, мов колос, пророста,
І слово рідне, наче сонце, світить.
Зі мною серпень, як селянський серп,
Що кликав предка в поле до роботи.
Життя моє, як український степ,
Що нині знемагає від скорботи.
Відцвів бузок і липа відцвіла.
Як птах осінній, гай крильми махає.
Хто не плекав ніколи квітів зла,
В його душі весна не відцвітає.

Цих шістнадцять химерних літ,
Які починалися із ейфорії,
Не змінили на краще наш світ,
Розбудивши столітні надії.
Малувато в суспільстві думок,
Сильних метою святою,
І надто живучий бездумний совок,
Зазомбований темнотою.
Розумію, наш бій затяжний
Сяйвом щастя не скоро поспіє...
Де ж той світоч, який навіє
Дітям темряви сон золотий?!..

ПЕНЬ-КЛУБ

* * *
Береза, верба і дуб,
І горобчик, що мешкає в стрісі,
Заснували пень-клуб
В українському лісі.

* * *
Чи то в Києві, чи в Одесі
Мер сидить в «Мерседесі».
А пора вже сидіть спритнику
Голим задом на їжаку.

* * *
Нової моралі червоний завзятько,
Павлик Морозов продав свого батька,
А сьогодні на дармівщину
Він готов обмінять Батьківщину.

* * *
Добре знає, де чорне, де біле,
Кого — вгору, кого — до ями.
Цього досить, аби дебіли
Захотіли стати вождями.

* * *
Поки зріє бажання, ти не спіши,
Поки задум не визрів, ні рядка не пиши!
А коли ти свій задум доводиш до ручки,
Тоді пишуться гарні-прегарні штучки.

* * *
В цей світ привів нас первородний гріх,
Та й кожен вийшов з-поміж грішних ніг,
Аби примножувать гріхи нові в дорозі
І не цуратися в житті гріхів своїх.

* * *
Коли душа твоя підніметься за хмару,
А тіло в землю перейде осінньої пори,
Було б не зайве, якби днів нових майстри
Із твого сорому для дам зробили чару.

* * *
Хто скільки на землі пребуде,
Кого з нас швидше білий світ забуде,
Коли планету проковтне космічна втома,
Нікому не відомо.
Не відомо.
Не відомо.

* * *
Хто накликає згубні соціальні бурі,
Хто шкодить мові нашій і культурі,
Хто Україну безнастанно обкрадає, -
Практично кожен українець знає,
Не знають лиш в суді й прокуратурі.

* * *
Шахрай і бізнесмен взяли нас в оборот,
Партійний вождь за дурня має весь народ.
А ті, що записалися в захисники трудящих,
Шукають в цьому «захисті» собі нових вигод.

Розбалансованість

Пропали програми культурні,
Здиміли програми спортивні.
Активізуються дурні,
Глуздові супротивні.

Не видно нового обрію,
Мінор із суцільного крику.
Ангел вітається з коброю,
Щоб стати огидною пикою.

В дзеркалах іскряться дзеркала,
Папаха роздвоює плаху.
Не знаючи страху, Лала
Пляшку ховає в папаху.

Горобчик насіння лузав
До того, як сіяли сонях.
Відсутність здорового глузду
Веде у космічне безсоння.

* * *
У одних юристи, в інших бандуристи —
У кожного пана своє прикриття.
Земля не знає, та відає небо чисте,
Які хитросплетіння складають життя.
А я бачу: падає чи брунькується лист,
Бачу: горять чи наводяться мости,
В кожному разі скажи, хто твій юрист,
Тоді я скажу тобі точно, хто ти.

* * *
Навальні, авральні й екстремальні,
І ззаду, і спереду прогресивні,
Вгодовані, в масі своїй масивні,
Обличчя безглузді, подібні на гузна,
Слова словоблудні, буквально — банальні,
За народними нормами — ненормальні.

* * *
Примножують національні втрати,
Продовжують грабувати народ.
Втілення давніх і сучасних підлот,
Послідовно антинародні депутати,
В яких публічно не закривається рот.

* * *
З Хроносом і Хароном не в ладу
Псевдовожді накликають біду.
Тому Хронос і Харон, як рідні брати,
Швидше ведуть до одної мети,
Туди, де в темницях Аїду,
Від сонця нема анісліду.

* * *
Настала нова політична доба
Для лиходіїв і благодійників:
Суперсписок очолює Алі-Баба
І сорок розбійників.

* * *
Належить Україні і тільки їй,
Все нажите на українськім горбу.
Тому разом з газом, що відімкнув лиходій,
Проголошена дружба вилітає в трубу.

* * *
Те, що нині Путін витворяє,
Підтверджує його ж таки самовідчуття:
— Колишніх чекістів не буває,
Чекіст — це прокляття на все життя.

* * *
Те, що нині з нами відбувається,
Йде від ниточки, що тягнеться здаля:
Кажуть, ніби Кремль з «Газпрому»
починається,
А «Газпром» бере начало із Кремля.

* * *
Спланований шовіністичний погром —
Це імперського курсу сучасна обнова:
З Україною прагне зробити «Газпром»
Те, що зробила орда Муравйова.
Але нині не вісімнадцятий рік
Та й інші сили на вкраїнській землі,
Тому зігноруємо моральних калік,
Що гострять зуби проти нас у Кремлі.

* * *
Калюжа, до неба байдужа,
віддзеркалює зорі, —
значить колись калюжа
була хвилькою в морі.

* * *
Горобець зі зла
напав на орла,
а далі на подвір'я,
як пух з перини,
посипалось пір'я
пташине.
Тимчасом орел в сині далі
полетів собі далі.

* * *
Політичні терористи,
товариство безпідставно гонористе,
оголосивши демократію ледь не ворогом,
агресивно брешуть про те,
що від демократів пахне порохом
і з ними бідність росте,
самі ж ладні запалить рідний дім,
тільки б влада належала їм!

* * *
— Печаль моя светла! — сказав поет з нудьги,
душу свою не відкривши сповна.
А я дивлюсь, як нищать Україну вороги,
і з жахом думаю: — Печаль моя страшна.

* * *
— Ми, тільки ми! — нахваляються діти пітьми,
готові стати понад нами всіма.
А хто такі ми й звідки такі ми,
при світлі ніколи не каже пітьма.

* * *
В Палестині — сектор Газа,
А в нас — газова війна.
Шовінізм — страшна зараза,
Нею править сатана.
Кремль звіріє в Рік Собаки
І підступно проти нас
Вибирає вид атаки,
Де удар наносить газ.
Але — пробі! — цього разу
Кремль спіткає стид і страм.
Хто почав атаку з газу,
В газі задихнеться сам.

* * *
Просто жах, горить колодязь...
Ригор Барадулін

Все злилося-переплелося
І вглибає у чорні хащі.
Воля мчить схарапудженим лосем
У жадані видіння найкращі.
В метафоричному одязі
Зачаровує з'ява зненацька:
Нарешті горить колодязь,
А з вогню промовляє бацька.

Поєднані початки і кінці

Роман завів зі славою роман,
Коли прийняв одчайний рішенець
Прорватися до Львова крізь туман,
Покинувши свій світлий Острівець.
Прибув Роман у славне місто Львів,
Як у фортецю воїн — напролом,
І серед мурів кам'яних змалів,
Лиш затужив у віршах за селом.
Та все переосмислив до кінця
І осягнув при світлі громовиць:
Якби не стріха, родом з Острівця,
То не було б і львівських кам'яниць.
Тоді сум'яття переміг і страх,
Відчув, як наростає серця жар,
Збагнув, що небо України — отчий дах,
А він між кам'яниць, як каменяр.
Стикався із рабами глупоти
І опинявся на такій межі,
Що міг би на Олімп свій не дійти,
Якби не мудрі, доблесні мужі, —
Згадаєм про Павличка й Гончара,
Які рабів жахали доокруж...
Не просто так творилася пора,
В якій постав Роман як гідний муж.
Була крута дорога й дорога,
Не просто йшов, але пройти зумів,
І збільшилась Романова вага
В самім житті і в світі світлих слів.
Йому не кланялись ні Кучма, ні Мороз,
Хоча, траплялося, поет їх обнімав.
Зате він не приймав геройських поз,
Хіба тоді, як за народ страждав.
Не всі початки і не всі кінці
Єднає Львів чи стольний Київ-град.
А той, хто народився в Острівці,
Житейське море сам обняти рад.
Село моє теж зветься Острівець,
Душі моєї незабутній храм...
Та я, своєї слави не творець,
Курю чужій веселий фіміам.
Я не записую Лубківського в святі,
Бо він ще не розп'ятий на хресті.
Але така гуртується довкола рать,
Яка раз п'ять ще може розіп'ять
Мене й тебе без волі Острівця
В час, як над нами б'ються за місця
Вовк і ведмідь, два барани й вівця,
І тій борні не бачимо кінця,
Аж поки, не дай Боже, на Майдан
«Мирити» нас новий не прийде Чінгіз-Хан.

13 вересня - 2006

* * *
Свобода говорить про несвободу
багато і всує...
Ще невідомо, хто для народу
нові каземати будує.

* * *
Прибережна мілина,
донедавна в судженнях обережна,
заявила, що вона — глибина,
більша за глибину,
в своїх прагненнях безбережна,
глибині заявила війну
й розбудила силу заснулу —
безмежні запаси намулу.

* * *
Темні сили ночі,
змінити життя охочі,
єднаючи дебільність і доцільність,
взялися творити стабільність,
і сказали світлові на зло:
— Тільки ми — світла джерело!

* * *
Сили владоможні,
поки не вдарив грім,
обіцяють без вікон кімнати порожні
всім опонентам своїм, —
хто порожні не схоче брати,
тим поставлять і вікна, і грати.

* * *
Лінії на долоні
ведуть у прірви бездонні,
але спершу всі радості й болі
проходять через лінії долі,
відкриті й безборонні,
як життя на долоні.

* * *
Малі сини великого народу
Ведуть в майбутнє через пень-колоду,
Змагаючись затято день-у-день,
Хто з них найкращий і найбільший пень

* * *
Ми чесно орали занапащену ниву,
Певні того, що душителям воздамо.
І з жахом збагнули у мить нещасливу,
Що виорюєм давнє ярмо.

* * *
Добре бачу що є, що було — пам'ятаю,
Лиш не можу сказати що буде,
Допоки в керманичах рідного краю
Ходять нерідні люди.

* * *
Люди серйозні не носять значків,
Не увінчують бляшками груди.
Справді розумних від дурачків
Без значків відрізняють люди.

* * *
Розкидаються люди словами,
Не проникаючи в суть.
Через те побутує між нами:
— Мертві бджоли - ха-ха! —
не гудуть.
Ой, гудуть вони ще й
нападають,
Закусати до смерті раді...
Ви погляньте! Що витворяють
Комуністи в Верховній Раді.

* * *
На трибуні нахабний оратор,
Червоний, як варений рак,
Наїжджає на зал, як трактор,
І каже, що все не так.
Шаленіє червоний оратор
І поводиться, як вібратор:
Він рветься назад і вперед,
І здригається, і деренчить,
Та життя не стає, як мед,
Й не солодшає ані на мить.

2005 р.

* * *
Вмирають герої рано чи пізно,
Переселяються в сутінки потойбічні,
А блазні, провівши їх слізно,
Пояснюють людям: — Герої не вічні!
Певні того, що сущі й грядущі
Тільки блазні — не скороминущі.

* * *
Коли набридло нагулювать жир
Серед жриць і жерців,
Тоді йди собі в монастир
В обійми гріховних ченців.

* * *
В епоху збурень і обдурень
Чомусь домінує штиль,
Бракує спасенної бурі
І ревучих до неба хвиль.

* * *
І недоріки, і, як ріки бурхливі,
речники,
І люди чистої совісті,
і ті, хто й не чув про совість
Ми всі на цім світі
поєднані тим, що приречені
Наша частка у Вічності
називається Тимчасовість.

* * *
Знову скрушно думаю про те,
Що важко додумати до кінця.
Так, вітер часу все зайве розмете,
Але чи розставить на свої місця?!

* * *
Що відбувається насправді,
Коли бравурні оркестри
підштовхують до могил?
Не здатні втриматися на правді,
Політичні сили брешуть з усіх сил.

* * *
Не вдаривши палець об палець,
Він лежачи прагне в рай
І каже, що влада — недбалець,
І волає до влади: — Дай! —
Влада, робить, що вміє,
Але вона не повія...
Та навіть повія дає
Лиш тим, в кого гроші є.

* * *
Якби я мав «Якби!»,
Якби вище своєї доби
Піднялись політичні дуби
Й об'єдналися для боротьби
Проти вічно вчорашніх...
Люди відчули б, що вони не раби,
Готові до дії і вчинків безстрашних.

* * *
Закінчивсь депутатський шизон
На гребені мордобою.
Розпочався пляжний сезон
Під шурхіт морського прибою.
Не всіх перейняв шизон
В час політичних чвар.
Є такі, що відкрили сезон
Під лагідним сонцем Канар.

* * *
Відгриміла пора сувора,
Я творчих поривів повен.
Мені не потрібен крейсер «Аврора»
Дайте гарний на веслах човен?

Хто порушує Закон з будь-якої сфери,
кому на Конституцію наплювать,
того в політичні браконьєри
можна і варто записать.

Хто переслідує корисливі цілі,
той нині тримає когось на прицілі,
забуваючи, що на нього дивляться звідусіль
і він також для когось — постійна ціль.

Хто незаконно пробивається в мільйонери
і все більше вростає в кримінальні афери,
мав би знати, що поряд ходить міліардер,
який не з одного живцем шкуру здер.

