Славтесь, гори Тарасові
Й води Дніпрові ревучі,
славтесь, зорі вишневі
в небокраїв ясних на чолі!
Кучерявляться в зелені
перетоптані ордами кручі —
сорок років пожежі
не торкалися неба й землі.
Славтесь, птахи у нетрях
і промені перші ранкові,
славтесь, груди жіночі
у суцвіттях молочних краплин!
Син солдата загиблого
відродив свого батька в любові —
внук над Вічним вогнем
зажурився так само, як син.

Славтесь, коники в травах
і коні Великого Лугу,
славтесь, корені «Слова...» —
непощерблена зброя Русі!
Недарма відчуваєм у жилах —
і крові живлющу потугу,
і шалені потоки історії,
що вмивалась не тільки в росі.

Славтесь, села відроджені —
Кортеліси, Раска і Піски,
славтесь, новонароджені,
що сьогодні явились на світ!
Стоять мов ракети,
в безсмертя націлені обеліски,
а пам'ять на серце тисне
сильніш, як на землю — граніт.

Славтесь, руки стожильні,
поточені потом,
як шротом,
славтесь, чола круті,
де клекоче думок динаміт!
Хто стояв за народ,
той в народі лишився народом —
в ратоборців і ратаїв
незмінно один родовід.

Славтесь, плани реальні,
на мрію велику оперті,
славтесь, мудрі начала
в перемінах робочих змін!
Хто утвердив життя,
той врятує планету від смерті,—
будівничі не люблять
віроломства і мертвих руїн.

Славтеся, скіфські кургани,
шоломами предків увінчані.
Славтесь, в руках священних
над Києвом щит і меч!
Вчорашні труди і доблесті
так всенародно увічнені,
щоб не посміли нащадки
осрамить необорних предтеч.

Славтесь, князівські гори
і води, як тури — ревучі,
славтесь, в легенду сповиті
Кий, і Хорив, і Щек!
Затужу — і подумаю: «Хто я ?» —
ізійду на нескорені кручі
і раптом з радістю:
Дніпро в моїх жилах тече.

Нема любові поза чистотою,
Нема добра в липких обіймах зла.
Тебе я уявляю часто тою,
Якою ти ніколи не була.
Тебе я уявляю в тій любові,
В якій любов ще не сягнула меж, —
Червона Шапочка,
ти ходиш по діброві
І від вовків діброву стережеш
Чи від людей.
Напевно, все на світі
Я плутаю в напливі почуттів —
Тебе я уявляю серед квітів,
Яких ніхто торкатись не посмів.
У чистім полі і на браннім полі,
Де шал труда,
де смерті ураган, —
В уяві бачу як дарунок долі,
Як порятунок від вогню і ран.
Тебе я уявляю за літами,
Які не пролетіли, а летять
Назустріч нам прудкими літаками —
Спішать любов від часу рятувать.
І світ, і всесвіт під твоїми віями,
І сміх, і гріх у карій глибині,
Та як чужими втішишся обіймами —
Це неможливо уявить мені.
Любить — немов іти щодня на прощу,
Любить — як пити з келиха небес!
Пробач мені, що так багато хочу,
І не шкодуй, як видумав тебе.

Звук наростає, і спадає звук,
І розтає в небеснім океані.
Мотора стук і серця перестук
Живуть в єдиноборстві і єднанні.

Блищать хмарини, сонцем осіянні,
Немов сніги на берегах розлук.
Щемить душа у тихім завмиранні,
Здійнявшись вище радощів і мук.

Щомить світліші неба сині плеса —
Либонь, внизу проміниться Одеса,
Моєї юності і мати і сестра.

Земля все ближче. І ревуть мотори,
Як грім весняний над шаленим морем, —
Мані радіть і плакати пора!

Ми говорим про се, про те,
як трава з-під ракети росте,
як із шахти стартує колос,
як з мовчання рождається голос.
І згасаєм при тихому слові,
де пульсує вогонь любові,
і грайливо тікаєм від суті
у фантазій рожеву сутінь.
То глобально,
то мікроскопічно
розглядаємо
Єву космічну.
Прикидається кожен Змієм —
і хто вміє,
і хто не вміє.
В неземні
претендуєм таланти
і, чудні,
летимо до галактик,
що від хати далеко-далеко.
А туди повернутись нелегко,
де на хаті чекає лелека,
де останній лелека чекає
і востаннє крилом махає.
Лине голос,
як прядива волос,
що виблискує бабиним літом,
лине білим крилом над світом.
Переливи і переблиски!
Все далеке побачиться зблизька
і залишиться в тихому слові,
де пульсує вогонь любові.

Романові

Лебідь виплив з імли. І на обрії марева сині
Ворухнулись ледь-ледь й попливли до підніжжя
гори.
Перший промінь, як спис,
заблищав на високій ялині —
Й тихо лісу до ніг ніч згорнула свої прапори.

Вітерець ворухнувсь у шовковій траві на долині
І, розправивши крила, вчинив, як дорослі вітри.
Він піднявся туди, де біліли човни лебедині,
Й заповзявся будить незворушні у сні явори.

Білий лебідь світанку поплив синім озером лісу,
В сяйві світла його піднялася чаклунська завіса,
За якою в глибинах чаїлись великі дива.

Заспівали пташки і струмки, як сховалися тіні,
Задзвеніли верхів'я дерев у грайливім промінні
І, мов сурми зелені, юний день привітала трава.

Сонце сяє в усмішці дівочій —
І, куди не глянеш, тане сніг.
Хоч зима відходить неохоче,
Та весна спішить з усіх доріг.

Сонце ллється крізь жіночі вії,
Світлом заливає білий світ,—
І стихають снігові завії,
Сніг на вітах переходить в цвіт.

Сонце в материнськім тихім зорі,
Сонце на закоханих устах, —
І весна в засніжені простори
Прилітає, як чарівний птах.

Ручаям дзвеніти дзвінко-дзвінко,
ніби струнам в рідній стороні.
Споконвік весна — прекрасна жінка,
Жінка споконвік — сестра весні.

Твої руки продовжують
губи твої,
А губи твої — самогубство.
Твоє тіло гаряче — душі продовження,
А душа твоя — полум'я.

Я не хочу життя вивіряти смертю,
Але губи твої спонукають до згуби.
Я не можу стати твоїм продовженням,
Але я вже вдихаю полум'я.

Спрага людської взаємності
сильніша від страху,
сильніша від сорому
і сильніша за спрагу в пустелі.
Спрага людської взаємності —
не тільки жадання тіла,
де найменша клітинка
ніжності прагне.
Не тільки жадання душі,
яка не вміщається в тілі
і готова обняти всесвіт.
Спрага людської взаємності —
сконцентрований поклик майбутнього,
невитлумне право жити
людини,
що благає з безодні:
— Пустіть мене в світ ваш блакитний!
І тому так врочисто
і чисто
твій голос дзвенить у тиші.
І кожна крапелька крові —
дзвоник чарівний.
І від найменшого доторку
лунають у тілі стодзвони.
Спрага людської взаємності
сильніша за спрагу в пустелі,
що гине в звичайній воді.

Коло човнів лежала в напівсні,
Насправді — не лежала, а вражала.
Вражали лінії рибоподібних ніг,
Вражали персів потаємні жала.
Було достатньо глянути лиш раз,
А там на берег погляд перевести,
Й здавалось: поряд ворухнувсь баркас,
А на човнах заворушились весла.
Було достатньо зиркнути іще
Так,
Щоб уздріти море по дотичній,
Як море,
Шелеснувши голубим плащем,
Їй ноги цілувало патетично.
Старий баркас,
І скелі,
І причали,
Ну а про сонце й говорити нічого, —
Все ворушилось,
Все тяглось причаєно
До неї,
Незалежної і вічної.
Лежала тріумфально в напівсні,
Лежала гордо й відчайдушно весело, —
Човном стулилось двійко пружних ніг,
А руки
Порозкидані — як весла.
Коло човнів лежала і цвіла,
Вбирав пісок від неї світло й жар.
Вона була як золота стріла,
На берег
сонцем пущена
з-за хмар.

