Ми не жили, а надривали жили
В пориві до примарної мети.
Ішли і падали, раділи і тужили,
Вмирали й воскресали, щоб іти.
І час настав, коли вже все минуло,
Ще за життя минуло сто життів,
І слово, що окови розімкнуло,
Ледь дихає, зацьковане розгулом,
Мов з цепу спущених голодних псів —
На волі визрілих скажених слів.
Ми просто йшли, як заповів Шевченко,
А нас вбивали, втоптували в прах,
Та ми, як зерна, впавши в борозенки,
Знов проростали болісно і щемко
На кров'ю зрошених, розтерзаних полях.
— Ми ще йдемо! — писав Поет в облозі
Брехні й облуди, підлості й хули.
... Зоставшись вірним обраній дорозі,
Я з жахом зрозумів, що ми прийшли.
Під нашим сонцем, що змело тумани,
На тім осонні, де вознісся храм,
Гримлять оркестри, грають барабани
І бенкетують Каїн, Чорт і Хам.
Ми просто йшли, зборовши всі навали,
Не відцуравшись рідного гнізда,
І, поки вольну волю здобували,
Йшли на турніри честі й карнавали,
Наш дім без бою зайняла орда.
Я вражений страшною самотою,
Серед своїх — полон самотини.
У ріднім краї пахне чужиною,
Чужинець глум справляє наді мною,
І що не крок — все більше чужини.

Серед лісів у заповітнім плесі,
Де чистоту плекають небеса,
Бринить-плюскоче вічний голос Лесі,
Нуртує краю сила і краса.

На цій землі, рокованій від роду,
Де кожен крок — пролог і заповіт,
Себе знаходим в імені народу,
Ступивши в Лесин богорівний слід.

На цій землі, яку терзали битви,
В яку неволя в'їлась до основ,
Приречені свій рідний край любити,
В єдину зброю віримо — в любов.

На цій землі нам жити й помирати,
І жить по смерті, як не є.
Життя людського варіанти
Вінчає царствіє твоє.

Мені відкрилася дорога,
Яку давно обрав я сам.
Хто в землю вірить, як у Бога,
Не зрадить отчим небесам.

Життя спішить життю на зміну,
Мій смертний птах літа кує.
Я той, хто вірить в Україну,
Як вірять в царствіє твоє.

1990

Чужі люди тільки тому чужі, що вони — уявіть собі! —
думають про вечір, а я думаю про залитий сонцем
ранок нашої України.

Праві назвалися лівими,
Ліві зробилися правими,
Безправні — більш обізлілими,
Але залишились безправними.
Ті, що були німими.
Поробилися язикатими, —
Хто позмагається з ними,
Язиком тротуар підмітатиме.
Стали сумними безжурні,
Оптимісти не мають рації,
Домоглись послідовні дурні
Підвищення кваліфікації.
Хто носа тримав за вітром,
Став майстром своєї справи,
Варить його макітра
Лише злободенні страви.
Вчорашня брехня стає правдою,
Сьогоднішня правда — брехнею.
Над своєю душею безправною
Я схилився і плачу над нею.
День сущий у нас о'кей!
Грядущий день — за туманом.
Лакеєм зостався лакей,
Переназвавшись паном.

Уламки минулої політичної системи чим більші, тим небезпечніші,
як метеорити, що прориваються з Космосу на Землю і знищують
усе на своєму шляху. Краще б вони згоріли
дотла в своїй галактиці.

День за днем, і за тижнем тиждень,
І місяць за місяцем при світлі сонця,
І рік за роком — у край дивовижний —
Та й при місячнім світлі колесо котиться.
Дзенькає колесо й гупає глухо
Об каміння й залізо на довгій дорозі.
Іскри летять світляками над лугом,
Зорями стелеться небо в тривозі.
Зойкає колесо, вдаривши в кості,
Витьохкує співом пташиним під гаєм.
Планета, задивлена у високості,
Як жінка, в траві голубій знемагає.
Сонце і місяць, негаснучі зорі
Звикли над колесом чаклувати,
Пильнують за ним у недремнім дозорі,
Шлях його ладні за мить обірвати
Чи доточити. Знають світила,
Скільки кому свого світла вділити:
Колесом править невидима сила,
Вища за наші благання й молитви.
Дзенькає колесо, колесо котиться,
Відлунює обрій заобрійним голосом.
А сонце щоранку для мене підводиться,
Бо ж котиться колесо, поєднане з космосом.

Безсмертя наступає лише після смерті, тому я не розумію
людей, які поспішають стати безсмертними.

Не лякайте нас пеклом — не треба,
Ми вже там побували.
Не заманюйте раєм доволі!
По дорозі до раю ми впали
Й полягали очима до неба,
І чекаємо лежачи волі.
Тужно чекаємо волі лежачи,
І раю, і пеклу належачи.

В озері води прозорі
На високій розколині гір
Думають тужно про зорі,
Та не годні сягнути зір.

За спиною притишений крок
Чи над урвищем за сосною?..
Крук часу натискує на курок
І махає крилом наді мною.

Сучасним комуністом можна стати лише тоді, коли збагатиш
власну комору невичерпними запасами всіх тих багатств, які
виробило працююче людство.

Кожен розумний знає,
Що в світі щастя немає.
Та існують прекрасні дороги,
Націлені до перемоги
Над нещастями і бідою...
Я вибрав свою дорогу,
Що снується попід горою.
І не взяв я нічого в дорогу,
Тільки віра моя зі мною
І надія на перемогу
Над нещастями і бідою.
Я не знаю, що буде завтра,
Але знаю, що йти повинен.
Споглядаю, як сонця ватра
Заливає гори й долини,
І радію, що йду, що бачу
І дорогу свою, і небо.
Поки йду, відчуваю удачу,
Йду і більшого щастя не треба.
А хто прагне скупатись у щасті,
Множить людям безвинним напасті,
Хто під себе гребе до знемоги,
Той не знає про смак перемоги.

Сам по собі патріотизм з постійними освідченнями в любові й вірності та
ритуальними танцями довкола святинь рано чи пізно призводить до
національної шизофренії. Без розумної, цілеспрямованої,
конкретної дії це, на жаль, неминуче.

Народ, що не вельми шанує
Свої споконвічні святині,
Незчується, як заночує
В пустині духовній, як в домовині.

Те, що було споконвіч
Силою й гордістю нації,
Вкриє раптом суцільна ніч
Всеосяжної деградації.

Не вічність, а небуття
Чорнотою вдивляється в вічі.
Аби врятувать українське життя,
До мене останній раз
На світанку звернувся Тарас:
— Вперед до козацької Січі!

Якщо людина, наділена талантом творця і лідера,
не належить своєму народові, то вона належить тим,
хто використовує цей народ як цемент у бетономішалці
на будівництві державних цитаделей і храмів іншого народу.

Хто думає, що страждання гартує і збагачує душу,
Наповнює її духовним змістом,
Той скоріше віддаляється,
Аніж наближається до істини.
Все залежить від людського матеріалу,
Від морально-психологічних сил,
Закріплених на генному рівні.
Страждання спроможне облагородити душу,
Розвинути в людині здатність до співчуття
і співучасті,
А може, й ожорсточити, збудити мстиве
самолюбство,
Стимулювати хитрощі й підступність
у самовиживанні.
Страждання здатне породити щось йому споріднене,
Часом затаєне, темне, потворне,
Те, що проявляється поза сферою духу,
По той бік добра і зла,
В бездонних криницях підсвідомого,
Де в гніздов'ях любові кубляться змії
ненависті й зловтіхи.


Під звуки сумних мелодій,
Що кличуть за обрій ген-ген,
На той світ відходить злодій,
А кажуть, що бізнесмен.

Я завинив, що в древнім домі,
Де я живу і буду жить,
Ґвалтують люди нам відомі
Жадану історичну мить.
Я завинив, що небозводи
Стулив докупи, як одні,
І грізні промені свободи
Зійшлись не в золоті — в лайні.
Я завинив, що смів і смію
Творити свій державний дім.
В Союзі бачив я Росію
І знав: Союз — це псевдонім.
Я завинив, що рідні лежні
У снах являють власну суть
І лежма будуть незалежні,
Допоки їх не понесуть.
Я винен в тім, що в День Свободи
Так святкував, як тільки міг.
А мусив був крізь небозводи
Орать одвічний переліг.
Я в День Свободи мав би вмерти
За плугом в чорній борозні,
Щоб лежнів змусить плуга перти
І виорать грядущі дні.
Я винен в тім, що світ продажний,
А я не здатний на торги.
Але ж мій крок — в той бік відважний,
Де нишкнуть вражі береги.
Я винен в тім, що вірю в мрію,
Що в небо рвусь, зламавши кліть,
А той, хто вірить лиш в Росію,
Проґавив буйний біг століть.
Я винен в тім, що вічні в'язні
Не бачать волі вище ґрат,
І в тім, що жити зобов'язаний,
Аби не йшов на брата — брат.
Я винен в тім, що чесне слово
Моєму брату — в горлі ніж,
І в тім, що вибухнув раптово
Супроть безтямних роздоріж,
Супроть історії. Звикаю —
І мудрості своїй не рад.
Але я не дозволю Каїну
Обнять мене, хоч він — мій брат.
Я винен в тім, що Богом дане
Скидається на смертний гріх, —
Брат зняв із рук моїх кайдани,
Щоб одягнуть на душу їх.
І в тім я винен, що холопи
В траву пошпурять булаву,
Аби добутись до Європи
Із Києва — через Москву.
Я винен в тім, що вище й вище,
Мов птах, розкута мисль зліта, —
Кому — ілюзій кладовище,
Кому — нескорена мета.
Перед самим собою винен,
Душі своєї не зрікаюсь,
Весь вік повторювать повинен:
— Караюсь, мучусь і не каюсь!

Якщо державний корабель сам годен плавати по всіх морях і
океанах, то це самостійницька самоізоляція.
А якщо його силою заганяють у Північний Льодовитий океан,
то це тепле братерське співробітництво.

Графоман компонує розслинені строфи,
Чорт у храмі танцює зі свічкою.
Україна стоїть на межі катастрофи,
А козацтво співає: «Тихо над річкою».

Чужинцям у нас наливають по вінця,
А їм хочеться — по виднокруг.
Україна без жодного українця —
Сатанинська мета шовінюг.

Лаяв, як лайка, осоружну владу
Так, що сам себе вивів із ладу,
І відтоді, про що б не казав,
Починає з «гав-гав!»

З азіатських лісів, з вулканічних планет
До Вкраїни лунає: «Комуністи, вперед!
Як трималися вчора, так тримайтеся й нині,
Комуністи і мафія завжди єдині».

— Спасите Украину! — волає баберія,
За якою стоїть нам відома імперія.
А я вам скажу не на користь імперії:
— Україну рятуймо від тієї баберії.

Я дуже радію вашій свободі, але як би це зробити так, щоб
ваша свобода не робила мене невільником
у нашому Українському Домі.

Присмеркові години двадцятого віку
поглинули бадьорі гасла,
відкопані на кладовищах і в братських могилах,
в яких погасли світочі й романтики,
давно живцем закопані в землю Провісники Свободи.
Кінець двадцятого віку і початок
нової історії України.
Межа тисячоліть.
Одні готуються до Страшного Суду,
пообіцяного пророками,
інші день у день чинять над ближніми
Страшний Суд,
видають неправедне за праведне,
перебігають зліва направо і справа — наліво.
Сейсмічна зона.
Ярмарок збанкрутілих ідей.
Божевільне коло.
А посередині, в центрі кола, — Верховний Речник,
як затюканий Апостол.
— Немає Батьківщини без Свободи
і немає Свободи без Батьківщини, —
так прорікає Верховний Речник
на вершині великого Свята Свободи.
Чиста правда. Але не чистіша від сльози дитячої,
що впала в сумній кімнаті в порожню сумну тарілку.
Мудра правда. Але не мудріша від того,
про що гомонить людське море,
житейське розбурхане море:
— Справді, немає України без волі
і не буде волі без України.
— Але воля лише тоді воля,
коли вона робить людей щасливими.
— А Батьківщина - тоді Батьківщина,
коли душу живу не кидає напризволяще
і жодній душі втонути не дає у житейському морі...
Оглядаюсь довкола і прислухаюся.
Море житейське вирує.
То завмирає і плаче, то погрожує штормом,
то мовчить, як мовчать перед бурею.
Я — хвиля у морі людському,
від нього я невіддільний, голос його — мій голос.
Сичать образи, як змії. Гонори позводили брами,
вищі за брами небесні.
Брехуни записалися в правдолюбці.
Бандюги в законі опікають народне майно.
Блуд привселюдно проповідує вищі чесноти.
Вчорашні душителі волі гарантують комфортні ґрати
в тюрмі рівноправних в'язнів.
Сівачі споконвічного зла заважають нам сіять пшеницю
і радіють, що лихо гряде.
Мені перехоплює подих від гніву й скорботи.
Мимоволі стискаються кулаки, і я згадую,
що народився під знаком СТРІЛЬЦЯ.
Але розум рятує душу: першість належить не зброї!
Першим явилося Слово, і було з Богом, і було Богом.
Слово — найкраща куля — стереже і вбиває живих,
здоганяє й на тому світі.
Я знаю безкарність неволі і безборонність Свободи.
Я вірю у силу розуму,
пересвідчивсь у бездумності ніг.
А чого в голові бракує, те легко подовжують ноги:
Пам'ятаю «походи» на Київ,
весняні й осінні «наступи»,
що їх затято ведуть не «гнані й голодні»,
а спадкоємні «вожді»,
які люблять сидіти зверху,
в голодних і гнаних на шиї.
Попереду йдуть вурдалаки, до крівці людської ласі,
щоб задушить Україну і на престол Свободи
повернути пихатих пігмеїв,
що вміють хребти ламати
й руйнувати собори в душах.
Пам'ятаю, що я Стрілець,
але першість належить не зброї,
першим явилося Слово,
що було й залишається Богом.
Покладаюсь на Слово, вихід шукаю в любові,
а не в свинцевій хуртечі і не в глухомані пралісу.
Кажу патріотам російським,
що звикли мою географію залучать до своєї історії,
про ніжне кажу й заповітне, кажу, немов заклинаю:
— Любіть Україну за межами Росії і не думайте,
що планета Земля
ділиться тільки на дві половини — на Росію
і не-Росію. —
Я покладаюсь на Слово, вихід шукаю в Любові
і кажу українцям рішучим, патріотам,
за мене твердішим:
— Любіть Росію за межами України і не думайте,
що планета Земля
обійдеться коли-небудь без Росії,
і не розраховуйте всі втекти від Росії,
переступивши далекий обрій, —
в примарну Атлантиду чи в Країну Інків
на довічне поселення.
Я покладаюсь на Слово і звертаюся до земляків,
нащадків Тараса і Лесі,
до всіх в Україні сущих, для кого вона як мати:
— Вище України - тільки небо,
але й небо понад Україною — також Україна...
Тому в ім'я рідної землі і рідного неба любіть Росію
і все людство за межами України
і не дозволяйте ніколи й нікому:
— Шукати в Україні — Росію,
— Шукати в Україні — Польщу,
— Шукати в Україні — Румунію,
— Шукати в Україні... чорта лисого, що загубив свою
велику-превелику, супервелику і
супервеликодержавну шевелюру
під казенним кріслом столичного мера
сусідньої держави...
Я покладаюсь на Слово, вихід шукаю в Любові
і звертаюсь до всього людства:
— Любіть Україну в межах України!
Дозвольте врешті-решт Україні любити все людство
за межами України.
І тоді все людство вміститься
в незглибимій душі України.
На вершині великого свята нашої Свободи
бачу сім біблійних Анголів,
що тримають сім сурем
і приготувалися, щоб сурмити.
Хочеться вірить, що вони просурмлять на цілий світ
і розголосять по всіх світах:
— Вище України — тільки небо,
але й небо понад Україною —
також Україна.

