Мене питають: «Хто ти є і звідки:»
Відповідаю: Родом з України.
М ої батьки і м ого роду свідки
Пройшли в народах зміни-переміни,
Але не зникли! Щ о не говори,
Були підвладні хаму й людолову,
Ледь не згубили древні прапори,
Ледь зберегли свою правічну мову.
Але не зникли! Д оля в нас така,
В якій лю бов народжується з болю.
Коли ж в собі ти зрадив козака,
Ніколи не підеш на смерть за волю.
Щ о не кажи про той колективізм,
В якому всі — брати в одній оселі,
Я скуштував полин приватних сліз,
Де колективно всі були веселі.
Я все спізнав. Горить від страму рот,
В якому гасла ложні не погасли.
Я єст ь народ! Але я той народ,
Щ о й гласно залиш аєт ься безгласним.
І все ж не зник. І зникнути не міг,
Бо не забув освячене віками.
Д олаю найстрашнішу із доріг,
Щ о власними устелена кістками.
Я той, хт о є частиною землі,
Х т о в зем лю перейде, немов до м авзолею .
М ій вічний дух на журавлиному крилі
Вовік ширятиме над рідною землею.
1 9 8 9 р.

Дорога
через долину.
Не губиться у гаях,
а веде на вершину.
На дорозі — людина.
То я
іду, невибагливий, пішки,
а в балках видніються села.
Не змучився я нітрішки —
у мене душа весела.
Холодний, сердитий вітер
жбурляє пилюку в очі.
Я втому усмішкою витер —
і далі пішов охоче.

1958 р.

На забутих пристанях
каравани днів.
Віти обезлистені
у моїм вікні.
Небо запорошене
зграями хмарок.
Туга незапрошена
в хаосі думок.
Тільки ж проливається
синь поміж хмарки!
Тільки ж проривається
сонце у думки!

1959 р.

Все пройде, промине,
відцвітуть і жоржини,
й десь неждано мене
нова доля зустріне.
Я не знаю — яка,
сподіваюсь — примхлива,
хочу я, щоб дзвінка,
як напровесні злива.
Хай довкола вітри
будуть дути осінні
й одяг саду згорить
в золотім голосінні,
я зітру нанівець
смутку сірі печаті
й не скажу я: «Кінець!»,
скажу твердо: «Початок!».

1960 р.

Коли в душу неждано-негадано
потрапляють мікроби сумніву,
я найкраще між нами згадую —
відгороджуюсь ним від суму.
І ми знову на березі моря
слухаєм музику вічності
і пірнаєм, як привиди в морок,
одне одному в вічі.
І милуємось: яхта відчалює
і сріблиться потім на обрії,
що й не знаєш — то пйруса обрис,
чи то чайка в квилінні печальнім.
У красиве безмежно вірю я
і в житті щось красиве звершу,
бо всі вчинки тобою міряю,
бо дивлюсь твоїм поглядом першим.
Ти зі мною чи ти промайнула?
Ти була вже чи маєш бути?
Я не міг би прожить без минулого,
хоч не мислю життя без майбутнього.

1961 р.

(Лист в Одесу)

Смутку вінок терновий
Впивається в голову.
А над Тернополем
Небо голе.
І нема ні хмарини,
І зірок нема.
І душа, як ринва,
Глухоніма.
Чекаю листа від тебе,
Як чекає світанку хворий.
Напиши про південне небо,
Коли захід вмирає над морем.
Хай твій голос пройде крізь літа
І місто розбудить сонне,—
Я вночі прочитаю листа
І в небі побачу сонце.

1962 р.

Тобі, ой, погано —
за тобою погоня:
в куряві
шляхом битим
втікаєш ганебно
від літ занедбаних,
втікаєш від днів убитих.
І вранці-рано,
і пізньої ночі
тобі, ой, погано —
за тобою погоня!
Над тобою регоче
бистрінь ураганна
й мов дивиться в очі
око нагана.
А в спину
невпинно —
отруйними стрілами —
дні розстріляні,
тобою розстріляні,
колись призначені
для бунту і мужності,
а потім розтрачені
твоєю байдужістю...
Тобі, ой, погано —
за тобою погоня.

1962 р.
м. Тернопіль

Нерви мої переплелись
з паралелями й меридіанами,
я — все, що було вже колись,
я — все, що буде з землянами.
Спішу на дороги ранні,
любові
собі
не випрошую.
В серці, сумом століття пораненім,
квіти для всіх вирощую.
Бо я — хоч кажу нечасто —
люблю свою землю трепетно,
бо я — це народу частка
і частка твоя, плането!
Нерви мої переплелись
з паралелями й меридіанами.

1963 р.

Василю Еллану-Блакитному

Цвіркуни хай радіють запічні,
Що вітри їм чужі зустрічні,
Хай у лігвах своїх лежебоки
Кволо мріють про тихі роки,
Поки ми і Вітчизна, поки
Буде жити: «Ні слова про спокій!»
Я ніколи не визнаю втоми,
Тиха гавань не звабить ніколи.
Вічний бій, вічний марш в невідоме —
Виправдання немає кволим.
Навіть там, де холодний, шквальний
Вітер смерті ошпарить щоки,
Голос мій не буде благальним,
Голос мій не буде прощальним,
Буде рівним: «Ні слова про спокій!»

1964 р.

Забрів я в нетрі непролазні
З інтриг нікчемних і обманів.
Навколо мене платні блазні,
Як у дешевім балагані.
Один дудить, а другий скаче,
А той кричить, як на заріз.
Облич за масками не бачу,
Та й очі в мене — повні сліз.
Взялись за руки. В хороводі
Пливуть з безглуздими піснями.
І в кожного на штучній морді:
«Ти — наш, ти — наш, навічно — з нами!»
Невже я виходу не мав би,
Якби сказав їм: «Протестую»?
Мене вітають гучно мавпи,
Я їх вітаю й сам мавпую.
Оточення! Мене морозить
Від думки, що вростаю в тебе.
Заклекотіть, весняні грози,
Мені проснутись конче треба.

1965 р.
м. Одеса

Люблю, коли зовуть мене Петро Ілліч,
Не через те, що гонору багато.
Як так зовуть мене, то вся у тому річ,
Що я не сам тоді, а поряд з татом.
Люблю, коли до імені та додають Ілліч,
Тоді і певності, і сил у мене більше,—
До радості а чи біді навстріч
Рушаю разом з татом сміливіше.
Давно над татом виросла трава,
В квітки перетворились очі сині.
А на плечах у мене горда голова,
Бо татова це голова у сина.
Де я родився, батька вже немає
Та є в житейськім морі Острівець.
Що далі я від нього відпливаю,
То глибше й рятівніше відчуваю:
Поганий, безнадійний той плавець,
Хто берег рідний забуває.
Люблю, коли до імені та додають Ілліч,
За словом б а т ь к о чую: Б а т ь к і в щ и н а!
Яка складна це і звичайна річ —
Жить на землі і знати: я — людина.

1966 р.

Вийду за поріг,
Обійду навколо хати.
А серце ніби хробак підточує.
Бо куди не гляну —
Дегенерати
Мене оточують.

* * *
Коней зігнали в одній стайні —
І стали коні одностайні.

* * *
Волохаті тіні вухаті
Коло хати і в хаті
Чатують недремно, чаклують —
В закамарках ночують.
Я чеканю себе на чеканні,
Я черпаю в чеканні співи,
Та не знаю: канни чи каїни
На рані смеркання поспіли?

* * *
Що далі, все важче і важче:
Дорога під сонцем, а темна.
Переді мною — дилема,
Та, Їй-Богу, не знаю, що краще:
Чи бути оточеним гратами,
Чи бути оточеним дегенератами?

1966 р.

Лежу в траві. Злипаються повіки.
Так пахнуть квіти, так шумить трава,
Що мимоволі: — Це з якого віку
Защебетали птахи в головах?

Не стане листу восени на вітті.
Мене не стане. Все мине.
А те, що мучило і кликало мене,
Зостанеться на цій землі навіки.

Безсмертна смерть і мій заціпить рот,
Але душа залишиться нетлінна.
Бо син у мене є! Бо є народ.
Бо є на світі Україна.

1967 р.

Галілей, очевидно, мусив
Сказати «святим отцям»
Не те, чим він жив і мучився,
Що сповідував до кінця.
Галілей не з душевної скрути —
Він покаявся залюбки,
Щоб крамольні слова: «... вона крутиться!»
Залишилися на віки.
Розумію генія зречення,
Як змінив він, що міг змінить,
Як судді його приречені
Тим уже, що судді вони.
Але вслухайтесь: «Мусив я, мусив!»
Конвульсує крізь час і простір —
Грузнуть люди в багні компромісів,
Обростають обставин коростою.
...«У Вікторії раз переспати —
Хіба кривда велика для Спарти?..»
(Та не кривда. За стан зміїний
Андрій зрадить іще Україну).
...«Ой, не варто б доносить на брата,
Бо не ворог він — з ним же я ріс!»
(Але що, коли будуть питати,
Чому все-таки не доніс?).
Дуже просто: «Не міг я, мусив,
Не життя пішло — круговерть!»...
Ну а раптом назавтра, друзі,
Доведеться іти на смерть?!
В найтихіший прихисток вивести
Обіцяє стежечка звивиста.
Напівправда комусь на війні
Часом служить ліпше броні.
Зате куля в хуртечі стальній
Невблаганно іде по прямій.
Зате правда, зающена вщерть,
Тільки смертю долає смерть.

Галілей, очевидно, мусив
Сказати «святим отцям»
Не те, чим він жив і мучився,
Що сповідував до кінця.
Геній бути не може приреченим —
Геніальне в ньому і зречення.

1967 р.
м. Одеса

Україна моя починається
Там, де туга моя кінчається,
Край дороги, як пісня чаїна,
Починається Україна.
Україна моя починається
Там, де палуба грізно хитається,
Там, де в клекотах Чорного моря
Б'є панцерник у царство горя.
Україна моя починається
Там, де ранок Свободи займається,
Там, де впали острожні стіни,
Починається Україна.
Україна моя починається
Там, де рабство навіки кінчається,
Де смереки у вільних Карпатах,
Як опришки, стоять на чатах.
Україна моя починається
Там, де туга моя усміхається,
І, як небо, як даль солов'їна,
Не кінчається Україна.

1967 р.

Я з жахом подумав, що я — розминувся,
З собою самим у житті — розминувся,
Спішив на побачення — і розминувся,
Навстрічно всміхнувся уже — й розминувся.

Для чого тоді я блукаю? — гадаю.
Кого так уперто шукаю? — гадаю.
Кого і за що проклинаю? — гадаю.
Кого відтепер представляю? — гадаю.

Та раптом мене оперіщила — думка,
Моя — і мене оперіщила — думка,
Всю душу мені розпанахала — думка,
Банальна і разом фатальна — думка:

А що я скажу, як себе — зустріну?
Ну що я скажу, як себе — зустріну?
Якими, якими словами — зустріну?
Чиїми очима себе — зустріну?!

1968 р.
м. Одеса

І я знов живий
Світ оглядую,
Смерті першої
Не пригадую.
Степан Руданський

Вмирав поет, залюблений у світ,
Вмирав поет, задивлений у море,
І ялтинського квітня первоцвіт
Рахманно глибинів у тихім зорі.
Він добре знав, що серцем відпалав,
Але вдивлявсь пожадно в світ навколишній,
Перед яким і сам не впав навколішки,
Й свому народу падать не давав.
Поет вмирав на тапчані дощатому,
Вмирав у злиднях знаний лікар міста,
І горло-пісню чорними лещатами
Холера — як сатрап — стискала міцно.
Він дослухався співів з далини —
Жадав спізнати, поки серце трісне,
Чи варто помирать серед весни,
Чи з нових весен злине рідна пісня.
Поет помер — здригнувся первоцвіт,
Поет помер — на морі хвиля вмовкла.
Але життя його, як співомовка,
Вросло тоді у барвінковий світ.

1968 р.

За гратами зубів
Дрімає в'язень ситий.
За гратами зубів —
Немов свинцем налитий.
За гратами зубів —
Мовчанням знаменитий.
За гратами зубів —
Чеканням оповитий.
За гратами зубів
Лежати звик
Язик.

1968 р.

Поетом бути — йти на ешафот,
Щодня іти, не знаючи пощади.
Поетом бути — вірити в народ
І знать: сучасник ти його й нащадок.

Але коли поетів ешафот —
То блазня кін на ярмарку епохи,
Його почує тільки той народ,
Кому пророків заміняють скоморохи.

1968 р.
м. Одеса

Просякнуте зорею надвечір'я
Стікає за буденний небосхил,
Коли мов шерех таємничих крил,
Сад підступає до подвір'я.

Тінь ясена старого, ніби велет,
Корів звеличує за ворітьми.
Пливуть корови тінями з півтьми,
Немов червоні каравели.

Химерний танець кольорів і звуків,
У мерехтінні тіней тане тин.
В передчутті небесних сонатин
Взялись дерева у саду за руки.

Я не боюсь на хвилю здичавіти,
Мене у мене шал не відбере,
І кваплюся на карнавал дерев,
І веселюся на весіллі вітру.

1969 р.

На цвинтарі, серед сумних акацій,
Побачив я розквітлий кущ калини.
— Була то воля татова остання,—
На погляд мій озвалась тихо мати.

І я згадав, як у далекі роки
Попід горожею навколо хати,
Замріяний, садив калину тато,
А люди посміхалися: «Дивак!»

І я згадав: маленька наша хата
За живоплотом пишної калини
Щоосені здавалася мені
Червонокрилим птахом край села.

1969 р.

Не в тому суть,
що втома й сум
на сонне плесо занесуть,
де всякі сумніви відсутні.
Шукати треба глибше
суті!
А ми тоді для інших
судді,
коли,
спізнавши втому, й сум,
і відчаю холодну сутінь,
йдемо крізь власний біль
до суті.

1970 р.