Вслухаючись у моря шум,
Почули ми з тобою
Тривожні сплески наших дум
У клекоті прибою.
Вдивляючись у синю даль,
Ми раптом затужили, —
Солона хвиля, як печаль,
Прорвалася у жили.
Так повелося споконвік, —
Коли говорить море,
Мовчить в задумі чоловік
Над рокотом суворим.
Шугають, як в усі літа,
Над морем чайок зграї,
І жінка, зціпивши вуста,
Нарешті замовкає.
Вслухаючись у моря шум,
Ми повертаєм завше
У лоно призабутих дум,
В початок свій найдальший.
Вдивляючись в мінливу синь,
В розкуті, буйні води,
Ми спізнаєм глибінь краси
На гребені свободи.
Отам, де сонця ятері
Ждуть рибки золотої,
Де ми у людства на зорі
Виходили з прибоїв.
Над морем застигає час,
Та море шаленіє
Й нагадує, що кожен з нас —
Приборкана стихія.

Я йшов до тебе лісом.
Ішов до тебе степом —
Через дощів завісу,
Через жарінь нестерпну.

Я йшов до тебе долом,
Ішов, здолавши гори,
Немов зрікався долі
І упивався горем.

Я йшов із квітня в травень,
Ішов із літа в осінь,
Голубив тихі трави,
Немов твоє волосся.

Я йшов до тебе полем,
Ішов до тебе небом.
Пройшов усі околи
І досі йду до тебе.

Не кажи ані слова —
посміхайся, кохана!
Не питай ні про що —
посміхайся, кохана!
Посміхнешся —
і в світі світліше.
Посміхнешся —
і жити миліше.
Не мордуйся вчорашнім —
пригорнися до мене!
Не загадуй на завтра —
Пригорнися до мене!
Пригорнися —
і посміхнися.
Хай тікають од нас
назавше
хижі тіні
і поторочі.
Твої губи —
сонячний зайчик
на крилі
горобиної ночі.

Знову літо пролетіло,
Знову старші ми на літо.
В золотім промінні тіло
Відцвітає непомітно.

Заповзяті оптимісти,
Ми пишаємось загаром,
Певні того, що за містом
Літувалося недаром.

Певні того, що на морі
Ми знайшли скарби коштовні.
По-юначому бадьорі,
Наче сил колишніх повні.

Певні того, що у горах
Ми з природою злилися,
Тож не хочем знати горя,
Що в душі жовтіє листя.

Знову літо пролетіло,
Знову старші ми на літо, —
Що в душі позолотіло,
Облітає непомітно.

Коли сонце ховалося в сосни,
Коли вітер чаївся у вітах,
Коли тіні вповзали в жасмини,
Коли хвилі згасали, безсилі, —
Я відчув посередині літа,
Тільки вечір торкнув за плече,
Що відома ріка Геракліта
Крізь мене за обрій тече.

В домі тихо. В домі пусто.
Заглядає сутінь в люстро.
А надворі, а надворі —
Ліхтарі тремтять, як зорі.
Через шибку завірюха
Щось нашіптує на вухо.
Через марева і втому
Голос дальній кличе з дому —
Й від тепла тікають люди
В сніговицю, в холод лютий.
Бо, як музика,— над вухом —
Завірюха,
Завірюха!
Бо, як диво магнетичне, —
Голос кличе,
Голос кличе!

Звідкіль вони пливуть, льодовики,
Що непомітно запливають в душу?
Чому це раптом я безсонно мушу
Вертатись в пам'яті закинуті кутки?

Гадав, ніколи тиші не порушу,
В якій лишив про тебе всі думки...
І знов простукали востаннє каблуки,
Як цвяхи в серце вбивши незворушно.

Звідкіль мій день, що так нагально зник?
Чому хвала буває гірш наруги?
Чому я дивуватися не звик?..

Либонь, життя, допоки пульс не стих,
Мов лінія високої напруги,
Єднає в нас і мертвих, і живих.

Живеш в мені, зникаючи щомить,
Як в небі птаха, що простує в даль.
Душа моя пережила печаль,
Лиш дивиться, як небо мерехтить.
Сідає сонце. Лагідна блакить
Нагадує все більше сіру сталь.
І ти, як птаха, що простує в даль,
Живеш в мені, зникаючи щомить.
Вже дивишся, неначе крізь вуаль,
Далеко так, що аж душа щемить.
Я ладен знову пережить печаль,
Але живи, зникаючи щомить,
Як в небі птаха, що простує в даль.

Гадала, що душу вона полюбила,
Блакитну, як море, безплотну, як дим, —
Неначе одна безтілесна сила
Годна з тілом змагатися молодим.
І справді, коли вона зрозуміла
На денці печалі, у ночі на дні,
Що тіло мовчить, мов немає тіла,
Вона прокляла свої ночі і дні,
Той час, як вона, молода, легкокрила,
Летіла душі безтілесній навстріч,
І тому що не душу вона полюбила,
Ридання її переповнило ніч.

Я можу те, чого не може бог,
Хоча від нього йде моє уміння.
Щораз пізнаю перший день творіння,
Коли ми залишаємось удвох.

В тобі джерела втрат і перемог,
Ключі до таємниць довготерпіння.
В тобі вулканна сила потрясіння.
Що спалює байдужість, наче мох.

Мов небо осені, ясна твоя печаль,
І мерехтить в очах зорі печать,
Яка летить з безодні у зеніт.

Якби тебе на світі не було,
То з хаосу життя б не розцвіло,
І бог навряд чи сотворив би світ.

Залетіла горлиця
До моєї горниці
І сказала, як дівчина, тужно:
— Я в пісні давно одружена,
Та мій милий пішов на війноньку
І забув про свою дівчиноньку.
Чуєте, я не горлиця,
Я дивлюся крізь сльози на світ —
До мене ніхто не горнеться
Сотні сирітських літ.
— Кохана моя, єдина
В твоїм горі — моя провина,
Але як тебе маю любити,
Коли сам я давно убитий?!

Не вірить в слова мої горлиця —
Витирає сльози і горнеться.

Виходить ранок на простори,
За пазуху сховавши зорі.
Виходить він не з ніжних спалень,
Де білосніжно ви проспали.

Виходить ранок на простори
З моїх шалених самоспалень...
Не сонце там над косогором —
Я серце посадив на палю.

То спогадом, то маревом
Бентежить душу знов,
Як синь небес за хмарами,
Загублена любов.
Незнана і небачена,
Моєю не була,
Колись не мною втрачена,
Мене сама знайшла.

Немов розполовинена
Душа моя в ту мить, —
Хоч знаю, що не винен я,
А все в мені горить.

Захоплений роботою,
Забуду про любов.
Красива і скорботна.
Вона приходить знов.
Яка вона? Чия вона?
Торкає за плече,
То втупиться дияволом,
То сяйвом обпече.
Немов мене запитує,
Як жити мислю я,
Коли мене любитиме
Навіки не моя.
Душа розполовинена,
Горить вогнем до дна.
Хоч знаю, що не винен я,
Не винна і вона,
Коли блакитним полиском
Проллється з вишини,
Коли забутим помислом
Проб'ється з давнини...

Яка вона? Чия вона?
Торкає за плече,
То втупиться дияволом,
То сяйвом обпече.
То спогадом, то маревом,
І наяву, і в сні,
Як синь небес за хмарами,
Любов живе в мені.

Білосніжна постіль вірності,
не постелена честолюбством,
ні звичкою,
ні гординею,
ні страхом.
Білосніжна постіль вірності
ніколи ніким не стелена,
вона просто впала з неба
давно-давно ще й предавно
і лишилась білосніжною,
бо сором їй перед небом
свою чистоту загубити.

Отой мотив напівзабутий
Коли розтав? Куди відплив?
Якщо він був, десь мусить бути
За плеском хвиль і шумом злив,
Отой мотив напівзабутий,
Немов зітхання, той мотив.

Ота розмова на прощання,
Невже була? Таки була!
І жест останній, як благання,
Як змах підбитого крила.
Ота розмова на прощання,
Що в шерхіт моря перейшла.

Забулось те, що міг забути,
З припливом сплутався відплив.
В минуле перейшло майбутнє,
І шторм сліди в піску розмив.
А той мотив напівзабутий,
Як хвилі сплеск, отой мотив.

Говорять про любов однолюби,
говорять про любов вітрогони,
говорять одинаки
і ті непримітні щасливці,
що повторилися в дітях.
— Любов пролітає, як птаха.
— Краще, коли вона не пролітає.
— Не люблю літунів.
— Ну що ви! Літають лише закохані,
народжені літати, ніколи не повзають.
— Звичайно, любов — це птаха,
але не домашня, а дика.
— І, як правило, птаха перелітна.
— Ну що ви! Любов —
це не домашня птаха
і не перелітна птаха,
любов — це птаха-фенікс.
— Невже потрібно згоріти
і воскреснути з попелу,
щоб землю підняти до неба
на крилах любові?!

