Поезія живе й розвивається незалежно від того, пишуть про творчість поета літературні критики чи не пишуть. Стоїчний досвід одесита Анатолія Глутцака, поета самобутнього й даровитого, — переконливе тому свідчення: він ніколи й ні від кого не добивався визнання, премій і нагород, ніколи не дбав, як тепер кажуть, про власний імідж. Певно, не випадково в його давньому вірші „Апологія удачі" є такі рядки:
Удаче, порадіємо за тих,
У кого в сітях знов улов багатий.
А нам не треба рибок золотих,
І, боронь Боже, щось у них прохати.
Я давно знаю і люблю філігранні вірші й майстерні переклади поезії із слов'янських мов Анатолія Глущака. В попередні роки трохи писав про його літературні змагання з часом і з самим собою. А оце після гонорових статей одеситів взявся та й перечитав його поетичні книжки „Мотиви" (1972), „Злітне поле" (1974), „Сонячний вітер" (1977), „Простір" (1984), „Тиждень" (1990), „Озимина" (1991), антологію авторських перекладів „Автографи" (1991). Тож остаточно утвердився в думці: маємо в зросійщеній Одесі українського поета Анатолія Глущака, у якого могли б повчитися залишатись самим собою деякі „медальовані" столичні письменники, особливо — здатності бути точним у слові, природнім й самозаглибленим, душею відкритим до свого народу за всіх риватних і суспільних обставин, хай би яка політична погода була за вікном. І то не сьогодні, коли багато чого дозволено, за що раніше карали. Бути самим собою в минулі десятиліття, в час, про який сказав поет: „Якби на цій землі — та знов Творити випало людину, Чи захотів би Саваоф Місити глину?" І саме в той час поет керувався максималістським принципом: „Нам потрібна вся правда страшна: Неосудна, тюремна, первинна".
І це попри те, що селянський син з Хмельниччини, випускник філологічного факультету Одеського держуніверситету працював у ті роки спочатку в обкомі комсомолу, а згодом — в обкомі партії. Це йому не заважало, як видно з тогочасних віршів, бути українським патріотом і соціальним бунтарем у віршованих текстах, тим паче — у підтекстах. Національне коріння брало своє.
Ще давно, у минулій системі, коли застій був на марші, А. Глущак написав загадковий вірш „В інституті пустель", який, слава Богу, не винюхали цензори, але примітили і ще тоді оцінили друзі:
В інституті пустель міражі
Не уявні — реальні.
Різнобарвні, немов вітражі,
Громіздкі, як роялі.
В інституті пустель міражі —
Інвентар науковий:
„Об'єктивні", „смішні", „для душі",
„Надвечірні", „святкові".
В інституті пустель міражі
Для науки вмирають.
Тут на картах учені мужі
Білі плями стирають...
До цього вірша звертається А.Колісниченко в статті „Гранослов поета" і дає таке тлумачення: „Спокійне, вивірене, точне слово, власне, „культ стоїчного слова" — тут увесь поет. Слово — як характер, і характер — як слово, — звідси й органічно цілісний, як єдина душа, стиль; звідси — дар „дивної рівноваги" у вірші Глущака між раціо і чуттями.
Звідси — прицільний удар метафори, що вивищується до символічного узагальнення: адже все наше духовне життя в трагічну епоху тоталітаризму нагадувало оцей поетів „інститут пустель" ... А. Глущак, безумовно, поет філософського складу..."
Трохи нижче в цій статті відомий письменник і доцент філології Одеського держуніверситету в одній особі, розглянувши не один прецікавий вірш, узагальнююче зазначає: „...а, видається, тільки тепер відкрив для себе, наскільки ювелірно володіє А. Глущак усіма можливими спектрами слова, наскільки академічні обшири його знань української мови в системі мов слов'янських. Свідченням цього є справді хрестоматійно досконалі його поезії, що так і „просяться" в підручник з рідної мови..." Що ж, хороше відкриття зробив для себе університетський викладач. Краще пізно, аніж ніколи. Було б добре, якби знайшлися послідовники у цього славного „першовідкривача" за межами Одеси.
Приємно мені також було читати статтю Григорія Зленка „Узорні барви слова", в якій маститий письменник краєзнавець і глибокий дослідник запилюжених в архівах сторінок історії літератури небезпідставно здобувається давно мені відомого висновку: „Він уміє працювати неспішливо й зважено, мудро й талановито. Вірші Глущака позбавлені тих голосних лементацій, які, на жаль, часто-густо подибуються на полі сьогочасної поезії. У них закладено стриманий неспокій думки й почуття, який іде від жорсткого й рішучого усвідомлення того, що „словами жонглюють блазні, аби власний голос почуть". Він „обирає коротку фразу", бо ж знає, що „від вірша до вірша дорога не бита".
Хто читав А. Глущака, той легко погодиться з тими слушними міркуваннями, як і з доведеною на прикладах з віршів думкою автора статті про „спресовані до афоризму" поетичні рядки. І ще більш важливо — про те, що „Глущака хочеться читати. Над книжкою Глущака думається про розгонистий поступ українського вірша — від фольклорних обарвлень до філософсько — медитативних структур".
Я, звичайно, міг би обійтися без розлогих посилань на статті в одеських газетах. Але тоді було б висловлене лише моє розуміння й поцінування поезії А. Глущака, а так маємо вкупі кілька авторитетних думок і, здається, незгірш аргументованих.
Вірші А. Глущака наскрізь перейняті любов'ю, трепетним відчуттям жіночої краси і краси рідної природи. Любов до України в книжках поета — домінуюча, починаючи від його прекрасного вірша „Повернення" („Лечу над Україною, лечу! Лелечий шлях літак долає легко..."), і до строфічно відграненого, як і переважна більшість інших, вірша „Апологія співу на два голоси":
„...Ми говорили-думали удвох:
Ніч пролетіла, ніби та пір'їна,
і заспівала, це засвідчить Бог,
В два голоси безсонна Україна".
Бентежить душу низка віршів про кохання як найвищу духовну цінність життя в циклі „Яблуко згоди" (книжка „Озимина" , видавництво „Дніпро", 1991 р). Хочеться до безкінечності цитувати кращі рядки і строфи, і цілі вірші. Вслухаймось хоча б у чаїно-чарівне звучання однієї простенької строфи:
Тихіше говори —
На кручу вибіг ангел,
Пускатиме з гори
Чаїні бумеранги.
Поет на підступах до розуміння і реалізації того, що рядок у строфічних сплетах має звучати як струна в музичному інструменті, добре настроєному і опанованому майстром, що грає на скрипці чи на бандурі так само вправно і природно, як сміється чи плаче дитина, чимсь дуже втішена чи кимось скривджена. І тоді ми, читачі, думаючи про поета, не тільки зрозуміємо, а й відчуємо, що „Його врятує не молитва — ім'я жіноче на вустах". І тоді ми і побачимо, і відчуємо, що „Течуть небеса, як вода, І місяць лошатком зафиркає, Когось виглядає звізда, а з кимось прощається зірка." І все це — Анатолій Глущак, талановитий і молодий, тому що це вірші з книжки вельми давньої.
На межі тисячоліть дивно й незвично сприймається Анатоліїв вірш, написаний у ті далекі роки, коли навіть не уявлялося, що ми, тоді молоді поети, колись будемо говорити про двадцятий вік у минулому часі:
Душу не звів на терміття,
Юну чи немолоду —
Навіть в майбутнім столітті —
Я тебе жду.
Мені дуже цікаво перечитувати вірші Анатолія Глущака, поетів мого покоління, написані 20—30 років тому. В кращих віршах тієї пори впізнаю душу нашої молодості, що була самостійною, вільною від офіційних приписів і унормувань, впізнаю життя з його благородними устремліннями і ілюзіями, що не мали нічого спільного з „генеральною лінією" епохи.
Ми, виявляється, зберігали й утверджували в собі внутрішню свободу, шанували й оберігали свою честь і гідність, незважаючи на те, що і в громадській поведінці, і в деяких віршах (у кого їх було більше, у кого — менше) виконували писані й неписані правила суспільної поведінки. То була безоглядна молодість, здатна до самоочищення, і ця молодість бере гору в поезії Анатолія Глущака, що, певна річ, має свої вершини й низини.
Саме такі думки й такий настрій спричинилися до написання вірша, з яким я їздив до Одеси вітати свого друга в новому літочисленні.
Давно в устремліннях своїх безберег,
Я над морем постав, ніби вічності віть,
І друзів із юності кличу в ковчег,
Що гойдається в хвилях тисячоліть.
У вітрилах пружиниться вітер бентег,
А в бурунах акули блищать, як мечі.
Мої друзі веселі кермують ковчег,
ІЦо пливе в безкінечність і вдень, і вночі,
В небі зорі вмирають і летять крізь віки,
Заливаючи світлом нових днів береги.
Час від часу здається, що ті зорі — чарки,
В які щедро налить обіцяли боги.
Грають сурми небесні. Лине ангельський спів.
Небо падає в море і п'янить без вина.
В колідрузів я п'ю на бенкеті богів
Чи з бенкету вертаюсь, де все випив до дна?...
Ой, не все, ой, ще ні! Грають хвилі вночі,
Грають хвилі удень. Віє вітер бентег.
А в бурунах акули, як сріблясті мечі,
Ладні в друзки потяти наш веселий ковчег
А ковчег маневрує поміж збурених гір,
Море в хвилях безтямне, як п'яний в загул
Ми п'ємо над безоднями з келихів зір
І закусуєм хвацько хвостами акул.

2000 р.