Значить політбраконьєрам пам'ятати варт,
що шлях до збагачення — то є азарт,
то є кримінальне шахрайське змагання,
в чомусь дуже подібне до полювання,
де браконьєри, поціляючи ловко,
стріляють не тільки у вепра чи вовка,
тим паче, що свинство у рік свині
і в політичній шириться площині.

Однак мільйонер став успішно на старт
і забув, що йому берегтися варт,
що довкола такі ж, як і він, шкуродери,
пускають не всіх у міліардери.
Навряд чи забув — спокусив його біс,
і подавсь браконьєр із колегами в ліс,
саме з тими, хто має корисливі цілі
і постійно тримає когось на прицілі,
саме з тими, хто поціляючи ловко,
стріляють не тільки у вепра чи вовка...

Словом, вовків боятися —
на полювання не ходить,
з міліардером змагатися
дош о не жить.
Неспроста обірвалась кар'єра
політичного браконьєра.

З0 січня - 2007

* * *
Не вибираємо час,
В якому живем.
Нас вибирає час,
В якому помрем.

* * *
Провалено історичний іспит,
Тож майбутнє — могила розрита,
Але кличуть вперед комуністи,
Тобто назад, до корита.

* * *
Я знаю, що ти мені брат,
Що тобі Україна — окраїна,
Тому в домі своєму не рад
Бачити Каїна.

* * *
Щиро кажу тобі на цей раз:
— Не петриківська ваза ти!
Ти ж проби совковської унітаз,
Тому й прагнеш мене обмазати.

* * *
Вони приїхали сюди
З метою одною —
В піску викохувать зади
Під шум прибою.

* * *
Давно заклопотана головним,
Наплювать їй на кпини і втрати!
Чому б жінці, щасливій з одним,
Щастя з іншим не скуштувати?!

* * *
В домі з'явилась невістка
Як до суду майбутня повістка,
Красива чи ні, все одно
Буде ділити майно.

* * *
Відомі в світі інтернаціоналісти
Люблять українцям у душу лізти,
Облудних теорій великі класики,
Вони в суті своїй інтернацики.

* * *
В імперській культурі круті,
Політичну являючи невгамовність,
Двомовності домагаються ті,
Хто затято сповідує одномовність.

* * *
Добре знаю партійну породу,
Повергнуту з владних висот, —
Вони прагнуть сидіти на шиї народу
І кричати, що люблять народ.

* * *
Я не бачив Володимира в домовині,
Де лежати ми всі повинні,
Але зустрічав не одну людину,
За життя ніби вкладену в домовину.

* * *
Зняв із Леніна кепку Ваня
І розпочав кепкування,
А далі із спритністю більшовика
Промовив з Майдану, як з броньовика

* * *
Не потрібне особливе вміння,
щоб підрубувать древнє коріння:
сучасні телеканали
без сокири й пили
багатьох доконали
і в непам'ять завели.

* * *
Коли плаче влада,
тоді це не влада.
А коли вона скаженіє —
значить їй бракує ума
і вона вочевидь не вміє
стояти біля керма.

* * *
Вітер споконвіку крутить вітряки —
примножує запаси енергії, або муки,
А вітер, той, що в голові,
експлуатують політичні байстрюки,
аби бездумним довести
на рівні вуличної простоти:
— Ліві завжди праві!

* * *
Коли держава не карає
шахраїв і бандюг,
тоді в ній сенсу немає,
тоді вона відпливає
за чужий виднокруг.

* * *
Не завше вулиці,
що гудуть, як вулики,
ведуть до святої волі,
якої досі катма,
часто керманичі, духом кволі,
ведуть назад, до ярма.

* * *
Збагнути давно пора,
хто з головою,
хто без голови:
— Якщо немає другого Дніпра,
то й не буде другої Москви,
слава Богу!
Маєм свою дорогу.

* * *
Є в нас ротшільди і моргани,
Є в нас гевали і гавели,
Яких компетентні органи
Проморгали і проґавили.

* * *
Національно-визвольні змагання
не мали жодного фінансування, —
ніколи не чув і ніде я,
щоб жила із бюджету ідея.

* * *
Коли погамуємо голос генів
І впустимо в душу імперські істерики,
Тоді спіткає нас доля аборигенів
Чужинцями завойованої Америки.

* * *
Весняні мрії не збулися,
спливли, як літо, за водою,
ми в листопаді топчем листя,
яке любили так весною.

* * *
Вибуховим словом літератури
ми підірвали тюремні мури,
а згодом відчули: чогось нам не вистача —
загубили під мурами свого читача.

Банкір на державній посаді,
Хай би трудивсь, як звір,
в кожній службовій ваді
Видно, що він банкір.
Він каже: — Живу для народу! —
Та ніхто не збагне ніяк,
Для народу якого роду
Живе грошовитий спритняк.
— Люблю я високе крісло,
Як сильний, а не слабак, —
Поки крісло під ним не трісло,
Все міцніший у нього банк.
Зарплата йому — до фені!
Зате із кар'єрних узвиш
Швидше пливе до кишені
Потайсвіту крутий бариш.
Говорить обтічно, як марить,
Не збагнеш, де почав, де кінець...
Але, як задумав, то шпарить
За ласим шматком навпростець.
Він майстер службових збурень,
Закулісних маневрів шеф.
Вірить тільки останній дурень,
Що його не цікавить ґешефт.
Він за гривню «горить» на роботі,
Звівши все в сокровенну суть:
— День прожить на високій ноті —
Значить цінне щось хапануть. —
Цей ділок на державному рівні
По копійці бомжам роздав,
А опісля за ширмою гривні
Міліон проковтнув, як удав.
Характерні прикмети епохи
В лицемірстві, що б'є через край.
Поки будуть коритися лохи,
Ними правити буде шахрай.

4.ХІ-2006 р.

* * *
Неминучі болючі втрати,
чесний бій супроводжує біль.
Перемоги святкують дегенерати,
оминувши безболісно бій.

* * *
Затрахані боягузи,
гідні власної зради,
виглядають із гузна
потворної влади.

* * *
Себе пам'ятає
забуте давно
і вперто спливає
лояльне лайно.

* * *
Бурями дерева обурені,
віти — поламані руки,
схилились, як люди одурені,
що пройшли політичні науки.

* * *
Ми повертаємось туди,
в свої першопочатки, —
в зеленім листі лободи
нас впізнаватимуть нащадки.

* * *
Напучені Донбасом
натужно говорять басом,
за змістом і вартістю — таракани,
тримаються зверхньо, як терикони.

* * *
Що би я сказав стосовно різних напоїв,
горілки і вина?
Без них життя, як на війні без набоїв,
беззмістовно промина.
А часом трапляються напої
за нестандартних застіль,
що краще, як набої,
влучають у ціль.

* * *
Наверстать наймудріші за роки не годні,
що нам демагоги обіцяють сьогодні,
чомусь переконані твердо вони,
що на супербрехні доживуть до весни, —
і лиш вибір зробивши, у сонячні дні
народ їх побачить в брехні, як в лайні,
а як не побачить, не оцінить утрат,
то немає народу, є електорат!

* * *
В умовах української державної незалежності
незалежність депутатів сягнула безмежності:
незважаючи на сонячну чи хмарну погоду,
вони повністю незалежні від свого народу;
незважаючи на гроші від іноземного агента,
вони агресивно незалежні від нашого Президента;
незважаючи на рівень політичної культури,
вони незалежні від суду й прокуратури.
Незалежність депутатів сягнула безмежності,
вони незалежні від державної незалежності.

Коли в час політичної віхоли
Дахи в діячів під уніс поїхали,
Тоді тонуть у твані державні справи
І надовго зникають перспективи держави.

Коли в час політичної віхоли
Дахи в діячів у минуле поїхали,
Тоді вони множать народні втрати
Тим, що люблять лише руйнувати.

Коли в час політичної віхоли
Дахи в діячів на Канари поїхали,
Тоді спраглі до зиску круті діячі
Україну грабують і вдень, і вночі.

Коли в час політичної віхоли
Дахи діячів у Москву поїхали,
Тоді діти зрікаються рідної хати
І біжать до сусідів у хлівах підмітати,

Коли в час політичної віхоли
Дахи діячів в Дике Поле поїхали,
Тоді вони пхаються в лідери нації
Шляхами обманів і провокації.

Коли в час політичної віхоли
Дахи діячів за ґешефтом поїхали,
Тоді на заміну честі і гідності
Вступають закони лукавства і підлості.

Коли в час політичної віхоли
Дахи в діячів у Сибір поїхали,
Тоді вони сонце землі своєї
Міняють на мумію в Мавзолеї.

Важко в старому скверику
Відкрити нову Америку.
Але чокнута баба Ната
Щось вигукує проти НАТО
І кричить, що народні обранці -
Перевдягнуті американці,
А «чума помаранчева» знову
Умертвила російську мову.
...Долаючи сон і втому,
Йдуть до гурту люди з дурдому,
Щоб разом із Натою в скверику
Відкрити совкам Америку,
Щоб кожен, у кого демон в сраці є,
Громив НАТО на демонстрації.

* * *
Оті прудкі, ще й звивисті,
як змії,
а ті неповороткі,
немов слони дебелі...
Та всі вони в політиці - повії,
продажніші, як діви на панелі.

* * *
Самозакоханий брехун
словами з меду і отрути
перед товпою каже те,
чого їй хочеться почути.
Словес красивих фейерверк
слабоголових осяває,
та штучне світло входить в смерк,
коли туман з очей спадає.

* * *
І що б то означало?
Стає кінцем начало,
а те, що вік мовчало,
нестямно закричало, -
ще вчора незрівнянне
в покірному мовчанні,
сьогодні невблаганне
в скаженому кричанні.

* * *
Оточений кривдами зусібіч
я бунтую і прагну їх розметати.
А під сонцем свободи
мій день, як ніч,
де з набутків зростають утрати.
Обставлений щільно
кільцем обставин,
вперто рвусь я в небесну блакить,
щоб збурити хмари і поміж проталин
упіймати летючу мить.

* * *
Пігмеї пнуться в корифеї
І приміряють портупеї, -
Аби піднятись на вершину
Вони гуртом живу людину
Затоптують у глину.
Було давно, триває нині:
Людині звично бути в глині,
Де є багато корифеїв,
Але ніколи на вершині
Не видно світові пігмеїв.

Огидний тип з порожніми очима
І повним ротом підлої брехні.
У нього чорт постійно за плечима
Слова нашіптує брутальні і брудні.
Підступний чорт навчив гидкого типа
В непевний час сум'яття і тривог
Брехать красиво, щоб мерзенна «липа»
Була, як правда, що послав нам Бог.
Підручний Партії, ретельний, як раніше,
Такий собі повік районний газетяр,
Сидить в партійній популістській ніші
Й роздмухує у жовтім політдомі жар.
Огидний тип, катастрофічно лисий -
Пустеля в круглоголій голові -
Всякчас вождям лизати дупи ласий,
Служить хоча б при саморобній булаві.
Не заїкнувшись, чорне називає білим
І ліпить тризуб до червоної зорі.
Цей тип гадає, що ми всі дебіли,
Що в нас не голови, а мертві ліхтарі.
Огидний тип з порожніми очима
І повним ротом підлої брехні.
У нього чорт постійно за плечима
Слова нашіптує брутальні і брудні.
Той ниций чорт - посланець Мавзолею,
В якому труп - «живіш за всіх живих»,
Що прагне править долею моєю
Й нових наслать на Україну лих.
Огидний тип прислужує, як може,
Можливо, в Мавзолей зібравсь і сам.
Але ні Бог, ні вождь йому не допоможе,
Як суть його в одному слові - Хам.
Відкриє рота - звідти ллється лайка.
Язик у ярликах, весь «липою» облип,
Їй-бо, приречена та політична шайка,
В якої речником - огидний тип.

2006 р.

* * *
Роками тривало смеркання,
панували роками присмерки,
І раптом настало світання,
коли світло було вже прйсмерті.
Наповнились рибою верші,
капкани зімкнулися невблаганні
і тоді заридали перші,
і засміялись останні.

* * *
Зорі, як риби червоні,
тихо хлюпались в оболоні,
а на ранок в зеленому листі
з них постали пташки голосисті,
коли сонячне перше проміння
задзвеніло у безгоміння.

* * *
Щедре сонце темнаву завісу
припідняло над мороком лісу,
аби збурені сойки й сороки
розморочили ліс без мороки.

* * *
Хода історії незбагненна
міняє штандарти і кольори -
в мить налиті кров'ю знамена
знемагають і падають в тартарари,
мить безкровна і благословенна
відроджує праведні прапори.

* * *
Настали бездумні дні,
Коли думка уже не в ціні.
Панування найкращих думок
Грошовий витісняє мішок.

* * *
Самозакоханий бородань,
Форматного Маркса неформатна подоба
Віддає одновірцям скажену дань
З позицій хижого українофоба.

* * *
Бос-очільник до себе наблизив
Після всіх пережитих лих
Гурт партійців «Нові задолизи»,
Куди ввів задолизів старих.

* **
Хочеш лишитися самим собою?
То ніколи не йди за юрбою.
Себе пізнавай і свою добу,
Тоді сам поведеш юрбу.

* * *
Працюють без зайвого напруження,
Зате в них риторика гарна й доладна.
Між народом і ними - зона відчуження
Окремо - народ, і окремо - влада.

* * *
Супроводжуючи поразки і перемоги,
Мова ніколи не вмирала.
Оратори орють словес перелоги -
Язики в них, як рала.
Але видно в ці дні окаянні,
Що орії з них препогані.

