Визріває мовчання в камінні тисячоліттями,
У глибинах землі набирається сили, стозвуке,
І пора настає, коли, скелю розсунувши
ліктями,
Простягає твій предок до тебе камінні руки.
— Хто ти, хлопче, єси? — він питає тебе
погірдливо
І некліпно вдивляється в незнайоме юнацьке
поличчя,
Певний права свого з небуття поставати
прогірклого,
Певний роду свого, його вічності і величчя.
Ти стоїш на землі, а здається: стоїш понад
хмарами,
Ти сьогодні живеш, а здається: живеш
з первовіку.
Серце в грудях — як молот — необорно
прудкими ударами
Крила долі виковує і життя найважливішу
мірку.
Ти великий єси! Коли вої відважні Данилові
йдуть за Галич на смерть крізь твою
розтривожену душу,
Коли плач Ярославни, що понині чекає
милого,
Невигойною раною твоє горло судомно здушує.
Ти великий єси! Коли слово могутнє Тарасове,
Твого неба черкнувши, висікає грімкі
блискавиці;
Коли морок предвічний штурмуєш космічними
трасами,
А з тобою — як вершники зоряні — богунці
звитяжнолиці.
Ти не вийшов з непам'яті. За тобою — Історія,
Та сама, що підносить і судить нещадно!
Хто життя своїх предків на висотах нових
повторює,
Той достоїн найвищого права — називатись
нащадком.
Ти великий єси! Як зажуришся тисячоліттями,
Як у ріднім камінні розпізнаєш мовчання
стозвуке.
Ти безсмертен єси! Коли, час розсуваючи
ліктями,
Тим, що потім настануть, простягаєш
натруджені руки.

Удари молота і серця —
Заповіли Франко й Еллан! —
І, наче хвиля, слово ллється
З душі — в народу океан.

Життя солодке і полинне
В тім слові сповнене щедрот,
Якщо ти з ніжністю Тичини
Сказав, як грім: «Я єсть народ!»

У серпанках димів,
у розбитих обочинах
нам відкрились
великі дороги у світ,
коли в сорок п'ятому
земля кровоточила
і на траур
клав травень
п'янкий первоцвіт.


До блідих матерів
ми горнулись в знемозі,
перейнявшись чеканням
таким, як вони,—
тільки той до кінця порадів
Перемозі,
в кого батько додому вернувся
з війни.

Ой великі дороги,
в майбутнє простелені,
відкрились живим
у глибини віків.
А ми їх побачили
крізь прострелені
груди
своїх батьків.

Люблю, коли зовуть мене Петро Ілліч.
Не через те, що гонору багато.
Як так зовуть мене, то вся у тому річ,
Що я не сам тоді, а поряд з татом.
Люблю, коли до імені та додають Ілліч,
Тоді і певності, і сил у мене більше, —
До радості а чи біді навстріч
Рушаю разом з татом сміливіше.
Давно над татом виросла трава,
В квітки перетворились очі сині.
А на плечах у мене горда голова,
Бо татова це голова у сина.
Де я родився, батька вже немає,
Та є в житейськім морі Острівець.
Чим далі я від нього відпливаю,
Тим глибше й рятівніше відчуваю:
Поганий, безнадійний той плавець,
Хто берег рідний забуває.
Люблю, коли до імені та додають Ілліч,
За словом «батько» чую «Батьківщина», —
Яка складна це і звичайна річ —
Жить на землі і знати: я — людина.

Минає день, минає ніч
І рік за роком...
В клубках турбот і протиріч —
Мої уроки.

За обрієм я бачив світ,
Де вміють жити!..
Та як любов із юних літ —
Волошка в житі.

Органами в чужім краю
Чарують храми.
Та всі хорали віддаю
За голос мами.

На перехрещенні доріг —
Нові начала.
Та понад батьківський поріг
Нема причалів.

Минає день, минає ніч,
Світанок сяє...
Та щось є в світі споконвіч,
Що не минає.

Померкли трави голубі,
Як стали сіном.
Та щось довкола і в тобі
Живе постійно.

Твоя земля, твоя свята
У щасті й горі.
На все життя, на всі літа —
Високі зорі.

Я недарма й не без причин
Відкрив для себе
Закон постійних величин
Під рідним небом.

Україна моя починається
Там, де туга моя кінчається,
Край дороги, як пісня чаїна,
Починається Україна.
Україна моя починається
Там, де палуба грізно хитається,
Там, де в клекотах Чорного моря
Б'є панцерник у царство горя.
Україна моя починається
Там, де ранок Жовтневий займається —
Там, де впали острожні стіни,
Починається Україна.
Україна моя починається
Там, де панство навіки кінчається,
Де смереки у вільних Карпатах,
Як ракети, стоять на чатах.
Україна моя починається
Там, де доля моя усміхається,
І, як небо, як даль солов'їна,
Не кінчається Україна.

Отямся, князю, — квилить вітер з Дону,
Злорічить Див із хижої пітьми!
Твоя хоругва полетить додолу,
Як птаха з перебитими крильми.

Отямся, князю,— в половецькім полі
Знайдеш ганьбу і каяття сльозу.
Хіба не чуєш? Як знамення долі,
Вовки з яруг вигавкують грозу.

Отямся, князю,— у лиху годину
Свою жону в Путивлі пощади.
Негоже в степ виводити дружину,
Коли лисиці брешуть на щити.

Отямся, князю,— потемніли трави,
Вже й сови в пущі виють, як вовки,
І зорі в небі світяться криваво,
І зір туманять сині блискавки.

Нічого князь не бачить і не чує —
В душі лунають сурми золоті!
До зброї приторкнувшись і до збруї,
Рушає в путь, єдину у житті.

Нічого князь не чує і не бачить,
Коня пришпорить, в бій помчить навскач —
І хай в Путивлі Ярославна плаче,
І хай дійде до Києва той плач.

Нічого князь не бачить і не знає,
Він топче степ, як чвар безглузду грузь,—
І хай страшна поразка об'єднає
В крові усобиць захирілу Русь.

Не бачить, і не знає, і не чує —
Знамення всі летять під стремено!
До зброї приторкнувшись і до збруї,
Князь розгортає Слова знамено.

І в Слові тім, спізнавши покаяння
І розметавши страм і каяття,
Дружині, що погибла на Каялі,
Вертає славу, більшу за життя.

Чи не замало — вік любити
Ту стежку, поле те і ліс,
Де вчився по землі ходити,
Де, як трава у лузі, ріс?!.

Чи не замало — слово мами
Так ніжно на вустах нести,
Щоб ні вітрами, ні громами
Не міг би час його змести?!.

Чи не замало?.. Світ — широкий.
Карпати є. Та є й Кавказ.
Карельські плеса синьоокі
Гарніші, як ставки у нас.

В братерському багатомов'ї
Цвітуть вінки духмяних слів,
А ти почавсь в одній любові,
Знайшов у ній вселюдський спів.

Якщо твоя любов стокрила,
Їй жити й жить за всіх обнов.
Кого вона не обділила,
Той світові несе любов.

Від мами знаю, що мій дід
За плугом гарно вмів ходити.
А далі? Вглиб?.. Пропав і слід!
Не маю предків іменитих.
Не прогриміли прабатьки
Ні на турнірах, ні в походах.
Либонь, за пана — кріпаки,
При цісарях — сільська злидота.
Не те що дуки й шляхтичі,
Які в історію пролізли:
Хто край розп'яв чужий вночі,
Хто підданих своїх порізав.
А в предків клопоти прості:
Поменше спи, трудись багато,
То буде хліб святий на стіл —
Таке нечасте в хаті свято.
Дочасно в яму предок падав,
Лишивши дітям тільки злидні.
А я дістав зате у спадок
Всю нашу землю й небо рідне.
Мій рід живе, відколи світ,
І шмат чужий не цупив зроду.
Мій рід не перейти убрід,
Бо втопишся в ріці народу.

Анатолієві Глущаку

Весь вік летять на чужину,
В краї далекі,
І ятрить сизу вишину
Прощальний клекіт.

Щоразу мучаться вони —
Летять до змори.
У них домівка восени
Лише за морем.

Щороку в далі навісні —
Поки не пізно!
У них домівки навесні
За морем, звісно.

Із чужини на чужину
Їх пісня лине —
Шукає шляху з туману
До батьківщини.

І раптом — крила в вишині
Підступно кволі.
Тверда земля на чужині
В чужому полі.

І я знов живий
Світ оглядую ,
Смерті першої
Не пригадую.
С. Руданський

Вмирав поет, залюблений у світ,
Вмирав поет, задивлений у море,
І ялтинського квітня первоцвіт
Рахманно глибинів у тихім зорі.
Він добре знав, що серцем відпалав,
Але вдивлявсь пожадно
в світ навколишній,
Перед яким
і сам не впав навколішки
Й свому народу падать не давав.
Поет вмирав на тапчані дощатому,
Вмирав у злиднях
знаний лікар міста,
І горло-пісню
чорними лещатами
Холера —
як сатрап —
стискала міцно.
Він дослухався співів з далини —
Жадав спізнати, поки серце трісне,
Чи варто помирать серед весни,
Чи з нових весен
злине
рідна пісня.
Поет помер — здригнувся первоцвіт,
Поет помер — на морі хвиля вмовкла.
Але життя його, як співомовка,
Вросло тоді у барвінковий світ.

Тобі дарую, сину мій, — візьми
І тишу, і причаєні громи,
І цих тополь засмучені ряди,
І цю зорю, немов з роси й води,
І сонний луг, і жваву сіножать,
І «Арсеналу» вікопомну стать.

Тобі дарую, сину мій, — візьми
Безсмертний край з пробитими грудьми,
І дивні Симиренкові сади,
І повоєнний присмак лободи,
І незбагненні Змієві вали,
І Лаври величаві куполи.

Тобі дарую, сину мій, — бери
Гінкі понад шляхами явори,
І в клекоті машин пісні з полів,
І плач приречених перепелів,
І хвилі невпокірного Дніпра,
Якого пожаліть давно пора.

Тобі дарую, сину мій, — бери
Із рук моїх високі прапори,
І синє небо — все у голубах! —
І слово, ніби голуб, на губах,
І ранок, що без мене розцвіте,
І твого щастя сонце золоте.
Але за все це, сину мій, — затям:
Тобі платити випаде життям!

Поле моє, зоране
Плугами пекучих слів,
Поле, засіяне зорями
Моїх золотих вечорів.

Поле в твердому грудді,
В осколках від мін і бомб,
У наших з тобою грудях
Навіки одна любов.

Поле благословенне,
Відкритість і таїна,
У наших з тобою венах
Кров на обох одна.

Випала доля така мені,
Поле моє кам'яне, —
Викохувать колос на камені,
Повіривши в щастя
Одним-одне.

Аллі

Не набута, але й не втрачена,
Не розміняна на валюту.
Не розніжена і не зледащена,
Найтепліша у холод лютий.

Тракторами і танками зорана,
Всемогутня! Як мати, безсила.
Дорога моя, неповторна,
Колиска моя і могила.

Поплюндрована і відроджена,
Із безсмертного зліплена тіста.
Вздовж і впоперек ордами сходжена,
Молода, як невіста.

Не набута, але й не втрачена,
Мов душі неубутне світання.
Чорним потом і кров'ю оплачена,
Дорога, як дорога остання.

Шквалом куль очманілих освистана,
В радіації незнищима,
Над безоднями перевисла —
Любов моя — Батьківщина.

Є сила в простому корені
Більша за грім у кроні.
Дерева будуть повторені,
Відродившись в земному лоні.

Є сила в житті людини,
Непідвладна законам смерті,
Допоки в народні глибини
Вглибають корені вперті.

У надрах віків не зморені,
Певні безсмертного роду,
Живлять могутні корені
Древо мого народу.

Листя у кроні, ми — тлінні,
Приречені на заміну,
Та відродимось у корінні
І побачимо знов Україну.

На арфі неба струни золоті
Ранкової пори і вечорової.
На гори й доли, на шляхи круті
Пускає сонце стріли зачаровані.

І в стрілах-струнах небокрай дзвенить,
І передзвони котяться дібровою,
І лине-плине музика-блакить,
Водою перехлюпує Дніпровою.

Земля моя красива, як дитя,
Що день вітає в сонячнім картузику,
Дала мені любов на все життя,
Сповила серце у Дніпрову музику.

Любов моя — життя небесна віть —
На цій землі із вірністю заручена,
Прийшла, як сонце, з глибини століть,
Щоб сяяти над серцем і над кручами.

І в стрілах-струнах небокрай дзвенить,
І передзвони котяться дібровою,
І лине-плине музика-блакить,
Водою перехлюпує Дніпровою.

На арфі неба струни золоті
Ранкової пори і вечорової.
Чим ранок нас порадує в житті,
Тим вечір потім тихо зачаровує.

Мати поета
Катерина Якимівна Шевченко
похована в саду, поряд з хатою ,
в якій виростав малий Тарас

Зоря Кобзарева нам буде сіяти,
Допоки квітує земля.
Поетова мати, Тарасова мати
До нас промовляє здаля.

— Мене поховайте в саду, біля хати,
Не хочу далеких світів,
Весною,— казала засмучена мати, —
Почую дітей і хрущів.

Нам дивиться в очі Тарасова мати,
Немовби говорить вона, —
Не можна нікому про те забувати:
Земля, як і мати, одна.

Шанує Тараса велика родина,
Вітання лунають здаля.
За сина радіє нова Україна,
Тарасова мати-земля.

Вона пам'ятає, кого народила,
Безсмертна в краю кобзарів, —
Земля — його пам'ять, земля — його сила
І мати навіки-віків.

В описі майна Тараса Шевченка,
зробленому поліцейським чиновником
в кімнаті при Академії мистецтв,
де жив і помер поет,
зафіксовано, зокрема, таке:
«...два кольца обручальных золотые»

Дві золоті обручки, два сяйва золотих,
Дві непоєднані, далекі долі
Сяйнули холодно в руках чужих,
Як смерть сказала: —
Мучитись доволі!

Поет і смерть в труні на самоті
Мовчать сумирно, злившись воєдино.
Жандарм обмацує обручки золоті
І з жахом згадує,
що й він — людина.

Малюнки, аркуші, суконний кобеняк
Обмацані і вже у протоколі.
Жандарм долає професійний переляк
І жмуриться,
бо злато очі коле.

Солом'яний мужицький капелюх
І сорочки потерті полотняні.
Шал обшуку в жандармові не вщух —
В папери втупив
очі олов'яні.

Крамолу б віднайти — і під багнет!
Нема крамоли. Ліжко. Стіни голі.
В труні мовчить нахмурений поет,
Його майно
мовчить у протоколі.

Останній обшук. У папери знов,
Як в полум'я, жандарм встромляє руки.
А дві обручки сяють, як любов,
Присуджена
до вічної розлуки.

Горіла верба зелена,
Горіла край автостради.
Живцем її хвиля вогненна
Присудила до страти.

Вогонь гоготів підступно,
Вгніздившись в дупло, як в горно,
Щоб крізь серце пройти підспудно
І вербі впазуритись в горло.

А по дзеркалу автостради,
Об асфальт поліруючи шини,
Як веселі посланці зради,
Мчали мимо веселі машини.

В розпашілім дуплі вирувало,
Пожирало життя безборонне,
З вітром полум'я виринало
Вверх по стовбуру аж до крони.

Затремтіло зелене листя —
Скоро з димом його розвіє!
А вогонь плазувато вився
Й повз до крони зажерливим змієм.

Пломеніла верба зелена —
Як макет фантастичної вежі,
І мчали машини шалено
Мимо страшної пожежі.

