Є речі віхові. Як залп «Аврори».
Як над рейхстагом полум'яний стяг.
Вони для людства —
ніби семафори,
Що відкривають у майбутнє шлях.
І є такі прості, звичайні речі —
Любити жінку, бавити дитя.
Майбутнє опирається на плечі
Отого, що в колисочці,
життя.
Хай знає світ, що дні мої немарні,
Не самоцільні мої жертви й битви.
Високі помисли і справи планетарні
Підвладні тим, кому дано любити.
Жону любити, котра так чекає
І красивішає за любою розмовою.
Любити річку, ту, що висихає,
І повернути їй життя
любов'ю.
Ми живемо на штормових вітрах,
Над нами причаїлися громи.
А ніжне слово
квітне на вустах,
Бо люди ми
й залишимось людьми.
Влаштовані так просто — з тіла й крові
(І, слава богу, тільки з тіла й крові!),
Всі як один
народжені з любові,
Ми живемо на світі для любові.
Де найдорожче,
там любов на чатах.
Любов — земля.
Любов — як сонця ритми —
Щоранку
починає все спочатку,
Щоб світ щоднини
наново творити.
Де найдорожче,
там любові знак,
Який ніде,
ніколи
не загине.
Ми падаєм під кулями навзнак —
Лишається
любов до Батьківщини.
Любов священна — ворог самовтіхи,
Тому й не спалюєм
калинові мости.
Лишаються в житті за нами віхи,
Бо нас любов кермує до мети.

Не в тому суть,
що втома й сум
на сонне плесо занесуть,
де всякі сумніви
відсутні.
Шукати треба глибше
суті!
А ми тоді
для інших
судді,
коли,
спізнавши втому, й сум,
і відчаю холодну сутінь,
йдемо
крізь власний біль
до суті.
Сьогодні й небо
повсякчас
не залишається безхмарним,
суворе небо
в смугах трас,
прошите
нервами
радарними.
Але
у мене
ні фатальний,
ні фестивальний
настрій,
бо я — буденний чоловік
(і вірить настрою
не звик!).
Та знаю добре,
що за вік
веде життю моєму лік,
пронизує
рентгенно
наскрізь.
Я непомильно
знаю нині,
що ми двожильні
буть повинні.
Опора краю і планети —
двожильні
воїни й поети.
Але не тільки сила пліч,
а й сила духу —
в цьому річ!
Не втриматись
на вітрі віку
розчуленому
чоловіку.

Ні фестивальний,
ні фатальний
не домінує в пісні настрій
(а сум
на сонні плеса втік!),
бо я не в настрій вірю —
в наступ,—
і цілить в душу з-під повік,
і кличе невблаганний вік:
— Усе, що дороге тобі,
сьогодні
закривай собою!..
Як вічний бій,
то й вічний біль!
Немає бою,
що без болю.

Починається понівечення
Почуттів найщиріших,
Коли слово лягає в речення
За подобою речень інших.
Починається поневолення
Найсміливіших устремлінь,
Коли кидає самовдоволення
На лице кругловиду тінь.

Але настає самозречення
Натур найсумирніших,
Коли серце, любов'ю обпечене,
Для Вітчизни згоріти вирішить.
Але компромісів місиво
Розлітається в прах,
Коли древко стискаю міцно,
А на древку, як сонце, стяг.

В шовкових травах голубих Карпат
ковтнув я висоти із келиха зорі —
інакше чи зумів би осягнути
красу гори, що, з небом поєднавшись,
усе ж таки лишається землею.

Реальність галактичних величин
вдалось мені відчути після того,
коли, вечірнє небо довго розглядаючи,
я тіло власне несподівано відчув
одним з космічних тіл.

(з І. Лашутки)

Я часто думаю :
А звідкіля та сила,
Що з краєм цим навік ріднить мене,
Його тривожною красою полонила,
Чуття влила у серце
вогняне?

Настане час, і серце перестане
Лічить миттєві радощі земні, —
Я все покину тут без нарікання,
А жменьку жита — киньте вслід мені!

Досить завітати в Острівець
і побачити маму,
стрепенутись від слова: «Синку!»,
щоб відчути себе
в дивовижній
країні
дитинства —
там,
де ніхто не старіє,
де ніхто не покине в біді.

Матері

Моя любове споконвічна,
Мою виповнюй тимчасовість
І заглядай до дна у вічі,
Аби і в сні не спала совість.

Моя любове небоока,
Моє ти світло і святилище, —
В душі посіяне глибоко
Ніхто не вийме і не вилущить.

Усе, що ти мені дала,
Твоє навіки в світі яснім.
Моє й твоє — як два крила,
Що неподільністю прекрасні.

Моя любове, ніби древо
На всі часи вічнозелене,
Діткнешся вуст — і слово древнє
На серці молодіє в мене.

У тому слові, як в росі,
Високе небо й синє море,
Народи всі й краї усі
Вбирає слово те прозоре.

Нема чуттям кінця ні краю,
Коли освітлюєш мене ти,—
І чи тебе я обнімаю ,
Чи обнімаю всю планету.

1
Земле, моя всеплодющая мати...
Іван Франко

Як легко все вигадувать на світі!
Вигадуєм любов — і вірим до пори:
Коли — сонця надумані посвітять,
Коли — надумані збентежать нас вітри.
Вигадуємо запахи і звуки,
Вигадуємо колір, відчуття.
Вигадуємо жалісні розлуки,
З одною живучи усе життя.
Вигадуємо пісню солов'їну
Серед зими — зневіреним на диво.
Та вигадать не можна Україну,
Як і любов — єдину і правдиву.

2
О, будьте прокляті ви ще раз!
Павло Тичина

Прокляття вам, хто привласнив право,
Окопавшись в Торонто чи Мюнхені,
Говорити від імені правди
В мікрофони, брехнею занюхані.
Прокляття вам, хто жадав би руїни —
Щоб земля підпливала кров'ю! —
А ще сміє від імені України
Гендлювати моєю любов'ю.

Слава тим, хто під небом старим
Землю
примусив
помолодіти,—
Чесні батьківські справи,
немов прапори,
Тримають високо змужнілі діти.
Слава тим, хто життя овеснює,
Хто розгойдує зорі в просторі, —
Мої яснолиці ровесники,
У наших долонях — історія!

З
Дружба народів — не просто слова...
Максим Рильський

Слово до слова — пісня,
Крапля до краплі — море.
У кого мета добровісна,
Той брат мій
у щасті
й горі.
Часу
нового
човен
З твоєї відчалив долоні.
Народе мій зоречолий,
Спасибі,
що я —
твій промінь.
Думка до думки — твердиня,
Плече до плеча — лавина.
Я в світі стосилий нині,
Я -
радянського
моря
краплина.
Збратався народ з народом,
Щоб жити
міцною
родиною.
Я вічний під цим небозводом
І великий
метою
єдиною!

Анатолієві Глущаку

Весь вік летять на чужину,
В краї далекі,
І ятрить сизу вишину
Прощальний клекіт.

Щороку мучаться вони —
Летять до змори.
У них домівка восени
Лише за морем.

Щороку в далі навісні —
Поки не пізно!
У них домівка навесні
За морем, звісно.

Із чужини на чужину
Їх пісня лине —
Шукає шляху з туману
До батьківщини.

І раптом — крила в вишині
Підступно кволі.
Тверда земля на чужині
В чужому полі.

Білі птахи ячали
На дубовім столі,
Неба зоряна чара
Колихалась в імлі.
Крізь віків круговерті
Голос предка лунав:
«Бачиш чару безсмертя? —
Можеш випить до дна!»
Але пахла травою
Ніч, як терен, терпка,
Стіл мій був то труною,
То крилом літака.
Стіл хитався, як палуба,
І, мов крига, німів,
Бігли букви і падали,
Як солдати в огні.
Але пахла травою
Ніч, як терен, терпка.
Всесвіт над головою
Протікав, як ріка.

Від мами знаю, що мій дід
За плугом гарно вмів ходити.
А далі? Вглиб?.. Пропав і слід!
Не маю предків іменитих.

Не прогриміли прабатьки
Ні на турнірах, ні в походах.
Либонь, за пана — кріпаки,
При цісарях — сільська злидота.

