На цій землі, яку терзали битви,
В яку неволя в'їлась до основ,
Приречені свій рідний край любити
В єдину зброю віримо — в любов.

На цій землі нам жити, й помирати
І жить по смерті як не є.
Життя людського варіанти
Вінчає царствіє твоє.

Нічого більше і нікого
Я не боюсь ні тут, ні там.
Хто в землю вірить, як у бога,
Не зрадить вічним небесам.

Життя спішить життю на зміну
Мій смертний бог літа кує.
Я той, хто вірить в Україну,
Як вірять в царствіє твоє.

Горить вогонь,
Вогонь горить.
Горіти — вдача є така!
Із віку в вік, із миті в мить
Чекае він єретика.
Серед наскоків і погонь,
Серед брехні, що править бал,
Вогонь горить,
Горить вогонь —
Немов покара й п'єдестал.

Мене питають: — Хто ти є і звідки? —
Відповідаю: родом з України.
Мої батьки і мого роду свідки
Пройшли в народах зміни-переміни,
Але не зникли! Що не говори,
Були підвладні пану й людолову,
Ледь не згубили древні прапори,
Ледь зберегли свою правічну мову.
Але не зникли! Доля в нас така,
Яка любов плекає тільки з болем,—
Якщо в собі ти зрадив козака,
На цій землі став перекотиполем.
Що не кажи про той колективізм,
В якому всі — брати в одній оселі,
Я скуштував полин приватних сліз,
Де колективно всі були веселі.
Я все спізнав. Горить від страму рот,
В якому гасла ложні не погасли.
Я єсть народ, але я той народ,
Що й гласно залишається безгласним.
І все ж не зник! І зникнути не міг,
Бо не забув освячене віками.
Долаю найстрашнішу із доріг,
Що власними устелена кістками.
Я той, хто є частиною землі,
Хто в землю перейде, немов до мавзолею.
Мій вічний дух на журавлиному крилі
Вовік ширятиме над рідною землею.

Я нічого
не просив у Бога,
навіть дні продовжити мені,
врешті прошу:
коли є спромога,
хай оплатять мамі
трудодні,
той кривавий труд,
що на клозети
перейшов у Києві й Москві,
що здимів,
як зірвані ракети,
і завмер
в чорнобильській траві.

— То правда, Петруню,
що ви з Аллою не знаєте
людей за стіною?
— Правда, мамо.
— Що ви є за люди?!
В одну стіну дихаєте,
а одне одного не знаєте.

Народився у лісі,
де кучерявився ялівець.
Виростав у селянській стрісі,
немов горобець.
Працював півжиття на папері,
як батько — на полі.
Жив у місті, як звір у вольєрі,
але був провісником волі.

Хто так доцільно і просто,
Який геніальний зодчий
Над Подолом округлив простір,
Виліпив край мій отчий?

Гори впадають в долини,
Долини пливуть за крайнебо.
В полях і гаях Батьківщини
Щось є невіддільне від тебе.

Себе рятувать не берися,
А річку і кущик шипшини,
І в тобі засіяють риси
Споконвічної Батьківщини.

Учора, сьогодні й завтра
Зійшлися над небокраєм.
Ти — зодчий, життя співавтор,
Коли злився із рідним краєм.

Одвічного руху пружина
Пронизує землю й зорі.
У смертнім — безсмертна людина
Долає орбіти суворі.

Предтечі твої і нащадки
Виповнюють серце єдине
І шлях, що безстрашно початий
Відродженням Батьківщини.

— Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала, —
Я ж гавкаю раз в раз.
Щоби вона не спала, —
Радію, що Франкові
Слова в мені живі.
Ячать у кожнім слові
Всі рани вікові.
І дух, що рве до бою,
І споконвічний рух, —
У слові чує волю,
Хто серцем не оглух.
Ти, брате, любиш Русь,
Як на столі ковбаси,
А я до бою рвусь
Під вічні тулумбаси.
Мелодія і звук
Розмови і діброви!
Нема страшніших мук,
Як умирання мови.
Ти, брате, любиш Русь,
А хтось за неї гине.
Я і вві сні молюсь
До неба України.
Молюсь за тепле слово,
Єдине у житті,
Що проросло раптово
На вічній мерзлоті.
Молюся несказанно,
Коли в урочу мить
Те слово окаянне
Як прапор палахтить.

Привезли з Карпат ялинки,
Як везли колись опришків,
Пов'язали їм рамена,
Щоб не сміли огинатись.

Під похмурою стіною
Ті ялинки посадили,
Хай би люди уявляли,
Що і ліс прийшов з поклоном.

Хай би люди на ялинки
Порівнялися в покорі
І також стіну похмуру
Не барилися підперти.

Хай би люди були певні,
Що у них мета життєва —
Цілий вік шнурком стояти,
Ніби їм сказали: — Струнко!

Під похмурою стіною
Стелиться зелене світло.
А ялинки незворушні,
Як приречені опришки.

Сонце котиться в небо високе,
Пил рожевий над полем здійма.
Світ у мене такий світлоокий,
Наче смерті на світі нема.
А на серці тривожно і щемко
В термоядерні роки ревучі.
Все ж такими, як бачив Шевченко,
Ще видно Дніпро і кручі.
Ще пісня, як чайка, лине,
У блакиті купаючи крила,
І зріють в душі України
Нерозтрачені ніжність і сила.
Нехай там у хвилях мазути
І залізні орли в піднебессі,
Та слово, із криці куте,
Дзвенить, як дзвеніло при Лесі.
Що вічне, не все за водою
Відпливає навіки у море,
І мусять за віку грядою
Відкритись грядущі простори.
О, їх не розгледіть в біноклі,
На комп'ютерах не розгадати, —
Тільки смерть, ніби меч дамоклів,
Не повинна над ними звисати.
Не повинна ракетним зблиском
Обірватись вселюдська дорога!
Вік грядущий, ти зовсім близько,
Ти під серцем велика тривога.
Хочу довго-предовго жити,
Легко йти вздовж Дніпра берегами.
Лиш не хочу синів пережити,
Розминутись на кручі з синами.
І навіть подумати страшно,
Що обірветься нить родоводу,—
Тільки ставши за батька старшим,
Син зіллється з рікою народу.
І збагне, що на серці щемко,
Як відкриє шляхи кругойдучі,
І такими, як бачив Шевченко,
Знов побачить Дніпро і кручі.

В горах у вічних я не берусь
Шукати всевишній знак, —
Була й залишається Київська Русь,
Був і лишився руснак.
Була й залишається отча земля,
Либонь, і не люба комусь.
До вас, як до себе, кажу іздаля:
— Вертаймося в Київську Русь!
Супроти намов і при мовах — омел,
В майбутнє — на власнім горбі!
Братове, вертаймося до джерел,
Себе відкриваймо в собі, —
І Київ, і Пряшів, Гуменне й Ірпінь —
Грядуть у єдинім ряду.
Говерла на душу не кидає тінь —
Возносить грядущу гряду.
Руснак, українець чи, може, русин —
Так звуть, як запрагне комусь.
Кордонів не знаючи, матері син
Вертається в Київську Русь.

Хто справді поет,
він — протест.
Історичну долаючи втому,
мусить
нести свій хрест
на гору відому.
Хто живе на краю катастрофи,
для нього життя —
не забава.
Він проходити мимо
Голгофи
не має права!

(З О. Твардовського)

Вся суть в однім-єдинім заповіті:
Те, що скажу, коли настане час,
Я знаю краще від усіх на світі,
Живих і мертвих, — запевняю вас!

Ніколи я не міг би і нікому
Передовірити моїх тривог
І слово мовить. Навіть Льву Толстому —
Він так не скаже — хай собі він бог.

А я лиш смертний. За своє в одвіті,
Я над одним клопочусь день при дні:
Що знаю краще від усіх на світі,
Я так скажу, як хочеться мені.

Я — мить одна, і ціла вічність — мій,
Хто жив на цій землі, хто нині сущий.
Ми в світ прийшли утвердитись людьми,
Щоб, як до нас, був світ непроминущий.

Стріляли в нас, стинали до трави,
Вганяли в землю, в далеч небокраю,
Сто раз казали: — Ви давно — не ви.
В краю своєму ваше місце скраю!

А ми жили під куль і шабель свист —
То й шаблі дзвін лунав у дзвоні пісні.
Життя летюче, як осінній лист,
Перелітало в співи добровісні.

Вбивали нас, палили на вогні,
Щоб цим прославити життя вельможне,
А ми, оживши в буйнім стремені,
Сікли катюг — о д м о ж а і д о м о ж а.

А ми жили, принижені сто раз,
Жили, пронизані сибірськими вітрами.
За нас, німих, котив громи Тарас
На каземати і на царські брами.

А ми жили, як слово, як зерно,
Поправши забобони й заборони, —
До зір підносячи криваве знамено,
Розхитуючи трони і корони.

Оратаї, поети, бунтарі,
Ми вийшли на свободи виднокруги,
Аби в нового світу на зорі
Спалити світ насильства і наруги.

Ми потрощили мури кам'яні,
Потяли грати гордими шаблями.
І опинились в ямах Биківні,
В Дем'янів Лаз упали штабелями.

Лукаві лицарі, апостоли брехні,
Ви вас манили до земного раю,
Щоб ми, віддавши душу сатані,
В краю своєму животіли скраю.

Фальшиві друзі, на один копил
Живих і мертвих міряти охочі,
Задумайтесь! Ми повстаєм з могил,
Щоб наш народ дивився правді в очі.

Історія за нами і — за нас!
Вітри Історії
б'ють майбуттю у груди,
з минулого в майбутнє
тече невпинний час
крізь тебе і крізь мене —
раз у раз! —
Тому ніхто
нічого
не забуде.
Вітри Історії
б'ють майбуттю у груди,
в минуле з майбуття вертає час
крізь нас,
змиваючи облуди і огуди.
Я був,
я єсть,
я вічно буду!

Приймаю ніч, як плаху,
Вступаю в ніч, як в плач,
І кутаюсь від страху
В ілюзій синій плащ.

Сновійні, неминучі
Картини з давніх днів.
І падає, як з кручі,
На серце мамин спів.

Горою крем'яною,
Як вітер, час тече.
Мій кожен день зі мною
Десь під грудьми пече.

Мій кожен день, і вечір,
І той далекий спів...
В житті є вічні речі,
Достойні вічних слів.

Читаю газети. А букви, як іскри,
Мигтять, пломеніють в очах.
Виникають держави, зникають міністри,
Зіниці розширює жах.
У тиху кімнату вриваються вранці
Гримучі, гарячі вітри.
Палає Ліван. Сальвадорські повстанці
Схиляють вад мертвими прапори.

Читаю газети. Вулканами хворі,
В Колумбії гори тріщать до основ.
Космічним гаком впазурившися в зорі,
Самовбивці висять стрімголов.
Тривожно, всеможно потріскує в хаті,
Горить десь бікфордів гніт,
І чути, як вибух в далекому штаті
Пробиває тунель... на той світ.

Читаю газети. Кривавий рум'янець,
Як ранку осколок, горить на стіні.
Ридає під вікнами вітер-афганець,
Раніше незнаний в моїй стороні.
Під боком, над вухом то квилить, то скрикує
За вістю всесвітня вість.
Радію, дивуюсь, що й досі поскрипує
Планети старенької вісь.

Пам'яті молодих співвітчизників,
які загинули в Афганістані

Проходять поряд юні ветерани,
Пропахлі порохом і полум'ям боїв...
Підхоплений залізними вітрами,
Я повертаюсь в молодість батьків.
Через літа — розгойдані вагони,
Через літа — плацдарми у вогнях —
Спішу туди, де в землю батальйони
Вглибають на кривавих рубежах.
Прорвавшись крізь застави і засади,
Вступаю, не вагаючись, у бій —
І падаю, і подаю снаряди
В диму на батареї ледь живій.
І раптом голос, що від грому дужчий,
Суворий, адресований мені:
— Не смій вмирати! Ти — мій день грядущий,
За тебе я вмираю на війні...—
Вслухаюся в свинцеву хуртовину
І за снарядом подаю снаряд.
І знову чую: — Ти чому тут, сину?
Ану, негайно повертайсь назад!
Я сам зустріну смерті урагани,
А ти продовжиш безперервний шлях... —
Проходять поряд юні ветерани —
І в мене полум'я тріпоче на вустах.
Тоді я мертвим зізнаюсь і сущим
Перед лицем тривоги, як війни:
Непросто жить на світі днем грядущим,
Коли вже в тебе виросли сини.

1
— Троянди були червоні,
А музика чорна, як ніч.
— Всі тихі такі й безборонні,
Ми йшли як безодні навстріч.

— Примовкли пташки у вітті,
Кричала розверзла земля.
— А в душі нам звуки всесвітні
Летіли, мов' кулі, здаля.

Як мармур — посивіла мати,
Була в онімінні страшна.
— Ні слова не міг їй сказати
І в землю дививсь, як вона.

2
— Звідки взялась осмута
В твоїх вересневих очах?
— Сонця не можу збагнути,
Що впало за обрій, як птах.

— Навіщо осінньої днини
Небокраїв шукать голубих?
— Уявляю життя людини
В поколінних і веснах нових.

— Для чого космічні звуки
Ловить у захмарній імлі?
— Щоб легше єдналися руки
На хистких континентах землі.

Заради хліба і води,
Ясного дня заради
Ти вчивсь викохувать сади
На пустирях неправди.
І від біди
Тікав туди,
Де світом
Слово править.

Твої великі і малі
Минають безпощадно дні,
Лишаючи в душі на дні
Терпке чуття у глибині —
Де цвіт землі,
Де цвіль землі.