І тоді над широким шляхом,
Що з правіку стелиться в полі,
Заговорили птахи,
Озвалися верби й тополі:

— Швидкоплинні, спиніться, люди,
М'якошинні, спиніться, машини!
В природі нема і не буде
Розумнішого від людини.

Розкошуйте собі, гараздуйте,
Як володарі простору й часу,
Та вербу із вогню порятуйте —
Живцем душу не спалюйте власну!

Сільська вулиця проходить поміж будинки,
як поміж скелі,
і губиться в хащах сучасних хат,
наче гадюка в гірських ущелинах.
Давить кам 'яниця на кам 'яницю.
Ратними шеренгами вишикувались,
готові стояти на смерть, огорожі.
Огорожі залізобетонні,
просто залізні,
огорожі муровані,
як вирубані зі скель.
За каменем, цеглою і залізом
не видно дерев,
людей тим паче не видно.
Сільська вулиця горбиться
під тягарем каменю, цегли, заліза,
стає нижчою і тихшою від трави,
яка втікає за село, на левади і луки,
але не впізнає ні левад, ні луків.
Кам'яниця за кам'яницею
в залізних і шиферних шоломах дахів,
під якими сплять
пісні, хороводи, танці, музики
всіх відшумілих, як листя, століть.

Я знову тут, у рідному селі,
Де щук ловив руками у потоці,
Де не помер у сорок сьомім році,
Затявшись довго жити на землі.

Так само груша у дворі стоїть,
Стара, як смерть, коса біля повітки,
І ясен, і криниця — роду свідки,
Що на хребті тримав тягар століть.

Я знову тут... Над хатою димок
Снується, дотикаючись до неба...
Я хочу збоку глянути на себе,
Щоб не ховатись від своїх думок.

Я хочу поспівати у гурті,
Ходити вечорами попід гаєм...
Але в селі ніхто вже не співає,
Хоч скільки змін прекрасних у житті.

Двоповерхова школа, стадіон.
В млині, як перед святами, завізно.
І дядько аж завмер під телевізором,
Потрапивши у голубий полон.

Все залюбки тлумачити мастак,
Обклавшися розумними томами,
Я подивився в тихі очі мами —
І зойкнуло в душі: тут щось не так!..

Я розгубився в тишині гаїв,
Що, ніби цвинтар, пусткою вражає.
Та чую: — Хімія підвищила врожаї,
Жорстоко повбивавши солов'їв.

Додумалась розумна голова
Людині доточить ледачу звичку —
Бери побільше з поля на дурничку,
А після нас — хоч не рости трава!..

Я бачу світ у дивній площині:
Схилившись у задумі над потоком,
Верба летить до неба кривобоко,
Коріння оголивши в глибині.

А груша як стояла, так стоїть,
И стара, мов смерть, коса біля повітки,
І ясен, і криниця — роду свідки,
Що на хребті тримав тягар століть.

Минулося. Забувсь кривавий піт.
Життя будуючи на молодих началах,
Ми повертаєм на старі причали,
Щоб знов відкрити і себе, і світ.

Теоретично все я зрозумів:
Йдуть до гармонії село і місто,
Зливаючись, живуть безкомпромісно
Мартен — у місті, на ланах — посів.

Тверезо мислячи, живемо на землі,
І всі тямущі, молоді та ранні.
А де вони стираються, ті грані, —
У місті чи в далекому селі?

Без витоку нема ріки,
Як без коріння — крони,
В природі склались на віки
Свої закони.

На вітах визріває плід
Лиш після квіту —
Відколи цей існує світ
І доки світу,

Цвітуть під зорями сади
Не без причини,
Вогонь, торкаючись води,
Раптово гине.

Земля кружляє споконвік,
Забувши втому.
Мчать ріки в море рік у рік,
Немов додому.

Летять у вирій журавлі,
Як на обнову,
Аби горнутись до землі
Своєї знову.

Все даленіють береги
В чужій блакиті.
Вертатись на свої круги —
С п о ч а т к у жити.

І є притча на Русі і до сього дня:
загинули, як обри.
Повість временних літ

Мечами розрубавши обрій,
На диких конях дикі обри,
Немов долиною туман,
Вкотились у слов'янський стан.
Охочі до чужого хліба,
Розор чинили у дуліба
І з хижим ревищем орди
Вривались в древні городи.
Немов смертельні суховії,
Доходили й до Візантії.
Де піднімався їхній меч,
Летіли голови із плеч.
Доми горіли за домами,
Зникали городи з димами.
Лишавсь, як привид в тумані,
Жорстокий обрин на коні.
Ніколи обри на світанні
Не прокидались від кохання.
Вготоване жінкам насильство
Вселяло в обрів ненаситство —
Вони, хапливі й безсоромні,
Творили гвалт в чужому домі
І, меч стискаючи в руці,
Йшли на жінок, як жеребці.
Коли ж хотів на возі обрин
Себе відчути паном добрим,
У віз запряжених волів
Негайно випрягать велів
І запрягав жінок у віз,
А сам тоді на воза ліз
І батожищем, як арканом,
Жінок періщив невблаганно,
Щоб віз його тягли навскач,
А він, як в спів, вслухався в плач.
Високорослі, всеоружні,
Були у січах обри мужні,
Будь-де, о будь-якій порі
Вмирали, як богатирі.
Вони від Дону і до Ельби
Гасали кіньми дикі вельми.
Де піднімався їхній меч,
Летіли голови із плеч.
Ніколи обри на світанні
Не прокидались від кохання.
Прийшли із тьми. Була їх тьма.
І в тьмі розтали. Всіх — нема!
Вони були занадто сильні,
Щоб милуватись небом синім,
Щоб полюбить наш тихий край...
І, як за обрієм — курай,
Невладні сотворити добре,
Мов привиди, пропали обри.
Вони прийшли нізвідкіля,
І проковтнула їх земля.

Високий день.
Високий час.
Але не може буть безхмарним
Суворе небо в смугах трас,
Прошите
Нервами радарними.
І все ж у мене
Ні печальний,
Ні величальний
Настрій.
Бо я — реальний чоловік
(І вірить настрою
Не звик!).
Та знаю добре,
Що за вік
Веде життю моєму лік,
Пронизує
Рентгенно
Наскрізь.
Я непомильно
Знаю нині,
Що ми двожильні
Буть повинні.
Опора краю і планети —
Двожильні
Воїни й поети.
Але не тільки сила пліч,
А й сила духу —
В цьому річ!
Ні величальний,
Ні печальний
Не домінує в пісні настрій
(А сум —
На сонні плеса втік!),
Бо я не в настрій вірю —
В наступ;
І цілить в душу з-під повік,
І кличе невблаганний вік:
— Усе, що дороге тобі,
Сьогодні
Закривай собою!..
Як вічний бій,
То й вічний біль.
Не маю бою,
Що без болю.

Не важко взять перо — і розвінчати,
Зло проштрикнути кінчиком пера
Та ще й проголосить: «Я став на чати,
А всі слова мої — в ім'я добра»,
Їй-богу, не така вже й хитра штука,
Причмокнувши, сказати мимохіть:
«Хіба це те?.. Народжене у муках?..
Поденщина!.. А треба — для століть!..»
Але чи вимір визначати варто,
Що важливіше у житті-борні:
Нести коло добра недремну варту
А чи добро творити день при дні?
Але чи можна прокладать дороги
Від нашого до сонячних століть,
Якщо всякчас, забувши остороги,
І кров'ю, й потом будні не поїть?
Усе твоє лишається з тобою,
Та в діянні — краса твоя і суть.
Краса душі — не припиняти бою
Із тим, що нині зраджує красу.
Перо — стріла. Всеможна блискавиця!
І хай папір пропалюють слова,
Та хай не поза, а позиція
Засвідчує твої права.

У мене ниньки вирвали язик,
Солона спрага губи попелить —
Все, що було, усе, до чого звик,
За ворітьми лишилось і мовчить.
Прекрасне горе враз мене спіткало —
Я онімів,
я лиш дивлюсь і слухаю,
Бо я статист в казковому спектаклі,
І серце в мене глухо бухає.
В барвистім гамі довго не стоїться —
До гончарів проштовхуюсь вусатих,
И здається, що розштовхую століття,
Аби з безсмертям предків привітати.
В киптариках вишиваних і стрічках —
Рука в руці — у бік весільних вбрань
Пройшли повз мене Йванко і Марічка —
Так до вінця простують без вагань!
Сопілки звук — чи збоку, чи вгорі —
Я коло дзбанків зупинивсь розписаних:
Дзвінка сопілка й гама кольорів
Злились — і стали чарівною піснею.
Шкатулки, глеки, кахлі, топірці.
Я глек беру — немов боюсь пролити.
Написано у вуйка на лиці:
«Богам таких горшків не обпалити...»
До хору прислухаюсь стоголосого,
Ловлю окремі викрики в рядах
І думаю, що на базарі в Косові
Тих більше, хто прийшов, аби продать.
А може, й не продати. Звідусюди
Прийшли майстри,
з долин і верховин,
Щоб разом з ними осягнули люди
Красу,
яку
не осягнеш один.
Дарують радість! Довго не стоїться,
Ген різьбярі — і треба поспішати,
Й здається, що розштовхую століття,
Аби з безсмертям предків привітати.

Білі птахи ячали
На дубовім столі,
Неба зоряна чара
Колихалась в імлі.
Крізь віків круговерті
Голос неба лунав:
«Бачиш чару безсмертя?
Можеш випить до дна!»
Але пахла травою
Ніч, як терен, терпка,
Стіл мій був то труною,
То крилом літака.
Стіл хитався, як палуба,
І, мов крига, німів,
Бігли букви і падали,
Як солдати в огні.
Але пахла травою
Ніч, як терен, терпка.
Всесвіт над головою
Протікав, як ріка.

Споконвіку живуть кипариси
По дві тисячі років.
Уявляєте?
Свічка гігантська
Горить собі край дороги
Вічнозеленим полум'ям,
Обіч битого шляху,
По якому проходять
І зникають у безвісті
Крамарчуки і ратаї,
Наглядачі та владики,
Покоління за поколінням;
Проходять
І зникають у безвісті
Непереможні армії,
Титуловані касти,
А часом
Цілі народи
Розчиняються
В мареві небокраю.

Обіч битого шляху,
Политого потом і кров'ю,
Стоїть кипарис,
Наче спис,
У вічність націлений,
І падає тінь на шлях,
Просякнута
Вічнозеленим трепетом.

Лежу в траві. Злипаються повіки.
Так пахнуть квіти, так шумить трава,
Що мимоволі: це з якого віку
Защебетали птахи в головах?

Не стане листу восени на вітті.
Мене не стане. Все мине.
А те, що мучило і кликало мене,
Зостанеться на цій землі навіки.

Безсмертна смерть і мій заціпить рот,
Але душа залишиться нетлінна.
Бо син у мене є! Бо є народ,
Бо є на світі Україна.

Зникають, немов міраж,
Усі фейєрверки словесні;

Відступають на другий план
Усі найгостріші проблеми;

Щоденні службові клопоти
Залишаються за порогом —

Коли з надвечір'я сизого
Відчиняються двері у вереск

І, як скалки пульсуючі сонця,
Лунають слова дитячі:

— Я дуже чекав тебе, татку!
— Чому забарився, татку?

Слова — як вода в пустелі,
Слова — як вогонь на морозі.

Слова — як пароль безсмертя.
...А питають, яке воно, щастя?!

Андрійко навчивсь рачкувати,
а далі — на ноги спинатися.
І тільки півкроку ступить,
відразу додолу падає.
Андрійка матуся лає,
і татко Андрійка лає:
— Навіщо на ноги спинаєшся?
Голівку наб'єш об долівку!..—
А хлопчик на ноги спинається,
хоч знову і знову падає.
А хлопчик за кожних півкроку —
об долівку — в сльозах! — голівкою.
Рачкувати не хоче Андрійко,
плазувати не може Андрійко,
бо в ньому людина проклюнулась.

Леонідові Андрійовичу Триносу,
лікарю-фоніатру

Мій голос причаївся у мені,
Так лікар повелів: — Живи без голосу,
Подалі від людської метушні,
Від ласого на витребеньки галасу!
Живи без голосу і день, і десять днів,
Аж поки не скажу: — Пора, озвися!..—
Мій голос причаївся у мені,
Як мудрий змій, десь у клубочок звився.
Отож мовчу, як лікар повелів,
Пишу на папірці: «Я хочу чаю». —
До мене жінка дзвінко: «Тір-лі-лі!» —
А я мовчанням монолог вінчаю.
Пишу на папірці: «Не зрозумів».—
Або: «Навіщо? В мене діти є ще!» —
Я сповнююсь повагою до слів.
Малі слова підносяться ще вище.
Мій телефон продзявкав, наче пес.
Знімаю трубку. О, стара знайома!
Але на плюскіт лоскотний словес
Мовчу собі — мене немає вдома.
І знову телефон, як те маля,
Що голову морочить без причини.
Це друг. Даю йому умовного щигля —
Зате у трубці маю всі новини!
Мій голос причаївся у мені,
Живу, немов на грані пекла й раю,
Од власної звільнившись метушні,
Всі голоси я жадібно вбираю.
Світи до мене горнуться здаля,
Гримлять громами і ридають скрипками.
Я чую, як несе мене Земля,
Як вісь її натруджено поскрипує.
Вглибаючи в космічну далечінь,
Думки згорають, як метеорити,
А я, земний серед земних болінь,
Не можу
до землі
заговорити.
Тому, здобувши скільки переваг,
Я перерву мовчання, гейби волос, —
Як слово оживає на вустах,
То все життя вміщається у голос!

Впало сонце на лани,
Як вогненний серп.
Задиміли полини —
Аж посивів степ.

Навіть вітер, ніби жар,
Тліє в травах ниць.
Знову сонячний удар —
На моря пшениць.

Променів палкі сліди —
День від них отерп.
— Чорне море, дай води! —
Просить спрагло степ.

Хвиля в гривах сивини
Рветься в далину.
Долинає з далини
Запах полину.

На самоті, виявляється, можна
Розмовляти з народом і цілим людством.
А часом на людній вулиці
Чи переповненому стадіоні,
Як ніде, відчуваєш самотність.
Хвилини пливуть за хвилинами,
Як хвилі за хвилями в річці,
Одні — щоб в непам'яті зникнути,
Загубитися в морі часу,
Інші — щоб жити у пам'яті,
Як любов, як надія і віра,
Як минуле, що з нами в майбутньому
Живе і без нас не вмирає.
Один на один із народом,
Один на один із людством —
І хвилини пливуть за хвилинами,
Оминаючи сиву самотність,
Як хвилі за хвилями в річці,
Омиваючи острів скелястий,
І все-таки на стадіонах,
Переповнених голосами,
Незатишно тихій самотності —
І хвилини, як самогубці,
Летять стрімголов у безвість.

Десь громи, раптові грози,
А тут сонце, верболози,
ГІтах співає весело
Над блакитним плесом.
Ніби зорі золотисті,
Осявають плесо чисте
Пелюстки лілей
(Далеко від людей).
Пливе човен
Щастя повен.
— Ой краса яка, диви!..
— Та зірви мені, зірви!..—
Пливе човен, ніби в казку,
Через ряску,
Мальовничим плесом,
По лілеях — весла.
Причаїлись в небі грози,
Тремтять тихо верболози,
Оживає плесо чисте,
Гаснуть зорі золотисті
(По лілеях — весла),
На човні чудесно!..
І нахмурились чого ви?
Пливе човен,
Щастя повен!..

