Галера
"Любов і біль пронизують книжку відомого
українського поета, ліричний герой якої стоїть
в епіцентрі бурхливих подій, що сколихують країну. Окрім палких віршів, у яких пульсують ритми нашої складної доби, в книжці вміщені сповнена щирих почуттів інтимна лірика та поезії, присвячені Одесі і морю".
українського поета, ліричний герой якої стоїть
в епіцентрі бурхливих подій, що сколихують країну. Окрім палких віршів, у яких пульсують ритми нашої складної доби, в книжці вміщені сповнена щирих почуттів інтимна лірика та поезії, присвячені Одесі і морю".
Одеса, "Маяк", 1993 (pdf)
ЯКІР ПАМ'ЯТІ
Бастілії ненависті впадуть...
Бастілії ненависті впадуть,
Коли, явивши животворну суть,
Якогось вечора чи лагідного ранку
В людську обитель впустимо вигнанку
Із призабутим іменем Любов.
Бастілії ненависті впадуть,
Звільнивши душу від ганебних пут,
Які неволять животворну суть.
У плюскоті води, у гомоні дібров
Відроджена, відмолоділа знов
Прийде любов, немов верховний суд.
Бастілії ненависті впадуть,
Розчавивши зажерливість і блуд.
Прийде Любов, немов верховний суд.
Коли, явивши животворну суть,
Якогось вечора чи лагідного ранку
В людську обитель впустимо вигнанку
Із призабутим іменем Любов.
Бастілії ненависті впадуть,
Звільнивши душу від ганебних пут,
Які неволять животворну суть.
У плюскоті води, у гомоні дібров
Відроджена, відмолоділа знов
Прийде любов, немов верховний суд.
Бастілії ненависті впадуть,
Розчавивши зажерливість і блуд.
Прийде Любов, немов верховний суд.
Над Ірпінню наснилась Одеса...
Над Ірпінню наснилась Одеса,
Мов на веслах явилась любов.
Та до рук прикипіли весла,
А човен за обрій пішов.
Де ти, моя пречиста,
В морі скупана юна земля?..
На розкриллях вітрів норовистих
Затремтіла далека зоря.
Мов на веслах явилась любов.
Та до рук прикипіли весла,
А човен за обрій пішов.
Де ти, моя пречиста,
В морі скупана юна земля?..
На розкриллях вітрів норовистих
Затремтіла далека зоря.
Пісенний мотив
Закувала та сива зозуля —
І душа вознеслась до небес, як Говерла.
Розкувалась душа,
Розкувалась над краєм заснулим,
І побачила землю з небес,
І зраділа: земля ще не вмерла!
Закувала, ой, закувала та сива зозуля —
Золоті молоточки процокали у серцях,
Задзвеніли у скронях високих зір.
Закували, ой, закували ту сиву зозулю —
І колеса процокали,
Задзвеніли колеса
В Сибір.
1989 р.
І душа вознеслась до небес, як Говерла.
Розкувалась душа,
Розкувалась над краєм заснулим,
І побачила землю з небес,
І зраділа: земля ще не вмерла!
Закувала, ой, закувала та сива зозуля —
Золоті молоточки процокали у серцях,
Задзвеніли у скронях високих зір.
Закували, ой, закували ту сиву зозулю —
І колеса процокали,
Задзвеніли колеса
В Сибір.
1989 р.
Літак до Одеси...
Звук наростає, і спадає звук,
І розтає в небеснім океані.
Мотора стук і серця перестук
Живуть в єдиноборстві і єднанні.
Блищать хмарини, сонцем осіянні,
Немов сніги на берегах розлук.
Щемить душа у тихім завмиранні,
Здійнявшись вище радощів і мук.
Щомить світліші неба сині плеса —
Либонь, внизу проміниться Одеса,
Моєї юності і мати, і сестра.
Земля все ближче. І ревуть мотори,
Як грім весняний над весняним морем -
Мені радіть і плакати пора!
І розтає в небеснім океані.
Мотора стук і серця перестук
Живуть в єдиноборстві і єднанні.
Блищать хмарини, сонцем осіянні,
Немов сніги на берегах розлук.
Щемить душа у тихім завмиранні,
Здійнявшись вище радощів і мук.
Щомить світліші неба сині плеса —
Либонь, внизу проміниться Одеса,
Моєї юності і мати, і сестра.
Земля все ближче. І ревуть мотори,
Як грім весняний над весняним морем -
Мені радіть і плакати пора!
Два давніх монологи
І
МОНОЛОГ 3 КОШМАРНОГО СНУ
Забрів я в нетрі непролазні
З інтриг нікчемних і обманів.
Навколо мене — платні блазні,
Як у дешевім балагані.
Один дудить, а другий скаче,
А той кричить, як на заріз.
Облич за масками не бачу,
Та й очі в мене — повні сліз.
Взялись за руки. В хороводі
Пливуть з безглуздими піснями,
І в кожного на штучній морді:
«Ти — наш, ти—наш, навічно—з нами!»
Невже я виходу не мав би,
Коли б сказав їм: «Протестую»?
Мене вітають гучно мавпи,
Я їх вітаю й сам мавпую.
Оточення! Мене морозить
Від думки, що вростаю в тебе.
Заклекотіть, весняні грози,
Мені проснутись конче треба.
1965 р., м. Одеса.
Написано в обкомі комсомолу
ІІ
ІНТИМНИЙ МОНОЛОГ
Лежу в траві. Злипаються повіки.
Так пахнуть квіти, так шумить трава,
Що мимоволі:
— Це з якого віку
Защебетали птахи в головах?!
Не стане листу восени на вітті,
Мене не стане. Все — мине.
А те, що мучило і кликало мене,
Зостанеться на цій землі навіки.
Безсмертна смерть і мій заціпить рот.
Але душа залишиться нетлінна.
Бо син у мене є! Бо є народ.
Бо є на світі Україна.
1967 р., м. Одеса.
Написано в обкомі комсомолу
МОНОЛОГ 3 КОШМАРНОГО СНУ
Забрів я в нетрі непролазні
З інтриг нікчемних і обманів.
Навколо мене — платні блазні,
Як у дешевім балагані.
Один дудить, а другий скаче,
А той кричить, як на заріз.
Облич за масками не бачу,
Та й очі в мене — повні сліз.
Взялись за руки. В хороводі
Пливуть з безглуздими піснями,
І в кожного на штучній морді:
«Ти — наш, ти—наш, навічно—з нами!»
Невже я виходу не мав би,
Коли б сказав їм: «Протестую»?
Мене вітають гучно мавпи,
Я їх вітаю й сам мавпую.
Оточення! Мене морозить
Від думки, що вростаю в тебе.
Заклекотіть, весняні грози,
Мені проснутись конче треба.
1965 р., м. Одеса.
Написано в обкомі комсомолу
ІІ
ІНТИМНИЙ МОНОЛОГ
Лежу в траві. Злипаються повіки.
Так пахнуть квіти, так шумить трава,
Що мимоволі:
— Це з якого віку
Защебетали птахи в головах?!
Не стане листу восени на вітті,
Мене не стане. Все — мине.
А те, що мучило і кликало мене,
Зостанеться на цій землі навіки.
Безсмертна смерть і мій заціпить рот.
Але душа залишиться нетлінна.
Бо син у мене є! Бо є народ.
Бо є на світі Україна.
1967 р., м. Одеса.
Написано в обкомі комсомолу
Двадцять п'ять років тому...
Двадцять п'ять років тому
під одеськими платанами
ти нічого не мав.
Лиш далечінь незвідана —
понад морем, за скупаним небом —
далечінь, голубіша за море і небо,
не впокорена пограниччям,
безмежна.
І був же щасливий
передчуттям
чи жадобою щастя!
...О далечінь незвідана,
голубіша за море і небо,
таємнича, як молодість,
і, як молодість,
більша за щастя.
під одеськими платанами
ти нічого не мав.
Лиш далечінь незвідана —
понад морем, за скупаним небом —
далечінь, голубіша за море і небо,
не впокорена пограниччям,
безмежна.
І був же щасливий
передчуттям
чи жадобою щастя!
...О далечінь незвідана,
голубіша за море і небо,
таємнича, як молодість,
і, як молодість,
більша за щастя.
Чи пам'ятаєш травень той і море?...
Чи пам'ятаєш травень той і море?
Блакитний шлях з Одеси славсь до Варни,
Гойдавсь на хвилях білий теплоходик
З найменням загадковим «Аджигол».
Гойдалось небо, як блакитна люстра,
І чайки не літали, а гойдались —
На палубі, що все кудись тікала,
Тоді ми танцювали перший вальс.
Відкрите море нас благословляло
За кожен рух, за погляди відкриті,
Що переймали хвилювання хвиль...
Душа моя стає щоразу морем,
Коли неждано в пам'яті зринає
Той теплоходик, наче білий птах.
Блакитний шлях з Одеси славсь до Варни,
Гойдавсь на хвилях білий теплоходик
З найменням загадковим «Аджигол».
Гойдалось небо, як блакитна люстра,
І чайки не літали, а гойдались —
На палубі, що все кудись тікала,
Тоді ми танцювали перший вальс.
Відкрите море нас благословляло
За кожен рух, за погляди відкриті,
Що переймали хвилювання хвиль...
Душа моя стає щоразу морем,
Коли неждано в пам'яті зринає
Той теплоходик, наче білий птах.
Поважаю швидкі поїзди...
Поважаю швидкі поїзди
І шаную причали в Одесі.
Але тягне мене ТУДИ,
Де блакитні шляхи в піднебессі.
Хто душею природжений птах —
Не плазує, як вуж, перед вищим.
Але в мені нуртує страх,
Продиктований кладовищем.
Жити вічно не прагну. Однак
Я не хочу вмирать під трамваєм.
Коли падає з неба літак,
То політ і в падінні триває.
І шаную причали в Одесі.
Але тягне мене ТУДИ,
Де блакитні шляхи в піднебессі.
Хто душею природжений птах —
Не плазує, як вуж, перед вищим.
Але в мені нуртує страх,
Продиктований кладовищем.
Жити вічно не прагну. Однак
Я не хочу вмирать під трамваєм.
Коли падає з неба літак,
То політ і в падінні триває.
Незмінно триває мить...
Незмінно триває мить,
яка зупинила Трою,
грає незмінно хвиля,
що вела Одісея в Ітаку,
козацькі човни незмінно
долають Дніпрові пороги.
Всі ріки минулих віків
впадають у мить життя,
що зветься Сьогодні,—
і незмінно триває Минуле.
Вітер часу безсилий
загнати мій човен в непам'ять,
допоки мої якорі —
у ріках минулих віків.
Допоки я єсмь людина,
незмінно триває мить
і мій час безкінечний.
яка зупинила Трою,
грає незмінно хвиля,
що вела Одісея в Ітаку,
козацькі човни незмінно
долають Дніпрові пороги.
Всі ріки минулих віків
впадають у мить життя,
що зветься Сьогодні,—
і незмінно триває Минуле.
Вітер часу безсилий
загнати мій човен в непам'ять,
допоки мої якорі —
у ріках минулих віків.
Допоки я єсмь людина,
незмінно триває мить
і мій час безкінечний.
На мене глянув мертвий чоловік...
На мене глянув мертвий чоловік
З-під мертвих відсторонених повік
Й сказав здалека, наче з того світу:
— Ні проти течії, ні проти вітру
Не варт пускатись у буремний вік!
А я сказав:
— Прийшла така пора,
Коли мені на верхогір'ях літ —
Не задля себе і свого добра —
Потрібно йти і думати про звіт.
Він промовчав. І знов мене пропік
Своїм холодним зором з-під повік:
— Таких, як ти, тут тисячі пройшли
І їх слідочки терном поросли.
А я сказав:
— В дорозі до мети
Усе можливе, та потрібно йти!
І відступився мертвий чоловік,
І ще раз вмер, тепер уже навік.
1985 р.
З-під мертвих відсторонених повік
Й сказав здалека, наче з того світу:
— Ні проти течії, ні проти вітру
Не варт пускатись у буремний вік!
А я сказав:
— Прийшла така пора,
Коли мені на верхогір'ях літ —
Не задля себе і свого добра —
Потрібно йти і думати про звіт.
Він промовчав. І знов мене пропік
Своїм холодним зором з-під повік:
— Таких, як ти, тут тисячі пройшли
І їх слідочки терном поросли.
А я сказав:
— В дорозі до мети
Усе можливе, та потрібно йти!
І відступився мертвий чоловік,
І ще раз вмер, тепер уже навік.
1985 р.
Я нічого не просив у Бога...
Я нічого не просив у Бога,
навіть дні продовжити мені.
Врешті прошу:
коли є спромога,
хай сплатять мамі
трудодні,
той кривавий труд,
що на клозети
перейшов у Києві й Москві,
що здимів,
як зірвані ракети,
і завмер
в чорнобильській траві.
навіть дні продовжити мені.
Врешті прошу:
коли є спромога,
хай сплатять мамі
трудодні,
той кривавий труд,
що на клозети
перейшов у Києві й Москві,
що здимів,
як зірвані ракети,
і завмер
в чорнобильській траві.
Три видіння...
Ніби карби життя, а не повісті
Кимсь укладені в давнині,
Запеклися у пам'яті й совісті
Три видіння, три дійства страшні.