Перегортаю поетичні книжки Валентина Мороза, одесита із понад тридцятилітнім стажем, коли зважити на постійне місце проживання, сільського філософа і романтика, коли взяти до уваги основні мотиви його глибоко „заземленої" творчості, зануритись в поетичний світ його уявлень і відчуттів. „Земле моя — доле моя" — дуже точно назвав цей дивний поет одну із своїх книжок, ніби означив свою внутрішню лінію життя, свою кровну спорідненість з Вітчизною, її людьми, щожили на землі до нього, живуть нині і житимуть вічно. Щось роковане і неминуче є в тому, що поет із специфічного міста над морем упродовж десятиліть, власне, усе життя пише про степові простори, хліборобів, припадає до фольклорних джерел, щедро інкрустує свої книжки варіаціями на теми українських народних пісень, яких, звичайно, не чує на всесвітньо прославленій вулиці Дерибасівській. В цьому уявляється мені щось від фатального досвіду відчайдуха, який хтозна-коли в нашому народі знайшов неубутну формулу людського буття на грані: „Хватається, як потопаючий за соломинку".
І саме тому живе, не тоне, навіть не вміючи плавати. Наскільки мені відомо, Валентин Мороз, мій однокурсник по Одеському університету, не вміє, принаймні в студентські роки вперто не вмів плавати. Однак це свого часу не завадило йому написати блискучу „Баладу про плавання під водою" — через умовний прийом створити образ затятого дивака, що прагне глибини, будь-що хоче розгадати таємницю того зовні недоступного, зачаклованого дна. „Вода була зеленою, як ліс.
А ліс гудів прозоро і тривожно. І сотні сонць несла краплинка кожна. І схрещувались промені навкіс", а дивак „плив повільно ", заглиблювався, жахався від думки, що навряд чи осягне дно його „мозок одержимий", допливав до звихреного потривоженого піску, щоб і там не заспокоїтись:
О мудросте уперта глибини
Я знову й знову б 'юся кулаками
У чорну браму з сімома замками:
Як ти існуєш справді — відчини!
Отакий він, Валентин Мороз, в житті і в поезії.
Перегортаю його книжки. Бачу, не шукав і не шукає він легких шляхів до успіху. Борсається в мерехтливих водоростях Підводного світу зовні відомих істин, ударяється головою у невидиме підводне каміння, часом заносить його підводними течіями у вировиння і викидає на мілину, але він знову повертається туди, де щойно спіткала невдача, щоб пережити недосяжне і сказати: „І глибини тугі і дужі пута Я розривав, мов одчиняв вікно".
Перегортаю... Вірші-монологи, балади, думи, імпровізації, варіації, сонети... Поет розуміє і утверджує творчою практикою, що багатство форм навколишнього світу, відчуттів і думок неминуче призводить до багатства, жанрового розмаїття поетичних форм.
Валентин Леонідович Мороз дебютував 1962 року збіркою віршів „Говоріть, колоски, говоріть". Цю книжечку, що побачила світ у видавництві „Радянський письменник", рекомендував до видання Андрій Малишко. Згодом скромний доробок молодого поета помітив Павло Тичина, відзначивши його вірш „Відлітають у космос важкі кораблі" як такий, що в ньому вдало відтворено образ людини XX віку.
В наступні роки поет опублікував книжки „Ми — земля", „Дерево на обрії", „Білий-білий світ", „Тінь дощу", „Крило трави". Кращі вірші з цих видань склали згадану вже книжку „Земле моя — доле моя", яка прийшла до читачів 1984 року через державне видавництво „Дніпро".
При всій романтичній піднесеності, вигадливості, іноді надуманості віршів В. Мороза у них, як правило, є реальна життєва основа, відчувається переболіле і пережите. І так було з самого початку шляху, незважаючи на суворий в своїй поспішливості закид одного столичного критика: „Обережно — псевдоромантизм!", що пролунав в кінці 60-х років на сторінках журналу „Вітчизна".
Валентин Мороз був у числі перших студентів Одеського університету, які в середині 50-х років їздили освоювати цілину в Казахстані. Звідти він приніс запашний, романтично-піднесений цикл віршів, що друкувалися тоді з одеських газетах, а згодом увійшли до першої книжки поета. Один з них — мініатюра, що була тоді на вустах багатьох моїх однокурсників і яку досі знаю напам'ять:
Чорт його знає, чим пахне солома:
Полем, чи вітром з далекого дому,
Чи українським п'янким чебрецем...
Ляжеш, зариєшся в неї лицем,
Тіло розправиш — і зникне утома...
Чорт його знає, чим пахне солома.
Це справжня поезія, безпретензійна, точна, соковита. Час
не обезкровив її, не позбавив тієї свіжості, що взята від самої
землі, зігрітої працьовитими руками, людським диханням.
В. Мороз як поет почався і утвердився, на мою думку, з
„цілинної" тематики. Недарма в його віршах знаходимо відчуття
простору (в прямому і переносному смислі), масштабів
людської праці, спроможність нашого сучасника і почувати, і
бачити крупномасштабно.
„Нам час і простір вигострили очі",— сказав на початку шляху
поет і відтоді постійно звертається до „сільської" теми, розмовляє
у віршах з просторим полем, пшеничним ланом, колоском,
спромагаючись і на нове слово про людину хліборобської праці, і
по-філософськи заглиблюючись у вічні проблеми взаємозв'язків
людини з рідною землею, з навколишньою природою.
В одному з віршів, відтворюючи тиху переджнивну пору в
степу, В. Мороз пише:
І чується тоді крізь тишу гул,
Неначе в кожнім колосочку — бджоли,
Здаля його не вловлюєш ніколи,
А треба тільки підійти
впритул.
Зімітувати таке емоційно-смислове „поле" неможливо, треба знати й відчувати, що таке хліборобська праця, якою ціною твориться хліб, щоб почути „крізь тишу гул, Неначе в кожнім колосочку — бджоли", і тоді справді — „решта все —нікчемне і мізерне, Коли ось-ось, ще трохи — і жнива". В ряду таких творів прекрасна „Дума про смерть хлібороба", оперта на реальний життєвий матеріал.
Тривоги нашого часу, що сягають від землі до космосу, від минулої війни до небезпеки „зоряних війн", від фольклорних мотивів до мітингових антиімперіалістичних інтонацій переймають добротні вірші „Пабло Неруда", „Балада про 1945 рік" , „Дощ іде". Точністю взятого ракурсу, оригінальними художніми рішеннями приваблюють вірші про О. Пушкіна, Т. Шевченка, Лесю Українку, М. Рильського, О. Кобилянську, Є. Бандуренка. Сучасний рівень художнього мислення простежується у віршах, що об'єднані в цикли, названі поетом варіаціями (чи імпровізаціями) на теми українських народних пісень та на теми грузинського фольклору. Хоч, правда, в деяких варіаціях на фольклорні теми автору зраджує чуття міри, він мимоволі переступає ту межу, за якою фантазія втрачає внутрішні зв'язки, переходить в каскад красивих словес, не організованих ні виразною думкою, ні стрижневим художнім прийомом. Але це скоріше від розхристаної вдачі поета, аніж від браку майстерності, яка в більшості випадків не зраджує його, навпаки — зростає від книжки до книжки.
Зрештою, переступивши високий рубіж, досвідчений поет має дбати не стільки про майстерність, скільки про збереження золотих запасів молодості, без яких в поезії немислимі ні плавання під водою, ні осягнення краси степових просторів.
Живе в Одесі український поет, проходить всесвітньо уславленою Дерибасівською і наслухає — крізь роки і десятиліття! — відгомін народної пісні, як писав Леонід Кисельов, „на ласковом, полузабытом, на украинском языке".

1987р.