Дерева. Кущі. Болото.
Знову кущі. Дерева.
Очерет, що росте в болоті,
Часом віти гойдають навислі.
Розбуявся зелений травень,
Розспівалося птаство веселе,
Особливо в годину пізню,
Як вечір у ніч переходить.
Коли солов'ї замовкають,
Свій концерт починають жаби.
Коли замовкають жаби,
Тоді солов'ї починають.
Ні разу не випало чути,
Щоб хором одним заспівали
І солов'ї, і жаби,
Що в одному гайку проживають, —
Жаби в розкішнім болоті,
Солов'ї в буйновітті зеленому...

Коли солов'ї замовкають,
Починають натхненно жаби!

Серед літа солодко й гостро
Відчуваєш життя своє,
Ставши гаю ранковим гостем,
Коли поряд значуще і просто
Зозуля літа кує.

Заблукавши в кущах і травах,
Про щось давнє дзюркоче струмок,
Дятел стовбур простукує справно,
Зліва — буки, берези — справа,
Ген над яром — туман, як димок.

Тихо вітер у верховітті
Про одне тобі гомонить,
Що найбільше щастя на світі
Мовчки гаєм іти серед літа
І кожну травинку любить.

Дивне диво: солодко й гостро
Відчуваєш життя своє,
Ніби вмовкли в Бейруті постріли,
Ніби люди не гинуть в Ольстері
І серце на сполох не б'є.

Але раптом думки, як ворони,
Обступають з усіх сторін.
І тому, що життя неповторне,
Твоє серце, красою впокорене,
Знов стає — як тривоги дзвін.

Той хлопчик,
що горізнач лежав,
так підігнувши ноги,
немов у небо без кінця вдивлявся
(я спершу вгледів ноги),
той хлопчик років десяти
у мене знов перед очима...

Зробивши крок у натовпі,
від ніг його я погляд перевів...
і серце бухнуло у ребра
і впало на асфальт,
розпечений одеським сонцем полудневим:
лиця в хлопчини не було —
лише відбиток автошини
(стояв незрушно сивий самоскид,
стояв, як смерть, посивілий шофер,
і ворушився натовп, розростаючись,
і пахнув гумою розпечений асфальт).
Я онімів і миттю
відскочив на обочу,
черкнувши поглядом велосипед «Орленок»
з погнутим колесом
за крок від самоскида.
Ніколи не забуду:
тоді ще неодружений,
в житті своєму вперше
подумав я про сина...
Я з жахом геть побіг
і бачив,
бачив,
бачив,
як він лежить розчавлений,
в сорочечці страхітливо червоній,
в сорочечці розхристаній,
яку не пратиме ніколи мати...
Я добре бачив, як в і н лежить,
хлоп'я, хлопчак, дитина... А десь
його чекають батько й мати
(їх в натовпі ще не було)...
І знову з жахом
я згадую сьогодні про того хлопчика
в одеському завулку,
давно вже ставши батьком.
До речі, досі не купив синам
хоча б один на двох велосипед.
Всі магазини обійшовши у велелюднім місті,
чиї проспекти, вулиці й завулки
до краю нашпиговані автомобілями
всіх марок,
не зміг знайти таку веломашину,
щоб колесо переднє мені сподобалось —
були в усіх колеса ледь погнуті,
тому я запримітив,
які вони подібні на колесо велосипеда,
що звався «Орленок»,
і досі, як я думаю, лежить
в одеському завулку.

(Автопортрет з юності)

Дорога
через долину.
Не губиться у гаях,
а веде на вершину.
На дорозі — людина.
То я
іду, невибагливий, пішки,
а в балках видніються села.
Не замучився я нітрішки —
у мене душа весела.
Холодний, сердитий вітер
Жбурляє пилюку в очі.
Я втому усмішкою витер —
і далі пішов охоче.

Море — жива істота,
просякнута кров'ю і потом,
споконвік непідвладна смерті.
Море — одвічна робота,
що не відає слова «потім»,
що, як рана, щомиті
щемить.
Долаючи всі круговерті,
море не знає смерті,
а знає життя ненасить.
Море — символ роботи,
Море — символ безсмертя,
а скоріше — само безсмертя,
що обходить людину щомить.

Морем бути немислимо,
та хвилюємось не навмисне ми,
а щоб слід наш в житті не простиг.
Немає доріг простих!
Але якщо ти людина,
дорога твоя єдина —
робити свою роботу,
долаючи всі круговерті,
ціною крові і поту
протистояти смерті.

Поряд з морем, немов піщина,
над морем
стоїть людина!

Колись ми всі вийшли з моря,
Де жили і не знали горя,
Полишили простори глибинні
І земні зайняли твердині.
Через тисячі й тисячі літ
Земноводний тягнеться слід
Від синьої хвилі морської
До сильної вдачі людської.
І триває віками змагання,
Хто здолає чиє хвилювання,
І люди, як хвилі, веселі,
Коли треба, летять на скелі —
Розбиваються на краплини
Люди-хвилі в ім'я людини,
Що не важить на дні швидкоплинні,
Коли зводить земні твердині,
А ще вище у власному серці
Зводить духу несмертні фортеці.
Тож віками триває змагання,
Хто здолає чиє хвилювання.
Тож і кличе людину море,
Коли рветься душа на простори!

Романку,
маленький мій друже
з далеких одеських причалів!
Глянь,
чайка сідає на воду
і душу бере на крило.
А ти на скелястому березі,
немов чаєня причаєне,
і в бризках солоних
веселкою
сяє твоє чоло.

Романку,
незчувсь я, мій друже,
мов чайки,
літа прокричали
і зникли в безодні неба,
сонце черкнувши крилом.
Тільки маленький хлопчик
з далеких одеських причалів
сяє мені,
як веселка,
забризканим в морі чолом.

Забинтували рани саду
Пухкі бинти осіннього туману,
В багренім серці листопаду
Втаївши музику рахманну.

Нависло небо над полями
Та й гріє груди в скирті посірілій,
І, ніби крику чорні плями,
Вросли ворони в сині ріллі.

Вітри мовчать на оболоні,
Соми німують у застиглім плесі, —
І прагне у земному лоні
Знайти прихисток
світ
і всесвіт.

Братові Василю

Над землею, сивіючи, стелиться дим,
Стелиться небом, стелиться наді мною...
Дим... Як був він колись молодим,
Був зелений... Був ясенем чи сосною.

Над землею, сивіючи, літо пливе,
Літо пливе навздогін за літами.
Літо... Допоки людина живе,
За літами, як птаха, повинна літати.

Над землею, сивіючи, стелиться дим
І окутує ліс голубою габою.
Дим... Як був я колись молодим,
Був зелений... і зайнятий надто собою.

Над землею, сивіючи, літо пливе,
Але я зачарований іншим дивом:
Над рікою
століттями
ліс живе,
І я мрію, що ліс не розтане з димом.

Пам 'яті Василя Земляка

Це станеться рано чи пізно
І станеться несподівано —
Остання моя пісня
Обірветься недоспівана.

Білий лебідь над хатою
Наче дим покружляє...
Мої друзі, спохмарені втратою,
Я живий в лебединій зграї.

З року в рік мої очі й руки
Йшли від мене — ставали словами.
Мої друзі, не буде розлуки —
Всі слова залишаються з вами.

Ми зустрінемось рано-вранці,
Коли небо сяйне на крилі,
Щоб, немов проти смерті повстанці,
Скалки сонця світились в землі.

Ми зустрінемось край дороги,
Щоб я серцем щоразу ловив,
Як по грудях ходитимуть ноги
Тих людей, кого я любив.

Ми зустрінемось на роздоллі,
Щоб довкола була далина
Й вічний голос пісенної долі
Від землі до небес долинав.

На цвинтарі, серед сумних акацій,
Побачив я калину вогнелицю.
— Була це воля татова остання, —
На погляд мій озвалась тихо мати.

І я згадав, як півжиття тому
Навколо нашого обшарпаного двору,
Просвітлений, садив калину тато,
А люди посміхалися: — Дивак!

І я згадав: маленька наша хата
За живоплотом пишної калини
Щоосені здавалася мені
Червонокрилим птахом край села.

Тільки день прожитий підсумую,
вийду на нову межу,
оглядаюсь і за ним сумую,
ніби за усім життям тужу.

Дні мої з осінніми очима,
ще стрункі, ще некульгаві дні,
знаю, скільки вас там за плечима,
та не знаю, скільки вдалині.

Дні мої, проходжу поміж вами,
все ніжніш торкаючись землі, —
за плечима — коні табунами,
вдалині — прощальні журавлі.

Пам'яті Григорія Щендрика,
мого однокурсника

Не питають мене літа —
Відлітають мої літа.
Я сідаю в сучасний літак,
Та не все здоганяє літак.
У весняного вітру питаю,
Чи не зміг би догнати.
А він каже: «Тебе я не знаю,
Не з твоєї весни я, брате!» —
Я до друзів спішу на пораду
Із своєю журбою...
Був такий, що сказав би правду,
Але він під травою.
Не питають мене літа —
Відлітають мої літа.
А незмінно зелена трава
Про свої пам'ятає права.
Я поради спитав у слів —
І у слові мій день розцвів.
Над словами я затужив —
І у слові мій друг ожив.
Не сідаю в сучасний літак,
Бо не все здоганяє літак.
Не благаю весняного вітру,
Бо довір'я не маю до вітру.
Вірю я в незрадливі слова —
Не страшна їм трава-мурава.

Я волів би втонути в траві,
Щоб літали пташки понад мене,
Щоб обличчя торкались живі
Травинок зелені знамена.

Я волів би у хвилі морській
Розчинити свій погляд синій,
Щоб мої поривання людські
У шторми переходили сильні.

Я волів би на схилах гір
Підпирать прямовисні скелі,
Щоб вели міріади зір
Над чолом хороводи веселі.

Я волів би... Не звіть диваком,
Та, їй-право, в житті б не завадило,
Щоб лишивсь я заліза шматком
Поміж молотом і ковадлом.

Якщо вічно не можна жить,
Я би впорався з болем і страхом,
Щоб не стати ані на мить
За межею останньою — прахом.

Говорив із століттями,
А прожив мить.
Не працював ліктями,
Вмів любить.
Бував на висоті,
Хоч лякавсь висоти.
Знав: не все у житті
Тільки ради мети.
Не збивав з ніг
Своїх товаришів.
Жив — як міг,
Але — не як хотів.

Просякнуте зорею
надвечір'я
Стікає за буденний небосхил.
Але мов шерех таємничих крил —
І сад, і річка, і подвір'я.

Тінь ясена старого, ніби велет,
Корів підстеріга за ворітьми —
Пливуть корови тінями з пітьми,
Немов червоні каравели.

Химерний танець кольорів і звуків
У мерехтінні тіней,
тінь — на тінь.
В передчутті стобарвних сонатин
Взялись дерева у саду за руки.

Я не боюсь на хвилю здичавіти, —
Мене у мене шал не відбере, —
І кваплюся на карнавал дерев,
І веселюся на весіллі вітру.

Опадаємо листям.
Переходимо в землю,
Доростаємо до коріння,
Щоб піднятись зеленим зелом
На радість новим поколінням.
Щоб до пояса — буйна трава,
Не зітерши слідів дощенту,
Терпкі, довгождані слова
Колихала в пташиних щебетах.
Опадаємо листям.
Ворони
Залишаються на гіллі.
Щоб в нові небосяжні крони
Повернуть кращі сили землі,
Опадаємо листям.

Перегоріло, переболіло.
Ввійшло у землю.
На сизий попіл перетліло
Найкраще зерно.

Пролопотіло і пролетіло —
Аж небо зблідло.
Останній промінь моргнув несміло
І зник безслідно.

Переболіло, перегоріло.
Ввійшло у землю.
Але пробити сніги зуміло
Зеленим зелом!

Срібний голос
звіддаля,
стиглий колос,
як маля,
гріє стомлена земля.

Срібні струни
срібних віт.
Перелуни
срібних літ,
ніби лайнера політ.

Срібна рибка
серед хмар
сипле швидко
срібний жар —
в серці сонце, як радар.

Срібна сутінь
срібних днів.
Сіє суттю
срібло слів
на осонні сивих снів.

Срібний профіль
кине тінь.
Ніби промінь —
срібний кінь
в срібнім сяйві мерехтінь.

Срібні кручі
сторчкома.
Срібні тучі
і зима —
срібло холодом пройма.

Срібні струни —
срібний звук.
Срібні вруна
любих рук
сіють сонце серед мук.

Срібні скроні —
срібна павіть.
Літ солодких
передзвоння.
У безсоння
краща пам'ять,
як в сновійного осоння.

Посеред штовханини й бігу
від інфаркту чи за інфарктом
ми діждались у січні снігу,
що став білосніжним фактом.
Світліший од всіх утіх,
що не завжди світлі, до речі,
нас робить чистими сніг,
подібними до малечі.
Ми до снігу втечем від біди,
очистимо душі в ньому.
А сніг замітає сліди
і по нас, і по всьому.
Останься зі мною, світлінь,
погаси мої рани!
А сніг відступає в тінь —
і,
як життя моє,
тане.

Провалля ночей бездонні,
Затемнення і прозріння.
Ночі мої безсонні,
Злети — падіння.
Сутінь не знає міри —
Зриває з душі замки:
Кубляться змії зневіри,
Орлами шугають думки.
Неспокій, у спадок даний,
Тиша не заколише.
Світаночку довгожданий,
Настанеш коли ж ти?
Темні... рожеві стіни,
Позолочені обрію вії.
В кронах дерев переміни —
Світліють зелені змії.
Від радості чи з переляку
Дерева тремтять зі споду,
В кожну крислату гілляку
Вплітаються кучері сходу,
Стукає сонце у вікна,
Стукає серце у ребра.
Діти могутнього віку
Безборонні під вічним небом.
Темні... рожеві стіни —
Світанок жевріє.
В сутіні неспокійне
Серце рожевіє.

В прямому смислі давніх днів уламок,
Що в день новий вписався залюбки,
Я з сином оглядав лівонський замок
На березі латвійської ріки.

Глибоким берегом над урвищем ступав я
По стежці, як натягнута струна.
Внизу камінням голубіла Гауя,
Вгорі темніла кам'яна стіна.

Я крутосхилом сторожко, обачно
Балансував заради двох площин —
Середньовічний замок добре бачив
І бачив річки споконвічний плин.

Дививсь то вниз, то вгору на каміння,
Яким, як води, пропливли віки,
І думав про далекі покоління,
Що відійшли за хвилями ріки.

Я думав про життя скороминуще
І велич рукотворних величин,
Забувши, що за крок — мій день грядущий,
Немов карнизом, йде по стежці син.

Я стрепенувся. Берегом скелястим
Проходив син по крайці крутизни.
І вмить від думки, що він може впасти,
Змаліла влада древньої стіни.

Видіння над рікою промайнуло,
Яке в уяві страшно відновить,—
І я відчув, що все давно минуле
Вміщається в життя єдину мить.

І впали в невідь лицарі безстрашні,
І зблякли тіні на глухій стіні —
Над урвищем стояв не день вчорашній,
Стояв мій син і посміхавсь мені.

— Ходімо, сину! — Весело ступав я
З долини — вгору, берегом ріки.
В камінні звично плюскотіла Гауя —
Текла з минулих у нові віки.

Сад весняний, мов юність безхмарна,
Спалахнув до небес і погас.
Та приходить в життя немарно
І проходить цвітіння час.

Так було, так довічно буде:
Відцвітають весняні сади!..
Сум забувши, радіють люди,
Як під осінь збирають плоди.

Обважнілі звисають віти,
Наливаються грона думок.
А в саду надвечірньому — діти,
День, згасаючи, — не замовк!

