Я винен в тім, що світ не інший...
Л. Первомайський

Я винен в тім, що світ не інший,
Не розумніший, ніж він є,
І в тім, що лиходій найбільший
Моє так любить, як своє.
Я винен в тім, що вічні в'язні
Не бачать волі вище грат,
І в тім, що жити зобов'язаний,
Аби не йшов на брата брат.
Я винен в тім, що зелен-гаєм
Незриму рать веде нуклід,
І що на голову кульгає
Ще вчора добрий мій сусід.
Я винен в тім, що правди слово
Моєму брагу — в горлі ніж,
І в тім, що вибухнув раптово
Супроть безтямних роздоріж,
Супроть історії. Звикаю —
І мудрості своїй не рад,
Але я не дозволю Каїну
Обнять мене, хоч він — мій брат.
Я винен в тім, що в день свободи
Так святкував, як тільки міг.
А мусів був крізь небозводи
Орать одвічний переліг.
Я в день свободи мав би вмерти
За плугом в чорній борозні,
Щоб вас навчити плуга перти
І виорать грядущі дні.

Я винен в тім, що в час критичний
Рабам повірив, як собі,
Дурак безмірно романтичний
Шукав прозрінь в гучній юрбі,
Шукав себе серед безликих,
Ледь не згубив свій власний лик.
Пігмеї в образі великих
Край духу обернули в крик.
Я винен в тім, що світ продажний,
А я не здатен на торги.
Але мій крок — в той бік відважний,
Де нишкнуть вражі береги.
Я винен в тім, що вірю в мрію,
Що в небо рвусь, зламавши кліть.
А той, хто вірить лиш в Росію,
Прогавив буйний біг століть.
Я винен в тім, що рідні лежні
У снах являють власну суть
І лежма будуть незалежні,
Допоки їх не понесуть.
Я завинив, що смів і смію
Творити свій державний дім, —
В Союзі бачив я Росію
І знав: Союз — це псевдонім.
Я завинив, що патріоти
В собі плекають ворогів,
І часто — «за» вони чи «проти» —
Не варті цих пекучих слів.
Я завинив, що небозводи
Стулив докупи, як одні,
І грізні промені свободи
Зійшлись не в золоті — в лайні.
Я винен в тім, що Богом дане
Скидається на смертний гріх, —
Брат зняв із рук моїх кайдани,
Щоб одягнуть на душу їх.
Я винен в тому, що холопи
В траву пошпурять булаву,
Аби добутись до Європи
Із Києва — через Москву.
Я винен в тім, що вище й вище,
Мов птах, розкута мисль зліта, —
Кому — ілюзій кладовище,
Кому — нескорена мета.
Перед самим собою винен,
Душі своєї не зрікаюсь,
Весь вік повторювать повинен:
— Караюсь, мучусь і не каюсь!

* * *
— Сильний тільки своїми руками, —
Осміхнувся Сізіф смутноокий
І пішов піднімати камінь,
Що скотився у яр глибокий.
Вниз пішов по крутому схилу,
Щоб котити ненависну брилу.

— Я не маю нічого, крім каменя,
На важких верхогір'ях літ,
Тільки мовчки чаруюсь струмками,
Що з гори, як з чола, стрибками
Струменіють мені услід
І дзвенять в нашорошений світ.

— Вперто вгору, як проти горя,
Знов і знов пхати камінь мушу.
На вершині, черкнувши об зорі,
Камінь рветься із рук в непокорі,
Вислизає і падає... в душу.

— Перемога це чи поразка —
Вольна воля чи хресна дорога?
Невблаганна, як Божа ласка,
В тілі вперто нуртує спромога,
Знову сильний своїми руками,
Я з душі піднімаю камінь.

* * *
Горлопанили всемогущі
З-за високих Кремлівських веж,
Що потрапиш у райські кущі —
Лиш пильніш за сусідом стеж!
Лиш трудися до сьомого поту
(І сконай у геройськім труді!), —
Отоді станем вільні достоту,
Станем рівні в одній біді.
Ми дійшли до межі тієї,
До якої нас довели, —
Голодранці і фарисеї,
Товстошкірі, слухняні воли.
А тепер нам потрібні винні,
Злидням конче потрібен розкол, —
У багнюці по вуха, як свині,
Вознеслись на свободи престол.
Цілий вік нас колючим дротом
Гуртували, націливши в «рай», —
Щойно раб із зашитим ротом,
Нині грізно волає: — Давай!.. —
Звідки взяти? Усе до останку
В нас забрали, спотворивши світ.
Ну й кричи! Привезуть на танку
Незабутній колючий дріт.
Ну й кричи, заганяючи в чвари
Очманілий, лютющий народ.
Завтра прийдуть твої комісари
Й знов зашиють волаючий рот.

* * *
Ви хто такі? Взялися звідкіля?
Ви явище земне а чи космічне?
Якщо десь поза Енськом є у вас земля,
То ви середнє між трагічним і комічним.
Ви втікачі, легких доріг обранці,
Що поганьбили свій родинний двір,
Як хрест-навхрест забили вікна вранці
І подались на звабний поклик зір
В чужому небі... Ви є шукачі
Заобрійних дарів і дармівщини.
Ви в тихі вікна пізні стукачі,
Ошукачі своєї ж Батьківщини.
Ви згублені й розгублені серця,
Що пам'ять серця вилили в сивуху,
Свої початки вбили до кінця,
Бездушні ви до первісного духу
І вірності прабатьківській землі...
Не дивина, що ви посеред хати,
В гостях, ще й при гостинному столі
Волаєте: — Нас треба захищати!
Від кого? Схаменіться, втікачі!
Якщо клич предків ще в душі не стих,
Нехай вам Бог приспиться уночі
І порятує вас від вас самих.

* * *
Я не просив життя легкого
І не шукав собі вигод,
Їй-богу, забував про Бога,
А пам'ятав, що єсть народ.

Підспудно, трудно, незбагненно
Вростав я в ту химерну віть,
В якій нуртують сила генна
Й трагічний шлях тисячоліть.

Дійшов я до межі тієї,
Яку омріяв був давно.
Ну й що? Пігмеї в апогеї,
А віть століть летить на дно.

* * *
Час жаданий, омріяний час,
Ніби сонце залив подвір'я.
А на покутті хмуриться Спас,
В ранок дивиться з надвечір'я.
Добрий дух вчора з хати втік,
Довго шастав у нетрищах ринку
І вернувся під новий рік,
І в кутку засвітив ялинку.

Час минущий, в якому живем,
Час рокований і проклятущий
Уявлявся батькам як Едем,
Як омріяний рай грядущий.

Нам затято ламали хребти,
Катували, гноїли в темниці,
А ми бачили шлях до мети,
Нам крізь грати світили зірниці
Того часу, в якому живем,
За який так боролись запекло, —
Невідступно ми йшли в Едем,
А потрапили ніби в пекло.
Як це сталось, коли споконвік
Люди вірили в свій новий рік,
В свою волю, в нові береги,
За якими — лиш рай навкруги?!
Та ж віками тікали з пітьми,
Задивлялись в ясні небозводи,
І втекли! Нині, діти тюрми,.
Ми не стали дітьми свободи.
Мов прокляття, над нами висить
Голос плоті, ротів ненасить,
І Шевченко сказав, як сьогодні:
«За шмат гнилої ковбаси
І Україну продаси...»
Голос плоті веде до безодні.

Час жаданий, омріяний час,
Ранок року, немов над вечір'я, —
Віру лицарів вибили з нас,
А вживили жебрацьке безвір'я.
Смертю встелений шлях до мети
Подолати змогли не найдужчі,
То біда, як ламають хребти,
А страшніш, як ламають душі.

Новий рік, новий вік, новий час,
На ялинці хвоїнки, як перла,
І, здається, на покутті Спас
Промовляє: — Ще віра не вмерла!

* * *
Морока в мороці.
Зерно роздерте в дерть.
Млинове коло виднокола,
що пригасило власну круговерть.
А хтось з розпуки молиться,
прокляв моря мороки.
— То що ж то є,
та всепроникна смерть?
— Морока в мороці,
новий етап роботи.

* * *
У кожнім перестукові коліс,
як іскри, відблиски холодних зір.
А ніч іскриться і влітає в ліс,
а ніч загравою возноситься до гір.

* * *
Чи то лісу імлиста рука,
Чи небес золотиста ріка,
Щось торкається вікон вагона
І з купе безнадію вигонить.

* * *
Чарівна літаюча тарілка,
перехрещена синьою стрічкою обрію
і золотою стрічкою сонця,
а не млинове коло виднокола,
почавлене звичайними руками,
потовчене лобами впертими
у вихорі вселенської мороки...
Не прикидайтеся безсмертними,
успадковані лежебоки,
розправляйте плечі,
засукуйте рукава,
поки ще на землі,
до речі,
щороку виростає зелена трава, —
і відчуєте себе у власній тарілці.
Не виглядайте Україну з-за обрію,
як літаючу тарілку з інопланетянами...
Ой, коли ми нарешті затямимо,
що ми, українці,
не потрібні нікому,
не створивши
Українського Дому.

* * *
Життя чи існування?
Тут чи там?
І, ніби заклинання,
Гримить тамтам.