* *
Поет, начитаний і посидющий,
Гадає, що він за Гомера дужчий.
Але досі живе на Олімпі Гомер,
А він за життя для Олімпу помер,

* * *
Вміли колись про трембіти
Писати карпатські поети
І зовсім не вміли тремтіти,
На ворожі йдучи кулемети.

* * *
То, певно, зловіщий знак
Чи сну і безумства тандем,
Коли раптом звичайний пішак
Уявляє себе королем.

* * *
В радянському домі,
долаючи національну спрагу,
Із ближніх країв і чукотських
дальностей,
Дружно жили за статутом ГУААГу
Багато різних - недорізаних -
національностей.

* * *
Свою расу плекають вони,
як расисти,
Проти нас в стані вічного бою.
- Інтернаціоналісти чи інтернацисти?
- Майстри ошуканства на рівні розбою.

* * *
- Що дала нам свобода?
- Хаос і бідність!
Знизу нагору прорвались осли.
- Свобода, за класиком, - пізнана
необхідність.
Значить ви не пізнали і не доросли!

* * *
Добрі маєте ви знання,
Кожне слово у Вас, як постріл.
Та не маєте визнання,
Бо лікті у вас не гострі.

* * *
Всюдисущі атеїсти,
Давно забувши про Бога,
Люблять оте й оте їсти,
Щоб, зрештою, з'їсти один одного.

* * *
Комуністи вітають народ
з Різдвом,
Янукович також із Різдвом вітає.
Та покути за давній церковний
погром,
Як раніш не було,
так тепер немає.

* * *
Сабодан із Московського
патріархату
Забуває про українську хату,
Зате в Лаврі натхненно
і без акценту
Вітає з Різдвом
підмосковську
церкву.

* * *
Устремлінням поєднані благородним,
Непідвладні атеїстичним натякам,
Комуніст комуніста вітає
з Великоднем,
І приємно обом, чортякам.
І тому не відродиться КПСС,
Якщо знову Христос воскрес.

Художникові Вол. Гарбузу

Посланець достойних муз,
Кольорів колоритний поет,
Не вперше прямує Гарбуз
У Шевченківський Комітет.

Він, як і личить поету,
І в полудень, і до вечері,
Стає біля стін Комітету
І, зборовши приниження муку,
Лагідно стукає в двері,
Але потойбіч - ні звуку.

За дверима не чути нікого -
Причаївся Шевченків чертог.
У скромняги надія на Бога,
Буде так, як присудить Бог.

Художник стоїть під дверима,
Поряд з ним іменитий віршар,
Немов забракована рима,
Їх єднає жага незрима
І палить спокуси жар.
За дверима - легенький шумок:
З'ясували, хто «проти», хто «за»!

Тож одному лавровий вінок,
А другий одержує гарбуза.
Хай стоїть іще рік під дверима,
Немов забракована рима.

* * *
Гуртуються бандюги, злодюги і аферюги,
Шовінюги та їхні сумнівні подруги,
Аби не потрапить своєчасно за грати,
Зі всіх територій біжать в депутати, -
Саме тому триватимуть дні окаянні,
Поки хаос творитимуть недоторканні.

* * *
Мусимо рахуватися із тією реальністю,
Яку бачимо у час виборчих перегонів,
Коли товариство з обмеженою відповідальністю
Зайняте незаконним виробництвом законів.

* * *
Якби свиня була з крильми, хто зна,
Літала би в церквах, як сатана,
Зате й без крил в парламенті шугає
І хрюкає, при чому - не одна.

* * *
За законами політичної боротьби,
Стикаючись, дзвенять супротивні лоби,
А ті, що на думку малоспроможні,
Найгучніше дзвенять, як горшки порожні.

* * *
Не випадково у скажений Рік Собаки
Супроводжує гавкіт політичні атаки.
Та коли атакує генетична падлюка,
То кусає безшумно, як отруйна гадюка.

* * *
З-поміж чужаків, політичних карапузів,
Кублиться багато всякого гаддя...
Та страшніш, як вжалить підступність друзів,
Таким, вибачте, друзям - сам Бог суддя.

* * *
Оскаженіли, як бродячі пси.
Ви вслухайтесь у їхні голоси.
Все сходиться: за пайку ковбаси
У Рік Собаки й Україну продаси.

* * *
Як на партійних зборах, колективно
Таврують все, що олігархам супротивно;
Парламент відновив у час політреформи
В своїй роботі компартійні форми.

* * *
Політичний вітер над Україною свище,
Пригинаючи древо життя все нижче й нижче,
Три гілки влади хиляться в похмурий бік,
Де розмістилось історичне кладовище.

* * *
Не треба прикидатись і брехати,
Що вас не пускають до нашої хати.
В колі ваших НАЙБІЛЬШЕ злодюг і багатих
Та шовіністів крутих і пихатих.

* * *
Мороз і Кучма - день чудесний.
В оркестрі плачуть скрипка і валторна,
Ну а народ, як дух той безтілесний,
Витає поза межами політреформи.

* * *
В житті трапляється незрідка дивина -
Не вміє розум жити без вина.
Зате в союзі цих достойних сил
Бунтарська мисль постала не одна!

* * *
Сучасні кримінальні ходи
Не стосуються мудрості
Сковороди.
Однак небагато часу мине,
Щоб Руслан Боделан
написав:
- Луценко ловив мене,
Але не впіймав.

* * *
Пихатий старий бабак
Створив собі блок «Не так!»
Тому що пихатий бабак
Створити не годен «Так!»

* * *
Політична реклама -
божевільний екстаз,
Що виходить бездумному лідеру
боком,
Коли він за три дні
тисячу раз
Вітає народ з Новим Роком.

* * *
Виявляється, не те поле
і не ту грядку
Ми обробляли дотепер.
Коли немає ні реформ, ні порядку,
Дорогу реформам прокладає
боксер.

* * *
Хто, як вітряк, тримається
за вітер
І роззирається на всі чотири боки,
Не годен більше знати й розуміти,
Ніж те, що на хвості несуть сороки.

* * *
Чоловіче перевтілення -
Душі і тіла зцілення,
Аби лиш душа захотіла
Мандрувати від тіла до тіла.

* * *
Забагато хочемо ми -
Люди совкової породи.
Успадковані діти тюрми,
Ми не стали дітьми свободи.

* * *
Стару зміну заступає зміна,
Що після «А» каже «Бе».
Перш ніж реформувати Україну,
Зреформуйте самих себе.

* * *
На душі твоїй чорні хмари,
Але бризкає сонце з-під вій,
Хто вірить в цілющі чари,
Той найперше сам чародій.

* * *
Приймати мудрий рішенець,
Поки щадить дерева буревій...
Кінець дороги - радості кінець,
А ще страшніш - кінець усіх надій

* * *
Коли ти притомився від слави
І накупався в морі, як слон,
То випий чашечку кави -
І тебе потягне на сон.

* * *
Набув статусу борця
За наповнення гаманця.
Неспроста всюди каже незмінно:
- Я без тебе ніхто, Україно!

* * *
Гадають, що знизу нічого
не видно,
Настільки високо
вони піднялися,
І думають зверху про нас,
як про бидло:
- Нехай нас не люблять,
аби лиш боялися!

* * *
Мить зупинилась, але час
минає,
Спливає мовчки, як вода в Дніпрі,
А Я ЩЕ Є ЧИ ВЖЕ МЕНЕ НЕМАЄ?
Я на землі чи поселився на зорі?

* * *
Той будує, той руйнує,
А той, проявляючи спритність,
Рідного брата грабує,
Грішми криваві кишені пакує
І лементує: - За єдність!

* * *
Влада, як коханка вельможна,
Себе морочить і з нами морочиться,
Коли справді хочеш, тоді не можна,
Коли можна, тоді зовсім не хочеться

* * *
Вчорашні атеїсти,
Нині бандити й хами,
Люблять нахрапом лізти
І захоплювать наші храми.

* * *
Невидиме ніде,
що було, те згуло,
манівцями веде
й час від часу гуде.

* * *
Спішили в «світле майбуття»,
Щоб жить під знаком каяття,
Таке життя настало,
Немов життя не стало.

* * *
Прапорами засіяна площа
Була, як соборна ПРОЩА,
Куди позбиралися грішні,
Щоб збороти думки невтішні.

* * *
Від вільної волі
Далеко до вільної долі.
Лиш як волю гартуєш, мов сталь,
Ти сам свого щастя коваль.

* * *
Від молота - іскри зірчасті,
Б'є молот, як грім на роздоллі.
Не кожен коваль свого щастя
Творець всенародної долі.

* * *
Клявся привселюдно жити для народу,
Вивести злодіїв - клявсь! - на чисту воду,
Мимо зали суду вийшов із біди,
Сам тепер боїться чистої води.

* * *
На диво благодійні і благородні
Комуністи співають в пограбованій хаті
- Повстаньте сьогодні, гнані й голодні,
І будете завтра, як ми, пузаті!

* * *
Кому буть голодним, а кому їсти,
Кому грітися, а кому замерзати -
Вирішують нові комуністи,
Закохані в старі каземати.

* * *
Зело пробиває зло, як асфальт, -
Це давно перевірений факт.
Але довкола чомусь більше зла,
Аніж молодого мідного зела.

* * *
Спакувавши востаннє валізи,
Рано чи пізно ми всі
Без паспортів і без візи
Поселимось на небесі.

* * *
Мавпа в суд на людину подала
За те, що людина весь час мавпувала,
І суд мавпа виграла. Скажемо: - Браво!
Бо мавпувать - її авторське право.

* * *
Біля дзвонкової кринички
Розмовляли дві молодички
Та все про любов,
хай їй трясця!..
Стара ойкала і зітхала,
А молодша спокійно сказала:
- Як мало треба для щастя! -
І вийшла заміж за генерала.

* * *
Після пляшки цинандалі
Наливає грузин далі.
Після пляшки кабарне
Молдаван верзе чудне.
Після пляшки бормотухи
Москаль лізе до свекрухи.
Після самогону пляшки
Мій кум тягнеться до ляжки,
Після пляшки сапераві
Біля Сари сопе равін.
Хто б яке вино не пив,
Вино творить диво з див.

* * *
Через гони навперегони
я прогнав сто гін
(чи сто літ?)
і чую тільки стогін із глибини століть.

* * *
Ми вільні! Звільнилися від ярма -
і можна жить - не тушити.
Тільки ж воля для рабів, як тюрма,
без ярма раб не вміє жити.

* * *
Чомусь демократія спокутує провини
диктатури і партократії,
і якщо завтра демократія загине,
то лише із вини демократії.

* * *
Куди ми поспішаємо? Куди?
Туди, куди не ходять поїзди,
туди, де у вічній тиші
навіть не шкребуться сірі миші

* * *
Те, що на землі не збулося,
не збудеться й на небесі.
ПОТІМ обернутись на колосся
здатні далеко не всі.

* * *
Якщо ти відчув себе на межі,
за якою всі люди - чужі,
то це найстрашніша з ознак,
що життя ти прожив не так.

* * *
Люди непересічні
Не всі народилися в січні...
Але хсто народивсь на Свят-вечір,
Той осмислює вічні речі.

* * *
Між нами копають рови глибокі,
Мурують між нами стіну високу.
Коли рвуть Україну на різні боки,
Я не можу стояти збоку.

* * *
Господарські реформи
й політичні реформи -
То є гра прибуткова
для азартних гравців,
І тоді товариство
хапуче й проворне
Так хапає й ховає,
що не знайдеш кінців.

* * *
Платні патріоти й платні
провокатори
Правду розуміють, як сигнал біди.
До грошей чутливі, мов оті локатори,
Що в чужому небі нишпорять завжди

* * *
Немає на світі більшої драми
І більшої душевної муки,
Як махати рік у рік прапорами,
Відучивши від праці руки.

* * *
Не дай, Боже, дожить до того,
Коли «Проти!» не буде нікого,
Коли після суспільної віхоли
Ми скажемо скрушно: - Приїхали! -
І збагнем у похмурій тиші,
Що наша Свобода ледь дише.

* * *
В час втечі
від предтеч
до порожнечі
стелеться шлях
в пух і прах.

* * *
Вип'ю роковану чашу
разом з чашею виднокола
втопивши у чаші біду,
і світом довколишнім
сам себе не перестрашу,
в судний день не впаду
навколішки.

* * *
П'є воду зоря з криниці,
любов п'є з любові кров,
спраглі до правди лиця,
душі людські блідолиці,
ніби за птицею птиця
в небо летять стрімголов.

* * *
Світиться небо вечірнє
очима погаслих душ,
безлюдне господнє подвір'я
так ятриться доокруж,
що сліпнуть слуги безвір'я

* * *
Ми - діти пострадянської доби,
одурені, розсварені і люті,
ми - не раби, бо встали на диби,
душею збурені і думкою розкуті.

* * *
Пихато неправда сидить на троні,
а поряд їй банда підморгує, -
немає в країні правоохоронних органів,
допоки право в уроні,
а є органи правозаборонні
і правопохоронні.

* * *
Сокира шукає високих дерев,
в сокровенних жаданнях ощерено щира,
і ніколи не дурить струнких дерев
гостроязика сокира,
промовляючи: - Ти не сердься,
я горнуся до твого серця!

* * *
Вона пропливала в зелених садах
у білому платті, як білий метелик,
весняне проміння залишаючи на стежках,
а тоді закружляла серед білих метелиць
і розтала у білих снігах.