Наче в душу розчахнуті двері,
Обрій світиться вдалині.
Наступає пора повернень
У прожиті, в найкращі дні.

Велелюдні минаючи площі,
Понад річку — на гомін дібров,
Повертаємось в найдорожче,
В першу пісню і в першу любов.

Відкидаючи тимчасовість,
Ми виходимо на крутіжі,
Де життям вивірялась і совість,
Й громадянства круті рубежі.

До джерел повертаємось чистих,
До полів і до маминих слів —
Несполоханий, голосистий
Повнить душу пташиний спів.

Де не просто калини й ліщини
Гонять соки безсмертні в гаях —
Де краса і могуть Батьківщини
На крилатих червоних вітрах.

Обважнілі звисають віти,
Наливаються сонцем думки.
Все проходить. Лишаються діти.
І в шляхи переходять стежки.

Сад весняний, мов юність безхмарна,
Спалахнув до небес і погас.
О, немарно, немарно, немарно
Все прожите живе у нас!

Все прожите, як з грунту жито,
Тужавіє в новому зерні,
І земля твоя несамовито
Множить сили твої земні.

Ні осінніх вітрів голосіння,
Ані гуркіт усіх роздоріж
Не приглушать земного тяжіння,
Що з роками у серці — гостріш.

Обираю самотність. Мені лиш вона
Виколисує думку, як душу.
Щоб себе і людей осягнути сповна,
Я самотність спізнати мушу.

Повертає самотність до першопричин,
Повергає веселощі в смутку безодні.
Обираю самотність, гірку, як полин,
Аби відродити чуття первородні.

Утікаю в самотність з лабет суєти,
Обираю самотність як вищу міру,
Що гамує пожежі неправоти
І в зневір'я вдихає гартовану віру.

Обираю самотність гірських вершин
Самотність безжурного птаха над степом,
І вітру могуття, і часу плин —
Крила самотності розпростерті.

Обираю самотність, що множить думки,
Самотність ріки, що розгойдує скелі.
Проклинаю самотність прокльоном тяжким —
Самотність сльози у самотній оселі.

1
Я знав людей — що краще б їх не знать,
Я бачив очі — небеса над морем.
Не все в житті судилося спізнать,
Сповна спізнавсь я з радістю і горем.

Окину зором проминулу даль —
Не віриться, що шлях той за плечима.
Коротке щастя перейшло в печаль,
Стежки веселі — в зморшки під очима.

Далеких весен непогасні промені
Через літа далеко не безхмарні
Вливають в душу радісне тепло мені,
Яке щасливцю не відчуть і в маренні.

2
Я вмів радіти квітам і весні,
Спішив любити, як спішить людина.
Мій небокрай розхмарився мені —
І проминула віку половина.

Все, що спізнав, я буду пам'ятати,
Моє — мені належить до загину,
Але як довго, я не хочу знати,
Прожить судилось другу половину.

Я вмів любить до самозабуття,
Мов наражався на чарівний трунок,
Коли ж мені приснилося життя,
То це також великий подарунок.

Земля,
в якій батько лежить,
що міг би й донині жить, —
не глина, пісок і тля,
не просто масна рілля,
напоєна кров'ю земля,
просолена потом земля,
ти — моя древня плоть,
я — твоє древо і плід.
Кожна билинка й листок,
річка, маленький струмок,
корінь, зелене зело,
гайок і дрімучий ліс —
все це у мене вросло,
навік я в усе це вріс.
Земля,
що спізнала вогонь,
земля,
що сивіла від сліз,
тепла від теплих долонь,
світла від білих беріз,
моя кругойдуча
й могуча,
квітуча моя
і плодюча,
ніжна моя
і незламна,
правдива,
як ласка мамина.
Земля,
в якій батько лежить,
що міг би й донині жить,
напоєна кров'ю земля,
просолена потом земля,
повітря моє і вода,
одвічна моя й молода,
ти — моя древня плоть,
я — твоє древо і плід.

Ті ясени, що батько посадив,
А я зрубав — була зима холодна!..
Ніхто мене тоді не осудив,
Тепер собі простити я негоден.
Ті ясени, як щогли восени,
Багряно кличуть під круті вітрила.
Постали стрімко з попелу вони,
Але мені торкнутись їх несила.
Ті ясени, що батько посадив,
Серед зими дали своє тепло мені,
Щоб я з роками душу остудив,
Ошпарив пам'ять на пекучім пломені.
Ті ясени, далекі ясени,
Вам наново крізь мене проростати,
Хай в кронах молодих знайдуть сини
Красу й любов, що батько не розтратив.

Варварі Іванівні Осадчук,
моїй незабутній матері

1
Мати знову мене проводжає,
Як тополя, стоїть край села
Й ніби обрій за поли хапає,
Щоб дорога мене не взяла.
Я далеко, але оглядаюсь —
Так і легше, і важче йти.
Ніби сам із собою прощаюсь,
Щоб до матері дорости.

2
Я думаю про батьківський поріг,
Про ті слова, що не сказала мати,
Як я летів на крилах всіх доріг,
Щоб ті слова із вуст німих читати.

З
Моя любове смутноока,
Моє ти світло і святилище,
В душі посіяне глибоко
Ніхто не вийме і не вилущить.
Усе, що ти мені дала,
Твоє навіки в світі яснім.
Моє й твоє — як два крила,
Що неподільністю прекрасні.
Моя любове, ніби древо
На всі часи вічнозелене,
Діткнешся вуст — і слово древнє
На серці молодіє в мене.
У тому слові, як в росі,
Високе небо й синє море,
Народи всі й краї усі
Вбирає слово те прозоре.
Нема чуттям кінця ні краю,
Коли освітлюєш мене ти, —
І чи тебе я обнімаю,
Чи обнімаю всю планету.

4
Мати посіяла сльози
На стежці, протоптаній місяцем, —
Квіти чекання білі
На місячній стежці зійшли.
Мати стоїть між квітів,
Просвітлена срібним світлом,
Сама, наче квітка біла,
На місячній стежці стоїть.

5
Пам'ять стає гострішою,
Коли помирають батьки, —
Ті, що гніздились під стріхою,
Гніздяться в душі ластівки.
З ними я легковійно
В небо дитинства лечу
Через негоди і війни
До маминого плачу.
До мами лечу в руїни,
Знавіснілу зборовши грозу,
І мамі крилом ластів'їним
Витираю пекучу сльозу.

6
Ниви сплюндровані, голі
Втоптано сонце в багно.
А з чорного горя, з недолі
Проростає зерно.
Хитаються діти голодні —
Про шкоринку забуто давно.
А крізь осколки холодні
Проростає зерно.
Кулі, посіяні в полі,
З 'їла іржа все одно —
І на безсмертнім роздоллі
Проростає зерно.

7
Коли я видихнув перше слово,
Тим словом було: мама.
Коли я видихну останнє слово,
Тим словом буде: мама.
Рідна земле, засіяна стрілами
І свинцем бусурманів.
Рідна земле, переорана танками
І закута в бетон і граніт,
Ти, немов корабель,
Летиш до сонця —
До всесвітнього свята
Народів-братів.
Але мені не бракує ніжності
Говорити з тобою
Лагідною мовою моєї матері, —
Коли я видихнув перше слово,
Тим словом було: мама.
Коли я видихну останнє слово,
Тим словом буде: мама.

8
Трепетно за туманами,
Ніби зоря золота,
Тихе обличчя мамине
Сяє в мої літа.
Смутком лице пооране
Радістю світить мені.
А роки, як хижі ворони,
Чорніють удалині.
В ниву, розриту війнами,
Вкладала своє життя,
Политі слізьми вдовиними,
Ожили повоєнні жита.
Скарг не писала — не знать кому!
Писала косою в полях.
Синів повз могилу батькову
На широкий виводила шлях.
Хижі зринають ворони
І, як роки, зникають в імлі.
Мамине серце наморене
Так само, як серце землі.
Немов небозводом прихилені
Плечі у присмерку літ,
Тільки в очах не вилиняв,
Мов ранкова зоря, небозвід.
Важко або не таланить мені —
До мами втечу від біди,
І здаються такими захланними
Проблеми мої і труди.
Здаються тоді маленькими
Смутки мої і жалі,
Коли розмовляю з ненькою,
Мов слухаю пульс землі,
Своєї встидаюсь кволості,
Наче стрункішим стаю,
Як мати очима совісті
Дивиться в душу мою.
Буде мені за туманами,
Ніби зоря золота,
Світити обличчя мамине,
Допоки мої літа.

9
Гойдаються крони зелені,
Як хвилі, — від гаю до гір,
І півнячі співи натхненні
Сягають удосвіта зір.
Не раз тут по вулицях тихих,
Що бачили стільки біди,
Проносивсь Історії вихор,
Лишивши криваві сліди.
Ні цісар, ні шляхта пихата
Не знищили мій родовід —
У вікнах маленької хати
Великий промінився Схід.
Звільнившись навік від наруги,
Село розцвіло наяву.
Ні зайшлі, ні власні катюги
Не вийняли душу живу.
Хай скажуть, що я хвальковитий,
А все-таки мій Острівець,
Морем садів залитий,
Для мене — природи вінець.

10
— Що шукаєш над річкою, мати,
Чого плачеш у світлу днину?
— А кого мені ще шукати?
Я шукаю тебе, мій сину.
— Ти кого виглядаєш, мати,
Край села у таку хуртовину?
— А кого мені ще виглядати?
Я тебе виглядаю, сину.

11
Мовлю нечутно
самими губами:
— Хочу додому,
хочу до мами!.. —
Мовлю безтямно,
немов заклинаю:
— Вибачте, мамо,
що я не встигаю... —
Слова мої пізні,
з безсоння намарені,
слова добровісні
й намарні,
намарні:
— Зоре моя споконвічна,
з ніччю
повінчана,
зоре моя незгасаюча,
помираюча
й воскресаюча,
над безоднями сяюча
і сама, як безодня, зяюча,
зоре моя заповітна,
мамо моя безотвітна!.. —
Мовлю щовечора,
мовлю щоночі,
а вона самозречено
дивиться в очі.
12
Через суди і пересуди
Піднімався на гори круті —
Як то кажуть, виходив у люди,
Добивався свого у житті.
А внизу, на батьківському полі,
На одвічних селянських вітрах,
Всі всесвітні печалі і болі
Наростали у мами в очах.
Приїздить приїздив, не без того, —
Світ широкий, а мати одна!
Врешті, кличе остання дорога,
Вбрана в квіти холодна труна.
В рідну хату зайшов, як в нікуди,
І збагнув, наче вперше в житті:
— Ради чого виходити в люди,
Коли матір лишать в самоті?!

13
Ця земля,
яку любимо,
ця земля,
на якій нас люблять,
ця земля,
в яку ляжемо,
щоб її ще більше любили
і діти, і внуки,
наші нащадки, —
чи завиють ракети,
чи застогнуть гармати...
Ця земля,
де мій батько лежить,
ця земля,
де лежить моя мати,
ця земля,
що навчила на світі жить,
допоки живу
і коли загину я,
була і залишиться Батьківщиною, —
її неможливо нікому віддати,
чи застогнуть ракети,
чи завиють гармати.
Треба лише всі незгоди здолати,
щоб стати землею
і право мати
називатися нею,
називатися Батьківщиною.

14
Потрібно жити, що б там не було,
Наперекір вітрам і грозам лютим.
Щоб на шляху твоєму все цвіло —
Тобі на радість і хорошим людям.
Потрібно жить, щоб небо голубе
Тобі світилось в будь-яку негоду.
Щоб ти від усвідомлення себе
Ішов до усвідомлення народу.
Потрібно жити всім смертям на зло,
Хоч ти минущий на землі зі мною.
Потрібно жити, щоб життя цвіло,
Як накладеш за нього головою.

15
Я думаю про батьківський поріг,
Про ті слова, що не сказала мати,
Як я летів на крилах всіх доріг,
Щоб ті слова із вуст німих читати.
Я думаю про вічний клич життя,
Що все на світі, все перемагає —
Нема життя по той бік небуття,
А мати й досі з сином розмовляє.
Все, що говорить, чув я і раніш,
А ті слова ? Вслухаюся — ні звуку!
І знов лечу з далеких роздоріж,
В порожню хату входжу, як у муку.
Мовчить самотній батьківський поріг,
Завмерли стіни у смертельній тиші —
За те, що матері своєї не зберіг,
Я не почув слова найголовніші.

16
Поки батько живий, поки мати жива,
Розквітають сади, зеленіє трава,
Що не ступиш — то радість,
Що не крок — то краса!
Над тобою дзвенять голубі небеса.
Поки батько живий, поки мати жива,
Непродумані
легко
зринають слова,
І рожевий довкола, непродуманий світ,
І твій сон світанковий — до щастя політ.
Поки батько живий, поки мати жива,
Забуваєш обов'язки, пам'ятаєш права,
Ти сонцю самому летиш навздогін,
А все, окрім сонця, — минущина, тлін.
Поки батько живий, поки мати жива,
Не болить на душі, не болить голова.
Наче повінь, вирує життя навкруги
І вирують джерела молодої снаги,
Поки батько живий, поки мати жива.
Як весною вода, час бурхливо сплива —
Ти такий молодий, ти така молода,
А вода пригасає,
Спадає вода,
Поки батько живий, поки мати жива...
І неждано тебе, як потоком, змива.
Ти самотній стоїш, ти самотня стоїш —
І немає страшніших тоді роздоріж.
Поки батько живий, поки мати жива,
Хай душа не болить, не болить голова,
Хай здається життя безкінечним без меж.
Хочеш вірити в це? Хочу вірити теж.

17
Ти приходиш до мене, коли осмута
Доторкнеться чола ненароком.
Ти приходиш, щоб я вже не міг заснути —
Не на ніч, а на роки.
Ти приходиш до мене, заквітчана квітнем,
Коли вітер тремтить на багатті багряному.
Ти приходиш, щоб голі осінні віти
Шелестіли мені по-весняному.
Ти приходиш до мене в ранковій тиші,
Ти приходиш увечері й серед ночі.
Я чистішим стаю, як приходиш частіше
І очима Дніпровими дивишся в очі.
Ти приходиш жадана, бо ти кохана —
Я не знаю любові, що так підносить!
Відкривається зору широчінь океанна,
Як торкаю вустами пшеничні коси.
Ти приходиш сувора, бо ти непокора —
І тоді я не знаю судді понад тебе!
Твоє слово уроче під ясними зорями
В душу спраглу мою двічі сіять не треба.
Ти приходиш до мене в ранковій тиші,
Ти приходиш увечері й серед ночі.
Я чистішим стаю, як приходиш частіше
І очима Дніпровими дивишся в очі.

Куди себе подіти —
Чи в сум, чи в біострум?
Ростуть круті орбіти
Непогамовних дум.

Глибокими ночами,
Коли цвіте печаль,
На душу — обручами
Думок холодна сталь.

Як атоми роздерті,
Як скошена трава,
Летять назустріч смерті
Приречені слова.

Жбурляє амплітуда:
Ось — вічність, маєш — мить...
Як поїзд у нікуди,
Останній день гримить.

Куди себе подіти?
Куди? А нікуди!
Ідуть за нами діти —
Стать нами назавжди.

Сійся-родися! В космічні безодні
Падай зорею, вертайся зерном.
Сійся-родися! В комори народні
Вливайся Дунаєм, вливайся Дніпром.
Сійся-родися на суходолі,
Падай на камінь,
щоб камінь воскрес,
Сійся-родися!
В батьківському полі
Колосом стань до високих небес.
Сійся-родися від роду й до роду,
Як повелось в хліборобськім роду,
Стань бодай краплею в морі народу —
Будеш в народів усіх на виду.
Сійся-родися нині і прісно,
Як нам судилось давно-предавно,
Аби відродитись у слові і пісні,
В землю вростай, як безсмертне зерно!