Спить село. Гавкіт псів із окраїн,
Чути постріли, крики й плачі.
Мати каже:
— То Авеля Каїн
Споконвіку вбиває вночі.
Мертвий місяць в вікно заглядає,
Мати каже:
— Синочку, дивись,
Там, на місяці, плямою — Каїн,
Брата вбив і навік заплямивсь.
Я тремчу і тулюся до мами,
І крізь шибку дивлюсь крадькома —
Справді, видно на місяці плями,
Кров безвинну, пролиту дарма.
Може, згодом пригоду забув би,
Та над книжкою якось завмер,
Коли постріл Тараса Бульби
Наскрізь груди мої роздер.
Наливалися кров'ю роки,
А неволю народ не зборов.
Все страшніше гриміли кроки,
Правом правлячи з-під підошов.
В ратних ритмах ступали когорти,
Чоти, сотні займали шляхи...
Бачу, падають діти Гонти:
— Ми,— ридають вони,— не ляхи!
Гомін волі — не гуркіт овацій,
Що притлумлюють рани віків,
І в епоху пробуджених націй
Я вдивляюсь в сліди прабатьків.
Три видіння. В них доля причаєна,
Що веде родовід з давнини.
Все життя я ненавиджу Каїна
І караюся ним без вини.
Я вдивляюсь в далекі когорти,
Що зринають з крутих роздоріж,
І караючу руку Гонти
Не зупиню благанням:
— Не ріж!
Всіх катів і убивць я забув би,
Та вони ж проросли крізь курай.
Чую знов грізний голос Бульби,
А безсилий сказать:
— Не стріляй!
Батько сина скарав. О Боже!
Знов бунтує думок моїх рій...
Але вище Вітчизни не може
Стати навіть пестунчик Андрій.
1992 р., вересень
Кимсь укладені в давнині,
Запеклися у пам'яті й совісті
Три видіння, три дійства страшні.
Спить село. Гавкіт псів із окраїн,
Чути постріли, крики й плачі.
Мати каже:
— То Авеля Каїн
Споконвіку вбиває вночі.
Мертвий місяць в вікно заглядає,
Мати каже:
— Синочку, дивись,
Там, на місяці, плямою — Каїн,
Брата вбив і навік заплямивсь.
Я тремчу і тулюся до мами,
І крізь шибку дивлюсь крадькома —
Справді, видно на місяці плями,
Кров безвинну, пролиту дарма.
Може, згодом пригоду забув би,
Та над книжкою якось завмер,
Коли постріл Тараса Бульби
Наскрізь груди мої роздер.
Наливалися кров'ю роки,
А неволю народ не зборов.
Все страшніше гриміли кроки,
Правом правлячи з-під підошов.
В ратних ритмах ступали когорти,
Чоти, сотні займали шляхи...
Бачу, падають діти Гонти:
— Ми,— ридають вони,— не ляхи!
Гомін волі — не гуркіт овацій,
Що притлумлюють рани віків,
І в епоху пробуджених націй
Я вдивляюсь в сліди прабатьків.
Три видіння. В них доля причаєна,
Що веде родовід з давнини.
Все життя я ненавиджу Каїна
І караюся ним без вини.
Я вдивляюсь в далекі когорти,
Що зринають з крутих роздоріж,
І караючу руку Гонти
Не зупиню благанням:
— Не ріж!
Всіх катів і убивць я забув би,
Та вони ж проросли крізь курай.
Чую знов грізний голос Бульби,
А безсилий сказать:
— Не стріляй!
Батько сина скарав. О Боже!
Знов бунтує думок моїх рій...
Але вище Вітчизни не може
Стати навіть пестунчик Андрій.
1992 р., вересень
Спитай себе!
І те не так, і се не так,
І дні не дні — ночей одміни.
Не гоноруйсь, що ти козак,
Скажи, як жив для України.
З нестатків вибратись —дарма!—
Засіли «партократи» всюди.
А віл звільнився від ярма
І заволав:
— Ми також люди!
Чи то пригас у слові жар,
Чи гонорар затисли ціни?
Забудь про свій небесний дар,
Зроби що-небудь для Вкраїни!
Звичайно, винні «нагорі»—
Від можновладців липі напасті.
А ти прокинувсь на зорі
Й пішов на спільне поле красти.
Стріляють там, стріляють сям,
А в нас — не бомбові руїни.
Спитай себе, зборовши страм:
— Ти що зробив для України?
Йшли вгору, вийшли під укіс,
Над прірвою тріщить попруга.
Щось мало тих, хто тягне віз,
Охочих мало перти плуга.
Паркет встелили килими
Так само пишно, як і стіни.
Згадай копальні Колими
Й трудись, як в шахті, для Вкраїни!
Не вміє той, не хоче та,
А той і та чекають тужно.
Ще трохи — і століть мета
Впаде під ноги безоружно.
Клястись на вірність у піснях —
Немає нам в світах заміни.
А хто всерйоз обрав свій шлях,
Готуйся вмерти для Вкраїни!
1992 р., вересень
І дні не дні — ночей одміни.
Не гоноруйсь, що ти козак,
Скажи, як жив для України.
З нестатків вибратись —дарма!—
Засіли «партократи» всюди.
А віл звільнився від ярма
І заволав:
— Ми також люди!
Чи то пригас у слові жар,
Чи гонорар затисли ціни?
Забудь про свій небесний дар,
Зроби що-небудь для Вкраїни!
Звичайно, винні «нагорі»—
Від можновладців липі напасті.
А ти прокинувсь на зорі
Й пішов на спільне поле красти.
Стріляють там, стріляють сям,
А в нас — не бомбові руїни.
Спитай себе, зборовши страм:
— Ти що зробив для України?
Йшли вгору, вийшли під укіс,
Над прірвою тріщить попруга.
Щось мало тих, хто тягне віз,
Охочих мало перти плуга.
Паркет встелили килими
Так само пишно, як і стіни.
Згадай копальні Колими
Й трудись, як в шахті, для Вкраїни!
Не вміє той, не хоче та,
А той і та чекають тужно.
Ще трохи — і століть мета
Впаде під ноги безоружно.
Клястись на вірність у піснях —
Немає нам в світах заміни.
А хто всерйоз обрав свій шлях,
Готуйся вмерти для Вкраїни!
1992 р., вересень
Хто справді поет...
Хто справді поет,
він — протест.
Історичну долаючи втому,
мусить нести
свій хрест
на гору відому.
Хто живе на краю катастрофи,
для нього життя —
не забава.
Він проходити мимо
Голгофи
не має права!
він — протест.
Історичну долаючи втому,
мусить нести
свій хрест
на гору відому.
Хто живе на краю катастрофи,
для нього життя —
не забава.
Він проходити мимо
Голгофи
не має права!
СВОБОДА — БІЛЬ І ЛЮБОВ
Витікає кров із прапорів...
Витікає кров
із прапорів,
витікає наша кров
із прапорів.
І стають вони синіми,
як наше тіло,
коли нас катували
в ОГПУ, в НКВД, в КГБ.
Витікає кров
із прапорів,
витікає наша кров
із прапорів.
І стають вони жовтими,
як наші обличчя,
коли нас кидали
в чорні ями ГУЛАГу,
Биківні,
Дем'янового Лазу...
Витікає кров
із червоних прапорів,
витікає наша кров
із червоних прапорів.
І стають вони синьо-жовтими.
Кольори страждань і смерті
переборюють море крові,
стать кольорами надії
і воскресіння.
1990 р.
із прапорів,
витікає наша кров
із прапорів.
І стають вони синіми,
як наше тіло,
коли нас катували
в ОГПУ, в НКВД, в КГБ.
Витікає кров
із прапорів,
витікає наша кров
із прапорів.
І стають вони жовтими,
як наші обличчя,
коли нас кидали
в чорні ями ГУЛАГу,
Биківні,
Дем'янового Лазу...
Витікає кров
із червоних прапорів,
витікає наша кров
із червоних прапорів.
І стають вони синьо-жовтими.
Кольори страждань і смерті
переборюють море крові,
стать кольорами надії
і воскресіння.
1990 р.
Галера
Ви думаєте,
я знаю, видумуєте,
що ми сидимо в красивих кріслах,
підходимо до красивих мікрофонів,
піднімаємось на високу трибуну
(високу, як плаха на місці лобному).
Купол над залом, забризканий сонцем,
заливає небесним сяйвом
безтурботні голови.
Ми собі говоримо —
слова пурхають, як голуби,
злітають під високий купол,
перелітають його магічну сферу
і шугають небом усієї України.
Але ви придивіться уважно,
я вас прошу: ви придивіться уважно!—
ми не сидимо в красивих кріслах,
ми сидимо за веслами,
приковані ланцюгами до галери.
Ми не бачимо сонця,
що, як уявляється вам,
ллється промінням слави
на безтурботні голови.
Ми, приковані ланцюгами,
сидимо в похмурому трюмі галери
і налягаєм на весла,
і налягаєм на весла,
і налягаєм на весла.
Наглядачі бичують нас,
наглядачі посипають сіллю
перепалені спрагою губи,
наглядачі проклинають нас.
Шалені норд-ости навстрічні,
шквальні вітри кругойдучі
жбурляють галеру на скелі,
женуть на підступні рифи —
і німіють руки,
і тріщать наші ребра.
Хвилі, як гори у буйному танці,
розгойдані землетрусами,
жбурляють галеру у всесвітні безодні—
і німіють руки,
і вивертаються нутрощі
у забльованім трюмі.
А наглядачі бичують нас,
а наглядачі посипають сіллю
перепалені спрагою губи,
а наглядачі проклинають нас.
Без компаса
і без лоції,
тільки по зорях Чумацького Шляху
ми вивіряємо курс.
Тільки по зорях
над безоднями осатанілих стихій,
тільки по зорях кривавих,
на яких поселилися душі наших предтеч,
ми вивіряємо курс.
І налягаєм на весла,
і налягаєм на весла,
і налягаєм на весла.
Галерники,
каторжани,
добровільні бранці похмурого трюму,
ми задихаємось від нестерпних випарів,
знемагаємо від лютої спраги,
навіки прощаємось із власного волею.
І налягаєм на весла,
і замагаєм норд-ости,
і минаємо рифи,
допоки не допливем до жаданого
небокраю,
допоки золотим по блакитному
не засяють
стопрокляті й освячені,
просякнуті потом і кров'ю,
розп'яті й воскреслі
два слова
ВІЛЬНА УКРАЇНА —
золотим по блакитному.
А ви думаєте,
я знаю, видумуєте,
що ми сидимо в красивих кріслах
під високим сферичним склепінням,
звідки ллється проміння слави
на безтурботні голови.
Звідки?
Ми ж сидимо в похмурому трюмі,
приковані ланцюгами до галери,
і налягаєм на весла,
і сліпнемо,
задивляючись у похмурі небокраї,
певні того,
що допливем до жаданого обрію
і напишемо
золотим по блакитному —
ВІЛЬНА УКРАЇНА —
золотим по блакитному.
1991 р., червень
я знаю, видумуєте,
що ми сидимо в красивих кріслах,
підходимо до красивих мікрофонів,
піднімаємось на високу трибуну
(високу, як плаха на місці лобному).
Купол над залом, забризканий сонцем,
заливає небесним сяйвом
безтурботні голови.
Ми собі говоримо —
слова пурхають, як голуби,
злітають під високий купол,
перелітають його магічну сферу
і шугають небом усієї України.
Але ви придивіться уважно,
я вас прошу: ви придивіться уважно!—
ми не сидимо в красивих кріслах,
ми сидимо за веслами,
приковані ланцюгами до галери.
Ми не бачимо сонця,
що, як уявляється вам,
ллється промінням слави
на безтурботні голови.
Ми, приковані ланцюгами,
сидимо в похмурому трюмі галери
і налягаєм на весла,
і налягаєм на весла,
і налягаєм на весла.
Наглядачі бичують нас,
наглядачі посипають сіллю
перепалені спрагою губи,
наглядачі проклинають нас.
Шалені норд-ости навстрічні,
шквальні вітри кругойдучі
жбурляють галеру на скелі,
женуть на підступні рифи —
і німіють руки,
і тріщать наші ребра.
Хвилі, як гори у буйному танці,
розгойдані землетрусами,
жбурляють галеру у всесвітні безодні—
і німіють руки,
і вивертаються нутрощі
у забльованім трюмі.
А наглядачі бичують нас,
а наглядачі посипають сіллю
перепалені спрагою губи,
а наглядачі проклинають нас.
Без компаса
і без лоції,
тільки по зорях Чумацького Шляху
ми вивіряємо курс.
Тільки по зорях
над безоднями осатанілих стихій,
тільки по зорях кривавих,
на яких поселилися душі наших предтеч,
ми вивіряємо курс.
І налягаєм на весла,
і налягаєм на весла,
і налягаєм на весла.
Галерники,
каторжани,
добровільні бранці похмурого трюму,
ми задихаємось від нестерпних випарів,
знемагаємо від лютої спраги,
навіки прощаємось із власного волею.
І налягаєм на весла,
і замагаєм норд-ости,
і минаємо рифи,
допоки не допливем до жаданого
небокраю,
допоки золотим по блакитному
не засяють
стопрокляті й освячені,
просякнуті потом і кров'ю,
розп'яті й воскреслі
два слова
ВІЛЬНА УКРАЇНА —
золотим по блакитному.