Не те що дуки й шляхтичі,
Які в історію пролізли:
Хто край розп'яв чужий вночі,
Хто підданих своїх порізав.

А в предків клопоти прості:
Поменше спи, трудись багато,
То буде хліб святий на стіл —
Таке не часте в хаті свято.

Дочасно в яму предок падав,
Лишивши дітям тільки злидні.
А я дістав зате у спадок
Всю нашу землю й небо рідне.

Мій рід живе, відколи світ,
І шмат чужий не цупив зроду.
Мій рід не перейти убрід,
Бо втопишся в ріці народу.

(з Ю. Тувіма)

Одній тобі відам усе, що маю,
Всю душу без вагань — тобі одній.
Я сущий в світі, поки пам 'ятаю,
Що з первовіку і довіку — твій.

Одній тобі на подвиг і на подив —
І грім з небес, і шепіт на вустах,
Мій перший подих і останній подих,
І кров моя на твій священний шлях.

Любить до самозречення! Й піти
На поклик твій в пекельну круговерть!
Каміння гризти, як накажеш ти,
І, мов дарунок твій, прийняти смерть.

Заплющить очі тихо і покірно,
Навік заснути в тебе біля ніг.
І вірити до скону благовірно,
Що лиш за тебе я померти міг.

На гребінь хвилі підіймає
чиясь хвала,
в безодню чорну опускає
чиясь хула,
тоді не знаю, що шукаю
і в чім краса —
то проклинаю, то благаю
небеса.
....На себе збоку подивився:
«Чи ти — це ти?..
Приміряй видумані висі
до внутрішньої висоти».
...Знайшов, нарешті, в собі мужність
сказати так:
«Моя висока, справжня мудрість —
іще не взята висота».
....Здається, став я незалежним:
ніщо — хула,
ніщо — хвала....
Але не стати поза межами
добра і зла.

Згоден вергати каміння,
ставши навік чорноробом.

Згоден бетон мішати
на поті своїм і крові.

Згоден мостити дороги
понад урвища, крізь перевали.

Не згоден хіба на одне:
відчути себе Сізіфом.

Покинула свій куток —
в клуню подибала
і врочисто сказала «квок»
замість «ко-ко» набридлого.
Від щастя вона затерпла,
коли на сіні в гніздечку
животиком теплим
відчула круглі яєчка.
Тривало недовго щастя —
прибігла хазяйка весела:
— Матері твоїй трясця,
в курнику — перенаселення!..
Зв'язала щасливу квочку,
дала їй під воло ногою
і кинула в бочку
з водою гнилою.
Та квочка з бочки вилазила
і бігла до клуні, хоч квола, —
і знову її зв'язували,
і знову давали під воло.
Заздрила квочка воронам,
сорокам заздрила квочка,
але — нехай бог бороне! —
переживала це мовчки.
Мовчала — аж крила прилежала,
боялась — з подвір'я ні кроку.
Бо від жмені крупи залежала
вона уже тисячі років.

Братові Іллі

Чайка внизу пролітає далеко,
Немов пропливає у плесі блакитнім.
І кожен камінчик побачити легко
На дні, оксамитом залитім.

Сонце над морем могутньо палає —
Розчісує хвилі розпечений гребінь.
Проміння в глибинах з камінням грає,
Ніби там народилося, а не в небі.

Здатні лише урочисто мовчати,
Ми стоїмо за два кроки від прірви.
І прикипіли очима до чайки,
І, здається, власним очам не вірим.

Чайка внизу пролітає глибоко —
Водночас висоту й глибину підкорила.
Не море і небо — краси потоки
В чайки під крилами і на крилах.

Сплять змії в скелях Кара-Дагу.
Жадання сплять в розніжених тілах.
А хвилі йдуть на берег, як на плаху,
І кров'ю він блакитною пропах.

Не знаючи ні суму, ані страху,
Мчать хвилі з моря на семи вітрах,
Аби об скелю вдарити з розмаху,
Хребти сріблясті потрощити в прах.

Одні конають, інші що є духу
До берега долають сотні миль —
І знов приходить самогубство хвиль.

Та є натомість безнастанність руху,
Що в смерті відвойовує права,
І повсякчас гармонія жива.

(З Вяч. Кузнецова)

Він вийшов на світанку із печери,
печерний житель,
молодий дикун.
Довкруг лежало брилисте каміння,
шепталися дерева велетенські,
був світ манливий, грізний,
необорний,
і голод
був сильніш за всі начала.
А під ногами —
в синіх, гострих росах —
земля,
яка не знала ще ні стежки,
ні путівця в безмежному степу,
ні бруку,
ні шалених автострад...
Земля летіла по своїй орбіті
вся в диких травах,
в мамонтах,
в туманах,
і не було ні сіл, ні древніх веж,
ні міст,
ні Францій,
ні Америк,
Земля сама дикункою була.
І він, людина у звірячій шкурі, —
вилицюватий,
довгорукий,
низьколобий,
голодний, —
видивляв, як меркнуть зорі,
він з росами їх вперше порівняв!..

Та він іще не знав,
що вийшов до зірок.

Торкнешся, Йванку, словом каменя —
Відскочить, як піщинка, слово,
Торкнешся каменя руками —
Також не викличеш розмови.

То відійди на кілька кроків,
Полиш громадиво суворе
Й помовч, як міріади років
Мовчить цей велетень над морем.

Спізнавши глибину мовчання,
Збагнеш, Іванку, моря мову,
Віднайдеш в камені звучання,
Наблизишся до нього знову.

І дасть тобі відчути камінь,
Громами, бурями посічений,
Що жив ти в цім краю віками,
А вік твій ще ніким не лічений.

Сармати, кімерійці, таври —
Ще їх не знає часу течія,
І сонце б'є тобі в литаври,
Бо ти — найперший, ти — предтеча!..

Торкнешся, Йванку, словом каменя —
І він твоє приймає слово.
Торкнешся каменя руками —
Він розуміє все чудово.

І розуміє все Марійка.
А ти, цілуючи кохану,
Їй кажеш ніжно: — Кімерійка!..
Але немає тут обману.

Зуби із піни.
Губи із неба.
Гарсіа Лорка

Білі зябра синіх риб —
Дихає безмежна глиб:

Біло-сині плески хвиль
В плині часу хиль та хиль.

Хвиль-хвилини й хвиль-вали
Землю й небо залили.

І хвилюються моря,
І хвилиниться зоря,

І хвилюються жита,
І хвилиниться життя.

Білі зябра синіх риб.
Біло-синя світу глиб.

Лебедина пісня листя на осіннім вітрі —
барви, звуки, запахи — все багатоголосся життя:
і прощальний танок сонячних зайчиків
на стіні старої хати
під розложистим старим ясенем;
і святкові хороводи зірок
на честь космічних перемог людини;
і руки селянки —
втомлені птахи
над полями,
над фермами,
над кульбабками дитячих голівок;
і, немов чаклуни,
коні
на долонях оксамитових долин;
і неминуча печаль розлуки
на жертовних багаттях осені...
Лебедина пісня листя на осіннім вітрі —
барви, звуки, запахи — все багатоголосся життя:
і найтепліша земля в рідному краю,
зігріта в дитинстві
босими ногами;
і каравани голубих зірок
над чужою щасливою юністю;
і бронзовонога молодиця,
що несе яблука
в кошику з сонячних променів;
і знак довгожданого слова в очах,
наче відблиск зорі;
і посмішка стрічного,
зірвана вітром,
немов кленовий листок....
Лебедина пісня листя на осіннім вітрі —
барви, звуки, запахи — все багатоголосся життя:
і нервові ритми баского віку,
що зухвало вриваються в пульс;
і невтолена жага на губах —
терпкий присмак
розлуки;
і замислений чоловік,
що прийшов у цей світ не для того,
щоб головою похитувать
у такт пісні на осінньому вітрі;
і замріяна жінка,
що прийшла у цей світ не для того,
щоб засвідчити свою присутність
на тріумф і барв, звуків, запахів;
і просяяне чоло юнака,
якого
крилом думки
торкається Будучина...
Лебедина пісня листя на осіннім вітрі...