Так хотілось пізнати волю,
Як почуть голос неба в тілі...
Я звикаю до смутку, до болю
І втікаю в поля чорнобілі.
Я на лоно природи прибіг,
Зачарований ритмом бігу,
І побачив зчорнілий сніг,
Чорні діри в чистилищі снігу.

Тобі здалось, що вирвався з лабет
І взяв за роги озвірілий час...
Отрутою запікся дикий мед,
Гаддя скрутилось кільцями ковбас.

Я переконаний: на все свій час,
Його не змінять паніка й аврали.
Якщо історія колись обрала нас,
То ми самі історію обрали.

Малі сини великого народу
Ведуть в майбутнє через пень-колоду,
Змагаючись затято день у день,
Хто з них найкращий і найбільший пень.


Зазеленіла пересохла віть
На межі тисячоліть,
А свої і чужі супостати
Прагнуть її розтоптати.

Товариство, пошани варте,
Станьмо ближче до ватри, —
Може, наші осінні пісні
Трохи зігріються на вогні.

Чом так сталось, товариство миле,
Що ми дуже любимо могили?
Недарма ж бо споконвік і нині
Лиш біля могил завжди єдині.

Це ж важке і трагічне заняття —
На могилах шукати снагу й завзяття,
Це ж над силу — віками черпати сили
В хороводах довкруг могили.

Коли злютовують сили свої одиниці,
То разом копають в пустелі криниці.
А як поєднаються круглопузі нулі,
Тоді сохнуть джерела і в щедрій землі.

Ми жили в цім житті, як уміли,
Та в кожного доля гірка-прегірка, —
Одні з нас по тюрмах сиділи,
Інші сиділи в ЦК.

Завдяки телебаченню Україна знає своїх мерзотників і агресивних
примітивів в обличчя, але поки що не може дістати
жодного хоча б одною цеглиною із поруйнованого
ними храму нашого майбутнього.

Небо зоряне в серпні виблискує,
Ніби мова моя материнська.
Слово сяє, і зірка сяє,
І високо летить понад краєм,
І в останнім польоті згорає.

Зоре моя заповітна,
Мово моя материнська,
Ніч довкола така непривітна
Над безоднями лячно виблискує,
Коли зірка летить над краєм
І в останнім польоті згорає.

Зірка падає не без причини,
А ти, мово, як та причинна,
Упосліджена і безневинна,
Що йти з хати у ніч повинна...
Небо зоряне в серпні виблискує,
Ніби мова моя материнська,
Українська моя латина,
Як під тином забута свитина.

Унікальна російська культура, кажуть фахівці, органічно
вбирає всі яскраві набутки культур «братніх народів»,
але, як свідчить історичний досвід,
ніколи і нічого їм не повертає.

Приймаю ніч, як плаху,
Вступаю в ніч, як в плач,
І кутаюсь від страху
В ілюзій синій плащ.

Сновійні, неминучі
Картини з давніх днів.
І падає, як з кручі,
На серце мамин спів.

Горою крем'яною,
Як вітер, час тече.
Прожитий день зі мною —
Десь під грудьми пече.

Мій кожен день, і вечір,
І той далекий спів...
В житті є вічні речі,
Достойні вічних слів.

Ми піднімаємося вгору ескалатором, який рухається вниз.
Ці кілька слів точніше за все виражають наш десятилітній
досвід, про що б там не говорили політичні романтики,
а тим паче - офіційні брехуни.

І в годину ранкову
І серед білого дня,
І в годину вечірню,
І в годину нічної негоди
Я триста років
Не злажу з коня,
Мчу і мчу до свободи —
І не бачу свободи.

1
Століття поета — заборонена зона.
Начальство рвонуло на вечір Кобзона.
Але музика ллється, немов ріка,
На святі великого Маланюка.
Бетховен присутній на ювілеї,
Який ігнорують пихаті пігмеї, —
Величні акорди й суворі строфи
Зливаються в залі, як поклик і подив,
В годину зневіри, на краю катастрофи
Окрилюють правду і право на подвиг.
І слово, і музика — непроминущі! —
Крилатих душею ведуть до Голгофи,
Щоб звідти вернутись у дні грядущі
І народ врятувати від катастрофи.

2
Поетова душа захована
В піднебесну музику Бетховена,
І звідтіль в заобрійні криниці
Линуть звуків зоряні жар-птиці,
Линуть звуки в голубі простори
І єднають з небом сушу й море,
Протікають зорям через вени
І вертають із небес до мене.
Звуки в нас живуть і понад нами,
Море й сушу збурюють штормами,
Спричиняють подвиг і шукання,
В щастя перетворюють страждання.
Повен радості і смутку повен,
В морі звуків днюю і ночую.
Світ ридає, як глухий Бетховен,
Рветься в душу, а мене не чує.

Доводять до приватизації
Древо пізнання всієї нації
І для дурнів вигадують гади
Все нові і нові принади.

Мій світ як храм, в якому тата й маму
В іконостасі бачу між бргів
І пам'ятаю, що Господь із храму
Повиганяв цинічних крамарів.

Відстань від вершини до безодні коротша,
аніж від безодні до вершини.

Анатолію Глущаку

Давно в устремліннях своїх безберег,
Я над морем постав, ніби вічності віть,
І друзів із юності кличу в ковчег,
Що гойдається в хвилях тисячоліть.

У вітрилах пружиниться вітер бентег,
А в бурунах акули блищать, як мечі.
Мої друзі веселі кермують ковчег,
Що пливе в безкінечність удень і вночі.

В небі зорі вмирають і летять крізь віки,
Заливаючи світлом нових днів береги.
Час від часу здається, що ті зорі — чарки,
В які щедро налить обіцяли боги.

Грають сурми небесні. Лине ангельський спів.
Небо падає в море і п'янить без вина.
В колі друзів я п'ю на банкеті богів
Чи з банкету вертаюсь, де все випив до дна?..

Ой, не все, ой, ще ні! Грають хвилі вночі,
Грають хвилі удень. Віє вітер бентег.
А в бурунах акули, як сріблясті мечі,
Ладні в друзки потяти наш веселий ковчег.

А ковчег маневрує поміж збурених гір,
Море в хвилях безтямне, як п'яний в загул.
Ми п'ємо над безоднями із келихів зір
І закусюєм хвацько хвостами акул.

Що складніша й делікатніша внутрішня душевна організація
людини, то тяжчі життєві випробування чекають на таку людину.

Богданові Осадчуку

1
Куди подітися? І чи знайду краї,
Де жить до скону можна по Закону,
Де потолоч і ниці шахраї
Не кубляться гаддям побіля трону
Примарної, гендлярської свободи?!
Пройду через безодні й тихі броди,
Здолаю радість і прийму біду,
А тих країв на світі не знайду.

2
Цей світ — не сад утіх,
А якщо сад — то не для всіх.
Цей світ не сад, а ліс,
За кожним деревом чаїться біс.
А в морі радості — незримі сіті,
Готові вполювати всіх на світі.
Цей світ — не сад захоплень і утіх,
Коли щокроку тут то плач, то сміх.
Тут легко сміх вливається в ридання,
А безнадія - в тихе сподівання...

3
Я думаю про дух, про ту основу,
Яку здобудем, обіпремся знову
Міцніше, як на твердь, на власний дух
І випрямим, і видовжим свій рух
До споконвічної, великої мети,
Аби себе і свій народ знайти.
Ми оминемо прірву небуття,
З якої тьмяно світять зорі в пустку,
Нас затягаючи в космічно-історичну втому,
І ми докажемо, що дух — то є життя,
В якому часто ріжуть по живому,
Аби лишити в горах Заратустру
І до людей вернутися, додому.

Коли все минає, то навіщо тоді те, що відбувається? А коли все,
що відбувається, неминуче, то яка ціна людських зусиль,
спрямованих на перестворення світу?

Мліє демон в кратері,
А вулкан погас.
Попіл демократії
Облягає Час.

Демократи, де вони?
Де їх горній шлях?
Язикаті демони,
Попіл на вустах.

Сила політиків - не в слабкості громадян, що їх обирають,
а в силі історичних обставин.

Ще при Сталіні
до смерті настрахані,
щоб тремтіти вічно.
Ще при Брежнєві добре намахані
ідео-о-ло-о-гічно,
ходять поміж нас
у свій надвечірній час
наполегливі старички,
мертвої партії вірні сини,
поморщені, як стручки
пізно восени,
і вчать нас жити,
і вимагають разом з ними тужити
за тим, що самі вбили
і посмертно знов полюбили.
Універсальні старички,
як позбавлені зерен стручки, —
безплідні посланці минулого,
тіні життя промайнулого.

Ще прийде час.
Затісним тобі, сину,
Стане перенаселений світ.
І ти помандруєш
У пошуках забутого і незбагненного,
Щоб на край світу,
Біля озера, як любов, безіменного,
Розшукать у траві
Мій останній, мій усміхнений слід.

«Батько народів» після смерті виявився хрещеним батьком більшовицької мафії.

Імітатори життя.
Майстри імітації
Своєї жертовності,
Навіть коли жер повністю,
Навіть коли щодо нації
Був у стані прострації,
Свого не збагнувши буття,
Що було ганебною повістю
І гризнею із власною совістю.
ІМІТАТОРИ ЖИТТЯ
Нас вели в майбуття
І привели:
— Далі воза тягніть, воли!

Більшовики за природою холерики —
Все у них, холера ясна,
робиться невчасно:
або достроково, або із запізненням.
Все у них робиться не по-людськи,
як у того хірурга,
що блискуче розробив
технологію операції на гландах, —
через задницю.
Все у них робиться про людське око,
для показухи.
Тільки в очі лізти більшовики —
великі мастаки.
І вибивати очі вони люблять,
щоб потім вести темних
у світле майбутнє.
Вони беруться творити історію,
а творять істерику,
революцію переводять в резолюцію,
гучно починають з експресії
і доходять до депресії,
обіцяють ренесанс,
а дають репресанс,
малюють повітряні замки,
а малярів запроторюють в каменоломні.
Холера ясна, вони таки холерики.
І сам я родом з минулого,
тому стикався з ними
лицем до лиця,
мав нагоду вивчити їх до кінця.
І тепер молюся до Отця
Всевишнього,
щоб не дозволив поновлення
«раю» колишнього.
І тепер покладаюсь не тільки на Бога
сам плекаю запущений сад
і в щастя не вірю, заради якого
довелось би вертатись назад,
холера ясна!

Вільний птах і вільний стрілець —
У кожного вільна своя потреба.
Та замало їм неба з кінця в кінець,
Одного на двох неба.

Політика і любов до ближнього перебувають у такому ж взаємозв'яку,
як бордель і щире кохання.

Мені здалось,
що вже ось-ось —
і комунізму далі видні.
Але чекати довелось
і пережить часи огидні.
І дочекавсь! Погляньте — скрізь
життя нуртує і вирує:
настав справдешній комунізм —
кому не ліньки, той грабує.

Я не просив життя легкого
І не шукав собі вигод,
Їй-богу, забував про Бога,
А пам'ятав, що єсть народ.

Підспудно, трудно, незбагненно
Вростав я в ту химерну віть,
В якій нуртують сила генна
И трагічний шлях тисячоліть.

Дійшов я до межі тієї,
Яку омріяв з юних літ.
Ну й що? Пігмеї в апогеї
Малюють в чорне білий світ.

Що спільного у землетрусу з ремонтом квартири? Під час і
після землетрусу людина, якщо залишається живою, конвульсує під
уламками. А під час ремонту квартири (чи держави?) людина ходить
по уламках і почуває себе вищою і сильнішою від землетрусу.

Іванові Драчу

Дракули нападають на Драча,
Сичать гаддям зі шпальт і з-під колоди.
Породі цій за всякої погоди
Підступності й нахабства вистача.
В Івана віра, як у тьмі свіча,
Веде крізь нетрі в сині небозводи.
А в них лиш манія, що їх же й звелича,
Й жене свободу в пащу несвободи.
Момони слуги, лицарі олжі,
Що труять правду, як природу — стронцій.
А він стоїть на праведній межі,
Свідомий поклику і місії своєї.
Коли пігмеї пнуться в корифеї,
Стоїть Іван й виймає ніж із сонця.

