Під знаком страждань і тривог,
Далеко від щастя і див,
Може й створив когось Бог,
А я себе сам створив.

Усе, що моє, те моє:
Небо, земля і плоть.
І допоки зозуля кує,
Нікому мій дух не збороть.

Життям за життя свою дань
Плачу я щодень і щоніч.
У світі тривог і страждань
Весь вік іду щастю навстріч,

Замагаючи сум і біду,
Оминаючи успіх зрадливий,
Весь вік я до щастя іду
І допоки іду, я щасливий.

4 січня 2003 р.

Мій кожен день — останній день...
(П. Осадчук, зб. "Вітряк",
Одеса, 1969 р.)

Мій кожен день — останній день
Мій кожен подих — перший подих...
Я все життя цих слів ніде
Не забував життю на подив.
Все, іцо було, я не забув,
І те, що буде, не забуду.
Здобув я те, що в світі був,
уэад, що світ не перебуду.
Йду з року в рік за виднокруг,
Де спалить день остання ватра.
Але ні друзів, ні подруг
Палити заодно не варто.
Я рад на крутосхилах літ,
Що не чужий у давнім колі,
Що вранці і надвечір світ —
Як писанка на видноколі.
Когось терзає каяття,
Хтось кличе в снах далекі весни...
Мені ж являється життя,
Як поклик ранку піднебесний.

1 грудня 2002 р.

Кому — квітами, кому — тернами
простелились шляхи в життя.
Віднайшов я тебе, Комінтернове,
у глибокій траві забугтя.

Віднайшов ті сади, де я блукав,
легковірний селянський син,
де пахтіли спокусливі яблука
в пишних кронах дівочих кофтин.

Оминув мене змій спокуси
чи земний не судився рай, —
юні роки, як дикі гуси,
відлетіли за небокрай.

Відлетіли, але не розтали,
не згубилися в далині.
Юні роки, як вічні кристали,
сяють з вічності в душу мені.

Виглядає з рожевих туманів
час великих тривог і надій,
де в полоні ілюзій, обманів
я ступав по дорозі крутій.

Без вини я караюсь провиною,
що не все до пори розумів.
Але бути й лишитись людиною —
вище гасел і прапорів.

1995 р.
Київ — Одеса
Поїзд « Чорноморець»

Я збагнув, проходячи останні кілометри,
Коли можна будь-де і будь-коли вмерти.
Що жадібно й довго на світі жиги —
Це за юністю ніжно й тяжко тужити.
Особливо, проходячи останні кілометри,
Коли можна і варто рантово вмерти,
Я відчуваю, що повнокровно і довго жити —
Це за юністю ніжно і щемко тужити.
І не врятують ні доля, ні милість Бога,
Коли мусить скінчитись твоя дорога.
Але й на останній, фатальній межі згасання
Світить в душу вічна зоря повертання.
Що розвіває печаль твою і похмурість,
І на прощання тебе повертає в юність,

Це буває тоді, коли пройдена чесно дорога,
І ти, як юнак, постаєш перед ликом Бога.

Романові
Чути: кру! кру! кру!
В чужині умру...
(Б. Лепкий)

Летять журавлі наді мною, все "Кру!" і "Кру",
Як тоді, коли пісня журлива народилась у Лепкого.
А я собі думаю, що ніколи в цім світі не вмру,
Поки пісня у небі пливе з того часу далекого,
Коли було втрачено все. І підступний людинозвір
Розтоптав Україну, назвавшись лукаво товаришем.
Залишилася пісня й вознеслась від землі до зір,
Щоб з небес пантрувати священні могили й погарища.
Тільки пісня лишилась і жменька дозволених слів,
Аби в клятвах нових пригиналися ми уклінно.
Але навіть тоді, як згвалтований розум дурів,
У затьмаренім тексті світилось: "Живи, Україно!.."
Вітер часу ламає дерева й високі людські життя,
Перегортає в історії то чорну, то білу сторінку.
Стало мужем державним на диво живуче дитя,
Скупане на погарищі у несмертнім могильнім барвінку.
В епіцентрі брехні, в мерехтінні поганьблених зір,
В говорильні безмежній, що не знає ні страму, ні тями,
Бовваніє над нами розпаношений людинозвір,
Прихистившись завбачливо історичними прапорами.
Вітер часу кружляє, як підмітив ще Еклезіяст,
Журавлі відлітають, щоб додому вернутися в повесінні.
Поки пісня у небі, поки топчем правічний ряст,
Людинозвірі приречені, як диназаври, вимерти в Україні.
Летять журавлі й мою душу кривавлять
тим "Кру!" і "Кру!",
Диктатура журби журавлиної концентрується наді мною.
Але ж я не плачу! Я вірю, що ніколи-ніколи не вмру,
Допоки моя Україна, боронь. Боже,
не стане мені чужиною.

14 вересня 2003 р.

Колесовані і розчавлені,
На розп'яттях терном увінчані,
Останнього слова позбавлені,
На січку шаблями посічені.
Камінням неправедним каменовані.
Спаплюжені і опльовані, —
З мороку очі вогнисті
І руки навіки чисті.

У мури фортечні вмуровані,
В холодні заховані каземати,
В павутиння колючих дротів зашнуровані,
До страти засуджені й після страти:
В непам'ять підступністю запроторені,
Щоб в історії зникнути, як в крематорії, —
З мороку очі вогнисті
І руки навіки чисті.

Втоптані в землю, але небожителі,
Диваки, одиниці, що виросли в тисячі.
Великі предтечі, великі мислителі,
А за нормами влади — інакомислячі.
Безіменні герої, але не без роду —
Вічно совість і бунт, вічно поступ народу! —
З мороку очі вогнисті
І руки навіки чисті.
Ні дач, ні машин не власники,
Думок незнищенних володарі, —
Назавше мої сучасники,
Урагани над тихими водами.

Р.S.
Пан поет компонує розслинені строфи,
Чорт у храмі танцює зі свічкою.
Україна на межі катастрофи,
А козацтво співає: "Тихо над річкою".

Скульптору Володимиру ЧЕПЕЛИКУ

Митець і влада.
Влада і митець.
Де тут початок?
ДЕ КІНЕЦЬ?
Як поєднати небо із землею?
І чи можливий мудрий рішенець,
Що витворить гармонію сердець,
Які належать корифею і пігмею?!
Не відповість примарне майбуття,
Минуле цього роз'яснить не вміє.
А на обчухраному дереві життя
Три гілки нині владно бовваніє.
На них сидять — і кожен, ніби тать! —
Три ворони одного гурту й роду,
І про митців по-змовницьки мовчать,
А щось там каркають від імені народу.
Те каркання веде на манівці
Страшніші, як вчорашні заборони.
Тож неспроста живуть тепер митці.
Мов двірники у храмі Аполлона.
В самопожертві жити і творить -
Це як ламати споконвічні грати!
Тому, де влада любить наслідить,
Митці натхненно мусять підмітати.
Митцю не до лиця ні сум, ні плач,
Як час настав дивитись правді в вічі,
Нехай якийсь парламентський циркач
І бовкне, що Чепелик — не да-Вінчі.
А він же майстер першої руки!
Та, врешті, тут не про ранжири мова,
А про мистецтво, що незмінне на віки,
Й про те, що влада змінна й тимчасова.

2003 р., січень.

За Шевченка — на всі вісімнадцять...
Чи не досить тобі без пуття римувать,
Чи не варт ліпшим ділом зайняться?!
Добрі люди будують, плекають зело,
Орють землю, як предки орали,
Ти ж не вибився навіть — собі на зло! —
Ні в професори, ні в генерали.
Вийшли з тюрем на волю останні борці.
Що із ладом жорстоким не загравали.
Ти ж незмінно стискаєш перо у руці
І малюєш уперто примарні заграви.
Повертатись намарне до рідних джерел —
Вже скарбами джерельними маклер гендлює!
А кого вічна спрага повернень жере,
Той із відчаю в римах ту спрагу тамує.
Тож отямся й збагни: наша мрія — мара,
Вона зраджена тричі і продана тричі...
Чи ти здуру приріс до паперу й пера.
Чи тебе віщий голос із безвісті кличе?
Все позаду давно, а попереду — тьма.
Все, що бути могло, — за горою крутою...
— Ну то й що? Коли просвітку в світі нема,
Я навчусь розмовляти з лихою пітьмою.
Цілий вік я гнуздаю баского коня
І роблю це на совість, як має бути.
Недаремно вночі й серед білого дня
Мчу і мчу я в минуле і дивлюся в майбутнє.
Кінь мій - слово невтомне, що ночі і дні
Б'є копитами мертву, знімілу породу,
Шлях торує затято не тільки мені,
Творить шлях з манівців до безсмертя народу.
Не пророк і не геній, я наступник предтеч:
Моя вдача незмінна і віра незмінна.
Поки кінь мій в бою, не пощербиться меч,
Поки Слово не вмерло, живе Україна!
Поки я на коні, буде слатись мій шлях
В даль, що небом і сонцем сповита.
Ви коня не дражніть, бо він дасть по зубах —
В нього праведні й сильні копита.

7 липня 2003 р. Карпати

Наша воля сягнула безмежності,
Призабувши реальні спроможності.
Ой, боюсь, що Майдан Незалежності
Перезвуть на Майдан Незаможності.

1993 р.

До болю звикнути не можна.
Та можна замагати біль,
Хай сила ложна й вельможна,
Моему духові ворожа
Ще множить біль мені й тобі,
Усім, хто прагне прикру долю
Перемінить, згасити біль, —
Ця сила ложна і вельможна,
Карпатам споконвік ворожа.
Честь нашу збурює до бою
І, врешті, викличе той бій,
І ще спізнає лютий біль.
Тоді й пощезнуть люди злі
На нашій — не своїй землі.

5 липня 2003 р. Карпати

Дзвони з-за лісу долинули,
із-за туману.
Чорна хмара згубила, мов ящірка,
хвіст.
А люди, справіку звиклі
до самообману,
уявили собі,
що в оновленні
гряде благовіст.
Гомін людський
із чар-гомоном передзвонів
зачаровано злився
на хистких рубежах.
Тоді перші хоробрі
із страшних забобонів
вийшли на вулицю,
яку бачили в снах.
Вийшли відважно на площу
люди зі страху,
ніби на прощу
в передзвонах і прапорах.
Бачив тільки Всевишній
не площу,
а плаху,
де конає старий
і страшніший
рождається
страх.

22 лютого 2003 р.

Коротаю за чаркою
по-чорному царське дозвілля
і черпаю у чарці
на гульках загублені сили,
та й роздумую скрушно:
чи не краще піти на весілля,
куди мене, красеня,
помилково не запросили.
Щось не люблять мене.
І не цінять як драба і друга,
що і випить готов
і побренькати на гітарі.
Серце туга стискає,
важка, мов кольчуга,
ніби зранку Господь
змилостививсь
і ляпнув по харі.
Душа розізлючена,
змучена
і розпадлючена.
Залишається в чарці
топити вселенську спрагу.
І нехай наді мною
все небо вкривається тучами,
а я, бля, поїду
на весілля
у Злату Прагу.

Віктору Ющенку

Вночі раптово заревли гармати,
З вікна гора гойднулась, як химера, —
Немовби повернулися в Карпати
І в бій вступили Гітлер і Бандера.
Громи гриміли, блискавки літали.
Ліс вирував, як море штормове.
А скелі вверх каміння вивергати.
На пробу брали мертве і живе.
Із потічків творилися потоки,
Вливалась в русла сила молода,
Аби сміття і бруд,
а в мислях — замороки
Віцент вимивала радісна вода.
Гроза запрагла світ перестворити,
Змести у невідь сущі сили зла.
Але за чистоту священні битви
До Києва гроза не довела.

5 липня 2003 р. Карпати

Тверезість погляду і ясність,
З якою бачимо сучасність, —
То є достоїнство чи вада?
Людина бачить і не рада.
Що має світ у полі зору:
Творець подібний на потвору,
До чарки звівши всі потреби.
Покірно йде у стан амеби.
А той, що вів у світле завтра,
Перетворивсь у динозавра.
Свобода — романтична мрія
Поводиться, немов повія.
Стрільці, митці і науковці
Давно в торговій перековці, —
Хто не вторгує, той продасть,
І залетить мамоні в пасть.
Змагань визвольних вояки
Пішли під церкву в жебраки.
Хто будував, тепер руйнує.
Хто вартував, тепер грабує.
Затято в зиску на сторожі
Політик служить мафіозі,
І до ганебного стовпа
Приперла честь людську товпа.
Усе, що нині око бачить.
Ніколи совість не пробачить,
І глузд не впишеться ніколи
У те, що діється довкола.
Від імені святої правди
І підлота вищого гатунку
Вершить нахабно темні справи
І храм возводить з поірабунку.
Безумства вірус точить розум,
Життю являючи загрозу.
Тверезість погляду і ясність
Готові рятувать сучасність,
Але не прагнеться сучасності
Ані тверезості, ні ясності.

