Розбудили мене солов'ї на світанку.
Перші промені очі мої освітили.
Троє слів я виспівую безперестанку:
«Мене
Солов'ї
Розбудили».

Я до моря прибіг по піску золотому,
Хвилі тіло гаряче моє остудили.
А думки витанцьовують на одному:
«Мене
Солов'ї
Розбудили».

Ясний світе і земле моя пречудова,
Як ви гарно зі мною сьогодні вчинили,
Що для щастя достатньо простеньких три
слова:
«Мене
Солов'ї
Розбудили».

І скеля Довбуша, і теплий кримський камінь,
І омулем пропахла хвиля Селенги,
І сяйво Дніпрогесове, освячене руками і віками, —
Усе щасливо повнить душі моєї береги.
І бранки яничарів, що й не спізнали ласки,
Яка ось-ось під вишнями розквітла б навесні,
І знищені фашистами безвинні діти Раски,
Як невигойна рана, живуть в мені.
І всупереч історії горить орда Батиєва,
А Десятинна, полум'я розкидавши, стоїть!
Але Богдан незмінно показує із Києва
Дорогу на Москву, здолавши біг століть.
І як мелодія прекрасна, доброчинна,
В якій за снігопадами весняний сад цвіте,
Росте великий голос моєї Батьківщини,
А ним щасливо сповнена, душа моя росте.

Іде війна, хоч як там не крути.
Іде війна, хоч і мовчать гармати:
Зійшлися у двобої два світи,
Переступивши право відступати.

Червоне й чорне — давні полюси —
Мені фізично на планеті зримі,
Коли я чую поряд голоси,
Що вишколені в Мюнхені чи в Римі.

Ласкавий диктор в душу, ніби вуж,
Мені вповзти силкується щоночі.
Та в нас щаслива несумісність душ,
Бо вдень дивлюсь я в непідкупні очі.

Проклав між континентами мости
Народ мій ради мирного походу,—
До мене йдуть з усіх країв брати,
Та є й такі, хто б скинув з моста в воду.

О, є такі, що, боже борони,—
Ненависть їх возведена в науку!
Раніш мене пристрелили б вони,
Тепер шляхетно потискають руку.

Червоне й чорне — грізні полюси!
Цього не бачить лиш дальтонік нині,
Для кого єзуїтські голоси,
Як солов'їні співи, безневинні.

Іде війна, хоч як там не крути,
Іде війна, хоч і мовчать гармати:
Зійшлися у двобої два світи,
Переступивши право відступати.

Світ визиску, де совість у іржі,
Світ підлості, де зганьблено людину,
Ще може на останнім рубежі
Мені й тобі всадить ножа у спину.

Та на прекрасній, на старій землі —
І молодій усе-таки за змістом —
Є світ, що не схотів життя в імлі,
Є світ, який належить комуністам.

Червоне й чорне — в герці полюси!
За кожне слово я воюю нині.
В ім'я життя й прийдешнього краси
Мої слова мов кулі буть повинні.

На барикадах духу
без кінця
Іде війна — за тебе і за мене,
Іде війна — за мислі, за серця,
За наші
полум'ям овіяні знамена.

Ти приходиш до мене, коли осмута
Доторкнеться чола ненароком.
Ти приходиш, щоб я вже не міг заснути —
Не на ніч, а на роки.
Ти приходиш до мене, заквітчана квітнем,
Коли небо тремтить на багатті багряному.
Ти приходиш, щоб голі осінні віти
Шелестіли мені по-весняному.
Ти приходиш до мене в ранковій тиші,
Ти приходиш увечері й серед ночі...
Я чистішим стаю, як приходиш частіше
І очима Дніпровими дивишся в очі.
Ти приходиш жадана, бо ти кохана —
Я не знаю любові, що так підносить!
Відкривається зору широчінь океанна,
Як торкаю вустами пшеничні коси.
Ти приходиш сувора, бо ти непокора —
І тоді я не знаю судді понад тебе!
Твоє слово уроче під ясними зорями
В душу спраглу мою двічі сіять не треба.
Ти приходиш до мене в ранковій тиші,
Ти приходиш увечері й серед ночі...
Я чистішим стаю, як приходиш частіше
І очима Дніпровими дивишся в очі.

Є речі віхові. Як залп «Аврори».
Як над рейхстагом полум'яний стяг.
Вони для людства — ніби семафори,
Що відкривають у майбутнє шлях.
І є такі прості, правічні речі —
Любити матір, бавити дитя.
Майбутнє опирається на плечі
Отого, що в колисочці, життя.
Хай знає світ, що дні мої не марні,
Не самоцільні мої жертви й битви.
Високі помисли і справи планетарні
Підвладні тим, кому дано любити.
Жону любити, котра так чекає
І красивішає за любою розмовою.
Любити річку, ту, що висихає,
І повернути їй життя
любов'ю.
Ми живемо на штормових вітрах,
Над нами причаїлися громи.
А ніжне слово
квітне на вустах,
Бо люди ми й залишимось людьми.
А ніжне слово у землі на чатах!
Любов — земля!
Любов — як сонця ритми —
Щоночі
починає все спочатку,
Щоб світ щоранку
наново творити.
Де найдорожче,
там любові знак,
Який ніде,
ніколи
не загине.
Ми падаєм під кулями навзнак —
Лишається
любов до Батьківщини.
Любов священна — ворог самовтіхи,
Тому й не спалюєм
калинові мости.
Лишаються в житті за нами віхи,
Бо нас любов кермує до мети.

Коли я видихнув перше слово,
Тим словом було: мама.
Коли я видихну останнє слово,
Тим словом буде: мама!
Рідна земле, засіяна стрілами
І свинцем бусурманів.
Рідна земле, переорана танками
І закута в бетон і граніт,
Ти, немов корабель,
Летиш до сонця —
До всесвітнього свята
Народів-братів.
Але мені не бракує ніжності
Говорити з тобою
Простою мовою
моєї матері.

Коли я видихнув перше слово,
Тим словом було: мама.
Коли я видихну останнє слово,
Тим словом буде: мама!

Високий день.
Високий час.
Але не може буть безхмарним
Суворе небо в смугах трас,
Прошите
Нервами радарними.
І все ж у мене
Ні печальний,
Ні величальний
Настрій.
Бо я — реальний чоловік
(І вірить настрою
Не звик!).
Та знаю добре,
Що за вік
Веде життю моєму лік,
Пронизує
Рентгенно
Наскрізь.
Я непомильно
Знаю нині,
Що ми двожильні
Буть повинні.
Опора краю і планети —
Двожильні
Воїни й поети.
Але не тільки сила пліч,
А й сила духу —
В цьому річ!
Ні величальний,
Ні печальний
Не домінує в пісні настрій
(А сум —
На сонні плеса втік!),
Бо я не в настрій вірю —
В наступ;
І цілить в душу з-під повік,
І кличе невблаганний вік:
— Усе, що дороге тобі,
Сьогодні
Закривай собою!..
Як вічний бій,
То й вічний біль.
Немає бою,
Що без болю.

Хай скажуть, що я хвальковитий,
А все-таки мій Острівець,
Морем садів залитий,
Для мене — природи вінець.

Гойдаються крони зелені,
Як хвилі — від гаю до гір,
І півнячі співи натхненні
Сягають удосвіта зір.

Не раз тут по вулицях тихих,
Що бачили скільки біди,
Проносивсь Історії вихор,
Лишивши криваві сліди.

Ні цісар, ні шляхта пихата
Не знищили мій родовід —
У вікнах маленької хати
Великий промінився Схід.

Із ночі одвічної люди
Йшли сонцю свободи навстріч,
Над нами ж — бандерівські юди,
Як плаху, підносили ніч.

Звільнившись навік од наруги,
Село розцвіло наяву.
Ні зайшлі, ні власні катюги
Не вийняли душу живу.

Хай скажуть, що я перебільшив —
Карпатам не треба прикрас!
Та й небо у нас найсиніше,
І люди — до неба! — у нас.

Хильнувши з полинної чаші,
Не просять у долі дарів,
А в дні
рукотворні
наші
У поле ідуть на зорі.

Не лають погоду примхливу,
Бо вірять у днину ясну.
Хто їв по війні кропиву,
Той хлібові знає ціну.

Зігріте людськими руками,
Немов народилось на світ.
Овіяне щастя вітрами,
Село задивилось на Схід.

Україна моя починається
Там , де туга моя кінчається,
Край дороги, як пісня чаїна,
Починається Україна.
Україна моя починається
Там, де палуба грізно хитається —
Там, де в клекотах Чорного моря
Б 'є панцерник у царство горя.
Україна моя починається
Там, де ранок Жовтневий займається —
Там, де впали острожні стіни,
Починається Україна.
Україна моя починається
Там, де панство навіки кінчається,
Де смереки у вільних Карпатах,
Як ракети, стоять на чатах.
Україна моя починається
Там, де доля моя усміхається,
І, як небо, як даль солов'їна,
Не кінчається Україна.

Моя зоря — не просто форма,
П'ятипромінний витвір ліній.
Моя зоря — не тільки барва,
Геометричний згусток сонця.
Моя зоря — ніяк не пломінь,
Що зігріва лише моє чоло.

Моя зоря — вселюдське перехрестя
Доріг, які з 'єднають континенти.
Моя зоря — невитлумна надія
За барикадами свинцевих хмар.
Моя зоря, немов червона куля,
Націлена у темінь вікову.

Чи не замало — вік любити
Ту стежку, поле те і ліс,
Де вчився по землі ходити,
Де, як трава у лузі, ріс?!..

Чи не замало — слово мами
Так ніжно на вустах нести,
Щоб ні вітрами, ні громами
Не міг би час його змести?!..

Чи не замало?.. Світ — широкий.
Карпати є. Та є й Кавказ.
Карельські плеса синьоокі
Гарніші, як ставки у нас.

В братерському багатомов'ї
Цвітуть вінки духмяних слів,
А ти почавсь в одній любові,
Знайшов у ній вселюдський спів.

Якщо твоя любов стокрила,
Їй жити й жить за всіх обнов.
Кого вона не обділила,
Той світові несе любов.

Від мами знаю, що мій дід
За плугом гарно вмів ходити.
А далі? В глиб?.. Пропав і слід!
Не маю предків іменитих.
Не прогриміли прабатьки
Ні на турнірах, ні в походах.
Либонь, за пана — кріпаки,
При цісарях — сільська злидота.
Не те що дуки й шляхтичі,
Які в історію пролізли:
Хто край розп'яв чужий вночі,
Хто підданих своїх порізав.
А в предків клопоти прості:
Поменше спи, трудись багато,
То буде хліб святий на стіл —
Таке не часте в хаті свято.
Дочасно в яму предок падав,
Лишивши дітям тільки злидні.
А я дістав зате у спадок
Всю нашу землю й небо рідне.
Мій рід живе, відколи світ,
І шмат чужий не цупив зроду.
Мій рід не перейти убрід,
Бо втопишся в ріці народу

Моя любове споконвічна,
Мою виповнюй тимчасовість
І заглядай до дна у вічі,
Аби і в сні не спала совість.
Моя любове небоока,
Моє ти світло і святилище,—
В душі посіяне глибоко
Ніхто не вийме і не вилущить.
Усе, що ти мені дала,
Твоє навіки в світі яснім.
Моє й твоє — як два крила,
Що неподільністю прекрасні.
Моя любове, ніби древо
На всі часи вічнозелене,
Діткнешся вуст — і слово древнє
На серці молодіє в мене.
У тому слові, як в росі,
Високе небо й синє море,
Народи всі й краї усі
Вбирає слово те прозоре.
Нема чуттям кінця ні краю,
Коли освітлюєш мене ти,
І чи тебе я обнімаю,
Чи обнімаю всю планету.

1
Земле, моя всеплодющая мати...
Іван Франко.

Як легко все вигадувать на світі!
Вигадуєм любов — і вірим до пори:
Коли — сонця надумані посвітять,
Коли — надумані збентежать нас вітри.
Вигадуємо запахи і звуки,
Вигадуємо колір, відчуття.
Вигадуємо жалісні розлуки,
З одною живучи усе життя.
Вигадуємо пісню солов'їну
Серед зими — зневіреним на диво.
Та вигадать не можна Батьківщину,
Як і любов — єдину і правдиву.

