Іде війна, хоч як там не крути.
Іде війна, хоч і мовчать гармати.
Зійшлися у двобої два світи.
Переступивши право відступати.

Червоне й чорне — давні полюси.
Мені фізично на планеті зримі.
Коли я чую поряд голоси,
Що вишколені в Мюнхені чи в Римі.

Ласкавий диктор в душу, ніби вуж.
Мені вповзти силкується щоночі.
Та в нас щаслива несумісність душ,
Бо вдень дивлюсь я в непродажні очі.

Проклав між континентами мости
Народ мій ради мирного походу, —
До мене йдуть з усіх країв брати.
Та є й такі, хто б скинув з моста в воду.

О, є й такі, що боже борони, —
Ненависть їх возведена в науку!
Раніш мене пристрелили б вони,
Тепер — культурні! — потискають руку.

Червоне й чорне — грізні полюси!
Цього не бачить лиш дальтонік нині,
Для кого єзуїтські голоси.
Як солов'їні співи,
безневинні.

Іде війна, хоч як там не крути.
Іде війна, хоч і мовчать гармати.
Зійшлися у двобої два світи.
Переступивши право відступати.

Світ визиску, де совість у іржі.
Світ підлості, де зганьблено людину,
Ще може на останнім рубежі
Мені й тобі всадить ножа у спину.

Та на прекрасній, на старій землі —
І молодій усе-таки за змістом! —
Є світ, що не схотів життя в імлі,
Є світ, який належить комуністам.

Червоне й чорне — в герці полюси!
За кожне слово я воюю нині.
В ім'я життя й прийдешнього краси
Мої слова, мов кулі, буть повинні.

На барикадах духу
без кінця
Іде війна — за тебе і за мене.
Іде війна — за мислі, за серця.
За наші
полум'ям овіяні
знамена.

Під час битви за Київ танкіст Никифор
Шолуденко першим увірвався
на Хрещатик...

Горіло все — дерева і дороги.
Ятрили небо змії вогняні,
І дивні звуки чулись вдалині —
То плач дітей, то сурми перемоги.

Хрещатиком, поправши остороги.
Він перший мчав на сили навісні
І певно б зміг за брилою броні
Здолати смерті хижої пороги.

Гриміли постріли безперестанку,
А він не залишився більше в танку.
Що не вміщав до Києва любов,

Ступив на землю ворогу супроти.
За мить загинув. Але увійшов
Живим у слави Золоті Ворота.

(З поеми)

Фронт хтозна-де —
Як грім удалині.
А тут земля гуде,
А тут земля в огні.
Який до біса тил, —
Жахається фашист, —
Коли постійно ти.
Як на осиці лист.
Який до біса тил?
Що ніч нова несе.
Коли і кущ, і тин —
Стріляє тут усе?!.
...За тінню тане тінь
Зі страхом пополам.
Стоїть в засаді кінь.
Але не сам, не сам.
Незрушно кінь стоїть,
У нього вершник вріс.
З яких вони століть
Та в партизанський ліс?
За тінню — знову тінь...
І от сигнал дано!
Копитом вдарив кінь,
Заграло стремено.
І вітру навздогін
Погоня із погонь!
І вже відкрив загін
По ворогу вогонь.
І падає в туман,
І корчиться в імлі
Новітній бусурман
На здибленій землі.
Загін свинцем пропах.
Та ворогу — кінець!
Але одну з папах
Прошив густий багрець.
Як вихор зник загін
У лісу безгомінь.
А вслід — мов болю тінь,
Загону навздогін
Іржав самотній кінь.
...Чи день минув, чи два,
А жінка в поле йшла.
Ще вчора не вдова,
Застигла край села.
Ще вчора молода...
Чола торкнулась тінь —
Іде навстріч біда,
А не знайомий кінь.
Немов із-під землі...
Іде навстріч мана...
Бо мужа у сідлі
Не впізнає жона.
— Поліг твій Мечислав, —
Почула, як у сні, —
Мене загін послав
Коня віддать жоні.
У тебе всі права —
Орати вже пора!..
І молода вдова
За мить — як світ, стара:
— Зорана чорна рілля,
Чорна рілля зорана.
Кулі — замість насіння.
Замість насіння — кулі...
І обняла вона.
Як милого, коня:
— Ще буде борозна —
Діждуся того дня!..
Сяйнули зорі сліз
У гриві золотій.
— Вертайтеся у ліс.
Бо завтра знову бій!..

Зелена безгомінь.
О, їм не все одно!
Копитом вдарив кінь,
Заграло стремено.

Святкове слово Перемога.
Литаври й сурми, а не слово.
Оркестр. Заквітчана дорога.
Ідуть герої.
— Слава! Слава!

Ідуть щасливі до щасливих,
Карбують крок невтомні ноги.
Пройшли через свинцеві зливи.
Пройдуть і в марші Перемоги.

Ідуть герої. Ритми мужні.
А хто за ними?
Що за ними?
...Жона не поцілує мужа,
А мати сина не обніме...

Святкове слово Перемога,
Та не лише — литаври й сурми,
Але і плач на всіх дорогах,
В оркестрах щастя — ноти суму.

Святкове слово, мудре слово,
Воно з'єднало всі начала.
Живих і мертвих вічна слава
Його безсмертям увінчала.

Це, зрештою, не має значення —
Чи ти за пультом, чи з лопатою,
Подібно воїну і ратаю
Іди з майбутнім на побачення!

Ти в полі жнивнім — ніби в космосі,
А в космосі — як у забої.
Ти все повинен брати з боєм —
Гірські хребти й болото косності.

Багатий думкою крилатою
Не вгрузне у домашнє начиння.
Бо вище в світі є призначення —
Понад посадою й зарплатою:

Аби лишитися людиною.
Ти мусиш сили всі віддати.
Як ті, що гідно йшли вмирати.
Щоб вічно жити з Батьківщиною.

Хай скажуть, що я хвальковитий,
А все-таки мій Острівець,
Морем садів залитий.
Для мене — природи вінець.