16 серпня 2003 р.
Крим

Романові

Він схитнувсь у вірі на мить
І впав у зневіру лиху,
І вже камінь униз летить,
Змітаючи все на шляху.
Камінь гримкоче згори —
Не зміг його втримать Сізіф.
... А в небо, як птахи, летять прапори,
За обрієм гинуть мої прапори
І переходять у міф.

9 липня 2003 р. Карпати

Не дай, Господь, щоб зникли всі проблеми,
А в людях — прагнення здобутись верховин.
Без верховин зіпнеться нице й темне
І твань поглине красоту низин.
В житті доволі і тепер болота.
Тому і рветься до Олімпу рвань.
Фальшивих храмів пишна позолота
Не годна притінить болотну твань.
Тріщать устої, мулом замулило
Правічну честь і лицарський гонор.
Священну волю пущено на мило,
А джерелом наживи став розор.
Але ще є, мов квіти на болоті,
Не продались і не перевелись,
Є люди, що землі цій плоть від плоті,
Готові в бій за неї, як колись.
Вони ще не об'єднані в загонах,
Вони гуртуються і ждуть на слушний час.
А ті, що сплять на наших міліонах,
Хай знають нас і хай бояться нас!
Жиггя прекрасне, як мої Карпати,
І як Яремче, вільне від ярем.
...Навчились ми за волю помирати.
Та не навчились жити без проблем.

У нашій пам'яті як лицар непокори.
Який заміг царя і плинний час.
Малим не уявляв собі Тарас,
Що небо над землею без підпори.

Видіння постає в години пізні,
Коли минувшина, як сутінки, мигтить, —
Малий хлоп'як до обрію біжить,
Щоб там побачити стовпи залізні.

Нема стовпів. Хіба стоять могили,
Як спомини і заповіт віків.
Либонь, кобзарський на могилах спів
Поєднує земні й небесні сили?!.

Задумався і затужив під вечір,
В курай пірнув й піднявсь понад курай —
І виріс так, що легко небокрай
Прийняв собі на непохитні плечі.

Стоїть Тарас. Немов Атлант, надсили
Тримає наше небо з року в рік,
Тримає нашу пам'ять з віку в вік,
А ми, живі, безсилі, як могили.

Хто ж ми такі? Чом наші видноколи
Не годні втримать, як єдиний він?
Встаєм і падаєм, підводимся з колін
І знову хилимось... Прости нас, доле.
Допоки ще моголи ми, моголи.

Нас поєднали не віки,
А ланцюги нас поєднали.
Нас поєднали Соловки,
Брудні кутузки і централи.
Нас поєднали канчуки
І спільні на душі кайдани.
Ми не сіамські близнюки,
Яким страждання Богом дане.
Так, поряд ми пройшли віки,
Незрідка — в ногу, під конвоєм.
Ми в спільні входили полки,
Імперським зайняті розбоєм.
Але, пробачте, ми — це ми,
А ви — це ви. Ну й слава Богу!
Ми діти спільної тюрми,
Що вийшли на свою дорогу.
Ми розійшлися врізнобіч,
Кому — на Схід, кому — на Захід, —
Порвавши пута протиріч,
Звільняємось від давніх страхів,
Ні сліз не треба, ні проклять,
Коли, як Божа благодать,
Нас відродило розставання.
"Лицом к лицу — лица не увидать,
Большое видится на расстояньи".
Як люди добрі, а не злі,
Ми знаєм, кожен в рідній хаті:
Любити краще звіддалі,
Ніж мордуватись в інгернеті.
А хто лаштується в месії
І правду плутає з олжею,
В Росії не знайшов Росії
І в світі розминеться з нею.
Нас поєднали не віки
Й не матюки — ваш скарб найбільший.
Ми не сіамські близнюки,
Яких з'єднав на глум Всевишній.

8-13 липня 2003 р.
Карпати - Київ

Я прямо йшов і вертикально жив.
Долав круті підйоми самотужки.
Ніде й нікому персонально не служив
Й зневаги не ховав до холуя і служки.

Олексі Мусієнку

Я стояв, Олексо, над тобою
І прощався, як з самим собою,
Думав про містичне і про суще,
Про давно минуле і грядуще,
Думав про незмінне й перемінне
І про вічне, у віках нетлінне,
Як душа, відкрита перед небом,
Те, що залишаєм після себе.
Знав, Олексо, що тебе немає,
А не вірив, що життя минає.
Ти для мене БУВ, ти нині СУЩИЙ,
Не минущий ти, а день грядущий.
Ти нам заповів з порога смерті
Побороть заслони й круговерті,
Так прожить від роду і до роду,
Аби стать продовженням народу.

Вороги України і шахраї
Викрадають у тебе скарби твої,
Виживають із рідної хати
І женуть у чужі краї
На шмат хліба собі заробляти,
А ти, як зелені Карпати,
Як вражена громом вода,
Як пісня прадавня і молода,
Відкидаєш журбу і втрати,
Відкидаєш зневіри трутизну, —
Моя всеплодющая мати,
Віковічна моя Вітчизна!
Під високою аркою райдуги
Я стою, мов карпатська ялина,
І велика музика радості
Понад гори до серця лине.
Я радий, що ти зі мною,
А з тобою — мій плач і спів.
Лиш гукни — я впаду грозою
На твоїх яничарів і шахраїв.

5 липня 2003 р. Карпати

У присмерку старці сидять під храмами —
Як присмерті старий протрухлий світ.
Абияк рани огорнувши рам'ями.
За божих видають себе сиріт.
Кричать сліпці, речисті, як Гомери,
Віщують день грядущий віщуни.
Мовчать старці, що дивом не померли, —
Каліки із афганської війни.
Між небом і землею, ніби птахи,
Сидять приречені не розгорнути крил.
Утримують затято сіромахи
Передовий рубіж небесних сил.
В очах пульсують вогники ворожі,
Мов промовляють: — Дай! У шапку кинь!..
І мов погрожують: — Ініасше на сторожі
Тут вам сидіть біля своїх святинь.
Проходять благочинно повз недолю
Обранці долі, ярмарковий люд, —
Хто кине рубль, хто гривню, а хто доляр,
Багаті й бідні — всі старцям дають.
Кінозірки, есдеки. франти, шлюхи,
Цілителі, убивці, торгаші
Дають, як відкупну, убогі духом,
Купують храм для власної душі.
— Дзінь! Дзінь-дзелень! — Дзвенять твердіше кроки
І в Божий храм упевненіш ведуть.
А край воріт сидять сліпі пророки
І в храмі - вбогих духом — стережуть.
Під небом і землею, ніби птахи.
Сидять приречені не розгорнути крил.
В очах застиглих — потойбічні страхи
І фосфоричні відсвіти могил.

1
Іду кудись чи тупцяю на місці?
До сонця молюся чи до погаслих зір?
Все так складається, що буду жить на місяці,
Або шукать Вітчизну подамся у Сибір.

2
Викрадають у мене мою країну.
Залишаючи в назві, мов звук, Україну,
Щоб без мови і пісні у слові німім
Не впізнав я в тій назві новий псевдонім.

З
Без думки народу, без жодного пострілу
Ми входимо знов до єдиного простору,
Де життя не було і тепер нема,
Де жити не прийнято без ярма.

27 вересня 2003 р.

В. Яворівському

Оглянься з осені! Давно здиміло літо,
Димлять погарища від безоглядних весен.
Лиш кущ калини ще горить над світом
І на узліссі явір похиливсь невесел.
Дуби мовчать, шепочуться берізки,
Таланти пруть із саморобних академій.
В кав'ярні музу смикнувши за кіски,
Постмодерніст гундосить: — "Ти — не геній!"
Невже? Скажи, з якого, хлопче, війська
Чкурнув на волю й загніздивсь в бедламі?
Ой, багатьом кортить із Яворівським
Покрасуватись в олімпійськім храмі.
Оглянься з осені! — і далеч піднебесна
Відкриється, як озеро в тумані.
Сідай у човен, налягай на весла —
І збореш хвилі часу невблаганні.
Та знай: лиш те спливає за водою,
Що від природи і легке, і буре,
А чоловий, коли він з головою,
Чолом стає сміливо проти бурі.
А як туман тебе обляже густо
І крізь чоло думки приспати зможе,
Ти вранці скажеш, глянувши до люстра:
— Ой, що ми за народ такий, о Боже!

Ложний імперії крах —
Запорука нового ярма.
На кривавих народних сльозах
Замість волі постала тюрма.
Без мурів, замків і грат
Постала, мов княжий двір.
Хто вчора був братові — брат,
Той нині став братові — звір.
Україна на тій межі,
За якою — чорна діра.
І поки над нами люди чужі,
їм служить не пора,
не пора,
не пора!

5 липня 2003 р. Карпати

Новації.
Інновації.
Корумповані корпорації...
В час деградації
української нації
видно і там, і тут,
як під маркою глобалізації
народові в стані прострації
апробованим методом обдурації
напинають на шию хомут.
Любо-мирно,
без жодного пострілу.
З банку —
в банду і в бариші!
Від єдиної зони
в єдиному просторі,
від України —
до Малоросії,
від ерозії духу —
до смерті душі.
Шито-крито —
коріння підрито,
і братися можна за крону,
відкриту і безборонну.
Наступає
доба інтеграції,
енергійно діє
енергоспрут —
замість давніх
поганьблених пут.
Перевівши емоціо в раціо,
видно і там, і тут,
як напинають на шию нації
супермодерний хомут.

1 березня 2003 р.

Не в тому суть,
що втома й сум
на сонне плесо занесуть,
де всякі сумніви відсутні.
Шукати треба глибше
суті!
А ми тоді для інших судді,
коли, спізнавши втому й сум
і відчаю холодну сутінь,
йдемо крізь власний біль
до суті.

1970 р.

Ми довго йшли до світлої мети.
Куди нас обіцяли довести
Ті, що творили голод і розор,
Возвівши в культ насильство і терор.
Мільйони жертв людських у мирні дні,
Десятки міліонів на війні —
Така страшна диявольська ціна,
Що пред'явив народу Сатана.
Ми довго йшли з війни і на війну,
І раптом вперлись лобом об стіну,
Що навпіл розпанахала Берлін,
Мов розділила розвиток і тлін.
І наново розпочалась війна,
Що звалася холодною вона.
Той холод відчу вавсь на дні кастрюль,
В порожніх магазинах і в словах,
Які з трибун летіли замість куль
І застрягали у твердих лобах.
Червоне й чорне, Бог і Сатана
Зійшлись над прірвою, як два бики,
Аби життя перевернуть до дна
І збурить душі, континенти і віки.
Ми довго йшли. ТОЧИЛАСЯ ВІЙНА,
Яку назвали битвою ідей,
І все затятіше велась вона
Там, де людей не мали за людей,
Там, де ідею обернули в страх,
А кров'ю підживляли прапори, —
І в день новий вели через ГУЛАГ,
А в Україну — крізь мордовські табори.
Змагались безпощадно два світи,
Аж поки не згоріли всі мости,
Понад які до світлої мети
Нам далі не судилося пройти,
Бо обірвався наш примарний шлях,
Як ми здолали свій останній страх.
Бо у Берліні завалилася стіна,
Яку холодна возвела війна.
Але що сталося? Минув за роком рік,
Знебув двадцятий розпроклятий вік,
А в ріднім краї лихо не мина,
Ще й множиться, немов іде війна.
Невже стіна Берлінська в слушний час
Упала так, що й придавила нас?!
Та наче б ні! Вчорашні вороги
Ведуть себе, мов друзі навкруги.
Куди не глянь — партнери, фірмачі
Нас опікають, як раніш наглядачі,
Готові нам віддати зайвий гріш,
Якщо не зайве їм дамо раніш.
А нині не дамо — не в тому суть! —
Вони майстерно завтра заберуть.
Ну а свої, внизу і нагорі,
ІЦо волі дочекались, мов сліпий зорі?
У них по-різному: хто досягнув межі,
Яку давно освоїли бомжі,
А хто в державні випхався мужі
І скерував, як треба, платежі, —
Той обіцяє далі нас вести
Лише вперед, до світлої мети.
В обнімку з олігархами вперед
Таким іти сьогодні — просто мед!
Не все минає те, що промина:
В нові часи іде нова війна,
Іде війна, запекла і страшна,
За безмір грошей, їдла і майна.
І править світом далі Сатана,
Готовий світ перевернуть до дна,
Змішать з худобою весь людський рід,
Аби до ніг собі покласти цілий світ.
І знову переможно шлях пройти,
Яким нас обіцяли привести
До світлої — для них! — всесвітньої мети,
Ті, що творили голод і розор,
Возвівши в культ насильство і терор.

Загартування організму
Відбулось в часи комунізму,
Тому сват на гостині у свахи
їв тільки шурупи й цвяхи,
Пив сивуху й динатурат.
І був невимовно рад,
Коли, не потрібний нікому,
Жарти розсипаючи, як горішки,
Сам помирати додому
Ішов гонорово пішки.