2
О, будьте прокляті ви ще раз!
Павло Тичина.

Прокляття вам, хто привласнив право,
Окопавшись в Торонто чи Мюнхені,
Говорити від імені правди
В мікрофони, брехнею занюхані.
Прокляття вам, хто жадав би руїни —
Щоб земля підпливала кров'ю! —
А ще сміє
від імені України
Гендлювати моєю любов'ю.
Слава тим, хто під небом старим
Землю
примусив
помолодіти,—
Чесні батьківські справи,
немов прапори.
Тримають високо
змужнілі діти.
Слава тим, хто життя овеснює,
Хто розгойдує зорі в просторі,—
Мої яснолиці ровесники,
У наших долонях— Історія!

3
Дружба народів — не просто слова...
Максим Рильський.

Слово до слова — пісня,
Крапля до краплі — море.
У кого мета добровісна,
Той брат мій
у щасті
й горі.

Часу
нового
човен
З твоєї відчалив долоні.
Народе мій зоречолий,
Спасибі,
що я —
твій промінь.

Думка до думки — твердиня,
Плече до плеча — лавина.
Я в світі стосилий нині,
Я —
радянського
моря
краплина.

Збратався народ з народом,
Щоб жити
міцною
родиною.
Я вічний під цим небозводом
І великий
метою
єдиною!

Мати знову мене проводжає,
Як тополя, стоїть край села,
Й ніби обрій за поли хапає,
Щоб дорога мене не взяла.

Я далеко, але оглядаюсь —
Так і легше і важче йти.
Ніби сам із собою прощаюсь,
Щоб до матері дорости.

Анатолієві Глущаку

Весь вік летять на чужину,
В краї далекі,
І ятрить сизу вишину
Прощальний клекіт.

Щороку мучаться вони —
Летять до змори.
У них домівка восени
Лише за морем.

Щороку в далі навісні —
Поки не пізно!
У них домівка навесні
За морем, звісно.

Із чужини на чужину
Їх пісня лине —
Шукає шляху з туману
До батьківщини.

І раптом — крила в вишині
Підступно кволі.
Тверда земля на чужині
В чужому полі.

Як надумав стояти за правду,
Твердіше землею ступай,
Бо хода — то твоя правота.

Як надумав стояти за правду,
Засукуй скоріш рукава —
Хай руки утвердять душу.

Як надумав стояти за правду,
Посміхатися в с і м перестань,
Щоб тобі не позаздрили блазні.

Є слова, в яких реве залізо,
Є слова, в яких співає мідь.
В кожнім слові лагідно чи грізно
Промовляють голоси століть.
В кожнім слові вкарбувався досвід
Тих людей, які жили до нас.
Ну а слово, невідоме досі,
Раптом прогримить, немов К А М а з,
Д н і п р о б у д, М а г н і т к а — анітрохи
Слів таких не вкриє часу мох.
Ці слова — ровесники епохи —
Збережуть епоху для епох.
Ми не проживем без слова п р а в д а,
Не продовжимось без ніжного л ю б л ю.
Є з каміння, є з тонкого прядива.
Є слова, що лиш єством ловлю.
Є слова, народжені для тиші,
Є слова — як відгомін атак.
Є звичайні. Є найголовніші.
Є суворе «ні!». Є мудре «так!»
« Так!» і «ні!» — слова, до краю стислі,
В них пульсує доля в глибині,
Але всохне кожен кільчик мислі,
Як одне з них лишиться мені.
В ці слова я не пущу байдужість,
Їм чужа безлика пустота.
Цим словам потрібна завжди мужність,
Добра мудрість й мудра доброта.
Я не хочу і не маю права
Вибирать собі одне з цих слів.
Бо на світі є не тільки правда,
Бо над світом різний колір прапорів.
«Так!» і «ні!» — немов мечі двосічні,
З ними легковажити не смій!
Спершу глянь своєму віку в вічі,
А тоді вступай в одкритий бій.
Думати. Приймати. Відкидати.
Всім життям утверджувать свій час!
Слово йде у трударі й солдати —
І тоді гримить, немов К А М а з,
Д н і п р о б у д, М а г н і т к а —
анітрохи
Слів таких не вкриє часу мох.
Ці слова — ровесники епохи —
Збережуть епоху для епох.

Полюйте на субстанцію незриму,
Малюйте власний профіль на стіні,
А я, закоханий у клопоти земні,
В полях осінніх пошукаю риму.

Де з картоплища лине запах диму,
Де вітер пісню котить по стерні,
Так легко і так болісно мені
Стежину віднаходити любиму.

І оживають в пам'яті слова,
Як навесні столочена трава,
І груди повняться сподіваної сили.

Хоч, знаю, це благословенна мить,
А серце трепетно й прощально защемить,
Бо там нові відкрились небосхили.

Побачити в небі — небо,
Побачити в річці — річку,
Побачити в квітці — квітку,
Побачити в гадюці — гадюку, —
Це найважче,
Але це єдиний шлях
Спізнати красу і правду життя.

На вітрі віку схрещені мечі —
Клекоче і олюднюється світ.
Ми, ленінської правди сівачі,
До Леніна йдемо щодня на звіт.

Хай імені священного його
Лиш тим торкнутись дозволяє час,
Кого пече негаснучий вогонь,
В якому він горів заради нас.

Хай слово обганяє зореліт
І, як зерно, ланам заплатить дань.
До Леніна йдемо щодня на звіт
В епоху найзапекліших змагань.

Епоха не прощає брехунам
І марновірам не прощає теж.
За все відповідати треба нам:
За світ у хаті і за світ без меж.

Відповідать за себе й за дітей,
За сонце в небі й сонце ув очах.
Відповідать за чистоту ідей,
Що осявають у прийдешнє шлях.

За все відповідати треба нам:
За хліб у домі й за духовний ріст,
І щоб, немов моральний трибунал,
Нас очищало слово к о м у н і с т.

І щоб червона книжечка тонка,
В якій зоря Жовтнева пломенить,
Була для нас у вирішальну мить,
Немов на серці — Леніна рука.

Не знав я, що таке вина,—
Коли це раптом відчуваю,
Що переслідує вона,
Куди я тільки не ступаю.

У натовпі сумне лице,
Як хмарка в небі, тихо плине, —
І я вже думаю про це,
Немовби в тому смутку винен.

І спів печальний з далини,
І плач дитини за стіною,—
Лежить на всьому слід вини,
Чомусь пов'язаний зі мною.

Я зла нікому не робив,
Втішався тим, що я — людина,
І часто жив я — не тужив,
В дорослім світі, як дитина.

Ой, скільки я безхмарних літ
Пісень співав, спішив любити!..
Як луг весняний, був мій світ,
А він насправді — поле битви.

Я зла нікому не робив,
Та як це мало, як це мало,
Коли на сполох я не бив,
Як зло позиції займало!..

Нехай від часу не тікав
Й згорали дні мої в роботі,
Але я руку подавав
Люб'язно всміхненій підлоті.

Нехай я зиску не шукав
І цілий світ умів любити,
Та я нерідко забував,
Що світ сьогодні — поле битви.

І ось прийшло чуття вини,
Прийшло, немов сигнал до бою,
Коли не співи з далини —
Співають кулі над тобою.

І поки це чуття вини
Мене виповнює все дужче,
Не повернуся я з війни,
Що нині йде за день грядущий.

Горіло все — дерева і дороги,
Ятрили небо змії вогняні,
І дивні звуки чулись вдалині —
То плач дітей, то сурми перемоги.

Хрещатиком, поправши остороги,
Він перший мчав на сили навісні
І, певно б, зміг за брилою броні
Здолати смерті хижої пороги.

Гриміли постріли безперестанку,
А він не залишився більше в танку,
Що не вміщав до Києва любов,

Ступив на землю ворогу супроти.
За мить загинув. Але увійшов
Навік у слави Золоті Ворота.

Святкове слово П е р е м о г а.
Литаври й сурми, а не слово.
Оркестр. Заквітчана дорога.
Ідуть герої.
— Слава! Слава! —
Ідуть щасливі до щасливих,
Карбують крок невтомні ноги.
Пройшли через свинцеві зливи,
Пройдуть і в марші Перемоги.
Ідуть герої. Ритми мужні.
А хто за ними?
Що за ними?
...Жона не поцілує мужа,
А мати сина не обніме...
Святкове слово П е р е м о г а,
Та не лише — литаври й сурми,
Але і плач на всіх дорогах.
В оркестрах щастя — ноти суму.
Святкове слово, мудре слово,
Воно з'єднало всі начала.
Живих і мертвих вічна слава
Його безсмертя увінчала.

Куди не поїдеш,
Всюди обеліски.
В селах —
Обеліски.
В містах —
Обеліски.
На всіх роздоріжжях —
Обеліски.
Вони підпирають
Чисте небо,
І нашу пам'ять,
І совість покоління,
Що розправило плечі
Під обелісками.

Яка б гроза землі не погрозила,
Які б вітри не віяли суворі,
Знайдеться у Дніпра невтримна сила,
Щоб спрагу руху вгамувати в морі.

І хай гарчать на березі чужому
Жовтоблакитні пси, немов скажені, —
Іде народ мій по шляху крутому,
Який відкрив усім народам Ленін.

І хай маньяк
кривавим бойовищем
Щоночі снить у злобі до людини, —
Народ мій, виростаючи все вище,
Бере комуністичні верховини.

Яка б гроза землі не погрозила,
Які б вітри у світі не подули,
Наш корабель на ленінських вітрилах
Плистиме у майбутнє — не в минуле.

Починається очерствіння
Почуттів найщиріших,
Коли слову бракує вміння
Залишатись
не схожим
на інших.

Починається поневолення
Найсміливіших устремлінь,
Коли кидає самовдоволення
На лице кругловиду тінь.

Але настає самозречення
Натур найсумирніших,
Коли серце, любов'ю обпечене,
Для Вітчизни
згоріти
вирішить.

Але ж і багно компромісів
Розлітається в прах,
Коли древко стискаєш міцно,
А на древку,
як сонце, —
стяг.

Не важко взять перо — і розвінчати,
Зло проштрикнути кінчиком пера
Та ще й проголосить: «Я став на чати,
А всі слова мої — в ім'я добра»,
Їй-богу, не така вже й хитра штука,
Причмокнувши, сказати мимохіть:
«Хіба це те?.. Народжене у муках?..
Поденщина!.. А треба — для століть!..»
Але чи вимір визначати варто,
Що важливіше у житті-борні:
Нести коло добра недремну варту
А чи добро творити день при дні?
Але чи можна прокладать дороги
Від нашого до сонячних століть,
Якщо всякчас, забувши остороги,
І кров'ю, й потом будні не поїть?
Усе твоє лишається з тобою,
Т а в діянні — краса твоя і суть.
Краса душі — не припиняти бою
Із тим, що нині зраджує красу.
Перо — стріла. Всеможна блискавиця!
І хай папір пропалюють слова,
Та хай не поза, а позиція
Засвідчує твої права.

Кожен, звичайно, по-своєму сприймає світ.
Коваль захоплено дивиться на сонце,
Як на могутнє горно, —
І міцніше стискає свій молот.
Хлібороб, поглянувши на одвічне світило,
Бачить рум'яну паляницю,
Якою можна
Нагодувати цілий світ,—
І, змахнувши піт з чола,
Знову засукує рукава.
Один мій знайомий
Любить сонце до самозабуття,
Бо уявляє його німбом над головою.
А як на мене,
То добре, що сонце,
Присвітивши нам,
Допомагає розпізнати
Коваля,
Хлібороба
І любителя німбів дарованих.

В голубих тунелях грому
Причаїлись грізні грози.
Десь на березі чужому —
Бомбовози.
На тугому горлі грому
Стигне зашморг блискавиці.
Десь на березі чужому —
Самовбивці.

Пам'яті Пабло Неруди

Так само, як в Іспанії,
Все запалало рано-вранці.
Людинозвірі в літаках,
Людинозвірі в танках,
Людинозвірі, до зубів озброєні,
Залили кров'ю вулиці Сантьяго.
І чиста квітка пожаданої свободи
Під солдафонським чоботом
Зрівнялася з землею.
— Дивіться: кров тече по тротуарах, —
Так само, як тоді, в палаючім Мадріді,
Сказав поет.
І ухопивсь за серце.