— Світло любові не гасне
тільки в дитячих очах.
— Світло любові — дітям,
а сам залишайсь у присмерку?
— Діти — це світло роду,
якому немає меж.
— Діти — це та межа,
за якою кінчається молодість.
— Це виправдання любові,
що продовжує молодість.
— Блакитний прапор любові
стає простирадлом,
яке рвуть на пелюшки.
— Прапор любові чистий
стає ще чистішим і вищим,
коли над дітьми пломеніє.
— Любов, як пелюстка квітки,
відлітає за обрій,
коли в квітці зав'яжеться плід.
— Діти — любові квіти,
що ніколи не відквітають.
— А любов нехай тихо в'яне
у затінку буйних квітів?
— Коли діти квітчають любов,
тоді відступає старість,
тоді настає відродження
і молодості,
і любові.
— А смерть шкірить зуби
у присмерку.
— Смерть — це кохання самотніх.

Аллі

З далекого краю, з квітучого лугу,
Від берега річки, якої нема,
Мені простягає руку, як другу,
Тиха трава, споконвіку німа.
— Лихого не варто у голову брати,
Але ж чи не в'яне твоя голова,
Як лугом життя ти ступаєш, мій брате,
А в лузі твоєму всихає трава?..
З квітучого лугу, з далекого краю,
Від мене самого, якого нема,
Крайнебом світанок безхмарний палає,
Вітрило надії над світом здійма.
Лицем до надії, лицем до вітрила
Стаю, як на луг, на зачовганий брук, —
Трави лугової притомлені крила
Міняю на крила притомлених рук.
З далекого краю, з квітучого лугу,
Від пісні, що лине мов світло зорі,
Вдихаю сніжком припорошену тугу,
Яку за вікном поклюють снігурі.
В душі прокидаються сили оспалі
І мовкне сумна надвечірня сурма.
Розмову зі мною продовжує далі
Тиха трава, споконвіку німа.
— Лихого не варто у голову брати,
Не сміє зів'януть твоя голова,
Як лугом життя ти ступаєш, мій брате,
І в тобі зеленіє прив'яла трава!

Тихо вітер хитає віти,
Гідропарк огортають тумани.
Я блукаю на схилах Дніпрових,
Я ступаю в кохані сліди.

І нехай там сумує вітер,
І нехай там сіріє небо,
Мені світить, як сонце, пам'ять,
В небі пам'яті — ти одна.

Мовчки листя летить за обрій,
Ніби птахи до теплого краю.
А я знаю, що птахи з вирію
Знов на крилах приносять весну.

І нехай там сумує вітер,
І нехай там сіріє небо,
Мені світить, як сонце, пам'ять, —
Нам належить наша весна!

— Чому він такий самозакоханий?
— Тому що ні в кого не закоханий.
— Чому він такий малий?
— Тому що не здатний на велику любов.
— Чому він такий похмурий?
— Тому що не осяяний полум'ям любові.
— Чому його дні такі безбарвні?
— Тому що ночі сірі,
не обпалені полум'ям любові.

1
Він був молодий.
І вона була молода.
На озеро Ріца приїхали разом.
І стали над озером.
— Вода як вода! —
Сказала вона.
А в нього захмарився розум
І під серцем пройшли холода.
Не сказав їй жодного слова.
То була у закоханих
Остання розмова.

2
І серйозний, і вітрогон,
Хто готов до великого вчинку,
Хто вернувсь із великих плавань,
Кожен знайде свою зупинку
Чи вибере тиху гавань,
Чи потрапить у тихий полон.
Це не буде залежать від бога,
Це не буде залежать від нього,
А буде залежать від того,
Яку він зустріне
Жінку.

У морі синьому, не знаючи причалів,
На всіх вітрилах — у незвідані моря
Пливе за межами скорботи і печалі,
Як біла каравела, молодість моя.

— Агов! — гукаю. — Озовися, капітане!
Які надумав відкривать моря? —
Пливе беззвучно, за крайнебом тане,
Як біла каравела, молодість моя.

У морі синьому, далеко від Одеси,
Мене не взявши у незвідані моря,
Без мене входить в таємничі плеса,
Як біла каравела, молодість моя.

— Агов! — гукаю. — Озовися, капітане!
Коли ж це сталося, що ти — давно не я? —
Пливе беззвучно, за крайнебом тане,
Як біла каравела, молодість моя.

1
— Промінь останній пролився
З блакитної чаші літа.
— А в саду опадає листя
І примножує барви світла.

— Нуртують алеї осінні,
Немовби вогнисті потоки.
— Дерев надвечірні тіні
Мерехтять, як прожиті роки.

— Невже на кленовому мості
Коні хропуть воронії?
— Під осінь до нас у гості
Поспішають літа молодії.

2
— Дивно, на тому он місці,
Де лава плющем оброста...
— Як вогню пелюстки, при місяці
Спалахнули твої вуста.

— Було те в кінці алеї,
Де спинилися ВІН і ВОНА...
— Він так пригорнувся до неї,
Ніби завтра розлучить війна.

— Над ними, як ангели, віти
Прикривають крильми від біди.
— Дивно, то наші діти
Ступають у наші сліди.

3
— Що значить бути щасливим,
Коли цвіт облітає з літ?
— Вслухатись у музику зливи
І чуть безкінечний світ.

— Невже білий світ наслухати
Єдиний до істини шлях?
— Сьогодні найтихша хата
Стоїть на вселенських вітрах.

— Навіщо шукать неспокою,
Як від тиші пропав і слід?
— Коли дихає син за стіною,
То живе в мені цілий світ.

4
— Шукаю добірних зерен
і знаходжу чомусь не те.
— Тим часом буденний терен,
Як пісня на святі, цвіте.

— Кажуть, хто мало діє,
Не відає, що таке біль?
— Душа лиш тоді молодіє,
Коли проривається в бій.

— Відгриміли уславлені ери,
Які обійшлися без нас!
— Але ж Спартаки і Гомери
Вже входять у завтрашній час.

5
— Звідки взялась осмута
В твоїх вересневих очах?
— Сонця не можу збагнути,
Що впало за обрій, як птах.

— Навіщо осінньої днини
Небокраїв шукать голубих?
— Уявляю життя людини
В поколіннях і веснах нових.

— Для чого космічні звуки
Ловить у захмарній імлі?
— Щоб легше єдналися руки
На хистких континентах землі.

6
— Троянди були червоні,
А музика чорна, як ніч.
— Всі тихі такі й безборонні,
Ми йшли, як безодні навстріч.

— Примовкли пташки у вітті.
Кричала розверзла земля.
— А в душі нам звуки всесвітні
Летіли мов кулі здаля.

Як мармур посивіла мати
Була в онімінні страшна.
— Ні слова не міг їй сказати
І в землю дививсь, як вона.

7
— Терновий вінок для чого,
Якщо наостанку все просто?
— Що крутіша угору дорога.
То вільніший над нею простір.

— Невже не існує грані,
За якою згасає надія?
— До сонця спіши на світанні,
То й вечірня зоря зігріє.

— Що значить щасливим бути,
Коли осінню віє у вічі?
— Задивлятись, у хвилі Славути
І знать, що то хвилі вічні.

Сонце іде на ущерб
По холодній щоці небокраю.
Ще посвітило б, ой, ще б,
Світе мій, краю мій — раю!

Сонце сльозою тече.
Летить, як той камінь, в ущелину,
І відсвіт його пече
І ятрить душу прищемлену.

Десь між вагонами літ
Пам'ять зітхає стиха,—
Лишився кривавий слід
На стиках, на стиках.

Життя — як набута звичка,
Забута на щастя підкова.
Вечірня гримить електричка,
Щойно така ранкова.

Сонце іде на ущерб,
Тече, як сльоза щокою.
Ще посвітило б, ой, ще б! —
Сонце потрібне й зимою.

— До тебе син прийшов —
озвися, батьку! —
промовив син у тиші кладовища
біля куща крислатої калини.
— Здоров був, сину!
Впізнаю твій крок
вибачливо м'який
між інших кроків, —
озвалась рідним голосом калина.
Син стрепенувся,
вражений почутим:
— Хіба калина
може бути батьком?
Вона скоріш сестра моя
чи матір.
— Тут все на інший чин,
на інший рід.
— На інший чин і рід?
Невже і рід міняється, і стать,
коли печальне тіло
міняє форму існування?!
— Тут все приймає материнський рід
Землі.
Одвічне і довічне материнство —
то мудрість незнищенного життя!

Через суди і пересуди
Піднімався на гори круті, —
Як то кажуть, виходив у люди,
Добивався свого у житті.