А ви думаєте,
я знаю, видумуєте,
що ми сидимо в красивих кріслах
під високим сферичним склепінням,
звідки ллється проміння слави
на безтурботні голови.
Звідки?
Ми ж сидимо в похмурому трюмі,
приковані ланцюгами до галери,
і налягаєм на весла,
і сліпнемо,
задивляючись у похмурі небокраї,
певні того,
що допливем до жаданого обрію
і напишемо
золотим по блакитному —
ВІЛЬНА УКРАЇНА —
золотим по блакитному.
1991 р., червень
Криваво котиться зоря....
Не знав.
Не думав.
Не гадав.
Вдивлявся в сутінки вухаті.
А час підкрався, як удав,
І тишу проковтнув у хаті.
Серед камелій і камен,
Згубивши часу камертони,
Взялась програма ТСН
Мінять купони на патрони.
Я похолов.
Там, «нагорі»,
Ви кров'ю пишете світанки?
Литва не спить в нічній порі —
У Вільнюсі стріляють танки.
***
Невже, невже прийшли часи,
Коли лукавить календар?
Мов птахи гнані, голоси
Майдан розгойдують до хмар.
Горить листок календаря,
Що підпалив нову добу.
Криваво котиться зоря
Вслід за свободою в гробу.
На вольну волю, як орел,
Я вирвавсь із липких тенет,
Припав губами до джерел —
Звідтіль ударив кулемет...
Свобода в ніжності мені
Являла свій дівочий встид.
Якщо ти брат, чому в броні
Ідеш на мене, як бандит?
Якщо ти брат і Богом дан,
Чому велиш лягати ниць?
Душа від тіла, як з кайдан,
Звільняється з-під гусениць.
Душа злітає до небес
І цілить з висоти в раба:
— Я вічний, ти — бродячий пес,
Тобі судилася ганьба!
***
Шинельний запах навкруги
Виповнює повітря вщерть.
Ріка ламає береги,
Коли в старому плині — смерть.
Нічого, браття! Дим і пил,
В ГУЛАГ раптовий поворот...
Спроможен встати із могил,
Хто не бродяга, а народ!
В душі вогонь. Вогонь жене
Сум'яття, сумніви — у суть.
Тебе сьогодні чи мене?
Кого назавтра понесуть?
Ви, може, скажете: «Не так!»
Ви скажете: «Такий момент!»
А я не хочу бачить танк,
Я хочу бачить аргумент.
***
— Яка різниця?— Скаже той,
Який живе то тут, то там.
Він землю візьме під конвой
Й чужим відправить небесам.
Такий прийде нізвідкіля,
Звідкіль — гадати не берусь.
Присяде тільки: «— Ця земля
Віднині зватиметься Русь!»
Геройські хлопці, молодці,
Вночі потрібні позаріз.
Без них — ні хвильки на ріці,
Без них нема в гаю беріз.
Чуття вітчизни — не чуття,
Коли нема між нами їх.
Без них у світле майбуття
Ми заглядали б із-під стріх.
Вони такі, такі вони,
Що в світ несуть джерельний зміст.
Не даш останні їм штани,
Ти — на-
ці-
о-
наліст!
Можливо, все це і не так,
Та, навзамін своїх провин,
Я сам готов лягти під танк
За честь беріз і честь калин.
1991 р.,
Вночі з 13 на 14 січня
Не думав.
Не гадав.
Вдивлявся в сутінки вухаті.
А час підкрався, як удав,
І тишу проковтнув у хаті.
Серед камелій і камен,
Згубивши часу камертони,
Взялась програма ТСН
Мінять купони на патрони.
Я похолов.
Там, «нагорі»,
Ви кров'ю пишете світанки?
Литва не спить в нічній порі —
У Вільнюсі стріляють танки.
***
Невже, невже прийшли часи,
Коли лукавить календар?
Мов птахи гнані, голоси
Майдан розгойдують до хмар.
Горить листок календаря,
Що підпалив нову добу.
Криваво котиться зоря
Вслід за свободою в гробу.
На вольну волю, як орел,
Я вирвавсь із липких тенет,
Припав губами до джерел —
Звідтіль ударив кулемет...
Свобода в ніжності мені
Являла свій дівочий встид.
Якщо ти брат, чому в броні
Ідеш на мене, як бандит?
Якщо ти брат і Богом дан,
Чому велиш лягати ниць?
Душа від тіла, як з кайдан,
Звільняється з-під гусениць.
Душа злітає до небес
І цілить з висоти в раба:
— Я вічний, ти — бродячий пес,
Тобі судилася ганьба!
***
Шинельний запах навкруги
Виповнює повітря вщерть.
Ріка ламає береги,
Коли в старому плині — смерть.
Нічого, браття! Дим і пил,
В ГУЛАГ раптовий поворот...
Спроможен встати із могил,
Хто не бродяга, а народ!
В душі вогонь. Вогонь жене
Сум'яття, сумніви — у суть.
Тебе сьогодні чи мене?
Кого назавтра понесуть?
Ви, може, скажете: «Не так!»
Ви скажете: «Такий момент!»
А я не хочу бачить танк,
Я хочу бачить аргумент.
***
— Яка різниця?— Скаже той,
Який живе то тут, то там.
Він землю візьме під конвой
Й чужим відправить небесам.
Такий прийде нізвідкіля,
Звідкіль — гадати не берусь.
Присяде тільки: «— Ця земля
Віднині зватиметься Русь!»
Геройські хлопці, молодці,
Вночі потрібні позаріз.
Без них — ні хвильки на ріці,
Без них нема в гаю беріз.
Чуття вітчизни — не чуття,
Коли нема між нами їх.
Без них у світле майбуття
Ми заглядали б із-під стріх.
Вони такі, такі вони,
Що в світ несуть джерельний зміст.
Не даш останні їм штани,
Ти — на-
ці-
о-
наліст!
Можливо, все це і не так,
Та, навзамін своїх провин,
Я сам готов лягти під танк
За честь беріз і честь калин.
1991 р.,
Вночі з 13 на 14 січня
Да буде воля твоя!
(Відлуння молитви)
Авва Отче,
зглянься з високості!
Авва Отче,
порятуй наш край!
Під ногами — черепи і кості,
під ногами смолище плюскоче,
пахне пеклом
шлях,
що слався в рай.
Ні чудес, ні чарівного трунку
нам не треба,
Господи, прости!
Ниспошли нам право порятунку
(без еНКаВеДе і постерунку),
дай самим
здобутися мети.
Вибач, Боже,
може, ми без тями,
діти тьми,
рушаєм знов до тьми?..
Ситі небесами і кремлями
(збурені й одурені вождями),
певні:
наш рятунок —
тільки ми!
Закипають смертію долини,
власть імущі
гірші всіх смертей.
Дай нам право
іменем Людини
(в Україні й ради України)
жити гідно імені людей.
Пересохли всі молочні ріки,
стали трійлом
золоті меди.
Духом — злидні,
мислію — каліки,
Ти від нас
потворство відведи!
Дай нам, Боже,
у єдиній вірі
злитись
різним праведним умам:
ми ж бо люди —
не людинозвірі,
щоб на шмаття розривати
Храм.
Спопели
все нице і мізерне,
мисль вклади
у звужені лоби,
хай би ми,
очищені від скверни,,
прокляли
боріння саможерне
й знали вічно:
— Брата возлюби!
Хай сусід,
що на сусіда вирив
чорну яму,
ніби хижий Хам,
не шукає в запічку сокири,
а в душі знаходить
слово щире
і приходить
до сусіда в Храм.
Авва Отче!
І живі, і мертві,
і ненарожденні —
геть усі
на земну сваволю
в дні нестерпні
накликаєм
кару в небесі.
Ревно просим:
— Поверни надії,
що живили душу споконвік.
А як ні,
хай владні суховії
спалять нас,
зневірених калік.
Ми, лукаві,
винні перед небом —
дармівщина спокусила нас!
Авва Отче,
молимось до Тебе,
просимо Тебе
в непевний час:
— Розгріши
гріхи супроти брата,
воздолай
нечем'я до жони,—
нас вела
підступність супостата,
але ж ми ішли,
як барани.
Ми ішли.
Нас молодість водила
чи життя вселенський антизміст?
Легко Каїн
брата брав на вила —
певно, Каїн
перший комуніст.
0 Всевишній
і свята Маріє!
Де ж вони,
жадані береги?
В днях минулих
день грядущий мріє,
сущі дні —
розіп'яті боги.
День грядущий...
Демон загребущий...
Рівність голих,
що не говори.
В судний час
дай, Отче, хліб насущний
і розвій
чорнобильські вітри!
Отче наш,
єдиний утішитель,
небожитель,
тихий до пори,
грім пошли з небесної гори —
хай свободи нашої душитель
і його криваві прапори
перейдуть
в диявольську обитель,
загримлять самі
в тартарари.
Ми народ,
хай лагідний,
а впертий,
благо власне маєм
ні за гріш,
мучить нас одне,
святий Безсмертний,—
жить в неволі —
то
від смерті гірш.
Шлях до волі
освяти, пан-Отче,
порятуй
знедолений наш край.
Під ногами смолище плюскоче,
пахне пеклом
шлях,
що слався в рай.
Освяти нам, Боже,
те насіння,
що в душі ще світиться
на дні —
і настане краю воскресіння,
повесніння
в рідній стороні.
Авва Отче!
Наш олтар —
руїна,
наша правда
з вікових тривог.
І єдина віра —
Україна,
і свобода —
над богами —
Бог.
...Довго йшли.
Отямились запізно.
Авва Отче!
Вдома, а не десь,
дай живим вернутись з комунізму
в Храм Життя,
о Боже, даждь нам днесь!
1991 р., квітень
Авва Отче,
зглянься з високості!
Авва Отче,
порятуй наш край!
Під ногами — черепи і кості,
під ногами смолище плюскоче,
пахне пеклом
шлях,
що слався в рай.
Ні чудес, ні чарівного трунку
нам не треба,
Господи, прости!
Ниспошли нам право порятунку
(без еНКаВеДе і постерунку),
дай самим
здобутися мети.
Вибач, Боже,
може, ми без тями,
діти тьми,
рушаєм знов до тьми?..
Ситі небесами і кремлями
(збурені й одурені вождями),
певні:
наш рятунок —
тільки ми!
Закипають смертію долини,
власть імущі
гірші всіх смертей.
Дай нам право
іменем Людини
(в Україні й ради України)
жити гідно імені людей.
Пересохли всі молочні ріки,
стали трійлом
золоті меди.
Духом — злидні,
мислію — каліки,
Ти від нас
потворство відведи!
Дай нам, Боже,
у єдиній вірі
злитись
різним праведним умам:
ми ж бо люди —
не людинозвірі,
щоб на шмаття розривати
Храм.
Спопели
все нице і мізерне,
мисль вклади
у звужені лоби,
хай би ми,
очищені від скверни,,
прокляли
боріння саможерне
й знали вічно:
— Брата возлюби!
Хай сусід,
що на сусіда вирив
чорну яму,
ніби хижий Хам,
не шукає в запічку сокири,
а в душі знаходить
слово щире
і приходить
до сусіда в Храм.
Авва Отче!
І живі, і мертві,
і ненарожденні —
геть усі
на земну сваволю
в дні нестерпні
накликаєм
кару в небесі.
Ревно просим:
— Поверни надії,
що живили душу споконвік.
А як ні,
хай владні суховії
спалять нас,
зневірених калік.
Ми, лукаві,
винні перед небом —
дармівщина спокусила нас!
Авва Отче,
молимось до Тебе,
просимо Тебе
в непевний час:
— Розгріши
гріхи супроти брата,
воздолай
нечем'я до жони,—
нас вела
підступність супостата,
але ж ми ішли,
як барани.
Ми ішли.
Нас молодість водила
чи життя вселенський антизміст?
Легко Каїн
брата брав на вила —
певно, Каїн
перший комуніст.
0 Всевишній
і свята Маріє!
Де ж вони,
жадані береги?
В днях минулих
день грядущий мріє,
сущі дні —
розіп'яті боги.
День грядущий...
Демон загребущий...
Рівність голих,
що не говори.
В судний час
дай, Отче, хліб насущний
і розвій
чорнобильські вітри!
Отче наш,
єдиний утішитель,
небожитель,
тихий до пори,
грім пошли з небесної гори —
хай свободи нашої душитель
і його криваві прапори
перейдуть
в диявольську обитель,
загримлять самі
в тартарари.
Ми народ,
хай лагідний,
а впертий,
благо власне маєм
ні за гріш,
мучить нас одне,
святий Безсмертний,—
жить в неволі —
то
від смерті гірш.
Шлях до волі
освяти, пан-Отче,
порятуй
знедолений наш край.
Під ногами смолище плюскоче,
пахне пеклом
шлях,
що слався в рай.
Освяти нам, Боже,
те насіння,
що в душі ще світиться
на дні —
і настане краю воскресіння,
повесніння
в рідній стороні.
Авва Отче!
Наш олтар —
руїна,
наша правда
з вікових тривог.
І єдина віра —
Україна,
і свобода —
над богами —
Бог.
...Довго йшли.
Отямились запізно.
Авва Отче!