Гойдаються крони зелені,
Як хвилі — від гаю до гір,
І півнячі співи натхненні
Сягають удосвіта зір.

Не раз тут по вулицях тихих.
Що бачили стільки біди.
Проносивсь історії вихор,
Лишивши криваві сліди.

Ні цісар, ні шляхта пихата
Не знищили мій родовід, —
У вікнах маленької хати
Великий промінився Схід.

Звільнившись навік од наруги.
Село розцвіло наяву.
Ні зайшлі, ні власні катюги
Не вийняли душу живу.

Хай скажуть, що я перебільшив —
Карпатам не треба прикрас!
Та небо у нас найсиніше,
Та люди — до неба у нас.

Хильнувши з полинної чаші,
Не просять у долі дарів,
А в дні рукотворні наші
У поле ідуть на зорі.

Зігріте людськими руками,
Немов народилось на світ.
Овіяне щастя вітрами,
Село задивилось на Схід.

(Максим Танк)

Ця земля — нічим не прикметна.
Як будете проїздити, передні колеса
Може засмоктати болото,
А задні — пісок.

Як будете орати.
Плуг може виорати валун
Або грім забутої міни.

Захочете будуватись —
Буде щербитись сокира від куль.
Що в кожній сосні причаїлись.

І нікому не збагнути —
Чому, прощаючись.
Кожен з нас бере з собою
Жменю цієї землі.

Ти гори, і доли, і ріки
На плечі взяла навіки,

Ти хліб і ракети безсонні
Взяла у надійні долоні,

Матусю моя єдина,
Мамо моя — Батьківщино!

І в сонце, і в дощ, і в хуртечі
На мої розраховуйте плечі,

І в праці, й на марші невтомнім
На мої покладайтесь долоні.

Не мислю я більшого свята,
Як вам усі сили віддати,

Не мислю я більшого щастя,
Як за вас головою накласти.

Матусю моя едина,
Мамо моя — Батьківщино!

Я часом уранці не знаю.
Кого з вас у сні називаю.

Яка б гроза землі не погрозила.
Які б вітри не віяли суворі.
Знайдеться у Дніпра невтримна сила,
Щоб спрагу руху вгамувати в морі.

І хай гарчать на березі чужому
Жовтоблакитні пси, немов скажені, —
Іде народ мій по шляху крутому,
Який відкрив усім народам Ленін.

І хай маньяк кривавим бойовищем
Щоночі снить у злобі до людини, —
Народ мій, виростаючи все вище.
Бере комуністичні верховини.

Яка б гроза землі не погрозила.
Які б вітри у світі не подули,
Наш корабель на атомних вітрилах
Плистиме у майбутнє — не в минуле.

(Максим Танк)

Кожному з нас
Не хотілося бути
Колосом одиноким —
І ми стали полем житнім.
Яке годус світ.

Кожному з нас
Гірко було б височіти
Осібною верховиною —
І ми стали гірським кряжем.
Який підпирає плечима небосхил.

Кожному з нас
Сумно було б
Відчувать себе краплею дощу,
І ми стали океаном.
Який без упину співає.

А коли всьго цього замало було
Нашим очам і рукам,
Нашим серцям І мріям, —
Ми стали Партією.

Не знав я, що таке вина, —
Коли це раптом відчуваю,
Що переслідуе вона,
Куди я тільки не ступаю.

У натовпі сумне лице.
Як хмарка в небі, тихо плине, —
І я вже думаю про це.
Немовби в тому смутку винен.

І спів печальний з далини,
І плач дитини за стіною, —
Лежить на всьому слід вини,
Чомусь пов'язаний зі мною.

Я зла нікому не робив.
Втішався тим, що я — людина,
І часто жив я — не тужив,
В дорослім світі, як дитина.

Ой, скільки я безхмарних літ
Пісень співав, спішив любити!..
Як луг весняний, був мій світ,
А він насправді — поле битви.

Я зла нікому не робив,
Та як це мало, як це мало.
Коли на сполох я не бив.
Як зло позиції займало!..

Нехай від часу не тікав,
Й згорали дні мої в роботі.
Але я руку подавав
Люб'язно всміхненій підлоті.

Нехай я зиску не шукав
І цілий світ умів любити.
Та я нерідко забував.
Що світ сьогодні — поле битви.

І ось прийшло чуття вини.
Прийшло, немов сигнал до бою,
Коли не співи з далини —
Співають кулі над тобою.

І поки це чуття вини
Мене виповнює все дужче,
Я не повернуся з війни.
Що нині йде за день грядущий.

Від мами знаю, що мій дід
За плугом гарно вмів ходити.
А далі? Вглиб?.. Пропав і слід!
Не маю предків іменитих.

Не прогриміли прабатьки
Ні на турнірах, ні в походах.
Либонь, за пана — кріпаки,
При цісарях — сільська злидота.

Не те що дуки й шляхтичі.
Які в історію пролізли:
Хто край чужий розп'яв вночі.
Хто підданих своїх порізав.

А в предків клопоти прості:
Поменше спи, трудись багато.
То й буде хліб святий на стіл —
Таке не часте в хаті свято.

Дочасно в яму предок падав,
Лишивши дітям тільки злидні.
А я дістав зате у спадок
Всю нашу землю й небо рідне.

Мій рід живе, відколи світ,
І шмат чужий не цупив зроду.
Мій рід не перейти убрід.
Бо втопишся в ріці народу!