Суворий день,
Тривожний час,
Коли не може буть безхмарним
Високе небо в смугах трас,
Прошите нервами радарними.
І все ж у мене ні печальний,
Ні величальний настрій.
Я єсмь реальний чоловік
І вірить настрою не звик,
І знаю добре, що за вік
Веде життю моєму лік,
Пронизує рентгенно наскрізь.
Я непомильно знаю нині,
Що ми двожильні буть повинні.
Опора краю і планети —
Двожильні воїни й поети.
Але не тільки сила пліч,
А й сила духу — в цьому річ!
Ні величальний,
Ні печальний
В душі не домінує настрій,
А сум на сонні плеса втік.
Тож я не в настрій вірю —
В наступ.
І цілить в мене з-під повік,
І кличе невблаганний вік:
— Усе, що дороге тобі,
Сьогодні закривай собою!
Як вічний бій,
То й вічний біль.
Без болю
Не буває бою.

1970 р.

— Хто я? —
запитує людина,
сподіваючись на відповідь
сьогодні.
— Хто ми? —
запитує покоління,
щоб одержати відповідь
у майбутньому.

1970 р.

Можна вибрать друга і по духу брата...
Василь Симоненко

Як легко все вигадувать на світі!
Вигадуєм любов — і вірим до пори:
Коли — сонця надумані посвітять,
Коли — надумані збентежать нас вітри.
Вигадуємо запахи і звуки,
Вигадуємо колір, відчуття.
Вигадуємо жалісні розлуки,
З одною живучи усе життя.
Вигадуємо пісню солов'їну
Серед зими — зневіреним на диво.
Та вигадать не можна Україну,
Як і любов — єдину і правдиву.

1971 р.

Оті липкі вуста брехні,
Що медом пахнуть уві сні,
Оті звабливі і чудні
Мені давно страшні.
Але не тому, що липкі,
Вони такі пахкі й пухкі,
Вони заклично пломінкі,
Солодкі-пресолодкі!
І через те мені страшні
Оті звабливі і чудні,
Оті, що медом — уві сні,
Липкі вуста брехні.

1972 р.

Перегоріло, переболіло,
Ввійшло у землю.
На сизий попіл перетліло
Найкраще зерно.

Пролопотіло і пролетіло —
Аж небо зблідло.
Останній промінь сяйнув несміло
І зник безслідно.

Переболіло, перегоріло,
Ввійшло у землі.
Але пробити сніги зуміло
Зеленим зелом!

1972 р.

Андрійко навчивсь рачкувати,
а далі — на ноги спинатися.
І тільки півкроку ступить,
відразу додолу падає.
Андрійка матуся лає,
І татко Андрійка лає:
— Навіщо на ноги спинаєшся?
Голівку наб'єш об долівку! —
А хлопчик на ноги спинається,
хоч знову і знову падає.
А хлопчик за кожних півкроку —
об долівку — в сльозах! — голівкою.
Рачкувати не хоче Андрійко,
плазувати не може Андрійко,
бо в ньому людина проклюнулась.

1972 р.

Полюйте на субстанцію незриму,
Малюйте власний профіль на стіні,
А я, закоханий у клопоти земні,
В полях осінніх пошукаю риму.

Де з картоплища лине запах диму,
Де вітер пісню котить по стерні,
Так легко і так болісно мені
Забуту віднаходити стежину.

І оживають в пам'яті слова,
Як навесні столочена трава,
І груди повняться сподіваної сили.

Хоч знаю: це благословенна мить,
А серце трепетно й прощально защемить,
Лаштуючись за дальні небосхили.

1973 р.

Зникають, немов міраж,
Усі фейерверки словесні.

Відступають далеко за обрій
Усі повсякденні гризоти.

Химерні службові проблеми
Залишаються за порогом,—

Коли з надвечір'я принишклого
Відчиняються двері у вереск

І, як скалки пульсуючі сонця,
Шугають слова дитячі:

— Я дуже чекав тебе, татку!
— Чому забарився, татку?

Слова — як вода в пустелі,
Слова — як тепло на морозі.

...А ходять похмурі люди
І питають, яке воно, щастя?

1974 р.

Голос твій, що між листям заплутався в лісі,
Повертається тихо до мене разом із шумом зеленим
І тихо на груди мої кладе свою голову, листям
увінчану,—
І немає у світі, і немає на інших планетах, і немає
у всесвіті
Тиші такої врочистої, такої земної і такої високої тиші,
Як на серці моєму, голосом заколисаному,
що між листям
заплутався
в лісі.

1974 р.

Коли мені буде тяжко,
Тоді я тебе погукаю,
І ти озовешся, пташко,
Із весняного гаю.

Коли мені буде гірко,
Дозволь, я твій спокій порушу,—
І покинеш весняну гілку,
І мені перепурхнеш у душу.

1975 р.

Братові Іллі

Країв далеких дивні новосели,
Підсвічуючи синю каламуть,
Сріблясті хмари в небесах пливуть
У щоглах сонця, ніби каравели.

Дівча за ними синю стежку стеле —
Ось-ось на віях сльози зацвітуть.
Щось втрачене згадалося, мабуть,
Весняних марень плетиво веселе.

А я дивлюся з ніжністю в очах
На хмар повторно-неповторний шлях —
І срібний промінь доторкнувсь волосся.

О юносте! Я не люблю повчань,
Але прошу: забудь свою печаль,
Коли весною пахне мудра осінь.

1976 р.

Це все було. І вечір, і ріка,
Причаєна у місячнім сіянні.
І, наче пломінь, губи невблаганні,
І на плечі розслаблена рука.

Це все було. Піднесеність п'янка,
І зорі сліз, пролитих на світанні,
І ті слова, найперші і останні,
В яких печаль, немов крило, легка.

Це все було, як в іншому столітті,
Коли цвіли дерева молоді
І солов'ї гриміли в буйновітті.

Це все було. І тихо по воді
Спливло, як листя, навздогін за днями,
Що промайнули, та погаснуть — з нами!

1976 р.

Пам'яті Василя Земляка

Це станеться рано чи пізно,
І станеться несподівано —
Остання моя пісня
Обірветься, недоспівана.

Білий лебідь над хатою,
Наче дим, покружляє.
Мої друзі, спохмарені втратою,
Я живий в лебединій зграї.

З року в рік мої очі й руки
Йшли від мене — ставали словами.
Мої друзі, не буде розлуки —
Всі слова залишаються з вами.

Ми зустрінемось рано-вранці,
Коли небо сяйне на крилі,
Щоб, немов проти смерті повстанці,
Скалки сонця світились в землі.

Ми зустрінемось край дороги,
Щоб я серцем щоразу ловив,
Як по грудях ходитимуть ноги
Тих людей, кого я любив.

Ми зустрінемось на роздоллі,
Щоб довкола була далина
Й вічний голос пісенної долі
Від землі до небес долинав.

1977 р.

Земля,
в якій батько лежить,
що мав би ще довго жить,—
не глина, пісок і тля,
не просто масна рілля,
напоєна кров'ю земля,
просолена потом земля,
ти — моя древня плоть,
я — твоє древо і плід.
Кожна билинка й листок,
річка, маленький струмок,
корінь, зелене зело,
гайок і дрімучий ліс —
все це у мене вросло,
навік я в усе це вріс.
Земля, що спізнала вогонь,
земля, що сивіла від сліз,
тепла від теплих долонь,
світла від білих беріз,
моя кругойдуча й могуча,
квітуча моя і плодюча,
ніжна моя і незламна,
правдива, як ласка мамина.
Земля,
в якій батько лежить
і в мені відродився,
щоб жить,
напоєна кров'ю земля,
просолена потом земля,
повітря моє і вода,
одвічна моя й молода,
ти — моя древня плоть,
я — твоє древо і плід.

1977 р.

Через каміння, через долини і гори,
Через секунди, хвилини, літа і віки,
Омиваючи душу, проникаючи в душу людини,
Пливе незупинна, наймогутніша в світі ріка.
В хвилях прозорих, в чистім, як дзеркало, плесі —
Дивні фрегати, і храми, і атомохід.
Видно руїни Трої, видно вогні Дніпрельстану,
Все, що було, все видно. Не видно, чого не було.
Через каміння, через долини і гори
Пливе Атлантида, у «чайках» пливуть козаки.
Видно правічний Київ, видно румовище Крутів,
Все, що було, все видно. Не видно, чого не було.
В хвилях прозорих, в чистім, як дзеркало, плесі
Античні мечі втонули, луки Батия згнили.
Тільки добро і мудрість, тільки красу і працю
Від небуття рятує наймогутніша в світі ріка.
Через каміння, через долини і гори
Пливуть імена і дати, пливуть письмена,
А те, що зосталось на березі, те, що вчепилося берега,
Лишилось по той бік обрію. Пропало, розтало, як дим.
Часу ріка незупинна!.. Не бійтеся в неї ступити,
Бійтесь загрузнуть на березі в спокусливо тихім кублі.
Хто часу своєму належить, належить і часу майбутньому,
Хвилі ріки незупинні — як мускули вічних днів.

1978 р.
1995 р. дещо уточнено

Блажен, чия душа цвіла,
Коли в цвіту земля чманіла,
Хай молодість, немов стріла,
Весняним садом просвистіла.

Але блажен той востократ,
Кого взяло в обійми літо,
Щоб у душі весняний сад
Усе ще цвів несамовито.

Любов, що навесні цвіла,
Цвістиме, поки ми з тобою.
Хто влітку не спізнав тепла,
Той не знайде його зимою.

1978 р.

Вузлуваті, землисті, зморені,
Ніби вирвані з грунту корені,
Ніби дві невигойні муки —
Дорогі материнські руки.

Ніби втомлена осінь під віями,
Ніби небо, обпалене війнами,
Тихі зорі з безмежної ночі —
Дорогі материнські очі.

Як про мамині очі згадаю —
Скрушно в душу собі заглядаю.
Як згадаю про руки мамині —
Хліба в світі легкого нема мені.

1979 р.

У морі синьому, не знаючи причалів,
На всіх вітрилах — у незвідані моря
Пливе за межами скорботи і печалі,
Як біла каравела, молодість моя.

— Агов! — гукаю.— Озовися, капітане!
Які надумав відкривать моря? —
Пливе беззвучно, за крайнебом тане,
Як біла каравела, молодість моя.

У морі синьому, далеко від Одеси,
Мене не взявши у незвідані моря,
Без мене входить в таємничі плеса,
Як біла каравела, молодість моя.

— Агов! — гукаю.— Озовися, капітане!
Коли ж це сталося, що ти давно — не я? —
Пливе беззвучно, за крайнебом тане,
Як біла каравела, молодість моя.

1979 р.

Прояснюється і стає світлішим
Мій небокрай, спохмурений до краю.
В ім'я життя вбиваю смуток віршем
І в кожнім слові двічі помираю.

В ім'я життя наспівую і граю
Веселі ролі, всі — найщасливіші.
Нехай із мене соловей не вийшов,
Та свій мотив я достеменно знаю.

Я вас люблю і цього не ховаю,
Люблю — не розраховуйте на більше.
Прийміть любов у пахощах розмаю
Й забудьте, що собі лишив я біль ще.

Прояснюється і стає чіткішим
Мій небокрай, розхмарений до краю.

1979 р.

1

Чи з-за гаю, чи попід гаєм,
Чи долиною... долом... горами...
Звідкись музика долинає
(долинаючи, знемагає)...
І стає мені поперек горла.

Долом... горами... верховіттями
Линуть... тануть... і тонуть звуки.
Тихо радість пливе над світом
(випромінює в сутіні світло).
Тихо туга ламає руки.

Чути скрипочку, бубон бухає,
І сопілка дзвенить, як пташка.
Розум хмуриться, серце слухає
(в світі білому сива скруха є),
І то легко мені, то тяжко.

Тільки музика... Тільки музика...
Все останнє... А що — останнє?..
Знову сходяться радість і мука
(жодна те не пояснить наука),
Знову ніч переходить в світання.

2

Скресає світанок молочний —
І мені подумати страшно,
Що батько за мене молодший,
Що я вже за батька старший.

Сонце несе тепло мені,
Майданів і вулиць клекіт,
І в очах оживають промені
Світанків моїх далеких.

Дивлюся очима сина
На день вчорашній,
І щемить відчуття, як провина,
Що я вже за батька старший.

Кожним вбираю порухом
Далеке і незабутнє.
...Повз могили, пропахлі порохом,
Котиться
Сонце
В майбутнє.

1980 р.

Поле моє, зоране
Плугами пекучих слів,
Поле, засіяне зорями
Моїх золотих вечорів.

Поле в твердому грудді,
В осколках від мін і бомб,
У наших з тобою грудях
Навіки одна любов.

Поле благословенне,
Відкритість і таїна,
У наших з тобою венах
Кров на обох одна.

Випала доля така мені,
Поле моє кам'яне,—
Викохувать колос на камені,
Повіривши в щастя трудне.

В щастя одне-єдине,
Що єднає порив і протест...
Тільки в ім'я Батьківщини
Мусиш нести свій хрест.

1981 - 1995 рр.

Говорив із століттями,
А прожив мить.
Не працював ліктями,
Вмів любить.
Бував на висоті,
Хоч лякавсь висоти.
Знав: не все у житті
Тільки ради мети.
Не збивав з ніг
Своїх товаришів.
Жив — як міг,
Але — не як хотів.

1981 р.

В описі майна Тараса Шевченка, зробленому поліцейським
чиновником в кімнаті при Академії мистецтв,
де жив після заслання і помер
поет, зафіксовано, зокрема, таке:
«... два кольца обручальных золотые».

Дві золоті обручки, два сяйва золотих,
Дві непоєднані далекі долі
Сяйнули холодно в руках чужих,
Як смерть сказала: — Мучитись доволі!

Поет і смерть в труні на самоті
Мовчать сумирно, злившись воєдино.
Жандарм обмацує обручки золоті
І з жахом згадує, що й він — людина.

Малюнки, аркуші, суконний кобеняк
Обмацані і вже у протоколі.
Жандарм долає професійний переляк
І жмуриться, бо злато очі коле.

Солом'яний мужицький капелюх
І сорочки потерті полотняні.
Шал обшуку в жандармові не вщух —
В папери втупив очі олов'яні.

Крамолу б віднайти і — під багнет!
Нема крамоли. Ліжко. Стіни голі.
В труні мовчить нахмурений поет,
Його майно мовчить у протоколі.