Вдома, а не десь,
дай живим вернутись з комунізму
в Храм Життя,
о Боже, даждь нам днесь!
1991 р., квітень
Біль і любов
Хто ми нині?
І де ми? Де ми?
Варті чого? І варті чи?
Чом так швидко й куди ідемо?
Оглядаємось чом ідучи?
З кожним кроком нові питання.
Той спіткнувся, а той озвірів.
Ой, не так свого духу повстання
Ми замислили на зорі.
Заборон, і принижень, і страму,
Ой, спізнали в тотальну добу!
Нині мало нам спільного храму —
Стане місця у спільнім гробу.
Нам здавалось, що ми єдині,
Злиті в лаву з усіх епох,
І, відроджений в Україні,
Нас освятить єдиний Бог.
Нам здавалось, що ми всесильні —
Лиш свобода прорве небокрай,
Крила випрямим сонячно-сині —
І потрапим в омріяний рай.
Боже, вчора такі веселі
Ви співали: «...Вкраїну храни!»,
А сьогодні в боях за портфелі
Позчіплялися, як барани.
Чудеса! Коли вперше на площі
Вийшли ми, я не бачив тих,
Хто сьогодні язик полоще
В мертвих водах потоків брудних.
Боже милий, сто днів майнуло,
Як сурмили в грудневий ріг,
А сусід вже скулить в минуле,
Оглядається в затхлий барліг.
Я дивуюся: звідки, звідки
Хижі очі примружені зло?
Так орел, що позбувся клітки,
Неспроможен розправить крило.
Так орел, призвичаєний ласо
Жерти в клітці за будь здоров,
Ради трупної пайки м'яса
Повернутись в неволю готов.
1992 р., березень
І де ми? Де ми?
Варті чого? І варті чи?
Чом так швидко й куди ідемо?
Оглядаємось чом ідучи?
З кожним кроком нові питання.
Той спіткнувся, а той озвірів.
Ой, не так свого духу повстання
Ми замислили на зорі.
Заборон, і принижень, і страму,
Ой, спізнали в тотальну добу!
Нині мало нам спільного храму —
Стане місця у спільнім гробу.
Нам здавалось, що ми єдині,
Злиті в лаву з усіх епох,
І, відроджений в Україні,
Нас освятить єдиний Бог.
Нам здавалось, що ми всесильні —
Лиш свобода прорве небокрай,
Крила випрямим сонячно-сині —
І потрапим в омріяний рай.
Боже, вчора такі веселі
Ви співали: «...Вкраїну храни!»,
А сьогодні в боях за портфелі
Позчіплялися, як барани.
Чудеса! Коли вперше на площі
Вийшли ми, я не бачив тих,
Хто сьогодні язик полоще
В мертвих водах потоків брудних.
Боже милий, сто днів майнуло,
Як сурмили в грудневий ріг,
А сусід вже скулить в минуле,
Оглядається в затхлий барліг.
Я дивуюся: звідки, звідки
Хижі очі примружені зло?
Так орел, що позбувся клітки,
Неспроможен розправить крило.
Так орел, призвичаєний ласо
Жерти в клітці за будь здоров,
Ради трупної пайки м'яса
Повернутись в неволю готов.
1992 р., березень
Внутрішній монолог
Наше нині зросло з учора,
Лабіринти вели в просвітління.
Барва сонячна й барва чорна
Малювали портрет покоління.
— Слава кату! Кайданам слава!—
Не казали в добу очманіння,
Все ж юрмились на ярмарку Слова
Ми, зачумлене покоління.
Гімнописці, опора влади
Нас привчали до поклоніння —
І примножили гімни-балади
Ми, зачумлене покоління.
В штольню віку вмурована мати,
Україна, мов чайки квиління —
І зі страху тікали в догмати
Ми, зачумлене покоління.
Відкували літа зозулі
Всім, хто канув у безгоміння,—
І сукали в кишенях дулі
Ми, зачумлене покоління.
Накликала душа покуту,
Підступало до горла сумління —
І самі розпізнали отруту
Ми, одурене покоління.
Легше тіло, ніж душу, збороти,
В ній бунтує,
росте прозріння —
Врешті, перші пішли супроти
Ми, одурене покоління.
З днів огуди щити словоблуду
Тиснуть груди, як мертве каміння —
Скільки житиму, не забуду:
Ми — одурене покоління.
Спадок віку. Життя надвечір'я.
Входим тихо в нове безгоміння
Й відчуваєм льодок недовір'я
Ми, одурене покоління.
1992 р.
Лабіринти вели в просвітління.
Барва сонячна й барва чорна
Малювали портрет покоління.
— Слава кату! Кайданам слава!—
Не казали в добу очманіння,
Все ж юрмились на ярмарку Слова
Ми, зачумлене покоління.
Гімнописці, опора влади
Нас привчали до поклоніння —
І примножили гімни-балади
Ми, зачумлене покоління.
В штольню віку вмурована мати,
Україна, мов чайки квиління —
І зі страху тікали в догмати
Ми, зачумлене покоління.
Відкували літа зозулі
Всім, хто канув у безгоміння,—
І сукали в кишенях дулі
Ми, зачумлене покоління.
Накликала душа покуту,
Підступало до горла сумління —
І самі розпізнали отруту
Ми, одурене покоління.
Легше тіло, ніж душу, збороти,
В ній бунтує,
росте прозріння —
Врешті, перші пішли супроти
Ми, одурене покоління.
З днів огуди щити словоблуду
Тиснуть груди, як мертве каміння —
Скільки житиму, не забуду:
Ми — одурене покоління.
Спадок віку. Життя надвечір'я.
Входим тихо в нове безгоміння
Й відчуваєм льодок недовір'я
Ми, одурене покоління.
1992 р.
Самовиховання
Говорив я з секретарем райкому
комсомолу
і почув:
— Виздихаєм, як руді миші, без Москви.
Говорив я з директором школи
і почув:
— Служи Радянському Союзові!
Говорив я з головою сільради
і почув:
— То є мертве діло.
Говорив я з церковним сторожем
і почув:
— Це пахне цвинтарем...
Пішов я до могили січових стрільців,
затоптаної в глину
за вказівкою «зверху»,
і спитав:
— Як мені жити?
— Живи, як живеш, учися розуму в
мене,—
прошелестіла трава
і сяйнула росою ранковою,
в якій забриніли сльози.
— А як тебе звати, розумну?—
спитав я тихенько-тихо,
щоб ніхто не почув, окрім неї.
— Ще не вмерла Україна,—
забриніла росою трава
і сяйнула зеленими багнетами
на забутій стрілецькій могилі.
комсомолу
і почув:
— Виздихаєм, як руді миші, без Москви.
Говорив я з директором школи
і почув:
— Служи Радянському Союзові!
Говорив я з головою сільради
і почув:
— То є мертве діло.
Говорив я з церковним сторожем
і почув:
— Це пахне цвинтарем...
Пішов я до могили січових стрільців,
затоптаної в глину
за вказівкою «зверху»,
і спитав:
— Як мені жити?
— Живи, як живеш, учися розуму в
мене,—
прошелестіла трава
і сяйнула росою ранковою,
в якій забриніли сльози.
— А як тебе звати, розумну?—
спитав я тихенько-тихо,
щоб ніхто не почув, окрім неї.
— Ще не вмерла Україна,—
забриніла росою трава
і сяйнула зеленими багнетами
на забутій стрілецькій могилі.
Балада
Відлітають гуси —
Літо в невідь лине.
Кров його загусла
В кетягах калини.
Козаків побито
В тихій оболоні.
Та гримлять копита,
Та басують коні...
Відлетіли гуси,
Сонце вкрили хмари.
Обступають густо
Коней яничари.
В тихій оболоні
Поборовши втому,
Битим шляхом коні
Мчать собі додому.
Вдарить кінь копитом,
Кров над шляхом бризне.
Спрагнуть коні пити —
Мчать до материзни!
Вдома тупіт чують
Рідний донестями
І столи лаштують
Та й під яворами.
За столи тесові
Славний рід сідає
І синам на совість
Мати наливає.
Двір гойднувсь зненацька,
І схлюпнули чари —
За столи козацькі
Сіли яничари.
Літо в невідь лине.
Кров його загусла
В кетягах калини.
Козаків побито
В тихій оболоні.
Та гримлять копита,
Та басують коні...
Відлетіли гуси,
Сонце вкрили хмари.
Обступають густо
Коней яничари.
В тихій оболоні
Поборовши втому,
Битим шляхом коні
Мчать собі додому.
Вдарить кінь копитом,
Кров над шляхом бризне.
Спрагнуть коні пити —
Мчать до материзни!
Вдома тупіт чують
Рідний донестями
І столи лаштують
Та й під яворами.
За столи тесові
Славний рід сідає
І синам на совість
Мати наливає.
Двір гойднувсь зненацька,
І схлюпнули чари —
За столи козацькі
Сіли яничари.
Хто втратив душу, той помер...
Хто втратив душу, той помер,
Нехай і ходить поміж нами,
Нехай маскується тепер
Життєподібними словами.
Не вірю я, не вірте й ви,
Хай він мотає головою,
Хай зовні вищий від трави,
Він — придивіться!— під травою.
Хто втратив душу, той мертвяк,
Нехай пізніше в землю ляже,
Та без душі в житті ніяк,
Що він живий, нам не докаже!
Нехай і ходить поміж нами,
Нехай маскується тепер
Життєподібними словами.
Не вірю я, не вірте й ви,
Хай він мотає головою,
Хай зовні вищий від трави,
Він — придивіться!— під травою.
Хто втратив душу, той мертвяк,
Нехай пізніше в землю ляже,
Та без душі в житті ніяк,
Що він живий, нам не докаже!
Розмова
Заблукавши у лісі простягнутих рук,
Я вдивляюсь із жахом у відкриті роти.
Коли бачу: знайомий, затятий дундук,
Легко вказує людям шлях до мети.
Прислухаюсь до слів.
Вельми слушні слова
Скачуть пружно, як м'ячики,
по твердинях проблем.
І картаю себе:
«Ех, дуриголова,
Ти ж писав це колись,
як ішли ми в Едем!..»
Він говорить, говорить. Лунають овації.
Я влучаю момент і рубаю з плеча:
— Чом тримаєтесь, пане,
в добу деградації,
Наче світоч народу чи принаймні свіча?
— Хто зна, може, і світоч...
Та, певна річ,
Я палаю, мов свічка, в очах темноти.
Саме тому в ці дні, дорогий Ілліч,
І покликаний вас направлять до мети.
(Дорогий Ілліч, себто я, слабак,
А він той, хто тримає кормило.
Знайомий стиль, інтонація, такт,
Знайоме кормило,
що верхніх кормило!)
Підсумовую, але не сумую,
бо знову
Згадую вчорашнє, писучий син,
І думаю думу, гірку, полинову,
І присвічує в пам'ять звізда Полин.
Все правильно! Маємо те, що маємо.
І ниє провина в занімілих серцях,
І поки провиною серця не скараємо,
Ми не оживемо, повергнуті в прах.
Іду на відвертість, мов спалюю мости:
— Знайома лінія, взяв би вас біс!
А він мені чемно:
— Вас треба вести,
Бо тягу дасте — хто по дрова, хто в ліс.
Киваю:
— Логічно! Зворушливо до сліз!—
І знаходжу в сум'ятті думок веселинку:
— Мудрець, що завів
у «розвинений соціалізм»,
Заведе неодмінно і в джунглі ринку.
Коло за колом... Зорею незгасною
Засвітиться щастя в прийдешньому дні.
Поет був правий! Жаль,
що в пору прекрасную
Не випаде жить ні тобі, ні мені.
1992 р.
Я вдивляюсь із жахом у відкриті роти.
Коли бачу: знайомий, затятий дундук,
Легко вказує людям шлях до мети.
Прислухаюсь до слів.
Вельми слушні слова
Скачуть пружно, як м'ячики,
по твердинях проблем.
І картаю себе:
«Ех, дуриголова,
Ти ж писав це колись,
як ішли ми в Едем!..»
Він говорить, говорить. Лунають овації.
Я влучаю момент і рубаю з плеча:
— Чом тримаєтесь, пане,
в добу деградації,
Наче світоч народу чи принаймні свіча?
— Хто зна, може, і світоч...
Та, певна річ,
Я палаю, мов свічка, в очах темноти.
Саме тому в ці дні, дорогий Ілліч,
І покликаний вас направлять до мети.
(Дорогий Ілліч, себто я, слабак,
А він той, хто тримає кормило.
Знайомий стиль, інтонація, такт,
Знайоме кормило,
що верхніх кормило!)
Підсумовую, але не сумую,
бо знову
Згадую вчорашнє, писучий син,
І думаю думу, гірку, полинову,
І присвічує в пам'ять звізда Полин.
Все правильно! Маємо те, що маємо.
І ниє провина в занімілих серцях,
І поки провиною серця не скараємо,
Ми не оживемо, повергнуті в прах.
Іду на відвертість, мов спалюю мости:
— Знайома лінія, взяв би вас біс!
А він мені чемно:
— Вас треба вести,
Бо тягу дасте — хто по дрова, хто в ліс.
Киваю:
— Логічно! Зворушливо до сліз!—
І знаходжу в сум'ятті думок веселинку:
— Мудрець, що завів
у «розвинений соціалізм»,
Заведе неодмінно і в джунглі ринку.