* * *
Отой невидимий підземний перехід
Веде на Захід чи веде на Схід?
Підземний перехід проходить під землею,
Націлений в глибини глини й глею.

Підземний перехід продовжує ті злети,
В які повірили і ратаї, й поети,
Віддавши землю в загребущі руки,
Аби пізнать диявольські науки.

Підземний перехід, не вигадка —
реальність,
Вготовані мені, тобі й народу.
То кара за лайдацтво й геніальність,
Що хід століть звели до переходу.

Підземний перехід. Мороз — по шкірі,
Знетямленість у вірі і зневірі.
Затьмарений, зчорнілий білий світ
Зачумлено бреде в підземний перехід.

* * *
Ще до того, як Слово було Першим,
ще до того,
як Слово було Богом,
воно було зерном
і лежало в землі.
А потім зерно проросло
і знову стало Словом,
але вже Другим,
а не Першим.
І те друге слово
дуже загордилося своїм походженням
і знялося до небес,
і полетіло понад зірками.
Так утворилася відстань
між Словом і Зерном,
між словом і ділом,
яка з року в рік,
яка з віку в вік
все зростає і зростає.
Ми дожили до того часу,
коли відстань між словом і зерном
стала нездоланною.

* * *
Була культура в уніформі,
Тепер прийшла в модерній формі.
Набридливі, дзижчать, як мухи —
І перша, й друга — просто шлюхи.

* * *
Надто багато датчиків
на реакторі серця —
певно, тому в поезії
рівномірна, спокійна температура.

* * *
День народження. Всі в круговерті—
Жінка, діти, сусід, як рідня.
То скоріше за все день смерті
Позавчорашнього дня.

— Куди пролягає дорога,
Долаючи опір віків?
— Дорога веде до Бога,
Аби в небі твій біль занімів.
— Чи не краще лишатись собою
Серед радощів і тривог,
А в хвилини великого болю
На землі хай рятує нас Бог?!

* * *
Дзвони дзвонять не тільки для нас
Й на деревах лякають ворін.
Дзвони чітко відмірюють час,
Чутні добре з усіх сторін.
— Бам-бам-бам! — Це відпущено вам.
— Бам-бам-бам! — Це послання до тих,
Хто без нас тяжко журиться ТАМ
І в холоднім чеканні притих.

* * *
Пташки співають, бо пташки чудні,
Наділені найтоншими чуттями.
Пташки співають, як і ми, дурні,
В цей світ страждань закохані без тями.

* * *
Півцарства — за коня! — писав мій друг,
Вдивляючись у хмурий виднокруг,
І через гори й доли навмання
В уяві мчав міфічного коня.
Півцарства — за коня! — писав дивак
І першим в синю даль летів навспак —
В давно розтерзані, роз'ятрені віки,
Де вольну волю загубили козаки,
Де глибоко в запроданій землі
Поховані, як демони, шаблі,
Де гострий меч і гордий блиск душі
В холопські обернулись лемеші.

* * *
Коні схарапуджені на вигоні,
Вигини згадючених доріг,
Згубні губи й вигуляні вигуби,
Репнутий під рипами поріг.

Коні, а не люди, вольні коні
Гривами гойдають грізний світ,
Трепетно у травах, безборонні,
Оминають квітів ніжний цвіт.
Супротивно, дивно, переливно
Грають, як вітрила, явори.
Аритмічно, вічно й агресивно
Гади виповзають із нори.

* * *
Сини дивовижної нації
Не спішать своїх лав єднати,
А шукають консолідації
За п'ятнадцять хвилин до страти.

Визріває в бездум'ї біда,
Бовваніє крутий поворот...
І нахлине орда, як вода,
І накриє край глуму й гризот.

Уявляю себе під стіною,
Добре бачу того, хто вбив.
Але ПОТІМ я буду з тобою,
Тому що тебе любив,
Мій народе! Що буде завтра,
Я не знаю, а вірю в те,
Що безсмертя твого співавтор
У майбутнім твоїм проросте.

Уявляю себе під стіною,
А тебе уявити не можу,
Мій народе! Твоєю судьбою
Я свій біль і свій сум переможу.

* * *
І я піду, і ти підеш,
Не побувавши в Бангладеш
А ті, що там і сям були?
Давно в непам 'ять загули.
Не поспішай, як вітер, ти
Усі дороги підмести.
Закорінись на цій землі —
І не загубишся в імлі.

* * *
Пізня година в селі.
Причаїлися добрі і злі...
Десь озветься сова у комині,
Ніби відьма в любовнім спомині.
Десь дитина раптово заплаче,
Ніби в сон увірвавсь забіяка.
Десь нависне виття собаче
Над селом — як життя ознака.

* * *
Налите сонцем на свою біду
Проміниться, мов яблуко в саду,
І губиться в призахіднім промінні,
Вбираючи всі запахи осінні,
Серце моє
перезріле...

* * *
На стовбурі дерева,
вивернутого з корінням,
сидить настовбурчений ворон,
ніби володар і ворог,
що зборов дерево без бурі,
обурений непокірністю стовбура.
Ворон збурює крила,
розгортає над стовбуром крила
чорні, як коріння
поваленого дерева,
чорні, як коріння ночі,
чорнотою залиті вщерть.
Чорний ворон —
мертвого дерева ворог
кривим клювом вирівнює чорне пір'я
злітає у чорне над вечір'я
і кружляє наді мною,
як літаюча смерть.

* * *
Невже щезають
в незбагненний край,
як той прудкий потік води,
що відпливає в нікуди —
в простори моря голубі?
А я гукаю: — Почекай! —
Потокові гукаю
чи собі?

* * *
Річка дитинства, струмок,
Що плюскотить в осоці...
Скільки раніше незнаних думок
Я читаю у плесі на власнім лиці!
Так само тече вода
І нишкне поміж осоки,
Моя усмішка в плесі немолода
Відпливає в прожиті роки.
Задивляюсь у воду, мов прагну туди,
Куди повернутись не зможу повік.
Поглядає, як з люстра, на мене з води
Цій річці незнаний, сумний чоловік.

* * *
Кажуть, все добре буде,
Як тільки угодно Богу, —
Всезнаючі наші люди
Знайдуть свою дорогу.
Вірю в людей. Розумію,
Що буде, як має бути,
І врешті загальну мрію
Втілить загальне майбутнє.
Вдивляюся в небо похмуре
І чесно признатись мушу,
Що радий би від зажури
Звільнити стривожену душу, —
Скупані в радіаційній зливі,
Традиційно придушені,
Люди наші богобоязливі
І чортопослушні.

* * *
Україно, твоя незалежність,
Неначе політ у безмежність, —
Пролітаю в блакитнім просторі,
Безвір'я долаючи і недовір'я,
Поміж обезкровлені зорі,
Днів не бачу, одні — надвечір'я,
Оповиті в чужі сузір'я.
Україно, твоя незалежність
Так захована в обережність,
Що в твоїй дивовижній долі
Волі менше, аніж у неволі.

* * *
Дні минулі,
В пам'яті заснулі,
Ніби тіні на краю землі.
Дні минулі,
Ви — як затонулі,
Втрачені навіки кораблі.

* * *
Серед веселощів
думи скорботні
Живцем укладаєш
в невидимі труни.
Той, хто думає,
вічно скований
і самотній
У розкованім колі бездумних.

* * *
Річка Калка на Донеччині,
тепер потічок,
розсадник бактерій.
Колись на Каялі,
тобто на річці Калка,
було розбито воїнство
князя Ігоря.
Але ще не відомо,
ще ніхто не визначив,
ще ніхто не здогадується,
коли більшої поразки
зазнала наша Батьківщина.

* * *
В степу і в лісі безліч див —
і в кожного свій голос!
Послухай, як у тиші нив
сурмить пшеничний колос.
Послухай, як струмок дзвенить,
як гомонить ліщина,
і як, злітаючи в блакить,
виспівує пташина, —
то словом батька кожну мить
говорить Батьківщина.

* * *
Занурюючись у сутінки,
найбільше відчуваєш всепоглинаючу,
притягальну силу ранкового сонця.
Сутінки як перехідна пора,
як передчуття і передумова
майбутнього —
ранкового сонця.

* * *
Праві назвалися лівими,
Ліві зробилися правими,
Безправні — більш обізлілими,
Але залишились безправними.
Ті, що були німими
Поробилися язикатими, —
Хто позмагається з ними,
Язиком тротуар підмітатиме,
Стали сумними безжурні,
Оптимісти не мають рації,
Домоглись послідовні дурні
Підвищення кваліфікації.
Хто носа тримав за вітром,
Став майстром своєї справи,
Варить його макітра
Лише злободенні страви.
Вчорашня брехня стає правдою,
Сьогоднішня правда — брехнею.
Над своєю душею безправною
Я схилився і плачу над нею.
День сущий у нас — о'кей!
Грядущий день — за туманом.
Лакеєм лишився лакей,
Переназвавшись паном.