Останній обшук. У папери знов,
Як в полум'я, жандарм встромляє руки.
А дві обручки сяють, як любов,
Присуджена до вічної розлуки.

1982 р.

Романку,
маленький мій друже
з далеких одеських причалів!
Глянь,
чайка сідає на воду
і душу бере на крило.
А ти на скелястому березі,
немов чаєня причаєне,
і в бризках солоних
веселкою
сяє твоє чоло.

Романку,
незчувсь я, мій друже,—
мов чайки,
літа прокричали
і зникли в безодні неба,
сонце черкнувши крилом.
Тільки маленький хлопчик
з далеких одеських причалів
сяє мені,
як веселка,
забризканим в морі чолом.

1983 р.

Є сила в простому корені,
Більша за грім у кроні.
Дерева будуть повторені,
Відродившись в земному лоні.

Є сила в житті людини,
Непідвладна законам смерті,
Допоки в народні глибини
Вглибають корені вперті.

В надрах віків не зморені,
Певні безсмертного роду,
Живлять могутні корені
Древо мого народу.

Листя у кроні, ми — тлінні,
Приречені на заміну,
Та відродимось у корінні
І побачимо знов Україну.

1983 р.

Я вийшов до моря. Безмежжя торкнулося серця:
З-за обрію хвилі — як лави ординських атак.
Здавалось, на скелі стара Генуезька фортеця
Здригнеться й відступить від моря до міста Судак.
В серпанку вечірнім фортечна відновлена вежа
Грайливо про спротив мені нагадала на мить.
І подаленіла на березі тихім одежа,
А я безрозсудно вглибав у повсталу блакить.
Вода була чиста і тепла, як тіло дівоче,
Пручалась, кипіла, манила все далі на глиб.
Вода нападала, втікала, сміялася в очі
І хвилі котила, що вкрити навічно могли б.
Плисти було важко, хоч я почувався на силі,
Плисти було любо, вкушаючи ласки стихій.
Як тільки вдавалось дістатися гребеня хвилі,
То хвиля нова спонукала нерівний двобій.
Мене накривало не раз і не два з головою,
Вода проникала до рота, і носа, і вух.
Та берег далекий, як мудрий масив супокою,
Не кликав ні тіло, ні мій розтривожений дух.
Згадав я пораду когось із бувалих матросів —
Коли заштормить, то від берега в море тікай!
І ось я пливу серед хвиль, як серед гігантських покосів
На правічному полі — з небокраю у небокрай.
Плисти стало легше, і хвилі морські не морили,
А лащились хвилі до мене, немовби приручений звір.
І ліг я на спину, щоб так відновити сили,
І ліг я на спину між хвилі — очима до зір.
Плавба затягнулась, як ласка взаємно жадана,
І сталося диво, що й досі в душі живе,—
Стегном я відчув, що поряд, мов хвиля, моя кохана,
І другим стегном відчув я, що... мати зі мною пливе.
Я стрепенувся, глянув. Що воно за химера?
Наче гігантські покоси, хвилі рядами йшли,
Рухались хвилі ритмічно гекзаметрами Гомера,
І все то не хвилі, а люди, і все то люди були.
Зорі затрепетали у моїм затуманенім зорі,
І я швидко поплив до берега в переливах живих вогнів.
— Хвилі, ми тільки хвилі у нескінченнім морі,
І, поки є час, поспішаймо на рідні вогні берегів.

1983 р.

Січень 1984 року

Неповних сімнадцять років —
і немає двадцятого віку,
Неповних сімнадцять років —
і закінчиться тисячоліття.
Учені вже провіщають,
що з раком буде покінчено,
Що запчастини органів —
перспектива цілком реальна.
Французький часопис «Проблема»
обіцяє, що в 70 років
Людина так виглядатиме, як зараз у 35,
Що столітні діди й бабусі
будуть так само красиві,
Як нині передінфарктники у квітучих своїх 50.
Кажуть, медикаменти винайдуть проти астми,
І проти нервових депресій,
і проти приступів совісті...
Чудесні які перспективи!
Неповних сімнадцять років —
І в новому тисячолітті реанімують молодість,
Хто розминувся з нею
або зрадив їй в роки тривог,
Коли погибали в Лівані,
І в Афганістані гинули,
І в Сальвадорі гинули,
І гинули в Нікарагуа,
Коли, як відкриті рани, вогненні точки планети
Пульсували, сочилися кров'ю,
А ми ще були молоді.
Неповних сімнадцять років —
І такі перспективи щастя!
А я відмовляюсь від щастя
з допомогою реанімації,
чи пересадки органів,
чи капсульних суперліків,—
Я хочу з тобою зустрітись
таким,
яким зможу вижити,
Я хочу тебе побачити
такою,
яка вже будеш.
І щоб сонце блищало в росах,
І за звалищем металобрухту,
точніше — ракетобрухту,
Захлинались в садах солов'ї.
І щоб ти у Москві чи в Парижі,
в Лондоні чи в Гавані,
в Києві чи в Нью-Йорку,
в Селенгінську чи в Кам'янці,
в Одесі чи в Ірпені
Сказала мені, засмучена,
Сказала в травневім цвітінні:
— Знову весна буяє,
Знову весна прекрасна,
як в минулому тисячолітті,
як ти вперше мене цілував.
...Неповних сімнадцять років —
і немає двадцятого віку...

1984 р.

Р.S. Залишилося тільки п'ять років,
А тривога моя наростає.

1995 р.

Отямся, князю,— квилить вітер з Дону,
Злорічить Див із хижої пітьми,—
Твоя хоругва полетить додолу,
Як птаха з перебитими крильми.

Отямся, князю,— в половецькім полі
Знайдеш ганьбу і каяття сльозу.
Хіба не чуєш? Як знамення долі,
Вовки з яруг вигавкують грозу.

Отямся, князю,— у лиху годину
Свою жону в Путивлі пощади.
Негоже в степ виводити дружину,
Коли лисиці брешуть на щити.

Отямся, князю,— потемніли трави,
Вже й сови в пущі виють, як вовки,
І зорі в небі світяться криваво,
І зір туманять сині блискавки.

Нічого князь не бачить і не чує —
В душі лунають сурми золоті!
До зброї приторкнувшись і до збруї,
Рушає в путь, єдину у житті.

Нічого князь не чує і не бачить,
Коня пришпорить, в бій помчить навскач —
І хай в Путивлі Ярославна плаче,
І хай дійде до Києва той плач.

Нічого князь не бачить і не знає,
Він топче степ, як чвар безглузду грузь,—
І хай страшна поразка об'єднає
В крові усобиць захирілу Русь.

Не бачить, і не знає, і не чує —
Знамення всі летять під стремено!
До зброї приторкнувшись і до збруї,
Князь розгортає Слова знамено.

І в Слові тім, спізнавши покаяння
І розметавши страм і каяття,
Дружині, що погибла на Каялі,
Вертає славу, більшу за життя.

1985 р.

В прямому смислі давніх днів уламок,
Що в день новий вписався залюбки,
Зачарував мене лівонський замок
На березі латвійської ріки.

Глибоким берегом над урвищем ступав я
По стежці, як натягнута струна.
Внизу камінням плюскотіла Гйуя,
Вгорі темніла кам'яна стіна.

Я крутосхилом сторожко, обачно
Балансував заради двох площин —
Середньовічний замок добре бачив
І бачив річки споконвічний плин.

Дививсь то вниз, то вгору на каміння,
Яким, як води, пропливли віки,
І думав про далекі покоління,
Що відійшли за хвилями ріки.

Я думав про життя скороминуще
І велич рукотворних величин,
Забувши, що за крок — мій день грядущий,
Немов карнизом, йде по стежці син.

Я стрепенувся. Берегом скелястим
Проходив син по крайці крутизни.
І вмить від думки, що він може впасти,
Змаліла влада древньої стіни.

Видіння над рікою промайнуло,
Яке в уяві страшно відновить,
І я відчув, що все давноминуле
Вміщається в життя єдину мить.

І впали в невідь лицарі безстрашні,
І зблякли тіні на глухій стіні —
Над урвищем стояв не день вчорашній,
Стояв мій син і посміхавсь мені.

— Ходімо, сину! — Весело ступав я
З долини — вгору, берегом ріки.
В камінні звично плюскотіла Гауя —
З віків перетікала у віки.

1985 р.

Звук наростає, і спадає звук,
І розтає в небеснім океані.
Мотора стук і серця перестук
Живуть в єдиноборстві і єднанні.

Блищать хмарини, сонцем осіянні,
Немов сніги на берегах розлук.
Щемить душа у тихім завмиранні,
Здійнявшись вище радощів і мук.

Щомить світліші неба сині плеса —
Либонь, внизу проміниться Одеса,
Моєї юності і мати, і сестра.

Земля все ближче. І ревуть мотори,
Як грім весняний над шаленим морем,—
Мені радіть і плакати пора!

1985 р.

Незмінно триває мить,
яка зупинила Трою,
грає незмінно хвиля,
що вела Одіссея в Ітаку,
козацькі човни незмінно
долають Дніпрові пороги.
Всі ріки минулих віків
впадають у мить життя,
що зветься Сьогодні,—
і незмінно триває Минуле.
Вітер часу безсилий
загнати мій човен в непам'ять,
допоки мої якорі —
у ріках минулих віків.
Допоки я єсмь людина,
незмінно триває мить
і мій час безкінечний.

1985 р.

Синам Романові і Андрію

Сонце котиться в небо високе,
Пил рожевий над полем здійма.
Світ у мене такий світлоокий,
Наче смерті на світі нема.
А на серці тривожно і щемко
В термоядерні роки ревучі.
Все ж такими, як бачив Шевченко,
Ще видно Дніпро і кручі.
Ще пісня, як чайка, лине,
У блакиті купаючи крила,
І зріють в душі України
Нерозтрачені ніжність і сила.
Нехай там у хвилях мазути
І залізні орли в піднебессі,
Та слово, із криці куте,
Дзвенить, як дзвеніло при Лесі.
Що вічне, не все за водою
Відпливає навіки у море,
І мусять за віку грядою
Відкритись грядущі простори.
О, їх не розгледіть в біноклі,
На комп'ютерах не розгадати,—
Тільки смерть, ніби меч Дамоклів,
Не повинна над ними звисати.
Не повинна ракетним зблиском
Обірватись вселюдська дорога!
Вік грядущий, ти зовсім близько,
Ти під серцем велика тривога.
Хочу довго-предовго жити,
Легко йти вздовж Дніпра берегами,
Лиш не хочу синів пережити,
Розминутись на кручі з синами.
І навіть подумати страшно,
Що обірветься нить родоводу,—
Тільки ставши за батька старшим,
Син зіллється з рікою народу.
І збагне, що на серці щемко,
Як відкриє шляхи кругойдучі,
І такими, як бачив Шевченко,
Знов побачить Дніпро і кручі.

1986 р.

Було тієї радості на довгому віку,
А з радості росли і нуртували сили,—
Начистили картоплі, зварили в казанку,
Гуртом поїли, казанок помили.

На чорному, як поле, селянському віку
Було тієї радості, що б там не говорили,—
Начистили картоплі, зварили в казанку,
Гуртом поїли, казанок помили.

Було тієї радості на довгому віку,
В роботі веселились, що аж гуділи жили,—
Начистили картоплі, зварили в казанку,
Гуртом поїли, казанок помили.

На чорному, як поле, селянському віку
Було тієї радості, якій життям платили,—
Начистили картоплі, зварили в казанку,
Гуртом поїли, казанок помили.

Було тієї радості на довгому віку,
На всіх стачало від колиски до могили,—
Начистили картоплі, зварили в казанку,
Гуртом поїли, казанок помили.

На чорному, як поле, селянському віку
Було тієї радості,
Було тієї радості,
Було тієї радості...

1987 р.

Не зволікайте, це не діло,
Надалі відкладать не варто,—
Прийдіть до мене в понеділок,
Поп'єм води з одної кварти!

Прийдіть до мене десь надвечір,
Коли засне в тумані гречка,
Щоб грів я прохолодні плечі,
А Ви тремтіли, як овечка.

Прийдіть до мене в понеділок,
Коли роса впаде на трави,
Щоб сукні Вашої поділок
У росах був, як в зорях слави.

А я сказав би: — Милий Боже!
Дівчатко це заслабнуть може.—
І тую сукню, щільно вшиту,
Вам допоміг би просушити.

Приходьте, стукайте у ганок,
Надалі відкладать не варто.
Не згаєм вечір — стрінем ранок,
Поп'єм води з одної кварти!

1988 р.

Я — українець. І все пихате
Розіб'ється о кротість мою.
Я — вишневий садок біля хати,
Що підсвічує людству в маю.

1989 р.

Була благородна ідея,
Лірична була, як весна.
Куди я потрапив? І де я?
За плечима у мене — стіна.

Спішив у майбутнє безкрає—
Опинився ні в сих ні в тих.
Вороття у минуле немає,
Заблукав я між баб кам'яних.

Розминулось майбутнє зі мною,
Відбуяла блакитна весна.
Де ж любов? Та, либонь, за стіною.
А ідея? Вона кам'яна!

1989 р.

За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Тарас Шевченко

Дороги наші мічені
вершинами і втратами...
Борис Олійник

На площу в центрі демократії,
Звідкіль до правди путь близька,
Таємні сили бюрократії
Вночі кидають спецвійська.

І не в Бейруті, не в Преторії,
Не десь в колоніальнім лісі,—
На братній нашій території
Гримкочуть танки у Тбілісі.

Вночі за танками солдати,
Ідуть, як в бій, добірні сили,
Саперні стиснувши лопати.
Куди ідуть? Копать могили.

Ревуть, гарчать бронемашини,
Мов горем гнані і голодні,
Чуття єдиної родини
Готові скинуть до безодні.

Було. Дороги наші мічені...
Згуло! ...вершинами і втратами...
І от. Обличчя наші січені
Вночі саперними лопатами.

І хто створив таку породу?
І хто послав? Яка імперія?
Народ звільняти від народу
Вночі любив кривавий Берія.