(з Гельмута Ріхтера)

Їхні перші дерева громаді на втіху
У краю Сеннаар зацвіли навесні.
Тільки люди забули геть-чисто пісні
І відвикли геть-чисто всі люди від сміху.

Кожен думав тоді: до великих належу,
Бо всесвітній потоп пережив — і живий.
І зухвало намислився подвиг новий —
До небес возвести ще не бачену вежу.

Над вогнем чаклували, обмазані в глині,
І цеглини громадили, кожен як віл,
На примітному місці, що звалось Вавіл,
Що зовуть Вавілоном його і понині.

Мурували основу, йшов камінь на камінь,
І складався фундамент міцніший за грім,
Бо мав притчею стать незвичайний той дім
І стоять, переживши любов їх, віками.

І вже знали вони: там, на обширах неба,
Що лиш хмари мінливі на собі трима,
Там насправді держави святої нема,
Значить, Бога хвалити — відпала потреба!

Вирувала робота і в свято, і в будень,
І коли мурували горішній карниз,
Хтось помітив, що тріщина тягнеться вниз,
І вжахнулись, побачивши тріщину, люди.

Тільки пізно було рятувати будову
Стіни впали, каміння побило людей.
І на обрії чорнім кривавився день,
І надходила ніч закривавлена знову.

* * *
Зберігає легенда покари причину,—
Бог у гніві на вежу націлив свій грім,
Щоб дотла зруйнувати зухвалий той дім
І в зухвальців віднять їхню мову єдину.

* * *
Як це сталось? І хто у сподіянім винен?
Може, бог. Може, камінь не клали як слід.
Глянуть в очі боявся сусіду сусід,
Наслухаючи в тиші ридання вдовине.

Під руїнами вмерло народу багато,
Голос тисяч людей там навіки затих.
Ті руїни лягли тягарем на живих,
Тому розпач згасив їм родинні багаття.

І вони розбрелися у пошуках долі,
Щойно мрія про небо розбилась у прах,
І розпалася мова. Неволя в словах
П а н і н а й м и т усіх повела до неволі.

Опинився народ у мовчання полоні
Без пориву високого і без мети,
Втратив рівність і став на краю пустоти,
Що гнітила його в кожнім рабськім поклоні.

Тих людей нарекли тоді: пасинки Бога,
Щоб очей не могли відірвать од землі —
І згубили ім'я своє в часу імлі,
І стелилась їм тільки у рабство дорога.
Так снувала земля рік за роком по колу,
Як тюрбан мусульманин намотує свій,
І життя розгортало безмежний сувій,
Де ступаєм і ми до свого видноколу.

Він був птахою-фенікс.
Поставав з попелу
після кожного самоспалення,
після кожного набігу орди паліїв.
Поки не вищипнув
із свого крила
палаюче перо
і не написав:
— Вогонь мені не страшний! —
Вранці перечитав написане
і згорів
од ненависті до лицемірства.
І більше не постав із попелу.

Явивсь до мене на зорі
Здивований і непідкупний
Маленький принц Екзюпері,
У зорянім промінні скупаний,
Сказав: — Я бачив день і ніч,
Планет химерні каруселі,
Я смерті поспішав навстріч
Задля троянди у пустелі,
А ти?..— Й на промені зорі
Злетів у небеса високі.
А я згадав: Екзюпері
Створив його в часи жорстокі.
Життя у передсмертний час
Він перелив у вічне слово, —
Щоб туга рвала серце в нас,
Коли краса умре раптово.
І я відчув: життя земне —
Невпинна радість і розпука.
Й сахнувсь — хай мимо прошмигне,
Як жовта блискавка, гадюка.

1987 р.

Не треба сліз.
Нема до раю віз.
Достатньо в пеклі ми пораювали.
Щасливі будьмо, що скрипить Чумацький Віз,
Хай чумаки даївно повимирали.

Земля давно космічний мавзолей,
Все краще — ТАМ,
майбутнє — поза нами.
Вслухайся в землю і вдивляйся в глей —
І все збагнеш, що створено віками.

Що створено умами і руками,
Не може перейти відразу в прах.
А що не прах, то переходить в камінь
І там фіксується в кількох словах.

В селі, забутому і богом, і людьми,
В туманами окутаній долині
Я зорі в небі розглядав з пітьми
І так їх бачив, як не бачу нині.

В ті дні, коли я був ще молодим,
Корабликів пустивши за водою,
Блукав я берегом між берегинь і див
І маму поряд бачив молодою.

Співав і очерет, і верболіз,
І небо переливисте весняне, —
На осокори до ворін я ліз
І слухав світ, який дзвенів піснями.

В ті дні, коли я був ще молодим,
І тілом був, і духом був сильніший,
Я понад річкою прудкішою ходив,
Вдивлявся в небо вище і синіше.

Ні радіо, ні голубий екран
Не вчили жити і пісень співати.
Співали жайвори, і колосився лан,
Дзвеніли коси, як в росі блавати.

В ті дні, коли я був ще молодим,
На тихі зорі і на чисті води
Лиш починав лягати сизий дим,
Щоб милості не ждати від природи.

1987 р.

Чорно-білі? Вогненно-бурі?
Всеосяжні, як сонячний вітер,
Прокотились невидимі бурі,
Потоптали і трави, і віти.
Бунт стихії? Чи бунт природи
Проти глузду, що діє на лихо?
Тихі зорі і чисті води
Антисвіт випромінюють тихо.
Вже не тихі і вже не чисті
Споконвічні ліси і луки.
Заніміли слова голосисті,
Загриміли висоти науки.
Знову мужність останній подих
Віддає за життя Вітчизни.
Знов планету вражає подвиг,
А країна справляє тризни.
Чорно-білі, вогненно-бурі
Прокотились невидимі бурі.
Здичавілі і неприкаяні
Вмить сто тисяч коней заіржали.
Понад Прип'яттю ходить Каїн
І махає ножем іржавим.

1987 р.

Ліс поруділий біля Прип'яті
В землі іржавій, як в золі,
Корінням ліс намертво прип'ятий
До лона рідної землі.

Отак на глум потужно вирости
І вмерти стоячи на глум!
Цей ліс не винести, не вивезти,
Ані спалить в бездум'ї дум.

Хіба спилять, зрубать сокирами,
Звалить рядами в штабелі
І закопать — хай смерть не вирине
З обіймів чорної землі.

Ліс поруділий, ліс іржавий
В смертельній тиші занімів,
Як перші полчища держави,
Що зупинили ворогів.

1987 р.

Оберігайте мене від радіоактивного дощу,
Оберігайте від смертельно жагучої жіночої знади,
Від цигарки, і чарки, і циганки, і смачного борщу,
Але, ради бога, не оберігайте мене від правди!

1987 р.

Немає глобальної власності
Ні на істину, ані на долю, —
Так чому це в умовах гласності
Я ходжу, як по мінному полю?

1987 р.

Білі халати. Білі,
Наче сніги, простирадла.
Моя на чужому весіллі
Плаче любов безпорадна.
Білі завії, білі
Ночі мої безсонні.
Спогади перетлілі,
Пам'яті вирви бездонні.
Хмари над річкою білі,
В озері лебеді білі.
І сонце, як біла покрівля,
У домі, де чорноробом я, —
І проміниться білокрів'я,
Як біла лілея Чорнобиля.

1987 р.

Дивима! Ти служиш тим і тим,
Тих і тих вимазуєш в багнюку,
Володієш методом простим:
Хто в городі твій городить тин,
Той і свій — йому і тиснеш руку.

Звідки в тебе друзі — не збагну,
Звідки в тебе вороги — не знаю.
Віриш ти, як чорт у сатану,
В непотопну істину одну,
В допотопну: моя хата скраю!

Маєш нюх. Бігом біжиш в той бік,
Звідки лине запах дармівщини.
Дивний ти, їй-богу, чоловік,
Не людина, а страшний потік,
З тих, що труять ріки Батьківщини.

Може, й справді в тебе друзі є,
Може, й ворогів знайшов... по блату.
Тільки все, що маєш, — не твоє,
Все чуже. І грім тебе уб'є
І вогнем освітить крайню хату.

1987 р.

Незалежно від статури і породи,
Незалежно від манер і вихилясів —
Вічний поклик мудрої природи
Нас рятує у жорстокім часі.
В світі, де одні незмінно проти,
Інші, безумовно, одностайні, —
Вічний поклик мудрої природи
Нас рятує і худобу в стайні.
Глянь наліво, подивись направо:
Кублиться, сичить, готове вбити.
Але є природи вічне право,
Є прекрасне лихо — полюбити!
Гей, життя! Пориви благородні
І нариви, по живім розриви!
Ми проходим на краю безодні,
Понад нами — зір вогнисті гриви.
Мало глузду! А така махина,
Маховик, розмахана планета.
Тільки світ не «Адмірал Нахімов»,
Мало світу лементів поета.
Мало так, ой, мало так, ой, мало,
Ой, не дні — літа, а мить єдина!
Безпощадних злигоднів навало,
Не забудь, що я — лише людина.
Не забудь і ти, і ти, і всі ми,
Що минущі ми і неповторні,
Що принишкли тініню Хіросіми
Ниви біля Прип'яті незорані.

1987 р.

На вигадку щедрі милі оратори
Поливали з трибуни, як меліоратори:
— І русло старе, й мочарі старомодні
На поля перетворимо плодородна!
Болота окультурим волинські і пінські,
Погамуєм заплави розлогі ірпінські —
І повалить редиска, і повалить капуста —
На столі і в коморі заповниться пустка.

Ой, ті милі оратори в поті, як в милі,
Зупинити словесні потоки не в силі,
Углибали в степи заповідно розорані
І рубали у нетрях шляхи непроторені.
Ну а меліоратори, як милі оратори,
Темні нори кротів розкопали у кратери
І, як відьму з обори, як із комина чорта,
І гусей, і качок позганяли з болота.
Поміняли погоду во ім'я народу
І во ім'я у тім'я приглушили природу.
І відчули, великі, і сказали, веселі:
— Нам плекати сади у майбутній пустелі!

1987 р.

Хто штукує слова у вінки,
Щоб жіночі серця чарувати.
Хто шикує слова у рядки,
Щоб ішли, як в шеренгах солдати.

Як шеренги складають полки,
Так рядки вишиковують строфи
І проходять через віки
Від Голгофи і до Голгофи.

Призахідного сонця солома пурпурова
Розсипана над річкою, як полем восени.
О де ж вона, сяйниста, пора моя ранкова,
Де промені, як весла, на хвилях бистрини?

Піду до річки лугом. І тим себе порадую.
Ні луг не знає туги, ні сосни вікові.
Пораджуся, порадуюсь з природою, як з правдою.
Вона така ж беззахисна, мов коник у траві.

Нам не світить потрапить в аннали,
Не засяєм, як зорі в Кремлі,
Нас запишуть важкі метали
Достроково у Книгу Землі,
Щоб з небесної високості
Бачив Бог у глибинах землі,
Як промінитись будуть кості
В традиційно похмурій імлі.

Переповнена злобою вщерть,
Наступає на п'яти смерть.
Крок за кроком, за п'яддю п'ядь
Наступає з усіх роздоріж,
Щоб нарешті у серце, як ніж,
Угамселитись по рукоять.

Ніби тривога безсонна,
Шириться чорна зона.

Днів погорблених лемеші
Крають ниву життя залюбки,
Виганяємо смерть з душі,
А вона забігає в думки.
Виганяємо смерть звідусіль,
А вона осідає, мов сіль,
В неслухняні суглоби.
А вона сатаніє від злості,
Розриває слова і рядки,
І, зім'явши рожеві думки,
Смерть заходить у кості.

Ніби тривога безсонна,
Шириться чорна зона, —
Нам не світить потрапить в аннали,
Не засяєм, як зорі в Кремлі,
Нас запишуть важкі метали
Достроково у Книгу Землі.

Пливуть по Прип'яті човни,
Пливуть між берегів Дніпра.
Пливуть у шлейфі сивини
На хвилях, легші від пера.

Пливуть у небі літаки,
Пливуть, як птахи з далини.
На хвилях смертної ріки
Пливуть, гойдаючись, човни.

Сивіє синя далина,
У сивину сповивсь курган.
І від човна і до човна,
Як сивий шлейф, повзе туман.

Із далини у далину
Пливуть човни, пливуть човни.
І кожен схожий на труну
У сивім шлейфі сивини.

А люди, винні без вини,
Пливуть в розгойданих човнах,
І в сивім шлейфі сивини
Впливають у Чумацький Шлях.

Там, де гай щебетав над плесами,
Там, де трави буяли в лузі,
Три верби, як стовпи обтесані,
Стоять у снігу безгалузі.

Щука вмерзла хребтом у кригу:
Воду випив насос водогону.
Горобці у Червону книгу
Проводжають останню ворону.

Везем назад, похмурі,
Ніхто не взяв, не хтів...
Бадьорі діти бурі,
Раби високих слів.

Везем назад з базару
Вечірньої пори
Радіаційну хмару
Й злинялі прапори.

1
— Тут копайте! — сказав один.
— І отут! — сказав другий.
— І отам! — сказав третій.

Всі троє вирішили докопатися
до коріння Вітчизни,
певні того,
що тільки з грунту німого,
що тільки з коріння
істина бризне
і розговтає безгоміння.

Лопати в землю увійшли,
як увіходять кулі в тіло,
що передсмертно,
як свіча,
життям палахтіло.
Але земля мовчала вся,
земля не пручалася,
як не пручаються мертві,
у своїй непорушності вперті.