6 липня 2003 р. Карпати

Росте ціна на побрехеньки,
А правда падає в ціні,
І ринку дикого обценьки
Язик прокушують мені.
Росте ціна на двір і хату,
На сад і тихий верболіз.
Росте ціна і на зарплату,
Але хіба ціною сліз.
Росте ціна на пні й опеньки.
На соснячок і ялівець,
І ринку дикого обценьки
Вже підступають до яєць.
Росте ціна на сливи й дині,
На моркву й редьку, лавр і хрін,
А яйця, поки що курині,
В руках жінок не знають цін.
Росте ціна на витребеньки,
На сало й шинку, хліб і сіль,
І ринку дикого обценьки
Мене стискають звідусіль.
Росте державне ворожіння,
Гадання глуздові на зло.
І маєм ріст у час падіння.
Якого в світі не було.
Росте ціна... А воріженьки
Не гинуть, як роса, ніяк,
І ринку дикого обценьки
їх оминають. Що за знак?!
Росте ціна на газ і воду,
На ліжко тепле, світло й тінь.
Зате ціну на честь народу
Збавляє всяк, кому не лінь.

У роки юності безжурні
Не раз я ношивався в дурні.
Але пошитися в пророки —
Немає більшої мороки!
Імітуючи вдачу сувору,
Педалюєш на грізний тон.
А всім видно: слабкому танцору
Заважає ще й мікрофон.
Мікрофони, як звичні решета,
Воду слів поглинають до решти.
Тільки в тихі слова треба вміти
Підкладати думок динаміти.

1993 р.

* * *
Куди не ступиш — поле мінне,
Куди не глянь — вчорашній бруд і порох, —
Хто нині діє проти України,
То мій найбільший, особистий ворог.

* * *
Наша Україна чи ваша Україна?
Аби з'ясувати, нема на то ради.
Все з'ясується потім, як відбудеться зміна
Ніби-то нашої, давно не нашої влади.

* * *
Вам би хотілось, щоб жив я тут,
як тубілець,
Щоб одне пам'ятав: де у коня, а де у вола
хвіст.
А я відстоюю своє древнє ім'я — українець,
І цього достатньо,
щоб ви мене звали:
націоналіст!

* * *
Дивні люди, цей зайшлий народ,
Що товчеться давно в нашій хаті, —
Якщо ти у домі своїм патріот,
Вони люблять тебе, як чорти рогаті.

* * *
Кажуть, вождь утікає в гори
чи до Чорного моря
I там по-чорному п'є дні і ночі з горя,
Все підмітаючи зі столу благородного.
Питають: — 3 якого це він такого п'є горя?
Відповідаю: — П'є з горя народного!

* * *
Вони обтяжують, моральні норми,
А правові — на рівні заборон.
І тому прагнуть політичної реформи,
Хто чхав давно на Основний Закон.

* * *
Відомі політичні демарші
Ведуть до одної мети:
Хто хоче мати права монарші,
Мусить парламентські — усікти!

* * *
Сірий підбирає ще сірішого,
Себелюбцеві потрібні холуї.
Довго в нас не буде ладу іншого,
Поки сірому слугують всі свої.

* * *
Сірими коридорами влади
Сновигає маленький Бен-ладен...
Але знає бувалий в бувальцях,
Як далеко куцому до Зайця.

* * *
Гоголівська елегантна рука
Описала з любов'ю Рудого Панька.
Але класик давно поселився у Бога,
А між нас засоталась душа убога,
Тому мало хто любить Панька Рудого.

* * *
Невже було одне таке яйце-райце,
З якого, мов курчата, вони вийшли разом?
Либонь, було! Бо всі вони — як на одне лице,
Й по всьому видно — курячий в них розум.

* * *
Ви роздивіться тільки! Морди кислі,
І копошаться в Колізеї, ніби скарабеї
Коли ж приймають пози, як гіганти мислі,
То видно, що пігмеї пнуться в корифеї.

* * *
Той Академік, той Лауреат,
А той Герой кустарної роботи, —
Як на балу, все видно в акурат,
Немов із феями танцюють бегемоти.

* * *
Простий чоловік чи вже пан ти,
В дорогу рушаєш чи тільки з дороги,
Не примірюй оленячі панти,
Якщо заслужив на баранячі роги.

* * *
Серйозно ставивсь до життя
І був наївним, як дитя,
І я щасливий все життя,
Що був наївний, я дитя.

* * *
Зрівнялись атеїсти і попи,
Діди згадали про солодкий гріх, —
На вулиці дівки оголюють пупи
Й обстрілюють з пупів мужчин усіх.

* * *
"Лінкольн" спинився на гірській дорозі,
Гора, як писанка, у полудневу пору.
В "Лінкольні" зажурився мафіозі,
Бо ще не знає, як украсти гору.

* * *
Росте, як гриб після дощу, палац,
Господар мляво за майстрами стежить,
Не знаючи, що кіллер згодом — бац! —
І вже палац той не йому належить.

* * *
Всесвітній спектакль. ЗЛЕ ДІЙСТВО
Іде на підмостках епохи:
Публічно триває злодійство,
Крадіям аплодують лохи,
Не встилаючись анітрохи.

* * *
Ой, на Івана та й на Купала
Зазеленіли скелі руді.
А жона свого мужа, ой, та й скупала
У кип'ячій воді.

* * *
Озлоблений сучий син
Кожен, кому не лінь,
Вбиває свій мертвий клин
В живлющу плоть поколінь.

* * *
Не поспішай гукати: "Гоп!",
Укравши міліон, —
Хто завтра — пан, а хто — холоп —
Ще не сказав Закон.

* * *
До тебе я все-таки встиг, мати,
Не лишив тебе в страшній самоті.
Але на зап'ястях твоїх стигмати.
Немов побувала ти на хресті.

* * *
Хто б там що мені не напророчив,
Згодом пеклом може стати рай...
Жити лиш для себе — то є злочин,
Коли погибає рідний край.

Будуються будинки чи барикади.
Прапор над райкомом чи на райраді,
А найбільше бажання кожної влади —
Залишатися далі при владі.

Погроми, гоніння і глупства,
Розбої, розори і зради...
Відколи існує людство,
Ці вади — породження влади.

Всі праведні пропозиції,
Що владі стають на заваді,
Надходять від опозиції,
Допоки вона не при владі.

2003 р.

Ті, що кликали в світлі далі,
Вчора дужі, а нині ще дужчі,
Що мостилися в райські кущі
І себе вкарбували в скрижалі.
Всюди крутяться, всюдисущі,
Правлять духом, скуповують душі
І гендлюють землею і небом,
Все під себе гребуть, загребущі,
Все гребуть, як і вчора, — під себе!

Я знаю цих людей вже сотні й сотні літ:
вони вважають, що лиш їм належить світ.
Від виднокруга і до виднокрута —
вони господарі, а ми — прислуга.
Я часом думаю, чи варто жити,
аби із фарисеями дружити,
які навчилися приймати пози
верховних вседержителів
і видавать себе за небожителів,
по вуха утопаючи в багні.
Навчилися творить прогнози, як погрози,
щоб ми корилися й тремтіли день при дні.
Щоб ми зреклись духовних верховин
й повірили в облудний Третій Рим.
У них одне на мислі за усіх пригод —
вони над нами обраний народ,
ми — другорядні. І настане час,
як скажуть нам: — Нема й не буде вас!
Ви зватися народом замалі,
не треба вам ні мови, ні землі,
ні солов'їв, ні сонця в високості,
бо нам належить тут життєвий простір,
від виднокруга і до виднокруга
лиш ми — господарі, а ви — прислуга...
Та постривайте! Вічні крадії,
що звикли поглинать чужі краї,
вертайтеся туди, де вас нема,
де віковічна завалилася тюрма,
де вже китаєць вріс, мов самосій,
і почувається в тайзі як свій,
вертайтеся у свій барложий дім,
інакше вразить вас Господній грім
і ви покотитесь до часу, до пори,
немов каміння із високої гори,
в тартарари.

2003 р.

Неоплачені борги,
Що ростуть до безмежності, —
Продумано створені вороги
Державної незалежності.
Як минеться непевний час
І настане нова доба,
Буде всім добрим людям — газ,
А шахраям — труба!

Співають, плачуть солов'ї,
Які ще вчора провіщали нам свободу,
Тому що не пророки — холуї
Верховно вознеслись до небозводу.
Життя іде на спад, на злам,
Коли життю душі не треба, —
Духовним пастором не може бути хам.
Що ставить власну браму вище неба.
Минули весни, зими і віки.
Як лицарі долали нетрі й води,
Щоб після них зостались хробаки.
Зігріті в грізних променях свободи.

1993 р.

Кінчається Держава за порогом,
А далі — розбрат, збурення по вінця.
Де Слово перше, те, що було Богом,
Творцем, що робить з турка — українця?!
Сичать образи, кублиться гаддя.
Є два шляхи: до раю й катастрофи.
Я вибрав шлях. І, сам собі суддя,
Вдивляюся у контури Голгофи.

1993 р.

1
В нашім краї люди горді є,
традиційно собою горді,
а задавнений вузол Гордіїв
чомусь розв'язати не годні:
і навіть не в тому справа,
що немає царя в голові,
що зліва стоять чи справа,
чи за вдачею центрові, —
вони від народження горді
і гординю збороти не годні, —
товариство всуціль гонористе
владарює за ширмою злагоди:
лівоцентристи чи правоцентриста —
з поля одного ягоди.

2
І що ж робити нам о цій порі,
коли в снігах поснули снігурі,
коли давно весна в календарі,
ну а в садах ні квіточки нема —
кругом зима і на душі зима?!
— Добро чинити! — чинно кажуть казкарі,
людських ілюзій благочинні трунарі.
— Товар збувать! — небезпричинно
кажуть крамарі,
вечірні зорі обернувши в ліхтарі.
Товару повно, а добра — чортма!
Весна в календарі, а на душі — зима;
якась недобра сила нас вела,
щоб відлучити від добра і зла,
а ми побожно і покірно, як сліпці,
собі обрали історичні манівці,
забувши вольності і предків заповіт,
ми запізнилися на кілька сотень літ;
ще не зреклись великої мети,
але чи знаємо тепер, куди іти?
Чи знаємо, нащо нас мати привела,
коли конаємо
у зашморгу добра і зла?

З
По той бік зла,
за межами добра
нову епоху нам творить пора,
в якій народ ніколи не загине
як вищий вияв гідних прав людини.
Зло вимагає всепланетних прав,
народ правами сатани поправ,
щоб з мудрого зробить неандертальця
і обкрутить його довкола пальця,
і затягнуть його в шахрайську круговерть
під маркою вселюдських прав.
А далі просто —
єдиний простір
і смертію смерть поправ:
народ без прав,
де був народ,
зостався зброд.
Зло торжествує,
а добра — чортма!
Весна в календарі,
а на душі — зима!
І вже пора, давним-давно пора
явити вдачу щиру
і вигострить сокиру —
і вирваться з диявольського виру:
зло розтрощить і жити для добра!
Але, як повінь, заливає нас
настроєний супроти нас,
обернений у рабство обертас,
обернений у зло жорстокий Час.

2003 р.

Внучкові Северину
Ти малий, а світ великий,
Перед Богом всі малі.
Линуть співи і музики —
Йде Великдень по землі.
Северине, Северинку,
Сядем разом на хмаринку,
Скажемо: — Христос Воскрес! —
Й попливем за край небес.
Побуваєм на крайсвіту,
Там, де добре і без нас,
І повернем проти вітру
На Вкраїну в добрий час.

29 квітня 2003 р.
м. Київ

— Що нині сталося з нами,
Колись гайдамаками й козаками?
Землею Тараса грузькими шляхами
Українська ідея пішла з торбами.
— А коли благородна українська ідея
Дійде до кожного мудрого іудея,
Тоді славетне місто Тель-Авів
Раз на рік буде зватися Львів.

Раулю Чілачаві

Поет від Бога — не глашатай мас,
А пломінь, що в душі вбиває нице.
Поетові судця — не бородатий Маркс
І не безумний небожитель Ніцше.

Залишиться поетом назавжди
Поет, що зняв чиновницькі погони,
І в пам'яті людській лишив сліди,
Як вірші, гідні кари й заборони.

Поетові суддя — один народ,
А часом два, коли не без причини...
Поет Рауль — від болю і щедрот,
Що йдуть із Грузії до України.

Не впав поміж огуд і поміж куль,
Спізнав часи рожеві і похмурі...
Гнуздай Пегаса і тримайсь, Рауль,
І будь — як тигр у витязевій шкурі!

Минуло сімдесят з часів голодомору
Над прірвою у присмеркову пору.
Катів наступники, вам каятись пора,
А не грозить: — Ми знову візьмем гору!
Це ж аномалія! В скорботі цілий світ
Схиляє голови, всміхнутися безсил,
А ви, зневаживши себе і власний рід.
Танцюєте над безвістю могил.

Він жив із совістю не в лад,
Тому чинив содомський гріх,
Любив лизать одному зад,
Але випльовував на всіх.