А внизу, на батьківському полі,
На одвічних селянських вітрах,
Всі всесвітні печалі і болі
Наростали у мами в очах.

Приїздить приїздив, не без того, —
Світ широкий, а мати одна!
Врешті, кличе остання дорога,
Вбрана в квіти холодна труна

В рідну хату зайшов, як в нікуди,
І збагнув, наче вперше в житті:
— Ради чого в и х о д и т и в л ю д и,
Коли матір лишать в самоті?!

Пам'ять стає гострішою,
Коли помирають батьки, —
Ті, що гніздились під стріхою,
Гніздяться в душі ластівки.
З ними я легковійно
В небо дитинства лечу
Через негоди і війни
До маминого плачу.
До мами лечу в руїни,
Знавіснілу здолавши грозу,
І мамі крилом ластів'їним
Витираю пекучу сльозу.

Мовлю нечутно
самими губами:
— Хочу додому,
хочу до мами!..
Мовлю безтямно,
немов заклинаю:
— Вибачте, мамо,
що я не встигаю.
Слова мої пізні,
з безсоння намарені,
слова добровісні
й намарні:
— Зоре моя споконвічна,
з ніччю
повінчана,
зоре моя незгасаюча,
помираюча
й воскресаюча,
над безоднями сяюча
і сама, як безодня, зяюча,
зоре моя заповітна,
мамо моя безотвітна!..—
Мовлю щовечора,
мовлю щоночі,
а вона самозречено
дивиться в очі.

Поки батько живий, поки мати жива,
Розквітають сади, зеленіє трава,
Що не ступиш — то радість,
Що не крок — то краса!
Над тобою дзвенять голубі небеса.
Поки батько живий, поки мати жива,
Непродумані
легко
зринають слова,
І рожевий довкола, непродуманий світ,
І твій сон світанковий — до щастя політ.
Поки батько живий, поки мати жива,
Забуваєш обов'язки, пам'ятаєш права.
Ти сонцю самому летиш навздогін,
А все, окрім сонця, — минущина, тлін.
Поки батько живий, поки мати жива,
Не болить на душі, не болить голова.
Наче повінь, вирує життя навкруги
І вирують джерела молодої снаги,
Поки батько живий, поки мати жива.
Як весною вода, час бурхливо сплива.
Ти такий молодий, ти така молода,
А вода пригасає,
Спадає вода,
Поки батько живий, поки мати жива...
І неждано тебе, як потоком, змива.
Ти самотній стоїш, ти самотня стоїш —
І немає страшніших тоді роздоріж.
Поки батько живий, поки мати жива,
Хай душа не болить, не болить голова,
Хай здається життя безкінечним без меж!
Хочеш вірити в це? Хочу вірити теж.

1
Чи пам'ятаєш травень той і море?..
Блакитний шлях з Одеси славсь до Варни,
Гойдавсь на хвилях білий теплоходик
З найменням загадковим «Аджигол».
Гойдалось небо, як блакитна люстра,
І чайки не літали, а гойдались, —
На палубі, що все кудись тікала,
Тоді ми танцювали перший вальс.
Відкрите море нас благословляло
За кожен рух, за погляди відкриті,
Що переймали хвилювання хвиль...
Душа моя стає щоразу морем,
Коли неждано в пам'яті зринає
Той теплоходик, наче білий птах.

2
Роса в траві згасаючи тремтить,
Як солов'їна пісня на світанку,
Коли весна, приборкана любов'ю,
Безшумно запливає в плесо літа.
До лісу ближче тулиться ріка,
Немов згадала про відкрите лоно,
І прагне в травах і зелених шатах
Сховать найпотаємніше — для лісу.
В прожилках листя причаївсь огонь,
Промінням сонця крадькома зачатий, —
Гармонія в природі торжествує!..
Запахло літом в нашій стороні,
А ми з тобою, пізні солов'ї,
Свою весну лише розпочинаєм.

3
Конвалії — сузір'ями в траві,
Як срібні дзвоники, озвучені росою, —
Востаннє в лісі зацвіла весна
Чи наша молодість цвіте востаннє?..
В твоїх очах і холод, і тепло,
В твоїх очах і сонячно, і хмарно...
Моя любове у вінку з конвалій,
Весь ліс і світ весь у твоїх очах.
Весняна ти, залита світлом квітів,
Як ліс залитий щебетом пташиним,
Ти — щедре свято листя і трави,
Ти — птаха дивна, вирієм пропахла, —
Назавжди залишайсь в моєму лісі,
Ось моє серце — ось твоє гніздо.

4
Весна без тебе — просто інтриганка,
Спокусниця в зеленому плащі,
Що радісно щебече і співає,
І кутається, кутається в плащ.
Весна без тебе — загадковий дим,
Який п'янить і подих переймає,
Чарує око і лоскоче ніздрі,
Але зігріть не може без вогню.
Весна без тебе зовсім не весна —
Прелюдія хтозна якого літа,
Скоріш холодного, либонь, в дощах.
Весна минає... Але ти прийшла,
Мене до тла спаливши, як огонь, —
І, наче птаха фенікс, я вітаю ранок.

5
До мене ластівка в кімнату залетіла
Через вікно, відкрите в сад весняний.
Я, не помітивши такої дивовижі,
Почув, що наді мною стогнуть крила.
Дивлюся: ластівка під стелею кружляє
І б'ється крилами у стіни незворушні.
Душа моя, здригнувшись, заболіла,
Немов об стінку вдарилась до крові.
Кружляла ластівка у відчаї під стелею
І билась крилами в усі кутки оселі,
Благаючи у неба порятунку.
Балкон відкривши, я в долоні плеснув —
І ластівка в ту ж мить, немов душа моя,
Стрілою вирвалась на вільний простір.

6
Якби лише циклони й суховії!..
Потрошать землю велетенські щупи,
Випорпуючи в надрах спорожнілих
Останки мамонтів і сизих прадібров.
Якби лише підступні землетруси!..
Двигтить земля в ракетних полігонах, —
Мислитель, промишляючи на злочині,
Священне слово світоч розтоптав.
Зажерливість росте, звіріє мисль, —
Убивці злотом напихають сейфи,
А в душах порожніє, як в дуплі.
Від імені любові заявляю:
Ковтне земля ненависть невситиму.
Майбутнє людства — це моя любов.

7
Так само, як піду, я вернусь неодмінно, —
Як листя повертається весною,
Як повертається щодня світанок,
Щоб засвітить в очах нову надію.
Не зможу я до тебе не вернутись,
Бо ти — це я, моя душа і тіло,
Бо ти — життя, наповнене до краю
Моєю радістю, моїм вогнем і шалом.
В очах людей, що будуть посміхатись,
В очах зірок що будуть сумувати,
Ти не знайдеш мене — в собі знайдеш,
В собі знайдеш — і тілом, і душею...
За всі літа давно тобою ставши,
Моя любове, житиму в тобі.

8
Прислухайся до тиші серед ночі,
До шелесту каштанів на світанку,
Прислухайся до власного чекання,
Що як ріка виходить з берегів!..
Овіяний кронштадтськими вітрами,
Обласканий лісами Білорусі,
Освячений байкальською водою, —
Прислухайся!— я обрію торкнувсь.
Моя любове з чистими очима
Моїх синів, моїх незгасних весен,
До тебе я спішу з усіх доріг.
Прислухайся до літаків далеких,
До мудрих по-земному поїздів, —
Я в молодість, до тебе повертаюсь.

9
Я любов'ю живу, я дивлюся очима любові,
Світ світає мені не тому, що світання прийшло,
Ніби сонцем на обрії,
починається день мій любов'ю
І, як поле — пшеницею,
колоситься любов'ю мій день.
Без любові не мислю солов'їного співу в діброві,
Без любові не чув би, як хлюпоче ріка в берегах.
Ти мене породила, ти мені чистоту дарувала,
Ти відкрила мені, що найбільша краса — любов.
Заповіти батьків я прийняв, освятившись любов'ю,
Безкінечність життя я в любові збагнув,
Як очима синів серед літа побачив себе.
Моя кара заслужена, нагорода моя найбільша,
Мій світанок, що в ночі під серцем щемить,
як дитя,—
Моя перша любов і остання моя любов.

10
Як після блискавки — високе небо,
Як після шторму — море неозоре,
Як після ласки — голос немовляти, —
Без мене житиме моя любов.
Немов співця — його найкраща пісня,
Немов зерно — його зелена прорість,
Немов зорю — в космічній ночі світло, —
Моя любов мене переживе.
Немислимо інакше в світі жити,
Де стільки куль націлено в людину,
Де стільки бомб нависло над життям.
На повен зріст я — від землі до неба —
Стою лицем до смерті, твердо знаючи:
Моя любов мене переживе!