І тут, і отут, і отам,
де ліс — як на крові храм,
відкопали людські черепи —
нелюдського часу сліди.
Десять, сто, двісті, триста,
і тисяча, і дві тисячі, і три тисячі...
Магістральних шляхів
тупики!
Не мислили такого товариства
в усі віки
люди мислячі і не мислячі.

Далі копали затято і люто,
де пам'ять буяє в землі неубутно,
далі стинали кості,
як старі корневища трави,
що скріплюють глину і глей,
закорінюють міцно людей
до нового Пришестя.
Докопувалися до суті,
до основи основ,
до знади
і зради,
до намов і обмов,
до честі і до безчестя,
до запроданих хоругов.
Перелопачували,
перебудовували структуру грунту.
Копачі горді
за кожну спазму в горлі
стократно переплачували
пекучими слізьми,—
в сльозах пекучих очищаємось ми.

2
Знову і тут, і отут, і отам
виникли таємні гроби,
виринали, як білі гриби,
людські черепи із тавром на чолі,
до Суду Страшного волаючи з-під Землі,
правду страшну являючи,
що жила в потойбічній імлі.
Правда безока дивиться
в очі живих безпощадно.

Кожен череп,
як антизіркою,
позначений в центрі потилиці,
помічений акуратно
кругленькою діркою.
Знову і десять, і сто, і двісті, і триста,
і тисяча, і дві тисячі, і три тисячі.
Не мислили такого товариства
в усі віки
люди мислячі і не мислячі.

Людські черепи, як білі лампи,
на чорному тлі,
може, як зорі на тому обрії,
що світивсь нам примарою доброю
і в тривалі часи многотрудні
називався: світле майбутнє.
Світяться кості із-під землі,
як світились рубіни в Кремлі
у примарні часи мажорні,
що змололи людей, як жорна.

З
Хлопчина, як день, білочубий,
синьоокий
і матері любий,
певно, череп за м'яч прийняв,
позу спортивну прийняв,
вправно ногою буцнув —
і поміж дві сосни,
наче смерть у весняні сни,
наче гол у футбольні ворота,
легко вкотився череп,
а з нього випала кулька,
як з 'ясувалося потім,
вітчизняного виробництва.
Патріотам безмежно мулько,
картина безмежно ница!

Хлопчина дурненький був —
а сосни сахнулись, як люди! —
і всі черепи задзвеніли,
і з кожного випала кулька
вітчизняного виробництва.

4
І копачі, і ті, що сказали копати
і тут, і отут, і отам,
підземний відкривши храм,
всі заніміли від жаху.
І все навкруги заніміло,
завмерло, як мертве тіло.
Але німці тут ні при чому,
що ганьба увірвалась
до нашого дому.
Ліс на окраїні міста
тиші такої не знав
ні в далекі часи поганства,
ні за тисячу літ християнства.

Хлопчик дурненький буцнув —
і знов черепи задзвеніли,
і державні стовпи затремтіли.
І дзвін з-під землі озвався,
і заридала земля вся,
коли із кратера ями
заговорили з нами
і десять, і сто, і триста,
і стільки того товариства,
що несть їм числа.
Мільйони!

Черепи, як вселенські дзвони,
на захід і схід,
на південь і північ,
в минуле і в майбутнє —
все дзвонять,
і дзвонять,
і дзвонять.
І в кожному дзвоні —
ВІН,
від кульки глухий передзвін,
як тривога і музика ница
вітчизняного виробництва.

Витікає кров
із прапорів,
витікає наша кров
із прапорів.
І стають вони синіми,
як наше тіло,
коли його катували
в ОГПУ, в НКВД, в КГБ.
Витікає кров
із прапорів,
витікає наша кров
із прапорів.
І стають вони жовтими,
як наше обличчя,
коли нас кидали
в чорні ями ГУЛАГу,
Биківні,
Дем'янового Лазу...
Витікає кров
із червоних прапорів,
витікає наша кров
із червоних прапорів.
І стають вони синьо-жовтими.
Кольори страждань і смерті
переборюють море крові,
стають кольорами надії
і воскресіння.

По той бік смерті —
рай чи пекло?
Нове життя
чи забуття?
А може, саме там запекло
кипить,
формується
життя.
Сліди загублені і стерті,
і в глину вгнані імена.
Минає все по той бік смерті
чи тільки жити почина?
Минає все.
І не минає!
Буття
вростає в небуття
і наново перерождае
те, що ніколи не зникає
і з тьми вертається
в життя.

...Учи неложними устами
сказати правду.
Т. Г. Шевченко

I день іде, і ніч іде,
І в зорі входить світло душ.
Того ніхто не знав ніде,
Щоб світ спинивсь — і аніруш!

Прожитий день триває в нас,
Триває в душах давній бій.
Нам в очі дивиться Тарас,
Питає: — Хто нащадок мій?

Один від промов оглух,
А той від цитат очманів —
Таким не збагнути рух
До нових берегів.
Хто у застійнім багні
Втопив до Вітчизни любов,
Нині в потоках брехні
Рух умертвити готов.

Самозванні пророки й кати
Прокладали свій шлях
По хребтах.
І ось довели до мети —
Де не стань,
Стоїмо на кістках.
В землю не триста, як скло,
Товариства лягло.
Над мільйонами в чорний час
Нахиливсь непохитний Тарас.

Випита чаша до дна,
А корінь не перетрух.
Правду, що в нас одна,
Рятує Тарасів дух.
І вирве з багна зневір
Душу, допоки жива,
І піднесе до зір
Праведні наші права!

Правда — не спецмагазин,
Право — не зверху указ.
Хто справді народу син,
В ньому бунтує Тарас.

Надра клекочуть з глибин
Їм не закрити рот!
Хто справді народу син,
Він був і він єсть народ.

Поета бунтарський дух
Веде по дорозі крутій.
Коли торжествує Рух,
Гине застій.

6 — 14 березня 1989 р.

І вранці, і вдень, і вночі
Заглядати в майбутнє лінь, —
Ти лежиш на вкраїнській печі
І не віриш у час потрясінь.
А час твоє серце вночі
Розірве, як скажений пес, —
Ти заснув на вкраїнській печі,
А прокинувсь на блоку АЕС.

Хто сказав, що немає вільної України?
Відколи її такою уявив собі Шевченко,
Відколи її такою заповів нам Шевченко,
Вільна Україна існує не тільки в минулому,
Вільна Україна кличе з майбутнього,
Вільна Україна восторжествує
Н а н а ш і й — н е с в о ї й з е м л і.

Не ради влади і не слави ради,
А щоб глухому відродити слух,
Ми возвели духовні барикади
І всі пішли, як на пожежу, в Рух.

Не ради помпи і не ради понту,
А щоб з гармати полякати мух,
Ми навіть в назві утекли від фронту
І заховались в тихім слові Рух.

Тому і саме тому
Ми стоїмо на одному:

Тільки колода й пень,
Тільки будяк і лопух,
Тільки вчорашній день
Не вірять у Рух.

Літо 1989 р.

Була благородна ідея,
Лірична була, як весна.
Куди я потрапив? І де я?
За плечима у мене — стіна.

Спішив у майбутнє безкрає —
Опинився ні в сих ні в тих.
Вороття у минуле немає,
Заблукав я між баб кам'яних.

Розминулось майбутнє зі мною,
Відбуяла блакитна весна.
Де ж любов? Та, либонь, за стіною.
А ідея? Вона кам 'яна!

1990 р.

Закувала та сива зозуля —
І душа вознеслась до небес, як Говерла.
Розкувалась душа,
Розкувалась над краєм заснулим,
І побачила землю з небес,
І зраділа: земля ще не вмерла!
Закувала, ой закувала та сива зозуля —
Золоті молоточки процокали у серцях,
Задзвеніли у скронях високих зір.
Закували, ой закували ту сиву зозулю —
І колеса процокали,
Задзвеніли колеса
В Сибір.

1989 р.

Безсмертна смерть і мій заціпить рот
Але душа залишиться нетлінна.
Бо син у мене є! Бо є народ.
Бо є на світі Україна.

Травень 1967 року, м. Одеса

Так небо веселку схиляє до синього плеса ріки,
Так хвилю Дніпрову приймає натомлене море, —
На тебе дивлюсь і скликаю прожиті роки
В журавлині ключі, в товариство веселе й суворе.

Так падає зерно у спраглу осінню ріллю,
Так падає тіло ранкове в закохані трави, —
Ти собі не уявляєш, як я тебе люблю,
Хоч тобі не бракує ні фантазії, ні уяви.

Так зорі зникають, щоб обрій новий освітить,
Так батько і мати приходять із вічної ночі, —
Жаль,
що й ти не зумієш примирити із вічністю мить,
Але будуть, як птахи, над тобою літать мої очі.

Тільки так — не інакше, тільки так —
як було споконвік,
Тільки так! Від руїни — до зміни і до переміни.
По дорозі незмінній іди, як твердий чоловік,
Від минущого серця мого
до безсмертного серця Вкраїни.

Дорогі товариші молдавани, болгари, євреї,
Спадкоємні брати росіяни,
Незбагненно розкосі діти роз'єднаної Кореї,
Смагляві красуні Індонезії,
закохані в океани,
Безсмертні діти Грузії,
позбавлені страху,
Кровно поєднані з доблесними солдатами,
Високогірні орли сейсмічно закодованого
Карабаху
Волею всевишнього не похрещені
саперними лопатами;
Супер-розковані хлопці й дівчата із Штатів,
Навіть за німців породистих вищі ростом,—
Дозвольте
вас усіх
поспитати,
Чи вам не здається,
що людина
влаштована просто?
Блудні діти євангеліста Луки,
Гонорові нащадки пророка Іллі,
Пам'ятайте,
що ми всі
з е м л я к и ,
Поки дихаєм, поки ходимо
по одній
Землі.
Але ж і тоді,
але ж і звідтуди,
Де навік повінчаємось з усіма віками,
До самого Страшного Суду
Неодмінно
ми залишимось земляками.
Порозкошуємо,
помахавши востаннє руками,
Поділимо щастя,
поділимо порівну біди
І залишимось вовіки-віків з е м л я к а м и,
Але за умови, що Земля не зійде з орбіти.

Травень 1989 р.

(Вірш, написаний в літаку
3 березня 1990 року)

Поважаю швидкі поїзди
І шаную причали в Одесі.
Але тягне мене туди,
На блакитні шляхи в піднебессі.

Хто душею — природжений птах,
Не плазує, як вуж, перед вищим.
Але в мені нуртує страх,
Продиктований кладовищем.

Жити вічно не прагну. Однак
Я не хочу вмирать під трамваєм.
Коли падає з неба літак,
То політ і в падінні триває.

Під приспаним сонцем свободи,
Як зорі — в космічну безмежність,
Дивляться скорбно народи
В далеку свою незалежність.

Під вічним крилом небозводу
Тривають галюцинації, —
Дивляться сни про свободу
Поневолені нації.

За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Т. Г. Шевченко

Дороги наші мічені
вершинами і втратами...
Б. Олійник

На площу в центрі демократії,
Звідкіль до правди путь близька,
Таємні сили бюрократії
Вночі кидають спецвійська.

І не в Бейруті, не в Преторії,
Не десь в колоніальнім лісі —
На рідній нашій території
Гримкочуть танки у Тбілісі.

Вночі за танками солдати
Ідуть, як в бій, добірні сили.
Саперні стиснувши лопати,
Куди ідуть? Копать могили.

Ревуть, гарчать бронемашини,
Мов горем гнані і голодні,
Чуття єдиної родини
Готові скинуть до безодні.

Було. Дороги наші мічені...
Згуло!.. Вершинами і втратами...
І от. Обличчя наші січені
Вночі саперними лопатами.

І хто створив таку породу?
І хто послав? Яка імперія?
Народ звільняти від народу
Вночі любив кривавий Берія.

Невже воскрес? Фантасмагорія!
Невже?.. Тоді я вмер відразу.
Не хочу жить в такому горі я,
Як матері й батьки Кавказу.

Хто вірить в правду, ми — грузини,
Союзу діти — не імперії.
Чуття єдиної провини
Змете з землі нащадків Берії.

Й раніш дороги наші мічені,
Й тепер — вершинами і втратами,
І в нас в усіх обличчя січені
Вночі саперними лопатами.

14 квітня 1989 р.

Танки на постаментах,
броньовані фортеці свободи,
самохідні вежі-одиночки
на площах та історичних перехрестях,
танки на постаментах
у містах і містечках
від сходу на захід Європи.
А чому не витязі-визволителі,
що вирвалися із броньованої могили
назустріч свободі?
Чому не благородні лицарі
з відкритими
світлими лицями?
Танки на постаментах —
це вдячна пам'ять
чи грізна пересторога?
Це символи визволення
чи символи сили,
здатної розтрощити,
підім'яти все,
що не вкладається
в твердолобій голові
з довгим бронебійним носом,
все
що не гармонує
з грімкотливим брязкотом гусениць?!
Танки на площах та історичних перехрестях —
це що?
Оборонці Вітчизни
чи новоявлені ангели-хранителі
відродженої свободи,
кажуть, надто мітингової,
кажуть, настільки некерованої,
що загрожує суверенності
вулиць і площ,
на які вийшли закохані в свободу
хлопці й дівчата,
вийшли діти
з буйноквітими прапорами
довгожданої весни?!

Броньовані фортеці свободи
на постаментах могил у Тбілісі,
заквітчаних всенародно.
Аякже!
Сильні танки —
сильна демократія.

Травень 1989 р.