* * *
- Люди смертні,
Земля безсмертна, -
давно знають усі.
Але поки в своїй круговерті
Земля не зійде із своєї осі.

* * *
Коли звільнитись від учорашнього моху,
можна відчути сучасну епоху,
де загинув час відмуштрований
і панує хаос керований.

* * *
Довкола повно типажів
і помітна обмаль облич.
Серед рептилій, гадюк і вужів
не почуєш божественний клич.

* * *
Загартований у боротьбі,
тримайсь, як стиснута пружина,
і будь вірним самому собі -
інакше зрадить дружина.
Щастя не знайти в боротьбі
серед відомих моральних калік.
Будь вірною сама собі -
інакше зрадить чоловік.

* * *
Не кожен, прокинувшись на зорі,
Конче спіймає щось на вудку.
Тому невтомні політичні дударі
Дмуть у свою специфічну дудку.

* * *
Грав Богдана, Чінгіз-Хана і джигіта,
Грав молочника, філософа і сноба.
Було б добре в роль антисеміта
Вкласти й образ українофоба.

* * *
В ліжку звивиста і прудка,
Вона цілу ніч бушувала,
А в морі чомусь до буйка
Вранці не допливала.

* * *
Рекетир прорвався в депутати,
Десь в архіві кримінальна справа,
Прокурор бандита допитати
Вже не годен і не має права.

* * *
Оздоровлення - це делікатна, тонка робота,
Що душу виводить на нові простори.
Та не варт відкривати широко рота
На лагідне сонце і тепле море.

* * *
- І душі загиблих, і загублені зорі
Купаються в морі у будь-який час.
Ми піднятися можем над рівнем моря,
Але море постійно вище за нас.

* * *
Бос потрапив знічев'я до моргу
і сусіду єхидно підморгує:
- Зізнаюся тобі як парторгу -
щось знаменне у цьому моргу є!
Сильні стіни, надійні стелі
обіцяють блаженство вічне.
Ми з тобою як люди веселі
тут влаштуєм життя потойбічне...
Двоє спритних до ранку не спали -
про папери потрібні подбали,
«нагорі» всіх дружків підняли...
Бос день привітав з мокрим чубом,
Та не знав ні дискусій, ні торгу.
Просто в день той не стало моргу -
морг став нічним клубом.

* * *
Під сонцем пекучим, як під час чуми
співають за чаркою діти пітьми,
співають, танцюють і промовляють,
танцюють, співають і наливають.
І я промовляв, красувавсь поміж них,
Слова-заклинання пускав на заклання,
та враз попирхнувся і раптом притих,
і рішуче сказав на прощання:
- Аби залишитись для нащадків
предтечею
і потрапить до правнуків
на весілля,
треба рятуватися втечею
із безкінечного застілля.

ІЛЮЗОРНІ ЗУСТРІЧІ

Стриптизерка зиркала на мене
із дзеркала,
ніби зорями бризкала стриптизерка:
оголені руки звивались, мов змії -
і сором душили,
і звали до дії,
а стегна стогнали і блимали звивисто
у танці,
що здатен у безум вивести,
у тому шаленстві,
що волю знеможує,
і гіпнотизує,
і заворожує.
Оголені груди,
як лілеї, тремтіли,
і білим пахтіли,
і палахкотіли -
здавалося, ніч запалити хотіли..
Оголені руки, як палаючі муки,
звивались, мов змії,
і сором душили,
і звали до дії.
Небесна істота земного походження
давала публічний сеанс омолодження, -
щоб роки, як ріки, поверталися
в юність
і тебе переймала п'янка легкодумність
у тому шаленстві,
що волю знеможує,
і гіпнотизує,
і заворожує...
- Але звідки взялася у дзеркалі
стриптизерка?
- Спитайте
в залитого зорями дзеркала.

9 лютого-2007

Ніде ані шелесне!
Хоча б маленький вітерець
навідався у Трускавець...

Деревам і людям,
птахам, собакам і котам
свою волю, точніше - сваволю,
диктує знавісніле сонце.

Час зупинився разом з вітром,
що заснув у кронах дерев.
А дерева стоять незворушно,
як зображення у музеї воскових фігур,
як пам'ятники самим собі
на кладовищі мертвої тиші.
Перед архітектурно стилізованим будинком
з елементами гуцульського колориту -
розкішна клумба квітів
(- Р-розкішно! - сказала кішка,
тулячись до кошлатого кота):
червоні сальвії - суцільним килимом,
по якому то спалахують,
то пригасають
язички полум'я на пелюстках,
пронизаних мечами сонячних променів.
Вочевидь в'януть квіти під ударами
запеклої спеки на грані пекла.
- Жалко квітів, що дочасно відцвітають,
тихо каже Алла.
- Жалко життя,
що відцвітає разом з квітами, -
озиваюсь зажурено,
розглядаючи схилені до землі,
приречені спекою сальвії...
Жало жалю пронизує серце -
і квіти знову яскраво червоніють,
ніби кров капає на сальвії.

«Подружнє життя і позашлюбні романи Пантелеймона Куліша»

Жити поет не може, як самотня безгрішна душа,
На поворотах історії незбагненних і згубних.
Тож нехай собі буде Фонд Панька Куліша
Поряд з Фондом романів його позашлюбних!
Всі жінки, мов єдина: і Олексадра, і Ганна,
І Марія, і втаємничена київська юнка.
Кожна була для поета, як неба відкрита рана,
І не кожна зціляла чаром звабного поцілунка.
Ми нині, в обіймах стрічаючи вечір чи ранок,
Пам'ятаємо і сповідуєм, що то ажніяк не гріх
Шанувати чарівних усопших чужих коханок
І не ображати безсонних коханок своїх.
Про чесноти моралі точиться багато розмов,
Не всім до смаку відкритість, сказана в вічі.
Але, щоб писати правдиво про пережиту любов,
Треба предмет цей вивчати і не раз, і не двічі.
Нічого не сталось нового у світі довкола,
Все, що знаєм і бачим, під сонцем давно було.
Тому вчать нас предтечі та їхня гріховна школа,
Що любов споконвік ігнорує, як добро, так і зло.
Ми одне загубили, одному лише не навчились ми -
Писати листи, щоб нащадки над тими листами
Переживали все наново, залившись гіркими
слізьми,
І листи оті відчували, як мости поміж ними і нами.
Як не як, на землі немає світлішого від любові,
Хоча вона вперто і згубно заводить у темні хащі.
Зате справжній поет зберігає любов у живому
слові,
Щоб у людях будити пориви і почуття найкращі.

Ти пробач мені мою любов,
маленька дівчинко...
В. Еллан-Блакитний

Маленька дівчинко із синьої весни,
Звабливої Одеси чародійний цвіте,
Як ти потрапила до мене з далини,
Зборовши роки і цнотливі заповіти?
Як ти явилась в непроглядну ніч
І розтулила, ніби маки, губи,
Щоб я почув з безодні протиріч
Давно забуте, тепле слово: «Любий».
Я від спокус, як міг, себе беріг,
Приземлене міняв на піднебесне.
А ти прийшла, як первородний гріх,
Як ангел зваби з еротичної Одеси.
Світ перекинувся ногами догори,
Тими ж ногами зачепивсь об зорі.
І я сказав цнотливості: - Умри! -
І вільним став, як те вітрило в морі.
Маленька дівчинко із синьої весни,
Чи ти була, в морську блакить одіта,
Чи ти відьмачка, Боже, борони,
А може ефемерна Афродіта?..
Але вночі хтось кличе з далини,
І я не знаю - плакать чи радіти?

29 квітня 2005 р.

Небо радує сонцем і радує хмарами,
А часом засмучує першим і другим.
По землі ходять люди, як правило, парами,
А пари - не конче лиш друзі й подруги.
Незрідка єднає людей випадковість,
Часто - однаковість і безголовість.
Як не дивно, трапляються жони й мужі
Споріднені тим, що це люди чужі.
Часто в прагненні до взаємності
Виникають з любові подружні пари,
Що живуть незбагненно за крок
до ненависті -
І ні сонце не гасне, ні розходяться хмари.
Хто програв - не відомо,
не відомо - хто виграв
У пориві до радості,
як до наркотика:
Чи жінка, що вийшла заміж за тигра,
Чи жінка, що вибрала ніжного котика?!..

Твого життя невтримна течія
І людських сподівань обнова...
Не часто вміщає жіноче ім'я
Чари і силу одного слова.
На жорстоких буденних вітрах
Гине швидко юнацька мрія.
Та сильніша за страх і прах
Продовжує жити надія.
Гріє душу щоденна дія,
Живить творчість і тихе кохання.
Правду кажуть в народі: - Надія
Помирає завжди остання.
Ой, регочуть буденні вітри,
Ой, лютують в снігах завії!..
А ти сльози пекучі втри
І не втрачай надії!
Нічого, що кум твій п'є,
А в комп'ютері часті збої,
Знай! - Надійне життя твоє
І надійні слова, як набої.
Так, багато у світі дівчат,
Що настрої будять сновійні,
Але досить розмову почать,
Як то видно: вони - безнадійні.
Так, багато у світі жінок -
Є груди, є губи, є вії.
Ти цілуєш, мов п'єш медок,
А в очах - ані краплі надіїВсі обійми ведуть у гріхи,
Бо обійми - як вовчі ями.
Ми тоді безнадійні сплюхи,
Коли сном намагнічені дами.
А як в жінці надії нема,
Здатна зліва жити і справа,
То вона й навесні, як зима, -
Значить це безнадійна справа!
Відпливають у безвість роки,
Відцвітають дівочі мрії.
Жаль, що навіть найкращі жінки
Забуваються без надії.
А як в серці надія горить,
Смуток спалює щире кохання -
І довго триває прекрасна мить,
Бо надія вмирає остання.

Прийняти забаглося тальський масаж,
Який роблять жінки у чотири руки.
А дружина сказала: - Всі ризики зваж
І не думай вертатися в парубки! -
Дружина - ожина, але не малина,
Не зупинить тоді, коли входиш у раж.
І все ж зупинила підступна дружина -
Вчинила сама отой тальський масаж.
І збагнув я: До мужа жона не байдужа
Та ще й поважає гордячка себе,
Тож невпинно гамує бажання мужа,
Як раніш вільнодумство гамував КГБ.

За вікнами тиха ніч пливе,
А очі бентежні пропалюють ніч.
Я жену свої сумніви пріч:
Вона взяла мене за живе -
І звільнила від протиріч.

Море радості, море лиха є
В ту неповторну, блаженну хвилину,
Коли поряд красуня дихає
І, на щастя чи на біду мою,
Не думає про дружину,
А я із тривогою думаю:
- Лишень у кімнату зайде жона,
Розпочнеться велика війна.

Молодість на тому березі,
у небі літак, як сокіл,
а в березі нуртують соки,
хоч триває зима у березні.
Хоч триває зима, а сонце
посміхається по-весняному.
Кажуть, сонце покрите плямами,
то хай кажуть. До сонця молиться
кожне дерево понад річкою,
білосніжною, білобокою...
Промінь сон зимовий розкопує,
розтуляючи бруньки вічко.

* * *
Так вийшло,
що Всевишній
зиму замкнув на ключ
і закинув той ключ у небо.
Крила залопотіли,
заплакав лапатий сніг
і став дощем.
Журавлі прилетіли,
гуси заґелґотіли.
Птахи чарівним ключем
відімкнули весну,
що знемагала
в білосніжній фортеці
хмар.

* * *
Допоки світ у комі,
а люди пілігрими,
ні до чого крапки і коми,
не потрібні вчорашні рими,
зайві будь-які знаки,
зникають мелодії й ритми, —
як до глузду шляхи розриті,
то класичні зразки до сраки,
коли в голові й сідниці
немає чіткої різниці.

Біганина, смиканина і розор —
Розчинятися в цьому не личить мені.
А якщо ти поет, заодно й актор,
Тоді ти живеш з кількома обличчями.
Не варт уникати веселих поз
Хоч ти й не скарбів шкатулочка,
Зате в ніч новорічну поет — Дід Мороз
І в ту ж таки мить — Снігурочка.
Мусиш все увібрати, як той альманах,
Що веселі й сумні словеса вміщає, —
Справжній поет лиш назовні — монах,
Поет, як джигун, від краси не втікає.

* * *
На вулиці з'явився віник —
і раптом вірш із нього виник,
а коли віник, став віршем,
поет підмітать ним вирішив,
щоб потрапить у справжні митці,
опинившись у слави наприкінці.

* * *
Мишка уявила, що вона королева.
Кіт уявив, то він королівський лев.
Мишка вийшла заміж за лева,
Щоб красуватись поміж королев.
Шлюбної ночі — не приведи, Боже,
Щоб хтось повторив цю трагічну роль! —
Король з'їв королеву на шлюбному ложі,
Бо кіт любить мишку не так, як король.

В. Захожому

Це сталось майже восени
У дні серпневі пречудові:
Пропали уночі штани
В столиці цноти — місті Львові.
Ой, людоньки, не в тому річ,
Де ночував Петро Ілліч.
Але ж бо, винні без вини,
Куди поділися штани?
У світі домислів і слів
Спокус багато і принад.
Але ж нема, нема штанів,
Що гідні гімнів і балад.
Пропали в роки протиріч,
Були і зникли, як мана,
Їх так любив Петро Ілліч,
Тепер штанів на нім нема.
Штанів нема. Це просто жах!
Як простувати до мети?
Як без штанів те, що в штанах,
Для творчих буднів берегти?
Сумує Київ. Плаче Львів,
В скорботі ще десяток міст.
Поет сьогодні без штанів
Втрачає форму й губить зміст.
Куди поділися штани?
Довкола змова світова.
Захожий, винний без вини,
Сльозами скроплює слова.
Тривоги повна кожна мить.
Десь поряд кроки сатани.
А Якубовська так мовчить,
Мов знає, де оті штани.
— В Нью-Йорк звертайтесь чи в Брюссель!
Лунає голос з далини.
Жінки кричать з усіх осель:
— Куди поділися штани?
Петро Ілліч гука: — Ау-у!
Підмоги жду в скрутний момент! —
Мовчить всесуще СБУ,
Щось обіцяє Президент.