Коло за колом... Зорею незгасною
Засвітиться щастя в прийдешньому дні.
Поет був правий! Жаль,
що в пору прекрасную
Не випаде жить ні тобі, ні мені.
1992 р.
Відгомін минулого
Не всі у шкірянках
і з маузерами на боку
здирали шкіру з людей.
Були серед них романтики,
які вірили в месіанську ідею —
і тому в 25-градусний мороз,
здерши з тамбовських селян
тільки одяг,
зачиняли їх голими в стодолі,
поки не признаються,
де заховане останнє зерно;
і тому 33-го року
в українських дітей від рота
відривали надкушену шкоринку,
поки батьки не признаються,
де заховане останнє зерно.
Не всі у шкірянках
і з маузерами на боку
здирали шкіру з людей —
були серед них сердобольні,
які любили визволяти знедолених
і в ім'я месіанської ідеї
в Станіславі, в Дрогобичі, в Коломиї
звільняли моїх земляків від життя,
щоб не махали братам-визволителям
незбагненно безкровними прапорами.
Були серед них відчайдушні,
які вірили у всесвітнє щастя
побратаних багнетами народів
і без відчаю в темницях НКВД
відтинали дівчатам, закоханим в
Україну,
тільки неторкані груди,-
відтинали хлопцям, закоханим в
Україну,
тільки німі язики,
прищемляли дівчатам і хлопцям
дверима
тільки пальці
і, як справжні романтики,
вимагали від них,
конаючих:
— Єдинокровні брати і сестри
(справді, єдиною кров'ю
були вимазані
і визволителі, і визволені),
заспіваймо в єдинім пориві:
«Мы наш, мы новый мир построим!..»
...Справді, не всі у шкірянках
і з маузерами на боку
здирали шкіру з людей,
як не всі на збурених майданах Москви
люто б'ють співвітчизників
червоним прапором по голові
лишень за те, що Президент
не вчитався в історичну неминучість
транспаранта:
«Ельцын! Заставь хохлов
накормить Россию!»
А я вчитався — і пам'ять сколихнуло
відлунням:
«Мы наш, мы новый мир построим!..»
Не приведи, Господи!
1992 р.
і з маузерами на боку
здирали шкіру з людей.
Були серед них романтики,
які вірили в месіанську ідею —
і тому в 25-градусний мороз,
здерши з тамбовських селян
тільки одяг,
зачиняли їх голими в стодолі,
поки не признаються,
де заховане останнє зерно;
і тому 33-го року
в українських дітей від рота
відривали надкушену шкоринку,
поки батьки не признаються,
де заховане останнє зерно.
Не всі у шкірянках
і з маузерами на боку
здирали шкіру з людей —
були серед них сердобольні,
які любили визволяти знедолених
і в ім'я месіанської ідеї
в Станіславі, в Дрогобичі, в Коломиї
звільняли моїх земляків від життя,
щоб не махали братам-визволителям
незбагненно безкровними прапорами.
Були серед них відчайдушні,
які вірили у всесвітнє щастя
побратаних багнетами народів
і без відчаю в темницях НКВД
відтинали дівчатам, закоханим в
Україну,
тільки неторкані груди,-
відтинали хлопцям, закоханим в
Україну,
тільки німі язики,
прищемляли дівчатам і хлопцям
дверима
тільки пальці
і, як справжні романтики,
вимагали від них,
конаючих:
— Єдинокровні брати і сестри
(справді, єдиною кров'ю
були вимазані
і визволителі, і визволені),
заспіваймо в єдинім пориві:
«Мы наш, мы новый мир построим!..»
...Справді, не всі у шкірянках
і з маузерами на боку
здирали шкіру з людей,
як не всі на збурених майданах Москви
люто б'ють співвітчизників
червоним прапором по голові
лишень за те, що Президент
не вчитався в історичну неминучість
транспаранта:
«Ельцын! Заставь хохлов
накормить Россию!»
А я вчитався — і пам'ять сколихнуло
відлунням:
«Мы наш, мы новый мир построим!..»
Не приведи, Господи!
1992 р.
Смерть у затінку дерев
Ти наступив на голову
мурашці,
що дріботіла стежкою в гаю
тобі навперейми,
така маленька в затінку дерев,
така всесильна поряд із травинкою,
яку несла на крихітній спині.
Ти наступив на голову
мурашці,
завваживши її за крок на стежці,
розчавив смачно носаком штиблета
і став розслаблено
у характерній позі,
немов на п'єдесталі переможець.
«Я —всесильний!»—
було написано на владному обличчі.
А Бог побачив і сказав:
— Нещасний себелюбцю,
у гордині
ти вбив себе, а не мурашку!
Я Господа почув,
і подививсь у мертві очі себелюбця,
і з жахом усвідомив,
і шкірою відчув,
що вже не стежкою в гаю,
а в мене по хребті
біжить мурашка.
Одна і друга.
Біжать мурашки
в мене по хребті.
1992 р.
мурашці,
що дріботіла стежкою в гаю
тобі навперейми,
така маленька в затінку дерев,
така всесильна поряд із травинкою,
яку несла на крихітній спині.
Ти наступив на голову
мурашці,
завваживши її за крок на стежці,
розчавив смачно носаком штиблета
і став розслаблено
у характерній позі,
немов на п'єдесталі переможець.
«Я —всесильний!»—
було написано на владному обличчі.
А Бог побачив і сказав:
— Нещасний себелюбцю,
у гордині
ти вбив себе, а не мурашку!
Я Господа почув,
і подививсь у мертві очі себелюбця,
і з жахом усвідомив,
і шкірою відчув,
що вже не стежкою в гаю,
а в мене по хребті
біжить мурашка.
Одна і друга.
Біжать мурашки
в мене по хребті.
1992 р.
Варіант прогнозу
Вчорашнім товаришам,
що сподіваються на манну небесну
Дерева жили тим днем,
В якому боялись пили.
Часто за круглим пнем
Хлопці сідали й пили.
Одначе в хмільному чаду
Нарікали на примхи погоди
І вбачали застільну біду
В наявності несвободи.
Коли прогриміла труба,
Вони відсипались з похмілля.
Проснулись — і з криком: «Ганьба!»-
Таврували своє підневілля —
Мовляв, наливали не так,
Цензура була на тости,
Начальство втрачало такт,
Підлеглих гукаючи в гості...
Одхекались від проклять,
Посідали довкола пня
І вжахнулися: наливать
Не спішать ні сусід, ні рідня.
Натура несамовита,
Першим озвавсь тамада:
— Хто виточив пійло з корита,
Чекає на нього біда!
Всі, хто сидів біля пня,
Встали, немов повстали,
Т жбурнули в обличчя дня,
Якого так довго чекали:
— Будь проклят на роки й годи
Омріяний день, позаяк
Приніс нам безмежність свободи
І позбавив пиття надурняк!
Хлопці взялися за руки,
і стали такі, як були,
І вернулись у роки принуки,
Де вільно гуляли й пили.
І лісом гульня загула,
Переплутались ночі й дні...
ВИСОКІ ДЕРЕВА ПИЛА
ЛЕГКО ЗВЕЛА НА ПНІ?
Спиналися пні, як столи,
Будні — святковими днями.
А хлопці пили і пили,
Покіль не зрівнялись із пнями.
1992 р.
що сподіваються на манну небесну
Дерева жили тим днем,
В якому боялись пили.
Часто за круглим пнем
Хлопці сідали й пили.
Одначе в хмільному чаду
Нарікали на примхи погоди
І вбачали застільну біду
В наявності несвободи.
Коли прогриміла труба,
Вони відсипались з похмілля.
Проснулись — і з криком: «Ганьба!»-
Таврували своє підневілля —
Мовляв, наливали не так,
Цензура була на тости,
Начальство втрачало такт,
Підлеглих гукаючи в гості...
Одхекались від проклять,
Посідали довкола пня
І вжахнулися: наливать
Не спішать ні сусід, ні рідня.
Натура несамовита,
Першим озвавсь тамада:
— Хто виточив пійло з корита,
Чекає на нього біда!
Всі, хто сидів біля пня,
Встали, немов повстали,
Т жбурнули в обличчя дня,
Якого так довго чекали:
— Будь проклят на роки й годи
Омріяний день, позаяк
Приніс нам безмежність свободи
І позбавив пиття надурняк!
Хлопці взялися за руки,
і стали такі, як були,
І вернулись у роки принуки,
Де вільно гуляли й пили.
І лісом гульня загула,
Переплутались ночі й дні...
ВИСОКІ ДЕРЕВА ПИЛА
ЛЕГКО ЗВЕЛА НА ПНІ?
Спиналися пні, як столи,
Будні — святковими днями.
А хлопці пили і пили,
Покіль не зрівнялись із пнями.
1992 р.
І сміх, і гріх
Життя коротке,
а черги довгі...
Черги — за молоком,
черги — за м'ясом,
черги — за колготами...
Одне з двох:
або жити не захочеться,
або життя не вистачить
перестояти в усіх чергах.
...Молода жінка
стає в довжелезну чергу
за трусами.
Стоїть годину, другу,
стоїть три години.
Холодний голос продавщиці,
спокійний, як голос Фокіна:
— Товар закінчився!—
Молода жінка падає без тями
і без трусів, певна річ.
Приходить до тями,
коли продавщиця виливає їй
на біле, як папір, обличчя
третю пляшку «Боржомі»
і каже:— 3 Вас 45 купонів!
Молода жінка повертається додому
без трусів.
Чоловік радіє: «Ледве дочекався!»
Обнімає. Цілує.
Життя триває
без трусів,
трясця їх матері!
Трясця... трясця... трясця...
1992 р.
а черги довгі...
Черги — за молоком,
черги — за м'ясом,
черги — за колготами...
Одне з двох:
або жити не захочеться,
або життя не вистачить
перестояти в усіх чергах.
...Молода жінка
стає в довжелезну чергу
за трусами.
Стоїть годину, другу,
стоїть три години.
Холодний голос продавщиці,
спокійний, як голос Фокіна:
— Товар закінчився!—
Молода жінка падає без тями
і без трусів, певна річ.
Приходить до тями,
коли продавщиця виливає їй
на біле, як папір, обличчя
третю пляшку «Боржомі»
і каже:— 3 Вас 45 купонів!
Молода жінка повертається додому
без трусів.
Чоловік радіє: «Ледве дочекався!»
Обнімає. Цілує.
Життя триває
без трусів,
трясця їх матері!
Трясця... трясця... трясця...
1992 р.
Біль і любов. Продовження
Люди добрі! Візьміть себе в руки,
Розберіться в безтямних словах —
Нас ніхто ще не брав на муки,
Ще розп'ятих нема на хрестах.
Інші йшли крізь ліси й байраки,
Інші мерзли в снігах Колими,
Інші рвалися в люті атаки,
Рідну землю прикривши грудьми.
Всіх згадаймо, хто вмер за Вкраїну,
Щоб ніколи не вмерла вона...
Прийняли ми у спадок руїну,
Нам дісталась руїна страшна.
Нам дістались у віно могили,
Биківня і Дем'янів Лаз.
Всіх героїв загублені сили
Піднімали, зневірених, нас.
То чи маємо право нині
Нарікати на долю тяжку?
Три віки снилось те Україні,
Що явилось нам раз на віку.
Хто ж ми нині?
І де ми? Де ми?
Чого варті? І варті чи?
Чом так швидко й куди ідемо?
Оглядаємось чом ідучи?
Оглядатись— воно не зайве,
Щоб затямити в сотий раз,
Що тебе можуть завтра зайди
Знов зіпхнути в Дем'янів Лаз.
Оглядатись — воно доконче,
Щоб не втрапити знов на шлях,
Де свобода, що в грудях клекоче,
Переходить в тотальний страх.
Ми не просто великі свідки,
Ми великих подій творці!
...Ти, що вийшов з одвічної клітки,
В тебе рабське клеймо на лиці...
Так орел, призвичаєний ласо
Жерти в клітці за будь здоров,
Ради трупної пайки м'яса
Повернутись в неволю готов.
1992 р., березень
Розберіться в безтямних словах —
Нас ніхто ще не брав на муки,
Ще розп'ятих нема на хрестах.
Інші йшли крізь ліси й байраки,
Інші мерзли в снігах Колими,
Інші рвалися в люті атаки,
Рідну землю прикривши грудьми.
Всіх згадаймо, хто вмер за Вкраїну,
Щоб ніколи не вмерла вона...
Прийняли ми у спадок руїну,
Нам дісталась руїна страшна.
Нам дістались у віно могили,
Биківня і Дем'янів Лаз.
Всіх героїв загублені сили
Піднімали, зневірених, нас.
То чи маємо право нині
Нарікати на долю тяжку?
Три віки снилось те Україні,
Що явилось нам раз на віку.
Хто ж ми нині?
І де ми? Де ми?
Чого варті? І варті чи?
Чом так швидко й куди ідемо?
Оглядаємось чом ідучи?
Оглядатись— воно не зайве,
Щоб затямити в сотий раз,
Що тебе можуть завтра зайди
Знов зіпхнути в Дем'янів Лаз.
Оглядатись — воно доконче,
Щоб не втрапити знов на шлях,
Де свобода, що в грудях клекоче,
Переходить в тотальний страх.