* * *
Золотий годинник Винниченка
французької фірми «Omega» гран-прі,
виготовлений на межі
дев 'ятнадцятого
і
двадцятого
століть,
повернувся із Франції в Україну,
лежить на столі,
як зоря,
що знехтувала законами космосу
і випала з чорної діри
на залиту весняним сонцем
українську
землю.
Серце Винниченка давно зупинилося
і стало французькою землею.
А золотий французький годинник
живий-живісінький —
тік-так! тік-так! —
увіходить в нову українську історію.
Годинник Винниченка йде!
Досі живий
і досі йде.
А чи ми йдемо?
І куди йдемо?
Але ми не зійшли з орбіти,
випавши з чорної діри історії,
ми вийшли на орбіту
і, слава Богу, живі!

* * *
Співаючи не думаю про смерть,
А в пісні всіх і вся перемагаю.
Я маю чашу неба повну вщерть,
Заливши піснею всю чашу небокраю.
Співаючи я думаю про суть
Всього земного, відчуваю зміни
І вічні істини, що хмари їх несуть
За небовид во славу України.
— Ви хто такі?..
Ага, ви не такі!
Ви часом, вибачте, не рідні яничари?...
Вітрила вітру — хмароньки легкі
Вас на той берег відвітрилять хмари.
Вітрила рвійні. Вітер в голові
Н айкраще ті вітрила напинає.
Пісень співають коники в траві
І ми співаємо. Життя триває.
— Ви не співаєте?
Ой, ви не з цих широт?
То ж треба з Даль-Дерсу
таку здолати дальність!..
А ми співаємо. Бо ми такий народ,
Ми — геополітична геніальність, —
Кажу жартуючи. І слухати не варт
Те, що кажу і що в умі тримаю.
Співаю плачучи, сміюся не на жарт.
Цей жарт історії вже сотні літ триває.

* * *
Куди летять хмари, як намети роздерті?
Куди, як примари, йдуть мрійники вперті?
Куди, розбиваючи голови в синю кров,
Стрибають потоки гірські стрімголов?
Куди ж то йдуть двоє зеленим лужком
під дощем,
Затуливши свій намір єдиним плащем?
Куди поспішають в причепі машини
Корови понурі такої пресвітлої днини?
Куди поспішають? Туди споконвіку,
Де суджено кожному буть чоловіку,
І жінці, і тварі, земній і підводній,
Усім, хто явився по волі Господній,
В цей світ дивовижний, у світ
неповторний,
Щоб сонячний день обернути на чорний,
Поглянути сонцю востаннє у вічі
Й піти у непам'ять, а може — у вічність.
Але достеменно відомо, достоту:
На смерть прирікаючи кожну істоту,
Вирує життя невмируще, уперте,
Здобуває безсмертя ціною смерті,
Й лиш той, хто любив це життя найдужче
По смерті лишається невмирущим.

* * *
В Конституцію нашу іржаву
Вперто вносять суттєві зміни,
Щоб легше було будувати державу —
Нову Україну... без України.

* * *
Не виглядайте Україну з телевізора,
Не наслухайте з радіо чудес.
В свободі вашій пишне теля визріло,
Його зжере новий партійний пес.
Пріоритети виробили в Русі,
Пріоритетів прагнуть в УеРПе.
Всі ганять всіх. І дух уже не в дусі.
Дух лементує і в пар-лементі хропе.
Не поспішайте піднімати чари
За тих, що вам пообіцяли рай.
Нові рятівники, вчорашні яничари,
Самі вже в рай лаштуються і — край!
Не виглядайте Україну зліва й справа,
Ні з центру, де болотний чорт притих.
Якщо Вкраїна — незборима правда,
Вона довкола нас і в нас самих.
Не виглядайте Україну з телевізора,
Вертайтесь до Шевченка і Франка, —
Там дух століть, там наша воля визріла,
Щоб виліпить з холопа козака!
Облиште і Америку й Росію,
Не все валіть на ЦРУ і КДБ .
Ой, не москаль вбиває нашу мрію,
Коли під себе малорос гребе.
Вбиває не кацап, а цап тутешній,
Цап-цап! — і зцапав, що й не смів кацап.
Готов я згинуть за наш день прийдешній,
Лише б звільнитись від липучих лап
Отих краян, спадлючених у краї,
Що край покраяли, хапучі байстрюки...
Інакше хай Господь мене скарає
І прокленуть навіки всі віки,
Коли брешу... Все ж, праведна дорога
Край виведе до гордої мети.
Над нами єсьм благословіння Бога,
За нами — спалені в неволю всі мости.

* * *
Слова пов'язані невидимими вузлами,
Слова з відбитками людської душі
чи людських пальців?
Загадка не в цих вузлах
і не в цих відбитках,
а в нерозривних сув'язях,
взаємозалежностях,
що ними пронизані люди і звірі,
зорі і кристали,
переливи барв і звуків,
злети й падіння,
вірність і зрада.
Загадка ховається в недосяжній тиші,
що недоступна смерті
з її незворушною силою,
а доступна тільки живому диханню,
живій душі,
що торкається видимих слів,
пов'язаних невидимими вузлами.

* * *
Жінка осіння з сумними очима,
Книжку відклавши на сотій сторінці,
Легко і гордо здвигнула плечима
І сказала сусідці, закоханій жінці:
— Коли розумієш: любов — обман,
Все зводиться до пересічності,
Заводиш собі історичний роман
І любиш з погляду вічності.

* * *
Відлітають, як листя, літа
Разом з птахами за виднокраї.
Думка в небо високе зліта
І вертаючись душу карає:
— Що ж ти, мариш, безсонна маро,
Робиш вигляд, що маєш крила?
— Маю крила. Землі на добро
Розгортаю небесні вітрила.
Все життя — безперервний політ
Навіть там, де по горло — багнюка.
В небо синє закутаний світ
Відлітає. Куди? В тому штука!
Світ летить на такі береги,
Де збувається незбагненне,
Щоб вернутись на власні круги
Знов зі мною... навіть без мене.

* * *
Мої сини у колі внука —
Синоніми того життя,
В якому править бал наука,
Що ігнорує небуття.
Мої літа поза літами
Підсвічують примарний світ,
Яким біблійними кругами
Проходить впертий родовід.

* * *
Слово — Бог, в ньому воля Божа,
Що веде із неволі до волі.
Але й Бог нам не допоможе,
Як не викуєм кращої долі.
Слово — Бог, і зловісна субстанція
Тривимірне слово ЧАС:
Чорнобильська Атомна Станція
ВсеЧАСно ЧАСтує всіх нас.

Всезжираючий ЧАС-нуклід
Вгризається в серце нації,
Заганяючи в п е р е х і д,
Розпинаючи в ЧАС деградації.

Перехід... Ані Захід, ні Схід
Не поможуть нам... не поможе...
В рідне Слово, в пісенний світ
Знов повернемось, милий Боже!

Перспектива не вельми, не дуже —
Вічно бути фольклорним народом.
Колобродить наш дух харалужний,
Колом бродить, історії бродом.

Смутку сірий! У сутінку сіті
Не затягнеш мене над руїною.
Все, що сталось зі мною на світі,
Вік стовічний було з Україною.

Крізь віки свого плуга перла,
В грунт лягала , в слова добровісні,
Сотні раз помирала й не вмерла,
Знов помреш і на родишся з пісні.

* * *
Куди подівались пісні,
що співалися навесні?
Куди голоси подівались,
що від пісень захлинались?

Кажуть, за виднокраєм
досі вони лунають,
блукають загубленим раєм
і загублену радість шукають.

* * *
Сонце повзе в зеніт,
Як золотий павук,
Коли відкриває світ
Сонячний зайчик — онук.

Гасне життя від розлук,
Тьмариться небозвід.
А поки щебече онук,
Сяє від радості дід.

Променя сонячний звук
Лишає на камені слід,
Поки співає онук
Те, що співає дід.

Сонце повзе в зеніт,
Як золотий павук...
А де притихає дід,
Дзвінко щебече онук.

* * *
Відомий зал, а люди невідомі,
Знайомі лиця тільки де-не-де.
З усього видно, що в Державнім домі,
Як і раніше, Партія веде.

* * *
Виступають комуністи, соціалісти
й спеціалісти,
Щоб народові казочку розповісти.
Але в залі замало спеціалістів,
Тому верх бере казочка комуністів.

* * *
Не червоні й не жовто-блакитні,
Домінують підступні і спритні,
Сірі миші на лінії тиші
Примостились в незайняті ніші.

* * *
Вперед — назад! Химерна амплітуда
Вчорашніх гасел і нових словес.
Найбільше галасують вперті люди,
Що вийшли з-під руїн КПРС.

* * *
Доборолись дружною родиною,
Що й не видно, де чия рідня, —
Нині бути чесною людиною
Небезпечно і при світлі дня.

* * *
Деформації, акції, перетурбації,
Бартери, банди і бариші.
І найбільша недуга нації —
Гіперінфляція душі.

* * *
Мікрофони, як звичні решета,
Воду слів поглинають дорешти.
Але в тихі слова треба вміти
Підкладати думок динаміти.

* * *
Коли в сусіда грошей три мішки,
А в вас лиш три мішки з-під бараболі, —
Як струни скрипок, грають вам кишки,
Вам не страшні з переїдання болі.

* * *
Біда довкола! В цьому ви праві.
В ніч новорічну вам нашепчуть гномики:
— Коли у вас руїна в голові,
Вона заземлена в руїні економіки.