О

І коли життя, як метелик,
Тремтіло на губах у присмерку,
«Мовчання — не золото», —
Беззвучно шептали губи
Без каяття.
«Іспанія в серці»,—
Беззвучно шептали губи
Без каяття,
«Пісня любові Сталінграду», —
Беззвучно шептали губи
Без каяття,
Всі червоні пісні свої,
Немов прапори революції,
Всі пісні, найстрашніші
для вбивць-генералів,
Проспівати готові
Спочатку.

О

Налякані ескулапи
Не казали нічого світові
Про причину раптової смерті
Світового поета,
Загадково раптової смерті
В одній із лікарень Сантьяго.
Та навіть коли насправді
Десь у сейфі лежать документи,
В яких педантично записано
Про те, як хвороба підступна
Вгризалася в тіло поетове,
Як пульс вичахав щомиті
За законами самозгорання, —
Ніколи ніхто не повірить,
Що в час для народу найважчий,
Син народу свого незламний,
Комуніст Пабло Неруда
Сам лишити народ свій міг, —
Його вбили
Людинозвірі
В уніформі вояцькій:
Кулі,
Пущені в серце Альєнде,
Не могли пролетіти
Мимо серця
Такого поета.

О

Коли в правду стріляють,
То кулі летять в поетів.

Коли в свободу стріляють,
То кулі летять в поетів.

А як помирають поети,
Їх рідній землі повертають.

Поети лягають у землю,
Але залишаються в серці.

А як помирають поети,
День смерті в них — друге
народження.

І в світ вирушають поети,
Щоб вічно належати людям.

О
Любив про дерева писати.
Слова його пахнуть корінням,
Корінням дерев і народу...
І от він пішов у землю,
Щоб рідне коріння
Примножити,
Щоб вічнозеленим деревом
Прорости у чілійському небі,
В свинцево холодному небі —
Як символ
І поклик свободи!

О

Пабло Неруда
Між смертю
І тим, що безсмертям звемо,
Вибирав слова,
Як вулкани.
І вибрав
Огнисте слово,
Смертельне — для товстосумів,
Для трударів — життєдайне,
Слово як меч —
К о м у н і с т!
Слово — синонім правди,
Слово — синонім свободи, —
К о м у н і с т!
Світ білий без нього зчорнів би,
Світ чорний іще б почорнішав, —
Слово як факел у тьмі —
Комуніст!

О

У серці твоєму зболенім
Всі болі світу ячали.
Ти мріяв про світ,
Немов келих,
По вінця добром наповнений.
У країні одвічних вулканів,
Де найбільший вулкан — народ,
Закоханий у вулкани,
Ти вогнем розмовляв з ворогами.
Було слово ударом блискавки,
Що спалює все зловороже.
Закоханий в океани,
Ти звертався до океану:
— Скажи мені, чи це правда,
Що я частка твоєї стихії?!..—
І вірші твої — як дельфіни,
Що не відають
Вод нейтральних.
І за кожним твоїм рядком —
Ритми «Інтернаціоналу».
І мова твоєї поезії —
То міжнародна мова
Принижених і знедолених,
На зорі Жовтневі задивлених,
То благовісна мова
Солідарності комуністичної.

О

Так само, як в Іспанії,
Із землі, проступає кров,
Проступає,
Хоча б генерали
День і ніч її вйтирали,
Проступає — як помсти знамення,
Проступає — як пересторога,
Що не вбити червоний колір,
Що не стане народ на коліна.

О
І колір блискавки,й кохання колір,
Що відцвіло, але під серцем коле,
І колір слова, і свободи колір,
Який не знищиться й під танками
ніколи, —
Всі кольори були в твоїй палітрі,
Усі, крім чорного,— вмістилища тюрми.
Але чому — були?
В простреленім повітрі,
В свинцевому сантьягівськім повітрі
Супроти ржавої коричневої тьми
Цвіте червоний колір понад містом
Продовженням поета-комуніста,
Цвіте червоний колір нездоланний —
У робітничій шкарубкій долоні
Сьогодні знов революційний вірш,
Що завтра — танків і гармат сильніш:
І колір блискавки, й свободи колір,
Який
не вичахне
ніколи.

О

Країна одвічних вулканів,
Де найбільший вулкан — народ.
Країна — вузенька смужка —
Як меч поміж морем і горами.
Як меч!

О

Пабло Неруда
І після смерті
Залишається Пабло Нерудою.
А хто ви, Піночет і компанія —
Живі мертвяки?
А хто ви, генерали-скорпіони —
Сміття Пентагона?

О

Поетові слова — мов стяг,
Як лава вулканів.
Поетові сліди в серцях,
Як хвилі в океані.

О

Хвилі ніколи не вмовкнуть —
Пісня їх житиме вічно.
І в океані людського братерства,
Тумани й вітри долаючи,
Буде вічно плисти корабель
Поезії Пабло Неруди
На червоних вітрилах —
На Жовтневу зорю!

1
Живе на світі чоловік —
Орлиний погляд з-під повік,
Та часом так він посміхається,
Мов безнадійно вибачається:

Я подумки стояв за честь,
Але ж.... сталева воля фюрера!..
Яким я був такий я єсть,
То був не я — любов одурена...»

Не все прощається, о ні,
Хай плаче хтось і гірко кається,
Хай прогляне ганебні дні,
Але не все, не все прощається.

2

Герой гуляє по Бродвею,
П'є бренді з дамою своєю,
І хоч давно їй все відомо,
Він вкотре цідить монотонно:

«Я ні при чому, був наказ,
А ми на кнопки натискаємо, —
Кого товче внизу фугас,
Ми з висоти не розрізняємо...»

Не все прощається, дружок,
Хто зна, чи знов не загойдається
Нюрнберга чесний мотузок,
Адже не все, не все прощається.

Пам'яті Володимира Зінченка

Я жив тоді, як загнуздав ракету
Народ мій, балансуючи між війнами,
Як розум виколисував планету,
Щоб виграти двобій із божевільними.

Привіт вам, птахи і гаї, привіт!
Привіт, замислені й зажурені зірниці!
Це я, воскреслий, повертаю світ,
Що увібрав у жадібні зіниці.

У котрий раз над вічністю буття
Схилялись чола — в зморшках, наче
в ранах.
А обіч шляху буйно цвів будяк,
І реготали сови по курганах.

Життя і смерть — дві істини всього,
Коли майбутнє — викреслено з істин.
Як людям Прометей приніс вогонь,
Так віру в день прийдешній — комуністи.

Стікає золото зірок
У чашечки лілей сріблясті.
Світ зачудовано замовк
В передчутті нового щастя.
Здолавши шторму перегуди,
Світ прислухається до тиші.
І дихають частіше груди,
І очі дивляться чистіше.
Вуста відшукують вуста,
Словам замало буть словами...
О мудрість жити непроста,
Як просто ходиш поміж нами!

Довіряю воді,
Хоч вона і підступна —
І в журбі, і в біді
Довіряю підспудно.

Я до моря, біжу,
Щоб відчутися в силі,
Коли змиють іржу
На душі моїй хвилі.

У прозорій воді,
Що приймає в обійми,
Почуття молоді
Погамовують біль мій.

Чиста-чиста вода
В добрій змові зі мною:
І журба, і біда —
Все іде за водою.

Піднебесна блакить —
Незупинна і мудра стихіє!
Ти, як жінка, що вміє любить,
І простить, і очистити вміє.

Спрага людської взаємності
Сильніша від страху,
Сильніша від сорому
І сильніша за спрагу в пустелі.

Спрага людської взаємності —
Не тільки жадання тіла,
Де найменша клітинка
Ніжності прагне.
Не тільки жадання душі,
Яка не вміщається в тілі
І готова обняти всесвіт.

Спрага людської взаємності —
Сконцентрований поклик майбутнього,
Невитлумне право жити
Людини,
Що благає з безодні:
— Пустіть мене в світ ваш
блакитний!..

І тому так врочисто
І чисто
Твій голос дзвенить у тиші.
І кожна крапелька крові —
Дзвоник чарівний.
І від найлегшого доторку
Лунають у тілі стодзвони.

Спрага людської взаємності
Сильніша за спрагу в пустелі,
Що гине в звичайній воді.

Я побував у кратері вулкана,
Вогненна лава пропікала груди,
Я міг втекти. А сила невблаганна
Примусила мене про все забути.

Були мої долоні у полоні —
На них росли лілеї дивовижні.
А доокіл із безвісті бездонної
Вогонь пекельний клубочився вужем.

Палахкотів я. Але неодмінно
До полум'я тягнувся. Сам! До скону!..
І я вергав прокльони, як каміння,
І вивергав каміння, як прокльони.

Я ночував у кратері вулкана.
Мені на попіл випало згоріти.
Але, як птиця Фенікс, вранці-рано
Життя вітаю в цім прекраснім світі.

Світ посвітлішав. І милішим став.
Туман розтав на тихій оболоні.
Лиш присмак попелу на втомлених
вустах,
Лиш від лілеї запах на долоні.

Голос твій, що між листям заплутався в лісі,
Повертається тихо до мене разом із шумом
зеленим
І тихо на груди мої кладе свою голову,
листям увінчану,—
І немає у світі,
і немає на інших планетах,
і немає у всесвіті
Тиші такої врочистої,
такої земної
і такої високої тиші,
Як на серці моєму, голосом заколисаному,
Що між листям заплутався в лісі.

1

Давно за тридцять. Це не жарти!..
Ти на поспіле поле вийшов.
Лишається спокійно жати
Те, що посіяно раніше.

А спокою нема. І жар твій
Пригас. І погляд посмутнішав.
Ти й здатний начебто на жертву,
Та спершу думаєш: навіщо?

Ще не минувся час шукань,
Бо врешті все життя — шукання.
Але настирливіш щорання
Дзвенить у скронях сто питань.

І чим дзвінкіші ті питання,
Тим тихші в тебе сподівання.

2

Не просять віти безборонні
На вітрі ласки восени,
І в листопадовім полоні
Шумлять розкуто ясени.

Пливуть тумани з оболоні
Й несуть до нас осінні сни.
Хай сивина лягла на скроні —
В душі немає сивини!

Снується вдаль упертий шлях
Поміж каміння, через кручі,
І ритми часу кругойдучі
Душа вбирає на вітрах.

І тільки листя, тільки прах
Лягають в землю неминуче.

Андрійко навчивсь плазувати,
А далі — на ноги спинатися.
І тільки півкроку ступить,
Відразу додолу падає.
Андрійка матуся лає,
І татко Андрійка лає:
— Навіщо на ноги спинаєшся?
Голівку наб'єш об долівку!.. —

А хлопчик на ноги спинається,
Хоч знову і знову падає.
А хлопчик за кожних півкроку —
Об долівку — в сльозах! — голівкою.
Плазувати не хоче Андрійко,
Плазувати не може Андрійко,
Бо в ньому людина прокинулась.

Перегоріло, переболіло.
Ввійшло у землю.
На сизий попіл перетліло
Найкраще зерно.

Пролопотіло і пролетіло —
Аж небо зблідло.
Останній промінь моргнув несміло
І зник безслідно.

Переболіло, перегоріло.
Ввійшло у землю.
Але пробити сніги зуміло
Зеленим зелом!