В літературу приходять по-різному. Одні роками відвідують літстудії, їздять на наради, семінари, зльоти творчої молоді, і або утверджуються на обраному шляху, розвивають своє обдарування /якщо воно, звісно, є/, або доростають до мудрого, зрештою, висновку, що краще бути гарним читачем, книголюбом, аніж намарне переводити папір. Інші якось непомітно для стороннього ока проходять пору літературного учнівства і ледь не за першим відвіданням редакції газети, журналу чи видавництва кладуть на стіл цілком професійно написані твори. Але чи справді у цих інших, скромних, але щасливих обранців музи все так відразу легко вдається — без чиїхось консультацій, настанов, принаймні моральної підтримки?
Навряд чи відповідь на це питання може бути однозначною.
Принаймні багаторічний досвід моїх взаємин з творчою молоддю засвідчує, що процес творчого становлення молодого літератора, громадянського змужніння таланту — не його приватна справа, цей процес так чи інакше пов'язаний з життям і діяльністю людини, її оточенням, з тим мікрокліматом, з тією громадською увагою, які виникають навколо творчої індивідуальності.
Молодий поет Дмитро Іванов, донедавна радгоспний слюсар із Чернігівщини, має на сьогодні свого читача, добре знаний в наших літературних колах. Його книжка „Зерно і любов", що побачила світ у видавництві ЦК ЛКСМ України „Молодь", була 1977 року одним з помітних явищ української поезії. А тим часом до грудня 1976 року про Дмитра Іванова майже ніхто не знав навіть в Комісії по роботі з молодими авторами Спілки письменників України. Називаю цей точний термін через те, що того пам'ятного мені грудня в Ірпінському будинку творчості проходив традиційний семінар, який щороку влаштовує Київська письменницька організація для молодих літераторів міста Києва, Київської та Чернігівської областей, і на тому семінарі був слюсар Дмитро Іванов, чиї вірші там уперше помітили і високо оцінили керівники семінару.
Буквально кількома місяцями пізніше видавництво „Молодь" запропонувало мені на рецензію поетичний рукопис Дмитра Іванова, при чому йшлося про те, щоб виконати роботу терміново. Ради того, щоб читач уявив собі, як швидко розвивалися події, процитую початок написаної мною тоді рецензії: „Таке у мене трапляється рідко. Прочитав рукопис — і не зробив жодної помітки на „берегах". Згодом довелося перечитувати знову, щоб наново, спокійно подивитися на те,що викликало захоплення, вразило, поміркувати над віршами з позицій, так би мовити, редакторських, з'ясувати, якою має бути майбутня книга. „До речі, видавництво запланувалоі видало молодого поета поза тематичним планом, за рахунок резерву.
Справді, рукопис читався з захопленням, вірші вабили свіжістю життєвих вражень, яскравими, точними засобами художнього втілення передуманого, пережитого моїм молодшим сучасником. І як мені було приємно через якийсь тиждень після того, як заніс до видавництва рецензію, переконатися, що моя думка про вірші молодого поета — не суб'єктивний плід особистого захоплення. Гортаючи журнал "Вітчизна" №5 за 1977 рік, натрапив на солідну добірку Дмитра Іванова з грунтовним післясловом Івана Драча, де, зокрема, було сказано: „Запах справжньої поезії не можливо не відчувати відразу. Читаєш цілі стоси паперу, інколи вибираєш з-поміж них кілька таких-сяких собі віршів, переконуєш себе і автора, коли він донесе ще якусь копу віршів, то можна буде і на щось надіятись. А цього разу ситуація докорінно відмінна. Подих поезії оповиває тебе відразу, хоч і спотикається ще десь об неоковирний рядок, банальну строфу чи й окремі слабкі вірші, — але загальне враження все таки безпомильне. Справжній поет перед тобою".
Підтримати своєчасно молодого колегу, привселюдно порадіти його творчому успіхові, мені здається, — одна з досить активних, дієвих форм виховання молодої творчої зміни і водночас самовиховання. Доречно при цьому згадати слова блискучого майстра Леоніда Первомайського: „А вірші писать, молоді поети, буду вчить у вас. Але вчитиму і вас".
Чому ж Дмитро Іванов одержав таку одностайну підтримку?
Насамперед тому, що він схвилював нас, трохи старших літераторів, глибоко життєвою наснаженістю своєї поезії, пристрасним, активним світовідчуттям поета, якому є що сказати людям і який добре знає в ім'я чого взявся за перо. Все пережите, передумане Дмитром Івановим, в якому щасливо поєдналися в одній особі людина конкретної праці, трудової діяльності і справжній поет, все переболіле ним вкладене в поетичні рядки не тільки з силою особистої переконаності, але і з силою художнього втілення, реалізованого засобами органічними, мистецьки виправданими. В основі кращих віршів Дмитра Іванова — знання життя, помислів і турбот простої трудящої людини і велика любов до цієї людини. Якщо говорити про концепцію так званого ліричного героя, то вона невіддільна від змальованих поетом образів самовідданих, відчайдушних людей. Авторське „я" у віршах насичене долями уподобаних героїв і вочевидь розчиняється в цих героях. Певно, тому так правдиво й художньо переконливо говорить Дмитро Іванов про громадянський обов'язок, любов до рідної землі, зрідненість людей в одній спільності, в одній справі, в одній меті.
Реалістичне, забарвлене соковитими, точно підміченими деталями, письмо Дмитра Іванова найкраще виявило себе в сюжетних віршах, я б сказав, своєрідних поетичних новелах, таких, як „Вредна баба", „Мужність", „Гримлять свайби", „Іванове поле" та інших. У першому з них змальовано зворушливо щирі, глибокі почуття людей, що прожили разом довге трудове життя і не згрубіли в ньому, не тільки не втратили своєї любові, а піднісши її ще вище, на порозі смерті одного з них /діда/ ці люди відчувають велику потребу одне в одному, виявляють велику турботу одне про одного. Поет знайшов цікаву форму вираження свого задуму, тонко, делікатно поєднавши дещо комічне, ліричне і трагедійне начала.
З великою силою передано почуття материнства, незнищенну любов матері до трагічно загиблого сина у вірші „Іванове поле".
Художнє узагальнення в цьому творі сягає ширше звеличення суто материнської любові, яка тут переростає у символ вірності рідній землі, ідеал краси народної душі. Викликає захоплення образ ветерана війни, інваліда, який, переступивши свою фізичну ущербність, утверджує в праці духовну красу людини. Точні, виважені рядки вірша вивершує ударна його кінцівка:
Як іде він удосвіта в поле,
В світ, що щастям довірливо снить,
Знову стогнуть протези від болю:
— Люди, чуєте? Не проспіть!
Радістю життя, за яке дорого заплачено на війні, переповнений вірш „Гримлять свайби", мальовничий своєю образністю, злагідна присмачений здоровим народним гумором.
Вже перші рядки цього вірша вводять читача в привабливий світ авторського замислу:
Гримлять свайби в пожнивному селі —
Вродили в полі зерно і любов!
І хат співучих білі кораблі
Пливуть у день, що сонячно зійшов.
Уявляються добре мені як читачу учасники весілля, про яких сказано в скупих, але надто містких словах, зокрема красномовно промовляє „мрійлива заздрість в поглядах дівчат", проглядають якоюсь мірою навіть характери тестя і тещі:
Радіє тесть:
— Зять добру славу мав.
За труд його шанують земляки.
Зітхає теща:
— Боже, нащо дав
Йому такі великі кулаки?
А як зворушливо сказано про старше покоління жіночої статі:
Надворі в білім,
сиві,цілий день,
Мов баби снігові,
сидять баби,
І щось далеке й потаємне:
„тень"
У серці кожної.
Свайби гримлять, свайби...
Багатозначно і несподівано закінчується вірш /попри деяку ускладненість першого рядка в строфі/:
Зряснілу квітом зірним гожу вись
Могутній спів розбурхано хита,
Й на обеліск, що над селом підвівсь,
Упала хмара біла,
як фата.
Більш — менш уважно, „зблизька" розглянувши хоча б один вірш Дмитра Іванова, бачимо, що знаходиться достатньо підстав говорити і про ідейну, і про художню зрілість автора.
Немаловажно згадати про те, що коли книжка поета вже готувалася до друку, автор був запрошений на заняття студії літературної майстерності, яка третій рік діє при Київській письменницькій організації. Попередньо ознайомившись з рукописом, старші письменники на цьому занятті детально його обговорили в присутності автора, висловили йому не тільки слова похвали, сказали й про недоліки, прорахунки, наголосили на тому, які твори і чому потребують доопрацювання.
Так побачила світ в досить стислі видавничі строки книжка поета справжнього, самобутнього і яскравого, книжка, що стала помітною подією поетичного року. За цю книжку Дмитра Іванова прийняли до Спілки письменників. Його гаряче рекомендували до спілчанських лав поети Іван Драч, Володимир Забаштанський і автор цих рядків.
Звичайно, талант в нашому суспільстві має всі можливості рано чи пізно розквітнути і утвердитись. Дуже бажано, щоб у літературі це було рано, особливо в поезії. Як бачимо, не останню роль тут грає та обставина, коли молодому своєчасно простягає руку старший і коли це робиться так, що уважне ставлення поєднуються з вимогливістю.

1977 р.

Побутує думка, ніби в нашій країні забагато поетів, кажуть, що кількість їх невтримно збільшується і через те девальвується, знецінюється поетичне слово, спадає до нього читацький інтерес. Справді, на полицях книгарень і бібліотек залягає мертвим капіталом, припадає пилюкою чимало віршованої продукції. Але ж віршована продукція і поезія — це як небо і земля. Єдине, чим вони подібні між собою, то хіба що написанням слів „у стовпчик", графічно однаковими малюнками римованих чи неримованих рядків і строф.
Тим часом істинна поезія сьогодні, як і вчора,— рідкість. Не обійтися тут без цитування: „Якесь колективне гарячковите хапання тільки за авторитет засліплює критичний зір.
Так можна й проморгати цікаве явище. Намагаюся не пропускати публікацій Л. Талалая. Переконаний — щось ляже на душу. Незахищеність серця, просвітленість точних у деталях пейзажів, вибагливий смак поєднуються в цього поета з широтою інтересів і розуміння". (В. Базилевський, „Про лицарський кодекс честі, верлібр і складність простоти". „ЛУ", №3, 16.1 — 86 р.). Ці справедливі міркування такою ж мірою можна віднести і до їх автора, незважаючи на те, що В. Базилевський і Л. Талалай — поети різної тональності, різного емоційно-смислового насиченння. Однак їх єднає, делікатно кажучи, дещо віддалена „дислокація" від вершини сучасного літературного Олімпу, яка формувалася в часи застійні і застільні, а тому населена не тільки „небожителями", хоча вони трапляються і нижче по крутосхилу, і в розкиданих боковинами славетної гори ущелинах гордих самітників, де скелі губляться в пересічному лісі, а місцями ліс бокує від оголених, зовні неприступних скель.
Творчість Володимира Базилевського будить у нас „чуття землі небесне" і, як потужний зелений масив лісу, видихає в небо нашої сучасності чисте повітря духовності, облагороджує душу читача.
„Поезія — совість епохи, Примружені очі доби" ,— проголошує В. Базилевський в одному з віршів і всім ідейно-художнім ладом написаного майже за чверть століття підтверджує право на таке проголошення. Це красномовно підтверджує і книжка „Вибраного" 1987 року — не така вже велика за обсягом, але значна своєю поетичною потужністю книжка, яка включає все без сумніву краще з доробку талановитого поета.
У В. Базилевського багато книжок віршів, він широко виступає в періодиці не лише як поет, а як літературний критик, вдумливий аналітик, прискіпливий дослідник сучасної поезії.
На мій погляд, він як поет розкрився по-справжньому в книжці „Поклик простору" (1977), згодом його очевидне творче зростання переконливо проявило себе в книжках „Чуття землі небесне", „Допоки музика звучить", „Труди і дні". Молодість і глибина думки, щедра словесна палітра супроводжують поета в зрілому віці.
Працюючи в руслі кращих традицій вітчизняної поезії, Володимир Базилевський збагачує класичні форми вірша свіжістю світовідчуття, новим поглядом сучасної людини на проблеми вічні й скороминущі. В кожному разі, поет іде аж ніяк не протореним, але чітко визначеним для себе шляхом, — він шукає і знаходить нове не в хитросплетіннях поетичних тропів, а в самому змісті життєвих явищ, в новому погляді на такий, здавалось би, звичний і такий динамічний світ. Гортаючи сторінку за сторінкою доробок поета, читач перейметься дивовижним відчуттям, що „Світ повен звуків, повен звуків світ".
Життя людини непомітно входить в її творчість лише тоді, коли сама творчість стає невід'ємною складовою життя. Смію твердити, що це стосується Володимира Базилевського, в чиїх віршах закарбувався і його особистий досвід, і досвід того трагічного і живучого покоління, чиє дитинство було обпалене минулою війною.
Майбутній поет народився 1937 року в селянській родині на Кіровоградщині. Після Онуфріївської середньої школи закінчив у 1962 році філологічний факультет Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова. Тривалий час працював в газетах Одеси й Кіровограда, був редактором обласного управління по пресі, редактором зонального видавництва „Промінь". Один час, навчаючись в університеті, коли перейшов із стаціонару на заочне відділення, працював на будові.
Шлях поета в житті й творчості починався з важкої праці. Самовідданою, важкою працею позначений і весь його подальший шлях. Переконаний, що не для красного слівця в книжці „Труди і дні" поет сказав: „Солона ропа, що дарує нам хліб.
Солоного моря глуха глибина. І Фауст в трудах невсипущих осліп: За сіль розуміння — висока ціна".
Володимир Базилевський понад двадцять років жив і працював у Кіровограді, в краю, що прославився у минулому великими літературними іменами, культурними надбаннями, які стали гордістю всієї України, але в останні десятиліття там не було навіть письменницької організації. І саме в цей час в літературі появилося ім'я В. Базилевського, з року в рік набуваючи все більшого розголосу. Його плідна і самобутня робота в поезії проілюструвала відому істину про те, що в наш час провінція — поняття не географічне. Поет нині живе в селищі під Києвом. Демонструючи високу культуру вірша, сягаючи з кожною новою книжкою нових духовних обширів, він сміливо змагається з багатьма, умовно кажучи, столичними поетами, до яких наша ретельна критика часом виявляє аж надто уваги, звикнувши до того чи того штучно підзолоченого імені, нерідко за інерцією акцентує на здобутках вельми ілюзорних.
Сучасний літературний процес спонукає думати, що є поети, про талант яких говорять критики, і є поети, чий талант сам говорить про себе в книжках, в нових творах на сторінках преси. Давно знаю, що Володимир Базилевський належить до других, але своїми реальними творчими можливостями й здобутками успішно змагається з першими, все частіше випереджаючи їх результатами праці, а не кількістю похвал на свою адресу.
До книжки вибраного, що вінчає півстолітній віковий рубіж Володимира Базилевського, вибагливий автор включив тільки найприкметніше з попередніх поетичних збірок.
Заради того, щоб дати читачам уявлення про поступальний розвиток, про рух поета по висхідній, зупинюся на розділі „Допоки музика звучить". Сюди увійшло найбільш характерне, написане в молоді роки. Цей розділ — шлях від літературного учнівства до роботи майстра, від молодості до зрілості.
Саме в цих віршах поет доказав, що володіє щедрим даром відчуття сучасності, а складність буття, його вічні проблеми трактує з чітких позицій суспільної людини, громадянина нашого суспільства. А ще у цих його віршах — війна і священна пам'ять про полеглих, любов і туга за молодістю. Про що б не писав поет, він немовби оцінює все „з погляду вічності", для нього визначальним завжди залишається те, що „життя — небесна крона саду— до сонця тягнеться". Навіть неприхована печаль у віршах про відшумілу молодість чи подаленіле на гонах років кохання не затінює того чистого, вабливо-теплого світла, яким вони наповнені зсередини. „Цей сонях — безнадійний оптиміст",— хочеться часом вигукнути над віршами В. Базилевського його ж, точно знайденими, запечалено-усміхненими словами.
У циклах „Чуття землі небесне" й „Світлом єдиним" на видноті насамперед вірші, що виражають проблеми нашого віку й вікові проблеми людини на землі, вірші, навіяні роздумами про діячів культури — як наслідок складних шляхів реалізації таланту у невпинній, іноді трагічній взаємодії з суспільним життям; вірші про перемінну погоду в небі кохання, небезпричинно перейняті очищаючим смутком, тугою за далекими веснами... Всі ці мотиви пронизує і об'єднує наскрізний мотив — роздуми про сутність і призначення людини в цьому прекрасному і шаленому світі. Поета цікавлять філософські аспекти багатьох згаданих мотивів, „глибокі води душі людської", він шукає відповіді на, здавалось би, прості, але такі важливі, принципові питання: — Хто ти такий? — Хто ми? — Як я продовжую своїх попередників? — Чи не зраджуємо в зрілості свою молодість, її благородні устремління? і т. п. В цьому ж ряду — болюче з 'ясування взаємозв'язків між життям і смертю, намагання знайти свої розгадки вічних таємниць і безсмертя, і забуття. Видно, що автор не тільки проповідує, а й сповідує як митець настанову, виголошену в одній з його добротних мініатюр: „Вивчайте сучасників ли ця — замислені, добрі і злі, допоки життя колісниця гримить на дорогах землі".
В. Базилевський, як уже зазначалося, активно виступає в жанрі літературної критики. Не випадково його блискуча стаття „Про лицарський кодекс честі..." була відзначена редколегією „Літературної України" як краща стаття року, його новаторську роботу в „гарячому цеху" літератури відзначив і публічно підтримав академік Л.М. Новиченко. У В. Базилевського є кілька книжок документальної прози, нарисів. Словом, жанровий діапазон широкий. Йдеться про письменника в хорошому розумінні багатоверстатника. Але він в кожному жанрі поет. Насамперед — поет, яскравий, самобутній, непогамований. Тоді, коли воно так, то нічого сумувати, оглядаючись з осені в далеку весну. Бо поет не знає свого віку, поет — це молодість назавжди.