* * *
Цілком реально: в новорічну ніч,
Як Бог поможе вижлуктити брагу,
Присниться вам всезнаючий Ілліч
І скаже: — То не влада без ГУЛАГу.

* * *
У роки юності безжурні
Не раз я пошивався в дурні.
Але пошитися в пророки —
Немає більшої мороки!

* * *
Скільки мудрості заховано
В безстатеве слівце «стаття»!
Прочитаєш — все чисто враховано,
Все споважено, окрім життя.

* * *
Затуманено, перерито
Шляхи у заобрійну ясність.
Що більше говориш відкрито,
Безгласно зникає гласність.

* * *
Хто зве його отець-Іуда,
У того на очах полуда.
Цей чорнорясий гуманіст,
Давно заслужений чекіст.

* * *
Імітуючи вдачу сувору,
Педалюєш на грізний тон.
А всім видно: слабкому танцору
Заважає ще й мікрофон.

* * *
До всіх аргументів давно оглух,
У Шмарченка тема постійна:
Всі соплі політики сплоджує Рух,
Найкраща пора — застійна.

* * *
Виступає депутат з Одеси —
Добре видно свої інтереси,
В унісон депутат з Донбасу
Говорить начальницьким басом.

* * *
Видно по всьому: порозбивали лоби
Ще в час передвиборної боротьби —
І більшість не годна розмовлять
із століттями,
Тому в залі працює задами і ліктями.

* * *
Кажуть, кривда — то наше минуле,
Ну а правда, пробачте, де вона?
Я вдивляюсь в життя промайнуле
І не бачу вкраїнського демона.

* * *
Давно замуровані в Кремлівській стіні,
Довівши народ і себе до згуби,
Вони далі прислужують сатані
І на Вкраїну вишкірюють зуби.

* * *
Навіть мирні парламентські революції
Поглинають раптово гримучі світанки.
А посутні поправки до Конституції
З блиском роблять російські танки.

* * *
Президент на лопатки поклав цього разу
Здичавілу Систему, всадивши їй клізму,—
З молотка буде проданий після Указу
Незавершений нами довгобуд комунізму.

* * *
Ейфоріє, ейфоріє,
Хто тобою не хворіє!
За свободу легше вмерти,
Як щоднини плуга перти.

* * *
Нині люблять вожді луганські
Проклинати замашки панські.
І, поклявшись народу в любові,
Стать панами його вже готові.

* * *
Немає заняття більш підходящого,
Як захищать інтереси трудящого, —
На цьому шляху не одному герою
Перепав не один бутербродик з ікрою.

* * *
Мислення мав депутат незалежне,
Треба віддати йому належне:
І з виду — рішучий, і в слові — затятий,
І в своїй послідовності... дурнуватий.

* * *
І спікеру, і президенту: «Цить!»
Він говорив, твердий, як антрацит,
Всім демократам вперто супротивен,
Вступав у бій, не прихопивши звивин.

* * *
Були серед нас ще й такі депутати,
Що могли будь-кого будь-куди послати...
І гриміли вони, мов каміння згори,
Ніби мчали щодуху в тартарари.

* * *
Високі державні стіни
Крижаними сповиті вітрами.
Що вище стрибають ціни,
То глибше стрибнем до ями.

* * *
Поміж ковбань і баюр,
Поміж політичних калюж
Він пробігав, як щур,
І проповзав, як вуж.

* * *
Зустрілись вони на одній стезі,
Де ступала нога Пілатова, —
Чвародєєв, Хусейн і Шізі
Умамалуватова.

* * *
Душити свободу мого народу —
То була його пристрасть і
вроджений хист,
А він, шовінюга, ловив нагоду
І квакав з трибуни: —
Я — антифашист!

* * *
Минуло шістдесят з часів голодомору
Над прірвою у присмеркову пору.
Катів наступники, вам каятись пора,
А не грозить: — Ми знову візьмем гору!

* * *
Це ж аномалія! В скорботі цілий світ
Схиляє голови, всміхнутися безсил,
А ви, зневаживши себе і власний рід,
Танцюєте над безвістю могил.

* * *
Навіщо верзти про права людини,
Обіцять злидарям дармові калачі?
Відверто скажи, що терзає щоднини:
— Віддайте назад від обкому ключі!

* * *
Депутат з більшовицьким прізвищем
Червоній
На червоні знамена першим кинувся в бій,
А в ім'я порятунку козацького роду
Сповідує вперто більшовицьку методу.

* * *
Великий чоловік малого зросту,
Лицем ошатний, наче кущ шипшини,
Готов шубовснуть за Вкраїну з мосту,
Якби знаття, що втрапить на перини.

* * *
Хто пальці на кнопках перетрудив,
Той Раду в пекарню перетворив,
Щоб у час, як зникають з крамниць
буханці,
Випікати Закони, немов млинці.

* * *
Тричі морду свою перемазав,
Кольорів не збагнувши в навколишнім,—
Тільки вибивсь в партбоси Мармазов,
Він стає перед ним навколішки.

* * *
Відповідно до першої статті,
Старшої над статтями,
Гарантується, що старці
Залишаються далі старцями.

* * *
Невже там знизу підкладають хмизу? —
Нема держави — спалимо химерії!
Тоді вертаймося шукать Вітчизну
На триста літ у зашморгу імперії.

* * *
Один депутат у Львів
Рухівське теля вів,
А Павличко його завів
У любий душі Тель-Авів.

* * *
— Поки в серці бунтує світ
Проти рабства й чужих заборон,
Будем вперто дивитись на Схід,
Зачаровані на Сіон.

* * *
— Не загубим найкращу з надій,
Не дозволим закрить собі рот,
Будем вільні в державі своїй,
Тільки в ріднім краю ми — народ!

* * *
Не важко сягнути тієї межі,
За якою кінець у неславі, —
На арену виходять державні вужі,
А мужів щось бракує в державі.

* * *
Взявшись за руки, п'ять баб
Пікетують, скажені з лиця...
Може я в демократії слаб,
Та загине вона без дубця.

Менталітет! В гурті свинячих рил
Жили півсвині й півсвиней творили...
Ми дожились до племені горил,
Коли в людей вгризаються горили.

* * *
Так хотілось пізнати волю,
Як почуть голос неба в тілі.
Я звикаю до смутку, до болю
І втікаю в поля чорно-білі.

* * *
Я на лоно природи прибіг,
Зачарований ритмом бігу,
І побачив зчорнілий сніг,
Чорні діри в чистилищі снігу.

* * *
Спромоглись у незвідане браму
Розчахнути — і затужили,
Бо не годні ввійти до храму,
Натрудивши кайданами жили.

* * *
В час передвиборної боротьби
Домінують прийоми безбожні —
І дзвенять, ніби дзвони, лоби,
Особливо порожні.

* * *
Газета «Вечірній Каїн»
Доходить до темних окраїн.
Тому знає вже кожна окраїна,
Що то Авель зарізав Каїна.

* * *
Братовбивства біблійний гріх
Досягає часів нових,
Як на виборах б'ють своїх,
Аби налякати чужих.

* * *
Той Рух, який творив Петро Ілліч,
Воює проти нього. В чому річ?
Так повелось давно серед людей,
Що люблять яйця научать курей.

* * *
Суддя надумав стати депутатом,
Та, їй-богу, не ради слави!
Йому треба прикрити мандатом
Свої кримінальні справи.

* * *
Міліціянт запраг у депутати
І скликав з'їзд невпійманих злодюг:
— За мене треба голоси віддати,
Щоб я зміцнів як ваш надійний друг.

* * *
Колгоспного ладу класики
Досі вірять в партійну науку.
Тому там, де жирують карасики,
Треба виростить ринкову щуку.

* * *
Навіть з побитою мордою,
Повернувшись із поля бою,
Залишайся людиною гордою,
Тоді й будеш самим собою.

* * *
Глянь довкола! Наче всі свої,
Так співають, ніби солов'ї.
Та прислухайсь, безнадійний мрійник,
Кожен другий — соловій-розбійник.

* * *
Старий лад почив у бозі —
Хочеш плач, а хочеш вий!
Враз озвався мафіозі:
— Та ви що? Я ще живий!

* * *
Круглі старі герби,
Наче отруйні гриби,
Вінчають помпезні фасади
По-старому нової влади.

* * *
Під тиском різних політичних сил
В красуні Демо народився син:
Нащадок Маркса і племінник Вольфа
І, кажуть, позашлюбний внук Адольфа.

* * *
Поїзд демократії чи дійде до кінця,
Коли маємо поспіль таких депутатів,
Що позаймали персональні місця
Відповідно до куплених мандатів?!

* * *
Одне створіння чорнороте
Себе вписало в патріоти
І твердить: — Кожен патріот
Повинен мати чорний рот.

* * *
Застрільники реставрації
Стріляють у серце нації,
Готові до реанімації
Сталінської формації.

* * *
Парламент — і поле полемік,
І поле, де зріє врожай...
А поки що лемент. Пар-лемент,
Партійні турніри і — край!

* *
Торжествує мета убога,
Про яку й хунвейбіни забули.
Тому вірить не можу в бога,
Що кличе до щастя в минуле.

* * *
Де істини? Де істини? Де версії?
Навряд чи в Києві, скоріше — у Москві.
Коли ж краяни зовсім не праві,
То вперто нарікають: — Все — диверсії!