Мій ровесник, старістю принижений,
Що йому подовжила до маківки чоло,
Мені каже: — Ти, браток, не стрижений,
То й на взір не мудрагель зело.
Каже так, мов схрумав овоч кислий,
А мій чуб йому затьмарив світ.
Аби вгамувавсь хоч трохи лисий,
Йому тут же брякнув я в одвіт:
— Чуть давно від старших довелося,
Від поважних кавалерів у літах,
Що втрачають джиґуни волосся
У п'янких жіночих подушках.
Саме тому я на зло всім лисим,
До звабливих красотульок ласим,
На зло — лівим і на заздрість — правим
Залишаюся незмінно кучерявим.

I

Міняються форми, норми і заповіти,
Гасне зірка вечірня, світиться зірка рання.
Неспроста у поетів питають дорослі й діти,
Що таке любов, а що таке кохання.
Аби вгамувать заклопотаних дам,
Я поради спитав у небес:
— Що таке любов?
— Це духовний храм!
— А кохання?
— Це фізичний процес.

II

Серед літа Аеліта
Закохалася в піїта.
Але все обміркувала
І не вийшла за піїта,
А пішла за генерала.
В кінці літа Аеліта
Пригадала про піїта,
Коли гірко заридала
Над труною генерала.
Пізня осінь. Аеліта
Призабула барви літа.
Та в сакральну мить натхнення
Пише вірші про варення.

* * *
Поет у мандрівку запраг
І надумав гайнуть до Одеси.
Але, кажуть, у ліфті застряг
Чи то в ліфчику поетеси.

* * *
У одної молодої поетеси
Тимчасово не було домашньої адреси,
Тому вона за всякої нагоди
Давала — автографи! — на лоні природи.

* * *
Зосереджені на власному пупці,
Вірять в славу свою славолюбці,
Замість того, щоб вийти зі стресу слави
І випить спокійно чашечку кави,
І довести розманіженій любці,
Що щастя не в славі, а в голому
пупці.

Пріська влітку і восени,
Коли золотом плакали ясени,
Хтиву публіку чарувала
Тим, що пуп золотий оголяла.
Згодом збуджені мама й тато
Лаяли владу затято
За те, що забула геть про мораль
І не рятує оголених краль,
За те, що сяка-така влада
Красі молодій не рада,
Відвернулась від неї встидливо,
То й хвороба красу підкосила:
— Просто диво, просто диво —
Пріська піську простудила! —
У Пріськи життя невеселе,
А влада — ні кує, ні меле.

* * *
Поетеса Антонія Хуль
Працювала у жанрі Буль-буль,
І що більше було тих «буль»,
Рум'янішала панна Хуль.
А професор Данило Нуль
Вивчив твори у жанрі Буль-буль
І для красенів і красотуль
Видав книжку сакральну «А.Хуль».

* * *
Шукала міліція в офісі вибухівку
І знайшла в темнім закутку пишну дівку.
І був вигук, як вибух: — Так ось де вона,
Легкозаймиста речовина! —
І менти заявили тоном речистим,
Що пора дати бій терористам,
Бо в їх офісі є вибухівка —
Легкозаймиста дівка.

* * *
Побував на виборчій дільниці —
Там панують дівки й молодиці,
Такі яснолиці,
Як вечірні зірниці,
Й так пильнують закон недремно,
Що в очах темно.

* * *
Після нітратів і радіонуклідів,
Які розчинились в землі й воді,
В метро місця для інвалідів
Займають люди молоді.

* * *
— Громадяни пасажири з малечею
і без малечі,
Хто опинивсь на жебрацькій межі,
Виходячи з вагонів, забирайте речі,
І не тільки свої, а й чужі!

* * *
Модерністи їдять деруни,
Що за змістом вище модерну,
А під осінь шукають весни
На узбіччях життя під дерном.

* * *
Молоді, від народження геніальні,
Дівки пишуть, як птахи літають,
І так пишуть про роздягальні,
Ніби там їх щодня роздягають.

* * *
Спалахнуло, як сонце її лице,
Коли гречка гойднулася ґречно.
Вона взяла рукою його за ЦЕ
І сказала, з'єдавши початок з кінцем
— Хочу тебе безкінечно!

* * *
Всюдисущі податківці
Дали пільгу бідній дівці:
За вночі нажиті статки
Не платитиме податки.
Та до дати й після дати
Доведеться бідній дівці
ТОМУ ДАТИ Й ТОМУ ДАТИ,
Як накажуть податківці.

* * *
Золото у блакиті купається,
Із-за хмарки в річку переливається.
Тому на свято людям не тяжко
Збагнути мою піднебесну думку:
Небо найкраще переливається
Із блакитної пляшки
У золотисту рюмку.

* * *
Коли в душу впадає небесна річка
Душа пломеніє, як сонячна чаша,
Дівчина зветься тоді Марічка,
А не Маша із Уралмаша.

* * *
Уособлюючи все ніжне і любе,
Я весною казав, долаючи хвилювання:
— Немає кращого засобу спілкування,
Як палко закохані губи.

* * *
Золотаві осінні дині
Вечірньою годиною —
Найкращі у господині
Під голубою кохтиною.
І поет-однолюб тоді
Із спокусою в боротьбі
Тягнеться до господині,
Оцінивши осінні дині.

* * *
Якщо ти справжній муж,
ТО ЖОНІ НЕ КАЖИ, ЩО НЕ ДУЖ.
Залишайся самим собою,
Як шахтар у глибинах вибою.

* * *
Голови ваші несправні,
Думки із правіку невтішні.
Лівославні чи православні —
Всі ви однаково грішні.

* * *
Не забуду, як ти мене, Галю,
Запросила весною до гаю,
А я досі туди не встигаю,
Не встигаю туди і досі...
Що поробиш? Довкола осінь.

* * *
Люди, що звикли брехати, —
Як сміття серед хати,
Певні того, що тільки сміття
Прикметна ознака життя.
Тому й переконані брехуни,
Що всі брешуть, як і вони.

* * *
Люди безгрішні живуть без грошей,
А кого до грошви не спиняє гріх,
Той ходить по головах у людей,
Гендлює на ринку вчорашніх ідей
Й напихає грошвою свій чорний міх.

* * *
Я світу потрапив у сіті,
Примножую плач і сміх,
Чужий ледь не всім на світі
Обнімаю з радістю всіх.

* * *
І знов, як раніше весна,
Але не така, як раніше,
Явилася в квітах вона —
І ясна, і за всіх сумніша.
Заридали в садах солов'ї
Під вікнами вічної хати.
— Дай мені губи свої —
З них я буду починати!

* * *
Поетеса визріла уже
І невинність не береже, —
Хто для неї протеже,
Хай чекає проти Же.

* * *
Настала тепер пора нова,
Коли винні ми без вини, —
Прослухавши виступ Баранова,
Помудрішали всі барани.

* * *
Людина — це життєтворчий мікроб,
Згусток злочину й каяття.
Вмирає людина не від хвороб,
А від самого життя.

* * *
Втративши реальні людські ознаки
На шляху від прозріння до озвіріння
Агресивні люди жеруться, як собаки,
Демонструючи людожерське вміння.

* * *
Напучені демоном злим
ЗЕКи в зоні козу ублажали,
Але ЗЕКам уперті козли
Ублажати козу заважали.

* * *
Бібліотекарі, ви товариство
не глупе,
Обличчя веселі, а не похмурі,
Але досі не знали про значення дупи
В розвитку української літератури.
Бажаю, аби і в холод, і в спеку,
Коли тиша у вусі і коли грім,
Письменники ходили в бібліотеку,
Як ходять французи в публічний дім.

* * *
Визрівають нові прикмети,
підступають підступні зміни,
коли вільні від Часу поети
в зоні творчої обережності
і зухвалої руїни
поселяться у невидимі намети
на Майдані повної незалежності
від матері-України.

* * *
Сучасні постмодерністи
на межі села й міста
полюбляють у морду лізти
послідовним реалістам,
що ставлять правду життя
вище прикрас і сміття.

* * *
Процес від смертної руки
до вічної ріки
і навпаки,
оминувши скрижалі
й заповітні віхи,
веде не далі
як до самовтіхи.

* * *
Творять натовп окремі стовпи
на шляху від заземлення до прозріння.
Лиш коротшає відстань від стопи
до стопи,
думка шугає в ліси і в степи,
в небо злітає, згубивши заземлення,
а натовп вивершує стовпотворіння,
що спричиняє у небі затемнення, —
неспроста у стовпів на Майдані
пригасають властивості первозданні.

* * *
У нашій веселій профспілці
бабуні ведеться, як дівці, —
тут п'ють, як чорти, дідугани,
тут хором співають панни
і мене у свій хор залучають,
і цілують, і обнімають.
Тут люблять мене до нестями
і ввічливі всі на диво:
— Будь ласка, любий, до ями —
ми копали усім колективом!..

* * *
Молода красива секретарка
виглядала з-за свого закамарка,
певна того, що гарні ноги
приведуть її до перемоги.
Молода красива секретарка
демонструвала ангельську цноту,
виглядала з-за свого закмарка
і мріяла по керівну роботу.
Молода красива секретарка
вийшла заміж за багатого підстарка
і, поки він зверху директорує,
молодичка ним знизу керує.

* * *
Живуть собі люди як люди,
не гадають, що завтра буде,
ближнім прощати вміють,
а з роками раптово дуріють.
В епіцентрі землетрусів
дід звернувся до бабусі:
— Ти призналась не про все,
тому нас тепер трясе!

* * *
Роками скрючений в дугу,
Наливаючи спирту в мензурку,
Дід дивиться на бабу Ягу
І бачить кохану Снігурку.

* * *
Вітаю думки вільної політ,
Яку залюбки до людей донесу:
— Краса безумовно врятує світ
За умови, що світ порятує красу.

* * *
У суперзолотого майстра літератури,
Модерного кумира мас-медіа і просто
мас,
Всі елегантні метафоричні фігури
Тонко змонтовані з іноземних пластмас.

* * *
Поклик з минулого тисячоліття,
Який творчо сприймає нова
творча зміна:
— Нехай визріє відчуття ліктя,
Що здатне збудить відчуття
коліна!

* * *
Я, самотній, вуста розверз
І у формі висловлююсь новомодній:
— Під каштаном фонтан замерз,
А не скаржиться, що самотній.

* * *
Я святкую життя, як гучну
перемогу,
Що всміхнулась мені із космічних
сфер,
І щиро сьогодні дякую Богу
За те, що я вчора не вмер.

Зважаючи на те, що не кожна
сваха - громадянка Великобританії,
присвячую Аллі Волошиній

Був би я, їй-богу, не людина,
Був би нижче мавпи по уму,
Якби в день святого Валентина
Не обняв усміхнену куму.
До куми всі туляться без страху,
Ціль таку здобуде і дебіл.
Було б краще приголубить сваху,
Або Лондон взяти на приціл.
П'єш із чари щастя і — все мало,
Коли навіть причаровує жона.
Добре, коли є у тебе Алла,
Краще, коли Алла не одна.
У думках своїх простоволосий,
З Музою в поезії на Ви,
Був би нині голий я і босий,
Якби не Британські острови.
Піднімаю з радістю бокала
І за щедрість вицмулю до дна,
То й кажу: — Хай процвітає Алла,
Певна річ, щоб Алла не одна!
Нас єднають не залізні линви,
Не крихкий віршований рядок,
А чарівний голос Катерини
Й ангельський Маріїн голосок.
Нас єднають не спокуси Музи,
А сердець непогамовний жар,
Що гартує ті родинні узи,
Які вище слави «Київстар».
Щастя на землі завжди замало,
Щастя — то небесна площина.
Щиро п'ю за Вас, британко Алло,
Рад, що в світі Алла не одна.

* * *
Я зимою
з тобою
лежу серед квітів,
я в снігу відчуваю траву,
а якщо і помру я
на білому світі,
то від щастя помру,
що живу,
і змигне наді мною Ірпінь,
ніби свічки спасенної тінь.

* * *
Після всіх розмов,
після всіх шукань
я назад прийшов
в юний світ чекань.
Я прийшов туди,
де мене нема,
де цвітуть саци,
хоч довкруг зима.

* * *
Коли правді дивитися в очі
І гадать, що життя — не обман,
Маєш право посеред ночі
Бить натужно у слів барабан.
Коли ж правду нам нікуди діти,
Як сховати в душі на дні,
Не забудьмо: за нами йдуть діти,
Аби нас врятувать від брехні.
Не забудьмо, що наша дорога
Може кануть в красивій олжі,
Якщо діти за покликом Бога
Не відкриють нові рубежі.

* * *
Після веселих стаканів
Продовжують себе мучити:
Поети їдуть у Канів
Слави в Тараса канючити.

* * *
Славолюбці
п'ють слави трутизну
і в рожевому пупці
шукають вітчизну...
Зорі над вухом гойдаються,
далекі світи наближаються
туди, де гаї роздягаються
і пташки відлітати не гаються,
славолюбцям лишаючи тризну
в дивнім краї пупоцентризму.