11
Я мислю — значить я існую,—
Небезпідставно заявив філософ,
Тавром ганьби позначивши бездумність,
Навік уславивши замислене чоло.
Але стривайте!.. В мислячій Європі
Обдумано з живих здирали шкіру,
Живим на грудях випікали зорі,
Живцем дітей жбурляли у вогонь.
Обдумано вбивають і в Лівані,
Холоднокровно в Африці вбивають,
Щоб мати нафту, золото й уран.
В зажерливому, озвірілім світі,
Готовий за любов прийняти бій,
Сьогодні я живу, якщо люблю.

12
Моя пам'яте безсонна, ти як сонце у блакиті,
Що проміниться і гріє, і кривавиться — живе,
Перехлюпує у річці чи за хмаркою дрімає,
А незмінно живить землю життєдайне джерело.
Хай про тебе забуваю, ти як пломінь в деревині,
Мить викохуєш вогненну, що раптово спалахне.
Днів заквітчані проспекти і ночей тунелі чорні
Ти проходиш непомітно і ведеш мене, ведеш.
Я в траві шукаю тиші, в ліс тікаю від моторів,
Повертаюся в дитинство, де мене давно нема, —
Літо... Осінь... Знову літо...
Пам'ять — як гірський хребет.
В скелях пам'яті незрушних визрівають зерна
горя,
Зерна щастя визрівають, як за обрієм громи.
Літо... Осінь... Знову літо...
Пам'ять, як гроза, гряде.

Удари молота і серця —
Заповіли Франко й Еллан! —
І, наче хвиля, слово ллється
З душі — в народу океан,

Життя солодке і полинне
В тім слові сповнене щедрот,
Якщо ти з ніжністю Тичини
Сказав, як грім: «Я єсть народ!»

Прометеї мартена і лицарі поля,
Вам підвладні вогонь і вода, —
Будівничою силою повниться доля
У людини-творця, у звитяжця труда.

Від реакторів линуть заграви урочі,
Наче в землю вростають світила з небес, —
Через те, що в народу є руки робочі
І міцний, як в Уралу, народний хребет.

Програма серця і моїх думок,
Всього життя народного Програма, —
Від зерен в полі до ясних зірок
Відкрилася, як у майбутнє брама.

Від плуга до хлібини на столі,
Від чистих плес і до росини в житі —
Всі радощі і клопоти землі
В слова партійні дзвінко перелиті.

Мого життя простори молоді
І поступу заобрійні вершини, —
Трудом натхенна, сильна у труді
Моя програма — торжество людини.

І серця стук, і подих мій, і крок
Відлунюють в її рядках живлющих.
Моя програма — рвійний злет думок
З буденщини до неба днів грядущих.

В ній слово Леніна незгасно пломенить
І спалює сум'яття і тривоги,
В ній творення розкута ненасить,
Безкрилості— відверте: «Геть з дороги!»

Вона чутлива до людських надій.
Душі народної кардіограма.
Вона — життя! І безпощадний бій
Супроти смерті! Це моя програма.

Вона розплавить недовір'я лід
І вирве людство з атомного виру.
Хай знає світ, хай бачить чесний світ —
В моїй програмі сяє сонце миру!

— Всього лиш п'ять літер!..— Тичина
Знов промовляє з трепетом...
Ленін!— І скільки енергій
Постає із народних глибин.

Ім'я з п'яти літер, як буря
Над тихими плесами буднів.
Ім'я як зоря п'ятикутна,
Що світить на п'ять континентів.

Всього лиш п'ять літер!— Країна
Розправляє могутні плечі.
Ленін!— І крешем, і крушим,
Над безоднями зводим мости.

П'ять літер — нова п'ятирічка
Нові відкриває простори.
З народом говорить Партія,
Наче говорить Ленін.

П'ять літер — п'ять пальців на древку
І прапор тріпоче над світом,
Горить як всесвітній світанок, —
Випромінює світло Ленін.

П'ять літер — п'ять променів зірки,
Що світить на п'ять континентів
З високої Спаської вежі, —
В майбутнє вдивляється Ленін.

Ешелони гудуть,
Ешелони співають, —
То в незвідану путь
Юнаки вирушають.

Дальніх зір поводи,
Напинає не вперше,
Як з роси і води,
Молодесенький вершник.

В необжиті краї,
В далину невідому
Побратими твої
Линуть з рідного дому.

Поряд знов проліта,
Як до бою не вперше —
Мов забув про літа! —
Молодесенький вершник.

Ешелони гудуть,
Ешелони співають, —
То в незвідану путь
Юнаки вирушають,

Молоді-молоді,
Як зоря на світанні,
Так затяті в труді,
Як шалені в коханні.

Неба синя слюда
Понад ними сіяє.
Вони йдуть, як вода,
Що зупину не знає.

Отямся, князю,— квилить вітер з Дону,
Злорічить Див із хижої пітьми!
Твоя хоругва полетить додолу,
Як птаха з перебитими крильми.

Отямся, князю, — в половецькім полі
Знайдеш ганьбу і каяття сльозу.
Хіба не чуєш?— Мов знамення долі,
Вовки з яруг вигавкують грозу.

Отямся, князю,— у лиху годину
Свою жону в Путивлі пощади.
Не гоже в степ виводити дружину,
Коли лисиці брешуть на щити.

Отямся, князю,— потемніли трави,
Вже й сови в пущі виють, як вовки,
І зорі в небі світяться криваво,
І зір туманять сині блискавки.

Нічого князь не бачить і не чує, —
В душі лунають сурми золоті!
До зброї приторкнувшись і до збруї,
Рушає в путь, єдину у житті.

Нічого князь не чує і не бачить,
Коня пришпорить, в бій помчить навскач, —
І хай в Путивлі Ярославна плаче,
І хай дійде до Києва той плач!

Нічого князь не бачить і не знає,
Він топче степ, як чвар безглузду грузь, —
І хай страшна поразка об'єднає
В крові усобиць захирілу Русь.

Не бачить, і не знає, і не чує —
Знамення всі летять під стремено!
До зброї приторкнувшись і до збруї,
Князь розгортає Слова знамено.

І в Слові тім, спізнавши покаяння
І розметавши страм і каяття.
Дружині, що погибла на Каялі,
Вертає славу, більшу за життя.

Раніше нам долею дане
Не поглине час невблаганний.
Хай за греблею часу, Богдане, —
Не за греблею ти, а з нами!
Не тому, що ти був з булавою,
Над полками підносив клейноди,
А тому, що ти був з головою,
Поєднати зумів народи.
Не тому, що твій чар над жінками
Був палкіший за владу і вроду,
А тому, що ти був з козаками,
Як знамено й знамення народу.
І ніякі слова непотребні
Не знецінять великі святині.
В нашім часі, по сей бік греблі,
Був ти вчора й лишився нині.

Кому не спиться серед ночі,
той, хоче того чи не хоче,
почути може, як не спиться
комусь по другий бік планети,
як хто сміється
чи ридає,
а може, тяжко проклинає.

Земля чутлива, як мембрана.

Двигтять далекі полігони,
і лине стогін з-під землі:
знов штат Невада, як завада,
як метастази в організмі,
підземним вибухом здригнувся,
либонь, аж магму сколихнув.

Прогнулись обрії далекі
під вантажем ракетоносців.
У світовому океані
вода раптово закипіла —
десь біля острова Гарсія
сплив атомоподнуплазун,
як респектабельна акула.

І птахи з жахом розлетілись —
чи в пух і прах,
чи впали в трави,
як тисячі людей в Бхопалі
скосив на смерть отруйний газ —
удав хімічний,
ненаситець,
що їсть людей живцем за долар.

Зі зброї того ж виробництва
в Індіру Ганді
знов стріляють,
а на вершинах Гімалаїв
священний попіл оживає.

Пливуть над Тихим океаном
тривожні хмари,
ніби зграї
химерних птахів з алюмінію,
від роду мертвих, а рухливих, —
похмурі хмари електронні
пливуть у бік Владивостока,
та, зачепившись об Курили,
в холоднім небі бовваніють —
либонь, погибелі бояться.

Земля вулканами говорить,
здригають землю землетруси.
Земля гаряча
в океані шукає затишку й остуди,
а океан жене цунамі
з долин беззахисних у гори,
все вище й вище —
і ринуть хвилі знавіснілі
вершинами
людських сердець.