* * *
Чим сильні наші крикуни?
Кричать гучніше від гармати.
А докричаться до війни,
То будуть першими втікати.

* * *
З трибуни Кузьменко ледь не упав,
Підкузьмивши історію і себе,
Коли трактував боротьбу УПА
Через призму історії ВКП(б).

* * *
Слово ЗАКОН якесь глухувате,
Набагато дзвінкіше слово ДЗВІНОК.
Звиклий на слухавці руку тримати
Чекає чиновник нових вказівок.

* * *
На Тайвані парламентарій
Затопив колезі по харі.
Якщо робиться так на Тайвані,
Чом би в нас не сподіять те й Вані?

* * *
Мікрофонний марксист Карломарченко
Цілий день, немов самовар шкварчав.
Пара в стелю летіла зі свистом
В унісон з мікрофонним марксистом.

* * *
Наш бюджет — то не райський сад,
Де, як зорі яріють плоди.
А в культури голісінький зад —
Хто не вірить, загляньте туди!

* * *
Дівчата морально розкуті,
Не знаючи встиду й вагання,
Зарплату беруть у валюті
Без валютного регулювання.

* * *
Нині в сонця обличчя сумне
Виражає минуще і вічне.
Мова наша — то диво земне,
А «Южмаш» — диво суто космічне.

* * *
Налиті кров'ю поколінь,
Знов чари піднімають яничари,
І падає на всю Вкраїну тінь
Від хмари зненавиди і почвари.

* * *
Відчуваю поганий прогноз —
Серед літа морозить не в міру.
Затріщить, певно, взимку мороз
Більше в Києві, аніж в Сибіру.

* * *
Очі холодні, гранітні лоби
Тебе, як бійниці, зустріли,
І в серце відкрите стріли злоби
З холодних бійниць полетіли

* * *
Депутат з Маріуполя Терещук,
Кандидат капеесесівських наук,
Засвідчив, що трактор в ріллі загруз
Через те, що розпався Союз.

* * *
Приклавши до рота палець,
Набравши води до рота,
Сидить собі неандерталець
І голосує проти.

* * *
Україно, сива ненько,
Ти не слухай Симоненка,
Бо той дядько симпатичний —
То є дідько політичний.

* * *
Жулинський шанує у мандрах
практичність,
Долаючи легко заморський поріг, —
В Нью -Йорку й Торонто свою
ідентичність,
Сто раз побувавши, на диво зберіг.

* * *
Звернулись до рідної нені
Фінансисти здвигнені
І сказали: — Пробач, люба мати,
Але треба казну рятувати,
То й мусим тебе продати.

* * *
Донецьких страйкарів натхненник і Боян,
Пан Болдирєв замислився глибоко,
Такий красивий, як Моше-Даян
Ще до поранення у праве око.

* * *
Мій друг Бухбіндер не міняв свій рід
На мішуру і дармовий калач.
А я спізнав його чарівний світ
Як вдячний учень і перекладач.

* * *
Збираємось у вирішальну мить,
Щоб з'ясувати: бути чи не буть?
А поки, як мокре горить,
Наші лави химерні ростуть.

* * *
Галуза висить над галузою,
І в цьому є крапля глузду.
Та була б наша ціль безглуздою,
Якби хтось там висів під галузою.

* * *
Знов агресивна босота
Закриває свободі рота,
Бо принцип її і оплот —
Всенародно закритий рот.

* * *
Після розвалу Союзу життя
За конфузом творить конфуз:
В Сімферополі не прибирають сміття
Через те, що розпався Союз.

* * *
Кожен палкий проповідник
Відновлення імперії
Має право на заповідник
Імені Берії.

* * *
Хто займає посаду,
Підібрану по заду,
Щиро вірить у силу мандата
І не хоче його віддавати.

* * *
Новий губернатор, меткий донестями,
Ставить честь вище справи і хати,
І тому погнавсь за двома зайцями,
І вхопив собі два мандати.

* * *
Хто не має нагороди,
Але прагне нагород,
Той виходить за городи
І сідає на город.

* * *
На рівні юного піонера,
Добровільно, без жодних принук, —
— Лиш розпався Союз,
Почалася холєра, —
Заявив депутат Терещук.

* * *
Одесою ступає плечистий чоловік,
Зухвалий і гордий, як Беня Крік,
А в парламенті скромно собі сидить,
Ніби хоче, як Фауст, приборкати мить.

* * *
Стоїть наполегливо Надя
За народовладдя,
А в найбільш наполегливу мить
Вона за цю справу лежить.

* * *
Відомі економічні біди
Аж ніяк не сплоджують Леоніди.
Тому другий, як і перший, Леонід
Вірить у некерований світ.

* * *
Хто в ліжку витягнув ноги
І смачно спить до обіду,
Жде адресної допомоги
Чи підпалює хату сусіду.

* * *
— Призупинимо приватизацію,
Призупинимо цивілізацію,
І пошлемо до Господа націю
На довічну дотацію!

* * *
Промова Буздугана
Була сердобольна і бездоганна,
За що його бездомні і каліки
Полюбили навіки.

* * *
І сказала баба діду:
— Я віддамся інваліду,
Бо тверда у нього ставка
Ще й до пенсії надбавка .

* * *
Поки ти, демократе, спиш,
Набалакавшись вище норми,
Солов'єм заливається Чиж,
Повертає реформи в проформи.

* * *
Питання просте у пенька:
— Як буть, щоб не бути пеньком?
— Учися в товариша Степенка —
Станеш партійним панком!

* * *
Від словесної розминки вранці —
Через політичний скандал до обіду —
На правовому полі народні обранці
Не лишили найменшого сліду.

* * *
Хто на пательні підсмажує щуку,
А хто, знавіснілий, живцем жере щук...
— Бо розпався Союз! — Як шаманську
науку
Роз'яснює знову мудрець Терещук.

* * *
В дрімучих головах давно думки погасли,
Але тримаються в нужді набуті гасла:
— Хто вранці не поїв, — похмеляйтеся!
— Голодранці усіх країв, поєднайтеся!

* * *
В момент політичного потрясіння
Ускладнює справу цікавий курйоз:
Кажуть, нібито до потепління
Взимку нас поведе Мороз.

* * *
Хто йде до мети напрямці,
Хто ходить лише на паради.
А державник носить стільці
В коридорах Верховної Ради.

* * *
Часу ріка доведе нас до згуби,
Розмиє високих надій береги,
Поки замість одного Коцюби
Часом кермують аж три Кочерги.

* * *
В міліції, в суді, в прокуратурі
Сидять юристи втомлено похмурі:
— Біда! — Волают ь праведні мужі, —
Нам ще не всі підзвітні грабежі!

* * *
Одні мовчали, другі кричали,
Треті вписали себе в аннали.
І маленька заслуга, і велика вина,
Вона неодмінно на всіх одна.

* * *
Я винен в тім, що вибивсь в люди
І там людей не віднайшов,
І в тому винен, що забуде
Мене незраджена любов.

* * *
Я винен в тім, що на Юпітер
Летять осколки всіх світів,
І завинив, що долетіти
Туди — на поміч! — не зумів.

* * *
М'яскович за день разів п'ять
Вимагав Головатого розіп'ять, —
Що поробиш, і в дії, і в слові
Головатих ненавидять безголові.

* * *
Спадкоємці печерної ери
Готові назад і далі.
Але звідки ж червоні кхмери
Взялися у цьому залі?

* * *
Від АПК до ВПК
Бюджет у невідь витіка,
Тому приречений бюджет —
Наш найтрагічніший сюжет.

* * *
Податковий інспектор з породи крутих
Багатіє крутими думками:
— Скоро будемо дерти податки і з тих,
Що сидять день у день під церквами.

* * *
Поки гуцул грав на трембіті,
А хахол на вкраїнця капав,
Крупно виріс в двомовному світі
Міжрегіональний Карпов.

* * *
З небес примарних падав ниць,
Жадання вволюючи ниці, —
Любив черпать з чужих криниць
І заплював усі криниці.

* * *
Творці ракет, самі, немов ракети,
Злітають в ілюзорну височінь,
Аби падіння обернути в злети
І залишить на сонці власну тінь.

* * *
Прославити мушу хоча б на мить
Сусіда свого Євгенія, —
Все чує і тямить, навіть як спить,
Не приймаючи пози генія.

* * *
Славна жіночка Ліля в біді не страждає,
Долає за Кіплінгом буття навіжене:
— Я — кицька, що гуляє, де сама собі
знає,
І закутки всі однакові для мене!

* * *
Три гілки одної влади
Будують нові барикади,
Щоб стоять на своїм до загину
І Вкраїну загнать в домовину.

* * *
Солов'їна душа на крутім віражі
Мусить доконче вижити,
Скільки б її не клювали Чижі
І знахабнілі чижики.

* * *
Надії росточок прокільчився
І тут же із димом розтав...
— Час перерви закінчився.
— Час розплати настав!

* * *
Фарисеї люблять фарсі,
Якщо є російський тлумач.
Без перекладу вони всі
Чують лиш український плач.

* * *
Головуючий у серйозному трансі,
Але зовні тримає свій стан у секреті, —
Лиш підтвердить наука життя на Марсі,
Тоді й грошики будуть в бюджеті.