Поміж ковбань і баюр,
Поміж політичних калюж
Він пробігав, як щур,
І проповзав, як вуж.

1993 р.

Загубився мій давній друг.
Віддалився, як перша любов.
Зате між бандюг і злодюг,
Кажуть, себе знайшов.
Наразі усе в нього є —
Розкошує мій давній друг!
Він чуже полюбив, як своє,
Вкорінивсь між злодюг і бандюг.

13 січня 2003 р.

Дід сорок років копав канаву,
Копав від сніданку і до горожі, —
Потрудивсь козарлюга на славу
І нині шукає зароблені гроші.
Тут смерть підоспіла. Відняла мову,
Перекривила судомою рот,
Немов нагадала родині знову:
Втративши мову, вмирає народ.

Коли про велику культуру
Спокійно говорять євреї,
Коли жартома чи здуру
В скромності апогеї
Кажуть про архітектуру.
Де згубився єврейський слід.
Тоді хочу спитати: — Ще де ви
Такі зустрічали шедеври,
Відомі на цілий світ,
Що й не кожному по плечу, —
Пам'ятник архітектури,
Всесвітню печаль культури —
Знамениту Стіну Плачу?!

6 березня 2003 р.

І збурення, і круговерті,
І заблукане в житі дитя...
Хмари, блакиттю роздерті,
Гойдаються вдень без пуття.

У ніч переходять хмари,
Сповиваючи смутком ніч.
Закодовані зорями чари
Женуть темні сили пріч.

Спадає із ночі завіса,
Ранок тремтить, як матюк,
І мавка втікає до лісу
Від тихих, облудних рук.

Промені сонця вперті
Протинають останній лід...
Триває життя після смерті,
Хоч зі смертю повінчаний світ.

Життя — споконвічна туга
За тим, що розтало в імлі.
Ні мужа, ні брата ні друга —
Лише невичерпність землі.

Жона і заплакані діти,
І мати, і батько, і ми...
Довкола своєї орбіти
Втікає земля від пітьми.

І поки це дійство триває,
Знов буде все так, як є.
Земля на землі нас тримає,
Щоб лоно відкрити своє.

Щоб ми в споконвічному лоні,
В буянні полів і дібров.
Всесильні і безборонні
Множили тугу й любов.

Пам'яті брата Іллі

Вслід Іллі на святого Іллі
Відлетіли мої журавлі
І розтанули в небі прощальнім.
Відпливли всі мої кораблі
Вслід Іллі на святого Іллі
И опустіли осінні примати,
І сховались в тумани печальні.

Це небагато — шістдесят...
Максим Рильський
"Тридцяте літо" Володимира Підпалого —
передостання прижиттєва збірка.

Це небагато — шістдесят,
А як подумать — ой, багато!
У вирі буднів, тризн і свят
Ми старші вже, як мама й тато.

Життя прожитого огром
Щемить і душу розпинає.
А молодість прудким крилом
На тому березі махає
І кличе, манить. А куди?
Туди, де щастя промайнуло,
Де навіть стерлися сліди,
Що нас могли б вести в минуле.

І все ж всесвітній тарарам
Не годен пам'ять заглушити,
А молодість належить нам.
Допоки вміємо тужити
За тим, чого і не було,
Але ж могло весною бути.
Не владні ми, літам на зло,
Свою журбу й любов забути.

Здається, що там шістдесят.
Коли весна пливе над світом...
Але ж не буде більше свят,
Позначених ТРИДЦЯТИМ ЛІТОМ.

11 березня 2002 р.

В автобусі зошит трясе
І ручка сторінкою скаче,
Тому на коліні не все
Запишеш, козаче!

Справа великий трамплін
Мчить обрію навздогін.
Нелегко писать на коліні,
Та чи легше писать на трампліні?

Зліва, далеко внизу,
Господь обронив сльозу,
Щоб вершив там одвічний труд,
У вічність прямуючи Прут.

Сутінь, як сива бабуся,
Сіру хустку кладе до вікна.
Букви скачуть по автобусі,
Ніч стуляє повіки нам.

24 листопада 1995 р.

* * *
Хто працює в майстерні Бога
І в зірок не благає оплати,
Тому стелиться горня дорога
У високі небесні палати.

* * *
Від ярем буття і жебрацьких бесаг
Втікає митець, щоб сягнути мети,
І будує свій дім за життя в небесах,
Аби рідний свій край боронить з висоти.

* * *
Над безоднями синіми і в журбі чорно-білій,
Де карають вогнем блиск чужих декорацій,
Торжествує грайлива гармонія ліній
У космічному танці неземних гравітацій.

* * *
І Слово о полку, й Тарасів клич
Промовляють до нас і лишаються з нами,
Тому що красу історичних облич
Нам вертає митець крізь небесні брами.

* * *
Хто долю не хоче свою приспати,
Вдивляйтесь у мудрі малюнки Лопати,
І тоді понад зорі, шляхами неба
До народних джерел ви прийдете, до себе.

* * *
У Василевій графічній мові
Живуть події не позачасові —
Нуртує в малюнках прадавній час,
Що переходить з малюнків у нас.

* * *
Василь проникає в правічну природу.
Любить на полі побоїщ копати,
Щоб оживала душа народу
В елегантних гравюрах Лопати.

* * *
Не зімітує мистецьке вміння
Того, що сховали віки глибоко, —
Василеве ж могутнє коріння
Видно в малюнках не озброєним оком.

* * *
Лопата довів, не копаючи ями
Здобуткам чужим в кожну мить озоріння:
Все лишається світу і все буде з нами.
Те, що належить давно Україні.

* * *
Де ще є праліси, де ще дебрі,
Не заторкнуті згубністю цивілізації?
А ви роздивіться Василеві шедеври
І збагнете потугу незборимої нації.

* * *
Не служив і не служить він тим,
Хто прагне на шию нам сісти.
Василеві гравюри — природній інтим
У стосунках села і міста.

* * *
Обраним шляхом іти до кінця,
Навіть прийнявши здобутки за втрати.
Бо доля народу — то доля митця,
Радість і горе самого Лопати.

* * *
Скільки іти на спад ще нам?
Де межа тих потрясінь,
Які перепинить духовна спадщина
Василевих космічних творінь?!

* * *
Художник готовий щодня до бою
Із непам'яттю й духу руїною,
Тому що лишився самим собою,
Щоб навіки лишитися з Україною.

* * *
Справдешній митець — то порив і протест, —
Долаючи спротив суспільний і втому,
Неодмінно повинен нести свій хрест
На гору найвищу, до отчого дому.

* * *
Коли цілий світ на межі катастрофи,
Жиггя на землі для митця — не забава,
Він проходити мимо Голгофи
Ніколи не мав і не має права.

* * *
Сенс життя вбачаю в тій породі я.
Що незмінно вища за всі зміни.
Творчості твоєї провідна мелодія —
Любов незнищенна до України.

* * *
Все мине — чини і нагороди,
Те перейде в пекло, те — у рай...
Тільки б тихі зорі й чисті води
Повернулися, Василю, в рідний край!

Михайлові Ткачу

Творці легкокрилих творінь,
Живописці і піснярі,
Приходять, як в церкву, в "Курінь"
Помолитись вечірній зорі,
Що над кожним із нас горить,
Осяваючи вічність і мить,
Єднаючи радість і плач
У ці безпритульні дні...

Якби не Михайло Ткач
І джерельні його пісні,
Кожен ходив би, як тінь,
І навряд чи зайшов би в "Курінь",
В цей храм, даний Богом нам
На підступній межі століть
Не на те, щоб курить фіміам
Всім уславленим злидарям -
Аби ствердить, на чому стоїть
Наш козацький безсмертний рід,
Т продовжити роду віть
У великий вселюдський світ.

Ой, згорає життя свіча
І згасає двадцятий вік.
Тільки в пісні Михайла Ткача
Вік живе, як гірський потік,
Як завжди молодий чоловік.
Недаремно картини й пісні
Відзеркалюють ночі і дні,
І знають багато про нас
І про наш присмерковий час.
Коли в пісні Михайло Ткач
Поєднує радість і плач,
Коли, втрапивши в цей "Курінь",
Ми — лиш копії власних творінь.

Тому я не дивлюсь на годинник,
Врешті, він в небесах, нагорі.
І так само, як наш іменинник.
Молюся вечірній зорі,
Що над кожним із нас горить,
Осяваючи вічність і мить.

2000 р.

1
Чому посміхається Мона Ліза,
До рами прип'ята всі п'ять віків?
їй не потрібні ні паспорт, ні віза,
Щоб за обрієм зваблювать чоловіків...
А зорі злітають з космацьких орбіт,
А коси космацькі вбивають у травах росу...
Краса не врятує ніколи приземлений світ,
Якщо світ не врятує небесну красу.

2
Коса підкрадається до краси.
Але цього не бачить, не знає краса.
Безпідставно бадьорі дзвенять голоси
І, мов птахи вечірні, летять в небеса.
А коса на поляні стинає квіт,
А квіт проливає сльози в росу...
Краса порятує приречений світ,
Якщо світ порятує красу.

На майдани — не до лугу,
У шалмани — не до лісу
Брів хлопчина недолуго,
Перейнявсь руйнівним бісом;
Щось під серцем защеміло,
Юне тіло сполотніло...
А пішов хлопчина лісом,
А пішов хлопчина лугом —
Розминувсь навіки з бісом,
Став траві і сонцю другом.

Ларисі Гриджук

Ми діти Франка і Шевченка,
Карпат незрадливі діти,
Тому в київськім небі щемко
Відлунюють нам трембіти.

Наша віра в душі не вмерла,
Хоч лютує нащадок Батиїв.
Сила духу, як горда Говерла,
Підносить до неба Київ.

Ми не мстиві, але затяті,
Вірність краю — життя окраса.
Буде вічно у нашій хаті
Вільно жити мова Тараса.

В стольнім граді ми не ізгої.
Все тут наше — і свята, й тризни.
Ми володарі сильної зброї,
Що зветься любов до Вітчизни.

8 березня 2003 р.

Коли про велику культуру
Спокійно говорять євреї,
Коли жартома чи здуру
В скромності апогеї
Кажуть про архітектуру.
Де згубився єврейський слід.
Тоді хочу спитати: — Ще де ви
Такі зустрічали шедеври,
Відомі на цілий світ,
Що й не кожному по плечу, —
Пам'ятник архітектури,
Всесвітню печаль культури —
Знамениту Стіну Плачу?!

6 березня 2003 р.

І збурення, і круговерті,
І заблукане в житі дитя...
Хмари, блакиттю роздерті,
Гойдаються вдень без пуття.

У ніч переходять хмари,
Сповиваючи смутком ніч.
Закодовані зорями чари
Женуть темні сили пріч.

Спадає із ночі завіса,
Ранок тремтить, як матюк,
І мавка втікає до лісу
Від тихих, облудних рук.

Промені сонця вперті
Протинають останній лід...
Триває життя після смерті,
Хоч зі смертю повінчаний світ.

Життя — споконвічна туга
За тим, що розтало в імлі.
Ні мужа, ні брата ні друга —
Лише невичерпність землі.

Жона і заплакані діти,
І мати, і батько, і ми...
Довкола своєї орбіти
Втікає земля від пітьми.

І поки це дійство триває,
Знов буде все так, як є.
Земля на землі нас тримає,
Щоб лоно відкрити своє.

Щоб ми в споконвічному лоні,
В буянні полів і дібров.
Всесильні і безборонні
Множили тугу й любов.

Пам'яті брата Іллі

Вслід Іллі на святого Іллі
Відлетіли мої журавлі
І розтанули в небі прощальнім.
Відпливли всі мої кораблі
Вслід Іллі на святого Іллі
И опустіли осінні примати,
І сховались в тумани печальні.

Це небагато — шістдесят...
Максим Рильський
"Тридцяте літо" Володимира Підпалого —
передостання прижиттєва збірка.

Це небагато — шістдесят,
А як подумать — ой, багато!
У вирі буднів, тризн і свят
Ми старші вже, як мама й тато.

Життя прожитого огром
Щемить і душу розпинає.
А молодість прудким крилом
На тому березі махає
І кличе, манить. А куди?
Туди, де щастя промайнуло,
Де навіть стерлися сліди,
Що нас могли б вести в минуле.

І все ж всесвітній тарарам
Не годен пам'ять заглушити,
А молодість належить нам.
Допоки вміємо тужити
За тим, чого і не було,
Але ж могло весною бути.
Не владні ми, літам на зло,
Свою журбу й любов забути.

Здається, що там шістдесят.
Коли весна пливе над світом...
Але ж не буде більше свят,
Позначених ТРИДЦЯТИМ ЛІТОМ.

11 березня 2002 р.

В автобусі зошит трясе
І ручка сторінкою скаче,
Тому на коліні не все
Запишеш, козаче!

Справа великий трамплін
Мчить обрію навздогін.
Нелегко писать на коліні,
Та чи легше писать на трампліні?