Я народився в Прикарпатті,
А ти — в Одесі, мій кирпатий.
Один живе на Сахаліні,
А в Підмосков'ї — вірні друзі є.
Хай той зростав на Україні,
А той знайшов кохання в Грузії.
Яка різниця — звідки родом?!
Будь завжди із своїм народом,
Що б не робив і де б не був!
І май за вищу нагороду —
Віддать любов свою народу,
А взять собі — його журбу.
Живцем не лізь на п'єдестал,
Але й мерцем не будь захланним,
Що сам ім'я своє забув
І під чужими п'єдесталами —
То б'є в заморські барабани,
То б'є поклони безнастанно,
То дме в підлесницьку трубу.
Люби березу і калину,
Люби єдину Батьківщину —
І світ відкриється тобі
Лише в любові — не в злобі.
І тільки твердо на землі
Встановлені, прудкі ракети
Несуть космічні кораблі
До невідомої планети.
Тож на землі цій твердо стій —
І світ, і всесвіт буде твій!
Ну а коли свинцевий шквал,
Ну а коли чужі багнети
Прорвуться в зоречолий край,—
Своїй любові все віддай!
В останню мить з останніх сил —
Єдиної родини син —
Співай «Інтернаціонал»!
І ти крізь полум'я і дим
Побачиш чесний шлях народу,
І ти відчуєш: незборим,
Хто з Леніним здобув свободу.
Але вже нині мусиш знати,
Що твій народ сплатив багато
За споконвік жадану долю, —
В труну загнавши злу неволю,
Він сам стояв коло труни,
Та піднялись його сини
І доньки піднялись найкращі,
Щоб затулити смерті пащу
Своїм життям,
Своїм життям!..
Це добре, сину мій, затям!
...Нам жить дано в високий час —
І звідусюди видно нас!
Одне на всіх нам сонце світить,
Та й мати в кожного одна,
Й перед усім кажу я світом,
Чим серце сповнено до дна:
Люби єдину Батьківщину,
Люби червону Україну
До самозречення, до згину,
Бо світ відкриється тобі
Лише в любові — не в злобі.
Бо міцно ця любов священна
В Жовтневі уросла знамена.
Ти б не збагнув братерства слів,
Якби любов таку не стрів...
А загримить свинцевий шквал —
Ти в смертну мить судомним ротом,
Щоб залишитися з народом,
Співай «Інтернаціонал»!

Мати посіяла сльози
На стежці, протоптаній місяцем, —
Квіти чекання білі
На місячній стежці зійшли.

Мати стоїть між квітів,
Просвітлена срібним світлом,
Сама, наче квітка біла,
На місячній стежці стоїть.

На цвинтарі, серед сумних акацій,
Побачив я калину вогнелицю.
— Була це воля татова остання, —
На погляд мій озвалась тихо мати.

І я згадав, як двадцять літ тому
Навколо нашого обшарпаного двору,
Просвітлений, садив калину тато,
А люди посміхалися: — Дивак!

І я згадав: маленька наша хата
За живоплотом пишної калини
Щоосені здавалася мені
Червонокрилим птахом край села.

Лебедина пісня листя на осіннім вітрі —
Барви, звуки, запахи — все багатоголосся життя:
І прощальний танок сонячних зайчиків
На стіні старої хати
Під розложистим старим ясенем;
І святкові хороводи зірок
На честь космічних перемог людини;
І руки селянки —
втомлені птахи
Над полями,
Над фермами,
Над кульбабками дитячих голівок;
І, немов чаклуни,
коні
На долонях оксамитових долин;
І неминуча печаль розлуки
На жертовних багаттях осені...
Лебедина пісня листя на осіннім вітрі —
Барви, звуки, запахи — все багатоголосся життя:
І найтепліша земля в рідному краю,
Зігріта в дитинстві
Босими ногами;
І каравани голубих зірок
Над чужою щасливою юністю;
I бронзовонога молодиця,
Що несе яблука
В кошику з сонячних променів;
І знак довгожданого слова в очах,
Наче відблиск зорі;
І посмішка стрічного,
Зірвана вітром,
Немов кленовий листок...
Лебедина пісня листя на осіннім вітрі —
Барви, звуки, запахи — все багатоголосся життя:
І нервові ритми баского віку,
Що зухвало вриваються в пульс;
І невтолена жага на губах —
Терпкий присмак
Розлуки;
І замислений чоловік,
Що прийшов у цей світ не для того,
Щоб головою похитувать
У такт пісні на осінньому вітрі;
І замріяна жінка,
Що прийшла у цей світ не для того,
Щоб засвідчити свою присутність
На тріумфі барв, звуків, запахів;
І просяяне чоло юнака,
Якого
Крилом думки
Торкається Будучина...
Лебедина пісня листя на осіннім вітрі...

Аллі

Здавалося б, немає змін —
Життя пливе так само наше...
Але балкон зацвів інакше:
Там сальвія і бальзамін.

Бере душа новий розгін,
А ми, немов і все спізнавши,
Чатуєм трепетно, як завше,
Простої квітки передзвін.

Тож недарма думки цвітуть,
Хоч літня днина чи осіння,
І в серці радість, наче ртуть,
Росте у пелюстках проміння,

Й зникає буднів каламуть,
Бо є причетність до цвітіння.

Коли мені буде тяжко,
Тоді я тебе погукаю,
І ти озовешся, пташко,
Із весняного гаю.

Коли мені буде гірко,
Дозволь, я твій спокій порушу, —
І покинеш весняну гілку,
І мені перепурхнеш у душу.

Визріває мовчання в камінні тисячоліттями,
У глибинах землі набирається сили, стозвуке,
І пора настає, коли, скелю розсунувши ліктями,
Простягає твій предок до тебе камінні руки.
— Хто ти, хлопче, єси? — він питає тебе
погірдливо
І некліпно вдивляється
в незнайоме юнацьке поличчя,
Певний права свого
з небуття поставати прогірклого,
Певний роду свого, його вічності і величчя.
Ти стоїш на землі, а здається:
стоїш понад хмарами,
Ти сьогодні живеш, а здається:
живеш з первовіку.
Серце в грудях — як молот —
необорно чіткими ударами
Крила долі виковує і життя найважливішу мірку.
Ти великий єси! Коли вої відважні Данилові
Йдуть за Галич на смерть
крізь твою розтривожену душу,
Коли плач Ярославни, що понині чекає милого,
Невигойною раною твоє горло судомно здушує.
Ти великий єси! Коли слово могутнє Тарасове,
Твого неба черкнувши, висікає грімкі блискавиці;
Коли морок предвічний
штурмуєш космічними трасами,
А з тобою — як вершники зоряні —
богунці звитяжнолиці.
Ти не вийшов з непам'яті. За тобою — історія,
Та сама, що підносить і судить нещадно!
Хто життя своїх предків
на висотах нових повторює,
Той достоїн найвищого права —
називатись нащадком.
Ти великий єси! Як зажуришся тисячоліттями,
Як у ріднім камінні
розпізнаєш мовчання стозвуке.
Ти безсмертен єси! Коли, час розсуваючи
ліктями,
Тим, що потім настануть,
простягаєш натруджені руки.

Село в долині — небо горілиць:
У темній чаші — зорі сотень вікон.
Мовчу задумано. Я вичах для дрібниць.
А ти ховаєш очі за повіки.
Підходим до старого вітряка —
В твоїх очах відбилось світло місячне,
Ба ні, у них тепера світ весь міститься,
Але чому тремтить твоя пахка рука?
«Хвилиночку, — кажу я, — там, либонь,
Є двері до казкової кімнати».
І на поталу осені, любов,
Лишив тебе й пішов вітряк вивчати.
«Агов! — гукаю згодом,— все гаразд.
Сюди! Тебе чекає шлюбна зала».
Навколо вітряка я обійшов не раз,
Шукав, благав, ласкаво кляв — пропала!
Навколо вітряка — біда яка,
Я обійшов село, пройшов округу,
Я ніс тебе в уяві на руках,
А ти мов щезла за чарівним пругом.
Я шаленів. Тебе не розумів.
Я думати почав, що ти приснилась.
Та вдосвіта на той вітряк набрів —
І наді мною зірка засвітилась.
Він з ночі виріс і забовванів,
Як птах гігантський,
до землі прикутий,
Як птах, що полетіти не зумів,
Хоч цілий вік
крильми
надсадно крутить.
Вітряк
стояв,
великий і величний.
Та бачив я, який він безпорадний.
І обома руками
взяв незвично
Крило його, натруджене, обкрадене.
Було це в юності. Я, може, був дивак —
Крило, як руку, щиро стис, щосили,
Й сказав схвильовано: «Люблю тебе,
вітряк!» —
І в даль пішов, прозорий і щасливий.

Двадцять вісім — і будь здоров!
За Статутом
прощання у нас.
Та нестиму, як першу любов,
На серці тебе
повсякчас.

Ні, квиток комсомольський мій,
Ми з тобою не зважим на строки, —
Разом стрінем відкритий бій,
Разом стрінем підступні кроки.

А відчаю себе байдужим
Або схильним дружити з журбою,
Я торкнуся тебе, мій друже,
Ледь помітно торкнусь рукою.

Нагадаєш, хто я і звідки,
Чом багряний у прапора колір, —
Днів великих маленьким свідком
Я не стану нізащо,
ніколи, —
Поведеш воювати з підлотою,
Воювати за велич ідей,

Воювати з дешевою модою
За красу, що з майбутнім гряде.
Не даси ні спіткнутись, ні впасти,
Буть поможеш
у всьому
поетом,
О мій революційний паспорт, —
Квиток з дорогим силуетом!

(Вперше в горах)

Я сам собі суддя і сам підсудний —
Мій шлях проліг над урвищем крутим.
Погляну вниз — і кров у жилах студить,
Непевний крок — і не дійти.
Чіткі накази віддаю одразу
І підкоряюсь кожному наказу:
«Дивись, не оступись!»
«За той он камінь
Візьмися міцно обома руками!»
«Стрибай уважно!»
«Браво, не промазав!»
«Отут зручніше проповзати плазом!..»
А камінь прямовисний,
Як навмисне,
Мій шлях загородив на крутизні.
Хапаюся за перший-ліпший виступ —
Висну —
Над урвищем тріпочуть крила ніг.
Над стрімголов'ям здибленим,
над прірвою
Я міряю себе новою мірою
І сповнююся вмить над прірвою
Новою силою і вірою.
Над урвищем тріпочуть крила ніг —
Твердий уступ у кам'яній стіні —
Й клекочуть жили на руках міцні:
— Ти переміг!
Ти переміг,
Обачності сказавши: ні!

...Розкрилено над урвищем крутим
Простую до своєї висоти.
Я можу впасти. Можу не дійти.
Але не можу, ніби вуж, повзти.

Крок необачний —
Пастка.
Бо з кулями жарти —
Жертви.
Залишається впасти
Й лежати.
Жарко!
Здається, в повітрі тісно,
Повітря — з суцільного болю.
І раптом —
пісня
На полі бою.
Кулемети татакають —
Смерті свист.
А комсомольці —
в атаку
На повен зріст.
І вже вогневі шаленому
Не вклоняються
горді,
І хай багатьом із них
кленами
З долин підніматися згодом,
Вони — згодні!
До себе нещадні —
В розмаї літ, —
Здобувають нащадкам
Новий світ...
«Ну й що тут істотного? —
Знавець скаже, —
Традиційна історійка,
Чували, аякже!..»
І в одвіт
я проходжу
ті метри,
Де хтось мусив
умерти.
Мовчки йду крізь криваві жита,
Де кувалось для мене
життя.
І коли я живу не так,
Піддаюсь на спокуси куці,
Пісня — клич тих далеких атак —
Будить в серці вогонь революції.
Моїх сумнівів чорні ворони
Тоді комашнею здаються:
Переді мною —
ворог,
І я — не здаюся.
І сталево стою
до кінця,
Як ті хлопці в останню хвилину.
Я і ворог — лицем до лиця,
І мені — рятувать Батьківщину.

Люблю, коли зовуть мене Петро Ілліч,
Не через те, що гонору багато.
Як так зовуть мене, то вся у тому річ,
Що я не сам тоді, а поряд з татом.
Люблю, коли до імені та додають Ілліч
Тоді і певності, і сил у мене більше, —
До радості, а чи біді навстріч
Рушаю разом з татом сміливіше.
Давно над татом виросла трава,
В квітки перетворились очі сині.
А на плечах у мене горда голова,
Бо татова це голова у сина.
Де я родився, батька вже немає,
Та є в житейськім морі Острівець.
Чим далі я від нього відпливаю,
Тим глибше й рятівніше відчуваю:
Поганий, безнадійний той плавець,
Хто берег рідний забуває.
Люблю, коли до імені та додають Ілліч
За словом «батько» чую «Батьківщина» —
Яка складна це і звичайна річ —
Жить на землі і знати: я — людина.

Цвіркуни хай радіють запічні,
Що вітри їм чужі зустрічні.
Хай у лігвах своїх лежебоки
Кволо мріють про тихі роки.
Поки ми і Вітчизна, поки
Буде жити: «Ні слова про спокій!» —
Нам ніколи не визнати втоми,
Тиха гавань не звабить ніколи.
Вічний бій, вічний марш в невідоме —
Виправдання немає кволим!
Навіть там, де холодний, шквальний
Вітер смерті ошпарить щоки,
Голос мій не буде благальним,
Голос мій не буде прощальним,
Буде рівним: «Ні слова про спокій!»