Такий не скаже прямо: «Ні!»,
Він скаже: «Знаєте, буває...»
Коли вже вихопиться: «Ні»,
Добряк, він довго обнімає.
Такий спитає: «Як сім'я?..
А як дружина?.. Не хворіє?..»
Ця натренована змія,
Перш ніж кусати, обігріє.
Такий проскиглить: «Ай-яй-яй!»,
Але нізащо не полає,
Тому що скорше небокрай.
Ніж він, од гніву запалає.
Щоб гнів печінку переїв?
Добряк свою печінку любить!
Він шахраїв і холуїв
Заради неї приголубить.
Такий не буде проти йти,
Ніколи вам не заперечить.
Та він одвіку поперечний
Самій природі доброти.
У нього логіка проста:
Стелити м'яко — м'яко впасти!
Його цікавить доброта
Як засіб від усіх напастей.
За компромісом — компроміс, —
Добряк, він, знаете, не гордий.
Його позиція і зміст,
Його хода — навзгин! навзріст! —
Усе залежить від погоди.
Добряк від доброти набряк, —
Йому пасує мудра поза!
Та впав на нього переляк.
Як грім із неба, хтозна-як,
І сталася метаморфоза.
Сьогодні — чорний, завтра — білий.
Він так білів, він так чорнів.
Що враз, лицем пополотнілий.
Поплутав колір прапорів.
Тремтить його м'яка рука.
Тремтить і бесіда м'яка,
І вам на голову добряк.
Щоб подолати переляк,
Жбурляє свій кулак.
Такий... великий гуманіст,
Філософ на широку ногу!..
Давно навів до людства міст,
А до людей забув дорогу.

Навіщо «бути чи не бути»!
Навіщо «за»! Навіщо «проти»! —
Коли є тихе — перебути.
Що може всіх і вся збороти!..

Так легко два стільці добути
Й сидіть на них, замкнувши рота.
Щоб мирно вскочити в майбутнє.
Коли... відкриються ворота.

Статисти у чужій виставі,
Зітріть із губ могильний порох,
Бо час такі питання ставить,
Коли мовчання — правді ворог.

А ні — не знатимуть пощади
До вас червоні барикади.

Епоха не прощає брехунам
І марновірам не прощає теж.
За все відповідати треба нам:
За світ — у хаті, і за світ — без меж.
Відповідать за себе й за дітей.
За сонце в небі й сонце в очах,
Відповідать за чистоту ідей,
Що осявають у прийдешнє шлях.
За все відповідати треба нам —
За хліб у домі й за духовний ріст,
І щоб, немов моральний трибунал,
Нас очищало слово к о м у н і с т!
І щоб червона книжечка тонка,
В якій зоря жовтнева пломенить.
Була для нас у вирішальну мить,
Немов на серці — Леніна рука.

Захтілось істини.
Але ж на глибині
Перлинку проковтнула черепашка.
Подумай: зможеш витримать чи ні
На глибині, де і в скафандрі важко!

Під товщею німою — гордий зблиск:
Чарує черепашка злотоцінна,
Мовляв, подужай невблаганний тиск —
Перлинку істини добудеш неодмінно!

Не важко взять перо і розвінчати.
Покінчити зі злом на кінчику пера
Та ще й проголосить: — Я став на чати,
А всі слова мої — в ім'я добра.

Їй-богу, не така вже й хитра штука.
Причмокнувши, сказати мимохідь:
— Хіба це те! Народжене у муках!..
Поденщина! А треба — для століть!..

Але чи вимір визначати варто,
Що важливіше у житті-борні:
Нести коло добра недремну варту,
А чи добро творити день при дні!

Але чи можна прокладать дороги
Від грозових до сонячних століть,
Якщо всякчас, забувши остороги,
І кров'ю, й потом будні не поїть?

Усе твоє лишається з тобою,
Та в діянні — краса твоя і суть.
Краса душі — не припиняти бою
Із тим, що нині зраджує красу.

Перо — стріла. Всеможна блискавиця!
І хай папір пропалюють слова.
Та хай не поза, а позиція
Засвідчує твої права.

(Р. Гамзатов)

По лінії життя крутій —
Літа, як огирі крилаті.
Та де б не став я на постій,
Вогонь побачу в отчій хаті.

Долаю я вершини гір —
Вогонь я в отчій хаті бачу.
До моря повертаю зір —
Вогонь я в отчій хаті бачу.

Лечу над хмарами в грозу —
Вогонь я в отчій хаті бачу.
Сміюсь чи сумніви гризуть —
Вогонь я в отчій хаті бачу.

Почув твоє п'янке «люблю» —
Вогонь побачив в отчій хаті.
Шопена музику ловлю —
Вогонь палає в отчій хаті.

В Калькутті, де Тагорів дім,
Вогонь той бачив я незгасний.
На фестивалі молодім
Вогонь той бачив я незгасний.

Про що б я тільки не писав, —
Вогонь горить в домівці отчій.
В бездонні гляну небеса —
Вогонь горить в домівці отчій.

Заходжу в цісарський палац —
Вогонь я в отчій хаті бачу.
Чи пісня в горлі, а чи плач —
Вогонь я в отчій хаті бачу.

Допоки той горить вогонь,
Живу пісенно і незламно,
А як не вистачить його,
Нема для мене світу, мамо!

Та знову й знову розцвіте
Батьків моїх вогниста вдача.
Дивлюся на своїх дітей —
Вогонь я в отчій хаті бачу.

Послухай, як струмок дзвенить.
Як гомонить ліщина, —
З тобою всюди кожну мить
Говорить Батьківщина.

Послухай, як трава росте,
Напоєна дощами,
І як веде розмову степ
З тобою — колосками.

Послухай, як вода шумить —
Дніпро до моря лине, —
З тобою всюди кожну мить
Говорить Батьківщина.

Чи не замало — вік любити
Ту стежку, поле те і ліс,
Де вчився по землі ходити,
Де, як трава у лузі, ріс?!.

Чи не замало — слово мами
Так ніжно на вустах нести.
Щоб ні вітрами, ні громами
Не зміг би час його змести?!.

Чи не замало?.. Світ — широкий.
Карпати є. Та є й Кавказ.
Карельські плеса синьоокі
Гарніші, як ставки у нас.

В братерському багатомов'ї
Цвітуть вінки духмяних слів,
А ти почавсь в одній любові.
Знайшов у ній вселюдський спів.

Якщо твоя любов стокрила,
Їй жити й жить під шум дібров.
Кого вона не обділила.
Той світові несе любов.