Синоптики усіх країн
все заміряють тиск повітря,
ретельно стежать за погодою.
А футурологи вражають своїм
великим відкриттям:
— Усе залежить від погоди!

Мов до землі звертаюсь, мов до неба,
Яке ще від ракет не розкололось,
Звертаюсь, Партіє, в урочу мить до тебе,
З тобою говорю, як з полем — колос,
В мені нуртують невмирущі соки,
Що в мене перейшли з твого коріння,
Я в холоди піднявся до небес високих,
Коли спізнав тепло твого проміння.
За видноколами — суворі барикади
І ніжне сяйво мирного світанку.
За видноколами — прокляття і блокади,
Що Захід посилав на Схід безперестанку.
За видноколами — пожежі і хуртечі,
І перша борозна, і постріли з-за рогу.
Як зёрна в колоску, усі мої предтечі
Живуть в мені і торжествують перемогу.
Мов до землі звертаюсь, мов до неба,
Яке залишиться над нами чистим,
Звертаюсь, Партіє, в урочу мить до тебе,
Щасливий бути колосом у полі колосистім.
Щасливий знати, що моєї долі
Ніхто й ніколи в невідь не повергне.
Хай колос упаде! Але на вічнім полі
Зостануться, як зорі, вічні зерна.
І проростуть в ранкове безгоміння
Під стягом сонця, полум'яним зроду.
О Партіє! Ти — щедре колосіння
У чистім полі рідного народу.

Славтесь, плани реальні,
на мрію велику оперті,
славтесь мудрі начала
в перемінах робочих змін!
Хто утвердив життя,
той врятує планету від смерті, —
будівничі не люблять
віроломства і мертвих руїн.

Славтесь, порив Богдана
і погляд Тараса пророчий,
славтесь, народи вільні,
що стали плечем до плеча!
Партія комуністів
дивиться правді в очі
й вивіряє дорогу в майбутнє
по компасу Ілліча.

Славтеся, в «Ленінській кузні»
гартовані працею люди,
славтеся, в «Арсеналі»
спадкоємці залізних когорт!
Все, що було з народом,
все, що з ним завтра буде,
вслухаючись в голос Партії,
осмислює сам народ.

В союзі із Серпом і Молотом,
Який вінчає праця добровісна, —
І древнє слово, що іскриться молодо,
І щедра барва, і вогниста пісня.
В союзі цьому — незупинність руху,
Що супроводить нас у повсякденні, —
Той спізнає в житті висоти духу,
Хто звершує труди благословенні.

Не хвилювався, брів густих не хмурив,
тримався принципу — ні «за», ні «проти»!
за всіх обставин легко каламбурив
й не знав на службі важчої роботи.

За щось там брався, щось обходив тихо,
не вмів, як кажуть, пупа надривати,
але до каси проривавсь, як вихор,
був завжди перший в світлий день зарплати.

Та якось він в папери випадково
заглибився. Здрімнув. Була цигарка в роті.
То й згадують про нього пречудово:
Не кожному дано згоріти на роботі!..

У присмерку старці сидять під храмами —
Як присмерті старий протрухлий світ,
Абияк рани огорнувши рам'ями,
За божих видають себе сиріт.
Кричать сліпці, речисті, як Гомери,
Віщують день грядущий віщуни.
Мовчать старці, що дивом не померли, —
Каліки із в'єтнамської війни.
Між небом і землею, ніби птахи,
Сидять приречені не розгорнути крил.
Утримують затято сіромахи
Передовий рубіж небесних сил.
В очах пульсують вогники ворожі,
Мов промовляють: — Дай! У шапку кинь!..
І мов погрожують: — Інакше на сторожі
Тут вам сидіть біля своїх святинь —
Проходять благочинно повз недолю
Обранці долі, ярмарковий люд, —
Хто кине цент, хто два, хто цілий долар, —
Багаті й бідні — всі старцям дають.
Кінозірки, ковбої, франти, шлюхи,
Політики, убивці, торгаші
Дають, як відкупну, убогі духом,
Купують храм для власної душі.
— Дзінь! Дзінь-дзелень! —
Дзвенять твердіше кроки
І в божий храм упевненіш ведуть.
А край воріт сидять сліпі пророки
І в храмі — вбогих духом — стережуть.
Між небом і землею, ніби птахи,
Сидять приречені не розгорнути крил.
В очах застиглих — потойбічні страхи
І фосфоричні відсвіти могил.

Вовк відгодований, пелехатий
Прожогом чкурнув у ліс.
Утік із гостинної, теплої хати
І гавкіт у хащу поніс.
У хаті він був як шовк,
Виляв граціозно хвостищем.
А з хащі волає вовк,
Що хату гостинну знищить.
Все виє у вовчому стилі,
Гарчить, а вкусити не може.
І хащі, як радіохвилі,
Тріщать і тріщать зловороже.

А море шумить,
а сосни шумлять,
а вітер піщинки ворушить.
Кожна краплинка —
секунда.
Кожна хвоїнка —
секунда.
Кожна піщинка —
секунда.
Що більше краплинок,
що більше хвоїнок,
що більше піщинок
підхоплює вітер,
то ближче до вічності,
то ближче до тиші.

Він уникав буденних чвар,
Та щось відчув, мабуть,
І проявив могутній дар —
Йому було все чуть!
Був кожен подих, мов ковток,
Серед медових лип.
Він вухо мав, як той листок,
Що до стіни прилип.
І хто, і де,
Коли і з ким,
Він знав, як два на два, —
Він був поборником палким,
Щоб не шептать слова.
Рішуче виявляв протест,
Як хто шепне у сні, —
Мовляв, у шепоті — підтекст,
А текст — лиш на стіні.
Цілком заслужену печаль
Оркестр зіграв, як міг,
І він відплив у дальню даль,
Під каменем приліг.
У сутіні вечірніх хмар
Знайшов нарешті суть.
Та вухо в нього — як радар —
Йому
все
чуть!

Ризька затока колоратурними
Хвилями грає на струнах піску,
Птахи шугають над соснами Юрмали —
Передвіщають погоду морську.

Передвіщає погоду мінливу
Сонце в захмарній затоці своїй,
Вірні відпливу, вірні припливу,
Сосни гойдаються в хвилях стихій.

Плесо затоки і плесо небесне
Людям диктують і настрій, і чин, —
Хай, наче хвилі, змагаються чесно,
Хай, наче хмари, забудуть спочин,

Хмуриться небо, Чайки і турмани
Промінь летючий беруть на крило,
Хмари розгонять над соснами Юрмали —
Оберігають рухливе тепло.

Хмара, як лебідь, пливе над лісами,
Хмара за обрій, як річка, тече,
Небо над нами цвіте килимами,
Небо пахтить, як жіноче плече,

Радуйся вітру і сонечку радуйся!
Хвилю холодну, як жінку, зігрій!
Птахи шугають над соснами Райніса —
Крила невтомні, як хвилі стихій.

В прямому смислі давніх днів уламок,
Що в день новий вписався залюбки,
Я з сином оглядав лівонський замок
На березі латвійської ріки.

Глибоким берегом над урвищем ступав я
По стежці, як натягнута струна.
Внизу камінням голубіла Гауя,
Вгорі темніла кам'яна стіна.

Я крутосхилом сторожко, обачно
Балансував заради двох площин, —
Середньовічний замок добре бачив
І бачив річки споконвічний плин.

Дивись то вниз, то вгору на каміння,
Яким, як води, пропливли віки,
І думав про далекі покоління,
Що відійшли за хвилями ріки.

Я думав про життя скороминуще
І велич рукотворних величин,
Забувши, що за крок — мій день грядущий,
Немов карнизом, йде по стежці син.

Я стрепенувся. Берегом скелястим
Проходив син по крайці крутизни.
І в мить від думки, що він може впасти,
Змаліла влада древньої стіни.

Видіння над рікою промайнуло,
Яке в уяві страшно відновить, —
І я відчув, що все давноминуле
Вміщається в життя єдину мить.

І впали в невідь лицарі безстрашні,
І зблякли тіні на глухій стіні,—
Над урвищем стояв не день вчорашній,
Стояв мій син і посміхавсь мені.

— Ходімо, сину!— Весело ступав я
З долини — вгору, берегом ріки.
В камінні звично плюскотіла Гауя —
Текла з минулих у нові віки.