Зліва, далеко внизу,
Господь обронив сльозу,
Щоб вершив там одвічний труд,
У вічність прямуючи Прут.

Сутінь, як сива бабуся,
Сіру хустку кладе до вікна.
Букви скачуть по автобусі,
Ніч стуляє повіки нам.

24 листопада 1995 р.

* * *
Хто працює в майстерні Бога
І в зірок не благає оплати,
Тому стелиться горня дорога
У високі небесні палати.

* * *
Від ярем буття і жебрацьких бесаг
Втікає митець, щоб сягнути мети,
І будує свій дім за життя в небесах,
Аби рідний свій край боронить з висоти.

* * *
Над безоднями синіми і в журбі чорно-білій,
Де карають вогнем блиск чужих декорацій,
Торжествує грайлива гармонія ліній
У космічному танці неземних гравітацій.

* * *
І Слово о полку, й Тарасів клич
Промовляють до нас і лишаються з нами,
Тому що красу історичних облич
Нам вертає митець крізь небесні брами.

* * *
Хто долю не хоче свою приспати,
Вдивляйтесь у мудрі малюнки Лопати,
І тоді понад зорі, шляхами неба
До народних джерел ви прийдете, до себе.

* * *
У Василевій графічній мові
Живуть події не позачасові —
Нуртує в малюнках прадавній час,
Що переходить з малюнків у нас.

* * *
Василь проникає в правічну природу.
Любить на полі побоїщ копати,
Щоб оживала душа народу
В елегантних гравюрах Лопати.

* * *
Не зімітує мистецьке вміння
Того, що сховали віки глибоко, —
Василеве ж могутнє коріння
Видно в малюнках не озброєним оком.

* * *
Лопата довів, не копаючи ями
Здобуткам чужим в кожну мить озоріння:
Все лишається світу і все буде з нами.
Те, що належить давно Україні.

* * *
Де ще є праліси, де ще дебрі,
Не заторкнуті згубністю цивілізації?
А ви роздивіться Василеві шедеври
І збагнете потугу незборимої нації.

* * *
Не служив і не служить він тим,
Хто прагне на шию нам сісти.
Василеві гравюри — природній інтим
У стосунках села і міста.

* * *
Обраним шляхом іти до кінця,
Навіть прийнявши здобутки за втрати.
Бо доля народу — то доля митця,
Радість і горе самого Лопати.

* * *
Скільки іти на спад ще нам?
Де межа тих потрясінь,
Які перепинить духовна спадщина
Василевих космічних творінь?!

* * *
Художник готовий щодня до бою
Із непам'яттю й духу руїною,
Тому що лишився самим собою,
Щоб навіки лишитися з Україною.

* * *
Справдешній митець — то порив і протест, —
Долаючи спротив суспільний і втому,
Неодмінно повинен нести свій хрест
На гору найвищу, до отчого дому.

* * *
Коли цілий світ на межі катастрофи,
Жиггя на землі для митця — не забава,
Він проходити мимо Голгофи
Ніколи не мав і не має права.

* * *
Сенс життя вбачаю в тій породі я.
Що незмінно вища за всі зміни.
Творчості твоєї провідна мелодія —
Любов незнищенна до України.

* * *
Все мине — чини і нагороди,
Те перейде в пекло, те — у рай...
Тільки б тихі зорі й чисті води
Повернулися, Василю, в рідний край!

Михайлові Ткачу

Творці легкокрилих творінь,
Живописці і піснярі,
Приходять, як в церкву, в "Курінь"
Помолитись вечірній зорі,
Що над кожним із нас горить,
Осяваючи вічність і мить,
Єднаючи радість і плач
У ці безпритульні дні...

Якби не Михайло Ткач
І джерельні його пісні,
Кожен ходив би, як тінь,
І навряд чи зайшов би в "Курінь",
В цей храм, даний Богом нам
На підступній межі століть
Не на те, щоб курить фіміам
Всім уславленим злидарям —
Аби ствердить, на чому стоїть
Наш козацький безсмертний рід,
І продовжити роду віть
У великий вселюдський світ.

Ой, згорає життя свіча
І згасає двадцятий вік.
Тільки в пісні Михайла Ткача
Вік живе, як гірський потік,
Як завжди молодий чоловік.
Недаремно картини й пісні
Відзеркалюють ночі і дні,
І знають багато про нас
І про наш присмерковий час.
Коли в пісні Михайло Ткач
Поєднує радість і плач,
Коли, втрапивши в цей "Курінь",
Ми — лиш копії власних творінь.

Тому я не дивлюсь на годинник,
Врешті, він в небесах, нагорі.
І так само, як наш іменинник.
Молюся вечірній зорі,
Що над кожним із нас горить,
Осяваючи вічність і мить.

2000 р.

1
Чому посміхається Мона Ліза,
До рами прип'ята всі п'ять віків?
їй не потрібні ні паспорт, ні віза,
Щоб за обрієм зваблювать чоловіків...
А зорі злітають з космацьких орбіт,
А коси космацькі вбивають у травах росу...
Краса не врятує ніколи приземлений світ,
Якщо світ не врятує небесну красу.

2
Коса підкрадається до краси.
Але цього не бачить, не знає краса.
Безпідставно бадьорі дзвенять голоси
І, мов птахи вечірні, летять в небеса.
А коса на поляні стинає квіт,
А квіт проливає сльози в росу...
Краса порятує приречений світ,
Якщо світ порятує красу.

На майдани — не до лугу,
У шалмани — не до лісу
Брів хлопчина недолуго,
Перейнявсь руйнівним бісом;
Щось під серцем защеміло,
Юне тіло сполотніло...
А пішов хлопчина лісом,
А пішов хлопчина лугом —
Розминувсь навіки з бісом,
Став траві і сонцю другом.

Ларисі Гриджук

Ми діти Франка і Шевченка,
Карпат незрадливі діти,
Тому в київськім небі щемко
Відлунюють нам трембіти.

Наша віра в душі не вмерла,
Хоч лютує нащадок Батиїв.
Сила духу, як горда Говерла,
Підносить до неба Київ.

Ми не мстиві, але затяті,
Вірність краю — життя окраса.
Буде вічно у нашій хаті
Вільно жити мова Тараса.

В стольнім граді ми не ізгої.
Все тут наше — і свята, й тризни.
Ми володарі сильної зброї,
Що зветься любов до Вітчизни.

8 березня 2003 р.

Часто лодія часу на сріблястих зоряних веслах
В юність мене вертає у весняні місячні ночі.
Тоді наяву і в маренні постає з далини Одеса
І, як цнотлива дівчина, ховає під віями очі.
— Чом же ти очі ховаєш, вуста розтуливши, як маки?
Бачу, ти зваблюєш знову, ляклива і ледь лукава, —
Я словам на підмогу творю жестами змовницькі знаки,
А вона віддаляється, горда, мов юність і слава.
—Вернись! — навздогін гукаю, — синьоока і окаянна,
Я ж тебе полюбив ще в минулому тисячолітті! —
А вона посміхається: — Діду — я не твоя кохана,
Мій хлопець, як промінь ранковий у весняному вітті.

З березня 2003 р.

Чорне море залишиться Чорним,
Не обернеться в море туги.
Своїм диханням невідпорним
Хвилі гнатиме за виднокруга.
Потім гнатиме знов до землі,
Перехлюпавши сотні миль.
Лиш на обрії кораблі
Бовванітимуть, мов королі,
На тронах підступних хвиль.

Поєднались над правом наруга
І повчальний моральний урок, —
Нині кожен великий бандюга
Має право на третій строк.

Відкрите море не для всіх відкрите, —
Є ж люди в мушлях, тихі, як рапани,
Яким чужі штормів космічні ритми,
Яким ворожі шквали й урагани.
А є такі, що мусять щось утнути —
Вчинити бунт або здвигнути гори,
їх не зупинять на шляху Бермуди,
їх не злякає знавісніле море.
Тих таємниць не розгадать нікому,
Що рухають людьми — любов чи зорі? —
То й більше кораблів на дні морському,
Ніж кораблів, що плавають у морі.
Влітають в сни думок метеорити,
Що вдень ведуть в незвідані простори, —
І шаленіють хвиль космічні ритми,
і рвуться яхти, як вітри, у море.
Відкрите море в буйство окаянне,
В затаєні магічні круговерті, —
Долаючи моря і океани,
Гамують люди вічну силу смерті.

13 серпня 2003 р.
Крим

Без фонограми музику дощу
Я слухаю в "Дюльбері" на балконі,
А поряд — море. Руку опущу —
І хвиля пропливає по долоні.
Стих вітер, що скидавсь на ураган,
Коли вночі гриміло й клекотало, —
Був звуковий чи зоровий обман.
Та ліжко в сні, немов човен хитало.
Тепер, здалося, хвиля хлюпотить
Десь поряд, світло сколихнувши денне,
І зупинилась на балконі мить,
Ота прекрасна, неповторна мить,
Що пролітає все життя повз мене.

Серпень 2003 р.
Крим

Художник сидить на лаві,
як на лаві підсудних, —
в славі він чи в неславі,
він — після днів многотрудних.
Виставлені картини
свідчать: хлопчина може!
Та поки художник повинен
посміхатися перехожим.
Притомлені олеандри,
сумні відквітаючі ружі...
Мимо, немов саламандри,
перехожі ступають байдужі.
Просити художник не вміє —
сам, як відкрита картина!
І чомусь, мов остання повія,
посміхається до кретина,
що підходить до нього, пихатий,
і цвірінькає щось про Ван-Гога.
Художнику важче продати,
аніж пензлем торкнутися Бога.
Барвами грають картини,
підсвічують їм олеандри.
А мимо йдуть люди невпинно,
як туристи, в безглузді мандри.

13 серпня 2003 р.
Крим

В день смерті Тараса явивсь нам Тарас —
І світло сяйнуло в селянськім вікні.
Те світло з роками вселилося в нас,
Аби осявати дороги трудні.

Народ постає з непросвітлених мас,
Як Слово пронизує душу і плоть.
Хто більший Тарас, а хто менший Тарас?
Їх Слово єднає. Його не збороть!

Тарасові діти, Тарасовий рід,
Очима поета ми дивимся в світ
І знаєм, що світ пошановує нас,
Бо в нас його слово, бо з нами Тарас.

З народження дивимся за виднокруг,
Дев'яте й Десяте стоять обопліч.
Та Березень знову приходить, як друг,
І весні молодій ми ступаєм навстріч.

В день смерті Тараса явивсь нам Тарас —
Як символ народу і слова окраса.
І це надихає, окрилює нас
І незмінно гуртує довкола Тараса.

Ми вічні під небом, Тарасів народ, —
І діти, і внуки, ми всі до одного.
Бо в щасті і в горі, в хвилини незгод
В Тараса повірили, як у Бога.

10 березня 2003 р.

Ніби в колодязь без дна,
В небо дивлюсь голубе.
Тисячу років одна,
Я виглядаю тебе.
Душу віддам сатані,
Тіло — Дніпровій воді,
Тільки б не були сумні
Очі мої молоді.

Де ти, розрадо моя,
Де ти, навіки єдина?
Наче любов нічия,
Тужить червона калина.

Вийду на гору стрімку.
Стану лицем до Дніпра.
Сяє в небеснім вінку
Канівська вічна гора.
Зорі, як очі сумні,
Дивляться в душу здаля.
Мріє у ночі на дні
Древня козацька земля.

Доле безсмертна моя,
Земле навіки єдина, —
Наче любов нічия,
Тужить червона калина.

Пам'яті художника Михайла Романишина

Будинок бачу за вікном —
Верхом до неба чи вверх дном?
З одних дерев пташки злітають
Й на інші дерева сідають,
Що мовчки в лоні листопаду
Сумують про зелені льолі.
Пташкам свою відкривши знаду,
Тремтять на вітрі віти голі.
Бетон і камінь незворушні,
Для них пташок тут не існує.
Дерев сумних веселі душі,
Тужить пташки не здатні всує.
Пташки щебечуть і в негоду,
їх не бере печаль осіння.
Співучого посланці роду
Несуть на крилах воскресіння
У царство мертвого каміння.
Де тиша вечером притишена,
Як у майстерні Романишина...
Будинок за вікном дрімає,
Являючи химерне вміння
Не знати, що життя триває
І без його благословіння.
Ну, що ж, каміння є каміння,
Я говорити з ним не смію,
Та задивляюсь і радію.
Що за вікном життя триває,
Нехай мене там і немає...
Будинок бачу за вікном,
А я, мов світ доверху дном,
Що втрапив чортові на роги,
Ривком спинаюся на ноги
Від радості, що і без мене
Життя триває нескінченне.
Пташки з одних дерев злітають
Й на інші дерева сідають.
А я на крилах тих пташин
Лечу у вічний часоплин,
Де тиша осінню притишена,
Як у майстерні Романишина.

1999 р.

Ми знову, як в часи Франка,
Роз'єднані, розсварені і різні.
І знову течія життя прудка
Нас кинула на роздоріжжі.
Одні прилаштувались до корит,
Навчились інші слугувать кориту.
Всіх решту заманили в лабіринт
Й ведуть до світла з лабіринту.