— Позмагались із вітром, братове?
Похитали несхитні основи?..
І незчулись на березі Лети,
Як оділи бронежилета.

— Наговорилися, братія,
Що аж кров запеклась на губах.
І за вітром летить демократія,
Сколихнувши гору Карабах.

Андрію Німенку

Допоки живі поети
І вогонь сповиває слова,
В капітолії і в кабінети
Пробивається правда жива.

До хмурого берега Лети
Вже вкотре човен підплива...
Допоки живі поети,
Зеленіє у лузі трава.

Вона загадкова, як слава,
В загадковім краю росте
Дивовижна квітка агава,
Що перед смертю цвіте.

Цвітіння ласкаве і вперте,
Схожий до спалаху цвіт —
Агава, перш ніж померти,
Вибухає красою у світ.

Краса не лякається слави,
Смертю наповнена вщерть —
Либонь, відчайдушні агави
Цвітуть, щоб убити смерть.

А слава і смерть, як сестри,
Ідуть з глибини століть.
І вслід їм ридають оркестри,
І пронизує душу мідь.

День роботи людської гомонить, наче поле безкрає
В берегах небосхилів, які непідвладні межі.
День роботи людської, мов ріка, що зупину не знає
Й котить хвилі, долаючи і пороги, і крутіжі.
День не знає спочину, день роботи людської
Пробиває тунелі, що ведуть до вселюдських доріг.
Мої хатні тривоги, планетарні мої неспокої
День потужно виносить на стосилих раменах своїх.
І дороги ведуть на високі нові перевали,
Нові сили ростуть,
відступає недбальство, як смерть.
А колоди трухляві, а вчорашнього чванства завали
День роботи людської вимітає зі шляху геть.
Свіжим вітром повіяло! Чуєте, зверху донизу
Свіжим духом пронизані кабінети, чуття і думки.
Вітром здуло байдужість, лакувальника і лакизу,—
День роботи людської — як весняний розлив ріки!
День роботи людської
віднаходить дзвонкові джерела,
І нуртує, і грає, і глибшає на бистрині.
День звичайний і дивний, мов Колумбова каравела,
В морі часу пливе, щоб відкрити омріяні дні.
Я — матросом на палубі, ми всі —
відчайдушні матроси,
День вітрила червоні розвертає супроти вітрів.
Оминаємо рифи, змагаєм підступні тороси
І невтримно прямуєм до скелястих, крутих берегів.
День роботи людської— суворе мірило людини
І тверда запорука немарних надій і зусиль.
День роботи людської — це в морі життя єдине,
Що тримає на хвилях, не дає загубитись між хвиль.
Я — матросом на палубі і приймаю закони суворі:
Драю палубу сам і недремно на вахті стою.
Мого дня каравела пливе у примхливому морі,
Тому власною совістю контролюю роботу свою.
День не знає спочину, день роботи людської
Пробиває тунелі, що ведуть до вселюдських доріг.
Мої хатні тривоги, планетарні мої неспокої
День потужно виносить на стосилих раменах своїх.

1986 р.

Було тієї радості на довгому віку,
А з радості росли і нуртували сили, —
Начистили картоплі, зварили в казанку,
Гуртом поїли, казанок помили.

На чорному, як поле, селянському віку
Було тієї радості, що б там не говорили, —
Начистили картоплі, зварили в казанку,
Гуртом поїли, казанок помили.

Було тієї радості на довгому віку,
В роботі веселились, що аж гуділи жили, —
Начистили картоплі, зварили в казанку,
Гуртом поїли, казанок помили.

На чорному, як поле, селянському віку
Було тієї радості, якій життям платили, —
Начистили картоплі, зварили в казанку,
Гуртом поїли, казанок помили.

Було тієї радості на довгому віку,
На всіх стачало від колиски до могили, —
Начистили картоплі, зварили в казанку,
Гуртом поїли, казанок помили.

На чорному, як поле, селянському віку
Було тієї радості,
Було тієї радості,
Було тієї радості...

Нам випало щастя, нам випала доля,
Відклавши на потім дитячі казки,
У хату безхлібну з батьківського поля
Нести повоєнні важкі колоски.

У плесі небесному на косогорі
Купалося сонце, лицем до землі,
І бризнули зерна з колосся, як зорі, —
І зникли у чорній, голодній ріллі.

Нам випало горе, нам випала доля —
Дітьми переживши воєнні громи,
Порожнє колосся з батьківського поля
У хату безхлібну приносили ми.

Котилися сльози в терпке безгоміння,
Дзвеніли, як зерна, в таріль на столі.
А в голодній ріллі
тужавіло коріння,
І зріло
небачене колосіння
На сльозами политій батьківській землі.

(Сільська картинка
початку 60-х років)

Світить місяць
коло бані.
Свині місять
калабаню.

Бригадир
підпер штахету
і покурює шляхетно,
ще й попльовує.

Голосник
на свинофермі
чеше пісеньки
модерні.

Дві свинарки
біля кормозапарки
пританцьовують.

Поетові приснилося,
що під вікном співають.
Розклепив повіки.
Зняв зорю з чола
і поклав на подушку.
Глянув у вікно,
там — нікого!
І ніхто не співає
під сусідовим вікном.
І ніхто не співає в селі.
І ніхто не співає за селом.
І ніхто не співає
в цілому світі!..

На грані сну
цвітуть фантазії,
нам недоступні наяву.

Це загадка давня і трудна,
Варт її нарешті розгадати —
Як людина в принципі дурна
Відкриває розуму палати?

Страхопуд, затятий егоїст,
Чорторий і чортове чар-зілля
Проникає в потаємний зміст
І скликає духу новосілля.

Явивсь, немов обранець муз,
В класичнім рам'ї горопахи,
Сказав: — Знайомтесь, я — Ісус,
Приніс вам у долонях цвяхи.
Вони мені без інтересу —
Ні для легенди, ні для влади.
В умовах вашого прогресу
Цвях у долоні не завадить.

Піднімавсь до вершинної суті,
тільки б неба торкнутись, як стелі.
Пересвідчивсь, що скелі,
із вічності куті,
промовляють: — А ми лише скелі! —
Опускавсь у підземну сутінь,
щоб збагнути
шахтарську вахту.
Древні сили,
в глибинах припнуті,
навертали у Слово,
як в шахту.
І ступив на дорогу додому,
і пішов, і прийшов, як до тями.
Батьків ясен пригнувся
додолу
і, долаючи втому,
веде мовчки розмову з громами.
Я питаю: — Скажи мені, ясене,
де проходить дорога до суті? —
І в мовчанні його без пояснень
виринають чітко і ясно
дні і роки мої призабуті.
Чорнороби,
філософи,
ентузіасти —
мої роки, як ріки, не в ладу з берегами,
вони рвуть перепони
й голосом Еклезіаста
промовляють: — Вертайся до мами!
Щоб піднятись до вічної суті,
щоб твій ранок засяяв
за літами-лугами,
ти ступай невідпорно
у сліди призабуті,
йди своїми кругами,
йди своїми кругами!

І я помру, і ти помреш, і він,
Вона, вони — всі помремо, звичайно.
Всі — неминуче, як це не печально,
Бо в кожному з живих
недремна смерть причаєна,
Аби нове життя взяло новий розгін.
Та вся біда чи, може, щастя в тім,
Що ми, з народження на смерть приречені,
До нескінченності життя причетні.

І гіркоту падіння,
і безум вознесіння —
я все спізнав!..
Пора, давно пора
погамувати плоть,
порятувати душу.
Якщо не можна випити Дніпра,
то випити печаль я мушу
до дна.
І, може, радості струна
в останню мить
під серцем забринить.

Семафори відкриті. Дорога
Пролягла в двадцять перший вік.
Порадіть би! Але незмога,
Коли в серце вповзає тривога,
Коли журиться чоловік.

Може, хто й заперечить: — Навіщо
Думу думать за цілий світ?
Жить людині судилось не вічно —
Що відпущено, то вже злічено
На шкалі швидкоплинних літ.

Жить людині — одне, а людству?
Жить — мені, а моїм синам?
Глянь на зоряну неба люстру,
Уяви, як вогні поллються
Прямо з неба на голови нам!
На обвуглені зоряні віти,
В чорні діри непізнаних сфер
Вдруге мертвий впаде Уїтмен,
Попрощається вдруге зі світом,
Перекресливши вічність, Гомер.

Що надбало віками людство
На тернистім шляху до мети —
Тільки трісне зоряна люстра
І на землю вогні поллються —
Стане вмить надбанням пустоти.

Може, хто й заперечить: — Навіщо
Думу думать за цілий світ?.. —
Поки світу, існує вічність —
Всі предтечі нам дивляться в вічі,
Як живі, з відшумілих століть.

1985 р.

Тягнулися до світла зір
Предтечі наші предковічні
І душі на небесний взір
Підносили в часи містичні,
Земний проклявши косогір.

Шукали в космосі життя,
Вдивлялись в зоряні глибини
І вірили в серцебиття,
Що з мороку колись долине
Живим сигналом до людини.

Вгризались у космічну твердь,
В глибінь, ракетами розорану,
Життя шукали, а не смерть,
Заховану за люстру зоряну,
Безумством сповнену ущерть.

І дочекались. Грянув час!
Дарунок розуму земного,
У стрімголов'ї, без прикрас,
Як чорт, зачеплений за ноги, —
Повисла зоряна тривога,
Готова знищить нас.

Це шлях людський чи антишлях,
Що в небі збурили атланти?
Умом потьмарені таланти
Шукали долю по зірках
І власній долі стали анти...

1985 р.

Старі села,
пов'язані голубими вервечками рік.
Нові міста,
обмотані сталевими линвами залізниць.
Гіганти індустрії,
затиснуті в зашморги об'їзних доріг.
Столикі столиці,
замацані очима шпигунів-супутників.
Села і міста,
ракетами взяті на приціл.
Міста і села,
в яких досі закохуються і народжуються люди.
Мільйони людських життів,
пов'язані голубими вервечками рік,
обмотані сталевими линвами залізниць,
затиснуті в зашморги об'їзних доріг,
замацані очима шпигунів-супутників,
ракетами взяті на приціл.
Мільйони людських життів,
міцно поєднані в одне життя.

Одне життя —
як це мало!

Поспішаймо закохуватись і народжуватись!
Здається,
ракети народжуються швидше,
щоб закохано дивитися людині прямо в серце.

1985 р.

Валерію

Диміли долини й горби,
Німіли діброви й гаї,
Від сорому і ганьби
Замовкали в садах солов'ї.
Тільки пройшов супостат —
Села спалив, городи;
Піднімався на брата — брат
І ступав у ворожі сліди.
Там, де топтавсь печеніг,
Де половець з поля грозив,
Знову летіли до ніг
Голови, як гарбузи.
Сокирники й теслярі
Замість тесать тереми —
Землею братів на зорі
Сіяли стріли й дими.
Вітер свистів, як протест,
І вили у дуплах сичі.
А брати цілували хрест,
Щоб назавтра схрестити мечі.
Князеві клявся князь,
Брат брату казав: — Клянусь!.. —
А назавтра топтали в грязь
І слово своє, і Русь.

Гей, древній Київ,
Поле зоране,
Гей!..
На кручах крячуть
Чорні ворони,
Гей!..
Поле зоране,
Зрите війнами,
Плаче зорями
Небо Києва.

На браннім полі
Посвист шабельки.
У щастя-долі
Голос матінки:
— Смерть ми зборемо,
Ниву впораєм,
Ляжуть ворони
В чорні борозни.

Гей, поле вічне,
В січах січене,
Ти — свята й тризни,
Пам'ять Вітчизни.
І лине з поля
Посвист шабельки,
І чує доля
Голос матінки:

— Гей, поле отче,
В січах січене,
Нам жити вічно
В світі вічному.
За стольний город
Краю вольного,
За ясні зорі
Впали воїни.
За тихі води
Впали русичі —
Щоб звівся Київ
Понад кручами.

Може, десь в Аравійській пустелі,
а може, на краю світу
єдине над жовтим обрієм
височіє зелене дерево,
затуливши собою безодню,
що веде у космічний морок.
У розложистій кроні дерева,
під кожним зеленим листочком,
як зорі у кроні вічності,
спокусливо сяють плоди —
чи то яблука, чи то груші,
навряд чи це має значення,
головне, що прекрасні плоди.
А довкола єдиного дерева,
немов насповзалося зміїв,
немов саранчі налетіло,—
людей, і людей, і людей.
Кричать, верещать, ще й похрюкують,
сичать, лементують, волають.
Невблаганно скорочують відстань
між землею й плодами у кроні
завидющі, пожадливі очі,
загребущі, хапучі руки,
безпощадно відкриті роти.
А гілля понад ними вгинається,
а крона переливається,
мов корона в рубінах плодів.
Невблаганно скорочують відстань
між землею й плодами у кроні
завидющі, пожадливі очі,
загребущі, хапучі руки,
безпощадно відкриті роти.
— Схаменіться! — невидимий голос
гримить в Аравійській пустелі.—
Не торкайтесь зеленої крони,
не чіпайте плодів пізнання!..—
Над безоднею регіт здіймається.
І, як змії, тіла звиваються,
і, як гусінь, в гілля вгризаються —
і гаснуть одна за одною
зорі у кроні вічності.
— Схаменіться! — невидимий голос
гримить в Аравійській пустелі.—
Зрозумійте: плоди пізнання —
аж ніяк не плоди харчування.
Хто з'їдає священне насіння,
той з'їдає своє продовження,
той з'їдає свій завтрашній день,
той з'їдає самого себе! —
Над безоднею регіт здіймається.
І довкола єдиного дерева,
як змії, тіла звиваються —
і гаснуть одна за одною
зорі у кроні вічності.
І лише на самому вершечку,
і лише на самому краєчку,
зашарівшись, два яблука сяють,
ладні від сорому канути
у непроглядну безвість.
Коли це на білій хмарині,
немов на крилі лебединім,
як не дивно, над кроною вічності
пролітає Висока дівчина,
чиста-чиста, як небо, дівчина,
білосніжна і ніжна дівчина,
і зриває останні два яблука
на самому вершечку,
на самому краєчку,
за яким антисвіт починається
і владарює непам'ять.
Поспішає на землю дівчина,
стає твердо на землю дівчина,
соромливо ховає за пазуху
рум'яні, звабливі два яблука.
І, як зелене дерево,
стоїть в Аравійській пустелі
правічно весняна дівчина,
затуливши собою безодню,
що веде у космічний морок.
А далеко внизу,
нижче п'ят білосніжної дівчини,
дивовижної, ніжної дівчини,
кам'яніють зажерливі змії
і жовтіють, жовтіють, жовтіють,
як піщинки пустелі.