Ми не просто великі свідки,
Ми великих подій творці!
...Ти, що вийшов з одвічної клітки,
В тебе рабське клеймо на лиці...
Так орел, призвичаєний ласо
Жерти в клітці за будь здоров,
Ради трупної пайки м'яса
Повернутись в неволю готов.
1992 р., березень
Повернення в майбутнє
Вийшов я з учорашнього бруду
Зовсім молод, прекрасен і гож.
Я ніколи щасливим не буду,
Та й нещасним не буду також!
П. Скунць
1
Переступив давно кордон,
Де напис був: «Не можна!»
Життя мого короткий сон —
Мить радості тривожна.
Я — з епіцентру заборон,
Де визріла свобода.
Життя мого короткий сон —
Покара й нагорода.
2
Мені товкмачив гегемон,
Що вище сонця — хмари.
Життя мого короткий сон
Ш матують яничари.
Пиши в район, пиши в ООН —
Твоя біда незмінна!
Життя мого короткий сон —
Заплакана Вкраїна.
3
Для кого мертвий був сезон,
Для кого — райські кущі.
Життя мого короткий сон
Ковтнули дні грядущі.
Вгамуйся! Вийди на балкон,
Вдихни повітря ери!
Життя мого короткий сон
Тривкіш за БеТееРи.
4
В часи, коли один закон
Над нами був, як дишло,
Життя мого короткий сон
На гостре терня вийшов.
Свобода — натяк, ембріон,
А вам бракує злата?!
Життя мого короткий сон —
Розрада і розплата.
5
В Сибір котився ешелон,
Застряг в тайзі знічев'я.
Життя мого короткий сон —
Де каннібал вечеряв.
Свободу топче батальйон —
Москву згадаю знов я!
Життя мого короткий сон
В серпанку Придністров'я.
Мій співбесідник, як муфлон.
Козел із рідних прерій.
Життя мого короткий сон —
Погибель для імперій.
Ні жоден принцип — не канон,
Лиш імпульс і предтеча.
Життя мого короткий сон —
Від всіх смертей утеча.
7
Когось вигублює нейтрон,
А нас пасуть нукліди.
Життя мого короткий сон
Вкорочують сусіди.
Не хочу мати міліон,
Але жадаю волі.
Життя мого короткий сон —
Безцінний спадок долі.
8
Не був, як збурений циклон
В розтерзаній природі.
Ж иття мого короткий сон —
Кров зірки в небозводі.
Не був ніколи еталон,
А міг впадати в вічі.
Життя мого короткий сон —
Стрибок в польоти вічні.
9
Не здавсь ні разу я в полон
Чужого інтересу.
Життя мого короткий сон
Майнув, як птах, в Одесу.
Останній не беріг патрон,
Стрілятись — вдача клята.
Життя мого короткий сон —
Поверненя до тата.
10
На трап не пхався, ні на трон,
Своїми йшов кругами.
Життя мого короткий сон —
Повернення до мами.
Не заховавсь ні в храм, ні в схрон,
Знав клекоти огрому.
Життя мого короткий сон —
Повернення додому.
11
Порвав кайдани заборон,
Спізнав тривожні зміни.
Життя мого короткий сон —
Початок України.
Гуде шляхів нових гудрон,
Вина знайде провину.
Життя мого короткий сон —
Сигнальний сполох сину.
12
Прийду до внуків на поклон
Знайду шляхи зустрічні.
Життя мого короткий сон —
То горизонти вічні.
З-за хмар ступлю я на перон,
Ввійду, як дух, в знамена.
Життя мого короткий сон
Продовжиться без мене.
1992 р., серпень
Зовсім молод, прекрасен і гож.
Я ніколи щасливим не буду,
Та й нещасним не буду також!
П. Скунць
1
Переступив давно кордон,
Де напис був: «Не можна!»
Життя мого короткий сон —
Мить радості тривожна.
Я — з епіцентру заборон,
Де визріла свобода.
Життя мого короткий сон —
Покара й нагорода.
2
Мені товкмачив гегемон,
Що вище сонця — хмари.
Життя мого короткий сон
Ш матують яничари.
Пиши в район, пиши в ООН —
Твоя біда незмінна!
Життя мого короткий сон —
Заплакана Вкраїна.
3
Для кого мертвий був сезон,
Для кого — райські кущі.
Життя мого короткий сон
Ковтнули дні грядущі.
Вгамуйся! Вийди на балкон,
Вдихни повітря ери!
Життя мого короткий сон
Тривкіш за БеТееРи.
4
В часи, коли один закон
Над нами був, як дишло,
Життя мого короткий сон
На гостре терня вийшов.
Свобода — натяк, ембріон,
А вам бракує злата?!
Життя мого короткий сон —
Розрада і розплата.
5
В Сибір котився ешелон,
Застряг в тайзі знічев'я.
Життя мого короткий сон —
Де каннібал вечеряв.
Свободу топче батальйон —
Москву згадаю знов я!
Життя мого короткий сон
В серпанку Придністров'я.
Мій співбесідник, як муфлон.
Козел із рідних прерій.
Життя мого короткий сон —
Погибель для імперій.
Ні жоден принцип — не канон,
Лиш імпульс і предтеча.
Життя мого короткий сон —
Від всіх смертей утеча.
7
Когось вигублює нейтрон,
А нас пасуть нукліди.
Життя мого короткий сон
Вкорочують сусіди.
Не хочу мати міліон,
Але жадаю волі.
Життя мого короткий сон —
Безцінний спадок долі.
8
Не був, як збурений циклон
В розтерзаній природі.
Ж иття мого короткий сон —
Кров зірки в небозводі.
Не був ніколи еталон,
А міг впадати в вічі.
Життя мого короткий сон —
Стрибок в польоти вічні.
9
Не здавсь ні разу я в полон
Чужого інтересу.
Життя мого короткий сон
Майнув, як птах, в Одесу.
Останній не беріг патрон,
Стрілятись — вдача клята.
Життя мого короткий сон —
Поверненя до тата.
10
На трап не пхався, ні на трон,
Своїми йшов кругами.
Життя мого короткий сон —
Повернення до мами.
Не заховавсь ні в храм, ні в схрон,
Знав клекоти огрому.
Життя мого короткий сон —
Повернення додому.
11
Порвав кайдани заборон,
Спізнав тривожні зміни.
Життя мого короткий сон —
Початок України.
Гуде шляхів нових гудрон,
Вина знайде провину.
Життя мого короткий сон —
Сигнальний сполох сину.
12
Прийду до внуків на поклон
Знайду шляхи зустрічні.
Життя мого короткий сон —
То горизонти вічні.
З-за хмар ступлю я на перон,
Ввійду, як дух, в знамена.
Життя мого короткий сон
Продовжиться без мене.
1992 р., серпень
ВІДКРИТЕ МОРЕ ДУШІ
Колись ми всі вийшли з моря...
Колись ми всі вийшли з моря,
Де жили і не знали горя,
Полишили простори глибинні
І земні зайняли твердині.
Через тисячі й тисячі літ
Земноводний тягнеться слід
Від синьої хвилі морської
До сильної вдачі людської.
І триває віками змагання,
Хто здолає чиє хвилювання,
І люди, як хвилі, веселі,
Коли треба, летять на скелі —
Розбиваються на краплини
Люди-хвилі в ім'я людини,
Що не важить на дні швидкоплинні,
Коли зводить земні твердині.
А ще вище у власному серці
Зводить духу несмертні фортеці.
Тож віками триває змагання,
Хто здолає чиє хвилювання.
Тож і кличе людину море,
Коли рветься душа на простори.
Де жили і не знали горя,
Полишили простори глибинні
І земні зайняли твердині.
Через тисячі й тисячі літ
Земноводний тягнеться слід
Від синьої хвилі морської
До сильної вдачі людської.
І триває віками змагання,
Хто здолає чиє хвилювання,
І люди, як хвилі, веселі,
Коли треба, летять на скелі —
Розбиваються на краплини
Люди-хвилі в ім'я людини,
Що не важить на дні швидкоплинні,
Коли зводить земні твердині.
А ще вище у власному серці
Зводить духу несмертні фортеці.
Тож віками триває змагання,
Хто здолає чиє хвилювання.
Тож і кличе людину море,
Коли рветься душа на простори.
Самооборона
Море спить і тихо дихає —
Шурхотить блакитний плащ,
Під яким і щастя, й лихо є,
Й давній, як легенда, плач.
Незбагненна в моря доля.
Спокій. Тиша навкруги.
Хвиля з моря, вітер з поля —
І тримайтесь, береги!
Хвиля дзвінко у піску димить,.
Хвиля скелею хита.
Хочуть море геть спаскудити,
Море — грізна чистота!
Зроду бурями обурене,
Здобуває у борні
Море хвилями, як бурами,
Чистоту на глибині.
А скоріше в небайдужості,
В єдності одвічній хвиль
Море набуває дужості,
Щоб долати бруд і гниль.
Щоб жбурляти на каміння,
Відкидать від себе геть
Рештки дрантя, рештки тління,
Всюдисущу грязь і гидь.
Хвилі — мов з блакиті куті
Крила чайок на льоту.
Я люблю, як море люте
Бій веде за чистоту.
1981 р., м. Одеса
Шурхотить блакитний плащ,
Під яким і щастя, й лихо є,
Й давній, як легенда, плач.
Незбагненна в моря доля.
Спокій. Тиша навкруги.
Хвиля з моря, вітер з поля —
І тримайтесь, береги!
Хвиля дзвінко у піску димить,.
Хвиля скелею хита.
Хочуть море геть спаскудити,
Море — грізна чистота!
Зроду бурями обурене,
Здобуває у борні
Море хвилями, як бурами,
Чистоту на глибині.
А скоріше в небайдужості,
В єдності одвічній хвиль
Море набуває дужості,
Щоб долати бруд і гниль.
Щоб жбурляти на каміння,
Відкидать від себе геть
Рештки дрантя, рештки тління,
Всюдисущу грязь і гидь.
Хвилі — мов з блакиті куті
Крила чайок на льоту.
Я люблю, як море люте
Бій веде за чистоту.
1981 р., м. Одеса
У кожній жінці жевріє вогонь...
У кожній жінці жевріє вогонь,
Від лихослова глибоко причаєний,
Вогонь, що прагне доторку долонь,
Буденністю життя не узвичаєних.
У кожній жінці є така краса.
Яку не змірять ні очима, ні руками,
Якій весною біло заздрить сад
І горнеться до неї пелюстками.
У кожній жінці море чистоти —
Чим далі берег, тим чистіше море!
Але до моря треба дорости
І мати мужність вийти на простори.
Від лихослова глибоко причаєний,
Вогонь, що прагне доторку долонь,
Буденністю життя не узвичаєних.
У кожній жінці є така краса.
Яку не змірять ні очима, ні руками,
Якій весною біло заздрить сад
І горнеться до неї пелюстками.
У кожній жінці море чистоти —
Чим далі берег, тим чистіше море!
Але до моря треба дорости
І мати мужність вийти на простори.
Вслухаючись у моря шум...
Вслухаючись у моря шум,
Почули ми з тобою
Тривожні сплески наших дум
У клекоті прибою.
Вдивляючись у синю даль,
Ми раптом затужили —
Солона хвиля, як печаль,
Прорвалася у жили.
Так повелося споконвік:
Коли говорить море —
Мовчить в задумі чоловік
Над рокотом суворим.
Шугають, як в усі літа,
Над морем чайок зграї,
І жінка, зціпивши вуста,
Нарешті замовкає.
Вслухаючись у моря шум,
Ми повертаєм завше
У лоно призабутих дум,
В початок свій найдальший.
Вдивляючись в мінливу синь,
В розкуті буйні води,
Ми пізнаєм глибінь краси
На гребені свободи.
Отам, де сонця ятері
Ждуть рибки золотої,
Де ми у людства на зорі
Виходили з прибоїв.
Над морем застигає час,
Та море шаленіє
Й нагадує, що кожен з нас —
Приборкана стихія.
Почули ми з тобою
Тривожні сплески наших дум
У клекоті прибою.
Вдивляючись у синю даль,
Ми раптом затужили —
Солона хвиля, як печаль,
Прорвалася у жили.
Так повелося споконвік:
Коли говорить море —
Мовчить в задумі чоловік
Над рокотом суворим.
Шугають, як в усі літа,
Над морем чайок зграї,
І жінка, зціпивши вуста,
Нарешті замовкає.
Вслухаючись у моря шум,
Ми повертаєм завше
У лоно призабутих дум,
В початок свій найдальший.
Вдивляючись в мінливу синь,
В розкуті буйні води,
Ми пізнаєм глибінь краси
На гребені свободи.
Отам, де сонця ятері
Ждуть рибки золотої,
Де ми у людства на зорі
Виходили з прибоїв.
Над морем застигає час,
Та море шаленіє
Й нагадує, що кожен з нас —
Приборкана стихія.
Повернення
Анатолію Глущаку
Ані запевнень, ні повчань!..
Вернувшись із доріг далеких,
Зустрів я юність, як печаль
З осіннім профілем лелеки.
Була то птаха чи дівча
Над синім морем — без різниці!
У хвилях лагідних печаль
Блакитним золотом іскриться.
Знайома стежка, схилу згин,
Що стрімголов біжить до моря.