Невже воскрес? Фантасмагорія!
Невже?.. Тоді я вмер відразу.
Не хочу жить в такому горі я,
Як матері й батьки Кавказу.

Хто вірить в правду, ми — грузини,
Свободи діти — не імперії.
Чуття єдиної провини
Змете з землі нащадків Берії.

Раніш дороги наші мічені
Й тепер — вершинами і втратами,
І в нас в усіх обличчя січені
Вночі саперними лопатами.

14 квітня 1989 р.

Примітка автора. Кривавою розправою над мирними демонстрантами керував генерал Ігор Родіонов, тоді командуючий Закавказьким військовим округом, за що був усунутий з посади.
В липні 1996 р. указом Б. Єльцина генерал-полковник І. Родіонов призначений
міністром оборони Росії. А я сім років тому дивувався:

І хто створив таку породу?
І хто послав? Яка імперія?

22 липня 1996 р.

Закувала та сива зозуля —
І душа вознеслась до небес, як Говерла.
Розкувалась душа,
Розкувалась над краєм заснулим,
І побачила землю з небес,
І зраділа: земля ще не вмерла!
Закувала, ой, закувала та сива зозуля —
Золоті молоточки процокали у серцях,
Задзвеніли у скронях високих зір.
Закували, ой, закували ту сиву зозулю —
І колеса процокали,
Задзвеніли колеса
В Сибір.

1989 р.

Я — впертий оптиміст,
Мене лякать не треба!
Коли захочу,— міст
Збудую аж до неба,
В найвищий кабінет
Зборю круту дорогу,
Скажу: — Я той поет,
Що не угодний Богу,
Бо шлють давно чорти
Про мене Вам листи.

Всевишній, як отець,
Скорботно в очі гляне,
Немовби мій вінець —
То небуття тумани.
Він скаже: — Схаменись,
А то впадеш додолу,
Облиш небесну вись,
Вертайся вниз додому.
На овидах земних,
А не в глибинах неба,
Шукай умільців злих,
Що вкрали Бога в тебе.
Зваж, на землі десь є
Й на Господа досьє.

На землю із небес
Я гляну ненароком,
А там такий прогрес,
Що випирає боком.
І кличуть знов чорти
До світлої мети.

...Життю вернув я зміст,
Як віднайшов підстави
Зірвать останній міст,
Що звів у ранг держави
Життя моє убоге,
Відлучене від Бога.
...Живу я, не тужу,
Броджу осіннім містом.
Нікому не кажу,
Як став я оптимістом.

Вересень 1989 р.

Хто сказав, що немає вільної України?
Відколи її такою уявив собі Шевченко,
Відколи її такою заповів нам Шевченко,
Вільна Україна існує не тільки в минулому,
Вільна Україна кличе з майбутнього,
Вільна Україна восторжествує
Н а н а ш і й — н е с в о ї й з е м л і.

1990 р.

Посланець недержавного народу
Триста років стоїть біля входу
До високих Кремлівських воріт,
Упосліджений на цілий світ.

Недержавного народу посланець,
Власних ілюзій довічний бранець,
Він стоїть, наступивши на серце своє,
І просить: — Віддайте мені — моє!

1990 р.

Плачуть самотні зірки,
Золото ллється з небес.
Через літа і віки
Я виглядаю тебе.

В шумі весняних садів,
В смутку осінніх дібров
Тебе із минулих віків
виглядаю, як першу любов.

Знаю, в туманах століть,
Десь у правічній весні
Ярославна моя стоїть
На вічній фортечній стіні.

Гай розбудили пташки —
Голос відлунює твій!
Золотом плачуть зірки
В серце моїх надій.
Ніби в колодязь без дна,
В небо дивлюсь голубе.
Грядущого віку жона,
Я виглядаю тебе!

1990 р.
м. Київ

Витікає кров
із прапорів,
витікає наша кров
із прапорів.
І стають вони синіми,
як наше тіло,
коли нас катували
в ОГПУ, в НКВД, в КГБ.
Витікає кров
із прапорів,
витікає наша кров
із прапорів.
І стають вони жовтими,
як наші обличчя,
коли нас кидали
в чорні ями ГУЛАГу,
Биківні,
Дем'янового Лазу...
Витікає кров
із червоних прапорів,
витікає наша кров
із червоних прапорів.
І стають вони синьо-жовтими.
Кольори страждань і смерті
переборюють море крові,
стають кольорами надії
і воскресіння.

1990 р.

Серед лісів, у заповітнім плесі,
Де чистоту плекають небеса,
Бринить-плюскоче вічний голос Лесі,
Нуртує краю сила і краса.

На цій землі, рокованій від роду,
Де кожен крок — пролог і заповіт,
Себе знаходим в імені народу,
Ступивши в Лесин богорівний слід.

На цій землі, яку терзали битви,
В яку неволя в'їлась до основ,
Приречені свій рідний край любити,
В єдину зброю віримо — в любов.

На цій землі нам жити й помирати,
І жить по смерті, як не є.
Життя людського варіянти
Вінчає царствіє твоє.

Мені відкрилася дорога,
Яку давно обрав я сам,—
Хто в землю вірить, як у Бога,
Не зрадить вічним небесам.

Життя спішить життю на зміну,
Мій смертний бог літа кує.
Я той, хто вірить в Україну,
Як вірять в царствіє твоє.

1990 р.

Говорив я з секретарем райкому комсомолу
і почув:
— Виздихаєм, як руді миші, без Москви.—
Говорив я з директором школи
і почув:
— Служи Радянському Союзові!—
Говорив я з головою сільради
і почув:
— То є мертве діло.—
Говорив я з церковним сторожем
і почув:
— Це пахне цвинтарем...
Пішов я до могили січових стрільців,
затоптаної в глину
за вказівкою «зверху»,
і спитав:
— Як мені жити?
— Живи, як живеш, учися розуму в мене,—
прошелестіла трава
і сяйнула росою ранковою,
в якій забриніли сльози.
— А як тебе звати, розумну? —
спитав я тихенько-тихо,
щоб ніхто не почув, окрім неї.
— Ще не вмерла Україна,—
забриніла росою трава
і сяйнула зеленими багнетами
на забутій стрілецькій могилі.

1991 р.

Не знав.
Не думав.
Не гадав.
Вдивлявся в сутінки вухаті.
А час підкрався, як удав,
І тишу проковтнув у хаті.
Серед камелій і камен,
Згубивши часу камертони,
Взялась програма ТСН
Мінять купони на патрони.
Я похолов.
Там, «нагорі»,
Ви кров'ю пишете світанки?
Литва не спить в нічній порі —
У Вільнюсі стріляють танки.

Невже, невже прийшли часи,
Коли лукавить календар?
Мов птахи гнані, голоси
Майдан розгойдують до хмар.
Горить листок календаря,
Що підпалив нову добу.
Криваво котиться зоря
Вслід за свободою в гробу.
На вольну волю, як орел,
Я вирвавсь із липких тенет,
Припав губами до джерел —
Звідтіль ударив кулемет...
Свобода в ніжності мені
Являла свій дівочий встид.
Якщо ти брат, чому в броні
Ідеш на мене, як бандит?
Якщо ти брат і Богом дан,
Чому велиш лягати ниць?
Душа від тіла, як з кайдан,
Звільняється з-під гусениць.
Душа злітає до небес
І цілить з висоти в раба:
— Я вічний, ти — бродячий пес,
Тобі судилася ганьба!

Шинельний запах навкруги
Виповнює повітря вщерть.
Ріка ламає береги,
Коли в старому плині — смерть.
Нічого, браття! Дим і пил,
В ГУЛАГ раптовий поворот...
Спроможен встати із могил,
Хто не бродяга, а народ!
В душі вогонь. Вогонь жене
Сум'яття, сумніви — у суть.
Тебе сьогодні чи мене?
Кого назавтра понесуть?
Ви, може, скажете: — Не так! —
Ви скажете: — Такий момент! —
А я не хочу бачить танк,
Я хочу бачить аргумент.

— Яка різниця? — скаже той,
Який живе то тут, то там.
Він землю візьме під конвой
Й чужим відправить небесам.
Такий прийде нізвідкіля,
Звідкіль — гадати не берусь.
Присяде тільки: — Ця земля
Віднині зватиметься Русь! —
Геройські хлопці, молодці,
Вночі потрібні позаріз.
Без них — ні хвильки на ріці,
Без них нема в гаю беріз.
Чуття вітчизни — не чуття,
Коли нема між нами їх.
Без них у світле майбуття
Ми заглядали б із-під стріх.
Вони такі, такі вони,
Що в світ несуть джерельний зміст.
Не даш останні їм штани,
Ти — на
ці
о
наліст!
Можливо, все це і не так,
Та, навзамін своїх провин,
Я сам готов лягти під танк
За честь беріз і честь калин

1991 р.,
вночі з 13 на 14 січня

І те не так, і се не так,
І дні не дні — ночей одміни.
Не гоноруйсь, що ти козак,
Скажи, як жив для України.

З нестатків вибратись — дарма! —
Засіли «партократи» всюди.
А віл звільнився від ярма
І заволав: — Ми також люди!

Чи то пригас у слові жар,
Чи гонорар затисли ціни?
Забудь про свій небесний дар,
Зроби що-небудь для Вкраїни!

Звичайно, винні «нагорі» —
Від можновладців лиш напасті.
А ти прокинувсь на зорі
Й пішов на спільне поле красти.

Стріляють там, стріляють сям,
А в нас — не бомбові руїни.
Спитай себе, зборовши страм:
— Ти що зробив для України?

Йшли вгору, вийшли під укіс,
Над прірвою тріщить попруга.
Щось мало тих, що тягнуть віз,
Охочих мало перти плуга.

Паркет встелили килими
Так само пишно, як і стіни.
Згадай копальні Колими
Й трудись, як в шахті, для Вкраїни!

Не вміє той, не хоче та,
А той і та чекають тужно.
Ще трохи — і століть мета
Впаде під ноги безоружно.

Клястись на вірність у піснях —
Немає нам в світах заміни.
А хто всерйоз обрав свій шлях,
Готуйся вмерти для Вкраїни!

1992 р., вересень

Час жаданий, омріяний час,
Ніби сонце, залив подвір'я.
А на покуті хмуриться Спас,
В ранок дивиться з надвечір'я.
Добрий дух вчора з хати втік,
Довго шастав у нетрищах ринку
І вернувся під Новий рік,
І в кутку засвітив ялинку.

Час минущий, в якому живем,
Час рокований і проклятущий
Уявлявся батькам, як Едем,
Як сподіваний рай грядущий.

Нам затято ламали хребти,
Катували, гноїли в темниці,
А ми бачили шлях до мети,
Нам крізь грати світили зірниці
Того часу, в якому живем,
За який так боролись запекло,—
Невідступно ми йшли в Едем,
А потрапили ніби в пекло.

Як це сталось, коли споконвік
Люди вірили в свій Новий рік,
В свою волю, в нові береги,
За якими — лиш рай навкруги?!
Таж віками тікали з пітьми,
Задивлялись в ясні небозводи,
І втекли! Нині, діти тюрми,
Ми не стали дітьми свободи.
Мов прокляття, над нами висить
Голос плоті, ротів ненасить.
І Шевченко сказав, як сьогодні:
«За шмат гнилої ковбаси
І Україну продаси...»
Голос плоті веде до безодні.

Час жаданий, омріяний час,
Ранок року, немов надвечір'я,—
Віру лицарів вибили з нас,
А вживили жебрацьке безвір'я.
Смертю встелений шлях до мети
Подолати змогли не найдужчі.
То біда, як ламають хребти,
А страшніш, як ламають душі.

Новий рік, новий вік, новий час,
На ялинці хвоїнки, як перла.
І, здається, на покуті Спас
Промовляє: — Ще віра не вмерла!

1993 р.

Горлопанили всемогущі
З-за високих кремлівських веж,
Що потрапиш у райські кущі
(Лиш пильніш за сусідом стеж!).
Лиш трудися до сьомого поту
(І сконай у геройськім труді!),—
Отоді станем вільні достоту,
Станем рівні в одній біді.
Ми дійшли до межі тієї,
До якої нас довели,—
Голодранці і фарисеї,
Товстошкірі, слухняні воли.
А тепер нам потрібні винні,
Злидням конче потрібен розкол,—
У багнюці по вуха, як свині,
Вознеслись на свободи престол.
Цілий вік нас колючим дротом
Гуртували, націливши в «рай»,—
Щойно раб із зашитим ротом,
Нині грізно волає: — Давай!..—
Звідки взяти? Усе до останку
В нас забрали, спотворивши світ.
Ну й кричи! Привезуть на танку
Незабутній колючий дріт.
Ну й кричи, заганяючи в чвари
Очманілий, лютющий народ.
Завтра прийдуть твої комісари
Й знов зашиють волаючий рот.

1993 р.

Ви хто такі? Взялися звідкіля?
Ви явище земне а чи космічне?
Якщо десь поза Енськом є у вас земля,
То ви середнє між трагічним і комічним.
Ви втікачі, легких доріг обранці,
Що поганьбили свій родинний двір,
Як хрест-навхрест забили вікна вранці
І подались на звабний поклик зір
В чужому небі... Ви є шукачі
Заобрійних дарів і дармівщини.
Ви в тихі вікна пізні стукачі,
Ошукачі своєї ж батьківщини.
Ви згублені й розгублені серця,
Що пам'ять серця вилили в сивуху.
Свої початки вбивши до кінця,
Бездушні ви до первісного духу
І вірності прабатьківській землі...
Не дивина, що ви посеред хати,
В гостях, ще й при гостинному столі,
Волаєте: — Нас треба захищати! —
Від кого? Схаменіться, втікачі!
Якщо клич предків ще в душі не стих,
Нехай вам Бог присниться уночі
І порятує вас від вас самих.

1994 р.

Сини дивовижної нації
Не спішать своїх лав єднати,
А шукають консолідації
За п'ятнадцять хвилин до страти.

Визріває в бездум'ї біда,
Бовваніє крутий поворот...
І нахлине орда, як вода,
І накриє край глуму й гризот.