Правдиві слова,
що гуртуються в строфи,
готові за правду до самознищення,
спочатку спокійно
ідуть на голгофи,
а потім,
воскреснувши,
йдуть на підвищення.

Хоч, звичайно, на небесі
не помістяться всі.

Речисті слова,
що гуртуються в строфи,
за речення здатні
до самозречення,
у відродження вірять
на краю катастрофи,
повертають
у ствердження
своє заперечення.

Хоч, звичайно, не всі речисті
на землі цій
однаково чисті.

Через моря й океани,
Через вітри кругойдучі
Явились мені до Гавани
З-за обрію київські кручі.

Стали, як марево синє,
Понад морські безодні:
— Ти собі уявляєш, сину,
Де опинився сьогодні?

Сонце, лицем до вітру,
Принишкло на видноколі...
— Мене занесло на край світу
На поклик примарної волі.

Вітер відчувся при силі,
Пошпурив у море тучі —
І розквітли під небом хвилі,
Як у травні київські кручі.

Дивно! І в час негоди
Вивищують душу хвилини,
Заховані в надрах природи,
І сил додають людині
На вічнім шляху до свободи.

Сонячний день раптово спохмурнів.
Небо над Гаваною заклубочилося хмарами,
До народжувались, велетенські, одна з одної,
Імітуючи процес гороутворення.
Вітер з Мексіканської затоки
Приніс бентежний запах океану.
Раптовий дощ, забарабанивши у готельне вікно,
Обірвав свій політ, як підбитий літак.
А вітер почав гудіти, ніби літак на старті,
Забираючи сили і множачи звуки.
Мені незнайомий оцей безперервний,
тонкими підйомами
і глухими спадами голос вітру..
Можливо, так виє вітер у сніговій пустелі,
Коли людина вже вибилась із сил,
прилягла на сніг,
Щоб трошки спочити, розслабитись,
А вітер стогне над нею, заколисує,
Але ж звідки той сніг у субтропіках?
Відкладаю перо і блокнот,
Йду на балкон, щоб спитати про це в океану.
Вітер торкнувся обличчя, ніби тепла жіноча рука,
Сковзнув по моїх губах пругкими своїми губами,
Вітер сприйнявся об'ємно,
Не як безтілесний вітер,
А як розпашіле, нехай і незриме, тіло,
Надто цнотливе, щоб виказати себе,
Зізнатися в своїй очевидній жіночності,
Палахкотливе тіло, що торкається тебе —
То відступає, то наближається —
Пригортається спокусливо близько,
оповиває з усіх боків,
тиснеться на мить, наче назавжди.
Немов з кабаре «Тропікана»
увійшла в спохмурнілий світ
троянда Райна-Марія —
дивний тропічний квіт.
Була вона, як орбіта, по якій пролітало тіло,
орбіта веселої талії,
в дівочий огорнута сміх.
Була вона сяйвом жасмину
з очима зелених просторів,
що з темного сорому ночі висвічують в небі
зірки.
Протяжно вона зітхнула —
і відстань лягла поміж нами,
грайливо над морем позначена
іменем Райна-Марія.
Вийшла із полум'я-танцю і зникла
в блакитному полум'ї,
і ліани в нічнім «Тропікана» пригорнулись,
як змії, до сейби.
Вітер знову почав гудіти,
ніби літак на старті,
набираючи сили і множачи звуки.
Появилась раптово — раптово зникла,
тільки серце, як дзвін сполоханий,
десь під куполом сподівання
тихо дзінькає, щемко тінькає.
Появилась, як вітер, і зникла, як вітер.
— Агов! Озовися, куди запропала?..—
Безмовна, глибока ніч.

За ліси і гори відступає,
Зрідка срібну куряву здійма,
Білосніжним рукавом махає
На прощання — втомлена зима.

В глибині поворухнувся корінь,
Свіжі соки потекли в гілки.
Юний вітер вічних перетворень
Приголубив бруньку залюбки.

Наче струни, промені ранкові
Розбудили білий сон дібров.
Ясний світ, народжений з любові,
Множить на землі ясну любов.

Сонце сяє в усмішці дівочій —
І, куди не глянеш, тане сніг.
Хоч зима відходить неохоче,
Та весна спішить з усіх доріг.

Сонце ллється крізь жіночі вії,
Світлом заливає білий світ —
І стихають снігові завії,
Сніг на вітах переходить в цвіт.

Не зволікайте, це не діло,
Надалі відкладать не варто —
Прийдіть до мене в понеділок,
Поп'єм води з одної кварти!

Прийдіть до мене десь надвечір,
Коли засне в тумані гречка,
Щоб грів я прохолодні плечі,
А Ви тремтіли, як овечка.

Прийдіть до мене в понеділок,
Коли роса впаде на трави,
Щоб сукні Вашої поділок
У росах був, як в зорях слави.

А я сказав би: — Милий боже!
Дівчатко це заслабнуть може.—
І тую сукню, щільно вшиту,
Вам допоміг би просушити.

Приходьте, стукайте у ганок,
Надалі відкладать не варто.
Не згаєм вечір — стрінем ранок,
Поп'єм води з одної кварти!

Твоя усмішка спалахує і гасне,
Пурхає по обличчях, по стінах, по стелі.
Щось у ній суєтне, щось передчасне —
Чи то губи твої,
Чи то крила в усмішки невеселі.
Твоя усмішка, як сонячний зайчик, легка,
Вона сонячну доріжку за собою стелить.
Твоя усмішка неповторна така
І трагічна, як осінній метелик.

Закопаєм печаль на узліссі,
А самі подамося у ліс,
Де, на роги піднявши місяць,
Ходять лосі в світлицях беріз.

Уявім себе юними досі,
Невловиму зупинимо мить.

І майнем, як закохані лосі, —
Хай ліщина від щастя тріщить,
Хай на свіжій могилі печалі
Сойки ойкають, плачуть сичі, —
Ми сховаємся в ліс. І ще далі
Заблукаєм, як лосі, вночі.

Анатолію Тарану

В сад виходиш.
Чаруєшся пташкою,
що розгойдує верховіть.
Радий з того,
що став над ромашкою, —
не вона
над тобою
стоїть.
Не заміниш кохання
картошкою,
коли ж ти
і в коханні поет.
Дикий предок твій,
кажуть, ложкою
полюбляв
ласувать
дикий мед.

1
...Два зайчики,
два диво-місяченьки —
в траві шовковій блимали коліна.
А перси,
як жоржини повноквіті,
палахкотіли
у зеніті
літа.
«Не треба, любий!» —
шепотіли губи
і падали за обрій
просто неба.
Бриніло щось одвічне
і закличне
у тому неминучому: «Не треба!..»

2
Ти прийшла до мене вчора,
сам не відаю, для чого,
й дременула риссю різко,
ніби кінь кавалерійський.
Врешті, все скороминуще —
цьому я скоритись мушу.
Та навіщо — риссю різко,
ніби кінь кавалерійський.
Ми у світі цім не вічні
і дивімось правді в вічі.
Ти ж від правди риссю різко,
ніби кінь кавалерійський.

Серце скрикнуло, поранене
копитом твоїм буланим,
ти ж по серцю — риссю різко,
ніби кінь кавалерійський.

3
Мов сніжинка легка,
ти якась не така!
Твої очі
урочі,
а губи —
для сміху...
І я витягнув ноги —
наче впав з літака —
в кучугуру холодного снігу.
Мов сніжинка легка,
ти якась не така!
Я шукаю причину —
знаходжу провину.
І несу, як дитину,
тебе на руках —
не чужу й не свою
дитину.

Хмуриться хмара за хмарою,
мряка висить примарою,
сонце — за небокраєм.
Весна,
а весни немає.

Стукає в шибку гілка,
хвоя пахуча прогіркла,
хтось когось виглядає.
Весна,
а весни немає.

Дівчина йде красива,
спідницю в траві заросила,
поглядом серце крає.
Весна,
а весни немає.

Півтони злилися в тони,
крапля у краплях тоне,
вітер у вітах вмирає.
Весна,
а весни немає.

Чути в пташок перегуку,
що дерева віщують розлуку.
Не зцвівши, бузок відцвітає.
Весна,
а весни немає.

Вечір. І жінка в морі
Пливе у блакитну безмеж,
А довкола у хвилях зорі,
Мов риби, купаються теж.
На спину лягла. Достоту,
Як довкола в морській глибині,
Золотисті такі ж істоти
В небесній пливуть тишині.
А вона, як між хвилями — хвиля,
Як моря блакитне дитя,
Земні і небесні сили
Поєднала в єдине життя.
Життя — наче космосу жилка,
В оркестрі зірок — струна.
Життя — як безсмертна жінка,
Грядущого дня жона.

Пишу на піску листи,
в юність пишу листи,
а хвиля змиває слова —
у хвилі свої права!
Тоді я пишу на воді
слова молоді-молоді,
й сяють блакитні слова —
що аж обертом голова!
Їх чайки читають, либонь,
бо щось гомонять про любов.
Їх чайки навчились читать —
бо чом так печально ячать?

Говорила очима,
говорила вустами,
говорила руками,
говорила всім тілом.
Говорила з ровесниками,
говорила з молодшими,
і з хлопцями, і з мужчинами
всіх поколінь
говорила натхненно.
Говорила з людьми.
Як могла, тих людей чарувала
і дурила людей, як могла.
І судила,
й ганьбила,
і ворожила,
і заворожувала.
І, вичерпавши одну за одною
чашу губ,
чашу рук,
золоту чашу тіла,
скаржилась на самотність, —
мовляв, єдина така смутноока,
єдина у світі,
і тому одинока!..
А камінь в обіймах лопухів,
і кропиви, і калини,
камінь з вищербленим написом,
камінь на душі,
що злітала з небес хтозна-коли,
озвався:
— Ти ще спізнаєш, що таке самотність,
ти ще спізнаєш.

В білопіннім мерехтінні
Кам'яніє квіт весінній.

Снігом душу сповиває
Біла туга простирадел.

Непокарана покора
Кару близить невідпорно.

Жахно чахнуть грона сміху
В пелюстках, зачатих вітром.

Хоч би шерех, хоч би порух —
В пелюстки уп'явся ворог!

Нерозквітла гине ніжність
В білосніжних простирадлах.

Хто втратив душу, той помер,
Нехай і ходить поміж нами,
Нехай маскується тепер
Життєподібними словами.

Не вірю я, не вірте й ви,
Хай він мотає головою,
Хай зовні вищий від трави,
Він — придивіться! — під травою.

Хто втратив душу, той мертвяк,
Нехай пізніше в землю ляже,
Та без душі в житті ніяк,
Що він живий, нам не докаже!

На краю пам'яті,
над прірвою в минуле,
яку іще ніхто не перескочив,
я думкою пливу на острови
з вічнозеленими деревами.
Хоч листя те давно відлопотіло,
але дерева юності
вічнозелені —
на краю пам 'яті,
над прірвою в минуле.

Двадцять п'ять років тому
під одеськими платанами
ти нічого не мав.
Лише далечінь незвідана —
понад морем, за скупаним небом —
далечінь, голубіша за море і небо,
не впокорена пограниччям,
безмежна.
І був же щасливий
передчуттям
чи жадобою щастя!
...О далечінь незвідана,
голубіша за море і небо,
таємнича, як молодість,
і, як молодість,
більша за щастя.

Братові Василю

Як правило, нічого не міняється
на світі білому в той чорний день,
коли приходить Смерть.
Так само світить сонце
або так само хмари,
немов корови лугом,
вертаються з-за обрію додому,
і вим'я обважнілі забризкати готові землю.
Так само птахи крилами стрижуть
блакитну мжичку надвечір'я
або шовкову травку ранкового проміння.
Як правило, нічого не міняється,
коли приходить Смерть.
Хіба що контури дерев чіткішають,
нагадують людей, яких немає.
Хіба що того дня шляхи живих і мертвих
частіше сходяться
і перехрестя всіх доріг
і хрестовини вікон,
як спазми, переслідують.
І очі глибшають, очищені сльозами,
просторішає в хаті переповненій,
що робиться гостинніша стократно.
Як правило...
Земля приймає у безсмертне лоно
одвіку не чуже землі
перейняте землею грішне тіло.
Єдине, що тоді
буденна й повсякденна
стає земля комусь як мавзолей, як храм святий,
стає настільки рідною,
як рідними по крові бувають люди.
І хтось тоді ступає обережніше землею,
щоб зайве не тривожить дорогу людину.
І з кожним днем,
і з кожним роком
все більше думає про землю.
Як правило...