1988 р.

Осмілюся твердити, що людина сповна розкривається, виявляє свої розумові, духовні сили, знаходить місце в житті лише тоді, коли відчує себе часткою свого народу, живою ланкою в історичному процесі розвитку суспільства, продовженням діянь, помислів і устремлінь минулих поколінь, що виконали своє призначення і тому для нас, нащадків, не зникли безслідно. Часу людині відпущено надто мало на цій землі, щоб утішатися неповторним сьогоднішнім днем, як би ми не любили і не вдосконалювали його летючу, скороминущу, як сонячний промінь, мить у потоці вічності.
І тому людина заглиблюється в історію, проникає у відшумілі літа і століття, живе життям Гомера і Пушкіна, Шевченка і Гоголя, проходить дорогами Сірка і Хмельницького, Щорса і Примакова — і завдяки історії розширює свої виднокола, окреслені нинішнім сонцем, подовжує власну мисль, розбудовує духовний світ у глибину віків — отже, виборює собі таким чином довше, багатше життя на цій землі, краще служить сьогоднішньому дню і, без сумніву, краще бачить день грядущий.
Насамперед такими думками, таким настроєм переймаєшся, прочитавши другу поетичну книжку Павла Гірника, і я переконаний, що на початку життєвої дороги, в молодості, надзвичайно важливо кожному саме так усвідомити себе, визначитись як нащадок і продовжувач славних діянь, високих помислів і устремлінь минулих поколінь.
Тим і цінна поезія Павла Гірника, що вона, живлячись історичними джерелами, не повертає нас, читачів, у минуле, а наближає історію до наших днів; великий, очищаючий вогонь наших предтеч прилучається до вогню наших сердець, — щоб людина сьогодні краще виконувала своє громадянське призначення.
І Трахтемирів, і Заруб, і ти, ковила,
Броде Татарський і кості, підмиті водою,
Благословіть на дорогу, яка б не була —
Чорною, білою чи від пилюки рудою.
Поет звертається до трагічних сторінок в історії українського народу, зокрема в поемі „Дума про пам'ять", аж ніяк не для того, щоб зачудовуватися подвигами лицарів козацьких часів чи лити сльози на давно схололі кості. Минуле цікавить поета як підвалина майбутнього: „Море гатим, в космосі живем, об іржаві гільзи рвемо коси — Все єдине в часі. Може, досить Галасливих схвалень і поем, Сліз гарячих на ослизлих мурах Про славетні подвиги, про час... Рятувати треба не минуле. Нас потрібно рятувати, нас, Душі наші!" Тільки так! Інакше не може сучасний поет, що живе і діє в умовах духовного оздоровлення, очищення суспільної атмосфери, справжній громадянин, який вірить в духовні сили народу, проглядає в його майбутнє, але не має права забувати, що на теперішній землі „Півлюдства — солдати", добре бачить, як „Космічна епоха Стоїть у шинелі на дідових милицях". Василь
Симоненко писав:
Щось у мене було
І від діда Тараса,
І від прадіда —
Сковороди.
Так само про себе міг би сказати наш молодий сучасник Павло Гірник ще в 1983 році, тоді, коли побачила світ його перша збірка „Спрага", а в ній — поема „Спадщина", як на мене,— одна з найпримітніших в сучасній молодій українській поезії серед творів, присвячених Т.Г. Шевченку. Тему великого Кобзаря, співця „сім'ї вольної, нової", молодий поет з притаманною йому гостротою і точністю поетичного вислову розробляє і в своїй новій книжці:
Не возлюби себе. Не розгуби
Ні голосу, ні стогону, ні слуху.
Шевченко йде дорогами доби
І завжди обирає кручі духу.
Іде і йтиме у тривожний час,
І вже його не зупинить нікому,
Ви чуєте?
Минаючи Парнас, Шевченко повертається додому.
Важливо зазначити, що трагічні інтонації ряду віршів П. Гірника, в яких виникає образ України, промовляє пам'ять землі, пам'ять роду і народу, мотивуються передовсім їх історичнимпідгрунтям. Це викликано, на мою думку, також тим, що поет веде мову про рідний край, про свій народ у філософсько-історичному аспекті, а сприйняття цих суспільних величин може і повинно вимірюватися на своєрідних вагах морально-етичних принципів, духовних цінностей. Думаю, немає жодних підстав історичні протиборства, що проходять через поему „Дума про пам'ять", інші твори, „прочитувати" в контексті проблем сучасного суспільного розвитку.
Аналізувати інакше — означало б вдатися до зміщення принципів естетичного підходу до оцінки поезії, підміни їх принципами вульгарно-соціологічними. Хоча, звісно, іноді автору кортить закинути в надмірному акцентуванні на тих самих аспектах, в захопленні патетичними нотами на межі самоповторів.
Поезія Павла Гірника виникла не на пустому місці. Вона — продовження безконечного. Крім літературних джерел, тут угадуються джерела фольклорні. Є щось у поета від баладних козацьких, від історичних пісень. З огляду на останнє варто згадати М. Гоголя, який застерігав від прямолінійного розуміння історизму народної пісні. В даному разі пошлемося на М. Гоголя, застерігаючи від прямолінійного розуміння щойно згаданих історико-поетичних мотивів у цій книжці: „Історик не повинен шукати в них вказання дня і числа битви або точного пояснення місця, вірної реляції, в цьому відношенні небагато він захоче... випитати дух минулого віку, загальний характер всього цілого і окремо кожного частково, тоді він буде задоволений цілком; історія народу розкриється перед ним в ясній величі" (1).
Певна річ, поетична книжка не може розкрити всієї історії народу. Безсумнівно одне: в ній є яскравий промінь від тієї „ясної величі", про яку говорив М. Гоголь стосовно історичних пісень.
І ще одне. Зовнішня безпретензійність, зовнішній традиціоналізм віршів П. Гірника — оманливі! Не маю сумніву, що перед тобою, читачу, поезія високої проби, свіжої, точно висловленої думки, тієї невідпорної думки, що будить і примножує благородні почуття.
І хто сказав — пора прощання?
Ще не сльота, не самота,
Але і князя, і кохання
Весільна скрипка напита!
Торкаємося до поетового Слова — воно озивається, як скрипка.

1985 р.

1 - Гоголь М.В. Твори в трьох томах. Т.З, стор. 393—394.