(А. Граші)

Мене у сні знадвору погукали
Товариші, що полягли в бою, —
Без друга на війні засумували
І хату ось навідали мою.
Відкрив я двері. Сіли мої гості
Зі зброєю незмінною в руках.
Натомлено вмостилися на постіль.
Пригнувшись, як бувало в бліндажах.
Заговорили, мов живі, до мене
Про шлях, який через вогонь проліг,
Про битви, про врятовані знамена.
Про подвиги ровесників моїх.
Вони схотіли, як було раніше.
Послухати мої нові пісні.
І я їм прочитав печальні вірші
Про них самих, убитих на війні.
Але мені відповідали гості:
«Про смерть не треба, досить, друже, мук.
Нехай в землі зітліли наші кості,
Нехай трава росте із наших рук, —
Ти оспівай життя! Воно стосиле,
Як дерево, що прагне в вишину.
А ми гілки, нас війни спопелили.
Спустошили у битві за весну».
Так у моєму домі розмовляли
Найкращі друзі — в них душа моя.
Аж поки ранку квіти засіяли
На схилах гір, в навколишніх гаях.
Тоді, в руках свою затисши зброю,
Пішли вони, немов пішли до бою.

Один живе на Сахаліні,
А в Підмосков'ї — вірні друзі є.
Хай той зростав на Україні,
А той знайшов кохання в Грузії.
Яка різниця — звідки родом?!
Будь завжди із своїм народом.
Що б не робив і де б не був!
І май за вищу нагороду —
Віддать любов свою народу,
А взять собі його журбу.
Люби березу і калину,
Люби єдину Батьківщину —
І світ відкриється тобі
Лише в любові — не в злобі...
Ну а коли свинцевий шквал,
Ну а коли чужі багнети
Прорвуться в зоречолий край —
Своїй любові все віддай!
В останню мить з останніх сил —
Єдиної родини син —
Співай «Інтернаціонал»!
І ти крізь полум'я і дим
Побачиш чесний шлях народу,
І ти відчуєш: незборим,
Хто з Леніним здобув свободу.
Але вже нині мусиш знати,
Що твій народ сплатив багато
За споконвік жадану волю, —
В труну загнавши злу неволю.
Він сам стояв коло труни.
Та піднялись його сини,
І доньки піднялись найкращі,
Щоб затулити смерті пащу
Своїм життям.
Своїм життям!
Це добре, сину мій, затям...
Нам жить дано в високий час —
Ізвідусюди видно нас!
Одне на всіх нам сонце світить,
Та й мати в кожного одна,
Й перед усім кажу я світом.
Чим серце сповнено до дна:
Люби єдину Батьківщину,
Люби червону Україну
До самозречення, до згину.
Бо світ відкриється тобі
Лише в любові — не в злобі.
Бо міцно ця любов священна
В жовтневі уросла знамена.
Ти б не збагнув братерства слів.
Якби любов таку не стрів.
А як підеш в свинцевий шквал,
То в смертну мить судомним ротом,
Щоб залишитися з народом,
Співай «Інтернаціонал»!

(Я. Смеляков)

Впав на ріллю коло висотки
суворий хлопець із Москви,
і тихо зсунулась пілотка
з простреленої голови.
Та в небо глянувши безмежне,
відчувши віяння кінця,
він грунт обмацав обережно
рвучкими пальцями сліпця.
І, в путь рушаючи незнану,
від рідних місць неподалік,
він землю теплу, ніби рану,
в своїй руці затис навік.
Хоч жменю звільнену Росії
на пам'ять він схотів лишить,
і ми, живі, були не в силі
ті пальці мертві розтулить.
І так його ми схоронили —
в його військовій красоті —
в урочо зведеній могилі
на взятій вранці висоті.
І як той час насправді буде,
коли підуть з усіх країв
на Суд Страшний всі грішні люди,
почувши сурми кличний спів,—
тоді ввійде за стіл суддівський
не бог у шатах осяйних,
а хлопець червоноармійський,
щоб натовп вражений застиг,
побачивши в долоні правій,
пом'ятій німцями в бою,
не символи святої слави,
а руську землю — кров свою.
Він, цей хлопчина, все побачить,
і ні на йоту не простить,
брехню і позу не пробачить,
і гнів од злоби відрізнить.
Він все впізнає зором серця,
хай кров тектиме із грудей,
суддя в зітлілій гімнастерці,
що сяде мовчки між людей.
І буде як найвища міра,
якою мірять нас могли,
в долоні хлопця грудка сіра,
що засвітилася з імли.

Небом хмари сунуть, наче бомбовози,
Кучугури-танки оточили ліс, —
І зайці сховались десь у верболози,
І в нору глибоку хитрий лис заліз.

Жодної пташини, жодного звіряти.
Тільки сніг довкола, невблаганний сніг.
Вітер натомився віти нагинати,
Все живе готовий повалити з ніг.

Важко уявити, що в таку годину.
Що в таку холодну, непроглядну ніч
Йде людина лісом через хуртовину,
Впевнено ступає темряві навстріч.

Важко уявити, але я — повірте! —
Добре уявляю, як оце мій брат
По заставі ходить, подолавши вітер,
І в руках стискає міцно автомат.

Кущик там чи пастка! Камінь то чи ворог?
Ген поміж деревами постать чи мана?
Він сухим тримас у набоях порох,
Щоб до нас ніколи не прийшла війна.

«Хай мороз лютує й сніг — немов лавина,
Я стою в дозорі, — пише брат мені, —
Бо як за плечима в тебе Батьківщина,
Небезпеки жодні в світі не страшні».

Небом хмари сунуть, наче бомбовози,
Кучугури-танки оточили ліс, —
І зайці сховались десь у верболози,
І в нору глибоку хитрий лис заліз.

Сон мені постукав непомітно в скроні,
Певно, весь будинок спить уже в цю мить.
Тільки на узліссі, тільки на кордоні
Брат мій зоречолий до зорі не спить.

(О. Недогонов)

Висота у гай вростала клином
і жила на вітрі дощовім
із малим гніздом перепелиним,
із пташатком
у гнізді отім.

Сяючи в гаю видінням білим,
там шугали грози над гніздом.
Пташеня прикривши мокрим тілом,
мати
грім відводила крилом.