Стікає золото зірок
У чашечки лілей сріблясті.
Світ зачудовано замовк
В передчутті нового щастя.
Здолавши шторму перегуди,
Світ прислухається до тиші.
І дихають частіше груди,
І очі дивляться чистіше.
Вуста відшукують вуста,
Словам замало буть словами...
О мудрість жити непроста,
Як просто ходиш поміж нами!

Розбудили мене солов'ї на світанку.
Перші промені очі мені освітили.
Троє слів я виспівую безперестанку:
«Мене
Солов'ї
Розбудили».

Я до моря прибіг по піску золотому,
Хвилі тіло гаряче моє остудили.
А думки витанцьовують на одному:
«Мене
Солов'ї
Розбудили».

Ясний світе і земле моя пречудова,
Як ви гарно зі мною сьогодні вчинили,
Що для щастя достатньо простеньких три
слова:
«Мене
Солов'ї
Розбудили».

Ми говорим про се, про те,
як трава з-під ракети росте,
як із шахти стартує колос,
як з мовчання рождається голос.
І згасаєм при тихому слові,
де пульсує вогонь любові,
і грайливо тікаєм від суті
у фантазій рожеву сутінь.
То глобально,
то мікроскопічно
розглядаємо Єву космічну.
Прикидається кожен Змієм —
і хто вміє,
і хто не вміє.
В неземні
претендуєм таланти
і, чудні,
летимо до галактик,
що від хати далеко-далеко.
А туди повернутись нелегко,
де на хаті чекає лелека,
де останній лелека чекає
і востаннє крилом махає.
Лине голос,
як прядива волос,
що виблискує бабиним літом,
лине білим крилом над світом.
Переливи і переблиски!
Все далеке побачиться зблизька
і залишиться в тихому слові,
де пульсує вогонь любові.

Я вийшов до моря. Безмежжя торкнулося
серця:
З-за обрію хвилі — як лави ординських атак.
Здавалось, на скелі стара Генуезька фортеця
Здригнеться й відступить від моря
до міста Судак.

В серпанку вечірнім фортечна відновлена вежа
Грайливо про спротив мені нагадала на мить.
І подаленіла на березі тихім одежа,
А я безрозсудно вглибав у повсталу блакить.

Вода була чиста і тепла, як тіло дівоче,
Пручалась, кипіла, манила все далі на глиб.
Вода нападала, втікала, сміялася в очі
І хвилі котила, що вкрити навічно могли б.

Плисти було важко, хоч я почувався на силі,
Плисти було любо, вкушаючи ласки стихій.
Як тільки вдавалось дістатися гребеня хвилі,
То хвиля нова спонукала нерівний двобій.

Мене накривало не раз і не два з головою,
Вода проникала до рота, і носа, і вух.
Та берег далекий, як мудрий масив супокою,
Не кликав ні тіло, ні мій розтривожений дух.

Згадав я пораду когось із бувалих матросів —
Коли заштормить, то від берега в море тікай!
І ось я пливу серед хвиль,
як серед гігантських покосів
На правічному полі — з небокраю у небокрай.

Плисти стало легше, і хвилі морські
не морили,
А лащились хвилі до мене,
немовби приручений звір.
І ліг я на спину, щоб так відновити сили,
І ліг я на спину між хвилі — очима до зір.
Плавба затягнулась, як ласка взаємно
жадана,
І сталося диво, що й досі в душі живе,—
Бедром я відчув, що поряд, мов хвиля,
моя кохана,
І другим бедром відчув я,
що мати зі мною пливе.

Я стрепенувся, глянув. Що воно за химера?
Наче гігантські покоси, хвилі рядами йшли,
Рухались хвилі ритмічно гекзаметрами Гомера,
І все то не хвилі, а люди, і все то люди були.
Зорі затрепетали у моїм затуманенім зорі,
І я швидко поплив до берега
в переливах живих вогнів...
Хвилі, ми тільки хвилі у нескінченнім морі,
І, поки є час, поспішаймо на рідні вогні
берегів

Спрага людської взаємності
Сильніша від страху,
Сильніша від сорому
І сильніша за спрагу в пустелі.

Спрага людської взаємності —
Не тільки жадання тіла,
Де найменша клітинка
Ніжності прагне.

Не тільки жадання душі,
Яка не вміщається в тілі
І готова обняти всесвіт.
Спрага людської взаємності —
Сконцентрований поклик майбутнього,
Невитлумне право жити
Людини,
Що благає з безодні:
— Пустіть мене в світ ваш блакитний!..

І тому так врочисто
І чисто
Твій голос дзвенить у тиші.
І кожна крапелька крові —
Дзвоник чарівний.
І від найлегшого доторку
Лунають у тілі стодзвони.

Спрага людської взаємності
Сильніша за спрагу в пустелі,
Що гине в звичайній воді.

Маленьке дівчатко стояло на березі моря.
Променів теплі долоні
В золотому волоссі пірнали.
Маленьке дівчатко
З такими диво-очима,
Що глянеш у них — і море
Здається маленьким.
Стояло без руху,
Хоч кожною часткою дихало,
Стояло беззвучно,
Хоч струною було на вітрі.
Маленьке дівчатко,
Як сонячний зайчик,
Легко від берега проти хвилі
Зробило звичайний рух,
Торкнулось — вода холодна,
Бо чого б тоді ногу приймати
І від крапель її витрушувати,
Начебто від піску.
Та люди уже помітили,
І маленьке дівчатко помітило,
Що думають, ніби злякалося,
Що шкодує воно за теплом.
І ось уже хвиля розрізана —
Море йому по коліна,
І ось уже хвиля на шиї
Блакитною шаллю гойднулась,
Маленьке дівчатко крикнуло,
О ні, воно заспівало:
«Море! ти потеплішало,
Невже я зігріла тебе?!»

Я йшов до тебе лісом,
Ішов до тебе степом —
Через дощів завісу,
Через жарінь нестерпну.

Я йшов до тебе долом,
Ішов, здолавши гори,
Немов зрікався долі
І упивався горем.

Я йшов із квітня в травень,
Ішов із літа в осінь,
Голубив тихі трави,
Немов твоє волосся.

Я йшов до тебе полем,
Ішов до тебе небом.
Пройшов усі околи
І досі йду до тебе.

Нема любові поза чистотою,
Нема добра в липких обіймах зла.
Тебе я уявляю часто тою,
Якою ти ніколи не була.
Тебе я уявляю в тій любові,
В якій любов ще не сягнула меж, —
Червона Шапочка,
ти ходиш по діброві
І від вовків діброву стережеш
Чи від людей.
Напевно, все на світі
Я плутаю в напливі почуттів:
Тебе я уявляю серед квітів,
Яких ніхто торкатись не посмів.
У чистім полі і на браннім полі,
Де шал труда,
де смерті ураган,
В уяві бачу, як дарунок долі,
Як порятунок від пекучих ран.
Тебе я уявляю за літами,
Які не пролетіли, а летять
Назустріч нам прудкими літаками —
Спішать любов від часу рятувать.
І світ, і всесвіт під твоїми віями,
І сміх, і гріх у карій глибині,
Та як чужими втішишся обіймами —
Це неможливо уявить мені.
Любить — немов іти щодня на прощу,
Любить — як пити з келиха небес!
Пробач мені, що так багато хочу,
І не шкодуй, як видумав тебе.

Аллі

З далекого краю, з квітучого лугу,
Від берега річки, якої нема,
Мені простягає руку, як другу,
Тиха трава, споконвіку німа.
— Лихого не варто у голову брати,
Але ж чи не в'яне твоя голова,
Як лугом життя ти ступаєш, мій брате,
А в лузі твоєму всихає трава?..—-
З квітучого лугу, з далекого краю,
Від мене самого, якого нема,
Крайнебом світанок безхмарний палає,
Вітрило надії над світом здійма.
Лицем до надії, лицем до вітрила
Стаю, як на луг, на зачовганий брук, —
Трави лугової притомлені крила
Міняю на крила притомлених рук.
З далекого краю, з квітучого лугу,
Від пісні, що лине мов світло зорі,
Вдихаю сніжком припорошену тугу,
Яку за вікном поклюють снігурі.
В душі прокидаються сили оспалі
І мовкне сумна надвечірня сурма.
Розмову зі мною продовжує далі
Тиха трава, споконвіку німа.
— Лихого не варто у голову брати,
Не сміє зів'януть твоя голова,
Як лугом життя ти ступаєш, мій брате,
І в тобі зеленіє прив'яла трава!

В людській природі —
щоб тебе жаліли.
В людській природі —
щоб тебе зігріли.
Якби з нас кожен
більше знав тепла,
либонь, було б у світі
менше зла.
Хоча й гадюки
плодяться в теплі,
та повзають
холодні по землі.
Хоча й гієни
плодяться в теплі,
та споконвіку
і довіку
злі.
Ми народились на землі
людьми,
йдемо тисячоліттями
з пітьми.
Як метеори,
через гони літ,
згортаючи,
приносим світло в світ.

Довіряю воді,
Хоч вона і підступна —
І в журбі, і в біді
Довіряю підспудно.
Я до моря біжу,
Щоб відчутися в силі,
Коли змиють іржу
На душі моїй хвилі.
У прозорій воді,
Що приймає в обійми,
Почуття молоді
Погамовують біль мій.
Чиста-чиста вода
В добрій змові зі мною:
І журба, і біда —
Все іде за водою.
Піднебесна блакить —
Незупинна і мудра стихіє!
Ти, як жінка, що вміє любить,
І простить, і очистити вміє.

Я побував у кратері вулкана,
Вогненна лава пропікала груди.
Я міг втекти. А сила невблаганна
Примусила мене про все забути.
Були мої долоні у полоні —
На них росли лілеї дивовижні.
А доокіл із безвісті бездонної
Вогонь пекельний клубочився вужем.
Палахкотів я. Але неодмінно
До полум'я тягнувся. Сам! До скону!..
І я вергав прокльони, як каміння,
І вивергав каміння, як прокльони.
Я ночував у кратері вулкана.
Мені на попіл вішало згоріти.
Але, як птиця Фенікс, вранці-рано
Життя вітаю в цім прекраснім світі.
Світ посвітлішав. І милішим став.
Туман розтав на тихій оболоні.
Лиш присмак попелу на втомлених
вустах,
Лиш від лілеї запах на долоні.

Голос твій, що між листям заплутався в лісі,
Повертається тихо до мене разом із шумом
зеленим
І тихо на груди мої кладе свою голову,
листям увінчану,—
І немає у світі,
і немає на інших планетах,
і немає у всесвіті
Тиші такої врочистої,
такої земної
і такої високої тиші,
Як на серці моєму, голосом заколисаному,
Що між листям заплутався в лісі.

Він був —
суміш громовержця
Із затятим самодержцем.
А вона була душею,
мов лілея в тихім озері.
Він любив попідвіконню
заглядати, причаївшись,
як вона сама у хаті
вишивала
хрестиком.
І не міг подарувати,
що вона коло криниці,
воду несучи додому,
відром авто зачепила
(а в тім авті —
файний легінь!).
Вона плакала у сінях —
сльози падали за пазуху,
лоскіт сіючи пахучий.
А він гриз ремінний черес
і випльовував,
моцяра.
— Ми з тобою, любку, ріжні,
Йду від тебе, хоть заріж 'ня!..
А він стояв,
гейби скеля
над Черемошем нависла.
Вона взяла постолята
і запаску перем'яту —
Перебралася до мамки,
сидить собі вечорами,
вишиває
хрестиком.
А він ходить межи люди
І журу горівков студе,
нахваляється:
— Кинув Настю,
хай їй трясця,
бо ми з нев геть-чисто ріжні,
то не жінка —
то кирниця
На мойовім роздоріжжі.

Доторкнувшись до Оксани,
Куш жасмину розквітає.
А байраками, лісами
Річка мліє від чекання.
В стрункостанної Оксани
Гай поставу переймає,
А смереки, як дзвіниці,
Повнить подзвін празниковий.
Теплим подихом Оксани
Вечір грається студений.
А зірки навперегінці
Перестрибують під вії.
На колінах у Оксани
Зблиски місяця грайливі.
А вербички понад ставом
Тихо шепчуться, лукаві.

П'ють антени-вухані
Вітрову клавіатуру,
Крильми вечора зачату
В карій кроні падолисту.

В плесі тихого смеркання
Човнярі човни лаштують.
А той берег синьоокий
Цього, певно, і не чує.

Журно стежка ніг чекає,
Лоно місяцю відкривши...
В крові квітне теплим квітом
Ненароджений цілунок.

Щось осика шепче в ухо —
Аж лоскоче в усі щемно,
И золоті дзвіночки неба
В скронях лунко оживають.

Та човнярики спізнились —
Відлетів з пташками в ирій
Нерозквітлий поцілунок,
До весни чекати треба.

Ти знов мовчиш по телефону,
Та я впізнав тебе за мить,
Бо, крім трамвайних передзвонів,
У слухавці душа щемить.
Твій подих завжди ніби подив,
Твоє мовчання — мова мов.
Хто слів жаданих не знаходить,
Диханням скаже про любов.
Мовчи, будь ласка, довше,
довше —

Я так люблю мовчання спів!
Якби ж то міг, я також, може,
Давно б відмовився від слів.
Стихають дальні передзвони,
Надходить вечір з-за ріки.
Ти знов мовчиш по телефону,
А слухавка — як жар щоки.

Не кажи ані слова —
Посміхайся, кохана!
Не питай ні про що —
Посміхайся, кохана!
Посміхнешся —
І в світі світліше.
Посміхнешся —
І жити миліше.
Не мордуйся вчорашнім —
Пригорнися до мене!
Не загадуй на завтра —
Пригорнися до мене!
Пригорнися —
І посміхнися.
Хай тікають
Од нас назавше
Хижі тіні
І поторочі.
Твої губи —
Сонячний зайчик
На крилі горобиної ночі.

Коло човнів лежала в напівсні,
Насправді — не лежала, а вражала.
Вражали лінії рибоподібних ніг,
Вражали персів потаємні жала.
Було достатньо глянути лиш раз,
А там на берег погляд перевести,
И здавалось: поряд ворухнувсь баркас,
А на човнах заворушились весла.
Було достатньо зиркнути іще
Так, щоб уздріти й море по дотичній,
Як море,
шелеснувши голубим плащем,
їй ноги цілувало патетично.
Старий баркас,
і скелі,
і причали,
Ну а про сонце й говорити нічого —
Все ворушилось,
все тяглось причаєно
До неї,
незалежної і вічної.
Лежала тріумфально в напівсні,
Лежала гордо й відчайдушно весело —
Човном стулились двійко пружних ніг,
А руки порозкидані, як весла.
Коло човнів лежала і цвіла,
Вбирав пісок від неї світло й жар.
Вона була як золота стріла,
На берег
сонцем пущена
з-за хмар.

(Лист в Одесу)

Смутку вінок терновий
Впивається в голову.
А над Тернополем
Небо голе.
І нема ні хмарини,
І зірок нема,
І душа, як ринва,
Глухоніма.
Чекаю листа від тебе,
Як чекає світанку хворий.
Напиши про південне небо,
Коли захід вмирає над морем.
Хай твій голос пройде крізь літа
І місто розбудить сонне,
Щоб вночі, прочитавши листа,
Я на небі побачив сонце.

Ти дитина, їй-богу, дитина,
Хоч не вчора прийшла в цей світ,
І твій еллінський голос лине
До мене крізь тисячі літ,
Як любові далекої слід,
І бере моє серце в тривожний політ,
Ти дитина, їй-богу, дитина!