Уявляю себе під стіною,
Добре бачу того, хто вбив.
Але ПОТІМ я буду з тобою,
Тому що тебе любив,
Мій народе! Що буде завтра,
Я не знаю, а вірю в те,
Що безсмертя твого співавтор
У майбутнім твоїм проросте.

Уявляю себе під стіною,
А тебе уявити не можу,
Мій народе! Твоєю судьбою
Я свій біль і свій сум переможу

1994 р.

Я не просив життя легкого
I не шукав собі вигод.
Їй-Богу, забував про Бога,
А пам'ятав, що єсть народ.

Підспудно, трудно, незбагненно
Вростав я в ту химерну віть,
В якій нуртують сила генна
Й трагічний шлях тисячоліть.

Дійшов я до межі тієї,
Яку омріяв з юних літ.
Ну й що? Пігмеї в апогеї
Малюють в чорне білий світ.

1994 р.

Співаючи, не думаю про смерть,
А в пісні всіх і вся перемагаю.
Я маю чашу неба, повну вщерть,
Заливши піснею всю чашу небокраю.
Співаючи, я думаю про суть
Всього земного, відчуваю зміни
І вічні істини, що хмари їх несуть
За небовид во славу України.
— Ви хто такі?..
Ага, ви не такі!
Ви, часом, вибачте, не рідні яничари?..
Вітрила вітру — хмароньки легкі.
Вас на той берег відвітрилять хмари.
Вітрила рвійні. Вітер в голові
Найкраще ті вітрила напинає.
Пісень співають коники в траві
І ми співаємо. Життя триває.
— Ви не співаєте?
Ой, ви не з цих широт?
То ж треба з Даль-Дерсу
таку здолати дальність!..
А ми співаємо. Бо ми такий народ,
Ми — геополітична геніальність,—
Кажу жартуючи. І слухати не варт
Те, що кажу і що в умі тримаю.
Співаю плачучи, сміюся не на жарт.
Цей жарт історії вже сотні літ триває.

1995 р.

Україно, твоя незалежність,
Неначе політ у безмежність,—
Пролітаю в блакитнім просторі,
Безвір'я долаючи і недовір'я,
Поміж обезкровлені зорі,
Днів не бачу, одні — надвечір'я,
Оповиті в чужі сузір'я.
Україно, твоя незалежність
Так захована в обережність,
Що в твоїй дивовижній долі
Волі менше, аніж у неволі.

1995 р.

Ми про те не знали,
що було не з нами.
А про те, що з нами
день при дні було,
ми про те мовчали,
і в душі згорали
промені з пітьми.
Ми поля орали
і книжки писали,
ми —
давно не ми —
промені з пітьми.
І про те не знали,
що було не з нами,
і про те не знали,
вписані в аннали,
що були не з нами
ми самі —
не ми —
промені з пітьми.

1996 р.

Академіку Ігорю Юхновському,
найстаршому за віком
народному депутатові,
після прийняття Присяги
на вірність Україні

Ми прийшли у цей світ
не для того,
щоб чекати,
коли нас покличуть.
Ми прийшли,
коли смеркло.
Коли вмер
під копитами пил.
І далеко за обрієм
розтали
найкращі обличчя,
А поряд — нікого.
Трудодні.
Трудні дні.
І плацдарми
батьківських могил.
Ми прийшли в порожнечу,
коли відійшли ескадрони,
Відгриміли бої.
А гриміли тюремні ключі.
Заборолами слів
ми прикрили
страшні заборони.
І навчились мовчати.
Навіть у снах.
Уночі.
Ми навчились брехати.
Гуллівери пішли у гноми.
Залягли,
як вужі,
на хисткій
історичній межі.
Потім двері відкрили.
І зайшли у чужі парткоми.
Сіли там,
де над нами
сісти прагнули люди чужі.
Ми пройшли крізь утопію.
Ми збороли країну ілюзій.
Ми від себе відмовились.
І себе рятували тоді,
Коли Слово Шевченкове,
ніби сонце на виднокрузі,
В штольнях ночі дивилося в помисли молоді.
Ми твердиню зламали.
І тверду історичну втому.
І вернулись нарешті
у свій
Український Світ.
Ми вернулися — чуєте? —
ми вернулись додому
І стали молодшими
більш
як на триста літ.

13 липня 1996 р.
Київ. Ранок Історії

Барви неба і сонця звели небозводи
І єднають народ на шляху до свободи,—
Щоб ми знали свою споконвічну дорогу
І служили несхибно Вітчизні і Богу.
Щоб душа розпрямилась і зросла, як Говерла,
Щоб ніколи-ніколи Україна не вмерла.
Барви неба і сонця, мов космічні опори,
Сповивають світанки у краю непокори.
Відкривають безмежність над нами й за нами,
Ніби прапор вселенський над всіма прапорами.
Барви неба і сонця звели небозводи
І єднають народ на шляху до свободи.
Барви волі моєї. Нема їм заміни
В неповторно високих небесах України.

12—13 липня 1996 р.

Комуніст чи демократ —
То не суть, лиш оболонка.
Той мені в цім світі брат,
Хто не гад з нутром подонка.
Демократ чи комуніст,
То звання — не серцевина.
Всі звання — коту під хвіст,
Як людина — не людина.
Комуністи й демократи,
Всім призначено вмирати,—
Хто живе для України,
Той у безвість не полине.
Той ніколи Батьківщину
Не віддасть за дармівщину.

1996 р.

Ніхто не проти мрії,
що бідну душу гріє,
і я також не проти.
Христове милосердя —
моє людське осердя
в час радості й скорботи.
Свята для мене дружба,
якщо вона не служба
чужинцю на догоду.
Їй-Богу, я не проти
вселюдської спільноти,
що всім дає свободу.
Але ніхто не сміє,
нехай заради мрії,
зганять людей в кошари
і називать се раєм,
де воля здобуває
лише тюремні нари.
В кривавому намулі
втонули дні минулі,
де вмерли чисті мрії.
Хто знов про те волає,
що ми ходили раєм,
той бреше чи дуріє.

1996 р.

Якимові Пальнику

Щось ми важили в цьому житті,
Щось ми значили, друже,
Коли осінь листки золоті
Шле за нами і тужить.

Ніби й знали дорогу свою,
Не брели манівцями грузькими...
В центрі осені тихо стою
І гукаю тебе, Якиме:
— В день народження, як і колись,
Випий чарочку в щільному колі,
Посміхнися і не журись,
Знай, ти в світі — обранець долі.

Ми спішили в омріяну даль,
Не забувши про пишні застілля.
Нині осені фестиваль
Наступив, як важке похмілля.

Домінують пожовклі листки
На деревах і під ногами.
В жовте листя лягають думки,
Вчора ще нерозлучні з нами.

21. IX . 1996 р.

Можливо, я колись і наступив
тобі знічев'я на немиту ногу,
гидкий донощику. Сьогодні ти вчинив,
як нишпорка з ворожого барлогу.

Не покладайся на чавунний зад
й на мікрофон, брехливий понад міру.
Мене не вдасться повернуть назад
і поганьбить мою священну віру.

1997 р.

Мотив я знаю свій, який веду
від тих пісень, що їх співала мати.
Не перший, не останній у роду,
Я не втомився цей мотив тримати.
Тримаю і тримаюся, мабуть,
Тому, що вірю в речі невмирущі.
Моя довічна й споконвічна суть
Гряде з глибин і живить день грядущий.
Через біду до істини іду,
Нехай публічно замагають блазні,—
Хто лізе в очі, той і на виду,
А я іду крізь нетрі непролазні.
Те на поверхні, те на глибині,
А де проходять помисли пророчі?
В душі грядуть непроминальні дні,
А на виду лиш той, хто лізе в очі.

8 січня 1997 р.

I

Століття поета — заборонена зона,
Начальство рвонуло на вечір Кобзона.
Але музика ллється, немов ріка,
На святі великого Маланюка.
Бетховен присутній на ювілеї,
Який ігнорують державні пігмеї,—
Величні акорди й суворі строфи
Зливаються в залі, як поклик і подив,
В годину зневіри, на краю катастрофи
Окрилюють правду і право на подвиг.
І слово, і музика — непроминущі! —
Крилатих душею ведуть до Голгофи,
Щоб звідти вернулись у дні грядуші
І народ врятували від катастрофи.

II

Поетова душа захована
В піднебесну музику Бетховена,
І звідтіль в заобрійні криниці
Линуть звуків зоряні жар-птиці,
Линуть звуки в голубі простори
І єднають з небом сушу й море,
Протікають зорям через вени
І вертають із небес до мене.
Звуки в нас живуть і понад нами,
Море й сушу збурюють штормами,
Спричиняють подвиг і шукання,
В щастя перетворюють страждання.
Повен радості і смутку повен,
В морі звуків днюю і ночую.
Світ ридає, як глухий Бетховен,
Рветься в душу, а мене не чує.

1997 р.

Сонце повзе в зеніт,
Як золотий павук,
А промені ловить дід
І сонячний зайчик — онук.

Промінь струною дзвенить
І виривається з рук.
Що дід не встигає зловить,
Ловить меткий онук.

Тихо співає дід,
Підхоплює дзвінко онук.
А сонце повзе в зеніт,
Як золотий павук.

Вистрілює обрію лук
Птахами в небозвід.
А поки щебече онук,
Сяє від радості дід.

Крила гойдають світ —
В небі пташиний базар.
Онука тримається дід,
Аби не злетіти до хмар.

Сонце обходить зеніт,
За обрій повзе, мов павук.
І тоді притихає дід,
Та дзвінко щебече онук.

1994-1997 рр.

Двадцятий вік,
як літній чоловік,
вже підійшов до виднокругу.
Оплаканий і проклятий навік,
минає,
полишивши смертну тугу.
Минає все на світі,
слава Богу,
не прихопивши підлості і зла.
І час летить,
летить, немов з-за рогу
підступно в мене пущена
стріла.
Ну що ж!
Ні пагорба, ні ями
не віднайдуть грядущі дні.
Двадцятий вік...
Лиш чорно-бурі плями
залишаться
в простріленій стіні.

1996 р.

Українець найбільше може
Тільки те, що під силу Ікару:
В час астральний покликання Боже
Обернути на Божу кару.

Серед бідних найбільший багач,
Я сміхом поборюю плач,
Приречений вічно ловить
Свою усміхнену мить.

У тиші принишклих нив
Колос про корінь забуде.
А чутку про те, що я жив,
Поширили заздрісні люди.

Червень 1996 р.
Київ

Хто ми нині?
І де ми? Де ми?
Варті чого? І варті чи?
Чом так швидко й куди ідемо?
Оглядаємось чом, ідучи?

З кожним кроком нові питання.
Той спіткнувся, а той озвірів.
Ой, не так свого духу повстання
Ми замислили на зорі.

Заборон, і принижень, і страму,
Ой, спізнали в тотальну добу!
Нині мало нам спільного храму —
Стане місця у спільнім гробу.

Нам здавалось, що ми єдині,
Злиті в лаву з усіх епох,
І, відроджений в Україні,
Нас освятить єдиний Бог.

Нам здавалось, що ми всесильні —
Лиш свобода прорве небокрай,
Крила випрямим сонячно-сині —
І потрапим в омріяний рай.

Боже, вчора такі веселі,
Ви співали: «...Вкраїну храни!»,
А сьогодні в боях за портфелі
Позчіплялися, як барани.

Чудеса! Коли вперше на площі
Вийшли ми, я не бачив тих,
Хто сьогодні язик полоще
В мертвих водах потоків брудних.

Боже милий, сто днів майнуло,
Як сурмили в грудневий ріг,
А сусід вже скулить в минуле,
Оглядається в затхлий барліг.

Я дивуюся: звідки, звідки
Хижі очі, примружені зло?
Так орел, що позбувся клітки,
Неспроможен розправить крило.

Так орел, призвичаєний ласо
Жерти в клітці за будь здоров,
Ради трупної пайки м'яса
Повернутись в неволю готов.

1992 р., березень,
сто днів Незалежності

Кінь Свободи,
порвавши ненависну шлею уярмлення,
вирвався в дике поле
і над урвищем
б'є копитами по струнах бандури.

1993 р.

Романові

Купались в сонці куполи,
Тягнулись в небо вище неба,
Немов небесніші були,
Всевишній, навіть і за тебе.

Купальські квіти куполів
Вели уяву в глиб просторів
На крилах первозданних слів,
Що линуть птахами з соборів.

Купались в небі куполи,
Вглибали в космосу глибини,
Сурмили в хмарах і пливли
У позахмарні холодини.

У купелі небесних бань
Купались бані щирозлоті,
Щоб люди прагли здивувань,
Перебуваючи в болоті.

1996 р.

І в годину ранкову,
І серед білого дня,
І в годину вечірню,
І в годину нічної негоди
Я вже шість років
Не злажу з коня,
Мчу і мчу до свободи
І не бачу свободи.

1996 р.

Нас мало, Боже мій, нас дуже мало,
Замало нас вже більше триста літ.
На чім тоді тримається мій світ
І що ж тоді предтеч моїх тримало?!

1995 р.

Я — мить одна, і ціла вічність — ми,
Хто жив на цій землі, хто нині сущий.
Ми в світ прийшли утвердитись людьми,
Щоб, як до нас, був світ непроминущий.

Стріляли в нас, стинали до трави,
Вганяли в землю, в далеч небокраю,
Сто раз казали: — Ви давно — не ви,
В краю своєму ваше місце скраю!

А ми жили під куль і шабель свист —
То й шаблі дзвін лунав у дзвоні пісні.
Життя летюче, як осінній лист,
Перелітало в співи добровісні.

Вбивали нас, палили на вогні,
Щоб цим прославити життя вельможне,
А ми, оживши в буйнім стремені,
Сікли катюг — о д м о ж а і д о м о ж а .

А ми жили, принижені сто раз,
Жили, пронизані сибірськими вітрами.
За нас, німих, котив громи Тарас
На каземати і на царські брами.

А ми жили, як слово, як зерно,
Поправши забобони й заборони,
До зір підносячи священне знамено,
Розхитуючи трони і корони.

Оратаї, поети, бунтарі,
Ми вийшли на свободи виднокруги,
Аби в нового світу на зорі
Спалити світ насильства і наруги.