В літературній критиці, як і в житті, є багато умовностей, писаних і не писаних правил, яких не завжди варто дотримуватися, особливо тоді, коли випадає аналізувати твори поетичні, прозові та драматичні, що належать одному авторові. Звичайно, природа жанру диктує свою форму, образно-виражальні засоби, стилістику і тональність. Але, коли талановита людина, в даному разі — Марія ВОРОБЕЙ, працює одночасно в кількох жанрах, то я, читач, відчуваю, як б'ється схвильоване серце в живому пульсуючому слові письменниці, чи то я читаю книжку прози „Досвідки", чи збірку вибраних творів „На торжищі душ", чи п'єсу „Афінська драма". І що не менш важливо, в кожному з жанрів, які добре опанувала пані Марія, незалежно від місця і часу дії, виразно проступає українська доля, ніби заповіт батьків і односельців з рідного села Соболівка на Київщині — не забути, зберегти у слові пам'ять і українську душу, осмислити уроки життя і на новому рівні свідомості і суспільного досвіду відродити втрачене в сфері духу.
Суттєве уточнення, яке сприймаю як життєве і творче кредо Марії Воробей: „...Дякую Богу, що я — українка, дякую батькам, що виростили міцною і вправною до роботи... Українці скрізь цінуються. А мені — звиклій до тяжкої праці — взагалі нічого боятися. Тепер знаю напевне, що ніде ніколи не пропаду", — з листів до друзів. Епіграф до одного з віршів. В повісті „Паростки" є рядки, які увиразнюють джерела ворчості Марії Воробей, на мій погляд, розкривають ті головні спонуки, що рухають пером письменниці: „Певне, існує незбагненна сила, котра править мною, приносить лавину почуттів та емоцій, що виливаються у зболені рядки. То є велике таїнство, котре не годен пояснити до ладу жоден поет. Та могутня сила, що зупиняє в дорозі, віднімає сон, забирає тебе від торжества житейських розваг і насолод, аби вкласти в руки ручку і правити, володіти тобою. Маєш завжди підкорятися їй, бо ніяк відступитися, нікуди відійти, а чи й втекти світ за очі, — вона скрізь з тобою — ота магія щирої сповіді твоєї душі, без котрої не мислиш і хвилі свого існування.
Треба гадати, що якраз „ота магія щирої сповіді" стає призвідцею написання в Афінах повновартісного циклу сонетів „Дорогий серпанок", присвячених матері. Тут „зболені рядки" не тільки звернені до матері /"Доле безталанна, /Змордоване пречисте Божество!.."/, тут мова про цілу епоху, про весь наш багатостраждальний народ /"Епохо мамина, німих умів галеро, /Жертовнице знедолених умів".../, тут і невблаганно точні рядки про принизливе становище української мови, яку століттями нищили у нашому ж рідному домі імперські опричники й псевдоінтернаціоналісти:
Мов ковила, степами половієш,
Нещасная московськая повіє,
Рожевий квіте світових пожеж...
Та немовлям сміється і радіє
Схоронена у звалища надія —
Вустами неньки ти жива й цвітеш.
Драма лірики людського життя переймає „сільську" прозу, драматичну поему „Наділ" Марії Воробей з її конкретикою вчинків, епізодів, психологічною мотивацією поведінки персонажів.
Не без ліричного струменя розгортається сюжет в „Афінській драмі", в якій на першому плані безправне становище сучасних українських мігрантів у Греції. В цьому творі над жахом буднів, принаймні під завісу, піднімається поет, який знає, що його „слово — не для кожного торговця", тому переконаний:
Я торжествую нині над буденням,
Що годне тільки возвеличить плоть.
Душу — потоптати у багні
Наживи скнарості
Та заздрощів безмірних.
По-справжньому, на всю силу розкривається лірично-інтимне начало в поемі „Сапфо, у низці віршів, що увійшли до вибраного „На торжищі душ" та до збірок „Жертовник" і „Наділ".
То ще не край, ще зможу я пробачити.
Бо ще не зміряна уся твоя вина,
А все ж болить отак в мені, неначе
Найтонша обірвалася струна.
Здається, і в поемі „Сапфо", яка бурхає пристрастями, і в суто ліричних, інтимних віршах сповна не виражені ті почуття радості, що може дати кохання, те свято душі, яке дарують одне одному закохані. Переважають мотиви смутку. Чогось втраченого, того, що мало бути, могло бути, але не збулося.
І тут драмою примхливої долі заглушається звабливий голос таємничої арфи. Але добре, що в творах різних жанрів, представлених в розглянутому доробку письменниці, присутня енергетика, народжена живим, пропущеним крізь серце словом.
Радісно усвідомлювати, що навіть смуток в цьому слові очищаючий, світлий, а сутність людського життя осмислена в самобутніх образах, відтворена тут художня дійсність підкоряється єдиному законові — законові краси й життєвої правди.
В передмові до книжки вибраного Михайло Слабошпицький слушно зазначив, що „Марія Воробей надарована рідкісним соціальним чуттям, вона відчуває час. Як лікар — пацієнта". Ще одне вельми слушне спостереження відомого критика і прозаїка-есеїста: „Марія Воробей у своїх „сільських" віршах — історик, соціолог, біограф, зрештою — поет, який панічно боїться традиційних поетизмів, словесних гарнот. Як хтось казав, що після концтаборів поезія неможлива, так і вона відчуває: після всього, що було з українським селом в епоху, названу радянською, ніяке пейзанство, ніяке втішання мрійливими вербами, рясними садами й зеленими лугами неможливе". Якраз завдяки такій громадянській позиції і вище названим властивостям таланту Марії Воробей в її драматичній поемі „Наділ", в прозовій книжці „Досвідки", в „сільських" віршах і в поемі „Полонянка", в інших творах маємо образ України, який вабить невмирущою красою і разом з тим спонукає уяву здригатися і тьмяніти від напливу всього того жахіття, яке пережив наш народ і досі блукає манівцями історії.
За який матеріал не бралась би письменниця, в яку б тематику не заглиблювалася — сучасну чи історичну, вона ніби „оживляє" художню структуру твору своєю присутністю в ньому, я сказав би, створює переконливу версію своєї участі в тому, що було в житті чи могло буги, і вірить, що все це не намарне.
Киньмо об землю лихом,
Киньмо з усіх боків...
Чуєш, як тяжко дихає
Колиска віків.
А вже коли дико схлипне,
Здійметься вогненна струя,
До того всесвітнього лиха
Знову причетна я.
Людина, яка живе в контексті історичного процесу і почувається невід'ємною часткою свого народу, безслідно не зникає на цій землі.