Росіє-матінко! Ти праведно вчинила,
Що несподівано мене осиротила,
Коли прийняла вікопомний документ
Про свій суверенітет.
Але чому, скажи мені, навіщо
Не хочеш закріпить цього навічно,
А все шукаєш підходящу мить,
Щоб знов мене усиновить?!
Росіє-матінко! Я помолюсь за тебе,
Щоб ти зростала від землі до неба,
Щоб рум'янів твій пишний коровай.
Але прошу: без мене процвітай!

Справжні поети своїм корінням починаються в надрах
рідного народу, народжуються на грішній землі, але в духовному
сенсі ще за життя поселяються на небесах, аби, з високості
споглядаючи, оберігати не тільки свій край, а й усю землю.

Якщо першим було Слово
І те Слово було Богом,
То чистий папір,
Помережаний чистими словами.
Що йдуть від чистої совісті,
І все, що пишемо,
Вперше й востаннє,
Належить Богові,
Незалежно від того,
Чи ми адресуємо, чи не адресуємо
Всевишньому
Свої сокровенні слова.
То ж навіщо називати всує
Ім'я Господа нашого?
НАВІЩО БИТИ ПОКЛОНИ
І КЛЯСТИСЯ У ВІРНОСТІ?
Кому це потрібно?
Хіба що брехунам і лицемірам,
Хто без лицедійства жити не годен.
Брехунам і лицемірам,
Які не здатні нічим засвідчити
Своє божественне призначення,
Як тільки клятвами й поклонами.
Що далі від кадила й фіміаму,
Що далі від Московського патріархату,
То ближче до Бога,
То ближче до України,
Нам Богом даної
Ще в часи до-Богданові.

До нібито гетьманського гасла «Навіки разом!» український
комуніст Микола Хвильовий ще в минулому тисячолітті зробив
геополітичне уточнення: «Геть від Москви!»

В незглибимій душі у мене —
Грузини, євреї, вірмени.
В незглибимій моїй душі —
Ести, литовці і латиші,
В душі, що здолала страхи, —
Татари, узбеки й казахи...
В душі як сподвижники Музи —
Німці, мадяри, французи...
В душі поміщаються як одновірці —
Поляки, русичі й італійці...
Ні до кого не маю зла —
Тих, кого я люблю, несть їм числа.
Не збагну лише, чом у глибини землі
Прагнуть загнать мене москалі,
І невже довкруг Сонця Земля
Не кружлятиме без москаля?!

Переблиски і тіні.
В звуках зорі нетлінні
Горять, і згасають, і знову горять.
Від струни Паганіні,
Від смичка Паганіні
Починається космос
І в косах зірки мерехтять.
Пропливає мелодія,
Як із вічності лодія,
Заринаючи в Стікс, виринає в Дніпрі
І втопає у безвісті...
Небом сповнена чара,
З-під пучок Богодара
Перехлюпує в душу
Чистим світлом зорі.
І рокоче ридання,
І ридати ще рано -
Радість плач витісняє
по той бік страждань.
А на струнах гойдається
мецо-сопрано,
Ніби лодія з ночі пливе
в опромінену рань.
Смертна жінка співає,
Зачарована генієм,
Чорне плаття, як небо,
В зорепадах ряхтить.
Голос Києва злився
із голосом Генуї,
Поєднавши у музиці
Вічність і Мить.

Приснивсь мені Єсенін у петлі,
Але живий. Веселий недоречно
Сказав: - Усі поети на землі
З народження приречені.

Ти ж думав, що себе й поезію зберіг,
Коли, порвавши пута навісні,
У день новий з минулого побіг...
О, ні! То сталося з тобою уві сні.

Сила поезії в незахищеності, наївності й відкритості. Вона
більша за силу тюремних мурів і куль,
драконівських указів і наказів.

Народ любить говорити про великих людей,
пророків і рятівників його.
Але звідки знає народ, хто великий, а хто малий,
Допоки якийсь нахаба чи група нахаб,
об'єднаних корисливим інтересом,
Не скажуть народові:
— Ось він, великий чоловік, пророк і рятівник твій! —
Або ще гірше.
Сам нахаба й славолюбець-авантюрист
Заявить з високої гори, чи з броньовика на вокзалі,
або з дерев'яного помосту на майдані:
— Це я, великий і омріяний тобою, народе без пуття!
Гайда зі мною через терни — до зірок!
Хто був ніким, той стане, ким захоче, і, кому захоче,
сяде на голову... —
А я при цьому не утримаюсь,
щоб повторити раніше мною написане:
Зачаровані чаркою
І всеукраїнською сваркою,
Вперед! Вперед, кроти,
До світлої мети!!!
Нічого не поробиш. Правий Еклезіаст:
— Все, що буде, — було.

У наш час, незалежно від наявності таланту, досягають високого становища передовсім моторизовані люди, для яких мотором є «грошовий мішок», або корпоративна енергія.
Тільки це ілюзорна висота новоявлених каліфів.

Сходинки, через які я перестрибував,
Долаючи круті підйоми на життєвому шляху
Досі ображаються на мене, так само, як і люди,
Яких я тоді не помітив або не оперся на них,
Коли здобував свою мету.
«Він зігнорував нами!» — досі нарікають вони.
«Він знеповажив нашу опору!» — вкотре
звинувачують
Сходинки, через які я перестрибував.
Але це півбіди!
Якби я опирався на них, ті сходинки і ті люди
Ще більше дорікали б мені,
Вимагали б ще більшої уваги до себе:
«Він піднявся з нашою допомогою. Якби не ми,
То нині він був би пан Ніхто.
Невдячний, він не кличе нас до себе, цурається
нас!..»
Словом, ніколи нікому не догодити
І жодним вчинком не перебороти нарікань тих,
Що юрмляться десь далеко внизу,
Біля підніжжя навіть найменшої вершини.
Ницість людська невичерпна і непереборна.
Це невиліковна хвороба роду людського,
Що стимулює втечу з низин на верховини.

Згоріти метеором у захмареному небі своєї Вітчизни, щоб
освітити співвітчизникам дорогу до щастя, — перспектива
героїчна для відчайдушної особи, але навряд чи потрібна юрбі,
що звикла до тихого присмерку і не любить яскравого світла.

На Дев'яте травня часто
Переймає газети й ефір:
— Я все знаю, бо я учасник,
Вір мені, лиш мені повір! —
... Я ж не вірю меткому перу,
Що підносить слова благородні,
Якщо досі з очей машкару
Одурманені зняти не годні.
Час зачумлень і потрясінь
Відійшов, похитнувши устої,
І відхлинула смуга прозрінь,
Як пішли у пророки ізгої.
Поруйнований затхлий барліг
Обернувсь на зловонну руїну.
А він далі продовжує біг
В задзеркальну примарну країну.
Йому мариться давня війна,
Що із горя творила гордині,
Та й не випита чаша до дна
Будоражить уяву понині.
А він винен, що був, як трава.
Що мовчав, де потрібно кричати.
Винен в тім, що красиві слова
Ставив сам біля кривди на чати.
Винен вождь. І сам винен таки
В тому всьому, що сталося з нами,
І якраз через те «гвинтики»
Уявляються нині «болтами».
В невідпорній петлі заборон,
Коли маршалів пхали за грати,
Рядові у той мертвий сезон
Мали право єдине — вмирати.
В спільнім домі, де кожен ізгой,
Моноліт будували зі страху.
Йшов на подвиг безправний герой,
А народ ішов далі на плаху.
І прийшов... Запитати резон:
Хто ж це вів його в лихо й облуду?
— Той завів нас у мертвий сезон,
Хто сховавсь від Всевишнього суду!

Лесі ОЛЕНІВСЬКІЙ

1
Якщо нема щастя, є доля щаслива,
Що вміє відстоювать гідність і вроду, —
Століття єднаючи, жінка вродлива
Береже від непам'яті душу народу.

Засмучена жінка з ясними очима,
Гідності лагідний повелитель
Донині стоїть в Куліша за плечима
Невідступно і кротко, як ангел-хранитель.

В її голосі тихому дзвін піднебесся,
Її слово осіннє осяває осанна.
І хто знає, чи то з Оленівки Леся,
Чи закохана в генія страдниця Ганна.

2
Молода, як і Ганна Барвінок,
То й не знаємо, скільки їй літ.
Твердо знаєм, що з тих українок,
На яких опирається світ.

Молода, як і небо весняне,
Що нічого не знає про час,
І пливе вслід за тими піснями,
В яких плачуть Панько і Тарас.

Скільки літ молодій поетесі,
Якщо муза її молода?
Знають це на Десні і в Одесі,
Знає в річці весняна вода.

Крила пісні живуть в піднебессі,
Нижче пісні кружляє пил.
На землі не судилося Лесі
Опуститися до щастя кобил.

Але ж є ще оселя неба,
Є ще сонце, як неба леміш.
Тому більшого Лесі не треба,
Аніж дух, що лишив нам Куліш.

Пропливає над вічними кручами осінь,
А в яруги позиркує сонце з-за хмар.
— І за що нас убито? - запитує досі
Голосами невинними сумний Бабин Яр.

— Всі ми стали землею, повростали в коріння,
А не знаєм, чому нас потяв кулемет, —
Чують плач потойбічний нові покоління
І сягають моління далеких планет.

Відлетіли літа, помінялись епохи,
Оновив календар відрахунок століть.
А над Бабиним Яром, не змінившись нітрохи,
У скорботній задумі все людство стоїть.

Скільки тих потрясінь, скільки збурених років
Прокотились землею і пішли в небуття.
Та, ніяк не збагнувши історичних уроків,
Не навчилися люди шанувати життя.

Неспроста сколихнулись устої планети,
Бо ж не сонце — диявол об'явився з-за хмар, —
Й загриміли дві вежі, й обезумів Манхеттен,
Й цілий світ нахиливсь у страшний Бабин Яр.

Давня пекуча проблема
І понині насущна тема,
Яка ще не знала овацій
На хрещатих дорогах націй, —
Хто з нас корінні, а хто — ні?

Якщо ми з вами всі
Родом із Київської Русі —
І місцеві фарисеї,
І українські євреї,
То з Божого благословіння
Маємо спільне коріння,
Що під свист ятаганів
І гуркіт ординських підків
Сягає в глибини віків.

Народ корінний.
На шляху до мети
Через злети й важкі падіння
Він тоді корінний,
Коли предків хребти
Повростали в столітнє коріння.

Тож виймаймо з-за пазух каміння
У ці схарапуджені дні,
Бо ми корінні!
Наше коріння в Києві,
Де топталися орди Батиєві
И відкотилися на Москву,
Наших предків загнавши
В криваву траву.

Коли в правду стріляють,
то кулі летять в поетів.
Коли в свободу стріляють,
то кулі летять в поетів.

Сини дивовижної нації
Не спішать своїх лав єднати,
А шукають консолідації
За п'ятнадцять хвилин до страти.

Визріває в бездум'ї біда,
Бовваніє крутий поворот...
І нахлине орда, як вода,
І накриє край глуму й гризот.

Уявляю себе під стіною,
Добре бачу того, хто вбив.
Але ПОТІМ я буду з тобою,
Тому що тебе любив,

Мій народе! Що буде завтра,
Я не знаю, а вірю в те,
Що безсмертя твого співавтор
У майбутнім твоїм проросте.

Уявляю себе під стіною,
А тебе уявити не моду,
Мій народе! Твоєю судьбою
Я свій біль і свій сум переможу.

1994

Важко жити серед людей, які думають, що все знають,
а вони навіть думати не вміють.

Пам'яті Михайла Романишина

Осіннього сонця прощальне тепло,
Останньої ніжності тиха знемога.
А все, що було і чого не було,
Відкриває нова, незбагненна дорога.

Вона пролягає за покликом Бога
Від землі до зірок. І, немов НЛО,
Душа на хмарину сідає, небога,
І в небо вростає, як в землю — зело.

Душа відлітає. Але часоплин
Мандрує землею з низин до узвишин,
І новими очима з барвистих картин
Вдивляється в квіти життя Романишин.

Знаходить художник свій вимір і час,
А душа його з неба промовляє до нас.

Чотири рядки, як чотири дошки,
Зате підсумкова вміщається суть!
Хтілось іще... ну, ледь-ледь... ну, хоч трошки,
Та незчувсь ідучи, а тебе вже несуть.

Щастя в житті немає, але є солодкі хвилини, коли людина з
радістю думає про щастя, або згадує той час, коли, здавалося,
до щастя було - рукою подати!

Хто відчуває, як з кожною краплею дощу,
Що розбивається об дах будинку, чи об гілку дерева,
чи об землю,
Відходить у небуття, вмирає мить власного життя,
Той врешті-решт наближається до розуміння
Недосяжності й неосяжності вічності.
І він або ще більше любить і цінує суще життя,
Або із безглуздою затятістю транжирить і нищить
Відведений йому небом час
у невтримних пошуках самовтіхи
На божевільному банкеті скороминущого життя.

Що було, нічого не забув,
Все, що буде, також не забуду.
Я здобув лиш те, що в світі був,
І здобуду те, що в світі буду.
А в містечку, мені дорогому,
Куди я приїздив, як додому,
Де спішив до людей із трибун та зі шпальт,
Мене розуміє хіба що асфальт.

Помер господар. Зажуривсь шофер
І в «мерседесі» на той світ попер,
Щоб пан його щадив у пеклі ніжки
І не ходив на процедури пішки.

Миколі Сядрситому

Буйно розквітли айстри —
Перші осінні квіти.
Придивляйся до квітів, Майстре,
Щоб світ і себе зрозуміти.

Перші прикмети віку,
Коли вік відпливає навіки.
На вершині життя чоловіку
Видно всі роки як ріки.

Майстер іде висотою,
Щоб себе і життя зрозуміти,
І згори споглядає квіти,
І не бачить їх над собою.

Осінь довкола, осінь...
Бенкет кольорів-самоцвітів.
Що в літі твоїм не збулося,
Те сховалося поміж квітів.

Якщо я листок на дереві України, то смерті немає. Тоді я готов піти
в землю, щоб через коріння роду і народу повернутися
в буйнозелену крону України новим листком.