Ми потрощили мури кам'яні,
Потяли грати гордими шаблями —
І опинились в ямах Биківні,
В Дем'янів Лаз упали штабелями.

Лукаві лицарі, апостоли брехні,
Ви нас манили до земного раю,
Щоб ми, віддавши душу сатані,
В краю своєму животіли скраю.

Фальшиві друзі, на один копил
Живих і мертвих міряти охочі,
Задумайтесь! Ми постаєм з могил,
Щоб наш народ дивився правді в очі.

1986-90 рр.

...Бо син у мене є! Бо є народ.
Бо є на світі Україна.
Травень 1967 р., м. Одеса

Так небо веселку схиляє до синього плеса ріки,
Так хвилю Дніпрову приймає натомлене море,—
На тебе дивлюсь і скликаю прожиті роки
В журавлині ключі, в товариство веселе й суворе.

Так падає зерно у спраглу осінню ріллю,
Так падає тіло ранкове в закохані трави,—
Ти собі не уявляєш, як я тебе люблю,
Хоч тобі не бракує ні фантазії, ні уяви.

Так зорі зникають, щоб обрій новий освітить,
Так батько і мати приходять із вічної ночі,—
Жаль, що й ти не зумієш примирити із вічністю мить,
Але будуть, як птахи, над тобою літать мої очі.

Тільки так — не інакше, тільки так —
як було споконвік,
Тільки так! Від руїни — до зміни і до переміни.
Твердо шлях свій обравши, іди, як твердий чоловік,
Від минущого серця мого —
до безсмертного серця Вкраїни.

1989 р.

(Відлуння молитви)

Авва, Отче,
зглянься з високості!
Авва, Отче,
порятуй наш край!
Під ногами — черепи і кості,
під ногами смолище плюскоче,
пахне пеклом
шлях,
що слався в рай.

Ні чудес, ні чарівного трунку
нам не треба,
Господи, прости!
Ниспошли нам право порятунку
(без еНКаВеДе і постерунку),
дай самим
здобутися мети.

Вибач, Боже,
може, ми без тями,
діти тьми,
рушаєм знов до тьми?..
Ситі небесами і кремлями
(збурені й одурені вождями),
певні:
наш рятунок —
тільки ми!

Закипають смертію долини,
власть імущі
гірші всіх смертей.
Дай нам право
іменем Людини
(в Україні й ради України)
жити гідно імені людей.

Пересохли всі молочні ріки,
стали трійлом
золоті меди.
Духом — злидні,
мислію — каліки,
Ти від нас
потворство відведи!

Дай нам, Боже,
у єдиній вірі
злитись
різним праведним умам:
ми ж бо люди —
не людинозвірі,
щоб на шмаття
розривати Храм.

Спопели
все нице і мізерне,
мисль вклади
у звужені лоби,
хай би ми,
очищені від скверни,
прокляли
боріння саможерне
й знали вічно:
— Брата возлюби!

Хай сусід,
що на сусіда вирив
чорну яму,
ніби хижий Хам,
не шукає в запічку сокири,
а в душі знаходить
слово щире
і приходить
до сусіда в Храм.

Авва, Отче!
І живі, і мертві,
і ненарожденні —
геть усі
на земну сваволю
в дні нестерпні
накликаєм
кару в небесі.

Ревно просим:
— Поверни надії,
що живили душу споконвік.
А як ні,
хай владні суховії
спалять нас,
зневірених калік.

Ми, лукаві,
винні перед небом —
дармівщина спокусила нас!
Авва, Отче,
молимось до Тебе,
просимо Тебе
в непевний час:
— Розгріши
гріхи супроти брата,
воздолай
нечем'я до жони,—
нас вела підступність
супостата,
але ж ми ішли,
як барани.

Ми ішли.
Нас молодість водила
чи диявол з ангельським
лицем?
Каїн брата
брав тоді на вила,
як забув
освячене Отцем.

О Всевишній
І свята Маріє!
Де ж вони,
жадані береги?
В днях минулих
день грядущий мріє,
сущі дні —
розіп'яті боги.

День грядущий...
Демон загребущий...
Рівність голих,
що не говори.
В судний час
дай, Отче, хліб насущний
і розвій
чорнобильські вітри!

Отче наш,
єдиний утішитель,
небожитель,
тихий до пори,
грім пошли з небесної гори —
хай свободи нашої душитель
і його криваві прапори
перейдуть
в диявольську обитель,
загримлять самі
в тартарари.

Ми народ,
хай лагідний,
а впертий,
благо власне маєм
ні за гріш,
мучить нас одне,
святий Безсмертний:
— Жить в неволі —
то від смерті гірш.

Шлях до волі
освяти, Панотче,
порятуй
знедолений наш край.
Під ногами смолище плюскоче,
пахне пеклом
шлях,
що слався в рай.

Освяти нам, Боже,
те насіння,
що в душі
ще світиться на дні,—
і настане краю воскресіння,
повесніння
в рідній стороні.

Авва, Отче!
Наш олтар — руїна,
наша правда
з вікових тривог.
І єдина віра —
Україна,
і свобода
над богами —
Бог.

...Довго йшли.
Отямились запізно.
Авва, Отче!
Вдома, а не десь,
дай живим вернутись з комунізму
в Храм Життя,
о Боже, даждь нам днесь!

Квітень 1991 р.

Я завинив, що в древнім домі,
Де я живу і буду жить,
Гвалтують люди нам відомі
Жадану історичну мить.
Я завинив, що небозводи
Стулив докупи, як одні,
І грізні промені свободи
Зійшлись не в золоті — в лайні.
Я завинив, що смів і смію
Творити свій державний дім.
В Союзі бачив я Росію
І знав: Союз — це псевдонім.
Я завинив, що рідні лежні
У снах являють власну суть
І лежма будуть незалежні,
Допоки їх не понесуть.
Я винен в тім, що в День Свободи
Так святкував, як тільки міг.
А мусив був крізь небозводи
Орать одвічний переліг.
Я в День Свободи мав би вмерти
За плугом в чорній борозні,
Щоб лежнів змусить плуга перти
І виорать грядущі дні.
Я винен в тім, що світ продажний,
А я не здатний на торги.
Але ж мій крок — в той бік відважний,
Де нишкнуть вражі береги.
Я винен в тім, що вірю в мрію,
Що в небо рвусь, зламавши кліть.
А той, хто вірить лиш в Росію,
Прогавив буйний біг століть.
Я винен в тім, що вічні в'язні
Не бачать волі вище грат,
І в тім, що жити зобов'язаний,
Аби не йшов на брата — брат.
Я винен в тім, що чесне слово
Моєму брату — в горлі ніж,
І в тім, що вибухнув раптово
Супроть безтямних роздоріж,
Супроть історії. Звикаю —
І мудрості своїй не рад.
Але я не дозволю Каїну
Обнять мене, хоч він — мій брат.
Я винен в тім, що Богом дане
Скидається на смертний гріх,—
Брат зняв із рук моїх кайдани,
Щоб одягнуть на душу їх.
І в тім я винен, що холопи
В траву пошпурять булаву,
Аби добутись до Європи
Із Києва — через Москву.
Перед самим собою винен,
Душі своєї не зрікаюсь,
Весь вік ПОВТОРЮВАТЬ повинен:
— Караюсь, мучусь і не каюсь!

1994-1997 рр.

В селі, забутому і Богом, і людьми,
В туманами окутаній долині
Я зорі в небі розглядав з пітьми
І так їх бачив, як не бачу нині.

В ті дні, коли я був ще молодим,
Корабликів пустивши за водою,
Блукав я берегом між берегинь і див
І маму поряд бачив молодою.

Співав і очерет, і верболіз,
І небо переливисте весняне,—
На осокори до ворін я зліз
І слухав світ, який дзвенів піснями.

В ті дні, коли я був ще молодим,
І тілом був, і духом був сильніший,
Я понад річкою прудкішою ходив,
Вдивлявся в небо вище і синіше.

Ні радіо, ні голубий екран
Не вчили жити і пісень співати.
Співали жайвори і колосився лан,
Дзвеніли коси, як в росі блавати.

В ті дні, коли я був ще молодим,
На тихі зорі і на чисті води
Лиш починав лягати сизий дим,
Щоб милості не ждати від природи.

Я нічого не просив у Бога,
навіть дні продовжити мені.
Врешті прошу:
коли є спромога,
хай оплатять мамі
трудодні,
той кривавий труд,
що на клозети
перейшов у Києві й Москві,
що здимів,
як зірвані ракети,
і завмер
в чорнобильській траві.

Явивсь до мене на зорі
Здивований і непідкупний
Маленький принц Екзюпері,
У зорянім промінні скупаний,
Сказав: — Я бачив день і ніч,
Планет химерні каруселі,
Я смерті поспішав навстріч
Задля троянди у пустелі,
А ти?..— Й на промені зорі
Злетів у небеса високі.
А я згадав: Екзюпері
Створив його в часи жорстокі.
Життя у передсмертний час
Він перелив у вічне слово,—
Щоб туга рвала серце в нас,
Коли краса умре раптово.
І я відчув: життя земне —
Невпинна радість і розпука.
Й сахнувсь — хай мимо прошмигне,
Як жовта блискавка, гадюка.

Заради хліба і води,
Ясного дня заради,
Ти вчивсь викохувать сади
На пустирях неправди.
І від біди
Тікав туди,
Де світом
Слово править.
Твої великі і малі
Минають безпощадно дні,
Лишаючи в душі на дні
Терпке чуття у глибині —
Де цвіт землі,
Де цвіль землі.

Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала,—
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала,—
Радію, що Франкові
Слова в мені живі.
Ячать у кожнім слові
Всі рани вікові.
І дух, що рве до бою,
І споконвічний рух,—
У слові чує волю,
Хто серцем не оглух.
Ти, брате, любиш Русь,
Як на столі ковбаси,
А я до бою рвусь
Під вічні тулумбаси.
Мелодія і звук
Розмови і діброви!
Нема страшніших мук,
Як умирання мови.
Ти, брате, любиш Русь,
А хтось за неї гине.
Я і вві сні молюсь
До неба України.
Молюсь за тепле слово,
Єдине у житті,
Що проросло раптово
На вічній мерзлоті.
Молюся несказанно,
Коли в урочу мить
Те слово окаянне,
Як прапор, палахтить.
1989 р.

Чорно-білі? Вогненно-бурі?
Всеосяжні, як сонячний вітер,
Прокотились невидимі бурі,
Потоптали і трави, і квіти.
Бунт стихії? Чи бунт природи
Проти глузду, що діє на лихо?
Тихі зорі і чисті води
Антисвіт випромінюють тихо.
Вже не тихі і вже не чисті
Споконвічні ліси і луки.
Заніміли слова голосисті,
Загриміли висоти науки.
Знову мужність останній подих
Віддає за життя Вітчизни.
Знов планету вражає подвиг,
А країна справляє тризни.
Чорно-білі, вогненно-бурі
Прокотились невидимі бурі.
Здичавілі і неприкаяні
Вмить сто тисяч коней заіржали.
Понад Прип'яттю ходить Каїн
І махає ножем іржавим.

1986 р.

Ліс поруділий біля Прип'яті
В землі іржавій, як в золі,
Корінням ліс намертво прип'ятий
До лона рідної землі.

Отак на глум потужно вирости
І вмерти, стоячи, на глум!
Цей ліс не винести, не вивезти,
Ані спалить в бездум'ї дум.

Хіба спилять, зрубать сокирами,
Звалить рядами в штабелі
І закопать — хай смерть не вирине
З обіймів чорної землі.

Ліс поруділий, ліс іржавий
В смертельній тиші занімів,
Як перші полчища держави,
Що зупинили ворогів.

Нам не світить потрапить в аннали,
Не засяєм, як зорі в Кремлі,
Нас запишуть важкі метали
Достроково у Книгу Землі,
Щоб з небесної високості
Бачив Бог у глибинах землі,
Як промінитись будуть кості
В традиційно похмурій імлі.
Переповнена злобою вщерть,
Наступає на п'яти смерть.
Крок за кроком, за п'яддю п'ядь
Наступає з усіх роздоріж,
Щоб нарешті у серце, як ніж,
Угамселитись по рукоять.

Ніби тривога безсонна,
Шириться чорна зона.

Днів погорблених лемеші
Крають ниву життя залюбки,
Виганяємо смерть з душі,
А вона забігає в думки.
Виганяємо смерть звідусіль,
А вона осідає, мов сіль,
В неслухняні суглоби.
А вона сатаніє від злості,
Розриває слова і рядки,
І, зім'явши рожеві думки,
Смерть заходить у кості.

Ніби тривога безсонна,
Шириться чорна зона,—
Нам не світить потрапить в аннали,
Не засяєм, як зорі в Кремлі,
Нас запишуть важкі метали
Достроково у Книгу Землі.

1986 р.

Ви думаєте,
я знаю, видумуєте,
що ми сидимо в красивих кріслах,
підходимо до красивих мікрофонів,
піднімаємось на високу трибуну
(високу, як плаха на місці лобному).
Купол над залом, забризканий сонцем,
заливає небесним сяйвом безтурботні голови.
Ми собі говоримо —
слова пурхають, як голуби,
злітають під високий купол,
перелітають його магічну сферу
і шугають небом усієї України.

Але ви придивіться уважно,
я вас прошу: ви придивіться уважно! —
ми не сидимо в красивих кріслах,
ми сидимо за веслами,
приковані ланцюгами до галери.
Ми не бачимо сонця,
що, як уявляється вам,
ллється промінням слави
на безтурботні голови.
Ми, приковані ланцюгами,
сидимо в похмурому трюмі галери
і налягаєм на весла,
і налягаєм на весла,
і налягаєм на весла.

Наглядачі бичують нас,
наглядачі посипають сіллю
перепалені спрагою губи,
наглядачі проклинають нас.

Шалені норд-ости навстрічні,
шквальні вітри кругойдучі
жбурляють галеру на скелі,
женуть на підступні рифи —
і німіють руки,
і тріщать наші ребра.

Хвилі, як гори у буйному танці,
розгойдані землетрусами,
жбурляють галеру у всесвітні безодні —
і німіють руки,
і вивертаються нутрощі
у забльованім трюмі.