Він був —
суміш громовержця
Із затятим самодержцем.
А вона була душею,
мов лілея в тихім озері.

Він любив попідвіконню
заглядати, причаївшись,
як вона сама у хаті
вишивала
хрестиком.

І не міг подарувати,
що вона коло кирниці,
воду несучи додому,
відром авто зачепила
(а в тім авті —
файний легінь!).

Вона плакала у сінях —
сльози падали за пазуху,
лоскіт сіючи пахучий.
А він гриз ремінний черес
і випльовував,
моцяра.
— Ми з тобою, любку, ріжні,
Йду від тебе, хоть заріж'ня!..

А він стояв,
гейби скеля
над Черемошем нависла.

Вона взяла постолята
і запаску перем'яту —
Перебралася до мамки,
сидить собі вечорами,
вишиває
хрестиком.

А він ходить межи люди
І журу горівков студе,
нахваляється:
— Кинув Настю,
хай їй трясця,
бо ми з нев геть-чисто ріжні,
то не жінка —
то кирниця
На майовім роздоріжжі.

У мене ниньки вирвали язик,
Солона спрага губи попелить, —
Все, що було, усе, до чого звик,
За ворітьми лищилось і мовчить.
Прекрасне горе враз мене спіткало —
Я онімів,
я лиш дивлюсь і слухаю,
Бо я статист в казковому спектаклі,
І серце в мене глухо бухає.
В барвистім гамі довго не стоїться —
До гончарів проштовхуюсь вусатих,
Й здається, що розштовхую століття,
Аби з безсмертям предків привітати.
В киптариках вишиваних і стрічках —
Рука в руці — у бік весільних вбрань
Пройшли повз мене Йванко і Марічка —
Так до вінця простують без вагань!
Сопілки звук — чи збоку, чи вгорі —
Я коло дзбанків зупинивсь розписаних:
Дзвінка сопілка й гама кольорів
Злились — і стали чарівною піснею.
Шкатулки, глеки, кахлі, топірці.
Я глек беру — немов боюсь пролити.
Написано у вуйка на лиці:
«Богам таких горшків не обпалити...»
До хору прислухаюсь стоголосого,
Ловлю окремі викрики в рядах,
І думаю, що на базарі в Косові
Тих більше, хто прийшов, аби продать.
А може, й не продати. Звідусюди
Прийшли майстри,
з долин і верховин,
Щоб разом з ними осягнули люди
Красу,
яку
не осягнеш один.
Дарують радість! Довго не стоїться,
Ген різьбярі — і треба поспішати,
Й здається, що розштовхую століття,
Аби з безсмертям предків привітати.

Забинтували рани саду
Пухкі бинти осіннього туману,
В червонім серці листопаду
Втаївши музику рахманну.

Нависло небо над полями
Та й гріє груди в скирті посірілій,
І, ніби крику чорні плями,
Вросли ворони в сині ріллі.

Вітри мовчать на оболоні,
Соми німують у застиглім плесі, —
І прагне у земному лоні
Знайти прихисток
світ
і всесвіт.

Просякнуте зорею
надвечір'я
Стікає за буденний небосхил.
Але, мов шерех таємничих крил, —
І сад, і річка, і подвір'я.

Тінь ясена старого, ніби велет,
Корів підстеріга за ворітьми —
Пливуть корови тінями з пітьми,
Немов червоні каравели.

Химерний танець кольорів і звуків
У мерехтінні тіней,
тінь — на тінь.
В передчутті стобарвних сонатин
Взялись дерева у саду за руки.

Я не боюсь на хвилю здичавіти, —
Мене у мене шал не відбере, —
І кваплюся на карнавал дерев,
І веселюся на весіллі вітру.

Білі птахи ячали
На дубовім столі,
Неба зоряна чара
Колихалась в імлі.
Крізь віків круговерті
Голос неба лунав:
«Бачиш чару безсмертя? —
Можеш випить до дна!»
Але пахла травою
Ніч, як терен, терпка,
Стіл мій був то труною,
То крилом літака.
Стіл хитався, як палуба,
І, мов крига, німів,
Бігли букви і падали,
Як солдати в огні.
Але пахла травою
Ніч, як терен, терпка.
Всесвіт над головою
Протікав, як ріка.

Дерева завжди чекають,
А хмари пливуть без упину.
Дерева з такою довірою
Простягають руки до хмар.

Здається, немає прекрасніш,
Напевно, трагічніш не бачено,
Як руки дерев напівголі,
Що хочуть хмари обнять.

Світ,
Просвітлений сяйвом світань,
Світ,
Гартований громом, —
Від обіймів гарячих
Д о холодних прощань,
Від дитячих майданчиків
До космодромів —
Світ співав
І ридав,
Світ двигтів
Від боїв,
В його мускулах
Музика
Клекотіла во славу роботи.
Світ кудись поспішав —
Тільки вихор і шал!..
Пахло порохом,
Пахло потом.
А поет незворушно
І велично мовчав.
А поет посміхався
Іронічно-скорботно.
Вже й підлота
Його голубого плеча
Доторкнулася
Чорнорото.
А поет не спішив,
Він себе пізнавав.
Повінчати надумав
Натхнення і досвід.
І, нарешті,
На правду відчувши права,
Сам
З чуттям переможця
Сказав собі:
«Досить!»
Взяв папір і перо.
В сподіванні п'янкім
Сів до столу.
Але — запізно!
Бо навіки згубив
Ту межу,
На якій
Голос правди
Зливається
З голосом пісні.

Птахи літають,
Тому що співають.

Птахи співають,
Тому що літають.

Крилам не треба
Нічого, крім неба.

Пісні, крім неба,
Нічого не треба.

Як з-під весла вода —
І радість і біда, —
Раптово день погас.

Як з-під весла вода —
Гайда вперед, гайда! —
Струмує плинний час.

Як з-під весла вода...
О сило молода!..
Невтримність живить нас.

І не спинити час:
Жадоба руху — в нас!

І я знов живий
Світ оглядую,
Смерті першої
Не пригадую.
С. Руданський.

Вмирав поет, залюблений у світ,
Вмирав поет, задивлений у море,
І ялтинського квітня первоцвіт
Рахманно глибинів у журнім зорі.
Він добре знав, що серцем відпалав,
Але вдивлявсь
пожадно
в світ навколишній,
Перед яким
і сам не впав навколішки
Й свому народу падать не давав.
Поет вмирав на тапчані дощатому,
Вмирав
у злиднях
знаний лікар міста,
І горло-пісню
чорними лещатами
Холера —
як сатрап —
стискала міцно.
Він дослухався співів з далини —
Жадав спізнати, поки серце трісне,
Чи варто помирать серед весни,
Чи з нових весен
злине
рідна пісня.
Поет помер — здригнувся первоцвіт,
Поет помер — на морі хвиля вмовкла.
Але життя його,
як співомовка,
Вросло тоді
у барвінковий світ.

...1662 рік. Проклятий співвітчизниками за безбожництво,
Спіноза шліфує в своїй комірчині оптичне скло, аби заробити
на прожиток. На вулиці шаленіє фанатична юрба. Коли до
кімнати влетів камінь, філософ на мить відкладає лінзу —
записує: «Substancia causa sui»—
«Природа — причина самої себе».

Юрба надсадно галасує —
Ось-ось впадуть протрухлі вікна
(Юрбі нікчемній не пасує
Піднятись над нікчемним віком).

Нагальний брязк — влітає камінь,
А з ним проклять нова лавина.
Та він спокійними руками
Шліфує лінзу незупинно.

...Природа
все сама пояснює,
І не до бога
шлях проліг її:
До розуму людського ясного —
Єдино вірної релігії...

Нехай сичать попідвіконню,
Нехай змагаються в погрозах, —
Як замахнувся на ікону,
То не зупиниться Спіноза.

Середньовіччю — межи вічі:
Вікам прийдешнім, може, блисне!..
Філософи, вони живучі,
Коли в них бог — розкутість мислі.

Водограї — сині линви,
Іскромети-водограї.
Кожна крапля щохвилини
Помирає
Й воскресає.
До землі прип'яте небо,
Веселкових бризок зграї.
Прагнуть плигнути над себе
Водограї,
Водограї.

Бувають такі хвилини,
Що з одвірків ростуть ялини.

А з ніжок дубових крісел,
Торжествуючи, листя витріскує.

А стіл в папіряччі різному —
Мов ясен з пташиними гніздами.

І шумлять необорно віти,
І пахне в кімнаті вітром.

Минає все. Але, буває, часто
Ми думаєм про те, що все минуще.
Хто серцем і руками вірний часу,
Той нині сущий і в майбутнім сущий.

Відходять в невідь суди-пересуди,
Мужніє правда в полум'ї зорі,
І тих ніколи не забудуть люди,
Хто жив до них і ради них згорів.

Висока самотність гірських вершин,
Самотність безжурного птаха над степом,
І обрію трепет, і часу плин —
Крила самотності розпростерті.

Вітаю самотність, що множить думки,
Самотність ріки, що розгойдує скелі.
Проклинаю самотність прокльоном
гірким —
Самотність сльози у самотній оселі.

Три верби зеленокосі
Поставали понад ставом.
Не посміла рання осінь
Їм поранити постави.

Зверху вниз навперегони,
Ніби течії підвладні,
Гомонять величні крони,
Як зелені водоспади.

На крутосхилах дальніх перевалів,
Які мені призначено пройти,
Колись мене, звичайно, втома звалить,
І я огляну шлях свій з висоти.

Початок шляху — в рідній стороні,
Початок свій тоді уздріти схочу,
Щоб хлопчик усміхався вдалині,
А я від нього не ховав би очі.

Дуби застигли, мов слони,
На тихій лісовій галяві.
Довкруг похитуються мляво
Ще не окріплі їх сини.

Вітрець, розм'яклий на осонні,
На мить шугнув у верховіть,
А потім ліг під хащі сонні
І смокче жолудя в траві.

Здалось, немов дрімучий бір
Здійнявся аж до неба,
А потім ринув на вершини гір,
Ламаючи їм ребра.

Вогненні іскри — увсібіч:
У скелі б'ють, в ялини.
Але найбільш сувора січ
Припала на вершини.

Б'ють підземні джерела,
Чую, б'ють, де стою, —
Я сьогодні Микола Джеря,
Нимидору шукаю свою.

Рідна пісня з-за річки лине —
Бентежать кохані слова.
Прислухаюсь, та голос гине, —
Шумить невмируща трава.

— Що шукаєш над річкою, мати,
Чому плачеш у світлу днину?
— А кого мені ще шукати?
Я шукаю тебе, мій сину.

— Ти кого виглядаєш, мати,
Край села у таку хуртовину?
— А кого мені ще виглядати?
Я тебе виглядаю, сину.

Ледве пам'ять сягає в ті роки
(Далеко, далеко, далеко).
Каже батько: — Весна, нівроку! —
Повернулись лелеки.

Поряд тихо зітхає мати
(Зітхає, зітхає, зітхає).
Каже батько: — Недовго чекати! —
Лобода підростає.

Лобода — це не просто бур'ян,
Це дитинства мойого святощі,
Хліб мій перший — мій перший
обман —
Дав малим по війні замість ласощів.

Давно коло нашої хати
Не блукає смертельний туман.
Але син мій повинен знати:
Лобода — це не просто бур'ян.

Доторкнувшись до Оксани,
Кущ жасмину розквітає.
А байраками, лісами
Річка мліє від чекання.

В стрункостанної Оксани
Гай поставу переймає,
А смереки, як дзвіниці,
Повнить подзвін празниковий.

Теплим подихом Оксани
Вечір гріється студений.
А зірки навперегінці
Перестрибують під вії.

На колінах у Оксани
Зблиски місяця грайливі.
А вербички понад ставом
Тихо шепчуться, лукаві.

П'ють антени-вухані
Вітрову клавіатуру,
Крильми вечора зачату
В карій кроні падолисту.

В плесі тихого смеркання
Човнярі човни лаштують.
А той берег синьоокий
Цього, певно, і не чує.

Журно стежка ніг чекає,
Лоно місяцю відкривши...
В крові квітне теплим квітом
Ненароджений цілунок.