Люди придумали літочислення,
коли осягнули безсмертя,
і аж ніяк не від страху
загубитись у безмежжі часу.
Скільки б весен не відшуміло,
скільки б осеней не віджурилось,
неминуче
над полями озимих,
над аеродромами,
над двобоєм оазів з підступними дюнами,
розсікаючи Всесвіт
крильми невтомними,
величаво летить
птах вічно юний —
час,
він сповідує шлях соколиний,
час,
він нагадує в ніч новорічну:
безсмертя —
це поступ,
політ незупинний,
безсмертя —
оновлення вічне.

Споконвіку живуть кипариси
по дві тисячі років.
Уявляєте? —
Свічка гігантська
горить собі край дороги
вічнозеленим полум'ям,
обіч битого шляху,
по якому проходять
і зникають у безвісті
крамарчуки і ратаї,
наглядачі та владики,
покоління за поколінням;
проходять
і зникають у безвісті
непереможні армії,
титуловані касти,
а часом
цілі народи
розчиняються
в мареві небокраю.
Обіч битого шляху,
политого потом і кров'ю,
стоїть кипарис,
наче спис,
у вічність націлений,
і падає тінь на шлях,
просякнута
вічнозеленим трепетом.

1
Самотність дерева
на крихкому прузі горизонту —
то з вічністю невпинна перемова.
Самотність озера
в заквітчаних долонях долини
то тимчасово застигла
музика неба,
що впало долі.
Самотність людини
серед людських лавин —
то трагічна модель
омертвілого крила
горизонту.

2
Спокій
завжди горизонтальний.
Спокійна
(як і покійна!)
людина
зливається з горизонтом.
А неспокій
завжди вертикальний.
Він ставить людину дибки,
піднімає людину
над горизонтом.
Сутність людини — вертикальна!

Диво-птахи опівночі
Цілували небо в очі.
А під чорним покривалом
Сонце тужно ревнувало.
Невгамовані образи
Проникали в давні лази.
А закохані недремно
Гамували спрагу древню.
Око місяця некліпно
Підглядало — аж осліпло,
Й коні тіней підневільно
Одягли на очі більма.
А в соборному склепінні —
В зеленавій хвойній піні —
Хвойди-сови вимивали
Зиркачів своїх корали.
Ночі тіло посіріло,
Тіло дня зазолотіло —
Сонце променів мечами
Шлях до світла намічало.

О тишо тиш, —
початок і кінець
всього сущого на землі!..
Ти сильніша від грому —
він хоч і невблаганний,
але тимчасовий.
Ти сильніша від бурі —
навальність її вичахає,
непокірна з народження,
вона в тебе вростає покірно
Ти сильніша від смерті —
бо куди їй подітись
без твого лона,
о тишо тиш, —
початок і кінець!

А смерть за мене менша у сто крат,
така мала, що вздріти неможливо:
ні тут,
на гребені життя,
ні потім,
у присмерку,
ні
після смерті.
Немов собака вірний,
невідчепно
до мене лащиться вона
щодень
і, як остання хвойда,
бере в обійми костомашні,
збагнувши неспроможність
тіла.
Але вона мізерна, як метелик,
який ніколи сонця
не заступить,
не долетить до нього.

Слова — полова,
Але огонь в одежі слова...
І. Франко

Ніколи й слова не промовлю,
Щоб тільки бесіду почать.
За все платить потрібно кров'ю —
За радість і печаль.

Не слово — бог, а той вогонь,
Що у мовчанні зріє вперто,
Аж поки так з'ятрить його,
Коли мовчать уже нестерпно.

Готовий спалахнути весь,
Не поспішаєш. Спершу — вщент
Рожеве плетиво словес,
В яких пощерб твій шал і щем.

Відчувся правди оборонцем,
Не поспішаєш. Слову — путь,
Якщо синхронно з пульсом сонця
Працює в тебе пульс.

Д. Я.

Сорок струн дзвінкоголосих
Зачепила тихо осінь.

Сорок звуків неповторних,
Наче скельця, — в різні сторони.

Сорок птиць у мряці сірій
Відлетіли в довгий ірій.

Срібно впала сороківка
Біля ніг, немов підківка.

І озвалися луною
Сорок весен за спиною.

Романкові

Горобчик у жерлі гармати —
Маленький веселий дивак —
Дзвінкоголосо співати,
Як видно, великий мастак.

Гармата застигла навічно
На п'єдесталі весни
Край кулями покаліченої
Заводської стіни.

Здається, зігрітий піснями,
У скверику тане сніг,
І розбризкує сонце весняне
Довкола дзвінкі пісні.

В затишному сховку із криці —
Горобчик у жерлі гармати.
А в очах перехожих іскриться
Бажання й собі заспівати.

Посміхається син у сні —
Значить, щось йому гарне сниться.
Певно, він у ясній вишині
Пролітає в цю мить, як птиця.

Стрепенулися знов уста,
Ніби сонячний промінь блиснув.
Певно, мій ясноокий птах
Пролетів біля сонця близько.

Посміхається син у сні —
Я, схилившись над ним, відчуваю,
Ніби й сам у ясній вишині
Понад світом ясним пролітаю.

— А все-таки щастя,
збудоване на піску,
штука реальна! —
думав я,
позираючи на сина
із совочком у руці,
що аж світився
біля піщаної вежі
на дитячому майданчику.

Якийсь капловухий пес
(білошерсті вуха звисали,
наче розпущені коси
в ефектної блондинки)
підійшов на базарі
до мене,
понюхав носок черевика
і, лизнувши руку,
так приязно глянув
ув очі,
що мені захотілося
спитати у нього,
як його звуть.

І шторм на морі,
й блискавиці в небі
дарують світові
нові розкуті ритми.
Вогню в артерії
і в душі доливають.
І шторм на морі,
й блискавиці в небі
виповнюють повітря
запахом свободи.

В сутіні неба хмарка рожева зблиснула.
То не жар-птиці крило —
Пломінь фантазії не буває таким холодним.

То не жар-птиці крило —
В розповні літа птахи такі не літають.

То не жар-птиці крило —
Диво таке неможливе поряд з ракетоносцем.

В сутіні неба хмарка рожева зблиснула.

Краплі дощу
Впали на землю тривожну.

Жорстоке небо над В'єтнамом!
Дощі — найчастіше свинцеві.
Град — найчастіше бомбовий.
Але поки ти будеш рідним
Хоч для одного в'єтнамця,
Земля в'єтнамська
Простягатиме до тебе
Свої вічнозелені руки
Без страху і нарікань,
О жорстоке небо над В'єтнамом!

Крок необачний —
пастка.
Бо з кулями жарти —
жертви.
Залишається впасти
й лежати.
Жарко!
Здається, в повітрі тісно,
повітря — з суцільного болю.
І раптом —
пісня
на полі бою.
Кулемети татакають —
смерті свист.
А комсомольці —
в атаку
на повен зріст.
І вже вогневі шаленому
не вклоняються
горді,
і хай багатьом із них
кленами
з долин підніматися згодом,
вони — згодні!
До себе нещадні —
в розмаї літ,—
здобувають нащадкам
новий світ .....
«Ну й що тут істотного? —
знавець скаже,—
традиційна історійка,
чували, аякже!..»
І в одвіт
я проходжу
ті метри,
де хтось мусив
умерти.
Мовчки йду крізь криваві жита,
де кувалось для мене
життя.
І коли я живу не так,
піддаюсь на спокуси куці,
пісня — клич тих далеких атак —
будить в серці вогонь революції.
Моїх сумнівів чорні ворони
тоді комашнею здаються —
переді мною
ворог,
і я — не здаюся.
І сталево стою
до кінця,
як ті хлопці в останню хвилину.
Я і ворог — лицем до лиця,
і мені — рятувать Батьківщину.