А наглядачі бичують нас,
а наглядачі посипають сіллю
перепалені спрагою губи,
а наглядачі проклинають нас.

Без компаса
і без лоції,
тільки по зорях Чумацького Шляху
ми вивіряємо курс.
Тільки по зорях
над безоднями осатанілих стихій,
тільки по зорях кривавих,
на яких поселилися душі наших предтеч,
ми вивіряємо курс.
І налягаєм на весла,
і налягаєм на весла,
і налягаєм на весла.

Галерники,
каторжани,
добровільні бранці похмурого трюму,
ми задихаємось від нестерпних випарів,
знемагаємо від лютої спраги,
навіки прощаємось із власного волею.
І налягаєм на весла,
і змагаєм норд-ости,
і минаємо рифи,
допоки не допливем до жаданого небокраю,
допоки золотим по блакитному
не засяють
стопрокляті й освячені,
просякнуті потом і кров'ю,
розп'яті й воскреслі
два слова —
ВІЛЬНА УКРАЇНА —
золотим по блакитному.

А ви думаєте,
я знаю, видумуєте,
що ми сидимо в красивих кріслах
під високим сферичним склепінням,
звідки ллється проміння слави
на безтурботні голови.
Звідки?
Ми ж сидимо в похмурому трюмі,
приковані ланцюгами до галери,
і налягаєм на весла,
і сліпнемо,
задивляючись у похмурі небокраї,
певні того,
що допливем до жаданого обрію
і напишемо
золотим по блакитному —
ВІЛЬНА УКРАЇНА —
золотим по блакитному.

1991 р., червень

(Продовження)

Люди добрі! Візьміть себе в руки,
Розберіться в безтямних словах,—
Нас ніхто ще не брав на муки,
Ще розп'ятих нема на хрестах.

Інші йшли крізь ліси і байраки,
Інші мерзли в снігах Колими,
Інші рвалися в люті атаки,
Рідну землю прикривши грудьми.

Всіх згадаймо, хто вмер за Вкраїну,
Щоб ніколи не вмерла вона...
Ми прийняли у спадок руїну,
Нам досталась руїна страшна.

Нам достались у віно могили,
Биківня і Дем'янів Лаз.
Всіх героїв загублені сили
Піднімали, зневірених, нас.

То чи маємо право нині
Нарікати на долю тяжку?
Три віки снилось те Україні,
Що явилось нам раз на віку.

Хто ж ми нині?
І де ми? Де ми?
Варті чого? І варті чи?
Чом так швидко й куди ідемо?
Оглядаємось чом, ідучи?

Оглядатись — воно не зайве,
Щоб затямити в сотий раз,
Що тебе можуть завтра зайди
Знов зіпхнути в Дем'янів Лаз.

Оглядатись — воно доконче,
Щоб не втрапити знов на шлях,
Де свобода, що в грудях клекоче,
Переходить в тотальний страх.

Ми не просто великі свідки,
Ми великих подій творці!

...Ти, що вийшов з одвічної клітки,
В тебе рабське клеймо на лиці...

Так орел, призвичаєний ласо
Жерти в клітці за будь здоров,
Ради трупної пайки м'яса
Повернутись в неволю готов.

1992 р., березень

Коли вітру нема, то висять прапори, як ганчір'я.
Коли є на столі, то знайдуться охочі лежать під столом.
Сутеніє в душі. Людство входить у надвечір'я,
І в коштовностях віку все гучніше побрякує металолом.

1993 р.

Ніби карби життя, а не повісті,
Кимсь укладені в давнині,
Запеклися у пам'яті й совісті
Три видіння, три дійства страшні.

Спить село. Гавкіт псів із окраїн,
Чути постріли, крики й плачі.
Мати каже: — То Авеля — Каїн
Споконвіку вбиває вночі.

Мертвий місяць в вікно заглядає,
Мати каже: — Синочку, дивись,
Там, на місяці, плямою — Каїн,
Брата вбив і навік заплямивсь.

Я тремчу, і тулюся до мами,
І крізь шибку дивлюсь крадькома,—
Справді, видно на місяці плями,
Кров безвинну, пролиту дарма.

Може, згодом пригоду забув би,
Та над книжкою якось завмер,
Коли постріл Тараса Бульби
Наскрізь груди мої роздер.

Наливалися кров'ю роки,
А неволю народ не зборов.
Все страшніше гриміли кроки,
Правом правлячи з-під підошов.

В ратних ритмах ступали когорти,
Чоти, сотні займали шляхи...
Бачу, падають діти Гонти:
— Ми,— ридають вони,— не ляхи!

Гомін волі — не гуркіт овацій,
Що притлумлюють рани віків,
І в епоху пробуджених націй
Я вдивляюсь в сліди прабатьків.

Три видіння. В них доля причаєна,
Що веде родовід з давнини.
Все життя я ненавиджу Каїна
І караюся ним без вини.

Я вдивляюсь в далекі когорти,
Що зринають з крутих роздоріж,
І караючу руку Гонти
Не зупиню благанням: — Не ріж!

Всіх катів і убивць я забув би,
Та вони ж проросли крізь курай.
Чую знов грізний голос Бульби,
А безсилий сказать: — Не стріляй!

Батько сина скарав. О Боже!
Знов бунтує думок моїх рій...
Але вище Вітчизни не може
Стати навіть пестунчик Андрій.

1992 р., вересень

Відлітають гуси —
Літо в невідь лине.
Кров його загусла
В кетягах калини.
Козаків побито
В тихій оболоні.
Та гримлять копита,
Та басують коні...
Відлетіли гуси,
Сонце вкрили хмари.
Обступають густо
Коней яничари.
В тихій оболоні
Поборовши втому,
Битим шляхом коні
Мчать собі додому.
Вдарить кінь копитом,
Кров над шляхом бризне.
Спрагнуть коні пити —
Мчать до материзни!
Вдома тупіт чують,
Рідний донестями,
І столи лаштують
Та й під яворами.
За столи тесові
Славний рід сідає,
І синам на совість
Мати наливає.
Двір гойднувсь зненацька
І схлюпнули чари,—
За столи козацькі
Сіли яничари.

1992 р.

Заблукавши у лісі простягнутих рук,
Я вдивляюсь із жахом у відкриті роти.
Коли бачу: знайомий, затятий дундук
Легко вказує людям шлях до мети.
Прислухаюсь до слів. Вельми слушні слова
Скачуть пружно, як м'ячики, по твердинях проблем.
І картаю себе: — Ех, дуриголова,
Ти ж писав це колись, як ішли ми в Едем!..—
Він говорить, говорить. Лунають овації.
Я влучаю момент і рубаю з плеча:
— Чом тримаєтесь, пане, в добу деградації,
Наче світоч народу чи принаймні свіча?
— Хто зна, може, і світоч... Та, певна річ,
Я палаю, мов свічка, в очах темноти.
Саме тому в ці дні, дорогий Ілліч,
І покликаний вас направлять до мети.—
(Дорогий Ілліч, себто я, слабак,
А він той, хто тримає кормило.
Знайомий стиль, інтонація, такт,
Знайоме кормило, що в е р х н і х кормило!)
Підсумовую, але не сумую,
бо знову
Згадую вчорашнє, писучий син,
І думаю думу, гірку, полинову,
І присвічує в пам'ять звізда Полин.
Все правильно! Маємо те, що маємо.
І ниє провина в занімілих серцях,
І поки провиною серця не скараємо,
Ми не оживемо, повергнуті в прах.
Іду на відвертість, мов спалюю мости:
— Знайома лінія, взяв би вас біс! —
А він мені чемно: — Вас треба вести,
Бо тягу дасте, хто по дрова, хто в ліс.—
Киваю: — Логічно! Зворушливо до сліз! —
І знаходжу в сум'ятті думок — веселинку:
— Мудрець, що завів у «розвинений соціалізм»,
Заведе неодмінно і в джунглі ринку.—
Коло за колом... Зорею незгасною
Засвітиться щастя в прийдешньому дні.
Поет був правий! Жаль, що в пору прекрасную
Не випаде жить ні тобі, ні мені.

1992 р., серпень

Не всі у шкірянках
і з маузерами на боку
здирали шкіру з людей.
Були серед них романтики,
які вірили в месіанську ідею,—
і тому в 25-градусний мороз,
здерши з тамбовських селян
тільки одяг,
зачиняли їх голими в стодолі,
поки не признаються,
де заховане останнє зерно;
і тому 33-го року
в українських дітей від рота
відривали надкушену шкоринку,
поки батьки не признаються,
де заховане останнє зерно.
Не всі у шкірянках
і з маузерами на боку
здирали шкіру з людей,—
були серед них сердобольні,
які любили визволяти знедолених
і в ім'я месіанської ідеї —
в Станіславі, в Дрогобичі, в Коломиї
звільняли моїх земляків від життя,
щоб не махали братам-визволителям
незбагненно безкровними прапорами.
Були серед них відчайдушні,
які вірили у всесвітнє щастя
побратаних багнетами народів
і без відчаю в темницях НКВД
відтинали дівчатам, закоханим в Україну,
тільки неторкані груди,
відтинали хлопцям, закоханим в Україну,
тільки німі язики,
прищемляли дівчатам і хлопцям
дверима
тільки пальці
і, як справжні романтики,
вимагали від них,
конаючих:
— Єдинокровні брати і сестри
(справді, єдиною кров'ю
були вимазані
і визволителі, і визволені),
заспіваймо в єдинім пориві:
— Ми наш, мы новый мир построим! —
...Справді, не всі у шкірянках
і з маузерами на боку
здирали шкіру з людей,
як не всі на збурених майданах Москви
люто б'ють співвітчизників
червоним прапором по голові
лишень за те, що Президент
не вчитався в історичну неминучість
транспаранта:
«Ельцын! Заставь хохлов
накормить Россию».
А я вчитався — і пам'ять сколихнуло
відлунням:
— Мы наш, мы новый мир построим!..—
Не приведи, Господи!

1992 р.

Ти наступив на голову
мурашці,
що дріботіла стежкою в гаю
тобі навперейми,
така маленька в затінку дерев,
така всесильна поряд із травинкою,
яку несла на крихітній спині.
Ти наступив на голову
мурашці,
завваживши її за крок на стежці,
розчавив смачно носаком штиблета
і став розслаблено
у характерній позі,
немов на п'єдесталі переможець:
— Я всесильний! —
було написано на владному обличчі.
А Бог побачив і сказав:
— Нещасний себелюбцю,
у гордині
ти вбив себе, а не мурашку! —
Я Господа почув
і подививсь у мертві очі себелюбця,
і з жахом усвідомив,
і шкірою відчув,
що вже не стежкою в гаю,
а в мене по хребті
біжить мурашка.
Одна і друга.
Біжать мурашки
в мене по хребті.

1992 р.

Андрійкові-другому

Свіжим повівом вітру принесені,
Що торкнувсь на світанку щоки,
Білі-білі, немов безтілесні,
Сіли лебеді біля ріки.
Може, ангели піднебесні,
Може, юні далекі роки,
Білі лебеді, синім окреслені,
В синє плесо вернулись-таки!

В білих крилах біліє світання,
Грають промені молоді.
І хлюпоче, бринить у воді
Світла музика повертання
На одвічно свої береги.

Білі-білі, немов безтілесні,
Облетівши біблійні круги,
Білі лебеді піднебесні,
Наче весни далекі воскреслі,
В синє плесо вернулись-таки!
Свіжим повівом вітру принесене,
Біле марево біля ріки.

1992 р.

Аллі

Легко літо нас розводить
Все по різні береги.
За рікою сонце сходить,
А по інший бік заходить,
Губить срібло навкруги.

Ну а там, де ми з тобою,
Не паде ні п'ятака.
Ти — за тою, я — за тою
Голубою пеленою,
Поміж нас тече ріка.

Пропливають дні за днями,
Літ летючих крутія...
Ми своїми берегами
Повертаєм, як до тями,
В гай, що зветься Тимоя.

Трепет плеса. І трепета
Поряд з липою тремтить.
Річка Літо... може, Лета...
Словом Божим чи поета
Літо-Лету не спинить.

Поклик липня. Липнуть губи,
Очі жмуряться — світлінь!
Все загублене і любе
Постає супроти згуби
На межі нових прозрінь.

1992 р.

— Липневий мед збирать пора! —
Сказала скромна медсестра.
Сказала, мов на сіно впала,
Вчарована вогнем Купала.
Над нею мерехтіли тіні
І зорі в тінях завмирали.
Як дивні риби, ноги в сіні
В світи поганські відпливали,
Пустившись берега в заковах
Нового часу на приполі.
Купальський місяць, як підкова,
Блищав з-за хмар дарунком долі.
Танцюй, співай! Чарівний світ
Через віки в віки впливає.
І вічний папороті цвіт,
Ще й не зацвівши, відцвітає.

1992 р.

Спочатку всесвіт покидаєм,
потім землю,
зневірившись у віщих знаках зір.
Вигнання з раю —
то не катастрофа,
то шанс вкусить від радощів життя,
пізнать дива,
яких в раю немає.
З небес захмарних сходження на землю
спокуслива дорога в царство плоті,
де буйноквіто процвітає гріх,
щоб землю вберегти від холоднечі,
що править всесвітом
у крижаному царстві зір.
В гріхах по вуха
пізнаємо щастя
і, не допивши з чарівної чаші,
раптово покидаєм землю,
назад шукаючи дорогу по зірках.
Ще не відомо,
в чому катастрофа
і де насправді вигнання із раю —
чи напочатку,
чи вкінці,
коли земля — вітчизна плоті —
лишається внизу,
а небеса вгорі — вітчизна духа —
затягує у вічну мерзлоту зірок.

1992 р.

— Сильний духом чи тільки руками? —
Осміхнувся Сізіф смутноокий
І пішов піднімати камінь,
Що скотився у яр глибокий.
Вниз пішов по крутому схилу,
Щоб котити ненависну брилу.

— Я не маю нічого, крім каменя,
На важких верхогір'ях літ,
Хіба мовчки чаруюсь струмками,
Що з гори, як з чола, стрибками
Струменіють мені услід
І дзвенять в нашорошений світ.