Слова кристалізуються у краплі сльози.
Слова з безодні смутку
шляхами загадковими
сягають неба радості.
Слова між тьмою й світлом літають,
як метелики,
слова між холодом і полум'ям
тріпочуть,
мерехтять,
зринають і зникають,
спалить чи обморозити готові
свої тендітні крила.
Слова гніздяться в глибинах серця,
випурхують шляхами загадковими,
літають, як метелики...
І ледь помітно
тріпоче й мерехтить
на грудях зліва
моя сорочка —
то біла, то голуба, то чорна.

Знаменитий олтар середньовічного
майстра Віта Ствоша в Мар'яцькому
костьолі м. Кракова під час окупації
Польщі гітлерівцями був вивезений до
Німеччини. Перемога над фашизмом
повернула цей всесвітньовідомий
шедевр його власнику — польському
народові.

1
Цей різьблений орган, це дерево музичне,
Цей трепет мороку й живого серця жар
Великий майстер вивершив навічно,
Поклавши власну душу на олтар.

З-над Вісли вітер зашумів у вітах
На дереві, що увійшло у храм
Творінням богорівним Ствоша Віта,
Борінням духу всупереч вітрам.

Коріння й крону поєднали співи,
Злилися з листям хори і плачі, —
І дерево в пречистім храмі Діви,
Як сонце дня, засяяло вночі.

І дерево, ввібравши краю вроду,
Явило Кракову дароване богам,
Затрепетало, як душа народу,
Наповнило життям холодний храм.

В смарагди і рубіни звуки світу
Проникли, мов проміння в тайники, —
Й скарби, які відкрились Ствошу Віту,
Відкрилися народу на віки.

2
Земля двигтіла від залізних кроків,
Впивався в землю свастики павук.
Але стояв, як храм високий, Краків,
Не падав коліньми на сірий брук.

В свинцеву ніч диявольська пороша
Життя стинала з непокірних плеч.
Але світилось диво Віта Ствоша
Й Мар'яцький шпиль здіймався ніби меч.

Народний месник у нерівнім герці
Відповідав ударом на удар, —
І ворог Кракову «подарував» Освенцім,
А в дар собі украв його олтар.

В громах весни диявольська пороша
Розвіялась над Вавелем упрах.
Вернувсь додому витвір Віта Ствоша,
Як сонце дня в червоних прапорах.

Сини Вкраїни і сини Росії
З синами Польщі стали обопліч, —
Щоб ні Освенціми, ні Хіросіми
Олтар життя
знов не повергли
в ніч.

Немов карабін на плечі,
На душу обов'язок тисне.
Заснули у дуплах сичі,
Кажан під бантиною висне.
Пульсує дерев біострум,
Спочивши від диму і шуму.
Безсоння в полоні дум
Останню впокорює думу.
Тихий дрімає світ,
У сон утікаємо всі ми.
А совість іде на звіт
До полум'я Хіросіми.
І хто б там і що б не казав —
У верем'я чи в негоду —
Вселюдська кривава сльоза,
Хіросіми пекуча сльоза
Горить на щоці небозводу.

Колесовані і розчавлені,
Тавровані, ранами мічені,
Останнього слова позбавлені,
На січку шаблями посічені,
Камінням неправедним каменовані,
Спаплюжені і опльовані, —
З мороку очі вогнисті
І руки навіки чисті.

У мури фортечні вмуровані,
В холодні заховані каземати,
В павутиння колючих дротів зашнуровані,
До страти засуджені й після страти.
В непам'ять підступністю запроторені,
Щоб в історії зникнути, як в крематорії, —
З мороку очі вогнисті
І руки навіки чисті.

Втоптані в землю, але небожителі,
Диваки, одиниці, що виросли в тисячі.
Великі предтечі, великі мислителі —
Не якісь там, пробачте, інакомислячі.
Безіменні герої, але не без роду —
Вічно розум і честь, вічно совість народу! —
З мороку очі вогнисті
І руки навіки чисті.

Ні дач, ні машин не власники,
Думок незнищенних володарі, —
Назавше мої сучасники,
Урагани над тихими водами.

Надто часто ми робимо те,
що не хочем робити.
Надто часто говоримо,
перш ніж до смислу дійти.
А слова недомовлені —
як у штольнях печер сталактики
світять зверху,
а нам
по тунелях навпомацки йти.
Надто часто говорим
тоді,
як потрібно робити.
Компенсуємо в слові
неспроможність руки і плеча.
Пропоную — на обмін! —
усі піднебесні молитви
на жорстоку,
життєву,
холодну реальність меча!

У контору душ на п'ять
Знов прийшли перевірять.
Всі живі й міфічні факти
Занесли в солідні акти.
Фотознімки, кіноплівки
Й сто чотири анонімки
В двадцять три уклали папки.
— Начконтори, вгору лапки! —
Рішення було суворе.
І говорить начконтори:
— Визнаю, всі карти биті...
Але ж люди працьовиті,
Дні і ночі до нестями
Готували зустріч з вами,
З-під землі, з-під гір Уралу
Надовбали матер'ялу,
З космосу і з того світу
Вигрібали вам для звіту.
Все це прошу врахувати —
Всіх п'ятьох — преміювати!

Як людина гонорова,
Начконтори супить брови,
Геть іде, хоч ледве дише.
А контора —
пише!

1
Старий вітряк загруз у землю
На пагорбі коло села.
Давно до входу густо зелом
Гостинна стежка поросла.
Але немає суму в цьому:
На вітрі крила, як раніше,
Риплять — і музику знайому
Дарують оксамитній тиші.
Старий дивак, давно забутий,
На пагорбі коло села...
І довго я не міг збагнути
Причину, що проста була.
Вітряк, немов забутий людом,
Живе й працює — не погас!
І кожен день у нього будній:
Він меле незупинний час.
Він, недоторканий роками,
Стоїть поміж селом і гаєм,
Його серцями — не руками —
Усе село оберігає.
Він — як діброва злотоброва,
Що вічно край села стоїть, —
І не на дрова, не на дрова,
А для століть!
Тому й немає суму в цьому —
На вітрі крила, як раніше,
Риплять — і музику знайому
Дарують оксамитній тиші.

2
Вдивляюсь в далеч з-під руки —
Пересікаю обрій:
Стоять над шляхом вітряки,
Немов гіганти добрі.
Вітрами-бурями завіяні,
Сонцями бурими засіяні,
Над пшеницями вітряки
Стоять віки,
Як диваки
На варті мрії рвійної...
— Відпочиньте, невгамовні вітряки,
Ви ж бо крила об тугі вітри стираєте!
Та невже вам не до тями, простаки,
Що на місці споконвік літаєте?..
І озвалися над шляхом вітряки:
— Перестанем крилами махати —
Засумують діти біля хати,
Вколо сонця не буде кружляти
Земля-мати,
Як самі надумаєм літати...
Вдивляюсь вдалеч з-під руки —
Стоять, як люди, вітряки
І трудять крила, диваки, —
І лине людство крізь віки.

Колись ми всі вийшли з моря,
Де жили і не знали горя,
Полишили простори глибинні
І земні зайняли твердині.
Через тисячі й тисячі літ
Земноводний тягнеться слід
Від синьої хвилі морської
До сильної вдачі людської.
І триває віками змагання,
Хто здолає чиє хвилювання,
І люди, як хвилі, веселі,
Коли треба, летять на скелі —
Розбиваються на краплини
Люди-хвилі в ім'я людини,
Що не важить на дні швидкоплинні,
Коли зводить земні твердині,
А ще вище у власному серці
Зводить духу несмертні фортеці.
Тож віками триває змагання,
Хто здолає чиє хвилювання.
Тож і кличе людину море,
Коли рветься душа на простори!

Була затятість і невтомність,
Була зухвала незалежність...
Як не було! Прийшли натомість
Розсудливість і обережність.

Прийшли, немов посланці віри,
Яку відстоюють стоїчно,
І стали, гейби конвоїри,
Понад душею обоплічно.

І на віддяку за всі муки,
Що возвишали і терзали,
Взяли розважливо за руки,
Щоб руки не твоїми стали.

А ти забудь про обережність
І безрозсудністю карайся,
І в молодість, як у безмежність.
Із тупиків життя вертайся!

Говорив як від імені совісті,
Обіцяв побувати на полюсі,
Заглянуть землі під мантію.
А майбутні романи і повісті,
Що бриніли в твоєму голосі,
Читач біля серця триматиме!

Планував сколихнути світ,
Розширить шляхи пізнання,
А ступивши за сорок літ,
Несеш перед себе живіт
Як найбільше своє надбання.

Перевершив себе востократ,
Що видно в поставі і в голосі, —
По землі ти ідеш, мов квадрат,
А цнотливі слова твої — голі всі
І теплі, мов крига на полюсі.