Печаль солодка, як полин,
Неждано защеміла в горлі.
Моя печаль — не той набуток,
Що точить серце, наче тля,—
В ній запах квітів-незабудок
І в морі скупана земля.
Моя печаль стара як світ
І молода, як мить прозріння —
Розцвів і облетів мій цвіт,
Та корінь продовбав каміння.
Стою між скель, які навкруг,
Немов ескорт, в воді стоять.
Моя печаль — мій вірний друг,
Як ніж в душі по рукоять.
Налита сонцем далечінь
Гойдається над хвилями,
І чайка кличе душу в тінь,
Прикривши сонце крилами.
1981 р., м. Одеса
Ані запевнень, ні повчань!..
Вернувшись із доріг далеких,
Зустрів я юність, як печаль
З осіннім профілем лелеки.
Була то птаха чи дівча
Над синім морем — без різниці!
У хвилях лагідних печаль
Блакитним золотом іскриться.
Знайома стежка, схилу згин,
Що стрімголов біжить до моря.
Печаль солодка, як полин,
Неждано защеміла в горлі.
Моя печаль — не той набуток,
Що точить серце, наче тля,—
В ній запах квітів-незабудок
І в морі скупана земля.
Моя печаль стара як світ
І молода, як мить прозріння —
Розцвів і облетів мій цвіт,
Та корінь продовбав каміння.
Стою між скель, які навкруг,
Немов ескорт, в воді стоять.
Моя печаль — мій вірний друг,
Як ніж в душі по рукоять.
Налита сонцем далечінь
Гойдається над хвилями,
І чайка кличе душу в тінь,
Прикривши сонце крилами.
1981 р., м. Одеса
Світанок. Берег моря
Розколисана хода,
Ледь помітно замузичена —
Так іде над морем дівчина,
Як хвилюється вода.
Розколисана хода.
Дзвони персів золоті
І тривожно, і заклично
Тчуть мелодію величну,
Найсвітлішу у житті.
Дзвони персів золоті.
Розколисана хода.
Не придумано, не вивчено
Берегом ступає дівчина,
Як світанок молода.
Розколисана хода.
1968 р., м. Одеса
Ледь помітно замузичена —
Так іде над морем дівчина,
Як хвилюється вода.
Розколисана хода.
Дзвони персів золоті
І тривожно, і заклично
Тчуть мелодію величну,
Найсвітлішу у житті.
Дзвони персів золоті.
Розколисана хода.
Не придумано, не вивчено
Берегом ступає дівчина,
Як світанок молода.
Розколисана хода.
1968 р., м. Одеса
Коло човнів
Коло човнів лежала в напівсні,
Насправді — не лежала, а вражала.
Вражали лінії рибоподібних ніг,
Вражали персів потаємні жала.
Було достатньо глянути лиш раз,
А там на берег погляд перевести,
Й здавалось: поряд ворухнувсь баркас,
А на човнах заворушились весла.
Було достатньо зиркнути іще
Так, щоб уздріти й море по дотичній,
Як море,
Шелеснувши голубим плащем,
Їй ноги цілувало патетично.
Старий баркас, і скелі, і причали,
Ну а про сонце й говорити нічого —
Все ворушилось, все тяглось причаєно
До неї, незалежної і вічної.
Лежала тріумфально в напівсні,
Лежала гордо й відчайдушно весело —
Човном стулились двійко пружних ніг,
А руки порозкидані, як весла.
Коло човнів лежала і цвіла,
Вбирав пісок від неї світло й жар.
Вона була, як золота стріла,
На берег сонцем пущена з-за хмар.
1968 р., м. Одеса
Насправді — не лежала, а вражала.
Вражали лінії рибоподібних ніг,
Вражали персів потаємні жала.
Було достатньо глянути лиш раз,
А там на берег погляд перевести,
Й здавалось: поряд ворухнувсь баркас,
А на човнах заворушились весла.
Було достатньо зиркнути іще
Так, щоб уздріти й море по дотичній,
Як море,
Шелеснувши голубим плащем,
Їй ноги цілувало патетично.
Старий баркас, і скелі, і причали,
Ну а про сонце й говорити нічого —
Все ворушилось, все тяглось причаєно
До неї, незалежної і вічної.
Лежала тріумфально в напівсні,
Лежала гордо й відчайдушно весело —
Човном стулились двійко пружних ніг,
А руки порозкидані, як весла.
Коло човнів лежала і цвіла,
Вбирав пісок від неї світло й жар.
Вона була, як золота стріла,
На берег сонцем пущена з-за хмар.
1968 р., м. Одеса
Хвиля морська...
Хвиля морська
лукава,
як жіноча рука —
ласкава.
Хвиля морська
лоскоче.
Хвиля —
як пасмо жіноче.
Хвиля морська
непідкупна,
як жіноча рука —
підступна.
Погамуватись не хоче,
хвиля,
як пасмо, лоскоче.
Хвиля морська
лукава,
як жіноча рука,
як слава.
Хвиля морська,
вдача у неї
людська —
до жаданого берега
лине
і, берег обнявши,
гине.
лукава,
як жіноча рука —
ласкава.
Хвиля морська
лоскоче.
Хвиля —
як пасмо жіноче.
Хвиля морська
непідкупна,
як жіноча рука —
підступна.
Погамуватись не хоче,
хвиля,
як пасмо, лоскоче.
Хвиля морська
лукава,
як жіноча рука,
як слава.
Хвиля морська,
вдача у неї
людська —
до жаданого берега
лине
і, берег обнявши,
гине.
На світанку
Перші промені
У траві.
Безсоромні ми
І праві.
Твій вогонь і я,
Все — вогонь.
І агонія
Двох долонь.
Перші промені
Золоті.
Безсоромні ми
І святі.
У траві.
Безсоромні ми
І праві.
Твій вогонь і я,
Все — вогонь.
І агонія
Двох долонь.
Перші промені
Золоті.
Безсоромні ми
І святі.
Немає на світі...
Немає на світі
Ні грому, ні вітру —
Лиш човен
Причалив.
А море блакитне,
А очі блакитні —
І човен
Причалив.
Цикади співають,
І сонце співає —
Бо човен
Причалив.
А хвилі пречисті,
А скелі плечисті —
І човен
Відчалив.
І хвилі мовчали,
І скелі мовчали —
Лиш руки,
Як чайки,
Кричали.
Ні грому, ні вітру —
Лиш човен
Причалив.
А море блакитне,
А очі блакитні —
І човен
Причалив.
Цикади співають,
І сонце співає —
Бо човен
Причалив.
А хвилі пречисті,
А скелі плечисті —
І човен
Відчалив.
І хвилі мовчали,
І скелі мовчали —
Лиш руки,
Як чайки,
Кричали.
Чи від моря, чи з хлібних нив...
Чи від моря, чи з хлібних нив,
Чи з гаїв, де чекав я на тебе,
Пливе незабутній мотив,
Вливається в душу, як небо.
Дивна музика — перша любов.
Закосичена в місячні шати,
В співі птахів і в шумі дібров
Цілий вік мені буде звучати.
Перша любов
права
Має на все життя.
Без любові найкращі слова
Покриває трава
Забуття.
Як по сходах, іду по роках —
Сивим холодом віє з вершини.
Всюди перша любов, наче птах,
В небі пам'яті трепетно лине.
Бачу сонце в краплині роси,
Бачу юність в осінній діброві.
Я не мислю життя без краси
Через те, що я родом з любові.
Перша любов — не слова,
Не придумані почуття.
Без любові найкращі слова
Покриває трава
Забуття.
Чи з гаїв, де чекав я на тебе,
Пливе незабутній мотив,
Вливається в душу, як небо.
Дивна музика — перша любов.
Закосичена в місячні шати,
В співі птахів і в шумі дібров
Цілий вік мені буде звучати.
Перша любов
права
Має на все життя.
Без любові найкращі слова
Покриває трава
Забуття.
Як по сходах, іду по роках —
Сивим холодом віє з вершини.
Всюди перша любов, наче птах,
В небі пам'яті трепетно лине.
Бачу сонце в краплині роси,
Бачу юність в осінній діброві.
Я не мислю життя без краси
Через те, що я родом з любові.
Перша любов — не слова,
Не придумані почуття.
Без любові найкращі слова
Покриває трава
Забуття.
Купальський мотив
— Липневий мед збирать пора!—
Сказала скромна медсестра.
Сказала, мов на сіно впала,
Вчарована вогнем Купала.
Над нею мерехтіли тіні
І зорі в тінях завмирали.
Як дивні риби, ноги в сіні
В світи поганські відпливали,
Пустившись берега в заковах
Нового часу на приколі.
Купальський місяць, як підкова,
Блищав з-за хмар дарунком долі.
Танцюй, співай! Чарівний світ
Через віки в віки впливає.
І вічний папороті цвіт,
Ще й не зацвівши, відцвітає.
1992 р.
Сказала скромна медсестра.
Сказала, мов на сіно впала,
Вчарована вогнем Купала.
Над нею мерехтіли тіні
І зорі в тінях завмирали.
Як дивні риби, ноги в сіні
В світи поганські відпливали,
Пустившись берега в заковах
Нового часу на приколі.
Купальський місяць, як підкова,
Блищав з-за хмар дарунком долі.
Танцюй, співай! Чарівний світ
Через віки в віки впливає.
І вічний папороті цвіт,
Ще й не зацвівши, відцвітає.
1992 р.
Залетіла горлиця...
Залетіла горлиця
До моєї горниці
І сказала, як дівчина, тужно:
— Я в пісні давно одружена,
Та мій милий пішов на війноньку
І забув про свою дівчиноньку.
Чуєте, я не горлиця,
Я дивлюся крізь сльози на світ —
До мене ніхто не горнеться
Сотні сирітських літ.
— Кохана моя, єдина,
В твоїм горі — моя провина,
Але як тебе маю любити,
КОЛИ САМ Я — ДАВНО УБИТИЙ?!
Не вірить в слова мої горлиця —
Витирає сльози і горнеться.
До моєї горниці
І сказала, як дівчина, тужно:
— Я в пісні давно одружена,
Та мій милий пішов на війноньку
І забув про свою дівчиноньку.
Чуєте, я не горлиця,
Я дивлюся крізь сльози на світ —
До мене ніхто не горнеться
Сотні сирітських літ.
— Кохана моя, єдина,
В твоїм горі — моя провина,
Але як тебе маю любити,
КОЛИ САМ Я — ДАВНО УБИТИЙ?!
Не вірить в слова мої горлиця —
Витирає сльози і горнеться.
Птахи над головою...
Птахи над головою
щось там собі щебечуть,
як тоді,
коли ми з тобою
на море дивились вечером...
Скільки минуло літ,
скільки пройшло тут ніг!
А я на піску твій слід
відшукати сьогодні зміг.
Птахи над головою
щось там собі щебечуть,
хмари понад водою
кудись там собі пливуть...
Було це колись не зі мною
синім, як море, вечером.
Птахи над головою
юність на крилах несуть.
1981 р., м. Одеса
щось там собі щебечуть,
як тоді,
коли ми з тобою
на море дивились вечером...
Скільки минуло літ,
скільки пройшло тут ніг!
А я на піску твій слід
відшукати сьогодні зміг.
Птахи над головою
щось там собі щебечуть,
хмари понад водою
кудись там собі пливуть...
Було це колись не зі мною
синім, як море, вечером.
Птахи над головою
юність на крилах несуть.
1981 р., м. Одеса
Елегія
Легко літо нас розводить
Все по різні береги.
За рікою сонце сходить,
А по інший бік заходить,
Губить срібло навкруги.
Ну а там, де ми з тобою,
Не паде ні п'ятака.
Ти — за тою, я — за тою
Голубою пеленою,
Поміж нас тече ріка.
Пропливають дні за днями,
Літ летючих крутія...
Ми своїми берегами
Повертаєм, як до тями,
В гай, що зветься Тимоя.
Трепет плеса. І трепета
Поряд з липою тремтить.
Річка Літо... може, Лета...
Словом Божим чи поета
Літо-Лету не спинить.
Поклик липня. Липнуть губи,
Очі ж муряться — світлінь!
Все загублене і любе
Постає супроти згуби
На межі нових прозрінь.
1992 р.
Все по різні береги.
За рікою сонце сходить,
А по інший бік заходить,
Губить срібло навкруги.
Ну а там, де ми з тобою,
Не паде ні п'ятака.
Ти — за тою, я — за тою
Голубою пеленою,
Поміж нас тече ріка.
Пропливають дні за днями,
Літ летючих крутія...
Ми своїми берегами
Повертаєм, як до тями,
В гай, що зветься Тимоя.
Трепет плеса. І трепета
Поряд з липою тремтить.
Річка Літо... може, Лета...
Словом Божим чи поета
Літо-Лету не спинить.
Поклик липня. Липнуть губи,
Очі ж муряться — світлінь!
Все загублене і любе
Постає супроти згуби
На межі нових прозрінь.
1992 р.
Там, де море шумить...
Там, де море шумить,
Днів шматуючи тіло,
Наша трепетна мить,
Як струна, продзвеніла.
Миті синє крило,
Наче хвиля у морі,
Небокраю сягла
Й потривожило зорі.
Море з небом злились,
Щоб довічно синіти —
Там, де ми обнялись,
Наші граються діти.