Вперше я побачив Анатолія Тарана у Львові сонячної літньої днини 1962 року в гурті поетів, що читали вірші перед натовпом біля театру опери та балету. Востаннє мені не випало його побачити, тому ще весняної сонячної днини 1995 року, коли ховали поета на Байковій горі, я був у відрядженні далеко за межами Києва.
Під час першої зустрічі Анатолій був біля мікрофона, а я — в натовпі уважних слухачів, шанувальників поезії. Пам'ятаю, ведучий оголосив: „Слово має поет Анатолій Таран". Тоді це ім'я в літературі для мене було невідомим. Вдивляюся, наслухаю. Красень у парадній військовій формі курсанта підійшов до мікрофона: „Неспокій серця не вкласти в єлейнуарію. Окрик, мов блискавка, розрізає мої уста...", „Я суворий і гнівний, я не вмію плакати — мої сльози мати виплакала в час війни...". Інтонаційна й стилістична розкутість, навіть зухвалість поета — те, що відразу привернуло увагу й сподобалося.
Через 40 днів після трагічної загибелі Анатолія Тарана ми з дружиною навідалися до Людмили, молодої вдови поета, побачили його сина, на той час тримісячного. Дивлюся: вушка стирчать, як у пташеняти крильця, коли тужиться злетіти.
Як у Толі! Очі, губки — як у Толі! А зветься Васильком — як батько Толі, загиблий на війні, батько, якого син не бачив, але часто згадував у своїх віршах. І в першому вірші, почутому мною у Львові 33 роки тому: „...Я рию в землі учбові окопи.
В тій землі, де серце батька закопане. Я тими полями біжу в учбові атаки, де в слідах батька незабудки засиніли ранні, де важкі і червоні маки — мов землі незаліковані рани..." Думаю собі: „Яка жорстока доля! І цей не знатиме батька. І для цього, коли виросте без батька, червоні маки будуть — „мов землі незаліковані рани". Від діда — через сина — трагічна доля наздогнала внука.
Познайомився і подружив я з Анатолієм Тараном на початку 70-х років, коли він як військовий журналіст був переведений на роботу до Києва. Він був з тих людей, що не вміють жити й працювати, любити, веселитися, відпочивати серединка на половинку. Він був пульсуючим згустком енергії, самохідним реактором радості й сміху. Від нього пашіло здоров'ям, любов'ю до життя. Його безпосередність часом переходила межі, певно, встановлені переляканими від народження людьми. Він жив як хотів, не пристосовуючись до військових статутів та міщанських кодексів. Саме тому він був і залишався поетом за всіх обставин. Вірші писав українською мовою, незважаючи на те, що в російськомовному оточенні тягнув понад двадцять п'ять років лямку військової служби. Бо він був особистістю, самодостатньою людиною, був самим собою!
Якби я вмів і якби випало мені малювати живописний портрет Анатолія Тарана, орієнтуючись на „натуру", на розмаїття барв, тонів і напівтонів, що містять його вірші, то я розгубився б і, певно, відклав би пензель. Намалювати його словесний портрет як поета і людини — справа також далеко не проста. Доведеться спершу — обійтися штрихами, ескізами, використовуючи „натуру", часом невловимі варіанти „автопортретів", що так чи інак зафіксовані самим автором у віршах. Ось, наприклад, один із характерних варіантів: „Немовби поле, ніби ліс, від слова і до слова поет незнаменито ріс на краєвидах мови". Незнаменито ріс — це правда, зате — на краєвидах мови, на тих вічних і неохопних краєвидах, які дали відчуття і розуміння рідного слова, усвідомлення самого себе як неповторної частки життя на землі. Частки навколишньої природи, частки Часу, в якому живемо: „В далеку далеч мудро подивись: час і людина ув одне злились". Будучи військовослужбовцем, Анатолій Таран тривалий час у віршах ніби платив данину за свій офіційний статус, але його реальний світ все чіткіше увиразнювався ліричними екскурсами в світ особистих переживань, вмінням говорити про ці переживання у тонкому взаємозв'язку із інтимним сприйняттям світу природи: „Як хочеться ласки поміж кам'яниць, як хочеться ніжності біля металу. Зігріти диханням листочки суниць і руки покласти на землю відталу".
Поетові таланило вивільнятися з уніформи і підніматися над суєтним перебігом повсякдення, його осявало вміння наче збоку глянути на себе, „прочитати" себе у незмінно прекрасному контексті природи і всього великого, не знищенного життя: „Під цією високою пташкою і під шумом ясних верховіть радий я, що стою над ромашкою — не вона наді мною стоїть". Просто й точно, жаль тільки, дуже жаль, що так передчасно доля розпорядилася інакше: нині не Толя стоїть над ромашкою, а ромашка піднялася над ним. Але не піднялася над його віршами, що зафіксували людину, і з погляду вічності, і за узвичаєними життєвими мірками. В ліриці талановитого поета розкривається перед нами широкої душі людина, наділена небуденним даром шанувати кожен скороминущий день як свято, людина, сповнена добротворчою енергією любові до цього жорстокого і чарівного світу, ладна стелитися радістю назустріч іншим добрим людям, назустріч звіру і птаху, дереву і травинці — всьому живому, що складає красу і безперервність життя від роду й до роду.
З кожним роком поет усе пильніше вдивляється в „горизонти споконвічні". Він досягає художньої мети не шляхом конструювання ефектних метафор, не за допомогою піротехніки
незбагненних асоціацій та інших „модерних" засобів і прийомів, як це незрідка трапляється у віршописців, що розраховують новизною форми, до того ж зовнішньою, позірною, компенсувати відсутність новизни поетичного змісту, підкреслюю — не просто змісту, а поетичного змісту. Осмілюся твердити, що поетичний зміст багатьох віршів Анатолія Тарана перебуває в прямій залежності від місця дії і того душевного стану, в якому поет змальовує і розкриває свого ліричного героя, передає в небуденному слові його самоусвідомлення і сприйняття навколишнього світу. Таким місцем може, наприклад, бути ліс, не міська вулиця, не затишна квартира, а саме ліс, втаємничене лоно природи: „Моя домівка — літній ліс. Спішу туди, немов до хати. І зустріча верба, як мати, в оточенні струнких беріз". Подальше розгортання думок і почуттів у цьому вірші відбувається у рівноправній взаємодії людини і лісу, немов однаково живих і одухотворених, рівноправних істот. Сприймається як цілком природне, що людина розмовляє з лісом і — „Дерева слухають старі. Їм хмара голови накрила. Тріпоче віття, як вітрила. Скрипить коріння — якорі". Отож недарма мені, читачеві, неважко повірити, що невитлумна пам'ять про полеглого на війні батька наздоганяє ліричного героя саме в тиші лісу. Громом перестороги вривається в свідомість і уяву страшне відлуння війни:
„Так, немовби відкрили завісу — все знайоме і рідне до сліз... Грандіозність соснового лісу... Грандіозність гаїв і беріз... Золотава сосон канонада, мов душа обізвалась з боїв...
Ніби всі обізвалися душі в солов'їному поклику: жить! І колони стоять незворушно, і грудьми на них небо лежить, і стоять прислухаючись люди, і вогонь пломенить на лиці. — Світить сонце, мов рана крізь груди, ніби серце загиблих бійців". Невеликий вірш процитовано, щоб якоюсь мірою підтвердити небезпідставність щойно висловлених міркувань, а більше — показати, як у пейзажному малюнку, навіть не названа, може бути присутньою людина. І ще одне. Процитований вірш характерний для творчості Анатолія Тарана тим, що в його окремих рядках, строфах наче й не проглядають несподівані поетичні тропи, а вірш, взятий в цілому, — яскрава, розгорнута метафора.
Колись Василь Мисик, поклавши на папір кілька прикметних штрихів пейзажу рідного краю, здається, дещо іронічно вигукнув: „А де ж вона, сучасність? — і тут же спокійно, всерйоз відповів: — Вона в найголовнішому — в тобі". Виник цей приклад у пам'яті, коли натрапив у Анатолія на такі роздумливі рядки: „Одні над нами — вічні небеса. І сонце з місяцем — одні над нами, І споконвіку випада роса, і зорі розгоряються вогнями". Далі в цьому нехитрому, безпретензійному вірші всього лишень на три традиційно заримовані строфи зустрічаємо давно знайомі „сто доріг", які людина має пройти в житті, навіть не пройти, а „пробігти", „промчати" задля того, щоб колись зупинитися і подумати, відчути „тихе шепотіння листя". Нічого вражаючого. І раптом кінцівка, що все переакцентовує, дає принципово нове освітлення вірша, спокійний тон переходить у тривожний: ,,...й щасливим будеш, що земля — жива, з єдиними над нами небесами". Ти ніби опинився на всесвітньому протягу, пройнявся страхом, турботою всього людства, — аби тільки не загинула земля! Колись, у далекі й не такі вже далекі, минулі часи, поети писали про загибель героїв, армій, зрештою, держав. Нині людство опинилося перед небезпекою загибелі всієї цивілізації, і сучасна людина, милуючись споконвічним пейзажем, щаслива від усвідомлення, що „земля — жива" . Це зумів добре висловити поет Анатолій Таран, який слідом за Василем Мисиком шукав і знайшов сучасність в людській душі. Добре змалювавши „пейзажі тривоги", як і Василь Симоненко, почув грім у причаєній тиші.
Кожен поет, якщо він справжній поет і певний свого призначення, все життя йде однією дорогою, відкриваючи нові обрії, утверджує найдорожче, найголовніше для себе й для свого народу. Випускаючи в світ все нові й нові збірки поезій, він пише одну книгу — книгу свого життя. А в ній — радість і туга, сльози і сміх, швидкоплинне і вічне. Таку книгу з успіхом писав талановитий поет, великий життєлюб Анатолій Таран. Він не встиг її дописати, але в кожному рядку б'ється його живий пульс. Шкода, що написаних ним останніх віршів ми вже не прочитаємо...
Відкладаю умовний пензель. Краще за мене „малюють" портрет Анатолія його вірші, які із скороминущого переносять нас у безкінечне, водночас повертають у духовно багате життя, що триває в поезії: „Я не знаю, що зі мною сталось. Припаду губами до колін. Упаду грудьми на власну малість і чолом — до всіх холодних стін. Покладу долоню я на небо.
Покладу, як на твоє плече. І сльозою кожною до тебе притулюсь — аж небо обпече". Так, друже Анатолію, ти не знаєш, що з тобою сталось, а я знаю: тебе немає, лишилися тільки твої вірші, лишився синочок Василько, дуже подібний на тебе — як твоє продовження, як твоє нове повернення в життя. Тебе немає, мій друже, а я тулюсь до тебе кожною сльозою.
Але годі плакати! Він цього не любив. Він любив сміятися, читати вірші й реготати в доброму товаристві. Одна з багатьох його поетичних книжок називалася „Невтрачена мить". І я вірю в невтрачену мить життя поета і людини. Він знав ключ до щастя: „Життя — велике здивування".

Думаю, ніхто не осмілиться заперечувати, що поезія, незалежно від стильових особливостей вираження, — Це своєрідна кардіограма стану людської душі, зафіксоване у несподіваним чином поставлених поряд словах бачення світу, притаманне тільки конкретному людському індивідууму.
Мова навіть не про масштаби побаченого і відчутого, не про глибину проникнення в сутність буття, а саме про своєрідність і неповторність. „Лелеки, мов білі квіти, Лапаті й пишнокрилі, — Впали на синій туман..." — вже при першому доторку очима до білого аркуша, помережаного рядками вірша Миколи Гриценка „Твасик-Телесик", переймаєшся свіжістю, якою дихає поезія, що має своє обличчя, свій голос, свій темперамент, у словесному вираженні, а скоріше — у виверженні. Поетові лелеки підняли Івасика-Телесика „високо-високо, В прозорість" . Цілком природно, за неписаними законами поезії, „...зацвіли в небі Білі квіти,Мов білі лелеки, І поміж них — Найменша квіточка Із золотими п'ятами"...
Авжеж, поезію М. Гриценка творить несподіване поєднання слів, несподіваний погляд автора на речі, здавалось би, узвичаєні, давно відстояні у нашій свідомості, поставлені у сформовану буднями нішу нашого набутого досвіду. Коли — ні!..
У кожного покоління свої очі. Приходить нова людина (новий поет!) і бачить узвичаєне інакше, аніж бачили до неї (до нього), дає узвичаєному нове освітлення, ніби наново його створює власними очима. „А під листям — земля. Справді, що ж іще може бути?" — читаємо у М. Гриценка й розводимо руками: „Про що мова?" Але поет має своє бачення, має свій кут зору і веде нас до нового бачення у старому світі наших ускладнених проблем: „А під листям — земля. Аж до дна, До останнього стогону. Як ми звикли до неї Прикладати всі рани свої! Раптом вчулось мені — Між криків і гомону Прошептав хтось Останнім голосом: „Гляньте, люди, — під листям немає уже землі..." Прикінцеві слова „Немає уже землі" ошелешують фатальною неминучістю.
Мимоволі зринає у пам'яті думка Е. Верхарна: „Поезію слід шукати не в сполученнях слів, а в атмосфері, яку створюють ці сполучення". Тим часом це тривожна післячорнобильська, постімперська атмосфера в Україні кінця XX століття з її гіперінфляцією як матеріальних, так і духовних цінностей, що незримо присутня у віршах поета із загостреним відчуттям больових точок нашого розшматованого суперечностями життя. Здавалось би, запрограмована віками трагедія цього буття неубутна, а вона незбагненно сполучається поетом з вірою в життєздатність народу. Це блискуче виражено в образі знедоленої старої вдови, яка сама у себе вкотре вже запитує: „Чом на мені ще мамина сорочка, а й жодна ниточка не вицвіта?" Щоб відповісти на це питання чи принаймні наблизитися до його ствердної мудрості, варто прочитати цю книжечку.
Симптоматично, що поет уникає віршів прямого тексту, не дає підстав для однозначного трактування ним написаного.
Над чорним степом — білі голуби
У розпачі пристанища шукають.
Вони ж не люди і того не знають:
Над чорним степом — чорні голуби,
Хоч білими туди всі прилітають
І білими пристанища шукають.
Не претендуючи на узагальнення чи остаточний висновок, маю підстави сказати на завершення таке. Творчій манері Миколи Гриценка притаманні легкість і розкутість поетичного вислову. Його вірші — як оті білі квіти-лелеки, що підняли Івасика-Телесика в прозорість високого неба. Поет володіє вмінням відображати пережите й відчуте в розгорнутих метафоричних образах, його письмо — своєрідний словесний живопис, що витворює поетичні картини навколишнього життя й стану людської душі, незрідка ці картини є не відображенням реального, а наново створеним світом. Жадоба справжності, чистоти в людських відносинах і занапащеній діяльністю людини природі — домінуючі мотиви цієї невеликої,
щільно наповненої тривогами й надіями сучасного життя поетичної збірки молодого автора. Його звуть Микола Гриценко, — запам'ятаймо це ім'я.