12 січня 2004 р.

Може статись, що ми відійдем,
але не в земний Едем
і не в омріяний Рай.
Залізне кільце проблем
несподівано розірвем
і відійдем
у темінь, у тем...
у темінню сповнений край,
де губиться в тінях тінь
й не росте ні будяк, ні курай,
де навіть не чути: — Амінь!

Художникові Володимиру Гачку
І не птах я, і не павучок,
Що заплутавсь у хащах шипшин,
Я дивак, що попавсь на Гачок
В світі дивних магічних картин.
Опинивсь, як горіх у траві.
Що не витримав з вітром змагань.
Впали в душу картини дві,
Ледь приборкавши море жадань.
Відчуваю, з небесних вершин
Поклик, вищий високих слів,
— Прагну я до морських глибин,*
До прощальних я рвусь журавлів.
Я посланець старої доби,
В мені зріє грядуща доба, —
Поки журяться три верби,
Я всуціль українська журба.
Моя втеча не геть беручка,
Світ сприймаю спокійно з-під брів,
Але хочу здобути в Гачка
Віщий трепет його кольорів.

*У вірші виділено слова з назв картин художника В.Гачка, одна з яких використана в оформленні цієї обкладинки.

Над моєю Вітчизною хмари
Пливуть, як у пісні татари,
А насправді брати зі Сходу
Прогнозують Вітчизні погоду,
Закохані в неї не в міру,
Щоб відкрить новий шлях до Сибіру.

А Європа у славі і страмі
Живе в поруйнованім храмі
І, як личить старенькій дамі,
Міняє вечірні наряди,
Дає нам шляхетні поради,
Шукаючи в тім самовтіхи,
Чомусь певна, що ми, як діти,
Маємо з того радіти.
Бо вона ж нам накреслює віхи,
Щоб тривати у славі й страмі,
Віддаляючи власне: "—Амінь!"

Європа, немов Афродіта,
Не знає, куди себе діти, —
Як не збочити з битого шляху
І на грані любові і страху
Догодити Ісусу й Аллаху;
Як відстоять старі заповіти
І найкращих сусідів роздіти,
А ізгоя в модерни одіти.
Не знає, куди себе діти
Європа, немов Афродіта, —
Хотіла б ізгоя обняти,
Аби втішити душу дитяти.
Але, щоб обняти, як мати,
Треба руки ласкаві мати.

14 лютого 2004 р.
м. Київ

Художнику Феодосію Гуменюку

Козак-дзвонар і поет-звіздар,
Повіривши в божий дар,
Раптово прокидаються на зорі
В одній хаті одної молодиці,
Переборюють ревнощі ниці,
Як зачаровані, уникають чвар,
Відчувши силу небесних чар,
І під гору біжать до дзвіниці,
Не біжать, а летять, як птиці,
Щоб стати при дзвонах, два дзвонарі,
І народ розбудить на зорі,
Інакше спіткає людей біда —
В рідний край увірветься орда
І не буде во віки-віків
Ні поетів, ні дзвонарів.
Тому хлопці з-за пазухи молодиці
Повипурхували, як горобці,
І завзято біжать до дзвіниці,
І в кожного шабля в руці.
Сходить сонце. Заграва руда
Ледь хитається в далечині.
Добре видно, як суне орда.
....А хлопці добігли чи ні? —
Невідомо про це мені.

9 березня 2003 р.

Воднораз позираючи на Олю й Елю,
Зберігаючи національну самобутність,
Мистець довбає споконвічну скелю,
Буйний степ обертаючи на пустелю,
Незмінно поціляючи в сутність;
Ні на мить не забуваючи про народ,
Непомітно імітує крутий поворот,
Повертає в роботу відсутню присутність.
Раз у раз ігноруючи підлогу й стелю,
Митець довбає споконвічну скелю.
На холстах виникають складні композиції,
Розлого потяті кривими шаблями,
На яких виглядаємо, бля, ми,
Як борці, що спішать до ями
В позах позитивної опозиції,
Що здає імпозантно останні позиції.
Героїчно націлені проти корупції,
Конструкції пруть в деконструкції;
Легко здавши свої ар'єргарди,
А мафіозі, прихильний до класики,
Застигає в стабільній позі
Незворушної посмертної маски.
Емоції, позбавлені рації,
Переростають у декларації,
Демонструють супермодерний шик;
Позначені примхою непроминальною
Демони й монстри з дамою кримінальною.
Метою згуртовані маніякальною,
Демонструють творіння: "ПШИК!"

9 березня 2003 р.

Ніч безмежна і густа
сіра сутінь непроста
вуха ночі сині квіти
ранок ладен посивіти
тільки б вуха розквітали
пелюстки немов кристали
язики як мокроступи
а довкола свіжі трупи
мідні труби від оркестру
що на смітнику воскресли
а довкола сизі струпи
і до чар припнуті пупи
п'ють натхненно і лукаво
коньяком убиту каву
бери квіти клади вище
править світом Неабищо
справа зліва
спротив справа
править смогом
світла дама
що втекла із кладовища
тільки б ствердить Неабищо
а сусідка панна Ганна
що у шлюбну ніч вмирала
й охмуряла генерала
б'є сусіда без нагана
і як хвиля океану
служить службу урагану
що верхи зелені збичив
бо являє Неабищо
і не каже: "Кузьку — геть!"
мовби щойно вжалив гедзь
юність пристрасть окаянна
вибухівка із вулкана
вільна дівка вибухівка
вища за міраж найвищий
де царює Неабищо
шмат конини кинь на миску
намалюй мені намисто
розкажи про іподром
де мене одна кобила
безоглядно полюбила
золотавим копитом
і тоді я проти ночі
подивився правді в очі
а до ранку як той Крез
в мертвім банку я воскрес
повернув закон як дишло
поборов захланну смерть
і у мене гарно вийшло
вийшло в мене Неабищо
я скандую: "Кузьку — геть!"

24 вересня 2002 р.

* * *
В залі хрюкання, лемент і крики,
А храпу на зміну — майданний клич.
Придивляюся: морди, пащеки й пики,
І помітна обмаль облич.

* * *
Згуртувались оси й мухи
В пору скрухи і розрухи,
Щоб збороти власну смерть,
І волають: "Кузьку — геть!"
Світ широкий видно вузько,
Лиш пірнеш у круговерть,
Де волає кожна кузька
Однозначно: "Кузьку - геть!"

* * *
І що ж пропонують повсталі нам,
Зібравшись у Києві звідусіль? —
Баба Яга із портретом Сталіна,
Павлик Морозов із відьмою Ізергіль.
Прагнуть збудити ідейну спрагу,
В якій гартувалися більшовики
І вели до братерства в бараках ГУЛАГу,
І в рай заганяли через Соловки.

Колишній ленінський піонер.
Смачно цвіркнувши крізь губу,
Сказав, як до стінки припер:
— Я бачив Леніна в гробу!

Злютовані люто Серпом і Молотом,
Перегодовані ідеологічною дертю,
Вожді виглядали статечно і молодо
Перед своєю політичною смертю.

Відомий політик Харлампій
Завжди в бойовому строю:
Вірний син кількох різних партій
Відстоює фірму свою.

Харлампію рівних нема по уму
І, як не дивно, не видно йому заміни,
Особливо — коли він у Криму
Відпочиває... від України.

Харлампій хапає, як сатана.
Призабувши про сором і втому,
Мені ж війнула в очі сивина,
А я нічого не несу додому.

Синові Роману

Словами переповісти музику неможливо,
але на дротах оголених сокровенних думок,
натягнутих поміж телеграфних стовпів усталених висловів,
під сонцем любові до всього сущого на землі,
іноді прилаштовуються ластівки слів
у такій послідовності,
у такій невимушеній комбінації
давно замацаних семи нот,
що від них лине музика,
звучить свіжа, ніколи й ніким раніше не почута,
божественна музика,
навіть Богові невідома,
бринить неповторна мелодія,
створена ластівками слів,
що несподівано опинилися саме там,
де мата спинитися,
де їх ніхто не чекав,
і тихенько затріпотіли своїми крильцями.
Лине неповторна музика,
створена ластівками слів...
А кажуть, що словами переповісти музику неможливо...
Все залежить від почуттів і передчуттів.

Веселі, сумні і злі,
Отамани, нетяги і спритні
Ми наче йдемо по землі,
Насправді йдемо в лабіринті.

Весь вік по дорозі в рай,
Розумаки, нетями й запеклі,
В рай літаємо за небокрай,
Свій край залишаючи в пеклі.

Де наших шукань межа?
Де взяті в поразки уроки?
— Вчись, козаче, літать у вужа, —
Нам кажуть сліпі пророки.

Еммі Авдісвській

Містерія земна і позаземна
Триває в глибині й на небесі.
Куди не глянеш — Емма, мов дилема,
КУПАЄТЬСЯ У ЗОРЯХ, ЯК В РОСІ.
Зірки думок чи свіжі краплі крові,
Чи слід гіркий від зрубаних калин?..
Ти зло творив, а гинеш від любові,
Меди переганяючи в полин.
Ішов до істини крізь морок лабіринту,
Знайшов її у формі кулака.
Вночі могилу оминаючи розриту,
Робив з жар-птиць курчата-табака.
Вуста злилися із вустами п'яні,
Синиця спить, як булава в руці.
Конає сонце в потойбічному тумані,
Лиш сови в темряві бадьорі, мов ченці.
У храмі лабіринту тихо-тихо,
Як в небі, де погасли всі зірки.
Але десь поряд ходить-бродить лихо,
Його прихід — на відстані руки.

10 січня 2004 р.

Олі з бензозаправки
Ще суду не було,
а рішення готові.
Ще колос не наливсь,
а продано зерно.
Ще тільки підросли
дівчата чорноброві,
а в чорний морок
їх
спрямовано давно.
Над річкою присох,
постарів сад вишневий.
Хрущі з-понад вишень
прощально відгули.
Проходжу я селом
у тиші полудневій
і, чую, з правіків
в селі ревуть воли.
— Хіба ревуть воли?.. —
Подумав, ніби в школі,
коли читав колись
про предків залюбки.
Відвідав я двори
і побував у полі,
і в бур'янах збагнув —
як присуд волі й долі:
— Віки, що відійшли,
вернулись ті віки.
Мене перейняли
напливи суму й встиду,
з тополі пух до щік
торкнувсь —
не пух, а прах.
Побачив я село,
як древню Атлантиду,
загублену в віках,
сповиту в бур'янах.

10 січня 2004 р.

Публічно розпускати нюні,
Мітингувать перед жоною,
Народ любити на трибуні,
До бою кликать після бою.
Махать затято прапорами
І рвать розірвані окови —
Одна із форм самореклами
І бізнес вельми прибутковий.

Ще суду не було,
лиш очі, як стожари,
лиш вуха,
як локатори,
що ловлять з неба клич.
І судді до столів
ідуть, немов примари,
і ліплять циркуляри
до втрачених облич.
— Встать, суд іде! —
зичливо
лунає поклик залом.
Підсудною на лаві
сидить знайома тінь.
До мене посміхнулась
і очі показала,
в яких волала туга
загиблих поколінь.
— Хто суддів цих намовив?
Куди потрапив? Де я? —
Велика запідозра
прошила мозок мій.
— Вона не спрацювала!
Вона — не та ідея! —
Сказав судця плюгавий
і головний крутій.
Озвались підголоски:
— Такої нам не треба!
Мала, щоб стати стрижнем
глобального добра. —
Вона ж сиділа в залі,
сягаючи до неба,
красу являла й силу
Говерли і Дніпра.
Готова, як в "Мойсеї"
Труснуть огнистим видом,
котити Чорним морем
справдешній волі дзвін.
Схилитись до Кавказу,
вперезана Бескидом,
і сяять, і світити
до всіх людських сторін.
Але безликі судді,
ворожі віщій суті,
сказали: — Ця ідея
лиш для чужих земель,
а в нас не спрацювала. —
То й ухвалили судді,
нехай попрацювати
виходить на панель.
Зал заревів від гніву,
гнів прокотивсь над краєм,
і все збагнули люди,
живучі і сумні:
— Як нас так суд карає,
то хто ж над нами судці? —
І відповіло небо,
що судді ті самі.

11 січня 2004 р.

Р. S.
Себе і сусідів натхненно лаємо,
Взиваємо всує у храмах до Бога,
Щоб вірити: — Маємо те, що маємо! —
І не вірить у те, що не маєм нічого.
Немов прокотилась ординська навала
І тривають удари ворожого війська, —
Українська ідея не спрацювала,
Зате спрацювала ідея злодійська.

12 січня 2004 р.

Майстри кругової поруки
Взялися міцніше за руки.
П. Осадчук, 1989 р.