Людина вмирає частинами.
Спочатку випадає зуб.
Другий зуб виривають,
аби не болів за першим.
Далі випадає один волосок,
за ним другий
випадає з туги за першим...
Потім випадає
пам'ять
про перше кохання,
зате прирощується хіть,
збуджена другим коханням,
і прирощується апетит
до життя.
Людина поїдає найсмачніші
страви,
бо друге, і третє, і четверте
кохання
підштовхують до поїдання
все більше різних смакот,
аж поки не обеззубіє рот
і, як у полі колосся,
не вилущиться все волосся,
а тоді, ніби без причини,
фінал настає в мужчини,
тобто насамкінець
природа втрачає терпець —
і справі кінець.
А мужчині не до лиця
мучитись без кінця.

Якби любов усвідомила, що вона більше любить себе, аніж будь-кого,
тоді ми ніколи не дізналися б про любов до ближнього.

І. Котигорошко

Хотілося літо подовжить хоч трошки,
Та де там? Котилось воно, як горошина,
І гнало за обрій ромашки й волошки,
А з-за обрію осінь брела незапрошена.

Пручалось на вітах смарагдове листя,
Де з сонцем долини змагались гаями,
І літні бажання, які не збулися,
Як листя осіннє, лежать під ногами.

Питаєм у вітру і в неба розради,
Шукаємо літо, яке відлетіло,
Тоді коли сонце і літні принади
Вселились у наше пожадливе тіло.

Душа береже до соснової дошки
Все те, що спізнала у літній юдолі, —
Поставши із сонця, ми, Котигорошки,
Знов котим за обрій горошину долі.

Хто прагне достроково потрапити в рай, той неминуче
потрапляє раніше за всіх до пекла.

Сонцем південним зігріта,
Скупана в хвилі морській,
Давня музика «Ріо-Ріта»
Защеміла в душі моїй.

Ритми у темпі фокстроту
Кличуть до танцю мене.
Та поки озвусь: «Я не проти!»,
Ціле життя промайне.

Кімната — балконом до моря,
Відчинене в море вікно.
Нема тут ні щастя, ні горя,
Є те, що я втратив давно.

В полоні людської омели,
В міській суєті без пуття
Забув про чудні каравели,
Що кличуть в незнане життя.

Осіння людина і натомлене осіннє тіло — поняття не тотожні, але за умови,
якщо дух продовжує рвати тіло до бою за нестаріючі ідеали.

Орисі

Вік свої визначає висі
І низини готує свої...
А в осіннім саду Орисі
Весняні дзвенять солов'ї.

І світлішає небо похмуре,
Ллється світло з похилених віт.
І ніхто не питає в Лаури,
Скільки їй в безкінечності літ.

Якщо правді дивитись у вічі
На вершині Орисиних свят,
Беатріче є Беатріче
Навіть в круті п'ятдесят.

Не вернути і не відняти,
Що цвіло, але не відцвіло.
Як було в твоїй юності свято,
То не зникло, як НЛО.

Врешті, в чому жадане щастя?
ЧИ В КОХАННІ, ЧИ В БОРОТЬБІ?
Роксолана і баба Настя
Загніздились навіки в тобі.

Підніми ледь притомлені вії —
Видно пройдений шлях з висоти.
І в очах Мирослави й Надії
Україною світишся ти!

Діти — наше продовження, внуки і правнуки — наше майбутнє,
якого не побачимо. А де ж наш початок? На могилах
батьків і великих ілюзій.

Качану Анатолію,
улюбленцю дітей
і бродячих котів

Я живу в непізнаній скорботі,
Чомсь мене веселість обмина, —
Качана нема, як зуба в роті,
Ой, нема — як у бродяги — тапчана.

Був Качан — і враз його немає,
З Києва на південь чухнув він.
Тиша. Тільки десь за небокраєм
Зваблює бокалів передзвін.

Геть поїхав — без руки і слова,
Нас покинув, як гусар — вдову.
Стишилась про оріїв розмова,
Я живу, що наче й не живу.

Був Качан — зосталась тільки тиша,
Пустка, де дзвеніли стакани.
Навіть чути, як шкребеться миша
В пазусі сусідської жони.

Так живу. Нікого не чекаю,
Сам не п'ю, бо то - алкоголізм.
Качана з крайнеба виглядаю,
Як СОВОК — злощасний комунізм.

Гумористи — це переважно люди смутноокі, тому що віддають
усі свої веселі сили, аби сміхом світилися похмурі
обличчя ближніх і далеких братів по розуму.

Не знає цього хіба що худоба,
І знать не хочуть оптимісти вперті
Тим часом життя — це хвороба,
Кожен крок — то є крок до смерті.
А скільки тих кроків тобі пройти,
Не скаже ніхто, слава Богу.
Допоки живий, ти ідеш до мети,
Обираєш і твориш свою дорогу.

Праправнук у світі химер
Заговорив зі мною
Мовою чужою.
І я вдруге помер.

Праправнук озвався знову
Із глибини небес.
Я упізнав рідну мову —
І воскрес.

Сонцем залита днина,
Золото ллється з вершин.
Відчуваю, що син мого сина
Також мій син.

Рано чи пізно ті, хто сидить у залі, починають тихо
ненавидіти тих, що сидять у президії.

Северинкові,
який народився
14 жовтня 2001 р.

Усе, що було, — не збулося,
Досвід постав із досад.
І розквітло осіннє волосся,
Як весною вишневий сад.

То й що з того саду вийшло?
А те, що з цвітіння в саду:
Шпаки поклювали вишні,
Мов роки — жагу молоду.

Але, що було, те буде,
Підніметься вгору з низин, —
Забуте Андрійко здобуде,
Віднайде жагу Северин.

Вчорашнє і позавчорашнє
Нікуди не дінеться, ні!
И за обрій дивитись не страшно,
Залишаючись в світі синів.

У цьому минущому світі
В повторах продовжимось ми,
Допоки в космічні сіті
Ще котиться сонце з пітьми.

Щоранку відроджене щастя
Освітлює день з-під повік
І дорогами Еклезіаста
Ми йдемо, як ішли споконвік.

Чаша терпіння ніколи не переповнюється медом солодкого життя.

Леонідові Талалаю

Ми живем між минулим і між
Тим, що вище за час швидкоплинний,
Переорює душу леміш
Не сталевий — давно журавлиний.

Ми багаті не тим, що в хаті, —
Тільки тим, шо пливе небесами.
Не погасли осінні багаття —
Переходять у зиму з нами.

Повертаймо з усіх роздоріж
В першослово, яке не гине...
Вже заглибився в долю леміш
І веде у політ журавлиний.

Провисає прощальне: «Курли!»
Над левадами і гаями.
Де були ми, а де не були —
Цілий світ обняли словами.

Якби кожна людина думала виключно про те, як потрапити в
президенти чи в депутати, то нікому було б орати землю, доїти
корів, учити в школі дітей...

Колишуть думки колишні
У надвечірній тиші.
Я тиші не витримую
І римою
Гримаю
В замінованій пам'яттю тиші.
... Не все, що було, — погане,
Але все, що було,
Пекуче, як давні рани,
Що світ загубив їм число.
... Колишуть думки колишні
У надвечірній тиші.
... Дивно виглядає наш край,
А на душі страхітливо пусто.
Неможливо плекати пальмовий гай,
Коли в голові — капуста.
... А я римою
Гримаю.
Бо все, що з нами було,
Не поділось ніде,
Не зникло, не відгуло,
А в тиші тривожній гуде.
... Словом, казав я не раз
І бадьоро підтверджую віршем:
— Поки що у нас все гаразд,
Але буде ще гірше. —
... Недаремно римою
Гримаю
У надвечірній тиші:
Може, почує Всевишній?!


Шлях чітко окреслений: єдиний економічний простір, єдиний культурний простір,
а далі - подвійне громадянство, двомовність,
двоєдушність і — гаплик українській нації!

Дві дівчинки примарної землі
З однаковим ім'ям співучим Лі
З'єднались в імені одної панни,
Можливо, Ганни,
А можливо, Анни
І склали дивне ймення Ліліанни.
— Лі! - перша каже. Друга, мовить: — Лі! —
І дві зливаються в одне — Лілі,
П'янке в душі збудивши й нездоланне,
Щось фортеп'янне із-під пальців панни,
Щось органічне, вічне і органне,
Як миле чаклування Ліліанни.
Що перша хоче Лі, що друга Лі,
Не знають всі закохані землі,
Хоча шовки сповзають із рамен,
Являючи жадання осіянне, —
Про все це знає лиш одна Кармен,
Що воплотилась в слові Ліліанни.

Час Катерини Калитко
Не тече, як життя моє, швидко,
Він тече із правічного Риму
Через Вінницю і до Криму,
Ігноруючи видиму риму,
Муруючи вежу незриму,
Що поєднує землю і небо.
А я зиркаю на ту вежу,
Ніби в ній поселитися треба,
І вже сам собі не належу.

Поезія — натягнута струна між серцем Космосу і пупом Землі, але тут зовсім ні при чому
пуп постмодерніста Ксаверія Баобабенка, який стверджує,
що світ і Всесвіт без його пупа приречені на загибель.

Коли зникає любов до життя,
Місце її заступає байдужість,
Що переростає в апатію.
Це як прелюдія смерті,
Що приходить посланцем порожнечі,
Аби заповнити порожнечу,
Яка не сприймає ні барв, ні звуків,
Цурається сонця і людей,
Здатна лише на одне —
Бути порожнечею, тобто вмістилищем смерті.
Але на зміну любові до життя
Приходить огида до життя лише тоді,
Коли любов не витримує випробування життям
Через недостатню силу зв'язків з іншими людьми,
Через брак духовних зв'язків з народом,
Як в минулому, так в тому періоді земного буття,
Коли настає випробування для любові до життя
Перед брамою вічності.

Жінки притомлені, осінні,
Що в штольнях міста мало діють,
На лузі в запашному сіні
Так відчайдушно молодіють!

Цього процесу ніяк не збагну,
Що стає визначальним для кризових днів, —
Виплавляють все менше у нас чавуну,
А все більше довкола чавунних лобів.

Пам'яті Юлія Мазура

Ми увійшли у віртуальний час,
Де ми ще є і вже немає нас,
Мої ровесники, чужі в своїм краю,
Що опинилися у прірви на краю,
Що горло дерли за Вкраїну і народ —
І не вписались в історичний поворот.
Мої зажурені, тримайтесь! Як не є,
Зозуля далі нам літа кує,
І вище смутку те, що ми живі,
А головне, що ми були праві,
Коли рвонули з історичних роздоріж
І перші зайняли хисткий рубіж,
Звідкіль відкривсь на збурених вітрах
Давно закритий український шлях,
Де з небуття, із глуму і хули
Ми прапор волі в небо підняли.
То не біда, що в епіцентрі лих
Ми опинилися ні в сих ні в тих,
Скотившись нижче видимих низин,
А пан Ніхто піднявся до вершин.
І не біда, що в стані сатани
Ми віддали клейноди без війни.
То все минуще! День новий гряде,
В якому кривда в невідь відійде.
Хіба не видно? Пан Ніхто згори
Зі страхом хилиться в тартарари.
Настане судна й благовісна мить,
Коли за ним навіки загримить.
Мої сподвижники, журитися дарма,
Що ми ще є і ніби нас нема, —
За нами Україна і народ,
А перед нами — вгору поворот,
Що в прірву скине віртуальний час,
Нехай тоді вже і не буде нас...

Від себе самого втеча
У пошук... самого себе.
Юнацьких думок колотнеча.
І небо прозрінь голубе.

Це вчора було чи ніколи?
В утопію віра чудна,
Відкриті в світи виднокола
І лобом не взята стіна.

Солодкі обійми ілюзій
І правди пекучі права,
Які в невимовній тузі
Переходять у світлі слова.

Життя чи всуціль виживання?
І ціль за обривом крутим,
Що стріне тебе як прощання
Із собою самим.

1996

Якщо, доведений до відчаю, ти готов звести останні порахунки, не спіши
на дев'ятому поверсі біля вікна приймати відчайдушне рішення,
тому що в польоті між п'ятим і четвертим поверхами можеш
передумати, але не зможеш відмінити відчайдушне рішення.

Євг. Пашковському

Пашковський — не паша і не пахан,
Але його душа, немов вулкан,
Вергає з глибини вогненну лаву
Врагам на пострах і собі во славу.

Пашковський пише, як на скрипці грає,
Хай в реченнях він речник довжелезн
І заздрісних виття, як вовча зграя,
В безсмертя проводжа щоденний жезл.

Такий, як є, таким він завжди буде
На вістрі часу, в танцях на мечі.
Він сам себе через віки розбудить,
Щоб сонне людство розбудить вночі.

А поки що у тридцять дев'ять років
Він робить у безсмертя перші кроки.

2001

Молоді записалися в метри,
На шляху до мети уперті.
А мені залишається вмерти,
Аби «метрів» обняти в безсмерті.

Драма — основний жанр нашої сучасності, але в літературі драма настільки змаліла,
що, здається, не годна піднятися хоча б вище колін драми теперішнього життя.

Бути вільним — це вміти розмовляти з волею,
Без жодних зусиль, як птах,
перебувати у вільному польоті,
Вміти осягати безкінечність
і розмовляти із власною самотністю,
Розлитою на всій землі і в космосі.
Коли цього вміння бракує або його зовсім немає,
То не варто бути вільним.
Тоді краще повертатися назад, в неволю,
Щоб злитися із собі подібними,
невидющими й глухонімими,
Народженими жити в неволі
Чи йти вслід за Альбером Камю,
Який знайшов найпростіший вихід для всіх
слабодухих на волі,
Проголосивши:
«Смерть — це найвищий вияв свободи».

Хто прагне спинити мить,
Збирається вічно жить.
А перш, як спиняти мить,
Варто руки помить.

Я все робив що міг
Для рабської породи,
Забувши про батіг
Як інструмент свободи.