Добре, що не перевелися ще люди такі, як Леся Оленівська, чиє життя і творчість невіддільні від краю, де народилася, від матері Землі, що плекала не тільки тіло, а и душу, навчила любити і оберігати красу навколишнього світу.
Починаючи з вірша „Жнець нежатої ниви", що відкриває книжку, сторінки цієї ліричної сповіді насичені колоритними пейзажами Сіверщини, відчувається в них присутність, диханнядорогих серцю автора людей, живе присутність наново відкритих для читача Пантелеймона Куліша, Ганни Барвінок, Тараса Шевченка... Оживають українська історія і географія „малої батьківщини", що постають невід'ємною складовою всієї України, її слави, болю і досі нерозв'язаних проблем.
Водночас це складова життя самої поетеси, біографія її душі. Тут окреслено життєву дорогу, духовний світ Лесі Оленівської, людини безкомпромісної і послідовної в поетичному слові, тут видно шлях, обраний на все життя.
Шевченковим шляхом ітиму, допоки ще знаю
І хто я. І що я. І роду якого. І честі.
Незрячі зорять і німії уста отверзають,
А шлях розтина все нові і нові перехрестя.
Символічна постать дивного кавалера в різних образних варіаціях, не як залицяльника, а як дух, що гартує душу і оберігає молодість тіла, присутня, принаймні відчувається, у багатьох віршах цієї неповторної в своєму роді книжки. „Він всюди і ніде, //3 букетом дивних руж. //Він з ніжинських калюж //Визбирує зірки —//І сміх його гіркий..." Він угадується у віршах „Куліш в Мотронівці", „Пам'ять голубого вогню", „Лесин майдан", „Слов'янський материк", „Серпень. Поділ. Сковорода", „До імені твого", проходить через інтимні поезії, в яких особисто пережите і глибоко відчуте не сприймається як втрачене, бо стає скарбом пам'яті й золотим наповненням душі.
Читаючи книжку Лесі, я знову і знову переконуюсь: в поезії, як в ювелірному магазині, треба вміти відрізняти справжнє, натуральне від підробки, відрізняти золото від штуцерного сплаву не за формою (хоча і форма має значення!), а за сутністю, треба вміти відчувати, де справжня цінність, а це піцробка, імітація. Тут усе справжнє, прироцне, живе, часом незалежно від особливостей форми і потужності змісту.
Поезія Лесі Оленівської створює для мене певний стан душі і розуму, спонукає задуматись над чимось для мене важливим... В нашому випадку доцільно згадати класика: „Поезію треба шукати не в словосполученнях, а в атмосфері, яку створюють ці словосполучення", — сказав Еміль Верхарн, якого не назвеш консерватором форми. Зрештою, сучасна так звана модель, яку
грає красива дівко-жінка, то є насамперец форма, про зміст якої можна тільки зцогацуватись. Так само формою є звичайне віцро, антична амфора і, скажімо, кришталева ваза, але не від цих форм залежить, чим їх наповнять — медом, французьким шампанським чи самогонкою із села Жабокряківки. Боже Борони, не маю нічого проти Жабокряківки. Все залежить від того, як про неї напишуть. Якщо так, як написала Оленівська про улюблене село, то прошу дуже любить і жалувать:
Черідка хат із вікнами зеленими,
Танок беріз і помах вітряка —
Село. Моя доріжка поміж кленами
І досі ще журавкою блука,
Там сонце в трави пала перепілкою,
В ромашках заблудилося лоша.
А вчитель із вербовою сопілкою
Здавався схожим нам на Лукаша.
Улюблене село у поетеси аж ніяк не ідеалізоване, воно постає таким, яким було насправді, серед первозданної природи і природних взаємовідносин між оцносельцями, що народилися і виросли серец краси, увібрали ту красу в свої душі і цивляться на світ так, як „Каштанів спілих карими очима // дивився синій вересень на нас." Відчуте і побачене в дитинстві, засвоєне в шкільні роки переростає у щось більше, у щось велике, що переростає межі села:
Відтоді усі ріки — до озерця!
До пелюстка — всі лісові квітки!
Вітчизною ввійшли у моє серце,
Вітчизною лягли у ці рядки.
До цього вірша, як рідні, єдинокровні горнуться прості й прекрасні в своїй первозданній простоті поезії „Предтеча муз", „Наші вересні", „Сільські дівчата", „Моя дорога", „З лелеками й вітрами" та, не боюся злукавити, багато інших, трохи слабших і сильніших, зате необхідних і неминучих, як більші й менші гілки і галузочки в кроні дерева, що складають силу і красу дерева на всіх вітрах і при будь-якій погоді.
Книжка цікава відчуттям часу, історичним контекстом, стрижневою силою українського духу, який тримає нас, українців, на багатостраждальній землі в умовно незалежній Україні, де наше сучасне і майбутнє опираються на минуле:
Крізь товщу круч — О Несторе! — прозри,
Крізь товщу літ — О Несторе! — озвися!
Став Київ наш — слов'янський материк,
Дніпро — перестороги срібним списом.
Духовний спис Лесі Оленівської, думаю, розрахований на те, щоб, опираючись на свою історію, на великі надбання славних попередників, ми пробили глуху стіну байдужості у частини нашого суспільства і рухались далі, до кращих часів тернистим, але єдино праведним українським шляхом.
Р.S. Погляну вгору — ті самі,
Мордаті і пихаті,
А ми похмурі і сумні
У рідній хаті.
Хто в нас відродить козака,
Лайдацтво миле,
Того, хто вшкварить гопака
Окрай могили?!

2008 р.

Поезія, передовсім лірична, це завжди сповідь, покаяння або заклинання. В кожному разі, коли правдиві слова лягають на папір з глибини душі, тоді поет сповідається перед людьми, перед небом і землею. Перед невидимим найвищим суддею поет сповідається у храмі самотності, як пише Наталя Волошко: „Наодинці з собою, іншою чи чужою, Сповідально вкриватимусь правдою — не лжою". Мова поезії, що засвідчує нова збірка віршів Наталі Волошко, не може бути прямолінійною, скажімо, такою, як мова газетної статті чи в передвиборній лекції сучасного політ-технолога. Вона метафорична і алегорична, навіть коли дещо абстрактна, піднесена, завищена, то в такій мірі, як зорі над землею, що все-таки споглядають нас, людей, і, за свідченням астрологів, впливають на земні процеси, на людські долі, підсвічуютьу таємничих закамарках наших душ.
Дощі — невиплакані зорі,
що впали ниць...
Сніги — невиплекані душі
тих само дощів... чи зірниць.
Важливу роль у віршах Наталі Волошко відіграє природа. Вона у неї як частка душі, її продовження і заглиблення в той великий світ, що оточує людину, без якого людина не може жити повноцінно, відчувати себе в гармонійному поєднанні з квітами, деревами, горами і долами.
Магнолія не знала, що зима.
Довкруж була така відчайна осінь.
І небо синє, молоде і босе,
запрошувало на медові роси
і зазирало в серце крадькома.
Отак і я, мов та південна гостя,
тепла шукала в тебе, як підмостя,
але було воно, мов квіти з воску,
а я не знала, що іде зима.
Виходить, що поетична книжка — ніби парк загадкових фонтанів, дивовижна система метафоричних перевтілень.
Істинний поет, що живе в рідному слові, здатен перевтілитись в магнолію, увібрати в себе „трипільську прадавню епоху", відчути себе в паризькому античному дворику і залишитися українською людиною, яка відчуває безмежжя часу і простору, але не губиться у безкінечності, належить своєму часові і твердо стоїть на своїй землі. Інакше не сприймає поет
світу і всесвіту. Може саме завдяки такому світосприйняттю всі реальні і уявні дороги ведуть поета додому, на поклик Батьківщини: „Я приїду у степ за ковтком полинового вітру, /За солодкими нами дитинства я приїду у степ".
Творчість Наталі Волошко спонукає думати про те, що сучасна українська поезія — то ціла велика планета із державами, із своїми лісами й перелісками... Все тут є! Часом бракує яскраво вираженої національної гідності, що притаманна Наталії Волошко, яка шукає і знаходить у своїх віршах моральне опертя для життя і виживання людини в цьому світі керованого хаосу.
Приємно відзначити, що коренева основа в кращих зразках української поезії сьогоднішніх збаламучених днів, до яких примикає творчість автора цієї книжки, за природою своєю здорова, справді народна при всій її модернізації, а в кронах високих дерев нашої поезії гуляє вітер свободи, що протистоїть вітрам несвободи. Що б там не казали деякі критики про шкідливість для мистецтва патріотичних освідчень і заклинань, в кращих віршах Наталі Волошко натрапляємо на чуттєві струни серця, що нагадують про оголену правду української реальності.
Поезія немислима без органічного (і органного) відчуття слова в нюансах, відтінках і звукових переливах. Від того, де стоїть слово у віршованому рядку, з якими словами сусідить, яке воно несе звукове навантаження, з якими словами співзвучне і перегукується, залежить і смислова, і музична сторона поетичного твору. І тому такі рядки у Наталії Волошко, як „Нашпилюєш подих на подив зоголених поглядів", „Хвилини дзвенять, ніби шлягер дешевих шелягів", „Малює... Минає? Вбиває мене Моне!.." (підкреслене мною! — П.О.) пронизують вірш перегуком звуків, своєрідною мелодією, завдяки чому зміст тексту набуває саме того забарвлення, тієї емоційної насиченості, що кращим чином передає настрій автора, глибину його задуму. Така ж віршотворча техніка спрацьовує в іншому тексті, де ключовимивиступають такі рядки: „...Де світло зорі розсипається сміхом, /де човник хатини хитається тихо/ від стогону вільх і акації віхол". Взагалі-то розтлумачувати подібного роду органічно народжену поезію — марна справа, це все одно що переказувати зміст музики.
Інтригує і вабить у книжці Наталі Волошко сприйняття людини не в замкнутому колі певної спільноти, а в невіддільностівід великого світу життя, зрештою, всієї нашої планети.
Нічні буревії
розгойдали Планету,
вісь її нахиливши —
долі.
... нарешті
прихильнішим
будеш
до мене.
А
ДОЛЯ?
І навіть у двох рядках, виходить, можна сказати більше, аніж деякі златоусти спроможні у двадцять двох:
Стернею часу
не поколеш ноги...
Пораниш
ДУШУ...
Сьогодні поет, як би то він не намагався не бачити того, що діється навколо, не спроможен обійти больові точки життя в час, коли будуємо державу... через роздержавлення:
Найважче сьогодні —
ЇМ -
бомжам від політики й бізнесів
найбільш прибуткової днини...
Розмірковують,
як небачено заробити
на зраді батьківських ідей
і розпродажу
УКРАЇНИ...
Це той випадок, коли поетові виправдано доводиться відмовлятися від метафор і алегорій і звертатися до прицільної сили прямого тексту.
В різних віршах цієї книжки поета мучать сумніви, пов'язані з різними проявами життя та його загадками. У вірші, присвяченому видатному польському поетові Тадеушу Ружевичу, також присутній сумнів... творчий, але він виражений як самоутвердження:
ЯБЛУКО...
Так схоже на серце!
Поніжу очі о його колір,
і за світлом його
зрозумію
ЯК
Писати...
Варто тільки вітати таке розуміння.
Думаючи про найхарактерніше, що притаманне поезії Наталі Волошко, повинен сказати: кожний справжній поет, незалежно від тембру і висоти громадянського голосу, є речником рідного народу. Кожен такий поет поєднує в слові земне і небесне. Кожен такий поет є універсальною мембраною свого часу, що вловлює найточніші коливання атмосфери під небом своєї Батьківщини і загадкові, незрідка тривожні сигнали з-за обрію, з далеких світів і країв. „А хто не чує голосу поетів, —казав Гете, — той лише варвар, ким би він не був". На жаль, у наш час багато хто, насамперед серед власть імущих, не чує голосу поетів. Розвелося багато варварів довкола, як „нагорі", так і „внизу".
В одному із своїх чи не найсильніших громадянських віршів, представлених в цій неординарній книжці, — „І любимо не тих... І віримо не в те", — Наталя Волошко в достойних наслідування традиціях української поезії робить виклик бездуховності, який мають почути ті, кому цей виклик адресований.
Сповнена великої любові до життя, до своєї Вітчизни українська поезія закликає словами великого майстра: Перемагать і жить! Ці слова суголосні серцевинній сутності нової книжки Наталі Волошко, привабливість якої в непідкупній любові до життя.