В шматті хмар,
неначе бог, спокійне
піднімалось сонце.
І тоді
перепілці небо вогневійне
не дало
усидіти в гнізді...

А в гніздечку пташка жовторота
залишилась під дощем рости...
Пополудні
кулеметна рота
зайняла рубіж
край висоти.

Хлопець-росіянин над долиною
став навзріст
і —
горе не біда! —
рів коло гнізда перепелиного
вирив
для стрілецького гнізда.

І коли по тирсі й бурелому
вражий стрій пішов на висоту,
птиця, повертаючись додому,
раптом затремтіла на льоту
й заспівала...

І за нею лунко
кулеметник вимовив: — Пора!
(І була, як ангел порятунку,
та пташина сірого пера!)

Грянув бій.
Вона над боєм лютим
заклинала піснею свій дім
всім єством, безстрашним і розкутим,
материнським покликом своїм...

А коли свинець розбив до тріски
шквальну силу зловорожих лав,
хлопець, що із кулеметом зрісся,
мертвий був.
Але стріляв,
стріляв!

Мати знову мене проводжає —
Як тополя, стоїть край села,
Й ніби обрій за поли хапає.
Щоб дорога мене не взяла.

Я далеко, але оглядаюсь —
Так і важче, і легше йти.
Ніби сам із собою прощаюсь,
Щоб до матері дорости.

(Уривки з поеми)

1
Відколи люди на землі,
А їм земля як мати,
Були великі і малі,
Були святкові дати.
Були в людини і в людей,
В сім'ї, в народу і в народів...
А скільки дат нових гряде,
Ой, скільки свят життя народить!
Але відколи небозвід
Тримають на плечах Атланти,
Не знав такої дати світ
І певно, що не буде знати.
Це ж тільки нині уявить,
Як від Карпат і до Камчатки
Шапки й пілотки у блакить,
Як птахи, почали злітати.
А вслід «ура» — на всенький світ,
А вслід салют — з усіх калібрів.
Пишався вперше небозвід.
Що землю в наречені вибрав.
Нарешті, земле, не гориш,
І нам у попелі не вмерти, —
Раділи Лондон і Париж,
Усі краї і континенти.
Відчуло людство, що весна
Розвіяла страшні тривоги, —
Нарешті знищена війна
Травневим громом Перемоги.
Дев'яте травня — свято свят!
Вітрило на вітрах свободи.
Червонозоряний солдат
Порятував усі народи.
Не знав такої дати світ.
І вистачить цієї дати,
Допоки синій небозвід
Тримають на плечах Атланти.


2
Громи війни
давно відгуркотіли.
Дощі весняні
змили
теплу кров.
Пом'яте танками
землі безсмертне тіло
позолотіло
у бинтах дібров.
Людська
любов
загоїла всі рани
у селах спалених,
в розтерзаних
полях.
Як рук продовження,
до хмар
сягнули крани,
і зорі вікон
ожили в містах.
Славетні переможці
ніби знову
себе відчули
на передовій.
І весь народ
пішов
на відбудову
і в ній
завершив
переможний бій.
Людська
любов
загоїла всі рани
у селах спалених,
в розтерзаних
полях.
Але ніхто
тих ліків
не дістане,
що гоять
вічні рани
на серцях!
Нема таких.
Напевно, і не треба,
щоб не забути
у щасливі дні:
мільйони нас
прийшли під чисте небо,
мільйони —
залишились на війні.
Вони воюють мужньо
і понині,
сини землі,
не кинуть рідних піль.
А ми —
не у свинцевій хуртовині,
навколо нас —
вишнева заметіль.
Нам щастя випало.
І доля в нас завидна!
Вона — мов чаша,
повна сонця вщерть.
Але в наш дім,
з якого всесвіт видно,
мільйоннооко
заглядала смерть.
І поки пам'ять
входить в кожне слово,
пронизує думки.
серцебиття,
полеглих слава —
це і наша слава
вона живе
і рухає життя.

Є слова, в яких реве залізо,
Є слова, в яких співає мідь.
В кожнім слові лагідно чи грізно
Промовляють голоси століть.
В кожнім слові вкарбувався досвід
Тих людей, які жили до нас.
Ну а слово, невідоме досі.
Раптом прогримить, немов КамАЗ,
Дніпробуд, Магнітна — анітрохи
Слів таких не вкриє часу мох.
Ці слова — ровесники епохи —
Збережуть епоху для епох.
Ми не проживем без слова «правда».
Не продовжимось без ніжного «люблю».
Є з каміння. Є з тонкого прядива.
Є слова, що лиш єством ловлю.
Є слова, народжені для тиші,
Є слова — як відгомін атак.
Є звичайні. Є найголовніші.
Є суворе «ні!», є добре «так!».
«Так!» і «ні!» — слова до краю стислі,
В них пульсує доля в глибині.
Але всохне кожен кільчик мислі.
Як одне з них лишиться мені.
В ці слова я не пущу байдужість,
Їм чужа безлика пустота.
Цим словам потрібна завжди мужність.
Добра мудрість й мудра доброта.
Я не хочу і не маю права
Вибирать собі одне з цих слів.
Бо на світі є не тільки правда.
Бо над світом різний колір прапорів.
«Так» і «ні» — немов мечі двосічні,
З ними легковажити не смій.
Спершу глянь своєму віку в вічі,
А тоді вступай в одкритий бій.
Думати. Приймати. Відкидати.
Всім життям утверджувать свій час!
Слово йде у трударі й солдати —
І тоді гримить, немов КамАЗ,
Дніпробуд, Магнітка — анітрохи
Слів таких не вкриє часу мох.
Ці слова — ровесники епохи —
Збережуть епоху для епох.