Бастілії ненависті впадуть,
Коли, явивши животворну суть,
Якогось вечора чи лагідного ранку
В людську обитель впустимо вигнанку
Із призабутим іменем Любов.
Бастілії ненависті впадуть,
Звільнивши душу від ганебних пут,
Які неволять животворну суть.
У плюскоті води, у гомоні дібров
Відроджена, відмолоділа знов
Прийде Любов, немов верховний суд.
Бастілії ненависті впадуть,
Розчавивши зажерливість і блуд.
Прийде Любов, немов верховний суд.

Те на поверхні, те на глибині —
Чужого скарбу, як свойого, школа,
Коли ти певен, що труди і дні
Твої не гірші, ніж у Гесіода.

Начитаність — талантові сестра,
В якій чуже вживається як рідне, —
Тоді рука виводить з-під пера
Як не своє, то вельми своєрідне.

Начитаність призводить до біди,
Як і зальоти в далі заозерні, —
Тоді у віршах більшає води
І тонуть в ній твої думки мізерні.

Або ж стається зовсім навпаки:
Начитаність живу міняє барву —
В твоїй воді виблискують рядки,
Моз злитки золоті з чужого скарбу.

Він писав про стерильні халати
словами стерильними,
але написане огортав запах...

Він писав про високі матерії
словами високими,
але написане огортав запах...

Він у нафту перо вмокнув,
і нафта,
немов струмками,
залюбки потекла рядками,
але написане огортав запах,
домінуючи над присутністю нафти, —
все, як і раніше, пахло грошима,
незважаючи на те,
що гроші — він був переконаний! — не пахнуть.

Письменство в кожного народу — це
його життя, його спосіб думати, його
другий образ... Письменство — найперша
потреба всього народу.
Маркіян Шашкевич

Від семінарської науки
Відлучений — він знав свій шлях.
Свербіли, як в опришка, руки,
Та зріло слово на вустах.

Він знав ціну малого слова,
В якім являв себе народ,
І набирала сили мова,
Великих сповнена щедрот.

Коли життя було нестерпним,
Коли не вірив небесам,
То знав: народ з землі не стерти,
Лишень він заговорить сам —

І вдарить словом в панські мури,
І дасть ім'я своїй Землі.
Почав Руслан з літератури,
Мов розпалив огонь в імлі.

Розверзлися вуста: — Аз, буки, —
Аж цензору скривило рот.
Від семінарської науки —
До наших днів: — Я єсть народ!

Як перші паростки несмілі,
Як при дорозі спориші,
На аркушах зазеленіли
Слова з глибин його душі.

Із теплих вуст вростала в книжку
Безсмертна сила всіх предтеч, —
Над тлінним топірцем опришка
Сяйнув з віків духовний меч!

Не вірите? Зайдіть до неї в сад,
Забудьте, що минули дні і роки, —
І там, де стих, де змовк яблукопад,
Почуєте, мов шелест вітру, крони.
В саду відкриються і яв, і дивина, —
Як голос ллється з крони і до крони,
І як ступає в золоті вона
І золоті слова, мов листя, ронить:
— В ранковий час і в надвечірній час,
В похмурі дні й години празникові
Любіть цю землю, як любив Тарас,
І нездоланні будете в любові;
Квітчайте землю і садіть сади,
Щоб не спинився рух життя в обнові.
А в дні нові торуйте шлях завжди
Затято — мов каменярі Франкові!..—
Ви бачите? І яв, і дивина —
В осінньому саду стоїть Іванна
І промовляє до людей вона,
Зорею України осіянна.
Зоря Шевченка чистого чола
Торкається, як промінь — небокраю.
Ось тут стояла, тут вона пройшла
І вийшла на простори свого краю.

1

Сип вітер в сни...
Б.- І. Антонич

З криниці пам'яті, з далекої весни
Прийди і слово припасуй до серця,
Розворуши заледенілі сни,
Сип вітер в сни і зорі сип, мов скельця.
На арфі ранку струни зачепи,
Прийди у дім за третьою зорею —
Не вмію свіжість світанкову пить
Без тебе, князю в трав'яній киреї!

2
...співаю — тож існую.
Б.- І. Антонич

Сплітаюся корінням із кущем черемхи,
Любити небо вчусь у літака.
І плач, і сміх, й металу грізне ремство —
Все квітне на папері — аж світиться рука.
Життя вигоюю корінням в трунках смерті,
З отруйних сумнівів проміння,
як нитки, висновую.
Я всім єством потверджую уперто:
Співаючи — в усіх часах існую!

Захтілось істини.
Але ж на глибині
Перлинку проковтнула черепашка.
Подумай: зможеш витримать чи ні
На глибині, де і в скафандрі важко?

Під товщею німою — гордий зблиск:
Чарує черепашка злотоцінна,
Мовляв, подужай невблаганний тиск —
Перлинку істини добудеш неодмінно!

Ти мудрий, як змій, достоту,
Що жив у саду господнім,
Навчився звичайну підлоту
У шати ховать благородні.

Публічно плекаючи щирість,
Ти влучно стріляєш з-за рогу...
Не кожен у лицарі виріс,
Хто вибрав велику дорогу.

Немає сумнішої повісті,
Як повість твоя незбагненна, —
Почалася гангрена совісті,
Найстрашніша гангрена.

(Із Григола Абашідзе)

Спокійно сонце світить в вишині,
За листям птахи відлетіли в далі...
Все глибше запановує в мені
Безмежна тиша в берегах печалі.

Передчуває грозовий розряд
Тривожна тиша... Туча небо вкрила —
І небом сонце котиться назад,
Мов котиться з гори Сізіфа брила.

Замкнулось коло. Вільна від оков,
Природа повертається в начала.
І брила котиться на гору знов,
Щоб знов зима за осінню настала.

Листком гірким на губи усміх ліг —
Вже в котрий раз ти попрощався з літом!
І, зрештою, такий ось колобіг
Таким і буде, поки нудиш світом.

Природу мудру нічого винить,
Живи собі, забувши остороги, —
Й твоє життя обірветься, як нить,
Десь на краю осінньої дороги.

Ми всі в полоні вічного кільця,
Підвладні всі його одвічним чарам.
Коли ж не має колобіг кінця,
То і кінець нам явиться началом.

Промінь сонця в блакитній імлі
Забринів, як пшеничне стебло, —
Лиш зронили мої журавлі
Своє вічне «курли!» на село.

Відлетіли мої журавлі,
Відпливли до чужого тепла.
На покірній осінній землі
День згасає, як тінь від крила.

За рікою в принишклім гаю
Від'ячали щемливі жалі.
Над літами у юність мою
Відлетіли мої журавлі.

На покірній осінній землі
Тихий дзвін золотого стебла,
Що зронили мої журавлі,
Коли падала тінь від крила.

Світяться вікна допізна
в тихій учительській хаті,
Вікна — як очі замислені, вікна — очей дивогляд.
В живлющих потоках світла
виростають думки крилаті,
Коли, як школярики, зорі вночі заглядають у сад.

Вчитель гортає конспекти,
по книгах проводить рукою,
Ніби любов свою хоче в них назавжди перелить.
Лине душа до школи зоряною рікою,
Радістю і тривогою серце невтомне щемить.

Світяться вікна допізна,
відкриті у сад вересневий,
Наповнений силою світла, визріває найперший урок.
Корінням відчувши проміння,
світлішають юні дерева,
Кронами буйночубими сягають високих зірок.

Книги відкриті — птахи, сторінки —
як розгорнуті крила,
Таємниці землі і неба мерехтять
на тремких сторінках.
Зоряна ніч відпускає за моря голубі вітрила,
І на крайнебі палає світанку багряний стяг.

Вересень з радісним вереском котиться
з-за виднокола,
Вересень в сонячні сурми —
«Слухайте всі!» — сурмить.
Всенародно і вседержавно любов'ю оточена школа
Переживає велику — свою найсвятковішу — мить.

Учитель ступає садом, дивиться ранкові в очі,
У кронах плоди золотяться,
як грона доспілих думок.
Світлоокі дівчата і хлопці,
майбутнього мудрі зодчі,
Слухають разом з учителем — на цілу країну! —
дзвінок.

(На мотив Т. Г. Шевченка)

Мені тринадцятий минало,
Не пас ягнят я за селом.
Учивсь, сказати правду, мало.
Ганяв собі м'яча двором.
Я не ховався в бур'яні
І не молився, слава богу,
Життя подобалось мені,
Життям втішатись мав я змогу.
Були доступні всі знання,
Я міг би мати їх доволі.
Але траплялось — мов ягня! —
Лиш «бе» і «ме» казав я в школі.
Мене уміли всі любити,
Натуру вільну і широку.
Але чомусь не вміли бити,
Хоч не завадило б, нівроку.
Мені тринадцятий минало,
Відкривсь ялинковий базар.
А в небі сонечко сіяло,
Немов батьків гарячий дар.
В житті не пас чужі ягнята,
Не загубився в бур'янах.
Колись згадаю маму й тата,
Що люблять сина — просто страх!

Від нічого робити палим цигарки,
Цілуємо дівчат від нічого робити.
Минає час. Від нічого робити
Йдемо сусідам бить шибки,
Щоб при нагоді залюбки
Сусідам хату підпалити
Від нічого робити.

Ми діти вулиці. Нікому не підзвітні.
Все робимо від нічого робити.
Безмежні ми у межах підворітні,
І незалежні ми у межах підворітні.

Жив чоловік, подібний до скали,
Тримався неодмінно монолітом, —
Гніздились в голові лише думки-орли,
А зналась голова з одним зенітом.
Але — буває ж! — грянув землетрус,
Такий собі, середнього калібру,—
І чоловік-скала по шию в землю вгруз,
Й перетворилися думки-орли в думки-колібрі.

Думки, раніше підневільні,
Як лошаки, вудила рвуть.
Часи застійні і застільні
Минулися, але живуть.

Є речі не для всіх обов'язкові,
Не кожен дар включає віддарунок.
Вигоює і нищить душу трунок,
Що здавен кублиться в живому слові.

Майстри кругової поруки
взялися міцніше за руки
і ведуть безпощадні
розмови
навколо перебудови, —
ніби природою створені,
щоб метати слова
на прискоренні.

1987 р.

Крізь століття я лечу і лину
В шабельні козацькі круговерті.
Бо любити здатний до загину,
Ненавидіти — і після смерті.

В умовах перебудови,
Незалежно від хисту і вміння,
Щоб утвердить нові умови,
Із-за пазух виймаймо каміння
І жбурляймо його, як з пращі,
Від людей у космічні безодні,—
В світі правди будови найкращі
Чиста совість возводить сьогодні.

1987 р.

Переборю
усі
протиріччя,
Перебідую
найстрашнішу
біду.
І зустріну ранок свого сторіччя,
Працюючи в саду.

Немає і не може бути
В житті достойної мети,
Яка примусила б забути
Нестерпну правду правоти.

Яка зволіла б відступити
Від волі — правді по хребті
І жадібно в неправді жити,
Заперши право в забутті.

Немає і не може бути
Такої в світі висоти,
Яка примусила б забути
Внизу джерела чистоти.

Сама природа не тримає
В собі ні бруду, ні олжі —
Життя в очищенні триває
І множить чисті рубежі.

Якщо ми вчинимо інакше,
То владний голос з висоти
Розбудить учорашнє наше
Й накаже, як раніш, іти:
— Вперед, вперед, кроти,
До світлої мети!

(З О. Твардовського)

Я тлінну славу не сприймаю
І влади пристрасті дрібні.
Але від вранішнього гаю
В житті потрібно щось мені.
Від любої в коноплях стежки,
Що в ній — дитинства голоси;
Від тої срібної сережки,
Що на березі дощ зросив;
Від хвилі чистої морської
В камінні теплих берегів;
Від пісні юності палкої,
Що вік свій славить між віків;
І від знемоги, й перемоги,
Від обрію потрібно щось,—
Пройти я хочу всі дороги,
Де все людське переплелось...
І на останок, що й казати —
Важливо, дорого до сліз! —
Мені потрібно твердо знати,
Що чесно я тягнув свій віз.

Забудеш дитинство і маму —
В душі закривавиться злам.
Закинеш спорудження храму —
Не зможеш зайти у храм.

Позбудешся глузду і страму —
В тобі закоріниться хам!
Незмінне спорудження храму
Вивищує душу, як храм.

Біда стережеться бедламу,
Холсти не схлинають у хлам.
Життя на спорудженні храму
Саме виростає у храм.

Не здатен запродати маму,
Хто маминим вірний словам.
Немає тривкішого храму,
Як Слова безсмертного храм.

Крамар крамарює для краму,
Під крамом ховаючи страм.
А вмреш на спорудженні храму,
Воскреснеш під небом, як храм.

Кожен модерний поет,
не конче улюбленець нації,
навряд чи прихильник ракет
у плані модернізації.
Але, як і личить поету
з поглядом потойбічним,
сам обертайсь на ракету,
що зникає за обрієм вічним.
А в ріднім краю полиш
на пострах приблуд і каналій
безсмертно зелений спориш
у білім вогні конвалій.
Про себе навіки забудь,
могильний долаючи страх,
щасливий залишити путь,
що зветься Чумацький Шлях.
Щасливий... Не дуже, мабуть,—
як хвиля на зламі ріки.
Але ж залишається путь,
той шлях у грядущі віки,
який не кінчається, ні,
як стануть тобою в с і.
...Були колись люди чудні
у нашій в далекій Русі...
А серце, що з часом не в лад,
бунтує, відчувши злам.
Не дихай на ладан і лад,
вертайсь в споконвічний храм!
Розмови смішні про модерн
і про реалізм, мабуть.
Заглянь у траву, під дерн,—
побачиш дорогу в майбуть.