Ти не винна, ні в чому не винна,
Хоч і грішна, як древній цей світ.
Ти краплина, ти сонця краплина,
Що упала на лід,
На холодний, засніжений лід,
Щоб розквітнув небачений цвіт, —
Ти не винна, ні в чому не винна.

Розколисана хода,
Ледь помітно замузичена, —
Так іде над морем дівчина,
Як хвилюється вода.
Розколисана хода.

Дзвони персів золоті
І тривожно, і заклично
Тчуть мелодію величну,
Найсвітлішу у житті.
Дзвони персів золоті.

Розколисана хода.
Не придумано, не вивчено
По піску ступає дівчина,
Як світанок молода.
Розколисана хода.

Море спить і тихо дихає —
Шурхотить блакитний плащ,
Під яким і щастя, й лихо є,
Й давній, як легенда, плач.

Незбагненна в моря доля.
Спокій. Тиша навкруги.
Хвиля з моря, вітер з поля —
І тримайтесь, береги!

Хвиля прудко по піску летить,
Хвиля скелею хита.
Хочуть море запаскудити —
Море — грізна чистота!

Певно, бурями обурене,
Здобуває у борні
Море хвилями, як бурами,
Чистоту на глибині.

А скоріше в небайдужості,
В єдності одвічній хвиль
Море набуває дужості,
Щоб долати бруд і гниль.

Щоб жбурляти на каміння,
Відкидать від себе геть
Рештки дрантя, рештки тління,
Всюдисущу грязь і гидь.

Хвилі — мов з блакиті куті
Крила чайок на льоту.
Я люблю, як море люте
Бій веде за чистоту.

Немає на світі
Ні грому, ні вітру —
Лиш човен
Причалив.
А море блакитне,
А очі блакитні —
І човен
Причалив.
Цикади співають,
І сонце співає —
Бо човен
Причалив.
А хвилі пречисті,
А скелі плечисті —
І човен
Відчалив.
І хвилі мовчали,
І скелі мовчали —
Лиш руки,
Як чайки,
Кричали.

В осіннім небі розіп'ятий птах.
Самітний птах над обширом заснулим.
О, то не птах, то на семи вітрах
Мій сум піднявся над моїм минулим.
Там, вдалині, в бездонній глибині,
Куди ні долетіть, ні докричати,
Горять незгасно голубі вогні —
Сумні стоять і дивляться дівчата.
— Це я, Ассоль! — до мене промовляє
І руки простягає найясніша,
Слова — луною над правічним гаєм,
Літа летять — луна все голосніша.
— Це я, Ассоль! Не вірю, що скорила
Стихія чорнокрила, навіжена
Твої червоні молоді вітрила,
Що стрітися не доведеться вже нам...
— Це я, Ассоль!..— І треба так мені
Відповісти їй, слово хоч сказати,
Але вона — в безкраїй далині,
Куди ні долетіть, ні докричати.

Вслухаючись у моря шум,
Почули ми з тобою
Тривожні сплески наших дум
У клекоті прибою.
Вдивляючись у синю даль,
Ми раптом затужили —
Солона хвиля, як печаль,
Прорвалася у жили.
Так повелося споконвік,—
Коли говорить море,
Мовчить в задумі чоловік
Над рокотом суворим.
Шугають, як в усі літа,
Над морем чайок зграї,
І жінка, зціпивши вуста,
Нарешті замовкає.
Вслухаючись у моря шум,
Ми повертаєм завше
У лоно призабутих дум,
В початок свій найдальший.
Вдивляючись в мінливу синь,
В розкуті, буйні води,
Ми спізнаєм глибінь краси
На гребені свободи.
Отам, де сонця ятері
Ждуть рибки золотої,
Де ми у людства на зорі
Виходили з прибоїв.
Над морем застигає час,
Та море шаленіє
И нагадує, що кожен з нас —
Приборкана стихія.

Чи від моря, чи з хлібних нив,
Чи з гаїв, де чекав я на тебе,
Пливе незабутній мотив,
Вливається в душу, як небо.
Дивна музика — перша любов,
Закосичена в місячні шати,
В співі птахів і в шумі дібров
Цілий вік мені буде звучати.

Перша любов
права
Має на все життя.
Без любові найкращі слова
Покриває трава
Забуття.

Як по сходах, іду по роках —
Сивим холодом віє з вершини.
Всюди перша любов, наче птах,
В небі пам'яті трепетно лине.
Бачу сонце в краплині роси,
Бачу юність в осінній діброві.
Я не мислю життя без краси
Через те, що я родом з любові.

Перша любов — не слова,
Не придумані почуття.
Без любові найкращі слова
Покриває трава
Забуття.

У кожній жінці жевріє вогонь,
Від лихослова глибоко причаєний,
Вогонь, що прагне доторку долонь,
Буденністю життя не узвичаєних.
У кожній жінці є така краса,
Яку не змірять ні очима, ні руками,
Якій весною біло заздрить сад
І горнеться до неї пелюстками.
У кожній жінці море чистоти —
Чим далі берег, тим чистіше море!
Але до моря треба дорости
І мати мужність вийти на простори.

Хвиля морська
Лукава,
Як жіноча рука —
Ласкава.
Хвиля морська
Лоскоче.
Хвиля
Як пасмо жіноче.
Хвиля морська
Непідкупна,
Як жіноча рука —
Підступна.
Погамуватись не хоче,
Хвиля,
Як пасмо, лоскоче.
Хвиля морська
Лукава,
Як жіноча рука,
Як слава.
Хвиля морська,
Вдача у неї
Людська,—
До жаданого берега
Лине
І, берег обнявши,
Гине.

Перші промені
У траві.
Безсоромні ми
І праві.
Твій вогонь і я,
Все — вогонь.
І агонія
Двох долонь.
Перші промені
Золоті.
Безсоромні ми
І святі.

Хмуриться хмара за хмарою,
Мряка висить примарою,
Сонце — за небокраєм.
Весна,
А весни немає.

Стукає в шибку гілка,
Хвоя пахуча прогіркла.
Хтось когось виглядає.
Весна,
А весни немає.

Дівчина йде красива,
Спідницю в траві заросила,
Поглядом серце крає.
Весна,
А весни немає.

Півтони злилися в тони,
Крапля у краплях тоне,
Вітер у вітах вмирає.
Весна,
А весни немає.

Чути в пташок перегуку,
Що дерева віщують розлуку.
Не зацвівши, бузок відцвітає.
Весна,
А весни немає.

Живеш в мені, зникаючи щомить,
Як в небі птаха, що простує вдаль.
Душа моя пережила печаль,
Лиш дивиться, як небо мерехтить.
Сідає сонце. Лагідна блакить
Нагадує все більше сіру сталь.
І ти, як птаха, що простує вдаль,
Живеш в мені, зникаючи щомить.
Вже дивишся, неначе крізь вуаль,
Далеко так, що аж душа щемить.
Я ладен знову пережить печаль,
Але живи, зникаючи щомить,
Як в небі птаха, що простує вдаль.

То спогадом, то маревом
Бентежить душу знов,
Як синь небес за хмарами,
Загублена любов.
Незнана і небачена,
Моєю не була,
Колись не мною втрачена
Мене сама знайшла.

Немов розполовинена
Душа моя в ту мить —
Хоч знаю, що не винен я,
А все в мені горить.
Захоплений роботою,
Забуду про любов.

Красива і скорботна,
Вона приходить знов.
Яка вона? Чия вона?
Торкає за плече,
То втупиться дияволом,
То сяйвом обпече.
Немов мене запитує,
Як жити мислю я,
Коли мене любитиме
Навіки не моя.

Душа розполовинена,
Горить вогнем до дна.
Хоч знаю, що не винен я,
Не винна і вона,
Коли блакитним полиском
Проллється з вишини,
Коли забутим помислом
Проб'ється з давнини.

Яка вона? Чия вона?
Торкає за плече,
То втупиться дияволом,
То сяйвом обпече.
То спогадом, то маревом,
І наяву, і в сні,
Як синь небес за хмарами,
Любов живе в мені.

Навідують часом здогади,
Від яких ошпарює сором.
Непросто тоді й нелегко
Тобі подивитися в очі.
Якщо мовчимо про кохання,
А тільки про вірність говорим,
То понад які безодні
Проходять взаємні ночі?

Навідують часом здогади
Важкі і похмурі, як хмари,
Що і сонце, і душу
Вганяють
У сірі, ненатлі сіті.
Якщо ти мені не приснилась,
Коли я тобою марив,
Тебе не було
І немає
В реально осяжному світі.

Мов жар, живе в мені жура,
Пахтить душа, як поле бою.
А ти — життя з мого ребра!
Мого не відчуваєш болю.
Твоя краса — як неба синь
Понад снігами серед ночі, —
Дивитися не маю сил,
Коли в зірок згасають очі.
Пече мене моя печаль,
Слова пересихають в роті.
А ти холодна, як медаль
У ювілейній позолоті,

Це небезпечно, як тобі за сорок,
А в сни приходять всякі чудеса,
Які ще в юності розбурхували сором,
З землі жбурляли душу в небеса.

Ой небезпечно, коли сняться мавки
Чи відьми в безпощадній наготі...
Все, що спізнав або спізнати мав ти,
В свій час повинно збутись у житті.

Є межі вікові. Закони тіла
Готують і для духу перелом.
І все ж весна, що відпалахкотіла,
Тебе черкає голубим крилом.

Ти чуєш на світанку голос мавки —
Як відсвіт давніх зоряних надій,
І поряд губи, ніби дикі маки,
Вогненно квітнуть: — Мій, нарешті мій!

Як твій, то твій.
Мов спраглий воду з кружки,
Ти п'єш свій сон до самозабуття.
І мавка, що займає півподушки,
Бере у тебе легко півжиття.

Повергнутий, але молодший вдвічі,
Щоб душу врятувати від плачу,
Своєму щастю дивишся у вічі
И питаєш: — Чим тобі я відплачу?

Нам бракує серця, а не хисту,
Щоб кохання вберегти від сліз.
Золоті кайдани падолисту
Вітер зняв з обласканих беріз.

Затремтіли голі плечі лісу
Перед першим подихом зими.
Ніч спливла і голубу завісу
Підняла між нами і людьми.

Що ж, пора, моя найкраща в світі,
Мить і вічність нам не повінчать.
Ти стоїш. Твоє обличчя світить
Світлом всіх беріз і всіх дівчат.

Ти стоїш печальна і врочиста,
Як весна, що в осінь забрела.
Золоті кайдани падолисту
Нам ця ніч на душі одягла.

Ти ще поряд, ти вже за роками,
В дальню даленієш далину.
І на пам'ять, як на серце камінь,
Ти кладеш мені сльозу одну.

Ту сльозу, мов квіточку, губами
Я голублю на щоці твоїй —
Тільки те, що не сказать словами,
Мовчки на прощання зрозумій!

В надрах душі, у криниці,
Куди впали вночі небеса,
Причаїлася таємниця,
Як найглибша жіноча краса.

Поєдналися слабкість і сила,
Мудрий досвід з рожевістю мрій —
І жінка себе відкрила,
Відчула, що всесвіт — у ній!

Немовби за ніч облетіла
Далекі галактики сміло
І земне своє смертне тіло
Відчула небесним тілом.

Високі нічні світила,
Всі зорі вечірні й ранкові
В єдиній душі вмістила
Таємниця любові.

Залетіла горлиця
До моєї горниці
І сказала, як дівчина, тужно:
— Я в пісні давно одружена,
Та мій милий пішов на війноньку
І забув про свою дівчиноньку.
Чуєте, я не горлиця,
Я дивлюся крізь сльози на світ —
До мене ніхто не горнеться
Сотні сирітських літ.
— Кохана моя, єдина,
В твоїм горі — моя провина,
Але як тебе маю любити,
Коли сам я давно убитий?!

Не вірить в слова мої горлиця —
Витирає сльози і горнеться.

Одвічна любові потреба —
За хмари злітати і падати ниць,
На радість і подив заблуканих птинь
Вустами торкатися неба.

Одвічна любові заслуга —
Підносить людину в зеніт,
Щоб сонцем залитий побачити світ,
З якого пощезли наруга і туга.

Одвічна покара любові,
Яку ще ніхто не зборов,—
На землю вертатися стрімголов
І розбиватись до крові.

Хто там про раціо й емоцію торочить,
Нові шляхи моральності пророчить?
Кому чужі сьогодні почуття,
Що живлять мисль про завтрашнє дитя?

Сприймаю мисль як радість почування,
Як сфер космічних дивне коливання,
Що душу навертає вдалину,
Вдихнувши в неї силу осяйну.

Хто там хизується свободою в коханні?
Кому чужа сльоза при розставанні?
Боюсь, що серця підсвідомий труд
В безсмисліє впадає, як у блуд.

Не варт нічого почуттів агонії,
Коли вони цураються гармонії,
Що робить з чорта ангелом мене
й небесне перетворює в земне.

Сприймаю мисль як почуття взаємне,
Що робить спільним вічно потаємне,
Поєднує життя людських сердець,
Привівши їх під мудрості вінець.

Немає ні сил, ні потреби
Поміж пристрастей і згасань
Повертать до села Концеби
Крізь пригаслу, мов сором, Саврань.

Та неждано-негадано, зрана,
Світла і тиха, як рань,
Стає на порозі Світлана,
Щоб сказать мені: — В очі глянь!

В очі, будь ласка, в очі —
Губи давно не ті...—
Відступають літа неохоче,
Відступає все краще в житті —

І стоїть на порозі Світлана,
Заливаючи світлом світ...
— Ти пробач, Що прийшла так рано
І пройшла через стільки літ...

Перших променів сонячні струни
Затремтіли і тріснули вмить.
— Ти бачиш, я досі юна
І досі не знаю, як жить...

Піднімаю притомлені очі,
І так важко вдивлятись мені —
На Світлані косинка тріпоче,
Наче поряд і вдалині.

Все прожите не може минути,
Щось навіки лишається в нас.
Не під силу нікому вернути
Лиш вогонь молодий, що погас.
Поцілунки, як листя осіннє,
Вітер осінній за обрій відніс.
Та лишивсь у призахіднім мерехтінні
Роззолочений пам'яттю ліс.
Залишились зелені ялини,
Що зелені були і тоді,
Як у горах дикі малини
Ми збирали удвох, молоді.
Чи закоханий лось, чи вітер
Розметав на поляні сіна стіжки.
Що ж лишилося?.. Наші діти
Знаходять у травах наші стежки.

В день осінній, полинний
я відчую, що винен
Перед тим, що наснилось, що було наяву,
Відімкнеш мою пам'ять ключем журавлиним —
Лиш тебе я покличу, лиш ім'я назову.
Голос твій колихнеться, мов хустка шовкова,
Моїх вуст приторкнеться, що промовлять:
— Явись!..—
Я почую тебе
всю,д о кожного слова,
Та не зможу обняти тебе, як колись.
Я спитаю тебе: — Ти озвалась навіщо,
Як лишилась далеко в далекій судьбі?
— Те, що з нами було, нам належить навічно,
Хоч самі не належимо
навіть
собі...
Голос твій колихнеться, мов хустка шовкова,
І розвіється спомин по осінній землі.
Тільки відзвук
твого
найніжнішого слова
В журавлинім ключі затремтить на крилі.

Переливсь, як день у вечір,
Цвіт каштановий у плід.
Лопотить біля воріт
Хвиля карої картечі.

Б 'ються болісно каштани
В твердь асфальту неживу.
Закотившись у траву,
Карий зойк раптово тане.