Справа навіть не в тому,
що там буде по тому...
Хто згадає про нас
у той позаобрійний час,
хто Одесу і Київ забуде.
Мова зовсім про інше,
набагато страшніше,
мова про час грядущий,
якого жахаюсь найдужче, —
коли сонце про землю забуде
і настане всесвітня знемога,
і на світі нічого не буде,
нічого й нікого.
Навіть коли цей світ
проживе ще мільярди літ...
А я компоную ці строфи
з відчуттям катастрофи,
ніби про мене Всевишній
не подбав у заобрійній тиші.

Могили, мов келихи вічності,
Переповнені тоскною тишею,
Ніби вуха із потойбічності,
Наслухають, що кажем, що пишемо,

Обсіли мене скорботи,
Дошкуляють всесвітні печалі...
Але тільки у вирі роботи
Відкриваються втрачені далі.

Коли енергія душі пригасає, а почуття регулюються розумом, настає пора відмовитись
від журавля в небі й переконати себе, що синиця в жмені — саме той омріяний журавель.

Мій човен лежить на сухому,
А мав би пливти небесами.
Далека дорога додому,
Ще дальша дорога до мами.

Мій човен почав засихати,
А мав би пронизувать зорі...
Скорботи спізнавши і втрати,
Оживає душа в непокорі.

Дерева осінні плачуть опалим листям.
А чи має право листя плакати
з тієї природної причини,
Що спонукала його опадати?
Зрештою, якщо листя гак розплачеться перед Богом,
Що він дозволить йому не опадати восени,
Тоді, супроти закону природи,
Ненароджене весною листя перекриє рух
ЖИВЛЮЩИХ СОКІВ У СТОВБУРІ Й ГІЛКАХ ДЕРЕВА.
І гілки повсихають, і стовбури повсихають,
І коріння перетвориться на каміння.
І не настане нова весна, що приходить лише тоді,
Коли бруньки на деревах вистрілюють
новонародженим
зеленим листям.
А дерева осінні плачуть опалим листям,
Спогадуючи недавню зелену весну
І таке швидкоплинне тепле літо.

Весна скінчилася, то й літо відійде,
А там, гляди, вже й осінь на порозі...
Не знає втоми тільки той ніде,
Хто певний того, що завжди в дорозі.

Змій сказав Єві правду,
відкрив очі на світ,
щоб вона мала право
зірвать заборонений плід,
щоб вона не дурепа була
й відрізняла добро від зла.

Тож чому неправий був Змій,
коли сказав правду їй,
ту правду, що Бог
приховував від обох,
подібних до себе?..
Не треба, мій Боже, не треба
і собі, і Людині на сміх
стрясати склепіння неба
прокляттям. Бо правда — не гріх!
Лише правда людей привела
на дорогу святу,
щоб повстати супроти зла
і Добром освятити мету.

Щира спокута не рятує від боргів, що успадковані від запозичених витрат на гріховні забави.

Аллі

Тридцять три рази
вмирала й воскресала трава.
Тридцять три рази
відлітали й вертались лелеки,
Потьмяніли лукаві,
засвітились ласкаві слова.
З кожним роком світліші
наші світанки далекі.

Ми вже більше пройшли,
аніж доведеться пройти.
Не світанок, а вічність
зазирає з-за обрію в вічі.
Але хто не спалив
у минуле
весняні мости,
той вертається в юність
і живе в своїй юності двічі.

1998

Ще нічого не означає те, що людину не знає і не цінить суспільство. Адже на землі і в землі є багато
цінних речей, про які навіть ніхто не здогадується,
але вони від цього не перестають бути цінними.

Люблю тебе, як берег у тумані,
Що віддаляється від корабля,
Люблю тебе в Андрієві й Романі,
В них моє небо і моя земля.

Слова не сказані і несказанні
Вливаються у душу іздаля.
Люблю тебе, як берег у тумані,
Що віддаляється від корабля.

Із-за гори крем'яної
знов злітають голуби.
А літа — поза горою,
десь по той бік від гори.
Все на світі загубивши,
власну душу не губи,
хай вона, як білий голуб,
лине в сині вечори!

Зайшлі любителі фруктів виривають урожай у чужому саду ледь не з корінням та ще й ображаються, коли за це їх називають садистами.

Любий Андрійчику, мій соловійчику,
пташку весняний, одвічно співочий,
Ти мій малесенький, ти мій гарнесенький,
промінь яснесенький
Серед темної ночі.

А довкола каміння, а довкола руїння,
а довкола гадюччям сичать поторочі.
Ти мій малесенький, ти мій любесенький,
промінь яснесенький
Серед темної ночі.

Вранішня пташечко, мій Андріяшечко,
завтра надія і дія народу.
Ти мій малесенький, ти мій гарнесенький,
промінь яснесенький
В чорну-пречорну негоду.

А довкола прокляття, а довкола багаття,
в тих багаттях згорає душа неохоче.
Ти мій малесенький, ти мій любесенький,
промінь яснесенький
Серед темної ночі.

Третій синочок, ти мій листочок,
ти моя квіточка з гілочки роду.
Ти мій малесенький, ти мій гарнесенький,
промінь яснесенький
В чорну-пречорну негоду.

1992

Не все, що було зі мною, було з вами. Але все, що було з вами, було зі мною.

Промінь сонця в блакитній імлі
Забринів, як пшеничне стебло, —
Лиш зронили мої журавлі
Своє вічне «курли!» на село.

Відлетіли мої журавлі,
Відпливли до чужого тепла.
На покірній осінній землі
День згасає, як тінь від крила.

За рікою в принишклім гаю
Від'ячали щемливі жалі.
Над літами у юність мою
Відлетіли мої журавлі.

На покірній осінній землі
Тихий дзвін золотого стебла,
Що зронили мої журавлі,
Коли падала тінь від крила.

Посміхнулася,
Ніби торкнулася
Мого серця вустами-крильми.
Ти навіщо мені посміхнулася
Несподівано серед зими?
Ти навіщо мені посміхнулася,
Щоб я знову втішався дарма,
Наче молодість повернулася,
Наче смерті на світі нема?!

Слово сказане вмирає раніше, аніж усмішка несподіваних очей, що промовляє крізь роки.

Пам'яті Василя Земляка

Це станеться рано чи пізно,
І станеться несподівано —
Остання моя пісня
Обірветься недоспівана.

Білий лебідь над хатою,
Наче дим, покружляє.
Мої друзі, спохмарені втратою,
Я живий в лебединій зграї.

З року в рік мої очі й руки
Йшли від мене — ставали словами.
Мої друзі, не буде розлуки —
ВСІ СЛОВА ЗАЛИШАЮТЬСЯ З ВАМИ!

Ми зустрінемось рано-вранці,
Коли небо сяйне на крилі,
Щоб, немов проти смерті повстанці,
Скалки сонця світились в землі.

Ми зустрінемось край дороги,
Щоб я серцем щоразу ловив,
Як по грудях ходитимуть ноги
Тих людей, кого я любив.

Ми зустрінемось на роздоллі,
Щоб довкола була далина
Й вічний голос пісенної долі
Від землі до небес долинав.


Ще не відомо, що довговічніше — людське життя на землі чи журавлиний ключ у небі...

Якимові Пальчику

Щось ми важили в цьому житті,
Щось ми значили, друже,
Коли осінь листки золоті
Шле за нами і тужить.

Ніби й знали дорогу свою,
Не брели манівцями грузькими...
В центрі осені тихо стою
І гукаю тебе, Якиме:

— В день народження, як і колись,
Випий чарочку в щільному колі,
Посміхнися і не журись,
Знай, ти в світі — обранець долі.

Ми спішили в омріяну даль,
Не забувши про пишні застілля.
Нині осені фестиваль
Наступив, як важке похмілля.

Домінують пожовклі листки
На деревах і під ногами.
В жовте листя лягають думки,
Вчора ще нерозлучні з нами.

21.I X — 1996 р.

З висоти непроглядних сумних небес
Вдивляюсь, як зірка, в глибоку ніч,
Я вчора помер, а сьогодні воскрес
І кажу: «Слава Богу!»
І кажу: «Гора з пліч!»

Можна плакати, можна тужити
За літами, що зникли в мирській круговерті...
Але сенс життя в тому, щоб жити
Довго-предовго і після смерті.

Зійшли з дзвіниць ідейних дзвонарі
І подалися хутко в крамарі.
Корчагінці рвонули в корчмарі,
А тренери духовні — в трунарі.
Знайшли собі заняття по душі
І «здравствують» пани-товариші.
І всяк, хто обміняв свій ідеал
На кайфом переповнений бокал,
Той п'є собі, турнувши комунізм,
Міцні напої із народних сліз.
І всяк, хто зиском дармовим просяк,
Той п'є із чаші щастя на дурняк,
За дармівшину він завжди готов
Продати Батьківщину і любов,
Бо, врешті, Батьківщина теж товар
І від любові може буть навар.
Тому-то від зорі і до зорі
Гендлюють крамарі і корчмарі,
А трунарі готові кожну мить
Живе — угробить, мертве — оживить.
Бо всі вони, колишні дзвонарі,
В ідейних таїнствах — богатирі!

Свобода — антипод тюрми, але свобода приречена на загибель, якщо її душителі (провісники)
перестануть боятися тюрми.

Ті поле орали, ті в Космос ракети слали,
Ті ліс валили в тайзі, роздираючи руки до ран,
А на чільному місці в музеях Слави
Красувався один «богорівний» бовван.

І ось пройдено шлях із трагедій і драм,
Ми позбулись іржавих накинутих пут.
Та чому і понині, де б мав бути храм,
Над душею нахабно навис агітпункт?!

Незавершеність світу — велика перспектива,
Ключова ознака його тривання й розвитку.
Незавершеність — передумова творчого поступу,
Спонука до перестворення, що збагачує світ
І людину в світі.
Не бійтеся незавершеності, радійте незавершеності
І розвинете в собі смак до нової роботи,
Розбудите в собі енергію самовдосконалення.
А коли відчуєте завершеність,
Тоді витріть сльозу, якщо ви здатні на сльозу,
Перехрестіться і скажіть: «Приїхали! Амінь».

Куди не поткнешся,
гримить
той бій трьохсотвічний,
всевічний.
А рота відкриєш —
мовчить
сусід, до впокорення звичний.
Мовчать і дружина, і друг,
мовчать у могилах предтечі.
Ти готов розімкнуть виднокруг,
та лишаєшся бранцем утечі
у тиху ласкавість дібров,
у будні, облудні й нестерпні...
Сповідуєш вірну любов,
а стверджуєш вірність у смерті.
Мовчать, як не дивно, живі.
Хто ж бій за свободу примножить?
Ось-ось задзвенять у траві
Вже й скроні, мов коні стриножені...
Отямся!
Не думай про бій,
згадай про вітцівські молитви,
і Всевишній в уяві твоїй
відтворить столітні гонитви,
і ти пригадаєш той бій,
що гине за хатнім порогом, —
висмоктує душу, як Змій,
Всеслово, не ставши Богом.
І там, де програли шаблі,
де впали безсило гармати,
душа на скорботній землі
потрапляє в тужби каземати.
А бій, що триває віки,
оживає в глибинах ночі...
Але вільними козаки
Не вступають на землі отчі.

Діагноз ГЕНІАЛЬНІСТЬ, як правило, встановлюється після смерті. Коли ж це встановлюється
за життя «пацієнта», до того ж з його ініціативи, тоді треба пред'являти
довідку з Павловської лікарні.

Ті, що вбили Бога на землі,
Все частіше задирають голови до неба,
Вдивляються в небеса через підзорні труби
й телескопи,
Щоб знайти Бога вище себе і піднятися до нього,
Поселитися поряд з Богом і стати богорівними,
А потім знову вбити Бога
І не знати нічого вищого від себе,
Бути повновладними володарями на небі і на землі,
Щоб насамкінець знищити самих себе.
Іноді можна відчути себе паном над панами,
Залишаючись Іваном над Іванами,
Але прагнути бути Богом над богами —
Це шлях до самознищення і вселенської катастрофи.
Тільки цього не розуміють славолюбці,
Надто зосереджені на власному пупці.

Міра життя — не в еміра,
що звів золоті палати.
Афера життя — не в мера,
хоча й він навчивсь жонглювати
і знаходить об'єкти дивні,
де можна копать і копати,
щоб мішками викопувать гривні.
А наша журба —
то наша доба,
непідвладна Драчу і Жулинському,
що згубили від неба журавлині ключі.
Доба розкошує у мисленні свинському,
і лежить на печі,
і жує дармові калачі,
тоді коли в Понті Евксинському
вдень і вночі
плавають не середньовічні пірати,
а сучасні понтії пілати,
прапору вірні чужинському...
Де ліс височів на горах,
там повниться повінню горе.
Де ліс порубали вандали
і за обрій красу продали,
там домінують пні —
день при дні! —
найперш в кабінетах і на гірській
крутизні.
Новітнього часу химери —
печерного віку печери —
і внизу, і вгорі,
а все решта — глухі глухарі.
Тільки я, навіжений,
іржавою римою
гримаю —
державу за хвіст притримую,
щоб не шугнула в урвище,
як з перепою зґвалтоване курвище.

На відміну від сучасного титулованого пня,
У якого, за Марксом, кучерявиться борода,
Не мав ні кафедри, ні звання
Григорій Савич Сковорода.

Неправедні спішать у лоно правди,
Сліпим прозріння пророкують круки.
А вбивці ради процвітання справи
В сльозах дитячих умивають руки.

Коли отара перебирає на себе роль Пастора,
Тоді починається деградація отари,
Втрата нею того природного начала,
Завдяки якому отара жила, множилась, гуртувалася,
Була спільнотою і під проводом Пастора
Знаходила шляхи до самовідтворення
і самозбереження,
Здобувала нові пасовища й живлющу воду.
Отара, яка збунтувалася
і поставила себе над Пастором,
Пришвидшує процес перетворення вівці на шашлик.

Вершини мудрості не багатьом доступні,
Бог дар безцінний не усім послав.
Але ні в першім, ані в третім ступені
Не знав про мудрість Мудрий Ярослав.