* * *
Понад кручами чорта вів,
Мчав опісля від чорта навскач...
Ходить чутка, що Чорновіл
Також геній і все ж — не Драч!

* * *
Все повернулося ногами догори,
А голови в лайні по вуха, —
Побачивши криваві прапори,
Я зрозумів: триватиме розруха!

* * *
Серп і молот бувалі в бувальцях
Прагнуть мати й при булаві,
Бо це зручно: серпом — по яйцях,
Молотом — по голові.

* * *
Рекламна усмішка, як оскал,
А голос піднесено гонористий:
— Фірма «Еталон» продає кал
Екологічно чистий.

* * *
Двадцять чотири тисячі актів
Череп тримає в своїй голові,
Тож від його аргументів і фактів
І праві, і ліві, стають неправі.

* * *
Під мудрим кермом цукровара Карасика
Стає все солодшим приватний ставок,
А я на правах колективного власника
Зробився газдою цукрових думок.

* * *
Пререживемо крах и і скрухи,
Перейдем із снікерсів на борщі,
Коли під орудою пана Засухи
Омиватимуть поле щедрі дощі.

* * *
Штурмують скажені пігмеї
Небо і небозводи,
Щоб доскочити в апогеї
І звалить Гуллівера свободи.

* * *
Кажуть, української надії
Не визнають американські месії
Без відповідної ратифікації
У Державній Думі Росії.

* * *
Не звинувачую «ліве крило»,
Що ширить безтямно «червону заразу».
Бо коли ж то на світі в здорових було,
Щоб на хворих тримати образу.

* * *
Держава — дволикий Янус
Дивиться вперед і назад
Одночасно. Свободу п'яну
Транжирячи між безпорад.

* * *
Хто свою голову перев'язує,
Зовні зберігши медичний штиб,
Мене запідозрювать зобов'язує,
Що під пов'язкою скрито ушиб.

* * *
— Позбувшись ядерної зброї,
В Європі будем, як ізгої,
І через те — хоч круть, хоч верть —
Чигатиме над нами смерть.

* * *
У парламентському партері
Малувато моїх партнерів.
Дехто білим обвивши головки,
Видає їх за боєголовки.

* * *
Новітні рятівники нації
Перебувають стабільно в прострації, —
Тільки вчора з колін повставали,
Нині б'ються за п'єдестали.

* * *
Все бачить Всевишній, все чує,
Зітхаючи на дозвіллі:
— Той будує, той руйнує —
Усі малороси при ділі!..

* * *
Нарешті з трибуни горила
Про культуру заговорила,
Щоб у сірому залі горили
В землю культуру зарили.

* * *
Призабувши хліб-сіль
І звичаї українські,
Від слідчого в Ізраїль
Чухнув Юхим Звягільський.

* * *
Скута морозом планета
Повертає в епоху Батиєву.
А Омельченко без бронежилета
З викликом ходить по Києву.

* * *
Старі компартійні трутні
Нас кличуть вперед і вище,
Націливши в світле майбутнє
Через нове кладовище.

* * *
— Просимо вас, народні депутати,
Відпрацьовувати мандати
І, перш ніж поїхати далі,
П о с и д ь т е, будь ласка, в залі!

* * *
Як у дзеркалі, як у чистій воді,
Видно народу обличчя судді,
Але суддів навчилися обирати,
Очі заплющивши, депутати.

* * *
«Королева полів» — кукурудза
Не зіграла сповна свою роль,
А на троні вже бачимо іншого туза:
В кукурудзі Ткаченко — король!

* * *
Куди — невідомо, а мчить паровоз,
Зупинку Комуна промчавши.
А в топку найкращі надії Мороз
Жбурляє, спокійний, як завше.

* * *
На цілий світ — хоч сядь та й плач!
Найперший українець — Драч.
Але й великого Драча
На всіх не вистача.

* * *
Головний принцип демагога —
Не боятись ні чорта, ні Бога,
А хто стане впоперек дороги —
Відправить до чорта на роги!

* * *
Був я одинадцятим на табло —
І знов, я к учора, не повезло:
Головуючий спритно і на сей раз
Повівся за пультом, як Фантомас.

* * *
Дурак говорить від імені дураків,
На безлику посилаючись масу,
Ще й прикидається, ніби щойно зумів
Подзвонити на той світ Марксу.

* * *
Кому вмерти, а кому мертвого їсти,
Кому в Сибіряку на кинджальні вітри —
Однозначно вирішують комуністи
За формулою «тридцять три».

* * *
Люди від природи безбожні,
В деструктивнім пориві вперті,
Серед нас політичні бомжі
Ходять, як ангели смерті.

* * *
У кожному Вілені,
Гіганті чи пігмеї.
Сховався хитрий Ленін,
Як жмурик в мавзолеї.

* * *
— Олбі-Україна! — волає рекламний
агент
І руки при цьому по-шулерськи
потирає.
— В колбі Україна! — уточняю
історичний момент,
Коли в колбі над нами експеримент
триває.

* * *
Що то є? Нічого не збагну.
Серце ятрять здогади немилі.
Страшно вмерти і лягти в труну,
Ще страшніш — ожить в глухій могилі.

* * *
В політиці стежечка звивиста
Може й на рівне вивести,
А Йван в передвиборний рейс
Вирушає прямий, як рельс.

* * *
Один сумує лежачи за містом,
Сумує інший в стінах халабуди...
А якщо я не буду оптимістом,
Хто, як не я, тим оптимістом буде?

* * *
Чи українець я, чи іудей,
Коли лежу — улюблений безмежно.
А до ходячих, до живих людей,
Любов розподіляють обережно.

* * *
Люблять мене донестями,
Пригощають не тільки пивом...
— Будь ласка, любий, до ями —
Трудилися всим колективом!

* * *
Коли в демократа вселивсь генерал,
Він піде в бюрократію,
Багнетократія — його ідеал,
Наплювать йому на демократію.

* * *
— За свободу чеченців — чеченську кров
Я готов проливать до останку, —
Щиро Дудаєву каже Грачов,
Як на троні, сидячи в танку.

* * *
Без даху, вікон і дверей
Живе на світі корифей...
Чужий зайняти рветься храм
Лиш агресивний хам.

* * *
Сни, як ангели, передсвітно
Розтають на холодній стіні...
Невідчутно і непомітно
Проминають найкращі дні.

* * *
Може, слова уваги не варті я
Скажу вам, балакуча братія...
Де починається сильна партія?
Там, де кінчається демократія!

* * *
Люблять визволять чужі народи
Без підстави і без причини
Істинні душителі свободи —
Люди без Батьківщини.

* * *
Злюще ординське плем'я
Бродить по наших полях і гаях,
Зрадивши рідне Нечорнозем'я, —
Тепер Атлантиду у бур'янах.

* * *
Скільки б людьми не крутило,
Не жбурляло в краї протилежні,
Світилом кермує світило,
Системи взаємозалежні!

* * *
Батіг від імені народу
Тому ж народу по хребті.
Хто сотворив оту породу,
Що вище Бога у житті?

* * *
До влади рвуться самозванці,
Гурт яничарів і заброд.
Але народ проснеться вранці
І скаже: — Геть! Я єсть народ!

* * *
— Этруски — это, конечно, русские,
Ведь мы — это мы, остальные не те...
— Вот вы какие все узкие
При известной своей широте!

* * *
МБР — планіда чи планета,
Може, препарат від радіації?
То Московська Бойова Ракета,
Що націлена у серце нації.

* * *
— Кажуть, українські націоналісти
Москалям люблять в очі лізти.
— Тому й не мали в Москві ніколи
Української школи!

* * *
Кажеш, куме, що віру в прогрес
Втратив так, як і першу жінку?
На здоров'ячко! Вий, як пес,
І бийсь головою об стінку.

* * *
— Маючи деякі серйозні знання,
Знаючи химерну історію козацтва,
Заслуговуєш, друже, на єдине звання
Гетьман українського лайдацтва.

* * *
Підприємства в інфляції знемагають,
Але платять податки, немов оброк.
Виходить, що їх залюбки роздягають,
Як у під'їзді безвольних жінок.

* * *
Добре слово — єдина моя розрада,
Коли гине чеченець на порозі своєї хати.
Все можливе. І танків російських армада
Буде завтра мене визволяти
від життя...

* * *
І в Тлумачі, і в Городенці —
Як остання надія на денці
Мого серця — є люди хороші,
Що люблять людей не за гроші.

* * *
У Греції один відомий бубабіст,
Проявивши свій норов хавронський,
Аполлону насипав солі на хвіст
І прорік: — Я — Сашко Македонський!

* * *
Після слів, як сльозоточивих гранат,
Рядочків блаженних не без причини,
Матиме в Києві пам'ятник Робіндранат,
Певно, на вулиці друга свого Тичини.

* * *
Хто проживає на вулиці Бажана,
Замокають у нього штани й панелі —
Очевидно, зі страху він плоди пожина
Людини у сірій військовій шинелі.

* * *
Українці не мерзнуть в діаспорі —
В ріднім домі коцюбнуть від зашпорів.
Чужиною в батьківському краї
Автохтонів чужинець карає.