* * *
— Бачу десерт на таці я,
солодкий, як дисертація, —
ковтаючи аспірин,
сказав до аспірантки
доктор Северин
і продовжив, як учений муж,
більший за шлюбного мужа:
— Аспірантка, до наук не байдужа,
своєчасно приймає душ.

* * *
Вчив мене тато,
Щоб я вірив, як син:
Церков багато,
А Бог один.

* * *
Немає влади вищої ніде,
Як у небі висока влада є, —
Спочатку сніг до землі іде,
А далі, втомившись, падає.

* * *
За вікном показує на погоду,
Обіцяє цвітіння весняний сад,
Вийшли ми всі із народу,
Пора повертатись назад.

* * *
Коли зимою женуться за тобою пси,
Є тут свої мінуси і свої плюси, —
Якщо пси доженуть, то штани порвуть,
Але добре зігрієшся, як не доженуть.

* * *
З потугою на рівні немовляти
Він любив жіночок умовляти,
А жінки мурликали, наче киці,
І йому, як дитині, давали циці.

* * *
Я не проти пишних подушок,
Шукаючи в щасті біду,
Але із двох Попелюшок
Вибираю собі не худу.

* * *
Викидаючи свої жіночі штучки,
Жона довела чоловіка до ручки.
А він узяв ручку серед весни
Й написав про любов до чужої жони.

* * *
Відкотилося яблуко у траву,
заховалось від ока злого,
більш ніхто не угледів його наяву
і воно не угледіло більш нікого, —
не відомо, чому воно так закотилося,
і не знає ніхто, чому народилося.

* * *
— Нашого цвіту —
по всьому світу, —
нахвалятися любим завжди,
і чомусь не шукаєм одвіту,
чом удома погано цвітуть сади.

* * *
Приголубимо всіх, полюбимо,
хай радіють на нашій землі,
а дітей по світах розгубимо,
тихо зникнем в чужій імлі.

* * *
Все життя ви йшли до істини навмання,
пізнати її не в змозі,
акуратно ордени і звання
підбираючи по дорозі.

* * *
Переступаючи реальні межі,
Не сягаючи жодних меж,
Постмодерн вибудовує вежі
Вище всіх неіснуючих веж.

* * *
Іміджмейкери-волонтери
Обирають зухвалі афери,
Певні того, гарні-прегарні,
Що вони, як повії — безкарні.

* * *
Пастух чарки
уникає буденної сварки
із високим чолом,
що хмуриться,
як тіло астральне,
коли ховається під столом
життя ірреальне.

* * *
Світиться небо вечірнє
очима погаслих душ,
безлюдне господнє подвір'я
так світиться доокруж,
що посліпли слуги безвір'я.

* * *
Що далі від нас медалі,
то ближче внутрішня суть, —
люди, в бувальцях бувалі,
від самотності не помруть.

* * *
Войовничі в коханні вої,
поцілунками повій помережані,
кращої долі достойні,
люблять настояні
на травах напої
і ноги,
на травах належані.

* * *
Кохання гіркий мед,
пам'ять слова невтішна.
Блукає по світу поет —
самотня душа многогрішна.
Горять у минуле мости,
У неспокій стікає спокій,
На серці в краю самоти
не гояться рани глибокі.

* * *
Наприкінці відомої дороги,
що веде нас до чорта на роги,
даремно я часу не гаю,
а веселих пісень співаю,
ніби молодість наздоганяю:
— Ой, Галю, Галю,
гайнем до гаю,
там я дерева... пороздягаю!..
— Де ж ти був досі?
Довкола осінь —
давно дерева простоволосі.

* * *
Проблеми творчості і проблеми безсмертя
залежать від співвідношення плоті і духу.
Поезія або проростає високою травою
на самотній могилі поета, або гине за його життя
в переповненому лігві
добробуту,
коли поет перебуває в розквіті сил,
але більше любить життя,
аніж високу поезію.

* * *
Поет і бізнесмен
можуть ходити
тими самими вулицями,
стояти на тих самих майданах,
сидіти в тих самих театральних залах.
Але лінії життя цих людей
перехрещуються хіба що в ресторанах.

* * *
Безробітна красуня знайшла роботу
і буде трудитись до сьомого поту,
і буде, і буде, і буде,
допоки не скажуть люди:
— То є велика біда,
коли в дівки немає встида.

* * *
Під старою липою, на зеленій траві,
він і вона, двоє молодих людей
кохаються вночі. Виглянув блідий місяць
із-за хмари:
— Гай-гай, чого тут за останні тисячу
років
не було в цьому гаю!.
Все минуло, а молодість не минає.

Дешевої слави жадан
Ловить летючий момент
І на роз'ятренні ран
Будує собі монумент.

Ставка на дурнів і дур,
Що наклали на страм табу.
Тому нині дме трубадур
В каналізаційну трубу.

Носа до неба задер
І прорік пишномовно й зло:
— За те п'ю свій тостмодерн,
Що нікого до нас не було!

Витремо древню печать
На манускрипті століть
І скажем: — Почне розквітать
На дереві всохла віть!

Ні смутків немає, ні бур
Над стишеним плесом осмут.
Зате в сірім смерку сумбур
Виблискує, ніби спрут.

На цвинтарях розкопать
Взялися родинні скарби,
І в скарбницю чужу продать,
І чимскоріш твою мать
Забуть без жалю і журби.

Зблиснув безвір'я оскал,
Ніби захмарний болід,
Але з пустоти капітал —
Перепустка в антисвіт.

Ой, не Петрарка й не Дант
Стали за вічності пульт
В час, коли деградант
Робить з абсурду культ.

Змішалися ночі й дні,
Не видно осяйного дня,
Коли в слові із матючні
Виникає нова матючня.

Не може до зір піднести,
Що оперте на глупоту, —
Створене із пустоти
Відлітає у пустоту.

Заповзяті майстри естетичної імітації
вперто претендують на всесвітні овації.
Люблять слова й образи жовані-пережовані,
думки за відсутністю думок незаангажовані.
На виду дуполизи і служки, закулісою підгодовані,
у фаворі безликі в контексті самоідентифікації,
в пошані герої спланованої деградації,
на плаву імпотенти під тентом,
сексуально стурбовані,
в час самокастрації самозванців від нації,
що не піддається глобальній деградації...
Знайомі прогнози і пози, і жести, і обличчя,
знайомі, до холери, манери і фрази, що казати
не личить.
Незбагненне одне: чом культуру, що творилась
віками
забаглось всуціль помережити лиховісними
матюками?
Невже в Храмі Духу знічев'я з'явилась потреба
така —
створити для Хама — Євангеліє від Матюка?
Скоріше за все заповзявся всесвітній Хам
зруйнувать в сфері духу наш український храм.

Бути поетом — летіть в невідоме,
Простір творить там, де крилам завузько,
Далеко летіть і вертатись додому,
І гніздитись на хаті, як бусько.
Бути поетом — зрівнятись із птахом,
Що не вірить в раптовий кінець
І пролітає сміливо над шляхом,
Де причаївся підступний стрілець.
Бути поетом — крильми з розмахом
У небі розвіювать хмари, як зброд.
Летіть понад прірви. І, не знаючи страху,
Робить проти скелі крутий поворот.
Падіння і злети. Злети й падіння.
Безнастанне ширяння поміж див і страхіть.
Бути поетом — не вишкіл, не вміння,
Це прокляття любові, невгамована хіть.

22 вересня-2007

Я прямо йшов і вертикально жив,
Долав круті підйоми самотужки,
Нікому персонально не служив,
Не опускавсь до холуя і служки.
До слави я широким фронтом
Не йшов, наївний, як дитя.
Шиття моє було експромтом
Та й сам я був — експромт життя,

Р. S.
Думаю про віку апогей
В час, як осінь дивиться в зазимок.
Кожен патетичний ювілей —
То є репетиція поминок.

Щось добре є в тому,
що полюбив я невтому,
щось гарне у тому є,
що плинне життя моє,
оминаючи тихі заплави,
ніби річка нуртує
І мимо берега слави
вперто прямує.
Є в тому щось,
коли здається: ось-ось! —
те, що шукав, знайду
на щастя чи на біду,
але річка зупину не знає,
нуртує вдень і вночі,
а серце моє калатає,
ніби не в грудях, а на мечі.
Річка моя, слава Богу,
знає свою дорогу,
тільки не каже мені
в дні веселі і в дні сумні,
куди ми пливемо, куди
й де зупинимось назавжди.
Щось добре є в тому,
що пливу я у даль невідому
і не знаю ще скільки пливти,
аби досягнути мети,
отієї, старої, як світ,
що кожного кличе на звіт
і виглядає з-за обрію
в супрязі з косою недоброю.
Але я не боюся коси
в життєдайнім полоні краси.