(з. Дж. Джанелідзе)

Хвиля вийшла на берег, на мить стала біля обеліска на коліна і прошепотіла: «Вони любили... вірили... жили... мріяли...» — Прекрасно, але надто мало жили вони! — зажурено гомонять,
наче палаючі свічки, олеандри і скрушно опускають голови.
— Чудово жили, любили мрії високі,— шепочуть пальми і тягнуться до неба.
— Так рано загинули, так рано пішли від нас,— ридає синя хвиля і ховається серед руїн Діоскурії.
— Пішли рано, але кожен подужав шлях тисячолітній. На шляху цьому не знайти жодної плями,
а якщо й трапиться де-не-де, то лише червоні, червоні крапки — краплі крові, пролитої
ними,— шепочуть кипариси.
— Життям своїм і кров'ю заплатили вони за високі свої мрії,— тужно співає сонце,
що гойдається на хвилях Чорного моря, немов величезна червона троянда.
Прилетіла зграя білих голубів, і все доокруж наповнилось шурхотом білих, мов сніг, крил.
— Герої не помирають, герої не помирають!..
Вони завше з нами: літають нашими крилами, живуть нашим життям, мріями нашими
мріють,— співають білі голуби.
А на березі стоїть обеліск героям-комсомольцям.
І виблискує в промінні сонця обеліск, наче крапля пролитої героями крові, — одна
крапка з багатокрапки безсмертя.

І
Понадвечір туман заливає
Береги голубої долини.
Хвиля з хвилею розмовляє —
Дивний голос над плесом лине.

Біла хвиля на берег набігла,
Розбудила німе каміння.
Хвиля грає, як мушля біла,—
В ній злилися і спів, і квиління.

II
Мушлю в руці я тримаю , як жар у суцвіття,
І мене переповнює звуків цвітіння шалене.
А на вітрі гарячому оживають тисячоліття,
Й серце тисячолітнє пульсує в руці у мене.

Села й міста, як у воду, пірнають у вічність,
І пливе Атлантида, хоч доля її невідома.
Гори втрачають здавна гордість свою
й величність.
На їх чолах високих зморшки лишає втома.

В безнастанному русі земля і зірки колобродять,
Все міняють часи, часи владарюють над нами.
Покоління відходять, покоління нові приходять
З голосами своїми і своїми піснями.

Ми сьогодні, звичайно, вчорашніх повторення,
Але в нас неповторні серця і рамена.
Тому вабить дорога мене непроторена,
Щоб легенда лишилась також після мене.

ІІІ
Коли ти любиш мамині пісні,
Коли тобі оця земля зрідні,
Що дихає, як мати,—
Самотності не будеш знати
Ніколи в світі.
Полита кров'ю і сльозами,
Земля оця зрослася з нами,
Корінчик кожен — зрозумій! —
То нерв землі, а значить — твій.
Коли ти любиш мамині пісні,
Коли тобі оця земля зрідні,
Що дихає, як мати,—
Самотності не будеш знати
Ніколи в світі.
Тут кожне дерево — живе,
Немов знамено бойове!

IV
Біла завіса туману велично
Повисла між берегом і горою.
А скелі — як мужні обличчя,
Шепіт хвилі — як голос героїв.

Травень приходить до нас у гори,
Квітами — вашому усміху рівний.
І голос дзвенить ваш у пісні моря,
І сонце для вас — як вінок чарівний.

Вітер несе на найбільші вершини
Хвиль синьокрилих шурхіт щорана.
Тихо тумани пливуть в полонини,
Слізьми навантажені й ранами.

Сонце голубить сутінь гранітну,
Щоб камінь, мов серце, міг сумувати.
Щоб уміли ридати й вітри непримітні,
Як сльозою останньою вичахне мати,

Як снігом холодним матуся стане
Й пов'януть навіки в нас квіти чудесні,
Як на грудях Вітчизни багряних
Нові імена прогаптують весни.

V
Наче хтось доторкнувся до мене —
То ваш подих торкнувся долі.
І співають вам пісню зелену.
Вашу пісню найкращу тополі.

Десь гроза прогриміла в полі,
А в міжгір'ї ваш голос — луною.
І шепочуть тополі, і співають тополі
Про людей, що злилися з весною.

Вам троянди співають у тузі —
Квіти радості і любові,
Нині білі — то сльози матусі,
А червоні — то краплі крові.

VI
Величаві гірські вершини,
А з народом їх не зрівняти.
У народу політ соколиний,
Як сини його — соколята.
Він не спиниться за горою
У своєму польоті стрімкому.
Кров народу — то кров героїв,
І не вбити його нікому.

VIІ
Вже піднялася завіса туманів,
І роси, як сльози, упали в трави.
Вже піднялася завіса туманів,
І вінок із проміння сплітає травень.
Ваша мета — над землею світло,
А мрії прекрасні — сади весняні.
Помисли ваші — крила в польоті,
Що розсікають вітри ураганні.
Ви, ніби чайки в безмежній сині,
Ви, як легенди з народження сиві.

Кожен, хто вмер, Батьківщино, за тебе,
Весь не зникає під вічним небом.

VIІ
Біля обеліска білі чайки
Квилять жалібно, чорніючи щоднини.
Біля обеліска голуби печальні
Сльози скльовують, немов зернини.

Біля обеліска бліднуть зорі,
І приречений тут місяць посивіти,
Тихнуть кроки, м'якшають суворі,
Біля обеліска плаче вітер.

Біля обеліска білі чайки
Квилять жалібно, чорніючи щоднини.
Біля обеліска голуби печальні
Сльози скльовують, немов зернини.

ІХ
Дівчина, як вірність, білосніжна,
На лице — мов сонця наречена,
Підійшла з букетом квітів ніжних
І застигла, тиха і натхненна.

Мить священна — і любов безмежна
Повела дівочими руками:
Квіти доторкнулись обережно
Каменя вустами-пелюстками.

А обеліск, споруджений на честь героїв-комсомольців,
зблиснув у проміні вечірнього сонця, наче
крапля крові, — одна крапка з багатокрапки безсмертя.

Куди не поїдеш,
всюди обеліски.
В селах —
обеліски.
В містах —
обеліски.
На всіх роздоріжжях —
обеліски.
Вони підпирають
чисте небо,
і нашу пам'ять,
і совість покоління,
що розправило плечі
під обелісками.

(з Л. Мартинова)

Усе
Від смерті починається,
Йде розуміння звідтіля:
Хто з ким дружив,
Хто з ким не знається
І ким пишається земля.
І все достоту проясняється:
Хто — прав,
Хто — прах,
Хто — раб,
Хто — знать..
А якщо смертю все кінчається.
Тоді не варто й починать.

(фрагменти з щоденника)

*
Фантазіє моя у шатах ночі,
Коли світліти має небокрай!
За млявий день, прожитий неохоче,
Мене тяжким безсонням покарай.
Але не клич на поміч солов'їв,
Коли вони співають всім на світі.
Фантазіє моя! Не треба слів,
Які ласкаво б у д ь-к о м у посвітять.

*
Гей, на березі карім,
У країні Гітарії
Та й при хтиво-блакитній затоці —
Семиструнні емоції.

У країні Гітарії
Земноводні Ікари,
Хто на сонці, а хто в холодочку,
П пір'ячко на пісочку.

У країні Гітарії
Дні осяйно безхмарні,
А хвилини привільні,
Як метелики білі.

У країні Гітарії,
Мов на тому базарі, —
Вибирайте, хлоп'ята,
Персональні крильцята!..

*
Цвіркуни хай радіють запічні,
Що вітри їм чужі зустрічні,
Хай у лігвах своїх лежебоки
Кволо мріють про тихі роки,
Поки ми і Вітчизна, — поки
Буде жити: «Ні слова про спокій!»
Нам ніколи не визнати втоми,
Тиха гавань не звабить ніколи.
Вічний бій, вічний марш в невідоме —
Виправдання немає кволим!
Навіть там, де холодний, шквальний
Подих смерті ошпарить щоки,
Голос мій не буде благальним,
Голос мій не буде прощальним,
Буде рівним: «Ні слова про спокій!»

*
Буденну прозу увібрав мій розум
Й через буденність до людей побрів.
Бо за верстатом стати важче в позу,
Аніж на святі в сяйві прапорів.

*
Кожен, звичайно по-своєму сприймає світ.
Коваль з захопленням дивиться на сонце,
як на могутнє горно, —
і міцніше стискає свій молот.
Хлібороб, глянувши на одвічне світило,
бачить рум'яну паляницю,
якою можна
нагодувати
цілий світ, —
і, змахнувши піт з чола,
знову засукує рукава.
Один мій знайомий
любить сонце
до самозабуття,
бо уявляє собі його німбом над головою.
А як на мене,
то добре, що сонце,
присвітивши нам,
допомагає розпізнати
коваля,
хлібороба
і любителя німбів дарованих.