(Р. Рождественський)

Рука
Москви,
робоча,
трудяща і крута,
твердющий має почерк,
віки переверта.
Пружисто м'язи грають,
немов
гірські хребти.
В ній — мислі визрівають!
В ній — торжество мети!
В мозолях
і в мазуті
живе,
змахнувши піт.
По правді
і по суті
вивершує
твій
світ!
Для доньки
і для сина.
для тих дітей
і тих.
Така
у ній є сила,
немов
з глибин земних!
Безкрайність
і безмежність, —
навічно все твоє!
Така
у ній є ніжність,
як лиш в любові є!
А раптом
грім
нагряне
на села і поля,
а раптом
вранці-рано
десь
спалахне земля,
і обрій
лоб
наморщить,
і небо
упаде —
рука Москви
поможе!
Москва
не підведе!
Не видасть,
не відкине,
не кане
в німоту —
біду людську
зустріне,
немов свою
біду!
Твердющий
має почерк,
віки
переверта
рука Москви,
робоча,
ласкава і крута.

Ніч німує — щоб ранок стодзвонно
Звістував про ясні таємниці.
Шелестять неповторно у ясенів крони.
Неповторно — ялинок зелені спідниці.

Голос крові змагається з голосом вітру,
Тихий смуток садів
випромінює
радість
І дарує закоханим вічність
На заміну хвилинній розраді.

Розбудили мене солов'ї на світанку.
Перші промені очі мені освітили.
Троє слів я виспівую безперестанку:
Мене
Солов'ї
Розбудили.

Я до моря прибіг по піску золотому,
Хвилі тіло гаряче моє остудили.
А думки витанцьовують на одному:
Мене
Солов'ї
Розбудили.

Ясний світе і земле моя пречудова.
Як ви гарно зі мною сьогодні вчинили.
Що для щастя достатньо простеньких три
слова:
Мене
Солов'ї
Розбудили.

В людській природі —
Щоб тебе жаліли.
В людській природі —
Щоб тебе зігріли.
Якби з нас кожен
Більше знав тепла.
Либонь, було б у світі
Менше зла.
Хоча й гадюки плодяться в теплі,
Та повзають холодні по землі.
Хоча й гієни плодяться в теплі,
Та споконвіку і довіку злі.
Ми народились на землі людьми,
Йдемо тисячоліттями з пітьми,
Як метеори, через гони літ,
Згораючи, приносим світло в світ.
В людській природі —
Щоб тебе жаліли.
В людській природі —
Щоб тебе зігріли.
І я тебе — пригадуєш? — жалів,
І я тебе — пригадуєш? — зігрів.
...Немов крилом,
Торкнулася руки —
І повела на берег.
До ріки,
І повела
Туди, де ковила
Чумацьким шляхом з вічності пливла,
Де сльози золоті —
З небес зірки
Котились до ласкавої щоки.
І ти була
Такою, як була, —
Лілеєю на березі цвіла!
І нас в ту ніч
Від смутків і оман
Під білу ковдру
Заховав туман.
Не знаю досі,
Чи тебе любив,
Чи в срібних росах
Серце відігрів.
Але я знаю:
Ти тоді цвіла —
Лілеєю на березі була!
І той чарівний
Неповторний цвіт
На все життя
Мені осяяв світ.

То нічого, що ти далеко,
і далеко назавше —
не страшно.
Як про тебе думати легко!
Мов про річку
чи вітер —
про справжнє.
То нічого, що ти — минуле,
лишилася пам'ять
про тебе.
А значить —
ти не промайнула,
як та хмарка
у небі.
Ти належиш до сущих,
до суті.
Хоч далеко,
назавше далеко.
Ось чому ти —
немовби присутня,
і про тебе
думати легко.

(Н. Кална)

Чи спізнав ти вітряні вечори,
як віти гойдаються над тротуарами,
і люди виходять такої пори
на вулицю — парами.
Виходить кохання — як жар, несподіване,
і сильне кохання, але несміливе,
виходить кохання іще недоспіле,
і кохання — як пісня,
сто раз переспівана.
Чи спізнав ти вітряні вечори?
І чи згадуєш віти над тротуарами,
коли люди виходять хмільної пори
на вулицю — парами?
А якщо ти виходив один із дому
і вертався один крізь ніч волохату,
ти немов заблукав у житті чужому
й повертав не до власної хати.

Знову літо пролетіло.
Знову старші ми на літо.
В золотім промінні тіло
Відцвітав непомітно.

Заповзяті оптимісти,
Ми пишаємось загаром.
Певні того, що за містом
Літувалося недаром.

Певні того, що на морі
Ми знайшли скарби коштовні,
По-юначому бадьорі,
Наче сил колишніх повні.

Певні того, що у горах
Ми з природою злилися,
Тож не хочем знати горя.
Що в душі жовтіє листя.

Певні того, певні того.
Навіть, може, надто певні,
Наче нам зосталось бога
Взяти за петельки древні.

Знову літо пролетіло.
Знову старші ми на літо.
В золотім промінні тіло
Відцвітає непомітно.

Полюйте на субстанцію незриму.
Малюйте власний профіль на стіні,
А я, закоханий у клопоти земні,
В полях осінніх пошукаю риму.

Де з картоплища лине запах диму,
Де вітер пісню котить по стерні, —
Так легко і так болісно мені
Стежину віднаходити любиму.

І оживають в пам'яті слова,
Як навесні — столочена трава,
І груди повняться сподіваної сили.

Хоч, знаю, це — благословенна мить,
А серце трепетно й прощально защемить,
Бо ген нові одкрились небосхили.

1
Давно за тридцять. Це не жарти.
Ти на поспіле поле вийшов.
Лишається спокійно жати
Те, що посіяно раніше.

А спокою нема. І жар твій
Пригас. І погляд посмутнішав.
Ти й здатний начебто на жертву,
А спершу думаєш: «Навіщо!»

Ще не минувся час шукань.
Бо врешті все життя — шукання.
Але настирливіш щорання
Дзвенить у скронях сто питань.

І чим дзвінкіші ті питання.
Тим тихші в тебе сподівання.

2
Не просять віти безборонні
На вітрі ласки восени,
І в листопадовім полоні
Шумлять розкуто ясени.

Пливуть тумани з оболоні
Й несуть до нас осінні сни.
Хай сивина лягла на скроні —
В душі немає сивини.