В житті є вічні речі,
достойні вічних слів...
Петро Осадчук

Особливою рисою українського національного характеру є парадоксальність людської натури. Українська ментальність віками формувалася на суперечностях і парадоксах явищ природи та національного суспільного розвитку. Тому українці давно звикли до неадекватного світосприйняття. Така вже наша людська природа, допоки фортуна не повернеться обличчям, її клянуть на чому світ стоїть і валять на неї усі свої біди та негаразди. А, коли раптом удача повернеться обличчям, відкриє свої широкі можливості, відразу зрадівши, українці починають шукати в повороті своєї долі недосконалість, неповноту. Мовляв, поворот долі безумовно мав місце, проте він був недовершений, недосконалий та несподіваний. От, якби продумали все бездоганно та довершили розпочату справу до кінця?! Проте, як свідчить історія, доля — така примхлива жінка, яка на повний оберт своїм гарним обличчям повертається рідко. Зазвичай їй треба «допомагати». А для цього і в природі, і в суспільстві треба орієнтуватися на лідерів, здатних взяти та тримати долю у міцних руках. Бо інакше доля може й зворотній хід дати та знову відвернути своє привітне обличчя. Як це бувало не раз в українській історії. Давно відомо, що в доленосній ейфорії найстрашніший гріх — це втрачені людські можливості. Повернутися в минувшину, аби там щось змінити, неможливо. Є тільки єдине минуле, в якому можна щось поміняти — це майбутнє, котре, не зчуєшся, як теж стає минулим. Пам'ятаєте, яким прекрасним майбутнім мріялися нам нещодавні дев'яності роки. Здавалося, фортуна нарешті повернулася до українців обличчям, подарувавши їм незалежність та сподівання на крашу долю. Серед «перших хоробрих» кінця 80-х-початку 90-х років минулого століття, які допомагали повороту фортуни обличчям до України, був і відомий поет, публіцист, громадський діяч, депутат Верховної Ради України 1-го та ІІ-го скликань (1990-1998 рр.) Петро Ілліч Осадчук, один з ініціаторів і творців суспільно-політичної організації Народний рух України за перебудову. Цей знаковий період життя в біографії Петра Осадчука можна було б визначити його ж власними словами, але з іншого контексту:
«Є такі випадки, такі події в житті людини, які не стираються в пам'яті, з роками не тьмяніють, навіть окреслюються чіткіше, набувають більше ваги і значення.» Я додав би, що той період у житті Петра Осадчука став часом громадського визнання, як активного, національно-свідомого політика. Але згодом спрацювала і в нашій історії давно відома істина, що революцію роблять романтики, а користаються її результатами негідники. Так було на початку дев'яностих, так сталося й після помаранчевих подій листопада-грудня 2004 року.
Ми просто йшли, зборовши всі навали,
Не відцуравшись рідного гнізда,
І, поки вольну волю здобували,
Йшли на турніри честі й карнавали,
Наш дім без бою зайняла орда.
Безумовно, у звичаях наших людей природою закладено грішити та каятись. Протягом усієї історії наш народ звикав грішити. І грішив безперервно... Старі гріхи накладалися на нові, а старі грішники виховували нових, молодих. Тому зміни, які сьогодні відбуваються, з одного боку, є дарунком долі, фортуни, яка повернулася нарешті до українців своїм обличчям, а з іншого — є випробуванням української долі на витривалість. Чим не парадокс?! Глибокою парадоксальністю проникнута й непримиренна громадянська лірика Петра Осадчука. Адже історія при всій закономірності її розвитку з усіма її історичними етапами поступає так, як їй заманеться. Якщо для громадян рахувати десяток років на перетині епох, при нетривалому терміні людського існування, дрібницею, то навіть оці історичні дрібниці у вселюдському вимірі обертаються мільйонами зламаних доль.
...Зоставшись вірним обраній дорозі,
Я з жахом зрозумів, що ми прийшли.
Під нашим сонцем, що змело тумани,
На тім осонні, де вознісся храм,
Гримлять оркестри, грають барабани І бенкетують Каїн, Чорт і Хам.
Недарма ж народна китайська мудрість бажає усім своїм ворогам «жити в епоху великих перемін!» В таких складних суспільно-політичних умовах перемін важко триматися на чолі національних змагань і багатьом чесним лідерам нації, людям, віддаленим від грошових лантухів сучасних олігархів, коли з ненажерливою силою великі чужинські гроші починають пожирати національну економіку та культуру. І в цей час поет-трибун, народний обранець Петро Осадчук не може мовчати:
Я вражений страшною самотою,
Серед своїх — полон самотини.
У ріднім краї пахне чужиною,
Чужинець глум справляє наді мною,
І що не крок — все більше чужини.
Як не парадоксально, але саме пік активної політичної діяльності Петра Осадчука став і міцним поштовхом у його літературній діяльності. Він глибше розкрився, як багатоплановий поет, поет-публіцист, поет-гуморист, поет-лірик. Спілкуючись по-сусідськи з цією привітною, щирою людиною, відчуваєш той потаємний, глибинний зв'язок між настроєм, психологічним станом цього чоловіка та характером його віршів. Поезія постійно нуртує в його парадоксальних жартах та експромтах. В них відчувається глибина поетичного мислення та своєрідна філософія часу:
Я переконаний: на все свій час,
Його не змінять паніка й аврали.
Якщо історія колись обрала нас,
То ми самі історію обрали.
Читаючи твори Петра Осадчука, особливо книги останніх років, такі як: «День відкритих дверей» (1991), «Галера» (1993), «Театр перед мікрофоном» (1994), «Літаюча тарілка» (1995), «Незрима стріла часу» (1997), «Реєстр українського лайдацтва» (1997), «Паранормальні явища» (1999), «Чуття єдиної провини» (2002), «Чорні метаморфози» (2004), «Віддзеркалення безодні» (2006), мимоволі звертаєш увагу на особливий почерк автора, особливий стрій художніх засобів та прийомів. Для порівняння із сьогоднішніми творами знайшов першу поетичну книжку Петра Осадчука «Революційний паспорт» (1967), якій була притаманна своєрідна декларативність численних віршів-монологів. Книга з 'явилася напередодні тридцятилітнього ювілею автора. Так, в цій книзі було багато риторичного, пафосного, чимало віршів звучали штучно. Звичайна картина іноді вимальовувалася під зовсім неочікуваним кутом зору. У вирі метафор та стрімких парадоксальних образів можна було загубитися. Експресивна на перший погляд строфа, губилася в інтонаціях, з якими передавалася зріла філософська думка. Але треба обов'язково відзначити, що у творах тієї книги відчувається невгамовний характер та вмотивовані інтонації автора. В них вже лунає впевнений голос поета-публіциста, який прагне підсилити свої монологи новітніми досягненнями поетичного озброєння: звуковими алітераціями, сучасною римою, оригінальною образністю. В кожному рядку бачаться бійцівські риси в характері юного поета-мислителя, поета звичайної життєвої філософії. Ось, наприклад:
Обриваю розмови нитку,
Наступивши на фразу модну,
Так заїло, що ладен нитику
Дати в морду...
Вже в першій книзі Осадчука вимальовувався характер митця, закладалися підвалини його літературної долі, задатки майбутнього поета-громадянина. А головне, що з'явилися перші пагінці творчої індивідуальності. І це не обминула увагою літературна критика. В періодиці з'явилися схвальні рецензії Вадима Скомаровського, Валентина Речмедіна, Абрама Кацнельсона та інших відомих письменників. Вірші молодого поета з Івано-Франківщини, із села Острівець Городенківського району, який у 1960 році закінчив філологічний факультет Одеського державного університету імені І.І. Мечникова, працював у сільській школі й районній газеті на Одещині, зацікавили читачів і літературознавців. Дитинство та юність поета з багатодітної сім'ї припало на повоєнні часи досить складного становлення життя на Прикарпатті. Мабуть це й посприяло загостреному почуттю справедливості та соціальної активності в творчості молодого поета. Його поезії сподобалися читачам своїми мужніми інтонаціями, а ще тим, що вони були позбавлені банальної сентиментальності. Але в уривчастості фраз, у їхній інтонаційній підкресленості, все одно відчувалася схвильованість монологів поета, його пристрасть, його юнача рішучість.
А в житті зі всіма «на ти»,
Все він знає, ніде не заблудить.
І згадав я: «Всі люди — брати».
І подумав: «Не всі брати - люди».
Порівнюючи перші літературні спроби Петра Осадчука з його творами останніх років, відчуваєш який величезний крок до літературної майстерності зробив поет за сорок років своєї творчої діяльності. І це не дивно, адже у своїх творах Петро Осадчук завжди мав за мету передавати справжній настрій, справжню атмосферу дійства, справжній стан свого ліричного героя. Щоб відтворити у вірші образ, картину, почуття у взаємодії з глибокою думкою, поет часто застосовує повільний, без філологічного зусилля, синтаксис, що нагадує мову здивованої чимось людини, яка раптом почала звичайною мовою розповідати серйозні речі. Кожне явище, або випадок, або пейзажну картину митець прагне відтворити тільки йому властивими засобами, але просто і винахідливо. Це ознака природного письменницького таланту, коли весь світ перед очима поета постає у невпинному русі, у пульсуючих відблисках, коли кожен образ входить в образ, а предмет описує предмет. Прагнення до експресивного твору, прагнення знайти живу мить, що вимальовує динаміку руху, виокремлюють манеру письма Петра Осадчука від манери багатьох його побратимів по перу. Ось, наприклад, якими влучними, трохи парадоксальними, несхожими на інших поетів рядками, можна передавати свої почуття:
Вчорашня брехня стає правдою,
Сьогоднішня правда — брехнею.
Над своєю душею безправною
Я схилився і плачу над нею.
В поезії Осадчука завжди відчуваєш не награний, а глибоко натуральний, навіть стихійно-ліричний тиск в динаміці лаконічних слів. Стрімкий потік образів, потік фарб у променях світла. І це не дивно, адже у віршах поета є життєвий ґрунт. Тому вони так легко западають в душу, ховаються у кутках читацької пам'яті, асоціюючись із різними побутовими та соціальними явищами. Така майстерність автора межує у значній мірі із мальовничістю та музичністю його асоціативної поезії. Коли митець пише, що:
Дійшов я до межі тієї,
Яку омріяв з юних літ.
Ну й що? Пігмеї в апогеї
Малюють в чорне білий світ, —
то цей образ мимоволі стає мальовничим, і внутрішнім зором добре бачиш, що прагне донести поет читачеві отими рядками.
Кожна образотворча деталь в Осадчука має своє смислове навантаження і додає загальний шарм віршові, певну кольорову гаму. З цією ж метою поет застосовує й звукові алітерації. Переплетіння схожих звуків в рядку, перегук різних звуків, з метою додаткової інтонації та наголосів на смислових рядках вірша, привносять загальний стереофонічний ефект для поетичного слова. Це дуже властиво для поезії Петра Осадчука, особливо публіцистично-ліричної. Переклик таких звуків, звукосполучень в рядках вірш а зчіплює, зміцнює текст, збагачуючи його різними асоціаціями, вкарбовуючи його у читацькій пам'яті. Ось, наприклад:
Колишуть думки колишні
У надвечірній тиші.
Я тиші не витримую
І римою
Гримаю
В замінованій пам'яттю тиші...
Фонетичні зв'язки у вірші зміцнюють певний взаємозв'язок реальних намальованих речей. Осадчукові алітерації іноді здаються необґрунтованими, несподіваними, але вони ніколи не випадають із загального малюнка, не псують живої інтонації віршів. В них присутня особиста безпосередність і щирість. Вони малюють автора, як, власне, музиканта або декламатора віршів. І тут треба зауважити, що для Осадчука важливим є не лише його власний погляд на речі, на природу, на людські стосунки. Здається, сама природа дивиться на автора, відчуває його і розмовляє зі світом від його власного імені. Багато в чому явищ а природи, суспільні процеси зі своїми негараздами для поета стають живим єством. Якщо ранні твори Осадчука іноді вимагали зусиль читачів, а мабуть і співпраці читацької уяви при повільному знайомстві із творчістю поета, то з роками поезія Петра Осадчука стає прозорою для сприйняття та всебічного її розуміння. Майже в усіх книгах лірики, публіцистики присутні доступні прийоми, риси, характерні для прозорого світосприйняття філософської домінанти Петра Осадчука. Його слово несе читачеві простоту і прозорість думки. Він не любить манірності в поезії, не визнає ледачої поезії у так званих верлібрових напівфабрикатах. Хоча іноді й зустрічаються у нього непогані приклади таких поезій, але це скоріше данина моді, ніж відхилення від традицій. Адже Петро Ілліч завжди тяжів і тяжіє до класичної строфи, класичного рядка. Але найбільше, що приваблює в його слові, так це — простота у формі та глибина у змісті.
Без вини я караюсь провиною,
що не все до пори розумів.
Але бути й лишатись людиною
— вище гасел і прапорів.
Як на мене, така концепція поета, аби відтворити сутність природних явищ, соціальних перетворень, при цьому не зіпсувавши, не зірвавши природного голосу, що звучить в народі —це головна мета його поезії. І це приваблює до творчості поета широку аудиторію читачів, навіть і не гурманів та глибоких шанувальників поетичного слова. Прагнучи простоти та динаміки вірша, Петро Осадчук завжди мобілізує думку вірша до глибоко-мислених роздумів. Якого б жанру не були твори Осадчука, ліричного чи гумористичного, в нього завжди можна побачити філософські роздуми про природні антагонізми, про життя і смерть, про правду і брехню, про любов і ненависть, про вірність і зраду, про веселе і сумне.
Наша воля сягнула безмежності,
Призабувши реальні спроможності.
Ой, боюсь, що Майдан Незалежності
Перезвуть на Майдан Незаможності.
Як не дивно, але ці рядки, написані в 1993 році, подаються з позицій життєвого оптимізму, з вірою у диво людського існування. І скільки в тому вірші болю та сердечної правди! Звертає на себе увагу така деталь: розмовні, прості речі, так звані прозаїзми, легко перетворюються Осадчуком в поетичні рядки. Це є свідченням високої майстерності та професійного досвіду поета. Але окремо варто підкреслити, що Петро Осадчук по натурі та за своєю вдачею — людина-трибун, природжений ватажок. Тому і зрозуміло, що в сучасній українській літературі серед поетів високого громадянського звучання йому належить одне з провідних місць. Творчості поета притаманні вірші відкритого політичного характеру, твори широкого публіцистичного звучання, як ліричного, так і гумористичного плану. Але головною домінантою творчості Осадчука є актуальність його творів. Його поезія перейнята духом сучасності, а психологія поетичного слова ґрунтується на реаліях сьогодення.
І в годину ранкову
І серед білого дня,
І в годину вечірню,
І в годину нічної негоди
Я триста років Не злажу з коня,
Мчу і мчу до свободи
— І не бачу свободи.
Петро Осадчук є яскравим представником своєї епохи, поетом складних ідеологічних пошуків та оригінальних творчих рішень. І на цьому парадоксі широкого спектру почуттів і визрів та розвивається талант митця. Лінія його поетичних пошуків і сьогодні залишається магістральною та переможною. І це не для кого не секрет, адже головною дієвою особою в творчості Осадчука є український народ з усіма його правдами та кривдами. І це додає поезії Осадчука особливу моральну напругу та високу моральну відповідальність, вимогливість до свого слова.
Я не просив життя легкого
І не шукав собі вигод,
Їй-богу, забував про Бога,
А пам'ятав, що єсть народ.
Своєю оригінальністю, багатством почуттів, фарб, високим оптимізмом публіцистична лірика поета, як його найулюбленіший поетичний жанр, стала своєрідною візитною карткою Петра Осадчука. Серед розмаїтого суцвіття сучасної української поезії Осадчука легко впізнати за манерою письма та охрестити соціальним поетом. Адже не лише своєю творчістю, а й громадською діяльністю він доводить свій соціальний статус національно-свідомого поета-громадянина.
Викрадають у мене мою країну,
Залишаючи в назві, мов звук, Україну,
Щоб без мови і пісні у слові німім
Не впізнав я в тій назві новий псевдонім.