* * *
Простір перед очима,
Небо над головою,—
Не довше польоту мислі,
Не вище злету душі.

* * *
Допоки на мертвих вершинах
Крижаніють льоди нічиї,
Будуть в зелених долинах
Дзвеніти живі ручаї.

* * *
Води не обезводь,
Зорі не обезкров,
Сонце моє, не заходь,
Повертайся, любове, в любов!

* * *
Кожна столиця,
Як жінка столиця,
Поєднавши красу і втому,
Належить усім і нікому.

* * *
Беззвучно проплачу до ранку я,
Джерелом задзвеню під горою —
Не хочу тебе коханкою,
Хочу тебе сестрою.

* * *
Боюся не від страху,
З життям і страх мина.
Душі лякливу птаху
Голубить сатана.

* * *
Були орди, були навали,
Були грози весняні над краєм...
Ми свою історію проспівали
І досі — крізь сльови! — співаєм.

* * *
Дорога невідома
І пройдена сто раз...
Ця історична втома,
Цей історичний час!

* * *
Я — українець, і все пихате
Розіб'ється о кроткість мою.
Я — вишневий садок біля хати,
Що підсвічує людству в маю.

Лишень грудневий день погас —
Зоря постукала в вікно,
Дивлюся, а в дворі Пегас,
Сріблиться в зорях стремено.
Хутчій вікно відкрив я в ніч,
Коли сказав мій давній друг:
— Гайда незнаному навстріч
Гайнем удвох за виднокруг!
— Чому б і ні! — подумав я
І вигукнув:— Гайда, гривань! —
Хай рік був мудрий, як змія,
Але ж довкола тлінь і твань.
Перебудова як не є,
Від гласності — на серці щем!
А за парканом знов гниє
Добро народне під дощем.
Старе не перейшло у прах,
А молоде? Що молоде?..
Хай небо сяє в прапорах,
Від злигоднів земля гуде.
І хто тут винен? Ти чи я?
Скарав нас Бог чи сатана?
Не може бути нічия
Ані заслуга, ні вина.
І от незнаному навстріч
Мчимо, розкуті, навмання.
Долаємо грудневу ніч,
Націлені на світло дня.
Галопом, винні без вини,
Мчимо, як привиди віків,
Все далі від трясовини,
Від історичних тупиків.
Шалений вік, підступний рік,
Наречений на честь змії.
В краю лісів, озер і рік
Мчимо в незвідані краї.
Вгорі шумлять старі дуби,
Внизу юрмляться чагарі.
А ми все далі від ганьби
Мчимо на синій блиск зорі.
За нами — мертва безгомінь,
Над нами — вічний зодіак.
І мчить мене крилатий кінь,
Нового часу віщий знак.
Зловісно сови і сичі
Пугичуть, сховані в дуплі,
Їм до вподоби, що вночі
Немає світла на землі.
Ридають, плачуть холуї,
Свою вві сні явивши суть,—
В спочин відходять «хазяї»,
А холуям кортить лизнуть.
Мюнхаузени нових часів
Тренують ловко язики...
А ми вночі серед лісів
Мчимо до світла, диваки.
В добу сум'яття і ридань,
Поривів, зривів і падінь
Ми віддаємо руху дань,
Зневаживши незрушну тлінь,
Оплакавши добу розрух,
Яка творила небуття...
А хто стоїть за антирух —
Відстоює антижиття.

Тобі ой погано —
за тобою погоня:
в куряві
шляхом битим
втікаєш ганебно
від літ занедбаних,
втікаєш від днів убитих.
І вранці-рано,
і пізньої ночі
тобі ой погано —
за тобою погоня:
над тобою регоче
бистрінь ураганна
й мов дивиться в очі
око нагана,
а в спину
невпинно —
отруйними стрілами —
дні розстріляні,
тобою розстріляні,
колись призначені
для бунту і мужності,
а потім розтрачені
твоєю байдужістю...
Тобі ой погано —
за тобою погоня.

1962 р.

Забрів я в нетрі непролазні
З інтриг нікчемних і обманів,
Навколо мене — платні блазні,
Як у дешевім балагані.
Один дудить, а другий скаче,
А той кричить як на заріз.
Облич за масками не бачу,
Та й очі в мене — повні сліз.
Взялись за руки. В хороводі
Кружать з безглуздими піснями,
І в кожного на штучній морді:
«Ти — наш, ти — наш, навічно — з нами».
Невже я виходу не мав би,
Коли б сказав їм: «Протестую»?
Мене вітають гучно мавпи,
Я їх вітаю й сам мавпую.
Оточення! Мене морозить
Від думки, що вростаю в тебе.
Заклекотіть, весняні грози,
Мені проснутись конче треба.

1965 р.

Її побачили голою
И засичали: «Не маєш права!»
Й охрестили в ту ж мить Крамолою,
Хоч звалась вона — Правда.
З лицем богині, прекрасна,
В натовп вона зиркнула —
І в очах спалахнула ясно
Радість презирства,
Її охрестили Крамолою,
Посміхнувшись погано,—
Почалася за Правдою голою
Крізь віки і краї погоня.
Вслід — заклик, відвертий безмежно:
«Почекай, схаменися, Крамоло,
Одягни продажну одежу
Чи признайся, що ти — не гола».
Нікчемність, підлота і тупість
Скандують цей заклик вічно.
І тільки глухий тупіт
Луною іде зловіщою.
Погоня! І в ніч місячну,
І в ніч горобину — погоня.
Відчуваю, як в мене мітить
Чиясь усмішка погана.

1965 р.

Ви не вірте мені, понурому,
У папери зануреному,
Ви не вірте собі, уздрівши,
Що сиджу за столом зосереджений.
Слава богу, я не здурів ще,
Але вас попереджую:
Я — це не я, їй-богу,
За столом моя тінь убога...
За туманами, за оманами,
Зцілений сльозами маминими,
Я сиджу над гірською річкою
З голубою, як річка, Марічкою.
Я гуляю допізна Карпатами,
І лягаю в плаї шовкові,
І цілую Марічку кирпату
Ніжно в очі ясні, волошкові.
За туманами, за оманами,
Зігрітий словами маминими,
Я в хурделицю злу, голосисту
Йду до лісу, юний, розхристаний,
Йду і тихо собі насвистую
Та сніжинками граюсь іскристими.
В мене моцні гуцульські в'язи —
Не боюсь я великої в'язки,
Пів-ялиці я не боюся
На плечі взяти,
Бо не звикла моя матуся
На печі замерзати.
Плотогон, вітрогон, музика,
Людям тільки доброго зичу
І не знаю, що стану понурим,
У папери зануреним,
І, сумний, сам себе з майбутнього
Назову тінню предка забутого.

1966 р.

Вийду за поріг.
Обійду навколо хати.
А серце ніби хробак підточує.
Бо куди не гляну —
Дегенерати
Мене оточують.

Коней зігнали в одній стайні —
І стали коні одностайні.

* * *
Волохаті тіні вухаті
Коло хати і в хаті
Чатують недремно, чаклують —
В закамарках ночують.
Я чеканю себе на чеканні,
Я черпаю в чеканні співи,
Та не знаю: канни чи каїни
На рані смеркання поспіли.

* * *
Що далі, все важче і важче:
Дорога під сонцем, а темна.
Переді мною— дилема,
Та, їй-богу, не знаю, що краще:
Чи бути оточеним гратами,
Чи бути оточеним дегенератами?

1966 р.

Галілей, очевидно, мусив
Сказати «святим отцям»
Не те, чим вів жив і мучився,
Що сповідував до кінця.
Галілей не з душевної скрути —
Він покаявся залюбки,
Щоб крамольні слова: «...вона крутиться!»
Залишилися на віки.
Розумію генія зречення,
Як змінив він, що міг змінить,
Як судді його приречені
Тим уже, що судді вони.
Але вслухаймось: «Мусив я, мусив!»
Конвульсує крізь час і простір —
Грузнуть люди в багні компромісів,
Обростають обставин коростою.
...«У Вікторії раз переспати —
Хіба кривда велика для Спарти?..»
(Та не кривда. За стан зміїний
Андрій зрадить іще Україну).
«Ой, не варто б доносить на брата,
Бо не ворог він — з ним же я ріс!»
(Але що, коли будуть питати,
Чому все-таки не доніс?)
Дуже просто: «Не міг я, мусив,
Не життя пішло — круговерть!..»
Ну, а раптом на завтра, друзі,
Доведеться іти на смерть?!
В найтихіший прихисток вивести
Обіцяє стежечка звивиста.
Напівправда комусь на війні
Часом служить ліпше броні.
Зате куля в хуртечі стальній
Невблаганно іде по прямій.
Зате правда, заюшена вщерть,
Тільки смертю долає смерть.

Галілей, очевидно, мусив
Сказати «святим отцям»
Не те, чим він жив і мучився,
Що сповідував до кінця.
Геній бути не може приреченим —
Геніальне в ньому і зречення.

1967 р.

Лежу в траві. Злипаються повіки.
Так пахнуть квіти, так шумить трава,
Що мимоволі: — Це з якого віку
Защебетали птахи в головах?!

Не стане листу восени на вітті,
Мене не стане. Все — мине.
А те, що мучило і кликало мене,
Зостанеться на цій землі навіки.

Безсмертна смерть і мій заціпить рот.
Але душа залишиться нетлінна.
Бо син у мене є! Бо є народ.
Бо є на світі Україна.

1967 р.

Бувають порожні дні
Безугавної маячні.
Та підспудно — тужавієш весь,
Та підспудно — стліває пусте,
Та підспудно — вдивляєшся ввись,
Та підспудно — зріє протест.

Коли небо моє — ясне,
Я боюсь, що душа засне.
Я боюсь, що блакитні сни
Поприлежують крила весни.
Коли небо моє — як ніч,
Поспішаю громам навстріч,
Поспішаю в огні блискавиць
Вчити душу не падать ниць.

Бувають порожні дні
Безугавної маячні.
Та підспудно — докука в очах,
Та підспудно — кривиться рот,
Та підспудно — конає страх,
Та підспудно — переворот.

Бувають порожні дні,
Заміновані в глибині.

1957 р.

За гратами зубів
Дрімає в'язень ситий.
За гратами зубів —
Немов свинцем налитий.
За гратами зубів —
Мовчанням знаменитий.
За гратами зубів —
Чеканням оповитий.
За гратами зубів
Лежати звик
Язик.

1968 р.

А суд нащадків — безпощадний суд.
Нащадкам наплювать на забобони,
Якими предки підміняли суть,
Прошкуючи уклінно до ікони.

Продажних богомазів не спасли
Вогнисті німби й золоті корони —
Нащадки залюбки на смітник віднесли
Пихатих ідолів, пожадних на поклони.

Чого нема, того нема, діди,—
Ні позолота не рятує, ні котурни,
Якщо сухим виходити з води —
Вичерпує можливості натури.

Слова величні й громохкі,
Слова мов прапори на вітрі,
Яким так хочеться повірити,
Чому такі малі й крихкі,
Такі безплотні і пусті
На самоті?..
Чому очима до очей
На дні бездонному ночей
Нема про що судити з вами,
Величними словами?!.

1972 р.

Я житиму у цьому світі
Сьогодні, завтра, післязавтра...
Я житиму, допоки світить
Мені зоря моя проклята,
Моя єдина і найкраща,
Моя страшна і наймиліша.
Лиш так я житиму — інакше
Мені в цю мить померти ліпше.

1972 р.

Нема спокійних узагальнень,
Нема глибинних почуттів.
Усе негайне і нагальне,
Як поїзд, що прогуркотів.
Усе на злобу і про злобу,
Як день до вечора — живеш.
О тінь моя, свою подобу
Куди ж ти завтра понесеш?
Але чи дійдеш і до завтра
Крізь мерехтіння двійників,
Коли і сонце — мій співавтор —
Пірнає в ніч споконвіків?!.

1972 р.

Ми покликані жити людьми на землі.
Бо матуся нас першою поцілувала.
Бо Вітчизна чола доторкнулась уперше.
Бо могили батьків за плечима.
Бо дивляться діти на нас довірливо
І світ, як дитина, на нас розраховує.
Ми приречені жити людьми на землі
Незалежно від напрямку вітру,
Незалежно від приязні сонця,
Незалежно від тиску повітря,
Незалежно від тиску крові,
Незалежно від тиску в усіх різновидах
Ми будемо жити людьми на землі.

1972 р.

Давня примітка до автобіографії,
написана ще на початку «застійних» часів

Грошей не відкладаю. Не шпарую
Про чорний день в шкарпетці червінці.
На барахолку з дрантям не шурую,
Аби зіпхать хвилини в гаманці.
Гендлярство зневажаю і людей,
Що богу й чорту помолитись ладні,
Аби лише на ярмарку ідей
В них ладан купували можновладні.

1971 р.

Чи можна бути життєлюбом
і не любити жінку на березі моря
в купальнику з хвилі морської
на стегнах,
що стогнуть під сонцем?!

...А море дихає всесвітом,
а жінка дихає морем...

Чи можна бути правдивим
і не сказати правди
жінці на березі моря
в купальнику з хвилі морської
на стегнах,
що стогнуть під сонцем?!

...А море до берега горнеться,
крутобоку голублячи бухту.
А чоловік безнастанно
марить жіночим станом...

Чи можна бути життєлюбом
і любити оголену правду,
щоб лишитися неправдивим?!