В нову добу біля нового трону,
Коли на розум об'явили заборону,
Меткі придворні, в мудрості притуплені,
Взялися мудрість поділить на ступені.

Той мудрий в першім, а той в другім ступені,
Той здатний в третім щось там прояснить.
Придворні, в формі їм цілком доступній,
Навчились мудрість між немудрими ділить.

І пришелепки потяглись до трону,
Готові тронові служить до скону,
Лише б вони були у славі скупані
І мудрістю наділені в якімсь там ступені.

За предковічним валом Ярослава
Лишилась мудрість і оружна слава.
По сей бік валу діють пришелепки,
Щоб древню мудрість потрощить на щепки.

Не бійтеся тих, в кому прокидається звір,
Готовий огризатися, нападати, діяти рішуче.
Бійтеся сонних і млявих, нерішучих і підступних
У своїй нездатності до відкритого самозахисту.
Вони непрогнозовані
й небезпечні непрогнозованістю.
Тим часом пробуджений звір уособлює
здорові ознаки природи,
Яка не допускає глуму над собою,
Тим паче — самознищення чи розтління
Лицемірною етикою цивілізації,
Що все більше нагадує стічну канаву,
А прикидається повноводною річкою
після травневого дощу.
Пробудяїуйте в собі звіра!
І що частіше, то краще.
Звір не знищує собі подібних
І не опускається до самознищення.

Життя іде на спад, на злам,
Коли життю душі не треба.
Духовним пастором не може бути Хам,
Що ставить власну браму вище неба.

«Голос Америки» не кращий від «Голосу Росії», але позитивно відзначається хіба тим, що долинає здалеку і не нав'язує відчуття, ніби дихають тобі в потилицю.

Хочеться іноді говорити.
Але навіщо говорити,
Коли вуха залиті воском минулих ілюзій і міфів
У тих людей, ради яких варто говорити?!
І все-таки хочеться говорити.
Може, почують.
Філософи й поети,
Коли прагнуть переконати видющих,
Здорових тілом і духом,
Мусять спочатку переконати сліпих і калік.
Але, якщо довкола одні сліпі й каліки,
То марна затія — переконувати будь-кого.
Тоді поети й філософи приречені на долю зерна,
Що падає в зіпсований грунт і тому ніколи
не проростає,
А коли проростає, то плодів не дає.
І все-таки хочеться говорити.
Може, почують.
Не кожен сліпий і глухий погодяться,
Щоб їм повернули зір і слух
В час оглухлої політичної сліпоти.
Бо то зручно нічого не бачити й нічого не чути —
Ні за що не відповідати,
А самому просторікувати про все, що тобі
заманеться,
Вимагати милосердя до себе й пожинати плоди
милосердя.
І ВСЕ-ТАКИ...
Безногі й безрукі ніколи й нікому не доведуть,
Що вони з ногами й з руками.
А безголові витрачають енергію,
Якою можна було б обертати електротурбіни,
Аби довести, що вони з головами,
І ніяк не годні це довести.
... І все-таки доводиться говорити...

Любов постає на весняних вітрах
І падає в літо з вершини злету.
Любов підпирає з народження страх
Потрапити в літо, а з літа — в Лету.
Літо махає прощальним крилом,
Благословляючи ніжності втечу,
Щоб на київських пагорбах ставсь перелом,
За яким із любові шуганем в порожнечу,

29 серпня 1999

Ті, що були першими,
Чесними, порядними,
Свою справу звершили
Й стали другорядними.
Ті, які ховалися,
Рот відкрить не сміли,
По хребтах піднялися,
Нам на шиї сіли.

За свідченням мікроорганізму,
Який нібито рухається до комунізму,
Мікроорганізми здолають свій шлях,
Загніздившись у людях і навіть в слонах.

Якщо Слово було першим, то воно може стати останнім.

Був час проповідників земного раю в майбутньому.
Натомість настав час проповідників
земного раю в минулому.
Нові проповідники, як медіуми,
наполягають на тому,
Що вміють виходити на зв'язок
з погаслими світочами промайнулого часу
І спроможні воскресити минуле, точніше — те,
чого не було,
Наповнити його райським життям,
якого не було і не могло бути.
Те життя лише ефемерно уявлялося за обрієм,
до якого люди йшли,
Але не дійшли і не могли дійти.
Новим проповідникам байдуже,
Що людство ніколи не знало жодного випадку,
Коли людина, гурт людей або народ здобували б те,
чого немає на землі,
Приходили туди — не знать куди.
Але все те, що в межах людського розуму,
Не цікавить ірреальних проповідників земного раю,
Який, до речі, вони собі давно збудували в минулому
І нині роблять все, аби собі зберегти
земний рай і в майбутньому.

Згубним шляхом Ілліча
Вони пруть, як саранча,
Сказом розуму травмовані,
ІЛЛІЧІНФІКОВАНІ.

Поміж скель, попід гору, все ближче до хмар
Йти і йти кожен день — то не штука.
А позаду — чи гавкіт, чи відгомін чвар,
А над головою — важка каменюка.

Камінь точать вітри, жарота і дощі,
Серце точить зневіра, і кривда карає.
А внизу, біля річки, соловейко в кущі
Витьохкує дзвінко і горя не знає.

Україно, твоя незалежність,
Неначе політ у безмежність —
Пролітаю в блакитнім просторі,
Безвір'я долаючи і недовір'я,
Поміж обезкровлені зорі,
Днів не бачу, одні — надвечір'я,
Оповиті в чужі сузір'я.
Україно, твоя незалежність
Так захована в обережність,
Що в твоїй дивовижній долі
Волі менше, аніж у неволі.

Щасливе самозабуття і блаженство — ті два універсальних стани здобутої рівноваги,
які доступні тільки мертвим і винятково бездумним.

Демос дійшов до порога,
За яким починається тьма, —
Де мостять свій шлях демагоги,
Демос там прапор здійма.
А пророки з народної гущі
Гадають на кавовій гущі...
Такі вже сучасні пророки,
Що вміють гадать без мороки.

До Києва із Астани
На крилах нової весни
Прилетіли школярики-українчики,
Козацького роду мізинчики.
Побачили Лавру й Софію,
Подол побачили й Оболонь...
А на шпилях церковних бань,
Де палав золотавий вогонь,
Взялися очима ловити промінчики,
Влаштували веселощів веремію,
Чим потішили Лавру й Софію,
І незчулися в захваті здивувань,
Як вони, непримітні мізинчики,
Вросли в українську долонь,
Щоб із Києва до Астани
Привезти не примарні сни
Про джерела забутого роду,
А воскреслу реальність народу.

Коли державою управляють, як селянин запряженими у віз кіньми, тоді в суспільстві налагоджується послушенство і тимчасовий порядок, але ж над хребтами коней
безперестанку свистить батіг.

Спадкоємні брехуни минулої системи,
Що нині рвуться до безконтрольної влади,
Добре оснащені досвідом своїх попередників,
Підготували програмний документ,
Універсальний рецепт,
За яким збираються нагодувати «гнаних і голодних»,
Коли самі стануть до державного керма:
Вони зроблять із мухи слона,
Потім слона вб'ють і — пустять на м'ясо.
Це буде не менш геніальна, як перша,
Друга продовольча програма
Після розробленої і проваленої комуністами
Першої продовольчої програми,
Що була схвалена ще 1982 року
В епоху супергероя Леоніда Брежнєва.
Головне — знайти муху,
Яка перетвориться на слона.

— Куди пролягає дорога,
Долаючи опір віків?
— Дорога веде до Бога,
Аби в небі твій біль занімів.
— Чи не краще лишатись собою
Серед радощів і тривог,
А в хвилини великого болю
На землі хай рятує нас Бог?!

До вчорашнього дня прилип,
Як до труни мертвяк.
Нині це більш поширений тип,
Аніж в яблуках спілих — черв'як.

Двадцятого віку мислителі,
За летом думок — небожителі,
Вміли твердо землею ступати
І спізнали земну благодать:
— Працювать, працювать, працювати
І в праці сконать...
На поминках двадцятого віку
Погуляти кортить чоловіку,
Підпалити батьківські пенати,
Сусідній квартал і весь край:
— Страйкувать, страйкувать, страйкувати
І на страйку потрапити в рай...

Чотири вертольоти літали над Києвом у четвер,
Ніби посланці високих небесних сфер.
А деякі зухвальці розпатякували на землі,
Що ті вертольоти заправлялися у Кремлі.
Чотири вертольоти, над Києвом кружляючи до пори,
Викликали тривогу, і подив, і запитання злі.
Казали одні, що то птахи стартували із канівської гори,
А зухвальці наполягали,
що вони заправлялися у Кремлі.
Чотири вертольоти наробили перестраху в Києві, —
Дехто не знав, де небо, а де наша правічна земля,
Допоки не з'ясувалося, що Батий і нащадки Батиєві
Визвольний похід на Вкраїну
завжди починали з Кремля.

2 вересня 1999

Якщо моральне тільки те, що відповідає інтересам революції
чи нею встановленої влади, то кому, як не катам і душогубам,
світять її «світлі» ідеали?

Як ішов козак на війноньку,
То співав про свою дівчиноньку.
Як лежав козарлюга в труні,
То ридали над ним пісні.
І ось на кордоні віків
Чомусь увійшов біс в нас:
І ні пісень, ані козаків —
Тільки шоу-бізнес.

Блаженні, хто вірить у те, що не збулося,
Як в реальність, в якій вони жили.
Вони, ці блаженні, сильні незнанням своїм,
Невиліковною хворобою лінощів розуму.
Вони заказали собі дорогу до пізнання
И свідомо чи підсвідомо ненавидять тих,
Хто знає і не поклоняється тому, що не збулося.
Саме на цих блаженних тримається соціальна утопія,
Не здатна змінити життя на краще,
Але сильна у спрямуванні ілюзій
У сферу неіснуючого, ірреального.
Вічно вчорашнього або вічно майбутнього.
Блаженні постійно скиглять і проклинають,
Оплакуючи своє минуле.
В погоні за втраченою молодістю, за своїм
ілюзорним раєм
Вони ладні вдатися до радикальних заходів, аби
лише повернути собі минуле.
Вони готові повернути русла рік до витоків,

Перевести хід годинників у протилежний бік.
Змінити напрямок руху Сонця
чи Землі навколо Сонця.
І в кожному разі блаженні опиняються в глухому куті —
Поза природним розвитком
Перетворюються в іржаві гальма на колесах історії.
І — о диво дивне! — блаженні не каються:
Вони продовжують скиглити за минулим
і проклинають сучасне.
Минуле з глухого кута, куди вони самі себе загнали,
Виглядає все кращим і кращим.
І тому блаженні з люттю
і погрозами накидаються на будь-кого,
Хто осмілюється їм пояснити, що вони самі себе
Прирекли бути вічно вчорашніми.

Свобода здобута і свобода дарована —
Цінності, несумісні в реальному житті,
Як небо і земля.
Власне, дарована свобода
Не являє собою жодної цінності.
Вона швидко стає обузою,
Нагадує ті капці, що їх багатий подарував бідному,
А потім, при кожній нагоді, самовдовйлено питав:
— Ну як? Не тиснуть тебе мої капці? —
Дарована свобода — як тимчасово розімкнута
петля на шиї.
Вона обертається поразкою або й життєвим крахом.
Ніколи не відчує себе вільною людина
І не буде вільною в реальному житті,
Якщо їй оголосили, що вона вільна,
А її становище в суспільстві не змінилося,
Самоусвідомлення залишилося таким, як було.
Прагнення до волі в такій людині не пробудилося
І не переросло в дію,
Що мала б стати усвідомленим самозахистом
Від можливого повернення у стан неволі.
Воля лише тоді воля,
Коли знає, чого вона варта і пам'ятає,
Якою ціною постала,
В ім'я чого здобута
Чи, в гіршому випадку, одержана в силу обставин.

І знов на тихі зорі, на чисті води
Повертаєшся, фольклорний народе,
Змучений і засмучений,
Від себе самого відлучений,
Щоб вічно і в щасті, і в горі
Шукать чисті води і тихі зорі,
А знаходить їх тільки в пісні,
Поки серце з розпуки не трісне.

Пташки співають, бо пташки чудні,
Наділені найтоншими чуттями,
Пташки співають, як і ми, дурні,
В цей світ страждань закохані без тями.

Сховався український дух
В цупкий баранячий кожух,
За повелінням сатани
Людьми кермують барани.

Кажуть, все добре буде,
Як тільки угодно Богу, —
Всезнаючі наші люди
Знайдуть свою дорогу
Вірю в людей. Розумію,
Що буде, як має бути,
І врешті загальну мрію
Втілить загальне майбутнє.
Вдивляюся в небо похмуре
І чесно признатися мушу,
Що радий би від зажури
Звільнити стривожену душу, —
Скупані в радіаційній зливі,
Традиційно придушені,
Наші люди богобоязливі
І чортопослушні.

Товариство безпідставно гонористе,
Інтригани за ширмою злагоди.
Правоцентриста чи лівоцентристи —
З поля одного ягоди.

Вчорашні блюдолизи й стукачі —
І на те нема ради! —
Ходять величаво, як павичі,
Коридорами влади.

Вічний поклик роду сильніший від перемінних закликів і
гасел державних чиновників та політичних шаманів.

Світ лишається недосконалим,
Хоч записуй цей світ в аннали,
Уточнивши при світлі дня,
Що за світло сильніша брехня.

Сам ублюдок і лідер ублюдства,
Рябої кобили дитя рябе,
Від імені всього людства
Любить самого себе.

У підколодної опозиції
Нема життєздатної пропозиції.
Вона традиційно ім'ям народу
Вміє кликать народ під колоду.

В Україні твориться тотальний гріх,
Який супроводить всесвітній сміх:
Свободу скрутили в баранячий ріг
І всі підслуховують всіх.

Мораль в політиці не існує окремо від моралі в житті: аморальних
політиків породжує тільки аморальне суспільство.