Патрон сказав
як головна персона:
— Потрібно битись
до останнього патрона!
Соратники!
Я щит надійний ваш,
я ваш патрон,
а ви — мій патронташ.
Лиш під моїм
отецьким патронатом
всі, хто зі мною,
житимуть багато,
хто проти мене —
будуть бідувати.
Лиш мій
давно надійний патронат
злодюг не змусить
виглядать з-за грат.
Лиш при моїм
стабільнім патронаті
стабільно житимуть
слухняні і багаті.
Св о їм
не буде
жодних заборон,
покіль я над патронами —
патрон.
І я наказую
як головна персона
стояти
до останнього
патрона!!!

13 січня 2004 р.

Сільська натура,
побиваючи культуру,
породжує нову колоратуру,
в якій нуртує первозданний звук
і над багаттям лине перегук
ледь-ледь подібний до тієї пісні,
що прикрашала овиди первісні, —
звук наростає, котиться по колу,
підноситься і падає додолу,
із п'ятниці вертається в четвер
й веде людей у напрямку печер,
так, так, печер, з яких ми починали
і довгий шлях намарне торували.

11 січня 2004 р.

Зажерливість росте,
звіріє мисль.
Бандюги сейфи золотом напхали,
а в душах порожнеча,
як в дуплі.
либонь, порвалась нитка Аріадни,
що мала вивести із лабіринту...
Ми ще йдемо,
блуканням зачакловані,
чи вже злилися з чорнотою,
як ті сліпі старці,
контетні з того,
що темний темного кудись веде?
Ми ще йдемо
чи зупинилися,
але в жадане світло вірим безнадійно
і нам однаково,
з якого боку
живлющий промінь спалахне?
Нам легше вірити, як знати,
коли відновиться чарівна нитка,
в якій розрубано початки і кінці.
Невже відновиться? —
і вийдемо нарешті з лабіринту,
сповитого в могильну чорноту,
що прикриває грабіжників і вбивць.
Невже?!.
Зажерливість росте,
звіріє мисль.
Бандюги сейфи золотом напхали,
а в душах порожнеча,
як в дуплі.
Невже? Коли? І хто нас розчаклує,
задурених блукати в лабіринті?
Питань багато.
Є кому питати.
Лишень відповідать нема кому.

14 січня 2004 р.

Новий рік — нова зміна й заміна,
Лиш незмінно бунтують думки в голові,
ІЦе не вмерла, живе Україна,
Поки ми у цім світі живі.
Новий рік — і нова Україна
Постає на новім рубежі,
А державних вужів неодмінно
Витісняють державні мужі.

Ой, на Івана та й на Купала
Дівчина квітку чарівну шукала,
Дівчина квітку шукала чарівну,
Ту. що із дівчини робить царівну,
Ту, що веде у нескошені трави,
Аби спізнати дівочої слави,
Ту, що заманює в сіна копицю,
Аби з дівчини зробить молодицю.
Ой, на Івана та й на Купала
Дівчина скромна царицею стала,
Дівчина квітку спіткала чарівну,
Ту, що із дівчини робить царівну.
Потім напнула на Йвана вудила,
З ночі до ранку Йвана водила
Та й понад лугом, та й понад ставом,
Поки жоною Іванові стала.
Ой, на Івана та й на Купала
Жона до коня муженька прив'язала.
Вчора дівиця, нині цариця
Сказала про те, що казать не годиться:
— І на припоні, і в оболоні
Тільки мені ви послужите, коні!

6 липня 2003 р. Карпати

Ой, на Івана та й на Купала
Не в примарному сні — наяву
Галя з Іваном м'яко упала
У пишну пахучу траву.
Вранці пригасли високі зірниці.
Новим наполохані днем,
А Галя прокинулась в сіна копиці
В обнімку із Василем.

Молодість безоглядна,
Все вабить її кругом,
Небезпечна вона і принадна,
Немов у лісах бурелом.
В дію чуття перелите
Торжествує в огні й воді.
І підносити, і валити
Люблять з пристрастю молоді.
І раптом випробування
Н аступає несамохіть,
Коли молодість за кохання
Приймає підступну хіть.
Жаданіш немає отрути,
Як удвох зупинити мить —
І вже в нього пружиниться прутень,
А в неї спідничка димить.
Немає солодшої муки,
Аніж хіть, що сильніш за любов,
Коли з'єднані губи і руки
Розганяють скажену кров.
Коли він затремтів і запінивсь,
Мов звалив телеграфні стовпи,
І в гарячій темені впевнивсь,
Що до світлої рветься мети, —
Розгортається випробування
Успадковане з виру століть,
Коли важко збагнуть, де кохання,
А де невідпорна хіть.

Р.S.
Через багато-багато років
Не забув молодіжних уроків.
Побачив красуню. Не подумав про гріх.
Але перейнявсь хвилюванням.
І ВІН, як звернула вона за ріг,
Вшанував її пам'ять вставанням.

Невинна жіночка Сусанна,
чи то Оксана, чи Іванна,
з усіх аспектів бездоганна,
красива жінка без сорочки, —
над нею музика органна,
і лісу піднебесна гама,
де безнастанно й безугавно
стрекочуть сойки і сороки.
Невинна жінка? ЩО ТО ЗНАЧИТЬ?
то ж тільки дівка є невинна! —
Але Сусанна гірко плаче,
Оксана щось там кудкудаче,
Іванна — сліз ріка невпинна:
У мене губки, ніби вина,
Та я невинністю причинна.
Чоловіки мені до діла,
Та я була і буду діва!
Озвалися чоловіки,
Що зроду-віку лайдаки,
Чи з-за стола, чи аж з-під столу:
Лишайся діва на віки!
Але до нас іди до столу,
Або до лісу, чи в стодолу —
І підеш чарою по колу,
Бо в тебе губи, ніби вина,
І ти повинна бути винна,
Допоки губи, ніби вина.

22 лютого 2003 р.

Коли ти на схилі дня
Гнуздаєщ баского коня,
Тоді зберігай свою силу,
Аби загнуздати кобилу.
Бо я пам'ятаю: кобила
Мене божевільно любила,
Не раз потайсвіту водила
Темної ночі на іпподром,
Приревнувала й любов убила
Своїм некерованим копитом...
І тому, як на схилі дня
Ти гнуздаєш баского коня,
Зберігай свою мужню силу,
Аби загнуздати кобилу.

— Чи можна любити двох? —
Кохана спитала мене.
Мовчу. Озиваюся: — Ох,
Питання твоє складне.
— Чи можна, обравши одну,
Любов пронести крізь літа
І безгрішно лягти в труну? —
Далі кохана пита
І дивиться в очі так,
Щоб наскрізь мене прошить, —
Чую, серце забилось не в такт,
Ще мить — і зупиниться мить!
Можна, — кажу, — лягти,
Зборовши в собі сатану.
Та навіщо з цим ділом тягти?
Одруживсь — і лягай у труну!

* * *
Жаба сидить на жабі,
Баба їде на бабі.
Кажуть не без причин:
— Між мужчинами обмаль мужчин.

* * *
Ой, за гаєм гаєм
Злодій злодію моргає,
А в адмініс грації
Тривають консультації.

* * *
Доктор якихось неіснуючих наук,
Майстер колегам ставить підніжки,
У компанії випив сивухи півдіжки
І сказав на прощання: — Каюк!

* * *
Есдеків футбольна могуть
Політично примарна й хистка, —
Вони Україну ведуть
До фінального свистка.

* * *
Відомі реформи — порожній звук,
Зате не змовкають жалобні оркестри.
Ще трохи — і розбрату буде каюк,
З'єднає нас цвинтар, брати і сестри!

* * *
Аби не підмочити авторитету влади
І пригасить політичні чвари,
В туалетах Верховної Ради
Встановити нові пісуари.

* * *
Хто знав би про долю Тузлй,
Якби не московські козли,
Що плюють на азовську красу
І клепають на неї косу?!

* * *
Пес на перон прибіг
І сказав неспроста:
— Нумерація бліх
Починається з хвоста!

* * *
Дама вилізла з-під хвоста,
Заявивши про вищий чин:
— Я блоха, що до хмар вироста,
Мені видали № 1.

* * *
Найкращі друзі української землі,
Проти нас у битвах натреновані, —
Колишні українці, а тепер москалі,
У кремлівській стіні замуровані.

* * *
Навіть замуровані у кремлівській стіні,
Себе і народ свій довівши до згуби,
Вони далі прислужують Сатані
І на Україну вискалюють зуби.

* * *
Біля дзвонкової кринички
Розмовляли дві молодички
Та все про любов, хай їй трясця!..
Старша ойкала і зітхала,
А молодша спокійно сказала:
— Як мало треба для щастя! —
І вийшла заміж за генерала.

* * *
Познімайте з Лілі пута,
Дайте Лілі волю —
І гіганта, й ліліпута
Заведе в неволю.

* * *
Сатаніє наш рідний край,
А боги надвечір'я обертаються в прах:
Я побачив у сні Марусю Чурай —
Мобілка в руці і цигарка в зубах!

* * *
— Я гадав, що позаду вже всі навали.
Що ми вільні, Марусю... То в чому річ?
— Козаченьки у пісні моїй засвіт встали.
А в житті напилися та й сплять день і ніч.

* * *
— Ой, невже, Чураївно, ти вернулась із пісні
І спішиш до нових українських осель?!
— Ні, мене воскресили чужі сили зловісні,
Щоб із рідного дому погнать на панель.

* * *
Взуті в європейські штиблети,
Українці, танцюючи, всіх замагають.
А як треба лягати за кулемети,
Нащадки Тараса стоять і співають.

* * *
Так само поети, що забули предтеч
І обмацують слово, як доблесну зброю...
Пора хапатися за оголений меч,
А вони традиційно тузяться між собою.

* * *
Кожен по-різному любить владу,
Така любов — явище дивовижне:
Дехто просто підходить ззаду
І самовіддано лиже, лиже, лиже.

* * *
Є твори, що пробуджують шок,
Написані в зрілому чи в дитячому віці.
А як на полі словесності є Пастушок,
То в читацькому колі є свої вівці.

* * *
Ледь виглядаючи з-під зеленого дерна,
Просить поклонитися могила модерна.
Видно напис рішучий на сірому камені:
"Нехай знов за написане всохне рука мені!"

* * *
Многократно заслужений перед владою діяч
Вночі матюкається, долаючи сміх і плач:
Чому це мене, кавалера багатьох нагород,
На руках не носить невдячний народ?!

* * *
Ніхто не повірить, що на одній з урядових баз,
Де САМ бучно відпочивав одного разу,
На кабінці є напис: "Заслужений унітаз",
А нижче дата і номер відповідного Указу.

* * *
Темпераментна тьотя Бася
Третій раз розвелася
І в замрії чекає знов
На свою першу любов.

* * *
Лаяв, як лайка, осоружну владу
Так, що сам себе вивів із ладу,
І відтоді, про що б не казав,
Починає з "Гав-гав!"

* * *
В часи доісторичні і доістеричні,
Коли все починалося з нуля,
Взялась довкола сонця обертатися Земля.
В часи московського "добросусідства"
і українського самоїдства,
Коли все зводиться до нуля,
Може раптом зійти з орбіти Земля.

* * *
Оцінюючи нашу добу похмуру,
Бачу печерні у ній ознаки
І дивлюся на літературу
Очима бездомної собаки.

* * *
На шляху до своєї мети,
Проявляючи в праці недбалість,
Ніде і ніколи менти
Не втрачають свою ментальність.

* * *
Вчена дама без жодного напруження
Сказала з трибуни, махнувши правицею:
— А я, панове, і після третього одруження,
Як була, так лишилась дівицею!

* * *
Дівиці страждають від надміру форм
І в темряві тужать очима до стелі,
Та внаслідок курсу відомих реформ
З'явилося світло в кінці панелі.

* * *
Демонструючи супердемократичні зміни,
Утверджує влада порядки, давно усталені:
І якщо уже й Фіма — Герой України,
То я — "ворог народу", як і при Сталіні.

* * *
УСЕ ПРОДАЄТЬСЯ. Крісла і звання,
Погони і ранги, ордени і медалі.
І так буде доти, допоки свиня
На посаді людини сидітиме далі.

* * *
Гадають вони, що високо піднялися,
Настільки високо, що знизу не видно,
І думають зверху про нас, як про бидло:
— Нехай ненавидять, аби лиш боялися!

* * *
Сірий вовчик накрав грошенят,
Лапи передні назвав руками,
Створив собі фірму велику з ягнят
І торгує свіженькими шашликами.

* * *
Ми в світі жили, як могли,
Заповівши нашадкам не тільки могили, —
Чужий фашизм все-таки перемогли,
А свій непобореним залишили.

* * *
Не ворогам, а людям на добро
Господь зламав поетові ребро,
Аби звершить оказію суттєву
І з нього сотворить новітню ЄВУ.

* * *
І ближній — як дальній,
І дальній як ближній
У час карнавальний,
У час дивовижний.
Не відаю, хто ти,
Мов янгол назовні,
У світі підлоти,
В монет передзвоні.

* * *
Звичайна людинапокарана
Тим, що здирство панує найвище, —
Нині недобудована лікарня —
Завтра нове кладовище.