На мене глянув мертвий чоловік
З-під мертвих відсторонених повік
Й сказав здалека, наче з того світу:
— Ні проти течії, ні проти вітру
Не варт пускатись у буремний вік!
А я сказав:— Прийшла така пора,
Коли мені на верхогір'ях літ —
Не задля себе і свого добра —
Потрібно йти і думати про звіт.
Він промовчав. І знов мене пропік
Своїм холодним зором з-під повік:
— Таких, як ти, тут тисячі пройшли
І їх слідочки терном поросли.
А я сказав:— В дорозі до мети
Усе можливе, та потрібно йти!
І відступився мертвий чоловік,
І ще раз вмер, тепер уже навік.

Хапаюсь за рядок,
як потопаючий за соломинку, —
хвилі часу
заливають рот,
заливають очі,
заливають пам'ять.
Хапаюсь за рядок,
як осліплий за промінь ранковий, —
хвилі часу
накривають з головою,
але розступаються
перед соломинкою,
але пригасають
перед ранковим променем
поетичного рядка.
Берег молодості голубіє,
здається — рукою подати,
а щойно він був далеко,
був за горою,
за горами часу.

Хапаюсь за соломинку ранкового променя,
на якому тріпоче слово.

Незмінно триває мить,
яка зупинила Трою,
грає незмінно хвиля,
що вела Одісея в Ітаку,
козацькі човни незмінно
долають дніпрові пороги.
Всі ріки минулих віків
впадають у мить життя,
що зветься Сьогодні, —
і незмінно триває Минуле.
Вітер часу безсилий
загнати мій човен в непам'ять,
допоки мої якорі —
у ріках минулих віків.
Допоки я єсмь людина,
незмінно триває мить
і мій час безкінечний.

Мій друг Яким з усіх розмов
Любив одну: — Нема умов!
Зізнаюся тобі, як другу, —
Я написав би романюгу,
Але для творчості, для злету
Не вистачає кабінету...
Давно є в нього кабінет,
А він мовчить про творчий злет,
Зате веде нові розмови:
— Талант розслаблюють умови,
Усі пориви многотрудні
Засмоктують прокляті будні,
Оранжерейне коло тем, —
Нема проблем!

Чи можна претендувати на роки,
Чи варто звертатись до вічності,
Не натрудивши ні серце, ні руки,
Завдавши своїй величності,
Щоправда, трішки мороки —
Якихось кілька приступів
(Удосвіта чи в присмерку)
Так званої творчої муки?!

Незалежно від домагань,
Від більших чи менших претензій,
Довголіття наших писань,
Як у прозі, так у поезії,
Визначається кількістю крові,
Влитої у слова.
Інакше — ми всі тимчасові,
Інакше — фальшиві на безсмертя права.

Я люблю метафору. Не проти
Слів, що замашні, як літаки.
Та відгонять запахом реторти
Деякі схімічені рядки!

Написати просто — це непросто,
Відмести бинтів словесних цвіль
І зробити свого серця розтин,
І збудити в іншім серці біль.

Хіміки метафори, всенощно
Не мудруйте між корінням слів!
Написати просто — все одно що
За гірким плачем
почути спів.

Поет писав: — Не можу без народу
І в дощову, і в сонячну погоду.
Де б не стояв, де б не сидів я, певна річ,
Все тягнуся народові навстріч. —
Вивершував поет свою баладу
І в грудях відчував любові владу,
Що здатна ощасливить цілий світ.
Коли це на поріг ступив сусід
І голосом нещасної людини
Сказав:— Пробачте, я, звичайно, винен...
Я знаю... чув, що ваш талант могуч.
Але у мене поламався ключ.
— Ну й що? — Ніяк я не відкрию двері.
— А в мене мисль холоне на папері.
— Пробачте ще раз! Дайте ключ на мить,
А раптом ним я зможу відчинить!
— Мій ключ для вас? Для вашого замка?
Чи маєте мене за дивака,
Чи домогтися хочете, дружок,
Щоб був у нас один на двох замок?
Немислимо! Ачей в усі віки
Були в сусідів різними замки.
— Пробачте, чув я... ваш талант могуч.
Але у мене поламався ключ.
— Ну й що?— Ніяк я не відкрию двері.
— А в мене мисль погасла на папері.
Ви на льоту перепинили злет,
Коли за вас тут мучився поет!..—
І витурив сусіда, і засів —
І за столом від слів осоловів —
І вивершив баладу до кінця,
Щоб збайдужілі розбудить серця
Найсокровеннішим: — Не можу без народу
І в дощову, і в сонячну погоду.

* * *
Дивлюсь відкрито чи впівока —
Широким бачу світ і звуженим.
Для ока радісна морока —
Бувати іноді примруженим.

* * *
До ручки доводжу свої думки,
Як у скронях задзвонять вони, —
І той дзвін переходить в чотири рядки,
Немов у чотири струни.

* * *
Є просто пам'ять. Є пам'ять рук.
Є пам'ять у серці людини.
І є, як горняти розбитого звук,
Безпам'ятна пам'ять глини.

* * *
Ти розумієш у чому справа,
Що справа — прірва, а зліва — слава.
Заради слави хоч серце вирви,
А совість мовчки веде до прірви.

* * *
І чорний хліб труда, і чорний хліб кохання,
І в чорноті ночей усміхнена зоря.
Нема страшнішого, коли життя — тривання, —
Те, що горить, в єдину мить згоря!

* * *
Людських поривів піднебесні вежі,
Фортечні стіни онімілих душ...
Як від кульбабок легковійний пух,
Так наміри зникають обережні.

* * *
Хто прагне спинити мить,
Той думає вічно жить,
А перш як спиняти мить,
Варто руки помить.

* * *
Де це бачено, де це видано?!
Що написано, все те видано,
Роздруковано, розфасовано,
Наче крам, по крамницях розсовано.

* * *
Все можна організувати —
Рецензії, премії, славу.
Але наостанок лягати
Доведеться самому на лаву.

* * *
Ті, хто учора помер,
Сьогодні радіють, брате, —
Їм твій роман тепер
Не доведеться читати.

* * *
Ханжа звивається вужем,
Бандит орудує ножем.
Але найбільше грішний,
Хто убиває... віршем.

* * *
Пиши під ритм серцебиття
У дні веселі і сумні, —
Хай кронами у майбуття
Ростуть дерева в Ірпені!

* * *
Закипає в очах твоїх жар,
Та розмову-двобій не покину, —
Краще в груди одержать удар,
Аніж більш популярний — у спину.

* * *
Все, що дідусь говорить, все те правда:
Відлига — в грудні, в березні — мороз.
А внукам треба залишати право
Робить собі поправку на склероз.

* * *
В мовчанні і благоуханні
Сюрчать лиш коники в траві, —
Так мирно, як в однім романі,
Де безпробудно сплять живі.

* * *
Ой, лужком-бережком,
Спохмурніла дуже,
Бігла жінка з утюжком
За веселим мужем.

* * *
Глухий говорить до глухого:
— Оцих писак тепер премного,
Та вірш не може в масах жить,
Якщо мов дзвін не зазвучить.

* * *
В сухій землі, на самоті,
Ніхто у пам'яті народу,
Спить той, хто знав одне в житті —
Із книжки в книжку лити воду.

* * *
Він, кажуть, мудра голова,
Умом здобув свої права.
А він ходив щодня верхами
І, отже, все здобув... ногами.

* * *
Земля закрила впертий рот,
Який жив тим, що вчив народ.
Та й з-під могильної плити
З усім народом він на «ти».

* * *
Народився прямий, як свічка,
Та хиливсь перед вітром кожним, —
Тож навіки стулив свої вічка,
На верблюда покірного схожим.

* * *
Вільний птах і вільний стрілець, —
В кожного вільна своя потреба.
А замало їм неба з кінця в кінець,
Одного на двох неба!

* * *
Течію стискають береги
І зливаються в одне на виднокрузі...
Те, що недовершать вороги,
Врешті, потихенько зроблять друзі.

* * *
Із-за гори крем'яної знов злітають голуби
А літа — поза горою, десь по той бік від гори.
Все на світі загубивши, власну душу не губи,
Хай вона, як білий голуб, лине в сині вечори!

Волошки в житі проти неба,
Дитячий подив: «Ой, волошки!» —
Нічого більш мені не треба
В нових століттях.
Анітрошки!

Віддам усі набутки долі,
Продам чортам соснові дошки, —
Хай тільки квітне в ріднім полі
В нових століттях:
«Ой, волошки!»