— Вперто вгору, як проти горя,
Знов і знов пхати камінь мушу.
На вершині, черкнувши об зорі,
Камінь рветься із рук в непокорі,
Вислизає і падає... в душу.

— Перемога це чи поразка —
Вольна воля чи хресна дорога?
Невблаганна, як Божа ласка,
В тілі вперто нуртує спромога,
Знову сильний своїми руками,
Я з душі піднімаю камінь.

Чарівна літаюча тарілка,
перехрещена синьою стрічкою обрію
і золотою стрічкою сонця,
а не млинове коло виднокола,
почавлене звичайними руками,
потовчене лобами впертими
у вихорі вселенської мороки...
Не прикидайтеся безсмертними,
успадковані лежебоки,
розправляйте плечі,
засукуйте рукава,
поки ще на землі,
до речі,
щороку виростає зелена трава,—
і відчуєте себе у власній тарілці.
Не виглядайте Україну з-за обрію,
як літаючу тарілку з інопланетянами...
Ой, коли ми нарешті затямимо,
що ми, українці,
не потрібні нікому,
не створивши
Українського Дому.

На стовбурі дерева,
вивернутого з корінням,
сидить настовбурчений ворон,
ніби володар і ворог,
що зборов дерево без бурі,
обурений непокірністю стовбура.
Ворон збурює крила,
розгортає над стовбуром крила
чорні, як коріння
поваленого дерева,
чорні, як коріння ночі,
чорнотою залиті вщерть.
Чорний ворон —
мертвого дерева ворог
кривим клювом вирівнює чорне пір'я,
злітає у чорне надвечір'я
і кружляє наді мною,
як літаюча смерть.

«Півцарства — за коня!» — писав мій друг,
Вдивляючись в примарний виднокруг,
І через гори й доли навмання
В уяві мчав міфічного коня.
«Півцарства — за коня!» — писав дивак
І першим в синю даль летів навспак —
В давно розтерзані, роз'ятрені віки,
Де вольну волю загубили козаки,
Де глибоко в запроданій землі
Поховані, як демони, шаблі,
Де гострий меч і гордий блиск душі
В холопські обернулись лемеші.

Коні схарапуджені на вигоні,
Вигини згадючених доріг,
Згубні губи й вигуляні вигуби,
Репнутий під рипами поріг.

Коні, а не люди, вольні коні
Гривами гойдають грізний світ,
Трепетно у травах, безборонні,
Оминають квітів ніжний цвіт.

Супротивно, дивно, переливно
Грають, як вітрила, явори.
Аритмічно, вічно й агресивно
Гади виповзають із нори.

Слово — Бог, в ньому воля Божа,
Що веде із неволі до волі.
Але й Бог нам не допоможе,
Як не викуєм кращої долі.

Слово — Бог, і зловісна субстанція —
Тривимірне слово ЧАС:
Чорнобильська Атомна Станція
Все ЧАСно ЧАСтує всіх нас.

Всезжираючий ЧАС-нуклід
Вгризається в серце нації,
Заганяючи в перехід,
Розпинаючи в ЧАС деградації.

Перехід... Ані Захід, ні Схід
Не поможуть нам... не поможе...
В рідне Слово, в пісенний світ
Знов повернемось, милий Боже!

Перспектива не вельми, не дуже —
Вічно бути фольклорним народом.
Колобродить наш дух харалужний,
Колом бродить, історії бродом.

Смутку сірий! У сутінку сіті
Не затягнеш мене над руїною.
Все, що сталось зі мною на світі,
Вік стовічний було з Україною.

Крізь віки свого плуга перла,
В грунт лягала, в слова добровісні,
Сотні раз помирала й не вмерла,
Знов помреш і народишся з пісні.

Відлітають, як листя, літа
Разом з птахами за виднокраї.
Думка в небо високе зліта
І, вертаючись, душу карає:
— Що ж ти мариш, безсонна маро,
Робиш вигляд, що маєш крила?
— Маю крила. Землі на добро
Розгортаю небесні вітрила.
Все життя — безперервний політ
Навіть там, де по горло — багнюка.
В небо синє закутаний світ
Відлітає. Куди? В тому штука!
Світ летить на такі береги,
Де збувається незбагненне,
Щоб вернутись на власні круги
Знов зі мною... навіть без мене.

Мої сини у колі внука —
Синоніми того життя,
В якому править бал наука,
Що ігнорує небуття.
Мої літа поза літами
Підсвічують примарний світ,
Яким біблійними кругами
Проходить впертий родовід.

— Куди пролягає дорога,
Долаючи опір віків?
— Дорога веде до Бога,
Аби в небі твій біль занімів.
— Чи не краще лишатись собою
Серед радощів і тривог,
А в хвилини великого болю
На землі хай рятує нас Бог?!

Дзвони дзвонять не тільки для нас
Й на деревах лякають ворін.
Дзвони чітко відмірюють час,
Чутні добре з усіх сторін.
— Бам-бам-бам! — Це відпущено вам.
— Бам-бам-бам! — Це послання до тих,
Хто без нас тяжко журиться ТАМ
І в холоднім чеканні притих.

Морока в мороці.
Зерно роздерте в дерть.
Млинове коло виднокола,
що пригасило власну круговерть.
А хтось з розпуки молиться,
прокляв моря мороки.
— То що ж то є,
та всепроникна смерть?
— Морока в мороці,
новий етап роботи.

У кожнім перестукові коліс,
як іскри, відблиски холодних зір.
А ніч іскриться і влітає в ліс,
а ніч загравою возноситься до гір.

Чи то лісу імлиста рука,
Чи небес золотиста ріка,
Щось торкається вікон вагона
І з купе безнадію вигонить.

Куди подівались пісні,
що співалися навесні?
Куди голоси подівались,
що від пісень захлинались?
Кажуть, за виднокраєм
досі вони лунають,
блукають загубленим раєм
і загублену радість шукають.

— Сонце низенько, вечір близенько,—
Туга одвічна тисне серденько,
Туга сягає до виднокруга,
Тисне серденько, бо сонце низенько.
До виднокруга сягає туга,
Хмари на клоччя шматують небо...
— Спішу до тебе, лечу до тебе,
Ти, моя смертенько!

1994 р.

Немає жодної людини
Безвинної в жорстокий час,—
Чуття єдиної провини
В спокуті поєднає нас.

1993 р.

Дні минулі,
в пам'яті заснулі,
ніби тіні на краю землі.
Дні минулі,
ви — як затонулі,
втрачені навіки кораблі.

Пташки співають, бо вони чудні,
Наділені найтоншими чуттями.
Пташки радіють, як і ми, дурні,
В цей світ страждань закохані без тями.

Серед веселощів думи скорботні
Живцем укладаєш у невидимі трумни.
Той, хто думає, вічно скований і самотній
У розкованім колі вічно бездумних.

Невже щезають
в незбагненний край,
як той прудкий потік води,
що відпливає в нікуди —
в простори моря голубі?
А я гукаю: — Постривай! —
Потокові гукаю
чи собі?

1995 р.

Жінка осіння з сумними очима,
Книжку відклавши на сотій сторінці,
Легко і гордо здвигнула плечима
І сказала сусідці, закоханій жінці:
— Коли розумієш: любов — обман,
Все зводиться до пересічності,
Заводиш собі історичний роман
І любиш з погляду вічності.

Весь ранок жінка молода не покладає рук,
Малює перед дзеркалом недомальований портрет.
Під стелею в кутку закоханий у мух павук
Для мух снує напахчені духами мережива тенет.
Спливає час кудись у задзеркальне нікуди,
Хвилини, як гаддя, повзуть губами і зникають в роті.
Рум'яний ранок, як відьмацький знак біди,
В кутку під павуком висить у напомадженій скорботі.
Хлоп'я, мов ангеля, спурхнуло до кімнати
Сусідньої і горнеться, щебече до бабусі.
А жінка молода портрет свій малювати
Продовжує, натхненна в кожнім жесті й русі.
Давно вже на роботі її рожевий муж,
Давно скінчилась в інституті легендарна перша пара,
Жона портрет свій домальовує. Кудись біжить чимдуж,
За нею шлейф з духів а ля франсез, як протяг з будуара.
Павук снує невтомно неводи для легковажних мух,
У дзеркалі невитертім відбилась тиха мрійновтома.
Кімнатою ширяє містичний косметичний дух,
Випахчує розстелений скуйовджений барліг
Й мережива для мух...
А зайчик сонячний сам на диван приліг,
Збагнувши, шо у домі не всі дома.

1996 р.

Світ виник з хаосу, як дівчина-весна
Із павутинок ліній. Пан Андрій
Взяв келих, зорями наповнений. До дна
Перехилив. І опинивсь в країні мрій.

Вітчизна добрих душ і райських птиць
Постали в небі збурених надій.
З античних лиць і ангельських гузиць
В осяянні натхнення блискавиць
Світ наново будує пан Андрій.

Він зваблює, підбурює, веде
В правічні хащі, в солов'їний свист.
Цей світ довкола й водночас ніде,
Не світ, а космос, що зайняв графічний лист.

Маестро й учні. Кожен сам по собі.
І всі одним поєднані оркестром.
Митець завжди в божественній подобі,
Він — вічно учень й з пелюшок — маестро!

В пасхальні дзвони, у хорал химер
Сховався автор й злинув до небес,
Що й не збагнеш, хто народивсь тепер,
А хто, як добре знаємо, воскрес.

14 квітня 1996 р.
м. Київ

Наступають хвилини осяяння,
Коли радий чи надто журюсь.
Я звертаюсь тоді до Єсеніна,
Щоб, як русич, вернутися в Русь.
«Ой ты, Русь, моя родина кроткая,
Лишь к тебе я любовь берегу...»
А любов, ніби постріл, коротка,
Відлітає луною в тайгу,
Відлітає в югу і безмежність,
Де дзюрчать ручаї нічиї,
Де вмирає моя незалежність,
У чужі запірнувши краї.
Де вмирають свобода і слово,
Корінь роду іде в недорід,
Де чорніє пустир чорноброво
І в червоне малюється Схід.
Де в червоне, в смертельно криваве
День гарує в галерній ганьбі,
Де зі слави ідуть до неслави
І дубіють на дибі в добі.
«Ой ты, Русь, моя...» Всеперемінно
Переназви крадуть давнину
І колишуть тебе, Україно,
Щоб з колиски зробити труну.
«Київ — мати...» Не батько! Де взяти
Трохи встиду, зберігши глузд?
Будем батьком Москву називати —
Попростуєм до глузду взадгузь.
А відчуєм свої первокорені —
Рід підкаже, хто Русь, а хто рись.
Богом створені й чортом скорені,
Ми згадаємо, звідки взялись.
Порятуй і братів моїх, Боже,
Від непам'яті, як від чуми.
Вольна воля усім допоможе
Не шукати нової тюрми.
«Ой ты, Русь, моя...» Як з епідемії,
Повертаюся в Київську Русь.
Всіх люблю. Але в Нечорноземії
Сад вишневий садить не берусь.

1994-95 рр.

Що воно означає,
Коли над будинками навмання
Цілий вечір кружляє
Чорне, як ніч, вороння?
Що ж воно обіцяє,
Чорнокриле, як знак біди,
Коли вороння кружляє,
Вирує, як хмара орди?
Тривога у серці на денці
Наростає, мов звук в імлі,
Ніби ось-ось в Городенці
Появляться москалі.

29 лютого 1996 р.
м. Городенка

Що ви знали про те,
що мета замітає сліди?
Що ви знали про те,
що ви знали й нічого не знали?
Нами пройдений шлях
сповивають сніги назавжди,
нами обраний шлях
перетнули ворожі завали.
Що ви знали про те,
що здобудем далеко не те,
ой, далеко не те,
що терзало і кликало з ночі?
Щб ви знали про сніг,
як батіг,
що метає, й мете,
й замітає в замети
снігами засліплені очі?!

1996 р.

Немає правди і не буде
На розшматованій землі,
Допоки юди і приблуди
Плекають в людях сили злі.
Розлуки ждуть нас і розпуки,
Примари й нари Соловків,
Допоки домінують шлунки
Й ведуть пророки без голів.
Страшні історії уроки
З безодні в безвість відійшли
По колах Дантових... Допоки
Ми не вкраїнці, а хохли.

Травень 1996 р.,
Київ

Від себе самого втеча
У пошук... самого себе.
Юнацьких думок колотнеча
І небо прозрінь голубе.

Це вчора було чи ніколи?
В утопію віра чудна,
Відкриті в світи виднокола
І лобом не взята стіна.

Солодкі обійми ілюзій
І правди пекучі права,
Які в невимовній тузі
Переходять у світлі слова.

Життя чи всуціль виживання?
І ціль за обривом крутим,
Що стріне тебе, як прощання
Із собою самим.

9 липня 1996 р.
Київ

* * *
Так хотілось пізнати волю,
Як відчуть голос неба в тілі.
Я звикаю до смутку, до болю
І втікаю в поля чорно-білі.

* * *
Я на лоно природи прибіг,
Зачарований ритмом бігу,
І побачив зчорнілий сніг,
Чорні діри в чистилищі снігу.

* * *
Спромоглись у незвідане браму
Розчахнути — і затужили,
Бо не годні ввійти до Храму,
Натрудивши кайданами жили.

* * *
Сичать образи. Кублиться гаддя.
Є два шляхи — до раю й катастрофи.
Я вибрав шлях. І, сам собі суддя,
Вдивляюся у контури Голгофи.

* * *
Комусь дуже кортить і хочеться,
Щоб здиміла духовна Хортиця,
Щоб вічно вкраїнська піч
Правила нам за Січ.

* * *
Щось подібне було й раніше,
Багряніло в живих на лиці.
А тепер почалось найстрашніше —
Загарчали червоні мерці.

* * *
Темниця — доблесть, а свобода — гріх?
Не розумію вас, пани-товариші!
Ви ж були вільні в помислах своїх,
А я носив кайдани на душі.

* * *
Сиджу в елегійній задумі я
З ясною, як грім, головою,
Певний того, що мумія
Вже не буде вічно живою.