Щось осика шепче в ухо —
Аж лоскоче в усі щемко,
Й золоті дзвіночки неба
В скронях лунко оживають.

Та човнярики спізнились —
Відлетів з пташками в ірій
Нерозквітлий поцілунок,—
До весни чекати треба.

Ти знов мовчиш по телефону,
Т а я впізнав тебе за мить,
Бо, крім трамвайних передзвонів,
У слухавці душа щемить.
Т вій подих завж ди, ніби подив,
Т во є мовчання — мова мов.
Х т о слів жаданих не знаходить,
Диханням скаже про любов.
М овчи, будь ласка, довше,
довше, —
Я так люблю мовчання спів!
Якби ж то міг, я також, може,
Д авно б відмовився від слів.
Стихаю ть дальні передзвони,
Надходить вечір з-за ріки.
Ти знов мовчиш по телефону,
А слухавка, як ж ар щоки.

Не кажи ані слова —
Посміхайся, кохана!
Не питай ні про що —
Посміхайся, кохана!
Посміхнешся —
І в світі світліше.
Посміхнешся —
І жити миліше.
Не мордуйся вчорашнім —
Пригорнися до мене!
Не загадуй на завтра —
Пригорнися до мене!
Пригорнися —
І посміхнися.
Хай тікають
Од нас назавше
Хижі тіні
І поторочі.
Твої губи —
Сонячний зайчик
На крилі горобиної ночі.

Вона тихо сказала: «Ні!»
Я спинивсь на півкроці, дивак,
Хоч і видно було мені —
На вустах ворухнулося: «Так».

Вона сумно сказала: «Прощай!» —
Я пішов у розгойданий світ,
Хоч бриніла в повітрі печаль
І «Вернися!» тремтіло услід.

Туга зір, не цілованих місяцем.
Туга віт, не обійманих вітром.
Туга ниви — під небом горізнач,
Не зачатої плугом весною.

Туга чистого, неголубленого,
Побілілого з туги тіла,
Як світанок, застиглий біло,
Скам'янілий у білий мармур.

В бузковім тунелі завулка,
Як чарівний диспетчер цвітіння,
Твоє серце калатало лунко —
І по тілу пливли світлотіні.

На руках, і плечах, і обличчі
Колихалися квітів тіні.
Я гадав, що ніколи ближче
Не побачу весни цвітіння.

А нам з тобою все одно —
Чи ніч, чи день на видноколі,
Хвилин п'янких терпке вино
П'ємо, немов боги, доволі.

Хоч нам з тобою все одно,
А тонуть дні у видноколі,
І в келиху хмільному дно
Невтримно близиться поволі.

Я прийшов до тебе несподівано,
Я від тебе несподівано піду.
Найдорожча пісня — недоспівана,
А найліпша — та, що не знайду.

Те, що буде, — буде неминуче,
Що було — залишиться навік.
Так люблю я погляд твій засмучений
В мить, як усміх блисне з-під повік.

— Куди ти спішиш, кохана,
Коли ще так рано-рано?
— Не знаю нічого, любий,
Пересохли у мене губи.

— У тебе тремтять повіки.
Що твої очі побачили?
— Щось дороге навіки
І, здається, навіки втрачене.

(Лист в Одесу)

Смутку вінок терновий
Впивається в голову.
А над Тернополем
Небо голе.
І нема ні хмарини,
І зірок нема,
І душа, як ринва,
Глухоніма.
Чекаю листа від тебе,
Як чекає світанку хворий.
Напиши про південне небо,
Коли захід вмирає над морем.
Хай твій голос пройде крізь літа
І місто розбудить сонне,
Щоб, вночі прочитавши листа,
Я на небі побачив сонце.

Маленьке дівчатко
Стояло на березі моря.
Променів теплі долоні
В золотому волоссі пірнали.
Маленьке дівчатко
З такими диво-очима,
Що глянеш у них —
І море
Здається маленьким.
Стояло без руху,
Хоч кожною часткою дихало,
Стояло беззвучно,
Хоч струною було на вітрі.
Маленьке дівчатко,
Як сонячний зайчик,
Легко
Від берега проти хвилі
Зробило звичайний рух,
Торкнулось — вода холодна,
Бо чого б тоді ногу приймати
І від крапель її витрушувати,
Начебто від піску.
Та люди уже помітили,
І маленьке дівчатко помітило,
Що думають, ніби злякалося,
Що шкодує воно за теплом.
І ось уже хвиля розрізана —
Море йому по коліна,
І ось уже хвиля на шиї
Блакитною шаллю гойднулась,
Маленьке дівчатко крикнуло,
О ні, воно заспівало:
«Море! ти потеплішало,
Невже я зігріла тебе?!»

Я не можу без тебе, море,
Як не можуть без неба зорі...
По-земному скажу, не навмисне
Для красивого порівняння:
Я без моря Одеси не мислю,
Як не мислю життя без кохання.
Я люблю твої хвилі дужі,
Бо вони зневажають байдужість.
Я люблю твої далі сині,
Бо вселяють бентежні сили.
І ревуче, і ніжно-врочисте,
Завжди вчиш мене бути чистим,
Все мілке витісняти глибоким,
Душу мірять простором широким.
Я не можу без тебе, море,
Як не можуть без неба зорі.
Я втікаю від зручності, звичності
І приходжу на берег скелястий,
І кажу тобі, море: «Здрастуй!»,
І прошу: «Подаруй мені щастя
Віч-на-віч помовчати з вічністю».

Братові Іллі

Чайка внизу пролітає далеко,
Немов пропливає у плесі блакитнім.
І кожен камінчик побачити легко
На дні, оксамитом залитім.

Сонце над морем могутньо палає —
Розчісує хвилі розпечений гребінь.
Проміння в глибинах з камінням грає,
Ніби там народилося, а не в небі.

Здатні лише урочисто мовчати,
Ми стоїмо за два кроки від прірви.
І прикипіли очима до чайки,
І, здається, власним очам не вірим.

Чайка внизу пролітає глибоко —
Водночас висоту й глибину підкорила.
Не море і небо — краси потоки
В чайки під крилами і на крилах.

Сплять змії в скелях Кара-Дагу.
Жадання сплять в розніжених тілах.
А хвилі йдуть на берег, як на плаху,
І кров'ю він блакитною пропах.

Не знаючи ні суму, ані страху,
Мчать хвилі з моря на семи вітрах,
Аби об скелю вдарити з розмаху,
Хребти сріблясті потрощити в прах.

Одні конають, інші що є духу
До берега долають сотні миль —
І знов приходить самогубство хвиль.

Та є натомість безнастанність руху,
Що в смерті відвойовує права,
І повсякчас гармонія жива.

Торкнешся, Йванку, словом каменя
Відскочить, як піщинка, слово,
Торкнешся каменя руками —
Також не викличеш розмови.

То відійди на кілька кроків,
Полиш громадиво суворе
Й помовч, як міріади років
Мовчить цей велетень над морем.

Спізнавши глибину мовчання,
Збагнеш, Іванку, моря мову,
Віднайдеш в камені звучання,
Наблизишся до нього знову.

І дасть тобі відчути камінь,
Громами, бурями посічений,
Що жив ти в цім краю віками,
А вік твій ще ніким не лічений.

Сармати, кімерійці, таври —
Ще їх не знає часу течія,
І сонце б'є тобі в литаври,
Бо ти — найперший, ти — предтеча!.

Торкнешся, Иванку, словом каменя —
І він твоє приймає слово.
Торкнешся каменя руками —
Він розуміє все чудово.

І розуміє все Марійка.
А ти, цілуючи кохану,
Їй кажеш ніжно: — Кімерійка!.. —
Але немає тут обману.

I шторм на морі,
Й блискавиці в небі
Дарують світові
Нові розкуті ритми.
Вогню в артерії
І в душі доливають.
І шторм на морі,
Й блискавиці в небі
Виповнюють повітря
Запахом свободи.

Споконвіку живуть кипариси
По дві тисячі років.
Уявляєте? —
Свічка гігантська
Горить собі край дороги
Вічнозеленим полум'ям,
Обіч битого шляху,
По якому проходять
І зникають у безвісті
Крамарчуки і ратаї,
Наглядачі та владики,
Покоління за поколінням;
Проходять
І зникають у безвісті
Непереможні армії,
Титуловані касти,
А часом
Цілі народи
Розчиняються
В мареві небокраю.

Обіч битого шляху,
Политого потом і кров'ю,
Стоїть кипарис,
Наче спис,
У вічність націлений,
І падає тінь на шлях,
Просякнута
Вічнозеленим трепетом.

Коли веслуєш на човні,
Чим далі берег — хвилі більші,
Коли веслуєш на човні,
Не прислухаєшся до тиші.

Коли веслуєш на човні,
Рукам не знаєш переваги,
Коли веслуєш на човні —
І зліва, й справа хвиль ватаги.

Коли веслуєш на човні,
То хвилі йдеш поперек горла, —
Коли веслуєш на човні
І пахне штормом.

Коло човнів лежала в напівсні,
Насправді — не лежала, а вражала.
Вражали лінії рибоподібних ніг,
Вражали персів потаємні жала.
Було достатньо глянути лиш раз,
А там на берег погляд перевести,
Й здавалось: поряд ворухнувсь баркас,
А на човнах заворушились весла.
Було достатньо зиркнути іще
Так, щоб уздріти й море по дотичній.
Як море,
шелеснувши
голубим плащем,
Їй ноги цілувало патетично.
Старий баркас,
і скелі,
і причали,
Ну а про сонце й говорити нічого, —
Все ворушилось,
все тяглось причаєно
До неї,
незалежної і вічної.
Лежала тріумфально в напівсні,
Лежала гордо й відчайдушно весело, —
Човном стулились двійко пружних ніг,
А руки
порозкидані, як весла.
Коло човнів лежала і цвіла,
Вбирав пісок від неї світло й жар.
Вона була, як золота стріла,
На берег
сонцем пущена
з-за хмар.

Гірська річка,
Як дівчина
В блакитній сукні,
Перестрибує
З каменя на камінь —
Поспішає до моря:
А раптом
На обрії
Спалахнуть
Червоні вітрила?

Розколисана хода,
Ледь помітно замузичена, —
Так іде над морем дівчина,
Як хвилюється вода.
Розколисана хода.

Дзвони персів золоті
І тривожно, і заклично
Тчуть мелодію величну,
Найсвітлішу у житті.
Дзвони персів золоті.

Розколисана хода.
Не придумано, не вивчено,
По піску ступає дівчина,
Як світанок молода.
Розколисана хода.

Немає на світі
Ні грому, ні вітру, —
Лиш човен
Причалив.

А море блакитне,
А очі блакитні, —
І човен
Причалив.

Цикади співають,
І сонце співає —
Бо човен
Причалив.

А хвилі пречисті,
А скелі плечисті —
І човен
Відчалив.

І хвилі мовчали, —
І скелі мовчали —
Лиш руки,
Як чайки,
Кричали.

Коли розгуляється шторм
І хвилі летять на скелі —
Самі,
Наче скелі сиві, —
Не важко тоді уявити
Кавказ
Продовженням Чорного моря,
Колись,
Під час шторму шаленого,
Найбурхливіша частка моря
Скам'яніла
Напевно.

В осіннім небі розіп'ятий птах.
Самітний птах над обширом заснулим.
О, то не птах, то на семи вітрах
Мій сум піднявся над моїм минулим.
Там, в далині, в бездонній глибині,
Куди ні долетіть, ні докричати,
Горять незгасно голубі вогні —
Сумні стоять і дивляться дівчата.
— Це я, Ассоль! — до мене промовляє
І руки простягає найясніша,
Слова — луною над правічним гаєм,
Літа летять — луна все голосніша.
— Це я, Ассоль! Не вірю, що скорила
Стихія чорнокрила, навіжена
Твої червоні молоді вітрила,
Що стрітися не доведеться вже нам...
— Це я, Ассоль!..— І треба так мені
Відповісти їй, слово хоч сказати,
Але вона — в безкраїй далині,
Куди ні долетіть, ні докричати.

Посміхнулася — ніби торкнулася
Мого серця устами-крильми.
Ти навіщо мені посміхнулася
Несподівано серед зими?

Ти навіщо мені посміхнулася,
Щоб я знову втішався дарма, —
Наче молодість повернулася,
Наче смерті на світі нема?!