* * *
Товариство від роду п'яне.
Що хиляє щодня по вінця, —
То нині істинні росіяни,
Які позавчора були українці.

* * *
Слава поета зростала в народі,
Він подобався владі, прислужував моді.
Його книги лежали в модерних квартирах,
А ім'я все частіше писали в сортирах.

* * *
Може лихо статися —
На все здатні вони.
Люди бродячої породи...
Потім хтось ще й доб'ється статусу
Учасника війни
З українським народом.

* * *
Ординарні люди носять ордени,
В орденах хизуються ординці...
Ніби цим підтверджують вони,
Що панують ТУТ не українці.

* * *
Студент Роман. Прізвище Затайдух.
Чим не символ українського роду,
Що в роки гонінь, людоморів і скрух
Таїв у душі вічну сутність народу?!

* * *
Сва яблучком Адама спокусила,
Заманивши у блуди вічні,
Але, як показали розкопки археологічні,
Єва перед ТИМ яблучко не помила.
І через те споконвічний блуд
Заводить нас легко в бруд.

* * *
Незалежно від аргументів і фактів,
Яких не бракувало.
Козацьке місто Фастів
Стоїть там, де й стояло.

* * *
Те, що не угодне Богу,
Може бути угодним бульдогу.
Погляньте на чинушу, що живе без Бога, —
Немає в світі щасливішого бульдога!

* * *
Щасливіший за всіх на світі,
Він сидить на букетах квітів,
Радий жити і знати щомить,
Що в ногах ще букет не лежить.

* * *
Жіноцтво на виставці ледь не вмліває,
Стогне й руки здіймає до неба.
Бо Чебикін коли виставляє,
То лиш те виставляє, що треба.

* * *
Чи то ви Плеяди, чи ви Козероги,
Чи від роду освячені Гончими Псами,
Дівчата — признайтесь! — навіщо вам ноги,
Як справіку шукають у вас між ногами?!

* * *
Клявся привселюдно жити для народу
Й вивести злодіїв — клявсь! — на чисту воду.
Бився з мафіозі. Вирвавсь із біди,
Сам тепер боїться чистої води.

* * *
Бачив багато. Не все зрозумів до путя.
Один раз подумав, що знайшов свою нішу.
Смертна кара і щоденна кара життя —
Не відомо, коли й що страшніше.

* * *
Не виглядайте мене з-за гори,
Не виглядайте мене з долини...
Там, де на вітрі пригасати почнуть прапори,
Мій подих останній вітер підсилить повинен.

* * *
Часу ріка неминуче понесе нас до згуби,
І зліва, і справа замаліють круті береги...
Все, що сьогодні мені дороге і любе,
Якби наші нащадки хоч у краплі роси зберегли!

* * *
Так спритні професори
Обсіли державний віз,
Що у возі тріщать рейсори
І спиці летять з коліс.

* * *
Певно, на небесі
Не помістяться всі,
Тому атеїсти запеклі
Поселяються в пеклі.

* * *
Творці молодої держави,
Як жебраки з перепою,
Ходять у пошуках слави
З простягнутою рукою.

* * *
Чоловік малого росту, тобто малорос,
Полюбив на іменини їздити в Форос.
Йому досвід Горбачова не збагнути й досі,
Які вони небезпечні, гульки у Форосі.

* * *
Поклик з минулого тисячоліття.
Який творчо сприймає нова творча зміна, —
Нехай визріває відчуття ліктя,
Піп здатне збудить відчуття коліна!

Мудрі, про здобутки і втрати
Ми говоримо, як варіяти,
То й виходить, що тільки в жарті
Українці мудрості варті.

* * *
Комуністи вміють відправить на плаху.
Вміють довести суспільство до краху,
Але не знають механізму,
Як прийти до комунізму.

* * *
На зло всім облесникам лисим.
До чужих жіночок ласим,
На зло ультралівим і псевдоправим
Залишаюсь невиправно кучерявим.

* * *
Святкую життя, як гучну перемогу,
Що всміхнулась мені із космічних сфер,
І щиро сьогодні дякую Богу
За те, що я вчора не вмер.

* * *
Я, самотній, вуста розверз
І вимовив вірш новомодний:
— Під каштаном фонтан замерз
І не скаржиться, що самотній.

* * *
Звикли мати блат за норму
Для підтримки організму
Й видать свою блатформу
За платформу комунізму.

* * *
Одночасно чисті й нечисті
ОПИНИЛИСЬ В ОДНІМ ТОВАРИСТВІ,
А тепер усе шито-криго.
Бо у них є спільне корито.

* * *
У супер-золотого майстра літератури,
Модерного кумира мас-медія і просто мас,
Всі елегантні метафоричні фігури
Тонко змонтовані з іноземних пластмас.

* * *
ВОГОНЬ поезії непомітно пригас,
Відчай терзає душу поета.
Бо нині не може крилатий Пегас
Того, що може крилата ракета.

* * *
Дехто твердить: "Ми держава.
Що постала на світанні!"
Ми ж давно забута слава,
Старий храм у риштованні.

* * *
Вчив мене тато,
Щоб я вірив, як син:
— Церков багато,
А Бог один.

* * *
У наш неповторний реформаторський час
Люди співають, як закохані глухарі.
Особливо, коли озивається Фантамс,
Той, що незмінно сидить нагорі.

* * *
Не мала дівка де переночувати,
Тому й завітала до діда до хати,
І про це із ніжністю на тлі сімейних протиріч
Згадує крізь роки, як про першу шлюбну ніч.

* * *
Затремтіла місячна доріжка,
Що із саду бігла у жита.
— Розкішно! — Сказала кішка,
Виповзаючи із-під кошлатого кота.

* * *
Наша влада, мов коханка вельможна,
Себе морочить і з нами морочиться, —
Коли справді хочеш, тоді не можна,
А коли можна, тоді не хочеться.

* * *
Думаю про віку апогей
На шляху із осені в зазимок:
— Кожен патетичний ювілей —
То є репетиція поминок.

* * *
Вчорашні атеїсти,
Нині бандити й хами,
Люблять у храми лізти
І привласнювать наші храми.

* * *
В поворотні часи многотрудні
Володар майданних дум
Говорив, ніби грав на бубні,
Хоча в музиці був — ні бум-бум!

* * *
Мене аж ніяк не радує,
Що комусь там я люб чи не люб.
То не йду у ГІен-клуб за порадою,
З'ясувавши, що поряд ГІень-клуб.

* * *
Береза, верба і дуб,
І горобчик, що мешкає в стрісі.
Заснували Пень-клуб
В українському лісі.

* * *
Малі сини великого народу
Ведуть в майбутнє через пень-колоду,
Змагаючись затято день-у-день.
Хто з них найкращий і найбільший пень.

* * *
Чи пан, чи пень, а чи пропав —
Все сьогодні в одному ряду.
Щодня вирулюю, як пароплав,
ГІоміж скель, наражаючись на біду.

* * *
Така благовісна пора настала,
Що диктатура повсюдно кінчається.
Вождь останній летить з п'єдестала
Й перед народом не вибачається.

* * *
Кажуть, правда озолотить,
А свобода, як сонце засяє...
Але рік за роком минає,
І брехня на брехні сидить,
І хвацько брехлом підганяє.

* * *
Начало у пана творче,
Він руку на пульсі тримає,
Але часто, мов курка, квокче
На яйцях, яких немає.

* * *
Початкуюча "зірка" із крові й плоті,
Зробивши в шоу-бізнес свій перший крок.
Чинила, як "бобік" на сільському болоті —
Включала передок..

* * *
Зганьбивши себе і націю.
На поводу в забаганки,
Біл Клінтон пройшов РОТАЦІЮ
В товстогубої практикантки.

* * *
Наші біди й національні втрати
Добре віддзеркалюють лауреати,
Які, надуваючи щоки весь вік,
Вірять у силу надутих щік

* * *
Пророк від природа — майбутнього брат,
Він — відблиск грози, а не свічка із воску.
Пророка не висвітлить електорат,
Бо струму думок малувато у мозку.

* * *
Зовні — праведник зирить з ікони,
Златовуст — тільки вийде на люди...
Та як злодій в законі пише закони,
То правди нема і наразі не буде.

* * *
В білім світі звичайна гнида,
А за суттю — шматок лайна,
Та в ньому кипить зненавида,
Що здатна убити слона.

* * *
Із сибірських лісів, з чужедальніх планет
До Вкраїни лунає:
— Комуністи, вперед!
Як трималися вчора, так тримайтеся нині!
Комуністи і мафія — завжди єдині..

* * *
Вчорашні блюдолизи й стукачі —
І на те нема ради! —
Ходять гонорово, як павичі.
Коридорами влади.

* * *
З гори високої у яр
Упав всесвітній пролетар
І люто стогне в тім яру:
— Я сам без людства не помру!

* * *
Вони послали б танки і до нас,
Якби їм дать танкістів про запас.
Якби їм до уральської броні
Додать залізних витязів з Чечні.

* * *
У крамниці на межі тисячоліть
Продають не якусь там ковбаску попсовану —
Демократ за багатим прилавком стоїть
Й продає демократію розфасовану.

* * *
В людині поєдналися в одно
І щире золото, і, вибачте, лайно.
Либонь, то єдність протилежностей? О, ні!
Одвіку золото ховається в лайні.
У любителя пляшок і бляшок носителя
Бракує на пупі "Христа-Спасителя",
Щоб грішне життя освятити своє...
А орден Леніна давно в нього є!
Чом так склалось, товариство миле,
Що ми дуже любимо могили?
Недарма ж бо споконвік і нині
Лиш біля могил завжди єдині.

* *
Коли злютовують сили свої одиниці,
То разом копають в пустелі криниці.
А коли єднаються круглопузі нулі,
Тоді сохнуть дерева і в щедрій землі.

* * *
Десять літ лунало з краю в край:
— Боже милий, єдність нам подай!
Бог озвався із небесних сфер:
— "Єдність" вам подасть столичний мер.

* * *
Кому слави великої не вистача,
Хай постоїть побіля Івана Драча!
А хто вже доскочив прижиттєвої слави,
Того поховають за рахунок держави.

* * *
Молода красива секретарка
Вийшла заміж за багатого підстарка,
І поки він зверху директорує.
Молодичка ним знизу керує.

* * *
— Ой, Галю, Галю! Гайнем до гаю,
Там я дерева... пороздягаю.
— Де ж ти був досі? Довкола осінь!
Давно дерева простоволосі.

* * *
Хай в перинах він, як ас,
Вас лоскоче в пізній час.
Але вранці ас перин
Хай не смокче аспірин!

* * *
Перед нами виступає в котрий раз
Майстер компоновки пишних фраз.
Він підносить ювіляра вище бога.
Щоб... самому примоститись біля нього.

* * *
Озброєні совістю лицарі небайдужі
Поборюють підлість озброєну.
А натомість
Підлі при зброї стають безоружні,
Коли їх перестріне згуртована совість.

* * *
У стані злодюг пожвавлення —
Будуєм державу через роздержавлення.
Значить подалі від підсудної лави
Можна хапать по шматку від держави.

* * *
Тих завше обминаю тихо й гордо,
У кого тільки вітер в голові,
Але беруть на горло і за горло,
Щоб довести: лише вони праві!

* * *
Гамуючи сором і такт,
В реальності і в напівсні,
Вона вперто казала: "Так!"
Там, де мала б сказати: "Ні!"

* * *
Від сміху лягали і гречка, й овес,
Реготали черешня і хата,
Коли сучці сказав старий пес:
— Ти якась сучкувата!

* * *
Поки я сидів у барі
І досушував півлітру,
Вона лежала на хмарі
І віддавалася вітру.

* * *
Султан-горемика ходить по гарему
I не годен думать на одненьку тему,
Бо в султана стільки ласих тем,
Скільки одалісок вміщує гарем.

* * *
Бігає за дівчатами бравий чоловік,
Незважаючи на пікантний вік,
А щоб справу узаконити до кінця,
Домагається статусу біженця.

* * *
Олігарх у свій зоряний час
Впав під мухою в унітаз
І, почувши наказ народу,
Спустив за собою воду.

* * *
Мисливець дививсь, як у небі птах летить
І на дівку позиркував, бідолаха...
Він дівку не здужав трахнути —
Трахнув з рушниці красивого птаха.

* * *
Там, де гори, де ліси і пущі,
Де дзюрчать ручаї невсипущі —
Лиш далеко від цивілізації
Зберігаються скарби нації.

* * *
Так гарно говориш, козаче,
Ніби хміль біля ганку в'ється,
А душа під стіною плаче
І привселюдно сміється.

* * *
Підходив раз п'ять я
В храмі до розп'яття.
І подумав раз п'ять,
Що не здатний нікого розп'ять.

* * *
Високих поривів захмарність
Має заземлені вади,
Якщо агресивна бездарність
Домінує в зеніті влади.
Згадаємо свободу, мов легенду,
Як здадуть Україну в оренду,
І одержим за безмір добра і краси
Класичний шмат гнилої ковбаси