* * *
Написав супліку ветеран Ваня
До Комісії у питаннях перейменувань:
— Лиш похерите вулицю Січневого
повстання,.
То чекайте нових січневих повстань.

* * *
Невідома брила,
Захопивши вночі місце
На території історичного заповідника,
Претендує стати відомим пам'ятником.

* * *
Життя здеформована суть,
Кричуща в суспільну негоду:
Тебе саме ті уб'ють,
Кому дарував ти свободу.

* * *
Сховався український дух
В цупкий баранячий кожух
За повелінням сатани
Людьми кермують барани.

* * *
Накували нам роки зозулі...
А куди подівались ті роки,
Коли мама співала нам «люлі»
І приємніш не знала мороки?!

* * *
Бухбіндер — добрий мій сусід
Покинув раптом білий світ.
Але і там, у чорноті,
Лишивсь він добрим, як в житті.

* * *
Не все, що було, погане,
Але ж бо усе, що було,
Пекуче, як давні рани,
Що світ загубив їм число.

* * *
Я нікого образити б не хотів.
Комуністи були і такі, і сякі.
Але ті, що й понині возносять катів,
Давно загубили ознаки людські.

* * *
Хто сказав, що немає вільної України?
Відколи я захотів бачити її такою,
Відколи я уявив її такою,
Вільна Україна, як літаюча тарілка,
існує!

* * *
Я жив не в дійсності, а в назві,
Тягнувсь до тьмяної зорі.
Весь вік — крізь нетрі непролазні,
Із чагарів — у чагарі.

* * *
Класик мене учив,
А я не дотумкав,
Що думки він не скінчив,
Не починаючи думки.

* * *
...Відбуяли бузки,
І погасли сузір'я конвалій,
Відцвітають акації,
Але засвітився жасмин...

* * *
Як сонце, скупане дощем,
Як музика із вуст медових,
Липке, солодке слово «ще!»,
В якому — шепіт, шал і щем
З ночей коротких, з ранків довгих.

* * *
Не треба від жаху здригатися
Чи шукати чар-зілля у лісі, —
Нині, сину, тобі вісімнадцять,
А завтра буде сорок вісім.

* * *
Під вічним крилом небозводу
Тривають галюцинації, —
Дивляться сни про свободу
Поневолені нації.

* * *
Ходить чутка, нібито чеченці —
Люди спільної з нами долі,
Наші браття, вірні любій неньці,
Давно почорнілі в неволі.

* * *
Хто жив, як частина народу,
Той був за життя правий.
А той, хто помер за свободу,
Залишився навіки живий.

* * *
Посланець недержавного народу
Триста років стоїть біля входу
До високих Кремлівських воріт,
Упосліджений на цілий світ.

* * *
Недержавного народу посланець,
Власних ілюзій довічний бранець,
Він стоїть, наступивши на серце своє
І просить: — Віддайте мені — моє!

* * *
В епіцентрі визвольних змагань,
Явивши натуру щиру,
Херсонський аграрій Довгань
Автомат поміняв на сокиру.

* * *
Нарікала скеля на ріку,
Що ріка погибель прорікає,
З року в рік на довгому віку
Скелю, ніби мертву, омиває.

* * *
Розвелось багато пересмішників у народі,
Хто відкрито регоче, а хто тишкомнишком.
Чорний гумор найбільше сьогодні в моді,
Час такий, що без чорного гумору —
кришка.

* * *
Один яскраво виражений сантиметр
Заявив привселюдно: — Я — метр!—
І звернувсь по інстанції до вищих умів:
— Скоротити всіх метрів у сто разів!

* * *
Одною ногою — тут, а другою — там,
Одночасно служить і їм, і нам.
Забрехавсь від Софії до Кремлівських
веж.
Небуття і вічність — не одне і те ж!

* * *
Вознеслись до небес у гордині,
Розтоптавши прокляте минуле.
Що ж ми з вами створили нині?
Тільки щоки надули.

* * *
Людина лагідна й тиха,
В світ послана родом живучим,
Я вижив у зоні лиха,
Позначеній дротом колючим.

* * *
Слабинка сучасної влади —
Любить давати поради!
Чи не тому сучасна влада
В реальнім житті безпорадна?

* * *
Якби мої мама й тато
Сприймали порад багато,
Мудрими бути щоб,
То на світі мене не було б!

* * *
Голова Комісії має право спитати:
— Куди подівалися депутати?
— Як і личить справному депутату,
Кожен в касу побіг по зарплату.

* * *
Довго кричали: — Хто винен?
Не казали: — Хто діять повинен?
А нині у безпросвітлінь
Кличе кожен, кому не лінь.

* * *
Жили, як уміли... Де ж той чоловік,
Що з кручі життя, ніби камінь у воду,.
Кинеться в безвість, забутий навік,
Тільки б народу здобути свободу?!

* * *
Верховна Рада. Кругом пікети.
І крики, й сльози калік і вдів.
Ідуть колони, несуть портрети —
Товпа не мислить себе без вождів.

* * *
Коли наш народ у такій нужді,
Що вже в дефіциті гроби,
В народі ростуть скороспілі вожді,
Як після дощу — гриби.

* * *
Твердо знає, де чорне, де біле,
Кого — вгору, кого — до ями.
Цього досить, аби дебіли
Захотіли стати вождями.

* * *
Траплялось таке й раніше,
Багряніло в живих на лиці.
А тепер почалось найстрашніше —
Загарчали червоні мерці.

* * *
Правонаступники катів,
Тієї ж прагнучи мети,
Самі не маючи хребтів,
Ідуть, ламаючи хребти.

* * *
І повзуть підколодні гадюки,
І шугають, як птиці, думки.
То враз опускаються руки,
То, як бомби, ростуть кулаки.

* * *
Життя іде на спад, на злам,
Коли життю душі не треба.
Духовним пастором не може бути хам,
Що ставить власну браму вище неба.

* * *
Сичать образи, кублиться гаддя.
Є два шляхи — до раю й катастрофи.
Я вибрав шлях. І, сам собі суддя,
Вдивляюся у контури Голгофи.

* * *
І як ви там поживаєте,
Понабравши у рот води?
І які ви там пожинаєте
Позасіяні в снах плоди?

* * *
В небі крила душі твоєї,
Там, як скелі, сивіють віки.
Світ створили не Прометеї,
А небом освячені селюки.

* * *
Нам стіною стоять під стіною
І нижче землі не впасти...
Навіть ПОТІМ я буду з тобою,
Рідна земле — останнє причастя.

* * *
Вільний птах і вільний стрілець,
У кожного вільна своя потреба,
Та замало їм неба з кінця в кінець,
Одного на двох неба.

* * *
Мій світ, як храм, в якому тата й маму
В іконостасі бачу між богів
І пам'ятаю, що Господь із храму
Повиганяв цинічних крамарів.

* * *
Той вміє піднімать людей на сміх,
Той в дошку хвацько гатить долото...
Час настає, коли понад усіх
Спливає і регоче пан Ніхто.

* * *
Душа доходить до агонії,
На часті кришиться зірчасті...
Здоровий глузд у дисгармонії
Із почуттям, що прагне щастя.

* * *
Інженер-електрик людської душі
Вийшов на дев'ятий круг,
А вітер, причаєний у спориші,
Шепче насмішливо: — Деміург!..

* * *
Шевчук і Шевченко в одному корені,
Одначе в природі для різного створені,
І кожен по-різному творить велике:
Хто шиє безсмертя, а хто черевики.

* * *
Ми уникнем катаклізму,
Як поставим кату клізму,
Саме тому злому кату,
Що руйнує нашу хату.

* * *
Своєму дитинству на втіху
З горобцями сховаюсь під стріху.
Але де ж вони, ті горобці?
Певно, з'їли їх в Острівці.

* * *
Я винен в тім, що з крикунами
Спішив туди — не знать куди,
І в тім, що сонце понад нами —
То знак життя — не знак біди.

* * *
Україно! Одурена нене,
Повернися обличчям до мене,
Подивися в засмучені очі —
І побачиш вогні серед ночі.

* * *
Півжиття я стояв під дверима,
Немов забракована рима,
І почув, як відкрилися двері:
— Ви спізнилися до вечері!

* * *
Кінь Свободи,
Порвавши ненависну шлею уярмлення,
Вирвався в дике поле
І над урвищем
Б'є копитами по струнах бандури.

* * *
Мій чорний хліб гіркіш від полину.
Прошу дружину, як за стіл сідаю:
— Спитають, то скажи — поїхав на війну.
Коли повернеться — не знаю.

* * *
Вгризаючись у гравій глинистий,
Шукаю натхнення в лопаті я, —
Гидливо, як гадина звивиста,
Губиться в глині апатія.

* * *
Захмарилось на всю небесну синь,
І в небі, і в душі чорніють хмари.
Та що б не сталось, України син
З почвари не піде у яничари.

* * *
— Сонце низенько, вечір близенько, —
Туга одвічна тисне серденько,
Туга сягає до виднокруга,
Тисне серденько, бо сонце низенько.

* * *
До виднокруга сягає туга,
Хмари на клоччя шматують небо.
— Спішу до тебе, лечу до тебе,
Ти моя смертенько!..