*
Бувають порожні дні
Безугавної маячні.

Та підспудно— тужавієш весь,
Та підспудно — стліває пусте,
Та підспудно— вдивляєшся в вись,
Та підспудно — зріє протест.

Коли небо моє — ясне,
Я боюсь, що душа засне.
Я боюсь, що блакитні сни
Обкрадуть мене серед весни.
Коли небо моє — як ніч,
Поспішаю громам навстріч,
Поспішаю в огні блискавиць
Вчити душу не падать ниць.

Бувають порожні дні
Безугавної маячні.
Та підспудно — докука в очах,
Та підспудно — кривиться рот,
Та підспудно — конає страх,
Та підспудно — переворот.

Бувають порожні дні,
Заміновані в глибині.

*
На всі чотири сторони
прослалися путі.
А небокрай поораний
гвинтами літаків.
На всі чотири сторони —
розкрилюйся, радій! —
незнаними просторами
дороги молоді.

*
Жаданий день
проміниться за обрієм,
стежки
дзвенять
небесно-голубі.
О, скільки зроблено,
а скільки ще не зроблено,
щоб небокрай
світився
у тобі!

*
Ми спалюємо себе щодня —
хто радістю,
хто горем —
і навіть гадки не маємо,
що спалюємо себе щодня.
Це відбувається дуже просто!
Ми прокидаємось
на світанку
від гарячого поцілунку сонця
в розтулені губи.
Робимо крок до сонця —
і спалахуємо
в глибині
серця.
А далі кожен крок —
як наслідок вогню.
Ми з радістю спалюємо себе щодня —
хто на світанку, хто в полудень, —
щоб вийти назустріч ночі
палаючим смолоскипом.
Правда, холодну голову
часом навідує думка твереза
(тверезі думки полюбляють
холодну голову!), —
і тоді палаючий смолоскип
кидається в найближчу калюжу
чи заривається в пісок
(апробований спосіб самозбереження!)
і там лежить собі
довго-предовго,
зате зберігається
на десятки
чи й сотні років
(за повідомленням ЮНЕСКО, до речі,
на торфорозробках у Данії
знайдено чоловіка,
який пролежав у болоті
дві тисячі років
і залишився неушкодженим:
лице
прекрасного
трупа
зафіксоване в журналі «Кур'єр»,
і, на диво, лице не засмучене).
Калюжа,
болото,
пісок
не вичерпують, звісно, можливостей,
щоб вогонь погасити.
Можливості тут безконечні —
спитай-но холодну голову!
Головне
і найліпше —
обдурити сонце
і не вийти назустріч ночі
палаючим смолоскипом.
Але треба
рішуче затямити:
коли, чого доброго, на світанку
вас розбудить совість
чи перші несміливі промені,
треба негайно лицем до стіни повернутися
і губи стиснути до оніміння
(обов'язково до оніміння!),
а сонце хай ззаду товчеться,—
ваша взяла!
Згодом, зіскочивши з ліжка,
маєте повне право
не зробити того кроку фатального —
кроку до сонця.
І маєте повне право
лежати собі скільки хочете.
Ви собі лежите,
а хмари собі пропливають.
Ви собі незворушні,
а над вами —
літа і століття!..
Навіть важко повірити,
що зовсім близько —
рукою подати! —
ми спалюємо себе щодня
і навіть гадки не маємо,
що спалюємо себе щодня.

*
Вітаю кар'єру,
Зроблену в кар'єрі, —
Хай славен той буде віками,
Хто в храм перетворював камінь!

*
Ти вслухаєшся в гомін життя,
і не тільки вслухаєшся:
дні твої — як солдати, що йдуть в атаку,
а думки — як трасуючі кулі,
а може й зірки із далеких галактик,
яких приручив ти — зумів же! —
для, своєї Землі:
щоб святково було і світліше!
Так, не тільки вслухаєшся.
Ти не знаєш, коли відпочинеш?
І знати не мусиш,
якщо хочеш,
аби ніколи
до Землі не горнулися люди
під регіт свинцевого шквалу,
під бубон отруйних вибухів.
Ти повинен щасливе Завтра
зробити щасливим Сьогодні,
для всієї планети зробити.
Хай горить твоє серце, як факел, —
щоб яснішали ночі Африки!
Весь гори щогодини, щомиті —
щоб жили Хіросіми і Дрездени!
Космодроми. Нові реактори.
Врівні з Моцартом — музика формул...

О, горіння в любові і в праці —
то єдиний рятунок від згарищ!..

Які б тіні не малювала
чорним графітом ніч
на стіні нашого будинку,
але настає ранок —
і на стіні витанцьовують
сонячні зайчики.
Всі тіні на землі
приречені,
поки на землю
щоранку
приходить сонце.

Нині ранок
такий, як учора.
Але є в ньому щось невпізнанне.
Очевидячки лінія обрію
проясніла,
стала чіткішою.
Ніби новим штрихом
майбутнього
стала лінія обрію
нині.

Ти гадаєш,
що стрілка годинника
рухається по колу?..
Що вона —
крихітна і безпорадна,
як білочка в колесі?..
Стрілка годинника
стрімко
рухається по прямій,
і не стрілка вона,
а стріла,
що в серце твоє
летить.

*
Є істини —
як іскри з-під кресала:
прекрасні тим, що засіяли.

*
Як тільки побачу море,
приплив нових сил відчуваю.
Клекіт крові
і клекіт моря —
то є праматір гармонії.

*
У човні задрімала кохана,
заколисана хвилею тихою, —
немає прекрасніш моря,
коли його сила
обертається ніжністю.

*
Я пізнав тебе, море,
ввійшовши у тебе.
Я пізнав тебе, море,
як любов пізнають.

*
— Приплинь, приплинь до берега! —
защеміло в ушах ненароком...
Але де берег?..

*
Наче клекіт орла,
дзюрчання
гірського потоку.
В його кам'яному горлі
ключі до правічних мелодій.

*
На крутосхилах
дивне відчуття —
що завше камінь
десь над головою.

*
Небо злилося з морем,
очі з очима злилися.
Душу блакитно пронизує
безмежно блакитний колір.

*
Над морем дівчина лежала.
В ній промовляла кожна лінія:
буть некрасивим неможливо,
коли навкруг така краса!

*
Світанок,
немов жар-птиця,
сів
на моє підвіконня.

*
Аеродром за селом причаївся.
На крайній хаті
бусол незворушний
задивився у далеч...
І хто тут кого
стереже?

*
Хлопець двадцятирічний
на перегляді кінохроніки
сказав, що відчувся батьком,
як побачив дітей в'єтнамських....

Тремтіть, дітовбивці!

*
Коханим кажемо про найскладніше ми —
обходимось без термінів новітніх,
і скільки б не було ракет — лише грудьми
прикриєм нашу землю заповітну.

*
За горою небо — мов кривава злива:
сонце там розбилось об скалу гранітну.
У саду веснянім дівчина вродлива
дивиться на захід. Плаче непомітно.

*
Хмаринок у небі,
як хвиль у морі.
А кожна самотня
й печальна,
поки
сонячний промінь
не блисне.

*
Коли після пострілу
падає додолу птах,
небо стає нижчим
і помітно сірішає.

*
Певно, хмара осіння
зачепила дзвіницю у лаврі.
Краплі врочисті і чисті
видзвонюють в шибку
весь вечір.

*
Відчиняю кватирку вночі,
а крізь пальці
струмує всесвіт.

*
Сонце заходить
в минуле.
Сонце приходить
з майбутнього.

*
Людина ледь-ледь усміхнена,
людина з чолом високим —
за верстатом
чи на трибуні —
завжди красива.

*
Відвага не мріє про винагороду,
любов для любові на світі живе.
Не штука назватися сином народу,
а хай тебе сином народ назове!

Минає все. Але, буває, часто
Ми думаєм про те, що все минуще.
Хто серцем і руками вірний часу,
Той нині сущий і в майбутнім сущий.