Там, де впали стрімголов
Карі кульки, як голівки,
Розлилися болю цівки
В шурхіт листя й підошов.

День не має тої сили,
І не має сили ніч —
Відновити сяйво свіч,
Що у час весняних стріч
На каштанах нам світили.

1
Ліс покинули друзі щирі —
Відлетіли пташки у вирій.
Як слова, що мені не збулися,
Полетіло за птахами листя.
Лиш багаття, що палахкотіло,
На поляні згасать не схотіло —
Як віддяка за всі провини,
Тліють в попелі дві жарини.
Що лишилось в осінній діброві,
То останні жарини любові.

2
Над річкою два явори навислі
Чомусь мені усе частіш на мислі,
Либонь, тому схилились над водою,
Щоб там побачить, чи лишилися собою.
Змінились і човни. Якісь вони не ті,
Хоч сонце ще дарує їм весла золоті.
Усе таке прощально тимчасове!
Човни вертають у свої закови.
З-під сяйва легковійного зорі
Човни вертають на іржаві якорі.
Як пси, носами впершись в береги,
Човни під осінь йдуть на ланцюги.

з
Горнулось до хвилі весло,
Ти горнулась до мене в човні...
Невже це насправді було
Чи тільки наснилось мені?

Веселий пташиний спів
В гаях прибережних замовк.
Відкручені крила човнів,
Хтось весла сховав під замок.

Нічиєї нема в тім вини,
Що осінь ячить навкруги,
І принишкли в піску човни,
Прив'язані на ланцюги.

Здається, ось-ось з далини
Долинуть дзвінкі голоси.
Ні звуку. Мовчать і човни,
Прив'язані, наче пси.

А вітер човни торка —
Ледь чутно дзвенять ланцюги,
І ще тихше пливе ріка,
Затиснута в береги.

День без тебе — як день непрожитий,
Як примара, як друг неістинний.
Треба вміти безмежно тужити,
Щоб відчути любов на відстані.

Що листи? Ланцюжки закарлючені,
На папері затіяне лицедійство.
Там незрідка сусідять чуття перемучені
Й розпадлючене лицемірство.

Що слова? Перевіяні й пересіяні,
На постелі паперу лежать, як невісти.
Та читаю листа — і він сяє мені
Чимось вищим за світло істини.

Стогін крові обпалений чуть
В фіолетовім, в кожнім слові мені.
Неціловані губи
печуть
Пекучіше, як націловані.

Ти уявляєш собі чи ні?
Осінь. Листя багряне.
І до тебе дроти сумні
Безіменні несуть телеграми:

«Літо лелече відлопотіло,
Давно солов'ї безголосі,
Позолотіло ласкаве тіло,
Пірнувши в незвану осінь».

«Вічна загадка — ночі жіночі,
Ніби планети дальні.
Та чи не варто хоч раз серед ночі
Луснуть дверима спальні?»

«Вийди на вулицю, вийди на вулицю,
Глянь на печальні зірниці,
Побачиш, як ніжно тінь моя тулиться
До Великої Ведмедиці».

«Ти не карайся моєю журбою.
Я вільний у світі, як сокіл.
Люблю тільки сонце над головою,
Та не можу обняти — високо!»

Телеграми, від сорому вільні,
Телеграми, як нерви оголені,
Телеграми, немов божевільні,
Телеграми, ніким не дозволені.

Ти уявляєш собі чи ні,
Хто їх посилатиме в далі сумні?
Ти уявляєш, що ці телеграми —
Останні мости між нами?

Не знаю, чи любиш мене,
Чи любиш кого — не знаю,
Але тільки сонце засне,
Приходь — я тебе чекаю.

Соловейко в гаю здурів,
Витьохкує він чи я?
Приходь, як той спів на зорі,
Далека моя — нічия!

Поселився в душі вогонь —
І тіло горить, як стебло.
В прохолоду твоїх долонь
Заховаю своє чоло.

Було. Згуло. Відлопотіло.
Мов сон досвітній, відпливло.
Гінке, як вітер, біле тіло
В саду весняному цвіло.

На вітах квіти облітали,
А ніч пливла в обійми дню.
А вуст гарячі краснотали
Цвіли, як пелюстки вогню.

Було. Згуло. Відлопотіло.
Слова сховалися в траву.
У сон сповило снігу тіло
Все, що буяло наяву.

Зітхну, дихну — і сніг розтане,
І сніг сяйне, як в оці сміх
Я знов люблю, як в ніч останню,
І хай цвіте на скронях сніг.

— Куди ти, юносте, куди?
Чому спішиш, весняноока?

— Серед гаїв і солов'їв,
Серед потоків-стрімчаків
Милуюся, як і раніше.

— Куди ти, юносте, ідеш?
Твого плеча не чую поряд!

— Це ти ідеш, а я лишаюсь
Серед гаїв і солов'їв,
Серед потоків-стрімчаків.

— А як мені без тебе жити?
Що скажеш на прощання, юносте?

— Дивитимусь тобі услід,
Щоб ти ішов — не спотикався,
Аж поки з обрієм зіллєшся.

То нічого, що ти далеко,
І далеко назавше —
не страшно.
Як про тебе думати легко!
Мов про річку
чи вітер —
про справжнє.
То нічого, що ти — минуле,
лишилася пам'ять
про тебе.
А значить —
ти не промайнула,
як та хмарка
у небі.
Ти належиш до сущих,
до суті.
Хоч далеко,
назавше далеко.
Ось чому ти —
немовби присутня,
і про тебе
думати легко.

Знову літо пролетіло,
Знову старші ми на літо.
В золотім промінні тіло
Відцвітає непомітно.

Заповзяті оптимісти,
Ми пишаємось загаром,
Певні того, що за містом
Літувалося недаром.

Певні того, що на морі
Ми знайшли скарби коштовні,
По-юначому бадьорі,
Наче сил колишніх повні.

Певні того, що у горах
Ми з природою злилися,
Тож не хочем знати горя,
Що в душі жовтіє листя.

Певні того, певні того,
Навіть, може, надто певні,
Наче нам зосталось бога
Взяти за петельки древні.

Знову літо пролетіло,
Знову старші ми на літо.
В золотім промінні тіло
Відцвітає непомітно.

Стежка в'ється над річкою
І, як річка, біжить до лісу
І ховається в хащах,
Як ховалися ми навесні.
Йду, схвильований, стежкою,
Впізнаю її звивистий танець:
Поворот і долинка —
Ніби плавного вальсу виток.
Я шукаю слідів.
Прислухаюсь до шереху вітру.
Та сніги замели
І сліди, і ласкаву траву.
Лиш дерева знайомі —
Твої мовчазні однодумці
Розгортають привітно
Холодні обійми навстріч.
Замело, замело —
Не лишилось і сліду на стежці.
А сніжинки над лісом —
Як мерзлі секунди, летять.
Снігом стежка вкривається,
Сніг потрапить ось-ось і на скроні,
Але душу не може,
Не зможе завіяти сніг.

І ніч мине, і день мине,
і роки проминуть.
Забудь мене,
згадай мене
для того,
щоб забуть.

Минущі,
нетямущі ми,
а тіло мить трива!..
Та веснами грядущими
ще пройдем неминуче ми,
якщо не вмруть слова.
Смутні слова,
в яких сія
одна-едина мить,
прості слова,
де ти і я
лиш поряд будем жить.

Усоте листя опаде
і зацвітуть сади,
і хтось, закоханий, прийде
до нашої біди.
Торкнеться
слів моїх про те,
що з нами не було,
і запульсує золоте
твоїх очей тепло.
Твою любов,
мою журбу
пелюстками долонь
хтось зачерпне
в свою судьбу,
як вічності вогонь.
Той хтось збагне,
що варто жить,
хоч зайдеться плачем,
ну й люди,
вміли так любить,
що крізь віки пече!

У морі синьому, не знаючи причалів,
На всіх вітрилах — у незвідані моря
Пливе за межами скорботи і печалі,
Як біла каравела, молодість моя.

— Агов! — гукаю,— Озовися, капітане!
Які надумав відкривать моря? —
Пливе беззвучно, за крайнебом тане,
Як біла каравела, молодість моя.

У морі синьому, далеко від Одеси,
Мене не взявши у незвідані моря,
Без мене входить в таємничі плеса,
Як біла каравела, молодість моя.

— Агов! — гукаю.— Озовися, капітане!
Коли ж це сталося, що ти давно — не я? —
Пливе беззвучно, за крайнебом тане,
Як біла каравела, молодість моя.

Там, де море шумить,
Днів шматуючи тіло,
Наша трепетна мить,
Як струна, продзвеніла.

Миті синє крило,
Наче хвиля у морі,
Небокраю сягло
И потривожило зорі.

Море з небом злились,
Щоб довічно синіти, —
Там, де ми обнялись,
Наші граються діти.

День за днем пролетить,
Відпливе рік за роком,
І не спиниться мить
За рокованим строком.

Мить життя осяйна,
Ніби промінь між віттям,
й наших днів дивина
Вже належить століттям.

Нехай, мов обвал у горах,
Горе нагряне чорне, —
Уяви, як ми вранці вставали
І як світло було в кімнаті.

Навіть коли безнадія
Тебе приведе до прірви —
Буде останній мій погляд
З а рятівну соломинку.

Нехай, огрубівши в буднях,
Каменем кинеш в минуле —
Слова мої тихі, як зорі,
Засяють в криниці пам'яті.

Навіть коли забудеш
Губи мої і обійми —
Тебе приголубить обрій,
Так само голубоокий.

Блажен, чия душа цвіла,
Коли в цвіту земля чманіла,
Хай молодість, немов стріла,
Весняним садом просвистіла.

Але блажен той во сто крат,
Кого взяло в обійми літо,
Щоб у душі весняний сад
Усе ще цвів несамовито.

Любов, що навесні цвіла,
Цвістиме, поки ми з тобою...
Хто влітку не спізнав тепла,
Той не знайде його зимою.

Отой мотив напівзабутий
Коли розтав? Куди відплив?
Якщо він був, десь мусить бути
З а плеском хвиль і шумом злив,
Отой мотив напівзабутий,
Немов зітхання, той мотив.

Ота розмова на прощання,
Невже була? Таки була!
І жест останній, як благання,
Як змах підбитого крила.
Ота розмова на прощання,
Що в шерхіт моря перейшла.

Забулось те, що міг забути,
З припливом сплутався відплив.
В минуле перейшло майбутнє,
І шторм сліди в піску розмив...
А той мотив напівзабутий,
Як хвилі сплеск, отой мотив.

Згасає тіло. Тане, як свіча,
Приречена сама себе спалити.
І небо хилиться все ближче до плеча,
Щоб до землі людину прихилити.

Згасає тіло. Тихо. Рік у рік.
Повзе згори донизу пломінь свічки.
Минаючи, людський недовгий вік
Життя підносить на орбіти вічні.

Згасає тіло. Тане день і ніч.
Свіча згорає — і зникає світло.
Життя людське згорає споконвіч,
Щоб не погас вогонь життя на світі.

Згасає тіло. Тихо. Кожну мить.
Та що за диво твориться з душею?
Душа не старіє. І все дзвінкіш бринить,
Немов струна між небом і землею.

Лебедина пісня листя на осіннім вітрі —
Барви, звуки, запахи — все багатоголоссяж
иття
І прощальний танок сонячних зайчиків
На стіні старої хати
Під розложистим старим ясенем;
І святкові хороводи зірок
На честь космічних перемог людини;
І руки селянки —
втомлені птахи
Над полями,
Над фермами,
Над кульбабками дитячих голівок;
І, немов чаклуни,
коні
На долонях оксамитових долин;
І неминуча печаль розлуки
На жертовних багаттях осені...
Лебедина пісня листя на осіннім вітрі —
Барви, звуки, запахи — все багатоголоссяж
иття
І найтепліша земля в рідному краю,
Зігріта в дитинстві
Босими ногами;
І каравани голубих зірок
Над чужою щасливою юністю;
І бронзовонога молодиця,
Що несе яблука
В кошику з сонячних променів;
І знак довгожданого слова в очах,
Наче відблиск зорі;
І посмішка стрічного,
Зірвана вітром,
Немов кленовий листок...
Лебедина пісня листя на осіннім вітрі —
Барви, звуки, запахи — все багатоголоссяж
иття:
І нервові ритми баского віку,
Що зухвало вриваються в пульс;
І невтолена жага на губах —
Терпкий присмак
Розлуки;
1 замислений чоловік,
Що прийшов у цей світ не для того,
Щоб головою похитувать
У такт пісні на осінньому вітрі;
І замріяна жінка,
Що прийшла у цей світ не для того,
Щоб засвідчити свою присутність
На тріумфі барв, звуків, запахів;
І просяяне чоло юнака,
Якого
Крилом думки
Торкається Будучина...
Лебедина пісня листя на осіннім вітрі...

Один — це завжди егоїст.
Хто особистість, то пробачте!
Та сенс життя, краса і зміст —
Себе серед людей побачити
І усвідомити. Сім'я —
Це не один, не два, не троє.
Сім'я в народі — це сім «я»,
Інакш, хоч тричі будь героєм,
Життя невтримна течія
Тебе знесилить і забуде.
Тому й живуть на світі люди,
Що хтось колись когось любив,
Від себе відмовлявсь в любові.
Сім'я — не тільки диво з див,
Не тільки таємниця крові,
Сім'я — для когось плач і сміх,
Для когось — дійство величаве,
В якому ти — один для всіх,
А всі — підвалина держави.
Один — це завжди егоїст,
Сім'я — це у безсмертя міст
Щонайтривкіший у житті,
Прокладений поміж віками.
Відчуй на власному хребті
Те, що відчув колись губами.

Тобі до лиця, їй-богу,
прим'ятий халат квітчастий,
Маленька моя господине,
лицарко гастрономних черг.
Я хочу з тобою побути у твоєму кухонному
царстві,
Погомоніть після дощику,
що випав якраз у четвер.
— А де вони, наші демони?
— Збуджені і веселі,
Хлопці за день не набігались —
ганяють в дворі м'яча.
— Можна, я сам дістану
з буфета виделки й тарелі?..
— Будь ласка, а я на хвильку
до твого прихилюся плеча...—
Маленька моя господиня
поправляє халат квітчастий,
Щось каже, тихе, як вечір,
що постукав зорею в вікно.
Так мені гарно і легко
в твоєму кухонному царстві,
Ніби ніяких прикрощів не знав я вжитті давно.
Морквина, що ти помила, картопля, яку ти
чистиш,
Святковістю виділяються серед буденних
речей.
До столу мене запрошуєш
якось лагідно і врочисто,
Тарілку мою втаємничивши
змовницьким блиском очей.
Ти гукаєш дітей. Розсаджуєш.
До столу сідаєш остання.
Хлопці тебе підхвалюють:
— Мамочко, смакота!..—
Я дивлюся на тебе і думаю:
очевидно, справжнє кохання —
Це не раптовий спалах,
це красиво прожиті літа.
Я дивлюсь на синів і думаю,
що не мислю себе інакше:
Сини — моя суть оголена, і ти і вони — це я!
Життя моє розгалузилось,
моє розрослося в наше ,
І в цьому
найбільша радість і мука прекрасна моя.

Дозрівають зорі в небесах —
І в космічний переходять прах.
Падають на землю спілі яблука,
Де з тобою у цвітінні я блукав.
А печаль, дозрівши восени,
Досягає в серці глибини,
Хай весна весела повертається,
А печаль з тобою залишається.
Поки ти душею не прочах,
Мудрістю відсвічує в очах.

За річкою, за горами, за морем,
За осінню, за літом, за літами
Весни моєї марево прозоре,
Мого кохання голубі тамтами.