Хто б вони там не були,
Чи сибірські ведмеді, чи альпійські козли,
Люди з натхненням чи без натхнення,
Вірять у гріх або творять гріх,
Та якщо Батьківщина для них — кишеня,
Я не годен любити їх.
І чи то звечора, чи то зранку,
Повсякчас український поет,
Не піду я до їхнього банку,
Краще піду я в плебейський буфет.
Не піду на поклін
Ні в Париж, ні в Берлін.
Не подамся шукати славу
Ні до Москви, ні в саму Варшаву.
Я кланятись низько не мушу
Навіть могутньому Бушу.
У мене розкута, вільна душа,
Від Росії не менша і не менша від США.
І спокійно кажу всім торгашам:
— Ша-а-а! — Чуєте? — Ша-а-а!
Нехай нині моя Україна —
Найбільша у світі руїна,
Вона моя мати, вона моя неня,
Вона джерело і мотор натхнення,
Вона Батьківщина, а не кишеня,
Що б там не верзли від зорі до зорі
В кишеню закохані крамарі.

Овдовілі жінки поспіль доглядають і люблять могилу більше, як живого чоловіка,
тому що це любов подвійна — і до небіжчика, і до себе, нещасної.

Місце моє на місяці,
і дача моя,
і вдача,
як остання удача,
зачудована світлом,
що світить мені
наяву й уві сні
не цим світом,
а світить місячним світлом
зачудовано чудернацьким
без ладану,
і без ладу,
і відверто лайдацьким,
засіваючи безладний лад влади ночі
мерехтливим світлом,
сліпуче розсипаним
у безсонних небесах,
в яких пливе, немовби вселенський птах,
єднаючи прижиттєві і пожиттєві літа,
непідвладна світам самота,
сама-самісінька,
як срамота,
оголена спереду-ззаду,
що сіється й тане
з дощами й снігами останніми,
шукає проталини
разом з водами талими,
несамовита самота,
в місячне світло сповита,
білосніжна і ніжна,
шукає підсніжників
під Чумацьким Возом,
як білих зірочок
у снігами прим'ятій траві,
як вітальних думок в голові
на прощання,
що в тихе смеркання
зберігають все те, що не гасне,
ясне-преясне,
легке, мов крило лелеки,
і світле-пресвітле,
як далеке-далеке
світання,
як самотня сніжинка з останнього снігу,
білосніжна і ніжна,
як білочка, що тишком-нишком
ніжкою світиться,
ніби до шишки
сватається, —
оголено,
нсприневолено
і безвольно на волі.
Всесвітня самота
у безсонних небесах —
немовби вселенський птах.

Поміж морем і лиманом ходить людина.
Тішиться, ніби вибирає поміж самотністю
і свободою,
Не знаючи про те, що самотність
У залюдненому світі давно померла,
А свобода ще не народилася.
Ліворуч — море, праворуч — лиман.
Ходить людина, тішиться,
Певна того, що, куди не поверне,
Потрапить у чистоту.
І гадки не має людина,
Що і зліва, і справа давно немає чистоти.
Її вбили ті, хто хотів будь-що заволодіти чистотою,
Але нічого не зробив для чистоти,
Палець об палець не вдарив,
Аби врятувати чистоту.

Політики обіцяють бути мудрими, атеїсти - відкрити ворота до раю,а Домаха Карлівна обіцяє дітолюбному чоловікові непорочне зачаття, якщо він пошле її відпочивати на Канарські острови.

В часи Фрідріха Ніцше людина поспішала до моря,
Як поспішає з гір брудний потік,
Щоб злитися з морем і очиститись.
На межі тисячоліть людина поспішає до моря
З тим самим наміром,
Але вона, навіть злившись із морем,
Вже ніколи не очиститься,
Тому що людина занапастила море
Упродовж безумного двадцятого віку,
Скільки влила бруду в його чисту душу,
Що в морі спостерігається лише одне:
Бруд зливається з брудом, примножуючи
невичерпний бруд.
Гряде брутальність як грандіозна покара брудом.

Братові Василю

«Мур-мур!», моє море замурзане,
Під зорями півдня розморене,
Поєднане вічними узами
З налитими сонцем просторами
І рудими покрите узорами.

«Мур-мур!», моє море, мов котик,
Що треться до ніг і муркоче.
В піску золотому твій ротик
Весь берег розніжити хоче
І уяву блудливу лоскоче.

«Мур-мур!», моє море! При силі
Твої ще прозорі глибини...
І рвуться до берега хвилі,
Як руки в останні хвилини,
Що прагнуть рятунку людини.

«Мур-мур!», моє море замурзане,
Красиве припливів атаками,
Звеличене древніми музами,
Брутально принижене шлаками
І оточене щільно клоаками.

«Мур-мур!», моє море суворе
І, мов котик, на сонці розморене.
Море, поки що прозоре.
Під сонними синіми зорями,
«Мур-мур!», моє море,
Поки що прозоре!..

Чорне море залишиться Чорним,
Не обернеться в море туги.
Своїм диханням невідпорним
Хвилі гнатиме за виднокруги.
Потім гнатиме знов до землі,
Перехлюпавши сотні миль.
Лиш на обрії кораблі
Бовванітимуть, мов королі,
На тронах підступних хвиль.

Любов — найвища нагорода —
І в пеклі облаштує рай.
Любов, принижена і горда,
Підпалить злоби виднокрай.

Щастя не в тому, не в тому,
Щоб селитися в гніздах небес.
Треба завжди вертатись додому,
Навіть так, як побитий пес.

Повернутися до природи —
Це повернутися до звірини, риби і птаха,
Але це не означає стати природною людиною.
Сьогодні повернутися до природи —
Це відродити в собі жадобу звіра,
Що у мстивому пориві мусить
накинутися на людину
І знищити її —
На віддяку за знищену природу,
Яка вже ніколи в присутності людини
Не відродиться
І не набуде свого первозданного наповнення
і призначення,
І ніколи вже не засвітиться первісними
неповторними рисами.

Вселенські дощі омивають планету,
руйнують дороги, ламають дерева
у супрязі з вітрами оскаженілими.
Дощі обертаються на снігопади
й обривають електромережі,
крихкі, як столітні дуби
під вагою посивілих дощів,
посивілих, як наші надії весняні.
Вселенські дощі і шквали —
то сили очищення,
нищителі бруду
чи, скоріше, посланці навали,
провісники небесної кари,
що розгортає космічний похід
проти нікчемного роду людського,
проти поріддя злодюг, ледацюг і хапуг,
ладних землю і небо проковтнуть
на дурничку...
Крилаті посланці Бога,
з-поза хмар виглядають Анголи,
в руках у них сурми провісницькі,
вони можуть ось-ось засурмити...
Що ж будем робити, братове?
Може, нам ще не пізно отямитись
і повернутися на круги своя
по священній дорозі додому,
врятуватись у вічнім поверненні?!
... З-поза хмар виглядають Анголи,
в руках у них сурми провісницькі...

Річка дитинства, струмок,
Що плюскотить в осоці...
Скільки раніше незнаних думок
Я читаю у плесі на власнім лиці!
Так само тече вода
І нишкне поміж осоки,
Моя усмішка в плесі немолода
Відпливає в прожиті роки.
Задивляюсь у воду, мов прагну туди,
Куди повернутись не зможу повік.
Поглядає, як з люстра на мене з води
Цій річці незнаний, сумний чоловік.

Чому кавалери, оминаючи шляхетних дам, люблять танцювати з красивими дурепами?
Кавалери знають, що у красивих дуреп ні в ногах, ні між ногами правди немає,
але є щось привабливіше за правду шляхетних дам.

* * *
Людина — над усе! Поки жива,
Свої божественні утверджує права.
Але чорти, либонь, не без причини
Взялись відстоювать права людини.

* * *
Мене облаяв давній мій сусід
За те, що слів його не вивчив так як слід
І що шаную святощі своєї Батьківщини
І цим — задумайтесь! — порушую права людини.

* * *
Останні стали першими в моїм краю,
Я ж опинивсь у прірви на краю,
Та вирівнять не смію давні перегини.
Щоб нелюд не позбавивсь прав людини.

* * *
Я українець — вже такий мій рід! —
І хочу бути ним, допоки білий світ.
Але без дозволу сторонньої личини
Я цим — о жах! — порушую права людини.

* * *
У безсмертя мене не звали ще,
А позвуть, то не буду спішить.
Життя — тимчасове явище
В цім житті, що триває мить.

* * *
То півбіди, що народивсь я українцем,
Але я страшно завинив перед чужинцем,
Що українцем залишивсь до серцевини
І цим порушую чужі права людини.

* * *
Ми, українці, і великі, і малі,
Тим тяжко завинили на своїй землі,
Що любимо її вершини і низини
І, власне, цим порушуєм права людини.

* * *
Скарбів всесвітніх спритні шукачі
Удень мудрують і не сплять вночі,
Людей засотують в незримі павутини,
Аби собі привласнити права людини.

* * *
Вони хупаві, і хапливі, й неглибокі,
Вони до зиску й самовтіхи зизоокі.
Як не по-їхньому, візьмуть тебе на кпини
І засичать: «А де ж права людини?»

* * *
Любителі товктись в чужім городі,
Поцупить щось і схрумать при нагоді,
Вони, почувши злі мої слова,
Волають, що на все є в них права.

* * *
Він незаконно перетнув кордон,
Зайняв мій дім і бреше в мегафон,
Що перед ним я зроду-віку винен
И своїм єством порушую права людини.

* * *
На землю нашу, ніби НЛО,
Неждано приземлилося мурло.
Йому доземно я вклонитися повинен,
А ні — порушу цим права людини.

* * *
Людина — над усе! А що таке народ,
Якому хвацько затуляють рот,
Коли він прагне відродить свої глибини?
Тоді й народ порушує права людини?!

* * *
Моя турбота і моя скорбота —
Не очорнити лицемірством рота
І слово мамине підняти з домовини
В ім'я народних, вічних прав людини.

Твій час дочекається, вижде
І підступить фатально за крок,
Щоб ти встиг Поминальний Тиждень
Відтворить у найкращій з книжок.

Любов і страх — споріднені категорії:
Той, хто любить, постійно боїться втратити того,
кого любить.
А коли зрада витісняє любов,
Тоді зраджений чи зраджена
часом намагаються помститися,
Покарати за зраду.
Отож, той, хто зрадив, потерпає,
Що зраджений в любові йому помститься...
Я вже не дошукуюсь пояснень відомого
ненормального явища,
Пов'язаного з любов'ю до вождів і соціальних ідей.
Одурманені люди поспіль прозрівали саме тому,
що любили свою Батьківщину
І завдяки цій любові переборювали
затемнення розуму
В своїй любові до вождів і соціальних ідей.
Навіть коли такі люди на етапі прозрівання
усвідомлювали свій самообман,
Вони не спішили з остаточними висновками
І публічно не робили рішучих кроків,
Тому що над ними панував незбагненний страх:
Вони боялися кари за відступництво,
Знали чи передчували,
що вожді не простять їм прозріння,
Будуть силою повертати
в лицемірні храми любові до вождів
З їхніми брехливими ідеалами,
А приспішники підлих зверхників
Звинуватять прозрілих у зраді Батьківщини,
Яку вони щиро люблять
і саме тому зненавиділи «улюблених» тиранів..
КОЛО ЗАМИКАЄТЬСЯ.
Стражі облудної любові підтягують сили страху
І примушують «відступників» далі те любити,
що вони зненавиділи.
Підступом і лестощами, батогом і пряником
Підживлюють почуття, яке вчора було любов'ю,
А сьогодні переросло в ненависть,
Та лицеміри з усіх сил прагнуть
обернути його в любов.

Життя аж ніяк не сталеве
і тим паче — не стале,
незамінне і змінне,
заміноване поперемінно...
Коли ж мене не стане,
мій час настане,
дівчатко стрункостанне
повстане
невідомо проти чого
і з усмішкою доброю
сяде в човен
і попливе до обрію.

Перетрудилась
партія полум'яна
і перетворилась
в партію фортеп'яна,
що вже не кличе вперед,
а веде на фуршет
під плюскіт легкої музики,
в якій плавають сталінські вусики.


Істина мені відкрилася вночі,
Коли в домі встановилась мудра тиша:
Партія лише у саранчі
Найчисельніша і найлютіша.

Не звалюй на грішні плечі
Істину снігу торішнього!
Добре, що є Святвечір
Єдиний для світу грішного.

Добре, що є іще люди,
Малувато, але іще є.
Значить, життя не убуде,
Як зникне буття твоє.

Небо звали на плечі
І живи, мов космічний протест,
Грішний, через Святвечір
Неси споконвічний хрест!

Морока в мороці.
Зерно роздерте в дерть.
Млинове коло виднокола,
Що пригасило власну круговерть.
А хто з розпуки молиться,
Прокляв моря мороки.
— То що ж то є,
Та всепроникна смерть?
— Морока в мороці,
Новий етап роботи.

Твердо знає, де чорне, де біле,
Кого — вгору, кого — до ями.
Цього досить, аби дебіли
Захотіли стати вождями.

(Серйозні жарти)

* * *
Небезпечніша від чуми і війська,
Страшніша від саранчі й градобою —
В Україні мова російська,
Що нищить наш дім без бою.

* * *
Не біймося в храмах Вітчизни
Молитви з братами-народами,
І в обнімку з синами Польщизни
Шпацируймо під Жовтими Водами.

* * *
Немає тут жодних утопій,
Є лиш те, що веде до тями, —
Варто знову нам в Конотопі
Позмагатися з москалями.

* * *
Було б для братерства не кепсько,
Якби в Севастополі дружно
Ми зняли із Лужкова кепку
І здали у московський нужник.

Не варто радіти тому, що в сусіда хата горить, бо настав такий
світ, що від того вогню може згоріти й твоя хата, і вся ЗЕМЛЯ.

Над нами возсідають — крамарі,
Керманичі і владці — крамарі,
Провісники й меткі проводирі,
Пророки і вожді — всі! — крамарі,
Душить нас ласі, духом — як тхорі.
Гребли колись граблями грабарі
На спільнім полі з ранку до зорі,
Тепер гребуть під себе грабарі,
Всі зорі обернувши в ліхтарі
Біля шинків. Бо всюди — крамарі.
Куди не глянь, довкола все — товар,
Сусід — крамар і весь квартал — крамар.
До фені їм поети-звіздарі,
Які будили людство на зорі.
СЬОГОДНІ У ПОШАНІ КРАМАРІ,
Що пруть у провід, у проводирі.