...А в морі й очах жіночих
проміння тремтить однаково,
і дихає море всесвітом,
і жінка дихає морем...
І хвилі, і руки наші
живуть за велінням сонця,
що пульсує в блакиті моря
і пульсує в очах жіночих.

1972 р.

Як день і ніч є в світі споконвік,
Так світло й тінь є у житті людському.
Але коли ти світлий чоловік,
То не підкинеш тінь свою нікому.

Хто не здригнувся на шляху крутому,
Пройде крізь скелі, через гирла рік.
Він завтра втратить перемогам лік,
А в пережитім не поправить кому.

Але ж у тебе вибору нема,
Як гідно зватись іменем людини,
І нарікать на вибір цей — дарма!

Людське життя вивищує мета,
Коли в труді гартуються літа,
Вростаючи в духовні верховини.

1976 р.

На кладовищі Берківці,
Що в передмістя на припоні,
Схрестивши руки безборонні,
Лежать собі прості мерці.

Нема досади на лиці,
Чому лежать не в пантеоні,
Чому не в байковому лоні
Зійшлись початки і кінці.

В найтихшій тиші кладовища
Нема ні менших, ані вищих —
Земля в землі рівняє всіх!

А хто в житті згорів зорею,
Лишив з людьми свій плач і сміх,
Той вічно буде н а д землею.

1976 р.

Цвіте на цвинтарі калина,
Ростуть розлогі ясени —
І в кожнім дереві людина,
Оживши, гине восени.

І знову пагони уперті
Весною з праху оживуть —
Життя черпає сили в смерті,
Життя одвічно вище смерті,
І це його безсмертна суть.

1978 р.

До мене ластівка в кімнату залетіла
Через вікно, відкрите в сад весняний.
Я, не помітивши такої дивовижі,
Почув, що наді мною стогнуть крила.
Дивлюся: ластівка під стелею кружляє
І б'ється крилами у стіни незворушні.
Душа моя, здригнувшись, заболіла,
Немов об стінку вдарилась до крові.
Кружляла ластівка у відчаї під стелею
І билась крилами в усі кутки оселі,
Благаючи у неба порятунку.
Балкон відкривши, я в долоні плеснув —
І ластівка в ту ж мить, немов душа моя,
Стрілою вирвалась на вільний простір.

1979 р.

Дерева — як обвуглені скелети.
Шугає вітер поміж ребра віток.
Далеко за осіннім небокраєм
На крилах птахів листя відшуміло.
Сідає в горах охололе сонце,
За скелю зачепившись круглим боком,—
І небокрай, поранений, як олень,
В останньому пориві кровоточить.
Глибока осінь і пора вечірня,
Забарвлені одними кольорами,
Зливаються в мелодію прощальну.
Земля, свої плоди віддавши людям,
Знов за селом щасливо зеленіє,
Вітає день новий озиминою.

1979 р.

Прояснюється і стає чіткішим
Мій небокрай, оголений до краю.
В ім'я життя вбиваю смуток віршем
І в кожнім слові двічі помираю.

В ім'я життя наспівую і граю
Веселі ролі, всі — найщасливіші.
Нехай із мене соловей не вийшов,
Та свій мотив я достеменно знаю.

Я вас люблю — і цього не ховаю,
Люблю — не розраховуйте на більше
Візьміть любов у пахощах розмаю
Й забудьте, що собі лишив я біль ще.

Прояснюється і стає чіткішим
Мій небокрай, оголений до краю.

1979 р.

Подонок нині на сторожі —
А раптом хтось його розкусить?!
І він в слова ясновельможні
Вдягать своє подонство мусить.

Обов'язок, громада, совість...
В слова вкладаючи всі сили,
Свою нікчемну тимчасовість
Освячує високим штилем.

Він, як природжений оратор,
Завчасу й жести добирає,
Бо грає роль, яку зіграти
Вдається тим, хто добре грає.

Він до шофера, як до брата,
Звертається на «ти» щоразу
І в скорбній позі демократа
З контори пішки йде на базу.

Він, анекдотчик-веселитель,
Сміятись здатний до ікоти,
Тримається як небожитель
В розмовах про земні турботи.

Вже в зморшках, трохи лисуватий
І, строго кажучи між нами,
Прожити може без зарплати —
По горло ситий хабарами.

Він в тресті десь чи в гастрономі
Сидить як з каменем на серці,
Бо журиться: не все у домі
На рівні справжньої фортеці.

Він любить, як на скрипці грати,
Ласкати секретарку юну.
Йому давно пора за грати,
А він вилазить на трибуну.

Обов'язок, громада, совість...
Та я промовця обриваю —
Печальна це і довга повість,
Якій немає кінця-краю.

1983 р.

На мене глянув мертвий чоловік
З-під мертвих відсторонених повік
Й сказав здалека, наче з того світу:
— Ні проти течії, ні проти вітру
Не варт пускатись у буремний вік! —
А я сказав: — Прийшла така пора,
Коли мені на верхогір'ях літ —
Не задля себе і свого добра —
Потрібно йти і думати про звіт.—
Він промовчав. І знов мене пропік
Своїм холодним зором з-під повік:
— Таких, як ти, тут тисячі пройшли,
І їх слідочки терном поросли.—
А я сказав: — В дорозі до мети
Усе можливе, та потрібно йти! —
І відступився мертвий чоловік,
І ще раз вмер, тепер уже навік.

1984 р.

Мені приснився дивний сон,
Що раптом став я всемогущ
І в залі третій мікрохвон
Включив так легко, мовби Плющ.

І заявив без зайвих слів,
В душі своїй безмежно рад:
— Я все нарешті зрозумів,
Готов вернутися назад!

Зчинився лемент доокруж,
На мить завмер невтримний час.
А зал реве: — Державний муж,
Івашко повернувсь до нас!

І я прокинувсь в той момент,
Коли кричали всі: «Віват!»
...Хоча б один аплодисмент,
Лиш серце билося не в лад.

У спальні тихо, як в труні,—
Хоча б єдиний мікрофон,
Щоб вість по рідній стороні
Розніс про депутатський сон.

Не я, а сон мій всемогущ
В часи піднесень і досад.
Я не Івашко і не Плющ —
Ну й слава богу! Дуже рад.

«Они на двух заседаниях сразу...»
В. Маяковський

Той все життя сидить у кріслі,
Той не вилазить із машини.
На сідалах сидячі мислі
Осіли в голові людини.

Той — аж пищить — сидіти хоче
На гоноровому бенкеті,
А той сидів би дні і ночі
В президії, як у буфеті.

Любителі життя осідлого,
Рух життєдайний ненавидячи,
Сідлають персональні сідала
Й прошкують у майбутнє... сидячи.

Велика подія в районнім масштабі —
Салютують військові шампанським у штабі!
І чемно, бадьоро, немов піонери,
Перехожих вітають міліціонери.
Коти березневі кричать, окаянні,
І шал свій гамують в жагучім кричанні.
Що сталось такого і в чому тут справа?
Народ лементує і зліва, і справа.
Із черг довжелезних зринають овації —
Хто не аплодує, не має той рації.
Велика подія в Центральнім районі —
Від щастя стозвуко лунають долоні!
Подія в районнім масштабі незвична —
Є думка така, що вона історична.
Збулось довгождане, незнане роками —
Начальство зустрілося з двірниками,
Зійшлися «верхи» і низинна основа,
Бар'єри упали, раніш нездоланні.
Мітла підмітає, а розум, до слова,
Мітлою керує, стираючи грані.
Стираються грані, природою дані,
Шліфуються тонко задавнені звички,—
Коти березневі кричать, окаянні,
А їх наслухають цнотливі двірнички.
І що тут такого? І в чому тут справа?
Таж рух розпочався і зліва, і справа:
«Верхи» припинили верховні розмови,
Влились добровільно в низинні основи —
Ніхто не керує тобою і мною,
А кожен натхненно керує мітлою.

Стало вільніше дихати —
Відмінили тотальні укази.
А нового не бійся лиха ти —
Свободу рятують гази!
У наші часи історичні,
Коли пробудились народи,
Кажуть, що гази токсичні —
Еліксир для свободи.

Травень 1989 р.

Під час чергової епідемійки
Ідеологічного гатунку
Перестрашені академіки
Не знають іншого порятунку,
Як сказати:
— Ми люди темні
І тільки єдиному раді:
Все життя поклони доземні
Бити коханій владі.

1989 р.

Дощ прохлюпав чистотілом
І сховавсь у чагарі,—
Пахне в лісі мокрим ділом,
Пахне мокрим у ноздрі.

Два куми, мов колобочки,
Жлуктять пиво коло бочки.
Кум тарань проткнув ножем
І сказав: — Лиш раз живем!

Хто це чув із-за паркана,
Хто це бачив, як було?..
Тільки чутка ураганна
Сколихнула все село:

— Закривайте вікна-двері,
Вилліть брагу із діжі:
Ще сьогодні по вечері
Розпочнуться грабежі!

(1984 рік)

На форумі з питань літератури
Зустрілись дві рожеві мацапури,
Таланти молоді. «Послухай, Зюзя,
Хто звідки тут — ніяк не розберуся:
Народищу — немов перед потопом!»
— Стрижи вухами і за мною топай!
Он ті, що обнімаються щоразу
Та ще й цілуються, вони — з Кавказу.
— А біля стойки хилять по бокалу?
— То з видавцями хлопці з-за Уралу.
— А в центрі кола, всі — лауреати?
— То москвичі, ті знають, де стояти.
— А хто це по кутках там не вгаває,
Себе і всіх на світі лає, лає?
— То люди незбагненні, друже Йване,
Вони — кияни!

Ой, ще не всі таланти
Проявились до кінця —
Від призабутого Канта
До славнозвісного Канівця!
Люди! Давно чекали ви
Будинку на вулиці Чкалова.
Ось маєте! В тому палаці
Скоро будуть Герої Праці.
Фуганки, сокири і пили
Рубають і ріжуть щосили.
А дрелі і пилососи
Дзижчать, як скажені оси.
І, ніби сороки в оселі,
Стрекочуть машинки веселі.
Що хочеш, те можеш обрати,
І прорватися в лавреати.
Та ще й, як сигнал до атаки,
Щоб запобігти аварії,
В унісон підвивають собаки,
Немов побратими, в віварії.
Отож коли всі геніальні,
То й умови їм ідеальні,
Щоб в рядах канівців і кантів
Не було призабутих талантів.

1982 р.

Береза, верба, і дуб,
І горобчик, що мешкає в стрісі,
Заснували пень-клуб
В українському лісі.

Життя споконвічна суть,
Прожитку твердий сухарик —
Ті сіють, ті плуга пруть,
А він все життя Косарик.

Наші предки стріляли із луків,
А сучасники палять з ракет.
Чи не тому Микола Луків
Такий скорострільний поет?!

Від книжок вгинається поличка,
Струмом гатить з кожного рядка —
Недарма ж бо томики Павличка
Пригорнулись до томів Франка.

Темп у писанні — пекельний,
Талант йому богом дай.
Та не каже він: «Я — Загребельний!»,
Вперто каже він: «Я — Богдан!»

— Грандіозний роман «Яса»
Потихеньку писав я сам,
А по ньому несамовито
Прогриміли кінські копита,
І — від критики запорука —
В нім сяйнула Сіркова шаблюка.

Ти гукай не гукай — не повернуться весни,
Бо під віями інших — небесна краса.
А на свій п'єдестал Ви зійшли без Дантеса,
І Дантес крадькома собі лікті куса.
Ваша слава, відомо, давно всесоюзна,
Не відомо лише, чи змирилася муза,
Що така у Кремлі, ой, пошана Вам —
Сидіть у президії біля Нішанова.
Ви скажіть по секрету, чи творчості графік
Не зриває державний Рафік?

— Хай би вас було триста,
Хай би ростом до неба!..
Такого, як я, гумориста
Нема серед вас і не треба.
Жодне жюрі не бракує
Такого, як я, гумориста.
А коли мені щось і бракує,
То веселого товариства.

Така вже вдача відчайдушна у Драча:
Коли з трибуни— то рубать з плеча.
Коли ж у тиші за столом письмовим —
То слово, як дитя, купать в глибинах мови.
Либонь, тому д и т я зростає в силача,
Щоб так, як б а т ь к о, рубонуть з плеча!

Він обняв, пригорнув її,
Знов обняв, перевівши дух.
І озвались в садах солов'ї:
— Не спиняйся! Любов — це Рух.

Не все залежить від земних бажань
На зраненій, розтерзаній землі.
Тому й підносив до небес Бажан
Людину в зореносному Кремлі.

Вождю відгранив брилисті рядки
Він своєчасно у дволикий час,
Коли одних везли на Соловки,
А інші воспаряли на Парнас.

В ім'я добра живе добром,
Він Прип'яті став рідним братом,
Готов письменницьким пером
Пробити наскрізь «мирний атом».
Чорнобильський відчувши біль,
Обміркував народні втрати
І врешті легко виграв бій,
Коли рвонувсь у депутати.

Його знає народ і шанують народи
За життєву дорогу, що була непростою.
Всі чотири пройшов скаламучені броди
Й чисту воду зберіг у болоті застою.
Кривда вперто йому наступала на п'яти,
А він твердив одне: «Кров людська — не водиця».
В українському небі буде довго сіяти
Його чисте ім'я, як ранкова зірниця.

Там ворона, там сорока виника,
На хвості явивши гарні вісті,—
Знали в лісі партизанськім Воронька,
Добре знали у столичнім місті.

Рівним буть на довгому віку —
Треба народитись, треба вміти!
Долею було дано підривнику
Закладать і в Слово динаміти.