День за днем пролетить,
Відпливе рік за роком,
І не спиниться мить
За рокованим строком.
Мить життя осяйна,
Ніби промінь між віттям,
Й наших днів дивина
Вже належить століттям.
1981 р., м. Одеса
Днів шматуючи тіло,
Наша трепетна мить,
Як струна, продзвеніла.
Миті синє крило,
Наче хвиля у морі,
Небокраю сягла
Й потривожило зорі.
Море з небом злились,
Щоб довічно синіти —
Там, де ми обнялись,
Наші граються діти.
День за днем пролетить,
Відпливе рік за роком,
І не спиниться мить
За рокованим строком.
Мить життя осяйна,
Ніби промінь між віттям,
Й наших днів дивина
Вже належить століттям.
1981 р., м. Одеса
Блажен, чия душа цвіла...
Блажен, чия душа цвіла,
Коли в цвіту земля чманіла,
Хай молодість, немов стріла,
Весняним садом просвистіла.
Але блажен той во сто крат,
Кого взяло в обійми літо,
Щоб у душі весняний сад
Усе ще цвів несамовито.
Любов, що навесні цвіла,
Цвістиме, поки ми з тобою.
...Хто влітку не спізнав тепла,
Той не знайде його зимою.
1981 р., м. Одеса
Коли в цвіту земля чманіла,
Хай молодість, немов стріла,
Весняним садом просвистіла.
Але блажен той во сто крат,
Кого взяло в обійми літо,
Щоб у душі весняний сад
Усе ще цвів несамовито.
Любов, що навесні цвіла,
Цвістиме, поки ми з тобою.
...Хто влітку не спізнав тепла,
Той не знайде його зимою.
1981 р., м. Одеса
Лебеді
Андрійкові-другому
Свіжим повівом вітру принесені,
Що торкнувсь на світанку щоки,
Білі-білі, немов безтілесні,
Сіли лебеді біля ріки.
Може, ангели піднебесні,
Може, юні далекі роки,
Білі лебеді, синім окреслені,
В синє плесо вернулись-таки!
В білих крилах біліє світання,
Грають промені молоді.
І хлюпоче, бринить у воді
Світла музика повертання
На одвічно свої береги.
Білі-білі, немов безтілесні,
Облетівши біблійні круги,
Білі лебеді піднебесні,
Наче весни далекі воскреслі,
В синє плесо вернулись-таки!
Свіжим повівом вітру принесене,
Біле марево біля ріки.
Свіжим повівом вітру принесені,
Що торкнувсь на світанку щоки,
Білі-білі, немов безтілесні,
Сіли лебеді біля ріки.
Може, ангели піднебесні,
Може, юні далекі роки,
Білі лебеді, синім окреслені,
В синє плесо вернулись-таки!
В білих крилах біліє світання,
Грають промені молоді.
І хлюпоче, бринить у воді
Світла музика повертання
На одвічно свої береги.
Білі-білі, немов безтілесні,
Облетівши біблійні круги,
Білі лебеді піднебесні,
Наче весни далекі воскреслі,
В синє плесо вернулись-таки!
Свіжим повівом вітру принесене,
Біле марево біля ріки.
Вірш для Кайкайчика
Я не зайчик-побігайчик,
Що стрибає з поля в гай —
Вдома звуть мене Кайкайчик,
Бо як був малий, мов пальчик,
Вперше я сказав: «Кай-кай!»
На мої рум'яні личка
Впали сонця промінці;
Я синочок — не синичка,
Бо на мені не спідничка,
А, як бачите, штанці.
— Гур-гур-гур!—
то голубочки
За вікном пішли в танок.
Дід мене цілує в очка
І до внука, як синочка,
Каже лагідно: «Синок!»
Скаче сонце, ніби зайчик,
В нашій хаті по стіні.
Дід бурмоче: «Ой, Кайкайчик,
Ти мій сонячний окрайчик,
Присвіти в осінні дні!»
Що стрибає з поля в гай —
Вдома звуть мене Кайкайчик,
Бо як був малий, мов пальчик,
Вперше я сказав: «Кай-кай!»
На мої рум'яні личка
Впали сонця промінці;
Я синочок — не синичка,
Бо на мені не спідничка,
А, як бачите, штанці.
— Гур-гур-гур!—
то голубочки
За вікном пішли в танок.
Дід мене цілує в очка
І до внука, як синочка,
Каже лагідно: «Синок!»
Скаче сонце, ніби зайчик,
В нашій хаті по стіні.
Дід бурмоче: «Ой, Кайкайчик,
Ти мій сонячний окрайчик,
Присвіти в осінні дні!»
Щастя
Романку,
маленький мій друже
з далеких одеських причалів!
Глянь,
чайка сідає на воду
і душу бере на крило.
А ти на скелястому березі,
немов чаєня причаєне,
і в бризках солоних
веселкою
сяє твоє чоло.
Романку,
незчувсь я, мій друже,—
мов чайки,
літа прокричали
і зникли в безодні неба,
сонце черкнувши крилом.
Тільки маленький хлопчик
з далеких одеських причалів
сяє мені,
як веселка,
забризканим в морі чолом.
маленький мій друже
з далеких одеських причалів!
Глянь,
чайка сідає на воду
і душу бере на крило.
А ти на скелястому березі,
немов чаєня причаєне,
і в бризках солоних
веселкою
сяє твоє чоло.
Романку,
незчувсь я, мій друже,—
мов чайки,
літа прокричали
і зникли в безодні неба,
сонце черкнувши крилом.
Тільки маленький хлопчик
з далеких одеських причалів
сяє мені,
як веселка,
забризканим в морі чолом.
Холодні осінні зорі...
Холодні осінні зорі
В осінньому плавають морі,
Зорі, як смерть, бліді
Тремтять у холодній воді.
До місяця горнуться зорі
І, поки ще сонце спить,
Голублять його у морі,
Щоб до ранку втопить
У холодній осінній воді —
Зорі, як смерть, бліді.
1981 р., м. Одеса
В осінньому плавають морі,
Зорі, як смерть, бліді
Тремтять у холодній воді.
До місяця горнуться зорі
І, поки ще сонце спить,
Голублять його у морі,
Щоб до ранку втопить
У холодній осінній воді —
Зорі, як смерть, бліді.
1981 р., м. Одеса
У морі синьому, не знаючи причалів...
У морі синьому, не знаючи причалів,
На всіх вітрилах — у незвідані моря
Пливе за межами скорботи і печалі,
Як біла каравела, молодість моя.
— Агов!— гукаю.— Озовися, капітане!
Які надумав відкривать моря?—
Пливе беззвучно, за крайнебом тане,
Як біла каравела, молодість моя.
У морі синьому, далеко від Одеси,
Мене не взявши у незвідані моря,
Без мене входить в таємничі плеса,
Як біла каравела, молодість моя.
— Агов!— гукаю,— Озовися, капітане!
Коли ж це сталося, що ти—давно не я?—
Пливе беззвучно, за крайнебом тане,
Як біла каравела, молодість моя.
На всіх вітрилах — у незвідані моря
Пливе за межами скорботи і печалі,
Як біла каравела, молодість моя.
— Агов!— гукаю.— Озовися, капітане!
Які надумав відкривать моря?—
Пливе беззвучно, за крайнебом тане,
Як біла каравела, молодість моя.
У морі синьому, далеко від Одеси,
Мене не взявши у незвідані моря,
Без мене входить в таємничі плеса,
Як біла каравела, молодість моя.
— Агов!— гукаю,— Озовися, капітане!
Коли ж це сталося, що ти—давно не я?—
Пливе беззвучно, за крайнебом тане,
Як біла каравела, молодість моя.
Була затятість і невтомність...
Була затятість і невтомність,
Була зухвала незалежність...
Як не було! Прийшли натомість
Розсудливість і обережність.
Прийшли, немов посланці віри,
Яку відстоюють стоїчно,
І стали, ніби конвоїри,
Понад душею обоплічно.
І на віддяку за всі муки,
Що возвишали і терзали,
Взяли розважливо за руки,
Щоб руки не твоїми стали.
А ти забудь про обережність
І безрозсудністю карайся,
І в молодість, як у безмежність,
Із тупиків життя вертайся!
Була зухвала незалежність...
Як не було! Прийшли натомість
Розсудливість і обережність.
Прийшли, немов посланці віри,
Яку відстоюють стоїчно,
І стали, ніби конвоїри,
Понад душею обоплічно.
І на віддяку за всі муки,
Що возвишали і терзали,
Взяли розважливо за руки,
Щоб руки не твоїми стали.
А ти забудь про обережність
І безрозсудністю карайся,
І в молодість, як у безмежність,
Із тупиків життя вертайся!
Те на поверхні, те на глибині...
Те на поверхні, те на глибині —
Чужого скарбу, як свойого, шкода,
Коли ти певен, що труди і дні
Твої не гірші, ніж у Гесіода.
Начитаність — талантові сестра,
В якій чуже вживається, як рідне —
Тоді рука виводить з-під пера
Як не своє, то вельми своєрідне.
Начитаність призводить до біди,
Як і зальоти в далі заозерні —
Тоді у віршах більшає води
І тонуть в ній твої думки мізерні.
Або ж стається зовсім навпаки:
Начитаність живу міняє барву —
В твоїй воді виблискують рядки,
Мов злитки золоті з чужого скарбу.
Чужого скарбу, як свойого, шкода,
Коли ти певен, що труди і дні
Твої не гірші, ніж у Гесіода.
Начитаність — талантові сестра,
В якій чуже вживається, як рідне —
Тоді рука виводить з-під пера
Як не своє, то вельми своєрідне.
Начитаність призводить до біди,
Як і зальоти в далі заозерні —
Тоді у віршах більшає води
І тонуть в ній твої думки мізерні.
Або ж стається зовсім навпаки:
Начитаність живу міняє барву —
В твоїй воді виблискують рядки,
Мов злитки золоті з чужого скарбу.
Отой мотив напівзабутий...
Отой мотив напівзабутий
Коли розтав? Куди відплив?
Якщо він був, десь мусить бути
За плеском хвиль і шумом злив,
Отой мотив напівзабутий,
Немов зітхання, той мотив.
Ота розмова на прощання,
Невже була? Таки була!
І жест останній, як благання,
Як змах підбитого крила.
Ота розмова на прощання,
Що в шерхіт моря перейшла.
Забулось те, що міг забути,
З припливом сплутався відплив.
В минуле перейшло майбутнє,
І шторм сліди в піску розмив...
А той мотив напівзабутий,
Як хвилі сплеск, отой мотив.
1981 р., м. Одеса
Коли розтав? Куди відплив?
Якщо він був, десь мусить бути
За плеском хвиль і шумом злив,
Отой мотив напівзабутий,
Немов зітхання, той мотив.
Ота розмова на прощання,
Невже була? Таки була!
І жест останній, як благання,
Як змах підбитого крила.
Ота розмова на прощання,
Що в шерхіт моря перейшла.
Забулось те, що міг забути,
З припливом сплутався відплив.
В минуле перейшло майбутнє,
І шторм сліди в піску розмив...
А той мотив напівзабутий,
Як хвилі сплеск, отой мотив.
1981 р., м. Одеса
Спочатку Всесвіт покидаєм...
Спочатку Всесвіт покидаєм,
потім землю,
зневірившись у віщих знаках зір.
Вигнання з раю —
то не катастрофа,
то шанс вкусить від радощів життя,
пізнать дива,
яких в раю немає.
З небес захмарних сходження на
землю —
спокуслива дорога в царство плоті,
де буйноквіто процвітає гріх,
щоб землю вберегти від холоднечі,
що править Всесвітом
у крижаному царстві зір.
В гріхах по вуха
пізнаємо щастя
і, не допивши з чарівної чаші,
раптово покидаєм землю,
назад шукаючи дорогу по зірках.
Ще не відомо,
в чому катастрофа
і де насправді вигнання із раю —
чи напочатку,
чи вкінці,
коли земля — вітчизна плоті
лишається внизу,
а небеса вгорі — вітчизна духа
затягує у вічну мерзлоту зірок.
1952 р.
потім землю,
зневірившись у віщих знаках зір.
Вигнання з раю —
то не катастрофа,
то шанс вкусить від радощів життя,
пізнать дива,
яких в раю немає.
З небес захмарних сходження на
землю —
спокуслива дорога в царство плоті,
де буйноквіто процвітає гріх,
щоб землю вберегти від холоднечі,
що править Всесвітом
у крижаному царстві зір.
В гріхах по вуха
пізнаємо щастя
і, не допивши з чарівної чаші,
раптово покидаєм землю,
назад шукаючи дорогу по зірках.
Ще не відомо,
в чому катастрофа
і де насправді вигнання із раю —
чи напочатку,
чи вкінці,
коли земля — вітчизна плоті
лишається внизу,
а небеса вгорі — вітчизна духа
затягує у вічну мерзлоту зірок.
1952 р.
Із-за гори крем'яної...
Із-за гори крем'яної
знов злітають голуби,
А літа — поза горою,
десь по той бік від гори.
Все на світі загубивши,
власну душу не губи,
Хай вона, як білий голуб,
лине в сині вечори!
знов злітають голуби,
А літа — поза горою,
десь по той бік від гори.
Все на світі загубивши,
власну душу не губи,
Хай вона, як білий голуб,
лине в сині вечори!