Гніздо на дереві самотнє,
А гілка тихо поколисує.

Гніздо на дереві порожнє,
А гілка тихо поколисує.

Проходять люди —
Не вертають.

Пташки за обрієм —
Зникають.

А гілка тихо поколисує.

11 квітня 1943 року фашистами
було дотла спалене село Раска
Бородянського району на Київщині,
а 600 його жителів, переважно дітей і старих, — знищені.

У квітні
дерева і квіти,
осяяні сонячним німбом,
самі
випромінюють світло,
народившись удруге ніби.
У квітні
крислатіють віти,
новими напоєні соками,
і в сонці скупаний
вітер
вигойдує лагідно віти
під небесами високими.
У квітні
дзвенить повітря
любов'ю,
надією,
вірою,
і не можна
у щастя не вірити,
як лелеки вертають з вирію.
У квітні
всі люди привітні,
якщо вони люди, звісно,
і все,
що є доброго в світі,
здається,
не важко зустріти,
як не завтра,
то рано чи пізно.
У квітні
витупують діти
лункими стежками,
лугами,
і ловлять проміння діти
радісними руками,
як ловлять проміння квіти
вранішніми
пелюстками.
У квітні
земля й повітря
дихають завше любов'ю,
і важко у квітні
повірити
в сонце,
залите кров'ю.

Фронт хтозна-де —
як грім удалині.
А тут земля гуде.
А тут земля в огні.
«Який до біса тил, —
жахається фашист, —
коли постійно ти
як на осиці — лист.
Чи зблизька, чи здаля,
а смерть заціпить рот.
Загарбана земля —
нескорений народ.
Який до біса тил?
Що ніч нова несе,
коли і кущ, і тин —
стріляє тут усе?!..»
...За тінню тане тінь
зі страхом пополам.
Стоїть край лісу кінь,
але не сам, не сам!
Незрушно кінь стоїть,
у нього вершник вріс.
З яких вони століть —
та в партизанський ліс?
За тінню —
знову тінь...
І от сигнал дано!
Копитом вдарив кінь,
заграло стремено.
І вітру навздогін —
погоня із погонь!
І вже відкрив загін
по ворогу вогонь.
І падає в туман,
і корчиться в імлі
новітній бусурман
на здибленій землі.
Загін свинцем пропах,
по ворогу — свинець.
Але одну з папах
залив густий багрець.
Як вихор, зник загін
у лісу безгомінь.
А вслід — як болю тінь,
загону навздогін
іржав самотній кінь.
...Чи день минув, чи два,
а жінка в поле йшла,
ще вчора не вдова,
застигла край села.
Ще вчора молода...
Чола торкнулась тінь —
іде навстріч біда,
а не знайомий кінь.
Немов із-під землі...
Іде навстріч мана...
Бо мужа у сідлі
не впізнає жона.
— Поліг твій Мечислав, —
почула, як у сні, —
мене загін послав
коня віддать жоні.
У тебе всі права —
орати вже пора!..—
І молода вдова
за мить — як світ, стара:
— Зорана чорна рілля,
чорна рілля зорана...
Кулі — замість насіння,
замість насіння — кулі...—
І обняла вона,
як милого, коня.
— Ще буде борозна —
діждуся того дня! —
Сяйнули зорі сліз
у гриві золотій.
— Вертайтеся у ліс,
бо завтра — знову бій! —
Зелена безгомінь...
О, їм не все одно!
Копитом вдарив кінь,
заграло стремено.

Мешканці села
Кароліна і Броніслав Ковальські
одружилися
незадовго до страти.

— Я бачу продовження наше,
що зростає
од віку до віку.
Неба зоряна чаша
до наших нахилена вікон.
— Говориш, коханий, як мариш.
Пестиш,
а серцю тривожно.
Любитися біля погарищ —
чи маємо право? Чи можна?
— Не знаю. Звідкіль мені знати?
Єдине сказати можу я:
тебе в таку ніч кохати —
вірити в наше продовження.
...О ноче,
квітнева ноче,
сповнена чарів
і ласки!
Невже ти не відаєш,
ноче,
що готує світанок
для Раски?
Невже ти не скажеш,
ноче,
хоч тим,
хто побрався учора,
хай зночі втечуть
світ за очі,
бо днина їх
буде чорна?!
О ноче,
жорстока плахо!
Дітей півсела —
не менше.
Скажи,
хай візьмуть їх птахи
в ліси
до своїх помешкань.
Не чуєш,
проклята ноче,
сповнена чарів
і ласки.
А світанок
не промені в очі —
багнети
несе до Раски.

Каральному загонові,
який під покровом ночі
вступив потайсвіту до Раски,
було наказано
не будити жителів села
до шести годин ранку.

Яка зворушлива точність —
не будити село до шести!
До крові людської охочі,
по дворах
причаїлись
кати.
При місячнім світлі
каски —
як панцири
черепах.
Поспішали фашисти
до Раски —
і зміїлося зло в черепах.
Поспішали,
а зараз — досить!
Відпочити пора.
За плечима —
Лідіце досвід.
За плечима —
Хатині досвід.
Їх чекає р о б о т и гора.
— Не будити село
до шести! —
наказав
ортскомендант.
І тому,
щоб спочили кати.
І тому,
що він був педант...
Але ж бо —
холодна
точність!
Ортскомендант чекає,
хоч нетерпіння
точить,
хоч бунтує
у ньому
Каїн, —
ортскомендант чекає!
В засідці
хижо стоїть —
ген спалена
ним же
вулиця.
Як скелети
примарних страхіть,
погарища
в сутіні щуляться.
«Не помогло, однак, —
не призналися,
де партизани.
Пофантазуєм ... так, так...
Фантастичний
світанок
настане!..»
Коли садист
не спішить,
значить —
погані жарти.
Обраній жертві —
не жить,
а тут
все село —
жертва.
Яка
зворушлива
точність!
Вийшов дядько у двір
до шести.
А йому
заглядають в очі,
посміхаються мило
кати.
Вийшов хлопчик
з сусідньої хати
також
до шести
у двір.
І грайливо
рукою ката
йому —
кепочку набакир.
Ось він,
найвищий хист!
Легендарна
арійська точність!
Свою жертву
голубить
садист,
перш ніж
крові людської
вточить.

— Навіщо знов
про кров
і про війну?
Про це писали,
стільки раз писали!
Навіщо про історію сумну?
Усі ж пережили
біду страшну.
Та ми
здолали
варварські навали,
і Перемогу
ми відсвяткували!.. —
Проголосив мені
один мастак
давать оцінки всьому
без вагання.
Я промовчав.
А що?..
Воно-то так!..
Цілком можливе, зрештою,
питання...
І ось я думаю:
навіщо про війну?
навіщо
про історію сумну?..

Громи війни
давно відгуркотіли.
Дощі весняні
змили теплу кров.
Пом'яте танками
землі безсмертне тіло
позолотіло
у бинтах дібров.
Людська любов
загоїла всі рани
у селах спалених,
в розтерзаних
полях.
Як рук продовження,
др хмар
сягнули крани,
і зорі вікон
ожили в містах.
Славетні переможці
ніби знову
себе відчули
на передовій.
І весь народ
пішов
на відбудову
і в ній
завершив
переможний бій.
Людська
любов
загоїла всі рани
у селах спалених,
в розтерзаних
полях,
але ніхто
тих ліків
не дістане,
що гоять
вічні рани
на серцях!
Нема таких.
Напевно, і не треба,
щоб не забути
у щасливі дні:
мільйони нас
прийшли під чисте небо,
мільйони —
залишились на війні.
Вони воюють мужньо
і понині,
сини землі
не кинуть рідних піль.
А ми —
не у свинцевій хуртовині,
навколо нас —
вишнева заметіль.
Нам щастя випало.
І доля в нас завидна!
Вона — як чаша,
повна сонця вщерть.
Але в наш дім,
з якого всесвіт видно,
мільйоннооко
заглядала
смерть.
І поки пам'ять
входить в кожне слово,
пронизує думки,
серцебиття,
полеглих слава —
це і наша слава,
вона живе
і рухає життя.
Герої всі,
хто по останній подих
ненавидів
і бив фашистську гидь.
Коли ж ми кажем:
всенародний подвиг,
то добре знаєм,
що за цим стоїть.
Але і ті герої
неодмінно,
хто смерть
край хати мирної зустрів,
бо не схотів
упасти на коліна
і ласки попросить
у ворогів.

Дід майстром був.
Знавцем своєї справи.
Сокира, пилка у руках —
вогонь!
Ліс доокружний
за майстерню правив
і думи виколисував його.
Він добре знав,
чого живе на світі.
В дерев учився
на вітрах стоять.
Йому могли позаздрить
власні діти:
таку б живучість
всім —
за сімдесят!
Дітей любив.
І думалось,
що мало,
що недоснив
своїх солодких снів.
Дівчатка квітли,
як в осонні мальви.
І ліс шумів
у голосах синів.
Сини і доньки!
Десятеро в діда.
І внуки є —
полічать їх колись!
Він добре знав,
що не мине безслідно:
любов і праця
з вічністю сплелись.
І, ніби грім
серед ясної днини, —
війна!
Війна!..
З туману сивини
сказав синам:
— За волю Батьківщини,
за мене,
невояку, —
йдіть, сини!—
Двигтить земля.
Стискає дід сокиру.
Хрестаті танки
прогули на схід.
Та вірить дід.
Не може втратить віру.
Він трьох синів
відправив у похід.
Аж трьох синів,
щоб рятували світ.
...Квітневі зорі
заглядають в хату —
хай дні насняться уночі
ясні!
Дід посміхається
у сутінь волохату —
до нього молодість
вернулася у сні.
Немов видіння,
дивовижне майво:
явився вершник —
і подаленів.
Зосталися дівчатка,
наче мальви.
Остався ліс
у голосах синів.
Глухий удар.
Іще нові удари.
Упали двері
в передсвітну млу.
Що за мара?
Невже зі сну він марить
Він чує крики.
Чує лайку злу.
Дочка Марія
плаче.
Плачуть внуки.
Фашист
на діда кинувся,
як звір.
Не встиг отямитись —
взяли його за руки
і прямо з ліжка
вивели у двір.
Ще мить —
і хата полум'ям сповита.
Ще мить —
і Раска вся
як смолоскип.
Почув наказ:
— Усім іти на цвинтар! —
Не ворухнувсь.
Мов до землі прилип.
— Рушай, старий! —
Прикладом автомата
наказ по ребрах
тупо прогудів.
— Я буду тут
своїх синів чекати...
У рідній хаті
я чекатиму синів! —
У діда полум'я
відбилось на обличчі.
А вид катюги
раптом споночів.
І опустився автомат
незвично,
коли сяйнули очі —
як мечі.
Катам заціпило.
А дід
ступав
спокійно.
Пере-
ступив
палаючий поріг.
Останній крок —
і в небо
вогневійне —
вогненний крик:
«Я — переміг!»

Горять дерева.
Жахом оповита
оселя кожна —
полум'я і дим.
Подібно пострілам:
— Усім іти на цвинтар! —
Один наказ,
по всіх дворах один.
Людей — наліво!
В правий бік —
худобу!
І гвалт.
I рев.
І, як наруга, — сміх.
Та люди йшли,
не втративши подобу,
хоч дим душив
й душили сльози їх.
Сміявсь фашист,
на вигадку багатий.
І поліцай —
«Хи-хи!» —
щоб догодить.
Ще б пак!
Бабуся
із підпаленої хати,
як факел,
вибігла в останню мить.
Без шапки дід,
а онуча без блузи.
Простоволоса мати
на виду
в села!
Ледь їжу дітям
прихопила в вузлик.
Ледь трьох малят
абияк одягла!..
Людей — наліво.
В правий бік —
худобу...
Людей
стоптать хотіли,
як сміття.
Та люди йшли,
не втративши подобу.
Йшли в небуття,
а вірили в життя.

Дружина партизана
Марія Юхимович народила
дитину в палаючій хаті

Свинцева синь.
Свинцевий град.
І зерна жита —
в землю !
За батьком —
син.
За братом —
брат.
Усі
лягають
ряд у ряд
у невмирущу землю.
Смертями змучена земля
волає у блакить:
— Мене з'їдає
гниль і тля,
я хочу народить!..
— Маріє,
доленько моя!
Прости мене,
прости.
Та мушу
на посту стоять —
тривожні
в нас пости!
— Нічого, любий.
Ліс шумить.
Кругом —
густа пітьма.
Там хатка
край села стоїть,
піду в село
сама.