* * *
Тільки небо — прикмета землі,
Тільки небо — душі очертало.
Пропадеш в історичній імлі
Поза неба одвічним причалом.

* * *
Демократична сучасність
До селянина сувора:
Йому дозволяється власність
Під наглядом прокурора.

* * *
Немає тяжчого труду,
Як цей непосильний труд:
Слухати довго зануду,
Найбільшого серед зануд.

* * *
Той оратор сягне висоти
І першим потрапить в аннали,
Хто не годен з трибуни зійти,
Поки його не прогнали.

* * *
Чи варто стрільців тримати
На високих державних стільцях,
Що вміють одне — стріляти
З гармати по горобцях.

* * *
Бучні істеричні сварки
Історично триватимуть далі,
Покіль політичні кухарки
Сидітимуть в тронному залі.

* * *
З днів огуди щити словоблуду
Тиснуть груди, як мертве каміння.
Скільки житиму, не забуду:
Ми — одурене покоління.

* * *
Комусь дуже кортить і хочеться,
Щоб здиміла духовна Хортиця,
Щоб вічно вкраїнська піч
Правила нам за Січ.

* * *
Минули весни, зими і віки,
Як лицарі долали нетрі й води,
Щоб після них зостались хробаки,
Зігріті в грізних променях свободи.

* * *
Кінчається держава за порогом,
А далі розбрат, збурення по вінця.
Де Слово перше, те, що було Богом,
Творцем, що робить з турка — українця.

* * *
Будь, що буде! На те Божа ласка.
Втома, сумнів підкошують ноги.
Але навіть можлива поразка
Нас наблизить до перемоги.

* * *
Старі повідкривалися гроби,
Встають із них погорблені раби,
Воскреслі рабство воскрешають в нас
І кличуть в свій давно зотлілий час.

* * *
Не рівняйте його до коня,
Що міняє і воза, і шлею.
В тій системі він був свиня
І лишився у цій свинею.

* * *
Духовні скопці і моральні скупці,
Успадковано духом убогії,
Ви народилися в кулаці
Ідео-ло-о-огії.

* * *
Каліка тілом і душею,
Мерзенний покруч, блюдолиз,
Як піднімався із «Енею»,
То все одно котився вниз.

* * *
Минуле з Масленка не вийшло,
Людина він суто партійна:
Зі страху ковтнув колись дишло
І ходить прямолінійно.

* * *
Низів роботящих позірний друг,
Верхам керівним належачи,
Доктор міжрайонних лісосмуг
Здобула дисертацію лежачи.

* * *
Діяч Давило Дулиняк
Давив коров'ячий кизяк
І рикав радісно до хмар,
Що вміє добувать нектар.

* * *
Певно, відморгало і відкліпало
Кротістю освячене життя, —
Мораліст Нахалка Воковліпенко
Кутає мораль в своє сміття.

* * *
Сокровенні мої надії
На благодатні зміни
Розкрадають незримі злодії
Разом з волею України.

* * *
У темних кімнатах ловець
Невидимих чорних котів
При світлі Василь Горобець
Нікого ловить не схотів.

* * *
Дивно говорить Мармазов,
Наче він зранку вмазав.
Ні, не випив ніяку трутизну,
А давно окосів від марксизму.

* * *
Думка в людини куценька,
А претендує на лаври.
Тому знайте, почувши Ляценка,
Що не вимерли динозаври.

* * *
Незмінна гордість наша,
На льоту хапає Паша.
Якби міг, то навіть в Зайця
Хапнув би на пам'ять... яйця.

* * *
Голова, залягаючи в жито,
Без Віри не годен жити,
Відколи у тім'я, як цвях заліз
Вірус Віри у Комунізм.

* * *
Божевільні пішли в академії,
Боженари — в чужі кредити.
З політичної епідемії
Виростають вожді-бандити.

* * *
Похлебтавши з панського корита,
Патріот не злякався Бога
Й обернувся на себарита
І буденного демагога.

* * *
Міжнародні возводить мости,
Ефіопа єднає з китайцем.
Врешті, легко говорить на «ти»
Із всесвітньо прославленим Зайцем.

* * *
Не скоро настануть сподівані зміни,
Триває на ринку гендлярська
розшарпаність.
Стрибають, як псиська, відпущені ціни
И гарчить собівартість на тобівартість.

* * *
У будинку по Садовій,
Де колись цвіли сади,
Сидять люди посадові
І викохують зади.

* * *
Мій давній друже! В рік свині
Згадай свої спілчанські дні:
Чи йдеш в «Еней» чи йдеш з «Енею»,
Свиня лишається свинею.

* * *
Не варто штовхатися, як худоба,
Йдучи в політичну науку, —
Спершу добряче набийте лоба,
А тоді вже наб'єте руку.

* * *
Голос зовні молодецький,
Аргументи дурнуваті, —
Певно, знов Драгомирецький
Розкричавсь в Державній хаті.

* * *
Не піднімайте палець,
Як дотепники хочуть,
Скажіть лише: — Заєць! —
І всі зарегочуть.

* * *
Маючи свій окремий план
В межах окремого інтересу
Голосує мастак Боделан
Ні за Вкраїну, ні за Одесу.

* * *
Група «Незалежні» з обережності
Не назвалась «Незалежні від
незалежності».
Так легше вершити великі справи,
Будучи незалежними від держави.

* * *
З Баранівського округу депутат
Назву округу виправдать рад.
Посланець глибинки не без глибини
Свідчить, що там не усі барани.

* * *
Витанцьовуєм, як під баян,
На роботі, немов на дозвіллі.
Стоїть лиш один, як Стоян
Стоїть на весіллі.

* * *
Знов пересвідчитись цього разу
Ми одержали змогу,
Що кульгає оратор Мармазов
Не тільки на ногу.

* * *
Роз'яснивши, де чорне, де біле,
Коли з пристрастю, коли без,
Міністр влаштував дебілам
Юридичний лікбез.

* * *
Це просто читати встид:
Ткаченко — державник і духовид.
Автор «Трибуни» донизу провис,
«Квачомазів» відсунувши, як задолиз.

* * *
З коштовностей на глибині
І з того, що зверху пливе,
У затято кризові дні
Знімається ПеДеВе.

* * *
Різні на світі є молодиці,
До кицьок подібні і до тигриць.
Вилитий Шмарченко, тільки в
спідниці, —
Політизований вид молодиць.

* * *
Варто кожному радикалу,
Як розумному, так недоумку,
Здать на аналіз калу
Свою радиКАЛЬНУ думку.

* * *
Замало добре трудитися,
Треба вміти крутитися,
Бо до ринку лише крутій
Прийде по дорозі крутій.

* * *
Зірка свободи рання
Кровоточить в чеченській траві.
...Здавен в Росії кровопускання
Зміцнює храм на крові.

* * *
Заступник міністра Холоша,
Певно, людина хороша,
Але, коли слухать Холошу,
То сядемо всі в галошу.

* * *
Відомі жінки столичні
В коханні великі.
Бюсти у них античні
І лиця столикі.

* * *
Кум від кума стоїть за крок
І глаголить з позицій мужчини:
— Хто не любить чужих жінок,
Той ворог своєї дружини.

* * *
Таке написати в альбом би,
Щоб грандеса від млості вмирала:
— Хто під кохтою носить дві бомби,
Звалить юнгу і адмірала!

* * *
Народившись чи ставши дурою
На Богом забутій землі,
Сексуальною диктатурою
Лякає людей Наталі.

* * *
Хто б що про мафію не цвірінькав,
«Хрещеному батьку» дошкулив Круцик,
Коли привселюдно з шіріньки
Вирвав у нього гудзик!

* * *
Не питайте в пані Лілі,
Що робити на дозвіллі, —
Наша пишна молодиця
Замуркоче, ніби киця.

* * *
Незалежно від кількості одружень
І в гречку стрибків чарівних,
Кожним кроком і рухом Кужель
Мужчинам дає під дих.

* * *
Досить хитрощів і вміння,
Щоб здобуть порозуміння,
А з держави знять загрозу,
Тут потрібен розум.

* * *
Мороз говорить: — Немає ладу!
Тоді в державі під кого — владу?. —
Примовк, скривився. І жест, і поза
Самі сказали, що під Мороза.

* * *
Нас мало, Боже мій, нас дуже мало,
Замало нас вже більше триста літ.
На чім тоді тримається мій світ
І що тоді предтеч моїх тримало?

* * *
Нам випало стояти на межі,
На тріщині, що розповзлась землею.
Стать на межі покликані мужі,
А не вужі принишклі під межею.

* * *
Оті розбійники з великої дороги
Готові знов погнать безтямні сили
Від перемоги і до перемоги,
Старим етапом — від могили до могили.

* * *
Куди — невідомо — летить паровоз,
Промчавши зупинку Комуна.
Класично працює система погроз,
Згорає система імунна.

* * *
У промінні призахідного сонця
З висоти пташиного польоту
Купол Верховної Ради України
Скидається на літаючу тарілку.

* * *
Жив як міг, але — не як хотів,
Все, що знав, розказав небесам.
Вірив більше в пташиний спів,
Ніж у свій, і збагнув: «Я — сам!»

* * *
Любов — найвища нагорода —
І в пеклі облаштує рай.
Любов, принижена і горда,
Підпалить злоби небокрай.