Активна позиція Петра Ілліча, його небайдуже до суспільних перетворень слово переймається проблемами держави, прагне лікувати хвороби суспільства, радіє разом із здобутками держави, живе оптимістичними сподіваннями. І при цьому його слово — разом із непримиренністю до зла та неправди — дуже чутливе та доброзичливе до людей, воно багате на доброту та ніжність.
Ми вже більше пройшли,
аніж доведеться пройти.
Не світанок,
а вічність зазирає з-за обрію в вічі.
Але хто не спалив
у минуле весняні мости,
той вертається в юність
і живе в своїй юності двічі.
Особливо де відчувається у ставленні до своєї сім'ї, до свого родоводу, до національних традицій, до рідної мови, яку поет плекає замолоду, мови, яку знає від глибин свого рідного Прикарпатського краю, яка є смислом його життя, його внеском до національної та культурної спадщини українського народу.
Петро Осадчук розпочав свою творчу діяльність у шістдесяті роки. Його без вагань можна приєднати до числа шістдесятників за гостроту, публіцистичність, громадянську позицію та національну спрямованість поезії. Проте, як на мене, така «заштампованість» реєстрів сьогодні себе вичерпала. Адже забагато стало в нашій літературі «шістдесятників» після того, як дозволили «Любити Україну». Сьогодні, на жаль, безліч аморальних невігласів, суспільних кон'юнктурників, користуючись вседозволеністю в засобах масової інформації та недбалістю літературознавців, забуваючи про свої ідеологічні прорахунки та конформістське минуле, почали приписувати себе до різних літературних течій, шукати різні винахідливі ситуації, аби представити себе у вигідному світлі. Але сьогодні мова не про історичні реєстри, а про те, з чим і коли Петро Осадчук прийшов в сучасну літературу. Тоді, в середині шістдесятих, в українській літературі працювали воістину видатні поети, які творили високохудожню літературу, з неймовірно високим рівнем художньої «планки». Сьогодні для нашої національної літератури настав час, коли в історичній перспективі національних традицій варто по-справжньому вшановувати сузір'я тих видатних українських письменників, які були наставниками здібної молоді та давали путівку в життя багатьом сучасним майстрам красного слова, таким, як Петро Осадчук.
Останнім часом в творчості Осадчука переважає сатира та гумор. Мабуть одеський період в біографії поета, неповторні роки перебування у Південній Пальмірі, а це п'ять років навчання в Одеському університеті та п'ять років після закінчення вузу, не минули дарма. Петро Ілліч постав сьогодні перед своїм читачем гострим сатириком і тонким гумористом. В його жартівливих творах окремі факти, випадки з нашого життя стають приводом для сатиричного спілкування. Від конкретного до типового й узагальненого — така логіка його оригінальної за змістом і простої за формою сатири, навіть, якщо сам автор такого узагальнення і не робить. Для поета важливо підчепити на своє гостре сатиричне перо факт, який в очах читачів набуває більш типового значення, ніж просто висміяти якусь певну особу. Мабуть, такий тонкий жанр отримав свій розвиток неспроста у творчості Петра Ілліча після двох термінів його роботи в українському парламенті. До речі, в ті часи він писав:
Мікрофони, як звичні решета,
Воду слів поглинають до решти.
Тільки в тихі слова треба вміти
Підкладати думок динаміти.
Письменник у своїй літературно-політичній боротьбі часто користується зброєю маленьких сатиричних віршів, мініатюр та влучних катренів. Викриття нездар, вигаданих авторитетів, розвінчання політиків різного калібру, невігласів-плагіаторів — це далеко не повний перелік тем його сатири у малому жанрі.
Творці молодої держави,
Як жебраки з перепою,
Ходять у пошуках слави
З простягнутою рукою.
З останніх книжок
Осадчука у жанрі малої сатири, як на мене, найцікавішою є збірка «Чорні метаморфози» (2004). У багатьох творах цієї книжки Осадчукові таланить передавати глибокий афористичний смисл, зберігаючи гумористичну та саркастичну інтонацію у своїх віршах та мініатюрах, які мають в своїй основі комізми. Отут розумієш, що для написання таких творів треба мати не лиш е поетичний талант, а й особливий дар гумориста, щоб так дотепно будувати мініатюру. Відчувається, що в цьому жанрі маленьких гумористичних та сатиричних віршів поет досяг помітних успіхів. В Осадчука при усій його оригінальності неможливо не відчути елементів національної традиційної сатири та гумору. І, хоча цей жанр, безумовно, дає однобоку уяву про життя і культуру країни, його доповненням у творчому розвитку мають служити прекрасні ліричні твори та гостра публіцистична поезія Петра Осадчука, якими за сорок років літературної діяльності збагатив українську літературу Петро Ілліч - лауреат престижних літературних премій імені М. Островського, П. Тичини, В. Сосюри, С. Олійника, С. Руданського, І. Кошелівця. Тож у творчості Петра Осадчука знайшли гідне місце найкращі риси національного поетичного слова. Він оспівує усе гідне та висміює усе дурне, що заважає українцям у розбудові незалежної держави, у патріотичному дусі допомагає утвердженню справжніх ідеалів добра та гуманізму, адже володіє разючим словом не тільки руйнівної сили, а й потужним словом творця. Дивлячись на сучасних горе-патріотів Петро Осадчук влучно стверджує, що: «Сам по собі патріотизм з постійними освідченнями в любові й вірності та ритуальними танцями довкола святинь рано чи пізно призводить до національної шизофренії. Без розумної, цілеспрямованої, конкретної дії це, на жаль, неминуче.» Тому з позицій патріотичного виховання та з погляду творчої віддачі вважає жанр сатири й гумору наймобільнішим поетичним жанром у спілкуванні з вітчизняною аудиторією. Безумовно, в наших читачів сьогодні це найпопулярніший напрямок серед усіх літературних жанрів. Поет, як людина публічна, мудра та безкомпромісна, цю ситуацію відчуває у безпосередньому контакті зі своїм електоратом. Він гостро картає недоліки, помилки, пороки, типові для українського суспільства, для сучасних можновладців, для соціального середовища, в якому письменникові — громадському діячеві доводиться спілкуватися.
Той Академік, той Лауреат,
А той Герой кустарної роботи, —
Як на балу, все видно в акурат,
Немов із феями танцюють бегемоти.
Сатирична поезія з-під пера Осадчука набула широкої популярності серед колег та читачів, шанувальників української поезії. Пригадуються мені слова Олекси Ющенка про Петра Осадчука в одній з недавніх гуморесок, де патріарх поетичного цеху називає свого молодшого колегу добрим хохмачем:
То що за гомін, сміх та гук,
Мов з'їзд всесвітніх гумористів,
Один другого ніби «чистить»,
Зібралось ніби двісті, триста?
Ні, то вернувсь з Одеси-міста,
Пройшовши курси сміховіста,
Хохманоносець Осадчук,
Тому й лунає сміх та гук.
Так, його жартівливі вірші смішать читачів. Проте сміх від сміху відрізняється. Є жарти добродушні, іронічні, саркастичні, а є й злі, жорстокі. Так от від Петра Осадчука я ніколи не чув і не читав у його творах злих жартів, бо за вдачею Петро Ілліч доброзичлива, добросердечна людина з добрим відчуттям гумору. Навіть на обличчі поета рідко можна зустріти якесь незадоволення чи обурення. Хоча в радіопередачах «Мова і нація» та «Огонь в одежі слова» він виступає як полум'яний ведучий, послідовний оборонець рідного слова в Україні, яскравий письменник-публіцист, який може сказати, так сказати, що аж дух перехоплює. І це не від злості, а від небайдужості до нашого суспільного життя, від небайдужого ставлення до антиукраїнських акцій в нашій державі, від небайдужого ставлення до ролі титульної нації в розбудові нашої держави та ролі діячів культури і мистецтва у духовному відродженні нації. Тому, коли із захопленням слухаю по радіо «Культура» змістовні авторські передачі Петра Осадчука, не уявляю в доброзичливому авторові злого генія. Сьогодні публіцистика Петра Осадчука поряд із публіцистикою Володимира Яворівського на українському радіо та в засобах масової інформації може служити взірцем сучасної літературної публіцистики для багатьох фахівців цього вельми популярного жанру. Тож, повертаючись до сатири та гумору Осадчука, треба відзначити, що вони належать до різновидів комічної поезії, інакше кажучи, поезії, розрахованої на те, щоб викликати у людей усмішку.
Оцінюючи нашу добу похмуру,
Бачу печерні у ній ознаки
І дивлюся на літературу
Очима бездомної собаки.
В творах поета завжди присутня та частка живого гумору, яка витримує вимоги жанру щодо комічного в поезії, де завжди є дотепний висновок, підсумовуючий вірш. Причому гумор в широкому смислі слова, що має на увазі насправді жартівливе в нашій дійсності, у Петра Осадчука доповнює вишукана дотепність - властивість давати несподівані визначення, сполучати між собою несполучні речі, виявляти миттєвості гострих розбіжностей між людьми, предметами, винахідливість в пошуку вдалих висловлювань для характеристики людини чи якогось явища. Часто такі розбіжності жартівливо сполучаються, зустрічаються в одному контексті, створюючи, так би мовити, парадокси веселих чи сумних почуттів Петра Осадчука.
Я прямо йшов і вертикально жив,
Долав круті підйоми самотужки.
Ніде й нікому персонально не служив
Й зневаги не ховав до холуя і служки.
Отут треба відзначити, що його парадокси не завжди подаються авторською мовою, іноді вона набуває форму діалогу, швидкого обміну репліками, причому заключна фраза завжди несе в собі комічне чи сатиричне ядро парадоксу. Ударна сила парадоксів взагалі сконденсована у влучних характеристиках певних прототипів чи явищ, в останніх рядках твору, де гострою крапкою несподіваної думки розтлумачується усе промовлене у вірші. Характерною особливістю парадоксальних жартів Петра Осадчука є те, що вони не тільки викривають недоліки, а, при всій своїй лаконічності, ще й створюють образи людей певного типу. Петро Ілліч, як людина гострого розуму, в житті не може терпіти дурнів. Але делікатно вимовляє: «Важко жити серед людей, які думають, що все знають, а вони навіть думати не вміють.» Тому може недолугість є основним предметом його жартів. Але, як я вже казав, робить де він із розумом, з гумором, тонко, не ображаючи людської гідності. Найчастішою темою у гумористичних катренах та мініатюрах Осадчука є статеві стосунки. Розбещеність моралі, продажна любов, холодна кмітливість у стосунках чоловіка та жінки, сімейний затишок і дратівливе кохання - ось далеко не всі тематичні спектри широкого діапазону інтимної поезії Петра Осадчука.
Розгортається випробування,
Успадковане з виру століть,
Коли важко збагнуть, де кохання,
А де невідпорна хіть.
Часто в його творах можна почути тему взаємовідносин між чоловіком і жінкою. Але все одно першість в поезії Осадчука мають не інтимні, а суспільно-політичні питання. І де насамперед пов'язано з його професійно-політичною кар'єрою, з його громадськими посадами, з його працею, як багаторічного лідера письменницької організації, секретаря Національної спілки письменників України, активного поборника національної культури в умовах тотального зросійщення України. І кажу це не без явної симпатії, бо національне коріння, питання українства, титульної нації держави, мало хто з діючих парламентаріїв відстоюють так, як це робив і робить щодня Петро Осадчук. Він живе у постійному вирі усіх політичних процесів нашого суспільства, наполегливо відстоюючи свою активну громадянську позицію. В розумінні Осадчука поет в державі, як і в багатьох країнах колишнього СРСР, більше, ніж поет. І це вже давно стало аксіомою творчого та громадського життя Петра Ілліча Осадчука. Державні питання стають предметом не тільки активного суспільного обговорення, а й темою багатьох полум'яних виступів письменника-публіциста в різних засобах масової інформації. У різноголоссі сучасних публіцистичних поезій впевненим голосом звучать проникливі поетичні твори Осадчука. І не можна забувати в біографічному контексті митця, що особливого потужного звучання набула публіцистика Петра Осадчука в умовах «перебудови», під час створення суспільно-політичної організації Народний рух України за перебудову, одним з фундаторів якої був Петро Ілліч у 1988 році. «Сила політиків — не в слабкості громадян, що їх обирають, а в силі історичних обставин», як стверджував тоді Петро Осадчук. В боротьбі на зламі історії, під час розпаду СРСР та створення незалежної України ще гучніше зазвучали голоси представників національної демократії, серед яких особливою інтонацією виділявся голос Петра Осадчука, депутата Верховної Ради незалежної України І та II скликань. Саме у той час національно-патріотичні сили України створили ґрунт, на якому особливими фарбами розцвіла українська громадянська лірика та політична сатира. Ця поезія знову, як і в шістдесяті роки XX століття, захопила душу і розум українців перспективою відродження національної ідеї, створення незалежної України, пробудивши всенародну ейфорію, яка згодом з відомих причин пригасла. До подій на Майдані 2004 року, Майдан 1991 року був найпомітнішою подією у національно-патріотичній боротьбі українців за свою незалежність. Проте із здобуттям незалежності, Україна не стала на шлях національного відродження. Корупція, яка ще з радянських часів охопила Україну, з незалежністю країни та розпадом СРСР набула підступної сили, відверто нахабної форми, цинічно відтворившись у зовнішній і внутрішній ліберальній та антинаціональній політиці. У часи занепаду національної культури, за перше десятиліття незалежності України політична сатира громадського діяча і письменника Петра Осадчука зазвучала з новою силою. Заслуговують на увагу його сатиричні вірші, його відверті національно-патріотичні виступи з парламентської трибуни. Вони загартували Петра Осадчука не тільки як депутата, а й народного письменника, який рішуче став на захист національної культури. В цей період знову незрозумілою для наших громадян стала негласна цензура можновладців до засобів та джерел національної культури. Знову в Україні постало питання свободи слова. Майже десятилітній режим президента Кучми прагнув задушити свободу творчості і свободу слова в Україні. Відверто антиукраїнська політика влади забороняла торкатися різних проблемних питань, як суспільних, так і приватних, аби зберегти перед обличчям усього світу видимість добробуту та благополуччя існуючої в Україні соціально-політичної системи. Можновладці вдалися до підступної політики знищення осередків національної культури, в тому числі і знищення Національної спілки письменників України. Як тут не згадати подвижницьку діяльність і Голови Національної спілки письменників Володимира Яворівського, так і першого заступника Голови Петра Осадчука по збереженню патріотичного загону провідників національної культури, які, зрештою, стали головною патріотичною силою Помаранчевого Майдану 2004 року. Отут хотілося згадати й цікаву книжку — поетичний фотоальбом «Майдан Свободи» про помаранчеву революцію. Світлини цього альбому супроводжують неординарні, дотепні віршовані мініатюри, якими Петро Осадчук засвідчив своє ставлення та свою участь у листопадово-грудневих подіях 2004 року на головному Майдані нашої держави:
Художник, шукаючи самобутнє,
Проривається за небозводи.
Свобода дихає майбутнім,
Як митець віднаходить колір свободи...
І це також, як не дивно, один з діючих парадоксів письменника Петра Осадчука, який у травні 2006 року в радіопередачі «Огонь в одежі слова» ставить перед радіослухачами, нашими громадянами питання: «Чи є у нас свобода слова?! І чия вона, свобода слова?!» Невже вірші підписи на революційному помаранчевому альбомі під унікальними світлинами тільки нагадуватимуть нам про духовне пробудження українського народу й залишаться на крейдовому книжковому папері в якості історичних нотаток новітньої історії українського народу? Питання залишається відкритим...

Олександр БАКУМЕНКО, лауреат Міжнародної літературної премії імені Костянтина Симонова