...Ось крайня хата.
Добре як!
Там пустка, тиша тиш
Знайшла покинутий лежак —
лежи
і все полиш!..

Та десь тут ходить
поліцай.
Та й тіні тут
не сплять.
Ти з болю
губи покусай.
Але не смій
кричать!
Не смій!
Сильніший болю — страх.
За страх — любов сильніш.
І в горлі жінки
крик застряг,
неначе в серці —
ніж.
Коли —
воно кричить,
дитя!
Аж тіні — сторчголов.
Без права голосу
в життя
прийшла твоя любов...
Все тіло ломить.
А маля
в ганчір'ї біля ніг.
Та що за лемент?
Звідкіля
й куди це хтось побіг?
А в хаті
диму теплий дух,
заграва —
на стіні.
Невже горить?
Вогонь навкруг,
вона з дитям —
в огні!
Не знає ще —
дочка чи син.
Чи зможе встать —
не зна.
І де взялось у неї сил?!
Вона
коло вікна!
Вона пірнула
в дим густий.
І полем, полем
в ліс.
В ганчір'ї
згорточок живий
до неї мов приріс.
Село горіло,
наче хмиз.
Вогонь під серцем
пік.
Вона хитнулась
між беріз —
торкнулась ніч
повік.
«Ой ходила журавочка
на пожар
та попекла білі ніжки,
стало мені жаль...
Ой ходила журавочка
слухать казку
та потрапила у пекло —
в нашу Раску.
Ой журавонько-жаринко,
ти пробач мені,
що знайшла тебе, дитинко,
у вогні...
Ой ну люлі, люлі...
Ти пробач мені,
що попекла білі ніжки
у вогні...»
Пашіла вся
і марила вона
в білоколоннім замку,
між беріз,
а щоб любов її
не відняла війна,
до неї згорточок живий
немов приріс.
За дві доби
знайшли їх партизани,
живих знайшли —
і матір,
і дитя,
Немов життя народу полум'яне,
вогнем гартоване
життя.
...Священні губи,
що губам
відкрились, як бутон,
коли горіли,
мов трава,
залізо та бетон.
Крізь кров,
і попіл,
і вогонь —
супроти всіх оков! —
розкуті пелюстки долонь
сплітаються в любов.
І в цьому подвиг,
в цьому суть —
любов серед смертей!
Несмертні зерна проростуть
в життя,
в нових людей!

Коли надходять
хмари грозові,
луг золотий
стає раптово чорним.
І затихають
коники в траві,
і коні вогняні
іржуть за косогором.
Коли війна
під небом голубим
людей жбурляє
в інквізиторські багаття, —
у небі сонце,
посіріле від ганьби,
на знак протесту
починає затухати.
Навряд чи є
закон випробувань,
що вивіряє
все на світі суще.
Та грань природи
і людини грань
переступає
тільки невмирущість.
Є невмирущість!
Як це їй не буть,
коли ж я нею
кожен крок свій міряю.
Коли мене
розстрілювать ведуть,
а я, людина,
в смерть свою
не вірю.
Є невмирущість!
Таж мені в лице
сто автоматів —
сто кривавих круків.
«Де партизани?
І життя
даруємо
за це!»
«Від ворогів
я не приймаю
подарунків!»
Є невмирущість!
І вона рушій,
що нашу гідність,
нашу совість
будить.
Вона, звичайно,
не у вічності душі —
у світу вічності,
який
лишаєм людям.
А якщо так,
то під життям моїм
ніхто
не в силі
підвести фатальну риску.
Я чую пострілів
невідворотний грім.
Стріляють в мене —
в невмирущу Раску.

Розтала,
зникла обрію межа.
Моє чоло
зросив
смертельний піт.
Не мною сіяне
безвинно я пожав:
мій світ
реальний —
нереальний світ.
Пече сльоза.
Стікає по щоці.
Я відчуваю:
не моя сльоза!
Коріння
ворухнулось на лиці —
росте трава
чи лащиться лоза?
Не плачу я —
оплакують мене.
Немає сліз
у висохлих очах.
І мовить Данте:
— Не забудь земне
і в пеклі,
у стігійських болотах!..

Дрімучий ліс —
в одних казках такі!
Хоч я знесилений,
а виходу шукаю.
Коли вслухаюсь:
голоси людські
прорвалися
між голоси шакалів.
Я кожне слово
чую крізь траву.
А плач дитячий
мертвого підніме.
Та я живий!
І поки я живу,
спішу на поміч.
Мушу бути з НИМИ!
І через хащі
я беру розгін.
Реальний кущ.
Цілком реальна каска.
І чим влучніш
стріляє карабін,
тим ближче
Раска.
Через пости,
колючий дріт,
не знаючи поразки,
сто раз проливши
кров і піт,
я увірвавсь
до Раски.
А там — нікого.
Ліс шумить.
Чи, може, плачуть
діти?
І я вже чую:
«Жити! Жить!» —
пливе над чорним світом.

Накрай села
червоний глей,
відбитки
сотень підошов.
Я там людей,
малих дітей
в піску кривавому
знайшов.
Дівчатко,—
лялька у руці,
не бант —
зів'ялий мак.
Хлоп'ятко, —
подив на лиці:
«Чому це так?
Та як це так?»
О, скільки їх,
таких малих,
лягло в пісок,
на мокрий мох!..
Я всіх підняв би,
якби міг.
Та я візьму
спочатку двох.
Біляві хлопчики,
невже
я бачив вас раніш?
А здогад — в серце,
як ножем:
вони мої,
мої ж!
В піску холодному
лежать
з піском у кулачках,
і в кожного
страшна печать
застигла на вустах...
Ви кликали мене.
Я чув —
«Рятуйте!» —
крізь траву.
Я знов
на крилах полечу
у безвість грозову,
через застави
і пости,
через колючий дріт.
Собі
не міг би я простить,
щоб вам —
та чорний світ!..
Я божеволію.
Як так?
Ну чим я завинив?
Таж після пекла
всіх атак
прийшли в життя
сини.
Прийшли
у тиші світовій
під небо голубе.
У сяйві їхньому з-під вій
я очищав себе...
Біляві хлопчики
мовчать.
Волає
крові жах.
Свинцем вкарбована
печать
на зціплених устах.

Накрай села
червоний глей,
відбитки
сотень підошов.
Я не своїх —
чужих дітей
в піску кривавому
знайшов.
Видіння,
марево чи страх?
Що пройняло
до глибини?
Та я
тримав їх на руках!
Я певен був:
мої вони!
Мої!
Бо їм по п'ять, по сім.
Бо їм по десять літ.
Я батько кожному,
усім!
І поки бачу світ,
катам кривавим
на біду,
я не зімкну очей.
Та до останнього
знайду!
Та до ноги переведу
убивць
МОЇХ дітей!

Я знаю,
де шукати їх,
затятих зарізяк,
що десь
по Мюнхенах своїх
гризуть зі зла
кулак.
Я знаю,
де шукати вбивць,
весь той
гадючий рід,
що смокче
смоком
кровопивць
Сантьяго і Мадрід.
Я знаю
їх падлючий стиль,
щоб не своїми —
жар.
А потім,
плюнувши на стид:
«Нам жертву бідну — жаль»
Як не поміг
колючий дріт,
вогонь не з'їв людей, —
вони гайда топити світ
в багні
гнилих ідей.
Вони б мені —
і в фронт, і в тил,
щоб тільки більший куш.
Від крематоріїв для тіл —
до крематоріїв для душ!..
Сичить
убивців хижий стан.
Підновлює
свою сім'ю.
Я в палестинських партизан
нові адреси
узнаю.
І я стою
на повен зріст.
І вірю
в зоряний свій час.
Бо я — не сам!
Я — комуніст!
У світі
легіони нас.
І тому,
поки бачу світ,
катам кривавим на біду,
я не зімкну очей.
І до останнього
знайду.
І до ноги переведу
убивць
МОЇХ дітей.

Житель Раски Павло Мар'янович Заблоцький,
потрапивши на фронт, відзначився у боях
з фашистськими загарбниками.
Брав участь у параді Перемоги.

Відколи люди на землі,
а їм земля як мати,
були великі і малі,
були святкові дати.
Були в людини і в людей,
в сім'ї, в народу і в народів...
А скільки дат нових гряде.
Ой, скільки свят життя народить!
Але відколи небозвід
тримають на плечах Атланти,
не знав такої дати світ
і певно, що не буде знати.
Це ж тільки нині уявить,
як від Карпат і до Камчатки
шапки й пілотки у блакить,
як птахи,
почали злітати.
А вслід «ура!» — на всенький світ,
а вслід салют — з усіх калібрів.
Пишався вперше небозвід,
що землю в наречені вибрав.
Нарешті, земле, не гориш,
і нам у попелі не вмерти, —
раділи Лондон і Париж,
усі краї і континенти.
Відчуло людство, що весна
розвіяла страшні тривоги, —
нарешті знищена війна
травневим громом Перемоги!
Дев'яте Травня — свято свят! —
вітрило на вітрах свободи!
Червонозоряний солдат
порятував усі народи.
Не знав такої дати світ,
і вистачить цієї дати,
допоки синій небозвід
тримають на плечах Атланти.
Парад в Москві.
Те вікопомне літо.
Ідуть славетні хлопці —
ряд у ряд!
Немов проходять
перед цілим світом ...
Сама історія
приймає цей парад.
У кожнім кроці:
«Наше діло праве!»
У кожнім кроці:
«Знайте, сили злі!
Ганьбити прапор
ленінської правди
ми не дамо нікому на землі!»
Парад в Москві.
Зірками сяють каски.
І зір кремлівських відблиски —
в очах.
А в лавах переможців —
воїн з Раски
карбує крок —
відлуню є в віках.
За рідний дім,
фашистами розп'ятий,
за односельців, знищених дотла,
він кров'ю власною
наблизив час розплати.
На Красній площі —
торжество села!
Парад в Москві.
Ненависні штандарти
летять народу нашому
до ніг,
а дід Лисовський
із палаючої хати
гукає світові:
«Я — переміг!»
«А ми
хіба належимо поразці? » —
Озвались голоси із-під трави.
Шість сотень куль
ми зупинили в Расці.
Шість сотень куль
не долетіли до Москви!..

Парад в Москві.
Те вікопомне літо.
Ідуть солдати й партизани —
ряд у ряд!
І ніби свідчить
перед цілим світом,
перед нащадками парад:
герої всі,
хто по останній подих
ненавидів
і бив фашистську гидь.
Коли ж ми кажем:
всенародний подвиг,
то добре знаєм,
що за цим стоїть.
Але і ті герої —
неодмінно! —
хто смерть
край хати мирної зустрів,
бо не схотів упасти на коліна
і ласки попросить у ворогів.

Раска відродилася з попелу.
На тому місці, де була хата діда Лисовського,
нині стоїть точнісінько така сама хата.

Сини вернулися
з далекого походу.
Вернулись вершники
з прокурених доріг.
На древній поклик
і землі, і роду —
переступити батьківський поріг.
Вернулись в Раску
партизанська мати
і в полум'ї народжене дитя.
На вічний поклик
батьківської хати —
у краї рідному
продовжити життя.
— Живому — жити!—
Кличе Перемога.—
Живим
нести полеглих знамено!..
Сини прийшли
до отчого порога
а той поріг став попелом давно.
Пекучий попіл,
хоч ущент схололий.
Пекучий біль,
хоч рани зажили.
Сини схилили
у зажурі голови,
а там
сокиру батькову знайшли...
Такий же зруб ...
Такі ж — до сонця —
вікна...
І мальви —
попід вікна,
мов колись.
— Ми тут жили
і житимем довіку!
«Спасибі, діти,
я не помиливсь».
— Спасибі, тату,
що навчив любити
і землю нашу,
й небо,
й шум дібров.
Нам помагала
у кривавій битві
тобою подарована
любов.

...Сини посивіли.
А з хати в день погідний
онуки
правнуків виводять за поріг.
Не міг той голос
зникнути безслідно,
що прогримів з вогню
«Я — переміг!»