Снується вдаль упертий шлях
Поміж каміння, через кручі.
І ритми часу кругойдучі
Душа вбирає на вітрах.

І тільки листя, тільки прах
Лягають в землю неминуче.

Стежка в'ється над річкою
І, як річка, біжить до лісу
І ховається в хащах,
Як ховалися ми навесні.
Йду, схвильований, стежкою,
Впізнаю її звивистий танець:
Поворот і долинка —
Ніби плавного вальса виток.
Я шукаю слідів.
Прислухаюсь до шереху вітру.
Та сніги замели
І сліди, і ласкаву траву.
Лиш дерева знайомі —
Твої мовчазні однодумці
Розгортають привітно
Холодні обійми навстріч.
Замело, замело —
Не лишилось і сліду на стежці.
А сніжинки над лісом —
Як мерзлі секунди, летять.
Снігом стежка вкривається,
Сніг потрапить ось-ось і на скроні,
Але душу не може.
Не зможе завіяти сніг.

(А. Сагіян)

Літа мої,
мої літа!..
Як час невтримно проліта!
Мої червоні і безсонні,
мої холодні і гарячі,
мої видющі і незрячі
летять
літа.

Куди поділись навесні,
літа зачахлі й вогняні,
мої завзяті і крилаті,
мої безкрилі,
але милі,
літа, мов коні навісні,
що залишили ви мені?

Несли мене біді навстріч —
і кожна чорна, гейби ніч,
літа мої,
мої літа!
Шукаю слів без нарікань
і тих не знайдених кохань,
в яких лишились ви, літа!

Чи ви були,
чи не були!
Чи як у безвість загули,
літа мої,
мої літа,
що в небо мріяли літать?!
Літа, як зорі в далині, —
лиш посох залишивсь мені.

Хоча б на день,
хоча б на мить
здолати часу ненасить!
і хай вертаються літа,
а сум у безвість відліта, —
мої червоні і безсонні,
мої холодні і гарячі,
мої видющі і незрячі,
мої прекрасні і незгасні
прожиті всі літа!..

Потрібно жити, що б там не було.
Наперекір вітрам і грозам лютим.
Щоб на шляху твоєму все цвіло —
Тобі на радість і хорошим людям.

Потрібно жить, щоб небо голубе
Тобі світилось в будь-яку негоду.
Щоб ти від усвідомлення себе
Ішов до усвідомлення народу.

Потрібно жити всім смертям на зло.
Хоч ти минущий на землі зі мною.
Потрібно жити, щоб життя цвіло,
Як накладеш за нього головою.

(Максим Танк)

Тихо-тихо на світанні
В твоїм саду, тихо-тихо.

Тільки-тільки доторкнешся
До галузок, тільки-тільки —

Листя, листя заговорить,
Зашепоче листя, листя;

Зорі, зорі в бубон вікон
Гучно вдарять... зорі, зорі.

— Хто там, хто там? — запитас
Твоя мати. — Хто там, хто там?..

Певно, певно, щоб зустрітись.
Треба ждати... певно, певно.

Грому, грому, блискавиці.
Ш уму саду, грому, грому...

Щойно дощ пролопотів
По дахах, стежках і листі.
В дзьобках мокрих горобців
Крапелинки золотисті.

Звичайнісінька верба.
Що над ставом похилилась,
Мов звільнилась від горба
Й сонячно зазолотилась.

Хата, сад і сірий кіт —
Все в перлинках-переливах.
Світ убрався в злотоцвіт.
Як пройшла весняна злива.

Все співає і росте,
Як промчала громовиця.
Лугом сонце золоте
В кожній квіточці іскриться.

Сокіл з підбитим крилом —
грудка м'яса,
обліплена пір'ям.
Але очі —
дві краплі свободи.

Новонароджений день
Соловейко в гаю вітає —
Він співає веселих пісень
І за тими піснями ридає.

І дзвенить, і щемить його спів —
Аж здригаються в хащі віти,
Мов розсипав там хто самоцвіти
І уголос про це пожалів.

Твій зір в небесному бездонні,
Щока твоя така духмяна.
Немовби в трав'яному лоні
Ти звікувала вік, кохана.

Земля гойднулася, як п'яна,
А на плечах — твої долоні,
Й од сліз твоїх цвіте поляна,
Й світліс смуток на осонні.

Мої слова, як хитрий лис,
В сосновий шум закутав ліс.
Але навіщо ті слова.

Чого вони сьогодні варті.
Як наші сумніви трава
Спалила на зеленій ватрі?!

Довіряю воді.
Хоч вона і підступна.
І в журбі, і в біді
Довіряю підспудно.

Я до моря біжу,
Щоб відчутися в силі.
Коли змиють іржу
На душі моїй хвилі.

У прозорій воді.
Що приймас в обійми,
Почуття молоді
Погамовують біль мій.

Чиста-чиста вода
В добрій змові зі мною:
І журба, і біда —
Все іде за водою.

Споконвічна блакить —
Незупинна і мудра стихіє!
Ти, як жінка, що вміє любить,
І простить, і очистити вміє.

Стою над морем.

Воно сміється,
а я сумую.

Думаю про чайок,
яким байдуже,

скільки людей
плаває по морю,

скільки лежить на дні,
відколи існує море.

І море
сміється?!

Голос твій, що між листям заплутався в лісі,
Повертається тихо до мене разом із шумом зеленим
І тихо на груди мої кладе свою голову, листям
увінчану, —
І немає у світі, і немає на інших планетах, і немає
у всесвіті
Тиші такої врочистої, такої земної і такої високої
тиші,
Як на серці моему, голосом заколисаному,
Що між листям заплутався в лісі.

Сонце лягає спати не в горах,
Сонце заходить не в ліс дрімучий, —
В очі коханої сонце заходить,
В серці коханої спати лягає.

Слова найсвітліші — свідчення цього.
Обійми гарячі — свідчення цього.
Сонце не може наше кохання
Віддать на поталу темряві.