2011 р.

Поет, як доктор Фауст, магічними засобами поезії повертає молодість, зупиняє швидкоплинну мить життя, тому що вона прекрасна. Або заклинає безпощадну бистрину свого земного часу не поспішати: „Не стріляй, не стріляй мені, осене, в спину листками. Я ж іще не пройшов подарований долею шлях". Поет органічно відчуває, як „Час долонею земного тяжіння хилить нас до землі... Зникає перманентність тіла, залишається душа, земля і вічність". Цього поета звуть Володимир Гросевич, він дійшов тієї ежі фізичної і духовної зрілості, коли задумуються над прожитим, оглядаються на пройдений шлях, висвітлюючи там сокровенним словом найдорожчі або найбільш повчальні, насичені самозаглибленням і осмисленням реального й ірреального моменти, щоб відродити минуле в душі і далі йти обраною дорогою, орієнтуючись по зорях у високому небі власних сумнівів і надій.
Давно обрана дорога В. Гросевича пролягає через сільську школу до вразливих і добропам'ятних дитячих сердець. Багаторічний учитель, він останнім часом працює директором школи-садка в селі Острівець Городенківського району Івано-Франківської області, гармонійно поєднуючи педагогічну й літературну творчість.
Надворі студінь, мов холодна жінка,
Трепета скупо блискає листком.
Згасає день. І ще одна сторінка
Мого життя згорає під рядком.
Вірші В. Гросевича, назовні традиційні, добре відпрацьовані в межах відомих поетичних форм і засобів, відзначаються внутрішньою напругою думки, неординарністю світовідчуття, точністю художнього вислову. Вони є вдячним матеріалом для роздумів про філософію звичайного життя і про поезію, ніби підсвічену зсередини світлом душі, що робить життя незвичайним, розмиває межі між юністю і зрілістю, весною і осінню.
Поезія відрізняється від прози, як здивоване несподіванками й чарами навколишнього світу дитя відрізняється від погамованої досвідом дорослої людини, що спокійно ступає вулицею, повертаючись із ярмарку життя і нічому не дивується.
Хоча довкола буяє весна, захлинаються в садах закохані солов'ї чи падає до ніг останнє пожовкле листя з напівголих дерев, пронизаних стуленим осіннім вітром. Поезія В. Гросевича — здивований погляд на світ і людей у неповторному світі, водночас самозаглиблене проникнення в самого себе, болісне, зосереджене прагнення пізнати себе в численних сув'язях з довколишнім буттям, природою і людьми. Незупинний плин скороминущого, туга за втраченим, вічні питання без відповідей про те, що таке щастя, в чому солодке передчуття радості, яка мусить прийти, поки „Серце б 'ється в грудях, як пташка в клітці" — ці настрої і фантасмагорії нуртують в живій плоті словесних структур, що складають поезію В. Гросевича, але далеко не вичерпують її, сповнену кольорів і звуків, ритмів і аритмії, гомонів і відгомонів видимого і невидимого, всього того, що бачимо, відчуваємо, згадуємо або вгадуємо і по сей бік, і по той бік обрію.
Перед тобою, читачу, не просто вірші, вправно заримовані тексти, як то незрідка трапляється в Україні, здавна багатій талантами. Перед тобою, осяяний любов'ю до життя, світ поезії В. Гросевича, який знає, як „Сплять у травах втомлені джмелі", бачить, що „Панна ніч ласкава і сумна Шукає десь загублену стежину". Заходь у цей наново відкритий, а точніше — наново створений силою поетичного слова чарівний світ — і збагнеш його притягальну силу й доброту: „Тепло так у родинному колі, Що сніжинки на шибках тануть".
Заходь, будь ласка, у світ нелукавої справдешньої Поезії — і на душі у тебе потеплішає!

Літературознавці давно порозумілися на тому, що ліричнапоезія розмежовується на громадянську, інтимну, філософську, пейзажну і ще там якусь. Хто прочитає книжку віршів Анатолі Ройченка „Осінь", матиме змогу пересвідчитись, що всі ці різновиди лірики в загадкових мистецьких проявах можуть входити в одну книжку одного автора, чиї переживання, почуття і думки органічно пульсують у природно скомпонованих текстах, підсилених красою природи, світлим коханням непроминальної в душі юності і всеперемагаючою любов'ю до Батьківщини. Кожен поетичний мотив виправдано вмотивований філософією життя, яку сповідує і відстоює автор. Досить перейнятися настроєм хоча б таких поезій, як „Любов, мов суть, ніколи не кінчається", „Сонячний вірш", „Потоком щедрим розлилося літо", „Не раз задивлявся я в очі жіночі" та цілої низки інших яскравих текстів, щоб у цьому легко пересвідчитись.
У трактуванні кращих зразків лірики А. Ройченка я дозволю собі висловитись дещо парадоксально: поет мислить сокровенними почуттями і дивиться на світ через призму пейзажу рідного Придністровського краю, одухотвореного пейзажу; поет вірить у те, що краса порятує світ, але за умови, що світ порятує красу.
Характерною особливістю лірики А. Ройченка є те, що в ній присутній контекст історії, в який через авторське сприйняття подій і явищ вписуються сучасні проблеми нашого суспільного життя з його радощами і болями, не просто названими, продекларованими, а й відчутими й пережитими автором, який живе в своєму часі й осмислено пам'ятає своїх предтеч. Певно, вірш „Овідій в Овідіополі" — не просто шанобливе ставлення до античного поета Овідія і данина місту ОВІДТОПОЛЮ, в якому живе А. Ройченко, автор восьми поетичних збірок і шести прозових книжок. Цей твір — це своєрідний камертон, що налаштовує читача на сприйняття музики вічності в перегуку віддалених часів і епох. Наш сучасник, споглядаючи прекрасний пам'ятник древньогрецькому поетові, сприймає к ам 'яне зображення як живу, замислену людину, яка „Вдивляється в небо, Прищуривши очі, мов дні проминулі Побачити хоче". При цьому тут для мене ніби звучить древній музичний інструмент ліра, від назви якого походить слово ЛІРИКА, і саме завдяки Овідію і разом з ним сучасний український поет стверджує:
...З далекого Риму
Почуть тепле слово,
Скував сум безмежний
Чоло мармурове.
Химера, мов біль,
Виглядає з-під ліктя.
Овідій вкарбований
В тисячоліття.
Все на світі минає і водночас не минає, якщо органічно входить в живе поетичне слово, а далі — в людську пам'ять.
Не дивно, що такий настрій поета, як у віршах „Вдивляючись в історію нашу нестерпно", „Історія", „Гунни", так у віршах „Хочу, щоб люди жили щасливо", „Калиновий гай" аж ніяк не суперечить самоусвідомленню ліричного героя в тих поетичних текстах, де присутня його туга за молодістю, оживають юні весни з давно втраченим, але не забутим першим коханням. І все єднається в насущній потребі справжньої людини відчувати себе невід'ємною часткою свого народу, а заодно всього людства. Отже, любов — не суто приватний стан душі:
Написав би я про себе,
Про свою родину,
Про безмежне синє небо,
Рідну Україну.
Умовно кажучи, ліричні події у віршах поета розгортаються не в межах абстрактних свідчень і патетичних заклинань.
Вони, як правило, позначені прикметами місцевості, пейзажу, особливостям природи рідного краю. Наприклад: „Низько над річкою верби схилилися, Коси полощуть у бистрій воді", або: „Дзвінко стукає в хату світанок травневий, Десь у плавнях лелеки витоптують брід". Окрилене слово поета супроводжує відчуття роду і народу, його терзає тривога за майбутнє, бо він не забуває: „Коріння моє в Запорізькій Січі, а сходи зійшли на Дністрі і Кубані".
В одному з ніжних інтимних віршів, жартома кажучи, ліричний суб'єкт залишає географічну адресу ліричної події:
Теплий вечір упірнув у хвилі
Сірого Дністровського лиману.
Хустка, виткана, немов з туману,
Огорнула твої плечі білі.
Місяць тихо виплив із-за хати,
Розсипає зорі, як намисто,
А у мене не стачає хисту
Твої очі сині змалювати.
Вчитуючись у книжку „Осінь", переповнену весняними почуттями і вірою в незнищенну красу рідної землі, насичену історичною пам'яттю нашого народу, мимоволі згадуєш і нині насущні слова великого Гегеля з його „Естетики" про те, що „в центрі ліричної поезії повинен стояти поетичний конкретний суб'єкт, поет, він і складає справжній зміст ліричної поезії". Таким в цій книжці справжнім змістом є Анатолій Ройченко, творець поезії інтимної, пейзажної, громадянської і філософської водночас. Є тут і справедливі політичні інвективи, і в'їдливі сатиричні рядки про сучасність.
Творчий діапазон цього талановитого поета — це багатоаспектний діапазон життя, яке він добре знає, відчуває і любить.
Добре знаючи, в якій взаємозалежності перебувають природа і суспільство, поет в делікатній ліричній формі висловлює своє щире занепокоєння:
Птахи мають простір і волю,
Де захочуть, збудують хату.
Але скоро і їм не дозволять
В чистім небі вільно літати.
Ці тривожні рядки написані ще в 2007-му році. Тривога наростає. А любов поета до життя, до Батьківщини залишається незмінною:
Був я завше простим і відвертим,
Не страшився стальних оков,
Бо вважав, що страшніше смерти —
Втрата віри в священну любов.
В цьому і лірична, і громадянська позиція українського поета. Я завжди стану поряд з таким поетом і в скрутну хвилину підставлю йому своє плече, а він разом зі мною скаже:
Я — українець. І все пихате
Розіб'ється о кротість мою.
Я — вишневий садок біля хати,
Що підсвічує людству в маю.

2009 р.