Відходять в невідь суди-пересуди,
Мужніє правда в полум'ї зорі,
І тих ніколи не забудуть люди,
Хто жив до них і ради них згорів.

Скільки світла в цьому світі!
Навіть серед ночі
На моїм папері світлім
Світло палахкоче.

Скільки мудрості в живому!
Навіть після смерті
Ні дощу, ні бурелому
Слід людський не стерти.

— Що шукаєш над річкою, мати,
Чому плачеш у світлу днину?
— А кого мені ще шукати?
Я шукаю тебе, мій сину.

— Ти кого виглядаєш, мати,
Край села у таку хуртовину?
— А кого мені ще виглядати?
Я тебе виглядаю, сину.

Висока самотність гірських вершин,
Самотність безжурного птаха над степом,
І обрію трепет, і часу плин —
Крила самотності розпростерті.

Вітаю самотність, що множить думки,
Самотність ріки, що розгойдує скелі.
Проклинаю самотність прокльоном гірким —
Самотність сльози у самотній оселі.

Ні з сього ні з того — сум,
Радість — ні з того ні з сього.
Хмари сльози чиїсь несуть
До мойого порога.

Чи то спів, чи то плач затремтів
За вікном на осінньому вітрі.
Більше сенсу в моєму житті,
Як сльозу чиюсь тихо витру.

Земля спроможна для людей на все.
Земля всім людям — найщиріша мати.
Життя її великомудрий сенс
У тім, щоб нам багатства віддавати.

Але земні дари — в ім'я добра,
Озброєння землі
найбільше —
квіти.
Вона довірила людським рукам уран
Не ради того, щоб людей труїти.

Брехня — як бритва, гостра і слизька, —
Попробуй взяти голими руками!
Тому й стискала невблаганний камінь
Безкомпромісна предкова рука.

Великий час — великі зміни в душах.
Та, звісно, душі — не попівські грамоти!..
Негідники не вимруть т а к, як мамонти, —
Це я не просто пам 'ятати мушу.

Я — комуніст.
Я — через прірву міст:
Від берега до берега — століття.
І суть моя, і мій високий зміст —
Порятувати берег лихоліття.

Призначення моє лише у тім,
Щоб обезлюднів берег лихоліття,
Щоб по моєму дужому хребті
Всі люди вийшли в сонячні століття.

Зоря на хаті замість димаря,
А в хаті — для стола забракло місця.
Там батько мій безслівно догоряв,
Мов сам жадав торкнути смерті вістря.

Хлоп'як-школярик лячно поглядав
В криниці сизі батькових зіниць.
А той мовчав. Мовчав — немов кричав.
І в небо задивився горілиць.

На крутосхилах дальніх перевалів,
Які мені призначено пройти,
Колись мене, звичайно, втома звалить,
І я огляну шлях свій з висоти.

Початок шляху — в рідній стороні,
Початок свій тоді уздріти схочу,
Щоб там юнак всміхався вдалині,
А я від нього не ховав би очі.

В хитросплетінні слів шовкових,
Якими заколисують сумління,
Є кілька ноток випадкових,
Що видають хитросплетіння.

Так у театрі не приймаєш
Любов запрограмовану,
Коли в акторі розпізнаєш
Байдужість загримовану.

В завії пам'яті — давно не ходжені стежки,
На тих стежках чекають на побачення,
Чекають слова доброго чи потиску руки,
Чи просто сподіваються на щось — не має значення.

Листів з минулого чекати — бути катом
Своїх ночей безсонних і світань.
О, часом забувати — важче, аніж пам'ятати,
В завії пам'яті блукать —найтяжча сліпота!..

В кожній зіниці твоїй
Пригасає бій.
Очі твої знеможені
На очі мої помножені.

В кожній зіниці моїй
Наростає біль.
І очі, і губи — зволожені.
І ти, і я — переможені.

В бузковім тунелі завулка,
Як чарівний диспетчер цвітіння,
Твоє серце калатало лунко —
І по тілу пливли світлотіні.

На руках, і плечах, і обличчі
Колихалися квітів тіні.
Я гадав, що ніколи ближче
Не побачу весни цвітіння.

Хіба початок у ночі буває?
Сонце за пругом повільно щезає.
А кінець хто помітив у ночі?
Сонце з-за пруга встає неохоче.

Вічна ніжність струмує з-під віч,
А попереду — ніжна ніч.
Щоки доторкнулась рука обережна
А попереду— ніч безмежна.

Прозорий морозний ранок,
Повітря — до дзвону чисте.
На стежку в саду, як на рану,
Падає листя.

За ним простягають віти
Свої безпорадні руки:
В саду народився вітер —
Пісня розлуки.

— Куди ти спішиш, кохана,
Коли ще так рано-рано?
— Не знаю нічого, любий,
Пересохли у мене губи.

— У тебе тремтять повіки.
Що твої очі побачили?
— Щось дороге навіки
І, здається, навіки втрачене.

Ти відійшла за крок від мене.
Я міг чекати тільки чуда.
Та я промовив: «Надаремне!»
За крок від мене— не почула.

Я років кроками не міряю,
Та лячно під весняним небом,
Якщо колись, мов птахи з вирію,
Слова ті прилетять до тебе.

Обличчя — гіпсова маска,
Очі-проталини світяться:
— Досить розказувать казку
Химерну, як світло місяця.

Не голос, а колос у дівчини
(Хоч тихий — не патетичний!),
І все було в неї логічне,
Як правило арифметичне.

Писав тобі вранці, писав серед ночі,
В готелях, вагонах, у парках писав.
А ти дарувала мені неохоче
Цілунок чорнильний в кінці листа.

Спалюю. Спалюю. Спалюю.
Листи горять — як мости.
На палю вогню, на палю —
Ті квіти, яким не цвісти!

Туга зір, не цілованих місяцем.
Туга віт, не обійманих вітром.
Туга ниви — під небом горізнач,
Не зачатої плугом весною.

Туга чистого, неголубленого,
Побілілого з туги тіла,
Як світанок, застиглий біло,
Скам'янілий у білий мармур.

Поросла наша стежка зелом,
Інша пісня дзвенить за рікою.
Що було там, а що не було —
Знає небо — не скаже нікому.

Я не бачив тебе сто літ.
Де ти? З ким? За якою стіною?
Пахне квітами на столі,
Як у лісі тоді, за рікою.

Кохання голос в гомоні гаїв
На спраглий голос до солодких ментів:
— Не треба блиску посмішок, ні слів,
Ані клятьби барвистих позументів.

Чи в першу зустріч, чи у час прощання —
Горніться до грудей без каяття,
І дихайте, і слухайте дихання —
Найвищий вияв правди про життя

Стогне сіно в стогу,
наслухаючи шелест трави.
Телеграфні стовпи ридають,
наслухаючи вітер в ялинах.

Ох, як справдяться мрії
сіна й стовпів телеграфних,
наша зустріч, кохана,
щасливо повториться.

Торкнувся листя ренесанс
Крилом барвистим і замисленим...
А ви пильніше гляньте в сад —
На крону клена розколисану.

Побачите, як понад ним
В холоднім небі кровоточить,
Заходиться плачем німим
Самотня зірка — мов листочок.

На лісовій галявині так тихо,
Що чути, як трава росте.
Життя мого стозвукий вихор
Мовчання стишило просте.

Ні жодної душі живої.
Галява в квітах спить барвисто.
Та запах молодої хвої —
Понад усяке товариство!

Світліють мої очі навесні,
Бо у цвітіння світло переймають.
Немов жоржини, горді і смутні,
Думки під осінь розквітають.

І, може, в цьому правота моя!
Природи частка, що без неї смію?
Я недарма в зажурених гаях
У жовтні посміхатися не вмію.

У храмі правічного бору
Маленький стою, мов травинка,
І чую, як тягнеться вгору
Кожна моя клітинка.

Та що це у місті зо мною?
Підступлять гіркі хвилини —
І чую, як над головою
Могутньо шумлять ялини.

Обридли трамваїв трелі
Й сопіння нахабних авт, —
Може, птаха нудьги підстрелю
На бенкеті гірських заграв.

Над потоком дзвінким спочиваю.
Та чому це я раптом згадав
Про трелі міських трамваїв
Й сопіння нахабних авт?