Ти дитина, їй-богу, дитина,
Хоч не вчора прийшла в цей світ,
І твій еллінський голос лине
До мене крізь тисячі літ,
Як любові далекої слід,
І бере моє серце в тривожний політ, —
Ти дитина, їй-богу, дитина!

Ти не винна, ні в чому не винна.
Хоч і грішна, як древній цей світ.
Ти краплина, ти сонця краплина,
Що упала на лід.
На холодний, засніжений лід.
Щоб розквітнув небачений цвіт, —
Ти не винна, ні в чому не винна.

Вона тихо сказала: «Ні!» —
Я спинивсь на півкроці, дивак,
Хоч і видно було мені —
На вустах ворухнулося: «Так!»

Вона сумно сказала: «Прощай!» —
Я пішов у розгойданий світ.
Хоч бриніла в повітрі печаль
І — «Вернися!» — тремтіло услід.

Журба доторкнулась печалі —
зустрілися наші руки.
Та з журби і печалі —
о диво! —
народилася радість.

Книгу твого життя
Я ладен би кров'ю своєю переписати.
Але як це зробити — відколи світ.
Не знає ніхто і не знатиме.
Адже все, що було,
Залишається з нами,
Навіть мертві живуть в нашій пам'яті.
Минає життя.
Але все, що було.
Залишається в серці —
І не минає.
Я не можу сказати тобі:
— Забудеться!
Переболить, відійде —
і забудеться!..
Краще нічого тобі не казатиму,
Лиш сльози солоні витру губами.
Але як тобі жити у цьому світі.
Де стільки людей щасливих?
Але як мені жити в моєму щасті.
Книгу життя твого перегорнувши?

Ти уявляєш собі чи ні?
Осінь. Листя багряне.
І до тебе дроти сумні
Безіменні несуть телеграми:

«Літо лелече відлопотіло,
Давно солов'ї безголосі.
Позолотіло ласкаве тіло,
Пірнувши в незвану осінь».

«Вічна загадка — ночі жіночі.
Ніби планети дальні.
Та чи не варто хоч раз серед ночі
Луснуть дверима спальні?»

«Вийди на вулицю, вийди на вулицю,
Глянь на печальні зірниці.
Побачиш, як ніжно тінь моя тулиться
До Великої Ведмедиці».

«Ти не карайся моєю журбою.
Я вільний у світі, як сокіл.
Люблю тільки сонце над головою,
Та не можу обняти — високо!»

Телеграми, від сорому вільні.
Телеграми, як нерви оголені.
Телеграми, немов божевільні,
Телеграми, ніким не дозволені.

Ти уявляєш собі чи ні.
Хто їх посилатиме в далі сумні?
Ти уявляєш, що ці телеграми —
Останні мости між нами!

Був час, коли я не знав тебе —
Ні слів, ні очей, ні губ твоїх.
Був час, коли зорі падали
У душу мою щоночі,
Бо ти, невідома, щоночі
У сни прилітала тривожні.
Був час неповторної зустрічі —
Копи пальці наші співали,
У миттєвім зустрівшись вітанні.
Коли ми розмовляли, як птахи.
Не словами — одним тільки голосом.
Був час найсвітлішого свята —
Ми спізнали велику гармонію:
Твої очі стали моїми очима.
Мої губи стали твоїми губами,
І де чиє серце б'ється.
Нам важко було розрізнити.
І був час прощання непрошений, —
Ні слів, ні очей, ні губ твоїх!
Спочатку здавалось: яка це мука —
Спати лягати, вставати рано.
Ходити по вулицях — і посміхатися
Добрим знайомим, що тобі посміхаються.
Мука яка! — усе пам'ятати,
Ніби жить не сьогодні,
А тільки в минулому.
І врешті настала пора повернення
Того, що було, та минуть не минуло.
Бо стало життя невід'ємною часткою.
Пам'ять людська забуття перекреслила.
Пам'ять найкраще усе оживила:
Ласкаві слова, твої очі і губи
Повернулись до мене, як птахи з вирію.
Щоб до скону душа була теплим краєм,
і знову — чи тільки мені здається? —
Зорі щоночі у душу падають.

Зникають, немов міраж,
Усі фейерверки словесні;

Відступають на другий план
Усі найгостріші проблеми;

Щоденні службові клопоти
Залишаються за порогом, —

Коли з надвечір'я сизого
Відчиняються двері у вереск

І, як скалки пульсуючі сонця.
Лунають слова дитячі:

— Я дуже чекав тебе, татку!
— Чому забарився, татку!

Слова — як вода в пустелі.
Слова — як вогонь на морозі.

Слова — як пароль безсмертя.
...А питають, яке воно, щастя?!

(Й. Ватаману)

Навіть дощі твої — то незвичайні дощі.
Щедрий спів їх плекає виноградні кущі,
Починається пісня у небесній імлі
І в танок обертається, доторкнувшись
землі.

Птахи для гнізд обирають зелений цей край,
З пісні дощу молодий розростається гай,
І дорогою листя перейде усе не раз,
Що дощі увібрали, що бентежило нас.

Радість настала — танок починаємо свій,
Кожен у ньому, як дощ, кожен, як вогневій.
А як сили згасають, земле кохана,
прости, —
Ми з дощами зникаєм, щоб у дітях цвісти.

Натомилися птахи над морем,
а до рідного краю далеко,
де літається легко і весело, —
і сіли у синій клекіт,
і, рятуючи тіло від змори,
попливли на кохані зорі,
крилами — ніби веслами.

Коли мені буде тяжко.
Тоді я тебе погукаю,
І ти озовешся, пташко.
Із весняного гаю.

Коли мені буде гірко,
Дозволь, я твій спокій порушу, —
ти покинеш розквітлу гілку
і мені перепурхнеш у душу

І дерево, і скеля, і людина —
Все сподівається на доброту твою.

І дерево, і скеля, і людина —
Їм не прожити без твоєї ласки.

І дерево, і скеля, і людина —
Потрібна мудрість кожному твоя.

І дерево, і скеля, і людина —
Все, як ніколи, поєднатись мусить.