Нас мало. Боже ж мій, нас дуже мало!
Замало нас вже більше триста літ.
На чім тоді тримається мій світ
І що ж тоді предтеч моїх тримало?!

Не поспішайте з висновками, коли вас пограбують. Спочатку
з'ясуйте, де тієї ночі перебували ваші родичі та ваші друзі,
позначені особливою пристрастю на банкеті життя.

Я — українець. І все пихате
Розіб'ється о кротість мою...
Я — вишневий садок біля хати,
Що підсвічує людству в маю.

Незалежна Україна у світі розміщена
Там, де утворилась історична тріщина,
І тому відчуття, що свобода не вічна,
Збурює душу, мов зона сейсмічна.

До знаменної національної дати,
кажуть, мусимо надбане все продати,
все, що нібито зайве в державі,
переходить у руки меткі й хупаві.
Набуте від покоління до покоління,
певно, свідчить про наше невміння
в домі власному по-сучасному ґаздувати,
тому гідних сусідів треба гукнути до хати.
Словом, надбане нами — спадкова ознака
обмеженості,
зайвий скарб у родинній скриньці,
і через те в ім'я волі та незалежності
мають в нашому домі панувати чужинці.
А всім нам, українцям, що від роду причинні,
аби ми не гнівили в гордині Бога,
щедро видадуть по великій торбині
і щиро нам скажуть: «Скатертиною вам дорога!»
І коли, мов приблуди, сіючи в світі проказу,
розійдемось попід храми
в пошуках жебрацької слави,
настане пора підписання останнього суперуказу —
про повне роздержавлення Української держави.

Коли за перебігом своїх вільних,
Незагнузданих, як дикі коні, думок
Опиняєшся в дикому полі творчих фантазій,
То мимоволі запитуєш себе, поета і політика:
«Чим відрізняється політика від поезії?»
Думаю, що із багатьох можливих варіантів відповіді
Найбільш правдоподібною видається мені така:
— Політика— це правда про те, що обіцяють,
Але чого ніколи не було й не буде.
А поезія — це правда про те, що було
Або могло бути,
Але, як і загублений рай, відійшло, відбуло
Або відвернулося від нас,
Щоб ми не торкалися його,
Не обмацували похітливими пальцями,
Не могли його обміняти чи продати.
Поезія — це магічне світло,
Що з недосяжної далини вливається в душу
(але не кожному!),
Магічне світло, що найчастіше приходить до нас
в темряві
(але не до всіх!).
Поезія — це добрий зціляючий погляд божества.
Невидимого і всюдисущого,
допоки земля і люди на землі.
Поезія — це загадка душі, а не розуму,
Тим паче блудливого і лукавого розуму,
Яким живиться політика, особливо в наш час
великого лицедійства
З постійним перевдяганням
та зміною декорацій і масок.
Поезія не знає ні перевдягання, ні маски.
Вона відкрита і непідкупна, як ранкова зоря.
Звичайно, за умови: якщо вона, поезія, донька волі
І рідна сестра нікому й нічому не підвладної душі,
А не Попелюшка в тронному залі,
де возсідають державні мужі,
Схильні той зал перетворити в політичну біржу.
Поезія не цурається ідеї,
але не стає за прилавок на ярмарку ідей.
Вона, якщо й виживає за тим прилавком,
то стає політичною шлюхою.
Поезія — основа словесного мистецтва,
Все інше — похідне, розчинене в поезії.

Слуги Аполлона
Спочатку підмітають у храмі,
а потім черпають ополоником
із казенного казана
казенку казкового сказу,
довго п'ють
і казяться несказанно,
як двірники на Троєщині,
знов і знову наливають тройзілля
у чарівні чари трикутні.
Ополоник у формі трисвічника
віддзеркалює поруйновану Трою
і тризуб на триєдиній тризні
трьох гілок влади.
Рахманні руїни розкопаної Трої
оживають і торкаються безмежності,
переростаючи в майдан Незалежності,
увінчаний лаврами розірваних
лаврових вінків,
що лягають на сірому камені
як золоті фрагменти кайданів.
Видіння чи марево?
Тройзілля живлющого вариво.
І тризуб на триєдиній тризні,
і руїни Трої невмирущі,
зцілені тройзіллям
всемогущим,
як буденщина.
І постає Троєщина,
і ополоник, як Аполлонова лютня,
і чарівні чари трикутні,
що заполоняють до ранку
Аполлонову полонянку,
яка, сили являючи неубутні,
мурмотіння ігноруючи п'яні,
грає на Аполлоновій лютні
і співає псалми полум'яні,
тоді як лавреати в стані прострації
чомусь біжать до Адміністрації.
А з дрімучих дворів ідуть двірники
у відсвітах досвітніх зірок на лиці
і, наслухаючи спів з-за ріки,
самі наспівують про надії і втрати
і, як Богом покликані митці,
підмітають у храмі Аполлона,
там, де наслідили лавреати.

Де верстаються верстви
у світи несказанно чисті,
де версії вередують
і клятви дають врочисті,
затято в той бік перевислі,
де захитались основи
вселенської світобудови
і диявол підступно все боре,
проникаючи в світлі собори,
де розповзаються версії
плазами, як диверсії,
де правдою зцілені
і проти правди націлені,
де звикли нічого не вміти,
а лиш вірити в міти —
в непорушні міфи вчорашні, —
там під майбутнє кладуть динаміти
і пускають золото на параші.

Є в Україні багато людей, які нічого не варті, а серед них — чималенько безпосередньо
причетних до поглиблення економічної і політичної кризи в суспільстві. Тим часом
найвища влада обвішала їх різними високими відзнаками. То біда влади,
яка публічно засвідчує, що їй недоступна шкала реальних цінностей.

До липи слава липне,
як слива-прилипуха,
слава кирпата і кучерява.
А лепеха
в липні
до лопуха
липне,
і лепече лопух,
що від щастя оглух,
залипаючи в липовий пух.
Лепеха в ніжності не лиха,
гороїжиться в городі
і горнеться,
як горлиця,
до лопуха,
що самотньо нидіє,
немов Соломон у президії.

Анатолію Майсієнку

Вже зрима рима,
а думка незрима.
За димом — домом —
громи — огромом.
За домом — туга
з жоною друга...
Отямся, діво, —
одні дива ти вся!
Справа наліво
до тебе сватався.
Не спіши віддаватися!
Під шаром попелу —
Попівна з попитом,
в попоні панна,
попівна-кізочка,
вся в позолоті,
а до обіду —
ну хоч би рісочка
у спраглім роті!..
Не рухай справу
наліво справа,
побудь далеко,
мов книга «Млеко»,
твої молитви —
знання жаждиве,
як поле битви
в кущах жаливи.
Спіши на віче
в сонет усічений,
де споночіло у безночів'я,
де, чоловіче,
я споночів
і віч-на-віч
побачив,
але не пробачив
віче мечів,
де зліва направо
і справа наліво
посічена правда
в неправді зотліла.
І вдень, і вночі
я на вічі мечів,
де зрима рима,
а думка незрима,
де рими всі я
в думки посіяв,
де сонні слова як сичі,
але ні вдень, ні вночі —
на рівні дива! —
нічого там не вродило:
ні почуттів калачі,
ні думки, як мечі.

(Текст кінця 80-х рр. минулого тисячоліття)

Своє взуття ми
Хвалили досі, —
І в майбуття ми
Прошкуєм босі.
Все, що робили,
Вам розповім я:
Стрілу забили
Собі у тім'я.
Було це вчора,
Живе сьогодні.
А хмара чорна —
Як тінь безодні.
Не з неба — з хмари
Громи гриміли.
Ми, як татари,
Стріляти вміли.
З меткого лука
Стріляли в небо:
І дивна штука —
Вціляли в себе!
Про все забули
У швидкоплинні.
Свічу задули
На Десятинній.
Свічу пречисту
В слов'янськім храмі.
В час падолисту
Життя на зламі.
Було це вчора,
Живе сьогодні.
А хмара чорна —
Як тінь безодні..
Стріла із лука
Летіла в небо...
Незмінна мука —
Вціляти в себе.
Живем без тями,
Сумуєм досі.
У майбуття ми
Прошкуєм босі.

Не в тому суть,
що люди п'ють,
вогонь жеруть
жаждливим ротом,
а в тому суть,
що жде інсульт
за поворотом.

ОДРУЖЕНА ЖІНКА, яка має коханця, надто оберігається, дбає
про свою загублену честь більше, як звичайна дівиця, що своєї
честі ще не встигла втратити.

Минули весни, зими і віки,
Як лицарі долали нетрі й води,
Щоб після них зостались хробаки,
Зігріті в грізних променях свободи,

Я жив не в дійсності, а в назві,
Тягнувсь до тьмяної зорі,
Весь вік — крізь нетрі непролазні,
Із чагарів — у чагарі.

Рвавсь до волі крізь вогонь і воду,
Де ступав, здригалася тюрма.
Повернувся до свого народу,
А народу — Боже ж мій! — нема.

Будь що буде! На все Божа ласка,
Втома, сумнів підкошують ноги.
Але навіть можлива поразка
Нас наблизить до перемоги.

Перечитавши відому газетку «Товариш», мимоволі хочеш заснувати
альтернативне видання «Тамбовський вовк тобі товариш».

У темну новорічну ніч
Снігуроньці явивсь Ілліч
І пояснив їй, піонерці:
— Як жить, то з Леніним...
у серці.

І вдруге в новорічну ніч
Снігуроньці явивсь Ілліч
И звернувсь до неї, як до феї:
— Полежим трохи...
в мавзолеї?

І втрете в новорічну ніч
Снігуроньці явивсь Ілліч...
Вона, розквітла, як мімоза,
Впізнавши в нім Сашка Мороза.

Снігуронька зняла парик,
Відкрила зморщене обличчя
І каже:
— Я єсть більшовик!
Молитися мені не личить.
Але тепер я не боюся
І привселюдно помолюся:

— Допоможи Морозу, Боже,
Досягнути мети своєї,
Тоді він і нам допоможе,
Як полежить у Мавзолеї.

НЕМАЄ ЖОДНОЇ ЛЮДИНИ,
БЕЗВИННОЇ В ЖОРСТОКИЙ ЧАС,
ЧУТТЯ ЄДИНОЇ ПРОВИНИ
В ПОКУТІ ПОЄДНАЄ НАС.

Хто сьогодні не п'є
І не знається з матом,
Того завтра уб'є
Мирний атом.
Але є в мене думка одна,
Яку висловлюю без помилки:
— Хто нині не п'є до дна,
Той заощаджує на поминки!

Про мою заповітну мрію
Скажу коротко, як умію:
Олігарх у свій зоряний час
Раптом падає в унітаз
І, почувши наказ народу,
За собою спускає воду.

— Ну що, алкоголіку, нарешті заспокоївся? — з ніжністю каже вдова, покладаючи квіти на могилу мужа.

Не шукайте свого коріння по київських скверах,
одеських бульварах і в донецьких териконах,
не шукайте свого коріння в довколачорнобильських лісах,
на Канарах і в м'яких кріслах велебних кабінетів
на Печерських пагорбах.
Шукайте своє коріння в скелях Довбуша, на
конспіративних квартирах Романа Шухевича, в
катакомбах Аджимушкаю і біля Берестечка, в
козацьких могилах, там, де «триста, як скло,
товариства лягло». Правічне кам'яне коріння —
це сила, на яку можна покладатися, відколи нас
прагнуть вирвати з корінням ось уже понад
триста літ.
( Фрагмент з монологу у колі друзів)

Поки ще сплять треті півні.
Поспішаймо до Криворівні!
Поки цілі правічні корені,
Ми до кінця не скорені,
Ми, як гори, для волі створені,
Зберігаєм тверду породу,
Сильну духом бунтарського роду.
Воднораз і криві, і рівні,
Всі ми родом із Криворівні.
На питиння: «Буть чи не буть?» —
Наша відповідь — натиск і бунт!
Ну а поки, ну а поки
Ми, немов гірські потоки.
Поки є у нас Карпати,
Волю не дамо приспати.
Поки є в нас Коломия,
Під хомут не піде шия.
Поки є у нас Говерла,
Україна ще не вмерла!

Є сила в простому корені,
Більша за грім у кроні.
Дерева будуть повторені,
Відродившись в земному лоні.
Є сила в житті людини,
Непідвладна законам смерті,
Допоки в народні глибини
Вглибають корені вперті.
В надрах віків не зморені,
Певні безсмертного роду,
Живлять могутні корені
Древо мого народу
Листя у кроні, ми — тлінні,
Приречені на заміну,
Та відродимось у корінні
І побачимо знов Україну.

1983-2001

Ця земля, де мій батько лежить,
ця земля, де лежить моя мати,
ця земля, що навчила на світі жить,
допоки живу і коли загину я,
була й залишається Батьківщиною.
Її неможливо нікому віддати.
Треба лише всі незгоди здолати —
щоб стати... землею
і право мати
називатися нею,
називатися Батьківщиною.

Тактовність, як віддзеркалення боягузтва і пристосуванства,
нині не є ознакою шляхетності й високої культури. Незрідка в
овечій шкурі такої тактовності торує собі дорогу приховане до
пори до часу агресивне хамство.

Українець найбільше може
Тільки те, що під силу Ікару:
В час астральний покликання Боже
Обернути на Божу кару.

Серед бідних найбільший багач,
Я сміхом поборюю плач,
Приречений вічно ловить
Свою усміхнену мить.

У тиші принишклих нив
Колос про корінь забуде.
А чутку про те, що я жив,
Поширили заздрісні люди.

Там, де гори, де ліси і пущі,
Де дзвенять ручаї невсипущі,
Тільки далеко від цивілізації
Зберігаються скарби нації.

Істина полягає в тому,
Що не підлягає нікому.