На долоні полонини
Неба світла половина.
Але раптом полонину
Хмар отари полонили.

А вівчарик-відчайдуха
За отарами — щодуху,
Наче вівці, гонить хмари
І забув
свої
отари.

Ми сьогодні твої раби,
Лісе-пралісе,
Бо у лоно твоє по гриби
Зібралися.

Таємниці прикриєш листям,
Чубатий генію,
То красою хоч поділися
Вічнозеленою.

Навчіть мене, гори, бути незрушним,
Стоять — хоч на місці голому,
На своєму стоять,
а коли мені скрушно,
Тримати високо голову.

Навчіть мене, гори, бути суворим:
Дрібне,
кволодухе — змітати,
А найбільше — молю вас! — навчіть мене, гори,
Довіку
бути
хребтатим.

Хвиля за хвилею — просто
Дихає часу ріка.
Гора за горою — простір
Губиться в сизих віках.

А ти, осягаючи все це,
Відшукуй надійні критерії,
Як твоє розхвильоване серце —
Не просто частинка матерії.

Життя — то вічна молодість землі!
Дивуюся — не помічав раніше,
Що навіть гай у рідному селі
І кучерявіший щорік, і зеленіший.

Великий сенс у тому полягає,
Що дні прадавні у нових живуть, —
У вирій птахи пролітають понад гаєм,
Запам'ятовують зворотну путь.

Три верби зеленокосі
Поставали понад ставом.
Не посміла рання осінь
Їм поранити постави.

Зверху вниз навперегони,
Ніби течії підвладні,
Гомонять величні крони.
Як зелені водоспади.

Тільки двічі живемо...
Л. Кисельов

Тільки двічі живемо на світі —
Перед смертю і після смерті.
Але цього не відають всі ті,
Що живуть задля себе вперто.

Але нам один раз вибирать
Шлях прекрасний і многотрудний.
Все поклавши на чашу добра,
Не зникають безслідно люди.

В голубих тунелях грому
Визрівають грізні грози, —
Там, на березі чужому, —
Бомбовози.

На тугому горлі грому
Стигне зашморг блискавиці, —
Там, на березі чужому, —
Самовбивці.

Пам'яті Володимира Зінченка

Я жив тоді, як загнуздав ракету
Народ мій, балансуючи між війнами,
Як розум виколисував планету,
Щоб виграти двобій із божевільними.

Привіт вам, птахи і гаї, привіт!
Привіт, замислені й зажурені зірниці!
Це я, воскреслий, повертаю світ,
Що увібрав у жадібні зіниці.

— Куди ти, юносте, куди?
Чому спішиш, весняноока?

— Серед гаїв і солов'їв,
Серед потоків-стрімчаків
Милуюся, як і раніше.

— Куди ти, юносте, ідеш?
Твого плеча не чую поряд!

— Це ти ідеш, а я лишаюсь
Серед гаїв і солов'їв,
Серед потоків-стрімчаків.

— А як мені без тебе жити?
Що скажеш на прощання, юносте?

— Дивитимусь тобі услід,
Щоб ти ішов — не спотикався,
Аж поки з обрієм зіллєшся.

На піску лежати можна
День, і ніч, і цілу вічність.

Та навіщо те лежання,
Як хода твоя — що пісня!

Говорити безконечно
Із тобою можна, звісно.

Ні до чого ті розмови,
Як від моря — стільки звуків!

Перейми очима хвилю
І поглянь на мене синьо.

Я лицем до Кара-Дагу
Повернусь тієї ж миті.

І тоді ти стрепенешся
І спекотно зрозумієш,

Що без нас засумували
В чорних горах трави сизі.

Догоряє в морі вечір,
Хвиля хмарку доганяє.
З-під каміння теплі зорі
Падають у плесо неба —
Бульк! — і грають світлі кола.

Задивилось плесо неба
В синє люстро ворухливе,
І незчулись теплі зорі,
Як вінки їх золотисті
Загойдалися на хвилі.

Нахилились за вінками
В синє люстро теплі зорі.
Але там вони уздріли
Дивних риб золотоперих.
Що голубились в глибинах.

Хвиля хмарку наздогнала,
І злились вони грайливо.
Догорів у морі вечір
Та й принишк за темним пругом.
Бо куди ж йому діватись?

І ловили до світанку
В синім люстрі теплі зорі
Дивних риб золотоперих
І нічого не піймали —
Певно, завтра пощастить їм.

У кожній жінці жевріє вогонь,
Від лихослова глибоко причаєний,
Вогонь, що прагне доторку долонь,
Буденністю життя не узвичаєних.

У кожній жінці є така краса,
Яку не зміряти очима, ні руками,
Якій весною біло заздрить сад
І горнеться до неї пелюстками.

У кожній жінці море чистоти —
Чим далі берег, тим чистіше море!
Але до моря треба дорости
І мати мужність вийти на простори.

Ніч пахла безом й трішки безумом,
І цвів, мов без, той білий безум,
Як ти вустами, ніби лезами,
Душі торкнулася під безом.
0 без, бузок, безжурна безвість!
Як цвів наш без тоді над річкою!
Він освітив тебе на березі
І освятив мій світ навічно.
Той без тоді безмежно пах,
Коли й понині пахне ще мені!
Бузкова ніч, як білий птах,
До мене прилітає щемно.

Я побував у кратері вулкана,
Вогненна лава пропікала груди.
Я міг втекти. А сила невблаганна
Примусила мене про все забути.

Були мої долоні у полоні —
На них росли лілеї дивовижні.
А доокіл із безвісті бездонної
Вогонь пекельний клубочився вужем.

Палахкотів я. Але неодмінно
До полум'я тягнувся. Сам! До скону!..
І я вергав прокльони, як каміння,
І вивергав каміння, як прокльони.

Я побував у кратері вулкана.
Мені на попіл випало згоріти.
Але, як птаха Фенікс, вранці-рано
Життя вітаю в цім прекраснім світі.

Світ посвітлішав. І милішим став.
Туман розтав на тихій оболоні.
Лиш присмак попелу на втомлених вустах,
Лиш від лілеї запах на долоні.

Розбудили мене солов'ї на світанку.
Перші промені очі мої освітили.
Троє слів я виспівую безперестанку:
Мене
Солов'ї
Розбудили.

Я до моря прибіг по піску золотому,
Хвилі тіло гаряче моє остудили.
А думки витанцьовують на одному:
Мене
Солов'ї
Розбудили.

Ясний світе і земле моя пречудова,
Як ви гарно зі мною сьогодні вчинили,
Що для щастя достатньо простеньких три слова:
Мене
Солов'ї
Розбудили.

Стікає золото зірок
У чашечки лілей сріблясті.
Світ зачудовано замовк
В передчутті нового щастя.
Здолавши шторму перегуди,
Світ прислухається до тиші.
І дихають частіше груди,
І очі дивляться чистіше.
Вуста відшукують вуста,
Словам замало буть словами...
О мудрість жити непроста,
Як просто ходиш поміж нами!
Людей єднає вічний жар,
Що йде, мабуть, з глибин підземних,
І люто корчиться ханжа
В багні своїх жадань мерзенних.

Оті липкі вуста брехні,
Що медом пахнуть уві сні.
Оті звабливі і чудні
Мені давно страшні.
Але не тому, що липкі,—
Вони такі пахкі й пухкі,
Вони заклично пломінкі,
Солодкі-
Пресолодкі!..
І через те мені страшні
Оті звабливі і чудні,
Оті, що медом — уві сні,
Липкі вуста брехні.

Немає на світі
ні грому, ні вітру, —
лиш човен
причалив.

А море блакитне,
а очі блакитні, —
і човен
причалив.

Цикади співають,
і сонце співає —
бо човен
причалив.

А хвилі пречисті,
а скелі плечисті —
і човен
відчалив.

І хвилі мовчали, —
і скелі мовчали —
лиш руки,
як чайки,
кричали.

Наше прощання
за словом «прощай» не залишиться
на самотньому березі
біля скелі самотньої.
Наше прощання триватиме
кожного дня
і кожної ночі.
Поки губами своїми й руками,
поки всім тілом
відчуватиму,
що тебе і мене омиває,
як лагідне море,
п'янка атмосфера
голубої планети цієї,
що твої і мої ноги
однієї землі торкаються.
Наше прощання для слова «прощай»
завелике.