Вдивляюся... вслухаюся... лечу,
Крилатим ставиш — знову молодим,
Свої поразки більше не лічу,
А перемоги переходять в дим.

За річкою, за горами, за морем,
За осінню, за літом, за літами...
Я щойно був печальний і суворий,
Тепер я сонця доторкнусь устами.

Гори вогнем, життя мого багаж,
Набутків і прибутків зайвина!
Мене весна взяла на абордаж,
Мій човен підхопила бистрина.

За річкою, за горами, за морем,
За осінню, за літом, за літами...
Я молодий! Усі мої простори
Заселені гаями й солов'ями.

Я сумніви на порох перетру,
Вслухаючись у пісню солов'я.
Весні належу я! І доти не умру,
Покіль живе в мені весна моя.

За річкою, за горами, за морем,
За осінню, за літом, за літами...
Гайда зі мною, хто життям наморений,
Послухать разом голубі тамтами!

Неповних сімнадцять років —
і немає двадцятого віку,
Неповних сімнадцять років —
і закінчиться тисячоліття.
Учені вже провіщають,
що з раком буде покінчено,
Що запчастини органів —
перспектива цілком реальна.
Французький часопис «Проблема»
обіцяє,
що в 70 років
Людина так виглядатиме, як зараз у 35,
Що столітні діди і бабусі
будуть так само красиві,
Як нині передінфарктники у квітучих своїх 50.
Кажуть, медикаменти винайдуть проти астми,
І проти нервових депресій,
і проти приступів совісті...
Чудесні які перспективи!
Неповних сімнадцять років —
І в новому тисячолітті реанімують молодість,
Хто розминувся з нею
або зрадив їй
в роки тривог,
Коли погибали в Лівані,
І в Афганістані гинули,
І в Сальвадорі гинули,
І гинули в Нікарагуа,
Коли, як відкриті рани,
вогненні точки планети
Пульсували, сочилися кров'ю,
А ми ще були молоді.
Неповних сімнадцять років —
І такі перспективи щастя!
А я відмовляюсь від щастя
з допомогою реанімації,
чи пересадки органів,
чи капсульних суперліків, —
Я хочу з тобою зустрітись
таким,яким зможу вижити,
Я хочу тебе побачити
такою,
яка вже будеш.
І щоб сонце блищало в росах,
І за звалищем металобрухту,
точніше — ракетобрухту,
Захлинались в садах солов'ї,
І щоб ти у Москві чи в Парижі,
в Лондоні чи в Гавані,
в Києві чи Нью-Йорку,
в Селенгінську чи Кам'янці,
в Одесі чи в Ірпені
Сказала мені, засмучена,
Сказала в травневім цвітінні:
— Знову весна буяє,
Знову весна прекрасна,
як в минулому тисячолітті,
як ти вперше мене цілував.
...Неповних сімнадцять років —
і немає двадцятого віку...

Щоночі вмирає день
І діти народжуються зореокi.
А вранішнє сонце
сумніви
Перетоплює на мудрість пізнання.
У крилах натомлених вітру
Мускулисто вітрила мужніють.
А в барвах фантазій одчайних
Проростає червона надія.
В нуртах річок невитлумних
Електрично брунькуються
Нові Дніпрогеси,
І навіть клітинки померлих —
Бруньки неубутніх весен.
Відкриваю кватирку вночі,
А крізь пальці струмує
всесвіт.

Таке слово пишногубе!
(Золоті співають труби).

Таке слово синьооке!
(З гір біжать дзвінкі потоки).

Таке слово русокосе!
(Впало сонце в сині роси).

Таке слово чорноброве!
(Понад ставом пісня бродить).

Таке слово щебетливе!
(Гомонять весняні зливи).

Таке слово урочисте!
(Над рікою небо чисте).

Таке слово смутночоле!
(Відпливає тихо човен).

Слова легшого не знаю:
Як пір'їночка,— кохаю!

Але з кожним роком, зважте,
Вимовляти його важче.

Вслухаюся ночами в дощ,
В громів гортанні перегуки.
Волання вулиць, сплески площ
Вивершують всесвітні звуки.
Зірок чи крапель передзвін?
Як мушлі, вуха звуків повні!
Немов дохлюпує до стін
В кімнаті — чужедальня повінь.

Безсонням зморений ущент,
Жену химери, ніби хмари,
І наслухаю, чи Ташкент
Підземні не спізнав удари.
Серед стежок і автострад,
Серед лісів, кущів жаливи,
У тім'я — спека, в очі — град,
За комір — невблаганні зливи!..

Ти звик до слів і величань,
Змалівши в затінку погорди,
І з тихим словом: «Вибачай!»
Горнутись мусиш до природи.
Ти проповідуєш добро,
Воюєш доблесно з олжею,
Але, проникнувши в ядро,
Скажи, що далі, за межею?
Ти будівничий — молодець! —
Возводиш і ламаєш грізно,
Та є початок і кінець,
Як є іржа після заліза.
Ти врешті на собі відчув
Земні й космічні переходи...

Стоп! Без дидактики! Мовчу,
Уроки взявши у природи.

Вслухаюся ночами в дощ,
В громів гортанні перегуки.
Волання вулиць, сплески площ
Вивершують всесвітні звуки.
І кожен, тонучи в імлі,
Крізь нас пройти спочатку мусив.
Як ти людина на землі,
Ти в центрі бур і землетрусів!

Стою над урвищем у ночі на краю,
Завмерши в сутіні, не смію глянуть вниз.
Однак стою. Затятий, я стою,
Коли ступив на всесвіту карниз
І опинивсь у людства на краю.

Осмислить пробую мале своє життя,
Сьогодні менше від найменшої ракети,
І клекотять в душі передчуття,
Вбираючи всі клекоти планети,
Націлені в життя і в нежиття.

Невже кінець? Невже якийсь артист,
Знетямлений в потоках словоблуду,
Зі світом вчинить, наче терорист,
Світ сплутавши з манежем Голлівуду,
І, як Нерон, ославиться артист?..

Стою над урвищем. Стоять мої сини.
І Мудрий Ярослав, і бойова дружина,
Стоять живі і мертві із останньої війни,
Стоїть весь Київ, як одна родина.
І в день новий задивлені сини.

Стою над урвищем за крок до небуття,
Сильніший від всесильної ракети,
І клекотять в душі передчуття,
Вбираючи всі клекоти планети,
Щоб не віддать майбутнє в небуття.

Передчуття майбутнього в мені
Не як химерія чи надлюдське прозріння,
Воно зануртувало вглибині,
Воно прокільчилось із давнього насіння,
Що в спадку із минулого — в мені.

Моє минуле — не глухий пустир,
Де лиш будяк пустити встиг коріння.
Я — гречкосій, у битвах — богатир,
Загинувши, спізнав я воскресіння
І з Жовтня в сад перетворив пустир.

Я вбив війну і дарував землі
Жадобу миру і людське братання,
Створив могуть на зорянім крилі
Не насупроть америк і британій,
А проти смерті людства на землі.

Крізь мене пролягають всі мости,
Які єднають береги нетлінні,
Я — вічне поле, по якому йти
Не втомляться ніколи покоління,
В майбутнє прокладаючи мости.

Стою над урвищем. Стоять мої сини.
І древньоруський князь, і бойова дружина.
Стоять живі і мертві із останньої війни.
Стоять народи, як одна родина,
І в день новий задивлені сини.

Немов карабін на плечі,
На душу обов'язок тнсне.
Заснули у дуплах сичі,
Кажан під бантиною висне.
Пульсує дерев біострум,
Спочивши від диму і шуму.
Безсоння в полоні дум
Останню впокорює думу.
Тихий дрімає світ,
У сон утікаємо всі ми.
А совість іде на звіт
До полум'я Хіросіми.
І хто б там і що б не казав —
У верем'я чи в негоду —
Вселюдська кривава сльоза,
Хіросіми пекуча сльоза
Горить на щоці небозводу.

Не поспішай робити висновків,
Сім раз відміряй, а не ріж,
Не поспішай робити висновків,
Коли народжується вірш!
Ти бачиш берег кам'янистий,
Небесну синь на сотні миль,
Забудь про вірш і аркуш чистий —
Чаруйсь гекзаметрами хвиль.
Зрікайсь високих нот негайно,
Де глузд не відає стида,
Й кажи без ложних узагальнень:
Вода підступна, як вода.
На все готовий, без мороки
Тоді збагнеш свою мету,
Коли побачиш
ненароком
У хвилях рибку золоту.

1
Чи з-за гаю, чи попід гаєм,
Чи долиною... долом... горами...
Звідкись музика долинає
(долинаючи знемагає)...
І стає мені поперек горла.

Долом... горами... верховіттями
Линуть... тануть... і тонуть звуки.
Тихо радість пливе над світом
(випромінює в сутіні світло).
Тихо туга ламає руки.

Чути скрипочку, бубон бухає,
І сопілка дзвенить, як пташка.
Розум хмуриться, серце слухає
(в світі білому сива скруха є),
І то легко мені, то тяжко.

Тільки музика... Тільки музика...
Все останнє!.. А що — останнє?..
Знову сходяться радість і мука
(жодна те не пояснить наука).
Знову ніч переходить в світання.

2
Скресає світанок молочний...
І мені подумати страшно,
Що батько за мене молодший,
Що я вже за батька старший.

Сонце несе тепло мені,
Майданів і вулиць клекіт,
І в очах оживають промені
Світанків моїх далеких.

Дивлюся очима сина
На день вчорашній,
І щемить відчуття, як провина,
Що я вже за батька старший.

Кожним вбираю порухом
Далеке і незабутнє.
...Повз могили, пропахлі порохом,
Котиться
Сонце
В майбутнє.

Під зорями безсмертними
Серед руїн і вирв
Двожильними, упертими
Ми йшли в життєвий вир.
До кайла і до рала
Ми брались, хлопчаки, —
І знову в нас вмирали,
Щоб нами стать, батьки.
Вдивлялись очі чисті
У синій виднокруг —
Немов на поле честі
Нас вів у поле плуг.
Обпалені війною,
В полоні юних мрій,
Спочатку, як до бою,
Ми йшли в крутий вибій.
Дорогами неблизькими
Шукали свій зеніт.
Зросли під обелісками
І стали як граніт.
Ніхто розполовинити
В житті не зможе нас,
Як віру з серця вийняти,
Де наш клекоче час.
Хай скоро посивіти
Прийде і нам пора,
Ми того часу діти,
Який не помира.
Під зорями безсмертними
У нас, дітей війни,
Двожильними, упертими
Ростуть сини.

Двадцять вісім — і будь здоров!
За Статутом прощання у нас.
Та нестиму тебе, як любов,
Що долає
і простір, і час.

Ні, квиток комсомольський мій,
Ми з тобою не зважим на строки —
Разом стрінем відкритий бій,
Разом стрінем підступні кроки.

А відчую себе байдужим
Або схильним дружити з журбою,
Я торкнуся тебе, мій друже,
Ледь помітно торкнусь рукою.

Нагадаєш, хто я і звідки,
Чом багряний у прапора колір,
Днів великих маленьким свідком
Я не стану нізащо,
ніколи, —
Поведеш воювати з підлотою,
Воювати за велич ідей,
Воювати з дешевою модою
За красу, що в майбутнім гряде.
Не даси ні спіткнутись, ні впасти
На крутих
верхогір'ях літ.
О мій революційний паспорт,
Квиток у тривожний світ!

Крок необачний —
Пастка.
Бо з кулями жарти —
Жертви.
Залишається впасти
И лежати.
Жарко!
Здається, в повітрі тісно.
Повітря — з суцільного болю.
І раптом —
пісня
На полі бою.
Кулемети татакають —
Смерті свист.
А комсомольці —
в атаку
На повен зріст.
І вже вогневі шаленому
Не вклоняються
горді,
І хай багатьом із них
кленами
З долин підніматися згодом,
Вони — згодні!
До себе нещадні —
В розмаї літ, —
Здобувають нащадкам
Новий світ...
«Ну й що тут істотного? —
Знавець скаже. —
Традиційна історійка,
Чували, аякже!..»
І в одвіт
я проходжу
ті метри,
Де хтось мусив
умерти.
Мовчки йду крізь криваві жита,
Де кувалось для мене
життя.
І коли я живу не так,
Піддаюсь на спокуси куці,
Пісня — клич тих далеких атак —
Будить в серці вогонь революції.
Моїх сумнівів чорні ворони
Тоді комашнею здаються:
Переді мною —
ворог,
І я — не здаюся.
І сталево стою
до кінця,
Як ті хлопці в останню хвилину.
Я і ворог — лицем до лиця,
І мені — рятувать Батьківщину.

Летить байкальський вітер
Мускулистий
До хвиль амурських
З рукотворним громом, —
Хто на морозі, в заметілях
Вистояв,
Той зневажає
Кволе слово втома.
Натхнення не чекай!
Дарма чекати —
У затінку доби його не буде!
Спізнать негоден переможне свято,
Хто не спізнав
Гарячий будень.
Кипить робота!
Не про райські кущі
Уперто мріють побратими Павки —
Лиш той закоханий
У день грядущий,
Чий день сьогодні —
Як в мартені плавка.
Людського серця
Незупинні ритми
Живуть в турбінах —
Від Дніпра до Братська.
В моїй країні повнокровно жити —
Це спершу віддавати,
А не брати.
Натхнення не чекай!
Дарма чекати —
У затінку доби його не буде!
Немає свята, кращого за свято,
Що народилось у мартенах
Буднів.
Енергія —
А не дрібні потуги!
Самовіддача —
А не тихе тління!
Всі лінії високої напруги —
Людська енергія
В артеріях країни.

Ешелони гудуть,
Ешелони співають —
То в незвідану путь
Юнаки вирушають.

Дальніх зір поводи
Напинає не вперше,
Як з роси і води,
Молодесенький вершник.

В необжиті краї,
В далину невідому
Побратими твої
Линуть з рідного дому.

Поряд знов проліта,
Як до бою не вперше —
Мов забув про літа! —
Молодесенький вершник.

Ешелони гудуть,
Ешелони співають —
То в незвідану путь
Юнаки вирушають.

Молоді-молоді,
Як зоря на світанні,
Так затяті в труді,
Як шалені в коханні.

Неба синя слюда
Понад ними сіяє.
Вони йдуть, як вода,
Що зупину не знає.

Не знав я, що таке вина,
Коли це раптом відчуваю,
Що переслідує вона,
Куди я тільки не ступаю.

У натовпі сумне лице,
Як хмарка в небі, тихо плине —
І я вже думаю про це,
Немовби в тому смутку винен.

І спів печальний з далини,
І плач дитини за стіною —
Лежить на всьому слід вини,
Чомусь пов'язаний зі мною.

Я зла нікому не робив,
Втішався тим, що я — людина,
І часто жив я — не тужив
В дорослім світі, як дитина.

Ой, скільки я безхмарних літ
Пісень співав, спішив любити!..
Як луг весняний, був мій світ,
А він насправді — поле битви.

Я зла нікому не робив,
Та як це мало, як це мало,
Коли на сполох я не бив,
Як зло позиції займало!..

Нехай від часу не тікав
Й згорали дні мої в роботі,
Але я руку подавав
Люб'язно всміхненій підлоті.

Нехай я зиску не шукав
І цілий світ умів любити,
Та я нерідко забував,
Що світ сьогодні — поле битви.

І ось прийшло чуття вини,
Прийшло, немов сигнал до бою.
Коли не співи з далини —
Співають кулі над тобою.

І поки це чуття вини
Мене виповнює все дужче,
Не повернуся я з війни,
Що нині йде за день грядущий.