Дівчата у віночках
з червоних маків
край села понадвечір,
як у дзеркало,
в небо вдивляються
і бачать там зорі —
своє відображення.

В гаю на дні блакитної криниці —
засмучені зіниці.
Підійшов хлопчина надвечір —
взяв криницю за плечі.
Не траплялось такого зроду —
чує тілом
не воду, а вроду.
Чує серцем,
що зараз загине,
як не вип'є усе до краплини.
А криниця
з такою тугою
на хлопчину чекала другого,
що заплющила тихо зіниці —
залишилася без водиці.

Хлопець випроставсь. Розправив дебелі плечі.
Витер срібні краплі з губів — загинули зорі
новонароджені,
причмокнув —

і подибав від гаю до гаю
під мугичку: «Ой Галю, Галю!..»
Але на дні блакитної криниці —
усміхнені
зіниці.

Дівчина повноуста
Вийшла на грядку прополоти капусту.

Примчав вітер зеленочубий —
Шепнув дівчині слово любе.

Дівчина повноуста
Вийшла вдруге на грядку капусти.

Примчав вітер зеленочубий —
Ніжно дівчину приголубив.

Дівчина повноуста
Заночувала на грядці капусти.

А на ранок, від щастя посоловілі,
Просурмили півні на весілля.

І жартують про повноусту:
— Знайшла синочка на грядці капусти.

Спрага людської взаємності
сильніша від страху,
сильніша від сорому
і сильніша за спрагу в пустелі.
Спрага людської взаємності —
не тільки жадання тіла,
де найменша клітинка
ніжності прагне.
Не тільки жадання душі,
яка не вміщається в тілі
і готова обняти всесвіт.
Спрага людської взаємності —
сконцентрований поклик майбутнього,
невитлумне право жити
людини,
що благає з безодні:
— Пустіть мене в світ ваш блакитний!..
І тому так врочисто
і чисто
твій голос дзвенить у тиші.
І кожна крапелька крові —
дзвоник чарівний.
І від найлегшого доторку
лунають у тілі стодзвони.
Спрага людської взаємності
сильніша за спрагу в пустелі,
що гине в звичайній воді.

(з Ф. Іскандера)

Глухоніме сусідове дівчатко,
Мене уздрівши, кинулось назустріч,
Коліна охопило рученятами
І головою кучерявого ягняти
Потерлось об пальто... І враз лице
Відкинувши назад, очима посміхнулося
І щось таке зворушливе промимрило.
Я нахиливсь. Торкнулася обличчя
Волога хвиля віддиху дитячого,
І в глибині маслинових очей
Нескаламучена світилась радість.
Хто я? Що я? Людина випадкова,
Можливість, щоб любов застосувати,
Можливість, щоб її промимрити блаженно.
Голівкою потертися бажання,
Немовби в пасмі кожному закладене
Крутім, як у ягняти кучерявого.
І вдячності ридання у мені
Враз піднялось, і горло затопило,
І в ньому запеклось, не вирвавшись назовні.
О біль глухонімий чи навіть гірше,
Те, що від болю зостається там, на дні...
Як гірко це, кохана! І гіркий до чого
Солодкий безум поцілунків,
Що ним любові затуляєм рот.
...Любов — тунель, що риють з двох боків.
І чи не так в чужій квартирі злодій
Навпомацки хапливо поспішає
І цупить, сірниками обпікаючись,
Безглузді речі. В тім числі
Й оті, що видадуть його відтак при світлі.
...Коли любов не окриляє зору,
Коли любов не розпросторює сумління,
Коли вона — самообслуга пристрасті,
Нехай і двох, вона нічим не краща,
Ба навіть гірша, ніж ота, одна...
Була прив'язаність рокована, як доля,
Або, точніш, як рак...
Глухоніме сусідове дівчатко,
Які думки гіркі мене спіткали,
Коли та хвиля віддиху дитячого
І голос той, як божий звук, ясний
Мені життя спекотно осіяли!
Ти і не живши, що в житті ти тямиш?
Не чувши цього світу ані разу,
Не говоривши мовою моєю,
Звідкіль ти розумієш все, що треба?
Ти славна, ти здогадка споконвічна.
Що в цьому дива жодного немає —
Ми всі з прекрасним задумом народжені,
Та диво — пронести його до смерті.
Добро — всередині. Та світ складний назовні
Душа сплюндрована являє образ жаху —
Долонями затулене обличчя:
Не говорить, не думать, не дивитись!
...О невситимий голод на людяність правдиву

1
Знов я в тебе прошу пробачення,
Знов прошу і проситиму часто:
Дуже близько стоїть «До побачення»
Після щойно почутого «Здрастуй».
Що поробиш, кохана,— час такий:
Не пороги бентежать — дороги!
Може, в цьому якраз і щастя —
Жить на трепетній грані тривоги
І в блакитне обличчя обрію
Вдивлятись з усмішкою доброю,
Щоб побачити серцем, як звідти
Кохане обличчя світить.
Хоч тьмяніють на відстані й зорі,
Хоч планети — як цятки в просторі.

2
А зрештою, любове, не трагічно,
Як поміж нами відстань буде знов.
Трагічно — це коли ідеш навічно,
Чекай мене — й почуєш: «Я прийшов!»
Чекай мене — й настане: вічі в вічі,
Чекай мене — й настане: вперше наче я
Скажу слова тобі, прості й незвичні,
Схвильовані, як з першого побачення.
Я не боюсь прощань. Яке це має значення:
Між нами — міліметри,
метри,
кілометри?

На мірах відстаней та відстань не позначена.
Яка змогла б любов примусить вмерти.
А все-таки любить — це неодмінно
Йти полем буйноквітим, полем мінним.

(з К. Бібла)

На годинник щохвилини поглядаєш,
ніби на пероні ти гуляєш.
А секунди скачуть, як ті коники в траві,
хай поскачуть — це тобі не в голові.

Стрілки сьому відкарбовують годину.
Дощ почався — наче цвяхи в домовину.
І помчали вікна мимо нас,
як експрес, що здоганяє час.

Тільки швидкість, тільки швидкість —
більш нічого,
а життя людське — дороги
і тривоги.
І твоє лице стає відразу
дзеркалом нескореного часу.

Стрілки десь о пів на восьму черконули,
твої коси сивиною спалахнули.
Як в театрі жахів, час мигтить.
Дощ минув. Ось восьма через мить.

Незнайома бабця ген стоїть.

Таке слово пишногубе!
(Золоті співають труби).

Таке слово синьооке!
(З гір біжать дзвінкі потоки).

Таке слово русокосе!
(Впало сонце в сині роси).

Таке слово чорноброве!
(Понад ставом пісня бродить).

Таке слово щебетливе!
(Гомонять весняні зливи).

Таке слово урочисте!
(Над рікою небо чисте).

Таке слово смутночоле!
(Відпливає тихо човен).

Слова легшого не знаю:
Як пір'їночка,— кохаю!

Але з кожним роком, зважте,
Вимовляти його важче.

(з П. Матева)

Коли пристрасть погасне в знемозі,
Коли смутком повіє з дібров,
Мою пам'ять у вічності на порозі
Причащатиме слово «любов».

І візьму я в дорогу далеку
Рідні очі твої голубі.
Візьму вірші, що радісно й легко
Все життя дарував тобі.

Чорне море візьму з собою,
Що приймало обійми мої.
І тракійську дорогу, якою
Помандрую в блакитні гаї.

Білу чайку над виром синім.
І південну печальну зорю.
Тінь одну від сосни і ялини.
І криницю у ріднім краю.

Білий аркуш, як те світання,
Коли вперше спізнав я пісні.
Дві сльози, якщо ти на прощання
Їх подаруєш мені.

Перегоріло, переболіло.
Ввійшло у землю.
На сизий попіл перетліло
Найкраще зерно.

Пролопотіло і пролетіло —
Аж небо зблідло.
Останній промінь моргнув несміло
І зник безслідно.

Переболіло, перегоріло.
Ввійшло у землю.
Але пробити сніги зуміло
Зеленим зелом!